Злочинці з паралельного світу

Розділ 11. Небезпечний похід

Міліціонер, що чергував у вестибюлі будинку мерії, побачив на сходах папугу. Живого, великого папугу. Той спокійнісінько сидів і дзьобом перебирав пір’я під крилом.

Міліціонер тихенько вийшов зі своєї скляної будки і, скрадаючись, почав наближатись до папуги.

Той зиркнув на нього скоса й насторожився.

— Ціпа-ціпа-ціп! — склавши губи трубочкою, тонким голосом покликав міліціонер.

— Дур-р-рня! — несподівано сказав голосно папуга і став відходити повагом далі, відводячи за собою міліціонера від сходів на другий поверх.

«Ого, він і розмовляти вміє!» — подумки зрадів міліціонер.

Він ішов за папугою, а той то підпускав його ближче, то відлітав на декілька кроків уперед.

Міліціонер так захопився ловами, що оглядатись йому було ніколи.

Тому він не побачив дивної картини: до вестибюля зайшла невелика компанія: хлопець, два бездомних собаки, облізлий кіт і хом’як.

Проте це дуже добре бачив Фері. А коли його друзі перебігли вестибюль і зникли на сходах, що вели на другий поверх, Фері спокійнісінько злетів у повітря й вилетів через двері чорного ходу, які завбачливо залишив відчиненими для нього Хроня.

Плюнувши спересердя і вилаявшись несподівано грубим басом, міліціонер повернувся на свій пост.

А Хроня з друзями тим часом піднялися на другий поверх і зупинилися перед скляними дверми.

— «Прийомна», — прочитав Хроня і сказав: — Це тут.

Скляні двері відчинилися, і з них вийшла кругленька голубоока молодичка з губками бантиком. Уздрівши химерну компанію, вона широко відкрила очі й ледве спромоглася вичавити з себе:

— А… а… а… це ще що такоє?!

Але за мить бровенята її грізно зійшлися на переніссі й вона, опанувавши себе, закричала:

— Як вони сюди пробралися? Ужас! Нащо ти, мальчік, привів сюда цих сабак?! Негайно забирайтеся вон! Боже, вони вже наслідили на коврах!

Хроня знічено глянув на свої брудні черевики, а Рата, що саме чухався задньою ногою за вухом, де його вкусила блоха, сказав:

— Заткни фонтан, чувіха, ми до мера.

Сердито штурхонувши грубіяна, Рекс, щоб виправити становище, якомога ввічливіше проказав:

— Ми той… ми ненадовго. Мер у себе?

Тут з’явився Фері, який знайшов на четвертому поверсі відчинене вікно і приєднався до друзів. Він сів Хроні на плече і тут же вигукнув, очевидно, щоб вже остаточно заспокоїти розгнівану молодичку:.

— Де ключ від чар-р-рівного міста «Світоч»?!

Цього вже блакитноока дама знести не змогла. Вона заверещала, кинула теку, з якої повилітали якісь папірці, й підстрибом побігла коридором.

Рата прочинив двері до приймальні й широким жестом запросив:

— Шлях вільний, прошу пана до гілляки!

Мер сидів за столом і розмовляв по телефону. Певно, з начальством, бо, побачивши Хроню і його компанію, округлив від подиву очі, але слухавку не кинув, а продовжував, з чимось погоджуючись, кивати головою.

Хроня тим часом присунув стілець до столу, сів, а коло нього розташувалися всі решта.

Нарешті мер поклав слухавку й одразу закричав:

— Ето хто тебе разрєшил захадіть сюда с сабакамі?

— Ніхто не розрішав, — сказав Хроня, — але ви не бійтеся, ми ненадовго. Ми лише запитати, чи вам відомо, скільки у нашому місті живе безпритульних людей і собак, і котів…

Але тут його перебив Рата, що досі уважно придивлявся до мера:

— Чуваки, гля, а він на мене схожий!

У мера, коли він почув Ратин голос, від здивування відвисла нижня щелепа. І дійсно, у мера був такий же короткий «їжачок» на голові, як у Рати. І очі у нього такі ж нахабні й блискучі, як у кота.

— Ето што єщо за фокуси? — нарешті спромігся мер.

— Це не фокуси, — сказав Хроня. — Вони всі справді вміють розмовляти, — кивнув він головою на друзів. — Але ви не відповіли на моє запитання.

— У мєня двадцать заводов і трідцать ресторанов, — сказав мер, — і мнє нєкогда подтірать задніцу каждому коту. Етім пусть занімаєтся міліція. Бездомних дєтєй — в інтернат, бездомних сабак — атлавіть і унічтожить. Марія Пєтровна! — гукнув він. — Гдє мая ахрана?

Двері кабінету рвучко відчинилися, і на порозі став здоровенний стрижений хлоп’яга.

Широко розставивши ноги, він загородив собою вихід.

З-за нього визирала блакитноока дама, а за нею тупцював міліціонер з вестибюля.

«Ну все, ми пропали!» — встиг ще подумати Хроня.