12 польських есеїв

Межі й безмежжя літератури

Історія польської есеїстики не така вже й довга – сягає приблизно доби Молодої Польщі, себто кінця XIX – початку XX століть. А все ж, із погляду сьогодення, важко переоцінити значення цього жанру. Справив він велетенський вплив на сучасну культуру, на ставлення до традиції, до «Європи», до національного минулого (й національних цінностей, помітно позначившись на свідомості і культурній ідентичності, зрештою, на суспільній поведінці багатьох поляків. Вершиною його популярності стали 80-і роки, проте й сьогодні есей залишається одним із найшанованіших літературних жанрів. Його унікальному успіхові в другій половині XX століття певною мірою посприяла криза традиційних оповідних форм, а також – що було особливо важливо для Польщі – суспільно-політичні обставини.

Есей як жанр походить з доби Ренесансу. Його творцем вважають Мішеля Монтеня, автора славетної книжки «Essais» (1580), що перекладається часом як «Досліди», іноді як «Спроби», іноді як «Нариси». Відтак з’явились есеї Френсіса Бекона, Джона Мільтона, Блеза Паскаля. У XIX столітті чи не найславетнішим есеїстом був Вільям Гезліт. Близькими до цього жанру вважаються «фрагменти» єнських романтиків та Ґете.

Есей – це не публіцистична стаття, не журналістський нарис, не ескіз, не репортаж, не фейлетон і не наукова розвідка. Жанр есею передбачає абсолютну інтелектуальну свободу, виключаючи будь-який догматизм, пропаганду і, взагалі, улягання тим або тим вимогам, правилам та утилітарним потребам. Ґрунтується на неповторності індивідуального вислову й світобачення. Гине скрізь, де утверджується тоталітаризм, де не лишається ні найменшого клаптика свободи. Водночас, незалежно від змісту, самою своєю формою, жанровою суттю опирається тоталітарній ідеології. Не дивно, отже, що саме до цього жанру в повоєнні десятиліття енергійно звернулися польські митці – не лише на еміграції, а й у самій Польщі.

Есей висловлює суто приватну, індивідуальну точку зору на розмаїті речі, відтак у ньому немає місця на стандартні розмірковування й логічні, підкріплені фактами, висновки. В есеї переважає фрагментарність, асоціативність, формальна і змістова свобода. Це, власне, й робить його популярним. Йосиф Бродський любив повторювати, що есей у прозі й елегія у поезії – це автопортреті жанри; вони свідомо зрікаються всяких претензій на об’єктивізм, даючи суто суб’єктивний портрет автора.

Метою есею ніколи не є проповідування істини, винесення тих чи тих вироків, висновків, проголошення певної ідеологічної позиції у тій чи тій конкретній справі. Ceterum censeo, чуттєва відстороненість, об’єктивізм – чужі есеїстові. Його улюбленцем є не Катон, а Сократ – із його іронією та хистом імпровізації.

Есеїст – інтелектуальний провокатор, що ставить під сумнів звичні судження. Важливою річчю для нього є не оцінка, а сам процес мислення та оцінювання. Уникаючи програмово системності, висновків, закритих форм, вій висловлює своє неприйняття меж для мислення та уяви. Це не звільняє його від почуття відповідальності – як за кожне кожне слово, так і за загальну форму сучасної культури.

Надзвичайно містка форма зробила есей популярним засобом для багатьох літераторів у найширшому значенні цього слова – поетів, прозаїків, критиків, літературознавців, істориків, навіть публіцистів. Як типовий «межовий» жанр, есей легко поєднує у собі художність із документалізмом, історизм та автобіографічність – із філософськими амбіціями. Є фіксацією суто індивідуального досвіду пошуків правди, намагань її осягнути, зрозуміти себе і світ. В цьому сенсі героєм есею завжди є людина, що намагається переосмислити наявний світ і усталену традицію. Есеїст не є безстороннім спостерігачем, що холоднокровно обмірковує порушувані проблеми. Олімпійство йому не властиве. Навпаки, відчуває зв’язок з добою, з культурним оточенням, має жагу пізнання. Його активна постава щодо традиції, постійна готовність до переоцінки усталених поглядів і понять заради моральної й інтелектуальної проникливості спонукають читача до зустрічної активності, втягують у діалог, роблять замалим не довіреною особою автора. Власне, ця діалогічність, інтелектуальна, а деколи й емоційна близькість до читача, ледь не особисто причетного до внутрішнього світу авторових розмислів і переживань, робить есей – поряд зі спогадами й щоденниками – найпопулярнішою інтелектуальною лектурою в другій половині століття.

Польська есеїстика повоєнних десятиліть виростає великою мірою з досвіду міжвоєнного періоду. Саме тоді сформувалися особистості найвизначніших творців повоєнного періоду – Єжи Стемповського, Станіслава Вінценза та молодшого від них майже на покоління Чеслава Мілоша. Закорінена ця есеїстика, однак, значно глибше: як дотепно сказав колись Мілош про Павла Гостовця (псевдонім Стемповського) та Вінценза, поєднали вони давньошляхетську “гавенду” – невимушену бесіду – з гуманістичною традицією й отримали те, що, власне, прийнято називати есеєм. У їхніх творах багато минулого, проте нема його апології. Це особливо помітно в есеях Мілоша, суттю яких є реконструкція власної пам'яті й дослідження особистої генеалогії.

Втім, характерною рисою багатьох есеїстів цього періоду була вдавано-демонстративна байдужість до проблем національної пам’яті – на тлі «прогресивно-ліберальних» гасел «наздоганяння Європи». Чи не найглибшу ревізію самих основ польського патріотизму здійснив Вітольд Ґомбрович. Його есей «Проти поетів» (1951) безпосередньо передував публікації роману «Транс-Атлантик» – твору, що буквально перевернув саме польське мислення. Продовженням стали його щоденники, регулярно друковані на сторінках паризької «Культури» (нещодавно видані в трьох томах по-українськи), як один, по суті, велетенський есей.

В самій Польщі тим часом, особливо в 1948-1953 роках, коли неподільно запанував догматичний, совєтського розливу, соцреалізм, есеїстика практично перестала існувати. І все ж декому вдалося зберегти простір внутрішньої свободи, підтвердженням чого може слугувати есеїстика Яна Котта. Своєрідною сублімацією оригінальної творчості стають у той час художні переклади, зокрема з європейських літератур доби Відродження та Просвітництва, перевидання Монтеня (в перекладі Боя-Желенського) та Дідро. Після 1956 року починається інтенсивне засвоєння французьких екзистенціалістів, передусім Камю і Сартра. Католицьке видавництво PAX (єдине, не контрольоване комуністами, хоч і контрольоване цензурою) видає твори французьких персоналістів. Переклади напливають дедалі потужнішою хвилею. Саме завдяки їм польська культура здобуває життєво потрібний їй, проте силоміць обірваний європейський досвід. Передусім це стосується текстів французьких та англо-американських, меншою мірою – німецьких, на що були зрозумілі історичні причини. Своєю англо-французькою орієнтацією польська есеїстика засадничо відрізняється від російської традиції статті чи нарису (очерка), сформованої під сильним німецьким культурно-філософським впливом. Подібне можна сказати й про традицію українську, сформовану почасти у німецькому (і польському), переважно ж у російському культурному контексті. Характерним прикладом таких впливів та орієнтацій є рецепція книжки Освальда Шпенґлера «Занепад Заходу» (1918; російський переклад – 1923), на яку неймовірно часто покликаються не лише російські, а й українські есеїсти (досить згадати хоча б Донцова і його коло, Хвильового чи Оксану Забужко). А тим часом у Польщі, як, до речі, і в Англії та Франції, цей текст залишається малознаним; на нього майже не посилаються, та й самого польського перекладу досі не існує. Іншим прикладом може слугувати есеїстика Василя Стуса – глибокого знавця німецького модернізму, та Юрія Андруховича, взорування якого на німецьку культуру помітне найбільш виразно у збірці есеїв «Дезорієнтація на місцевості» (1999).

Загальне пожвавлення інтелектуального життя в Польщі після Жовтня 1956 року позначилось і на відродженні есеїстики. Першими нагадали про себе історики мистецтва – Ян Бялостоцький («П’ять віків роздумів про мистецтво», 1959; «Мистецтво дорожче від золота», 1963; «Мистецтво й гуманістична думка», 1966), Мечислав Порембський та Мечислав Валліс. На рубежі 50-60-х років зусиллями Павла Ясениці та Мар’яна Брандиса відроджується історичний есей. Істотно на нього вплинула французька школа Аналів, запровадивши в практику комплексне – пов’язане і з економікою, і з соціологією, і з етнологією та культурою – дослідження історії. Засновник цієї школи, Марк Блок, легендарна постать французького руху опору, був добре знаний і шанований у Польщі: його фундаментальна праця «Похвала історії» (1959) була перекладена й видана тут протягом року – на чверть століття раніше, ніж з’явився російський переклад. З цією школою були інтелектуально пов’язані Антоній Мончак, Бенедикт Зєнтара, Броніслав Ґеремек. Часто й охоче звергались до есеїстики творці варшавської школи досліджень світогляду – Зиґмунт Бауман, Єжи Шацький, Анджей Валіцький.

У 60-х роках, після періоду демонстративного розриву з традицією, настає час замилування минулим, міфом, повернення до джерел і віднайдення коренів європейської культури, «відновлення значень», як це окреслила згодом Марія Яніон. До цього напрямку належить есеїстика Збіґнєва Герберта («Варвар у саду», 1962 та пізніша збірка есеїв “Натюрморт з вудкою”), Ришарда Пшибильського («Et in Arcadia ego», 1966), Мечислава Яструна («Середземноморський міф», 1962; «Свобода вибору», 1969; «Мандрівка до Греції», 1978), Ярослава Івашкевича («Петербург», 1976; «Подорожі до Італії», 1977; «Подорожі до Польщі», 1977). Знаменно, що найбільше уваги приділено культурі середземноморській, котра трактується як колиска і основа культури європейської. Водночас це й усвідомлення занепаду міфу. «Варвар» зі згаданої збірки Гербертових есеїв – не лише прозорий натяк на становище східного європейця, а й своєрідний діагноз сучасної цивілізації. Автор, зрештою, й не приховує, що минуле для нього – це лише привід поміркувати про сучасне. «Оскільки більшість сторінок цієї книжки присвячена середньовіччю, – пише він у вступі, - я вирішив включити до неї також два історичних нариси про альбігойців і темплієрів, з яких видно усе сум’яття й оскаженілість доби» (курсив мій. – О.Г.). Обидва нариси – «Про альбігойців, інквізиторів і трубадурів» та «Оборона темплієрів» – прочитуються зокрема і як звинувачення тоталітаризмові. Докладний опис методів, якими видобувались зізнання, викликав у читачів щонайвиразніші асоціації. Важко не догледіти гіркої іронії автора у словах уявного захисника темплієрів, звернених до інквізиції: «Поступ цивілізації (…) полягає зокрема в тому, що на зміну примітивним знаряддям для розтрощування черепів прийшли слова-довбні, здатні вражати людину також психічно». Пізніший аналіз тоталітарної «новомови», здійснений зокрема Міхалом Ґловінським, буде значно докладнішим і точнішим, але суть поставленого діагнозу залишиться незмінною.

Дискусія про становище мистецтва в тоталітарному суспільстві й моральну поставу митця, що розпочалася у 50-х роках, не завершилася, по суті, й досі. Величезного розголосу набула книжка Чеслава Мілоша «Поневолений розум» (1953), опублікована невдовзі по тому, як її автор після короткого періоду співпраці з комуністичною владою вирішив залишитися на Заході. Український читач мав змогу ознайомитися з більшою частиною її розділів у журналі «Всесвіт» (1991), або й із повним перекладом, виданим на Заході ще 1980 року (у перекладі покійного Богдана Струмінського). Пізнавши зблизька витончені механізми поневолення інтелекту тоталітарною ідеологією, Мілош описав у своїй книжці чотири типи поведінки митця в тоталітарній системі, на прикладі чотирьох легко впізнаваних, хоч і не пойменованих, польських письменників. Не лише це, а й загальний зміст книжки спричинив велетенський галас як у самій Польщі, так і на еміграції. Коли одні таврували автора як зрадника і наклепника, другі намагались догледіги в його книжці самовиправдання й апологію колабораціонізму з комуністичним режимом. До дискусії підключилися й українські мислителі-еміґранти, зокрема Юрій Лавріненко опублікував 1959 року в паризькій «Культурі» (у перекладі Ґустава Герлінґа-Ґрудзінського) статтю «Література межової ситуації», де теж спробував показати чотири типи суспільної поведінки на прикладі чотирьох визначних українських письменників з СССР. На відміну, однак, від Мілоша, він намагався показати не способи поневолення митців комуністичною ідеологією, а радше способи опору й самозахисту.

Також у «Культурі» та в інших виданнях польського Літературного Інституту в Парижі у першій половині 60-х років з’являються есеї Александра Вата, зібрані згодом у книжці «Світ на гаку і під ключем» (1985). Головна їхня проблематика – взаємини між мистецтвом і владою в комуністичній державі («Кілька нотаток про зв’язки між совєтською літературою й дійсністю», «Читаючи Терца», «Ключ і гак», «Достоєвський і Сталін»).

У Польщі тим часом набуває великої популярності філософська есеїстика, чи не найвизначнішим майстром якої був Болеслав Міцинський (зібрання творів передчасно померлого автора побачило світ 1969 року й істотно вплинуло на інтелектуальне життя країни). Учасник філософського семінару славетного Владислава Татаркевича, приятель Віткація та Юзефа Папського, він присвятив свої найважливіші есеї інтелектуальним портретам видатних філософів – Канта, Кузена, Декарта. Водночас його есеїстика була спробою з’ясувати причини кризи європейської культури й поквитатися з тоталітаризмом гітлерівським.

Утім, значно більший розголос мали есеї Лешека Колаковського, котрий початково займався проблематикою лібертинізму XVIII-XIX ст., виявляючи вже тоді нахил до творення власних притч та філософських оповідок. Його есей «Жрець і блазень» (1959) майже відразу потрапив до канонічних текстів польської гуманістики. Згодом подібної популярності набули «Культура і фетиші» (1967), «Присутність міфу» (1972), «Чи диявол може бути спасенний?» (1982), «Цивілізація на лаві підсудних» (1990).

На відміну від англосаксонських країн, наукова есеїстика в Польщі не надто поширена, а все ж має свою видатну постать – Станіслава Лема. Його збірки есеїв («Summa techno-logiac», 1964; «Філософія випадку», 1968), присвячені проблемам новітньої цивілізації та футурологічним прогнозам, наближаються в багатьох аспектах до філософської есеїстики. Натомість «Високий замок» – суміш автобіографічної повісті та есею – пропонує не менш захопливу подорож у протилежний бік – у минуле.

Від 70-х років у Польщі розвивається незалежний (по суті, підпільний) видавничий рух, стаючи врешті, від початку 80-х років, могутньою альтернативою офіційному друкові. Поряд з газетами і журналами в цьому так званому «другому обігу» з’являється маса книжок – публіцистика, проза, есеїстика, переклади, – що їх не пропускала до «першого» (офіційного) обігу комуністична цензура. Сяк-так зброшуровані, на неякісному папері, з блідими літерами, ці публікації все ж давали польському читачеві доступ практично до всіх «заборонених» творів, назву яких у Совєтському Союзі було страшно навіть вимовити – від Кундери і Солженіцина до «Джерел тоталітаризму» Ганни Арендт та «З історії честі в Польщі» Адама Міхніка.

Моїм первісним наміром як упорядника цієї книжки було дати уявлення українському читачеві про українську га «кросову» проблематику в польській есеїстиці, передусім у творах таких визначних авторів, як Єжи Стемповський, Станіслав Вінценз, Чеслав Мілош, а також Ян Блонський, Марія Яніон та представники молодшого покоління – Єжи Яжембський, Марек Залеський, Данута Сосновська й інші. Проте з’ясувавши, що досі в Україні не видавалося жодної книжки есеїв жодного польського автора, я усвідомила, що слід зайнятись заповненням елементарних прогалин, – даючи українському читачеві тексти, котрі видаються мені підставовими для зрозуміння ним як сусіднього (польського), так і власного (українського) культурно-історичного досвіду.

Всякий антологічний вибір є суб’єктивним, не кажучи вже про його об’єктивну обмеженість, зумовлену фізичним обсягом пропонованої книжки. Польська есеїстика є напрочуд багатою, тож можна запропонувати й інше сузір’я імен, а можна й присутніх тут авторів представити іншими, «програмовішими» (як на чий смак) текстами. Бракує тут, безумовно, класиків польської есеїстики: творця «Бронзувальників» Боя-Желенського, автора «Легенди Молодої Польщі» Станіслава Бжозовського, відомих критиків – Кароля Іжиковського, Казімєжа Вики, згадуваного вже Болеслава Міцинського та ряду інших. З-поміж блискучої плеяди есеїстів, згуртованих довкола паризької «Культури», тут представлено лише Мілоша та Ґомбровича. Хоча і Стемповський, і Вінценз, і Папський, Герлінґ-Ґрудзінський, і Константи Єленський справили неабиякий вплив на модернізацію польського мислення. Врешті, залишено за межами книжки політичну есеїстику, зокрема проникливі твори Юліуша Мєрошевського, співтворця (поряд із Єжи Ґєдройцем) принципово нової концепції взаємин Польщі з її східними сусідами. Ця концепція, сформульована в 50-х роках на сторінках «Культури», по суті, заклала підвалини нової польської ідентичності й нового устрою в східній Європі, який лише в останнє десятиліття почав ставати реальністю.

Бракує тут надзвичайно важливих для незалежної польської культури авторів, котрі почали друкуватись у 70-і роки в «другому обігу», заклавши підвалини майбутнього етосу «Солідарності». Це – Адам Міхнік з його «Тінями забутих предків» та згадуваною вже «Історією честі в Польщі», це Ян Юзеф Линський («Дві вітчизни, два паріотизми»), Ян Юзеф Щепанський (“Перед невідомим трибуналом”, “Маленька енциклопедія тоталізму”), Ярослав Марек Римкевич («Жмут»), Станіслав Бараньчак («Етика і поетика»). Бракує тут чудового есеїста Мечислава Яструна; бракує, зрештою, Ярослава Івашкевича, творчість якого після довгого періоду офіціозної «хвали і слави» набуває автентичного значення: його «Подорожі до Польщі» й «Подорожі до Італії» дають проникливий аналіз місця польської культури в Європі.

Перелік відсутніх імен і текстів, а відтак імовірних докорів на адресу упорядника можна продовжувати. Все це свідчить лише про те, як багато ще належить зробити в справі взаємопізнання близьких, здавалося б, культур. І не лише в найпростішому розумінні – перекладу підставових текстів, а й глибшому сенсі – пізнавання, осмислення і зіставлення спільного досвіду.

Приготування цієї книжки стало для мене великою інтелектуальною пригодою. З величезної кількості матеріалу я намагалася вибрати передусім есеї, які, незалежно від часу свого написання, звучать і нині напрочуд актуально. Підсвідомо я адресувала цю книжку молодому українському читачеві, хоч, сподіваюся, кожен читач знайде в ній щось для себе пізнавально цікаве й інтелектуально захопливе.

Книжку поділено на чотири розділи – відповідно до найголовніших проблем сьогоднішньої польської культури: «Діалог із Заходом» (про культурну ідентичність), «Романтична спадщина» і «Порахунок із комунізмом» (ставлення до культурно-історичної спадщини), та «Постмодернізм?» (виклики сьогодення).

В необхідності якнайшвидшого видання цієї книжки переконали мене розмови зі стипендіатами Міжнародної гуманітарної школи Центрально-Східної Європи, зокрема з учасниками перекладацького семінару, який ми вели в рамках Школи разом з Адамом Поморським. Власне, це вони запалились ідеєю перекласти українською мовою тексти, опрацювання яких не є легким хлібом навіть для досвідченого інтерпретатора. За цю самовідданість і завзяття моя їм велика подяка.

Зазначу також, що пропонована книжка є частиною ширшого видавничого проекту. Подібна збірка української есеїстики останнього десятиліття, сподіваюся, з’явиться незабаром – польською мовою.

Я б тут ще додала маленьку алюзію до паритетності у культурних взаєминах, але не вмію її зграбно сформулювати.

Оля Гнатюк

Центр дослідження античної традиції

Варшавський університет