РОЗДІЛ 13. ПЕРВОЛІТОК

— Те ж саме, що сталося з твоєю рукою, — тихо відповів Джаспер. — Тільки тисячу разів поспіль, — він сумно засміявся і кивнув на свою руку. — Наша отрута — єдина річ, що залишає шрами.

— Але чому? — видихнула я із жахом, і хоч відчувала, що це неввічливо, але не могла відвести погляду від його знівеченої шкіри.

— Мене трохи не так… виховували, як моїх теперішніх зведених братів і сестер. Я починав зовсім інакше, — наприкінці фрази його голос посуворішав.

Я уп’яла в нього приголомшений погляд.

— Перш ніж я розповім тобі мою історію, — сказав Джаспер, — ти мусиш зрозуміти, що у нашому світі є такі місця, Белло, де життя без старості вимірюється тижнями, а не століттями.

Інші вже чули все раніше. Карлайл та Еммет знову прикипіли до телевізора. Аліса тихенько перебралася до Есме і сіла біля її ніг. Але Едвард так само уважно слухав, як і я. У себе на обличчі я відчувала його очі — вони ловили будь-який проблиск емоцій.

— Щоб зрозуміти чому, ти маєш поглянути на світ з іншого боку. Уяви, який він для сильних, ненаситних… вічно спраглих.

Розумієш, у нашому світі є місця, привабливіші для нас за інші. Місця, де ми можемо не так себе обмежувати, при цьому не викриваючи себе.

Уяви, наприклад, карту західної півкулі. Припустімо, що кожне людське життя — це маленька червона крапка. Що насиченіший червоний колір, то легше ми — тобто ті, хто веде відомий тобі спосіб існування, — можемо прогодуватися, не привертаючи уваги…

Я здригнулася від óбразу, що його викликало у моїй голові слово «прогодуватися». Але Джаспер не боявся мене злякати, він не був занадто дбайливим, як Едвард. Без зупинки він повів далі.

— Не те щоб наші клани на півдні дуже дбали про те, помітять їх люди чи ні. Це Волтурі постійно їх контролюють. Волтурі — єдині, кого бояться південні клани. Якби не Волтурі, нас усіх давно б уже викрили.

Я нахмурилася, почувши, як Джаспер вимовляє це прізвище — з повагою, майже із вдячністю. Хай там як, а думка про Волтурі як про приємних осіб не вкладалася у мене в голові.

— Порівняно з півднем північ дуже цивілізована. Більшість із нас — «вегетаріанці»; ми полюбляємо день так само, як і ніч, і дозволяємо людям спілкуватися з нами, не наводячи їх при цьому на підозри, — для всіх нас важлива анонімність.

На півдні ж зовсім інший світ. Безсмертні там виходять лише вночі. День вони проводять, плануючи свій наступний крок або очікуючи нападу суперника. Тому що на півдні завжди точилася війна, постійна війна протягом століть, без єдиної хвилини перемир’я. Вурдалаки там ледве помічають присутність людей, хіба що як солдати помічають стадо корів на узбіччі — ходячу їжу. От тільки вампіри ховаються, щоб все стадо їх не помітило — і це через Волтурі.

— Але за що вони воюють? — запитала я.

Джаспер усміхнувся.

— Пам’ятаєш карту з червоними цятками?

Він чекав, тому я кивнула.

— Вони воюють, щоб здобути контроль над найчервонішими місцями. Розумієш, одного разу комусь спало на думку, що якби він був єдиним вампіром у, скажімо, Мехіко, тоді він зміг би годуватися щоночі, двічі, тричі за ніч, і ніхто б не помітив. От він і почав міркувати, як йому позбутися конкуренції.

Інші міркували про те ж саме. У деяких тактика виявлялася ефективнішою.

Але найефективнішу тактику винайшов досить молодий вурдалак на прізвисько Беніто. Ніким раніше не знаний, він прийшов звідкись із півночі Далласа і винищив два невеликі клани, що існували поблизу Х’юстона. Ще за дві ночі він кинув виклик набагато сильнішому ворожому клану, у чиїх руках був Монтеррей у північній Мексиці. І знову переміг.

— А як він переміг? — запитала я, дещо запідозривши.

— Беніто створив армію вампірів-перволітків. Він був першим, хто до цього додумався, і спочатку його неможливо було спинити. Дуже молоді вурдалаки нестабільні, дикі, майже не піддаються контролю. Одного перволітка ще можна напоумити, навчити його стримуватися, але десять, п’ятнадцять новачків — це просто кошмар. Вони так само легко нападають одне на одного, як і на ворога, котрого їм укажуть. Беніто був змушений створювати перволітків ще і ще, оскільки вони винищували одне одного, та й клани, з якими він боровся, забрали в бою більше половини його армії, перш ніж здалися.

Як бачиш, незважаючи на те, що молоді вампіри небезпечні, їх можна побороти, якщо знати, що робиш. Перший рік або близько того вони неймовірно сильні фізично, і якщо їм дозволити цю силу докласти, вони можуть з легкістю розчавити старшого вурдалака. Але вони — раби своїх інстинктів, і тому передбачувані. Зазвичай у них немає жодних навичок боротьби — самі лише м’язи і лють. А в цьому разі — переважаюча чисельність.

Вампіри у південній Мексиці зрозуміли, щó на них насувається, і зробили єдину річ, яка, на їхню думку, могла зупинити Беніто. Вони створили власні армії…

І тут почалося справжнє пекло — в буквальному розумінні цього слова. У нас, безсмертних, також є своя історія, і цієї війни ми ніколи не забудемо. Звичайно, людям у Мексиці тоді було не позаздрити…

Я здригнулася.

— Коли кількість жертв досягла небаченої величини — ваша історія, власне, приписує таке різке падіння чисельності населення епідеміям, — нарешті втрутилися Волтурі. Вони виступили всією раттю й дістали кожного перволітка-вурдалака в нижній частині Північної Америки. Беніто відійшов до Пуебла, збільшуючи армію так швидко, як тільки міг, аби дістати свій приз — Мехіко. Волтурі впоралися спочатку з ним, а потім — з усіма іншими.

Всіх, кого знаходили з перволітками, страчували на місці, й оскільки в такий спосіб намагалися захиститися від Беніто всі, на деякий час вампіри в Мексиці зникли.

Майже рік Волтурі займалися зачисткою. Це ще один розділ у нашій історії, який назавжди зостанеться в пам’яті, адже Волтурі залишили декількох свідків, аби ті розповіли, на що це було схоже. Якось я мав розмову з одним із тих, кому випала нагода спостерігати здалеку, що відбувалося, коли ми завітали до Кульякана-Росалеса…[16]

Джаспер стенув плечима. Я усвідомила, що ніколи не бачила його наляканим. Це було вперше.

— Цього було достатньо, щоб жага завоювань не вийшла за межі півдня. Решта світу залишалася при здоровому глузді. Нашим теперішнім способом життя ми завдячуємо Волтурі.

Та коли Волтурі повернулися до Італії, ті, хто вижили, швидко знову розподілили південь.

Минуло небагато часу, як клани знову почали воювати між собою. Багато поганої крові пролилося, даруй мені на слові. Процвітала вендета. Ідея з перволітками уже була посіяна, і дехто не міг втриматися від спокуси. Але про Волтурі також не забули, і цього разу південні клани були обачнішими.

Перволітки обиралися з людської маси з більшою обережністю, їх краще готували. Ними користувалися обачливо, і люди, в своїй більшості, нічого не помічали. Їхні творці не давали Волтурі приводу для повернення.

Війни спалахували знову, але в менших масштабах. Час від часу хтось заходив задалеко, в людських газетах починали з’являтися здогадки, і Волтурі поверталися й зачищали місто. Але вони дозволили іншим, обачнішим, продовжувати…

Джаспер задивився незрячим поглядом у простір.

— Це так тебе створили, — прошепотіла я свою здогадку.

— Так, — підтвердив він. — Коли я був людиною, я жив у Х’юстоні, у штаті Техас. Мені ще й сімнадцятьох не було, коли у 1861 році я приєднався до Армії Конфедеративних Штатів Америки[17]. Я збрехав призовній комісії, сказавши, що мені майже двадцять. На зріст я був достатньо високий, тому мені повірили.

Моя воєнна кар’єра була недовгою, але багатообіцяючою. Я завжди подобався людям, вони дослухалися до моєї думки. Батько казав, що це харизма. Тепер я, звичайно, знаю, ще це було, можливо, ще щось. Але що б то не було, мене швидко підвищували в рангах, навіть швидше за старших, досвідченіших солдатів. Армія конфедератів щойно народилася і всіляко намагалася самоорганізуватися, й тому надавала можливості для росту. Після першої ж битви під Галвестоном — власне, насправді то було більше схоже на перестрілку — я став наймолодшим майором у штаті Техас, навіть не признаючись до свого справжнього віку.

Мене призначили відповідальним за евакуацію з міста жінок і дітей, коли броненосці Армії Федерації[18] зайшли в порт. Один день знадобився на приготування, а потім я вирушив супроводжувати першу колону цивільних до Х’юстона.

Ту одну ніч я пам’ятаю дуже чітко.

Ми досягли міста, коли вже стемніло. Я залишався там недовго — аби лише простежити, щоб уся партія була безпечно розміщена. Після цього я взяв свіжого коня і помчав назад у Галвестон. Часу на відпочинок не було.

В одній лише милі за містом я натрапив на трьох піших жінок. Я подумав, що вони відстали від евакуйованих, й одразу спішився, щоб запропонувати їм свою допомогу. Та коли у тьмяному місячному світлі я побачив їхні обличчя, у мене відібрало мову. Понад усякий сумнів, то були найвродливіші в світі жінки — я таких у житті не бачив.

Я пам’ятаю, як милувався їхньою надзвичайно білою шкірою. Навіть маленька чорнява дівчинка з типово мексиканськими рисами здавалася у місячному світлі порцеляновою. Всі вони були молоді на вигляд, достатньо молоді, щоб називатися дівчатами. Я зрозумів, що вони не відстали від колони — цих трьох я б запам’ятав.

«У нього відібрало мову», — сказала найвища дівчина приємним ніжним голосом, який звучав, наче подих вітру. У неї було світле волосся і сніжно-біла шкіра.

В іншої було ще світліше волосся, така ж бліда, наче крейда, шкіра і янгольське обличчя. З напівзаплющеними очима вона хитнулася до мене і глибоко вдихнула.

«М-м-м, — зітхнула вона. — Який солоденький».

Менша дівчина, маленька брюнетка, поклала руку тій дівчині на плече і почала щось швидко говорити. Її голос був занадто м’яким і мелодійним, щоб звучати різко, але саме так вона, здавалося, хотіла, щоб він звучав.

«Зосередься, Нетті», — мовила вона.

Я завжди гарно відчував, якими стосунками пов’язані люди, і мені одразу стало ясно, що брюнетка була там за старшу. Якби це було на службі, то я сказав би, що вона найстарша за рангом.

«А він нічого… молодий дужий офіцер… — брюнетка замовкла, і я спробував щось сказати, але безуспішно. — Є ще щось… ви це відчуваєте? — запитала вона інших двох. — Він… відповідальний».

«О так», — швидко погодилась Нетті, знову потягнувшись у мій бік.

«Терпіння, — застерегла тут її брюнетка. — Я хочу його залишити».

Нетті насупилась; здавалося, вона роздратувалась.

«Краще зроби це, Маріє, ти, — сказала вища блондинка. — Якщо він для тебе такий важливий. Я вбиваю їх удвічі частіше, ніж лишаю».

«Так, зроблю, — погодилась Марія. — Я це вмію. Забери Нетті, гаразд? Не хочу захищати свою спину в той час, як намагатимусь зосередитися».

У мене волосся стало дибки, хоча я не розумів нічогісінько з того, що вони говорили. Мої інстинкти підказували, що я в небезпеці, що цей янгол не просто так згадував про вбивство, але розум узяв гору над інстинктами. Мене вчили не боятися жінок, а захищати їх.

«Ходімо на полювання», — охоче погодилася Нетті, беручи вищу дівчину за руку. Вони покрутилися — скільки грації було в тому! — й побігли в напрямку міста. Здавалося, що вони майже летіли — так швидко вони рухалися, і білі сукні роздувалися позаду них, наче крила. Я встигнув лише здивовано кліпнути, як їх уже не було.

Я обернувся і поглянув на Марію, яка дивилася на мене з цікавістю.

Ніколи в житті я не був забобонною людиною. До тієї миті я не вірив у привидів і всю подібну маячню. Та раптом я вже не був такий упевнений.

«Як тебе звати, солдате?» — запитала мене Марія.

«Майор Джаспер Вітлок, мем», — пробурмотів я затинаючись, не в змозі неввічливо відповісти жінці, навіть якщо вона була привидом.

«Я дуже сподіваюся, що ти виживеш, Джаспере, — сказала вона своїм ніжним голосом. — У мене гарне передчуття щодо тебе».

Вона зробила крок уперед і нахилила голову, ніби збираючись мене поцілувати. Я застиг на місці, хоча мої інстинкти кричали мені тікати…

Джаспер замовк, замислившись.

— Декілька днів потому, — нарешті сказав він, і не знаю, чи то він відредагував свою історію заради мене, чи тому, що від Едварда віяло таким напруженням, яке навіть я відчула, — переді мною відкрилося моє нове життя.

Їх звали Марія, Нетті та Люсі. Вони ще недовго були разом: це Марія зібрала двох інших — усі троє вижили після недавно програної битви. То було взаємовигідне партнерство. Марія хотіла помсти, а також мріяла відвоювати свої території. Двоє інших прагнули збільшити свої… угіддя, якщо можна так сказати. Разом вони збирали армію і ставилися до цього ретельніше, ніж зазвичай. Ідея належала Марії. Вона хотіла добірну армію, тому вишукувала особливих людей, які мали потенціал. Потім вона приділяла нам багато уваги і чимало часу витрачала на наше тренування. Вона навчила нас битися, а також поводитися непомітно для людей. Якщо ми гарно вчилися, то були винагороджені…

Джаспер замовк, знову редагуючи розповідь.

— Але все одно вона поспішала. Марія знала, що потужна сила перволітків за рік почне слабшати, і хотіла діяти, поки ми були ще сильними.

Коли я приєднався до банди Марії, нас було шестеро. За два тижні вона додала ще чотирьох. Всі ми були чоловіками — Марія хотіла вояків, — і через це нам було важче стриматися, щоб не скубтися один з одним. Спочатку я бився проти своїх нових товаришів по службі. Я був швидшим за інших, кращим у єдиноборствах. Марія була задоволена мною, хоча скаржилася, що їй постійно треба перетворювати нових замість тих, кого я знищив. Мене часто винагороджували, і це робило мене сильнішим.

Марія гарно розумілася на характерах. Вона вирішила призначити мене відповідальним за інших — так наче підвищила по службі. Це ідеально пасувало моїй натурі. Втрати різко зменшилися, і наша чисельність виросла майже до двадцятьох.

Багато в чому це було завдяки обережності, якої ми в той час мали дотримуватися. Моя здатність, тоді ще нечітко виражена, контролювати емоційну атмосферу навколо дала неабиякі результати. Скоро ми навчилися співпрацювати, чого не робили до нас жодні перволітки-вурдалаки. Навіть Марії, Нетті та Люсі стало набагато легше координувати дії.

Прихильність Марії до мене зростала — вона почала залежати від мене. А я ладен був цілувати землю, по якій вона ходила. Я навіть не здогадувався, що можливе інше життя. Марія говорила нам, що все так, а не інак, і ми їй вірили.

Вона попросила мене повідомити їй, коли ми з братами будемо готові битися, і мені нетерпеливилося довести їй, на що я здатний. Армія, яку я зібрав, наприкінці налічувала двадцять три особи — двадцять три неймовірно дужі перволітки-вампіри, організовані й вимуштрувані, як ніхто раніше. Марія була на сьомому небі від щастя.

Ми вирушили до Монтеррея, її колишнього міста, і вона нацькувала нас на своїх ворогів. У них на той час було лише дев’ять перволітків, і ще пара старших вурдалаків, які ними керували. Ми впоралися з ними так легко, що Марія не могла повірити в удачу, самі ж при цьому втратили лише чотирьох. То була перемога з нечувано малою кров’ю.

І оскільки всі ми були гарно вимуштрувані, все було зроблено дуже тихо. Місто перейшло в інші руки так, що жодна людина нічого не запідозрила.

Успіх зробив Марію жадібною. Скоро вона поклала око й на інші міста. За перший рік у її володінні опинилася більшість території Техасу й північна Мексика. Потім із півдня прийшли інші, які хотіли її змістити…

Джаспер провів двома пальцями уздовж злегка видимого візерунку шрамів на руці.

— Війна розгорілася з новою силою. Багато хто почав хвилюватися, що повернуться Волтурі. З тих двадцяти трьох, що входили до початкового складу, я єдиний пережив перші вісімнадцять місяців. Ми як вигравали, так і програвали. Кінець кінцем Нетті та Люсі виступили проти Марії, але ту битву ми виграли.

Ми з Марією удвох утримували Монтеррей. Війна тривала, хоч і з невеликими перервами. Думка про нові завоювання поступово згасала; почалися міжусобиці, зведення рахунків. Багато хто втратив своїх партнерів, а це те, чого ми ніколи не пробачаємо…

Ми з Марією завжди тримали напоготові з десяток перволітків. Вони нічого для нас не значили — пішаки для одноразового використання. Коли їхній термін придатності спливав, ми їх позбувалися. Моє життя минало у такому дикому ритмі, а роки збігали. Ще довго я був змушений усе це терпіти, поки не настали зміни…

Кілька десятиліть потому я подружився з одним перволітком, який, усупереч загальній тенденції, не втратив сили й пережив перші три роки. Його звали Пітер. Мені подобався Пітер — він був… цивілізованим, гадаю, саме так його можна описати. Йому не подобалося воювати, хоча він був гарним бійцем.

На нього поклали обов’язок працювати з перволітками-вампірами — так би мовити, няньчити їх. То була робота з повною зайнятістю.

А потім знову прийшов час для чисток. Перволітки виростали зі своєї сили, і їх треба було замінити. Пітер повинен був допомогти мені їх позбутися. Ми відводили їх убік, одне по одному… То завжди була дуже довга ніч. Цього разу він намагався мене переконати, що у декількох є потенціал, але Марія дала вказівку знищити всіх. Я сказав йому «ні».

Ми вже майже наполовину впорались, як я відчув, що Пітерові робота дається нестерпно тяжко. Я подумував про те, щоб відпустити його й закінчити самому, і викликав чергову жертву. На мій подив, він раптом оскаженів. Я вже приготувався до того, щó міг віщувати цей несподіваний спалах люті. Пітер був гарним бійцем, але до мене йому було далеко.

Переді мною стояла жінка-перволіток. Їй щойно ви повнився рік у вампірському житті. Звали її Шарлоттою. Коли вона з’явилася, він весь змінився, цим самим видавши себе. Він загукав до неї «Тікай!» і кинувся за нею. Я міг би їх наздогнати, але не став. Мені не хотілося їх убивати.

Марія страшенно на мене за це розлютилася…

За п’ять років Пітер таємно повернувся по мене. Він вибрав гарний день для візиту.

Марію спантеличив мій гумор, який постійно погіршувався. Їй було невідомо, що таке депресія, та й сам я дивувався, що це зі мною коїлося. Я почав помічати, що коли вона поруч, її емоції змінюються. Інколи там був страх… і злість — ті ж самі почуття, які послугували сигналом до нападу Нетті та Люсі. Я вже приготувався знищити свого єдиного союзника, джерело мого існування, коли з’явився Пітер.

Пітер розповів мені про своє нове життя з Шарлоттою, про нові можливості, які я навіть уявити не міг. Розповів, що за п’ять років вони жодного разу не билися, хоча там, на півночі, їм зустрілося багато інших вампірів, — вони здатні співіснувати без постійної січкарні.

В одній із розмов він мене таки переконав. Я був готовий до змін і відчув певне полегшення, що не доведеться вбивати Марію. Ми були напарниками майже так само довго, як Едвард із Карлайлом знають один одного, проте наш зв’язок і близько не був таким сильним. Коли живеш заради битви, заради крові, то стосунки, які при цьому виникають, дуже нестійкі, і їх легко розірвати. Я пішов геть, навіть не озирнувшись.

Я подорожував із Пітером і Шарлоттою протягом п’ятьох років, насолоджуючись відчуттям цього нового мирного світу. Але депресія, яку я відчував, не розвіялася. Я не розумів, що зі мною не так, поки Пітер не помітив, що мені завжди стає гірше після полювання.

Це змусило мене замислитися. За багато років убивств і кривавої різанини я втратив майже всю свою людяність. Без сумніву, я перетворився на нічний кошмар, на жахливе чудовисько. Тепер щоразу, коли я знаходив чергову людську жертву, я відчував слабке поколювання від спогадів про те, інше життя. Коли люди широко розплющували очі, дивуючись із моєї краси, я згадував Марію та інших двох, те, якими вони здавалися мені тієї ночі, коли я востаннє був Джаспером Вітлоком. У мене цей запозичений спогад був набагато сильнішим, ніж в інших, тому що я міг відчувати все, що відчувала моя жертва. І вбиваючи, я переживав її емоції.

Ти вже збагнула, що я можу контролювати емоції навколо себе, Белло, але чи здогадуєшся ти, наскільки почуття оточуючих впливають на мене? Щодня я живу в атмосфері емоцій. Перше століття свого існування я прожив у світі кривавої різанини. Мене постійно супроводжувала ненависть. Стало трохи легше, коли я покинув Марію, але все ж змушений був відчувати жахіття і страх своїх жертв.

Це починало ставати нестерпним.

Депресія посилювалася, і я пішов від Пітера і Шарлотти. Якими б цивілізованими вони не були, проте не відчували тієї відрази, що починав відчувати я. Вони хотіли одного — спокою від війни. Мені ж узагалі набридло вбивати — вбивати будь-кого, навіть простих смертних.

Але все одно я й далі убивав. Хіба в мене був вибір? Я намагався вбивати рідше, але потім відчував таку спрагу, що просто зривався. Після століття миттєвих винагород самодисципліна виявилася для мене… справжнім викликом. І досі я до кінця її не опанував…

Джаспер захопився розповіддю, так само як і я. Мене здивувало, коли його страдницький вираз обличчя змінився радісною усмішкою.

— То було у Філадельфії. Здійнялася буря, а я був саме на вулиці серед білого дня — я і сьогодні не зовсім зручно почуваюся вдень. Я заховався у напівпорожній кав’ярні, бо знав, що коли стоятиму під дощем, мене одразу помітять. Мої очі були не такими чорними, щоб привернути загальну увагу, але означали, що я голодний, і це мене трохи непокоїло.

Вона сиділа в кафе і чекала на мене, звичайно, — він хихикнув. — Щойно я зайшов, вона зіскочила з високого табурета, що стояв біля стійки, і пішла просто до мене.

Я сторопів. Я подумав, що вона збирається нападати, — то було єдине пояснення її поведінки, яке могло запропонувати моє минуле. Але вона усміхалася. Таких емоцій, що вона випромінювала, я ніколи раніше не відчував.

«Як довго ти змусив мене чекати», — сказала вона…

Я не помітила, як Аліса знову підійшла і стала позаду.

— А ти нахилив голову, як справжній джентльмен із півдня, і промовив: «Вибачте, пані», — Аліса засміялася від спогаду.

Джаспер усміхнувся до неї.

— Ти простягнула руку, і я взяв її, не перестаючи дивуватися, що я роблю. Вперше за майже ціле століття я відчув надію.

Говорячи, Джаспер узяв Алісу за руку. Аліса усміхнулася.

— А я відчула полегшення. Я вже гадала, ти ніколи не з’явишся.

Вони подивилися одне на одного, усміхаючись, а потім Джаспер обернувся назад до мене. Радісний вираз не полишав його обличчя.

— Аліса розповіла мені те, що знала про Карлайла та його родину. Я не міг повірити, що таке існування можливе. Але Аліса мене надихнула. Тож ми вирушили на їхні пошуки.

— І налякали їх до смерті, — сказав Едвард, закочуючи очі перед Джаспером, а потім обернувся до мене і пояснив: — Ми з Емметом саме були на полюванні. І тут з’являється Джаспер, увесь укритий бойовими шрамами, та ще тягне за собою це маленьке чудовисько, — він жартівливо підштрикнув Алісу, — яке всіх називає по імені, все про всіх знає і запитує, в якій кімнаті їй оселитися.

Аліса та Джаспер засміялися в унісон — сопрано і бас.

— Коли я повернувся додому, усі мої речі лежали в гаражі, — додав Едвард.

Аліса знизала плечима.

— З твоєї кімнати найкращий краєвид.

Вони засміялися всі разом.

— Гарна історія, — сказала я.

Три пари очей засумнівалися, чи я при здоровому глузді.

— Я маю на увазі, остання частина, — виправилася я. — Щасливий кінець з Алісою.

— Аліса усе змінила, — погодився Джаспер. — Це та атмосфера, яка мені подобається.

Але пауза у напруженні тривала недовго.

— Армія, — прошепотіла Аліса. — Чому ти мені не розповів? Усі знову зосередилися і прикипіли очима до Джаспера.

— Я гадав, що неправильно розтлумачив ознаки. Бо де мотиви? Навіщо комусь створювати армію в Сієтлі? Тут немає історії, немає вендети. Версія про завоювання немає жодного сенсу; ніхто на це місто не претендує. Буває, сюди заходять кочівники, але битися за нього немає кому. Немає від кого його захищати.

Але я спостерігав таке раніше. Іншого пояснення не існує. У Сієтлі працює армія перволітків-вурдалаків. Близько двадцятьох, гадаю. Найважче те, що вони зовсім не треновані. Хто б їх не створив, він просто їх випустив. Далі буде ще гірше, а відтак скоро з’являться Волтурі. Власне, я здивований, що вони досі не втрутилися.

— Що можемо зробити ми? — запитав Карлайл.

— Якщо ми не хочемо появи Волтурі, то мусимо знищити перволітків, і що швидше, то краще, — Джасперове обличчя посуворішало. Тепер, знаючи його історію, я здогадувалася, наскільки непокоїла його така перспектива. — Я можу навчити вас як. У місті це зробити буде нелегко. Молоді не дбають про секретність, але ми маємо дбати. Це нас у дечому обмежить. Можливо, перволітків треба виманити з міста.

— А може, нам і не доведеться, — похмуро сказав Едвард. — Невже нікому не спадає на думку, що єдина можлива загроза у цьому регіоні, через яку комусь знадобилося створювати армію, це… ми?

Джаспер примружив очі, Карлайл, навпаки, широко їх розплющив, шокований.

— Родина Тані також близько, — несміливо втрутилася Есме, відмовляючись вірити в Едвардові слова.

— Перволітки не терзають Анкоридж, Есме. Гадаю, нам треба розглядати варіант, що це ми — мішень.

— Перволітки полюють не на нас, — заперечила Аліса, а потім завагалася. — Або… вони не знають про це. Поки що.

— Що? — запитав Едвард, зацікавлено і напружено водночас. — Що ти згадала?

— Спалахи, — відповіла Аліса. — Коли я намагаюся подивитися, що відбувається, то не можу побачити чітку картину, нічого конкретного. Але у мене бувають ці дивні спалахи. Закороткі, аби щось зрозуміти. Ніби хтось постійно змінює думку, переходячи від одного плану дій до іншого так швидко, що я не встигаю роздивитися…

— Невпевненість? — недовірливо запитав Джаспер.

— Не знаю…

— Якраз навпаки, — прохрипів Едвард. — Знання. Хтось знає, що ти не можеш нічого побачити, поки рішення не прийняте. Хтось, хто ховається від нас. Грається з прогалинами у твоєму баченні.

— Але хто про це знає? — прошепотіла Аліса.

Едвардові очі були тверді, наче криця.

— Аро знає тебе не гірше за тебе саму.

— Але я б побачила, якби Волтурі вирішили втрутитися…

— Якщо лишень вони не захотіли не бруднити рук…

— Послуга, — припустила Розалія, заговоривши вперше за весь час. — Хтось із півдня… хто вже порушував правила. Комусь, хто мав бути знищений, дали другий шанс… якщо владнає цю маленьку проблему… Це пояснює, чому Волтурі не поспішають.

— Але навіщо? — запитав Карлайл, досі приголомшений. — У Волтурі немає жодних причин…

— Були, — тихо заперечив Едвард. — Я здивований, що до цього дійшло так швидко, тому що інші їхні думки були сильнішими. Я пам’ятаю, як Аро уявляв мене по один бік від себе, а Алісу — по другий. Теперішнє і майбутнє — реальне всезнання. Ця думка просто одурманювала його. Я гадав, що з часом він відмовиться від свого плану — занадто вже довго він цього хотів. Але з іншого боку, йому не давала спокою думка про тебе, Карлайле, про нашу родину, яка стає більшою і сильнішою. Заздрість і страх: у тебе є… не більше, ніж у нього, але те, чого він бажав. Він намагався не думати про це, але йому це не зовсім вдавалося. А ще він міркував про те, щоб позбутися конкуренції — після клану Волтурі, наша родина найбільша з тих, які їм зустрічалися…

Я дивилася на Едварда, охоплена жахом. Він ніколи мені про це не розповідав, але я здогадувалася чому. Тепер я чітко її уявила, цю мрію Аро. Едвард і Аліса, з холодними криваво-червоними очима, у довгих чорних балахонах стоять поруч з Аро…

Карлайл розвіяв моє кошмарне марення.

— Волтурі занадто віддані своєму покликанню. Вони б ніколи самі не порушили правил. Це суперечить усьому, заради чого вони працювали.

— Потім вони все зачистять. Подвійна зрада, — мовив Едвард зловісним тоном. — І ніхто не дізнається.

Джаспер нахилився вперед, хитаючи головою.

— Ні, Карлайл має рацію. Волтурі не порушують правил. До того ж робота занадто брудна. Ця… особа, ця загроза… перволітки не мають гадки, що діють. Для них це перший раз, б’юся об заклад. Не можу повірити, що Волтурі замішані. Але скоро будуть.

Всі подивилися одне на одного, заціпенілі від напруження.

— Тоді рушаймо! — майже загорлав Еммет. — Чого ж ми чекаємо?

Карлайл з Едвардом обмінялися довгими поглядами. Едвард кивнув.

— Треба, щоб ти нас навчив, Джаспере, — зрештою мовив Карлайл, — як їх знищити.

Незважаючи на Карлайлову рішучість, я побачила в його очах біль, коли він вимовляв ці слова. Важко уявити когось, хто б ненавидів насильство більше, ніж Карлайл.

Щось мене турбувало, проте я не могла втямити, що саме. Я була до смерті налякана — так, що не могла говорити. Але незважаючи на це, я відчувала, що ми проґавили щось важливе. Те, що могло надати якогось змісту цьому хаосу. Те, що усе пояснило б.

— Нам знадобиться допомога, — сказав Джаспер. — Як гадаєш, чи не погодиться Танина родина?… П’ять дорослих вампірів значно збільшили б наші шанси. Було б дуже добре, якби Катя і Єлизар виступили на нашому боці. З їхньою допомогою це було б майже легко.

— Ми запитаємо, — відповів Карлайл.

Джаспер простягнув йому мобільний телефон.

— Треба поквапитися.

Ніколи ще я не бачила, щоб Карлайлів внутрішній спокій так сильно похитнувся. Взявши телефон, він підійшов до вікна і набрав номер. Потім підніс до вуха слухавку, а другу долоню притулив до шибки. Його очі дивилися в туманний ранок із болісним і суперечливим виразом.

Едвард узяв мене за руку і відвів на маленьку канапу. Я присіла поруч, вдивляючись у його обличчя, поки він дивився на Карлайла.

Карлайл говорив так тихо і швидко, що важко було розібрати слова. Я почула, як він привітався з Танею, а потім галопом описав, що відбувається. З цієї швидкої розповіді я зрозуміла небагато, проте було видно, що вурдалаки з Аляски добре знають, що коїться в Сієтлі.

Потім Карлайлів голос змінився.

— О-о, — сказав він, і від здивування його голос підскочив. — Ми не знали… що Ірина так почувається.

Повернувшись до мене, Едвард заплющив очі й застогнав.

— Прокляття. Клятий Лоран, щоб ти провалився в самісіньке пекло, де тобі й місце!

— Лоран? — збліднувши, перепитала я. Але Едвард не відповів, зосереджений на думках Карлайла.

Я гарно пам’ятала свою коротку зустріч із Лораном ранньої весни, у тому числі кожне слово, яке він сказав, перш ніж наспіли Джейкоб і його зграя.

Власне, я прийшов сюди, щоб виконати її прохання…

Вікторія. Лоран був її першим кроком — вона підіслала його, щоб повинюхувати, подивитися, наскільки важко до мене підібратися. Але він не вижив після зустрічі з вовкулаками і не зміг їй доповісти.

Хоча по смерті Джеймса він зберігав старі зв’язки з Вікторією, у нього також з’явилися нові зв’язки і нові стосунки. Він приєднався до Таниної родини в Алясці. Таня, рудувата білявка, та її сестри — найближчі друзі Калленів у вампірському світі, майже члени сім’ї. Лоран жив із ними майже рік до своєї смерті.

Карлайл продовжував говорити. Він уже не просив, радше переконував, але доволі різко. Потім різкість знову змінилася намаганням переконати.

— Про це не може бути й мови, — суворо сказав Карлайл. — Між нами угода. Вони її не порушували, і ми не будемо. Мені прикро це чути… Звичайно. Ми постараємося впоратися самі.

Не дочекавшись відповіді, Карлайл згорнув телефон і стояв, продовжуючи дивитися в туман.

— У чому проблема? — запитав у Едварда Еммет.

— В Ірини з нашим друзякою Лораном були тісніші взаємини, ніж ми уявляли. Вона має зуб на вовкулак за те, що ті його знищили, рятуючи Беллу. Вона хоче… — він замовк, дивлячись на мене.

— Говори, — сказала я якомога спокійніше.

Він примружив очі.

— Вона хоче помсти. Поквитатися зі зграєю. Деналі хотіли обміняти свою допомогу на наш дозвіл.

— Ні! — видихнула я.

— Не хвилюйся, — сказав Едвард рівним голосом, — Карлайл ніколи на це не погодиться, — він замовк, а потім зітхнув. — І я також. Лоран отримав по заслузі, — майже прогарчав Едвард, — і за це я досі в боргу перед вовкулаками.

— Погано, — промовив Джаспер. — Сили майже рівні. Ми досвідченіші, але нас менше. Ми переможемо, але якою ціною? — він мельком глянув на Алісу.

Я мало не зойкнула, коли зрозуміла, що має на увазі Джаспер. Ми виграємо, але водночас програємо. Хтось не повернеться. Я подивилася навколо, на їхні обличчя: Джаспер, Аліса, Еммет, Роза, Есме, Карлайл… Едвард… це обличчя моєї родини.

Загрузка...