Злочинці з паралельного світу

Розділ 22. Разючі переміни

До напівпідвалу зі свастиками Хроня з Рексом добралися пізно вночі. Зв’язаний Шкіря так само лежав у кутку. Коло нього сиділо декілька котів.

Усі решта зібралися навколо столу, на якому височіло щось схоже на трон. А на троні пишався, гордовито піднявши голову і випнувши груди, кіт Рата. Він сидів, наче король, оточений підданими, які віддано дивилися на нього. По обидва боки від трону горіли свічки, тому було не зовсім темно.

Побачивши сторопілих Хроню з Рексом, Рата гукнув зі свого трону:

— О, це мої друзі! А де ж ви поділи нашу благородну даму? Чи вона залишилася з паном професором? Ги-ги-ги! Підходьте, підходьте ближче і познайомтеся з ватажком визвольного загону «Котячий хвіст»! Це я! Мене обрали одноголосно відкритим голосуванням, дотримуючись усіх правил. Я тепер балотований, народ виявив мені довіру і надав необмежені повноваження, тобто право судити, карати і милувати.

Виголошуючи свою тираду, Рата жодного разу не вилаявся і не засичав.

Тут Хроня, який зачудовано слухав кота, почув, як хтось шарпає його за рукав. Це був Рекс, який очима показав йому на купу припасів з холодильника Аріадни Трохимівни. Частина бляшанок вже була порожня і вилизана до блиску. Біля купи сидів призначений Ратою вартовий. «Так ось чому так віддано дивляться на Рату коти», — здогадався Хроня.

Рата все продовжував говорити, вдаючи, що не помічає Хрониного виразу обличчя і намагаючись не зустрічатися з ним очима.

— Еге ж, ми перенесли сюди наші припаси, як ви бачите. Щоб з ними там без нагляду нічого не сталося, — пояснив він.

— Як — без нагляду? А Хомка? — спитав Хроня.

— Чортма вашого Хомки! — сердито просичав Рата. — Змився кудись.

Хроня не повірив котові, але наразі змовчав.

У цей час почувся благальний голос з кутка підвалу:

— Відпустіть мене!

Хроня згадав про Шкірю. Він підійшов до нього і присів навпочіпки. Шкіря перелякано дивився на нього.

— Ну що, спробував, як воно? — Хроня простягнув руку, щоб розв’язати хлопця, але коти, що несли варту, раптом разом вишкірилися і засичали.

Переляканий Хроня відсмикнув руку.

— Ги-ги-ги-ги, — зареготав Рата зі свого трону. — Не бійся. Але й не забувай, що головний тут — я! Тут слухаються тільки мене! — бундючно додав кіт. І милостиво кивнул головою: — Розв’яжіть його, хай собі вимітається і сповістить усім своїм друзякам, що напівпідвал цей ми кон-фіс-ку-ва-ли! Чуєш, ти! — звернувся Рата до Шкірі. — Ми оголошуємо вам непримиренну, жорстоку війну до кінця! Це по-перше. По-друге, ми накладаємо на тебе і на твоїх друзів кон-три-бу-цію. Чув про таке? Зараз дійде! Щоб ти зі своїми дружками кожні три дні приносив сюди жратву. Зрозумів? Не принесеш — побачиш, що буде! А тепер відпустіть його! — владно промовив Рата.

Коти розступилися, і Шкіря, ще не вірячи своєму щастю, зіщулившись, наче заєць, прожогом кинувся геть.

Хроня з Рексом перезирнулись. А Рата, вдоволений своєю промовою, знову звернувся до них:

— Ну то що ви вирішили: вступаєте в нашу бан…, тобто в наш визвольний загін, чи ні?

Рекс ошелешено мовчав, а Хроня, якого життя навчило обережності, мовив:

— А можна, ми до ранку подумаємо?

— До ранку? Чому ж не можна — можна, — милостиво дозволив Рата. — Лягайте он там, — він показав на куток, у якому було накидане якесь дрантя. — Та перекусіть чого-небудь. Тільки не здумайте змиватися, як той засраний Фері, бо я все одно почую.

Тут лише Хроня збагнув, що папуги не було. Але він нічого не спитав у Рати. Підкріпившись залишками ковбаси з Аріадниного холодильника, вони з Рексом вклалися на старій куфайці в кутку, як і наказав Рата.

Коти теж почали дрімати, згорнувшись калачиками. Рата задмухнув свічки й солодко потягнувся.