140 децибелів тиші

Розділ 7 Нерозлучні друзі

Хоча шкільні канікули тривали два тижні, працівники школи-інтернату мали лише один вихідний. Другого січня о дев’ятій ранку Микола Павлович уже сидів у приймальні директора.

Василь Степанович приїхав чверть на десяту.

— Миколо, тебе що, з хати вигнали? — здивовано запитав він.

— Василю Степановичу, у нас тут таке!

— Що сталося? Щось із дітьми? Чому одразу не подзвонив мені на мобільний?!

— Та ні, заспокойтеся, тут інше. Зараз розкажу, давайте все по черзі.

Микола Павлович сів за стіл навпроти і почав розповідати про Сергія з Яринкою. Директор мовчки вислухав, відтак прочинив вікно і запалив цигарку.

— Цікаво, — зауважив він, — а що записано в результатах досліджень, з якими дівчинка поступила до нас?

— Василю Степановичу, я вас прошу! Які там результати? Ви думаєте, її хтось колись ретельно обстежував?

У нас же на цілу область один нормальний апарат, і той ледве дихає. А в районах слух у дітей досі перевіряють дідівськими методами. Скажіть, хто буде нещасну дитину з сиротинця возити за сто п’ятдесят кілометрів в обласний центр, щоб перевірити, чи вона дійсно абсолютно глуха, чи все ж вловлює якісь частоти?

— Що правда, то правда... Але нічого, ми це виправимо. Я передзвоню в Київ, попрошу поставити Ярину на чергу на обстеження в медичний інститут. У них там хороше обладнання, та й фахівці відповідні. А поки що сам поспостерігай за нею.

— А як з малим бути? Бачили б ви, як він ожив, коли сів за піаніно й почав грати! Дивно, після аварії слух пропав, а рефлекс у пальцях досі зберігся...

Василь Степанович розвів руками.

— Загадки природи людського мозку, Коль. Чим довше живу, чим більше вникаю, тим більше розумію, що ні-і-ічого ми в цьому не тямимо.

— Шкода, хлопець направду талановитим музикантом міг би стати...

Директор зачинив вікно, сів за стіл і промовив:

— А знаєш що? Знайди мені завгоспа, я попрошу його до завершення канікул розчистити актовий зал. З тим ремонтом ще невідомо скільки затягнеться, а дітям нема де вчитися ритміці й танцям. Відновимо заняття! І Сергій хай приходить, хай займається. Щоб навики не втрачати. Якщо ноти йому треба, чи що, то ти вже сам якось. Може, якраз щось вийде з хлопця. Зрештою, Бетховен теж колись оглух, але і музику продовжував писати, і оркестром диригував!

Канікули закінчилися, діти повернулися в інтернат, і школа знову стала шумною та веселою. Це тільки так здається, що якщо в школі навчаються глухі діти, то там абсолютна тиша. Насправді ж навпаки — там дуже гамірно! Діти бігають, товчуться, кричать, перекидають стільці і парти. Але самі не чують цього, тож їм здається, що вони чемні й тихі. Молоді вчителі, які тільки-но приходять працювати в таку школу, довго звикають до тієї «абсолютної тиші»!

Сергій приходив пограти на фортепіано після обіду, коли дітей у школі вже не було. Шум і галас йому не заважав, звісно ж. Але заважав... Яринці. Дівчинка теж приходила разом із Сергієм. Умощувалася позаду фортепіано, притискалася до деки, заплющувала очі й ловила вібрації, народжені ударами фортепіанних молоточків об струни. Але це їй вдавалося лише тоді, коли в школі була цілковита тиша.

Яринку записали на обстеження в Києві аж на червень. А тим часом Микола Павлович намагався сам працювати з нею. Одягав дівчинці навушники і вмикав різну музику. При максимальному підсиленні Яринка відчувала лише низькі частоти важкого року. Але вони були настільки неприємні й дражливі, що вона зривала з голови навушники. Здається, її мозок був налаштований сприймати тільки фортепіанну музику в Сергієвому виконанні. Тому вона так уперто ходила з ним до актового залу.

Сергій теж щодня з нетерпінням чекав на зустріч зі своєю відданою слухачкою. Її увага й щире захоплення важили для нього більше, ніж перемога у будь-якому міжнародному конкурсі. Яринка навіть зовні чимось нагадувала йому меншу сестру Іринку, яка теж любила сидіти й слухати музику, притулившись головою до піаніно.

Інколи Сергій ловив себе на думці, що образи Іринки й батьків починають потроху розпливатися і ніби зникають з пам’яті. Тільки в його вічному кошмарі їхні обличчя залишалися чіткими та яскравими. Але там вони були не щасливі, а сповнені жаху й болю.

Якось непомітно Сергій із Яринкою стали нерозлучними друзями. Їм обом важко давалося спілкування з іншими дітьми. Яринка не розмовляла, майже не знала жестів, навіть читати не вміла. Микола Павлович дуже старався, щоб надолужити згаяний час, проте успіхи були невеликі. Зате з Сергієм Яринка знаходила спільну мову без слів. Вони розумілися на якомусь підсвідомому рівні. Могли годинами разом гуляти інтернатівським парком, ганяти м’яча на стадіоні, розглядати журнали, комікси, дивитися фільми і грати на комп’ютері.

Після канікул у школі відновили уроки танців. Учителька на повну потужність вмикала музику і вчила дітей виконувати ритмічні рухи в такт. Дехто з учнів чув музику завдяки слуховому апарату, інші просто вловлювали ритмічну вібрацію, що передавалася від динаміків через дерев’яну підлогу.

А ще Микола Павлович організував... хор! Насправді діти не співали, а лише під музику переповідали тексти пісень мовою жестів. Учитель хотів, аби хору акомпанував Сергій, але той відмовлявся. Вперто й затято. Його музику слухала Яринка, і цього було достатньо.

Віктор у школі більше не з’являвся. Куди він щез, не знав ніхто. Та одного недільного дня вони з Сергієм таки зустрілися.

Після нещодавньої відлиги землю прихопив морозець. Падав сніг. Сергій проводжав Яринку з актового залу до дівчачого спального корпусу. Вів її за руку, щоб не послизнулася. Яринка йшла і дуже смішно висувала з рота язик, ловлячи ним пухкі сніжинки, що повільно падали з неба. А Сергій думав про те, як минулої зими катався на санках з Іринкою і вона робила точнісінько так само — мама тоді ще сварила її, хвилювалася, що застудиться... Тому і не помітив, як біля рогу спального корпусу їх оточили три тіні. Зненацька хлопця підняли й штовхнули на землю. Отямившись, він побачив над собою вдоволену Вітькову пику, від якої тхнуло перегаром.

— Де бабки? — запитав той. — Ти мені должен. Я прийти брати свої гроші.

Сергій перелякано озирнувся. Один із Вітькових поплічників тримав Яринку, затуливши їй рота рукою, а інший пильнував біля входу в спальний корпус, щоб часом не вийшла чергова вихователька. Вітьок схопив Сергія за підборіддя і повернув до себе, щоб той міг бачити його і читати по губах.

— Ти должен борг три місяці. Давай бабки.

Сергій провів пальцями зігнутої долоні біля горла, що значило відмову. У відповідь Вітьок ударив Сергія розкритою долонею по голові. Не для того, щоб зробити боляче, а щоб остаточно залякати.

— Зараз ти приносиш триста гривень за себе і малу. Вона лишиться тут. Якщо не приносиш гроші, я її бити. Якщо ти приводиш вихователя, я її вбивати. Все, йди.

Він потягнув Сергія за рукав куртки, допомагаючи підвестися, і штовхнув у напрямку хлопчачого корпусу. Сергій, не озираючись, побіг. Послизнувся на льоду, впав, швидко підвівся і побіг далі...

У спальні Андрія з Володькою не було, вони ганяли на лижах навколо стадіону, де ще не розтанув сніг. Сергій кинувся до їхніх речей шукати кишенькові гроші, які хлопцям щотижня давали батьки. Знайшов лише сто гривень. Де взяти решту? Своїх грошей Сергій не мав. Позичити не було в кого...

Хлопець бігав по сусідніх кімнатах і гарячково копирсався в кишенях чужих штанів, портфелях, шухлядах і шафках. Але ще не всі діти повернулися після вихідних до інтернату, тож більшість шафок були порожні. У Сергія від страху аж трусилися руки: не дочекавшись грошей, Вітьок міг побити, а то й покалічити маленьку Яринку...

Заклопотаний пошуками, Сергій не помітив, як у кімнату ввійшов директор інтернату. Василь Степанович часто навідувався на роботу в неділю. На вихідних йому легше працювалося, бо ніхто не телефонував і не тривожив по дрібницях. Він саме, за звичкою, курив у своєму кабінеті біля прочиненого вікна, коли повз нього стрімголов промчався Сергій. Помітивши хлопця, директор загасив цигарку, одягнув пальто і рушив до корпусу. Переступивши поріг кімнати, він побачив Сергія, який нишпорив у кишенях чужої куртки. Василь Степанович насупився і схопив Сергія за руку.

— Якби мені хтось сказав, що ти злодюжка, я би перший плюнув йому в обличчя, — розчаровано сказав директор. — Ти прикро вразив мене, хлопче.

Сергій хотів пояснити, що він робить і чому, але не зміг показати жодного жесту. Поряд на столі лежав пенал і папка з зошитами. Сергій розгорнув верхній зошит, схопив олівець і почав швидко писати: «Біля дівч корп пяний віктор з бандитами схопив яринку вимагав гроші і хоче вбити».

Василь Степанович прочитав записку, перевів погляд на Сергія і вигукнув:

— Треба було зразу до мене йти!

Вибіг у коридор і по внутрішньому телефону подзвонив у дівчачий корпус. Слухавку взяла вихователька, яка разом з дітьми дивилася телевізор у кімнаті відпочинку.

— Маріє Михайлівно, зачиніть двері і не випускайте нікого з корпусу. Викликайте міліцію! Скажіть, розбійний напад! Я вже мчу до вас!

Директор роззирнувся навколо в пошуках чогось важкого. Схопив лопату, якою розчищали сніг, і вибіг на вулицю. Сергій рвонув за ним, але директор умить зупинив його:

— А ти куди? Сиди тут! Ані кроку зі спальні, ясно?!

Сергій повернувся в кімнату, сів на ліжко і почав нервово гризти нігті. Покрутившись кімнатою хвилини зо дві, вийшов у коридор, зняв з пожежного щита вогнегасник і помчав услід за директором.

На вулиці вже сутеніло, але біля дівчачого корпусу подвір’я освітлювали вуличні ліхтарі. Сергій здалека помітив, що один з Вітькових посіпак досі тримає Яринку, а інший намагається здолати Василя Степановича. Вітьок ударом ноги вибив у директора з рук лопату і навіть зумів повалити чоловіка в сніг.

Кілька років тому Сергієві вже доводилося користуватися вогнегасником. Одного разу він зі своїм другом вирішив сконструювати ракетну установку. У якомусь фільмі діти побачили, як дядько всідається на вогнегасник, смикає важіль, злітає вгору й кілька метрів мчить понад землею, мов реактивний літак. Тож на перерві хлопці притягли в клас вогнегасник, один усівся на нього, а інший щосили потягнув за важіль. Сопло було розвернуте вбік, тому вогнегасник почало крутити й кидати по підлозі, мов феєрверк.

На щастя, обійшлося переляком, без травм. Навіть збитків особливих не було, хіба що зіпсутий вогнегасник. Тато тоді навіть не сварив Сергія, тільки влаштував йому майстер-клас із користування засобами пожежогасіння. Так, про всяк випадок. Знав би Сергій тоді, як саме той урок придасться йому колись у житті...

Сергій оббіг корпус навколо і непомітно підкрався до рогу будинку, за яким Вітьок із товаришем шарфом в’язали директорові руки. Поставив вогнегасник на землю, вперся у нього ногами, виставив сопло за ріг будинку, висмикнув запобіжне кільце і рвонув важіль угору. Струмінь газу вирвався з червоного балона і вмить накрив нападників. З несподіванки вони відпустили Василя Степановича й зірвалися на ноги. Директор скористався їхньою розгубленістю, підвівся і кількома влучними ударами відправив одного в нокаут, а іншому скрутив руки за спину. Вітьок спробував вирватися, але директор міцно тримав його. Третій бандит, той, що тримав Яринку, вирішив не випробовувати долю — відпустив малу й кинувся утікати. Переліз через паркан і побіг дорогою кудись у бік центру міста. І саме вчасно: на територію школи-інтернату в’їжджала міліцейська машина.

Цього разу Вітьок не втік від правосуддя. Виявляється, міліція вже розшукувала його за підозрою в пограбуванні. Він переховувався в когось зі своїх спільників. А одного суботнього вечора напився з друзями і вирішив запропонувати їм «сходити на діло»:

— До школи давно не ходити. Там бабло є.

— Де? Хто тобі його дасть? Училки?

— Не, не училки. Малі. У неділю з дому приїжжають, мають бабло.

— А якщо нас схапають?

— Училок нема, тільки чергові.

— То повалили! Бабки будуть!

Але ця вилазка стала для Вітька останньою. Доказів було більше ніж достатньо. І свідки були. Тепер навіть мамині зв’язки в прокуратурі йому не допоможуть.

До суду викликали Василя Степановича, Сергія Петрину та Миколу Павловича як офіційного сурдоперекладача. Яринку за свідка не взяли — надто мала.

Після оголошення вироку Вітьок повернувся до Сергія, тицьнув у нього пальцем і різко вдарив кулаком правої руки по відкритій долоні лівої, пояснюючи: «Я тебе уб’ю»...

Вітька відправили в колонію, але, як виявилося, Сергієві та Яринці від того аж ніяк не полегшало.