140 децибелів тиші

Розділ 11 Життя вокзальне

Щоранку в час пік Сергій разом з помічниками Глухаря виходив «на діло». Спостерігав, як вони знаходять у натовпі свою майбутню жертву, як відсікають її від інших людей, затуляючи своїми тілами, відволікають, а відтак щипач непомітно розрізав лезом сумочку і витягає звідти гаманець. Потім були практичні заняття на кмітливість, спостережливість і спритність. А коли ввечері в підвал поверталися інші діти, Сергій тренувався на них. Підходив до когось і намагався спочатку щось непомітно покласти їм у кишеню, а через деякий час так само непомітно вийняти. Найважче було обманути глухих дітей. Вони здатні були відчувати найменші коливання повітря і «слухати» шкірою. За відсутності слуху в них дуже загострюються інші відчуття.

Через два тижні практики Сергію довірили самостійно когось «пощипати». Це було біля залізничних кас у приміщенні центрального вокзалу, де Санька-Глухар колись уперше продемонстрував йому своє вміння. Курортний сезон був у розпалі, у чергах товклися сотні бажаючих придбати жаданий квиток на поїзд. Вимотані багатогодинним очікуванням, люди про щось сперечалися, а на хлопчака, що прилаштувався біля огрядної жіночки у білому сарафані з великою валізою і сумочкою на плечі, ніхто не звертав уваги. Сергіеве серце калатало й рвалося назовні від хвилювання. Він не сумнівався у своїй спритності, але боявся, що його видадуть очі. Йому було невимовно соромно. Він увесь час відводив погляд кудись убік, щоб часом не зустрітися очима з жінкою, яку збирався обікрасти. Коли гаманець опинився в його руці, він важко, мов на ватних ногах, відійшов убік і передав здобич напарнику. Той миттю зник у натовпі. Другий напарник підхопив Сергія під руку і допоміг вийти на свіже повітря.

— Усе, розслабся, — жестами показав він, — ти наш. Молоток!

Сергій обхопив голову руками, намагаючись заспокоїти кров, що бухкала у скронях. Він мав би тішитися, бо щойно заробив свої перші гроші, але в такт з приливами крові голову розривала одна єдина думка: «Я злодій! Я злодій! Я злодій!»

Саме так, він нічим не ліпший від Саньки-Глухаря. Його місце в тюрмі, звідки нещодавно випустили Яринчиного батька. Значить і від нього він теж нічим не ліпший. То яке він тепер має право рятувати від нього Яринку?..

Напарник потягнув майже непритомного Сергія до туалету, нахилив над умивальником і відкрив кран. Сергій сіпнувся, намагаючись вирватися, але міцні руки продовжували тримати його під холодним струменем.

Увечері Санька-Глухар знову пригощав Сергія у своїй улюбленій вареничній — з нагоди вдалого дебюту. Малий уже оклигав від шоку і наминав за обидві щоки. Меню хлопців у підвалі складалося здебільшого з макаронів, каш, хліба і чаю. Інколи перепадало і смачненьке, якщо хтось із пасажирів замість грошей подавав у простягнуту жебрацьку руку печиво, цукерки чи фрукти. Санька-Глухар щовечора забирав тільки гроші, продукти залишав малим. Мовляв, хай зацінять його безмежну доброту...

Ще через кілька тижнів практичних занять Сергій став повноцінним членом банди кишенькових злодіїв. Він навчився безпомилково вирізняти в натовпі «лоха», якого можна «пощипати» і з легкістю обчищав його кишені. Щовечора після здачі виручки Глухар задоволено плескав його по плечі і обіцяв, що частину грошей відкладав на Сергіїв особистий депозитний рахунок у банку. Бо там на гроші ще й відсотки капають. Сергій, звичайно ж, не вірив у ці байки, хоча інші мешканці підвалу довіряли ватажкові беззастережно. Він усіх «годував» історіями про їхні особисті рахунки в банку і про свою батьківську любов. Діти не помічали, що насправді він їх не любить, а просто використовує. Та й не могли цього помітити, адже, на відміну від Сергія, у більшості з них ніколи не було нормальних родин, вони навіть не уявляли, як це — коли тебе люблять.

Крім Сергія, лише один мешканець підвалу не поділяв загального захоплення ватажком банди. Це був Ромчик. Йому ще не стерлося з пам’яті, як Глухар обманом затягнув його в цей смердючий підвал і примусив займатися жебрацтвом.

Сергій помічав, що Ромчик не плазує перед Глухарем, а роботу виконує лише з безвиході. У підвалі була своя дідівщина. Молодші прибирали за старшими, прали білизну, варили їжу, мили посуд. За це старші пригощали їх тютюном і вчили, як правильно кайфувати під кульком з ацетоном чи клеєм. Оскільки в Ромчика не було рук, його не примушували до роботи, але тютюном інколи ділилися.

Одного разу Ромчик попросив Сергія, який лежав без діла на дощатому настилі, запалити йому самокрутку. Сергій не любив цигаркового диму, але відірвав смужку від старої газети, насипав на неї тютюну з Ромкового кулька, наслинив кінчик паперу й акуратно склеїв. Відтак прикурив самокрутку і передав товаришу. Той блаженно затягнувся. Інші діти, тим часом, дивилися по телевізору якийсь черговий бойовик, не звертаючи на курця уваги. Сергій тицьнув пальцем Романові в груди і склав руки долонями догори, подібно до розкритої книги. Потім поводив управо-вліво головою, ніби читаючи.

— Питаєш, чи я вмію читати? — перепитав той.

Сергій ствердно кивнув.

— Та трохи вмію, але по складах. Я в школу майже не ходив.

Сергій узяв олівець та газету, від якої щойно відірвав смужку для самокрутки, і написав на полях: «Мені тут не подобається. Тобі теж. Давай втечемо разом». Ромчик прочитав записку, здивовано глянув на Сергія і запитав:

— Ти нормальний? Куди тікати? Ти глухонімий, я безрукий, що нам де робити? За що жити будемо?

«Ти зможеш повернутися у свій інтернат. А я поїду до своєї сестрички Яринки», — знову написав Сергій.

— А кому я потрібен у тому інтернаті? Думаєш, після того як я пропав, вони шукали мене, бо переживали?

Ага, чорта з два! Шукали, бо боялися, що їх посадять у тюрму за халатність. Може й посадили. Я не знаю, мені по барабану. Мені тут не подобається, але де буде краще? Куди я піду після інтернату? Батьки відмовилися, квартири своєї немає, пенсії по інвалідності вистачить хіба на ліжко у нічліжці. Тож дорога одна — сидіти десь на перехресті і просити милостиню. І боятися, щоб якийсь алкаш не вкрав її, бо я ж навіть не зможу схопити гада і натовкти йому пику! То нащо рипатися? А ти тікай, як хочеш. Я тебе не здам Глухарю.

«Сам я не справлюся. Мені потрібна допомога».

— Для чого? Можеш хоч зараз йти. Глухар нікого не тримає. Він же знає, що ніхто сам не піде звідси, бо там нагорі люди такі ж брехливі і байдужі до нас, калік! Глухар злий, але хоч не байдужий! Розумієш?!

Хоча Сергій і не чув Романа, але зрозумів, що той зірвався на крик. Мешканці підвалу миттю зібралися навколо хлопців. Подумали, назріває бійка. Хтось навіть почав підбурювати:

— Давай, безрукий, вріж йому! Ногою в табло, як Джекі Чан!

Але видовища ніхто не дочекався. Сергій провів правою долонею над лівою, показуючи, що просить вибачення, і порвав свої записки на дрібні клаптики. Потім виліз на другий ярус і відвернувся до стіни. Усі розійшлися по своїх місцях. Ромчик підійшов до Сергія і тицьнув його головою в бік. Коли той повернувся, промовив тихо:

— І ти вибач. Я зірвався. Дістало все. Ти просив про якусь допомогу.

Сергій стулив три пальці і потер їх один об один.

— Гроші? — здивувався Ромчик. — А звідки в мене гроші? Я ж усе віддаю Глухарю, так само як і ти.

Сергій зіскочив на землю, знов узяв олівець і почав писати на газетних полях. «Давай заникаем гроші, коли будем працювати в парі».

Сергій дочекався, поки товариш дочитав і швидко порвав записку. Ромчик задумався. Потім схилив голову вбік і почухав плечем за вухом. Важко позіхнув і врешті промовив:

— Страшно. Як тільки Глухар пронюхав, він нас заб’є і скине вночі на рейки під поїзд. Старші розповідали, він уже робив так з тими, хто пробував тіхушнічати. Але ідея прикольна. Якщо не нагліти і никати не всі бабки, то може щось і вийде з того. Знаєш, а давай попробуємо!

Він весело підморгнув Сергієві і притулився до нього правим плечем, вдаючи рукостискання.

«Працювати» в парі Сергієві й Ромчику випало лише через два дні. Але день придався, як казали хлопці, не фартовий. То було якесь державне свято, люди на роботу не їхали, тож не було в кого ані просити милостиню, ані обчищати кишені. На двох зібрали лише п’ятдесят гривень. За таку виручку Санька-Глухар міг ще й добряче висварити, мовляв, погано старалися, пацани.

Біля виходу з вокзалу Сергій помітив міліціонера — того, що колись фактично продав його Глухарю. Прапорщик Кокудак стояв біля цигаркового кіоску й сперечався з якоюсь товстелезною жінкою з гачкуватим носом. Сергій зупинився, не наважуючись йти далі. З першого дня свого перебування у Львові він відчував страх перед цим міліціонером і завжди намагався уникати зустрічі з ним. Ромчик здивовано поглянув на друга і запитав:

— Ти чого? Кокудака злякався? Не бійся, він не страшний і наших не чіпає. Йому Глухар регулярно відстьогує за це. От його жінка — то справжня відьма! Кажуть, вона десь з Полтави, а там усі відьми, я точно знаю, колись у кіно бачив. Там така сама була — криклива розтелепа, з гачкуватим носом і злими очима. Навіть не пробуй потягнути в неї з прилавка цигарку — такий галас здійме, що аж голуби з площі вшиються, не те, що люди. Йдемо, не бійся їх. Вовків боятися — в ліс не ходити! А це навіть не вовки, а так — шакали, що звикли падаллю харчуватися. Я сам ніколи шакалів вживу не бачив, але Санька завжди цих двох так називав.

Сергій посміхнувся. Йому сімейство Кокудаків скоріше нагадувало двох вгодованих носорогів, а не вічно голодних сухоребрих шакалів.

Хлопці поверталися до своєї нічліжки повз Привокзальний ринок.

— Зайдемо, хоч по морозиву з’їмо, піднімемо собі настрій, — запропонував Ромчик.

Біля входу на ринок хлопці помітили невеликий натовп. Чоловіки зібралися навколо чогось і дивилися униз. Час від часу щось вигукували, то тішилися, то обурювалися. Хтось розмахував руками, хтось плював спересердя і йшов геть. Хлопцям стало цікаво. Вони підійшли і проштовхалися всередину натовпу.

На бордюрі сидів молодик, перед яким на порожньому ящику з-під фруктів лежав квадратний лист картону. Чоловік вправно пересував по ньому три білі склянки. Під однією з них була маленька пластикова кулька.

Будь-хто з натовпу міг виграти гроші, вгадавши, під якою саме склянкою лежить та кулька.

— А-а-а, наперсточники, а я думав, щось цікаве, — розчаровано сказав Роман. — Ідемо звідси!

Але Сергій похитав головою — він не хотів іти. Його дивувало, чому люди не можуть вгадати і щоразу програють гроші.

— Перестань, куди ти рипаєшся? — смикнув його Ромчик. — Пішли!

У ту ж мить наперсточник саме зупинив шалений танець на картоні і Сергій упевнено тицьнув пальцем в середню склянку.

— Хочеш зіграти, малий? — посміхнувся чоловік.

Сергій кивнув.

— Давай, але гра платна. Ставка п’ятдесят гривень. Програєш — гроші мені. Виграєш — я верну тобі твої і додам ще п’ятдесят своїх. Канає?

Сергій поліз до кишені по гроші, але Ромчик закричав на нього:

— Що ти робиш, ідіоте? Глухар приб’є нас, якщо ми без грошей вернемося!

Сергій не звертав на друга уваги і впевнено відрахував п’ятдесят гривень.

Наперсточник підняв середню склянку. Під нею дійсно виявилася кулька. Натовп вдоволено загомонів. Чоловік поклав на картонку біля Сергієвих грошей свої, але накрив їх рукою і запитав:

— А хочеш ще раз спробувати? Бачу, ти малий шустрий.

Сергій погодився. Якби Ромчик мав руки, то давно б уже відтягнув друга подалі від шахраїв. А так мусив лише приречено спостерігати, як Сергій продовжує втягуватися у небезпечну гру.

Увесь минулий рік Сергій щоденно вивчав дактиль — оту саму жестову мову і читання з губ. Його зір загострився, він легко помічав навіть найдрібніші рухи пальців та рук. Тому легко відслідковував усі маневри наперсточника і безпомилково раз за разом вгадував, де кулька. Натовп гудів, підтримуючи щасливчика. Наперсточник програв уже двісті гривень. Хтось із його помічників непомітно схопив Ромчика і витягнув його з натовпу.

— Малі, ви хто такі? Шо за фігня? Ви шо, по рогах захотіли? Ану бистро шепнув своєму фраєрку, шоб він програв усі бабки назад. І валіть звідси, поки руки не повідривав! Хотя нє, руки тобі вже хтось відірвав... Видно, пхав уже свого носа, куди не нада. Карочє, мухою давай!

Переляканий Ромчик знову «просочився» в натовп і почав щосили штовхати Сергія коліном, але той захопився грою і тільки відмахувався. Тоді Ромчик усім тілом наліг на друга і разом із ним упав на землю. Ящик перекинувся, склянки покотилися в різні боки. Люди в натовпі подумали, що то хтось із шахраїв штовхнув малого навмисно, щоб він більше не вигравав. Якийсь чоловік гнівно закричав:

— Ах ти ж гад! — і накинувся на наперсточника. А тому на допомогу підбігли його помічники. Зчинилася бійка. Усе змішалося в купу. Сергій ледве виповз з-під тієї купи і допоміг підвестися Ромчику, який безпомічно борсався поряд. Про гроші хлопці вже не думали: їм треба було чимшвидше тікати, поки не перепало від шахраїв...

Увечері Санька-Глухар був дуже незадоволений. Мало грошей принесли усі, але Сергій з Романом не принесли взагалі жодної копійки. Крім того, у них був подертий одяг, синці і подряпини на тілі. Хлопці переконували ватажка, що їм дісталася порожня електричка і не було в кого ані просити, ані красти. Ромчик виправдовувався за двох:

— Та такий дурний день! Такий день! Одна непруха! Ні людей, ні бабок! А ще я з дурі послизнувся на бруківці біля вокзалу. Серий хотів підтримати мене, але теж не втримався і гепнувся! Побився об каміння! Ну от непруха і все! Дурдом якийсь!

Ромчик намагався бути якомога переконливішим, але досвідчений бандит одразу запідозрив брехню. Бачив, що хлопці щось приховують, але бояться розповісти. Тому вирішив допитати кожного окремо. Спочатку вивів надвір Ромчика. Випитував довго, але той уперто стояв на своєму. Тоді Глухар відпустив його і звелів привести Сергія. Коли Сергій вийшов, він узяв хлопця за руку, прошкутильгав до лавки посеред двору, посадив на неї малого, а сам сів навпроти.

— Ти знаєш, як я відношуся до тебе, — сказав він. — На тебе в мене великі надії. Я віддаю тобі багато сил і знань. А кому багато дається, з того і питають. Я вже все знаю, безрукий здав. Але хочу переконатися, що ти чесний зі мною, тому давай, розказуй свою версію.

У Сергія від страху похололи руки.

«Невже Роман справді розколовся? І про наперстки, і про те, що я підмовляв його забрати усі гроші і втекти».

Сергій з жахом думав, що робити — падати на коліна й просити вибачення? А якщо Глухар обманює, що тоді?

Далі твердо стояти на своєму і переконувати, що нічого не трапилося? Голова розколювалася від сумнівів, а бандит продовжував свердлити хлопця своїм пронизливим поглядом.

Сергієві чомусь згадалася давньогрецька легенда про Гордіїв вузол, котрий ніхто не міг розв’язати, а цар Олександр Македонський просто взяв і розрубав мечем. Коли Сергіїв батько хотів підбадьорити когось, то часто повторював: «Якщо не можеш вирішити якусь проблему, то не заглиблюйся у неї, бо вона виїсть твій мозок. Краще розрубай її мечем, як Олександр Македонський, і все. І нема проблеми».

Сергій сприйняв цей спогад як знак, як допомогу від тата, який спостерігав за ним звідкілясь із того світу і намагався підказати синові, як вчинити.

Сергій вирішив більше нічого не вигадувати, а «рубати вузол». З усієї сили штовхнув Саньку-Глухаря і кинувся тікати. Бандит від несподіванки упав з лавки. Бігти за Сергієм не було сенсу: він, кульгавий, ніколи не наздогнав би хлопця. Та й для чого?

— Ну-ну, — проскреготів Глухар, важко підводячись із землі. — Побачимо, як ти протягнеш хоч день у великому місті. Завтра ж приповзеш просити вибачення. Тоді я й підшкварю твою задницю. А не приповзеш — усіх кентів, усіх ментів на ноги підніму, а знайду тебе і здеру шкіру з живого, щоб іншим не хотілося. Бач, зарвалися гівнюки...