12 польських есеїв

8 Александр Ват Смерть старого більшовика[29]

Однією з тортур Луб’янки є тягуче пусте тривання, коли місяцями нічого не діється поза вбогою рутиною дня і коли вже неможливо чинити опір передчуттю, що так воно й залишиться на віки віків. У камері № 34, ізольовані від решти світу, я й троє інших в’язнів, один з яких кожного дня щораз глибше поринав у божевілля, почувалися мов у консервній бляшанці. Звідси виникало викривлене почуття часу; минуле й теперішнє спліталися химерно й парадоксально, як у Новому Романі, і передовсім суб’єктивний час відклеювався від календарного. Отож не можу сказати, коли відбулася наша евакуація з Москви: в липні чи серпні 1941? Про війну ми довідалися досить рано. З незначних прикмет, що набували тут, як у снах, надзвичайної ваги й значення. Спершу вікна позамащувано синьою фарбою; в’язнів попереводили до камер, в яких досі було просторо – тепер, як у роки єжовщини, тут була тиснява. Довгі мертві коридори Луб’янки донедавна лише час від часу оживлялися відгомоном кроків і брязкотливими сигналами сторожі, іноді криком битого з кабінету; тепер же, коли нас ночами водили на допит, ми оминали групки збуджених чимось офіцерів НКВД; скорочення часу допитів, нервова розгубленість слідчих – усе це разом, як на вбозтво нашого щільно замкненого мікросвіту, свідчило про розлад у Будівлі Абсолютного Порядку.

Втім, хоч я й не пам’ятаю дати, проте перебіг подій дня евакуації запам’ятав назавше. Незнайомі лиця й постаті бачу сьогодні як крізь збільшувальне скло, й видається мені, що по двадцяти роках міг би розпізнати їх у натовпі.

Повиганяли нас усіх с вєщамі на ті довгі покручені коридори, де досі двоє в’язнів не мали права зустрітись, на широкі криті сходи, обгороджені металевими ґратами від стелі до самого долу, відколи Савінков покінчив тут самогубством. Отож раптом зустрілись на них звинувачені у тій самій справі, брат уздрів брата, якого мав за померлого; ще не сміючи перегукуватись, ми подавали один одному знаки здивованим або радісним підморгуванням, наморщенням чола, зблиском очей. Все відбувалося в повній тиші, яку буквально було чути, й то не попри, а завдяки тупотові сотень пар ніг. Дивлячись на людей з інших камер, ми допіру здали собі справу щодо власного вигляду: старих обдертих каторжан.

Крізь щільний натовп один за одним пробивали собі дорогу офіцери НКВД, роблячи це так легко, ніби ми були лише тінями, – в нашивках і ромбах, лейтенанти й генерали, й молоді дівчата, красиві, доглянуті, з європейським шиком, яких у Росії ніколи й ніде я більше не бачив. Істоти з іншого, недосяжно високого світу, серед юрми пекельників. Вони несли оберемки папок, високі стоси справ, картотеки. Внизу вкидали їх до вантажівок абияк, вцілив-схибив. Абияк! Ці справи – книги доль 200 мільйонів, на суворій упорядкованості яких трималась уся імперія Сталіна! Кінець імперії, Апокаліпсис – так думали ми, охоплені жахом і надією, спостерігаючи, як наші мучителі руйнують основи своєї могутності.

Ніч ми перебули в Бутирках, у вузьких камерах, без доступу повітря. Відразу зустрівся тут з приятелем, Владиславом Бронєвським, нас разом арештували в січні 1940 року. Одна з таких частих в СССР дивовижних випадкових зустрічей, які в «Докторі Живаґо» так спантеличують західних критиків. Ми задихались у тій норі, але майже не відчували цього, настільки бурхливим було наше захоплення від виду тих знаків, що свідчили про занепад Царства.

Наступного дня на залізниці нас якнайщільніше запакували до вагонів для худоби, а проте на провєркє двом псам щоразу вдавалося вигородити ще й досить широку смугу для офіцерів НКВД.

У моєму вагоні більшість становили жертви першої від початку війни чистки, з різноманітних проскрипційних списків. Різниця між нами й ними полягала хіба що в зовнішності. Їхні вгодовані лиця ще зберігали марсову пиху (чинность) совєтських урядовців у поєднанні з зацькованими очима. Кого тут лише не було: генерали, депутати Верховного Совєта, знамениті герої-летуни! Академіки, група біохіміків. Група євреїв – керівників московських універмагів, яких посадили вибірково як спекулянтів, у той час як їхні спільники, справдешні росіяни, що обіймали до того ж високі партійні посади – залишились на свободі. Німці – ліві емігранти, між якими я зустрів редактора «Штурму» Вальдена, з котрим познайомився ще у двадцяті роки в Берліні. Польські, литовські офіцери, Ерліх і бундівець з Вільна. Годували нас глевким хлібом й оселедцями, вкритими шаром солі, при дуже скупому постачанні водою, і т. д., й т. д. – речі це відомі, сотні разів описані.

На четвертий день нас висадили в Саратові. Мало не клусом нас погнали до внутрішньої тюрми НКВД, до якої було кілька кілометрів. Змія засапаних доходяг простяглася на добрих кількасот метрів, позаду йшли жінки, обабіч нервово покрикували солдати, а на шляху й на вулицях нечисленні перехожі вдавали, ніби нічого не бачать. Поляки намагалися маневрувати, щоб триматися разом. Ми з Бронєвським підтримували Ерліха, котрий мав щось схоже на серцевий напад. Мій приятель Тадеуш Пейпер, що виявляв уже всі ознаки манії переслідування, сказав мені пошепки: «Бачив твою дружину. Тішся, будете разом…» Про родину я нічого не знав від часу арешту й сподівався найгіршого. Більше мені й не треба було! Моя дружина, така тендітна, прегарна, – в таких нестатках. І хлопець мій, напевно, вже змарнів. Я старався відстати, наблизитись до жінок, щоб спитати: Есть ли тут Ватова, жена польского писателя? Під час цих маневрів до мене долетіли вигуки «Сталін» з лайкою, яку в ті часи ніхто з нас не смів навіть уявити. «Старік Стєклов, – шепнув мені випадковий сусід, – він уже в вагоні отакої». Голос був різкий, мов гавкіт, але не істеричний. За кілька хвилин я опинився біля лихослова. Він ішов широким, бадьорим кроком з самого краю колони, солдат коло нього мовчав, мав лише перелякане, зле, насуплене лице. В’язні з Луб’янки загалом викликали в солдатів і наглядачів не пошану, а особливий острах: вони знали, що хоч би якими нужденними ми були, все ж це еліта, до якої їм зась. Цього разу сміливця, певно, сприйняли за божевільного, що підсилювало їхній традиційний російський страх і повагу до юродівих. Лихослів’я, лайка, прокляття мого принагідного сусіда були монотонні й брутальні, але в цілому вигляд його був разюче вишуканим. Я небагато знав про Стєклова: він був одним із перших сподвижників Леніна, багаторічним редактором «Известий», автором книжок про Чернишсвського, Бакуніна й Добролюбова. Нібито заклопотаний своєю справою, я придивлявся до божевільного – атож, і я так про нього подумав, стільки-бо вже їх надивився. Приглядався я до нього дедалі пильніше, тому що своєю зовнішністю він разюче контрастував з іншими в’язнями. Худий, високий, згорблений, з вузькою, красиво посадженою головою, він мені одразу нагадав старого англійця, вихованця Ітону. Вбраний був чисто й охайно, одяг, хоча й висів на ньому занадто вільно, був добре доглянутим, та й обличчя його було анітрохи не землисте, як у нас усіх, а ніби притрушене попелом. І коли вже від нас, старих в’язнів, він отак відрізнявся, наскільки ж істотнішою була його відмінність від щойно прибулих з волі!

Придивіться до лиць офіційних совєтських туристів, політиків, партійних діячів, письменників, яким за тридцять. Ці лиця – повні чи худі, красиві чи бридкі, симпатичні чи антипатичні, ті, що належать інтелігентам у котромусь поколінні чи выдвиженцам, енергійні чи безвольні, добродушні чи садистичні – всі вони мають спільне тавро, яке важко висловити. Це, очевидно, не маска, скоріше певний фасад, під яким можна дошукатися пари або й більше нашарувань мармизи. Якась мертвотність у погляді поєднана з бентежно живими очима. Монструозна певність себе й свого, котра за хвилю – о, жах! – може перейти в благальний або нестямний крик. Безтурботні веселощі, що не надто добре приховують тхорячу зачаєність. Постійно напружена увага, настороженість утікача, котрий мусить знати, що діється в нього за спиною. Не так вагомість, як обважнілість. Неприродна постійна готовність до симпатичної усмішки й чиновницька бундючність парвеню. А ще, last but not least, – особливо в партійних сановників і навіть діячів нижчого ранґу – все те, що росіяни називають неперекладним словом пошлость: особлива суміш грубості, нудьги, пересічності. Часом бракує того чи іншого з названих компонентів, але залишається їхній загальний синтетичний вигляд, Gestalt. Ясна річ, ідеться про лице типово совєтське. Саме таке, типово совєтське тавро переважало у новоприбулих в’язнів. Представляли воші всі різновиди совєтської фізіогноміки. Нічого не лишилося в них від музичних, сказати б, контрапунктів і напружень фізіогноміки дореволюційних російських інтелігентів. Не мали вони на собі й розважливої простоти російського простолюду.

Виразніший, ніж звичайно, контраст між верхньою, подеколи привабливою, та нижньою, м’якотілою й твердокостою, частинами лиця. Що особливо привертало увагу – це їхні очі, погляд, який гармоніював саме з нижньою частиною обличчя, знаменуючи, вочевидь, тенденцію до анімалізму. Підкреслюю: це фізіогноміка не лише нової інтелігенції, а й – менш виразно, проте часто – старої, по кількох десятиліттях підсовєтського «буття», котре, як бачимо, визначає не тільки «свідомість». Усе це можна не лише зрозуміти, а й вибачити, пам’ятаючи, що для загибелі в тій країні досить було не мати належного одягу, вигляду або міміки. Природа ж, як відомо, – геніальна винахідниця міметизмів.

Те, що я отут виклав, є підсумком моїх багаторічних спостережень, хоча, мабуть, це можна вивести і з самих умов людського існування під Совєтами, як такий собі синтетичний кримінологічний портрет.

Ані сліду усього цього не було у Стєклова: орлиний профіль відповідав його самотній між нами відчуженості. Проте найдужче мене вразила не так відчуженість, як особлива людськість його обличчя. Страшно схудле, кістляве, воно було мовби спрощене до елементарної формули людськості, тієї, котра насподі всякого «буття», незмінної за всяких його видозмін. Тепер, коли я оце пишу, постає переді мною видіння Данте: Chi nel viso deli иотіпі legge ОМО, bene avria quivi conoscuita l’emme. Літера «M» в уявленнях, в іконографії середньовіччя представляла найістотнішу схему людського образу.

Відтак, вигляд Стєклова був не совєтський і не російський – просто людський.

Момент вдивляння тривав недовго, проте був одним з тих моментів, коли справді бачиш. І вже не забуваєш.

Потім був ритуальний перепочинок-сидіння на тюремному подвір’ї й благословенство води з бочок, потім безладна тиснява на вході до величезної камери й змагання за кращі пари. Найкращі, а також ті, що до них прилягали, зайняли троє урків – шалений, френетичний пахан і два його ад’ютанти.

Пахан, здичавілий, скреготав зубами, хрипів, плював, поводив очима, оголювався, а потік його слів був шедевром «блатної» мови. Їх було лише троє, а сотня совєтських людей поступалася їм зі страхом і старанно прихованою огидою.

У цьому залі протягом двох тижнів я довідався про совєтське життя більше, ніж за 10 місяців Луб’янки. Нам вдалося зібрати в кутку невеличкий інтелектуальний клуб: п’ять поляків, совєтський мікробіолог, виною котрого було його гоббі – логістика, про що знало лише четверо-п’ятеро найнадійніших друзів, академік – єдиний у Росії фахівець із селевих потоків, що спустошують міста Середньої Азії, - його ув’язнили за німецьке прізвище, хоча вже дід його був русифікований. Так принаймні вони пояснювали свою присутність поміж нами.

Але за кілька тижнів мене перевели до меншої камери. Тут я зустрів обох молодих урків: один гарненький, як хлоп’ята з «Café Flore». Другий, хлопака-анальфабет, втрапивши за щось до карної колонії, приєднався до урків, вподобавши принади їхнього вільного життя. Без пахана, котрий велів називати себе князем (видавав себе за Оболенського), обоє були лагідні, догідливі, спокійні. Молодший закидав через високі віконця нитки з записками, зокрема й моєю: Нет ли среди вас гражданки Ват? Робив він це з цирковою вправністю, і вже був налагодив регулярний зв’язок з нижніми поверхами, як нас застукали. Тут не толерували тієї своєрідної телефонної мережі, якою були покриті, наприклад, стіни пересильної тюрми у Києві, де сиділи десятки тисяч непогамовних дітей.

Був тут старий професор саратовського університету, історик, котрий на своє лихо мав піаніно й красиву доньку; в неї збиралася студентська молодь, декламували Маяковського і якось хтось, можливо, провокатор, заговорив про чисту «другу» революцію.

Був і волзький німець, партійний активіст, що завдяки арешту уник масового вивезення волзьких німців з квітучих колгоспів – єдиних в СССР, що квітнули самочинно. Він говорив зі мною, між іншим, про сподівання на прихід Гітлера – його німецька була мовою Лютера, бо саме за Лютеровою Біблією німецькі колоністи, осілі тут від часів Катерини, вивчали рідну мову. (Слід зауважити, що Гітлера тоді, в 1941 році, виглядали всі нацменшини, за винятком євреїв). Після депортації німців Саратов раптом став одним з найголодніших міст СССР.

Знову зустрів академіка із селевих потоків. Страшенно балакучий, він був, однак, надзвичайно стриманим у питаннях, що стосувалися політики. Натомість розповідав нам, що і коли «спожив», – нам, що готові були, як міфічний Ерисіхтон, їсти своє тіло. Здобувши цим над нами якусь підлотну перевагу, він користався нею, попри антипатію, котру викликав своєю дріб’язковістю – рисою, що її не терплять у в’язницях.

Був там і москвич, віком десь за тридцять, що видавав себе за інтенданта Театра Красной Армни, тип, не цілком позбавлений шарму, але водночас відразливий своїм всеохопним цинізмом; за висловом котрогось із в’язнів: типовий феномен нижчих щаблів московської комсомоли. Мішанка кмітливості, нахапаних звідусіль відомостей і неймовірного невігластва. Проте Москву знав як свої п’ять пальців – її ресторани, інтриги, звичаї вищих сфер, усі реалії й персоналії. Любив зблиснути афоризмом на кшталт: «У нас можна мати кожну жінку за півлітра горілки».

Якщо вже зайшла мова про мешканців камери, то не годиться проминути й блощиць. Упиті нашою непоживною кров’ю, вони були великі, страшенно ліниві, неповороткі й здавалися безсмертними, бо коли вечорами ми затято випалювали їхні гнізда виданою до камери ацетиленовою лампою, на ранок знов їхні шереги, напевно так само численні, поволі піднімалися стінами, зупиняючися завжди на тій самій висоті, ніколи не перетинаючи невидимої лінії – блощичого табу в совєтському світі заборон.

Апокаліпсис знайшов нас і тут. Я вже десь згадував, що ночами нас будив гучний регіт, сміху ретельно відміряних руладах – брутальний, глумливий, разюче подібний до Мефістофелевого сміху в провінційній опері. Ми не одразу дійшли, що це монітор, кружляючи над Волгою, подає сигнали тривоги. Повітряна тривога над Волгою! За якихось два місяці війни! Для мене все це було явленою диявольщиною.

Театральний інтендант багато розповідав про Стєклова. Він був близьким приятелем його сина. Стєклову організували ювілей п’ятдесятиліття його революційної діяльності, з усією совєтською помпою, під патронатом самого Сталіна, який давно мав до нього слабкість: Стєклов умів розсмішити його анекдотом, часами настільки зухвалим, що двірня терпла зі страху. Напередодні ювілею, однак, ювіляра заарештували разом з дружиною й сином. Дружина й син проте досить скоро повернулися у Москву, навіть – нечувана річ – їм повернули частину апартаментів, а також чимало цінних марок з колекції, що раніше належала царю й була коником Стєклова. Невдовзі родина отримала офіційне повідомлення, що Стєклов помер у в’язниці від серцевого нападу. Ніхто з родини й знайомих у тому не сумнівався. Все це діялося перед самою війною.

Ми пухли з голоду, тобто хтось пух, а хтось сох. Утім, не лише ми, в’язні, були голодні. Наглядачі, ведучи нас на прогулянку залізними сходами, теж розглядалися за чимось їстівним, намагаючись непомітно підхопити з пилу бодай хлібні крихти, розсипані рознощиком. Якось нас ощасливила поява шматочків зелених помідорів у гарячій воді. Це тривало кілька днів, чи навіть тиждень. Опісля у тюрмі розгулялася епідемія кривавої дезинтерії. В нашій камері я підпав їй перший. По тижневій гарячці, що часами зашкалювала за сорок, та інших супутніх знегод мене забрали до шпиталю, розташованого у величезній тюрмі по другий бік Волги. У чорному вороні, в двоособовому відділку я опинився сам на сам зі Стєкловим.

По тому дві, може, три години ми сиділи у коридорі, ніким не пильновані, і тут зав’язалася розмова, що не переривалася ні на хвилину. Говорив більше він, я час від часу вставляв запитання, усвідомлюючи, що то єдиний шанс дошукатися правди щодо наболілих питань. Отож, попри гарячку, я напружував увагу, аби нічого не пропустити, нічого не забути. Шалену гарячку мали ми обоє, але не була вона запаморочливою, навпаки – хижа, загострювала агресивність розуму й чуттєву сприйнятливість. Утім, час від часу я від утоми впадав у неуважність, у непам’ять, так що, зрештою, з густої суми інформації, зі «сповіді гарячого серця» старого більшовика залишилося, по суті, не надто багато.

Але й це «небагато» піддаю тепер контролю, аби не приписати небіжчикові речей, що походять зі стількох інших фрагментів мого досвіду. Всього кілька речень я запам’ятав у їхньому дослівному звучанні, інші повторюю, як видається, вірно, хоч не дослівно, так, як мені підказує нам’ять, разом із живими інтонаціями його голосу.

У коридорі було ясно, ранок був сонячний, а осіннє світло – м’яке; цього разу я міг довго й пильно розглядати свого співрозмовника. Він справив на мене тепер дещо інше враження: польський шляхтич-інтелектуал доби позитивізму. Вузька, подовгаста голова шляхетної будови; сухе обличчя, гармонійно помережене зморшками, проте з виду гладке, з енергійною складкою понад губами; очі великі, без блиску, іноді загоряються, але все одно не блищать, зіниці проникливі – часто звужуються у виразі погорди, повіки примружуються, тонкі, як плівка, погляд важко лягає на співрозмовника, на предмети; вуста, що колись мусили бути повні, м’які, а може, й жіночі, тепер стали заледве знаком уст; підборіддя тверде; при крайній худорбі ніс виступає з несамовитою енергією, проте не він домінує на цьому обличчі, а отой важкий погляд. Все це разом, з вилицями й надбрів’ями, справді вкладалося в дантівську літеру «М».

Він то похмурнів, то знову в хвилини мовчання зворушливо-красиво лагіднішав. Утім, він здебільшого виявляв погорду й насмішливу агресивність щодо всього. Його жести були збуджені й різкі, особливо коли спалахував гнівом, до якого був виразно схильний, хоч умів його зразу погамувати, взяти себе в руки, стаючи тоді, навпаки, льодувато-спокійним. Йому був властивий особливий триб панськості, який я спостерігав раніше в старих есдеків з добрих родин, ретельно освічених у кіндерштубах. Атож, та сама панськість, що спричинилася до їхньої згуби в СССР, самою поставою кидаючи виклик безродним більшовицьким парвеню.

Голос цього разу був цілком іншим – таким самим сухим, проте сповненим несподіваних модуляцій, – то був голос спокусника. А також – великого мітингового промовця, що в чотирьох стінах свого помешкання, після роботи, перебирається в чистий одяг і чисті манери.

На моє запитання він підтвердив усе розказане про нього театральним інтендантом. Саме такою була ситуація з приготуванням до ювілею, і сам Сталін дбав, щоб він пройшов урочисто. Справді, арештували його незадовго перед святковою датою. Після недовгого й не надто суворого, радите формального розслідування на Луб’янці його вивезли до Омського Централу. То не був навіть «мертвий дом». Могильник. Де сидиш в одиночці, в такій щільній ізоляції, що світ, здається, ніколи вже не дізнається, чи ти ще живий. Цього разу, однак, родину таки повідомили про його смерть, – про що згодом Стєклов довідався на етапі, зустрівши знайомих, які теж віддавна вважалися офіційно померлими.

Проте війна зруйнувала і цей цвинтарний порядок. У перші ж її дні частину в’язнів відправили до Москви, одних на Луб’янку, інших, певно, в Лєфортово, може, й на Суханівку, звідки ніхто ніколи не вертає, а Стєклов із Луб’янки потрапив разом з нами до Саратова.

В Омську Стєклов користався винятковим фавором: хоча, як усі, був закопаний живцем, проте йому дозволили працювати в камері над новою працею про Чернишевського.

Схоже, що діялося це з ініціативи самого Сталіна, який завжди цікавився Чернишевським. Щоранку в’язень діставав до камери полічені листки паперу, які увечері здавав ключникові. Йому доставляли всі замовлені книжки й документи з архівів. «Уже саме ім’я Чернишевський викликає в мене нудоту», – скаржився він мені тепер. Але що з тієї відрази вилилося на письмі, залишиться таємницею рукопису, який разом зі стількома іншими – можливо, найціннішими творами совєцького письменства – спочиває в архівах МҐБ.

Найбільше він розказував про Сталіна, однак саме ці несподівані відкриття про нього, які найбільш мене цікавили, раптом викликали в мене стан вичерпаності, що межував із зомлінням, а безперервний шум у вухах заглушував у ті хвилини голос мого співрозмовника; здавалося, ніби я щораз далі відпливаю від цього голосу своїм внутрішнім морем, а здатність моєї пам’яті до фіксування слів і фактів стала настільки слабкою, що згодом її ледь не всю покрили велетенські діри.

Я докладав неймовірних зусиль, напружував увагу, весь час пам’ятаючи про винятковість даного мені шансу збагнути явища, для яких я в той час не знаходив жодного витлумачення. Пригадую, він багато говорив про Єнукідзе, з яким був близько знайомий. Це була, як він стверджував, єдина людина, чию погорду мстивий Сталін терпів надзвичайно довго. Але дочка Єнукідзе була комуністичною святенницею Культу Вождя. (NB! Я не раз переконувався, що всім тим «пасіонаріям» зовсім не перешкоджала гидка зовнішність їхнього ідола, його велика голова, малий зріст, подзьобане віспою лице, щітка рудого волосся, низьке чоло й холодні «білі» очі; навпаки, ця нікчемна зовнішність, схоже, лише підкреслювала його могутність). Отож дочка врешті прибігла до Сталіна, щоб поскаржитися на батька, вірогідно, за його довірчу тираду супроти тирана, уїдливішу, ніж звичайно.

«Той Смердяков», «той геній з глухого повіту» (уездный гений) влаштував собі домашній цирк, оточивши себе найвульґарнішіми ставлениками. Це аж ніяк не двір, не камарилья – це злочинницька ватага зі своїм паханом. Їхні застілля під горілку були страшно банальні (пошлые), блазенсько-катівські. По якійсь сварці (з дружиною Алілуєвою? Чи з дочкою? – уже не пригадую) Сталін покликав посіпаку й наказав «шлепнуть ее», тобто – застрілити. Коли той вернувся відзвітувати, Сталін упав у розпач і передав виконавця в руки іншого посіпаки. «Султан із Шахерезади, царьок міфологічний, – приказував Стєклов. – Певно, уявив собі, що кат сховає її в яскині».

(Цю історію, в інших варіантах, я не раз потім чув і в СССР, і Польщі. З потоку одкровень Стєклова про Сталіна в мене склалося враження, що він черпає не лише зі свого власного досвіду, а й часто переказує чутки, що кружляють у високих і нижчих сферах).

Він називав багато знаменитих прізвищ героїв Революції. Жодному, наскільки я пам’ятаю, не шкодував їдких інвектив, навіть епітетів на зразок «негідник», «каналья», «падло», «подонок». «Це падло Троцький», «цей подонок Ворошилов», «ця каналья Орджопікідзе». Треба сказати, з моїх власних спостережень, раніших і пізніших, я знав про навдивовижу швидкий процес сходження на пси «старих більшовиків» і загалом комуністів, свого часу таких героїчних бунтарів. Наприклад, стукачем у моїй останній камері на Луб’янці був старий більшовик, замміністра електрифікації РСФСР. Чому? Заради чого? Задля чаю й папіросів, якими частував його слідчий? З собачої улесливості? За покликом серця, розтлінного Сталіним? За діалектикою перетворення мужнього революціонера в катівського прихвосня?

Я спитав Стєклова, про те саме, про що питав усіх і завжди: чим пояснити таку всебічну, повну й мерзенну дегенерацію Революції? - Allmacht des Staates! Я не раз уже чув подібну відповідь, мало не всі совєтські інтелектуали наверталися після ув’язнення в такий чи такий різновид анархізму. Я відповів йому, як перед тим іншим, що це нічого не пояснює, що багато разів і в багатьох країнах повторювалася всевладність держави: за Філіпа II, за Людовіка XIV, за Наполеона, за Миколи І, не кажучи вже про старожитні та азіатські імперії. А проте куди їм усім до імперії Сталіна.

Мене завжди вражала нездатність совєтських громадян збагнути, як це вони, «вийшовши з засад абсолютної свободи, дійшли до абсолютного поневолення» (слова Шигальова в «Бісах»), Навіть пророк Достоєвський формулює лише вихідний і кінцевий пункти, а про шлях мовчить. А таки саме шлях є тут істотним, він є зі світу таємниць. З-поміж усіх підсовєтських людей, як я вже згадував, моє товариство з алма-атинської тюрми 1943 року – еліта великого бандитизму – видається мені найпроникливішим, найменш ошуканим чи спантеличеним.

Відтак запитав Стєклова про московські процеси. Як усіх, мене віддавна непокоїла загадка самозвинувачень. Я не знав ще, ясна річ, роману Кестлера, але якби ми, ті, хто був на Луб’янці, його знали, то підняли б на кпини. Проте ми надто добре знали спосіб, яким добиваються зізнань. Будь-яких. Я зблизька бачив чотирьох тортурованих: двох молодих українських націоналістів з львівського Замарстинова – втім, вони справді не могли заперечувати, що забили чималу кількість енкаведистів і солдатів, зокрема при арештуванні. Але був на Луб’янці також доблесний Тайц, який в останні передгітлерівські роки керував Центром торгівлі в Центральній Європі (включно з його тонко розгалуженою підривною мережею); в 1933 його відкликали – нібито до Інституту Маркса-Енґельса. Повертався (точніше – його приносили) від самого Берії, вироблений «на котлету», з дрібно посіченими сідницями, стегнами й ногами. Вже двічі він підписував зізнання, що є шпигуном ґестапо й активним саботажником, але двічі відмовлявся від них, і намірявся остаточно заперечити все перед колегією Військового суду. Хотів признатися там лише в саботажі. А оскільки в тих найвищих місцях покарання соціалістичне правосуддя вимагало, щоб зізнання мали відносно логічну і послідовну конструкцію, сердега просив мене як літератора допомогти йому опрацювати сценарій шкідницьких заходів.

Пізніше до моєї саратовської камери потрапив старий баварський інженер, якого до Росії загнало 1930 року безробіття; хоча його немилосердно катували, він вперто не визнавав своєї вини – певно, його ригористичне лютеранство не дозволяло йому збрехати.

Переконався згодом, що, зрештою, можна не дати зламати себе навіть під тортурами. Навіть під загрозою репресій – Тайц мав кохану дружину.

Я запитав Стєклова, чи зізнання на московських процесах були вимушені тортурами. «Навіщо тортури? – вигукнув він. – В нас усіх руки були по лікті в крові, в гівні! В усіх, усіх без винятку! Від самого початку! По лікті!» – Ці слова я запам’ятав, як вірші, дослівно, такий мене тоді пройняв дрож. Тієї миті порив його ненависті до власного минулого дійшов до «надриву», лице перекосило конвульсією, плечі й руки тремтіли, він цілковито уподібнився до персонажа з Достоєвського. Якобінець, котрого спитали якось про дикі масакри у в’язницях, відповів: «А хіба та кров була аж такою чистою?» «Хіба наша кров була чистішою від тої, яку ми проливали без жалю й без вагань? Не було потреби нікого з нас катувати, кожен перед своїми духовними очима мав довгий список власних злочинів і підлостей. Отож, зізнатися в тому чи іншому – чому ні? Це вже не мало жодного значення. Зрештою, то вже були людські покидьки». Так говорив Стєклов, а я подумки погоджувався з ним, думаючи про вірного католика, що втратив останню надію на спасіння.

«Коли повернетеся до Польщі, опишіть, як умирав старий Стєклов».

На що я відповів: «Ніколи я не вернусь». Він миттю спалахнув: «Повернетесь, обов’язково». Тоді мені здалося, що я маю перед собою розбещеного еґоїста: я мушу повернутися, бо він, старий Стєклов, довірив мені місію.

Ізнов, через хвилину: «Коли вернетеся до Польщі, опишіть, як умирав старий Стєклов».

То були його останні слова, бо вже по нас прийшли.

Нас розлучили, але розділяла нас лише стіна й наглядач у дверях. Вже вдосвіта чув його різке: Бога ради, певно про щось просив, а тоді: «Сталін… Сталін…», але говорив це, мабуть, уже в маренні. Голос йому ослаб, уривався, голос старечий, слова незв’язані. Наша стара сиділка на слово «Сталін» потайки хрестилася.

Двічі вдалося мені стати в дверях, користаючись із добросердя наглядача, який лише остеріг: Говорить тут не разрешается. Вперше – пополудні, на четвертий-п’ятий день по нашому прибутті. Я зміг лише зробити тоді жест приязні й відданості. Стєклов відповів красивим жестом, приклавши руку до серця. І знову:

«Коли вернетеся до Польщі, розкажіть, як умирав Нагамкес-Стєклов». Але прозвучало це як з розбитого інструменту.

Вдруге – того самого дня, пізнім вечором. Він видавався вже таким відчуженим від тіла, що нагадував мумію Рамзеса, запалі очі були майже закриті, тяжко хрипів, нижня щелепа опала. Голова вже як у мерця, але ще людська. Втім, він був дивовижно прекрасним: ОМО.

Таким я запам’ятав його на ціле життя.

Обставини моєї біографії склалися таким чином, що заповіт Стєклова я виконую щойно через двадцять років. Раніше я розказував, як умирав старий більшовик Стєклов кожному, хто хотів мене слухати. Тепер можу скласти шану цій жертві комунізму, одній із десятків мільйонів, що постала переді мною в свої останні дні як прекрасна людина. Багато зла скоїв, а проте мав щастя й мужність відкупити все протестом і мужнім терпінням.

Кількома днями пізніше у віддаленій камері помер Вальден, жертва, як він розповідав, своїх німецьких друзів – комуністичних емігрантів.

Я ж натомість повернувся невдовзі до камери дещо підгодований. Наш головний лікар творив чудеса, добуваючи для нас у голодному місці такі незвичні харчі, як рис, рибу, моркву. Особливу турботу виявляв щодо багаторічного старійшини латиських євреїв, сенатора Дубіна, котрий, щоб не стрефити, від самого дня ув'язнення не їв нічого, крім пайки глевкого хліба, й лежав тепер коло мене прозорий, немов пергамен, з рукою, зламаною під час штучного годування на Луб’янці. Я сказав йому, що Талмуд у ситуаціях, загрозливих для життя, дозволяє порушувати приписи закону. «Дозволяє, але не наказує», – відповів він просто.

Маю нагоду сказати тут декілька слів про службу здоров’я в СССР. Як сталося, що при цьому загальному здичавінні більшість лікарів, принаймні ті численні, з якими я мав справу, і старі, й молоді, навіть партійні, навіть тюремні, зберегли самаритянські традиції тюремної медицини? Невже й сталінізмові не вдалося викорінити всі шляхетні традиції?

Не раз підгодовували вони мене власними убогими пайками. Скільки ж разів вони рятували мені життя!

Наприкінці листопада мене звільнили. Своїм визволенням завдячую рівною мірою випадковості, як і театральному інтендантові з моєї камери. Як з’ясувалося після звільнення, я важив менше 45 кілограмів проти своїх звичайних 80. Нічого не знав про амністію для поляків, яка повним ходом ішла вже три місяці з гаком. Якоїсь ночі мене викликали на допрос, справа виглядала доволі загрозливо: я нібито десь сказав, що «Гітлер вартий Сталіна й навпаки». Виявляється, інтендант, котрий знав ідиш, підслухав мою розмову з поволзьким німцем, комуністом-гітлерівцем. Зрештою, що він стукач, у камері знали: старий німець-інженер, яким той опікувався з синівською чуйністю, йому ж завдячував особливою жорстокістю тортур.

Записуючи мої персонали, слідчий капітан НКВД зі здивуванням довідався, що я польський громадянин. «Доведи». – «Як можу довести, коли всі мої документи у вас?» – «Перевіримо». З’ясувалося, що мою справу вони десь закинули, а про мене просто забули.

Невдовзі я і ще двоє польських офіцерів опинились у перукаря, де з мавп’ячою злостивістю нас постригли під нуль, а як споночіло, нас із рублями й хлібом виправили в дорогу. Крізь цілковитий морок спустошеного Саратова плуганили ми втрьох на вокзал: я, кістяк, нап’ятий обвислою шкірою, й двоє моїх товаришів, один – спухлий, другий – як я, скелетина; всі троє – вимучені, але вільні. Підтримувала нас і прискорювала наші кроки апокаліптична радість і надія на спасіння. Якщо ці слова дійдуть до учасників моєї нічної мандрівки, нехай обізвуться.

Пророцтво Стєклова почало здійснюватися. Але найгірші пригоди почалися зі мною кільканадцятьма місяцями пізніше. І ще впродовж майже п’яти років жив у мені мій найбільший страх: тільки б не вмерти в СССР! Тільки б не бути заритим у цю сплюндровану землю! Де завгодно, аби не тут!

Можливо, саме цей страх і спротив дали мені сили пережити всі подальші знегоди, нужду, хвороби й нове ув’язнення.

Переклав Тарас Шумейко

9 Міхал Ґловінський Новомова[30]

Як цю мову назвати? Пропагандистською – з огляду на мету, якій вона служить? Партійною або офіційною – з огляду на її зв’язок із цими установами? Комуністичною – з рації апелювання до ідеології? Хибою цих визначень є те, що кожне з них зосереджує увагу тільки на одному боці явища. Тому я вживатиму відносно нейтральну назву, тобто запозичений від Джорджа Орвела термін новомова (newspeak), що вказує передусім на нове в цій мові, порівняно з класичним мовленням. Ця риса не може викликати сумніву і не зумовлює всіх інших її властивостей.

Новомову аналізуватиму на підставі матеріалу, який знаю найкраще, тобто в її польській версії. Дотримуватимусь послідовно синхронічних положень, хоча й знаю, що протягом кількох десятиліть вона зазнала цікавих еволюційних змін. Вони суттєві та варті опису, але це вимагало б широких досліджень. Таким чином, говорячи про новомову, я не беру до уваги часового виміру, хоча усвідомлюю, наскільки важливі відмінності існують у її межах, наприклад, між сталінською добою і добою після подій березня 1968 року. Я б хотів висвітлити найсуттєвіші її риси, тому що вони великою мірою мають інваріантний характер. Більшість прикладів черпатиму з кінця шістдесятих та з останніх (себто 70-х. – Прим. пер.) років. Не впроваджуватиму розрізнення на новомову в «нормальному» стані та новомову під час кампанії (посилаюся тут на блискучий есей Анни Хмєлєвської),[31] обидва ці етапи трактую як рівноправні, хоча, зрозуміло, в кампанійному вживанні властивості цього способу мовлення виступають в особливо яскравому вигляді і в особливому згущенні.

І ще одне загальне положення: до новомови можна підходити з двох боків. У першій перспективі об’єктом зацікавлення були б насамперед властивості цієї мови, її семантичні механізми, увага зосереджувалася б на ній самій. У перспективі другого підходу маємо справу з тим, що я б назвав ознаковим читанням новомови. У цьому випадку її трактують як ознаку, з якої – якщо відповідно її інтерпретувати (а саме брати до уваги не тільки те, що безпосередньо дане, а й те, що мається на увазі, її вихідні засновки) – можна багато про що довідатися (про суспільну свідомість, про механізми влади тощо.). Коли розглядати новомову в цих категоріях, вона стає багатим історичним, соціологічним та психологічним джерелом. У цьому нарисі я дотримуватимуся першої точки зору: мене цікавить сама новомова.

Її основні властивості можна сформулювати в чотирьох пунктах:

1. Найістотнішою процедурою в новомові є нав’язування виразного знаку цінності; знак цей, який призводить до прозорої поляризації, не має права викликати сумніву, його остаточною метою є рішуча оцінка, якої не можна заперечити. Часто оцінки, які призводять до дихотомічних поділів, стають важливішими від значень. Значення можуть бути незрозумілими й нечіткими, але оцінки мають бути виразними й однозначними. Як результат виникає явище, яке я б назвав вільною семантикою. Значення підпорядковується оцінці; іноді несуттєво, що дане слово означає, однак суттєво те, які кваліфікатори з ним пов’язані (добрий/поганий, наш/чужий, проґресивний/реакційний тощо). Те, що завжди з’ясовується тільки у висловлюванні, тут з’являється вже на рівні мови. Поки що про цю проблему я лише згадую, детальніше розгляну її у подальшій частині цього нарису. Можна було б сказати, що новомова більшою мірою за інші суспільні стилі складається з проінтерпретованих елементів. Беручи до уваги всі ці міркування, називатиму її одноціннісною мовою.

2. Новомова є особливим синтезом прагматичних і ритуальних елементів. Вона прагне до сильної і безпосередньої дії, підпорядковується щоденній практиці й тому вона, в принципі, повинна пристосовуватися до обставин, у яких функціонує, та брати до уваги характер аудиторії, до якої звертається. Втім, це передбачало б певну її еластичність, а з цим по-різному буває – передусім тому, що новомова консервативна за своєю натурою і не може погодитися з тим, що будь-який її елемент вийшов з ужитку, тобто втратив прагматичну здатність. Чинником, який суттєво обмежує прагматичність є ритуальність, або своєрідна вірність собі та власним традиціям, правило, що забороняє за будь-яких обставин переходити межі певної мови. Інакше кажучи: ритуальність – це втілення правила, що в певних ситуаціях можна говорити так і тільки так. Існують царини чистої ритуальності (наприклад, риторика ювілейних промов), до них прагматичним міркуванням вхід заборонений. Однак характерною рисою новомови є переплетення цих двох протилежних елементів, а ідеалом була б ситуація, в якій максимальна ритуальність накладалася б на повну прагматичність.

3. Значну роль у новомові відіграє стихія магічності. Слова не так відносяться до дійсності, не так її описують, як її створюють. Те, що авторитетно висловлене, стає дійсним. Магічну функцію виконує більшість лозунгів (типу «молодь і партія єдині»), З формальної точки зору, це розповідні висловлювання; я не трактував би висловлювань, які виражають побажання як магічні формули в прийнятому тут значенні (отже, такою формулою не буде девіз: «Нехай Польща міцніє, а люди живуть у добробуті»), Іншими словами: магічність – це спосіб мовлення про бажаний стан, але так, немовби він дійсний. Ця магія також має негативну сторону: невживання слова прирікає на забуття означену річ. Це стосується як звичайних слів, так і власних імен.

4. У новомові більшу, ніж в інших суспільних стилях, роль відіграють свавільні рішення. Звісно, що вони також мають свої межі; неможливі лише такі, котрі піддавали б сумніву саму суть новомови. Однак навіть при цьому обмеженні сфера сваволі є відносно широкою. Слова, формули, «освячені» вислови з дня на день можуть – тут я скористаюся формулою Зенона Клініка з 1968 року – «бути знятими з порядку денного партійної пропаганди». А потім, також завдяки одноразовому рішенню, можуть знов до неї повернутися. Свавільність проявляється ще й у довільному формуванні значень. Якщо подивитися під таким кутом зору, новомова, безперечно, є маніпульованим мовленням. До цього аспекту проблеми привертають нашу увагу документи цензури, нещодавно відкриті для ширшої публіки. Йдеться в них не лише про те, чого не слід писати, а й про те, яким чином, тобто за допомогою яких слів, слід писати про окремі справи. Ці документи створюють своєрідну метамову, яка дозволяє багато що в новомові з’ясувати.

Серед чотирьох основних рис новомови найважливішою є та, котра опинилась у пункті першому: одноціннісність. Всі інші хоч і не становлять епіфеноменів, проте залежать від неї; саме ця, перша, риса посідає чільне місце, тимчасом як принципи прагматичності – ритуальності, магічності та свавільності – можна вважати втіленням чи уточненням основного правила: одноціннісності. Це, власне, вона стає чинником, котрий визначає новомову найвищою мірою.

Отож, новомова одноціннісна, прагматично-ритуальна, магічна, свавільна. Але чим саме вона є? Говорячи про неї, я вживав три терміни: мова, мовлення, стиль. Відомо, що вони не рівнозначні, мають у мовознавстві чіткі, закріплені значення. Не можна цього не враховувати, хоча й важко визначити новомову за допомогою одного з них. Звісно, можна було б говорити про неї як про суспільний функціональний стиль. Можна знайти багато аргументів на користь цієї тези, перш за все те, що вона сформувала елементи, які створюють стиль, а саме – певну сукупність форм, певну фразеологію, виразні преференції у галузі лексики. Однак поняття стилю пов’язується лише з певними ділянками мовлення, з певного типу суспільними ситуаціями. На перший погляд, саме так відбувається у випадку новомови. Але це омана. Однією з основних ії властивостей є наявність універсальних амбіцій, більше за те – підлягання процесу універсалізації, атакування всіх інших ділянок мови та намагання підпорядкувати їх собі. Справді, вона народилась у політичній публіцистиці, але стала зразком мовлення у ширшій сфері, претендуючи в результаті на універсальність. Тобто – на роль, котру відіграє саме мова, а не гой чи той суспільний стиль у її межах. З цього приводу я б визначив новомову як квазі-мову. Нехай аргументом на користь такого розуміння буде й те, що вона окуповує усі рівні, всі аспекти мови: від інтонації до правил побудови висловлювання, від фонетики до риторики. Проте найповніше її дія проявляється на рівні лексики та фразеології. Власне, про них і піде насамперед мова у цьому нарисі.

Саме в цій галузі з особливою силою проявляється те, що здається мені у новомові найважливішим: нав’язування знаку цінності, котрий не може піддаватися сумніву, не становить предмету дискусії, є – вже на цьому рівні – усталений. Аподиктичний характер властивий тут не лише відповідно сформульованому висловлюванню, його мають – принаймні повинні мати – елементи, з яких висловлювання будується: слова, фразеологізми. Взірцевим аподиктичним висловлюванням є гасло, в якому вартості завжди одновимірні, беспосередньо дані сприймачеві і не підлягають дискусії, тому що всяка багатовимірність, опосередкованість, дискусійність знищують у гаслі те, що становить його суть. У межах новомови маємо справу з розвинутішим явищем: ті елементи, з яких будується висловлювання, а саме – слова, фразеологізми, інколи навіть синтаксична структура, – мають відзначатися властивостями, притаманними текстові гасла. Те, що в звичайній мові має визначити щойно вживання даного слова, в новомові стає рисою його самого. Слова мають бути так визначені, як вони б функціонували у гаслі. І це не тому, що вони можуть бути використані у ньому, а, сказати б, заздалегідь, апріорно. Висловлювання будується з напівфабрикатів, найвищою мірою визначених щодо цінностей. Це все, звісно, впливає на характер риторики.

Існують різні способи безпосереднього введення покажчиків цінностей. Найпростіший метод – це нагнітання прикметників. Не маю даних щодо частотності вживання окремих частин мови у новомові, однак звичайне спостереження дає можливість сформулювати тезу про те, що прикметники виступають у ній частіше, ніж в інших суспільних стилях, а в певних контекстах нарощуються лавиноподібно. Інколи вони проявляють неприховану експресію нормативних світоглядів («слушний», «неслушний», «правильний», «помилковий»). Цікаво, що там, де з тих чи тих міркувань не можна вжити прикметник, котрий оцінював би in plus або in minus, вставляється слівце «спірний», «суперечливий», тобто ще не «хибний», «неправильний», але й так само ще не рекомендований, непевний, авторитетно не прокоментований. У деяких формулах прикметники мають ритуальний характер, це означає, що вони повинні в них з’являтися (наприклад, «дружній візит»); однак інколи спостерігаємо досить значну свободу в їхньому вживанні. За однієї умови: якщо впроваджують елемент оцінки. 1968 року я спостерігав за тим, з якими прикметниками виступає слово «сіоністи» в пропаґандиських висловлюваннях. Розмаїття було досить велике: нахабні, люті, оскаженілі, розперезані. Одного разу я зустрів навіть епітет «забіякуватий». Таке визначення не пасує до стереотипу «сіоніста», який тоді створювався (скорше всього асоціюється із шляхетським розбишакою), але це не мало великого значення. Йшлося про те, щоб прикметник впроваджував негативну оцінку. Це було незмінним елементом, уданому випадку ще не до кінця зритуалізованим, тобто можна було вживати розмаїтих слів. Іноді значення слова взагалі байдуже, важливим є надавання оцінки. Втім, це приклад явища ширшого: домінування оцінки над змістом. Прикметники відіграють ще одну роль у новомові: принципово змінюють значення слова, що означується; так відбувається передусім у формулах, які повинні функціонувати як чітко визначені терміни: народна демократія, буржуазна демократія тощо. Тут, звісно, оцінка відіграє першорядну роль.

Прикметникам притаманне тематичне оцінювання. Тут суттєвішим є те, що можна назвати іманентною аксіологією мови. Яким є ставлення до неї новомови, як вона використовує конотацію слів, що пов’язані з тими чи тими цінностями, чи бодай натяк на певні цінності, що його містить дане слово? Це для нашої квазі-мови основне питання, бо вона не може ігнорувати наявної аксіології, чи проходити повз неї. Але й не може бути залежною від неї, якщо намагається впроваджувати таку шкалу і таку систему цінностей, яка не виступає в класичній мові. Ідеальною для новомови ситуацією була б така, в якій знаки цінностей, що впроваджуються, збігалися б із тим, що я назвав імманентною аксіологією мови. Такі випадки трапляються – і тоді звичайні слова чи звороти роблять у новомові блискучу кар’єру, що, зрештою, призводить до їхнього перетворення внаслідок специфічного забарвлення. Проте частіше певний знак цінності приділяється слову (чи формулі) незалежно від того, які конотації для нього властиві у звичайній мові. Прикладів безліч. Іноді нейтральні слова набирають негативного забарвлення тільки на деякий час, а потім виходять з обігу. Так було зі словом «енциклопедист» наприкінці шістдесятих років, за часів кампанії, яка була спрямована проти Великої енциклопедії Польського наукового видавництва; маніпулювали ним так, мовби воно було образливим. Запущене в рух, воно вело в ті часи бурхливе життя, поширюючись не лише на редакторів затаврованої енциклопедії. Як наслідок – значення слова затиралося; воно виринало в найнесподіваніших контекстах, які у звичайному стані не виправдовували б його вживання. Це – один з проявів вільної семантики. Зрештою, вона має ширшу сферу впливів і не обмежується випадками, коли відбувається зміна оціночного покажчика щодо звичайної мовної практики. Слово «дармоїд» має негативну конотацію і це було, безперечно, причиною того, що учасників голодівки в костелі св. Мартіна у травні 1977 назвали власне дармоїдами. Всупереч значенню, яке стає тут несуттєвим, важливою є оцінка.

Цікавим у межах новомови є спосіб користування не тільки тими словами, які мають виразне оціночне забарвлення, а й тими, які в принципі нейтральні або майже нейтральні. У першому випадку певні слова не завжди піддаються потрібному перетворенню, і тому їх або уникають (окрім особливих контекстів), або супроводжують коментарем. Характерним прикладом є оперування словом «свобода». Воно з’являється у новомові відносно рідко, в певних контекстах його заступають іменником «визволення» (найчастіше з епітетами «національне» та «соціальне»), звужуючи проблематику до конкретної історичної доби, чи просто проектуючи її у минуле. Вживання іменника «свобода» цікаве ще й тому, що він здебільшого виступає без прикметників, які могли б перемоделювати його значення (на відміну від «демократії», яка без акомпанементу прикметників майже не вживається). Цьому слову не можна надати негативного забарвлення безпосередньо, тому що це надто суперечило б суспільній свідомості та ставило б пропагандистське висловлювання на програшну позицію. Його, однак супроводжують коментарем, який вказує, що це своєрідна пуста назва, за якою нічого не стоїть, що це, в принципі, лише вигадка апологетів буржуазного суспільства. У таких випадках прагнення нейтралізувати слово проявляється не в оперуванні ним самим, а в його коментуванні.

Основна для новомови тенденція (всі слова і формули повинні містити покажчик оцінки) охоплює не лише слова типу «свобода», а й ті, з якими пов’язані певні ідеологічні позиції та переконання. Вона заторкує й те, що могло б бути нейтральним. Немає в ній місця для недовизначених і невинних слів, кожне повинно передавати оцінкову позицію. Читач тексту, писаного новомовою, повинен, наприклад, наперед знати, що супроти групи, яку названо словом «кола» (обов’язково у множині), він мусить зайняти негативну позицію. Навіть тоді, коли воно виступає без додаткових вказівок, або тільки зі слівцем «певні». Подібно й зі словом «сили»: навіть коли воно виступає само, все одно ясно, що йдеться про «сили зла» («антисоціалістичні сили», «антипольські», «антирадянські» тощо.). Буває, що «сили» вживаються в позитивному значенні, але тоді неодмінно з розбудованими визначниками типу: «сили миру і соціалізму», «прогресивні сили» тощо. Це розрізнення особливо виразно проявилося 1968 року в публікаціях про Чехословаччину. Іноді ціннісне розрізнення стосується граматичної форми слова. «Настрій» (в однині) може бути нейтральний або позитивний. Натомість «настрої» (у множині) мають виключно негативне забарвлення і можуть виступати лише з такими прикметниками, як «антирадянські», «антипольські», «антисоціалістичні»; «настрої» у новомові становлять немовби перший ступінь «істерії».

Часто під виразне оцінювання підпадають розмовні метафори, лексичні вислови, ідіоми, аж ніяк не призначені для того, щоб виступати завжди з однаковим покажчиком цінності. «Вода на млин» може бути водою на мій млин чи на млин мого ворога. Новомова однак не дає можливості такого вибору, «вода на млин» (дуже часто зустрічається) може означати тільки дії на користь противника, і стає майже синонімом вислову «дати на поталу».

Описані явища особливо яскраво ілюструють механізм, властивий новомові: в її межах не можуть виступати недовизначені щодо цінностей елементи. Саме в цьому пункті унаочнюється прагнення того, що я б назвав символізацією. Кожний елемент висловлювання повинен мати символічну цінність, повинен символізувати певні цінності. В багатьох випадках маємо справу з явним і безпосереднім творенням символів. Найвідоміші приклади цього типу символізації залишив сталінський період, згадаймо хоча б кока-колу та Уол-Стріт як символи американського імперіалізму. Ці приклади, зрештою, належать до минулого, але сам процес ще не загас. Іноді маємо справу зі створенням символів будь-якою ціною. Так, наприклад, символічне значення було надане у червні 1977 року формулі «чорним ходом». Вона тоді прокотилася по сторінках преси, була обов’язковою у статтях про закінчення голодівки у костелі св. Мартіна (наявність цього концепту в численних газетах свідчить про те, що то не була ідея того чи іншого журналіста, то була формула «згори»), «Чорний хід» мав стати символом поразки опозиції у Польщі, бо ж переможці завжди виходять парадним ходом. Ця формула цікава тим, що в ній намагалося експлуатувати символічне значення просторових уявлень, які існують у мові. І знову, здається, оптимальний стан, що його прагне досягти новомова, – це надання виразних символічних значень усім елементам, що входять у її склад. Значень, які б не обмежувалися принагідним вживанням, а відзначалися тривалістю. Символізації підлягає кожен елемент мови, в тому числі й власні імена (оперування прізвищами типу Візенталь або Дайчґсванд у пропаганді періоду березня 1968 року). Наслідком такої символізації стає їхнє вживання у множині, тобто перетворення власних імен в загальні слова.

Іншим прикладом дії оціночного чинника в новомові є порядок слів. Послідовність слів повинна відповідати ієрархії явищ, що вони їх означують. Обов’язковою є формула «партія й уряд» (чи «партійне й урядове керівництво»), натомість вислів «уряд і партія» неможливий у межах цієї мови. Подекуди порядок слів має ритуальний характер і використовується для надання висловлюванням більшої патетичності. Мабуть, саме тому завжди говорилося «миролюбний народ радянський», замість природнішого «миролюбний радянський народ».

Окреме питання – це метафорика, яка виступає у новомові, чи, загальніше, – тропи й фігури. Їх багато. Андрєй Синявський в одному зі своїх есеїв звернув увагу на те, що характерною рисою сталінського періоду було обов’язкове, так би мовити, удослівлення метафор і всіх видів формул публіцистичної мови; цей прийом мав на меті затирання межі між мовою і тим світом, якого вона стосується; йшлося фактично про різновид мовної магії. Тим часом я би хотів звернути увагу на дещо інше: на удослівлення метафор як складову частину ширшого явища – бюрократизації тропів. Метафора стає обов’язковою, перестає бути принагідною формулою, ритуалізується, робиться необхідним оснащенням мови. Метафора «різношерсті вороги», вжита Гомулкою в славетній промові 19 березня 1968, витіснила – принаймні на певен час – усі інші загальні означення ворога, унеможлививши вислови типу: «вороги усіляких видів», «вороги справа і зліва» чи навіть «усі вороги», «різні вороги» тощо.

Цікаво поглянути, в яких семантичних полях оформляється метафорика. Найбільше впадає у вічі мілітаризація тропів. Цей факт вже багато разів розглядався, тому я на ньому не зупинятимусь. Натомість зверну увагу на іншу сферу лексики, яка відіграє у новомові важливу роль, особливо в текстах, спрямованих проти конкретної особи. Це слова з повсякденного вжитку, що відсилають до пересічних психологічних уявлень, найчастіше – з родинного побуту. Коли про того чи того пишуть: «безсоромний», «облудний», то, по суті, використовують мову родинних сварок; так могла б говорити розгнівана жінка про свого не надто зразкової поведінки чоловіка. Лексика пересічної психології використовуються й для опису спонук, що мобілізують до дії всю опозицію. Це мотиви «наживи», «бажання прославитися» тощо. Подібним способом описуються й риси характеру опозиціонерів («зухвалі», «пройняті ненавистю»). Але це вже виходить за межі лексики та фразеології, належачи радше до сфери памфлетної риторики, тому я не стану на цьому зупинятися.

Попри те, що новомову часто трактують як збіднену мову (і загалом слушно, хоча збідненість є лише похідною від її головних властивостей), все ж не можна її вважати бідною на мовні засоби; бідність проявляється щойно тоді, коли йдеться про конкретне вживання цих засобів, про контекст, до якого вони приписані. Головним тропом у межах новомови є, на мою думку, перифраз. Його роль дуже легко пояснити, якщо визнати, що головною властивістю цієї квазі-мови є підкреслювання оцінки. Перифраз дає необмежені можливості для цього: він створює умови для оцінювання, висуваючи на перший план один елемент коштом інших, тому за своєю природою він уже є інтерпретацією. Вживання перифразу «передовий загін робітничого класу» вказує не тільки на організацію, котра так себе називає, а й виявляє її головні риси. Ще одна властивість перифразу є особливо цінною для новомови: схильність до самостабілізації, до функціонування у незмінній формі. Перифраз сприяє тому, чого новомова весь час прагне: перетворює мову на сукупність канонічних формул.

Одна з найважливіших властивостей новомови у сфері, що її розглядаємо, – це маніпулювання евфемізмами та гіперболами. Їхнє вживання залежить від типу контексту. Правило користування ними можна сформулювати так: коли йдеться про власні проблеми, а особливо про рішення (перш за все економічні), від яких ніхто не радітиме, з’являються евфемізми; однак, коли йдеться про проблеми противника, тоді можна сподіватися серії гіпербол. По нашому боці – тимчасові економічні труднощі, хвороби росту, тощо, по тому боці – економічна криза. Згідно з цим принципом, у нас не буває підвищення цін, є тільки зміна чи – витонченіший евфемізм – коригування, натомість у них відбувається постійне зростання цін, інфляція тощо. Цей принцип діє й у протилежний бік: про наші успіхи говориться гіперболами, про успіхи противника – евфемізмами. Деякі евфемізми та деякі гіперболи мають ритуальний характер. Ритуальність, наприклад, є притаманна гіперболічному (у відповідних формулах) прикметникові «історичний» («історичний візит», історичний пленум» тощо).

Інколи в новомові з’являються поетичні прийоми родом ніби з лінгвістичної поезії, хоча нічого спільного з поезією вони не мають. Ідеться тут про гру двозначністю слів, як можна здогадатися, наперед затвердженою. В березні-68 саме так вживалося слово «ревізіонізм». У принципі, йшлося про тих, що хотіли переглянути програму партії, проте мапіпулювалося словом так, щоб викликати в посполитого люду асоціації з західно-німецькими ревізіоністами, котрі намагаються переглянути лінію наших кордонів. Остаточна мета гри сенсів полягала у тому, щоб звести два значення, які не мають нічого спільного між собою, до одного. Інколи така гра словами проводиться досить делікатно і зводиться до вживання слова в одному значенні, але так, щоб це викликало асоціацію з іншим значенням. Наприклад, у статтях, полемічних щодо опозиції, пишеться, що в нашому суспільстві КОР (Комітет оборони робітників. – Прим, пер.) маргінальний. На перший погляд, ідеться нібито лише про його малочисельність, але насправді формулювання нагадує також про «суспільний маргінес», тобто навіює виразно негативну конотацію.

Немає нічого дивного, що в новомові використовуються перифрази, евфемізми, гіперболи, і навіть експлуатується багатозначність слів. Дивно, що новомова, виявляється, має власну езопову мову. Вона використовується тоді, коли влада намагається повідомити суспільство про щось, чого expressis verbis сформулювати не хоче або не може. Не тільки тому, що новомова в певних ситуаціях виявляється непридатною, передусім з огляду на незвичайність ситуації та потребу стрімкого реагування. До езопової мови вдаються тоді, коли влада потрапляє у важке становище: говорять, що «заворушення можуть викликати непередбачені наслідки». І більше нічого не пояснюється; сприймач у таких випадках повинен бути здогадливим, повинен вміти читати між рядків. Можливо, езопова мова властива лише польській версії новомови, де обслуговує техніку переконування, яку б я визначив як дружнє залякування; не знаю, чи вона існує в російській версії, підозрюю, що там у такому вигляді вона була б неефективною. У драматичні моменти езопова мова виступає в поєднанні з іншими засобами, зокрема в ситуаціях, коли намагаються сказати, що сталося щось страшне, вороже, недобре, при цьому, однак, не інформуючи, що ж сталося насправді. Езоповою мовою писали, наприклад, навесні 1977 року про маніфестації студентів після смерті Станіслава Пияса. Користувалися виключно формулою «те, що сталось у Кракові» (або «те, що відбувалося у Кракові»), На цьому загадковому перифразі інформація закінчувалась (тут бачимо нову здатність перифразу – слугувати головним елементом езопової мови).

Езопова мова вказує на ще одне явище, на перший погляд, парадоксальне: новомова не є цариною свободи й для тих, що її практикують. Вони теж, виявляється, приречені на обмеження, недомовлення, половинчатість. Це виразно бачимо не тільки в езоповій мові, але й у тому, що моделювання значень слів у новомові не відзначається належною послідовністю. Ось приклад: у новомові слово «чужий» має свою традицію. Завжди говорилося «класово чужий», «ідеологічно чужий» або – загальніше – «чужий нам» (себто робітничому класові, комуністам тощо.). У Березні, однак, вживання цього слова почало еволюціонувати; слово «чужий» почало стосуватися не лише таких явищ, як суспільний клас чи ідеологічна група, а й народ. Поступово епітет «чужий» почав уживатися так, мовби значив те саме, що й «інородний». Саме тут помічаємо цікаве обмеження. Чужинцями офіційно не прийнято називати росіян, як і, зрештою, болгар, угорців, в’єтнамців тощо, хоч, звісно, з поляками їх теж не ототожнюють. Чужинцями називають передусім німців та євреїв. Категорія чужинності таким чином звужується, попри те, що бінарна опозиція в її основі залишається незмінною: поляки – інші. Всі інші.

Описані обмеження нав’язуються новомові найчастіше ззовні. У ній виступають також внутрішні обмеження, породжені її неоднорідністю. Дотепер я говорив про новомову так, ніби вона становить один мовний блок без жодних внутрішніх диференціацій. Тим часом це неможливо у випадку квазі-мови, яка вже давно існує і вживається у різноманітних ситуаціях та цілях. Тому я хотів би окреслити проблему: якого типу відмінності виступають у новомові, які елементи можна використовувати у висловах того чи того типу? Мені не вдалося сформулювати загального правила, тому я лише зверну увагу на певні елементи, притаманні цьому явищу. Наприклад, у полемічних висловлюваннях вживають одних формул, коли йдеться про когось, хто є чи був ідеологічним союзником (або може таким вважатися), і цілком інших, коли йдеться про когось із «ворожого» світу, з яким ніколи не припускалася можливість ідейної спільноти. «Неправильними» чи «хибними» можуть бути тільки слова або дії когось, хто в даний момент (у Польщі чи іншій союзницькій країні) «відхилився», «відійшов від лінії партії»; так можна назвати вчинок комуністичного лідера, що висловлює погляди, які відбігають від затвердженого канону (наприклад, Сантьяго Карільйо). Але подібну оцінку не можна застосувати до заяви західно-німецького канцлера чи президента Сполучених Штатів. Або до публікацій у буржуазній пресі чи заяв Комітету оборони робітників. Ці ділянки мови не підпадають під критерії «слушності» чи «правильності». Це тільки приклад, але він свідчить про ширше явище. У новомові створюються субстилі, їхні межі чітко визначені й охороняються, ігнорування їх порушило б саму суть новомови.

Іншим проявом того ж процесу є своєрідний принцип зарезервованих слів. Слів, які мають право виступати лише в одному, чітко визначеному контексті і повинні стосуватися лише одного суб’єкту. Так, наприклад, зарезервованим словом є прикметник «керівний» – для характеристики ролі партії. Внутрішня неоднорідність, а також резервація слів і формул висвітлюють основне явище у новомові – тенденцію до того, щоб у певних контекстах і про певні суб’єкти говорити лише єдиним способом.

Перш ніж перейти до детальнішого обговорення цієї проблеми, я б хотів затриматися на ще одній справі: стосунку новомови до класичної мови, насамперед до того, що можна назвати мовленням противника. Перше з цих питань я вже заторкнув. Новомова не може цілком нехтувати властивостями мови, це зрозуміло, вона не може проходити повз закріплені конотації та узвичаєні уявлення. Відтак часто бере їх до уваги, уникаючи, принаймні у певних випадках, конфлікту. Типовий приклад: слова «совєтський» та «комунізм» ще від міжвоєнного періоду зберегли негативне забарвлення (подібно як «більшовицький», що зустрічається тепер лише в історичному контексті). Тому польська мова – поряд з українською – чи не єдина, де слово «совєтський» було перекладено. Звичайно, це робилося не з надмірного пуризму – йшлося про затирання небажаних конотацій, які це слово викликало в свідомості поляків. Для слова «комунізм» (і споріднених з ним) важко було знайти відповідник у рідній мові, через те його просто уникали.

Та ключовим питанням є ставлення до мови противника. Новомова не може цілком ізолюватися від цього питання – тим більше, що однією з рацій її існування є необхідність «давати відсіч»; не можна вважати, отже, ніби «ворожої мови» просто не існує.

Інакше кажучи, новомова повинна, з одного боку, реагувати на мову противника, а з другого – не може опинитись у сфері її впливу, дати себе надщербити, вступити з супротивником у діалог як із рівноправним партнером. Ця основна дилема розв’язується по-різному. Інколи новомова, перехоплюючи якийсь елемент мови, надає йому інший зміст, або змінює форму, але найчастіше – коментує і спростовує.

Маємо справу з перманентним перехоплюванням слів. Достатньо буде прослідкувати історію слова «віднова» від Жовтня до Березня. У 1956 році воно функціонувало як слово-заклик, потім на тривалий час зникло з публічного мовлення і нагадало про себе лише 1968 року, щоб назвати явище прямо протилежне до того, якого стосувалося в середині п’ятидесятих років. Щодо деяких формул застосовувалася подвійна тактика. «Соціалізм із людським обличчям» Дубчека здебільшого підлягав спростуванню, але з’являлися також спроби його асиміляції. Тоді писали приблизно так: «соціалізм із людським обличчям» – ну, звісно, так, будь ласка, слушно і правильно, тільки це ми здійснюємо його принципи, а не чеські діячі, погляди яких неслушні і неправильні. Це делікатна справа для новомови: як поводитися з гаслами, які можуть бути прихильно прийняті суспільством? Саме тут проявляються дві техніки. Або постають величезні трактати, що показують брехливу суть тих гасел – у цьому випадку новомова демонструє свій захисний характер (парадокс: оборона тим виразніша, чим наступальніший і непримиренніший тон таких публікацій), або ж шукають контргасел.

Ідеальною для новомови є ситуація, коли можна створити заперечну формулу, що безпосередньо відхиляє вороже гасло. Проте це неможливо у випадку таких формул, як «соціалізм із людським обличчям» чи «права людини». Відповіддю на такі гасла не може бути пряме заперечення. Місце гасла не може посісти контргасло, тому його заступає розлоге пояснення. Хоч з’являються й спроби контргасел. Не за принципом протиставлення, а радше за принципом перифрази, що змінює сенс оригіналу через поширення або обмеження. Так, відповіддю на гасло Картера «права людини» стало контргасло «право людини жити у мирі».

Окремо слід розглянути особливий випадок у ставленні до мови противника – використання цитат. Принцип такий: мова наведеного тексту не має права порушити чинних правил новомови. Вона має бути або виразно відокремлена та прокоментована, або зведена до характерних для неї властивостей. Як у першому, так і в другому випадку не спрацьовує право захисту цитат, вони позбавлені своєї самостійності навіть тоді, коли є об’єктом полеміки. Деколи це стосується поодиноких слів та формул. Коли в газеті «Жицє Варшави» 1969 року в цитаті з якоїсь західної газети з’явилася формула «шестиденна війна», редакція додала у дужках свій коментар: «так буржуазна преса називає ізраїльську агресію у червні 1967 р.» Ця метамовна вставка впроваджена не для пояснення, про що йдеться в наведеній формулі; навіть той, хто раніше її знав, міг легко збагнути з контексту, якої події вона стосується. Коментар тут потрібен, щоб звести цитату до прийнятих норм, знешкодити «ворожу» мову, обеззброїти супротивника. Позбавлені пізнавальної вартості, ці коментарі є заходом, націленим на протидію розповсюдженню незатверджених формул, здатних призвести до дезінтеграції новомови.

У випадку з коментарем цитата все ж зберігає свою окремішність. Інший процес відбувається, коли в межі самої цитати впроваджуються елементи новомови. І то не лише тоді, коли вводиться поширене в таких випадках «буцімто» («начебто», чи «так званий»). Ось речення з радіоновин, де процес маніпулювання цитатами зайшов досить далеко: «Президент Джонсон оголосив, що зустрінеться з маріонетковим президентом Південного В’єтнаму, Тью». Цей фрагмент лише зовні має вигляд цитати. Насправді конструкція в позірно непрямій мові заповнена новомовою, яку неможливо почути з уст даного політика. Тью в новомові – завжди маріонетковий президент, навіть коли про нього говорить хтось, хто ніколи б його так не назвав.

Обговорені дотепер властивості мови, зі ставленням до мовлення противника включно, й насамперед – до цитат, дають змогу, гадаю, шляхом узагальнення сформулювати певні її риси. Новомова прагне унеможливити вживання іншої мови, запобігти вільному добору мовних засобів. Це проявляється вже на рівні лексики. В новомові немає місця для синонімів. З кожним об’єктом чи ситуацією має бути пов’язана лише одна формула. Зрозуміло, що тут не йдеться про чіткість формулювання, лише про уникнення непорозуміння чи двозначності у сфері оцінювання. Синоніми могли б викликати замішання. Слово «зв’язки», наприклад, має багато синонімів: контакти, стосунки, відносини, взаємини, а проте жоден з них не можна підставити у формулу з негативним забарвленням «мати зв’язки з …».

Іноді певна формула впроваджується штучно не як синонімом того чи того вислову, а як його замінник (щоб виключити небажані конотації): формула «талони на товари» (впроваджені у 1976 році) означає те саме, що й «картки», проте саме це слово вона покликана витіснити. Коли про робітничий бунту Ґданську та Щецині 1970 року говорили як про «сутички» (або, рідше, «події»), то робилося це для того лише, щоб не допустити інших означень, таких як повстання, заколот, рух тощо. У цьому випадку евфемізм визнали обов’язковим.

Уникання синонімів не тільки збіднює та ритуалізує формули, саме це явище складніше і ширше. Воно свідчить про основну для новомови тенденцію – загального обмеження можливостей вибору мовних засобів. Це стосується не лише вибору окремих слів або формул, а й взірців мовлення в більш загальному розумінні. Новомова, відколи відповідно розвинулась, не обмежується власною сферою, а й атакує інші способи мовлення, інші суспільні стилі, намагаючись їх витіснити. Інакше кажучи, намагається стати єдиною дійсністю (саме тому виглядає доречним називання її квазі-мовою). Вона одночасно діє в двох напрямках: є не тільки тим, чим є, а й намагається стати для мовця основним потенціалом, що визначає сферу його мовних можливостей.

Я представив тут тільки вибрані проблеми, а саме проблеми лексики та фразеології. Це, звісно, не дає повної картини. Не менш важливою є проблема риторики – в широкому розумінні, як принципу побудови висловлювання. Новомова формує свою риторику, маючи в розпорядженні чітко визначену сукупність риторичних прийомів. Між лексикою і фразеологією, з одного боку, та риторикою, з другого, існує тісний зв’язок: риторика – це остаточна мета й, одночасно, критерій придатності даних формул у межах новомови. Вони формуються таким чином, ніби заздалегідь призначені для такої форми риторики, яка застосовується у новомові. Саме тут проявляється вагомість питання, яке я назвав лозунговістю, вже на рівні слова чи фразеологічної одиниці, позаяк лозунг становить головну форму цієї риторики. Риторика є однією з найважливіших складових частин новомови, тут я тільки побіжно відзначаю цей факт. Щоб її описати, слід було б проаналізувати – хоча б для прикладу – конкретні висловлювання. Однак це неможливо у межах короткого нарису.

Я б хотів порушити ще деякі питання. Новомова не лише намагається підмінити класичну мову, а й різними способами руйнує її. Руйнує, між іншим, через те, що перехоплює її елементи її надає їм іншого змісту – часто прихованим способом, створюючи видимість, ніби в її межах слова означають те, що завжди, хоч насправді вони вже означають щось інше. Новомова руйнує перш за все ті ділянки мови, які служать мовленню про суспільні проблеми, історію, ідеологію, політику. Руйнує також традиції, наприклад, традиції мови революціонерів та традиції патріотичної мови. Руйнує, тому що зводить усе до пустопорожньої фрази, до формули, в якій безпосередня оцінка і ритуальність перевищує значення. Таким чином, новомова порушує комунікацію – особливо у публічній сфері, переінакшує або – в кращому випадку – нейтралізує такі формули і такі стилі, в яких є справжній зміст та справжні переконання. Вона порушує комунікацію ще й тим, що впливає на суспільну свідомість, особливо пересічну, викликаючи реакцію недовіри до будь-якої мови.

Я ще повернуся до цього наприкінці нарису. Тут я хотів би звернути увагу на ще одну справу, яка здається мені особливо суттєвою. Новомову не можна розглядати окремо від ширших суспільно-мовних процесів, зокрема від соціолінгвістичної ситуації в Польщі. Вирішальний для цієї ситуації факт – прилучення до загальної культури тих прошарків суспільства, які досі жили у сфері партикулярної, локальної культури, під впливом фольклору, й послуговувались діалектом. Відмирання діалектів, прилучення чималих селянських мас до загальної мови переважно сприймається як культурний прогрес. Але ж яку мову отримує для використання людина, що переїжджає з села до міста, чи мешканець села, яке перестає бути глушиною? Звичайно, це не класична польська мова, не мова Міцкевича й Пруса, не мова авторів, яких читають у середній школі. Це мова телевізійних новин і газет, тобто – новомова. У такому зв’язку з суспільними процесами саме вона стає уособленням мови культури й сучасності, саме її сприймають як досконалішу й вищу. Тому й засвоєння цієї мови стає ознакою культурної вищості. Ось у чому я бачу одну з причин розповсюдження новомови, появу її в ситуаціях, де її могло б і не бути. В цьому я також бачу причину утворення канцелярсько-бюрократичного варіанту новомови, дивного новотвору, що мотивовується радше психосоціальними чинниками, ніж суто ідеологічними та політичними. Новомова стала зразком «елегантного мовлення», тобто вишуканого – на противагу простому й спонтанному; її зв’язки з кітчем проступають дедалі виразніше.

На закінчення ще кілька слів про реакції на новомову. Вона зусібіч атакує кожного, хто говорить по-польськи і, по суті, неможливо їй не піддатися. Проте вона викликає також захисні реакції – різного характеру і на розмаїтих рівнях. Як прояв захисної реакції можна інтерпретувати своєрідну молодіжну мову. Безсумнівно, такою формою захисту є й те, що я б назвав розмовною метамовою, тобто широко відомі окреслення, які стосуються новомови («травити», «плести», «базікати», «вішати локшину», чи слухати «брехунця», себто радіо). Однак основною захисною реакцією стала гротескна література, яка в останні десятиліття становить визначне явище польської культури. Одним із її головних складників є пародія новомови. І в цьому я вбачаю її велике суспільне значення; велике – навіть враховуючи, що сфера її впливів є загалом обмеженою. Пародія вчить недовіри й підозри щодо новомови, демонструє її механізми, вказує на зловживання. Вона з’являється не лише у творах амбітних письменників, а й нерідко у масовій культурі, також – у розмовній мові. Пародія діє як антитоксин. Новомова – звісно, несвідомо – до певної міри цьому сприяє. Тим більше, що в ній самій виступають елементи пародії – мимовольної. Певного типу висловлювання досить часто сприймаються як пародійні, хоча задуми їхніх авторів такими не були. На першому місці треба тут згадати письменство Владислава Махейка, творчість якого у межах новомови займає особливе місце і вимагає окремого опису. Автопародіями (несвідомими) є й подекуди гасла. Наприклад, коли мова заходить про самоочевидні речі: «Розвиток сільського господарства потрібен усьому народові». Або коли ті гасла цілком порожні, нічого не означають, втілюючи тим мовби саму суть лозунговості (гасло, що висіло по всій Варшаві навесні 1978 року: «Справи громадян – головна турбота громадського самоврядування»).

Важко переоцінити роль пародії. Однак мені здається, що пародія як форма ставлення до цієї квазі-мови, якою є новомова, – це ще не все. Йдеться про відбудову довіри до мови – понад новомовою. У суспільній свідомості часто недовіра до неї перетворюється у недовіру до мови взагалі. Повернення довіри до мови, яка не є новомовою, полягало б, між іншим, у підкресленні виразної межі між обома явищами. Новомовою нічого справжнього сказати не можна. Польською мовою можна вже непогано кепкувати й пародіювати, але йдеться й про те також, щоб можна було говорити нею правдиво й поважно про суттєві речі.

Переклала Світлана Українець-Міхалек

10 Анджей Вернер Вина невинних і невинність винних[32]

В поточних роздумах (а втім, не лише поточних) над культурою ПНР домінують два різні, по суті, протилежні погляди. Вони до такої міри апріорні й незалежні від історичної дійсності, що можна говорити про своєрідні міфи чи про міфологічні підходи.

Перший із них всіляко наголошує на протистоянні в стосунках між митцями й комуністичним режимом та паролі культури як головної причини політичних змін 1956-1980 років, що врешті привели до падіння комунізму в Польщі. Очевидно, що культура та її творці достатньо виразно, як чорне та біле, ділилися на культуру придворну (котра, слугуючи комуністичній партії, виконувала пропагандистські функції й отримувала за це різні привілеї, самознищуючись при тому як культура), і, відповідно, на культуру справжню, себто незалежну, котра вже через сам факт своєї незалежності виконувала роль опозиції щодо тоталітарного режиму. Вона вважалася опозиційною й у тих випадках, коли її незалежність проявлялася виключно у сфері естетичній.

Цей поділ у жорсткій формі набирає чинності з 1956 року – до цього могли бути просто помилки, викривлення в царині культури, ілюзії наївної ідеалістичної молодості. Жовтень 1956 року – це початок і водночас центральний пункт та символ неперервного процесу видирання у влади все нових і нових свобод. Звичайно, ситуація вимагала певних компромісів, потрібно було погодитися з існуванням цензури та різноманітних обмежень, віднайти таку позицію в межах системи, яка б уможливила корисну дію: бо яка ж користь із мовчання митця? Для утримування цієї позиції треба було дурити деспотів, ведучи з ними важку та складну гру.

Особливо істотним для цього міфу є апріорна віра в наявність у митців чіткої політичної свідомості: усі компроміси виникають з нав’язаної їм необхідності або ж виключно з огляду на тактику. Коли б не ці обмеження, то… власне, не знати, що – але від комунізму (ідеологічно) не залишилось би каменя на камені. Тут, власне, й криється основна і цілком недоречна містифікація.

Що значить – недоречна? Ознайомимось найперше з міфом № 2. Він є у певному сенсі протилежністю першого. Поділ на праведників та колаборантів у ньому так само чіткий та однозначний, проте інакше виглядає пропорція. За винятком жменьки письменників, що були переслідувані чи просто мовчали, вся культура ПНР носить тавро колаборації з комуністами. Можливі два пояснення. Перше наголошує на тому, що гріх трапився через провину, виник з недобрих намірів, з людської мізерності та дурості. Друге кладе акцент радше на об’єктивних обставинах: уся культура була недужою, бо походила з хворої, ненормальної ситуації. Навіть коли вона була вільною від безпосередніх пропаґандиських функцій, – що траплялось не так уже й часто, – все одно виконувала їх опосередковано: легітимізувала комуністичну владу, виконувала роль фальшивого свідчення про нормальність суспільної та політичної ситуації в країні, воздавала непрямим чином хвалу устрою, в якому, виявляється, можна створювати й такі чудові, ідеологічно незаанґажовані речі. З огляду на всюдисущу цензуру, навіть позірно «аполітична» культура була заражена неминучою брехнею: в найкращому разі вона мовчала, коли треба було кричати.

Та це вже, власне кажучи, тонкощі. Найважливішим, зразковим для цього міфу періодом, у якому начебто сформувалися всі основні риси культури ПНР, вважаються роки 1948-1955 – доба сталінізму. В попередні й подальші роки ця культурна модель була менш досконалою, оскільки з різних причин вважалося за потрібне маскувати фактичний стан справ усілякими позірними «вольностями». Але й тоді відмінності мали радше кількісний, ніж якісний характер. З цього погляду, всякі зміни, навіть оновлення після жовтня 1956 чи ревізіонізм, – це лише другорядні порахунки між різними фракціями марксиської партії.

Цей міф має свій виразно антиінтеліґентський варіант: це, мовляв, рідна творча інтелігенція (іноді зі знаком запитання: а чи то була справді польська інтелігенція?) зрадила після війни суспільство (читай – народ), майже повністю антикомуністичне й антирадянське, яке єдину точку опори зберегло в непримиренному католицькому Костелі.

Перший з цих міфів, героїчний міф нескореної тиртейської культури, глибоко закорінений у традицію й до цієї традиції апелюючи, пережив свій розквіт після 1976 року, головним чином у період воєнного стану, тобто в час, коли він справді великою мірою опирався на суспільну та політичну емпірію. Проте він зазнав поразки разом з поразкою етосу колишньої «Солідарності» та політичною перемогою популістських течій. Можна сказати, що відбулося це цілком згідно з його месіанською традицією та поетикою: герої здійснили свою справу, їхній час минув, і тепер вони повинні відійти в забуття або навіть у неславу; день перемоги виявився водночас початком кінця переможців.

Сьогодні цей міф згасає в тіні іншого міфу – міфу безжальних порахунків. Зміна сторожі настала, втім, не без участі розчарованих героїв першої легенди: падіння високих ідеалів не може обійтися без винних. Отож час сприяє їхньому віднайденню, хоч я й не вважаю такий спосіб лікування ран добрим, бо ж рани зовсім не вигадані.

Це звучатиме, можливо, парадоксально, але своєрідним варіантом інтелектуальної позиції полювання на заплямованих колаборацією співгромадян є цілковите відмежування від будь-яких зв’язків культури з політичним і навіть суспільним життям, радикальний (desinteressement стосовно історичних контекстів та значень літературного твору. Ця позиція характерна, як на мене, радше для молодого покоління і породжена з глибокої неповаги до культури надто зіпсутої – згідно з цим міфом – і скорумпованої. Якщо так було насправді, то можливі два висновки: або цілковито відкинути цю культуру, прирікши її на забуття, або відкинути таку точку зору, котра знаходить у літературі лише брудну білизну та брехню, і визнати її малоістотною. Суттєвими виявляються у такому разі питання суто літературні, мистецькі, а також погляд на твори з позачасової, універсальної перспективи.

Неважко помітити, – оминаючи цього разу відсутність певного синхронного розгортання в часі, - що обидва підходи, які міфологізують літературу і, взагалі, культуру ПНР, певним чином взаємозумовлені. Крайнощі одного погляду є ніби реакцією на крайність іншого і в своєму полемічному гніві однаковою мірою, хоч і в протилежних напрямках, спотворюють картину й оцінку цілості. У кожному з них містяться раціональні передумови та слушні погляди, проте кожен з них є поганим провідником по літературі важкого й неоднозначного часу. Хоча б лишень через те, що намагається цей час і цю культуру уніфікувати.

Немає простих, однозначних інтерпретацій, ані оцінок такої складної, багатовимірної, хоч, з певного погляду, начебто й однорідної реальності, якою була культура ПНР. Поняття зради, колаборації – це наче удар сокири, натомість тут потрібен значно тонший інструмент. Варто хоча б розрізняти кольори різноманітних колаборацій. Є колір страху, але також – ідейних переконань, що блякнуть надто повільно, не встигаючи за реальністю, а є, може, й щось таке, як вірність? Є колір ілюзій, дедалі чудернацькіших, є колір дурості та засліплення, зумисного каліцтва й браку елементарної чулості, а є й колір звичайної вигоди, користолюбства, жадоби влади та привілеїв. Відповідальність письменників та митців за співпрацю у творенні зла – це наступна сама різноманітних відтінків. У творенні зла? Так, я вжив колись метафору «угода з сатаною» і не маю наміру відступатись від неї. Комунізм, хоча не завжди було це однаково зрозуміло, був не лише формою влади, а й владою зла. Він накоїв багато зла, зла безмірного й абсолютного – можна сказати, в маштабі історичному, і будь-яка спілка з ним заражена злом. Та водночас я питав і питаю: а де ж вони були й де вони тепер, ці янгольські хори, і де сказано, що ми можемо бути цілком вільні від контакту зі злом? Різною була участь у цій колективній хворобі, і неправда, ніби немає різниці між маленькою колонією мікробів та смертельною інфекцією всього організму.

Однак насамперед треба пам’ятати, що фаустівська угода передбачала взаємну користь і що цей договір не лише ув’язнював митця. Користь, коли йде мова власне про мистецтво, про можливість народження геніального твору, була загалом неабиякою; не слід виключати й наміру ошукати диявола: кожен, навіть другорядний Фауст завжди в глибині душі розраховував на свою Марґариту. Хоч би там як, а відповідальність, вина та кара належать до іншої, не мистецької, сфери, ймовірно, важливішої та реальнішої, проте що може бути для митця важливішим за його мистецтво? Він усвідомлює, що навіть найкращі чесноти не додадуть – самі по собі – блиску його мистецтву. Ба, можна припустити, – принаймні так твердять видатні в цій справі авторитети, – що власне хвороба, контакт зі злом, відповідна доза божевілля – це важкозамінні складові архітворчої рецептури. Варто теж зауважити, що згаданий договір не укладався на засадах вільного вибору, його альтернативою було мовчання – і то, за крайньої послідовності, мовчання усієї культури.

Угоду, отже, було підписано, метафора працювала на два боки. Можна сперечатись, чого вдалось досягти завдяки цьому. Щасливі ті, що залишили талановиті твори; невдахи ж не тільки винні, а й сміховинні. Можна сперечатись, наскільки великою була та ціна, чи справді йшлося про душу і як багато ця душа коштувала. Не підлягає, однак, сумніву, що документ був підписаний і угоду укладено lege artis – за всіма правилами мистецтва.

Не можна вдавати, ніби нічого не сталося. Можна твердити, що краще тактична брехня й напівправда, ніж мовчання, проте кожного разу, у кожному випадку належить підбити конкретний баланс культурних (а не лише моральних) видатків та прибутків, нічого не замовчуючи й не оминаючи. Треба розкрити усі механізми, які сприяли існуванню політичного і суспільного зла й функціонували поза згодою самої людини, а отже, й без її вини в прямому значенні цього слова. Без вини, та не без відповідальності, бо література – це така ділянка суспільного життя, у якій з’являється дивна конструкція вини без вини, або відповідальності за наслідки, що суперечать намірам і виявляються лише згодом, у перебігу історичного процесу. Не можна, та й неварто, вдавати, ніби ми все це знали і лише ті або ті обумовлення, а також хитра тактика наказували заплутувати сліди та дурити погоню. Навпаки, треба показати, що це був довгий і болісний процес зміни поглядів, зміни чи, може, навіть – принаймні від якогось моменту – зростання свідомості та відчуття реальності, котра аж ніяк не узгоджувалась із привабливою доктриною. Якщо навіть часом доводиться соромитись юначого кохання, то, думаю, можна і, навіть, треба, соромитись його з гідністю.

Коли ми застосуємо періодизацію літератури ПНР, нав’язувану історією: 1944-48; 1948-55; 1956-68 (на мій погляд, краще 1956-75); 1968-75; 1976-80; 1981-88, - то легко помітимо, що, кожний наступний етап, як це зазвичай буває, «живиться» попереднім, у різних вимірах визначає своє ставлення до попереднього, найчастіше, зрештою, перебуває у більш чи менш виразній опозиції до нього. Простіше кажучи: величина поступу в наступних періодах вимірюється здатністю долати помилки та ідеологічно-політичні обмеження попереднього періоду. Трішки більше правди, трохи менше свідомого замовчування – це успіх, котрий часто здається цілковитою перемогою. Звільнивши від кайданів одну ногу, ми почуваємо себе цілком вільними, а тягар на другій здається незначним.

Післявоєнні роки – це період щирих і необхідних порахунків з культурою Польщі до вересня 1939 р., яка бачиться тепер цілком природно, з перспективи зростаючих у ній впливів крайньо правої і, навіть, наближеної до фашистської ідеології. Порахунки з минулим повинні були охопити також поразку у вересні, зіставляючи її з великодержавною пропагандою та ще більш великодержавними домаганнями впливових політичних угруповань. Подібно як і в інших європейських країнах, суворому осудові підлягали демократичні форми правління, більше за те – демократичний устрій, котрий не зумів запобігти експансії агресивного зла, а з перспективи Мюнхену та Освенциму виявився безборонним і жалюгідним пережитком. Безжально квитались і з героїчною романтичною традицією, що зібрала такий гіркий урожай на руїнах повстанської Варшави.

Повторюю: всі ці кампанії (хоча не всі аргументи) були зрозумілими, потрібними, щонайменше як голос дискусії, а в багатьох випадках цілком виправданими та слушними (якщо існує такий критерій). Але водночас вони виявилися придатними для комуністичної пропаганді, цілком відповідаючи партійній «лінії». Більше за те, вони переконували не лише сторонніх осіб, а й самих проповідників, готуючи їх таким чином до прийняття нової, комуністичної віри. Так було у випадку Єжи Анджеєвського: свідченням цього є «Попіл та діамант», написаний радше з позиції критика минулого, ніж із позиції відвертого апологета нового порядку, проте вже за півкроку перед доконаним невдовзі вибором. Подібні функції критика інтелігентської, надто гамлетівської ментальності у так званій «прозі інтелігентських порахунків» (цей термін, запропонований Казімєжом Викою, характеризує, між іншим, такі книжки, як «Змова» Стефана Киселевського, «Боденське озеро» Станіслава Диґата, «Седан» Павла Гертца, «Дерев’яний кінь» Казімєжа Брандиса). Ідеологічні акценти були тут не такими виразними, як у «Попелі та діаманті», або й зовсім відсутніми; тим симптоматичнішою є подібність функції.

Механізм поєднання критики з вибором комуністичної ідеології спрацьовував у тих роках не лише в Польщі й не лише в підсовєтських країнах: західні інтелектуали теж масово ловились у ці тенета. Хоча це відбувалось, очевидно, не автоматично, на що вказують також і наші приклади (Стефан Киселевський).

Насамперед вони доводять, що прийняття Нової Віри не було, чи принаймні не конче мусило бути, актом примітивного конформізму, боягузтва та зради. А тим часом це лише одна з ниток логіки, яка виявляється згубною. Та чи означає це, що слід усіх виправдати, звільнивши від відповідальності за сумні наслідки, хоча б за інтелектуальні та мистецькі: цвинтар «луснутих ілюзій», просто неймовірний занепад блискучих талантів та інтелектів, і навіть за жалюгідну ницість у свідомому сервілізмі? Ні, все зрозуміти зовсім не означає все пробачити. Та й зрозуміти все справді важко: не можна, наприклад, не дивуватися шляхові Тадеуша Боровського від «Дня на Гармензах» до «Турбот пані Дороти», хоча намагання звести все до позірного цинізму автора варте не більше, ніж другий із цих творів.

Отож результати інтелектуальних процесів у післявоєнних роках знаходять свою кульмінацію в період 1948 1955 рр., хоча ним не вичерпуються. Література й мистецтво цього часу мусить завжди викликати подив. На мій погляд, намагання трактувати соцреалізм як незалежний від зовнішньої оцінки напрямок, що керується власними правами, має власні норми й критерії цінностей, є непорозумінням. Передусім, це естетична реабілітація дурості і вкрай неморального ставлення до мистецтва. Мене зовсім не розчулюють пісеньки на кшталт «Ми будуєм новий дім», хоча – коли її співали – були це, здається, роки моєї юначої наївності.

Лише на початку цього темного періоду, десь приблизно до 1951 чи 1952 року, можна говорити про ідеологічну заанґажованість та безглузду ейфорію. Соцреалізм був реалізацією позачасового ідеалу, він заперечував мало не всю думку та мистецтво минулого, за винятком тих течій та авторів, котрих визнавав за власних предтеч. Найголовнішим ворогом, звісно, був фашизм; основною силою притягання комунізму був міф про себе як про найрадикальнішого противника і переможця фашизму. Кожен філософський чи естетичний напрямок думки, визнаний чужим або ворожим комунізмові та його мистецтву, отримував епітет фашистський, злочинний, а в найкращому випадку – безборонний перед фашистськими загрозами, що чигали звідусіль.

Після 1952 року ейфорію остаточно заступає страх, куди зрозуміліший, ніж у будь-які інші історичні періоди, бо ж боятися таки було чого, а проте й це не дає цілковитого виправдання, бо здебільшого митцям загрожували не якісь надзвичайні репресії, а головно втрата привілеїв, пов’язаних із слухняним виконуванням обов’язків інженера людських душ. Досить, однак, було ослабнути контролеві за ідейністю та благонадійністю кожного речення, як одразу цим скористалися слухняні начебто літератори, суттєво спричинившись до руйнування цілісної системи.

Втім, руйнування – це сильно сказано. Так здавалось у жовтні-56 і після того. Та чим більше спливало часу, тим очевидніше ставало, що йдеться лише про різницю поглядів у межах одного світогляду чи позиції. Чи та різниця важлива? Суттєва? Все залежить від того, кого спитати: тих, котрі вийшли тоді з ув’язнення, повернулись із Сибіру на батьківщину, чи тих, котрі й надалі залишались приреченими.

У той час усе почало вимірюватись у порівнянні з попередньою нещасливою епохою. Й усе було кращим. Хіба можна дивуватися, що все виглядало не лише кращим, а й просто добрим?

Люди виходили з в’язниць. Світ став менш абсурдним, удома й на вулиці можна було говорити, що захочеш, цілком спотворене воєнне й передвоєнне минуле почали розглядати по-іншому: вояк Армії Крайової перестав бути прислужником реакції, а все, що радянське, не мусило бути завжди найкращим. Хіба можна дивуватися, що гіршого на цьому тлі воліли не помічати: цензура, і то вельми люта, існувала надалі; часописи закривалося за вияв найменшої непокори; брехня і замовчування щодо близького минулого і далі переважали над ретельною оцінкою фактів, а політичний статус колонії було замінено статусом васала чи домініона. Дивуватися, може, й не варто, та пам’ятати слід. З точки зору проблематики, література після 1956 року значною мірою поверталася до перерваних у сталінський період мотивів порахунку з найновішою історією та людськими (польськими) позиціями. Література, театр і – може, передусім – кіно, котре у цей час виходить на перший план культурного життя в країні, зрештою, часто спиралися на написані раніше літературні твори. Тобто знову йшлося про польський вересень, окупацію, Варшавське повстання, 1945 рік. Досить вірний оригіналові, незвичайної художньої якості фільм «Попіл та діамант», незважаючи на всі свої, м’яко кажучи, історичні неточності, був сприйнятий з ентузіазмом. Достатньо було емоційної (бо вже не раціональної) реабілітації рядових вояків АК (ще не вищих офіцерів чи головного командування), щоб забути про виразну тенденційність твору. Забути? Що ж, так, очевидно, виглядала історична свідомість у ті часи, знищена в сталінський період. Це була свідомість не лише інтелектуалів та митців, які надто легко підпадають під ідеологічні впливи.

Досвід минулої історії був переглянутий з думкою про певні постійні риси та позиції, властиві «польському національному характерові», та про пов’язану з ним «долю поляка». Історичним прикладом, не менш наочним за Варшавське повстання, могла бути й атака під Сомосієрою або редут Ордона. Напад на «геройство» мав політичний підтекст, коли протиставляв героїзмові – реалізм, припинення ескапад із вилами проти гармат, спокійне підпорядкування політичній (історичній) необхідності, пристосування до ситуації, хай не найкращої і, навіть, дражливої, а все ж такої, що гарантує життя («краще живий шакал, аніж мертвий лев»). Проте не завжди так було: суперечка з традиційними польськими позиціями найчастіше набирала загалом неоднозначної форми (наприклад, «польська кінематографічна школа»), хоча в підсумку тодішні правителі Польщі не мали особливих причин для невдоволення політичними функціями мистецьких диспутів.

Ближчі намірам творців були, однак, цілковито природні невід’ємні атрибути кожної живої культури, функції, що провокують колективну свідомість, руйнують закостенілі уявлення, деміфологізують. У польській літературі їх завжди бракувало: надмір проповідництва викликав на сцену блазнів або насмішників. Вони необхідні, без них культурне життя костеніє, стає ритуальним. У пожовтневій Польщі їх вродило надзвичайно багато. Вони вже не були реакцією на святкову літературу, котра поклоняється канонам, визнаним загалом суспільства. Це вони встановлювали літературні канони. Славомир Мрожек був не так реакцією на патріотичну класику, – бо тієї днем з вогнем не знайти, – як сам перетворився на класика майже відразу після перших своїх успіхів.

А слід зауважити, що література такого роду, без сумніву, підривала традиційні способи мислення та емоційного реагування, на які міг спиратися і спирався (у минулому і майбутньому) опір комуністичному пануванню та совєтському домінуванню – підривала не так самі цінності, як їхнє закорінення в колективній psyche: в стереотипному патріотизмові (але ж такому заслуженому!), в обрядовій релігійності (але такій непіддатливій усім нападам!). Більше того – сама опозиційна настанова літератури і, взагалі, мистецтва стосовно колективної свідомості, стосовно речей, усталених із давніх давен, освячених вірою, традицією, а то й просто святих, ділила певним чином суспільство, виокремлювала верству митців та інтелектуалів, руйнувала спільний фронт проти поневолення, якщо б такий міг коли-небудь заіснувати.

Та чи можна в цьому звинувачувати літературу і її творців? Адже вони таким чином здійснювали, либонь, найважливіші цілі та функції мистецтва щодо свого суспільства: динамізували культуру й культурне життя, мобілізували зусилля на творення цінностей, не даючи суспільству загрузнути в лінивому самовдоволенні (буває, зрештою, й мартирологічне самовдоволення).

Це нормальне і бажане явище в кожній культурі. Не можна проте забувати й про ціну, яку треба за це платити, коли ситуація у культурі не зовсім нормальна й коли культура стає мовби салоном у в’язниці.

Отож, здається, що десь у шістдесяті роки ми занадто повірили у власну нормальність. За короткий час ми надолужили багаторічні проталини – видавничі та читацькі, сповнені ентузіазму до ще недавно заборонених літературних технік, характерних для формалізму та авангарду. Ще не згаслу віру в суспільний поступ ми переносили на терен мистецтва: новій реальності, новому розумінню людини повинна була відповідати нова мова мистецького викладу. Польське літературне та мистецьке життя перетворилося на територію нічим не обмеженої радісної (без лапок) творчості. Культивувалися всеможливі напрямки, течії, моди. Нічим не обмеженої творчості? Кілька дрібних проблем, обмежень – не така вже й велика ціна за чудові можливості творчого розвою. Мистецтво, зрештою, має перед собою вищі цілі; публіцистична заанґажованість, політична тенденційність – ні, на це ми вже не погодимось. Кілька дрібних річних сервітутів, осуд одвічного привиду німецької агресії – це лише люб’язний жест на адресу щедрого мецената. Іронізую, однак проблема зовсім не є і не була однозначною. Звісно, основним гріхом культури шістдесятих років був факт неясної, вже трохи нещирої колаборації з владою, яку щораз менше (від жовтня-56) любили та підтримували. Мовчазний пакт про ненапад (попри постійну партизанську війну) мав у своїй основі певне, не зовсім чітко окреслене поле табуйованих тем і проблем, котрими автори, вже починаючи з автоцензури, не повинні були цікавитись. Це супроводжувалося дрібними компромісами та взаємними послугами. З приводу розмірів цього поля та його конкретних ділянок провадилися численні сутички. Пам’ять про сталінські роки спричинилася до того, що формальне новаторство чи хоча б намагання йти за сучасною модою вважалося опозиційною діяльністю. Цілковита помилка: влада вже давно навчилася здобувати пропагандистську користь із мистецьких досягнень, котрі мали відповідати сучасним європейським формальним нормам.

Про все це неохоче згадують прибічники героїчного міфу польської культури. А слід пам’ятати. Однак перш ніж ми звинуватимо культуру ПМР у зраді фундаментальних для кожної культури цінностей, задумаймося, що ми дістали натомість. Автономні цінності кожного твору, котрі існують незалежно від свого суспільного контексту, – це по-перше. Очевидна європеїзація польської культури за короткий час і після відносно довгого періоду відсутності в Європі, - це по-друге, хоч і грунтувалося це безумовно велике досягнення значною мірою на суспільних та політичних ілюзіях. І по-третє – кілька блискучих університетів, котрі, хоча й проіснували лише до 1968 року, встигли сформувати покоління, якому молодші згодом заздритимуть. Пам’ятаймо при цьому, що альтернативним рішенням, у разі цілковитої послідовності, мало б стати мовчання, варваризація культури – і відчуття моральної правоти. Чи це означає виправдання всіх, більших і менших, колаборацій? Ні, не означає.

Ясна річ, не слід забувати про ті твори інтелектуалів та митців, котрі були безпосередньо спрямовані на збільшення свобод, не лише мистецьких, а й громадських.

Характерно, однак, що вони набирали різних форм (колективні листи, громадянські протести), натомість рідко виражались мистецькою мовою, не були вписані у тканину творів.

Власне кажучи, лише 1968 рік, у якому інтелігенція заплатила високу ціну остракізму за попередню творчу ізоляцію, спровокував щось більше, ніж спорадичні випадки літератури, що бореться з політичним поневоленням. Першим колективним виявом такої політичної позиції стали вірші поетів Нової Хвилі: Бараньчака, Заґаєвського, Корнгаузера, Криницького. Злам стався щойно в половині сімдесятих років водночас із наростанням протесту в багатьох середовищах, створенням організаційних рамок для колективних опозиційних дій (передусім КОРу – Комітету оборони робітників), виникненням незалежного видавничого руху (котрий з’явився тоді, коли у ньому була потреба; для попередньої суспільної свідомості достатнім медіумом були підцензурні видавництва). Найважливішою стала зміна ставлення до колективної свідомості: вже не провокація, а звернення до спільного знаменника життя, поневоленого, здеґрадованого, без перспектив – і до цінностей, в ім’я котрих належить протестувати. В сімдесяті роки така позиція найсильніше проявилася в польському кіно, а точніше – в тій його репрезентативній течії, котра була названа «кіно морального неспокою». Апогей цієї позиції, вкотре занепокоєної своєю однобокістю, це, очевидно, роки військового стану.

А наступне покоління, яке роки боротьби знає лише із повторюваних до нудоти розповідей, дивується цій монотонній мономанії, може, й шляхетній, але доволі безплідній для культури. Тим паче, що наша сучасність здебільшого не сприяє спогадам про героїчні часи.

Переклад Ігоря Пізнюка