140 децибелів тиші

Розділ 13 Інтернат

До початку нового навчального року залишалися лічені дні. Офіційно адміністрація школи-інтернату ще була у відпустці, але насправді усі працювали. Дітей з віддалених сіл та сусідніх областей завжди привозили завчасно. Після літніх канікул класи та групи формувалися по-новому: хтось вибув, хтось додався, у когось щось змінилося.

Найважче було з першачками. Цих малят приймала особисто старша вихователька Наталія Іванівна. Їй було шкода дітей з переляканими очима, які, мов пташенята, тулилися до своїх матерів і боялися на крок відійти від них. Вона придивлялася до них і думала: «Біднятка... Ні садочка тобі, ні друзів у дворі, бо які друзі, коли ні покричати, ні навіть поговорити нормально ти не вмієш... Нелегко їм буде звикнути до життя в інтернаті, де немає мами, яка приголубить і пожаліє». Бувало, щоправда, в її практиці й таке, що самі батьки часом не витримували розлуки і забирали дітей додому. Віддавали до звичайних шкіл, а там — байдужість учителів, жорстокість однолітків, небажання зрозуміти... І потрібні були надлюдські зусилля мамів-татів, щоб пережити все те, й таки допомогти своїм найдорожчим здобути освіту, сяк-так стати на ноги в цьому суспільстві, не годному прийняти тих, хто хоч на дрібку відрізняється від середньостатистичної «норми». Але бувало й таке, що в усіх опускалися руки, і діти залишали школу і ставали буквально прикутими до батьків, або ж — поверталися до інтернату.

От і цього року повернулося двоє дітей із сусіднього району: хлопчик-семикласник і дівчинка-першокласниця. Їхня бабуся була глухою від народження, але свого часу вийшла заміж і народила двох доньок з нормальним слухом. На жаль, вада передалася через покоління, і в старшої доньки народився глухий хлопчик Івась, а через шість років у меншої — глуха дівчинка. Хлопчика віддали до інтернату, проте він не провчився там і року, не витримав. Мама забрала Івася додому. У звичайну школу не віддавала, навчала малого сама. Лише щомісяця ходила з ним здавати контрольні тести. Але з сьомого класу у шкільній програмі почалися «важкі» предмети — фізика, хімія, біологія. На репетиторів грошей не було, довелося знову віддати Івася до спецшколи. Крім того, у молодшої сестри вже підросла донька, саме збиралася в перший клас. Тож батьки вирішили віддати на навчання їх обох. Разом їм би мало бути веселіше...

Наталя Іванівна дивилася на Марічку, що тулилася до брата і міцно тримала його за руку, і мимоволі згадувала маленьку Яринку та Сергія. «Де то він зараз, бідака? — подумала. — Уже три місяці про нього ні слуху, ні духу. Хоч би живий був. І Яринка ж, мабуть, мучиться десь там зі своїм батьком-деспотом...»

Несподівано у її кишені загудів мобільний.

— Наталю, негайно до мене! — пролунав у слухавці схвильований голос директора. — Сергій Петрина знайшовся!

Коли вихователька забігла до кабінету, там уже сидів Микола Павлович, а Василь Степанович розмовляв із кимось по телефону. Він вказав Наталі Іванівні на стілець і продовжував сперечатися зі своїм співрозмовником:

— Зрозумійте, у нас немає жодних методів впливу на місцеві органи опіки! Ми лише заклад освіти. На якій підставі я можу звертатися до них? Що я їм скажу? Що мені не подобається обличчя її батька? Так я його й не бачив ніколи. Є лише людські пересуди і домисли. От якщо було б чітко зафіксовано, що він знущається з дитини, синці, наприклад, покази свідків чи хоча б самої дитини... Але які можуть бути свідки у далекому гірському селі, де хата від хати за півкілометра? А Яринка в принципі не може свідчень давати, бо ж глухоніма й неграмотна. Вона так і не навчилася ні говорити, ні писати. Фактично, тільки Сергій і вмів з нею спілкуватися на їм одній зрозумілій мові жестів, поглядів та емоцій... Гаразд, Анатолію Олексійовичу, я зараз надто збентежений, щоб дискутувати з вами. У мене тут люди. Пізніше передзвоню.

Директор поклав слухавку і важко видихнув. Подивився на завуча й старшу виховательку, а відтак промовив:

— Ну що, знайшовся наш Робінзон. Живий, слава Богу.

— І де він?! Де? — нетерпляче запитала Наталя Іванівна.

— Не знаю, пропав...

— То знайшовся, чи пропав?

— Спочатку знайшовся, а тоді знову зник. Це довга історія. Зараз головне те, що ми знаємо, куди він прямує.

— У село до Яринки? — припустив Микола Павлович.

Директор ствердно кивнув. Поплескав себе по кишенях у пошуках цигарок.

— От біда, скурив усе. Не пригостить ніхто? Ет, забув, ви ж не курите... Щасливі... А мені сили духу не вистачає, щоб кинути. Ну добре, менше з тим. Хлопець знайшовся у Львові. Якийсь професор підібрав його на вулиці і відвів до себе додому.

— Якийсь старий збоченець?

— Ну чого ти, Колю, відразу ярлики на людей вішаєш? Просто пожалів малого. У нього друг є, адвокат. Власне, він мені й подзвонив. Теж із наших, слуховим апаратом користується. Так от, хотіли вони допомогти хлопцю, але той щось запідозрив, потягнув у професора гроші і втік. Судячи з усього, зараз він уже десь у дорозі до Івано-Франківська.

— То чого ми сидимо? Треба негайно в міліцію повідомити!

— Уже. Професор з адвокатом там усіх на ноги підняли. Навіть прокуратуру підключили, управління захисту прав та свобод дітей. У цього адвоката одногрупник з університету працює... Хоча, як на мене, справа безнадійна. Поки Яринчин батько не скоїть щось кримінальне, позбавити його батьківських прав неможливо.

— Хай Бог боронить, — перехрестилася Наталя Іванівна. — Вже накоїв одного разу, тепер дитина сиротою без мами росте. Може, справді змінився, порозумнішав у тюрмі.

— Знову ти про те саме. Не змінюються такі люди! Замучить малу. І ми тут нічим не зарадимо...

Микола Павлович різко підвівся.

— Значить так, Василю Степановичу. Я не збираюся бути в цій ситуації пасивним спостерігачем!

— Тобто?

— Офіційно я ще два дні у відпустці. Маю право робити, що захочу. Тому я їду до Яринки.

— Ти ненормальний? Цим уже міліція займається, куди ще ти пхаєшся?

— Василю, ви нашу міліцію не знаєте, чи що?! Поки вони там усе узгодять між собою, поки отримають дозволи і санкції, доба, а то й дві мине! їм же, по великому рахунку, байдуже, головне не порушити інструкції, щоб не бути крайніми в разі чого. А Сергій уже сьогодні ввечері може бути в тому селі. Нарветься на того п’яного мудака, біди не уникнути... Все, я поїхав!

— Я з тобою, Колю! — вигукнула Наталя Іванівна.

— Ану спам’ятайся! — гримнув директор. — Наталю, дітей хто прийматиме? Той вар’ят хай вже їде, як йому не сидиться. А ти чим допоможеш? Сиди тут і займися ділом!

— Ну то чого ви мене викликали? Я ж ділом якраз і займалася.

— Знав би, що ви тут собі понадумуєте, не викликав би! Іди вже, працюй. А ти чого стоїш, захисник? Чим добиратися думаєш?

Микола Павлович ніяково розвів руками. Своєї машини в нього не було, а маршрутками до далекого карпатського села не дістатися і до завтра. Василь Степанович приречено махнув рукою.

— Що вже там, бери мою машину. Доручення на тебе в бардачку лежить. Воно ще з минулого року дійсне... Права з собою маєш?

Микола Павлович ствердно кивнув, вдячно потиснув директору руку і вибіг з кабінету.

— Куди ти погнав?! — крикнув йому Василь Степанович через вікно. — А ключі?

Кинув завучу ключі від машини і пробурмотів:

— Оце так початок навчального року. Це що ж тепер, увесь рік такий скажений буде?

Вадим Андрійович порався на кухні біля плити, готуючи обід собі й Анатолію. Той увесь час кудись телефонував. Після чергового дзвінка професор запитав його:

— І що там у прокуратурі?

— Яринчин батько колись дійсно сильно пив і вирізнявся запальним характером, бив і дружину, і навіть маленьку доньку. Так тривало до того дня, коли він у п’яній нестямі до смерті забив дружину. Відсидів п’ять років, і суд звільнив його достроково.

— Але на якій підставі?

— З гуманних міркувань, як батька дитини до семи років, інваліда й сироти. Відсидів уже дві третини терміну, без порушень режиму, зразково поводився і глибоко розкаявся за скоєне... Це з постанови суду. А органи опіки, не довго думаючи, віддали йому дитину. Теоретично, за ним повинні були закріпити нагляд від опікунської ради, але хто його знає, як воно у тих селах відбувається? Ясно, що мужик і далі все пропиває, а дитиною не переймається. Та все ж є надія, що він хоч трохи чогось боїться і не б’є її, як колись. Тільки б Сергій не вивів його з рівноваги, коли заявиться там...

— Знаєш що, Толю? Думаю, нічого нам тут сидіти-гадати. Треба збиратися і самим туди їхати.

— Навіщо? Знайомі з прокуратури вже подзвонили до колег з Івано-Франківська з проханням навідатися завтра до дівчинки. Вони собі знайдуть якийсь законний привід для цього. Скажуть, що сигнал поступив абощо, їм же не вперше.

— Завтра може бути надто пізно. Нехороше передчуття в мене...

— Вадиме Андрійовичу, ми не в Америці живемо, вертольота нам ніхто не дасть, а машиною сьогодні навряд чи встигнемо. Зрештою, може там усе й не так страшно. Може, Сергій уже сидить разом із Яринкою за столом, а батько пригощає їх варениками чи цукерками? Буває ж і таке. Принаймні часом у це хочеться вірити...

Професор відступив від плити.

— Не знаю, не знаю... Тривожно мені якось, Толю. Мабуть, я таки зберуся і поїду.

— Та ви ж навіть дороги не знаєте!

— У машині навігатор, доберуся.

— Ну, як хочете. Я вас переконувати не буду. І стримувати теж. Їдьте, тільки телефон не забудьте. Тримайте мене в курсі. А я мушу йти.

— А пельмені? Уже ж доварюються!

— Дякую, але мені вже час. Та і вам збиратися треба, якщо справді їхати надумали.