140 децибелів тиші

Розділ 8 Розлука і втеча

У травні до Василя Степановича зателефонував директор Яринчиного сиротинця і сповістив новину. За зразкову поведінку з колонії випустили її батька. Тепер він клопоче про повернення батьківських прав. Психічних і соціальних заперечень та протипоказань немає, тож органи опіки, ймовірно, вдовольнять його прохання.

Василь Степанович одразу ж викликав до себе Миколу Павловича і Наталю Іванівну. Розповів прикру новину. Вислухавши директора, завуч вибухнув:

— Ви уявляєте, що на неї чекає?! Цей ненормальний, язик не повертається назвати його батьком, зіпсує дівчинці усе життя!

— Колю, ну чому ти так? — заперечила Наталя Іванівна. — Все ж рідний батько. Може, за роки в тюрмі він усе переосмислив і виправився.

— Наталю, ти сама хоч віриш у те, що говориш? Ти знаєш хоч один приклад, коли тюрма когось виправила? Йому ж донька потрібна лише для одного — отримувати за неї пенсію по інвалідності, щоби пити було за що. Чи я не правий?!

— Та правий, правий, — погодився Василь Степанович. — Але що ми можемо вдіяти?

Усі мовчали, похнюпившись. Директор закурив цигарку. Так йому краще думалося. Першою озвалася Наталя Іванівна:

— Може, звернутися до суду, щоб батькові заборонили забирати доньку?

Василь Степанович почав переглядати телефонні номери у своєму записнику.

— Ми не можемо подавати позов, цим займається управління опіки. Але там щодня десятки дитячих справ розглядають. Їм це так приїлося, що ніхто не буде вникати і перейматися долею маленької дівчинки із забутого Богом села... Десь у мене був номер голови опікунської ради, спробую подзвонити і пояснити йому, що до чого. Може, якраз щось путнє підкаже.

З нагоди закінчення навчального року вихованці інтернату готували святковий концерт для батьків. Хор розучував пісні з репертуару поп-зірок, танцювальний колектив старшокласників — сучасний танець у стилі хіп-хоп, дівчатка-п’ятикласниці декламували вірші, а театральний гурток ставив виставу про Ромео та Джульєтту. І головний номер святкового концерту — виступ Сергія та Яринки. Це був «Норвезький танець» Едварда Гріта, який Яринка виконувала під супровід фортепіано. На відстані від інструмента дівчинка не чула музики, тому вчителька танців придумала для неї особливу методику. Поки Яринка сиділа біля піаніно й вслухалася в музичний ритм, вчителька показувала їй танець, рух за рухом. Дівчинка з пам’яті повторювала ці рухи, а вчителька підказувала, коли змінювати позицію. Спочатку вправи давалися важко, але минуло кілька тижнів наполегливих тренувань — і Яринка танцювала майже бездоганно.

В актовому залі зранку до вечора кипіла робота — діти репетирували на сцені, а в глядацькому залі майстри завершували ремонт. Концерт мав відбутися двадцять шостого травня, одразу після останнього дзвоника.

Генеральну репетицію святкового дійства призначили на вечір напередодні. Саме в той час, коли на сцені були Сергій із Яринкою, у кабінеті директора задзеленчав телефон. Дзвонили з обласного управління, аби повідомити, що наступного ранку в інтернат приїде інспектор, щоб забрати Яринку і відвезти в село, до батька...

За роки роботи в школі-інтернаті Василь Степанович випустив у світ не одну сотню вихованців. Багато з них не залишили в його пам’яті якогось помітного сліду, хоча жили в інтернаті по десять-одинадцять років. А про деяких згадував і досі.

Яринка жила тут менше року, але директор був упевнений, що не забуде цю маленьку дівчинку з далекого карпатського села. Їй важко давалося читання і мова жестів, вона не хотіла вчитися говорити, не вміла дружити, була настороженим їжачком, який при будь-якій спробі наблизитися вмить скручувався в клубочок і випускав гострі голочки. Та водночас це була дуже світла дитина. І лише одному Сергієві поталанило достукатися до тієї світлості в ній, витягнути на світ кілька приязних посмішок — ніби промінців. І від них сам Сергій теж ставав світлішим.

Директор курив цигарку за цигаркою, намагаючись заспокоїти нерви, але марно. Проти рішення суду і органів опіки він був безсилий. Василь Степанович дзвонив, благав хоча б на кілька місяців перенести дату від’їзду, дати можливість Яринці ще трохи адаптуватися, навчитися спілкуватися і сприймати зовнішній світ. Але на його благання ніхто не звертав уваги. Усі посилалися на рішення суду, яке зобов’язувало негайно передати дитину під опіку рідного батька.

Машина приїхала по Яринку о восьмій ранку. Вихователі так і не наважилися повідомити Сергієві про те, що дівчинка залишав інтернат. Вирішили, що так буде краще для обох — без зайвих довгих прощань і сліз.

Поки Сергій, нічого не підозрюючи, готувався до святкового концерту, по Яринку прийшла вихователька із завучем. Дівчинка завзято натирала вовняною шматкою червоні туфельки, в яких мала сьогодні танцювати на сцені. Яринка поглянула на вчителя, її погляд був на диво ясний і довірливий. Микола Павлович аж занімів. Відвернувся, прокашлявся, потім присів біля дівчинки і, дивлячись їй в очі, насилу промовив:

— Яринко, зараз ти поїдеш додому, до батька. Тепер ти будеш жити разом з ним. Тебе внизу вже чекає машина.

Вчитель-сурдолог займався з Яринкою щодня, але навіть його мову вона сприймала важко. Доводилося по кілька разів повторювати і показувати кожне слово. Однак тепер вона зрозуміла усе з першого разу. Її світлий погляд умить погас, а маленька червона туфелька випала з руки. Уперше з дня приїзду в інтернат Яринка зайшлася безмовним плачем. Микола Павлович притулив її до себе, але дівчинка рвучко випручалася з обіймів і вибігла з кімнати. Вихователька кинулася їй навздогін.

Знайшли її аж у кімнаті, де сушили одяг і білизну. Сиділа на підлозі під батареєю, обхопивши коліна руками, і завивала, наче поранене звіря. Щиро ненавиділа увесь світ — тільки-но вона почала розкриватися і довіряти людям, як ті зрадили її. Як і батько, якого вона так любила. А він узяв і назавжди забрав у неї маму!..

Наталя Іванівна розповіла усе Сергієві, коли Яринка була вже в дорозі. Хлопець не повірив виховательці, побіг до директора.

Василь Степанович сидів у кабінеті з таким приреченим виразом обличчя, що було зрозуміло — Наталя Іванівна не обманювала. Сергій спробував закричати, з усіх сил намагався витиснути з горла бодай звук, але марно. Спересердя схопив крісло, підняв і жбурнув до стіни. Від удару на підлогу впала дерев’яна рамка з почесною грамотою. Скло розлетілося на друзки. Василь Степанович підвівся, обережно перевів хлопця через скло і посадовив у своє крісло. Сам сів на стіл і, нічого не приховуючи, розповів, чому він змушений був відпустити Яринку.

Коли до концерту залишалися лічені хвилини, директор узяв хлопця за руку й повів до актового залу. Проте без Яринки Сергій навідріз відмовився виходити на сцену. Увесь концерт просидів насуплений у кутку. Коли глядачі зааплодували, викликаючи на біс танцювальний колектив, що виконував запальний хіп-хоп, Сергій непомітно вислизнув геть.

В їдальні під час вечері виявилося, що хлопця немає. Вихователі обшукали всі кімнати, комори й закутки. Зник безслідно.

Зранку Василь Степанович подзвонив у міліцію і оголосив його в розшук...

Під сходами на вокзалі смерділо затхлістю, сечею і цигарковим димом. Спочатку Сергій морщився й затуляв носа, але потім звик і вже не відчував запаху. Під сходами він переховувався від допитливих очей міліціонерів, що проходжалися вокзалом. Хлопець позирав на годинник над головним входом і міркував, що робити далі.

«Головне доїхати до Івано-Франківська. Микола Павлович колись казав, що звідти ходять маршрутки до Яринчиного села. Зрадник він. І директор зрадник, і вихователі. Казали, що люблять її, жаліють, а самі віддали Яринку тому бандитові. Ну нічого, я врятую її, я її не зраджу! Шкода тільки, грошей нема. Як тепер добиратися? Кажуть, в електричці контролери рідко ходять, можна зайцем їхати... А от як у маршрутку непомітно влізти? Та нічого, доберуся до Франківська, а там уже щось придумаю. Аби лише встигнути чим швидше до Яринки і забрати від батька, поки той її не замучив».

Занурившись у роздуми, Сергій не помітив, як під сходи забрели ще двоє підлітків. Один із них зупинився біля нього й смикнув за рукав.

— Ти чьо тут завис? — запитав. — Це наша точка!

Сергій не второпав, чого хочуть ці двоє.

— Нє, ну ти поняв? — продовжував «наїжджати» підліток. — Ще й морозиться, не хоче базарити, не уважає нас. Та ти хто такий?!

Він штовхнув значно нижчого на зріст Сергія, і той, перечепившись через пластмасовий ящик, упав на бетонну підлогу. Спробував підвестися, але його знову штовхнули. Сергій вкотре пожалкував, що колись так і не переконав батьків віддати його на карате. Він би тоді зовсім по-іншому спілкувався з нападниками! І ще невідомо хто з кого зараз би сміявся. Хулігани обступили хлопця, і щойно він намагався підвестися, штовхали його на підлогу, примовляючи:

— Будеш знати, падла, як чуже місце займати!

При цьому вони ще й голосно реготали, насолоджуючись своєю перевагою. І раптом їхній сміх різко увірвався.

— Шухер, менти, — промовив тихо один і помчав до виходу з вокзалу. Другий рвонув за ним. Сергій підвівся і побачив міліціонерів, що прямували до них. Мабуть, почули крики й регіт, що долинав із-під сходів. Помітивши двох підлітків, міліціонери кинулися їм навздогін. Сергієві теж не можна було перетинатися з міліцією, адже його б неминуче повернули в інтернат. Він вискочив і побіг у зворотній бік, до виходу на перон. На першій колії стояв поїзд. Біля вагона кілька чоловіків у камуфляжному одязі курили й про щось сперечалися. Поряд на купці лежали їхні наплічники, вудки, сачки та інше рибальське знаряддя. Сергій здогадався, що чоловіки вихваляються одне перед одним своїм уловом, бо кожен розводив руками і показував, яку велику рибу впіймав. Хлопець прилаштувався біля рибалок і опустив голову долу, сподіваючись, що так його не побачать міліціонери.

Докуривши, чоловіки почали заходити у вагон. Один із них далі уперто щось доводив іншому, часто повторюючи одне й те ж слово. Сергій стежив за його губами і, здавалося, той увесь час говорить: «Франківськ». «Напевне, пояснює, що це електричка до Івано-Франківська, — подумав Сергій. — Супер! Якраз те, що треба!»

Він разом із чоловіками увійшов у вагон і прилаштувався біля рибалок. Ті продовжували сперечатися:

— Кажу ж тобі, Франківськ — найкраще місто для рибалки! — вперто наполягав один. — Там цілих дві ріки тече через місто! І обидві в горах починаються. Виходиш собі з хати — і за п’ять хвилин уже сидиш на березі і ловиш. Хоч таку, хоч сяку. Франківськ рулить, не те що твій Львів!

— Ну так, тут ти правий, — із сумом погодився інший. — У нас лише одна нещасна річечка. І та в трубі через увесь центр тече. А смердить так, що не приведи Господи!

Рибалки помітили Сергія, що тулився біля них і мало не зазирав їм у роти.

— А що, малий, цікаво рибальські байки послухати, га? — запитав найстарший.

Сергій не зрозумів його і знітився.

— Та не соромся, — чоловік поплескав хлопця по плечу і посунувся, пропонуючи сісти поряд. — Я колись теж любив слухати, як батько з друзяками байки травить. Особливо, коли піддасть трохи. Ну, то як тебе величати?

Сергій показав, що не чує.

— Кажу, сідай з нами! — прокричав чоловік.

Йому здалося, що хлопець не чує, бо у вагоні надто шумно. Прокричав знову, ще голосніше, і притягнув малого за рукав до себе. Сергій не хотів нічого пояснювати, просто кивнув і всівся поруч. Тільки подумав: «Дивно, поїзд мав бути лише через дві години. Чи, може, у розкладі не всі рейси записані?» Але сумніви швидко зникли. Він захопився розмовою чоловіків, намагаючись вгадати, про що ті сперечаються.

На одній зі станцій у вагон увійшла жінка у формі. По черзі підходила до пасажирів і перевіряла квитки. «Контролер!» — здогадався Сергій. Він кинувся до протилежного виходу, але потрапив просто в руки другого контролера. Кремезний вусатий чоловік у формі схопив Сергія за руку.

— А куди це ти так поспішаєш?! — вигукнув, посміхаючись. — Мабуть, у туалет, я вгадав? Чомусь усі «зайці», як тільки бачать контроль, одразу біжать туди ховатися! Ну, чого мовчиш? Кажи щось!

Вуса в чоловіка були такі густі й довгі, що закривали собою піврота. Тож Сергій не міг нічого зрозуміти. Спробував жестами пояснити, що не чує, але контролер тільки розсміявся.

— Ну-ну! На жалість мене не візьмеш, артист!

— Та лишіть малого в спокої! — вступився за Сергія один із рибалок. — Він же й справді глухий!

— А ви хто йому? Батько? — суворо запитав кондуктор.

— Та яке там! Уперше бачу. Але малий точно не чує. Я ще подумав — чого це пацан не відповідає, коли його запитують? Лишіть його в спокої! Он які очі перелякані. Мало його життя покалічило?!

— А ви не захищайте! — обурився контролер. — Знаєте, скільки ми таких інвалідів липових щодня ловимо? Коротше, малий! Вдавай хоч сліпого, хоч німого, нічого не поможе!

— О Господи, та відпустіть вже його! — озвався другий рибалка. — Я заплачу за нього. Скільки той квиток коштує?

Чоловік потягнувся до гаманця, але вусань заперечив:

— Е ні-і-і. Тут квитком не обійдеться. Ще треба штраф у п’ятикратному розмірі заплатити.

— Ну ви й звірі! Не маєте на кому план по штрафах виконувати, крім як на нещасній дитині?

Тим часом поїзд в’їхав на критий перон залізничного вокзалу і зупинився. Пасажири почали вставати зі своїх місць. Контролери затрималися, поки усі повиходять з вагона, відтак теж попрямували до виходу. Вусатий міцно тримав Сергія за руку і силоміць тягнув його за собою.

Він провів хлопця в міліцейський відділок. Черговий по відділку, низенький товстий прапорщик з коротко підстриженим сивим волоссям і маленькими колючими очима, звелів Сергієві сісти в крісло біля вікна й почав щось запитувати. Але хлопець не звертав на нього уваги. Його погляд привернуло велике світлове табло за вікном. На табло великими літерами було написано: «Львів радо вітає гостей міста!»

У Сергієвій голові промайнув жахливий здогад: «Не може бути! Я сів на поїзд, що їхав у зворотному напрямку! Замість Івано-Франківська приїхав у Львів! Ну все, не бачити мені Яринки!»

Міліціонера розлютило, що Сергій не реагує на його запитання. Він почав кричати:

— Ей, малий, може досить комедію ламати?! Думаєш, я без тебе не маю чим зайнятися?!

На крик із сусіднього кабінету зазирнув його напарник.

— Кокудак, що тут за шум у тебе? — запитав невдоволено. — Знову над затриманими знущаєшся?

— Та он, шмаркач корчить глухонімого, щоб за безквитковий проїзд штраф не платити.

— Ну то й що? Баня, тобі не все одно? Слухай, ну чого ти такий чіпучий? Чого клюєш усіх підряд? Добре тобі від того, чи що? Не дурно в тебе прізвище й когутяче...

— Я не потерплю порушень на ввіреній мені території!

— Та здався він тобі! Теж мені злочинця впіймав! Ти б краще свою благовірну Світлану Миколаївну пильнував, як вона там торгує на лотку! Про неї вже весь Привокзальний район гудить. Кажуть, як не обдурить покупця, то в неї ломка, мов у наркомана.

— Ти мою жінку не чіпай, свою маєш! — огризнувся прапорщик.

— Та тю, ну не будь ти таким злим, «здуйся» вже нарешті, однаково до полковника не дослужишся. Ну не дано тобі, і не мрій. Лиши малого. Дай позавуш, щоб не катався більше зайцем і відпусти на всі чотири сторони. А як він і справді глухий?

— Контролер сказав, що малий косить.

— А ми зараз перевіримо.

Сергій сидів обличчям до вікна. До нього навшпиньки підкрався другий міліціонер і раптово крикнув йому над вухом. Людина з нормальним слухом неминуче сіпнулася б, а то й підскочила. Сергій же навіть вухом не повів.

— Бачиш — справді не чує. Слухай, Кокудак, а може, це із підопічних Саньки-Глухаря?

— Та навряд чи. Вони тут щодня крутяться, я в лице ніби усіх знаю.

— Може, новенький? Наприклад, купив Санька малого в якихось батьків-бомжів. У тих алкашів вічно каліки родяться. А Глухар викуповує. Йому ж треба час від часу кадри омолоджувати. Вони ходять по вагонах милостиню збирати, а чим менша дитина і чим сильніше в неї каліцтво, тим легше людей розжалобити.

— А чого тут гадати? Санька точно у вареничній на Привокзальній сидить. Зараз зв’яжуся з нарядом, щоб привели сюди. Якщо його малий, хай забирав. Глухар нормальний мужик — мені щомісяця справно платить, щоб я не помічав, чим він на вокзалі промишляв.

Прапорщик Кокудак викликав по рації патруль з Привокзальної площі. Незабаром у двері відділку голосно постукали. До приміщення увійшов кульгавий літній чоловік. За правим вухом у нього виднівся слуховий апарат. Чоловік привітався легким кивком і промовив монотонним, ніби механічним, голосом:

— Чого кликав, начальник? Зараз тільки двадцять шосте. Ше п’ять днів маю. Рано ше платити вам.

Прапорщик підійшов і поплескав його по плечі, заспокоюючи.

— Спокуха, Глухар, я тебе не через гроші викликав. Тут до нас глухонімий пацан поступив. Контролери з поїзда зняли. Не твій?

Сергій уже перестав розглядати вивіски за вікном і спостерігав за чоловіками. Санька-Глухар уважно глянув на хлопця, наче прицінюючись, примружився на мить і сказав усе тим же «механічним» голосом:

— Мій, з новеньких. Я тут мучуся, де пропав малий, а він у вас.

— Ага, — всміхнувся міліціонер. — Так мучишся, що тебе ледве від чарки відірвали. Ну добре, забирай свою пропажу. Тільки пам’ятай — ти мені тепер ще штуку винен.

— За що, начальник?!

— А за то! Я міг малого і у відділ у справах неповнолітніх передати, як положено, а повернув тобі, ясно? І взагалі — що за прирікання? Не забувай, що на вокзалі я для всіх вас цар і бог! Скільки скажу, стільки й будеш мені платити, поняв?!

— Поняв, начальник, поняв. Першого числа буде, разом з рештою суми за травень.

— Оце вже ділова розмова. Добре, забирай малого і вали звідси, поки я не передумав.

Санька-Глухар узяв Сергія за руку, міцно стиснув її і пошкутильгав з ним до виходу. А прапорщик Кокудак дивився їм услід і вдоволено чухав своє ненаситне обвисле черево.