140 децибелів тиші

Розділ 14 Протистояння

Сергій вийшов з маршрутки на вокзалі Івано-Франківська й одразу побіг до автобусної каси купити квиток до Яринчиного села. Навколо метушилися люди — то був кінець робочого дня.

Хлопець прилаштувався в кінці черги. Його то відштовхували, то підпирали ззаду. Опасиста тітонька з двома клунками схопила за руку і почала щось швидко говорити. Він показав їй, що не чує. Жінка замовкла і стала в чергу за ним. Сергій відвернувся, але за мить його знову схопили за руку. «Та що вона хоче від мене?» — подумав, обертаючись, і побачив, що його тримає міліціонер. Хлопець злякано відсахнувся. «Ну от і все. Швидкі вони, коли не треба! Знайшли-таки...»

Він чекав, що міліціонер зараз одягне йому кайданки і поведе у відділок. Але той жестом попросив малого дивитися йому в обличчя і повільно промовив:

— Ти глухонімий, так? Я бачив, як ти показував жінці, що не чуєш.

Сергій кивнув.

— То чого ти стоїш тут, мучишся? Ти ж можеш без черги квитки брати. Ану, ходімо зі мною.

Сергій, збентежений і здивований, подався за міліціонером, який розштовхав натовп і підступив просто до каси.

— Так, швидко пропустили дитину-інваліда! — вигукнув він, прилаштовуючись біля віконця. — Тобі куди, малий?

На стіні висів великий розклад руху автобусів. Сергій тицьнув пальцем у назву «місто Верховина» і дістав з кишені п’ятдесят гривень.

— Сховай гроші, — буркнув міліціонер, — тобі як інваліду безкоштовний проїзд у транспорті положено. Не знав? А чому ти сам, до речі? Де супроводжуючі?

Хлопець не зрозумів запитання, але суворий вираз обличчя міліціонера насторожив його. Він похитав головою, показуючи, що не чує. Міліціонер махнув рукою, взяв у касирки безкоштовний квиток і повів Сергія до маршрутного автобуса «Івано-Франківськ-Верховина». Передав квиток водію, а Сергія підштовхнув у салон. Навіть помахав йому рукою! Тоді поправив кашкета і з почуттям виконаного обов’язку гордо пішов собі далі.

Сергій усе ще не міг надивуватися, що бувають, виявляється, і такі міліціонери, а не лише різні там кокудаки.

А міліціонер ішов і думав собі: «Ото батьки пішли: такого малого самого їздити пускають! Та ще й каліку! Та я б свого цілого-здорового нікуди ще не випустив, а тут!..»

Автобус виїхав на перехрестя і зупинився біля світлофора. Праворуч на стовпі висів дороговказ, де було написано: «Верховина — 125 км». Сергій мимоволі всміхнувся.

Ще кілька хвилин тому він боявся, що його під конвоєм повезуть до інтернату або й у колонію для малолітніх злочинців спровадять, а зараз був певен, що через якихось три години знову побачить Яринку...

Подумки він усе частіше кликав її «сестричка». Останні три місяці мріяв знайти малу і врятувати від батька-чудовиська, який до смерті забив її маму. Але що ближче автобус під’їжджав до Яринчиного села, то більші сумніви опосідали хлопця. Як знайти її хату? Як непомітно проникнути всередину і вивести дівчинку? Як серед ночі повернутися до Івано-Франківська?

Запитань було багато, а відповідей поки що — жодної...

Яринчине село розкинулося на берегах карпатського красеня — Чорного Черемоша. Водій зупинив автобус біля обшарпаної зупинки. Сергій вийшов з маршрутки, вдихнув свіжого гірського повітря і розгубився...

Якось у новинах показували сюжет про повінь у Карпатах після танення снігів — новини на «Першому каналі» дивилися майже всі в інтернаті, адже це була одна з небагатьох передач із сурдоперекладом. Яринка жестів перекладача не розуміла, тому в телевізор зиркала хіба вряди-годи. Але раптом вона стрепенулася, підбігла до телевізора й почала тицяти пальцем то в екран, то собі в груди.

— Що сталося, Яринко? — злякалася вихователька, яка разом з дітьми сиділа в загальній кімнаті. — Що ти там побачила? Це твоє село, так?

Але сюжет уже завершився. Яринка, похнюпившись, повернулася на диван і притулилася до Сергія.

Наступного дня після уроків Сергій повів Яринку в комп’ютерний клас. Під’єднавшись до інтернету, погуглив інформацію про її село. Дівчинка одразу ж пожвавішала, коли на моніторі з’явилися знайомі місця. Так вони й просиділи, розглядаючи фотографії, аж до вечері.

Коли вони прощалися біля спального корпусу, Яринка знаками попросила Сергія зачекати і побігла у свою кімнату. Незабаром повернулася з кольоровою фотографією, на якій молода жінка, сидячи на похиленому ганку старої дерев’яної хати, тримала на колінах маленьку дівчинку. Вони були такі схожі, і в обох був такий щасливий погляд! Яринка показала пальцем на жінку і прожестикулювала: мама. Потім ураз заплакала. Хлопець аж розгубився: Яринка ніколи не плакала, навіть коли їй було дуже боляче! Обійняв її і подумки пообіцяв, що ніколи в житті нікому не дозволить образити. А ще — зробить усе, щоб її погляд знову став таким же щасливим, як і на тому фото...

Село тягнулося змійкою вздовж ріки. Сергій ішов вулицею, уважно розглядаючи кожну хату. Намагався упізнати серед них ту, що запам’яталася з Яринчиної фотографії. Але так нічого й не видивився. Спинився біля останньої хати. Що робити далі, просто не знав.

«Напевне, я помилився. Яринка показувала мені себе й маму, але чи то була їхня хата? Може, вони їздили до когось у гості в інше село і там фотографувалися? І як я маю тепер її знайти?»

Щоб не впасти у відчай, який наповзав чорною хвилею, Сергій подався на берег ріки й узявся пускати жабки гладенькими, обточеними водою камінцями. Вони підстрибували, відбиваючись від поверхні води, і летіли вперед, ніби хотіли дістатися до протилежного берега. Але кінець кінцем таки тонули.

«От і я потонув, — думав Сергій. — Скільки раз підстрибував, скільки намагався, а все коту під хвіст!» Хлопець підібрав чималого плескатого камінчика і щосили жбурнув у воду. Камінець вдарився об великий камінь посеред ріки й різко підскочив угору. Сергій прослідкував за ним поглядом і мало не скрикнув: високо на пагорбі на протилежному березі Черемоша виднівся той самий похилений дерев’яний ґанок...

Не роздягаючись, Сергій помчав убрід через ріку. У горах вже кілька тижнів не було дощу, тому ріка обміліла. До берега залишилось якихось кілька метрів, і раптом Сергій, послизнувшись, шубовснув у воду. Скочив на рівні. Боляче вдарився, але, здається, все ціле, можна рухатися далі.

Так само бігцем Сергій вибрався з води і піднявся на пагорб до Яринчиної хати. Біля неї не було ні паркану, ні подвір’я — лише галявина, на якій стояли дві копички сіна. Захекавшись від швидкого бігу, хлопець сховався за одну з них і взявся спостерігати за ґанком.

Недарма кажуть, нема гірше, ніж чекати і наздоганяти. Та іншого виходу в Сергія не було: мусив чекати, поки хтось вийде з хати надвір, чекати спокійно і тихо, попри вечірній холод, мокрий одяг і близькість Яринки — а це було найважче.

Минуло не менше години. Сергій весь час сподівався, що нарешті в хаті ввімкнуть світло, й через вікно можна буде побачити, що робиться всередині. Але в хаті було темно.

Холод уже допікав. Сергій вигріб з копиці кілька оберемків сіна й намостив собі «гніздо», щоб хоч якось порятуватися. Тим часом з протилежного, більш похилого боку пагорба, до хати по стежці піднявся якийсь чоловік. Щойно Сергій надумався вмоститись у своєму «гнізді», чоловік тричі постукав палицею у вікно хати. Ніхто не озивався. Тоді він постукав знову, більш наполегливо. Зсередини долинуло невдоволене бурчання. За якийсь час двері зі скрипом прочинилися і на ґанок вийшов господар. У руці він тримав незапалену гасову лампу.

— Кого тут носить? — запитав сердито і додав: — Сірники маєш?

Прибулець вийняв з кишені запальничку. Господар запалив ліхтар і направив світло на непрошеного гостя.

— Ви, я так розумію, батько Яринки Горак? — почав розмову незнайомець.

Сергій не почув ані скрипу дверей, ані голосів. Змучений від нервового напруження, голоду й холоду, він задрімав. Але світло лампи умить розвіяло дрімоту. Хлопець обережно визирнув з-за копиці. На ґанку Яринчиної хати стояв розкуйовджений неголений чоловік у спідній білизні і світив на... Миколу Павловича, завуча школи-інтернату. Сергій миттю пірнув у сіно. «А він що тут робить?» — майнула думка.

За хвилину Сергій помітив, що тінь від ліхтаря якось дивно стрибав. Він обережно вистромив голову і з жахом побачив, що Яринчин батько однією рукою тримає Миколу Павловича за горло, притиснувши до стіни, а другою намагається влучити йому ліхтарем у голову. Завуч сіпався, щоб ухилитися, але на маленькому ґанку це було майже неможливо. Сергій вискочив зі свого сховку і кинувся на допомогу вчителеві.

— А то шо за бісеня?! — скрикнув Яринчин батько, коли Сергій з розгону налетів на нього, щоб збити з ніг. Тоді відштовхнув хлопця, брудно лаючись. Сергій злетів з ґанку і боляче вдарився головою об дерев’яну сходинку.

— Тікай! — прохрипів учитель. — Біжи по допомогу! Швидше!

Сергій відповз у кущі, підвівся й, хитаючись, подався вниз тією стежкою, якою прийшов Микола Павлович. Стежка вивела Сергія до вузенької дощаної кладки через Черемош. На секунду він зупинився, бо було дуже лячно. Перевів подих і обережно, крок за кроком, рушив уперед.

Ура, таки втримався! Та радіти було ніколи.

Сергій підбіг до найближчої хати і загрюкав у двері.

— Хто там?! — стривожено запитав жіночий голос.

Від несподіванки Сергієва рука застигла в повітрі:

«Що це? Я щось почув, чи мені примарилося?»

— Іване, вставай! — знову почулося за дверима. — Хтось стукав, а не відзивається, іди-но глянь, хто то!

Коли двері врешті відчинилися і на порозі з’явився заспаний чоловік, Сергієва рука все ще «висіла» в повітрі.

«Я чув! Я все чув! Як говорила жінка, як відчинялися двері! Я чув, як завуч просив мене бігти по допомогу! Точно, нічого мені не привиділося!»

— Ну, бахуре, чого тобі? — невдоволено запитав чоловік.

Якщо повернувся слух, то, може, й мова теж? Сергій розкрив рота, напружився, але так і не зміг витиснути з себе жодного звуку.

— Ну шо ти махаєш ротом, як та риба? Кажи, шо треба? А як нє, то зара зі сходів спущу!

Сергій спробував жестами пояснити, що на пагорбі за рікою один дядько намагається вбити іншого і потрібна допомога. Чоловік нічого не второпав і вже збирався гримнути дверима, та раптом помітив, що за рікою, у напрямку, куди вказував хлопець, спалахнуло полум’я.

— Стефко! — закричав. — Біжи буди людей, пожежа! В Олекси хата горить!

— В якого Олекси?!

— Та в Горака ж, того що з тюрми-но вийшов!

Поки чоловік взувався і шукав відра, дружина побігла до сусідів. Потім він тицьнув відро Сергієві, сам ухопив ще кілька і помчав до ріки. Хлопець біг за ним, а подумки молився: «Боженьку, тільки щоб з Яринкою нічого не сталося! Тільки щоб вогонь не зачепив її!»

Біля кладки вони набрали у відра води і обережно понесли вверх по стежці, намагаючись менше розхлюпувати. Поки дісталися Яринчиної хати, там уже палали вхідні двері й сіни. Сусіда вилив усю воду на двері, сподіваючись, що пригасить вогонь і можна буде дістатися в хату. Але вогонь не вщухав. Чоловік схопив відра й знову побіг до ріки, на ходу вигукуючи:

— А ти чого стоїш, Олексо?! Дурню, та ж то твоя хата горить!

Яринчин батько вкляк біля ґанку і осоловілим поглядом дивився на полум’я. Поряд у траві стогнав Микола Павлович. Рукою він затуляв закривавлену рану на голові. Під ґанком догорав розбитий гасовий ліхтар.

Ураз із тріском вилетіла віконна шиба. Вогонь, підживлений притоком кисню, швидко перекинувся на кімнату. Сергій, злякавшись за Яринку, вискочив на підвіконня і заліз у кімнату, яку все густіше оповивав дим. Яринки там не було. Сергій накинув на себе простирадло й вибіг у сіни. Крізь їдкий дим помітив ще двоє дверей. Відчинив найближчі й опинився в маленькій темній коморі. Там Яринки не було теж. Сергій посмикав наступні двері, але ті були замкнені на ключ. Він почав гримати, з розгону штовхати їх плечем. Дарма — двері не піддавалися. Вогонь тим часом підкрадався все ближче. Без допомоги справитися було годі. Сергій повернувся в кімнату й вискочив через вікно назовні. Яринчин батько кудись зник, а Микола Павлович, все ще тримаючись рукою за голову, намагався підвестися на ноги, але щоразу знесилено падав на землю. Від ріки до палаючої хати збігалися люди. Кожен ніс відра. Попереду біг той дядько, якого Сергій першим покликав на допомогу. Хлопець кинувся до нього, шарпав за рукав і тицяв пальцем у бік хати: дівчинка, мовляв, там є, дівчинка!

— Відступись, малий, не до тебе зараз! — відмахнувся чоловік, вихлюпнув воду на вогонь і знову помчав до ріки.

Сергій підбіг до купи з дровами, схопив поліно і знову поліз у хату.

Вогонь уже хазяйнував у коморі. Від перегрівання потроху вибухали банки. Десь позаду з гуркотом обвалився ґанок. Сергій завмер. На мить йому здалося, що він знову в татовій машині, на яку зі скреготом й снопами іскор суне той жахливий поїзд... Трусонув головою, відганяючи примару, обхопив двома руками поліно і почав гамселити ним у зачинені двері. Хтось із людей почув шум у хаті й закричав:

— Там всередині хтось є! Рятуйте!

— Німий! — здогадався той перший дядько, якого звали Іваном. Вилив на себе відро води, щоб не загорітися, і почав пробиратися всередину. Крізь дим побачив хлопця, котрий несамовито бив лупив поліном у двері. Схопив його за плечі й потягнув до виходу. Той впирався, виривався і без кінця показував на ті двері.

«Та що ж там таке за тими дверима, що ти так впираєшся?!» — подумав дядько, збагнувши, що йому легше допомогти хлопцеві, ніж боротися з ним. Узяв і з розгону наскочив на двері. Дерево нарешті не витримало й тріснуло. Вогонь освітив маленьку кімнатку без вікна, в якій були шафка і старе ліжко з іржавими залізними бильцями. Під ліжком, скрутившись калачиком, лежала дівчинка. Чоловік швидко підняв її на руки і, прикриваючи своїм тілом, посунув до виходу, прихопивши й Сергія.

На дворі він поклав непритомну Яринку на землю. Підбіг якийсь чоловік, напевне сільський фельдшер, і почав робити їй штучне дихання. Сергія, тим часом, обливали водою, щоб не так боліли опіки на руках і спині.

Після чергової спроби оживити Яринку, з її грудей вирвався важкий хрип. Дівчинка закашлялася й розплющила очі. Окинула розгубленим поглядом людей, що бігали навколо з відрами й лопатами, і зупинилася на оповитій полум’ям хаті. Рятувати хату було марно — вогонь уже хазяйнував усюди.

Фельдшер підніс дівчинці до губ пластикову пляшку з водою. Яринка ковтнула, відвела погляд від вогню і помітила неподалік хлопця, котрому якась жінка натирала руки й спину білою маззю. Хлопець повернувся. Попри вимащене сажею лице, Яринка впізнала Сергія. Миттю, наче в неї вдмухнули нове життя, вона зірвалася на ноги й рвонулася до нього.

Фельдшер, злякавшись, що в дівчинки шок, схопив її обома руками і знову всадив на землю. Але Яринка пручалася, силкувалася вирватися з його обіймів, і раптом голосно загарчала, мов дикий звір. З несподіванки фельдшер відпустив дівчинку. Вона підбігла до Сергія й кинулася йому на шию.

— Ба-а-тик! Ба-а-тик! Мій ба-атик! — безперестанку повторювала вона, міцно обіймаючи хлопця. Сергій зціпив зуби від болю, коли Яринка притислася руками до його обпеченої спини, але терпів і ніжно гладив її по голівці. Обоє плакали...

Хата догорала. Люди вже не гасили пожежу, лише поливали і присипали землею, пильнуючи, щоб вогонь не поширився далі.

Поранену голову Миколи Петровича обмотали чистою шматкою. Напевне, у нього був струс мозку, бо підвестися на ноги без сторонньої допомоги він не міг. Куди подівся винуватець пожежі, Яринчин батько, ніхто не знав. Вогонь помалу вщухав, на галявині ставало темніше, але люди не розходилися, продовжуючи гомоніти й обговорювати те, що сталося на їхніх очах.

Десь унизу від дороги почулися звуки сирени. Незабаром кілька автомобілів зупинилося біля кладки на протилежному боці ріки: швидка допомога, міліцейський УАЗ і дві пожежні машини. За ними прилаштувалося ще одне авто, з якого вийшов високий поважний чоловік. У його кишені задзвенів телефон. Чоловік відповів:

— Алло! Слухаю, Толю. Так, я вже на місці. Щойно прибув. Ще не знаю, буду зараз розбиратися. Коли приїхав у райвідділ міліції у Верховині, там усі на вухах стояли. Казали, що в них негайний виклик у сусіднє село. Начебто там якийсь п’яничка мало не на смерть побив чоловіка, підпалив хату. Одним словом, не мають часу зі мною розмовляти... Так, Яринчине село... Так, поїхав туди вслід за міліцейським патрулем. Хата, бачу, вже майже згоріла. Що з дітьми — невідомо... Я тобі передзвоню, як щось дізнаюся.

Поки Вадим Андрійович підіймався стежкою до Яринчиної хати, повз нього двоє санітарів пронесли на ношах чоловіка з перемотаною головою. «Вочевидь, там щось серйозне», — пробубонів професор і пришвидшив крок. На пагорбі побачив натовп людей навколо згарища. Пожежники щось пояснювали людям і безпомічно розводили руками. Трохи лівіше на галявині біля когось клопоталися лікарі. Вадим Андрійович підійшов ближче.

— Сергій, — полегшено видихнув він, упізнавши в замурзаному хлопцеві свого вчорашнього гостя. — Живий, дякувати Богу!

Щоб не заважати лікарям, професор відійшов убік і набрав номер свого учня.

— Толю, все минулося. Так, знайшовся. І дівчинка теж, сидить поруч, притулившись до нього. Батько? Не знаю, тут такий гармидер. Дякувати Богу, живі. З усім решта розберемось. Добре, бувай, до зустрічі!..