Глава 1











Був пізній вечір, і я чекав, щоб знайти номер Максима Жукова. Жінка, яка чекала на мене, була Дафна. Годинник на тумбочці показував чверть десятої. Я знав, що він залишав свою кімнату на віллі Фаворита щоночі близько 9:30, так що настав час готуватися. Я підвівся з великого мідного ліжечка, на якому Дафна лежала чудово оголена, її довге темне волосся майоріло по подушці, її великі очі і широкий рот усміхалися від великого і недавнього задоволення. Витягнувши тіло на білому простирадлі, вона виглядала як жива лялька.



Я одягся зручніше. Коли я застібав наплечну кобуру для свого 9-мм пістолета «Люгер», якого я ніжно називаю Вільгельміною, Дафна дивилася на мене своїми зеленими очима. "Чому ти одягаєшся, любий?" — спитала вона. 'Все ще рано.'



«Хіба я не казав тобі про це? В мене пізня ділова зустріч.



"Жахливо зупинятися так рано", - надула вона.



"Скромність - це добре для людини", - сказав я. Але коли Дафна дозволила своїм довгим чуттєвим стегнам ковзати по простирадлі, мені було начхати на скромність. До біса Жукова! Я витяг «люгер» із кобури та перевірив патрони. І поки Дафна зачаровано спостерігала, я висунув затвор і перевірив магазин. З такою людиною, як Жуков, не можна бути надто обережним. Він був агентом Мокрих Справ, відділу «Важких справ» КДБ. Як і я, він був уповноважений своїм урядом діяти так, як він вважав за потрібне; тобто вбивати за потреби.



"Мені зачекати на тебе, Нік?" спитала Дафна.



Якийсь час я думав про це. "Можливо, вже досить пізно", - сказав я. 'Я тобі подзвоню.'



"Ви впевнені, що не можете залишитися?" пробурмотіла вона.



Я грайливо поплескав її по сідницях. 'Одягайся.'



Вона так і зробила, вирвавши обіцянку, що я подзвоню їй; і нарешті вона пішла. Я знав, що, можливо, більше її ніколи не побачу, але така моя робота.



Я пристебнув стилет, охрещений відділом спецефектів AX Hugo HQ, і вдягнув куртку поверх зброї, я навчений вбивати людей безліччю різних способів, але жоден метод не може замінити дві основні зброї. Я завжди ношу із собою. Люгер та стилет рятували мені життя більше разів, ніж я можу згадати.



Я знову подумав про Максима Жукова. Це була худорлява жилиста російська, яка в молодості вступила на службу в КДБ.



Давним-давно його призначили «катом» відділення Мокрі справи, і він був перфекціоністом, який любив свою роботу. Наші шляхи раніше перетиналися лише одного разу, у Каракасі. Ми випадково зустрілися в номері готелю, і він запропонував купити вкрадені китайські секрети для Сполучених Штатів. Коли йому наказали відхилити пропозицію, він намагався мене вбити. Йому майже вдалося. Доказ того - шрам у мене на животі; і тієї ночі в готелі я все ще плекав до нього ненависть, яка могла бути витіснена лише часом або його смертю. Але вбивати Жукова не було моєю роботою. Мені просто треба було уникати його, якщо це можливо. Моє завдання полягало в наступному: поки його не було, зайти до його кімнати і знайти документ, який він та його поплічники з КДБ вкрали у військового кур'єра за кілька днів до цього у Римі і який він збирався передати КДБ. Документ містить креслення нового детонатора ядерної зброї, пристрій, який зробив застосування тактичної ядерної зброї більш практичною і легшою. Цей пристрій давав Сполученим Штатам явну військову перевагу над Радянським Союзом, і тому, звичайно, не повинно було потрапити до Москви.




О пів на десяту я взяв таксі до готелю «Вілла Фаворита» на Віа Фламінія. Хоча був суботній вечір, у Римі було дуже тихо. Єдині звуки лунали з інтимних терас, з яскраво освітленими піцеріями, або з найближчого моторолера, на якому сиділа молода пара, що сміялася.



Мабуть, вілла Фаворита отримала свою назву за найкращих часів. Зовні не було нічого, що могло б спонукати мандрівника провести там ніч. На оштукатуреному фасаді були тріщини і відколи, стара фарба відшаровувалася. На верхніх вікнах висіли старі віконниці. Усередині був подряпаний прилавок, за яким спав старий італієць. Я мовчки пройшов повз нього і піднявся по сходах задньої частини невеликого вестибюля. Я зупинився на другому поверсі і глянув у тьмяно освітлений коридор до кімнати 307. Тиша. Я підійшов до дверей і прислухався. Всередині було тихо, і я не бачив світла. Але це не означало, що Максим Жуков не чекав усередині. Я дістав із кишені спеціальну відмичку і вибрав ключ, який відкрив замок. Я мовчки вставив ключ у замок і повернув тумблери. Клацнув замок. Я поволі повернув ручку і штовхнув двері. Зсередини не було ні звуку, ні руху. Я витяг «люгер» і швидко увійшов усередину. Один погляд у темну кімнату переконав мене, що Жуков справді здійснює вечірню прогулянку до найближчого газетного кіоску, щоб купити газету. Я зачинив за собою двері.



За кілька хвилин очі звикли до тьмяного світла. Я дивився далі, щоб переконатися, що я дійсно був один, потім сховав Люгер у кобуру і оглянув кімнату і прилеглу ванну кімнату. Кімната була мізерно обставленою і був неприємний запах. - з брудної раковини, дерев'яної підлоги, і матраца, що пропотів, у поєднанні з порошком від комах. Місць для зберігання речей було мало. Меблі складалися з широкого ліжка, тумбочки, невеликого письмового столу, прямого стільця і крісла. У кріслі були дірки, через які стирчало набивання. Це був не зовсім "Кавальєрі Хілтон", але Жуков міг там ховатися досі.



Я припустив, що Жуков у відсутності цього документа. Звичайно, це було можливо, але це суперечило б усім правилам нашої професії. Ви тримаєте при собі важливий предмет тільки стільки часу, скільки необхідно, а потім передаєте його комусь іншому, або знаходьте місце для зберігання, поки його не передасте. У цьому випадку я очікував, що схованка буде тут, у кімнаті Жукова.



Коли через п'ятнадцять хвилин я нічого не знайшов, я почав запитувати себе, чи не помилився я. Я буквально вивернув кімнату навиворіт. Матрац Жукова був на шматках, а на підлозі лежав наповнювач. Крісло виглядало так само. Ящики столу і тумбочки я витягнув і кинув на підлогу. Все було ретельно обшукано, навіть раковина унітазу. І нічого не знайшов.



Я підійшов до вікна і подивився на годинник. Було вже за десять десять. Якщо Жуков збереже свій звичайний розпорядок дня, він повернеться о десятій чи невдовзі після цього. Я вилаявся собі під ніс. Мені треба було знайти цей документ, перш ніж він повернеться. AX вважав, що він передасть його своєму перевізнику рано-вранці наступного дня, так що це був наш єдиний шанс повернути його.



Я побачив, що в кімнаті немає вентиляційних щілин і запідозрив, що їх ніколи не було. Мешканці, мабуть, орендували вентилятор унизу, коли було спекотно, і добре закривалися, коли було холодно. Це справді був готель третього класу, з тих, де пружини ліжка всю ніч тикають вам у спину і де немає гарячої води для гоління.



Оскільки стіни не мали отворів для дослідження, я почав побоюватися, що мої пошуки різко зупинилися. Я повернувся, щоб ще раз подивитись на ванну, коли почув шум у коридорі. Я схопив Люгер, підійшов до дверей, став поруч і прислухався. Я почув ще один звук у коридорі - двері, що відчинялися і зачинялися. Я розслабився і сунув люгер назад у кишеню. Коли я повернувся до ванної, двері відчинилися.



То був Жуков.



Я обернувся. Моя рука полетіла до Люгера.



"Не треба", - спокійно сказав Жуков, наставляючи російський револьвер мені в груди. Я опустив руку; він зачинив двері і підійшов до мене.



Він був приблизно мого зростання і досить худорлявий. Але він мав жилисту, міцну постать, яку не можна недооцінювати. Його обличчя виглядало молодо, незважаючи на ріжуче волосся.



Він заліз у мою куртку, взяв "люгер" і направив револьвер мені в груди. Він кинув Вільгельміну на матрац, що розрізав.



"Так це ти, Картер", - сказав він, відступаючи на кілька кроків.



"Ти повернувся рано". - Я швидко подумав про майбутню розмову. Мені було цікаво, як довго він готовий говорити, перш ніж вирішить натиснути на курок.



"Я маю звичку змінювати свою поведінку за своїм бажанням", - сказав він з посмішкою. “Це зберігає мені життя. Що до тебе, мій друже з AX, я думаю, мені варто було б краще поводитися з тобою в Каракасі».



Мій кров'яний тиск почав зростати. І ось я знову опинився не з того боку револьвера Жукова. І цього разу він постарається ще більше.



«Прошу вибачення за безладдя», – з жестом сказав я. «Але в цій кімнаті ви могли б вважати це поліпшенням».



Він запитав. - "Ви не знайшли його, чи не так?" Його посмішка стала ширшою.



Ні, ти це добре сховав. Звісно, у мене було дуже мало часу».



«Звичайно, - сказав він. А оскільки ти все ще тут, Картер, боюся, у тебе залишилося ще менше часу.



"Думаю, я знаю, де це".



'Так?' - нетерпляче сказав він. Він був готовий стріляти, але йому було цікаво.



"Місце, де не треба думати", - продовжив я. "Для людини твого інтелекту".



Посмішка змінилася сердитим поглядом. - Де, по-твоєму, він захований, Картер? Чи буде ваш останній висновок правильним чи неправильним?



"Я думав, що це було там". Я вказав на двері ванної, коли стояв між дверима та Жуковим. У той же час я напружив м'язи передпліччя, і стилет непомітно ковзнув у мою долоню.



Я почув, як Жуков усміхнувся над моїм неправильним припущенням, але замість того, щоб повернутись до нього обличчям, я впав на землю. Револьвер Жукова вистер, куля потрапила в мою куртку, коли я відкотився і кинув ножа.



Це був божевільний кидок, але, на щастя, стилет все ж таки встромився Жукову в праве плече. Коли він крикнув і рука з револьвером впала, я стрибнув на нього з землі. Ми вдарилися об стіну. Я повернув його руку, револьвер вилетів, ударився об підлогу і зісковзнув у куток.



Підійшовши до нього, я швидко завдав правою рукою удару по його вузькому обличчю, під час якого я почув тріск кістки. Я хотів завдати другого удару, але побачив, що в цьому немає потреби. Його бойовий дух зник.



Я зняв ножа з його плеча. Він широко розплющив очі і зашипів від болю. Я притиснув стилет до його підборіддя і пильно глянув на худе обличчя. Я запитав. - 'Де це знаходиться?' - Він застогнав. Я вдарив його по обличчю і потрусив туди-сюди. "Скажи мені, де захований документ, Жуков", - сказав я.



"Його тут немає", - сказав він, квапливо дихаючи.



«Давай кажи, – сказав я. «Вже надто пізно для ігор».



Він похитав головою. Я сильно притис кінчик стилету до його худої шиї, поки не потекла кров. Я чув голоси у коридорі. Постріл було чути. Хтось запитав італійською, чи все гаразд.



Я сазаал. - "Va Bene!" Все добре!' Я знову повернувся до Жукова. - «Тепер ти бачиш? Тепер у тебе лишилося мало часу. Поліція має бути тут із хвилини на хвилину. Я хочу знати, де цей документ. Говори!



Він люто глянув на мене і важко дихав. «Ви думали, що я звичайна людина, яка розповість вам усе лише тому, що ви загрожуєте смертю? Боюся, ви не дуже добре знаєте Максима Жукова».



Але я знав його краще, ніж він думав. Я згадав про досьє AX, яке було на нього. Максим Жуков був не лише балакуном, а й мисливцем за жінками. Він дуже пишався своєю потенцією, мав жінок у всьому світі та мав репутацію володаря значного сексуального апетиту. "Добре, Жуков", - м'яко сказав я. «Я не вбиватиму тебе. Я заберу ту частину твого тіла, якою ти так пишаєшся, – я відрубаю цю бісову штуку».



Зарозумілість зникла з його худого обличчя. 'Що? Що?



У коридорі почулися нові голоси: "Ви чули, що я сказав".



Він злякано глянув на мене. "Ви не зробите цього!"



'Зроблю.'



"Ти божевільний", - сказав він, і на його верхній губі виступив піт.



«Божевільний».



Я розрізав йому ширинку. "Отже, Жуков?"



'Вбий мене!'



'О ні. = Це набагато веселіше.-- Добре? Я тримав стилет на гумці його трусів. Я отримав відповідь, яку шукав. У паніці він глянув у вікно. Потім він набрався хоробрості. «Ні, – сказав він. Але було надто пізно. Я кинувся до вікна, штовхнув його, планка відламалася і впала в канаву. Там, у краю правого люка, був захований папір.



Каркас люка складався з трьох шарів дерева різною мірою гниття. У цьому люку середній шар згнив швидше, ніж пофарбовані зовнішні шари, і великі шматки дерева випали, утворивши простір. У цій кімнаті був складений аркуш паперу. Коли люк був закритий краєм до віконної рами, папір був закритий.



'Ні!' - Крикнув Жуков, підповзаючи до мене і намагаючись підвестися.



Я вийняв папір зі схованки і розгорнув.



Це справді було креслення механізму запалювання. Я якраз клав його в кишеню, коли Жуков пірнув за револьвером.



Перш ніж я підійшов до нього, він схопив револьвер і прицілився до мене. Я пірнув до порваного матраца, на якому лежав «Люгер». Револьвер Жукова вистрілив, куля подряпала мені праве стегно. Я приземлився на матрац і одразу схопив Люгер. Коли Жуков знову прицілився, я підняв Люгер і зробив два швидкі постріли, не прицілюючись. Перша куля влучила у двері. У коридорі лунали гучні крики, у двері стукали. Друга куля потрапила Жук трохи нижче за серце. Він підскочив і впав, сидячи на підлозі. Він сидів мить з широко розплющеними очима, потім упав мертвий.



У коридорі кричали: «Полізія! Полізія! » Пора було зникати. Я вибрався через вікно на хиткі пожежні сходи і під завивання сирен на відстані спустився в темний провулок.







Розділ 2








Того вечора, як додатковий запобіжний захід, я зупинився в іншому готелі. Моя нова резиденція була недалеко від Віа Марко Ауреліо, на невеликому пагорбі навпроти Колізею. Це був бідняцький район, і після того, як я оселився у маленькій задушливій кімнаті, мене більше турбували грабіжники, ніж КДБ. Я провів неспокійну ніч.



Наступного ранку я встав рано, дістав документ зі схованки, далеко не такої винахідливої, як у Жукова, і одягнувся. Але час для передачі документа був кращим. Я зустрів би кур'єра в аеропорту Риму вдень і передав йому документ, коли він уже сідав у літак до Нью-Йорка. Мені спало на думку, що, якби Жуков позбувся документа протягом доби, він міг би бути живим і сьогодні.



Коли я вийшов випити кави, я залишив її у своїй кімнаті. Як і Жуков, я не хотів, щоб він був зі мною довше, ніж це було потрібно. Любитель часто думає, що предмети будуть у безпеці, коли він їх носить із собою. Але професіонал знає, що якщо річ сховати у добрій схованці, там буде безпечніше. Недосвідчених офіцерів це зазвичай турбує, але це занепокоєння не повинно виходити за межі якості притулку.



Я провів ранок, перевіривши ще раз час зльоту літака мого перевізника і закодувавши коротке повідомлення для Девіда Хоука, мого безпосереднього начальника і директора AX у Вашингтоні. Хоук хотів дізнатися якнайшвидше, за яких обставин було знайдено документ. Кур'єр передав йому повідомлення.



Вдень я вийняв документ із місця зберігання, поклав у срібний портсигар і поклав портсигар у кишеню. В аеропорту я мав запропонувати кур'єру сигарету, і тоді мав відбутися обмін двох однакових предметів.



Я не замовляв таксі в готелі, а просто спустився з пагорба до Колізею. Але цього разу застереження було недостатньо. Через кілька хвилин їзди я побачив, що нас переслідує чорний Fiat.



«Згорни тут ліворуч», - сказав я водію.



«Але ж ви сказали, що хочете в аеропорт!»



«Забудь про це поки що».



"Che barbar o coraggio!" - буркнув чоловік, повертаючи за ріг.



Я виглянув у заднє вікно і побачив "Фіат", що стежить за мною. Тепер настала моя черга бурчати. Я думав, що все було добре після того, як я змінив готель. Але якось мене знайшли друзі Жукова.



Ми швидко завернули за ріг ще двічі, намагаючись позбутися їх. Водій, виявивши, що машина йде за нами, скористався нагодою, щоб продемонструвати свої навички водіння. Він потяг нас вниз по Віа Лабікана, назад повз Колізей і вгору по Віа дей Форі Імперіалі, потім повз Базиліку Костянтина і білосніжного Римського Форуму з його руйнівними храмами, що киплять на полуденному сонці.



"Куди тепер, синьйоре?"



"Просто їдь прямо", - сказав я, оглядаючись на "Фіат". Незважаючи на спритне керування машиною таксиста, ми були затримані рухом транспорту, і Фіат не відставав від нас; він був надто близько від мене. Ми проїхали Corso Vittorio Emanuele до Тібру, перетнули Ponte Vittorio Emanuele та подалися у бік Ватикану. Чорна машина все ще гналася за нами. Спочатку я подумував сховати документ десь у таксі, але оскільки агенти позаду нас упізнали машину, цей план зрештою здався надто ризикованим. Отже ми продовжували їздити вулицею Via della Conciliazione до площі Piazza Pius XII. Перед нами маячив собор Святого Петра. Коли я подивився на площу з великим фонтаном посередині, раптом у мене виникла ідея. Очевидно, це було питання зараз чи ніколи.



"Стій, водій", - сказав я швидко і в той же час озирнувся і побачив, що "Фіат" відстає від нас не більше ніж на двісті метрів. Я засунув пачку лір водієві в руку, і він здивовано підняв густі густі брови.



«Беніссімо!» - крикнув він мені, коли я вийшов. "In bocca al lupo!"



Але тоді я зрозумів, що мені потрібно набагато більше, ніж його добрі побажання.



Я прискорив крок; коли я знову швидко озирнувся через плече, я побачив, що Fiat зупинився на іншій стороні площі. На передньому сидінні сиділо двоє чоловіків; їхні обличчя були невидимі у променях полуденного сонця. Їх здається нерішучість підбурювала мене. Я знав, що якщо зможу потрапити до музею за базилікою, я матиму шанс відірватися від них серед натовпів туристів.



Так що я знову прискорив крок і поспішив через колонаду, повз величезні колони Беміні до музеїв за її межами. Я знову озирнувся. Обидва чоловіки вийшли зі зловісного вигляду чорної машини і пішли за мною.



Раптом я рвонув управо, пірнув у тінь перших двох музеїв і пішов у третю темну будівлю. Біля входу стояла охорона у формі. Я пройшов повз них, не озираючись, і ввійшов до зали, де туристи заповнили сувенірні крамниці. «Чорт забирай», - промимрив я; у цих хлопців очі були гострішими, ніж я думав.



Один із них уже входив до зали, коли я піднімався сходами по дві сходинки за раз. У мене був час помітити стурбований вираз його незграбного точеного обличчя. Це був м'язистий чоловік із темним волоссям, одягнений у непоказний вільний сірий костюм. І він явно був із КДБ.



Нагорі сходи, де я, важко дихаючи, озирнувся, я побачив, що в галереї бібліотеки Ватикану. Це був довгий вузький простір, з боків якого стояли скляні вітрини з подарунками Папам Пію IX, Леву XII і Пію X. Це була справжня скарбниця прикрашених дорогоцінним камінням скіпетрів, срібних статуеток та вражаюче красиво вирізаних золотих чаш та релігійних предметів; на підлозі та між вітринами стояли старовинні вази. Зліва від галереї я побачив зовнішню стіну, що виходила у двір, якою я пробіг кілька секунд тому.



Я просканував кімнату і почав шукати місце для зберігання документа. Було надто ризиковано тримати його при собі, і я знав, що якщо пощастить, співробітники КДБ ніколи не зможуть його знайти, якщо я сховаю його у відповідному місці.



Служителі в уніформі ходили коридорами по обидва боки галереї. Я чув скрип половиць, поки обслуговуючий персонал ходив туди-сюди. Потім я виміряв свої дії по глухих звуках кроків, щоб вони не могли бачити, що я роблю. Я вийняв із кишені срібний портсигар. Будь-якої миті міг з'явитися темноволосий агент КДБ. Я швидко засунув складений папір у праву руку і засунув портсигар назад у кишеню куртки. Один із служителів насвистував. Я зупинився і вдав, що захоплююся срібними виробами в одній із вітрин, постійно спостерігаючи за служителем, поки він не зник з поля зору. Потім я засунув документ до етруської вази, яка стояла біля вітрини наприкінці галереї. Мені довелося знову скласти папір навпіл, щоб просунути його через вузьку шийку.



Я тільки-но підійшов до іншої вітрини, як росіянин з'явився у дверях. Він увійшов швидко, побачив, що я стою, і пригальмував. Він також зупинився перед вітриною та оглянув вміст.



Я був певен, що ніхто не бачив, як я кладу документ у вазу. Сподіваючись мати звичайний турист, я ще кілька хвилин оглядав виставку. Потім я повільно вийшов з кімнати і відповів на кивок чергового у дверях. Коли я був у коридорі, я підійшов до вікна і подивився на подвір'я. Я побачив, що біля входу в будівлю чекала друга російська.



Я пішов далі. Отже, вони подумали, що впіймали мене в пастку. Але якщо вони так думали, вони ще не мали цього паперу. Цей документ було надійніше зберігати у швейцарському сейфі. Моєму перевізнику було наказано відкласти його рейс на двадцять чотири години, якщо я не приїду, тож це теж нормально. Тепер все, що мені потрібно було зробити, це уникнути цих двох росіян живим.



Я спустився сходами на перший поверх будівлі, де виявив коридор з кількома туалетами. За ним був головний коридор із невеликим вестибюлем, що веде до службового входу. Я пройшов до кінця короткого вестибюля, звернув за ріг і почав чекати. Майже одразу ж з-за рогу вискочив чекіст - мабуть, подумавши, що я зник через службовий вхід.



Коли його стало видно, я простяг руку, схопив його і притиснув до стіни. Я міг би його вбити, але не обов'язково. Мені ще треба було прибрати документ із галереї, і поки я це робив, я не потребував розслідування вбивства поліцією. "Ти спізнився", - збрехав я, притискаючи його до стіни. "Документ вирушив до Вашингтона".



Я вдарив його кулаком у живіт. Він зігнувся від болю. Я вдарив його в шию, і він упав навколішки. Коли я збирався втекти від нього, він раптово схопив мене за ноги і притяг до себе.



Він прохрипів. - 'Ти брешеш!'



Він потягся до мого обличчя і промахнувся на кілька міліметрів на моєму правому оці. Я відбив його руку і вдарив кулаком по його м'ясистому обличчі. Він закричав і впав на мур. Я встав і, коли він збирався підвестися, знову вдарив його по обличчю. Від удару голова його відлетіла убік. Коли він врізався в стіну, я вдарив кісточками пальців у його діафрагму. Повітря вирвалося з його легень, і воно знову впало. Я вдарив його ногою по голові. Він був непритомний.



Було ясно, що ніхто в головному коридорі не чув про бійку. Я підійшов до службового входу і виявив, що двері, як я і очікував, зачинені. Але мені здавалося, що я не зможу пройти повз іншого офіцера біля головного входу. Ось чому я взяв свою спеціальну відмичку, хоча не був певен, що вона спрацює з великим старим замком. Я намагався кілька хвилин, постійно сподіваючись, що не з'явиться персонал. Нарешті я відчинив замок.



Позаду я почув стогін чекіста. Він прийшов до тями. Я повернув ручку і відчинив двері. У кімнату проникло сонячне світло. Я вийшов на невелике паркування за будівлею і дійшов до кута, де чекало таксі. Водій дрімав за кермом. Я нахилився і струсив його за плече.



"Я хочу поїхати в готель Della Lunetta", - сказав я.



"Mi si live dai piedi", - відповів він; якби я просто хотів покататися.



Я вручив йому пачку лір і сів у таксі, доки він рахував гроші. Коли він закінчив, він засміявся.



"А тепер, швидко".



"Сі, сі, синьйор".



Він завів двигун, переключив передачі, і ми поїхали до головного входу, повз туристів та чекіста. Я взяв газету з сидіння біля водія і тримав її перед обличчям, коли ми під'їхали до під'їзду. Коли ми проїжджали повз, я через край дивився на агента КДБ, людину нижче на зріст, ніж його колега. Він миттю глянув на таксі, потім повернувся і зазирнув у будівлю, ніби сподівався побачити свого колегу.



Коли ми поїхали через площу Святого Петра до річки, я опустив газету та розслабився. Документ був у безпеці - до певного часу. Тепер мені потрібно було знайти спосіб знову отримати його до того, як кур'єр поїде наступного дня.






Розділ 3





;



Я не зміг зв'язатися з перевізником до наступного дня, але цього не було потреби. Що стосується документа, музеї Ватикану були закриті через півгодини після того, як я поїхав на таксі, і відкривалися лише наступного ранку. Отже, після розслаблюючої трапези я переїхав до третього готелю на випадок, якщо КДБ наглядить за другим. Після обіду я пішов у невеликий бар, замовив чинзано і повільно його випив. Мені спало на думку, що якби Хоук знав, де знаходиться документ, він міг би бути задоволений тим, що я з ним зробив, і що я вже придумав спосіб повернути документ. Я зайшов до аптеки та купив подовжений докторський пінцет. Наступного ранку я піду до галереї з пінцетом під курткою і, якщо нікого не буде поблизу, опущу пінцет в етруську вазу і витягну папір. Я приїду раніше, як тільки відкриється музей, щоб туристів було мало.



Я тільки-но розробив свої плани, коли дівчина підійшла і сіла за мій столик. Я спостерігав за нею, поки все ще думав про Ватикану. Очевидно, вона була повія: худа, з тонким чорним волоссям і надто нафарбована. На ній був дешевий смугастий пуловер і спідниця, яка ледве затуляла її стегна. «Привіт, Джонні. Ви американець, правда?



'Так.'



"У настрої повеселитися, так?"



"Не цієї ночі."



Я нічого не маю проти повія. Тільки більшість з них здаються понівеченими емоційно, і мені подобається, щоб жінка була здорова не лише тілом, а й розумом.



Вона наполягала. - Ти впевнений, Джонні?



"Так", - сказав я. 'Я впевнений.'



"Гей, я знаю, хто ти", - раптом сказала вона. – «Ви американський поліцейський».



Я пильно глянув на неї. 'Чому ти так думаєш?'



'Звісно! Поліцейський! Чи можу я це побачити? Ви працюєте з римською поліцією?



"Я не коп", - сказав я.



Вона жорстко посміхнулася до мене. «Привіт, Джонні, - сказала вона, - є дехто з ким ти хотів би познайомитися. Привіт, Джино! Фавориска! Перш ніж я встиг заперечити, вона покликала дівчину, яка підійшла до нас і нерішуче зупинилася біля столу, дивлячись мені в обличчя. Ця не була схожа на повію. І вона була дуже гарненькою.



"Si encodi!" - сказала худенька гарненькій дівчині, стукаючи в третій стілець. Потім вона нахилилася вперед і конфіденційним тоном сказала: Джина добре говорить англійською. Їй подобаються американці. Ви хочете з нею поговорити, так?



Джина хотіла заперечити проти запрошення худої дівчини, але зрештою дозволила вмовити себе сісти.



"Джина красива, так?" - сказала худа гордість.



"Че дияволо!" - Сказала Джина і почала вставати.



Приємно познайомитись, Джино, - сказав я. 'Мене звуть Нік. Будь ласка, посиди з нами».



Вона вагалася мить, потім сором'язливо відкинулася назад. У неї були гарні риси обличчя та світло-каштанове волосся північних жителів Мілана та Віченці. Волосся у неї було довге і густе, зі світлими прожилками. Її очі були карими, рот був широким і чуттєвим, а під приталеною блузкою та короткою спідницею її постать була більш ніж вишуканою.



"У Джини є кузина в Америці", - сказала інша дівчина, не звертаючи уваги на збентеження Джини. «Але вона говорить по-американськи краще за мене. Вона розповість. Потім вона встала і пішла, спочатку підморгнувши мені.



Я запитав. - "Що це означає?"



Джині вдалося посміхнутися. «Роза любить знайомити мене із чоловіками. Вона думає, що я самотня.



"І це ти?"



Вона кинула на мене швидкий погляд, а потім уникла мого погляду. Усім іноді буває самотньо, чи не так?



«Так», - визнав я, згадавши, що це безперечно вірно в моїй професії. "Ти працюєш тут, Джино?"



Я офіціантка, господиня, якщо хочете так називати. Але я не сплю із чоловіками на роботі». Останні слова вона вимовила повільно та рішуче. Я не вдавався у подробиці. Твоя подруга Роза думає, що я поліцейський, але це не моя робота.



«Мені було б байдуже, якби це була ваша робота.



Я запитав. - "Можу я вам дещо запропонувати?"



Вона подивилася мені у вічі. - «Я б із задоволенням, Нік, - сказала вона, - але, як я вже сказала, я не повія».



Я посміхнулась. - "Я так і думав. Що ти хочеш випити?"



Я зробив офіціантові знак, і вона замовила закуску. Ми трохи побалакали. Я сказав, що був американською офіційною особою, яка відвідала посольство в Римі.



"Звідки ти в Америці?" - Запитала Джина.



"З Нью-Йорка".



«Я завжди хотіла поїхати туди. Племінниця Роза говорила про життя у Нью-Йорку. Вона високо цінує кафетерії та ресторани. Вони справді такі гарні, як вона каже?



Я трохи зачекав. «Ах, – сказав я, – вони гарні по-своєму. Як довго ти працюєш у цьому барі, Джино?



'Не так довго. Я насилу можу дозволити собі орендну плату». Вона опустила очі. "Я скоро піду додому", - несміливо сказала вона. «Сьогодні тут немає роботи, і я їм не потрібна. Якщо хочеш, можеш піти зі мною випити. «Чому б і ні, – подумав я. "Із задоволенням", - сказав я.



Я викликав таксі, і ми поїхали до кімнати Джини. Це була кімната на даху старого будинку на Віа делле Куатро Фонтані. Ми розпочали шлях на четвертий поверх, і коли ми видихнули на другому майданчику, я нахилився і ніжно поцілував її. Її губи були м'якими, теплими та ніжними.



У кімнаті ми балакали, попиваючи вино. Джина розповідала про той період, коли вона була коханкою впливового боса римського злочинного світу, якогось Джованні Фареллі. Він починав як простий грабіжник, а згодом заробив мільйони на шахрайстві з нерухомістю. За її словами, він погано з нею поводився.



«Але це у минулому. Тепер я тримаюсь подалі від таких чоловіків, як Джованні. Я стою на ногах та чесно заробляю гроші».



Мій кров'яний тиск піднявся побачивши її посмішки. Деякий час вона дивилася на мене, потім встала і повернула вимикач так, щоб у кімнату потрапляло тільки світло зі слухового вікна. Вона роздяглася, нічого не сказавши. Її світле волосся спадало їй на плечі, а повні груди просили доторкнутися до неї. Я притягнув її тепле тіло до себе, і вона розчинилася в мені, коли мої руки ніжно пробігли її оксамитової шкіри. Її губи, раптово гарячі, знайшли мої, і наші роти відкрилися у взаємному дослідженні. Тіло, яким я грав, було гнучким і гладким, як у шістнадцятирічного підлітка.



"Візьми мене, Нік", - прошепотіла вона мені на вухо.



Я роздягнувся, і вона побачила «Люгер». "Значить ви поліцейський".



"Я сказав тобі правду", - сказав я. Я обійняв її, і вона забула про пістолет.



"Ліжко", - прошепотіла вона. "Відведи мене в ліжко".



Я це зробив. Коли я лежав поряд з нею, мої руки пестили її тіло, поки вона не розсунула свої довгі стегна, і я провів рукою по оксамитовій внутрішній частині.



«Va benissime!» пробурмотіла вона.



Я дозволив руці піднятися вище.



"Ходімо", - видихнула вона.



Я поцілував повні груди, і вона затамувала подих. "Баста", - покликала вона. 'Досить. Тепер. Я хочу тебе зараз.'



Я повільно проник у неї. Хрипкі вигуки вирвалися з її горла. Її тіло звивалося від пристрасті, і мене спонукало сильне і непереборне фізичне бажання. Я відчув, як її вологі стегна зімкнулися навколо мене, і звук її свистячих, задихаючих криків луною рознісся в моїх вухах. Вона почухала мої руки нігтями, обвила руками мою шию і плечі і потягла мене вниз, майже збожеволівши від бажання закінчити те, що ми почали.



Потім настав момент, коли кожна думка, кожна сила волі зникла. "Ще ще, Нік!" вона задихалася. Мої губи скривилися в усмішці, яка була наполовину сардонічною, що наполовину розуміє. Вона обійняла мене міцніше, владніше, і її стегна почали розгойдуватися, коли вона втратила контроль. Останній судомний тремор, і ми зібралися разом, щоби вирішити, що почали; вона люто застогнала піснею туги і, начебто, нескінченного задоволення.





Коли я прокинувся наступного ранку, був момент паніки; перші спалахи страху, коли я дивився на незнайомі мені околиці. Поруч зі мною щось тихо пробурмотіло тепле тіло. Я подивився і засміявся, побачивши сплячу постать Джини. Її волосся заплуталося на подушці - мідний ореол на білій білизні. Дуже обережно я вислизнув від неї, поки її рука не впала з моїх грудей. На мить вона поворухнулася, потім її дихання знову стало рівним, і вона поринула в глибокий сон.



Мовчки, щоб не розбудити її і не дати їй спитати, куди я йду, я підвівся з ліжка і зібрав свій одяг. Я був здивований, що не повернувся до готелю, а провів усю ніч із Джиною на руках. Але в моєму готельному номері не було нічого цінного, тому що етруська ваза в бібліотеці Ватикану все ще зберігала дорогоцінний документ, який містив її смертельну таємницю. Але тепер, коли мені вдалося зберегти документ від рук КДБ, я мав повернути її і якнайшвидше. Одягнувшись, я пригладив волосся пальцями, ще раз глянув на ліжко зі зім'ятими вологими простирадлами та подарунком у вигляді красивого молодого тіла Джини і попрямував до дверей.



Я був би не проти розбудити її так, як я знав, що вона не заперечуватиме. Але AX був моєю справжньою любов'ю, і жіночі задоволення ніколи не мали стримувати мене на роботі, яку потрібно було завершити. Я кинув на неї останній пристрасний погляд. Вона нічого не сказала; її груди піднімалися і опускалися з кожним вдихом. Я вислизнув із кімнати і тихенько зачинив за собою двері.



Настав час викинути з голови всі думки про Джину. Мені довелося зосередитись на витягуванні документа, отримати його, не привертаючи уваги. Якби мене випадково спіймали, який намагався повернути документ, виникли б серйозні ускладнення. По-перше, найгірше, що може статися з агентами – крім смерті, звичайно, – це привернути увагу громадськості. Можливість того, що мій камуфляж просвічується, була досить ризикованою, але якщо мене виявлять, коли я намагаюся схопити папір, документ буде переглянуто та вивчено будь-яким італійським поліцейським, який зможе побачити його. Навіть якщо я зможу нарешті переконати владу в тому, що документ належить уряду США, секрет перестане бути секретом у найкоротший термін. Я був упевнений, що не всі співробітники італійської поліції не захочуть продати такий надсекретний документ тому, хто має в руках велику пачку лір.



І якби російським сказали, де знаходиться документ, вони б спробували дістатися до нього раніше за мене. Вилучення документа з етруської вази тепер моя головна мета. Все інше було неважливим. На щастя, я прокинувся рано, щоб бути в бібліотеці Ватикану, коли вона відкриється.



Я був на площі Пія XII, біля входу до Ватикану, коли побачив велику юрбу, що зібралася на площі переді мною, площі Святого Петра. Це було рідкістю. Папа часто з'являється на балконі свого палацу, щоб благословити віруючих та паломників, що стоять на площі. Але сьогодні вранці натовп туристів і римлян здавався більшим, ніж зазвичай.



Мені довелося пробиратися крізь натовп, бурмочучи на кожному кроці свої вибачення. Голови були підняті до вікон Папського палацу, і тільки-но я підійшов до краю щільного натовпу, пролунав крик, за яким пішла дивна і майже зловісна тиша, що охопила глядачів. Я стояв нерухомо і дивився вгору, коли стала видна одягнена в білу постать Папи Павла VI.



Він підняв руки на знак благословення. Але він тільки розпочав благословення, коли різкий удар розколов небо, як грім. Спершу подумав, що це автомобільний глушник.



На жаль, все було набагато серйозніше.



Через секунду розбите скло обрушилося на Папу, коли великий вітраж його балкона з гуркотом розбився. Хтось у натовпі під балконом почав кричати, і Папа зник з поля зору, коли на натовп людей на площі впало ще більше скла.



Крики підхопили інші, коли натовп охопив паніка. Я подивився на всі боки, щоб побачити, звідки постріл; постріл явно був направлений до Папи і промахнувся на кілька дюймів.



"Це Папа!" крикнув пронизливий італійський голос.



"Вони намагаються вбити його!" крикнув інший.



Люди побігли до входу до Ватикану, і шум їхніх панічних голосів здійнявся в повітрі, як стогін смутку та розпачу. Осколки скла все ще падали на площу, але провідна частина натовпу втекла до дверей і не потрапила під град осколків.



Я ще раз глянув на балкон, і в цей момент стало видно дві фігури в ґратах. Вони нахилилися, щоб допомогти Папі підвестися. З того місця, де я стояв, я міг бачити, що він, мабуть, не постраждав.



Позаду мене з натовпу пролунав ще один рев. Я глянув через плече і побачив довгу чорну машину, що йшла геть від площі. Чи це було просто збігом, подумав я, чи машина якось пов'язана з тим, що я щойно дивився?



Не знаю, чому я раптом глянув у бік музеїв, бібліотеки Ватикану, куди я йшов. Але коли я подивився, то побачив, як гелікоптер спускається і зникає за будівлею. Він явно був схожий на американський військовий вертоліт Skyhook.



Мені не довелося думати про це ні на мить.



Пробираючись крізь натовп, я зрозумів, що повинен якнайшвидше дістатися бібліотеки. Я протиснувся крізь уражених людей і пішов із головної площі до музею за колонадою. Коли я увійшов у головне подвір'я, вертоліт знову став видно. Він повільно спускався над бібліотекою Ватикану. А потім я зрозумів, що щось не таке; жахливо неправильно.



Я почав тікати, бо не міг гаяти ні секунди. Я відчув, як моє серце билося, і адреналін ринув по моїх венах, поки я мчав до входу в музей. Охоплені панікою щільного натовпу, служителі у формі майже всі залишили свої посади перед папською бібліотекою. Вони пробігли повз мене, їхні очі завмерли від страху. Я глянув назад на балкон, де з'явився Папа. Балкон був порожній; тільки осколки скла залишалися безмовними свідками того, що я щойно бачив.



Очевидно, вони ще не знали про стан святителя; вже точно не розгніваний натовп, що панікує. Охоронці бігали площею туди-сюди, наче шукаючи сліди. Але я знав, що вони нічого не знайдуть, і був упевнений, що в сутичці і спільній плутани було більше, ніж здавалося поверховим.



Тепер з'явився другий глянсовий чорний лімузин. Я пірнув за одну з колон біля входу до бібліотеки. Машина з вереском зупинилася. Скрипнули гальма, з машини вискочили двоє широкоплечих товстих чоловіків і увірвалися до будівлі. У той же час люк у дно вертольота відкрився, і я вловив серію рухів у літаку.



За кермом лімузина сиділа темна постать. Обличчя чоловіка було неможливо роздивитися, коли машина рвонулася вперед і пролетіла повз мене. Я примружився і спробував записати номер машини. Але навіть якби машина зупинилася, вам все одно довелося б мати рентгенівське око, щоб побачити числа. Платівка була вкрита обкладинкою із грубої непрозорої чорної тканини.



Коли машина зникла з поля зору, я рушив у дорогу. Я не міг увійти до бібліотеки, поки машина була перед нею, але тепер, коли вона йшла геть, я побіг до входу в папський пам'ятник і зазирнув усередину. Деякі співробітники нервово говорили, що сталося.



Але двох чоловіків міцної статури, які щойно вистрибнули з машини, ніде не було видно. І ніхто із схвильованих співробітників музею їх, схоже, не помітив. Може, вони не бачили, як чоловіки забігли до бібліотеки, але я помітив. Я підійшов до сходів, що вели на галерею, і одразу пролунало два постріли. В AX я пройшов дуже складний курс балістики , і я не мав проблем з визначенням, що постріли йдуть з галереї, де я сховав надсекретний малюнок.



Я збіг сходами по три за раз, тримаючи «Люгер» у руці, утримуючи палець на спусковому гачку. Коли я дістався першого поверху, мої гірші підозри підтвердилися. Слуга у формі, який вирішив залишитись на своєму посту, інакше не встиг піти, тепер лежав біля дверей у великій калюжі крові. Мені не треба було нахилятися над ним, щоб побачити, що він мертвий.



Запізно я побачив, як масивні різьблені дубові двері галереї зачиняються зсередини. Я побіг туди, але не досить швидко. Навіть якби я використав Вільгельміну, було б неможливо запобігти зачиненню дверей.



Я почув клацання ключа в замку. Я натиснув на курок і дерево навколо замку розкололося. Але куля пробила половину товстих дерев'яних дверей. Потім я почув ще один удар і зрозумів, що те саме відбувається на іншому боці довгого коридору. Галерея була закрита зсередини з такою ефективністю, що було ясно, що операція - все, що може включати - була проведена з належною кваліфікацією і підготовкою.



Я дико озирнулася, щоб дізнатися, чи є можливість увійти до галереї. Позаду мене почувся приглушений голос. Я більше не ризикував. Я розвернувся, коли з-за рогу вийшли троє туристів. Одна з них, червонолиця жінка в яскравій сукні, глянула на Люгер і закричала.



Її крик спонукав мене до дії. Я побіг до ряду вікон біля зачинених дверей галереї. Я відімкнув клямку, відчинив одне з вікон і нахилився вперед, щоб подивитися на подвір'я. Приблизно за тридцять ярдів від вертольота впав металевий кошик понад три фути в діаметрі і висоті, прикріплений до товстого сталевого троса. Всередині кошика сидів чоловік, що скорчився, і я помітив, що кошик був зроблений з броньованої сталі - того ж металу, що покривав днище вертольота.



Тепер стало ясно, що те, про що я спочатку здогадався, справді було правдою. Напад на Папу був відволікаючою тактикою, щоб відвернути увагу від реального злочину, який зараз скоїв. Ті, хто стояв за цим, ніколи не мали наміру вбити Папу. Цей напад був скоєний, щоб викликати паніку та загальне замішання. Справжньою метою була колекція золотих та срібних скарбів із галереї Ватиканської бібліотеки – тієї самої галереї, в якій я сховав цей проклятий, незамінний секретний малюнок.



Крики зляканого туриста привернули увагу інших відвідувачів музею. Я озирнувся і жестом наказав їм піти - те, як я помахав, розпалило тривогу розгубленого і наляканого натовпу. Я повернувся до дверей галереї, нахилився й уважно прислухався. Я чув, як розбивається скло, і підозрював, що вітрини в галереї були зламані і незабаром були вкрадені їхні дорогоцінні скарби – дари всіх правлячих європейських монархів, безцінні артефакти, передані папі від королів та церковних князів. А між ними був документ, який я мав повернути – за всяку ціну.



Десь у музеї задзвонив тривожний дзвінок. Але ніхто не зміг покласти край найжорстокішому пограбуванню в історії Італії. Я не міг не захоплюватися винахідливістю плану та ефективністю та професіоналізмом, у якому було скоєно злочин. Але потрібний мені документ був у етруській вазі, невидимій за щільно зачиненими дверима галереї.



"Викличте обслуговуючий персонал!" - Я крикнув це молодому чоловікові, що стоїть поруч зі мною, і його широко розплющені очі і рот змінилися, коли я зіштовхнув його зі сходів.



"Так, сер", - сказав він, його камери танцювали у нього на грудях, поки він пробирався крізь збуджених туристів.



"Скажіть їм, що папську галерею грабують!" Я покликав його слідом.



Можливо, це був переконливий звук моєї команди або той факт, що я говорив англійською, але що б там не було, глядачі заспокоїлися. Я вказав їм на безпечну огорожу сходової клітки. Навіть жінка, яка закричала, побачивши мій "Люгер", заспокоїлася і, схоже, знову стала собою.



Я повернувся до дверей. Розколоте, обпалене дерево над замком позначило шлях мого першого пострілу. Мабуть, вистачило б однієї кулі. Можливо, це змінилося з другим чи навіть третім пострілом. Я ретельно прицілився і зробив три постріли поспіль.



Двері застогнали від попадання важких куль. Металевий замок голосно рипнув, і крізь дим та уламки дерева я побачив, що замок грубо зламаний. Вільгельміна знову підтвердила свою цінність, коли я знову вистрілив у важкі двері. Позаду мене кричала інша жінка, і перелякані туристи в паніці наосліп кинулися вниз сходами у вестибюль. Тепер, коли їм більше не загрожувала небезпека, я відступив, підняв ногу і штовхнув ногою. Tae Kwon Do це один із найкращих прийомів боротьби. Ударом вгору, Уп Чакі, двері розкололися. Друга стулка та металевий замок злетіли з дерев'яного каркасу і з гуркотом упали на підлогу.



Потім двері відчинилися, і я безмірно побачив двох добре складених чоловіків, що вийшли з чорного лімузина. Здавалося, що це сталося кілька годин тому. Але минуло не більше десяти чи п'ятнадцяти хвилин відтоді, як двоє чоловіків – та їхні товариші у гелікоптері – увірвалися до музею.



Вони запихали один дорогоцінний артефакт за іншим у кілька перевантажених важких полотняних мішків. Металевий кошик, який я бачив, висів перед відкритим вікном галереї і був прикріплений до широкого кам'яного підвіконня двома металевими гачками. Третій завантажив лляні мішки у кошик. Скляні вітрини були розбиті, а полірована підлога була покрита осколками скла.



Щойно я виламав двері і з першого погляду оглянув місце події, найближчий до мене злодій повернувся і наставив на мене револьвер. Він гукнув двох своїх товаришів, і один із них упустив на підлогу лляний мішок і почав стріляти навмання.



Я пірнув за одвірок, коли в повітрі просвистіли кулі. Навколо мене пролунав звук рикошетуючого свинцю. Кулі врізалися в одвірок і ледь не потрапили мені в голову і груди. Я тихенько вилаявся і відсторонився ще трохи.



Ще одна куля просвистіла повз одвірок. Я почекав мить, потім висунув голову з-за рогу і вистрілив. Галерея майже не була прикриттям для трьох чоловіків. Людина, яка зробила перші постріли, спробувала ухилитися. Але Вільгельміна була швидше, і я вразив свою першу мету кулею, що потрапила до його лівого передпліччя.



З його губ зірвався здавлений крик. Він застогнав і впав на розбиту вітрину, револьвер випав із його безвільних і марних пальців. Мій погляд упав на другого чоловіка в той момент, коли він вистрілив у мене.



Цей не збирався здаватися так легко, як його друг. Він підтягнув свою важку сумку до відкритого вікна, бажаючи покласти скарби в металевий кошик. Я натиснув на курок Люгера, промахнувшись на дюйм до його лівого стегна, і йому вдалося передати сумку третьому чоловікові, який все ще стояв біля відкритого вікна.



За ними була скляна вітрина в іншому кінці кімнати. Напередодні етруська ваза стояла поряд із цією вітриною. Але тепер, коли я глянув, у роті пересохло. Вази не було.



Проблеми – великі проблеми. Якщо не зупинити злодіїв та не повернути вази, наслідки будуть непередбачуваними. Я не довго думав над ситуацією, але побіг у галерею, стріляючи. Я прицілився до пораненого і вдруге вистрілив йому у праве стегно. Він був нокаутований, залишилися лише два його товариші.



Людина, яку я бачив, що спускалася в металевий кошик, знову залізла всередину; з того місця, де я стояв, було видно верхівки двох повних лляних мішків. Темноволосий чоловік, який допоміг йому, був готовий піти. Галерея була практично порожньою, позбавленою дорогоцінних скарбів. Коли ця людина відкрила мені вогонь у відповідь, я впав на землю. Кулі загрозливо свистіли прямо над моєю головою. Але я продовжував стріляти, і дерево та скло розбилися навколо мене. Я відчув, як уламки скла впали мені на стегна та груди.



Якби я не вбив двох інших чоловіків, якби я не отримав назад документ із етруської вази, Хоук ніколи б мені не пробачив, м'яко кажучи.



"Капелюх caita!" - крикнув чоловік біля вікна, переконуючи свого товариша поквапитися. Він прибив мене своїми пострілами, коли поранений зашкандибав до вікна, залишивши на підлозі кривавий слід. За мить двоє чоловіків були в металевому кошику зі своїм товаришем.



Я схопився і вистрілив ще двічі, коли кошик злетів до брюха, що зяяв, ширяючого вертольота. Але коли я підійшов до вікна і знову вистрілив, дивлячись назовні, кошик з людьми, що в ній перебували, вже зник усередині машини, що дзижчала.



Бронева пластина стала на місце, і моя остання куля відскочила від металу. Я вилаявся, коли кілька музейників і дюжина поліцейських увірвалися у двір просто піді мною. Вони обстріляли вертоліт, але без толку.



Зупинити грабіжників здавалося неможливим. Я помчав від вікна до коридору, не звертаючи уваги на руїни позаду мене – руїни, в яких донедавна зберігалися найцінніші скарби музею. Декілька цікавих туристів, які шукають розваг - і вони це отримали - все ще тулилися вгорі сходів. В одного з них, товстої людини в шортах-бермудах, на шиї був бінокль.



"Дайте мені свій бінокль", - сказав я.



Він глянув на мене і зневажливо пирхнув. - 'Йди до біса.'



Я негайно націлив на нього "люгер". "Бінокль", - повторив я. "І прямо зараз".



Раптом він злякався. Він нервово тремтячими пальцями простягнув мені бінокль. Я вихопив бінокль із його руки, побіг назад до вікна і націлив бінокль на вертоліт.



Люк у підлозі був тепер повністю закритий, захищаючи пасажирів та скарби Ватиканської колекції, а також документ, який я, на жаль, сховав у етруській вазі. Вертоліт почав злітати та відхилятися від музею. Я дивився в бінокль на гелікоптер, але на ньому не було розпізнавальних знаків, які б ідентифікували власників. Потім я направив бінокль у вікно з лівого боку вертольота і впіймав обличчя за вікном. Це було обличчя, від якого волосся на потилиці стало дибки. «Неймовірно», - подумав я, продовжуючи дивитися в профіль людини, яку бачила багато разів раніше.



Мене не обдурили ні очі, ні глядач. Я повинен був повірити, що побачив. Це було обличчя, схоже на череп – порожнє, шкіра, як пергамент, щільна та воскова. Очі людини були злі зміїні щілини з тонкими вугільно-чорними зіницями на жовтому шкірястому обличчі. Широкий рот із тонкими губами згорнулися в черепі усмішку. Це був профіль, на який я весь час дивився: одна сторона обличчя належала найрозпуснішій і найжахливішій людині, яку я коли-небудь знав. Я думав, що позбувся його назавжди того дня, коли він поринув у Ніагарський водоспад.



Зважаючи на все, він пережив падіння. Юда все ще жив.



Вертоліт швидко злетів, знову звернув і за мить зник.



Я повернувся до галереї та оглянув кімнату. Залишилися не зворушеними лише кілька вітрин, поза сумнівом, через те, що їх вміст був недостатньо дорогим. Схоже, що злодії точно знали, чого хочуть, перш ніж увірватися до кімнати.



Я знову пошукав етруську вазу, відчайдушно сподіваючись, що її просто зрушили чи зламали. Але вази не було, і не було жодних уламків, що вказували на те, що вона була розбита під час пограбування. Я знав, що ваза не має суттєвої ринкової вартості. Вона чогось коштувала лише колекціонерам. Для мене спалахнуло світло. Юда, людина, яка так довго заважала організації AX, виявляла особливу цікавість до давніх італійських артефактів. Я не сумнівався, що мої очі все побачили правильно. Юда ще живий. І він влаштував найфантастичніше пограбування нашого часу. І він мав етруську вазу, бо він спеціально проінструктував своїх людей забрати її теж.



Я здригнувся, коли представив його радість, виявивши сюрприз, захований у вазі. То була неприємна думка.










Розділ 4










"Неймовірно!" - крикнув Яструб, люто ходячи перед столом із червоного дерева у своїй тимчасовій паризькій штаб-квартирі на вулиці Рю де Флер. «Цілком неймовірно!» Він кисло глянув на мене і пішов далі у своєму твідовому костюмі. Його сиве волосся було розпатлане, і він енергійно жував тонку незапалену сигару, яка підстрибувала між його зубами.



«Мені дуже шкода, – сказав я.



«Це було не таке складне завдання, Нік, - різко сказав він. «У тебе в руках був цей клятий документ. А потім… ну, я ніколи не чув такої дивної історії, як те, що ви мені щойно розповіли.



'У мене не було вибору. Я мав так зробити. Це був просто дурний збіг, що



"Ви знаєте, кому я маю за це відповісти?" Яструб перервав мене. «Це була спільна операція, пам'ятаєте? Є люди із військової розвідки. Я маю повідомити про це в Пентагон і… Господи, ти хоч уявляєш, як президент відреагує на це? Коли я покладу слухавку після розмови з ним, я не зможу спати на правому вусі цілий тиждень».



«Послухайте, – роздратовано сказав я, – якщо ви хочете позбавити мене завдання…»



Яструб на секунду пильно глянув на мене, ніби побачив, що я сиджу там уперше. Вираз обличчя змінилося. Шок від поганих новин, здавалося, зменшився. Боже, Нік, сказав він, не звертай на мене уваги. Я не можу звинувачувати вас усіх, я це знаю. Хоча багато людей спробують це зробити. Якщо є хоч якась провина, я її поділю. Ви знаєте, було багато невдоволення тим, що президент доручив цю посаду AX. Готовий посперечатися, вони стрибнуть нам на шию.



"Я не знаю, що ще я міг зробити", - сказав я. «Можливо… Я шукав спосіб зробити це по-іншому.



Дурниці. Якби це пограбування не сталося саме цього ранку, ви вже стали б великим героєм. Чесно кажучи, з вашого боку було досить розумно сховати документ у цій вазі.



Я посміхнувся. - Як мило, що ви це сказали. Мушу зізнатися, я сам так думав».



Але ви, звичайно, розумієте, що переконувати в цьому когось безглуздо, - кисло сказав він. «Ми в кризі, доки не повернемо цей документ. До речі, а як ви вийшли з цього музею після зникнення гелікоптера?



«Я йшов службовим входом, щоб не потрапити охоронцям у будівлю.



Але дорогою туди я йшов один коридором на першому поверсі, де було відкрито вікно, яке просто благало використовувати. Я стрибнув приблизно на п'ять футів, от і все.



"Хм", - прогарчав Хоук. «Ну принаймні тебе не спіймали. Ви впевнені, що бачили Юду?



"Якщо це не він, то це, мабуть, його брат-близнючок", - відповів я. «Обличчя виглядало ідентичною. Хоук похитав головою. Він вийняв сигару з рота, обійшов стіл і опустився на стілець. «Іуда ще живий. Гм… Ми не знайшли його тіло, коли він упав у водоспад. Тож це можливо».



«Я думав про цей крадіжка творів мистецтва», - сказав я. «За стилем він нагадує низку інших крадіжок витворів мистецтва, здійснених в Італії за останні кілька років. Цікаво, чи міг Юда бути натхненником усіх цих пограбувань?



«Я думаю, – відповів Хоук, – що якщо ця серія крадіжок – справа рук Юди, я готовий посперечатися, що є інші мотиви, крім фінансової вигоди. 'Можливо. Але зараз мене більше турбує документ, аніж великі плани Юди. Він обов'язково знайде його в цій вазі, і щонайменше, що він зробить, - це продасть його російським чи китайцям через свою ненависть до Заходу.



У шкіряному кріслі за столом Хоук виглядав дуже маленьким і втомленим. Мене турбувало те, що я обтяжував його цими турботами.



«Якщо цей детонатор скопіюють інші, Нік, – м'яко сказав він, – у нас можуть бути серйозні проблеми. Я не вдавався у подробиці, коли давав вам це завдання, тому що вам не потрібна була така інформація для виконання роботи, але я вважаю, що тепер ви повинні знати, що ми втратили, якщо інформація опиниться в руках потенційних ворогів. . '



«За допомогою цієї штуки, Ніке, ви можете створювати ядерні заряди в дуже малих масштабах. Міномети та гаубиці можуть бути заряджені невеликими ядерними боєголовками, як і танкові гармати. Один постріл із танкової гармати може вбити сотні людей».



«І жодних переговорів щодо тактичної зброї немає», - сказав я.



Я не вірю, що ми використовували б таку зброю, навіть якби ми її конструювали і виробляли. Але росіяни можуть накладати він це обмеження. Мала ядерна зброя була б ідеальною для невеликих воєн, які не припиняються на їхніх кордонах». Я похитав головою. - «Сподіваюся, я помилявся щодо Юди. Ми можемо обійтися без нього та пов'язаних із ним ускладнень. Я ніколи не забуду операцію, яку він провів кілька років тому, коли мав намір залишити свій слід в Америці – періодичні відключення електроенергії, чорний туман, брудна вода, криваво-червоні річки та озера».



«Справді, - сказав Хоук, - але зараз нас цікавить лише одне - нам потрібно отримати цей документ від Юди чи кого б там не було в цьому гелікоптері. Поліція в Римі, очевидно, на вашому боці, але я не очікував би від них занадто багато. Не ходіть до них, якщо не виявите, що вони мають чіткі вказівки».



«А як щодо Інтерполу у Римі? Я знаю там кількох людей, і вони, мабуть, вестимуть справу у цій справі».



«Я працюватиму з ними. Звісно, вони не можуть точно знати, чим ви займаєтесь».



'Я розумію.'



"У вас була можливість оглянути галерею бібліотеки Ватикану до того, як вам довелося так швидко піти?"



"Я швидко озирнувся".



«Що ж, я думаю, нам слід добре поглянути на цю ситуацію там», - сказав Хоук, вставляючи сигару назад у зуби і прикусивши її.



«Але як нам це зробити? Поки поліцейське розслідування не закінчиться, буде подвійна охорона.



"Можливо, тобі це влаштує твій друг з Інтерполу", - розмірковував Хоук. Але не розраховуватимемо на це. Я думаю, що краще одразу перейти до верхньої фігури».



"Комісар Риму?"



"Ні", - посміхнувся Хоук. "Папа".



Я подався вперед у кріслі. «Поговорити з Папою?»



'Чому ні?'



«Боже, я не знав би, що мені робити. Я маю на увазі, у вас є протокол і таке інше. Хтось інший не може цього зробити? Я ненавидів зустрічатися з видатними політиками, а те, що пропонував Хоук, було зовсім неприпустимим.



«Нік, тобі потрібен дозвіл на обшук місця злочину. Виходить, ти той чоловік, який може поговорити з Папою Римським. Я вірю, що ви знайдете Павла VI чарівною людиною».



"Але він прийме мене?"



«Якщо президент зателефонував йому, то так. Якби нам довелося знову спробувати повернути документ Жукова, Папа міг би відмовити, бо втрутився б у справу між двома світовими державами. Але оскільки ясно, що наша державна таємниця була випадково вкрадена злочинцями, я вірю, що Папа буде щасливий допомогти нам у будь-який можливий спосіб. І якщо він скаже, що ви можете оглянути бібліотеку, поліція навряд чи зможе зупинити вас».



Я зітхнув. - 'Добре. Коли я повернуся до Риму?



"Сьогодні ввечері", - сказав Хоук. «Тобто якщо це не завадить твоїм планам на сьогоднішній вечір». Останній коментар прозвучав саркастично.



Я сказав незворушно: «Ну, ця маленька стюардеса з літака. Має двадцять чотири години відпочинку до наступного рейсу, і я сказав їй ... "



"Досить, Нік", - похмуро сказав Хоук.



Я посміхнувся і підвівся. 'Я буду тримати вас у курсі.'










Розділ 5










Тепла погода у Римі закінчилася; було похмуро та дощово. У Колізеї були глибокі басейни, що відбивали стародавню архітектурну велич. Бруківка провулків була вимита, і туристи ходили з різнокольоровими парасольками, з яких капала вода.



Газети були повні повідомлень про пограбування у Ватикані. Але було дивно, як мало людей, здавалося, знали про те, що сталося насправді. Деякі розповіді повідомляли, що десантники висадилися з літака у дворі музею. Інші очевидці були певні, що грабіжники були в масках. Одна газета повідомила, що у будівлі знаходилася дюжина чоловіків, усі вони були озброєні автоматами та погрожували туристам смертю. Інша газета повідомила, що незнайомець у масці з'явився звідки і врятував життя тим, кому загрожували злочинці. Цей незнайомець у масці, як повідомляється, мав німецьку вогнепальну зброю і говорив або слов'янською мовою, або івритом.



Я просто сподівався, що поліцію буде краще поінформовано. Не дивно, що чутки та припущення так широко поширилися після такого сенсаційного злочину, але я ніколи не бачив, щоб преса була в такому замішанні. Я не прочитав жодної статті, яка б точно описувала те, що сталося того сонячного ранку.



Найкраще, що я міг зробити зараз, це зв'язатися з моїм другом Антоніо Бенедетто в штаб-квартирі Інтерполу в Римі. Антоніо був молодим красивим інспектором, котрий двічі допомагав мені переглядати файли Інтерполу. Я гадав, що знову можу на нього розраховувати. Я добре розглянув обличчя людини, яку я поранив у галереї, і мені захотілося вивчити фотографії злочинців. Я знав, що можу довіряти Тоні, який зберігатиме мою особу при собі і не ставитиме запитання.



Я підійшов до нього пізно вранці. Його голос був теплим та доброзичливим.



«Нік, - сказав він з глухим стукотом, - який сюрприз знову почути від тебе, аміго. Що ти робиш у Римі? Ви є організатором грандіозного пограбування у Ватикані? Його сміх був заразливим.



"Це не моя робота", - сказав я. «Я маю справу лише зі справжніми грошима. Банки. Касири та інше.



Він знову засміявся. Але цей випадок зажадав великої уяви, аміго.



"Так", - сказав я. «Чесно кажучи, я був певною мірою залучений».



"Давверо?"



Я не вдавався у подробиці. «Тоні, я хотів би подивитися кілька фотографій. Ви можете це зробити?



'Звісно. Приходь сьогодні вдень. Ще краще, пообідаємо. Я знаю гарне кафе неподалік звідси.



'Сьогодні я не можу. У мене призначено зустріч.



О. Що ж, сподіваюся, вона гарна жінка».



"Я сказав ні. - "З татом".



«Неможливо! - сказав Антоніо.



'Це так. Святий Отець приймає мене о другій годині дня».



'Милосердя!' – м'яко сказав він. "У тебе більше впливу, ніж я думав, аміго".



"З деякою допомогою Вашингтона", - сказав я. 'Я розповім тобі пізніше. Чи можу я прийти до вас в офіс вранці? '



"Беніссімо", - сказав Антоніо. "Здається, ти завжди мене збуджуєш, Нік".



Того ж дня я повернувся до Ватикану. Територія навколо музею була оточена, і поліцію було видно всюди. Повернутися до галереї без дозволу влади було б неможливо. З таким же успіхом ви могли спробувати поринути у Форт-Нокс.



Безпека Папи була тепер набагато кращою, ніж здавалося спочатку. Винні були налякані пострілом, зробленим у нього в день пограбування, і ніхто не міг підійти до нього без значних документів і після ретельної перевірки.



Перша лінія оборони складалася з кількох поліцейських біля входу у флігель, де розташовувалися папські резиденції та офіси. Це були добре навчені хлопці, і їм потрібен час, щоб перевірити мене.



Звичайно, я залишив усю свою зброю – і особливо Вільгельміну – у готелі. Коли вони не змогли знайти нічого підозрілого, вони передали мене поліцейському в цивільному, який передав мене Ватиканській гвардії.



Нарешті мене супроводжували до папських покоїв. Кімнати були багаті на історію західної цивілізації. Обшиті панелями стіни були оздоблені фресками, стелі були мозаїчними, незліченними картинами та вицвілими гобеленами. І все-таки в ньому панував аскетизм, майже аскетизм. Відчуття, яке в мене виникло, коли я озирнулася, було почуттям урочистості, повної відсутності легковажності.



Мені показали місце у великій залі очікування, і поки я чекав, я думав про всіх глав держав і високопосадовців, які сиділи в одній кімнаті. І тепер настала черга Ніка Картера, Killmaster N3 AX. Я не знав, чи розсмішило мене це порівняння, чи засмутило.



Минуло як мінімум півгодини, і я почав трохи нервувати, коли двері відчинилися. До приймальні увійшов високий, знатного вигляду чоловік у вогняно-червоному кардинальному вбранні.



"Ваше преосвященство", - сказав я, встаючи надто швидко.



Він підійшов до мене з невиразним обличчям. "Я припускаю, що ви містер Картер?" – м'яко спитав він.



'Так.'



«Я кардинал Пей. Його Святість може прийняти вас зараз. Можеш слідувати за мною». Він вказав на кімнату, з якої щойно з'явився.



Я пішов за ним уважно, чуючи звук своїх кроків. Коли він зачинив за нами двері, я кивнув двом іншим кардиналам, мабуть, почесній варти. Їхні звужені, але не злі очі казали мені, що за кожним моїм кроком уважно спостерігають, якщо не оцінюють.



Наприкінці зали стояли два ченці в коричневому одязі. Усього за мною спостерігали п'ять чоловіків, коли я повільно опустив голову, бо не знав, що робити. Прямо переді мною в оточенні двох ченців сидів Папа Павло. Він був у білому халаті та чепці, а на грудях у нього був великий золотий хрест.



Кардинал Пей нічого не сказав. Ледве помітна зміна у виразі його обличчя змусила мене різко ступити вперед. "Ваша Святість", - сказав я, знову опустивши голову, не знаючи, вклонитися чи ні. Посмішка ковзнула по підтиснених губах Папи. Можливо, він бачив, як я відчував себе ніяково. Можливо, він відчув невпевненість, яка, як я думав, відбивалася в мені. Принаймні його посмішка мене дуже заспокоїла. «Містер Картер, - сказав він чудовою англійською, - сядьте, будь ласка». Він вказав на стілець поруч із собою, і його папське кільце на мить засяяло у світлі.



Я сів, болісно усвідомлюючи, що престиж мого уряду, не кажучи вже про Яструб і AX, тепер поставлений на карту. Але поблажлива поведінка Папи була заразною, і незабаром я відчув, що починаю розслаблятися.



Кардинал Пей зайняв позицію праворуч від Папи. «Це молода людина, надіслана президентом Сполучених Штатів, Ваша Святість, - сказав кардинал.



«Так, я пам'ятаю, що цю аудієнцію було запрошено».



Папа Павло VI повернувся до мене, і його погляд на мить затьмарився. «Схоже, що ваш уряд став причетним до недавньої - і дуже сумної, вкрай сумної - крадіжки».



«Так, ваша святість, - сказав я. «Разом із папськими дарами було вкрадено дуже важливий документ. Щоб захистити його від ... е ... ворожих елементів, я взяв на себе сміливість сховати його в одній із ваших прекрасних етруських ваз. Деякі елементи супроводжували мене до музею; люди, які хотіли забрати у мене документ».



Я знав, що на слизькій землі, на території міжнародної дипломатії. Тож я максимально ретельно підбирав слова. Коли Папа кивнув, ніби погоджуючись зі мною, я був радий, що, незважаючи на двозначність мого короткого пояснення, я виразно висловився.



«Ваш президент, – сказав він, – сказав, що цей… цей документ, як ви його називаєте, має виняткову важливість».



- Справді, ваша Святість. Ось чому нам так захотілося оглянути галерею та, можливо, поставити кілька запитань співробітникам музею. Ми розуміємо, що поліція проводить ретельне розслідування. Але через важливість цього документа для мого уряду ми вважали за необхідне провести власне… е… обережне розслідування». Кардинал Пей кивнув, дивлячись спочатку на Папу, а потім знову на мене. Я пішов далі.



«Наприклад, нам потрібно визначити, чи входить ваза до вкрадених. Звичайно, є ймовірність, що її було переведено до етруського музею після того, як я залишив бібліотеку».



«Я так не думаю, – сказав кардинал Пей.



"Справді", - підтвердив Папа. «Вважаю, містере Картере, інвентаризацію завершено. Я тільки поглянув на неї, але не пам'ятаю, щоб з нею була етруська ваза. Звісно, більшість украдених речей знято з вітрин». Він зупинився і подивився повз мене на протилежну стіну. Здавалося, час іде повільно, але я нічого не сказав. Нарешті він знову глянув на мене. "Чудово, містере Картер", - сказав він. «Вам дозволено провести залишок дня у галереї та інших приміщеннях бібліотеки. Я також дозволяю вам зробити запит – тобто без надання додаткової інформації, але мені, ймовірно, не потрібно повідомляти вам – в етруському музеї».



«Це дуже люб'язно з вашого боку, ваша Святість».



Він повернувся до кардинала Пія. «Приготуй листа, щоб я міг його підписати. Містер Картер не повинен мати непотрібних проблем з нашою поліцією.



«Та ваша святість», - сказав кардинал, знову кивнувши.



"Переконайтеся, що це станеться негайно". Тато знову повернувся до мене. “Ми особисто бажаємо, щоб ви знайшли цей документ, містере Картер”.



«Велике спасибі, Ваше Святість», - сказав я, підводячись і роблячи кілька кроків тому. Я вклонився і вийшов з кімнати, за мною йшов кардинал Пей.



Через двадцять хвилин я отримав записку з підписом та печаткою Папи. Мене накрила хвиля полегшення. Моя аудієнція у Папи Павла VI пройшла добре, але це була найнервовіша частина моєї місії.





Я спочатку пішов до етруського музею. Усю територію було тимчасово закрито. Не було ні відвідувачів, ні туристів, тож у мене не було проблем із отриманням інформації. Як і інші музеї Ватикану, цей більше схожий на палац, ніж будь-що ще. Він був забитий цінностями та артефактами етруської епохи. Я згадав, що більшість речей було знайдено неподалік Етрурії під час розкопок Папи Григорія XVI. Я гадки не мав, що в музеї буде стільки ваз, пляшок, чаш та інших скарбів. На жаль, надія на те, що я зможу дізнатися вазу, виявилася марною. Але за допомогою деяких людей з музею та їх великого архіву я виявив, що ваза була передана Ватикану майже на два роки раніше, і що немає жодних записів про її повернення.



Пізніше того ж дня я поговорив із деякими співробітниками галереї, які підтвердили, що ваза, наскільки їм відомо, стояла в галереї вранці пограбування. Це залишило мене з висновком, якого я боявся: грабіжники схопили її.



Я провів частину дня у галереї після ретельної перевірки у поліції. Молодий поліцейський у цивільному підозріло глянув на записку тата.



"Це необхідно перевірити, синьйоре".



«Тоді зроби це швидко, – сказав я. «У мене є час озирнутися лише сьогодні».



'Є певна процедура



"Дивися", - сказав я. «Тато сам сказав мені, що у мене не буде проблем із цією запискою. Чи маю я повідомити, що ви в цьому сумніваєтеся?



Молодий чоловік на мить подивився на мене. Потім знову подивився на записку. «Вибачте, - сказав він. Він вийшов у галерею і передав записку другому поліцейському у цивільному. Чоловік прочитав це. Потім вони подивилися на мене і щось тихо промовили одне одному італійською. Людина, яка стояла біля дверей повернулася, вказувала на мене, а потім говорила рішуче до іншого детектива. Відповідь була спокійною і супроводжувалася недбалим помахом руки. Молода людина повернула мені записку. "Мій начальник каже, що ви можете піти в галерею", - похмуро сказав він.



"Граціє", - сказав я і взяв записку.



Я ввійшов і озирнувся. Включно з молодою людиною, було троє поліцейських. Вони тихо розмовляли один з одним. Довгий зал виглядав інакше, ніж уперше, коли я його побачив. Вікна були зачинені, бо йшов дощ; було похмуро. Зламані кришки скляних вітрин були зняті та досліджені щодо відбитків пальців. Я був упевнений, що якби злодії залишили якісь речові докази, поліція вже забрала б їх. Але з того, що я побачив того ранку, нічого значущого не залишилося б, якби це не були відбитки пальців.



Я глянув на двері. Було б неможливо ідентифікувати окремі відбитки взуття серед безлічі наявних, якби вони не знаходилися біля віконної рами або в інших конкретних місцях, де були лише злодії.



Я знову пошукав етруську вазу, хоча був певен, що її немає у головному залі. Я запитав поліцію, чи не використовувалися ваза або осколки вази як докази. Він сказав, що це не так.



Я повернувся в коридор, намагаючись згадати, що я бачив, піднімаючись сходами цього ранку: мертвого слугу і двері, що тільки що зачинилися. Я повернувся і повернувся до галереї. Потім я підійшов до того місця, де було тіло, і побачив, що на ньому все ще видно плями крові. Тепер двері були широко відчинені, і коли я зазирнув за праві двері, то побачив, що зламаний замок ще не було відремонтовано. Поліції, мабуть, було цікаво дізнатися про 9-мм кулю, яку вони витягли з дерева. Я глянув на землю і побачив ще щось. Двері притискалися до стіни металевим гаком на підлозі, який вставлявся в вухо внизу дверей. Це було цікаво. Це означало, що щоб замкнути двері, злодіям доводилося стояти за дверима, щоб звільнити гачки. Я нахилився і глянув у підлогу. Тонкий шар пилу за дверима залишив чіткий слід недавнього взуття.



Швидше за все, відбиток зробив людина, яка вбила охоронця і замкнула двері з цього боку галереї. Мені вона здалася креповою підошвою з досить незвичайним картатим малюнком. Я обійшов відбиток, відчепив гачок і штовхнув двері, щоб впустити більше світла. Я витяг з кишені мініатюрний фотоапарат із надчутливою чорно-білою плівкою. Я зробив три знімки відбитка взуття та поклав камеру назад у кишеню. І коли я знову випростався, то побачив поруч із відбитком грудку засохлого білого бруду. Швидше за все, це відвалилося від взуття, на якому було зроблено відбиток. Я вийняв з іншої кишені хустку, взяв шматок глини і загорнув її в хустку, як тільки молодий детектив повернувся. Поки він дивився, я знову штовхнув двері й застебнув гачок.



"Щось не так, синьйоре?" він запитав. За його тоном можна було припустити, що він прийняв мене за настирливого відвідувача.



Я не збирався розповідати йому про слід. Якщо можливо, я хотів знайти Юду раніше за поліцію. Поліція може мати різні уявлення про право власності на документ, і може початися міжнародна інтрига, перш ніж я поверну його - і тільки після того, як італійська військова влада уважно його вивчить.



«Я щойно бачив ці плями крові на підлозі», - збрехав я. "Жахливий стан".



"Так, жахливо", - заспокійливо сказав він.



"Дякую за співпрацю", - сказав я, повертаючись, щоб піти.



Він зупинив мене. «Скажіть, синьйоре, ви з Інтерполу чи, можливо, з преси?»



"Ні те, ні інше", - сказав я. «Я професійний відвідувач музею. Я ходжу в музеї по всьому світу, а потім описую та каталогізую зміст різних публікацій. Поки що я відвідав понад десять тисяч. Я не міг дочекатися відкриття галереї, бо до кінця тижня я маю ще п'ятдесят три музеї в семи інших європейських містах. Мені час іти, бо сьогодні мені потрібно відвідати ще кілька музеїв тут, у Римі».



"Звичайно", - сказав він.



Коли я йшов, молодик дивився на мене з подивом, гадаючи, чи не обдурили його.





Офіс Інтерполу розташовувався за адресою: Via Filippo Turati, 23, у непоказній будівлі. Погода прояснилася, і в повітрі витало весняне повітря, що бадьорить. Це був би чудовий ранок, щоб прогулятися Римом і поринути в атмосферу - відправитися в Сади Тіволі, Терми Каракали або знамениту віллу Адріана. Але робота ще чекала, і ця робота чекала за тьмяним фасадом штаб-квартири Інтерполу.



Я знайшов свого друга Тоні Бенедетто у його невеликому офісі на другому поверсі. Тьмяні стіни та меблі офісу освітлювалися сонячним світлом, що проникало через відкрите вікно, та широкою посмішкою Тоні.



"Нік, мій друже!" він привітався зі мною і обійшов свій стіл, щоб обійняти мене.



"Buon giorno, amico", - сказав я зі смішком.



Тоні був майже мого зросту, з густим темним волоссям і блискучими очима. Ми й раніше допомагали один одному, і разом весело проводили час. Тоні подобалося трохи повеселитися.



Ми сіли. Я витягнув пачку Lucky Strike і запропонував Тоні цигарку.



'Ах! Тепер я згадую, чому ти мені так подобаєшся, Бамбіно. Тому що у вас є добрі американські сигарети.



Я прикурив, і ми деякий час сиділи мовчки і курили. "То ти тепер інспектор?" - сказав я нарешті.



Він знизав плечима. "Якщо ви залишаєтеся в організації досить довго, ви зрештою станете босом, подобається вам це чи ні". Він усміхнувся мені зубною пастою.



"Може, мені краще піти з AX, перш ніж бос піде у відставку", - сказав я. "Не думаю, що зможу впоратися з офісною роботою".



"Я теж", - сказав Тоні. "На щастя, моє невелике просування по службі дозволяє мені також працювати на відкритому повітрі". Тепер темно-карі очі стали серйознішими. «У мене є справа про пограбування у Ватикані, Нік. Як ви до цього причетні?



Я резюмував те, що сталося й досі. Я розповів йому про документ, але не про те, що він утримував. Він похмуро слухав. «Я хотів би побачити твої поліцейські фотографії», - вирішив я. «Я добре роздивився людину, яку поранив».



«Ми подивимося їх разом, Нік, – сказав він. «Я послав людину до Ватикану, але він нічого не знайшов. Чи можливо, що ми разом працюватимемо над цим питанням? »



"Можливо", - сказав я. «Але не офіційно. Я волію, щоб Інтерпол не дізнавався про причину моєї присутності».



Він кивнув головою.



"І ще дещо", - додав я. «Якби ми змогли знайти документ, це мій. Ви можете навіть не згадувати про його існування свого начальства».



Тоні подумав про це. «Добре, Нік, – сказав він. «Ми зацікавлені у поверненні скарбів Ватикану, нам не треба копатися у державних секретах Америки». Посмішка повільно повернулася до свого обличчя. "У мене таке почуття, що в тебе є зачіпка".



Я вийняв із кишені мініатюрний фотоапарат. Це була Minolta з дуже швидким затвором, і я використав у ній суперпанхроматичну плівку. "Думаю, це вас зацікавить", - сказав я. "Як швидко це може бути виявлено?"



"У нас є невелика темна кімната", - відповів Тоні. «І професіонал. Близько полудня ми зможемо збільшити зображення».



"Відмінно", - сказав я. Я взяв хустку і розгорнув її. - А потім я хотів би знати, звідки цей шматок глини. Ви можете дізнатись?



"Це буде трохи важче, аміко", - він нахилився вперед і оглянув шматок глини. – «Я віддам його нашому хіміку. Що небудь ще?'



'Не на даний момент. Давайте ненадовго подивимося на ваші фотоальбоми».



Ми витратили більше години на перегляд поліцейських фотографій у великій сірій кімнаті, заповненій картотечними шафами, столами та жінками-клерками. Коли ми закінчили, я не впізнав жодної особи у всьому фотоархіві, який знав.



"Я був упевнений, що цей хлопець буде там", - сказав я. "Якщо людина, яку ви бачили, був Юда, - сказав Тоні, ляскаючи по останньому альбому, - він, мабуть, дуже обережно підходив до вибору своїх людей".



'Точно. Але це пограбування скоїли справжні професіонали, і зазвичай люди такого рівня мають судимість».



Тоні поклав мені руку на плече. «У нас є фотографії та шматок глини», - сказав він. 'Ну давай же. Ми добре пообідаємо, окропимо обід відмінним вином, а потім повернемося до денної роботи освіженими.



Я посміхнувся й кивнув головою. Одна річ, яка мені подобалася Тоні. Його безтурботна поведінка була щирою, але я знав, що за недбалістю криється розум і хитрість відданого поліцейського.



«Ти маєш рацію», - сказав я. «Ми нічого не можемо тут зробити, доки не будуть готові фотографії».



Ми пішли у кафе Mediterraneo та ссіли на терасі. Тепер, коли хмари розвіялися, теплішало, але вітер все ще був сильний. За рекомендацією Тоні ми замовили смажену рибу. Основний курс передував спагетті і потім білим сиром. Наше легке біле вино було чудове. Ми говорили про минулі часи, і Тоні нагадав мені дівчину, яку ми знали. Ми бурхливо сміялися, і на якийсь час тиск минулого тижня вщух, і я змогла розслабитися.



За годину ми повернулися до офісу Інтерполу. Фотографії були виявлені та збільшені до 18x24. Тоні вийняв їх із папки і передав мені, не дивлячись на них.



"Вони добре попрацювали", - сказав я. "Подивися на це".



Він вивчив перше фото. «Так, – сказав він, – картина чітко видно. Не думаю, що коли-небудь бачив щось подібне, Нік. Дуже незвичайно.'



"Я згоден, і це вдало для нас".



'Конкретно. Я зроблю ще відбитки та оберу тип взуття».



Ми увійшли до темної кімнати, і лаборант відразу ж пообіцяв зробити ще копії найкращих фотографій. Потім Тоні взяв список взуттєвих магазинів у місті, а я зробив кілька телефонних дзвінків, щоб перевірити виробників взуття. По всій Італії їх було дюжина.



Поки Тоні наказав кільком чоловікам відвідати взуттєві магазини, я повернувся до готелю, щоб закодувати звіт для Хока. Мені довелося покласти його в «поштову скриньку», звідки його забере кур'єр і відправить до Хоку. AX не використовував телефон, навіть із перетворювачем мови, за винятком випадків, коли потрібно було передати термінове повідомлення. Я написав свій звіт і відправив його до поштової скриньки.



Повернувшись до своєї кімнати, я виявив, що Тоні просить зателефонувати йому.



"Ми знайшли виробника", - сказав він. «Це єдина фірма у країні, яка виробляє такий дизайн. Зараз ми складаємо список роздрібних продавців на основі бухгалтерських книг виробника».



"Добре", - сказав я. «Я прийду до того, як ви закінчите. Мої компліменти за вашу ефективність».



-



Коли я повернувся до Тоні ближче до вечора, я дізнався, що взуттєва фабрика знаходиться в Мілані і називається "Нове італійське товариство". Представник у Римі отримав з фабрики лише невеликі партії взуття та продав їх лише двом магазинам у місті. Один із цих магазинів збанкрутував близько року тому. В результаті залишився єдиний магазинчик на околиці міста.



За запитом ми з'ясували, що власником магазину був Луїджі Фарнезе.



"Тепер ми його знайдемо", - сказав я. "Тобто, якщо наш чоловік купив туфлі в Римі".



"Скоріш за все", - відповів Тоні. «Ми вважаємо, що ми також упізнали ваш шматок глини, аміко. Наш хімік вважає, що це Сицилія.



"Хммм", - сказав я. "Мафіозі".



-



Тоня мала інші справи, тому я поїхав у магазин на таксі сам. Він був на вузькій вуличці в одному з нових районів Риму. Продавалося взуття та інші вироби зі шкіри. Фарнезе, невисокий товстий чоловік із вузькими вусами, дуже допоміг.



"Три покупці нещодавно купили це взуття на креповій підошві", - сказав він. "Я записав їх імена".



Я глянув на імена. Барзіні. Аранчі. Паллотті. Мені нічого не сказали.



Я запитав. - "Можу я переписати імена?"



'Ну звичайно; природно.



Я так і зробив, подякував продавцю і пішов.





Наступного дня Тоні відвів мене до поліцейського управління, де я мав бути його помічником, і йому дозволили переглянути об'ємні файли. До полудня ми знайшли те, що шукали. Рокко Барзіні мав штрафний лист. Список був старим, і в ньому згадувалося лише про незначний злочин. За годину ми знайшли його серед поліцейських фотографій. Це була людина, яку я підстрелив у Ватикані.



Тоні коротко порадився з архівістом.



"Поліція не чула про Барзіні досить довгий час, - сказав він, - і вони втратили його з уваги".



"Хіба вони не знають, де він?"



"Вони кажуть ні".



"Ну, ми знаємо, що він нещодавно був на Сицилії".



«Так, дорогий друже, але від цих знань нам мало користі. Сицилія – великий острів з небалакучим населенням. Ви побачите, що буде дуже важко змусити когось говорити про Барзіні чи про когось ще». Я погодився з ним. Потім я раптово подумав про Джину, дівчину, яка була пов'язана з мафією. «Можливо, – сказав я, – ми зможемо дізнатися щось про нашого друга з креповою підошвою тут, у Римі».










Розділ 6










Того вечора я пішов відвідати Джину. Вона знала, що я прийду і приготувала смачну їжу. Головне блюдо було scallopini алла Firenze, з розплавленим сиром на м'ясі та шпинаті. Спочатку були спагетті, потім телятина і, нарешті, сир та фрукти. Червоне вино було чудовим.



"Невже всі італійки так добре готують?" – спитав я, коли ми сіли на лаву.



Джина обійняла мене за плечі. "Не всі з них, - сказала вона, - але більшість італійських жінок". Вона підтягла ноги під себе, і її спідниця ковзнула вгору по стегнах, оголюючи білі сідниці.



"Вони роблять багато речей добре", - м'яко сказав я.



Вона посміхнулася і легенько поцілувала мене в шию. "Я думала, ти повернешся до мене, Нік", - прошепотіла вона.



"Боюсь, це бізнес", - винен сказав я. «Принаймні це головна мета сьогодні ввечері».



Вона відсмикнула руку. "Це не зовсім втішно, чи не так?" - сказала вона, надіючись.



Я посміхнувся і притягнув її до себе. "Це дуже важливо, але це не означає, що я не хотів бачити тебе знову".



Я повернув її обличчя до себе і поцілував у губи. Вона обійняла мене за шию. "Так набагато краще", - пробурмотіла вона. Потім вона вирвалася на волю. "Який у вас бізнес тоді?" — спитала вона. – «Я думала, ви на дипломатичній службі».



«У якомусь сенсі, – відповів я. Джино, я не можу точно сказати, чому я в Римі. Але, можливо, ти зможеш мені допомогти, якщо те, що ти розповіла мені про себе, правда».



Вона поцілувала мене в мочку вуха. 'Що ти маєш на увазі?'



«Ви сказали, що знаєте людей з пекла».



Вона трохи відсахнулася. - "Але ти не поліція".



Я вагався. Тоді я вирішив розповісти їй якнайбільше. «З якоїсь причини я не можу вам пояснити, Джино, – сказав я, – мене цікавить, що сталося у бібліотеці Ватикану кілька днів тому».



Її темні очі стали навіть більшими, ніж зазвичай.



«Дияволо! Вас цікавить пограбування у Ватикані?



"Так", - відповів я.



'Ах. Я не знаю. Існують певні види злочинів, про які ви не можете отримати інформацію. Це такий злочин. Ніхто ні про що не знає».



"Я теж не чекаю від вас інформації про злочин", - сказав я. «Я просто сподівався, що ти розповіси мені про одну людину».



Вона знизала плечима. 'Хто ця людина?'



"Його звуть Барзіні", - сказав я. "Рокко Барзіні".



Вона замислилась на мить. Потім сказала: "Я не знаю цього імені".



"Подумай гарненько, Джино", - сказав я, цілуючи її руку. "Це дуже важливо для мене".



Через мить вона сказала: «Ні, Нік, я не знаю цієї людини».



Я зітхнув.



«У самої поліції немає жодних доказів у цій справі», - продовжила вона. «Було краще, якби ви викинули цю справу з голови».



Я бачив неспокій у її очах. "Джина, - сказав я, - не можу".



Вона відкинулася на кушетці і задумливо прикусила нижню губу. "Що ж, - повільно сказала вона, - якщо я не зможу переконати тебе здатися, ми можемо щось зробити".



'Так?'



«Є жінка. Я познайомився з нею через Розу, мою подругу із кафе».



"Я пам'ятаю Розу", - сказав я.



«Ця жінка володіє борделем на площі Монтечіторіо. Вона знає римських злочинців краще за своїх братів. Може, вона хоче поговорити з тобою. За платню.'



"Я заплачу", - сказав я.



Тобі доведеться піти туди одному. Вона не пускає жінок у свій дім, окрім дівчат, які у неї працюють».



"Можу я побачити її сьогодні ввечері?"



"Я подивлюся."



Вона підійшла до телефону, набрала номер і заговорила приглушеним тоном. За кілька хвилин вона повісила слухавку і сіла поряд зі мною на диван.



"Все в порядку", - сумно сказала вона. «Ви можете піти туди після десятої години.



Вона готова поговорити із вами. Я не згадала ім'я людини, яку ви шукаєте. Вона боїться, що її телефон інколи прослуховується поліцією».



«Дякую, Джино», - сказав я. Я глянув на годинник. Було майже десять годин. "Тоді мені краще піти", - сказав я.



«Є ще дещо».



'Так?'



“Щоб ваш візит виглядав нормальним, знайдіть одну з дівчат, перш ніж ви зможете поговорити з місіс Вазарі”.



Я підняв вказівним пальцем її похмуре підборіддя. "Можливо, мені вдасться цього уникнути", - сказав я.



Вона виглядала серйозною. - «Не грай у ігри з місіс Вазарі, Нік. Я сказала їй, що ти заплатиш за дівчину і що ти маєш окупити свої гроші».



'Я подивлюся.' Було не з приємних думок кинути Джину і лягти в ліжко з повією. - "Не треба боятися. Я маю на увазі дівчину. Роза запевнила мене, що місіс Вазарі дуже сувора щодо здоров'я».



Я встав. "Якщо з тобою все гаразд, я повернуся сюди після того, як поговорю з нею".



Вона подивилася на мене зі сльозами на очах. "Мені б це дуже сподобалося", - сказала вона.





Я взяв таксі до площі П'яцца Монтечіторіо. Площа знаходилася у потворній частині міста, не для вечірніх прогулянок. Будинок був дуже старим, з обвітреним фасадом. Всі вікна були освітлені, хоча на першому поверсі жалюзі були опущені, а віконниці над ними зачинені, залишивши лише смуги жовтого світла.



Коли я йшов тротуаром, я побачив людину, що стоїть на сусідньому ґанку. Він не дивився в мій бік, але його присутність змусила мене насторожитися. Мене впустила худенька молода дівчина. Ще кілька клієнтів перемістилися до великої вітальні, де й зустріли дівчат; поки я чекав у холі перед великою залою, всі вони, здавалося, знали про мою присутність.



До мене підійшла струнка жінка середнього віку з чорним волоссям, суворо зачесаним назад. Я запитав. - "Місіс Вазарі?"



Вона лагідно посміхнулася. Ні, я помічниця місіс Вазарі. Ви хочете дівчину?



Я знав, як відповісти. 'Так.'



Коли ми увійшли до вітальні, кілька жінок подивилися в наш бік. До нас підійшла молода білявка. На ній були короткі чорні трусики, що оголювали більшу частину її стегон і грудей. Я оцінив її приблизно у вісімнадцять; Я відчув ще один дотик невинності до її серцеподібного обличчя. Вона запитала мене італійською, чи може вона зайняти мене. Я дійшов висновку, що вона така ж хороша чи така ж погана, як і інші. Я кивнув головою.



Вона посміхнулася і власне схопила мене за руку. Помічниця місіс Вазарі пішла, і дівчина запитала, чи не хочу я чогось випити, перш ніж ми пішли до її кімнати. "Ні, - сказав я, - підемо прямо зараз нагору".



"Ах, ти з нетерпінням чекаєш на це, так?" Вона повела мене вгору сходами до кімнати на першому поверсі.



Як тільки за нами зачинилися двері, вона почала роздягати мене. - Ви англієць, так? Марія прийняла багато англійців».



Я дозволив їй якийсь час йти своєю чергою. Схоже, це їй подобалося. Я не брав із собою рушниці, ризикований крок, але я не хотів привертати непотрібну увагу в цьому місці. Я сів на край залізного ліжка і зняв туфлі та штани, а Марія вміло зняла свій тонкий одяг. У неї було красиве молоде тіло з тонкою талією і пружними на повні груди. На лівому стегні у неї був синець, безперечно, залишений гарячим клієнтом.



"Тобі подобається Марія?" — спитала вона.



Я встав поруч із ліжком і зняв решту одягу. «Так, Маріє, ти дуже гарна». Я посміхнувся і мав це на увазі.



Вона сіла на підлогу біля моїх ніг і почала гладити мене по стегнах. "Ти дуже гарна", - сказала вона. Її рука піднялася до моїх геніталій і зайнялася там. Вона нахилилася вперед і поцілувала мене у стегно. Я сів на край ліжка, і вона підійшла до моїх стегон, щоб притиснутися один до одного.



Коли я зайшов до кімнати, все, про що я думав, була розмова з місіс Вазарі. Але в міру того як Марія працювала зі мною дуже вміло, моє збудження зростало, і на той час, коли вона розтяглася на ліжку і сунула подушки собі під стегна, я був готовий.



Вона добре знала свою професію. Вона достеменно знала, що і коли робити, щоб довести мене до вибухової кульмінації. Коли все закінчилося і ми лежали в поті на зім'ятих простирадлах, вона здавалася щасливою, що я був фізично задоволений. Іншого вона не чекала. Щодо мене… ну це було те, за що я заплатив.



Я спитав її про місіс Вазарі.



'Ах. Ви той, хто хотів поговорити з мадам.



'Так. Можеш відвести мене до неї?



'Іди зі мною.'



Вона відвела мене на другий поверх, і ми пройшли темним коридором у задню кімнату. Вона двічі постукала і, коли відкрилася помічниця, пішла.



- Ви хочете поговорити з місіс? - Запитала темноволоса жінка.



Я глянув повз неї до кімнати. Він був м'яко освітлений червоним та синім світлом. У коридор долинав запах ладану.



"Так, вона сказала, що хоче мене бачити", - відповів я.



"Увійдіть", - сказала жінка, відступаючи вбік.



Я зайшов до кімнати, і запах став задушливим. Фігура в розкішному шовку відкинулася на низькому дивані в кімнаті з товстим килимом. Підійшовши ближче, я побачив, що це надзвичайно товста жінка. Їй мало бути не менше сімдесяти, але вона була сильно нафарбована, як кінозірка з раннього звукового фільму. Її гнучке зморшкувате обличчя було вкрите косметикою, очі були чорними, а повіки – темно-синіми. Руж розмазали по жирних щоках, а червона помада утворила фальшивий рот. Все це було прикрите оранжевою перукою. Її товсті білі руки стирчали з шовкової сукні, як дві грудки зморщеного тіста, а її шкіряні пальці були прикрашені як мінімум дюжиною кілець.



"Це містер Картер?" підвищив її старий голос.



"Так, мем", - відповів я.



Помічник підштовхнула стілець до диван і жестом запросила мене сісти. «Прошу вибачення за пахощі», - прошепотіла вона. "У мадам дивний запах тіла, який вона маскує ладаном".



Я кивнув і сів.



«Перестань шепотітися і крастися навшпиньки», - сказала місіс Вазарі жінці. "Ти можеш залишити нас на мить у спокої".



"Так мем." Вона обернулася і вийшла з кімнати. "Ви добре виглядаєте", - сказала місіс Вазарі англійською. «Ви не заперечуєте, якщо я зніму цю перуку? Дуже жарко ".



"Звичайно, ні", - відповів я.



Вона підібгала зморщені губи і зняла помаранчеву перуку з голови. Вона була майже лиса, і тут і там стирчали пучки сивого волосся. У перуці вона була найхимернішою жінкою, яку я коли-небудь бачив. Без перуки вона була карикатурою на сумну стару. Як не дивно, вона мені сподобалася.



"Добре", - сказала вона ламким голосом старого. "Я так розумію, ви прийшли попросити інформацію". Від розмови в неї перехопило подих.



"Справді, мем", - відповів я.



«Просто клич мене Неллі».



"Неллі?" - спитав я недовірливо.



«Мій батько був англійським моряком. Незважаючи на протести моєї італійської матері, він наполіг на тому, щоб дати мені ім'я Неллі».



Вона зморщила тонкі пофарбовані губи в гротескній посмішці. "Ви повірили б, що я була дуже привабливою жінкою?"



'Звісно.' Я сподівався, що мій голос звучить дружелюбно.



"Коли мені було сімнадцять, мене зробили пропозицію від венеціанської знаті", - прохрипіла вона. 'Я відмовилася. Розумієте, я хотіла більше, ніж діловий шлюб.



Я мовчав, бо не знав, що сказати.



«Коли я заснувала цей будинок, я приймала деяких із найвидатніших людей Європи, містере Картер. Мої дівчатка знали державних діячів та високопосадовців. Ім'я якогось міністра було відоме по всій Італії. Він ніколи не спав із дівчатами. Він дивився, як вони роздягаються, а потім попросив їх стати перед ним оголеними, поки він грав сам із собою. Ніколи не знаєш, які бажання має кожна людина».



Вона вже задихалася від розмови. «Пізніше, – говорила вона, – сюди часто приходили представники злочинного світу. Мафіозі та інші. Я знав їх усіх, містере Картер. Мені багато чого розповідали, але я ніколи не продавав інформацію про людей, які мені подобалися».



Сморід у кімнаті висів у мене до ніздрів. Зморшкувата маска тривала. "Ви прийшли запитати про чоловіка".



'Так.'



'Його ім'я?'



"Рокко Барзіні".



Очі на зморшкуватій шкірі довго дивилися повз мене, а потім повернулися до мого обличчя. " Я його знаю . Яка інформація задіяна? '



"Чи можете сказати мені, де його знайти?"



"Можливо", - відповів хрипкий голос. "Якщо інформація коштує багато грошей для вас".



"У мене є гроші", - сказав я.



"Двадцять тисяч лір?"



Я вагався. Це були великі гроші, але я думав, що з Неллі Вазарі торгуватися не можна.



'Добре.'



"У тебе є це із собою?"



Я поліз у кишеню, вийняв лір пачку, відрахував двадцять тисяч і передав гроші Неллі. Вона взяла його і знову перерахувала своїми незграбними старими пальцями. Коли вона закінчила, вона піднесла до очей банкноту та вивчила гравіювання та текстуру паперу.



Я запитав. - "Задоволена?"



«Не можна бути дуже обережним у моїй роботі, – відповіла вона, – навіть маючи справу з американцями. Але з вашими грошима все гаразд, так що я розповім вам усе, що знаю про це паразит Рокко Барзіні.



Вона поклала гроші на різьблений східний стіл поруч з диваном, м'яка плоть її плеча розгойдувалася туди-сюди.



«Барзіні приходив сюди час від часу. Він був маленьким злодюжкою, який погано поводився з моїми дівчатками. Він сидів у в'язниці. Зазвичай він живе та працює в Римі, але іноді зникає на кілька років. Деякий час він провів у Неаполі, де захопився проституцією та наркотиками. А нещодавно він повернувся до Рима з людиною, ім'я якої ви, можливо, знаєте, – Джованні Фареллі».



"Я не вірю в це", - сказав я. Але я згадав ім'я з розповіді Джини.



«Кожен поліцейський у Римі знає це ім'я, містере Картер. Він багата людина, має кілька законних справ. Найприбутковіша - це успішна девелоперська та будівельна компанія Makelaardij Farelli. Але за цим респектабельним фасадом синьйор Фареллі є лідером злочинного світу, торговцем наркотиками та іншим незаконним бізнесом. Він пов'язаний з мафіозі, містером Картером, і його ім'я пов'язане з крадіжкою творів мистецтва, що відбулася у Венеції близько року тому.



«Цікаво», - промимрив я.



«Коли Рокко Барзіні повернувся до Риму, він був охоронцем Фареллі».



'Вірний. І що Фареллі живе у Римі?



"У синьйора Фареллі багато резиденцій", - прохрипіла вона. «У нього є квартира у місті, але він майже ніколи не буває. Він має віллу на північ від Риму і номер-люкс в готелі на Капрі, яким він володіє. У цей час року він майже завжди на Капрі.



Вона взяла флакон і розпорошила ароматний аромат у кімнаті. Рідина робила її волосся вологим і блискучим у м'якому світлі. Вона нюхала солодкий аромат, здіймаючи ніздрі, потім люто закашлялася.



Я запитав. - "Ти в порядку?"



"Так, так", - сказала вона. «Добре, молодий чоловік».



«Ви вірите, що Барзіні та Фареллі можуть бути в цьому готелі на Капрі?»



«Швидше за все, містере Картер. Готель називається «Цезар Август» та розташований у центрі острова».



"Ви мені дуже допомогли."



«Я завжди ціную людину за гроші». Її нафарбований шкірястий рот криво усміхнувся.



Я підвівся, щоб піти.



"Ви повинні заплатити п'ятнадцять тисяч лір за дівчину", - прохрипіла місіс Вазарі. Ви можете заплатити внизу. І поверніться ще раз, містере Картер.



"Дякую", - сказав я.



У коридорі я глибоко вдихнув. Внизу я заплатив темноволосій жінці за недовге перебування з Марією і пішов. На вулиці свіже повітря ще ніколи не пахло так добре.



Вона сказала мені, що я можу знайти таксі на бульварі трохи далі, тому я пішов у тому ж напрямку. Це був спекотний вечір, приємний вечір. Але на півдорозі через наступний квартал я почув кроки. Я повернувся і побачив двох чоловіків, що швидко наближалися.



У мене не було причин думати, що мені загрожує якась небезпека, але коли вони наблизилися, я притулився до стіни будинку. Вони пригальмували. Один із них пройшов повз мене, інший – поруч. Потім чоловік, який пройшов повз, обернувся і відрізав мене. Мені здалося, що я дізнався про обличчя, яке бачив у будинку Неллі Вазарі.



"Фер березень!" - Сказав він, значно зупиняючи мене.



У мене не було вибору. "Я спитав. - "Що трапилося?" "Хофретта!"



Я поспішав.



"Про що ви говорили з місіс Вазарі?" - спитав англійською інший, менш мускулистий чоловік.



Я глянув на квадратне, рябе обличчя цієї людини і раптом відчув себе голим без люгера та туфель на шпильках.



"Вона мій старий друг".



Великий чоловік загарчав. Ви ніколи там не були, синьйоре.



Я штовхнув його. - 'Посунься!'



"Ні, поки ти не скажеш те, про що говориш з Мадам", - сказав він.



«Я вже сказав це. Це було поновлення старої дружби». Я хотів пройти повз них.



М'язистий чоловік ударив мене кулаком по голові. Я впав на його товариша, котрий дозволив своєму кулаку увійти мені в живіт. Комбінація двох ударів на мить вирубала мене. Я сильно вдарився об будинок і ахнув, як риба. Я побачив, що ще один кулак наближається до мене, і спробував ухилитися від нього, але отримав швидкий удар по щоці. Через мить мене схопили ззаду. Обличчя зі слідами віспи рухалося переді мною.



"Розкажи нам про цю розмову", - відрізав він.



'Йди до біса.' - Простогнав я.



Кулак вдарив мене в груди. Перш ніж я зміг оговтатися від удару, я отримав другий удар в обличчя. Я відчув, як моя голова нахиляється убік. Ці гангстери знали свою справу. Ймовірно, вони навіть не мали жодного відношення до тих чоловіків, яких я шукав, але зараз це мало що змінило.



«Припини», - прогарчав він. Я побачив спалах леза, а потім стилет, затиснутий у мене під носом.



"Скажи це, чи я тебе поріжу!"



Я знову міг дихати. "Добре", - сказав я. "Я скажу це". Ніж не зникав, але лишався нерухомим.



Тепер я поновив свої сили. Вузьке лезо ножа було всього за три дюйми від мого лівого ока. Я мусив дуже добре знати, що роблю.



"Ми говорили про її бізнес", - сказав я, все ще важко дихаючи. Я перемістив праву ногу так, щоб вона опинилася між його розчепіреними ступнями. "Компанія місіс Вазарі?" – підозріло запитав він. 'Чому?'



Інший чоловік тримав мене за руки трохи менш міцно.



"Так", - сказав я, готуючись до дії. «Чи бачите, я хотів попросити її відкрити будинок у Мілані».



'Які? Місіс Вазарі ніколи б не ... "



Я підтягнув масивного чоловіка вперед на один крок і сильно вдарив правим коліном у мошонку. Його обличчя спотворилося. Він упустив стилет надвір. Коли я опустив ногу, я настав правою ногою на підйом кремезного чоловіка. Він закричав, і його хватка ослабла. Щосили я вдарив лівим ліктем у його грудну клітку. Я почув тріскотіння. Він закричав, упав на бік і врізався у стіну за нами.



Інший ударив мене. Я заблокував удар лівою рукою та відповів на удар правою. Коли він упав на землю, він потягнувся за стилетом, але той зісковзнув у темряву. Потім я відчув нищівний удар по спині. Здоров'як притулився до стіни і знову напав на мене. Його кулак ударив мене по потилиці, і я впав навколішки. Я впав на бік. Твердий черевик ударив мене по обличчю. Я вдарив задньою стороною долоні, і він відлетів.



Коли мене вдарили ногою в бік, я голосно застогнав. Я потягнувся черевиком і схибив. М'язистий чоловік знову встав.



"Basta cosi!" сказав він. "Si sbrighi! Він вирішив піти.



Його товариш поспішив за ним, і вони зникли за рогом. Я ледве сів. Я почував себе так, ніби мене пропустили через величезну м'ясорубку. Я мав такий сильний біль у тілі, що неможливо було визначити, які ділянки були пошкоджені. Я підніс руку до обличчя. Це було криваве місиво.



Я на кілька хвилин притулився до будинку, сподіваючись, що біль затихне. Я був надто оптимістичний. Я спотикався темною вулицею кілька сотень ярдів і нарешті дістався бульвару. Як і сказала вона, незабаром з'явилося таксі. Я покликав його і заліз усередину.



"Че дияволо!?" вигукнув водій, побачивши моє обличчя.



Я дав йому адресу Джини Романо. Він поїхав швидко, щоб якнайшвидше витягти мене зі свого таксі. Я піднявся сходами і грюкнув Джині у двері. Коли вона розплющила його, її очі розширилися від шоку.



"Dia mio!" вигукнула вона.










Розділ 7










Мої передпліччя були важкими, а в роті пересохло. Я намагався прийти до тями. Все, що я міг згадати після зустрічі з Джиною, це те, що мені вдалося додзвонитися до Хоука по телефону з перетворювачем голосу, щоб повідомити про це. Він сказав, що передзвонить уранці. Я поворухнув однією ногою. Я відчував під простирадлом інше тіло. Я провів рукою по м'якому здуттю живота до теплого місця, де стикалися стегна. Джина обернулася до мене. Її ліві груди торкнулися мого боку, і я відчув, як сосок ковзнув повз мене. Я просунув руку під простирадло і торкнувся її м'якої, теплої шкіри. Намагаючись не звертати уваги на біль, я повернувся на бік, стискаючи тверду круглу сідницю.



"Мм", - сказала вона, все ще заплющуючи очі.



Вона притулилася до мого тіла і обійняла мене за талію. Потім вона видала ще один звук, і її очі розплющилися, моргаючи.



'Нік? Ви впевнені, що почуваєтеся краще?



Я підтягнув її стегна до мене, і вона перекинула мені руку через плече. Її груди притулилися до моїх оголених грудей.



"Нічого особливого", - пробурмотів я. «Але я вважаю, що незабаром ситуація покращає».



Вона прочинила повні губи. Вилуплений язик був теплим і солодким. Її стегна м'яко підстрибували до мене. Поцілунок змусив нас ахнути. Джина перекинула праве стегно мені на стегно, і мій біль у тілі був забутий у пориві, що охопила нас, коли я повернувся і підняв її тіло, щоб прийняти мій поштовх. Вона прийшла до мене охоче, і в той же час ми досягли кульмінації.



Потім я ліг на спину, щоб відпочити. Джина, що лежала поряд зі мною, дивилася в стелю. Нарешті я підняв руку і обережно торкнувся ран над лівим оком і правою щокою. Вони були сухими, але в мене хворіла вся сторона обличчя. Якимось дивом мої зуби, здавалося, залишилися на місці. Я стягнув простирадло і побачив на своєму торсі кілька синців.



"Вони добре зі мною зверталися, - сказав я, - але я сумніваюся, що вони зможуть рухатися так плавно сьогодні вранці".



«Бідний хлопчик», - тихо муркотіла Джина. Вона поклала руку мені на стегно.



"Сподіваюся, вони не турбували Неллі Вазарі", - сказав я.



«Вони цього не зроблять, Нік. Має багато впливових друзів».



"Мені здалося, що це сицилійці", - сказав я. 'Незважаючи на те, що прямого зв'язку немає, до теперішнього часу Барзіні чи Фареллі чули це»



.



"Нік", - сказала Джина, повертаючись до мене обличчям. "Ви збираєтесь на Капрі?"



Я запитав. - «Чому ви хочете це знати?»



"Коли ви вчора ввечері розповіли мені все про свою участь у крадіжці, можливо, ви не знали про це, але змусили мене допомогти вам", - відповіла вона. “І я можу вам допомогти. З таким успіхом ти можеш повністю довіряти мені тепер, коли ти мені довіряв давно. Я знаю цього Фареллі. Пам'ятайте, я казала вам, що я була його коханкою. Я знаю його готель, його номер, звички. Я можу бути вам корисною».



Я запитав. - "Як довго ви... з Фареллі?"



Вона уникала мого погляду. 'Кілька місяців. Він купив мені багато речей, але його жорстокість була для мене нестерпною».



"Як я можу бути впевнений, що ти зараз допоможеш мені проти нього?" Я почував себе далі.



Вона звузила очі. «Я ненавиджу Фареллі, Нік. Присягаюсь, ти можеш мені довіряти.



Я подумав і вирішив спробувати. «Добре, – сказав я, – я відвезу тебе на Капрі. З нами їде мій друг із Інтерполу».



"Привезти поліцейського?"



'Так.' Вона зупинилася. - "Фареллі пограбував Ватикан, Нік?"



"Є хороший шанс на це".



"Але чому ваш уряд має про це дбати?" Я задумливо глянув на неї. «Під час пограбування було вкрадено щось, що належить моєму уряду. Вам не потрібно знати більше Джина. Більше не питай мене».





"Добре, Нік".



Телефон задзвонив. Джина встала, пройшла в інший кінець кімнати та взяла слухавку. Її оголене тіло все ще виглядало привабливо. За мить вона обернулася. 'Це вас.'



Це мав бути Хоук. То був він.



"Хто, чорт забирай, це був?" він ревів через багато миль океану.



Я посміхнувся, незважаючи на жорстке болісне обличчя. "О, одна дівчинка", - невинно відповів я.



"Так, чорт забирай, дівчинко!"



«Все гаразд, – сказав я. «І я щойно вніс її до розрахункової відомості».



"У якому обсязі?" Голос здавався кислим.



«Знаєш, я ніколи не братиму з тебе гроші за це», - сказав я. «Я найняв Джину на тимчасовій основі. Вона привела мене до джерела тієї важливої інформації, яку я обговорював з вами.



"Поки ви знаєте, що робите!" Він зробив паузу, щоб знайти свій сарказм. - "Сподіваюся, ти добре провів ніч, Нік".



Його наміри були зрозумілі, але я залишався байдужим. «О так, сер. Я почуваюся набагато краще.'



«Слухай, ти гаразд? Минулої ночі ти пролунав трохи побитим.



"Я гаразд", - відповів я.



«Ми переглянули файли Юди, – продовжив він, – і у нас є новини для вас. Ім'я Фареллі з'явилося у досьє Юди кілька років тому. Він украв деякі державні документи в Англії. Фареллі – великий хлопчик. Він або мафіозі, або тісно з ними пов'язаний».



'Так. Типу того хлопця, який може надати робочу силу та техніку для серії пограбувань, придуманих Юдою».



«Ось до чого я прийшов, Нік. Я думаю, що вам краще їхати на Капрі.



"Я вилікую в Неаполь пізніше".



'Добре. Тримай мене в курсі. Ця справа може мати більші розміри, ніж ми думаємо».



'Точно.'



"Постарайся поспати вночі".



Я посміхнувся. Я знав, що Хоук теж усміхається своїм худим обличчям. «Так, звичайно, – сказав я.



-



Пізніше цього ранку я пішов в офіс Інтерполу і поінформував Тоні Бенедетто про останні події. Він мав солідне досьє на Фареллі. Було посилання «містера Дж.». Дата була пізніше, ніж вказівка AX.



«Юда та Фареллі, здається, стали добрими друзями, - сказав Тоні.



Я відповів. - «Щодо Фареллі, я не знаю». «Але ніхто не друг Юде. Він підтримує лише безжальні ділові контакти». Переглянув папку з файлами. «Юда не зовсім людина, розумієте, в молодості він втратив руки внаслідок нещасного випадку, і у нього штучні руки, які виглядають як тіло і кров, але перебувають під «шкірою» із твердої сталі. Ці руки символізують людину. Якось він мало не вбив мене ними.



«Ми молитимемося, щоб він не мав іншого шансу», - сказав Тоні.



"Ви готові поїхати на Капрі?"



'Так. Скільки відлітає наш літак?



'О четвертій годині. За годину ми будемо у Неаполі, а рано ввечері – на острові».





Ще годину залишалося ясно, поки ми на фунікулері доїхали до міста Капрі над залитим квітами, білим островом. Острів був настільки маленьким, що кобальтово-синє море було видно майже з будь-якої точки міста. Вузькі звивисті бруковані вулички мали незліченну драбину, що веде вгору і вниз на інші рівні. Туристи заповнили невелику площу в центрі і сиділи, попиваючи чинзано на заході сонця. У двох кварталах від площі стояв готель «Цезар Август» - велика гарна будівля з бугенвіллією над входом.



"Ось і все", - сказала Джина, коли ми стояли перед ним. «Люкс, у якому мешкає Фареллі, знаходиться на третьому поверсі. Звідси видно балкон. Коли Фареллі там, у нього два охоронці, але ви можете побачити лише одного з них. Другого він ховає, коли в гості приходять незнайомці. У маленькій кімнаті поруч із вітальнею стоїть металевий стіл, який завжди замикається. У цьому може бути щось важливе». Потім вона запитала: Що ви збираєтеся робити, коли приїде Фареллі?



"Тримати наші особистості в секреті якомога довше", - відповів я. «Ми можемо дізнатися про землю чи будинки на острові. Звичайно, я сподіваюся, що його там немає, тому що у нас недостатньо доказів проти нього, щоб його заарештувати. Юда - та людина, яка мені потрібна. Сподіваюся, у нього є те, що я шукаю». Потім: Ти не можеш піднятися нагору.



«Чому б і ні, Ніке? Я можу почекати у коридорі, поки ви запитаєте.



«Ні, це надто небезпечно. Ви йдете до кафе на площі, щоб випити».



"Добре", - розчаровано сказала Джина.



«Якщо ви не отримаєте від нас повідомлень протягом години, зніміть номер у готелі Paradiso».



'Я зроблю це.' - Вона знизала плечима і пішла до площі.



Тоні посміхнувся і похитав головою. «Гарний інформатор, аміко», - підморгнув він мені.



"Ви б бачили Неллі Вазарі", - сказав я.



Зіткнувшись із ситуацією, подібною до тієї, в якій опинилися ми з Тоні, ми повинні були грати на дотик. Це схоже на гру в шахи, тому що після перших двох чи трьох ходів з'являється багато можливостей. Отже, ми пішли до апартаментів із дуже попередніми ідеями. Ми постукали, сподіваючись, що відповіді не буде. Але двері відчинилися, і ми побачили дівчину, що стоїть. У неї було платинове світле волосся та рожева помада на пухких губах. Домашнє пальто з квітковим малюнком, вільно застебнуте на талії зухвало, не приховувало її розкішні форми. Було очевидно, що вона була оголена під пальто. Її довгі пишні стегна і пишні груди спокусливо виглядали з-за рогу з кожним її важким кроком. І судячи з хрипкого бурмотіння і хитких кроків, було так само ясно, що їй не потрібний напій, який вона тримала в руці. "Містер Фареллі тут?" - Запитав Тоні.



"Ні, - сказала вона англійською зі скандинавським акцентом, - містера Фареллі тут немає". Вона притулилася до дверей, і складки домашнього халата ще більше розсунулися.



«Вибачте, - сказав я, намагаючись не дивитися на її соковите тіло, - ми пройшли довгий шлях, щоб побачити його. З ким ми ще можемо поговорити?



"Ви можете поговорити зі мною, бос", - сказала вона, хихикаючи. "Я тут, як завжди, зовсім одна". Вона поклала руку на одвірок, ніби вирішила повністю розірвати халат. Тоні глянув на мене і трохи посміхнувся. «Ми з радістю приймаємо ваше запрошення, синьйоро».



Вона поманила нас і зачинила за собою двері. Кімната була обставлена щедро, але чистота явно не була сильною стороною дівчини. Всюди були порожні пляшки, переповнені попільнички та напівпорожні склянки, а товстий килим був усипаний газетами та ілюстрованими журналами.



Недбалим жестом дівчина жестом запросила нас сісти. 'Хочете щось випити?' вона п'яно хихикнула. Я похитав головою, і її губи розчаровано скривилися. "Не пощастило", - сказала вона.



Спотикаючись, білявка підійшла до лави навпроти двох стільців, на яких ми сиділи з Тоні. З гучним і болісним зітханням вона впала на диван, і вільний вузол ременя розв'язався, не залишивши майже нічого, щоб можна було здогадуватися про її зріле тіло. Безперечно, ми були віч-на-віч із коханкою Фареллі. 'Чого ти хочеш?' — спитала вона. "Ти можеш мені сказати. Джованні тримає мене в курсі всього». Її слова все ще звучали вимучено, але вона була не така п'яна, як я думав спочатку.



Коли Тоні пояснив, що ми хочемо купити вілли на острові, я обернувся і зазирнув у маленьку сусідню кімнату, про яку говорила Джина. З того місця, де я сидів, я міг бачити металевий стіл із телефоном у кутку.



«На Капрі продається дуже мало вілл, – сказала блондинка, яка просто представилася Гертою, – і якщо хтось щось продає, то це за дуже високою ціною. Джентльмени люблять дорогі речі? Останнє слово було задано з натяком.



"Справді", - сказав Тоні, посміхнувшись їй. Я почистив горло. - «Герто, я бачу телефон у іншій кімнаті. Чи може мій друг зателефонувати до нашого готелю? '



Тоні насупився.



"Звичайно", - сказала вона хрипким голосом. "Я включу тобі світло". Вона піднялася з дивана, і халат на мить зісковзнув з її стегон, оголивши її світлий трикутник.



Коли вона увійшла до іншої кімнати, щоб увімкнути світло, Тоні підняв брову. І коли він пройшов повз неї, щоб перейти до іншої кімнати, вона взяла його за руку.



Я побачив, що він обійняв її голі праві груди. Вона помахала туди-сюди й усміхнулася. Тоні зайшов до кімнати і зачинив двері. Герта підійшла до мого стільця і встала поруч, поклавши руку мені на плече: Ти гарний чоловік, - сказала вона.



Я глянув на неї. "Дякую", - сказав я. - Скажіть, Герте, у містера Фареллі з'явилися останнім часом нові друзі з бізнесу? Я чув, що у нього з'явився новий партнер». Вона повернулася до канапи з напоєм у руці. "У Джованні завжди з'являються нові обличчя", - повільно сказала вона. - Але чи повинні ми говорити лише про Джованні? Адже ви і ваш друг живете не тільки заради бізнесу, чи не так?



"Ви, звичайно, дуже гостинні", - зупинив я її. Я сподівався, що Тоні зайнятий обшуками того столу.



- Знаєш таких, як я. Завжди так було. Я маю те, що вони хочуть. Я тебе шокую?



"Зовсім ні", - відповів я. Що Тоні робить?



'Відмінна робота. Я радий, що ти не шокований. Тоді ти такий самий, як я. Ви ж знаєте, що маємо скористатися можливістю, коли вона з'явиться, чи не так?



"Так, це так", - сказав я, розмірковуючи про сусідню кімнату.



Герта поставила склянку на підлогу і ліниво потяглася на кушетці. Вона недбало розстебнула халат, коли Тоні увійшов.



Бенісіма ! – м'яко сказав він.



Герта не дивилася на нас. "Я знаю, чого ти хочеш", - сказала вона хрипким голосом. І ти можеш це зробити. Кожен по черзі чи обидва одночасно. Нічого страшного, я не скажу Джованні.



Тоні стояв перед нею і дивився на її оголене тіло. "Нік", - сказав він з пересохлим ротом, - "може, у нас є ще кілька хвилин, добре?"



"Господи, ні, Тоні".



- Тоді йди. Я побачу тебе пізніше.'



"Тоні, він повернеться будь-якої хвилини!"



Тоні подивився на диван і повернувся до мене. «Тобі легко, коли дівчина чекає на тебе на площі». Тепер він був засмучений і трохи злий. Не на мене, а на ситуацію. Він знав, що я правий.



"Робіть, що хочете, - сказав я, - але дайте мені інформацію, яку ви отримали по телефону".



Його обличчя змінилося. - "Вибач, Нік. Ти правий." Він кинув останній довгий погляд на Герту, потім обернувся і попрямував до дверей.



«Вибач, люба», - сказав я оголеній дівчині. "Просто не місце і не час".



Герта подивилася на мене трохи спантеличено. "Хіба ти не хочеш переспати зі мною?"



"Ви найбажаніша жінка на острові, - сказав я, - але у нас з другом є невідкладні справи".





Тоні мовчав, поки ми були у ліфті. Коли ми увійшли до вестибюлю, я сказав: «Подивися на це з іншого боку, аміко. Ви могли здобути проблему».



Тоні засміявся. 'Я думаю, холодний душ у готелі...'



Я запитав. - 'Що це?'.



'Дивися. Та людина. Це Фареллі.



Високий смаглявий чоловік років сорока увійшов до вестибюлю з іншим хлопцем. Я уважно оглянув його, щоб дізнатися наступного разу. Потім я подивився на іншого чоловіка, що шкутильгав тростиною, і впізнав його. Це був Барзіні, якому я вистрілив у стегно під час пограбування у Ватикані. Коли двоє чоловіків підійшли до найближчого прилавка, я повернувся до газетної стійки, щоб Барзіні не міг бачити моє обличчя.



"Мене ще не питали?" - спитав Фареллі портьє.



"Ні, синьйор Фареллі".



'Чудово. Надішліть їжі на трьох нагору. Скажімо, тальятелле алла болгнесе.



«Я подбаю про це, синьйор Фареллі».



Фареллі та Барзіні пішли до ліфта, не помітивши нас. Барзини сильно шкутильгав. За кілька хвилин двері ліфта за ними зачинилися.



"Його туфлі", - сказав я.



"У Барзіні?"



'Так. У нього кріпова підошва.





По дорозі назад на площу Тоні витяг з кишені клаптик паперу. «Я відкрив цей стіл за допомогою вашої зручної відмички та виявив дві цікаві речі. Одна була блокнотом із адресою Юди. Я це розшифрував. Це підтверджує другий доказ, який ви виявили у Ватикані».



Я глянув на листок. Надряпано було: «Старший. Юда, Сан-Марко Імпортс, Віа Сашетті, Панчіно, Сицилія».



"Звичайно", - сказав я. «Штаб-квартира Юди знаходиться на Сицилії, тож, ймовірно, саме там він найняв бандитів».



Це означає, що наші інтереси також зміщуються туди. Якщо викрадені речі зараз перебувають на Сицилії, моя справа буде вирішена, коли ми їх знайдемо.



«Справді, - сказав я, - хоча моє завдання не так легко виконати. Ні, якщо Юда знайшов документ у вазі».



- Переверніть листок, - продовжив аміко Тоні, - і тоді ви зможете прочитати те, що я скопіював. Це було написано у блокноті. Це щось для вас означає?



Я зупинився під світлом маленької веранди готелю та вивчив почерк Тоні. Я прочитав: "Товар Леонардо" плюс дата.



«Ймовірно, це посилання на вкрадені речі, - сказав Тоні, - і Леонардо може бути колекціонером, який їх купує».



'Можливо.'



Щось у записці мене зацікавило. Якщо йшлося просто про транспортування вкрадених товарів, це не було моєю справою, оскільки я був упевнений, що ваза призначалася для приватної колекції Юди. Але в мене було відчуття, що з якоїсь причини записка має реальне значення – для мене більше, ніж для когось ще!










Розділ 8










Через 48 годин ми прибули до Сицилії. Острів був безплідним і кам'янистим, з похмурим, але мальовничим краєвидом. Ми дослідили перше село і виявили, що його мешканці були приблизно такими, як описано у путівниках. Чоловіки або гарчали у нерозбірливих відповідях на наші запитання, або взагалі нас ігнорували. Жінки зникли, коли ми вийшли на місце події. Нарешті Тоні попросив старого розповісти нам, де знаходиться Віа Сашетті. Це виявилася стара дорога, кам'яниста і нерівна, що веде на інший кінець острова. Ми дізналися, що San Marco Imports було закрито досить давно, хоча її купив іноземець. За словами старого, будівля стояла притулившись до скелі, що височіє над морем.



Ми знали, що будинок, безперечно, охоронятиметься, тому, якщо ми поїдемо туди на таксі, за умови, що ми зможемо знайти таксі на селі, ми відразу ж матимемо проблеми. Тому ми вирішили підійти до притулку Юди з іншого боку, на човні.



Наступного ранку після прибуття ми найняли рибальський човен і направили його до того місця, де чорна скеля височіла над нами майже на двісті метрів. З танцюючого човна скеля здавалася майже вертикальною. Ми поставили маленький білий човен на вузький пляж біля підніжжя скелі.



"Можливо, нам слід їхати дорогий, мій друже", - припустив Тоні, відкидаючи голову назад, щоб вивчити скелю над нами. "Мені здається, я бачу важкий підйом".



Джина стояла поряд з нами на темному піску, її світле волосся колихалося, як грива на вітрі. «Нік, – сказала вона, – я можу лазити по скелях тільки босоніж».



"Ти ні на що не лізеш", - сказав я. Ти залишишся тут, щоб охороняти човен.



"Ні", - заперечила вона. Вона повернулася до Тоні. Він підняв плечі.



«Жодних протестів», - сказав я. «Ви уявляєте для нас більшу цінність, ніж якби ви намагалися піднятися на цю скелю. Якщо ви почуєте стрілянину, зачекайте 15 хвилин. Якщо жоден із нас не з'явиться, їдь на човні. Зрозуміла?



"Так", - похмуро сказала вона. 'Чверть години.'



"Добре", - сказав я і посміхнувся. «Уважно спостерігайте за човном. Незабаром вона може бути нашим єдиним виходом. Ми повернемося за годину.



Ми лишили Джину у човні та почали сходження. На нас були легкі вітровки та черевики на гумовій підошві, які ми купили в селі, а у Тоні через плече був моток мотузки. У мене на поясі звисали гачки для скелелазіння.



Біля підніжжя скелі проходив вузький виступ. Ми вибрали шлях, який вів звідти. Я йшов попереду, шукаючи слизькі місця і вказуючи на Тоні. За його похмурим виразом обличчя я міг сказати, що його робота в Інтерполі в цілому була іншою. Справа в тому, що Тоні рідко доводилося залишати цивілізований комфорт. Мені було цікаво, скільки платить Інтерпол у порівнянні з AX.



Щоб дістатися середини урвища, знадобилося всього кілька хвилин, але в іншому це було помітно повільніше. Стежка практично зникла, і ми мали знайти опору для рук і ніг в ущелинах. Це була ризикована справа. Тепер ми були так високо, що, якби ми впали, важко сказати, що з нами. І коли ми були приблизно за тридцять футів нижче вершини, Тоні послизнувся на пухкому камені, втратив рівновагу і почав падати.



"Простягни руку!" - заревів я.



Він відпустив праву руку і схопив мене. Я схопив його за руку, і його вага збила мою ліву ногу з опори. Коли я послизнувся і спробував поворухнути ногами, я подумав, що впаду. Але правою рукою я схопився за гострий камінь над головою і міцно вчепився.



«Знайдіть щось, за що можна триматися ногами», - прогарчав я. Моя вага почала послаблювати камінь. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж Тоні знову знайшов опору для своїх ніг і відпустив мене, щоб я міг знову поставити ліву ногу і спертися за неї.



'Добре?' - Запитав я, важко дихаючи.



«Сі», - прогарчав він з переляканим обличчям.



Я захоплювався Тоні. Він набагато більше боявся сходження, ніж я, але почав його без заперечень.



«Це недалеко, – сказав я.



Я ретельно вибрав місця, за які можна було вхопитися, і продовжив. Джина перетворилася на ляльку далеко знизу на вузькому пляжі.



Нарешті ми дійшли приблизно до п'ятдесяти футів нижче вершини з Тоні трохи нижче за мене. Його кісточки побіліли, губи були стиснуті. Я взяв у нього мотузку і провів петлю через альпіністський гак, який я схопив на своєму поясі. Міцно тримаючись за скелю правою рукою, я дозволив гаку з петлею мотузки вільно звисати збоку і шпурнув усе це на вершину скелі.



Гачок зник за краєм скелі. Мотузка висіла поряд зі мною. Я потяг її. За кілька дециметрів гак за щось зачепився і зупинився. Я натягнув мотузку і подивився на Тоні. "Ми майже біля мети", - сказав я.



Його обличчя висловлювало сумнів. Я схопився за мотузку з вузлами й поліз. Взявшись за руки, я забрався на вершину. На півдорозі гачок відпустив, я впав на три дециметри, потім гачок знову зачепився. Я відчув піт на губах та в очах.



Я обережно підвівся й нарешті виглянув з-за вершини. Всього за двадцять метрів від нього стояла покрита білою штукатуркою будівля компанії San Marco Imports. Це був невисокий одноповерховий будинок із забитими вікнами, а за високим дротяним парканом, що оточував будинок, росли бур'яни.



Я переліз через край і поповз туди, де гак закріпився за гострим каменем. Я затягнув його, потім глянув на Тоні і кивнув головою. Він піднявся по мотузці. Йому знадобилося деяке зусилля, але, нарешті, він зробив це і сів поряд зі мною.



«У вас шалені ідеї, аміко», – сказав він.



"Я знаю", - сказав я зі сміхом. Я підійшов до краю урвища і помахав Джині, щоб вона знала, що ми благополучно піднялися нагору. Вона помахала у відповідь. Я глянув на кам'янисту місцевість. «Приблизно за півмилі звідси легша дорога вниз», - сказав я Тоні. "Ми скористаємося ним пізніше".



"E Conte", - сказав він. "Я згоден ".



Ми підповзли до воріт. Жодних ознак життя.



«Я швидко подивлюся, – сказав Тоні. Він поповз із спітнілим обличчям до кута дротяного паркану. Він глянув на фасад будівлі, потім повернувся до мене.



«На головному вході стоїть охоронець, який мені здається озброєним», - сказав він.



'Я так і думав.'



«Ще, як мінімум, одна машина припаркована попереду, але я бачив службовий вхід у бічній стіні. Я вірю, що це дозволить нам увійти так, щоби охоронець нас не помітив».



"Добре", - сказав я. «Але я щойно виявив у цьому паркані сигналізацію. Ми маємо щось із цим зробити».



Ще п'ятнадцять хвилин пішло на те, щоб імпровізувати обхід системи сигналізації, щоб ми могли прорізати невеликий отвір у нижній частині огорожі. Потім ми заповзли всередину і попрямували до бічних дверей, які виявив Тоні. Коли ми дісталися місця, ми помітили, що охоронець не бачить нас зі своєї позиції біля воріт. Я прослизнув повз будівлю, доки не зміг добре її розглянути. Він був у розстебнутій сорочці, а під пахвою тримав автомат АК-47. Поруч із брамою була невелика будка охоронця; До будки було прив'язане щось, чого Тоні не бачив: велика німецька вівчарка. На щастя, вітер віяв у наш бік, так що собака нас не вчула. Але я знав, що нам треба поводитись дуже тихо, коли ми відкрили службовий вхід.



Ми підкралися до металевих дверей і глянули на замок. Відкрити його було неважко; за допомогою спеціальної відмички це зайняло лише кілька хвилин. Я обережно штовхнув двері й зазирнув усередину.



"Давай", - прошепотів я Тоні.



Ми витягли пістолети і ввійшли всередину. Тоні зачинив за нами двері. Ми були в коридорі, що веде до фасаду невеликої будівлі. Десь вдалині почувся глухий дзижкий звук. Здавалося, він йшов знизу, але сходів не було видно.



Я жестом попросив Тоні залишатися поряд зі мною, поки ми підкралися до передньої частини будинку. Ми опинилися у свого роду приймальні чи офісі. За столом сидів чоловік у білому халаті, який мені здався якимсь техніком. У кутку охоронець читав італійську газету. Ніхто з них нас не бачив і не чув.



Перед столом стояла L-подібна стійка, що відокремлювала чоловіка від відкритих вхідних дверей та вартового. Коли я кивнув Тоні, він пройшов через ворота у стійці, і я зробив кілька кроків до охоронця.



"Сідайте", - крикнув я італійською.



Охоронець скочив зі свого місця, і його рука потяглася до револьвера на стегні, але потім побачив, що мій «Люгер» націлився йому в груди. Чоловік у білому халаті подивився на Тоні, а потім на мене, повільно підводячись зі свого місця.



"Де Юда?" - спитав я його, не зводячи пістолета і пильного погляду з охоронця.



"Для чого він вам?" - Запитав охоронець.



«Ходімо, пішли», - сказав Тоні, встромивши свою «Беретту» 38 калібру в спину чоловікові. «Не відчувай нашого терпіння».



"Юди тут немає", - сказав чоловік. Він відповів італійською, але здавався німцем або, можливо, скандинавцем. Тепер він обернувся до нас і уважно оглянув наші обличчя. Це був худорлявий чоловік у окулярах без оправи та холодними блакитними очима. Він був схожий на людину, яку найняв би Юда. Але якщо він був техніком, у чому полягала його функція тут?



"Чи можете ви зв'язатися з вартовим зовні?" Я запитав.



"Так", - відповів він.



"Не кажи їм!" охоронець рвонувся у куток.



Я підійшов до нього, вийняв з кобури револьвер і сунув собі під пояс. Потім я повернувся до техніки: «Скажи цьому вартовому зовні, щоб він увійшов сюди», - сказав я.



"Він не може залишити свою посаду!"



"Не розмовляй з ними!" – наполягав охоронець.



"Заткнися, ідіот!" сказав технік крижаним тоном.



"Скажіть йому, що містер Юда розмовляє по телефону і хоче дати йому особливі інструкції", - сказав я.



Чоловік перевів погляд із мене на Тоні. «Роби, як він каже, – сказав Тоні.



Технік відчинив ящик столу і виявив передавач. Він натиснув кнопку і сказав: Карло. Йдіть сюди. Містер Юда хоче, щоб ви поговорили з ним по телефону.



Ми мовчки чекали, поки вартовий іде від воріт до будівлі з загрозливим АК-47 під пахвою. Коли він підійшов до дверей, охоронець у розі крикнув: «Обережно! Вони мають зброю!



Чоловік у дверях глянув на Тоні і мене, потім підняв автомат. Я вистрілив і влучив йому в груди. Коли він упав на двері, автомат сильно загримів. Кулі встромилися в підлогу, стійку і груди охоронця, який викликав попередження. Він урізався в стіну і впав зі стільця, на якому сидів. Обидва були мертві.



Я підійшов до дверей і визирнув. Нікого не було видно. Коли я знову повернувся до техніки, його обличчя було білим.



«А тепер давай, – сказав я. "Невже Юда пішов?"



«Я тут один, – сказав він. На його голос я міг сказати, що він говорив правду.



"Де видобуток?" - Запитав Тоні.



'Які?'



«Скарби Ватикану. Де вони сховані?



"О, ти думав, що скарби тут?"



Я пройшов за стійку і притис Люгер до лівого вуха чоловіка. 'Де вони?'



Його обличчя було біле, як крейда, і він важко дихав. "Я чув, як вони говорили про печеру", - сказав він, проковтнувши.



Я запитав. - "Що за печера?"



'Зміїна печера. Десь тут.



«Я знаю це, – сказав Тоні.



Я сильніше притис Люгер до голови людини. "А що тут під землею?"



На його обличчі з'явився вираз жалюгідного жаху. 'Нічого такого!' – голосно сказав він.



Ми з Тоні подивилися один на одного. Я запитав. - «Якщо скарби заховані в печері поблизу, як ви вважаєте, що за приміщення під нами?»



"Я думаю, ми повинні це з'ясувати", - сказав Тоні.



«Зв'яжіть його, – сказав я. "У нас є всього кілька хвилин до того, як Джина піде на човні".



Тоні заткнув чоловікові рот кляпом з його краватки, зав'язавши його мотузкою, поки я шукав сходи. Сходів не було, але коли я відчинив двері комори для мітел, то побачив ліфт.



Я вигукнув. - "Давай, Тоні!" "Ми можемо спуститися".



Ми увійшли до маленького ліфта і безшумно спустилися, нам було цікаво подивитися, що ми знайдемо внизу. За кілька хвилин ми вийшли з широко розплющеними очима.



'Боже милосердний!' – сказав Тоні.



«Ти маєш рацію», - сказав я і тихо свиснув.



Ми увійшли до неймовірного підземного комплексу. Ми могли бачити коридори та кімнати у всіх напрямках, крім скелі. Поки ми йшли, я не вірив своїм очам. Одна секція містила повну ядерну «фабрику», а в сусідніх приміщеннях знаходилося все пов'язане з нею обладнання та механізми. Юда став ученим-атомником! Нарешті, ми знайшли свого роду лабораторію з великим столом та сейфом. Тоні взявся за роботу із сейфом, який, як він з радістю сказав, може відкрити, поки я оглядав стіл. Коли сейф було відкрито, ми виявили кілька цікавих документів. Поклали їх на стіл.



«Минули невирішені крадіжки витворів мистецтва», - сказав Тоні. «Юда та Фареллі, мабуть, увесь час працювали разом».



Я вийняв із сейфа аркуш паперу і подивився на нього. «Боже мій, – сказав я. «Юда роками крав секрети країн НАТО. І зрештою у нього було їх достатньо, щоби зібрати власну атомну бомбу».



"Ймовірно, тому він почав ці пограбування", - сказав Тоні. "Для фінансування цього проекту".



Я взяв інший папір і довго дивився на нього. «Ну-ну, – кисло посміюючись, сказав я. Це був викрадений документ, який я поклав до етруської вази.



"Це було те, що ти шукав, Нік?"



'Так.' Я акуратно склав папір і поклав у кишеню.



"Тоді твоя місія завершена, - сказав Тоні, - і я буду готовий, коли зберу скарби мистецтва з цієї печери".



Я простяг йому кілька малюнків тушшю. Ні, моя місія не завершена. Ми думали, що Іуда продасть цей документ російським, але, схоже, він сам може скористатися ним. Це докладні розробки креслення документа, який я поклав до кишені. А в інших паперах є нотатки про конструкцію пристрою».



Ти хочеш сказати, аміко, що документ, який несвідомо вкрав Іуда, містить план частини атомної бомби?



"Так", - відповів я. Було ясно, що Юда бачив, що детонатор зробить його арсенал ефективнішим, і тому хотів його використати. Це також вказувало на те, що бомба Юди була маленькою – можливо, портативною. Мені спало на думку, що навіть переносна бомба може повністю зруйнувати велике місто.



"Як ви думаєте, він застосує це?" - Запитав Тоні.



"Це я точно знаю".



"Тоді де бомба?"



Я задумливо глянув на нього. "Припустимо, що бомба готова", - сказав я. «У Юди був час виготовити пристрій та помістити його у свою бомбу. Припустимо, все готове і бомба кудись полетить?



"Ах", - пробурмотів Тоні.



Він узяв ще один аркуш паперу та вивчив його. "Подивися на це, Нік".



Щось було подряпано олівцем на папері. Воно було італійською мовою і гласило: «Потужність в одну мегатонну з радіусом поразки сорок п'ять кілометрів на рівні землі».



«Господи, - сказав я.



"Але що він робитиме з такою зброєю?" - Запитав Тоні.



"Не знаю", - відповів я. «Але чого б він не хотів, креслення з вази зробив його план реальнішим. І я відчуваю відповідальність за це».



"Грунда", - сказав Тоні. "Ніхто не може передбачити такого неймовірного причинно-наслідкового випадку".



Я взяв роздруковану брошуру, що випала з-під столу. "Це цікаво."



"Що трапилося, Нік?"



"Графік руху суден лінії Італія". Я подивився на список круїзних лайнерів на обкладинці брошури і побачив ім'я, яке спалахнуло в моїй голові. «Ось Леонардо».



Тоні примружився. Леонардо. Чекайте, ми… »



«Записка від Фареллі», – нагадав я йому. – Це ви розшифрували. На ньому було написано: «Товар Леонардо», за яким було побачення. Це було вчора.



- Товари для Леонардо, - повільно повторив Тоні. «Che diavolo, мій друже. Як ви думаєте, ця записка відноситься до ...



"Мені це здається ймовірним". Я відкрив папку та знайшов список дат відправлення різних кораблів. Поруч із "Леонардо" дата була обведена червоним. Коли я побачив, яке це було число, я вилаявся собі під ніс.



Тоні глянув через моє плече, потім глянув на мене. "Цілком вірно", - сказав я. «Леонардо» знову вирушить у плавання через чотири дні. Ймовірно, він має на борту атомну бомбу. А потім він вирушить до Нью-Йорка».










Розділ 9











Пізніше ми з Джиною повернулися до Риму. Тоні Бенедетто залишився на Сицилії, щоб дочекатися своїх колег із Інтерполу та забрати скарби Ватикану з печери Юди. Він уже передав техніку сицилійської поліції і попросив Інтерпол у Римі заручитися допомогою поліції Риму та Капрі, щоб заарештувати Джованні Фареллі та Іуду, як тільки вони з'являться.



З кімнати Джини ми зателефонували в аеропорт і забронювали місця на літак до Неаполя наступного ранку. "Леонардо" знаходився в Неаполі і звідти відпливе до Нью-Йорка.



Вдень я зв'язався з Хоуком. Він був радий почути, що я отримав документ назад, і залишався в гарному настрої, доки я не сказав йому, що Юда майже напевно вже задіяв детонатор.



'Що?'



"Думаю, він встановив цю атомну бомбу на борт "Леонардо", - сказав я, - і корабель вирушить до Нью-Йорка".



"Боже правий", - пробурмотів Хоук. "Як ви думаєте, він має намір використовувати цю бомбу тут?"



"Я не можу уявити собі нічого іншого", - відповів я.



Запанувала довга мовчанка, порушувана лише важким диханням Хоука з іншого боку. Я глибоко зітхнув і продовжив, не маючи наміру уявити райдужну ситуацію, якби я знав, що вона зовсім інша.



«Як ви знаєте, у створеної ним бомби радіус поразки становить п'ятнадцять миль. Не кажучи вже про вторинні та третинні ударні хвилі. Судячи з знайдених мною креслень, йому вдалося за лічені дні зробити бомбу досить маленьку, щоб її можна було зберігати в станційному сейфі. Але розмір не має нічого спільного з руйнівною силою...'



«Так, я це розумію, Картер. Дій, - сказав Хоук, явно роздратований фактами, які я йому повідомив.



«Все, що потрібно було зробити Юді, – це викинути бомбу за борт. Потім вона може лежати на дні Нью-Йорка гавані протягом декількох днів, навіть тижнів. Може місяцями. Тепер, коли у нього є детонатор, все, що йому потрібно зробити, це поєднати його з детонатором дальньої дії. Він може бути на екскурсії до Філадельфії, і йому просто потрібно було натиснути кнопку. А потім… прощай, Нью-Йорку».



'Але чому?' - спитав Хоук. - Не має значення, чи скине він бомбу з корабля, Картер. Я хочу знати, чому він схиблений на такому божевільному плані».



«Тому що Юда божевільний, сер. Ви знаєте це не гірше за мене. Він ненавидить нас і нашу країну; особливо після нашої останньої зустрічі у Ніагарі. Можливо, це його концепція помсти, хто знає.



'Помста?' - вигукнув Хоук, і тепер він майже розгнівався на мене за те, що я поставив його перед моїм уявленням про перекручений характер Юди. «Вбити десять мільйонів людей, Картер? Боже мій, мужику, нам треба зупинити його, перш ніж це діло справді вийде з-під контролю. Ти маєш знайти цю бомбу, Картер. І, звісно, Іуду».



«Готовий посперечатися, - швидко сказав я. - Але якщо це вас втішить, тримаю парі, що Юда нікому не передавав наш секретний детонатор. Принаймні поки . Уважно прочитавши документи, які я знайшов у лабораторії, я підозрюю, що він передав плани своїм співробітникам у кількох фрагментах. Таким чином, ніхто не знає весь пристрій; кожен знає лише частину. Сподіваюся, нам більше не доведеться про це турбуватися, коли ми схопимо Юду».



"Якщо Нью-Йорк спершу не вибухне, ти маєш на увазі".



"Справді, сер", - сказав я.



Ну, давай, Нік. Повідомь мене, коли саме "Леонардо" прибуде до Нью-Йорка, щоб на місці події були агенти. Ви можете знайти бомбу до того, як сюди прибуде корабель. Якщо ні, мені доведеться попередити велику кількість людей».



'Я знаю це.'






Коли я перестав дзвонити, ми з Джиною пішли в офіс в Італії. Було сказано, що розклад плавання нещодавно змінився, і що я маю піти до капітана порту Неаполя або представника італійської лінії.



Пообідавши в одному з улюблених ресторанів Джини, ми повернулися до її кімнати. Я нічого не міг зробити до наступного ранку, потім літак відлітав до Неаполя. Я також зарезервував місце для Джини, але ще не сказав їй.



Після того, як я налив випити, Джина, одягнена в прозору нічну сорочку, підійшла і сіла поруч зі мною на маленький диван і притулилася до моєї руки.



"Це буде наша остання ніч разом, Нік?"



Я глянув у ці темні очі і зрозумів, як багато Джина Романо зробила для мене. Я дуже за нею сумував би, якби нам довелося розлучитися. Це було невдачею у моїй роботі. Ви не можете потрапити в емоційні труднощі. Це просто завдає біль. Тож було б краще, якби це була наша остання ніч. Але AX все ще була потрібна Джина.



«Чесно кажучи, – відповів я, – це буде не наша остання ніч. Тобто, якщо ви хочете попрацювати в AX ще якийсь час».



«О так, мабуть, – сказала Джина. Вона поцілувала мене – у мене різко піднявся тиск.



«Почекайте, поки ви не побачите, що це за робота, перш ніж ви надто захопитеся», - сказав я з усмішкою.



"Можу я залишитися з тобою?"



'Так.'



"Тоді все буде добре".



Я глянув на її соски, які темніли під прозорою нічною сорочкою. Зосередитись на Юді було непросто».



"Джино, - сказав я, - тобі треба знати деякі речі, які я приховував від тебе досі".



Вона виглядала серйозною, чекаючи на моє пояснення.



"Ми перевірили графік плавання "Леонардо", тому що вважаємо, що на борту є атомна бомба".



«Ніко, ти маєш на увазі маленьку атомну бомбу?»



"Певного виду, так". _



«Але яке відношення це має до пограбування у Ватикані та Джованні Фареллі?»



«Ми вважаємо, що Фареллі і якийсь Юда або, можливо, один лише Юда принесли бомбу на борт корабля, який має вирушити до Нью-Йорка. Вони збудували бомбу, використовуючи вкрадений у мене документ».



"Нік, це звучить неймовірно".



'Але це так. Я повинен знайти цю бомбу, перш ніж Юда її підірве. Якщо Юда на борту, він, ймовірно, буде замаскований. Він майстер маскування, тому я не можу розраховувати на його розкриття. Я маю негайно почати шукати бомбу».



"І тобі потрібна допомога із цим?"



«Мені неприємно питати тебе, Джино. Але Тоні Бенедетто зайнятий пошуками Фареллі, і я не знаю, чи надійде Інтерпол на мою думку, коли ми будемо на кораблі. Ви повинні тільки виконувати мої накази, і ви зможете пройти через двері, які залишаться для мене зачиненими».



На мить вона подивилася повз мене. "Це звучить небезпечно", - м'яко сказала вона.



«Та це може бути небезпечним для життя».



"Але ви вірите, що Джованні спланував цю жахливу річ?"



«Я вважаю, що він мав до цього якесь відношення».



Вона глибоко зітхнула. "Я ненавиджу Джованні Фареллі", - повільно сказала вона. «Якщо я зможу зробити щось, щоб зупинити його, я буду дуже щаслива. Але, - вона зробила паузу, - є ще дещо. Моя племінниця Анна живе у Нью-Йорку. Вона моя остання родичка, і я її дуже люблю. Невже її життя теж буде у небезпеці через цю бомбу?



«Скоріш за все, – визнав я.



"Тоді я піду з тобою, Нік".



"Добре", - сказав я. «Тоді ви все одно отримуватимете зарплату». Я поставив склянку і обійняв її. Її рот був гарячим та нетерплячим. Її соски були твердими під нічною сорочкою.



"Я рада, що я тобі потрібна, Нік", - прошепотіла вона.



«Готовий посперечатися, – сказав я.



"І що ти мені довіряєш".



Я міг би сказати їй, що нікому не довіряю, але не було сенсу розчаровувати її або зневажливо говорити, що вона збиралася зробити для AX. Я штовхнув її на диван, і ми притиснулися один до одного, і якийсь час нам не було ні до Юди, ні до Джованні Фареллі, ні до "Леонардо" зі знаряддям смерті на його борту. Була тільки тепла шкіра, чуттєві запахи, звуки та ласки Джини та реве пекло, яке вона створила в мені.



Наступного ранку це був короткий переліт до Неаполя. Ми приземлилися відразу після восьмої години, взяли таксі в аеропорту і були доставлені прямо в район гавані Неаполя, де прибули і вирушили великі розкішні пасажирські кораблі. Ми приїхали туди о дев'ятій годині і вийшли перед офісом капітана порту. За кілька хвилин ми сиділи в кабінеті його помічника і говорили про Леонардо.



- Ви хочете поїхати на Леонардо, синьйоре? - Запитав молодик.



'Так.'



"Ну, його тут немає".



'Як?'



"Я впевнений, що його немає в гавані, синьйор Картер", - сказав він. "Але якщо ви зачекаєте хвилинку, я перевірю". Коли він виходив із офісу, Джина подивилася на мене. "Це невдача, чи не так?" — спитала вона.



'Можливо.'



Коли молодий італієць увійшов, у нього під пахвою була величезна книга, що важила щонайменше десять кілограмів. Він важко впустив його на стіл.



«Ось воно, містере Картер», - сказав він. «Леонардо відплив два дні тому відповідно до нового графіку руху італійської лінії».



«Господи, – з гіркотою сказав я.



"Ви можете дізнатися тут, в офісі компанії Italy Line, коли очікується прибуття корабля до Нью-Йорка".



Я запитав. - "Як далеко пішов корабель?"



Він глянув угору. «Якщо я вірно пам'ятаю, це швидкий корабель.



Мабуть, уже на півдорозі. Я повільно похитав головою. Бомба безперечно була на борту. І менше ніж за три дні корабель прибуде до Нью-Йорка. Я спробував згадати, де знаходиться найближче військове командування США. Мені потрібно було швидко дістатися телефону.



Я встав. «Дякую», - сказав я молодій людині.





Якщо вам терміново потрібна допомога військових, вам треба поговорити з людиною. Я знайшов цю людину в особі генерала Макфарлейна. Я зателефонував йому на найближчу базу ВПС США. Поки ми говорили, він перевірив моє посвідчення особи по іншій лінії.



«Мені неприємно питати вас, генерале, - сказав я, - але в мене має бути літак, який може наздогнати "Леонардо".



«Отже, цей літак скоро має бути тут», - сказав генерал. 'Я знаю це. У вас є щось?



Настала коротка мовчанка. «Є суперкарго, який вони готували до вильоту до Вашингтона. Ми просунемо рейс вперед і зробимо вам невеликий гак. Як ти вважаєш, це нормально?



"Звучить здорово, генерал".



«Літак буде в аеропорту Неаполя об одинадцятій годині. Я буду на борту, щоб упізнати вас.



"Відмінно, генерале", - сказав я. «Нам потрібні два парашути та рятувальний пліт».



Він запитав. - "Два парашути?"



«Зі мною молода жінка, генерале. Вона працює на AX.



'Добре, ми подбаємо про це, містере Картер.



«Дякую, генерале».



По дорозі назад в аеропорт я запитав Джину, чи стрибала вона коли-небудь з парашутом з літака. Вона подивилася на мене, ніби я збожеволів.



Я запитав. - "Як ти думаєш, ти зможеш це зробити?"



Вона зітхнула. На той час я з'ясую це.



Ми стрибаємо в море, тому приземляємось трохи м'якше, ніж на суші, - сказав я. «Звичайно, ви маєте звільнитися від парашута, як тільки ви впадете у воду, інакше у вас будуть проблеми. Як тільки ми позбудемося парашутів, у нас буде рятувальний пліт».



Думаю, я зможу це зробити, – сказала вона, але виглядала нервовою. Незабаром після того, як ми прибули до аеропорту, на зеленому тлі приземлився великий транспортний літак. Генерал і ад'ютант зустріли нас із Джиною у будівлі вокзалу. Генерал був високою людиною, колись льотчиком. Він уважно подивився на моє посвідчення особи. Потім він широко посміхнувся до мене.



«Військово-повітряні сили доставлять вас на місце події, містере Картер. Наскільки терміновий цей рейс насправді?



"Я можу тільки сказати вам, що на борту "Леонардо" є небезпечна людина, генерал, і ми повинні його знайти".



Генерал Макфарлейн підібгав губи; він хотів ще спитати, але знав, що я не можу йому відповісти. Нарешті він простяг руку і сказав: «Бажаю вам усіляких успіхів».



«Дякую, генерале», - відповів я. "Нам краще піти зараз".



Генерал не повернувся до вантажного літака. Він сказав, що йому треба чимось зайнятися в Неаполі, і що після цього він повернеться на свою базу. Ми попрощалися з ним біля вантажних дверей будівлі вокзалу та пішли до літака у супроводі ад'ютанта. Двигуни вже працювали, і ми піднялися на борт у сильному вітрі. Незабаром після того, як нас представили півдюжині солдатів і офіцерів у формі, ми злетіли.



Лінія Італії дала нам детальний план плавання Леонардо, і нам сказали приблизно де ми його знайдемо. Крім того, ми зв'язалися з капітаном, капітаном Бертольді, і він знав, що повинен стежити за тим, щоб два парашутисти не зникли в морі. Протягом останніх півгодини до контакту між літаком та кораблем підтримуватиметься радіозв'язок.



Пілот підрахував, скільки часу потрібно, щоб обігнати Леонардо, і вирахував чотири п'ять годин. Це мене дуже влаштовувало, тому що час ставав важливим чинником. Ми їли холодну їжу, доки машина летіла над південною Францією. Коли ми поїли, материкова Європа залишилася позаду.



Ми отримали парашути, і надзвичайно терплячий американський сержант показав Джині, як вони працюють і що робити, коли настане час. Я дивився та слухав.



«І все, що мені потрібно зробити, це потягнути за обручку? - Запитала Джина.



"Цілком вірно, мем", - сказав сержант. "Але спочатку ви повинні повністю відірватися від літака, пам'ятайте про це".



'Так. Я маю повільно рахувати до десяти», - сказала вона.



Думаю, все буде гаразд, сержант, - сказав я.



"Так", - нерішуче відповіла Джина. Вона виглядала маленькою і тендітною, стоячи в зеленому льотному костюмі, який їй дали. Вона прибрала волосся з обличчя. - "Я можу це зробити".



"Тільки не відпускай це кільце", - сказав сержант. "Ви можете впасти далеко, перш ніж знову зловите його".



«Не відпускати обручку», - повторила Джина.



Тим часом пілот зв'язався з Леонардо і повідомив капітанові про наш стрибок і про те, де нас шукати. Він попросив капітана взяти нас на борт і допомогти всім, чим можна.



Був безхмарний день. Ми з Джиною дивилися у вікно, доки не побачили довгий білий океанський лайнер, який, здавалося, нерухомо лежав під нами в кобальтово-синьому морі.



Сержант кивнув мені. "Ми готові до стрибка, містере Картер".



За кілька хвилин ми вже стояли біля відчинених дверей літака. Навколо нас свистів вітер. Нічого не було видно, окрім блакитного неба та синього моря.



Добре, Джино, - сказав я. Я поважав її за її хоробрість. - "Не дивися вниз. Ти просто крокуєш за двері і тримаєш кільце. Порахуй до десяти і тягни за нього.



Я буду прямо за тобою».



Добре, сказала вона, щосили намагаючись посміхнутися.



Вона обернулася і стрибнула. Я побачив, як вона впала, а потім побачив опуклість білого шовку позаду неї. Їй це вдалося. Я кивнув сержанту і вискочив із літака.



Якщо ви не стрибаєте так часто, у перші кілька секунд після стрибка ваш шлунок буде дивно засмучений. Мій підстрибував угору й униз, коли я пірнав у море внизу, і вітер свистів навколо моїх вух та голови, затримуючи подих. Витягнувши кільце, я спостерігав, як він розвертається, коли робив сальто в низхідному потоці повітря. Раптом парашут різко сіпнувся. Наступного моменту я повільно поплив до блискучого моря з білою повітряною кулею над моєю головою. Прямо піді мною Джина парила, її парашут м'яко погойдувався на вітрі. Не далеко попереду був повільно розширювався білий корпус "Леонардо", малюючи пінистий слід у спокійному морі.










Розділ 10










Джина врізалася в темно-сині води Атлантичного океану за кількасот ярдів від гладкого білого корпусу "Леонардо", що зупинив машини і здавався майже нерухомим. Коли я спускався до води, я побачив, як з корабля спускають рятувальну шлюпку. Наді мною майорів третій білий парашут, наш рятувальний пліт. Через секунду після того, як я побачив пліт, я пірнув у море.



Я повністю поринув у воду, а коли знову піднявся, я зняв паски. Солона вода зачепила очі. Я витер їх і спробував побачити Джину за хвилями. Нарешті я знайшов її за двісті ярдів від мене. Пліт приземлився трохи ближче до носа корабля, що підіймався.



Я поплив до Джини. Коли я був за п'ятдесят ярдів від неї, я побачив, що вона в порядку. Вона зняла парашут і попливла до мене. Ми зустрілися у вируючій воді, і я обійняв її за талію.



"Я зробила це, Нік!" - Вигукнула вона з променистою усмішкою на обличчі.



Я посміхнувся. – «Давай, – сказав я. "Давайте виліземо з води".



До плоту дісталися легко, і після того, як я розстебнув ремені, розгорнув пакунок. Коли я витяг клапан збоку, пролунало шипіння повітря, гучне шипіння над морем, і жовтий пліт надувся. Я піднявся на борт і втяг Джину.



"О!" - сказала вона, падаючи спиною в пліт. "Яке полегшення!



"Ми будемо на кораблі раніше, ніж ви це дізнаєтеся", - сказав я. "Дивися." І я вказав на маленький човен, що йде до нас.



Шлюп виявився з нами дуже швидко. На борту було кілька молодих італійців. Коли вони занурили нас у човен, вони здивовано подивилися один на одного, побачивши, як Джина знімає свою льотну шапку, так що її вологе волосся впало їй на плечі. Один із чоловіків свиснув, але Джина проігнорувала його і вчепилася в мою руку.





Коли ми піднялися на борт, члени екіпажу кинулися вітати нас. Декілька пасажирів штовхнулися, але капітана ніде не було. Я подумав, що коли Юда був на борту корабля, він, напевно, нас уже бачив. Це було для нас погано, але ми нічого не могли з цим вдіяти.



Нас відвели до корабельного лікаря, який наполіг на короткому огляді. Він був дуже доброзичливий, але не говорив англійською.



Після розслідування молодий корабельний офіцер провів нас у порожню каюту першого класу.



Я спитав, коли він збирався йти. - "Коли я можу поговорити з вашим капітаном?"



«Я спитаю його, синьйоре», - сказав він, з тугою дивлячись на Джину.



«Принаймні вони дали нам сухий одяг», - сказала Джина, вказуючи на одяг на двоспальному ліжку. Для Джини були блузка, спідниця та вовняний светр, а для мене – костюм у тропічному стилі та спортивна сорочка. Ще вони дали нам м'які шкіряні сандалі.



«Вони здаються дуже безтурботними щодо нашого прибуття», - сказав я. "Якщо офіцер зволікає, я сам знайду капітана".



Ми швидко одяглися. Джина приголомшливо виглядала у своєму вбранні. Я був схожий на сицилійське жиголо. Я відкрив міцний водонепроникний пакет, який був на мені, і оглянув свою зброю, люгер та шпильки. Я пристебнув кобуру поверх сорочки з короткими рукавами і сховав Вільгельміну. Але я почекав, поки Джина піде в маленьку ванну, щоб причесатися, перш ніж розгорнути Хьюго і пристебнути її до передпліччя. Коли вона повернулася до каюти, моя куртка вже затуляла зброю.



"Ти виглядаєш красиво", - сказала Джина.



"Ти теж", - відповів я. «Ходімо подивимося. У нас мало часу ".



Ми вийшли на палубу. На такому великому кораблі було важко зрозуміти, як дістатися до містка. Ми йшли близько двадцяти хвилин, перш ніж нарешті дісталися верхньої пасажирської палуби.



"Де ми можемо знайти капітана?" Я спитав у моряка.



«Капітана, сер? Це неможливо.'



«Він чекає на мене», - сказав я.



Він засумнівався. "Можливо, тобі варто запитати у стюарда".



«До біса його! Де старший помічник? ».



«Ах, містере Фікуцца. Це має бути на містку.



«Дякую», - сказав я і пішов повз нього до сходів, перед якими висів ланцюг. Він простяг руку.



"Ви і леді повинні спочатку піти до свого екскурсовода, сер".



"Вада аль дияволо!" - Вголос сказала Джина. "Че нібито!"



Вона вилаяла його. Я поклав їй руку на плече.



"Дивись", - сказав я морякові. - Ми йдемо туди шукати містера Фікуца, чи з вашою компанією, чи без неї. Чи можете ви відвести нас до нього?



Він на мить подивився на моє похмуре обличчя. "Відмінно", - сказав він. - "Йдіть за мною."



Він відпустив ланцюг для сходів, і ми пішли за ним до мосту. Він попросив нас почекати у проході, поки він піднімається мостом. Я мельком побачив чоловіків у білих мундирах, і за кілька хвилин один із них вийшов. То був перший помічник Фікуца.



"А, містер Картер і міс Романо", - сказав він із широкою усмішкою.



Я запитав. - "Де капітан?"



"Він сказав, що скоро побачиться з вами".



Я почав хвилюватись. Лінійний штаб в Італії сказав би йому, наскільки терміновою є наша місія, навіть якби він не знав подробиць.



"Ми хочемо поговорити з ним зараз", - сказав я. "Нам потрібно обговорити дуже важливе питання".



«Але містер Картер, капітан дуже зайнятий. Він… «Чорт забирай, Фікуцца», - сказав я. «На карту поставлено безпеку цього корабля та його пасажирів. Час минає.'



Він виглядав замисленим. Потім він сказав: «Ідіть за мною».



Після невеликої прогулянки ми опинилися біля дверей капітанської каюти. Фікуца постукав. Коли ми почули голос усередині, Фікуца відчинив двері, і ми втрьох увійшли всередину.



За дерев'яним столом сидів високий товстий чоловік із сріблясто-сивим волоссям. Він підвівся і після того, як Фікуца представив нас, шумно привітав нас.



Він сказав; - «То це ті два десантники!» це прозвучало поблажливо. "Драматичний спосіб потрапити на борт, вам не здається, містере Картер?"



"Боюсь, у нас не було вибору, капітане", - відповів я.



"Сядьте, будь ласка", - сказав він, вказуючи на два стільці.



Ми сіли.



«Добре, – сказав Бертольді. «Моя компанія повідомила мене, що ви шукаєте якогось пасажира на моєму кораблі. Скажіть, містере Картер, чому не можна заарештувати цю людину, якщо вона вийде на берег у Нью-Йорку?



Насамперед, - сказав я, - безперечно, ця людина замаскована, тому ми повинні знайти її, перш ніж ми дістанемося до Нью-Йорка. По-друге, я не поліцейський, і навіть якби я був, ця людина не залишила б живих свідків. Тож справа не в простому арешті».



«Так, звісно, – сказав капітан. "Я можу побачити ваше посвідчення особи, містере Картер?"



Я показав йому своє посвідчення особи.



«Ах, американська розвідка. А молода леді?



"Вона працює на нас", - сказав я.



"Вірно." Він зрозуміло посміхнувся. «Містер Фікуцца допоможе вам у ваших пошуках, містере Картер. Ви не можете використовувати вогнепальну зброю на цьому кораблі, крім випадків самооборони, і ви повинні поважати конфіденційність інших моїх пасажирів. Крім того, ви повинні зробити все можливе, щоби не зв'язуватися з ними».



Я знову почав злитися. - Капітан Бертольді, - сказав я, - я не готовий сперечатися. Я пропоную вам послухати те, що я хочу сказати, перш ніж ви вирішите, що ми будемо, а що не робитимемо».



Бертольді та Фікуца обурено переглянулись. "У мене немає всього дня, щоб обговорювати це питання, містере Картер", - холодно сказав Бертольді. "Якщо вам є що сказати, будь ласка, говоріть коротко".



«Капітане, - сказав я, - ми не тільки про цю людину. Ми вважаємо, що він привіз на цей корабель дуже небезпечну зброю.



'Зброя?'



'Так так ось.' Я глянув прямо на нього. - "Ядерну зброю".



Його очі трохи розширилися.



"Ми вважаємо, що це маленька атомна бомба".



Фікуца підвівся зі стільця. - «Дияволо!



На обличчі капітана Бертольді з'явився натяк на шок, потім він швидко повернувся до своїх скептичних поглядів. - "Які докази у вас є для цього?"



- Жодних точних доказів, - зізнався я. «Записка з назвою вашого корабля та багато додаткової інформації. Але разом вони призводять до розумного висновку». Повисло довге, глибоке мовчання. «Але ви не впевнені, що на моєму кораблі є бомба?»



"Це більш ніж ймовірно, капітан", - сказав я.



"І ви хочете обшукати корабель у пошуках можливої бомби?" - Капітане, - сказав Фікуца, - я можу поставити на це кілька людей.



"Нам потрібно як мінімум дюжина чоловіків", - сказав я. «Це великий корабель, і час закінчується. Ми повинні почати обшукувати каюти всіх пасажирів, які сіли в Неаполі, тому що я впевнений, що справжнього імені людини, яку ми шукаємо, Юди, немає у списку пасажирів. Звісно, ми маємо це перевірити».



«Більшість пасажирів, сідав у Неаполі, містере Картер, – заперечив капітан. «Ви хочете турбувати і засмучувати цих людей. Знаєте, пасажири мають певні права.



І одне з них – це право на безпеку на борту цього корабля, – сказав я. Я також прошу, щоб ви доручили мені пошук, тому що у мене є досвід у таких речах. А потім я хотів би, щоб ви пригальмували корабель, щоб у нас було більше часу.



Іти повільніше! - обурено вигукнув Бертольді. Нізащо. Я маю дотримуватися розкладу. Мої пасажири теж мають свій розклад. Ви навіть не знаєте, чи на борту є бомба. Ні, корабель зберігає нормальну крейсерську швидкість.



Капітане!



«І, - перервав він мене, - пошуками керує містер Фікуца. Ви отримаєте від нього накази, містере Картере, інакше обшуку взагалі не буде. Це зрозуміло?



"Стає ясніше".



Капітан Бертольді повернувся до Фікуцці. «Візьми десять чоловік і цих двох людей та звичаї каюти. Почни з третього класу і піднімайся звідти».



"Капітане, - сказав я, - навряд чи в Юди буде щось, крім першокласної каюти".



«Повторюю, містер Фікуца, почніть із третього класу», - сказав Бертольді. "Якщо там пошук не вдасться, ми подивимося, чи потрібно обшукати інші частини корабля".



Дурність цієї людини була неймовірною. Я вирішив телеграфувати до штабу компанії, що він заважає повномасштабному обшуку.



"Дякую за співпрацю, капітане", - холодно сказав я і встав.



«До ваших послуг, містере Картер», - сказав він. - Ще дещо, містере Фікуца. Якщо є пасажири, які відмовляються від обшуку своїх кают, не наполягайте. Надішліть їх до мене, і я поясню».



"Капітане, у нас немає часу на такі ...



"Ви можете йти, містере Картер".



Я люто глянув на нього. - "Добре", - сказав я. Я повернувся і вийшов з каюти разом з Джиною, а Фікуца пішов за мною.



Фікуца був набагато кориснішим за свого капітана. Він швидко спіймав скарбника Фабриціо, і разом вони зібрали дев'ять моряків, які мали шукати разом із нами. Я хотів би, щоб це не було такою великою роботою, щоб я міг впоратися з нею самостійно.





Через гучномовець було оголошено, що по обіді всі пасажири третього класу повинні залишатися у своїх каютах для перевірки багажу. Це стало б ще одним попередженням Іуді про те, що відбувається, але, схоже, не було способу зберегти наші дії в секреті. Цілий вечір ми обшукували багаж, але нічого не знайшли. Якщо пасажира не було в каюті, пошук не проводився за командою капітана. На щастя, більшість пасажирів там. Опівночі довелося зупинитись – теж за наказом капітана.



Після деякого опору, він дозволив нам обшукати машинне відділення, але ми нічого не знайшли.





Наступного ранку група детективів, включаючи нас із Джиною, трохи відпочила. Ми мали це зробити. Італійським членам екіпажу загрожувала небезпека заснути, і ми також були змучені. Незадовго до полудня ми швидко перекусили та продовжили шлях. Я вмовив Бертольді одразу перейти з третього класу до першого, щоб ми могли залишити другий клас наостанок. Пошуки тривали цілий день. Більшість пасажирів були дуже люб'язні. Дехто наполягав на зустрічі з капітаном, але зрештою погодився на обшук своїх речей.



Наприкінці другого дня ми склали весь список пасажирів, але не знайшли нічого, що нагадувало б атомну бомбу, і не бачили нікого, хто хоча б віддалено нагадував Іуду. Якщо він був на борту, то добре ховався, або його відвідав один із інших одинадцяти осіб, які виконують цю роботу. Але ми ще були з порожніми руками.



Третього дня ми запитали Бертольді, чи можемо ми обшукати приміщення для екіпажу. Він був у люті. "Хіба зараз не очевидно, що ви помилялися щодо бомби, містере Картер?"



"Зовсім ні", - відповів я. «І якщо ви не дасте мені дозволу на це розслідування, я телеграфую до вашого штабу. А потім я також зв'яжусь із Вашингтоном, який потім зв'яжеться з вашим урядом у Римі».



Зарозумілість зісковзнула з обличчя Бертольді. - "Це загроза, містере Картер?"



- Можете називати це як хочете, капітане. Я зроблю все можливе, щоб знайти цей корабель. Ми на повній швидкості пливемо до Нью-Йорка і прибуваємо туди завтра вдень. У цьому місті проживає десять мільйонів людей. Якщо ви не турбуєтеся про своїх пасажирів, подумайте про цих людей. Якщо на борту є атомна бомба, яка може вибухнути будь-якої миті, ви хотіли б, щоб на вашому совісті трапилася така катастрофа? Тобто, якщо ви оберетеся живим, у чому я серйозно сумніваюся.



Фікуцца тихо сказав: "Капітан, можливо, команда не заперечуватиме проти цієї неприємності".



Бертольді підвівся з-за столу і почав ходити. Коли він повернувся до мене, його обличчя було серйозне. "Добре, містере Картер", - сказав він. Ви можете провести своє дослідження. Але я особисто проводжу вас до каюти моїх офіцерів».



"Як хочете", - сказав я.



Обшук тягнувся повільно, до полудня. Він нічого не дав і викликав гнівні зауваження капітана Бертольді. Він був особливо злий, коли ми ненадовго оглянули його покої. Він запитав. - "Тепер ви визнаєте, що бомби немає?"



"Я сказав. - "Ні, тепер я хочу обшукати надбудову, аж до рятувальних шлюпок".



"Абсурд!" - промимрив він, але давайте продовжимо. Фікуца якийсь час нам помагав; після цього ми з Джиною залишилися самі. Ми оглянули галери, комори, всі ями та кути великого корабля, але безрезультатно.



"Можливо, капітан правий, Нік", - сказала Джина за вечерею того вечора. – «Може, на борту немає бомби. Можливо, Юда втратив свій шанс через зміну розкладу плавання».



«Я хотів би, щоб це було правдою», - сказав я. «Я дійсно хочу, щоб Бертольді мав рацію. Але я знаю Юду, Джина». Я насупився. «Маємо бути місця, які ми не обшукали. Або, можливо, один із наших помічників погано впорався з роботою. Ми не знаємо. А завтра ми запливемо до гавані Нью-Йорка. Я мушу надіслати Хоуку повідомлення по радіо сьогодні ввечері. '



"Що ти скажеш?"



«Просто, що ми не знайшли Юду та його бомбу. Хоук щось придумає.





Я спав неспокійно. Коли я прокинувся наступного ранку і подивився на Джину, яка все ще спала в іншій частині каюти, я подумав, як близько ми були до Нью-Йорка. Під час сніданку ми отримали бюлетень, в якому йшлося про те, що дорога займе ще три години.



"Чи дозволять кораблю пришвартуватися?" - Запитала Джина.



«Якщо це так, там буде комітет, що зустрічає», - відповів я.



Поки інші пасажири збиралися і готувалися до висадки, я залишився в нашій каюті з Джиною. Близько десятої години я пішов на палубу першого класу, сподіваючись побачити когось, хто міг би бути схожим на Юду. О пів на одинадцяту показався материк, і незадовго до полудня ми причалили до гавані Нью-Йорка. Більшість пасажирів знаходилися на палубі, звідки відкривався краєвид на горизонт Манхеттена та Статую Свободи.



Як я і очікував, нас зустрічали. Берегова охорона зловила «Леонардо» біля гавані і попросила зупинитися. Капітан слухався, але я бачив, як він сердито вигукував накази своїм офіцерам. Незабаром після полудня на борт піднялися кілька офіцерів та солдатів берегової охорони у супроводі кількох агентів AX, мера Нью-Йорка та Девіда Хоука.



Капітан Бертольді попросив зустріч у своїй каюті. Туди мали вирушити два старші офіцери берегової охорони, мер, Хоук, Фікуца, Джина і я. Яструб закусив незапалену сигару, коли я поінформував його про наші невдачі.



«Я не вірю, що Юда на борту», ​​– сказав він. "І якщо він на борту, то бомба, мабуть, теж там". Він глянув на Джину. - Ви наймаєте красивих жінок, Нік, - сказав він.



Джина зрозуміла комплімент, але з сарказм. "Граціє", - сказала вона і посміхнулася.



"Прего", - відповів Девід Хок.



Я хотів розсміятися, але думка про Юду потягла куточки мого рота вниз.



"Ви обшукали весь корабель?" - спитав Хоук.



"Зверху вниз", - сказав я. «Заради бога, ми навіть у туалети заглядали. Я просто більше нічого не знаю».



Я нічого не сказав. Хоук та Джина подивилися на мене.



'Що це?' - спитав Хоук.



"Я просто подумав про інше місце", - сказав я. "Скажи Бертольді, що я зараз буду".



Я поспішив до столу скарбника, згадавши, що на початку наших пошуків скарбник розповів мені про людину, яка підійшла до столу капітана, щоб поговорити про збереження речей. Це – цінні речі. Це означало, що на борту має бути сейф.



"Так, містере Картер", - сказав Фабриціо, коли я запитав його про це. «У нас в офісі є великий сейф. Але я не можу уявити, що в цьому є щось, що могло б вас зацікавити.



"Може, нам краще поглянути", - сказав я. Фабриціо нас не дратував. Він навіть не спромігся викликати капітана. Через кілька хвилин сейф розміром з людини був відкритий. Я схилив голову і пішов за ним усередину. Ми всі подивилися. У великому пакеті виявився срібний артефакт з Іспанії. Це було розчарування.



«Мені дуже шкода, синьйоре», - сказав Фабриціо.



"Ну, це була просто ідея".



Я залишив його і повернувся до столу капітана. Щось крутилося у мене в голові, але я не міг збагнути цього.



Вони розпочали в офісі. Капітан пішов за стіл. Всі інші сиділи, крім Хоука, який стояв у кутку з сигарою в куточку рота і його худі руки були схрещені на грудях. Я підійшов до нього і похитав головою, показуючи, що мені нічого не вийшло.



«Але містер Картер оглянув цей корабель згори до низу!» - сказав Бертольді. "Якби така річ була на борту, він би її знайшов".



«Вибачте мені, капітане», - сказав старший із двох офіцерів берегової охорони, капітан-лейтенант-командир. «Ми не можемо допустити цей корабель у гавань Нью-Йорка, доки не буде проведено ретельніше розслідування».



"Вірно", - погодився мер. - «Ми маємо продовжувати пошуки. На карту поставлено мільйони життів».



Бертольді кинув на мене лютий погляд, ніби я ввів його в цю незручну ситуацію. - "Ви збираєтеся, - запитав він, - залишити моїх пасажирів тут у морі, поки ви продовжуєте обшукувати мій корабель?"



"Ні", - відповів Хоук від імені офіцера берегової охорони. Усі подивилися на нього. - «У нас є найкращий план, який набагато безпечніший для пасажирів. Нині тут ходять кілька поромів. Пасажири пересідають на ці пороми без багажу і вирушають у порт. За ними добре доглядатимуть, доки корабель знову обшукає. Сам корабель буде повернуто у відкрите море, і розслідування проводитиметься моїми людьми та людьми капітан-лейтенанта під моїм керівництвом.



"Назад у відкрите море!" сказав Бертольді глухим тоном. "Переміщення моїх пасажирів?"



"Я думаю, що це єдине безпечне рішення, капітан", - сказав Хоук. - "Скоро сюди прибудуть пороми", - сказав капітан-лейтенант.



"Але ви не маєте права!" вигукнув Бертольді. "Це велика дурість".



"Капітан, - крижаним тоном сказав Хоук, - було б безглуздо не звертати уваги на загрозу".



Капітан Бертольді важко звалився за стіл. Він дивився на свої руки. - "Чудово", - сказав він. «Але якщо бомба не буде знайдена, панове, я маю намір запропонувати моїй компанії висловити протест проти цього сумного інциденту».



«До нього будуть ставитись з усією повагою», - відповів Хоук. «А тепер, капітане, я вважаю, вам краще поінформувати пасажирів про те, що відбувається».



Думка, яка крутилася у мене в голові, раптово набула форми. Я почекав, поки решта чоловіків піде. Коли тільки капітан, Яструб, Джина і я все ще були в каюті, я запитав: "Капітан, чи правда, що пасажири приходять до вас, щоб здати цінні речі цінністю понад певну суму?"



Бертольді обдарував мене невдоволеним поглядом. Я вважаю, що він вважав мене своїм особистим мучителем. "Вірно, містере Картер", - сказав він.



Хоук глянув мені в обличчя, намагаючись зрозуміти, про що я думаю.



Чи багато у вас було таких прохань під час цієї поїздки?



«Можливо, п'ять чи шість».



«А потім ці люди приходять до цього офісу, чи не так?»



"Так Так".



"Що ти задумав, Нік?" - спитав Хоук.



"Я міркую, сер", - сказав я. «Один з цих пасажирів поклав у вашу шафку досить великий пакет?»



'Так, справді. Їх було кілька».



"І тобі довелося залишити одного з цих людей одного в цій каюті, хоча б на короткий час?"



Він дивно подивився на мене; потім я побачив, що він щось згадав. Вперше з того часу, як я зустрів його, він говорив з деякою часткою благоговіння в голосі. "Так, справді", - повільно сказав він. "Тут була людина..."



'Як він виглядав?' - спитав Хоук.



«У нього була борода. Дуже дивний чоловік. Дуже худе обличчя.



'Юдо!' - крикнув Яструб.



"Я теж так думаю", - сказав я. «І можливо, він змінив свої плани, перебуваючи у цій каюті. Він, можливо, мав намір помістити бомбу у великому сейфі, але, можливо, вирішив, коли він був тут один, знайти найкраще місце. Або, можливо, він не хотів збуджувати цікавість скарбника щодо цього предмета».



Бертольді покопався в шухляді столу і витяг аркуш паперу. Він глянув на неї на мить. "Ось його ім'я", - сказав він. - Арнольд Бенедікт. Він має першокласну каюту номер дванадцять на палубі А. '



У цей момент у дверях з'явився мер з аркушем паперу в руці і зляканим обличчям.



«Пане, якщо були якісь сумніви щодо серйозності ситуації, їх можна прояснити зараз».



'Що це?' - спитав Хоук.



"Мій офіс щойно отримав цю телеграму з Риму", - жорстко сказав він.



Хоук взяв аркуш паперу і прочитав уголос:






«Містер мер. Атомна бомба була розміщена в такому місці, що ваше місто можна зруйнувати одним натисканням кнопки . Ви повинні вірити нам, коли ми говоримо, що це не жарт. На підтвердження цього ми наводимо кодовий номер нашого механізму запалювання: HTX 312.



Бомбу буде підірвано протягом 48 годин, якщо не буде сплачено суму в сто мільйонів доларів золотими злитками. Це становить близько десяти доларів на життя в Нью-Йорку. Будь ласка, подумайте про це дуже уважно. Є багато джерел отримання грошей. Ви отримаєте друге повідомлення з подальшими інструкціями протягом доби.






Хоук глянув на мене. "Це він", - сказав він. Потім він запитав: "Чи можете ви уявити, що він міг би зробити зі ста мільйонами доларів?"



"Ви знаєте, хто надіслав цей лист?" - Запитав мер.



«Людина, яку ми шукаємо», - відповів Хоук. «Телеграма повинна була бути надіслана одним з його спільників у Римі, так, щоб вона збіглася з прибуттям "Леонардо" в Нью-Йорку.»



"Напевно, Фареллі", - промимрив я.



"Навпаки", - заперечив капітан. «Тут нічого не говориться про „Леонардо”, взагалі нічого».



"Зі зрозумілих причин", - пробурмотів Хоук. "Очевидно, вони не хотіли привертати увагу до цього корабля, містере Бертольді".



Я помітив вираз очей капітана, коли Хоук звернувся до нього без його звичайного титулу. Його зарозумілість дратувало, але далеко не так, як його небажання допомогти мені. Але тепер командував Хоук і Бертольді отримував накази від AX, подобається йому це чи ні.



"Мені повідомили, що президент і губернатор отримали однакові телеграми", - сказав мер. «Вони хочуть, щоби ми спільно зібрали необхідні гроші. Але сто мільйонів золотом, боже мій, що то за безумець?



«Божевільний, до якого ми повинні ставитись дуже серйозно, містер мер. - Головоріз-психопат, який сповнений рішучості виконати свою загрозу, якщо золоті зливки не будуть доставлені, - сказав я.



«Абсурд, повний абсурд, – насупився Бертольді. «Це жарт, - поганий американський жарт».



«Я не хотів би сміятися, якби вибухнула бомба», - сказав Хоук. Він простягнув шию до дверей і покликав офіцера берегової охорони, що стояв за дверима.



'Так сер?' сказав капітан-лейтенант, коли він увійшов.



«Містер Картер і я звичаєм цю хатину. А поки візьміть свого ад'ютанта та кількох моїх офіцерів і подивіться, чи зможете ви знайти Арнольда Бенедикта у дванадцятій каюті на палубі А. Він може бути тією людиною. Ах так, капітане, - додав Хоук, - він, напевно, буде озброєний і небезпечний. Тому прийміть усі можливі запобіжні заходи». Офіцер кивнув і обернувся.



«У нього борода, – сказав капітан. Колишня войовничість майже повністю зникла, і на обвітреному обличчі з'явилися тривожні зморшки. «І дуже, е-е, худе обличчя. О, і я пам'ятаю ще одну річ».



'Яку?' - гаркнув Хоук, уважно стежачи за кожним словом капітана.



«Ну, я не знаю, чи це важливо, - вагався Бертольді, - але він запитав мене, чи можна отримати інсулін на борту літака. Я підозрюю, що має діабет.



"Не дивно, що він так погано виглядає", - м'яко сказав я, побачивши перед своїм думкою моторошний профіль Юди. Хоук кивнув головою. - «І капітане, ви надішлете сюди двох моїх експертів з мінування, щоб вони підготувалися до всіх непередбачених обставин? І дайте нам знати, коли «Арнольда» буде знайдено».



«Все гаразд, – сказав капітан-лейтенант. Він вийшов із кабіни. Джина стояла поряд зі мною, переплітаючи пальці між моїми. - "Чим я можу вам допомогти?" — спитала вона.



"Сходи і випий чашку кави в холі", - сказав Хоук. "Ти заслужила це."



Джина посміхнулася мені та вийшла з каюти. Капітан із ввічливості пішов за нею. Нарешті він почав виявляти певну повагу. Коли ми з Хоуком залишилися в каюті, він повернувся до мене і посміхнувся.



«Я не так небагато працюю на відкритому повітрі, Нік, – сказав він, – і мені це просто подобається. У вас є ще якісь чарівні ідеї?



Ні, сер. А тепер давайте вивернемо цю каюту навпроти.



І ми це зробили. Я знав, що пороми вже в дорозі і пасажири скоро вийдуть на берег, що мене трохи заспокоїло. Але якби Юда тримав у руках детонатор бомби, він міг би підірвати нас будь-якої миті.



Ми покопались у столику капітана, обшукали картотеки, оглянули всю каюту. Хоук швидко втомився. Він сів у крісло за столом капітана, і я помітив у нього на лобі струмка поту.



«Я старію, Нік, – сказав він. «Здається, тут страшенно душно».



«Ти маєш рацію», - сказав я. Я глянув на бічну стінку кабіни, побачив решітку вентиляції і подумав.



Я сів поруч із ґратами. Вона була поміщена у досить велику панель, яка була прикріплена до стіни шурупами. Один із гвинтів був ослаблений.



Я запитав. - "У вас є ножиці для нігтів?"



"Так", - сказав він, залазячи в кишеню і простягаючи мені ножиці.



Коли він побачив, що я починаю відкручувати гвинти на панелі, він підійшов і з цікавістю став поруч зі мною. Я працював гарячково, і хоча панель якийсь час прилипала до одного кута, мені нарешті вдалося відірвати її.



Ми заглянули в повітропровід і там побачили: пакет завдовжки три фути, загорнутий у коричневий папір. Він заповнював отвір повітроводу і спочивав кінцем на місці, де повітропровід вигинався і йшов горизонтально від каюти.



«Чорт забирай, - сказав Хоук.



Ножицями я прорізав у папері дірку та подивився на вміст. Це був короб із легкого металу, мабуть, із алюмінієвого сплаву. Зовні були механізми, зокрема мініатюрний електронний приймач дальньої дії. Горіла маленька червона лампочка, яка, без сумніву, сигналізувала про те, що бомба була готова до негайного вибуху.



Я відсахнувся.



"Я зателефоную фахівцям з мінування", - тихо сказав Хоук. «У мене також є людина, яка в цьому розуміється».



Я запитав. - Що нам робити з пасажирами?" "Чи маємо ми зійти першими?"



Хоук задумливо звузив холодні очі. "Я так не думаю. Будь-коли ми можемо зіткнутися в протистоянні з Юдою. Крім того, ми повинні припустити, що бомба може вибухнути прямо у нас під носом менш ніж за хвилину, а можливо, і за секунду. Ми зовсім поруч із гаванню. Якщо тут вибухне бомба, материк зазнає такої ж шкоди, як ми були в порту. Ні, Ніку, ми маємо спробувати відключити його».



Я кивнув, вирішивши, як і Яструб, обігнати Юду. Він вийшов із каюти за фахівцем. Я замкнув за ним двері і знову оглянув жахливий пакунок.



Червоне світло продовжувало загрозливо світитися, свідчивши про жахливу і руйнівну силу бомби. Потім я подумав, чи справді Юда натисне кнопку підривника, навіть якщо це вб'є його самого. Ця людина, як я знав з минулого досвіду, була втіленням зла. Можливо, якби він дізнався, що ми знайшли бомбу, він без вагань здійснив би свій нелюдський план, навіть якби вибух його вбив. Ми не могли ризикувати, це було безперечно, особливо коли ми мали справу з людиною, такою непередбачуваною і такою психічно збоченою, як Юда.



Я передбачав жахливий результат цього кошмару - грибоподібна хмара, що поширює свою атомну отруту. Мільйони людей у радіусі руйнування сорока п'яти кілометрів загинуть. Багато тисяч загинуть під час вторинних та третинних ударних хвиль. І ще тисячі помруть повільною та жахливою смертю від радіації.



Мої думки незабаром були перервані стукотом у двері. Я підійшов до дверей і спитав, хто це. Як тільки Яструб назвав його ім'я, я відімкнув двері і відступив убік, щоб впустити його.



За ним слідували капітан Бертольді та троє похмурих на вигляд чоловіків, яких я не знав. "Подивися на це, Бертольді", - роздратовано сказав Хоук, ситий по горло недовірою та відсутністю співчуття капітана. Бертольді зблід. Він стояв, тремтячи, стиснувши кулаки від безсилої люті.



«І забирайтеся звідси, сер», - гаркнув Яструб, показуючи мені, щоб я провів капітана до дверей.



Бертольді йшов дерев'яними сходами, його очі дивно дивилися прямо перед собою. Я замкнув за ним двері і знову повернувся до Хоука та трьох інших. "Містер Готтліб, Нік Картер", - сказав він.



Я потис руку худому і жилистому чоловікові в окулярах без оправи - стереотип вченого. Хоук пояснив мені, що Готліб винайшов детонатор, пристрій, який дозволив Юді та його товаришам створити бомбу.



Тим часом два експерти із запалювання були зайняті зняттям упаковки з бомби. "Було б жахливо ... жахливо, - пробурмотів Готліб, - якби мій пристрій використовувався таким чином".



Це, звісно, було применшенням. Готліб приєднався до двох інших чоловіків, що схилилися над бомбою. "Ви впевнені, що це він?" - спитав його Хоук.



Готліб кивнув головою. 'Щодо цього сумнівів немає. Людина, яка це зібрала, чудово розуміється на термоядерному розщепленні. На жаль, ми ще більше розширили ці знання». Хоук глянув на мене, і я скривився. Готліб та двоє чоловіків з AX працювали над бомбою. Червоне світло примарно світилося на їхніх обличчях, коли Готліб клацав язиком і бурмотів собі під ніс. «Ось, – сказав він нарешті. - Ось там провід. Так це воно. Ні, не той інший.



Ми стовпилися навколо отвору у стіні. Я намагався не думати про те, що станеться, якщо бомба вибухне зараз, навіть якщо я нічого не відчую. У людей, які працювали над бомбою, здавалося, були залізні нерви. Хоук підійшов до дверей і спитав, чи доповідав капітан-лейтенант. Це було негаразд.



«Чи ця річ має ту силу, яку вони їй приписують? - Запитав я Готліба.



Він говорив повільно, не дивлячись у мій бік, тому що вся його увага була зосереджена на бомбі. - Я так і думаю. Звідси бомба знищить усе у радіусі шістдесяти, сімдесяти кілометрів». Він зосередився на механізмі детонатора, а потім, ніби наголошуючи на своїх думках, сказав: «Ні у кого не буде жодного шансу».



Все, що я міг зробити, це похитати головою. Готтліб, як людина, яка читає смертельний катехизис, продовжував, продовжуючи спостерігати за роботою фахівців: «Але перший вибух, перші ударні хвилі не були б кінцем справи. Опади, приливні хвилі - променева хвороба та ділянка безлюдної землі, ділянка Мертвого моря. Манхеттен стане нейтральною зоною, повністю непридатною для проживання на десятиліття вперед».



Я більше не питав. Готліб дав мені достатньо їжі для роздумів.



'Як справи?' - нервово спитав Хоук, все ще жуючи протерту сигару.



Один із чоловіків повернувся до нього. "У нас є ще одна ризикована справа, сер", - сказав він. Пот капав з чола на обличчя.



Ми з Хоуком схилилися над рештою й уважно спостерігали.



Якоїсь миті, коли я подумав, що вони майже закінчили, Готліб закричав: «Ні, чорт забирай! Не цей!'



Людина, яка працювала з пристроєм, зупинилася і притулилася головою до стіни. Я бачив, як його руки трохи тремтіли, коли він заплющив очі і глибоко зітхнув. Потім він струснувся, щоб узяти себе до рук. Він продовжив з двома іншими, і менш як за десять хвилин троє чоловіків повернулися, і на їхніх губах з'явилася похмура лінія задоволення.



"Це трапилося", - прошепотів Готліб. - "Бомба нешкідлива".



Ми з Хоуком подивилися один на одного. Він видихнув. "Це було занадто багато для мого втомленого тіла", - сказав він. Він притулився до столу капітана і глибоко зітхнув.



Я встав і спробував усміхнутися.



Хоук узяв нову сигару, запалив її та обережно видув коло. Він піднімався до стелі каюти, коли дивився прямо на мене. "Тепер, коли це зроблено, Нік, залишилося зробити тільки одне".



Я кивнув головою. "Юда", - сказав я. "І якщо можна так сказати, сер, краще мертвим, ніж живим".










Розділ 11










Відразу було скасовано тривогу для пасажирів, і капітан Бертольді подякував нам за добре виконану роботу. Пороми, які щойно прибули на корабель, відправили назад на причал. «Леонардо» увійде до гавані із запізненням на кілька годин.



Незабаром після того, як було віддано наказ, капітан-лейтенант берегової охорони прибув на місток, куди ми з Хоуком вирушили порадитись з капітаном. "Бенедикта ніде не було", - доповів Хоуку капітан-лейтенант. "Ваші люди продовжують розслідування, але він ховається і сподівається втекти від нас, коли інші пасажири вийдуть на берег".



«Нічого страшного, – кисло сказав Хоук. «У метушні пасажирів, які намагаються зійти, нам буде практично неможливо добре їх усіх розглянути. І, звісно, він завжди може знову змінити свою зовнішність».



"Думаю, ми можемо на це розраховувати", - сказав я.



Корабель пришвартувався о п'ятій годині. New York Post вже мав спеціальний випуск на вулиці зі сміливими заголовками. Натовп стовпився на пристані та навколо неї; поліція намагалася їх утримати. Репортажі та фотографи були скрізь.



Яструб розмістив офіцерів на початку та наприкінці проходів.



«З цього моменту я краще робитиму це сам», - сказав я йому.



"Добре", - відповів він. - «Я залишусь на борту якийсь час, щоб ви знали, де я, якщо я вам знадоблюсь».



Ми з Джиною покинули корабель до висадки пасажирів. Я відвів її до будівлі митниці і сказав, щоб вона залишалася там.



На пристані панував хаос, і я мав песимістичне почуття з приводу того, що я знайду Юду.



"Ви залишаєтеся поруч, чи не так?" - Запитала Джина.



Ні, я збираюся обшукати всю пристань. Якщо ми втратимо один одного, зніми номер у готелі «Хілтон» і залишайся там, доки не отримаєш звістку від мене».



"Добре", - сказала вона, цілуючи мене в щоку. - 'Будь обережний.'



'Ти теж.'





Репортери змішалися з цікавими довкола пристані, і поліції довелося відмовитися від своїх зусиль щодо підтримання порядку. Я зупинився біля проходу, де також стояло двоє інших агентів AX. Якось вони зупинили пасажира з бородою і міцно тримали його. Я швидко підійшов до них і сказав, що у них не той. Борода виявилася справжньою.



Відразу після шостої години я побачив людину, яка щойно зійшла з палуби. Замість йти на митницю він пройшов до кінця будівлі, де біля воріт стоянки стояв охоронець. Спершу я бачив його тільки зі спини. Він був добре одягнений і йшов з палицею. Його хода здалася мені знайомою. Я придивився і побачив безволосу руку, що тримає портфель. Це не було схоже на справжню шкіру. І рука не згиналася навколо ручки сумки, як це зробила справжня рука. Так само, як я збирався йти слідом за ним, він повернув голову, і я міг побачити його обличчя. У нього були вуса та сонячні окуляри, але цей череп не можна було сплутати ні з чим. То був Юда. Побачивши мене, він поспішив у кінець будівлі. Між нами було багато людей, і мені довелося просуватися через натовп. Я просувався повільно, і коли я пройшов, Юда вже був біля воріт. Коли я витяг Вільгельміну і побіг, то побачив, як він збив з ніг охоронця і пройшов через ворота на стоянку.



Коли я підійшов, Юда зник з поля зору. Охоронець, що схопився на ноги, спробував мене зупинити, але я крикнув, хто я, і побіг через ворота. Обходячи ряд припаркованих машин, я побачив таксі, що під'їхало. Юда дивився на мене через заднє вікно.



Я засунув «люгер» в кобуру і побіг до мотоцикла, що стоїть там. Поруч була група довговолосих молодих людей, і я припустив, що мотоцикл належить одному з них. Я глянув і побачив, що ключ у замку запалювання. Я стрибнув у сідло. Це була велика Хонда, призначена для шосе, і двигун видавав обнадійливий звук. "Вітання!" - проревів один із молодих людей.



"Я просто позичу його на якийсь час!" - крикнув я у відповідь. Я рвонув з місця і помчав за таксі.



Коли я виїхав на вулицю, таксі просто повернуло ліворуч за два квартали від мене. Я проїхав через рух. Я почав обганяти таксі і думав, що зможу спіймати його на світлофорі. Потім таксі почало проїжджати на червоне світло. Юда або дав водієві купу грошей, або приставив до голови пістолет. Через десять хвилин ми були на шосе, що веде до міжнародного аеропорту Кеннеді. На трасі таксі від'їхало від мене, але я подумав, що потрапив у потрібне місце. Я не розумів, як Юда міг би сісти в літак, щоб я не наздогнав його в аеропорту.



Я був не правий. Коли я повернув з шосе до будівлі вокзалу і спробував скоротити відстань між мною та таксі, я виїхав на залитий олією поворот, і велосипедист вислизнув прямо переді мною.



На щастя, я приземлився на насипі, зарослому високими кущами, і в мене були тільки синці, синці та порваний костюм. Але мотоцикл більше не можна було використати. Я вирішив виплатити компенсацію власнику пізніше та пішов пішки в аеропорт. Я зупиняв усі машини, що проїжджали, але вони більше не брали автостопників.



Нарешті мене підібрала вантажівка, і ми прибули в аеропорт мінімум через 45 хвилин після Юди.



Я навів довідки і виявив, що цього вечора мали вилетіти дюжина закордонних рейсів. Одним з них був рейс з Pan Am до Риму. Так, в останню хвилину зареєструвався чоловік. Якийсь містер Бенедикт.



Я запитав. - «Чи можу ще добратися до нього?».



Чоловік повернувся, щоб перевірити розклад рейсів, а потім подивився на годинник. «Ні, – сказав він.



Літак відлетів десять хвилин тому. Рівно вчасно за розкладом.










Розділ 12










Було зрозуміло, що Іуда негайно відлетить назад до Риму. Там він був би недалеко від своєї штаб-квартири та Фареллі зі своїми бандитами. Він, певно, не знав, що ми знайшли його підземний комплекс на Сицилії.



Наступний рейс до Риму відлітав тільки наступного ранку. Але через півтори години був літак до Лондона, а потім рейс до Риму, тому ми повинні були прибути до сніданку, приблизно через годину після приземлення Юди.



Я зателефонував Джині, і вона взяла таксі від Хілтона до літака, поки я купував наші квитки. Я хотів, щоб вона була зі мною, бо вона так добре знала Джованні Фареллі. Коли я зателефонував Хоуку і вибачився за втрату Юди, він сказав: «Що ж, його легко знайти в Римі. Але пам'ятай, якщо він утече, детонатор залишиться у нього».



«Чи я маю зв'язатися з поліцією в Римі чи Інтерполом, щоб вони могли спробувати забрати його, коли він приземлиться?»



«Ні, – сказав Хоук. У його голосі був той жорсткий, холодний звук, який він іноді використовує. - «Якщо поліція схопить його, ви не знаєте, що може статися. Нік, я хочу бачити його мертвим, як ти сам пропонував.



Я не здивувався, почувши це.



До того часу, як ми злетіли, ми з Джиною були зовсім виснажені і проспали більшу частину шляху. Я не спав міцно, але відпочив, щоб продовжити шлях. Джина спала як немовля.



У Лондоні ми змогли швидко і легко пересісти і прибули до Риму відразу після восьмої години. Був ясний сонячний ранок. Я дав таксисту адресу квартири, яку дала мені Джина. Фареллі наводив туди своїх жінок, і Джина сказала, що він іноді використовував його для зустрічей з іншими босами злочинного світу. Поліція не знала про існування квартири, але мені здавалося, що Юда знав. Якби він зателефонував Фареллі відразу після приземлення, йому б сказали, що їхати на Сицилію небезпечно. Таким чином, вони могли вирішити, що ця квартира була найбезпечнішим місцем, і цілком імовірно, що вони зустрінуться там, щоб обговорити подальші плани.



Майже через годину після приземлення ми зупинилися перед багатоквартирним будинком. Ми вже збиралися ввійти, коли я почув шум з-за рогу.



"Стій тут спокійно", - сказав я Джині.



Я підбіг до кута будинку і побачив, як двоє чоловіків вийшли з бокових дверей і підійшли до сріблястої Lancia, припаркованої через дорогу. Один із двох був високий, гладкий Фареллі, а інший - Юда, схожий на Смерть у своєму костюмі. Він був без маскування, але все ж ніс із собою тростину.



Вирішив вдарити одразу. Я витяг Вільгельміну. «Цього достатньо, – крикнув я. «Рим – ваша остання зупинка».



Він зреагував набагато швидше, ніж я думав. Коли я вистрілив, він підбіг до машини. Вільгельміна вистрілила, але я промахнувся, і куля встромилася в бруківку прямо за ним. Я вистрілив ще раз, потрапив бампером, і він зник за машиною.



'Прокляття!' - промимрив я.



Потім вистрілив Фареллі. Куля відлетіла від сусіднього будинку. Я був змушений сховатись, коли він знову вистрілив, і відчув колючу рану на зовнішній стороні моєї лівої руки. З іншого боку машини я побачив, як відчинилися двері, але я був занадто зайнятий, щоб не дати потрапити до мене Фареллі.



Раптом я почув крик Джини. Вона закричала. - "Стріляй, Нік!" "Він боїться стрілянини!"



Спостерігаючи за тим, як Фареллі повернувся до Джини, я згадав, що вона була його коханкою. Коли він побачив її, його на мить охопив гнів. Він прицілився і вистрілив у неї. Куля пройшла повз неї на кілька дюймів.



Я відкрив вогонь у відповідь. Мій перший постріл потрапив у стіну поряд із Фареллі; другий влучив йому в шию. Він судомно смикнувся і впав на тротуар.



Дві кулі, що летіли з-за машини, свиснули біля моїх ніг. За мить заревів двигун, і Юда кинувся геть по вузькій вуличці. Я вистрілив у машину, але мені вдалося розбити лише заднє скло.



'Ти в порядку?' - Запитав я Джину.



'Так.'



Іди до своєї квартири і залишайся там, - сказав я. "Я прийду до вас пізніше".



Вона запротестувала, але я вже підбіг до Alfa Romeo 2000, припаркованого на тому самому тротуарі. Вона не була замкнена. Завів мотор проводами запалювання, я стрибнув у машину і помчав за Юдою.



За два квартали я побачив його. Він проїхав три квартали переді мною і різко повернув праворуч, намагаючись мене позбутися. Я пройшов у поворот з акуратною пробуксовкою заднього колеса і вереском покришок. Попереду мене Юда звернув ліворуч на невеликий вуличок, що вела до промислової зони. За п'ять хвилин ми налякали півдюжини пішоходів і мало не зіткнулися із двома машинами. Але Юда не сповільнився, і я також. Якби ми їхали шосе, «Альфа» наздогнала б його, але при такому способі водіння швидкості машин були майже однакові, і Іуда це зрозумів.



Ще за п'ять хвилин Іуда взяв на себе ініціативу, і я його втратив. Але коли я повернув за кут складу, я побачив машину на асфальті з відчиненими дверима. Я з вереском загальмував, вискочив і витяг «люгер». Юди ніде не було. Я глянув на склади і подумав, чи він не зайшов туди. Я йшов до нього, коли мій погляд упав на кришку люка. У цьому не було нічого незвичайного, за винятком того, що він був трохи нахилений. Я підійшов до нього і пильно подивився на кришку. Обід залишив відбиток у вуличному бруді. Я нахилився та прислухався. Я почув приглушені кроки. Безперечно, це були кроки Юди.



Незважаючи на себе, я захоплювався його хитрістю. Незважаючи на слабке здоров'я та штучні руки, ця людина була розумною, як горезвісний лис. Я швидко відкинув кришку люка і опустився, поки мої черевики не торкнулися третьої поперечини металевих сходів у ямі. Навколо мене піднявся різкий сморід. Така пара ускладнює дихання, і чим глибше я спускався в яму, тим темнішим ставало. У темряві піді мною я чув човгання щурів. Якщо Юда втече, скориставшись великою підземною мережею каналів і переходів, що становлять каналізаційну систему Риму, був добрий шанс, що я більше ніколи його не знайду.



І це було останнє, чого я хотів.



Він вислизнув від мене біля Ніагарського водоспаду. Але тепер він не уникав би мене, тепер, коли це було тільки між нами двома чоловіками. Я збільшив швидкість і швидко спустився по вкритих слизом металевих сходах.



Коли я нарешті досяг дна, я натрапив на вузький кам'яний уступ. Струмінь брудної та смердючої води повільно дзюрчав по древньому каменю. Сморід був майже нестерпним, повітря навряд чи можна було дихати.



Слабкий гурток світла, що падає з вулиці наді мною, давав деяку виставу. Я стояв нерухомо і прислухався до чорних, як смола, тіней. Потім я почув це знову, звук квапливих кроків, що луною відбивається в темряві приблизно за сто ярдів праворуч від мене.



Вільгельміна лежала у мене в руці. Я низько нахилився і пішов за Юдою в темряву.



Тепла волохата річ торкнулася моїх ніг. Я ледве не закричав від подиву, але приглушив звук, коли щур пролетів повз мене, з писком і втік по вузькому виступу. Було важко підтримувати темп, тим більше що уступ ставав слизьким і вологим через моховий шар на старих, вивітряних каменях.



З низької стелі звисали великі безокі комахи. Я б не здивувався, якби побачив і кажанів. Повсюди капала слиз, повітря було душним і давить. Але не наполовину так само гнітюче, як Юда.



Я зосередився на його тихих кроках. Щось блиснуло попереду мене у темряві. Я притиснувся до стіни і затримав подих. Але потім Іуда поспішив далі, і я пішов за ним із Вільгельміною в руці.



Коли я повернув за ріг, мене раптово змусили пірнути, я мало не втратив рівновагу і не впав у каналізацію. Високо наді мною просвистіла куля, і я знову почув, як кульгає Юда. Я пішов за ним у каналізаційну трубу меншого розміру, темний коридор, значно вужчий, ніж перший.



Він знову повернув за ріг; Я прицілився та вистрілив. Куля влучила у наріжний камінь і відскочила. Я промахнувся і побіг за Юдою, перш ніж він зміг би мене дуже випередити.



Це була класична гра у кішки-мишки. На кожен його рух я відповідав тим самим гамбітом. Але коли я повернув за ріг, його ніде не було. Ця ділянка стічних вод більше не використовувалася. Було сухо і майже не було запаху. Це мене спочатку здивувало. Але незабаром я виявив причину, через яку Юда вибрав цей прохід нижче за вулицю. Я побачив дірку в стіні, яка була зачинена жерстяною пластиною. То був саморобний люк. Я зупинився, прислухався і почув шум по той бік отвору. Потім заліз.



Тепер я міг стояти прямо. Я опинився в тунелі, заваленому мотлохом і різним камінням. Поки я стояв там, чув звук вдалині. Мабуть, Юда знав цей вихід із каналізації і хотів використати його, щоб позбутися мене. Невдовзі я дізнався, як він мав намір це зробити. Переді мною з'явилося світло, і я побачив Юду в силуеті. Він вистрілив у мене двічі. Одна куля практично пробила мені рукав. Тепер полювання стало небезпечніше через темряву.



Я підійшов до освітленого отвору. Діставшись до нього, я побачив, що тунель веде до маленької кімнати, де висить лампочка. Я озирнулася. Тепер я знав де ми. У ніші в стіні лежали кістки приблизно п'ятдесят чоловік, черепи яких були складені зверху, і вони похмуро дивилися на мене. Юда привів мене до катакомб, тунелів під містом, де перші християни ховалися від своїх катувальників. Я дійшов висновку, що це мають бути катакомби Святого Каллікста, найвідоміші з усіх римських катакомб. Хоча тут було освітлення, у туристичному списку цих місць не було.



Я пройшов через кімнату і пішов за Юдою. Знов стало зовсім темно, хоч тут і там висіли лампочки. Тепер я чув, як Юда важко дихав, доводячи, що він слабшає. Я підрахував, що пройшло досить багато часу, відколи йому зробили ін'єкцію інсуліну, і що погоня порушила його метаболізм. Довго б він не простяг. Але я не хотів, щоб він дійшов до точки, де він міг би змішатися з туристами. Я прискорив темп.



Незабаром я зайшов до другої кімнати з таким самим освітленням, як і перша. Я не бачив Юду, тож увірвався до кімнати. Як і в першій кімнаті, на полицях у стінах лежали купи кісток із черепами. Я був на півдорозі через кімнату, коли почув тяжке дихання праворуч від себе.



Я швидко обернувся. Юда притулився до купи сухих, ламких кісток. Його обличчя було попелясто-сірим і спітнілим. Людина - шкіра і кістки, а його череп був більше схожий на черепи на полицях, ніж голова живої людини. Раніше він був потворною людиною, але тепер він став страшно гротескним.



Він дихав нерегулярно, з хрипом. На його нижній губі був шар піни. У руці він тримав укорочений револьвер Smith & Wesson .44 Magnum. Якби він потрапив у мене з нього, я дуже швидко приєднався б до інших решток у катакомбах.



Він хрипко засміявся, поки я обмірковував свій наступний хід. Сміх викотився з нього, як галька по шибці; протези невпевнено замахали кінчиками його тремтячих пальців. Права рука з револьвером була гладкою та восковою.



"Тепер я нарешті зможу вбити тебе, Картер", - прохрипів він.



Я пірнув на землю і приземлився між кістками, які, як я відчув, піді мною тріснули. Револьвер Юди гаркнув - і схибив на милю. Я встав і націлив "люгер" йому в груди. Мій палець стиснув спусковий гачок, але я не вистрілив.



Юда впустив руку з револьвером собі на коліна і знову впав між кістками. Його обличчя було спотворене, очі заскленіли. На мить задишка здавалася дуже гучною, а потім раптово припинилася. Його тіло напружилося, і револьвер випав із його руки. Потім його голова вдарилася об стіну - його очі були широко розплющені в діабетичній комі.



Я встав і підійшов до нього. У той момент, коли я нахилився над ним, його тіло різко сіпнулося і завмерло. Я помацав його пульс. Пульсу не було.



Я встав, сунув «люгер» у кобуру і подивився на одягнений скелет серед оголених кісток. Юда був мертвий, секрет ядерного детонатора був у безпеці, і я сумував за сонячним світлом.



Я залишив тіло там та пішов через краще освітлений тунель до входу у катакомби. Юду можна було і не знайти, поки він не став би схожим на інші скелети в цих тунелях. Якби його не знайшли до того, як його одяг згнив, його можна було б розглядати як останки раннього християнина. Щойно я встиг увібратися в чорний гумор цієї думки, як натрапив на групу туристів, що прямували до виходу.



Італійський гід глянув на мене. Він сказав. - 'Ну давай же!' - Ви маєте залишитися з компанією, синьйоре! Усе майже скінчилося».



Я приєднався до них і пішов до світла перед нами. «Вибачте, - сказав я гіду. «Мене затримала досить моторошна сцена».



Гід усміхнувся. - «Гірше ще попереду, синьйоре».



Я думав про роки і завдання, які мені ще чекали, якщо я йтиму в ногу з життям. «Я сподіваюся, що ви не родич, пророк Нострадамус», - сказав я.



Мабуть, він не зрозумів жарту.



Але це мене не хвилювало. Одне можна сказати напевно: Юда був мертвий. Ніхто не знав, що мене чекало далі. Тому замість того, щоб думати про майбутнє, я повернувся до теперішнього, тут і зараз. А потім я подумав про Джина і почав усміхатися. Найкраща усмішка, яку тільки можна уявити.





* * *










Про книгу:






Як таке можливо? Нік Картер був раптово змушений сховати документ у музеї Ватикану під час рутинної роботи. Випадкова етруська ваза здавалася придатною для цієї мети.



Але справа зовсім не в Ніку Картер і його діяльності, як з'ясувалося пізніше, коли Картер спробував знайти документ. Тому що на той момент він був несподіваним свідком високопрофесійної крадіжки витворів мистецтва.



І як художні цінності, у тому числі етруська ваза, зникли одне за одним через вікно, Картер глянув прямо в обличчя давнього свого ворога - Юди.



Юда зміг зробити з цим документом більше, ніж Хок і Картер могли навіть уявити у своїх найжахливіших снах.







Картер Нік



Знак кобри







Нік Картер




Знак кобри



переклав Лев Шкловський



присвячується пам'яті загиблого сина Антона.



Головні герої:



НІК КАРТЕР



псевдонім N3 агент AX



"ШИВА"



голова організації "Кобра"



АШОК АНАНД



агент індійської секретної служби



ПУРАН ДАС



голова індійської секретної служби



НІРАД і РАНДЖИТ



члени організації "Кобра"



РИВА СІНГГ



онука Шиви




1



Вона згорнулася в моїх обіймах, м'яка і тендітна, і зараз цілком задоволена. Я рідко був із такою жінкою, як Ріва. На її золотистій шкірі та чорному волоссі грали тіні; на мить мені здалося, що я тримаю в руках здійснену мрію. У кімнаті було темно, я опустив віконниці. І, на щастя, у готелі була система кондиціювання повітря від нічної спеки Нью-Делі.



- Ти не сказав мені чому, - прошепотіла Ріва. Її м'які, теплі губи ніжно торкнулися западини між моєю шиєю та плечем, її груди притулилися до моєї руки.



Я повернув її обличчя і глянув на лінію її пухких губ. Її чоло було похмуре, з упертим виразом обличчя жінки, яка звикла отримувати все, що вона хоче... жінки, яка була ще дитиною. - Що, Ріво? - Запитав я, проводячи кінчиком пальця по оксамитовій шкірі її живота.



- Навіщо ти прийшов сюди, Нік? Він відсторонився, впустивши голову на подушку. Довге чорне волосся утворювало на білій тканині подушки віяло, схоже на ореол, який обрамляв її обличчя з досконалими рисами... обличчя, що відбивало в цю хвилину внутрішнє борошно і незрозумілу недовіру.



— Я ж тобі казав, — відповів я, намагаючись звучати терпляче і переконливо. - Моя фірма надіслала мене для переговорів про покупки. Тканини, шовку, парча... словом, усе. Все, що коштує в цій країні дешевше, ніж будь-де ще.



Звичайно, я брехав. Звичайно, я не міг сказати Ріві, хто я такий. У будь-якому разі, яка різниця? Не було жодної причини залучати дівчину, спалювати моє прикриття і розкривати їй, що я Нік Картер, агент AX, який нині виконує місію в Нью-Делі.



Рано-вранці того ж вечора я прилетів рейсом Air-India. І останньою людиною, яку я очікував зустріти, була жінка на кшталт Ріви, чудова супутниця, на яку не міг розраховувати жоден чоловік. Вона сиділа в барі готелю, коли я повернувся з купання у басейні. Її ідеальна постать була закутана у блакитне зі сріблом сарі; ми також відчули безпосередній фізичний потяг з першого погляду. Потім одне слово спричинило інше, і я, майже не усвідомлюючи цього, запросив її на обід.



Ми пішли у французький ресторан у Чанакьяпурі, червоно-чорній оазі в центрі задушливого міста. Це була можливість заманити її та переконати провести ніч разом.



Як виявилося, мені не довелося дуже багато намагатися, щоб переконати її.



Її очі, блискучі й чуттєві, як її волосся, говорили ясно. Звісно, були питання, словесні ігри... звичайна практика мистецтво спокушання. Прелюдія до ночі кохання та пристрасті.




Зайве говорити, що Нью-Делі означав для мене (і для AX) набагато більше, ніж Ріва Сінгх. Я був посланий в Індію Хоуком, і, хоча я відчував, що це відчайдушна витівка, умовити Старого було неможливо. - Але в нас немає жодного доказу того, що ця людина існує! – вказав я.



— Тим більше причин полетіти туди, Нік, — сказав Хоук із саркастичним сміхом. - Бунти та заворушення – це докази, чи не так? Калькутта перебуває у стані напіванархії. А хто постачав бунтівникам зброєю? Боєприпаси не ростуть на деревах, якщо точним.



"Це проблема внутрішньої безпеки індійського уряду", - заперечив я.



- Правильно. Абсолютно вірно. Я згоден. Насправді, якби це були просто заворушення та бунти, це не було б місією, Нік.



- Що тоді?



- Погляньте на це. - Він простяг мені складений аркуш паперу. - Це розповість вам більше про нашу загадкову людину, містера "Шива"... можливо, з якимось туманним натяком на те, що друг справді існує. Гіркий дим від його сигари обпік мені ніздрі, і я пересів на далекий стілець, щоб прочитати документ.



Після прочитання статті я мав досить гарне уявлення про те, чим займається Хоук.



Начальник помітив з усмішкою. - Як бачите, ця брудна справа, згодні?



- Я сказав би аморальне.



- Молодець, добре сказав, Нік. Наша людина збирається переправити до Сполучених Штатів героїну-сирцю на десять мільйонів доларів. Але, як ви бачили, це не найтривожніший елемент. Якби це були просто наркотики, я подзвонив би комусь іншому. Але коли йдеться про міжнародну дипломатію... і світ у всьому світі... тоді я просто зобов'язаний вам довірити це завдання.



Я кивнув головою, не відкриваючи рота.



Документ, який я щойно прочитав, був із Овального кабінету. Неможливо піднятися вище. Він мав на увазі дещо, про що я читав у газетах, інцидент, який, як я ніколи не думав, буде пов'язаний з AX, не кажучи вже про мою сферу діяльності.



Хтось зателефонував до радянського посольства у Вашингтоні, представившись президентом Сполучених Штатів. Голос був ідеально зімітований. Це міг бути жарт, тільки слова були зовсім не безневинні. «Президент» виходив погрозами підбурювального характеру, погрозами, які спонукали радянського посла поспішити з донесенням до Москви.



Зрештою, непорозуміння було усунуто, і Білий дім приніс численні вибачення. На цьому можна було б закінчити, а натомість було б продовження. Перший секретар ЦК КПРС, головний політичний діяч Радянського Союзу розмовляв із президентом щодо «гарячої лінії». Тільки він не був першим секретарем. Правду кажучи, ні у Вашингтоні, ні в Москві ніхто не знав, хто імітував російський голос. Обмін словами був далеко не дружнім і спонукав президента вимагати скликання позачергового засідання Ради національної безпеки.



Знову все прояснилося... та ненадовго. З того часу, менше двох тижнів тому, відбулася ціла низка подібних інцидентів; обмін погрозами та образами між Індією та Пакистаном, між Ізраїлем та Єгиптом, між комуністичним Китаєм та Японією. Щоразу голос якогось дипломата ідеально імітувався, що призводило до великої кількості гнівних загроз і зустрічних загроз.



Світ був на межі ядерної війни. Тепер, згідно з документом Білого дому, хтось намагався кинути нас усіх у прірву. - Значить, ви підозрюєте, що цей таємничий "хтось", що називає себе Шивою, є мозком організації під назвою "Кобра" і що він несе відповідальність за те, що відбувається... - зауважив я, відповідаючи на погляд Хоука.



- Можливо, Нік. За умови, що Шива – особистість, а не щось інше, – уточнив Шеф. - Ми достеменно знаємо, що "Кобра" існує. І ми майже впевнені, що це організація з торгівлі зброєю та наркотиками. Але це дрібниці порівняно з цим, - нервово пояснив він, постукуючи пальцем по документу, який я щойно перестав розглядати. - Ця Шива реальна людина? Чи це прикриття якоїсь дивної міжнародної організації, яка наказує Кобре? Ось що нам потрібно з'ясувати... смію додати якнайшвидше.



- Значить, ви вірите, що якщо Шива чоловік, то він імітує голоси, правда?



Хоук втомлено кивнув.



- Але ти навіть не знаєш, чи існує Шіва.



- В яблучко.



- Отже, я повинен знайти людину, яку ніхто ніколи не бачив, яка може імітувати голос деяких персонажів, оскільки вона це може... З чого мені почати, на вашу думку?



- Не дарма тебе називають Винищувачем №3, Картер.



Це була не та відповідь, яку я сподівався отримати. Але, як я вже сказав, іноді неможливо домовитись з такою людиною, як Хоук. Тож мені довелося об'їхати весь світ у пошуках когось чи чогось, хто називав себе Шивою.



Я дізнався, що це є псевдонім після вивчення документів удома. Насправді Шива був індуїстським богом, широко відомим як руйнівник. Війни, голод, смерть... ці лиха були його абсолютним і незаперечним пануванням, під його контролем та владою. Але було більше; книги, з якими я ознайомився, містили ілюстрації та фотографії статуй, що зображують Шиву, прикрашеного зміями. Це не звичайні змії... а кобри, смертоносні індійські гадюки.



І ось, мені довелося вирушити слідом, який здавався неіснуючим і неможливим... як рахувати піщинки по берегах Ганга!



Але якщо Шива був плодом чиєїсь збоченої уяви, то Ріва Сінгх точно ним не була. Дівчина була справжньою, милою, м'якою і напрочуд живою.




Я повернувся до неї і заглушив її запитання, притулившись губами до її пухкого рота. Її золота шкіра була вкрита легкою пеленою поту, і коли я притулився грудьми до цих незрілих і твердих грудей, мене охопило нестримне бажання.



- Ні, не кажи, - прошепотів я, коли вона спробувала поставити чергову низку питань, які, між іншим, починали мене хвилювати. - Я Нік, а ти Ріва... тобі не потрібно знати більше... зараз. Я міцно обійняв її, і вона придушила стогін.



Зсунувши ногою ковдру з ліжка, я міцно притис її до себе. У Риви були широко розплющені очі, але вона, здавалося, дивилася на щось в іншому кінці кімнати. У цей момент я зрозумів, що потрапив у біду.



Я почув шум. Через секунду я визначив походження металевого скрипу, який, як хрипкий шепіт, долинав від дверей... Хтось порався із замком. Мій «сміт-і-вессон» лежав у верхньому ящику тумбочки поруч із ліжком, але зараз він був поза досяжністю моєї руки. Слабкий шум припинився, почулося клацання... і тут я зрозумів, що не встигну схопитися за пістолет.



Я підстрибнув убік, як тільки двері відчинилися. На тлі світла, що йде з коридору, виділялися постаті двох бородатих чоловіків, одягнених у білі вишиті сорочки та парусинові штани, схожі на піжамні, які носить більшість індійців. Але більше ніж одяг мене вразив короткоствольний пістолет, який твердою рукою тримала одна з фігур у тюрбанах.



Пістолет був спрямований на мене, і я нічого не міг з цим поробити. Двері м'яко зачинилися за двома чоловіками, і беззбройний увімкнув світло в кімнаті.



Я моргнув від раптового свічення і спостерігав за двома нападниками, намагаючись знайти вихід. Вони були міцними і мускулистими, їхні бородатие обличчя нічого не висловлювали, і, судячи з їхніх бородів і тюрбанів, вони були сикхами.



- Добрий вечір, "сахіб", - сказав той, що з пістолетом, і вітання перетворилося на непристойну усмішку, коли він зрозумів, що ми з Ривою голі, а отже, ще більш вразливі.



Наразі єдиною картою, яку можна було розіграти, було залишатися під прикриттям туриста та бізнесмена. Ображеним тоном я відповів: - Що то за історія? - Я зробив жест, щоб схопити трубку, але беззбройний індієць-сікх поспішив пересунути старомодний телефон поряд зі мною.



- Що за марення, "сахіб"! — вигукнув він, посміхаючись. - Ніхто не давав тобі дозволу рухатися, і навіть "мем-сахіб", - показав пальцем на Риву, яка натягла ковдру і згорнулася клубочком під простирадлами.



— Подивися на ящики, Мохане, — наказав своєму супутникові чоловік із пістолетом.



"Якщо це пограбування, ви не знайдете нічого вартого для крадіжки", - попередив я їх. - У мене лише чеки. Ані рупій, ані доларів США.



Вони зовсім не вразили. Анітрохи.



Але поки я говорив, я почав концентруватися, готуючи своє тіло і розум до бурхливого і нероздільного злиття. Востаннє, коли я насолоджувався перервою між місіями, Хоук наполягав на тому, щоб я відмовився від звичайного періоду відпочинку та відпустки, щоб пройти інтенсивний період навчання, щоб удосконалити свої навички у найнезвичайніших формах самооборони. Серед різних технік, які я освоїв, була також форма самонавіювання, якої мене навчив володар чорного поясу, «ретте дан», чемпіон тхеквондо, корейської версії «кунг». Інструктор також навчив мене тхеквондо. Ця форма карате заснована на використанні сили та імпульсу , отриманих за рахунок використання всього тіла, особливо стегон і ступнів.



Отже, коли один із двох нападників почав ритися в моїх речах і збирався розкрити весь мій особистий арсенал, я був готовий зробити перший крок. Я уявляв себе пружиною, здатною вистрибнути з ліжка і кинути своє тіло в простір.



Я штовхнув Ріву і зістрибнув з ліжка, приземлившись, як кішка, на п'яти. Куля просвистіла над моєю головою, коли я впав на підлогу. У напарника Мохана на пістолеті був сильний глушник.



- Нік... ні! — закричала Ріва, ніби благаючи мене не починати бійки або не намагатися чинити опір двом чоловікам.



Але я не збирався більше гаяти час.



Мохан і напарник не загрожували дівчині, а рушили до мене, скрививши губи в однаковій усмішці. Їхні зуби та ясна були пофарбовані в червоний колір від рясного жування листя паана. У сліпучому світлі лампи їхні роти виглядали закривавленими, наче вони щойно доїли шматки сирого м'яса.



- Ви нас недооцінюєте, - сахіб, - посміхнувся той, що був із пістолетом. — Ми могли б убити дівчину, але спочатку ми хотіли б дуже добре попрацювати над вами.



Я не став чекати, щоб побачити, яку «роботу» він мав на увазі. З пронизливим криком «кі-ап», який негайно змусив двох чоловіків оборонятися, я схопився на ноги та атакував. "Тол-ріо ча-ки" - круговий удар ногою, при якому вся вага балансується назад. Я відпустив його щосили і з усією концентрацією, на яку був здатний. Я виставив праву ногу і влучив у ціль.



Огидне булькання супроводжувало стогін людини з пістолетом; моя боса п'ята вдарила його в сонячне сплетіння. Повітря вирвалося з його легень, коли він звалився на підлогу, задихаючись. Пістолет бовтався у нього в пальцях, але коли він підняв зброю, щоб зробити ще один постріл, я перестрибнув через нього і стрибнув на Мохана, перш ніж він рвонув.



— Не бійся, брате, — прошепотів я, поки інший намагався схопити мене за ноги, щоб відкинути назад. Я був швидше за нього.



Тут я був винагороджений за зусилля, коли почав займатися тхеквондо та кунг-фу.



Я підняв руку, ніби то була коса для смертоносного «сон-нал чи-ки», форми атаки, яку я вивчив досконало. Моя рука рухалася повітрям до певної точки простору у напрямку до голови Мохана. І коли мої жорсткі пальці торкнулися основи його носа, мені не потрібна була медична освіта, щоб зрозуміти, що ця людина мертва.



Я встромив шматок кістки йому в мозок, миттєво вбивши його. З його рота ринув потік крові, його погляд зупинився на мені... потім його очі затуманилися, перш ніж стати широко розплющеними і скляними, як два шматки чорного мармуру. Хрипкий, здавлений звук вирвався з його рота, коли він упав на підлогу. Інертна, як ганчір'яна лялька, з невпізнанним носом, червоним і розчавленим, як сік стиглого фрукта.



Мохан більше не був «вбивцею», «він був трупом.



Але за кілька секунд, які мені знадобилися, щоб прикінчити його, його спільник оговтався настільки, що спробував повернутися до атаки. Я відчув, як він повзе по підлозі прямо позаду мене, і я не мав часу подумати двічі.



Я був готовий миттєво. «Хана, дол, сет»… раз, два, три… Я подумки рахував. Потім я смикнув лівий лікоть назад у жахливому «пал-куп чи-ки».



Я вдарив суперника прямо під підборіддя. Він закричав, і я обернулася, щоб споглядати те, що залишилося від ідеального набору зубів. Тому що тепер щелепа зовсім бовталася, роздробившись. Струмені крові стікали по його підборідді і шиї, потрапляючи на бездоганну сорочку. Нижня частина обличчя була буквально розірвана на шматки; синюшний синець уже розповзався від вилиці до очей.



Чоловік спробував заговорити, але з його рота вирвався лише здавлений звук; але перш ніж я встиг його нокаутувати, він встиг натиснути на курок пістолета. Я впав уперед, довго лежачи на підлозі. Ще одна великокаліберна куля просвистіла в двох дюймах наді мною і встромилася в протилежну стіну. Це була куля «дум-дум», здатна випатрати людину, як свіжозабитого курча, готового до смаження. Чоловік підвівся і позадкував до дверей.



Перш ніж він встиг випустити ще одну зі своїх кульових куль, я зигзагом пішов по лінії, яка привела мене прямо до дверей. Але він пішов, перш ніж я встиг вирвати пістолет з його рук. Я кинувся в коридор і побачив тонку криваву доріжку і почув важке човгання металевих сходів у дальньому кінці коридору без килима.



Я повернувся до кімнати і натягнув штани, які кинув поруч із ліжком. Рива подивилася на мене широко розплющеними, зляканими очима. Я сказав їй. - Не сердься будь ласка! - При продажі тканин завжди жорстка конкуренція.



- Вона не сміялася. Я залишив її наодинці із закривавленою фігурою, яка колись була чоловіком.



Після цього я вибіг із кімнати. Ніхто не бачив, як я гнався за нападником. Я обов'язково мав спіймати його, оскільки тепер, коли Мохан був мертвий, не було жодної можливості дізнатися, ким він був насправді. Я не думав, що вони вульгарні злодії; вони продемонстрували вищу майстерність, ніж звичайні злочинці.



Я був певен, що вони не діяли в ілюзії пошуку грошей. Щось валилось у мене в голові, щось, що на той момент я не міг сформулювати. Це було схоже на загадку... щось, що змусило мене переосмислити те, що сказав Хоук. Чи можливо, що хтось уже розкрив мою особу, оскільки я прибув до Індії за туристичною візою? Багато питань могли залишитися без відповіді, якщо я не впіймаю спільника Мохана.



Вестибюль готелю був майже порожній, нічний портьє спав за стійкою. Я помітив дуже швидкий рух за фіранками, що приховували великі скляні двері, що вели у внутрішній дворик та сад. Босоніж я кинувся до наметів, відсунув їх убік і побіг у темний сад.



Трава під ногами була мокрою та холодною. Місяць зник за купою хмар, що закривали її помаранчеве обличчя. Далі я побачив відображення хмар у басейні, де я зробив знаменитий заплив перед зустріччю з Рівою та вечерею з нею. Пішли в минуле брязкіт келихів, ритмічний рух гойдалок, гортанні крики вуличних торговців.



Тепер був лише звук мого дихання, биття мого пульсу. Я обережно поповз уперед, мої почуття напружувалися за будь-якого руху, будь-якого шуму, який дозволив би мені знайти свою видобуток... до того, як я був виявлений.



Поспіхом я не встиг дістати пістолет. Тож мені доводилося покладатися лише на свій інтелект та свої руки. Навіть якщо на інтелект і руки покладатися не доводиться, коли знайдеш пістолет із глушником, спрямований у живіт.



Мій інструктор знав мене на прізвисько «Чу-Мок», що в перекладі з корейської означає «Кулак». Але в той момент я не мав можливості застосувати на практиці те, що я вивчив. У садку все було тихо. Листя баньяна лише злегка гойдалося, приховуючи своїм гігантським стволом частину вольєру.



Я шукав сліди індіанської крові, коли помітив раптовий спалах, що супроводжувався запеклим шипінням смертоносної кулі. Цього разу я закричав. Потім я підніс руку до рота, куля подряпала мені плече.



Це була поверхнева рана, але вона дуже пекла. Я стиснув зуби і почав чекати, почуваючи себе більш вразливим, ніж будь-коли. Стрілець, однак, не хотів більше ризикувати і чекати, що я нападу на нього на помсту.



Він почав тікати до паркану. Я помчав за ним ще й тому, що не хотів дозволити йому втекти, не викладаючи йому уроку. Очевидно, він оговтався від звернення, якому я піддав його незадовго до цього, настільки, що перестрибнув через прикордонну стіну з дивовижною спритністю. Він рухався скоріше як кішка, ніж як людина. Але, незважаючи на біль у руці, я відчував себе таким же рухливим. Я переліз через стіну і приземлився босоніж на ділянку посипаної гравієм землі. Ще один шум вибухнув у моїх вухах, але це був не постріл.



Індіанець у білому тюрбані зумів дістатися моторолера, припаркованого наприкінці гравійної дороги за парканом. З ревом мотора мотороллер рушив з місця, і індіанець навіть не озирнувся. Я міг би спробувати зловити таксі чи велотаксі, але я знав, що людина з пістолетом уже зникла в лабіринті провулків міста.



Тому, замість того, щоб продовжувати полювання, що здавалося тепер марним, я повернувся до паркану і, вчепившись за дві дерев'яні жердини, знову переліз через нього. На цей раз я доклав менше зусиль. Трава була справжнім полегшенням для моїх ніг, порівняно з гравієм. Я попрямував до басейну, вимив руку і перетнув галявину, безшумно прослизнувши у вестибюль.



Швейцар прокинувся від свого сну, що, безперечно, дозволило двом індіанцям непомітно піднятися до моєї кімнати. Однак я не збирався дорікати йому в тому трупі, який я залишив нагорі і якого мені треба було позбутися. - Безсоння, "сахіб"? — спитав він мене, позіхнувши, повільно підводячись. Потім перехилився через прилавок, кинувши на мене погляд відкритого несхвалення... Насправді, я був у одних штанях. - Я пошлю за снодійним тобі, так?



"Дякую, не потрібно," я відмовився, з натягнутою усмішкою.



Якщо він помічав довгу криваву подряпину, залишену на мені кулею індіанця-сікха, то вдавав, що нічого не сталося. Я засунув руки до кишень і пішов до ліфтів так, щоб мене ніхто не бачив. Не те, щоб я відчував себе збентеженим, зауважте; але я вважав за краще не привертати уваги. Винищувачу № 3 з AX обов'язково мало знайти людину на ім'я Шива.




2



Ріві Сінгх не було поряд, щоб допомогти мені забратися в кімнаті.



Двері в мою спальню були прочинені, хоча ніхто не ховався за нею, щоб продовжити роботу, на якій перервали Мохана та його напарника. Кімната була порожня, якщо не рахувати застиглого трупа людини, яку я вбив влучним ударом карате. Індіанець лежав, розставивши руки і ноги, в дивній позі, майже занурений у калюжу темної крові, яка продовжувала розтікатися.



Зім'яті ковдри свідчили, що велику частину вечора я провів з Рівою. Очевидно, дівчині набридло, і вона вислизнула з кімнати, перш ніж я встиг її зупинити. Я не був настільки дурний, щоб навіть на мить подумати, що можу розраховувати на її мовчання. Тому я вирішив змінити готель наступного ранку. Я не хотів, щоб хтось із поліції Нью-Делі приходив до мене і закидав мене запитаннями. Я повинен був відповісти великою кількістю брехні, щоб захистити своє прикриття.



Але, крім занепокоєння про Ріву Сінгх, яка не знала, чи буде вона тримати рота на замку чи ні, я мав турбуватися про Мохана. Звичайно, витягти його з моєї кімнати було нелегко, тим більше що я хотів за всяку ціну уникнути будь-якого шуму. На щастя, решта гостей на поверсі спала міцним сном. Жодні двері не відчинилися, поки я тягнув тіло по пустельному коридорі. Жодне злякане обличчя не могло бачити мої червоні від втоми ока, поранену руку та мою криваву ношу.



Я поклав його перед ліфтом і знайшов те, що мені потрібно було в кишені штанів. Сталеве лезо мого складаного ножа виявилося дуже корисним пристосуванням; насправді складаним ножем я зміг відчинити двері і заблокувати кабіну на верхньому поверсі, звільнивши шахту ліфта, кинувши тіло на кілька десятків метрів униз.



Це буде місце вічного спокою Мохана.



Він уже був головою і плечима в повітрі, решта його тіла була готова до останнього поштовху в глибоку яму в колодязі, коли я помітив щось таке, що змусило мене підстрибнути від подиву. Рукав індійської курти був закочений, коли я тягнув тіло коридором, і тепер моїм поглядом кинулася деталь, яку я раніше не помічав.



Це було татуювання, зроблене незмивним синім чорнилом, яке виділялося на передпліччя; і коли я зрозумів, що малював малюнок, мої підозри підтвердилися. Татуювання являла собою королівську кобру, що згорнулася кільцем, що піднімається вгору по руці в характерному для атаки положенні. Клиновидна голова і тремтливий язик губилися в тілі Мохана, що завмерло.



Так і з'явилась Кобра. Вони послали Мохана та його спільника, щоб переконатися, що Нік Картер не викриє їхньої секретної організації. Лише план провалився. Один із двох агентів був мертвий, а в іншого з розбитою особою не було часу отримати будь-яку інформацію, навіть найменший доказ того, що я справді був Винищувачем №3, агентом на службі у AX.



Очко на мою користь, подумки уклав я, обсмикуючи рукав сорочки мерця і штовхаючи труп ногою. Мохана застигло тіло полетіло вниз, відскакуючи від темних стін шахти ліфта. Я чув, як він досяг кінцевого пункту призначення... пролунав глухий стукіт тіла. Якби Шива все ще міг допомогти йому, нічого проти цього не було б.



Проблема полягала в тому, що я досі не знав, чи існував коли-небудь цей загадковий персонаж, мозок, що діє за прикриттям Кобри, обраний розум, який смикає нитки цієї міжнародної мережі.




Рух транспорту повільно рухався парком Неру. За скупченням автомобілів, велотаксі, моторолерів і велосипедів білі колони Connaught Circus стежили за натовпом пішоходів, немов безмовні вартові. Чоловіки в широких білих штанях з білими «куртами», що мало чим відрізнялися від одягу Мохана та його супутника, йшли швидко, серйозно та самовдоволено. Чорноволі жінки закуталися в «сарі», інші в шовкові туніки та скромні «чуридар» (штани, що обтягують кісточки та талію). Всі вони утворили розгублений натовп, над яким висіло відчуття невідкладності та водночас очікування.



Але більше, ніж визначні пам'ятки та звуки міста, більше, ніж екзотична атмосфера, яка робила Нью-Делі унікальним містом, мій інтерес був зосереджений лише на одному.



Шиве.



- Ви хочете сказати мені, що ваша Служба тільки чула про Кобре, чи не так? - спитав я людину, що сиділа навпроти мене, поки ми обоє потягували м'ятний чай у вуличному кафе недалеко від парку.



Того ранку я зв'язався з індійською секретною службою. Моїм "контактом" був офіцер секретної служби, якого мені особливо рекомендували. Ашок Ананд був чоловіком приблизно мого віку, але худим і виснаженим, з гострим і проникливим поглядом, агресивним виразом обличчя... виразом людини, яка знає всі правила гри, байдуже, гидкі вони чи ні. .



- Чули про Кобре? — повторив він, насупившись. Він підніс чашку до губ і зробив великий ковток чаю, перш ніж продовжити. - Звичайно, містере Картер. Ми чули про Кобра... з Кашміру, з Калькутти, Мадраса, Бомбея... з усієї нашої країни. Де бунти та заколот, там завжди Кобра.



- А Шива? – наполягав я.



- Ти бачиш це? - відповів Ананд, вказуючи на поверхню столу, дуже блискучу дерев'яну полицю. - Вона гладка, безформна, бачиш?



Я відповів кивком голови.



- Ну, тоді ви зрозумієте, коли я скажу, що Шива безформний, без обличчя, без особистості, містере Картер. І, перегнувшись через стіл, він дивився на мене напівзаплющеними чорними очима. - Це просто ім'я, запозичене у злого божества, навіть для нас у IISA, індійській секретній службі.



І ось я на вихідній точці, в тому самому місці, де був напередодні... тільки готель інший. Хоук дозволив мені вступити в контакт з індіанцями, хоч і порадив мені не покладатися на їхню допомогу.



Насправді ходила чутка, що серед індіанців мала місце «зрада». Хоча його індійський колега і запевнив Хоука у граничній обачності, проте не було жодного сенсу йти на непотрібний ризик, особливо коли на карту було поставлено моє життя та успіх моєї місії.



- Чи можу я дізнатися, чому ваш уряд так прагне знайти нашого Шиву? — сказав Ананд тим самим тоном, обережно й насторожено.



- Героїн, - відповів я. - Вантаж на десять мільйонів доларів, призначений для Сполучених Штатів. - Я не думав, що надто розкрию свої цілі, якщо поговорю з ним про справжню причину, а саме про те, що я намагався простежити джерело голосових наслідувань, які останні місяці посіяли паніку серед міжнародної дипломатії, поставивши під загрозу мир на землі.



- Ах, так, наркотики – це справді поганий бізнес! – Індіанець усміхнувся і почав вставати. - Будь ласка, вибачте мене на кілька хвилин, але я обов'язково зателефоную до свого начальника. Можливо, він зможе дати мені більше інформації про Кобре.



— Звісно, — сказав я. Ананд відсунув стілець і пройшов терасою.



Я спостерігав за ним, поки він не зник усередині. Потім я подивився на дно чашки, майже шкодуючи, що так і не навчився читати долю по чайному листю. Хто знає, якби я навчився, то зміг би передбачити успіх чи провал своєї місії.



Я відкинувся назад і дозволив своєму погляду ковзнути по переповненій терасі до транспортних потоків, що петляють навколо Connaught Circus. Було так багато питань, так багато прогалин з морем, що мені довелося б багато повеселитись, щоб досягти хоч якогось прогресу. - Ще чаю, сер?



Я здригнувся і побачила, як офіціант нахилився над кавовим столиком. — Принеси дві, — відповів я, показуючи на порожню чашку Ананда.



— Два м'ятні чаї, — повторив офіціант. - Чи можу я запропонувати пакори, чи джентльмен хоче скуштувати фірмову індійську страву, м'ясний пиріг під назвою "самоса"? Вони чудові, "сахіб".



Я відповів ствердним кивком, злегка спантеличений його прямим підходом. Чоловік підняв порожні чашки, і коли він обернувся, щоб повернутися на кухню, я спіймав себе на тому, що в шоці дивлюся на його голу руку. Я не мав часу довго дивитися на нього, але достатньо часу, щоб розібрати, що на ньому надрукувалося.



Кобра, що згорнулася - це те, що нелегко забути! Я різко відсунув стілець і скочив на ноги.



«Куди, чорт забирай, подівся Ананд?» — думав я, пробираючись поміж столами. Дзвін тарілок пронизав мої вуха, вереск, який змішувався з гудками та звуками машин навколо кафе та парку Неру. Але принаймні я не був таким уразливим, як минулої ночі, коли мені довелося захищатися від двох сикхів, які увійшли до мого номера в готелі.



У кобурі, яку я носив на плечі, була моя дорога Вільгельміна, Люгер 38-го калібру, який врятував мене з таких безвихідних ситуацій, більше, ніж я любив згадувати. І на випадок, якщо пістолета буде недостатньо, у мене був Хьюго, мій стилет, захований у піхвах під рукавом сорочки.



- Ви щось хочете, "сахіб"? — спитав мене один із офіціантів у білих куртках.



— Телефон, — відповів я.



Він вказав на обертові двері, що ведуть до кімнати. Мене вразило, що Ананд надто довго дзвонить телефоном. Це, крім татуювання, яке я помітив на руці офіціанта, змусило мене почуватися ніяково.



Я знайшов телефони, виконуючи вказівки людини в білій куртці, ряд чорних і старомодних телефонів, встановлених на лівій стіні вузького коридору. Я швидко озирнувся і помітив табличку на дверях праворуч від мене. Можливо, я нервувався без особливої причини, можливо, я хвилювався через дрібниці.



Ну, був лише один спосіб переконатися.



Я просунув руку під свій легкий літній жакет, відчув підбадьорливий дотик до рукоятки Вільгельміни і пішов коридором до дверей чоловічого туалету. Прохід був порожній. Відчинивши двері, я виставив праву ногу вперед.



Двері зі скрипом відчинилися всередину, що дозволило мені швидко подивитися на ванну кімнату, викладену чорно-білою плиткою. Там начебто нікого не було. Я ступив уперед, дозволивши двері відчинитися за мною. - Я прошепотів. - Ашок? - Двері в три роздягальні були зачинені.



Я почекав мить і знову покликав. Без відповіді. Безшумний, як кішка, із загостреним почуттям страху бути спійманим у пастку, я витяг «люгер» з кобури і злегка зігнув палець на спусковому гачку. Здебільшого сучасні Люгери мають нечутливий спусковий гачок; але Wilhelmina була спеціально модифікована для мене хлопцями з лабораторії AX у штаб-квартирі у Вашингтоні. Курок був готовий до пострілу, як тільки я натиснув би на курок.



Я пішов у перший туалет зліва. Міцно тримаючись за металеву ручку, я штовхнув двері і так само швидко зачинив її. Перша роздягальня була порожня, як і друга. А в третьому, спираючись на опущене сидіння унітазу, лежало нерухоме, неживе тіло Ашока Ананда.



Я простяг руку і підняв голову. - Ублюдки! - прошипів я собі під ніс. На мене дивилися широко розплющені очі Ананда. Я провів пальцями по віках, стираючи таким чином здивований вираз, залишений смертю на його обличчі.



Тонка смужка, тепер пурпурова, відзначала його шию. Задушили, уклав я, оглядаючи синець. Я розстебнув комір його сорочки, щоб краще розглянути синець, і побачив сліди від двох крихітних проколів, відстань між якими менша за дюйм. "Але чому?" — питав я себе. Зрозуміло, що Ананд був задушений мертвим, бо його язик звисав із рота; але ці сліди на шиї, здавалося, залишилися зубами змії.



Якийсь час тому між однією місією та іншою мені довелося прочитати кілька книг з герпетології, науки про рептилії. І я дізнався, що реакції на укуси отруйних змій зазвичай починаються через чверть години або півгодини після укусу.



Ашока Ананда вкусила змія, але це не стало причиною його смерті: можливо, ці знаки означали попередження або були релігійним символом. Одне було ясно: я не збирався зупинятися там, щоби з'ясувати це.



Я прибрав «люгер» і вислизнув із кабіни. Туалет був, як і раніше, порожній. Якби я пішов назад тим самим шляхом, що й раніше, то, безперечно, натрапив би на офіціанта. Наскільки я міг судити, він не був єдиним, хто працював у барі, входячи до організації «Кобра».



Я пошукав інший вихід. Засклене вікно над фарфоровою раковиною виходило на пильні доріжки парку Неру. Я переліз через край раковини і визирнув назовні. Вікно відчинялося в задній частині кафе, поза увагою відвідувачів, що сидять на терасі, де за столиками обслуговували офіціанти, татуйовані чи ні.



Я відкрив віконну решітку стилетом і підняв її, відчепивши іржаві металеві гачки рами.



- Є зручніші способи виходу, "сахіб".



Надто пізно вихоплювати Вільгельміну зараз. Я повернув голову і побачив офіціанта з пістолетом. - «Беретта» 22-го калібру цілилася мені просто у вічі. Зброя невеликого калібру, але я добре знав Беретти, щоб знати, наскільки небезпечними вони можуть бути на близькій відстані.



— Я просто хотів подихати свіжим повітрям, — пояснив я.



Він не посміхнувся, а просто змахнув пістолетом, даючи мені знак підняти руки над головою і зістрибнути з мушлі. Він тримав наведену на мене Беретту. Мені залишалося лише прийняти його запрошення. Я приземлився на підлогу і витріщився на нього. Було видно, що він нервує, на його погляд здавалося, що в нього мало досвіду подібних ситуацій.



— Я думав, що індіанці є гостинним народом, — сказав я. - Здається, мій друг там, - і я повернув голову у бік комори, де я виявив тіло Ананда, - потрапив в аварію...



- Те саме станеться і з вами, "сахіб", - посміхнувся офіціант, зробивши крок уперед, тепер "Беретта" цілилася мені в живіт. - Незабаром, мабуть, ми почуємо сильний тріск зовні, жахливий безлад. Буде стільки галасу, що це заглушить постріл із пістолета.



Отже, він був не єдиним у барі, хто був пов'язаний із Коброю. Як вони дізналися, де мене знайти, і як вони дізналися про Ананда — два питання, які залишилися без відповіді на додаток до інших, які у мене накопичувалися.



- Серйозно? - Відповів я, змусивши себе байдуже розсміятися. - Раджу повторити це поліцейському позаду вас.



Я був правий.



Офіціант був недосвідчений, погано знайомий з такою роботою і не знав навіть цього найстарішого трюка. Я не встиг домовити фразу, як він різко повернувся обличчям до неіснуючого поліцейського. І за долю секунди я був у дії.



Я стрибнув уперед і штовхнув офіціанта в шию. Він закричав, коли підошва мого черевика вдарила його по ключиці. Я опустив ногу і завдав йому смертельного удару лівою в селезінку. "Беретта" відлетіла, коли чоловік стиснув рукою хворе місце, а блювота закапала з боків його рота.



Коли він упав уперед, я підняв коліно і знову вдарив його по обличчю. Я почув скрип зубів у той момент, коли моє коліно торкнулося його рота. Чоловік зісковзнув на підлогу. Біля туалету оглушливо загуркотіла посудомийна машина, за нею пролунав дзвін посуду.



Звичайно, це був план, покликаний заглушити постріл, призначений для мене. Я взяв «беретту» і засунув її в кишеню лляних штанів, досить велику, щоб сховати пістолет.



Потім я схопив людину за волосся і підняв її голову, неначе вона була маріонеткою, у якої були перерізані нитки. - Ти погано виглядаєш, мужику! - Вигукнув я низьким голосом.



Він пробурмотів щось, чого я не почув, випльовуючи кров та зламані зуби, обмазуючи підборіддя. - Де він? – натиснув я. - Я хочу знати, де знайти твого шефа... Шиву.



— Шиви… Шиви ні, — промимрив офіціант, звісивши голову. Чоловік заплющив очі, і його рота знову залилося кров'ю.



— Подумай ще раз, — прошипів я, підводячи руку. Я склав пальці у формі гарпуна, удар під назвою «пін-сон-кут джи-ру-ки», який мав розв'язати йому язик. І це змусило його відкрити затуманені болем очі.



Ще один несамовитий стогін супроводжував удар. Але цей ублюдок не думав про вбивство Ананда, тож я не був у настрої бути добрим самаритянином. Я засунув нігті йому під віки, стискаючи його очні яблука.



Офіціант, що струсонув конвульсивним тремтінням, відсахнувся. Його голова вдарилася об підлогу, але через секунду я стрибнув на нього зверху, знову сунувши пальці прямо в очі. Я міг би засліпити його на все життя. Але, крім помсти за смерть індійського агента, я хотів отримати відповідь.



- Говори: де Шива? – повторив я.



Це було неприємне видовище; риси обличчя людини були спотворені страхом та болем. Його обличчя й перед сорочки вже не можна було розрізнити, вони були перемазані кров'ю та блювотними масами, очі ось-ось вилізуть із орбіт, він не міг дихати.



- До... до... - простогнав він.



- Де він знаходиться? - гаркнув я. – Де?



Але попереднє побиття з додаванням прийому «палець у око» вибило його з колії. Офіціант відкинувся назад і уникнув фізичних мук, дозволивши собі поринути у забуття.



Я прибрав пальці, і повіки заплющили його очі. Я спробував оживити його, сильно струсивши, але людина була непритомна і перетворилася на тінь самого себе. Я вже збирався затягти бездиханне тіло в комірчину, щоб опустити голову під воду і привести його до тями, коли почув тупіт кроків. Хтось ішов коридором, прямуючи до дверей туалету.



- Нірад? - покликав чийсь голос.



Зайве казати, що Нірад не зміг відповісти.



Цього разу я не дозволив би себе зненацька застати. Я підійшов до раковини і заліз на порцеляновий край; рама вікна, яку я послабив раніше, була відкрита.



Я штовхнув віконну раму вперед вільною рукою. За дверима туалету Нірада знову покликав стривожений голос.



На щастя, вікно було досить великим, щоб пролізти. Підтримуючи скляну панель однією рукою, я стрибнув на терасу вниз і заглянув у туалет.



Двері відчинилися, і я подумки сфотографував обличчя, яке з подивом дивилося на закривавлене тіло Нірада. Це було незнайоме обличчя, ніколи раніше його не бачив. Але я знав, що знову побачу молодого індійця, котрий недовірливо дивився на нерухому постать Нірада в цей момент... і мабуть скоро.





3



«Навіть західному спостерігачеві легко виявити за подвійним втіленням Шиви-кобри справжню сутність бога. Цей дуже древній член індійських трійць, що походив від доведичного божества, повинен зрештою асоціюватися з фалічною символікою. Фактично, в його іконографії ми щоразу знаходимо набряклий капюшон кобри в атакуючій позиції. Тому не дивно, що Шива дуже часто описується з одягом зі шкур кобри, сережками, також зробленими зі шкіри, що умилостивляє шнуром і поясом з живих гадюк...»




Я зачинив книгу і заглянув у вікно бібліотеки, ковзаючи очима широкими кам'яними сходами, що вели на терасу кафе поруч із парком Неру. Ніхто не помітив мого швидкого відходу із задньої частини клубу.



Я не очікував, що напарник Нірада закричить, і насправді не схибив. Я також не бачив, щоб на місце події прибули машини швидкої допомоги або поліцейські, щоб забрати тіло Ашока Ананда. Приходили та йшли туристи та бізнесмени. Бар продовжував працювати без перерви, і зі свого наглядового пункту в книгарні на Коннот-плейс я навіть міг бачити спільника Нірада, молодого індійця у формі офіціанта.



Що ж до Нірада, то його ніде не бачили ні вартим, ні лежачим. Його друг, мабуть, відвів його в якусь окрему кімнату чи ресторан, щоб він видужав. Безперечно, власник закладу знав про другорядну діяльність своїх співробітників, інакше було б помічено щось незвичайне.



У будь-якому випадку я був сповнений рішучості продовжувати спостереження доти, доки один або обидва офіціанти не перестануть працювати. Нірад «пішов», перш ніж я встиг отримати від нього деяку інформацію. Тому, не маючи інших дійсних доказів, єдина зачіпка, за якою можна було слідувати, було стеження за двома кілерами Кобри.



Я не був настільки дурний, щоб думати, що вони приведуть мене прямо до таємничого персонажа, але я був майже впевнений, що, як тільки механізми будуть запущені, Шива, якщо він дійсно існує, рано чи пізно з'явиться.



Отже, я продовжував вдавати, що надзвичайно цікавлюся книгами, виставленими в магазині, аж до покупки тому про індійські рептилії, який я вивчав. Коли я нарешті вибрався з книжкової шафи, я сховався в тіні, намагаючись стати майже невидимим. Поруч було достатньо туристів, тож я не був таким помітним. Найменше я хотів привернути до себе увагу.



За довгі роки служби в AX я зрозумів, що терпіння — найкорисніша чеснота. Насправді, коли сутінки почали згущуватись у небі, я нарешті побачив, як мої люди виходять із кафе. Вони спускалися широкими кам'яними сходами, повільно, крок за кроком.



Молодий чоловік, що схилявся над закривавленою фігурою Нірада, вів свого супутника. Очі Нірада були зав'язані; його товариш вів його, ніби він був сліпим. Наскільки я зрозумів, тимчасова сліпота офіціанта означала, що Кобра має на одного агента менше.



Я ступив уперед і не зводив очей з них двох, щоб вони не вислизнули від спостереження після того, як я провів у їхньому очікуванні цілий день. Коннот-плейс був переповнений робітниками та клерками, які поверталися додому з роботи. Я вже збирався перетнути людну площу, коли двоє моїх чоловіків зробили раптовий жест; але я відчув полегшення, коли побачив, як друг Нірада зупинив велосипедне таксі і посадив напарника на сидіння вузької машини.



Молодий індіанець махнув рукою, і моторизоване таксі з різким гуркотом пірнуло в потік. Молодий чоловік, що самотньо стоїть на тротуарі, з очима грифона повернув голову в мій бік, явно не знаючи, що робити.



Якщо він був у нерішучості, то я не був.



Я сховався за білі колони, очікуючи, що він робитиме. Ще хвилина нерішучості, і він нарешті зліз із тротуару. Він приклав два пальці до губ і видав пронизливий свист, щоб зупинити ще одне велотаксі.



На офіціанті все ще були білі формені штани, але він змінив піджак. Натомість на ньому була темна сорочка з відкритим коміром. Щось металеве сяяло на його шиї, відбиваючи захід сонця, як дзеркало. Молодий чоловік сів у триколісний велосипед, і водій натиснув на педаль газу, прямуючи в потоці машин навколо парку Неру.



Я більше не гаяв часу.



Не минуло й секунди, як я опинився на бордюрі і зупинив інше таксі, не втрачаючи на увазі офіціанта.



Коли я був у старій старій машині, я сунув водієві в руку пачку купюр, не давши йому часу заперечити.



— Іди за моїм другом туди, — наказав я.



Водій, зосередивши увагу спочатку на грошах, які я йому дав, а потім на велотаксі, який офіціант зупинив менше хвилини тому, не вагаючись підкорився. Він зайняв першу смугу, і я нахилився до сидіння, не зводячи очей з велотаксі, яке, як я сподівався, наблизить мене ще на один крок до невловимого та таємничого Шива.



Поки все ніби йшло добре, сказав я собі, впевнений, що офіціант не бачив, як я чекав його виходу з бару або сідав у таксі, щоб слідувати за ним. Я наказав водієві прискоритися, поки від молодого офіціанта нас не відокремлювало лише три машини.



- Куди мій друг прямує?



Від Коннот-плейс ми рушили в бік Коннот-Серкус, щоб звернути в провулок, що веде в бік від торгового центру Нью-Делі. — До старого міста, — пояснив водій. Потім кинув на мене швидкий погляд і додав: - Він тебе пограбував, сахібе? Якщо ні, то я викличу поліцію.



— Ні, нічого подібного, — запевнив я його і, перехилившись через сидіння, щось прошепотів йому на вухо.



Він почервонів під мідною шкірою. - Зрозумів, "сахіб". Як ви це називаєте... рандеву, чи що?



- Точно, - підтвердив я з широкою посмішкою, припускаючи, що йду за молодим чоловіком, що прямує на романтичне побачення.



- Будь обережним, "сахіб", - попередив мене таксист. - Делійські жінки дуже розумні, - і він супроводив пропозицію, потираючи великий палець об вказівний, щоб підкреслити свою спостережливість.



— Так, але ти не втрачай на увазі нашого друга, — відповів я.



Вже майже стемніло, і після виїзду з Коннот-Серкус рух зменшився. Водій змінив тему та звернув мою увагу на пам'ятники. Наприкінці широкого запорошеного проспекту він вказав на знамениті мінарети Джама Масджид, величезної мечеті з червоного пісковика, схожої на фортецю.



А прямо перед мечеттю та довколишнім базаром стояв ще один пам'ятник з червоного каменю, значний комплекс, залишений імператорами Великих Моголів, Червоний форт. Я думав, що офіціант зникне на базарі, але, мабуть, не зрозумів, що за ним стежать. Замість того, щоб вийти біля мечеті та ринку просто неба, він вийшов з велотаксі прямо перед воротами, що ведуть у форт.



"Стій", - сказав я водієві.



Він зупинився якраз у той момент, коли офіціант зник за воротами. Я вийшов у свою чергу і поспішив за своєю людиною, радіючи, що темрява надала мені якийсь притулок. Перед воротами стояли прилавки з сувенірами, листівками, путівниками, місцевими делікатесами.



Але я не був туристом і в мене не було часу зупинитися і помилуватися цими "принадами". Тримаючись на деякій відстані, я простежив поглядом за білими штанами та темною сорочкою офіціанта.



Принаймні він ніколи не бачив мене, отже, не знав мене. Якщо тільки «Кобра» не розповсюдила мою фотографію, то Нік Картер став менш анонімним, ніж я хотів визнати.



Попереду наприкінці під'їзної доріжки перед вузькою дерев'яною будкою офіціант зупинився. Вивіска сповіщала про початок вистави «Люм'єр та син». Коли я зрозумів, що молодий індієць купив квиток на спектакль, я, не роздумуючи, пішов за ним.



То справді був урок історії, «подорож» без жодної допомоги психоделиков. Гравійна доріжка вела від квиткової каси до внутрішнього двору форту. Тут, у саду, оточеному мармуровими палацами, збудованими імператорами, для публіки було розставлено численні ряди стільців.



Прожектор посилав жовтий промінь світла на колони перед мармуровими будівлями, а аудіо коментарі транслювалися через гучномовці. Оратор описував Павлиний трон, вкрадений перськими полчищами, що вторглися в Індію у вісімнадцятому столітті.



Потім світло згасло, і за моєю спиною пролунав стукіт копит. Я повернув голову, майже чекаючи опинитися посеред шаленого стада.



Натомість я опинився на шляху гострого як бритва кинджала.



Лезо зашипіло, розірвавши лівий рукав моєї куртки. Недовго думаючи, я відсторонився і однією рукою запустив прийом "сон-нал мак-ки". Індійський офіціант не став зазнавати успіху вдруге.



Його білі зуби блиснули в сардонічній посмішці, лезо стилету закружляло в повітрі. Потім прожектор повністю висвітлив його обличчя, засліпивши його. Молода людина кинулась у прохід між рядами стільців і побігла.



Глядачі, переважно західні туристи, здавалося, вірили, що індіанець був частиною шоу. Хтось почав аплодувати, а в повітрі лунав тупіт кінських копит. З гучномовця долинув звук труб, що супроводжувався бойовим кличем. Я кинувся за нападником.



Я не знав, як він зрозумів, хто я такий, або що я йшов за ним. Але я все ще міг чути шипіння його леза кинджала, що розсікає повітря і розриває рукав моєї куртки. Він майже пронизав мою шкіру.



Не перестаючи бігти, я поліз у куртку за пістолетом. Ніхто з глядачів не знайшов нічого дивного в наших рухах, і коли прожектор запилив мармурові будівлі, сліпуче відображення охопило укриття офіціанта.



"Царські лазні..." - оголосив оповідач.



Я опинився за однією з мармурових колон ще до того, як прожектор упіймав мене. Я звузив очі і почав шукати навколишні тіні. Різкий запах моху і рослини, що гниє, просочив палац без стін. Він ховався там, чекаючи, коли я потраплю до пастки, яку, як я тепер зрозумів, розставили для мене.



Я міг би розвернутися і повернутися до готелю, щоб вивчити наступний хід; але я відмовився від цієї ідеї тепер, коли відчув, що близький до розкриття мерзенних операцій Кобри... і Шиви. Чим раніше я знайду цю людину, тим краще буде для всіх.



Звук кроків молодого офіціанта супроводжувався глухим стукотом. Я чув, як він біжить до задньої частини будівлі, дедалі далі від туристів, які дивилися виставу в саду. Я був цьому радий ще й тому, що не хотів, щоб безневинні глядачі були залучені до жорстокого протистояння, яке ось-ось мало статися.



Я бігав, зігнувшись удвічі, від колони до колони, нагостривши вуха при кожному шурхітті. Важко було почути якісь звуки, окрім тих, що видає тло записаної оповіді. Приглушений стогін змішався з барабанним дробом, посиленим потужною звуковою системою, встановленою в саду. Якби не білі штани, які були на чоловікові, він, без сумніву, зміг би зникнути в тіні.



Але коли згасло світло, я побачив його ще раз. Він проминув короткі мармурові сходи, що з'єднували одну будівлю з іншою, і тепер розтягнувся на підлозі.



Я вже тримав палець на спусковому гачку пістолета. Курок клацнув у той момент, коли я натиснув на спусковий гачок. До звуків барабанів, що долинали з гучномовця, приєднався гавкіт пострілів, що маскує мій постріл.



Я бачив, як куля застрягла в мармуровій колоні, піднявши в повітря хмару білого диму. Постріл заглушила інша оглушлива хвиля, зроблена тупітом копит коней. Я не влучив у ціль, тож побіг уперед. Офіціант схопився на ноги, і його ніде не було видно.



Я проминув короткі сходи, якими він щойно біг, і опинився посеред вузької трав'янистої доріжки, оточеної мармуровими будівлями. Позаду мене почулося шипіння чийогось важкого дихання. Марно думати про те, щоб стріляти з пістолета. Так що я підняв, кружляючи обидва лікті. Я потрапив молодому індіанцю в ребра, але, хоч він на мить задихнувся, йому вдалося відштовхнути мене на крок назад.



Вбивати його не входило до моїх планів. Мертвий, він був би марний для мене, і стежка, яка мала привести мене до Шиви, обривалася там, у внутрішньому дворі Червоного форту. Живий офіціант міг би надати мені цінну інформацію.



Раптом з темряви позаду мене пролунав хрипкий, ледь чутний голос.



- Чудово, Ранджит.



Потужним ударом я відкинув праву ногу назад, і п'ята моєї ноги приземлилася на чиєсь коліно. Другий нападник застогнав від болю і відсахнувся. Я відскочив убік, важко дихаючи, і зробив крок назад, націлив Вільгельміну на двох нападників.



Двоє проти одного, Ранджит був офіціантом, людиною, за якою я слідував; але інший теж був незнайомцем. - Ось ми й зустрілися знову, - сахіб, - сказав він з грубим, вимушеним смішком. Слова виривалися в нього з рота, бо нижня частина його обличчя була обмотана білою пов'язкою.



— Ага, — сказав я, дізнавшись його: він був спільником Мохана, бородатим сикхом, якому я розбив щелепу напередодні ввечері.



Ранджит скористався коротким обміном словами, щоб пригнутися за колоною, на мить ухилившись від фатальної траєкторії Люгера. - Продовжувати марно, "сахіб", - резюмував індійський сикх. - Якщо ви вб'єте нас, ви нічого не впізнаєте.



- Що буде, якщо я тебе не вб'ю? - Запитав я. Але цієї миті, за секунду, щось металеве швидко перетнуло моє поле зору. Я розвернувся і натиснув на курок. Куля пролетіла повітрям, відскочивши від виступу вздовж стіни будівлі. А потім цей пістолет буквально вислизнув з моїх пальців, зі стовбуром, обмотаним металевою петлею.



Ранджит вийшов зі свого укриття і схопив пістолет. Я зрозумів тоді, що це було те, що я помітив раніше, річ, яка блищала навколо його шиї. Це був шматок мідного дроту, без сумніву, пастка, яку використали, щоб убити Ашока Ананда.



"Ти не такий розумний, як тобі здається", - сахіб, - зі смішком помітив інший індус.



Я спробував відступити, але Ранджит не гаяв часу даремно. Офіціант приставив пістолет до моїх грудей, попередивши достатньо, щоб різко зупинити мене. І я не був досить близько, щоб спробувати вирвати пістолет із його рук. І якби я спробував завдати удару ногою, я був упевнений, що молодий чорнявий офіціант, не вагаючись, натисне на курок.



- А тепер будьте ласкаві підняти руки над головою, "сахіб", - наказав юнак. І він зробив крок уперед, його рот скривився в диявольській посмішці.



Я підняв руки і обережно глянув на інший сикх. Ранджит простяг йому мідний дріт. Дріт загув, коли чоловік обмотав кінці навколо своїх зап'ясть.



"Мохан мертвий", - сказав він майже нечутним голосом під музику, що лилася з динаміків. Шоу ще не добігло кінця, як і життя Винищувача № 3, як я сподівався. - Гурнек, однак, ще живий, "сахіб". - Індійський сікх наблизився до мене, коли Ранджит підійшов ближче



У мене під носом був стовбур люгера Вільгельміни, і раптом мені спало на думку, що вона більше не мій старий друг. Не кажучи вже про мідний дріт, який Гурнек тримав обома руками.



"Ти заслуговуєш на гірше, - сахіб, - набагато гірше", - сказав офіціант.



Він грав із "легким" курком. Достатньо було дуже легкого тиску, і Хоуку довелося б наймати Винищувача № 4. Але перш ніж молодик привів у виконання свої погрози, Гурнек рушив за мною. Тільки цього разу мій удар ногою назад загубився в повітрі, не влучивши в ціль.



Петля затяглася на моїй шиї, і мені знову довелося підняти руки. Я дивився прямо в приціл Люгера, але Ранджит відпустив курок і, клацнувши пістолетом, ударив мене прикладом по лобі. У той же час я спробував відсунути мідний дріт, який давив на мою трахею.



Нитка розрізала мені шкіру, я не міг дихати. Я видав здавлений звук, і Ранджит, посміюючись, підняв коліно і вдарив мене в пах. Біль змусив мене застогнати, змусивши зігнутися.



Коліно піднялося вдруге, змусивши мене вибухнути від болісного болю. - Дурень ти, "сахіб"... Кобра знає... Кобра все знає, містере Картер.



Його голос, здавалося, виходив із темного тунелю. Я щосили намагався звільнитися, відштовхнути дріт, яким Гурнек мене душив. Але я не міг узятись за неї, вона була надто тонкою. Зі стоном я впав уперед, намагаючись дихати.



Потім приклад пістолета вдарив мене по голові, а вдалині голос із гучномовця проголосив: — Якщо є рай на землі, то він тут… тут, тут!



Я не повірив йому. А тим часом я ставив собі запитання, чи буде у мене колись ще шанс повірити у щось подібне.





4



Спершу було легко.



Оксамитова, м'яка і рівна, темна і затишна серпанок. Захисна темрява, яка змусила мене посміхнутися. Але потім вона почала палити, різати мою шкіру, як уламки битого скла. Я повинен був піти, інакше вона б розірвала мене на частини, здерла з мене живцем шкіру. Так що я рвонувся вперед, наче виринув із морського дна. І що вище я піднімався, то більше розривало мене на частини.



- Ні! Я… я не хочу! – Я почув свій голос. Я повторив це голосніше, намагаючись підняти тягар, що дав мені на очі. Я моргнув, і щось невизначеного кольору почало рухатися вперед і назад переді мною, вібруючи у просторі та поза ним.



Я розплющив очі вдруге, потім втретє, і в той же час я намагався йти далі, поки моя голова не вдарилася об щось тверде. Вібрації припинилися, і я знову опустився, надто слабкий і сонний, щоб зробити ще один рух.



Я не знаю, скільки часу минуло після цього. Я відчував, що мене захоплюють сни, і щоразу я намагався відштовхнути їх і розплющити очі, але щось дряпало мою шкіру, щось палило. Нарешті я почав усе спочатку, просуваючись вперед серед хвиль спеки і болю.



Потім "річ" склалася. Це була стіна, земляна стіна, яка стояла переді мною, збільшена чи зменшена... а потім нормальна. Моя голова була розчавленою шкаралупою... ніби я не пив місяць поспіль. Я стояв, притулившись до найближчої стіни, прислухаючись до найпрекраснішого звуку в світі, звуку моїх грудей, що здіймається і опускалася з кожним вдихом.



Що дряпало і рвало мою шкіру під час цього довгого чистилища між свідомістю та несвідомим, так це підстилка, на якій я лежав на спині. Як тільки я зрозумів, що живий, я спустив ноги з лави, покритої соломою, і тремтячи встав.



Я впираюся рукою у стіну, щоб підвестися. Я відчував себе наркоманом при ломці, мене нудило. Удари, які я отримав по голові плюс затягування дротом горла, вирубали мене.



Тепер передусім я мав відновити свої сили.



Я зробив кілька кроків, поки мої коліна не припинили згинатися. Я обійшов клітку-камеру... квадратну комірчину з глиняними стінами та підлогою. Не було ні вікон, ні навіть дверей. Пізніше, якби було майбутнє, я був упевнений, що зможу знайти стики в стіні, де мають бути двері, бо хтось... І хтось витягнув би мене.



В одному кінці камери, ліворуч від піддону, в стіну було вмуровано дві ґрати. Обидві вони доходили мені до талії і були вкриті дротяною сіткою. Я, звичайно, не збирався чекати, поки мене представлять своїм мучителям, тому я підійшов до поруччя, намагаючись оговтатися від болю, який завдав мені удару Ранджита прикладом пістолета.



Але перш ніж доторкнутися до дротяної сітки і оглянути дві ґрати, щоб подивитися, чи можна їх зняти, я зняв взуття. Люди, які захопили мене, залишили мене в сорочці та штанях. Стилет зник, як і "Беретта" і, звичайно, "Люгер". Я навіть куртки не бачив, але в камері не було холодно… принаймні поки що.



Я взяв черевик і кинув його в ґрати. Нічого не трапилося. Немає іскор. Слава богу, ґрати не були електрифіковані. Я знову одягнув туфлі і потягся до одного з чотирьох металевих гвинтів, якими грати кріпилися до стіни. Але коли мої пальці торкнулися їх, у тиші пролунав голос, голос, який змусив мене здригнутися.



- Доброго ранку, містере Картер. Бо зараз день, чи знаєте. Сподіваюся, тобі наснилися гарні сни, "сахіб"...



Голос пролунав через одну з двох грат. Безперечно, за металевим екраном ховався підсилювач. Але найбільше насторожувало те, що голос був знайомим… страшно знайомим.



«Привіт, це Картер, каже агент №3. Вірно; Хоук розповів тобі про мене все. Отже, цей ваш агент, Ананд, здається, так його звуть. Ну, він не з'явився на зустріч. Ні, не треба перепрошувати. Ми знаємо, що наша людина недосяжна... О ні, зовсім ні! Його не існує, от і все. Ні, завтра я повернуся до Вашингтона. Кобра? Я дуже боюся, що наш уряд не зможе втручатися у справи індійської служби безпеки. Ви розумієте, звичайно... Так, і дякую за турботу. Скажіть містеру Ананду, що мені шкода, що я не мав можливості зустрітися з ним».



Настала довга пауза. А потім знову тиша. Я відійшов від ґрат і повернувся до ліжка. Незважаючи на порожнечу в шлунку, незважаючи на жахливе почуття нудоти, я мав визнати одне: Шива був справжнім, безжальним, холоднокровним головорізом, хитрим противником, яких я ще не зустрічав.



Щойно прослухана мною коротка мова, телефонна розмова, яка, без сумніву, вже відбулася, були вимовлені абсолютно знайомим голосом. Це був мій власний голос, з такою самою ідеальною інтонацією, промовою та інтонацією.



Шива підставив мене і, не гаючи часу, прибрав зі сцени індійську секретну службу. Навіть коли Ананд уже не з'являвся за своїм столом, ніхто й не думав про те, щоб поєднати нас двох. А навіщо їм, зрештою? Хіба "Нік Картер" не зателефонував незадовго до цього і не повідомив їм, що Шива - вигадка? Той самий «Нік Картер» вказував, що, навіть якщо «Кобра» справді існує, організація, яка так непокоїть індійський уряд, не має нічого спільного з таємничим персонажем.



"Нік Картер" заявив про все це. І, зважаючи на все, він уже прямував додому, до штаб-квартири AX у Вашингтоні. – Я дуже вражений, Шива. Як вам взагалі вдалося відтворити мій голос?



"У вашому готельному номері було встановлено звуковий пристрій, містере Картер", - відповів мій голос, відтворений електронним способом з такою точністю, що я не міг не здригнутися почувши самого себе.



– Тоді, будь ласка, передайте мої компліменти вашим електронникам. Я обшукав цю кімнату чотири рази і не знайшов жодного мікрофона... навіть у найнеймовірніших місцях, - заперечив я, підвищивши голос, ніби сумніваючись, що він мене чує. Я не міг бачити приховані мікрофони, хоча тепер було ясно, що після успіху в моєму готельному номері він легко помістить один у камеру.



- це один з останніх винаходів Хаджі; надзвичайно чутливий, потужний, малогабаритний мікрофон, – пояснив дублікат мого голосу.



— Все одно, що знайти голку в копиці сіна, — сказав я.



Мій сміх пролунав у повітрі, потім мій голос продовжив: «Дуже добре, містере Картер. Радий бачити, що ти не втратив почуття гумору. Але Хаджі, якщо ви про нього не чули, єдина гідна річ, яку Албанія експортувала за останні двадцять років. А тепер він працює на мене, на Кобру… на Шиву! - Голос тріумфував.



- Ким він працює?



- Ви чудово знаєте, містере Картер. Зрештою, AX відправив вас до Індії не лише для того, щоб викрити банду торговців зброєю чи героїном! Вас цікавить чудове відкриття Хаджі, його геніальний винахід... Скринька!



- Скринька? – повторив я.



- Прізвисько імітатора голосу, винахід, здатне відтворювати будь-який вокальний звук. І він маленький, містере Картер, навіть за вашими стандартними мініатюрними моделями. Не більше пачки цигарок... але набагато небезпечніше, зрозуміло.



Я запитав. - І що ти збираєшся робити зі своєю скринькою? Я не зводив очей з металевого екрану, ніби грати могли фіксувати кожен мій рух.



- Ти думаєш, я божевільний, чи не так?



- Псих? Не зовсім так, Шива. Ви набагато розумніші; зазвичай божевільні що неспроможні придумати такий складний план.



- Дякую, містере Картер. Я ціную ваш комплімент. Ні, насправді я не божевільний, принаймні не з мого погляду. Що стосується Шкатулки, винаходу Хаджі, то ваша служба вже переконалася, наскільки вона геніальна та ефективна. Ці інциденти були просто тестами, експериментами, якщо точним.



«Але незабаром, як тільки Хаджі вніс деякі зміни до свого пристрою, нещасні випадки перестануть бути простими експериментами. Ось бачите, містер Картер, Індія є нейтральною державою між Китаєм і Заходом. За допомогою моїх партнерів у Пекіні ця країна, яка виступає як противага, впаде в одну мить, і тоді збудеться мрія моїх предків, коли Китай та Індійський субконтинент візьмуться за руки як добрі союзники, союз який триватиме довше, ніж будь-який інший у світовій історії» .



- Я запитав. – Що за союз? Я записував усе, що він говорив, намагаючись виграти час. Тим часом, мої очі уважно досліджували межі камери. Я встав повільно, щоб не шуміти; Я не хотів, щоб Шива почув, як я рухаюся, або почув, як я шкребусь об стіни, намагаючись відкрити якусь щілину. Маю бути двері, тільки я її не бачив.



- Китайсько-індійський союз, містер Картер, альтернатива обом націям, щоб позбавити світ від протиборчих блоків. Ні, я не маніяк величі, мені начхати, що світ падає ниць біля моїх ніг. Я маю гроші, більше, ніж я можу витратити. У мене також є певний вплив у моєму уряді. Але коли Китай та Індія стануть однією нацією, мій народ уже не буде «голодною ордою», як люблять називати його західні журналісти. Ми станемо могутніми, як Бхарат, давня Індія. І тоді мій народ знову повернеться до стародавніх богів, Наг… зміїних божеств моїх предків.



- Ми у ХХ столітті, Шива. Нелегко навернути мільйони людей. Сьогодні людей більше цікавить наповнення шлунка, аніж поклоніння зміям.



Ти дуже мало знаєш про індійський менталітет, Картер. Я походжу з королівської сім'ї, сім'ї, що сягає Наги, зміїного предка. Я ношу тюрбан, ніби це змія, що згорнулася кільцями кобра з гордою головою, що лежала в мене на лобі, - відповів Шива. Голос... його голос став холодним, як у рептилії. Я був подвійно вражений тим, що він міг говорити та перекладати свої емоції завдяки винаходові Хаджі.



- Чому б тобі спочатку не нагодувати своїх людей? Якщо в тебе багато грошей, то чому б тобі не передати їх уряду, щоб діти не голодували? Чи ви боїтеся, що вони не оцінять ваш жест, що не захочуть задовольнити ваші жадібні прохання? Я закинув голову і почав глузувати з його мрій, з тієї страшної мети, яку він собі поставив.



Але Шива зовсім не насолоджувався собою.



"Я дуже багато говорив, Картер," оголосив він. - Але я хотів, щоб ви знали, що ви справді натрапили на зміїне гніздо, і що я не потерплю таких маленьких людей, як ви. Ваш уряд не є поліцейським світом і не зможе завадити мені побачити, як мої мрії збуваються. Вже зараз китайські комуністичні війська зосередили свою увагу на нашому північному кордоні, готові позбавити Індію та інші слаборозвинені країни від ярма злиднів.



– Продовжуй мріяти, Шиво. Влада Пекіна виставила тебе недоумкуватим, і ти проковтнув наживку... до кінця. Як тільки війська перетнуть північний кордон Індії, будьте впевнені, що Захід не буде не діяти, щоб подивитися, що станеться. Ви вестимете війну, яка зітре людство з лиця землі. Так що, можливо... але це не точно, залишаться тільки змії, нескінченність змій, які повзатимуть по пустелі та радіоактивній планеті.



Я притулився до стіни і затамував подих. Як можна міркувати про щось з такою людиною, як Шива? І як я міг розумно говорити, коли все, про що я міг думати, був спосіб втечі? Я знав божевільних у своєму житті, але не таких логічних і божевільних, як людина, яка називала себе Шивою.



Ні, він не хотів правити світом, він просто хотів повернутись у минуле, ціною розв'язання третьої світової війни. І від того, що він був глухий до моїх зауважень, що не бачив небезпеки свого шаленого плану, у мене по спині побігли мурашки.



«У будь-якому разі, містере Картер, ви, серед стільки людей, що не побачите тут такого трагічного кінця. Гурнек розповів мені про смерть Мохана; Я маю намір дати вам пару можливостей. Мохан за Картера, Картер за Мохана. Тільки цього разу смерть не буде швидкою та миттєвою. Ви знаєте, скільки людей може страждати, перш ніж померти від укусу змії, містере Картер? – холодно уклав Шива.



– Це залежить від змії.



- Правильно, - погодився Шива. - Я радий, що ти ще можеш міркувати, Картер. Але на випадок, якщо ви упустите якісь деталі, я готовий надати вам необхідні дані.



Я притулився до брудної стіни, переставши шукати потаємні двері, і повернувся назад до захованого за металевим екраном динаміка. - Давай, Шива, - сухо заперечив я. - Я весь в увазі.



«Я ні секунди не сумнівався в цьому, містере Картер, — засміявся він. - Але я буду стислий, бо в мене є більш важливі справи. Герпетологія є моїм хобі вже кілька років, смію додати, що я справжній авторитет у галузі плазунів, особливо отруйних. Я маю колекцію, близько двох десятків різних видів.



- А яких ти вибрав для мене?



- П'ять зміїв, Картер. Ви можете не впізнати їх з першого погляду, але вони обов'язково впізнають вас. Змії мають глибоке почуття територіальності. Вони не люблять, коли їх турбують у їхньому домі. Залежно від їхнього смертельного укусу людина може страждати від двох годин до семи-восьми днів.



- Якщо зубчаста гадюка встромить свої зуби у ваше тіло, у вас скоро з усіх пір потече кров, містере Картер; у вас буде забарвлена кров'ю слина, сеча стане червоною. Ви страждатимете від болісного болю в животі, а смерть настане внаслідок крововиливу в мозок».



- Справді привабливо! - вигукнув я, не зводячи очей з будь-якого руху, шукаючи підтвердження того, що це були не прості погрози.



- Якщо ви виберете мою улюбленицю, королівську кобру, то помрете від аноксії, повільної та болісної форми ядухи. З іншого боку, двоюрідний брат королівської кобри, азіатська кобра, має отруту, яка, як було показано, вдвічі токсичніша за стрихніну. Отже, вибір за вами, містере Картер. Якщо ви оберете кобр, ви помрете відносно жалюгідною смертю за кілька годин; якщо ви виберете гадюк, будьте готові до самого гротескного і нестерпного болю, який тільки можна собі уявити.



- А якщо я нічого не виберу, Шиво? Що станеться?



У тебе немає вибору, Картере, немає альтернативи. Зрештою, ви зрозумієте, яка я серйозна людина! Отже, поки я не впізнаю вашого наступника, скажімо, мені сподобався продовжити цю розмову з вами. У мене є цікава інформація, містере Картер. Дуже цікаво.



Це було останнє, що я почув від себе, вірніше, від Шиви своїм голосом. Знов запанувала тиша, яка порушувалась тільки моїм диханням. Я зовсім похолов, впевнений, що це не надумані погрози. Шива був сповнений рішучості вбити мене, щоб побачити, як смерть прийде до мене з муками. Можливо, він був сповнений рішучості завдавати комусь болю, як вона підживлювала його абсурдні мрії та прагнення.



Але яка б причина не спонукала його, я не сумнівався в щирості його слів. Я оглянув маленьку камеру очима; і я все відчайдушно шукав вихід, коли якийсь скрип або, вірніше, легке гудіння змусили мене звернути погляд на дві ґрати.



Одна повільно підводилася, щоб зникнути у стіні. Чотири металеві гвинти були марні, оскільки екран керувався електронним способом. В цей момент його вже не було видно; на його місці квадратний отвір. Розум велів мені зберігати мовчання і тишу, наскільки це можливо.



Але мені довелося зробити надлюдське зусилля, щоб залишитися на місці, коли за хвилину королівська кобра завдовжки не менше десяти футів викотилася з отвору на підлогу камери.






5



Королівська кобра вже піднялася до атакуючої позиції, піднявши голову на шиї, коли з отвору в стіні випала ще одна змія. Я не міг дізнатися її за назвою, але в неї була тверда і щільна луска, і коли вона розкладалася на підлозі, вона видавала дивне шипіння, схоже на звук вогню.



Я ковзнув уздовж стіни, намагаючись дістатися солом'яного ліжка. Шива сказав, що надішле мені п'ять змій. Третя, довжиною понад півтора метри, у цей момент спускалася з дірки. Це була азіатська кобра, вигляд, який я відразу впізнав за характерними клиноподібними мітками на потилиці.



Її отрута вдвічі отруйна стрихніна, згадав я, повільно рухаючись до матраца, піднесеного над землею.



До шипіння і свисту трьох рептилій додався мій божевільний сміх із гучномовця, захованого за ґратами, сміх, що наповнив камеру своїм моторошним рефреном. Засміявся Шива, скориставшись винаходом албанського вченого, щоб відтворити сміх моїм власним голосом, і він задзвенів у мене у вухах.



- До побачення, містере Картер! — вигукнув мій невидимий ворог. - Доброго дня!



Сміх помер разом із гротескним фінальним приспівом. Я побачив роздвоєний язик і сяючі очі четвертої змії, обрамленої в отворі. Це був крайт, різновид азіатської кобри; вона ковзнула на брудну підлогу.



Я відкрив ніздрі; у повітрі стояв сильний запах, якийсь гіркий на смак. Це був запах, що нагадує мускус. Я затамував подих, але запах став сильнішим, майже відчутним у тісноті камери.



Шива продумав усі.



Змії з їхнім гострим нюхом здавалися ще більш роздратованими: якою б природою вони не були, запахи загострювали їхню дратівливість до несамовитості. Королівська кобра, вдвічі довша за інших, граційно ковзала по підлозі. Я продовжував наближатися до ліжка з матрацом, уникаючи швидких рухів, які могли б спровокувати рептилію на смертельну атаку.



Щойно моя нога торкнулася краю дерев'яної лави, п'ята змія з'явилася з темряви дірки на протилежній стіні. Вона була найменшою з усіх, особливо в порівнянні з королівською коброю. Але розмір не мав нічого спільного з її здатністю вбивати; і я боявся цієї останньої рептилії, як і решту чотирьох разом узятих. Тепер вони наближалися до мене, що стояло спиною до стіни.



Подобається це мені чи ні, мені довелося переміститися.



Я кинувся вперед у простір, спочатку за допомогою напруженої розумової концентрації, а потім стрибком із підлоги приземлився на вкриту соломою лаву. Королівська кобра свиснула і кинулась на мене. Я міг бачити краплі отрути, що блищали на її гострих як бритва іклах.



Я відсторонився, коли відчув, як вона вкусила задник мого черевика. Вона не змогла вкусити мене за кісточку. Отруйна рідина жовтого кольору капала на солому, де я стояв. Кобра поповзла по ліжку. Я швидко розстебнув сорочку і звільнив руки з рукавів.



Капюшон змії здавався ширшим, ніж раніше, і рептилія розгойдувалася справа наліво, готова завдати другого удару. Тим часом, решта четверо звивалася на підлозі, все ближче і ближче підходячи до матраца. Я відсахнувся так, як тільки міг, і розправив сорочку, як матадор тримає червону тканину перед розлюченим биком.



Коли кобра кинулася вперед, щоб устромити свої зуби в моє тіло, я накинув на неї свою бавовняну сорочку і нахилився вбік. Сорочка рухалася, як жива. Під тканиною шипіла і звивалася рептилія, намагаючись вирватися з імпровізованої пастки.



Я не збирався чекати, поки кобра вирветься на волю, тому швидко розстебнув шкіряний ремінь на штанах. Утримуючи її кінцем пряжки за кілька дюйм над соломою, я підійшов до задньої частини лави. У цей момент єдине, що потрібно було зробити, це спробувати дістатися отвору в стіні.



Електронне керування металевими гратами не було активоване з того часу, як екран піднявся в стіну. Проріз, судячи з того, де я стояв на дальньому кінці камери, здавався досить великим, щоб дати мені можливий шлях втечі.



І взагалі треба було спробувати. Інакше рептилії пішли б в атаку всі разом, і тоді не було б порятунку від насильницької і болісної смерті, що чекала мене. Змія із зубчастою лускою звивалася на всю довжину на краю ліжка.



Це була рептилія, про яку мені розповідав Шива, з такою сильною отрутою, що, якби вона вкусила, вона викликала б крововилив у внутрішні органи і змусила б стікати кров'ю з усіх пір. Інші три змії, залучені шипінням королівської кобри, поповзли по підлозі до сорочки, що розвівається, під якою була закрита велика рептилія.



Змія, з іншого боку, здавалося, цікавилася тільки мною, з холодними очима, які, здавалося, відбивали кров. І, на мою думку, це була не кобра, а гадюка-рептилія, в якій Шива міг знайти своє уособлення.



Вона була близько шістдесяти сантиметрів у довжину, з помітними блідими і темними візерунками на лускатих боках. Її рухи зовсім не були оборонними, а шипіння, яке вона видавала, заповзаючи на край матраца, змусило мене здригнутися.



Я натяг кінець ременя, підняв його високо в повітря, і в ту ж мить змія клацнула з неймовірною швидкістю, метнувшись в повітрі. Я опустив кінець ременя із пряжкою на голову рептилії. Метал відскочив від шорсткої луски, але удар змусив гадюк зісковзнути назад, згорнувшись кільцями один на одному.



Це був момент, на який я чекав.



Краєм ока я побачив заховану під капюшоном голову королівської кобри, що вилазила з-під сорочки. Тепер моє життя залежало від того, як швидко я рухаюся; Я глибоко вдихнув і стрибнув так високо, як міг, убік.



Коли я кинувся до отвору в протилежній стіні, п'ять рептилій засвистіли і зашипіли, мов хор розгніваних демонів. Я озирнувся через плече. Запах, який я відчув раніше, став сильнішим, смердючі міазми були настільки проникливими, що здавались відчутними.



Рептилії тепер наближалися до мене, готові завдати удару і вбити. Коли я дістався до отвору в стіні, вони були менш ніж за два метри від мене. Я підвівся, але почув шипіння кобри так близько, що обернувся і сильно тупнув ногою по брудній підлозі.



Я нахилився, мов блискавка, підняв жменю землі і шпурнув її в грізну голову кобри. Рептилія підвела голову, і я пірнув у дірку, чіпляючись за краї вузького проходу.



Останнє, про що я думав, було те, куди веде тунель, чи інші рептилії були в проході. Щось ударилося об шкіряну підошву мого черевика, не в змозі проникнути крізь неї. Я відсмикнув ногу і рушив у темний прохід, вдарившись головою об верхню частину низького вузького тунелю.



Не було місця, щоб повернути голову і подивитися, чи не пішла за мною в тунель якась із змій у камері. Я рушив уперед, все ще чуючи шалене шипіння рептилій позаду себе. Слава богу, у міру того, як я просувався проходом, звук ставав все тихішим.



Шлях, яким я пішов, був єдиною можливою альтернативою вірної смерті. Навіть якщо мені вдасться убити кілька змій, ті, хто вижив, напевно зможуть встромити свої ікла в моє тіло, перш ніж я зможу їх зупинити. І навіть якби я усунув усіх п'ятьох, я був упевнений, що Шива без вагань надішле в камеру другу групу отруйних гадів. Тож у якомусь сенсі я міг вважати себе у безпеці.



Тепер, коли я зробив свій вибір, я продовжував повзти рачки. Тунель, здавалося, трохи піднімався, був ледь помітний ухил. Він був тьмяно освітлений; відбиття світла відфільтровувалося позаду мене, і бліде сяйво падало зверху. Але що далі, то темніше ставало. Джерело світла не стало більш інтенсивним. Я ледве міг бачити свої руки, коли йшов вузьким проходом.



Навколо мене був тільки вологий бруд і затхлий запах. Я продовжував шлях кілька хвилин і, нарешті, зупинився, щоб перепочити і провітрити голову. Я був готовий поставити своє життя на те, що електронні пристрої, встановлені Шивою в камері, не мали відео та електронного ока... мабуть, він тільки чув мене, навіть коли я не говорив. Але я був майже певен, що він не мав можливості спостерігати за моїми рухами.



Час, здавалося, зупинився, поки я намагався знайти кінець тунелю і в той же час з'ясувати, де я перебуваю, знайти спосіб вирватися з мереж Шиви та викрити його плани китайсько-індійського союзу. Я вже не відчував ні шипіння гадів, ні того смердючого запаху... що розлився по камері.



Дихання повітря торкнулося мого обличчя, непомітний подих. Натхненний, я продовжив рух. Жодна сигналізація не спрацювала, принаймні звичайні дзвінки чи сирени. Зрозуміло, що Шива був переконаний, що позбувся Ніка Картера.



А натомість Нік Картер мав на увазі лише свого друга Шиву, розум Кобри та його потужну зброю... Скриньку. Якби я не надав АХ план винаходу чи саму штуковину, весь світ не міг би мати справу з Шивою. Що дало мені повне уявлення про те, на що було спрямовано його плани. Але Шива змарнував важливу річ: він не відкрив мені, як він буде використовувати свою Скриньку для досягнення своєї неймовірної мети.



Я приїхав до Індії, запитуючи, чи справді існує Шива. І тепер, коли я його знайшов, він все ще залишався безликим персонажем, хоч і з плоті та крові. Так я виявився з невідомим, невирішеним рівнянням. Мені довелося б заволодіти винаходом Хаджі, головним чином тому, що я гадки не мав, як можна використовувати імітатор голосу для встановлення абсолютної влади в усьому світі.



Вологі стіни з утрамбованої землі дряпали мені руки та плечі, на груди капав піт. Я не міг зупинитися зараз, але тунель звужувався, і мені треба було продовжувати рухатися вперед, навіть якщо поверхня стін здирала з мене шкіру.



Мені з'явилося бачення себе, що застряг у тунелі, з якого немає виходу. Мої нігті були зламані і закривавлені, мені здавалося, що я кріт, який ледве пересувається у своєму лігві. Але коли я почав втрачати надію, мій погляд зупинився на чомусь, що змусило мене раптово зупинитися.



Переді мною був бар'єр. Штучне світло проникало через дві щілини у дерев'яній панелі квадратної форми. Не видавши жодного звуку, я поповз уперед, тягнучи своє зігнуте тіло в цей тунель.



З іншого боку дерев'яного бар'єру не долинало жодного звуку. Я притулився одним оком до щілини, не маючи жодного уявлення, що за нею. Кілька валунів, каміння, великих шматків дерева і велика калюжа стоячої води були першими, що я побачив. Потім почулося знайоме шипіння змій.



Виринувши з-під валунів скелі, морський змій підняв свою довгу струнку шию з напрочуд маленькою головою над поверхнею стоячої калюжі води. Щось упало зверху, закривавлене сире м'ясо. Майже одразу ж його зжерла голодна змія. Потім велику ящірку було кинуто в нору. Королівська кобра розміром приблизно з ту, яку я залишив у камері, піднялася до характерної для неї позиції для атаки.



Ящірка кинулася до скель, але кобра виявилася швидше. Схиливши набік голову з каптуром, він кинувся вперед, впиваючись зубами в шию звіра. Ящірка боролася мить, і кобра ковзнула назад; Я бачив, як укушена тварина рухалася, як п'яна, нахиляючись на бік і судорожно трясучись лапами. Потім кобра проковтнула її головою вперед.



Наївшись, велика рептилія згорнулася навколо скелястого валуна, наче гріючись на полуденному сонці. У нору попадало більше їжі – щури, ящірки, сире м'ясо. Я підняв голову, намагаючись побачити, хто годував колекцію змій Шиви.



Але дірка мала кам'яні стіни, а дерев'яний люк, розташований унизу, не давав мені повного огляду. Коли змій погодували, шипіння стихло. Я зрозумів тоді, що Шива використав тунель, щоб заманити голодних рептилій у мою камеру, безсумнівно, розбудивши їх смердючим запахом, який він поширив маленькою кімнатою.



Тепер дерев'яний люк був опущений, і я не зводив очей із щілини, чекаючи, поки всі рептилії будуть нагодовані. Ніщо у світі не змусить мене спробувати втекти, доки кожна змія не буде більш ніж сита. Після їжі вони не будуть такими агресивними, як п'ять особин, яких я залишив у камері. Я досить добре знав звички рептилій, щоб знати, що будь-який раптовий рух, що загрожує їхній безпеці, змусить їх напасти, навіть якщо голод затихне.



Тож я чекав, доки вони зжеруть усе до останнього шматочка. Це було огидне видовище: змії, кобри та інші рептилії неодноразово нападали, ковтаючи своїх жертв, які конвульсивно брикалися. А тим часом намагався з'ясувати, хто відповідає за роздачу їжі. Нарешті я помітив довгу звивисту руку, що простяглася над краєм зміїної ями.



"З'їдять все, що їм дають", - сказав холодний саркастичний голос.



Якщо Шива, як і раніше, залишався безликим голосом, то цього разу пам'ять мене не зрадила. Голос був мені дуже знайомий. Востаннє я чув її два дні тому, коли вона шепотіла мені ніжні слова кохання. Тоді я відчув бажання, пристрасть. Тепер я відчував, як у мене закипає гнів.



Це була Ріва Сінгх, гарна темноволоса дівчина, яка годувала змій.





6



Може, мені не варто було так дивуватися. Можливо, мені варто було б поставитися до цього зі звичайним цинізмом, у якому мене так багато хто звинувачує, називаючи холодним, жорстким, нездатним до емоцій. Адже коли часто ризикують життям, не можна не стати «крутим», з нещадним цинізмом дивитися на обличчя жорстоким реаліям світу.



І все ж я тримав Риву у своїх обіймах без грубості, але з почуттям ніжної ніжності, яке рідко відчував раніше. Хоча вона була незнайомкою, я пам'ятав ту теплоту і бажання, які вона пробудила в мені, те вишукане задоволення, яке вона мені принесла. Досвід, який нелегко забути.



Але почувши її слова, зрозумівши, що це була просто приманка, приманка, покликана відволікти мене, коли Мохан і Гурнек увірвалися в мій готельний номер, я збожеволів від люті. Втеча тепер стала більшою, ніж просто питанням виживання. Я хотів, щоб Рива відчула той самий божевільний жах, якому зазнав я в камері, той самий нестерпний біль.



Довга тонка рука зникла з поля зору. Останньою жертвою стала чорна миша, укушена і проковтнута змією за один ковток. Нарешті, коли запанувала тиша, я простяг руку і почав обережно штовхати дерев'яний люк, що стояв між мною та свободою.



Ніщо не заважало мені зараз підняти панель, але я все одно не поспішав. Довелося діяти гранично обережно, не роблячи хибних ходів. Я оглянув нору на випадок, якщо якась із змій не заспокоїлася. Але нічого не рухалося. Нічого, окрім дерев'яного бар'єру.



Нарешті, піднявши люк, я ковзнув назад у тінь і затамував подих. І тут розподіл часу був важливим елементом, вирішальною частиною мого плану. Я все ще стояв рачки; стіни тунелю дряпали мої спітнілі руки та плечі. Це буде нелегко, по-перше, витягти себе з проходу, а потім перетнути дірку, щоб піднятися на грубі кам'яні стіни.



Але так, ця остання місія не була легкою від початку. Небезпека – моя сильна сторона, виклик – основа мого існування; Я безперечно не став би Винищувачем номер 3 через своє красиве обличчя. Так що це не той випадок з моїм досвідом, який я придбав, працюючи в AX багато років.



Ось чому я не хотів ризикувати. Я стримувався доти, доки не переконався, що мені не пропонується жодної іншої можливості, крім тієї, яка була у мене зараз. Тільки тоді я перекидався всією своєю вагою з боку на бік, звільняючись від грубих стін тунелю.



Мої очі вже звикли до світла, тому я вже не почував себе кротом поза його лігва. Я виставив голову та плечі вперед і обережно зазирнув у дірку. Королівська кобра все ще згорнулася калачиком на великому валуні, відвернувши голову в каптурі; інші змії лежали у розслабленої, неагресивної позі.



Біжи, Картер, біжи швидше!



Я поповз уперед, зігнувшись удвічі. Жоден цікавий погляд не звернувся в мій бік, у дірці нічого не ворухнулося. Гаразд, поки що все добре. На цей час я повністю вийшов з тунелю і відчув їдкий запах рептилій, що висів, як туман, на дні їхнього лігва.



Я швидко вирахував відстань між життям і смертю, смертю після довгої агонії від укусу змії. Мені треба було дістатись до протилежної стіни і забратися на верх дірки, перш ніж змії помітили, що відбувається.



Я рухався, поки повністю не став на ноги, притулившись спиною до стіни. Я чув, як хтось рухався над ямою, що то легке човгання. Я сподівався, що Ріва була одна, але дізнатися про це було неможливо. Я глибоко вдихнув, різко випростався і стрибнув уперед.



Я приземлився на спину королівської кобри, що згорнулася спіраллю. Само собою зрозуміло, що це не було заплановано. Але я не став чекати, якою буде реакція кобри. Я вже чіплявся за великі кам'яні брили, що утворюють зовнішню стінку нори, коли знову почув знайоме шипіння змії.



Я навіть не мав часу озирнутися через плече. Я щосили штовхнув своє тіло вперед, сильно відштовхуючись ногами і водночас рухаючись. Я помітив, що мій черевик торкається чогось м'якого, але не озирнувся, щоб подивитися, що це було. Я вчепився руками за край кам'яної стіни і переступив через край ями.



Отвір був заповнений шипінням і вереском рептилій, що прокинулися. Вони розгойдувалися, стрибали у повітрі, перелітали з каменю на камінь; для мене це було схожим на перегляд повтору шоу. У мене не було часу зупинитися і перепочити. Через секунду я знову встав на ноги, і в ту ж мить Ріва Сінгх вигукнула здивування.



Я кинувся до дівчини і затиснув їй рота рукою, стримуючи протестуючі крики. Якийсь час вона енергійно боролася, лягаючись і дряпаючись, як маленький звір; але зрештою вона замовкла. Вона щойно перестала годувати інших рептилій, що містяться в менших скляних клітинах, у кімнаті, яка була поєднанням приватного зоопарку та герпетологічної лабораторії.



Я зігнув її руку, доки вона не впала вперед; Я помітив, що її кістки рипнули. В мені промайнула шалена думка... спогад про її м'яке, тепле тіло, коли я тримав її на руках. Ріва була однією з найсексуальніших жінок, яких я коли-небудь зустрічав. І тепер я зрозумів, що вона мене обдурила, зрадила!



- Не говори! - прошипів я. - Ані слова!



Я підняв її зігнуту руку ще вище і затиснув закривавленими пальцями її рота. Жінка в паніці задихалася. Я запитав. - Сюрприз? - - Тільки не кажи мені, що ти не знала, що я тут, повія!



Вона намагалася говорити, і тоді я трохи відірвав руку від її рота, щоб вона пробурмотіла: - Я... я не знала, клянусь...



- Ага, як ти не знав про Мохана і Гурнека, га? Це не гра, Ріво, це життя, пам'ятай це.



Вона люто замотала головою, відкидаючи моє звинувачення. Я знову послабив хватку на її губах, щоб вона могла говорити.



- Я не знала, - повторила вона, важко дихаючи, коли я тримав її руку за спиною. - Я нічого не знала, Нік. Повір мені, я тебе благаю! Ви повинні мені повірити.



- Молодець, отримати кулю в голову... як це мало статися тієї ночі? - спитав я, не зводячи очей з дверей до лабораторії. – Де ключ? - Але я не чекав, поки Ріва відповість мені. Я поліз у кишеню його халата і знайшов те, що шукав. Я потягнув дівчину за собою; її бавовняні капці ковзали по брудній підлозі.



Я зачинив двері зсередини і поклав ключ у кишеню; потім я відштовхнув Риву назад у дальній кінець довгої вузької кімнати. Вона перестала пручатися, і коли я притиснув руку до її гнучкого тіла, я відчув прискорене биття її серця.



— Він… він ніколи про тебе нічого не розповідав, — простогнала вона.



– Хто?



- Шива... мій дядько.



- Ваш хто"?!



- Мій дядько. Він – мій дядько. Нік, будь ласка, дозволь мені пояснити, що він зі мною зробив... - пробурмотіла вона. - Послухай мене, а потім... а потім, якщо ти не повіриш мені, давай, роби, що хочеш.



Я залишався незворушним. Я б не дозволив собі вдруге обдуритись жіночим хитрощам цієї маленької дівчинки. Втім, нічого страшного в тому, щоб це почути, розсудив я, тим більше що коли людина благає зберегти своє життя, вона часто говорить правду. А потім Ріва, якщо вона говорила правду, була найближчою стежкою до Шиви.



"Так, я намагалася познайомитися з вами, щоб отримати інформацію, я визнаю", - знову задихалася вона, коли я змусив її сісти на дерев'яний стілець.



У мене не було жодної зброї, крім рук, але я не думав, що дівчина була озброєна і могла зіграти зі мною злий жарт.



- То це була ти. Чому ти брешеш, Ріво? Ти обманювала мене з самого початку, зізнайся!



Вона не розуміла всіх слів, але, здавалося, розуміла сенс того, що я їй казав. "Я просто повинен був поставити вам кілька питань", - відповіла вона. - Дізнатися, чому ви приїхали до Індії. Мій дядько більше нічого мені не сказав, він не згадав двох чоловіків, які увірвалися до вашої кімнати!



Вона повернула до мене личко, наївне і бешкетне личко, з пасмами чорного волосся, що спадало їй на лоб. Вона прошепотіла, її слова ледь чути. Якби вона не була така безневинна, як стверджувала, вона б уже намагалася кричати, розсудив я, щоб привернути чиюсь увагу. Але, можливо, вона намагалася виграти час, думаючи, що решта помітить її відсутність. Я нічого не міг прийняти як належне на віру.



Тож тобі було доручено отримати деяку інформацію. Чому? - продовжував я холодним голосом.



- Тому що Шива змусив мене це зробити, Нік. Я не знала, що ти тут. Взагалі, я навіть не знала, що з тобою сталося після того, як я вийшла з готелю. Я не могла залишатися там, коли Мохан був мертвий.



- То він тебе "примусив"? – повторив я.



— Будь ласка, послухай мене, — пробурмотіла вона. - Дозвольте мені все пояснити з самого початку.



Я знову запідозрив, що він намагається виграти час, але тон його голосу був щирим, тривожним. Я мусив її вислухати. Якби вона говорила правду, Ріва могла б привести мене до Кобре; якщо вона брехала, мені все одно довелося б її слухати і намагатися вловити в її словах хоч якусь підказку, все, що давало мені цю підказку. Я стояв поруч із нею, готовий різко перервати її розповідь, якщо хтось з'явиться у лабораторії.



Рива не робила хибних рухів. Тон її голосу не змінився, коли вона почала пояснювати, що Шіва змусив її приєднатися до організації «Кобра». - Він тримає в себе мого батька, Нік... його старшого брата, і якби я звернулася до поліції або до когось із уряду, він не роздумував би, перш ніж убити його. Мій батько дуже хворий, відчайдушно хворий. Мій дядько погрожував не тільки вбити його, але й позбавити його будь-якого лікування... якщо я не виконаю його наказ.



- А де зараз твій батько?



- Я не знаю. Шива тримає його десь у полоні, але не в цьому будинку.



Я завжди вважав себе знавцем людей, які вміють вгадати, щира людина чи ні. І тепер, хоч я й тримав вухо гостро, чекаючи якоїсь інтонації в голосі, яка могла видати її, незважаючи на мій початковий гнів, я виявив, що повірив розповіді Ріви. Насамперед тому, що це мало сенс. Особливо якщо Шива шантажував її через батька, щоб змусити її брати участь у його брудних планах.



— Є ще щось, що треба пояснити, — сказав я.



Але цього разу мене перервали. Хтось рухався по той бік дверей. - Ріва? - покликав чоловічий голос. - Чому двері зачинені? Впусти мене!



- Хто це? - Прошепотів я, змушуючи дівчину встати зі стільця.



- Один із людей мого дядька, Нірад.



- Я знаю його. Вдай, що нічого не сталося. Довіряти їй було ризиковано, але в цей момент у мене не було іншого вибору.



- Хвилинку! — гукнула Ріва. І вона кинула на мене зляканий погляд, коли я вручив їй ключ і штовхнув її до дверей.



Я швидко оглянув лабораторію, але не зміг знайти нічого, що мені було б потрібне як зброя для боротьби з Нірадом. Ну, в будь-якому випадку, напередодні я показав йому пару речей, так що мені не важко було зробити це по-своєму. Я стояв за дверима і чекав, нагостривши вуха, поки молодий індіанець продовжував крутити ручку, просячи Риву відкрити її.



Що раніше він увійде, то швидше його знешкоджу, вирішив я.



Були Нірад, Ранджит, Гурнек, Хакші, Шива та Бог знає, скільки ще. У будь-якому випадку, зробив висновок я для себе, мені потрібно було з чогось почати пошуки голосового імітатора, яким володіє Шива, і Нірад був хорошим початком, як і всі інші.



Рива простягла тремтячу руку, вставляючи ключ у замок.



Якби вона змінила мені зараз, все стало б складніше; але це був єдиний спосіб дізнатися, чи збрехала вона мені. У цей час вона повертала ключ у замку, щоб відчинити двері лабораторії.





7



- Що це означає? — спитав Нірад. Індіанець більше не носив бинтів і замінив форму офіціанта традиційним одягом.



«Я не… я зрозуміла, що двері зачинені», — відповіла Ріва, задкуючи назад. Я напружився, бо ще не був певен, що вона не попередить Нірада про мою присутність за дверима.



Молодий чоловік, не спромігшись озирнутися, увійшов до лабораторії і зачинив за собою двері. – Нехай це більше не повторюється! — вигукнув він так зарозуміло, як хизувався в барі.



Рива зробила крок назад, явно близька до того, щоби втратити контроль над своїми нервами. Його жести видавали його нервозність. І тоді я повірив їй і вирішив довіритись їй, навіть після того, що сталося.



— Ваш дядько бажає бачити вас у своєму кабінеті, — сухо сказав індіанець. - Негайно.



Слово повисло в повітрі, як сигнал, що спонукав мене до дії. Знову ж таки, це було «тхеквондо», яке вивело б мене зі складної ситуації. Я кинувся вперед, майже летячи повітрям, щоб завдати потужного удару.



Я цілився в селезінку Нірада; ударна сила "ча-ки" повалила його на землю. Індіанець перекотився на бік, його обличчя спотворила гротескна гримаса болю.



Я сів навпочіпки і використав всю вагу своїх грудей і стегон, щоб ударити його в щелепу. Нірад упав навзнак під ударом «джи-лу-ки», його голова звисала набік; Я зрозумів, що кісточки моєї руки розтрощили йому лицьові кістки. Але він не здавався.



- Закрий двері! - прошипів я Ріві. Дівчина кинулася вставляти ключ у замок.



Ніраду вдалося розвернутися і стати на ноги. Він затремтів і поліз за пояс своїх штанів, я побачив ручку пістолета, яку він намагався втримати. Далі все відбувалося як у сплутаному сні, низка дій, продиктована роздумами. Я швидко метнувся праворуч і розвернувся, піднявши ліве коліно до пояса. Стоячи на одній нозі, я приземлився на коліно і відразу напружив ліву ногу ідеальним ударом.



"Джоп-че-ки" вдарив його по зап'ястю, вибивши пістолет на підлогу. Тепер, коли він був беззбройний, молодий індіанець дивився на мене дикими очима. Від переляку його звичайна зарозумілість випарувалася, він почав відступати, а на його щелепі від щойно завданого удару почав розширюватися темно-синій синець.



Він відкрив рота, щоб закричати, і тоді я буквально підстрибнув до його горла, притискаючи великі пальці до гортані. Нірад, здавалося, задихався, але в неї ще вистачило сил підняти ногу і вдарити мене в пах. Сліпуча біль змусила мене послабити хватку на шиї іншого. Я похитнувся, щоб перепочити; Мені довелося нахилитися до підлоги, стиснувши руки на грудях.



Нірад кинувся до дверей. Я стрибнув уперед, все ще не в собі від отриманого жахливого удару. Я стрибнув на нього, схопивши ноги. Він упав із глухим стукотом.



Я відразу ж опинилася на ньому зверху, упершись колінами в його стегна. Я запитав. - Як твої очі, Нірад? - Все ще було видно сліди звернення, яке я надав йому в барі, де він працював.



Замість відповіді він кинувся вперед усією своєю вагою, намагаючись скинути мене. Якби я зламав йому ключицю, я б проламав йому грудну клітку, і він більше не зміг би підвестися. Тому я підняв руку в прийомі карате.



Але Нірад, мабуть, був фанатом фільмів про бойові мистецтва, інакше хтось навчив його основам карате. Як тільки я підняв руку, він фактично парирував мій ріжучий удар "сон-нал мак-ки". Це мало мало стати бійкою, і це було те, чого я хотів.



— Отже… ти краще, ніж я думав, — зауважив я, одхиляючись, щоб знову стати на ноги.



Він теж підвівся і похитнувся, коли я почав кружляти навколо нього. З хрипким криком я кинувся вперед, завдавши смертельного удару в сонячне сплетіння, а потім ліктем у щелепу. Спільної дії «пан-де джи-лу-ки» та «пал-куп чи-ки» було достатньо, щоб не тільки похитнути його впевненість, а й зламати йому два ребра.



Нірад відступив назад, сп'янілий болем. Я не дозволив себе торкнутися. Шива був сповнений рішучості змусити мене померти жахливою смертю, і пам'ять про вбивцю Ашока Ананда все ще була жива в моїй пам'яті. Тим більше, що Ашока ніколи не становив серйозної загрози ні Шиві, ні незаконним операціям Кобри.



Тому я не відчував жалю до Ніраду. Він був найманцем... кілером на службі у божевільного вбивці. Той, хто недооцінив мене, проігнорувавши мою наполегливість та інстинкт самозбереження.



Я не думаю, що він міг знову битися, з розбитою щелепою і двома зламаними ребрами. Можливо, навіть із проколотою легеням.



Але доки я спостерігав за ним, він продовжував боротися з фізичною агонією ціною свого життя. Він буквально дряпав підлогу, намагаючись схопити пістолет, що впав. Він навіть встиг перехопити його пальцями, перш ніж я встиг зупинити його.



- Я думав, ти нарешті почав розуміти мій хід думок, Нірад... - сказав я і стусаном розбив йому пальці, знову відправивши пістолет у політ. Зброя відскочила від одного з лабораторних столів і впала на підлогу.



Не йшлося про те, щоб вивести молодого індіанця з ладу на даний момент. Він дуже багато бачив, особливо співучасть Ріви. Навіть якщо я зв'яжу його і заткну рота, рано чи пізно він розповість Шиве, як його племінниця допомогла мені втекти.



Мені здається, я відчув натяк на співчуття до бідолахи. Але я усвідомлював, що зрештою було замішано не одну людину, а мільйони людських життів. Якби Шива здійснив свої плани, Захід не став би свідком утворення індокитайського блоку без втручання. При цьому було б задіяно весь арсенал ядерної зброї, починаючи з міжконтинентальної балістичної ракети «Тритон» із термоядерною боєголовкою. А кінцевий результат був лякаючим навіть для самих загартованих та холоднокровних чоловіків.



"Холоднокровний" - не те визначення, яке мені підходить. Я не садист, але з часом і досвідом я, звичайно, "запеклий". Нірад був на моєму шляху, шляху, який призвів до успіху моєї місії. Довелося зіткнутися із реальністю ситуації. Отже, поки молодий індіанець скорчився на підлозі, ридаючи, як перелякана дитина, я ривком змусив її встати на ноги і штовхнув до кам'яної стіни зміїної ями.



Його обличчя було залите кров'ю, через що на щоках утворювалися дивні візерунки, рот був напіввідкритий, а язик звисав, мов зламане птахове крило. - Ні... "сахіб"... будь ласка, ні... я...



- Ти просто виконував наказ, я знаю, - перебив я його, закінчуючи фразу. - Я теж, Нірад, я також.



Позаду нього я чув, як рептилії свистять і шиплять, ударяючись об кам'яні стіни ями. Нірада не змушували працювати на Кобру, він пішов на це за власним бажанням. Тут, зараз він закінчить свою роботу набагато раніше, ніж припускав.



Коли він зрозумів, що це мав на увазі, його ставлення раптово змінилося. Він спробував звільнитися ногою, що потрапила мені в обличчя, і прошипів: - Шива хоче бачити тебе мертвим! - Я не став зациклюватись на цій перспективі.



"Можливо, Нірад, але тебе тут не буде, і ти не побачиш, що станеться". - Я не міг більше гаяти часу. Мій кулак потрапив йому в підборіддя, і він упав горілиць. Я схопив його за пояс штанів. Нірад спробував закричати, але зламані ребра дозволили йому лише приглушено застогнати. - Вдалої поїздки! — вигукнув я і шпурнув через край ями.



Він спробував учепитися за край, але не зміг. Його ноги затремтіли в повітрі, потім індіанець упав навзнак і опинився в штучному ставку, де я бачив, як жахливі морські змії ворушили свої голови.



Булькання у воді, ворушіння кілець та хвостів. Тіло Нірада звело в агонії. Індіанець повернувся на бік, намагаючись вибратися зі стоячої води. Морський змій встромив свої короткі зуби в його передпліччя; потім він сам вийшов із води, невпевнено рухаючись зі своєї стихії. Але він залишився зі своїми іклами, що встромилися в руку чоловіка, з дивною жахливою завзятістю.



Коли він нарешті кинув свою здобич, а Нірад спробував стати як збожеволілий, втрутилася королівська кобра, щоб показати, що ніхто не може потривожити її спокій на її території. Я спостерігав за цією сценою з якимось зачарованим жахом. Це було те, що вигадав для мене Шива. Кобра встала і захиталася у повітрі.



Нірад не встиг ні закричати, ні подумати про втечу. Рептилія мчала зі швидкістю блискавки, і водночас зубчаста луската гадюка встромила свої ікла в кісточку молодого індіанця. З губ Нірада зірвалося судорожне булькання. Я спостерігав за ним, поки яма оживала зі свистом, шипінням, хлистами.



Спазматичне тремтіння трясло тіло індіанця. Його ноги підкосилися, руки вчепилися в комір сорочки, наче він не міг дихати. Він задихався від отрути кобри, яка паралізувала нервові центри дихання.



На обличчі та руках Нірада з'явилися червоні плями; була внутрішня кровотеча. Змії, не перестаючи шипіти, неодноразово били його, встромляючи свої зуби в змучену плоть серією смертельних укусів. Я відвернувся, коли язик Нірада висунувся з рота, і тепер він не міг вимовити жодного слова.



Стук понівеченого тіла, що падає на дно ями, був неминучою похоронною піснею; Смерть настане за кілька хвилин. Але це була не моя черга, на щастя.



"Це те, що хотів для мене твій дядько", - сказав я Ріві. – Один укус за іншим.



Вона сиділа у кріслі, закривши обличчя руками. Коли я говорив, вона підводила голову і дивилася мені у вічі. Її щоки були мокрі від сліз, чорні очі дивилися серйозно і холодно. Вона не втратила контроль над своїми нервами, навіть після страшного видовища, свідком якого вона стала.



— Добре, — прошепотіла вона. - Я щаслива. Коли-небудь я розповім тобі про все, про звірячі та принизливі речі, які мій дядько змушував мене робити зі своїми людьми... свинями, які працюють на нього, які поклоняються йому, якби він був Нагом, богом. Нірад заслуговував на гірше, запевняю вас.



Тільки тоді Ріва, здавалося, була на межі непритомності, її обличчя відбивало сильні емоції. Я обережно підняв її та взяв на руки. Вона тремтіла. Я притис її до себе, торкнувся її шиї легким поцілунком. Незабаром я сподівався, прийде час і для нас, час, коли ніхто не перериватиме. Але тепер я мав піти, і що швидше я поїду, то краще.



Вона відчула мій неспокій і відсторонилася від мене.



- Я спитав її. - Де ми? Яке найближче місто?



- Я все розповім, - відповіла вона. Але спочатку ти повинен зв'язати мене, інакше мій дядько зрозуміє, що я допомогла тобі втекти і дати померти моєму батькові. Мене, мабуть, він також заб'є.



Вона пішла за мотузкою, і я вказав на стілець. Потім, коли вона пояснила все, що мені потрібно було знати, я обмотав мотузкою її талію та кісточки, бажаючи, щоб сцена виглядала природно.



Я коротко розповів їй, яка мета моєї місії; Я міг довіряти їй, коли вона стала цінним союзником. Але я не хотів наражати її на небезпеку.



І коли я зрозумів, що я їй потрібен, можливо, більше, ніж вона мені, останній сумнів зник, поступившись місцем найповнішої довіри.



— Агра всього за кілька миль звідси, — пояснила дівчина. - Відразу за віллою йдіть головною дорогою: вона приведе вас прямо в місто. Ми повинні зустрітися сьогодні ввечері: я намагатимусь отримати більше інформації. Для тебе.



- Для нас, ви маєте на увазі. За життя та спасіння твого батька, - нагадав я їй.



Коли було призначено час зустрічі, я знайшов у шафці якісь ганчірки, заткнув їй рота і зібрався йти. Я востаннє переконався, що шнурки туго затягнуті, щоб не викликати підозр у Шиви.



Пістолет Нірада лежав на підлозі. Я сунув його в задню кишеню, потім схопив коротке біле вбрання, що висів у шафці, і одягнув його... примітивну сорочку, яка, принаймні, задовольнила б мої потреби.



Рива відвернулася. Сльози почали зволожувати її щоки. Я хотів повернутися, дати їй зрозуміти, що все буде на краще; але щось зупинило мене, можливо, страх ніколи більше її не побачити. Я думав про Ріва Сінгха, але першим на думку спало почуття агента AX. Я міг розчарувати Ріву, але я не міг розчарувати свій уряд і довіру, яку він мав... не тоді, коли мільйони людських життів були в небезпеці від абсурдних мрій, злочинних планів божевільного.





8



Прислів'я зручне у використанні, тому що вони лаконічно виражають загальнолюдські істини: вони легко пристосовуються до різноманітних ситуацій. Що спало мені на думку, коли я залишив Ріву Сінгх одну в лабораторії, з колекцією отруйних рептилій і тілом офіціанта, що гротескно лежить в ямі, було: «Коли йде дощ, не обов'язково всі промокнуть».



Події не траплялися помалу; вони буквально обрушилися на мене з тих пір, як я прибув до Нью-Делі на два дні раніше. За цей короткий проміжок часу, після того як я неодноразово ставив питання, чи не йду я за приманкою, яка заведе мене в глухий кут, Шива зумів заманити мене в своє лігво. Це був нелегкий шлях, і мені не довелося побачити таємничого Шиву... останнього хазяїна Хакші та мозку Кобри. Але я отримав більш ніж достатньо доказів, щоб переконати себе, що це не вигадка. Людина існувала, хоча ми й не зустрічалися віч-на-віч.



Рано чи пізно це теж станеться задовго до того, як він дізнається, що мені є що йому сказати. Але тепер мені треба було дістатися Агри до того, як він або його горили виявлять мою втечу, перш ніж вони заглянути в камеру і не знайдуть її порожньою, якщо не рахувати п'яти розлючених змій.



Лабораторія виходила у вузький коридор із утрамбованими земляними стінами. За стінами особняка Шиви я почув низькі, гучні звуки удуда. Рядок «Пу…пу…пу» змінилася сигналом тривоги, який ніби відбивався в кожній моїй думці, у кожному русі. Я навшпиньки пройшов вузьким проходом, і в ту ж мить у повітрі пролунав голос, що луною пролунав з далекого кінця проходу.



- Нірад? Що ти тут робиш? Ти ж знаєш, він не любить чекати...



Мабуть, це був Ранджит чи Гурнек, мабуть, перший, бо обличчя Гурнека все ще було забинтоване. Я вловив нетерпіння в голосі чоловіка і сів у ніші в коридорі, коли до мене наближалися кроки. Я глянув і побачив Ранджита. Його сорочка була розстебнута на грудях, а зашморг, який він носив на шиї, випромінював металевий блиск. Індіанець постукав у двері лабораторії, і я не став чекати на його реакцію.



Згинаючись надвоє, я побіг до іншого коридору, до якогось лабіринту. Я був на віллі, розсудив я, а зазвичай на віллі є двері, а то й більше. Я знайшов її за хвилину. Я штовхнув масивні, химерно інкрустовані дерев'яні двері і моргнув, намагаючись звикнути до сліпучого світла ранкового сонця.



Внутрішнє подвір'я, здавалося, було повністю перенесене з якогось середземноморського місця. Густе листя, квітучі кущі, пишні рослини. Очевидно, Шива не пошкодував коштів, щоб відтворити точну копію куточку родючої сільської місцевості на півдні Франції.



М'яко зачинивши двері, я побіг по усипаній гравієм доріжці, що починалася від дверей на бічному фасаді. Стежка призвела до густого скупчення ялівцю та кущів, акуратно підстрижених та доглянутих. Загальна тривога ще не спрацювала, і я, звичайно, не збирався чекати, доки вона спрацює. Швидкий погляд через моє плече підтвердив, що Ранджит досі не встиг попередити інших.



Але я знав, що це справа кількох хвилин. Я не міг знайти ні воріт, ні іншого виходу, крім паркану з дерев. Я втиснув голову і шию в плечі і ступив уперед, голими пальцями відсунувши перешкоду з гілок. Я наробив більше шуму, ніж хотів, але ця місія вже обернулася катастрофою з самого початку, і зараз справи не пішли на поправку.



Гілки буквально зривали з мене одяг, хльостали обличчя та очі. Позаду мене я почув легкий рух, плутанина голосів ставала все виразнішою. Я продовжував пробиратися крізь гілки і нарешті звільнився; Я стояв на краю запорошеної стежки, що вела вздовж вілли.



Не було навіть часу перепочити. Я побіг, піднімаючи з кожним кроком клуби пилюки. Попереду мене луною лунали слабкі звуки приглушеної музики: я йшов за звуком, сподіваючись, що він походить від вантажівки або фургона на дорозі в Агру.



Якщо я правильно пам'ятаю географічне положення, Агра була приблизно за три години їзди від Нью-Делі і була всесвітньо відома як місце, де знаходиться Тадж-Махал. Якщо відвідування міста не входило до моїх планів, то Шива був.



Я вийшов на дорогу. Вона була неймовірно вузькою, єдина смуга, якою рух йшов в обох напрямках. Сезон мусонів розпочнеться за кілька місяців, тому дорожнє полотно було голим і пустельним, однорідним простором темного пилу. По обочинах дороги тяглися зморщені дерева, а на викривлених гілках сиділи стерв'ятники, безмовні пожирачі страхітливих трупів з голими головами.



Ріва не мала часу дати мені докладні вказівки. Я подивився вниз дорогою в обох напрямках, але не побачив нічого, що вказувало б мені точний шлях до Агри. Я примружився від яскравого сонця і за мить побачив сім'ю, що зігнулася навколо невеликого багаття з іншого боку дороги.



Двоє дорослих і четверо дітей дивилися на мене з неприхованою цікавістю. Я вирішив ризикнути і побіг через вулицю, різко зупинившись, коли добіг до групи. Худий чоловік, одягнений тільки в пояс на талії, підняв обличчя, щоб подивитися на мене, не намагаючись підвестися. Він був, мабуть, років на десять молодший за мене, але зморшкувате, запале обличчя робило його вигляд набагато старшим.



- Агра? - спитав я, як тільки було встановлено, що ніхто з них не розмовляє англійською. Я вказав надвір і знову запитав: - Агра?



Мати і батько обмінялися здивованими поглядами, а двоє з чотирьох дітей почали смикати мене за штани. - "Бакшиш, бакшиш!" - повторювала зовсім гола дівчинка, однією рукою смикаючи мене за штанину, а іншою вказуючи на рот. Його тонкий, нудьгуючий голос продовжував благати.



На віллі вони забрали мою куртку разом з гаманцем і грошима, які я тримав у внутрішній кишені, так що все, що я мав із собою, це жменя рупій, які я отримав від Риви. Ось ще одна проблема, яку можна додати до інших. Однак я знайшов мідну монету і поклав її на долоню простягнутої руки голодної дитини.



— Агра, — повторив я, нервово поглядаючи на огорожу, що приховувала віллу. - Тадж Махал...



- Ах, "сахіб", Тадж-Махал! - Сказав чоловік. Він усе ще стояв навпочіпки, але підняв свою кістляву руку, щоб вказати мені шлях, ліворуч від вілли.



Я знову побіг, відчуваючи різкий біль у стегнах. Залишалося тільки сподіватися, що машина, віз, будь-який транспортний засіб проїде повз, щоб допомогти мені дістатися Агри. Але замість автомобіля або фургона я почув шум, який одразу ж повернув мене до мішанини подій, що відбулися першого вечора з моменту мого приїзду в Нью-Делі. Це був кашель, а потім рев мотоцикла позаду мене.



Я продовжував тікати, повертаючись кожен метр. Зі стежки, що оточувала віллу, на головну дорогу виїхав мотоцикл із двома людьми на борту; їхні голови були замотані тюрбанами і вони прямували до мене. Я схопив пістолет Нірада, який тримав у кишені штанів.



Це була Astra.32, здатна вразити будь-яку мету у радіусі ста метрів. Компанія Astra виробляє пістолети, ідентичні пістолетам Colt та Walther (які коштують значно дорожче), і я використав їх не раз у минулому. Але коли я зупинився, щоб прицілитися і натиснути на курок, зрозумів, що пістолет розряджений. Я сунув пістолет назад у кишеню штанів і знову побіг, навіть коли за кілька дюймів від мене пролунала куля, і шматок кори відлетів від дерева за кілька кроків ліворуч від мене.



Той, хто стріляв, мав деяку практику та накидане око. Я почав бігти зигзагами в пошуках притулку, який дозволив би мені зійти зі стежки, уникаючи куль, що сипалися, як арахіс. Ще постріл, і цього разу куля зачепила мені праве плече. За п'ятдесят метрів попереду я побачив дерев'яну халупу, з цегляної труби якої здіймався стовп чорного диму.



Я гадки не мав, що це було, але продовжував бігти так, як ніколи в житті не бігав. Мотоцикл скорочував відстань, але пил, що піднімався з дороги, заважав водієві бачити, а отже, і вести транспортний засіб на максимальній швидкості. Я скористався цим і кинувся у двір, завалений сміттям, тоді як один із двох чоловіків наказав своєму супутнику зупинитися і йти пішки пішки.



Ймовірно, це були Ранджит і Гурнек, подумав я, хоч був певен, що у Шиви більше двох охоронців. Збоку будівлі відчинилися дерев'яні двері; двері висіли тільки на одній із іржавих петель. Я кинувся всередину, і тут же в ніздрі вдарив нудотний запах крові та тваринних екскрементів.



Я був на скотобійні і почував себе так, ніби повернувся у дев'ятнадцяте століття. Індуси не їдять яловичину, мусульмани їдять. Микання великої рогатої худоби, нетерплячий стукіт копит великої рогатої худоби та здивовані погляди людей, які готувались різати корів, ясно вказували на те, що я прийшов у найменше місце, щоб сховатися.



Чоловіки почали кричати, здіймаючи кулаки. Я був для них непроханим гостем, який не мав нічого спільного з тваринами, яких треба було вбити. — Вибачте, друзі, — промимрив я, метнувшись між двома великими коровами до ванни, повної крові, що вела до зовнішнього дренажу.



Запах був такий, що у будь-кого згортав шлунок; Я хотів, щоб він зупинив головорізів Шиви. У повітрі пахло обробленим м'ясом та страхом. Худоба в паніці почала крутитися, його копита раз у раз стукали по брудній підлозі. Позаду мене я почув обмін словами мовою, яку не розумів. Потім звук кроків, що наближаються до мене і луною перекриває шум тварин.



– Картер! - крикнув Ранджит. – Ми просто хочемо поговорити. Шива хоче укласти угоду!



Хороша угода, розсудив я: моє життя для нього нічого не варте...



Тварини, здебільшого незв'язані, погрожували втекти разом. Я також припустився цього. Бути розчавленим чередом божевільних від страху корів, рухомих інстинктом самозбереження. Зрозуміло, я відчував той самий інстинкт. Тому я продовжував бігти, і ще одна куля просвистіла над моєю головою, відскочивши від сходів поруч із ванною.



Куля підняла бризки крові, гною та сечі, які забруднили мої штани. Я біг до мертвої точки, стіни в задній частині великої кімнати, де не було видно вікон, ні дверей.



Я шукав щось, що подарує мені кілька секунд дорогоцінного часу. Я піднявся на край діжки і схопив вила, які бачив над купою фуражу. – Картер! Голос знову гукнув. - Все скінчено, "сахіб"!



- Не зовсім! - голосно відповів я, тримаючи вила, як спис.



Ранджит зробив ще один постріл, але в ту ж мить чотири гострі зубці вил встромилися йому в груди. Я кинув іржавий інструмент так сильно, як міг. Тепер я стояв нерухомо, спостерігаючи, як молодий індіанець відсахується назад з відкритим ротом і руками, стиснутими на дерев'яному держаку цієї зброї.



Гурнек, що стояв позаду свого супутника, повністю мене ігнорував, зачаровано дивлячись на чотири цівки крові, що бризнули з рани. Він спробував вивільнити вила, але Ранджит продовжував кричати, дикий крик болю ставав дедалі слабшим з кожною секундою.



Це були болючі крики Ранджита, його стогін гніву й агонії, коли Гурнек намагався витягнути вила з його грудей, змушуючи корів, усю дюжину, шалено рватися у вузький прохід до ринви. Я чув їх глухий гуркіт, стукіт копит, мукання; Я вистрибнув і почав повзти до каналізації.



Гурнек закричав, розмахуючи руками у повітрі. Його вдарили рогами в спину і буквально підкинули у повітря, він приземлився поряд із великою ванною. Ранджит звалився серед стада божевільної худоби. Останній стогін болю зірвався з його губ, коли його руки розтулилися і зімкнулися в гротескній пародії на кулак.



Потім смердючий подих тварин торкнувся моїх щік, і я кинувся вниз по проходу, постійно ударяючись у стіну в дальньому кінці скотобійні. Брудний і смердючий, з опухлим обличчям, вкритим кров'ю і потім, мабуть, не був приємним видовищем, коли вийшов на дорогу, залишивши позаду цю сцену жахливої бійні.



Я не був певен, що сталося з двома індіанцями. Гурнек, мабуть, залишився б живим, але я сподівався, що рана від вил назавжди усуне Ранджита. За обставин, що склалися, мені здавалося, що я зробив гідну роботу.



Люди на бійні, мабуть, теж були людьми Шиви. Я не став чекати, поки вони виступлять уперед, щоб помститися за своїх товаришів. Я пішов на вулицю, думаючи, як мені переконати когось підвезти мене, такого брудного.



Мимо проїхав старий Форд. Він прямував до Агри, але люто махати рукою, закликаючи зупинитися, було марно. Я мельком побачив мідно-червоне обличчя, потім машина зникла в хмарі пилюки, що піднімалася, коли вона проїжджала повз.



Я продовжував йти, вирішивши не зупинятися.



Мені потрібна була ванна, чистий одяг, гроші та зброя. Наскільки мені відомо, уряд США не мав ні консульства, ні делегації в Агрі. Місто було надто близько до Нью-Делі. Але, мабуть, я знайшов би те, що мені потрібно, в готелі.



І в будь-якому разі, я повинен був це зробити. Було вже за полудень, і того ж вечора в мене була призначена зустріч з Реєвою. Було ще багато речей, які потрібно було зробити, тож я прискорив темп. Ріва сказала, що Агра знаходиться всього за кілька кілометрів від вілли.



Декілька миль чи ні, це завжди була виснажлива прогулянка. Південне сонце безжально палило мені в голову, небо являло собою сліпучу безхмарну гладь, усіяну хибними відблисками. Минуло хвилин десять, чверть години, перш ніж до мене під'їхав якийсь віз. Це був старий візок, який тягла пара худих волів, що везли віз сіна.



Я махнув рукою візниці, сивобородому чоловікові, який натягнув віжки і зупинив візок на узбіччі. - Ти розмовляєш англійською? – спитав я селянина.



"Немає англійської", - сказав він. - Не англійська...



Я вказав пальцем спочатку на нього, потім на себе. - Агра? - Я попросив. - Агра?



- Агра? - повторив селянин, розмахуючи рукою з боку на бік жестом, який універсальною мовою означає: "Так".



Я енергійно кивнув і заліз на воза посеред сіна. Чоловік широко посміхнувся мені, показуючи зуби та ясна, забруднені «пааном». Потім він послабив поводи, і воли знову пішли своїм повільним кроком, який все ж таки був кращим, ніж довга прогулянка пішки.



Я задрімав, заколисаний ритмічним похитуванням і скрипом воза. Мені треба було поспати, хай навіть на годину. Але думки мої перервав наполегливий гул, гул, який ставав дедалі голоснішим у міру того, як віз котився сонячною дорогою.



Інстинктивно насторожившись, я озирнувся. Вдалині здіймався пил, маленькі хмари дрібного піску приховували джерело шуму, який я чув. Не бажаючи надмірно ризикувати, щоб не скомпрометувати ні свого життя, ні успіху місії, я поспішив зануритися в запашне сіно, навалив зверху досить багато, щоб зробити себе невидимим.



Я не міг збагнути, що наближається. Я вдивлявся в щілини в дерев'яному фургоні, прислухаючись до постійного ревіння кількох моторів. І коли я побачив, що це таке, я глибше поринув у сіно і затамував подих.



Це були нові обличчя, але з того моменту я не міг їх забути. Троє чоловіків, усі індіанці-сікхі... моторизований загін, посланий Шивою, щоб знайти мене і вистежити, убити чи повернути на віллу в очікуванні останніх наказів Великого вождя. Вони з ревом промчали повз воз із волами; всі три мотоцикли попрямували до Агри.



"Якби Хоук міг бачити мене зараз!" - подумав я.



Я був брудний, без гроша в кишені, озброєний тільки незарядженим пістолетом і моїм знанням тхеквондо та карате. Неважко було передбачити, якщо моя думка про Шива вірно, що майбутній день буде напруженим





9



Я прибув в Агру за годину, фургон висадив мене на околиці міста. Пилові немощені вулиці, звивисті провулки, лабіринт провулків, які, здавалося, були створені спеціально, щоб заплутати випадкового відвідувача. Отримавши деяку інформацію, я опинився перед офісом American Express.



Не те щоб моя ситуація була особливо смішною, але вона мене розсмішила. Ось я, далекий від образу звичайного американського туриста, без паспорта і без грошей, якщо не брати до уваги кількох рупій, які Ріва дала мені перед тим, як мене зв'язали.



Я думав взяти машину напрокат і повернутися в Нью-Делі, але дорога зайняла б не менше шести годин, а часу у мене не вистачило. Мені треба було зв'язатися з Хоуком і підготуватися до зустрічі з Рівою того ж дня. Отже, Нік Картер, брудний, обірваний, подряпаний і закривавлений, розправив плечі, глибоко зітхнув і пройшов у двері акуратної будівлі, єдиної надії в незнайомому місті і для мене дуже ворожого.



Агра – не мегаполіс. Троє бойовиків на мотоциклах могли б миттю прочесати все місто. У моїй голові вже вимальовувався поверх, коли я увійшов до білої будівлі в пошуках кабінету управителя.



Зі мною і раніше траплялося потрапляти у скрутні ситуації, але це межувало з глузуванням. Без копійки на купівлю зброї чи одягу, або на оренду машини я не мав би можливості мати справу з Шивою та його особистою командою горил. Мій паспорт з грошима та моїми речами були у безпеці у номері готелю у Нью-Делі; але решта мене була в Агрі, за три години їзди від столиці.



Щойно я увійшла до будівлі, до мене у двері підійшов охоронець у формі. Я точно не міг звинувачувати бідолаху, особливо коли побачив своє відображення в дзеркалі на стіні... образ брудного і обірваного бомжа.



"Я хочу бачити керівника", - оголосив я охоронцю. - Стався нещасний випадок.



- Директор на сесії, його не можна турбувати, "пукка хіпі"... - відповів чоловік, кидаючи образу мені в обличчя.



Гаразд, від мене пахло козами, і точно я не був манекенником; але в мене не було наміру стояти там і сперечатися з охоронцем… не тоді, коли все, включаючи «Амерікен Експрес», могло б зруйнуватися, якби Шива втілив свої плани в життя.



"Мене не хвилює, що він на сесіі", - сердито вибухнув я. – Це екстрений випадок. - І я почав втрачати терпіння, коли інший почав штовхати мене до дверей, щоб викинути на дорогу. - Так не можна поводитися з джентльменом! — вигукнув я, стиснувши зуби.



Охоронець засунув руку в кобуру табельного пістолета. Помилка номер два. Я не люблю «хуліганів», тим більше мені не подобається, коли мене штовхають. Отже, швидким помахом руки та ударом у нирку я відправив довгого чоловіка розпластатися на полірованій мармуровій підлозі. Один із клерків підняв голову і схопився на ноги.



— Не треба хвилюватись, — запевнив я його. - Між іншим, менеджере мій друже... і мені треба поговорити з ним у справі. "Негайно." Я не збираюся сидіти тут і чекати там твого колегу... - я вказав на фігуру охоронця, - щоб вирішити, чи я презентабельний у суспільстві чи ні.



Мабуть, це був мій тон голосу або поспішність, з якою я відпустив охоронця, річ у тому, що молодий клерк квапливо кивнув і підбіг до ряду столів. Я нерухомо стояв у холі з приклеєною до губ усмішкою, готовий знову вийти з себе, якщо за хвилину не почну діяти.



Клерком був індус, але людина, що простягла мені руку, була американцем, високим, худорлявим хлопцем, на кілька років старшим за мене. Він виглядав майже незатишно у своєму смугастому костюмі, бездоганному, в той час як мій одяг був брудним та здертим.



- Із чим я можу вам допомогти? — спитав він, оглядаючи мене з ніг до голови.



- Краще не говорити публічно, - обірвав я його.



- "Вибачте?" — сказав він, насупившись від подиву.



– Я раджу вам піти до свого кабінету. Я працюю на уряд, ваш уряд. Спеціальна таємна служба.



– Спецслужба? - Заперечив клерк зі сміхом. - Та гаразд, ти хочеш пожартувати з мене! Що це, жарт?



- Без жартів. І якщо ви не бажаєте бачити мене у своєму кабінеті, мені доведеться постояти за себе. Але я б не хотів завдавати тобі болю...



Охоронець отямився і рушив до нас. Я продовжував дивитися в очі клерку, сподіваючись, що він погодиться. Я зрозумів його становище: наскільки він знав, він зіткнувся з божевільним, який збожеволів і погано пах.



Він відвів від мене погляд і глянув на охоронця. Секунду він був у нерішучості, але нарешті озирнувся на мене і повільно кивнув. — Я не знаю, що це таке, але запевняю вас, що я вас не боюся, — сказав він напруженим голосом.



– Не треба нікого боятися. Зрештою, я досі клієнт, хоча мій акредитив залишився у Нью-Делі.



Я пішов за ним через ряд столів у невеликий офіс з дерев'яними панелями, мініатюрну Уолл-стріт на Індійському субконтиненті. Я глянув на ім'я, вигравіруване на табличці на столі, сів у шкіряне крісло, відкашлявся і почав розповідати свою історію з самого початку.



Я не згадав ім'я Шиви, не уточнив ні суті своєї місії, ні своїх стосунків із AXE. Я представився агентом спеціального відділу ЦРУ, офісу, який міг мати для директора дуже специфічне значення. Я пояснив йому своє становище, вказавши, що мої документи та гроші залишилися в Нью-Делі і що моя місія не дозволяє мені повернутися до столиці, можливо, на кілька днів.



Коли я закінчив свою розповідь, у тому числі й те, чому я представився бомжем, менеджер захотів дізнатися моє ім'я та перевірив інформацію за допомогою комп'ютера, що стоїть поряд зі столом. Зазвичай я непогано справляюся з числами, але ніколи не спромігся запам'ятати номер своєї картки. Так що я просто назвав містера Рейнольдса, менеджера, повне ім'я з адресою у Вашингтоні, яка була на картці.



Іноді в аеропортах мені трапляється купувати «детективні» або шпигунські книги, які захоплюють читання, які допомагають розслабитися та очистити голову. Але мені ніколи не траплялося знайти описану ситуацію, хоча б віддалено порівнянну до тієї, в якій я опинився. Як знати, у розпорядженні героїв книг завжди були нечувані суми у різних валютах, у них ніколи не закінчувалися ні паспорти, ні документи, що засвідчують особу, ні зброю. Але я не був головним героєм книжкової таємниці.



Все, що зі мною відбувалося, було страшенно «справжнім». Офіс American Express був справжнім, як і місто Агра. Все, що сталося особисто зі мною. Я уважно спостерігав за Рейнольдсом, який вивчав комп'ютерні дані. Якби він не допоміг мені, я б ув'язнув по горло. Легко і просто.



- Добре, містере Картер, ви не привид, - нарешті сказав Рейнольдс, прочитавши інформацію. - І ти теж зайнятий хлопець, маєш додати. Ви подорожували світом, га? На його обличчі з'явилася усмішка, потім менеджер вибачився, як зі мною обійшлися.



«Принаймні ви той, хто вміє слухати», — зауважив я. - Це - якість, якої зараз багатьом не вистачає.



- Боюся, це все, - погодився він. Він запропонував мені сигарету і запитав, чи не хочу я привести себе до ладу в нього вдома; він дзвонив дружині, щоб вона прислала водія за мною.



Я оцінив пропозицію, але не хотів завдавати йому неприємностей. Що менше людей я втягував у це, то краще було для всіх. Я подякував йому за доброту, але відхилив запрошення. «Що мені потрібно, перш за все, кілька сотень доларів в індійській валюті, якщо це можливо, і ваш офіс, щоб зателефонувати до мого начальника у Вашингтоні.



«Не проблема, – запевнив мене Рейнольдс. Він швидко підвівся з-за столу, весь щасливий і схвильований можливістю брати участь, хоч і в зменшеній формі, у діяльності такого секретного та підпільного характеру.



Через двадцять хвилин, з розпухлими кишенями штанів від пачки купюр, я сидів за столом директора, чекаючи, поки Хоук очухається від сну. - Але ти розумієш, що вже за північ? - пробурмотів мій бос.



- Я думав, ти ніколи не лягаєш спати раніше за три.



- Три години?! Чорт, мені треба вставати о шостій, Номер Три!



Я завжди був №3, коли Хоук сердився; Я ставав Ніком чи Картером, коли він був у більш сердечному настрої. Звичайно, Великий Вождь не пробачив би мені, що я забув про різницю між Вашингтоном та Індією.



- Гаразд, - відрізав я. - Я відпущу тебе назад у ліжко за хвилину; Але я думав, що вам цікаво дізнатися, що сталося...



— Я точно знаю, що сталося, — вибухнув він. - Я вже говорив із індійською службою безпеки. Мені повідомили про ваш дзвінок. Нік, давай не починатимемо з тієї ж старої історії. Я визнаю, що помилявся. Почнемо із того, що Шиви ніколи не існувало.



- Знову неправильно. Шива існує, сподіваюся, ненадовго...



- Про що ти говориш? - крикнув Хоук. - Я думав, що ти закінчив, що збирався летіти додому.



— Може, наступного тижня, якщо все піде добре, — сказав я. Я розповів Хоку подробиці, від мого першого знайомства з Моханом і Гурнеком до вбивства Ананда, мого захоплення у Червоному форті та того, що сталося потім. Коли я розповів йому все, що знав про Шкатулку, він був буквально приголомшений.



З іншого кінця лінії долинув різкий хрип через тисячі миль, перш ніж надійшла відповідь. Голос Хоука звучав м'яко і тонко, але мені не потрібен був перекладач, щоб зрозуміти, що він глибоко стурбований. - Тепер ти знаєш, чого я хочу від тебе, Ніку...



— У мене є невиразна вистава, — сказав я. - Скринька, чи не так?



- Я хочу більше. Я хочу Шіву та Хаджі, якщо знадобиться. І я не хочу їх по шматочках, я ясно висловилася, Нік?



- Чудово. Я вже вирішив провести ситуацію за вашими критеріями. Але що мені робити з постачанням героїну? Чи маю я продовжувати боротися з цим?



- Спочатку розберися з Шивою. В іншому я зв'яжуся з індійською службою безпеки. Скринька набагато важливіша, зрозуміло.



— Звичайно, зрозуміло, — пробурмотів я.



- Ви хочете працювати поодинці чи волієте, щоб я попросив індіанців втрутитися і допомогти вам?



— Ще ні, — відповів я. - Якщо Шива запідозрить, що індійська служба безпеки збирається перешкодити його планам, він поспішить бігти з країни, щоб сховатися в Китаї, і тоді ми його більше ніколи не знайдемо. Однак на даний момент я не думаю, що він бачить у мені безпосередню небезпеку, тому я прошу вас не говорити про це, коли ви телефонуватимете офіційним особам у Нью-Делі. - Я додав, що Ананд дав мені зрозуміти, як, за його словами, відбувалися «відпливи» конфіденційної інформації у вищих ешелонах його Служби. - Я не хочу, щоб наш друг відлетів, перш ніж у мене з'явиться нагода підрізати йому крила...



— І обскубти його пір'я, — додав Хоук.



- О, ми візьмемо скриньку в нього, звичайно.



Потім ми встановили шифр, кодове ім'я, щоб він міг бути впевненим, що розмовляє зі справжнім Ніком Картером, а не з електронним голосом, блискучим винаходом албанського вченого. - Це важлива справа, Нік. Ні Москва, ні Вашингтон не дивитимуться, як Китай готується поглинути субконтинент без їхнього втручання. Вони будуть змушені виявити ініціативу, війна чи ні. Отже...



— Досить, — перебив я його, намагаючись розсміятися, але не зміг. - У мене є контакт усередині організації. А я не приймаю поразок.



- Так, ми знаємо, - зітхнув Хоук. - Ось чому я не можу втратити тебе прямо зараз... і я не можу втратити Шкатулку.



"І Шиву теж", - додав я. - Чи не забудемо відповідь Індії Олександру Македонському... чи краще сказати Гітлеру?



- Я не думаю, що старий Адольфо був таким хитрим чи навіть таким рішучим, Нік. Хай щастить; Я з нетерпінням чекаю на відповідь від вас найближчим часом.



- Швидше, шефе. Обіцяю дуже скоро.



Через годину я вийшов зі свого готельного номера, виглядаючи зовсім інакше, ніж коли я увійшов до офісів American Express. Я викинув халат, штани та туфлі, замінивши їх типовим місцевим одягом: білою бавовняною сорочкою, літніми штанами, шкіряними сандалями. Анонімний одяг. Я прийняв душ, ретельно поголився і нарешті натер обличчя, руки і ноги шаром жирної фарби.



В результаті я мав мідний колір обличчя, і цей макіяж дозволяв мені злитися з натовпом. Люди Шиви шукали вихідця із Заходу, і якщо вони не були достатньо розумні, щоб охороняти вихід з Американ Експрес, я хотів би, щоб вони були недостатньо розумні, щоб уявити, що я зміню свій одяг та зовнішній вигляд.



Клерк за стійкою у вестибюлі готелю був тактовний, хоч і розумніший за свого колеги з Нью-Делі. Насправді, спостерігаючи за мною з неприхованою цікавістю (я був зовсім не схожий на людину, що тільки що увійшла), він не згадав ні про зміну мого одягу, ні про травмуючу зміну кольору моєї шкіри.



— Я хотів би надіслати телеграму, — сказав я йому.



«Вибачте, але ми не маємо потрібного обладнання, — сахіб, — відповів він. Потім з-під прилавка він дістав топографічну карту Агри з кольоровими ілюстраціями пам'яток міста, включаючи, звичайно, Тадж-Махал. - Ви повинні піти на телеграф на Гваліор-Роуд. Звідти ви можете відправити телеграму, - сказав він, вказуючи на крапку на папері червоним олівцем.



Я подякував йому, склав карту і зупинив велотаксі прямо біля готелю. "У поштове відділення на Гваліор-роуд", - сказав я водієві. Мій акцент і моя мова напевно не відповідали кольору моєї шкіри. Водій глянув на мене, спостерігаючи за мною з такою ж цікавістю, як і службовець готелю.



Але я нічого не зробив, щоб задовольнити його цікавість. Мені не терпілося потрапити на телеграф, щоб надіслати телеграму керуючому готелю в Нью-Делі і повідомити його, що я не повернуся протягом кількох днів. І, нарешті, я вирішив зателефонувати до індійської служби безпеки, щоб повідомити їх про те, що трапилося з їхнім агентом Ашоком Анандом.



І, нарешті, мені довелося виконати безліч доручень, перш ніж зустрітися з Рівою о сьомій. Не гаючи часу, таксист попрямував у бік пошти. Тим часом я озирався навколо настороженими очима, особливо щоразу, коли бачив когось на мотоциклі.



Наскільки я знав, люди Шиви все ще шукали мене, тому мені потрібно було залишатися непоміченим, як це можливо. Добре, мій новий одяг і грим мені дуже допомогли, але я не хотів непотрібного ризику.



- «Сахіб» – актор? – ризикнув запитати водій, під'їхавши до поштового відділення на Гваліор-роуд.



- Хтось вважає мене актором... - відповів я.



- Тоді, може, "сахіб" хоче дати мені свій автограф... - Індієць дістав ручку та папір; з посмішкою я подряпав ім'я на аркуші паперу, який мені дали. протримався. - Дуже дякую, "сахіб"! — вигукнув водій із щасливою усмішкою.



Я не став чекати на його реакцію, як тільки він розшифрував каракулі. Адже всі знають, що Джеймс Бонд уже кілька років як на пенсії.



Центральні двері поштового відділення були порожні; Я увійшов, не привертаючи особливої уваги і не побачивши трьох моторизованих горил Шиви.



Я відправив телеграму, розплатився новими блискучими банкнотами; потім вони вказали мені на сусідню кімнату для місцевих та міжміських дзвінків. Перед стійкою вишикувалася довга черга, тому минуло ще двадцять хвилин, перш ніж підійшла моя черга увійти до телефонної будки, поки оператор передав мені лінію до Нью-Делі.



Хоча номер готелю вилетів з мене з голови, я не забув номер телефону начальника Ашока. Я сів на дерев'яний табурет і зачинив за собою скляні двері. Коли задзвонив телефон, я взяв слухавку і відразу опинився на лінії індійського колеги Хоука, людини на ім'я Пуран Дасс.



Індійська секретна служба не знала справжньої мети моєї місії. Звичайно, йшлося про багатомільйонну партію героїну, але ніхто не натякнув на імітатор голосу Хаджі.



Я навіть не говорив про це зараз із начальником Ананда. Але я розповів йому, що сталося з його агентом. Як я й підозрював, вони ще не знайшли тіло. Я дав Дассу всю необхідну інформацію, у тому числі адресу вуличного кафе біля парку Неру в Делі.



"Ви сказали, що у вас не було можливості зустрітися з Анандом", - вказав мені Дасс після того, як я повідомив йому всі подробиці смерті Ашока. - І все-таки ви розмовляли з моїм помічником, здається, тільки вчора...



— Боюся, пояснити вам усе надто довго, — відповів я. - Я був під тиском, якщо ви розумієте, про що я...



- Ні, я не розумію, містере Картер, - сухо сказав Дасс. - І мені не смішно, що мій агент мертвий. Я не розумію що відбувається; одного дня ви повідомляєте нам, що ніколи не зустрічалися з Анандом, наступного дня ви приходите і повідомляєте нам, що він був убитий. Можливо, так справи у вашій країні, але тут, в Індії, ми найбільше цінуємо людське життя.



- Послухай, Дассе: я подзвонив тобі не для того, щоб читати мені лекції. Коли я сказав, що на мене тиснуть, я мав на увазі, що хтось приставив пістолет до моєї потилиці, наказуючи мені сказати саме те, що я сказав. Повірте мені, смерть вашого агента глибоко стурбувала мене. І якщо це може вас втішити, повідомляю вам, що вбивця Ашока більше не зможе відігравати роль ката в ім'я Кобри.



- Можу я запитати вас, де ви зараз, містере Картер?



- Я не в змозі дати вам інформацію: поки що, принаймні.



- Чи маю нагадати вам, що ваша свобода дій у цій країні вважається люб'язністю, наданою вашому уряду?



- Я чудово знаю про співпрацю мадам Ганді.



- Тоді будьте такі добрі, розкажіть мені, які причини спонукали вас приїхати до Індії. Я більше не можу надати тобі свободу пересування, якщо про все залишатимуся в невіданні.



Щось пролунало не так.



Я згадав витоку інформації, про яку мені розповідали Хоук та Ашок Ананд. Дасс був яким завгодно, тільки не сердечним і готовим до співпраці, він говорив сухо, майже агресивно. Я так і не зміг дізнатися, як два кілери «Кобри», Ранджит і Гурнек, дізналися про мою зустріч із Анандом у кафе у парку. Якщо тоді це здавалося збігом, то тепер я був майже певен...



Якщо тільки, уклав я, якщо Дасс не попередив їх.



Звичайно йому, було б не важко або не зазвичай спитати агента, де він збирається зустрітися зі мною. Після цього він, можливо, зв'язався з Шивою, сподіваючись вбити двох зайців одним пострілом.



— Що ж, містере Картер, — нетерпляче сказав Дасс. «Ви сповнені рішучості поводитися зі мною так, як коли б я був вашим начальником, містере Хок, чи ви наполягаєте на тому, щоб мій офіс ставився до вас як слід?»



- Ні, це мені навіть не сниться, містере Дасс. І оскільки ви так наполягаєте, повідомляю вам, що дзвоню з Бомбея. - Я згадав готель, в якому зупинявся кілька років тому, і додав: - Якщо хочеш, можеш надіслати мені одного зі своїх людей. Я зареєстрований під назвою Кент, Кларк Кент, кімната 747.



Якби він був американцем, він би все зрозумів. Але він народився в Індії, тому не знайшов нічого дивного, що я оселився в готелі під вигаданим ім'ям. Можливо, я недооцінив його, можливо його просто дратувала допомога, запитана AX.



В той же час, однак, здавалося можливим, що мої підозри в його лояльності та зв'язках з організацією Шиви були цілком обґрунтовані. І я не міг ризикувати, оскільки Шива перебуває на волі та володіє Шкатулкою.



"Мені не терпиться поговорити з деякими з ваших людей, містере Дасс", - підсумував я. - І я хочу висловити свої співчуття у зв'язку зі смертю Ананда. Сподіваюся побачити вашого агента сьогодні ввечері.



— Він буде близько десяти, містере Картер, — швидко сказав Пуран Дасс. - Він людина, яка звикла розплутувати найскладніші ситуації. І маєш мою повну довіру.



- Я сподіваюся на те саме, містере Дасс.



Мені було важко придушити сарказм, який загрожував виявитися в моєму голосі. Але, мабуть, чиновник нічого не помітив. Я повісив трубку і підвівся, потягнувшись до скляних дверцят телефонної будки.



Зовні хтось перегородив мені шлях. І він не був незнайомим.





10



Я не знав, чи сказати мені «привіт» чи «до побачення».



Другий вираз був нескінченно кращим, враховуючи, що людина переді мною, за розсувними скляними дверима, була одним із трьох сикхів, яких я бачив мчить у бік Агри, які переслідували мене.



- Ви повністю змінили свій зовнішній вигляд, "Сахіб" Картер, - зауважив чоловік, уперши коліно в двері і відсунувши їх на кілька сантиметрів. В одній руці він тримав тупий пістолет. Наміри індіанця були зовсім інтуїтивними.



- Ти знаєш, що люди кажуть, - відповів я з натягнутим сміхом. - Перебуваючи у Римі, виглядали як римляни.



Він прокоментував. - А коли ти в Індії, роби те, що роблять індійці, га?



- Звичайно. Мене завжди вважали добрим дияволом, враховуючи всі обставини. Але чи не будеш ти благати мене слідувати за тобою, "сахіб"? Або ви вважаєте за краще закінчити нашу розмову на більш вибуховій ноті? - Пістолет був направлений прямо мені в груди.



Індійський сікх був ідіотом. І його зовсім не тішило моє легковажне та легковажне ставлення. Я не грав комедію без причини; Я просто хотів виграти час. Він відчинив двері і жестом запросив мене йти з ним.



- Скажи, як ти мене знайшов?



- Ти завжди такий саркастичний, "сахіб" Картер?



- Тільки коли намагаються наступити мені на п'яти, мем-сахіб, - парирував я, називаючи його так, ніби звертаюсь до жінки.



У відповідь на образу сикх сунув мені в спину пістолет 45-го калібру і, вдаючи, що продовжує зі мною приємно балакати, повів мене через вестибюль поштового відділення до дверей, що обертаються, що ведуть на вулицю. «Службовці готелю люблять рупії», — посміхнувся він, нарешті відповідаючи на моє запитання. - А в Агрі мало готелів. Просто покажіть фото «Сахіба» Картера, а тут службовець готелю каже: «Так, цей мужик, щойно пішов на пошту, хвилин десять тому…». "Сахіб" Картер думає, що він дуже розумний, що він сміється над Шивою! Але тепер «сахіб» Картер розуміє, що він дурний, а не люди Кобри.



У голосі індіанця був натяк на марнославство та торжество. Але мене більше турбувала моя шкура, ніж його гордість. За скляними дверима я побачив двох його товаришів, які сиділи на мотоциклах, їхні очі спрямовані на двері пошти.



- Ви ж не хочете завдавати шкоди невинним жінкам та дітям? - запитав я свого супутника, коли він приставив пістолет до мого хребта, наказуючи відчинити двері. - Подумай, скільки крові пролито даремно, "сахіб"!



- Це буде ваша кров, "сахіб", а не чужа.



— У такому разі пошкодуйте беззахисного бідняка, — промимрив я, простягаючи руку і притискаючи розкриту долоню до дверей. Прямо переді мною сходами з болісною повільністю тяглася товста важка жінка. Я натиснув на двері, прочинив їх на кілька сантиметрів, та так, що почув шарудіння довгого шовкового «сарі» на мармурових сходах. Сонце на мить відбилося на дорогоцінному камені, який жінка носила в носі, коли вона досягла вершини сходів.



Вона не підвела голови і почала відчиняти двері.



"Будь ласка," сказав я вголос, ухиляючись убік. Я був упевнений, що сикх не натискатиме на курок так близько до жінки. Вона посміхнулася, трохи кивнувши, обома руками стискаючи пакет, загорнутий у аркуш темного паперу і пов'язаний міцною мотузкою.



— Сподіваюся, він не тендітний, — пробурмотів я, беручи згорток з її рук.



Рот жінки відкрився від подиву. Я не знав, чи дав Шива своїм людям наказ повернути мене на віллу живим чи мертвим; але я не збирався повідомляти про це. Я кинув пакет у індіанця; палець на спусковому гачку клацнув, і куля просвистіла в повітрі.



Постріл привернув увагу. Товста жінка різко скрикнула, і стрілець у паніці кинувся до дверей. Люди на пошті почали кричати і бігати на всі боки, коли індіанець намагався втекти. Я не хотів, щоб він так легко вислизнув.



Я клацнув лівою ногою, завдавши потужного удару чоловікові під коліно. Він похитнувся і знову мимоволі натиснув на курок. Верх скляних дверей тріснув. Звук пострілів та битого скла заглушив істеричні крики присутніх, які вважали себе замкненими у поштовому відділенні.



На підлозі та мармурових сходах були розкидані великі уламки скла. Я кинувся всією своєю вагою, дуже швидко рухаючи ногами, однією прямо вперед, ліва злегка зігнута для збереження рівноваги. І вдарив індіанця по коліну з силою, що втричі перевищує силу першого удару.



Його нога різко підігнулася; він намагався вчепитися за одвірок; Я був позаду. Він не озирнувся, коли спробував підвестися на ноги. Я відвів руки назад, так що кулаки вперлися в нижні ребра; потім я завдав жахливого удару зліва, який розтрощив йому кістки.



Чоловік не зміг стримати страшного крику, перш ніж ковзнути вперед. Тепер я тримав руки на його плечах, натискаючи щосили. Зовні двоє інших зістрибнули зі своїх мотоциклів. Зброя відкидала зловісне світло на сонці, коли вони мчали до дверей.



Вбивати їх по одному мені було зручніше, ніж усувати всіх трьох разом. Перший індіанець продовжував стогнати, намагаючись вивільнитися з моєї хватки. Мої м'язи напружилися, коли я щосили намагалася опустити його голову і плечі вниз, до блискучих осколків скла.



Він підвівся з жахливим стоном, який закінчився пронизливим криком, коли перший уламок скла пронизав його тіло. Я продовжував штовхати його, спостерігаючи, як скло пронизує його шкіру, перш ніж увійти в його бичачу шию.



Ще один постріл заглушив хор істеричних криків, а куля мало не подряпала мені голову. Однією рукою я утримував індіанця, а іншою намагався вирвати у нього рушницю. Тепер у нього не залишилося сил, коли уламок скла пронизав його мускулисту шию, повільно до кісток.



Коли скло потрапило йому до сонної артерії, я ніби перерізав садовий шланг. Вирвався струмінь крові і бризнув мені на обличчя і перед сорочки. Чоловік видав крик, який перетворився на розгублене булькання, коли я жбурнув його на землю, розпластавшись на великих уламках скла. Пальці розтиснулися, і тупорилий пістолет упав на підлогу. Індіанець спробував підвести голову, але кров ринула надто рясно для глибокої рани на шиї.



Потім його тіло стало конвульсивно тремтіти, руки махали в повітрі, наче хотіли когось подряпати... останній танець обезголовленого курчати, з якого витікає кров.



Мені ще треба було знешкодити двох інших чоловіків. Вони не мали надзвичайного піклування про безневинних глядачів трагедії, і вони знову почали стріляти в мене.



Куля потрапила в чоловіка, який корчився на підлозі у жахливій агонії. Якщо скло, що врізалося в сонну артерію, ще не вбило його, куля зробила свою справу. Чоловік звалився з конвульсивним посмикуванням нервів та м'язів.



Я стояв за бездиханою фігурою, шарячи по підлозі ногою, поки не знайшов пістолет. Я підняв зброю і відкрив вогонь у відповідь у двох інших сикхів. Хтось увімкнув сигналізацію. Я не хотів бути тут, коли приїде поліція, ще й тому, що арешт завадив би мені піти на зустріч із Рівою.



Отже, замість того, щоб стріляти у двох бойовиків, я цілився у переднє колесо мотоцикла, припаркованого перед поштовим відділенням. Куля застрягла в ньому, як у маслі. Шипіння повітря, що виходить, змусило одного з двох чоловіків повернутися, щоб подивитися, що відбувається.



Я знову натиснув на курок і почув свист кулі в повітрі. Я цілився індіанцю в спину, але замість проткнути його хребет, куля потрапила йому в задню частину стегна. Поранення виявилося не смертельним, але чоловік уже не міг ходити. Насправді він обм'як, як аркуш паперу, коли я озирнувся в пошуках іншого виходу.



Я не думав, що мене переслідуватиме останній із трьох кілерів Кобри. Він схилився над тілом свого друга, і коли я натиснув на курок, щоб прикінчити його, я зрозумів, що зробив останній постріл. І я все ще не встиг отримати боєприпаси для Айстри, яку я отримав від Ніраду, перш ніж я відправив його до біса.



Я засунув руку в задню кишеню. Я взяв Астру, кинув її підлогу і поклав на її місце пістолет 45-го калібру, який був кращий за «Астру», набагато легший пістолет. Не кажучи вже про те, що я не хотів нести два пістолети. Одного було більш ніж достатньо, тим більше, що я з деякою гордістю виявив, що мої удари руками та ногами виявилися чи не надійнішою формою захисту, ніж люгер Вільгельміна.



Я озирнувся і побачив, як один із сикхів допомагає своєму пораненому товаришеві сісти на мотоцикл із непошкодженими шинами. Мої сандалії голосно заскрипіли, коли я промчав через вестибюль і метнувся за прилавок поштового відділення.



Там були купи мішків, повних пошти. Я прослизнув між мішками і як божевільний побіг під носом здивованих листоноші, що завмерли від страху. Поштово-телеграфні працівники немовби перебували у стані гіпнозу. Вони розплющили роти, не рухаючись, і просто стежили за мною очима.



Задня кімната виходила на платформу. Дзвінок тривоги продовжував дзвеніти, а вдалині вже чулося знайоме виття поліцейських сирен. Мені стало цікаво, чи змогли двоє індійців, яких я залишив живим, втекти. Якщо їм це вдасться, я був упевнений, що вони будуть відстежувати мене, доки я залишаюся в Індії. Але я не хотів втрачати на увазі ні їх, ні Риву... ні АХ. Хоук відразу зрозумів важливість моєї місії, тому мені потрібно було отримати Шкатулку до того, як Шива застосує її.



Що мене найбільше турбувало і що складало мою думку, коли я зістрибнув з вантажної платформи, щоб промчатися між двома фургонами, було те, чи залишиться Шива тут, поки у мене є шанс порушити його плани. Якби його люди повернулися на віллу, один із кулею в нозі, щоб повідомити, що інший мертвий, Шива був би цілком здатний зібратися і зникнути, якби я не повідомив про нього в індійську поліцію. Не виключено, що він уже зробив кроки, щоб бути готовим залишити країну.



Якщо, звісно, Ріва зможе його утримати. Було ще щось здатне переконати Шиву, що я не представляю безпосередньої загрози його планам, і це було засноване на моєму сумніві в тому, що Пуран Дасс був спільником у задумі Кобри. Якби Дасс заговорив з Шивою після мого телефонного дзвінка (а це означало, що мої підозри в лояльності офіцера ґрунтувалися на незаперечних фактах, а не тільки на інтуїції), Шива зрозумів би, що я брешу, коли заявляв, що перебуваю в Бомбеї, і що я підозрював Дасса. Тоді б він також уявив, що, будучи переконаним у причетності Дасса до змови з Коброю, я б остерігся зв'язуватися з жодним індійським поліцейським управлінням... або з будь-яким відділенням секретних служб.



Це була лише гіпотеза, але я не міг ризикувати тим, що індійська поліція втрутиться в мою місію, і я не міг дозволити Шиві відлетіти до Китаю зі Скринькою в його розпорядженні. Ріва була єдиною людиною, від якої я міг отримати інформацію, коротко пояснити своє завдання і розкрити абсурдний план її дядька. Дівчина пообіцяла допомогти мені. Це вже не питання самаритянського жесту, а питання здорового глузду. Дозволити її дядькові втекти до того, як я перехитрю Шиву, означало вірну смерть для батька.



Вона навіть не знала, де Шива тримав у полоні її батька, тому що він дозволяв їй говорити з ним лише телефоном. Я повинен був це з'ясувати, але якщо Шива зникав з країни до того, як я мав шанс завершити місію, то для нас обох пропадала навіть найменша надія на визволення ув'язненого. На щастя, мені вдалося уникнути пошти до того, як мене заблокувала б індійська поліція.



Сирени досі вили, коли я опинився у провулку з численними крамницями з іншого боку поштового відділення. Я не зупинився, щоб озирнутися, а продовжував йти, прослизнувши в маленьку лавку, де була велика плутанина предметів та товарів, які, здавалося, приховували стільки ж гріхів.



Власник, літній хлопець із сутулими плечима, але досить розумний, щоб одразу розпізнати ймовірного покупця, ступив уперед, як тільки я увійшов до магазину. Чоловік говорив англійською з сильним британським акцентом, і коли я пояснив, що мені потрібно від його товарів, він був досить розумний, щоб не переривати мене і не ставити цікавих питань про мій американський акцент.



Незважаючи на невідповідність мого акценту та індійського одягу, це уявляло мене так, ніби в цьому не було нічого дивного. Він не зміг надати мені боєприпаси для пістолета 45 калібру, який я взяв у сикха, але запропонував мені великий з буйволиної шкіри. Шкіру, як я зрозумів, коли купував сандалії, в Індії було нелегко знайти. Але буйволина батога була в хорошому стані, як і бавовняна «куртка». Сорочка, яка була на мені, була вся в крові, але власника магазину це, схоже, не надто зацікавило. Рупії завжди залишаються рупіями, і це головне.



Я поміняв одяг у магазині. Коли я передав закривавлену «куртку» власнику, він звернув її у вузол і кинув під дерев'яний прилавок у задній частині магазину. - Хочеш ще чогось, "сахіб"? — спитав він блискуче в очах, коли я дістав кілька банкнот із пачки, яку тримав у кишені.



- У тебе є мітла?



- Мітла? - повторив він, не розуміючи.



— Саме мітла, — пояснив я і зробив жест, підмітаючи обома руками.



- Ах так, я розумію! - відповів він, сяючи. Він озирнувся у пошуках того, про що я його просив.



Ймовірно, це була та сама мітла, якою він підмітав свою крамницю, але він не міг дочекатися, щоб віддати її мені, звичайно, за правильною ціною. Ціна, безперечно, досить висока за цінами Агри, але в той же час здавалася мені смішно низькою. Чоловік хотів загорнути віник у аркуш темного паперу, але я з усмішкою пояснив, що заберу як є.



Він виглядав трохи розгубленим, настільки, що спохмурнів і опустив очі, майже розчарований і скривджений тим, що я позбавляю можливості зробити звичайний ритуал після покупки предмета. Він запитав. - Достатньо, "сахіб"?



- Так, я думаю, що мітла та буйволина петля в цих обставинах достатні. У тебе немає патронів, чи не так?



Чоловік кілька разів похитав головою. Я витяг ще одну блискучу купюру і сунув їй у долоню. - Ти мене ніколи не бачив, зрозумів?



- Ніколи нікого не бачив, - повторив власник магазину, ні секунди не вагаючись, засунув гроші в кишеню.



Я дістав ще одну купюру та повторив операцію. - Чи не могли б ви мені підказати, де я можу знайти боєприпаси? Мій друг запросив мене на полювання за місто...



- Чесно кажучи, "сахіб", я не знаю, де ви можете знайти потрібні вам патрони. Ми мирні люди тут, у Агрі. Зброєю володіє лише влада.



- Ти впевнений, що не пам'ятаєш жодних магазинів, де я міг би знайти те, що мені потрібне? - наполягав я і, говорячи, простяг йому гроші.



Він сказав. - Один момент! Він поклав купюру в кишеню і пройшов у дальній кінець магазину. Я дивився, як він щось подряпав на аркуші темного паперу. Коли він простяг мені листок паперу, я глянув на ім'я та адресу, написану на ньому. - Це найкраще, що я можу зробити, - сахіб, - вибачився чоловік. «Якщо Бешем немає того, що вам потрібно, я не думаю, що ви знайдете патрони тут, в Агрі. Це скромне місто... ми продаємо речі лише для туристів. Ви розумієте, чи не так?



- Звичайно, - запевнив я його.



Отже, я вийшов на вулицю, озброєний мітлою, батогом зі шкіри та пістолетом 45-го калібру, який міг би стати в нагоді, якби він тільки міг стріляти. Але в цей момент я, звісно, не міг скаржитися. Принаймні я був ще живий. Цілком задовільно з огляду на все, через що мені довелося пройти.





11



Це був неймовірний прояв примітивної та неконтрольованої фізичної сили, яку я рідко бачив. Людина рухалася з вражаючою швидкістю і такою спритністю, що я мимоволі відкинувся на спинку стільця, відчуваючи судомне скорочення м'язів живота. Він підстрибнув у повітря і спікував униз, як тигр, з котячою грацією, яка була невід'ємною частиною його смертоносної доблесті.



І, як у тигра, він мав лапоподібні пальці, озброєні гострими, як кігті, пазурами. Наступної секунди він використав свою смертоносну зброю, щоб подряпати обличчя іншої людини, залишивши великі криваві рани, які здавалися вирізаними на плоті.



Кров почала капати, багряні струмки ринули з глибоких порізів у кістки. Чоловік здавався безликим, його риси були невпізнані, його плоть звисала на шматки, наче здерта шкіра. Хитаючи, він спробував відступити, але знову був атакований.



Не задовольняючись тим, що перетворив обличчя супротивника на криваву масу, Тигр спікував на нього. Я бачив зуби, гострі, як шаблі, гострі й зазубрені. Мене трясло від огид, але я не міг відірвати очей від цієї сцени, від тієї жорстокості та байдужості до людського життя.



Я продовжував дивитись зачаровано. Фігура з кігтями підняла руку, щоб завдати удару ребром долоні: це був найдосконаліший удар сон-нал чи-ки, який я коли-небудь бачив.



Ось попередження, яке я не міг просто ігнорувати, про те, що може статися, коли певні «дисципліни», зокрема карате та «кунг-фу», використовуються для заподіяння шкоди, а не для справедливої справи. Я ніколи не вірив у таке покарання чи насильство заради насильства. Я сумно похитав головою і глянув на циферблат годинника, що світився.



Я купив годинник японської марки рано вранці того ж дня. Ще не було п'ятої години. У мене залишалося дві години, тому знову звернув увагу на фільм, драму в гонконгському стилі.



Північний кінотеатр був розташований на Тадж-роуд, просто щоб нагадати мені, що мені ще треба відвідати знаменитий Тадж-Махал. Але я не наважився показати своє обличчя в такому популярному та людному місці. Я, звичайно ж, не сидів у кінотеатрі лише для того, щоб повеселитися, бавлячи день. Оскільки я був упевнений, що люди з «Кобри» все ще нишпорять містом, намагаючись знайти мене, щоб покінчити зі мною, я вибрав кінотеатр, щоб залишатися непоміченим якнайдовше.



У мене була нав'язлива ідея повернутися в особняк Шиви для очної ставки з ним, але я не знав, скільки охоронців було на службі у монстра, і я навіть не знав, чи був він усе ще там. Зустріч з Рівою була призначена на сім годин у містечку кілометрів за двадцять від Агри.



Місце, де ми мали зустрітися, було відоме як Фатехпур-Сікрі, покинуте місто з мармуру та пісковика. За допомогою путівника, якого я купив у тому ж магазині, де купив годинник, я зміг зафіксувати у своїй уяві топографічну карту цього місця. Тут було безліч палаців, деякі з великими сходами та балконами з видом на велике подвір'я. Давно занедбаний комплекс будівель став ідеальним притулком для нас обох, місцем, де вони могли спокійно поговорити, не виявлені добре навченими агентами Кобри.



Був вечір, коли я туди дістався, і це теж було на мою користь. Темрява захистить мене від сторонніх очей моторизованої бригади Шиви. Однак моєю єдиною проблемою залишалася неможливість дістати боєприпаси для пістолета.



Я послухався поради власника магазину і вирушив у гості до індіанця на ім'я Башам. У нього був залізний магазин поруч із базаром, маленький магазинчик, де можна було знайти все, від молотків до опіуму. Але патрони для пістолета до його асортименту не входили. Справа була не в грошах, а в доступності.



- Мені потрібно не менше доби, "сахіб", - сказав господар крамниці, коли я відвів його убік, щоб пояснити, що я шукаю.



— Двадцять чотири години — надто довго, — сказав я.



Він підняв руки долонями вгору. Порожнім, як порожнім, був пістолет 45-го калібру, що колись належав людині з «Кобри», що пройшов кров'ю на пошті. Я витяг пачку банкнот, і Бешем жадібно облизав губи, не зводячи очей з грошей, якими махав перед його носом.



- Я був би радий обслужити вас, "сахіб"... але в мене пов'язані руки. Патрони, про які ви мене питаєте, не так легко знайти в Індії. Мені потрібно щонайменше день, щоб їх знайти...



- Це справжня ганьба... для нас обох. Терпіння!



«Але, може, я можу показати вам дещо ще», — сказав крамар і зник у задній частині магазину тільки для того, щоб вийти за хвилину з блискучим стилетом, який він тримав у руках, як дорогоцінний предмет чи дар боги. Якби божества-рептилії, Наги, спостерігали цю сцену, я впевнений, що вони не були б задоволені. Тепер стилет був прикріплений до моєї передпліччя в дуже легких піхвах, майже ідентичних тим, які я носив, коли людям Шиви вдалося мене обеззброїти.



Отже, у мене був ніж, мітла (перетворена на дві однакові палиці довжиною близько фута кожна) і батіг із буйволиної шкіри. Все те, що мало замінити пістолет. Я не був зовсім беззбройний, добре, але я і не був ходячим арсеналом.



Проте, якби все пішло за планом, можливо, мені навіть не довелося б використати пістолет. Я не мав наміру зустрічатися з чоловіками Кобри, поки я не був готовий до конфронтації з Шивою на набагато більш особистій основі, ніж у попередні рази.



Тому було важливо, щоб зустріч із Реєвою пройшла гладко. Я пообіцяв дівчині знайти та звільнити її батька. У свою чергу вона показала, що більш ніж готова спробувати отримати будь-яку можливу інформацію. Пакт, народжений і укладений із форми взаємного розпачу. Ріва потребувала мене, я потребував її не менше, якщо не більше.



Тож я сів на своє місце і продовжив дивитися фільм, слухаючи несинхронізовані голоси, кольори такі ж яскраві та чудові, як алюмінієва ялинка. Підписи, одна на хінді, інша бенгальською, ймовірно, дуже мало відповідали сенсу англійського діалогу. Але ритм, неймовірна майстерність головного героя у мистецтві «кунг-фу» заворожували мій розум.



Фільм закінчився о пів на п'яту. Програма оголосила про продовження кіно, тому я встав зі свого місця і пішов до одного з виходів, змішавшись з юрбою і коментуючим натовпом. Як тільки я опинився на вулиці, мені не важко залишитися непоміченим, поки я не знайшов таксі, готове відвезти мене в покинуте місто Фатехпур-Сікрі.



Водій, добре поголений і без тюрбану, на щастя (у цей момент я скрізь бачив сикхів), попросив у мене п'ятдесят рупій за півгодинну поїздку. На чорному ринку долар коштував дванадцять рупій. Розумна ціна; тому я дав йому гроші вперед і сів на заднє сидіння старого Сітроєна.



За нами не виїхало жодного мотоцикла, таксі не намагалися обігнати. Якщо бути точним, подорож Фатехпур-Сікрі пройшла без пригод. Це був той самий шлях, яким я пішов після того, як втік з особняка Шиви. Я розтягнувся на сидінні, коли ми минули ряд живоплотів, що захищали будинок від вулиці. Нікого не було видно, і особняк із утрамбованими земляними стінами здавався порожнім і занедбаним.



Мене це, звичайно, не втішило, бо я подумав про Шива, Хаджі і навіть про Ріва, що прямує до китайського кордону. Що ж, уклав я, час покаже.



Я знову глянув на годинник і спробував розслабитись. Часу було ще достатньо, але чим ближче я підходив до покинутого міста, тим більше нервував і тривожився. Я скористався можливістю, щоб закінчити те, що почав, купивши мітлу та буйволину батіг.



Бешем був досить люб'язний, щоб позичити мені ручний дриль. Я просвердлив два отвори в ручці мітли, по одному на кожному кінці палиці. Тепер я зав'язав батіг буйволиної батога спочатку в один отвір, потім в інший, щільно закріпивши шнурком з боків. Таким чином, між двома палицями я отримав щось на кшталт натягнутого шкіряної перемички. Я перевірив вузли; отвори в деревині паличок були невеликі, небезпеки відшарування шкіри не було.



Коли я закінчив збірку пристрою, я побачив вдалині рифлені мінарети мечеті Джамі Масджид. Але масивна будівля здавалася маленькою в порівнянні з гігантською стіною, що височіла з південного боку мечеті. Стіни були побудовані на честь перемог Акбара, імператора Великих Моголів, який заснував легендарне місто Фатехпур-Сікрі. Стіни виходили на навколишню місцевість та групу убогих хатин, що утворюють село біля підніжжя покинутого міста.



- "Сахіб" хоче, щоб його тут чекали? - запропонував таксист, пригальмовуючи, щоб зупинитися біля в'їзду на пустельну стоянку поряд з безлюдним і безмовним містом. - Я дам тобі хорошу ціну: тридцять рупій, щоб відвезти тебе назад до Агри.



"Вибачте, але в мене інші зобов'язання", - пояснив я, запихаючи палички з буйволиною шкірою в кишеню штанів. Я відчинив двері і вийшов з машини.



- Провідників тут уже немає, "сахіб", - відповів таксист. - Хіба ти не хочеш, щоб я показав тобі вигляд? Я знайомий з Фатехпур Сікрі. Я покажу вам те, чого ще не бачив жоден турист.



— Не маю сумніву, — погодився я, сміючись. - Але мені потрібно зустрітися з моїм індійським гідом за кілька хвилин. Щасливого шляху, "сахіб"!



- Як хочете, - розчаровано сказав водій. Він завів двигун, звернув за кут і поїхав, залишивши після себе хмару пилюки.



Я продовжив шлях пішки.



Останній туристичний автобус уже поїхав до Агри. Торговці, які виставляли свої товари на подвір'ї навколо мечеті, також повернулися до села, залишивши будинки з мармуру та пісковика покинутими. Я швидко перетнув внутрішній двір, звірився з картою, яку вирвав з путівника, і знайшов будинок, відомий як «будинок Маруама».



Саме там Ріва призначила мені зустріч менш як за годину. Я нічого не відчував і не бачив жодного руху, який міг би порушити мої підозри. Будівля з позолоченими фресками та розписними стелями виглядала велично та урочисто, що свідчило про багатство та політичну владу Акбара. Я сидів на першій сходинці вузьких мармурових сходів, що вели на балкон, що огинав увесь будинок.



І почалося очікування. Я просто молився, щоб Ріва Сінгх не підвела мене.



О сьомій я почав нервувати. За десять хвилин сьомого я занепокоївся подвійно. Але в чверть сьомого я почув звук машини, що зупинилася на стоянці. Потім слабкий звук кроків луною рознісся по викладеному мармуром внутрішньому дворі, який утворював малюнок великої шахівниці.



Очевидно, Акбар грав у шахи, використовуючи своїх наложниць та танцівниць як живих пішаків. Я теж, повільно встаючи, почував себе пішаком, вставленим у гру, але так само вирішив поставити мат супротивнику. Шива був переконаний, що може контролювати усі мої рухи, диктуючи свої брудні правила.



Але якби я мала можливість сказати чи зробити щось, це, безперечно, було б останньою грою, в яку мав грати геніальний злочинець.



- Нік? Нік, ти там?



Це був знайомий голос, але з відтінком страху паніки. Ще не зовсім стемніло, і хоча небо темніло, я міг побачити струнку постать Ріви, яка стрімко перетинала подвір'я. На ній була західна сукня з відкритим коміром. Вона була красивіша, ніж я пам'ятав, але зараз був явно не час для таких роздумів.



Побачивши мене, Ріва побігла, її сандалії в прискореному темпі стукали мармуровими плитами.



- Благаю тебе, тримай мене міцніше! - пробурмотів він. - Прямо зараз я хочу цього найбільше на світі, Нік.



Я взяв її на руки і притис до себе. Вона тремтіла, тремтіння пробігло по всьому її тілу; вона припала до мене, поклавши голову мені на груди.



— Тобі не треба боятися, — тихо прошепотів я. - Я обіцяю тобі, що все вийде на краще. Ти знову побачиш свого батька, і для нього також усе зміниться, не хвилюйся.



Вона підвела голову і спробувала посміхнутися. Я легенько поцілував її в губи: вона відступила назад і відкинула волосся, що падало їй на очі. - Я довіряю тобі, Нік, - м'яко сказала вона. - Дядько навчив мене нікому не довіряти... Це так влізло мені в голову, що я не можу думати своїм мозком! Але я вірю тобі, Ніку. Я не маю жодного вибору. Якщо ти не можеш мені допомогти, якщо ти не можеш врятувати мого батька, тоді ніхто на світі не зможе. І мені більше нема до кого звернутися, Нік! Ні до кого.



У чорних очах, з їхнім сумним і зляканим виразом, теж був рішучий погляд. — Ми зробили крок уперед, — потішив я її. - Ми дійдемо до кінця, ось побачиш. Я провів її до будівлі, і вона сіла на сходи, намагаючись заспокоїтися.



Це було нелегко, бо вона була в муках напруги та страху, які змушували її тремтіти з голови до ніг. "Я не думав, що зможу прийти на зустріч", - пояснив він за секунду. - Довелося придумати привід, сказати дядькові, що їду в Агру за покупками. Він хотів послати мене з одним зі своїх людей, але мені нарешті вдалося переконати його, що в цьому немає потреби.



Я коротко розповів їй про події дня, розповівши про все, що сталося з того часу, як я пішов від неї.



– Скільки чоловіків у нього залишилося? - спитав я, закінчивши свою розповідь.



- П'ятеро людей, не більше. Ранджит у лікарні, але я не думаю, що він виживе. Його легені зруйновані внутрішньою кровотечею.



- А інший із кулею в нозі?



– Вони відвезли його назад на віллу. Він не може ходити, тому не повинен становити для нас небезпеки. - Дівчина почала розповідати, що сталося, коли її знайшли пов'язаною та з кляпом у роті. Зараз це могло звучати переконливо для нас двох, але Шива був підозрілим типом. Незважаючи на сльози та благання Ріви, він знову відмовив їй у дозволі побачитися з батьком. Він також не відкрив її, де тримає в полоні свого брата.



- Я розмовляла з батьком по телефону. Він був дуже слабкий, він міг тільки пробурмотіти кілька слів, Нік, - додала Реєва відстороненим голосом. - Якщо ти не зможеш звільнити його, де б він не був, я не думаю, що він довго проживе...



— Його звільнять, — запевнив я її, хоч і не мав жодного уявлення, де шукати отця Риви. Насамперед я мав знешкодити Шиву. Хоча мені вдалося уникнути пасток, розставлених чудовиськом, я чудово розумів, що дістатися до нього буде непросто. «Чи знаєте ви щось про винахід Хаджі, про той диявольський пристрій, який ваш дядько називає Шкатулкою?»



- Я намагався поринути у лабораторію, але охорона мого дядька мене не пустила. Але я щось відчула… — Вона заплющила очі і насупилася, намагаючись згадати. - А може, це й не важливо... - додав він за мить.



– Все важливо. Про що це?



- Ну... Я чув, як Шива з кимось розмовляв телефоном і говорив щось про Бомбея. У той момент мені це здалося дивним, тому що він не має справ у Бомбеї... або, принаймні, нічого, про що я знаю.



У мене в голові задзвенів дзвін, і навряд чи це був приємний звук. - Ти впевнена? – наполягав я. - Ви чули щось ще, довідалися, з ким він розмовляв?



Рива похитала головою. - Я чув, що він щойно сказав "Бомбей". Декілька слів про готель, от і все. Але коли він відійшов від телефону, мій дядько не виглядав задоволеним.



Він розмовляв телефоном до або після того, як його люди повернулися з Агри?



- До. У цьому я певна. Ті двоє приїхали десь за годину, може, менше, - відповіла Реєва. - Він розмовляв телефоном до того, як вони приїхали.



Отже, Пуран Дасс був спільником Кобри!



Все почало прояснюватися, набувати сенсу. Тепер я зрозумів, як люди Кобри дізналися, що я буду у вуличному кафе того ранку, коли ми з Ашоком зустрілися. Це було збігом. Дасс усе встановив, очевидно, підкоряючись наказам Шиви. Не дивно, що індійська секретна служба опинилася перед стіною, коли вони намагалися з'ясувати, хто стоїть за Коброю. Не дивно, що вони були настільки неефективними та малоефективними, коли останні півроку по всій Індії спалахували бунти та заворушення.



Відповідно до того, що я знав про організацію Секретної служби Індії, Дасс був найвищим авторитетом.



Відомості вийшли з його кабінету. Хоук говорив про «витік» усередині IISA, контррозвідки, але він ніколи не підозрював нічого настільки серйозного. На щастя, я вирішив діяти один. Рішення, яке за нинішнього стану речей вже стало поважною причиною.



- Чи вдалося дізнатися більше?



Рива знову похитала головою. - Вибач, Нік. Я намагалася щосили, але в мене складається враження, що мій дядько не довіряє мені... зараз менше, ніж будь-коли. Він та Хаджі розмовляли більшу частину дня, але охоронці не залишали лабораторію. Я не встигла нічого більше дізнатися.



- Я розумію. Ти зробила все, що могла, і це головне, - сказав я. Тому в мене не було іншого виходу, як повернутися на віллу. Опинившись там, я візьму він ініціативу в дії.



Але то був великий ризик. Майже непереборний.



Якби я не спробував отримати Шкатулку до того, як її знову буде використано, ніхто не міг би сказати, що зробив би Шива з трьома тузами в рукаві... навіть якби я залишив четвертий про запас. Я не повинен був зупинятись зараз, після того, як зайшов так далеко.



«Мені треба повернутись з тобою на віллу, — пояснив я Ріві. - Я сказав тобі, що він збирається робити зі Шкатулкою. Якщо ми чекатимемо, все піде за його планами, хочемо ми цього чи ні. Я не маю іншого вибору, Ріво.



- У мене теж, - прошепотіла вона. Вона взяла мою руку і стиснула мої пальці своїми. - Я залишила машину зовні, вона всього за кілька кроків.



Ми вийшли надвір, залишивши позаду розписані фресками кімнати «вдома Маруама». Небо було пурпурово-червоним, сонце блідо-жовтогарячою плямою на далекому горизонті.



Рива все ще тримала мене за руку, і я прислухався до звуку наших кроків, стукаючи своїми сандалями по викладеному плиткою двору. Потім у наших вухах пролунав раптовий тріск, рев, від якого у більшості людей кров похолола б. Але довгі роки тренувань і досвіду зробили мене витривалим, перетворивши мої нерви на сталевий дріт. Тим не менш, я б збрехав, якби сказав, що не боюся.



Гуркіт луною рознісся серед покинутих будівель. Рива не змогла стримати крик і обняла мене, з жахом вчепившись у мою руку. За мить мене засліпила фара мотоцикла, яка була спрямована мені в обличчя.



Там було троє сикхів, кожний на мотоциклі, як загін кавалерії. Вони почали кружляти навколо мене; їхній саркастичний сміх пронизав мене, як безліч ножових поранень. Шива знову кидав виклик. Але якби я грав у гру за його правилами, Нік Картер невдовзі був би мерцем. Щось, чого я точно не допустив би.





12



Двох чоловіків я впізнав майже одразу. Одним із них був Гурнек, з пов'язкою на обличчі, засіяною шрамами, але все ще живий і здоровий. Іншим був чоловік з пошти, той самий, якому вдалося забрати пораненого товариша. Третій, бородатий і з головою, обмотаною чалмою, як і інші, був мені невідомий. Але я знав, про що він думає, хоч ми ніколи не зустрічалися.



«Ти викликала підозри у дядька, Ріво, — пояснив один із трьох. - Ось чому він наказав нам слідувати за тобою, знаючи, що ви приведете нас прямо до "Сахібу" Картера...



Ми з Рівою стояли нерухомо, завмерши. — Не кажи ні слова, — прошепотів я дівчині. - Роби точно те, що я тобі кажу, і все буде добре.



- Вони вб'ють нас, Нік!



– Ні. Твій дядько – маніяк з манією величі: якщо комусь доведеться вмирати, я впевнений, що він захоче вбити його особисто.



Я заплющив очі від яскравого світла фар і озирнувся. Кожен агент Кобри був озброєний пістолетами 45 калібру, які в той момент були націлені на мене, один в груди, один в голову, третій в спину. - То що ти збираєшся робити, стріляти в нас обох? - крикнув я, щоб було чути крізь рев мотоциклів.



- Стріляти в тебе, "Сахіб" Картер? Один із чоловіків усміхнувся. Це був той, кого я не знав, високий, повний молодик, якому, очевидно, подобалося бачити мене в такому становищі. - Дуже легко. Ні, Шива дав нам особливі вказівки. Це дуже ясно. Ви не зможете чинити опір нам, тому що, якщо ви спробуєте зробити це, ми вб'ємо дівчину; потім, коли ми привеземо вас назад на віллу, Шива візьметься вами особисто.



"Як ти обійшовся з Нірадом", - додав Гурнек.



Образ спалахнув у моїй свідомості. Я бачив, як Нірад падає головою в яму зі зміями, я бачив, як рептилії неодноразово нападали на нього, я чув його крики і розумів радість Шиви, який бачить, як я страждаю від тієї ж смертельної агонії.



— Звичайно, я не можу чинити опір, — заперечив я. - Троє проти одного - це не спортивно, панове. Але не ображай дівчину; вона не має до цього жодного стосунку.



- Він допомогла тобі втекти.



- Я б убив її, якби вона цього не зробила. Його батько — бранець вашого хазяїна. Вона не дбає ні про що інше. Мені начхати, живу я чи вмираю. Я повернувся до Ріви і глянув їй у вічі. - Чи не так, повія?



Я підняв руку і дав їй сильну ляпас. Я прошепотів. - Давай, біжи до них... Роби, як я тобі говорю! -



На мить дівчина похитнулася, приголомшена і злякана. Вона не розуміла, що я роблю, але зрештою побігла, кричачи на всю горлянку. - Він намагався мене вбити!



Чоловіки не розуміли, що відбувається.



Гурнек зліз із мртоцикла, а Ріва побігла до нього. Це був момент, на який я чекав. Двоє інших сикхів відвели очі, підошви їхніх черевиків ковзали мармуровою підлогою, коли вони перестали їздити навколо мене.



Рива буквально кинулася до ніг Гурнека, ридаючи, як істеричка. Вона чудово зіграла свою роль, надавши видимості правдивості, яка, здавалося, обеззброїла Гурнека — принаймні достатньо, щоб дати мені час вийняти стилет з піхов і кинути кинджал з тонким лезом.



На мить все, що я почув, був безперервний несамовитий стогін Ріви. Потім Гурнек відсахнувся, судомно схопившись руками за обличчя. Стилет встромився йому в ліве око, розрізавши навпіл цибулину. Кривава драглиста маса капала йому на обличчя; він видав жахливий крик і спробував витягнути кинджал.



Я не стояв і не дивився, що діється.



Їм наказали взяти мене живим... але не обов'язково цілим і неушкодженим. Звичайно, в першу чергу вони спробують врятувати свою шкуру, і якщо я не діятиму швидко, все можна буде вважати втраченим. Я побіг, а решта зістрибнула з мотоциклів. Це була друга помилка, допущена горилами Шиви, бо я встиг залізти в кишеню, щоб узяти дві палиці, виготовлені з мітли.



Я створив зброю, яка на перший погляд здавалася невинною. Але насправді дві палиці, з'єднані шматком твердої і міцної батоги зі шкіри буйвола, були дуже небезпечною, майже смертельною загрозою.



Це був "нунчак", той, який я зробив, східний пристрій, який я вперше побачив під час жорстокої демонстрації, влаштованої моїм майстром карате у штаб-квартирі AX у Вашингтоні.



Зброя, типова для бойових мистецтв, мала безперечну універсальність, і в цьому випадку я мав намір поекспериментувати з нею.



Тримаючи палицю в одній руці, я почав крутити інший кінець, поки вона не набрала достатньої сили і швидкості. Куля застрягла в мармурових плитах біля моїх ніг, але я продовжував бігти, забувши про все, крім сикха, якого вибрав своєю майбутньою жертвою, і про те, хто буде моєю метою.



Гурнека не роззброїли, але й він був не в найкращій формі. Я почув крик Риви від жаху, коли ще одна куля просвистіла в повітрі і подряпала моє ліве плече. Я відчув жахливе печіння, що залишило на мені вогняно-червоний слід. Але куля не влучила мені в руку. Рана скривила мені гримасу болю, але це не завадило мені продовжувати крутити нунчак.



- Я вб'ю тебе, Картер! - крикнув чоловік.



- Всупереч наказу Шиви? - Заперечив я з усмішкою. Але пістолет 45 калібру був направлений мені в груди. Ризикувати — це одне, а поводитись безглуздо — зовсім інше. Я потягнувся, поки палиця не втратила швидкість і, нарешті, не повисла на моєму зап'ясті.



- Геть цю погань! - наказав індіанець.



- За вашим наказом, майстре, - пробурмотів я, випускаючи "нунчаку" крізь пальці.



Сікх, як і раніше, цілився в мене; але тільки-но я відпустив палички, він нахилився, щоб підняти їх. То була його третя помилка за останні хвилини.



Поки він згинався, я кинувся на нього. Я зімкнув пальці навколо зап'ястя руки, що тримала пістолет, з усією силою, на яку був здатний. Він натиснув на курок і мало не влучив мені в ногу. Але цього разу я був сповнений рішучості провести залишок своїх днів, пересуваючись як каліка, щоб решта мого тіла залишалася цілою і цілою.



Агент Кобри відсахнувся, намагаючись звільнитися. Моя рука знайшла мету, яку шукала: витягнута, вона перетворилася на серп із кісток та м'язів. Жорсткий бік долоні приземлився на шию чоловіка; водночас я синхронно клацнув правою ногою.



«Ча-ки», що вийшло, не змогло зламати йому гомілка, але біль від удару дав мені кілька додаткових секунд, яких я відчайдушно потребував. Я схопив руку, що тримала пістолет, обома руками. Індіанець-сікх відчайдушно корчився, намагаючись відсунутись, навіть коли переконався, що дуло пістолета більше не спрямоване на нього.



Позаду мене раптовий рух. Третій убивця, м'язистий молодий індіанець, якого я ніколи не бачив до цього вечора, кинувся на допомогу своєму супутникові. Хоча і з одним битися було вже важко: впоратися з двома озброєними пістолетами мужиками буде непросто.



Тому, як тільки мені вдалося вирвати зброю з пальців першого, змусивши її впасти на мармурові плитки, я поспішив підібрати «нунчаку», що впало до ніг. Усього мені знадобилося п'ять секунд, щоб отримати для нього необхідну швидкість та імпульс.



Третя людина необачно пішла в атаку. Я відскочив назад і приземлився прямо за його спільником. Коли він атакував, я вже цілився ціпком у череп його друга.



«Нунчаку» до теперішнього часу досягли сили, яка у кілька разів перевищує ту, що необхідна для перелому кісток людини.



Що було далі, я ніколи у житті не бачив.



Череп індійця буквально вибухнув. Там, де був згорнутий тюрбан, досі пульсувала желеподібна маса. Шматочки кісток, уламки з прилиплими до нього клаптями волосся і скальпа бризнули мені в обличчя, а мозок, сірувато-білий у химерних спіралях, розсипався в повітрі, як лава з вулкана, що вивергається. Але якщо нунчаки добре попрацювали, у мене залишалося ще два супротивники. Гурнек був живий, хоч і з одним оком. І живий був молодий індіанець, який прибув надто пізно, щоб урятувати життя свого супутника.



М'язистий сикх зупинився, вираз огид і недовіри спотворився на його обличчі. Я знову запустив смертоносні палиці, і він нервово позадкував, спрямовуючи пістолет мені в обличчя.



- Вбий мене, і Шива згодує тебе зміям. Мені треба повідомити йому якусь важливу інформацію, і якщо він не почує її з моїх вуст, ти можеш забути, що існуєш... - прошипів я крізь зуби.



Я блефував. Він подивився на невпізнанну фігуру свого спільника. Я скористався часткою секунди, щоб відпустити «нунчаки», які полетіли повітрям, як «бумеранг» в один кінець. Я ніколи раніше не використовував його таким чином і не знав, як він працюватиме.



На щастя, примітивна зброя мене не розчарувала. Одна чи обидві палиці (нібито сказати не можу, "нунчаки" летіли з неймовірною швидкістю) врізалися в дуло пістолета індійця. Сила удару вибила зброю з його рук. Пістолет приземлився за кілька кроків позаду нього. Великий сикх кинувся на мене в атаку, як розлючений ведмідь, зі спотвореним від люті обличчям.



Карате чи ні, цього разу це довелося мені.



Перш ніж я встиг його зупинити, перш ніж я зрозумів, що сталося, людина, яка була частиною команди Шиви та «приймальної комісії», обрушилася на мене, як тонна цегли. Дихання вирвалося у мене з горла, коли я впав навзнак, ударившись головою об мармурові плити, з яких складалася величезна шахівниця внутрішнього двору.



Щось гаряче і слизове капнуло мені на обличчя, на мить засліпивши мене. Сльози текли по моїх щоках, коли я знову намагалася розплющити очі. І тільки-но я знову зміг бачити, я підняв погляд і побачив Гурнека, що стоїть поряд зі мною. Поранене око, те небагато, що від нього залишилося, продовжувало виштовхувати драглисту і кров'янисту речовину, як кран, залишений відкритим.



Потім нога індіанця зігнулася в той момент, коли я намагався підвестися. Я стиснув зуби, коли сталевий носок його черевика вдарив мене по потилиці. Він був єдиним із трьох чоловіків, хто не носив сандалії. І тепер він використав свої мотоциклетні черевики, щоб бити мене в груди.



Я не міг бачити Ріву через цей біль, що затуманює мій зір. Я навіть не знав, де вона і що з нею зробив Гурнек, але вона не могла мені допомогти, це точно. У мене було відчуття, що моя грудна клітка тріскається, що мої кістки розлітаються всі разом, коли Гурнек знову вдарив мене.



Я сильно струснувся, як дикий кінь, що намагається скинути вершника. - Шива тепер не має значення, Картер, - сказав Гурнек, даючи зрозуміти, що його розуміють, незважаючи на пов'язки, що приховують нижню частину його обличчя. - Я вб'ю тебе, так що з тобою буде покінчено раз і назавжди!



За тоном його голосу я зрозумів, що він мав на увазі. Інший індіанець, той самий, що напав на мене, поваливши на землю хвилину тому, намагався схопити мене за ноги. Він сів наді мною, а я продовжував брикатися, як відчайдушний чоловік, особливо коли нога Гурнека знову сіпнулася, завдаючи нищівного удару мені в груди.



Саме в цей момент я простяг обидві руки і схопив чоловіка за кісточку, силоміць зігнувши його ногу. Він намагався не втратити рівноваги. Потім інший сикх встромив свій могутній кулак мені в живіт. Це був болісний біль. Я не міг дихати, але якби я здався прямо зараз, ці двоє додали б мене до свого славного списку трофеїв.



З останніх сил, які в мене залишилися, я вхопився за кісточку Гурнека і продовжував крутити її, бажаючи якнайшвидше почути хрускіт кістки, що ламається. Натомість чоловік впав уперед, втративши рівновагу. І я звільнив свої ноги з хватки іншого індіанця. Розвернувшись назад, я схопився на ноги.



Я очікував, що великий приятель Гурнека знову нападе на мене, але натомість він побіг у протилежному напрямку. Я не міг відпустити його далеко, ще й тому, що він біг за пістолетом, що впав. Я був за ним, коли він нахилився, щоб підняти зброю. Я зробив великий стрибок у повітря і напружив ногу, щоб завдати удару.



Сила удару, удару моєї ноги об задню частину індіанця, шпурнула його на землю. Він кілька разів перекотився по мармуровій підлозі, і пістолет приземлився за кілька ярдів від нього, поза досяжністю.



Але навіть тоді, перш ніж кинутися підібрати пістолет, я нервово озирнувся через плече. Гурнек був не з тих, хто легко здається. Він підвівся і попрямував до мене. Хоч він і кульгав, переносячи всю свою вагу на одну ногу, він все ж таки міг ходити. Але найдивовижнішим було зловісне металеве сяйво, яке привернуло мою увагу... метал, з якого капала драглиста речовина з розсіченого навпіл ока індіанця.



Позаду Гурнека нечітка постать у передвечірніх тінях. Ріва Сінгх нарешті повернулася на сцену. Незадовго до цього вона добре зіграла свою роль і своїми криками страху і втечею дозволила мені перейти від оборонних дій до наступальних.



Тепер я бачив, як вона видерлася на сідло припаркованого у дворі мотоцикла. Гурнек не міг тікати; він продовжував кульгати, коли я позадкував, зігнувшись навпіл. Але я прорахувався у своїх розрахунках, вважаючи, що він напав на мене до того, як використав стилет, який тримав у руці.



Індіанець відсмикнув руку, потім простяг руку і кинув ножа. Лезо з шипінням розсікло повітря. І цього разу Гурнек мало не промазав.



Гостро, як бритва, лезо встромилося мені в м'яз стегна. Мої коліна підігнулися, я відчув слабкість. Я хотів закричати, але придушив крик, який, здавалося, зірвався з моїх губ. Біль пронизав мене, скрутивши нерви. Він уп'явся в мене, як гаряча голка, все глибше й глибше, поки все моє тіло не оніміло, тепер уже на межі фізичного опору.



Цього не мало статися.



Я стиснув кулаки, стиснув зуби до скрипу і спробував заглушити болісний біль. Потім я опустив руку, на мить закрив очі і, нарешті, витяг ножа з стегна. У мене не було часу зупинити кровообіг. Але, на щастя, стилет не зашкодив кровоносних судин м'язів стегна.



У будь-якому разі я все ще стікав кров'ю, як забита свиня.



Тканина штанів прилипла до моєї ноги, де розповзалася велика темна пляма, мокра від крові, яку я вже втратив. Шалений сміх Гурнека луною рознісся повітрям. Індіанець почав наближатися до мене, а я намагався доповзти до однієї з будинків, що оточували подвір'я. Мені вдалося підвернути йому кісточку, і він не міг ходити, не кульгаючи. Але він все ще міг рухатися. Він вийшов уперед, коли третій агент Кобри теж почав рухатися позаду мене.



Я озирнувся і побачив пістолет, що його чоловік знайшов. Я залишився з кинджалом, оскільки «нунчаки» були поза досяжністю. "Рива", - повторював я. "Куди ти пропала?"



Можливо, це була телепатія. Але як би там не було, вона мене «почула».



Рев мотоцикла мав силу благословення, яке притупило мій біль і фізичні муки. Він вийшов із темряви, окреслюючи фігуру Гурнека у світлі великого маяка, силует якого вимальовувався на тлі тіней переднього заходу сонця. Індіанець повернув голову і підняв руки, ніби бажаючи зупинити машину. Його компаньйон, м'язистий молодий сикх, навпаки, виглядав так, ніби не хотів міняти свою програму. Він продовжував наближатися до мене. Я схопився за кинджал, намагаючись не звертати уваги на пульсуючий біль, від якого повністю оніміла нога.



Гурнек спробував сховатися в одному з безлюдних і покинутих мармурових палаців. Тепер, коли він більше не представляв безпосередньої загрози та небезпеки, завдяки Ріві я зміг зосередити свою увагу на його спільнику. Пістолет гаркнув і задихав вогнем, але раптова темрява, яка, здавалося, пролилася дощем з неба, коли згасли останні сутінкові вогні, перешкодила йому ретельно прицілитися, і куля пролетіла за кілька метрів від мене.



Я затамував подих і став на одне коліно, витягнувши травмовану ногу назад. Я міг бачити білу чалму нападника і навіть ствол пістолета. Я збився з рахунку витраченим їм кулям, так що не міг порахувати, чи був розряджений пістолет, чи в нього ще залишалося кілька пострілів.



Коли я почув клацання курка, я приготувався до пострілу. Натомість індієць тихо вилаявся. Він відкинув зброю, і вона з глухим стукотом упала на мармурові плити. Зрештою, здавалося, не все було заговорено проти мене.



Можливо, Ріва загнала Гурнека до «кута». Якщо не зовсім у «кут», то індіанець був осторонь. Я зможу знешкодити його пізніше, як тільки вирубаю його партнера. Я знав, що Гурнек беззбройний, так що Ріва зможе впоратися із ситуацією самостійно.



Тепер мені залишалося лише мати справу з незнайомим індійцем, особистим агентом Шиви. Я напружився і затамував подих. Людина була просто масивною формою, що з'являється з темряви. Хмари закрили місяць, заслонивши сяючий лик, двір Фатехпур-Сікрі поринув у тінь. Я примружився і спробував придивитись у темряві. Мій суперник не хотів ризикувати, бо я не чув його рухів. Я не був певен, чи бачив він мене, коли я витяг ножа зі стегна, чи знав він, що я озброєний.



Стилет став дорогоцінною зброєю тепер, коли я втратив нунчаки. І я не міг розраховувати на свої глибокі знання в караті з ногою, що вийшла з ладу, від рани, яка весь час кровоточила і яку я не встиг залікувати. Втрата крові робила мене все слабшою і слабшою, і якби я не перев'язав ногу, у мене скоро були б проблеми.



Я закричав. - Давай, ублюдок! Чого ти чекаєш? - Є богохульства, епітети та образи, які в Індії негайно впливають на гордість людини. Можливо, «ублюдок» не був одним із них, але вже мої знання про звичаї та звичаї субконтиненту залишали бажати кращого. - Ти наляканий? Це правда? - я почав кричати, намагаючись знайти в тіні його масивні контури.



Фара мотоцикла, на який застрибнула Реєва, не була спрямована на мій бік. З кожною секундою ставало все темнішим і темнішим, а я продовжував, сподіваючись знайти когось у плоті та крові. Потім на мене навалився величезний тягар. Мене відкинуло на спину, моя поранена нога виявилася підібгана піді мною.



Біль був позамежним, перед очима танцювали дивні відблиски фосфоресційного світла. Я струсив головою і спробувала відігнати крапки світла. Підвернувши ногу навпіл, я був буквально притиснутий до землі масою огрядного молодого сикху. Але я буквально відчув, як відриваюся від землі, коли його кулак ударив мене по щелепі. Я схилив голову набік, важко дихаючи. - Брудний виродок! - прошипів я, нарешті згадавши потрібне слово.



Йому, певне, не сподобався вибір епітету, і він ударив кулаком вдруге. Я відчув на своєму обличчі гаряче смердюче дихання чоловіка. Він був звіром, биком у людській подобі. І він відповів без слів... лише кулаками. Потім йому вдалося притиснути руки до моїх стегон і штовхнути мою травмовану ногу.



Моя нога все ще кровоточила, вона хворіла сильніше, ніж будь-коли. Лезо стилету заскребло по мармуровій плитці. Але я все ще не знав, чи помітив індіанець-сікх, що я озброєний. - Я поверну тебе Шіве, Картер! Він задихався, притискаючи мене до підлоги. - Але не все в одному шматку!



- Як страшно! - пробурмотів я глузливим тоном, скрививши губи в гримасі болю, коли він уперся колінами в мої стегна. Мої руки та пальці почали німіти, з рани капала кров, а індіанець тримав мої руки. Ще кілька секунд, і я не зможу більше тримати ніж. І якщо таке трапилося, то мені все скінчено.



Я почав висувати руку вперед, намагаючись наблизити гостре, ще закривавлене лезо до індіанця. Я прошепотів. - Як тебе звати? Адже ми ще... не представилися!



— Лай, — сказав він, посміхнувшись. - Лай переможний.



— Лай, невдаха, — поправив я його і раптом посунув руку з ножем до мого противника. На це пішли всі сили, які в мене залишилися, аж до краю.



Але це спрацювало. Слава богу, це спрацювало.



Вістря гострого леза розірвало бавовняну сорочку молодого сикха, як олію. Я не зупинився. Я занурив кинджал глибше, коли він підняв коліна, намагаючись вирватися. Запізно для зміни тактики. Тепер він більше не міг мене зупинити. Я встромив стилет між двома його ребрами, розрізаючи тіло і м'язи, як м'ясник розриває теля.



Молодий індіанець перекотився на бік і тяжко впав на спину, коли я випустив ножа. З силою розпачу я переповз через нього, щоб закінчити роботу, не зупиняючись ні на секунду, щоб відчути цей болісний біль у моїй нозі, що кровоточить. Стилет по саму рукоятку встромився в бік Лая. Чоловік задихався, намагаючись дихати. Я повернув ручку ножа, не витягаючи його.



Потік густої, гарячої крові ринув з його боку, коли я встромив кинджал, лезо прилипло до його грудей. - Свиня! - задихався індіанець. - Але також... ти помреш... ти помреш, Кар...



То були його останні слова.



Я хотів, щоб вони не були пророцтвом.





13



Мої руки були слизькими та липкими від крові Лая. Вона продовжувала рясно хльостати, коли я розрізав йому груди, не зупиняючись, поки я не був абсолютно впевнений, що він мертвий. З його горла вирвалося булькання; він уже не говорив, але судорожно здіймав і опускав груди. Нарешті пихкання припинилося; Я поклав йому руку на серце. Пучок м'язів викликав судомне серцебиття, за яким послідувало мимовільне нервове тремтіння, тремор, що тряс його з голови до ніг.



Він ще раз поворухнувся, потім завмер.



Я зісковзнув назад, моя поранена нога витяглася переді мною. Швидкими рухами зняв сорочку, розрізав її кинджалом і почав перев'язувати рану саморобними бинтами. Я взяв дві смужки, щоб промокнути кров, що весь час текла з глибокої рани.



Через деякий час я спробував знову стати на ноги, шукаючи Риву очима. Дівчина чудово впоралася зі своєю роботою, і тепер мені треба було допомогти їй знешкодити Гурнека. Пізніше... ну, спочатку я ліквідую Гурнека, а потім займуся наступним ходом.



Я прислухався і майже одразу почув слабкий гул… гул мотора мотоцикла, що брязкає вдалині. Двір купався у світлі, коли хмари, що приховували місяць, зникли. Мене вразило, що сили природи були на моєму боці, ніби вони дали слово захистити мене. Спочатку було темно, і відсутність світла захищала мене, дозволяючи перемогти та вбити Лая.



Але тепер, коли юний сикх був мертвий, уражений моєю силою чи хитрістю, місяць повертався, заливаючи внутрішній двір покинутого міста своїм блідим сяйвом. Я подивився на постать Лая, який лежав на спині, його біла сорочка була забруднена кров'ю, що запеклася. Його губи скривилися в усмішці, що показала його правильні білі зуби, а ясна була в червоних плямах від паанової жуйки. Труп нерухомо лежав на мармурових плитах, скорчившись у позі жахливої агонії.



Я не відчував докорів совісті і не заперечував проти смерті молодого індіанця, у тому числі й тому, що це було питання виживання. Чи Лай, чи я. Я відвів погляд від застиглого, закривавленого тіла і знову спробував стати на ноги. Мені довелося зробити кілька спроб, перш ніж я зміг утриматись на ногах.



Я тягнув поранену ногу, яка продовжувала стукати і все ще оніміла від втрати крові. Я пішов через двір, зупинившись на мить, щоб підняти свої нунчаки туди, де вони впали, і в той же час підібрати пістолет Лая.



Наскільки мені відомо, Гурнек був беззбройний. У мене була примітивна східна зброя і дорогоцінний німецький стилет з гострим, як бритва лезом, який врятував мені життя. До того ж у Риви був мотоцикл. Безперечно, дівчина і Гурнек знали топографію Фатехпур-Сікрі набагато краще за мене, що було одночасно і перевагою, і недоліком. Тому що, якщо й був вихід із цього лабіринту порожніх і покинутих будівель, Гурнек, мабуть, повинен був знати, якщо тільки Ріва не змогла заблокувати його втечу і тримати його в пастці, поки я не дістануся до неї.



Я зупинився на мить, щоб прислухатися, і знову почув слабке гудіння мотоциклетного двигуна. Він виходив через спеціальну залу для аудієнцій, «диван-і-хас». Я згадав, що бачив ілюстрацію палацу в купленому мною путівнику, чорно-білу фотографію великої будівлі з величезною центральною колоною, від якої відгалужувалися чотири однакові коридори, що доходили до боків верхнього балкона у формі площі.



Не було можливості швидко прийти на допомогу дівчині. Довелося рухатися крок за кроком, тягнучи ногу за собою, як громіздкий багаж. Біль зменшився тепер, коли я перев'язав рану і зупинив кров. Але мені було боляче. Що ще гірше, це зробило мене більш уразливим, ніж будь-коли, сильно сповільнивши мої рухи, мою здатність рухатися зі звичайною швидкістю.



Про використання ударів карате ногою тепер не могло бути й мови, а кожен рух ударом руки і кулаком ставав проблематичним і важким, тому що знадобилося б величезне зусилля для підтримки адекватного центру тяжкості та балансу. . . . Тепер більше, ніж раніше, мені доводилося покладатися майже виключно на нунчаки та стилет.



Що ближче я підходив до Холла, то гучніше гудів у вухах двигун машини. Те, що колись було далеким і неясним гулом, перетворилося на глухий гуркіт, приглушений рев. Я чіплявся за одну із зовнішніх колон, яка мала разючу форму і нагадувала бивень гігантського слона. Я зупинився, щоб відпочити та зібратися з думками. Потужний промінь світла пронизав крапку переді мною. Потім звук кроків, що біжать.



- Рева! – Я закричав. - Де він?



Вона не відповіла мені, але за мить з будівлі вийшов Гурнек і побіг внутрішнім двором. Я став переслідувати його, хоч чудово знав, що мені до нього не дістатися. Він біг майже нормальним кроком, тож я зрозумів, що його кісточка більше не болить. Саме тоді на сцену вийшла Ріва. Вона прогуркотіла повз мене і жестом наказала мені залишатися на місці. Обличчя його було напружене, чоло зморщене; це було обличчя, яке видавало абсолютну рішучість, маску холодної і розважливої рішучості.



Я не міг заперечувати, що страшенно пишаюся нею. Вона чудово виконала свою роботу, утримуючи Гурнека в страху, як спійманого звіра, поки мені не вдалося позбутися Лая. І тепер, коли Лай був мертвий, залишилося виправити лише одного агента Кобри. Я підняв ціпки нунчаку над головою, міцно стиснув одну і викинув другу.



Круговий рух руки привів палицю в рух... що, як я сподівався, рішуче зруйнує плани Гурнека... і саме його життя. Рива вказувала на індіанця з далекого кінця двору. Промінь світла від маяка висвітлив примарні аркади та колонади королівського палацу, обрамляючи їх, як на експресіоністській картині.



Але не було нічого мальовничого, як Гурнек почав рухатися, повторюючи свої кроки. Він побачив мене, і тепер у нього не було можливості уникнути конфронтації, коли Ріва гналася за ним на мотоциклі, як моторизований пастух, який намагався зловити зниклу худобу. Тепер індіанець перетворився на тварину для забою, налякану і зневірену.



Він спробував обійти мене, але Реєва знову показала свою майстерність, перерізавши його шлях. Вона майже вдарила його. Дівчина робила все можливе, щоб уникнути прямого зіткнення, і я не міг її звинувачувати. Я також не хотів, щоб її скинули із мотоцикла.



Проте, навіть не торкаючись його, їй вдалося втримати його на шляху, не давши йому втекти. «Нунчаку» закружляли над моєю головою, і, коли Рива знову рушила вперед, змушуючи Гурнека попрямувати до мене, я відпустив цей інструмент смерті і дивився, як він розтинає повітря.



Палички-«вбивці» знову виявилися дуже доречними. Я все ще спостерігав за цією сценою, роблячи крок уперед, коли Гурнек скрикнув і нахилився набік: ціпки потрапили йому в груди. Удар був подібний до удару кулака по центру, і в нього перехопило подих. Він похитнувся, п'яний від болю, не в силах утримати рівновагу.



Я кульгав уперед, рухаючись якнайшвидше, тримаючи стилет у витягнутій руці. Не можна було марнувати час, тому що після усунення Гурнека мені все ще треба було зустрітися з Шивою, людиною, чиї пекельні пастки я уникнув, але яка натомість не показала мені свого обличчя.



Гурнек знову схопився на ноги, перш ніж я дістався до нього. Він схопив нунчаки, але, мабуть, до цього моменту ніколи не бачив і не використовував цю зброю. Він не знав, як поводитися з ним, тому просто жбурнув його в мене. Палиці впали, і я нахилився, щоб підняти їх, якраз у той момент, коли Гурнек кинувся в мій бік.



Я виявив, що знову розтягнувся на спині, борючись за своє життя, а індіанець бив мене кулаками. Він був уже не в змозі міркувати: з його вирваного ока капала драглиста і кривава субстанція, це було обличчя не просто божевільного, а обличчя чудовиська.



Він ударив мене в згин ліктя, і мої пальці мимоволі ослабили хватку. Кинджал вислизнув із моєї руки. Я наосліп простяг руку, але індіанець знову вдарив мене в горло долонею руки. Він не знав правил карате, але, мабуть, чогось навчився під час наших попередніх зустрічей. І тепер він використовував свою вагу та розум, щоб прикінчити мене.



Мотоцикл Ріви зупинився з пронизливим стоном, висвітливши наші переплетені тіла променем світла. Я чув, як вона злізла з машини, але знав, що вона не зможе мені допомогти. А оскільки Гурнек штовхав мою травмовану ногу, швидкої та легкої перемоги, про яку я мріяв, не було й близько. Чоловік був у паніці і це додало йому подвоєної сили та рішучості. Він боровся за життя.



Я теж.



Я став на долоні і спробував його скинути. Я перекотився на бік, але він знову впав на мене. Тим часом, однак, мені вдалося схопити палиці, по одній у кожній руці, зі шматком батога зі шкіри буйвола посередині. Тепер не було іншого способу використовувати зброю, методу якого я ще не випробував. Якби я тільки міг затягнути шкіряний шнур навколо Гурнекової шиї, дві палиці допомогли б мені використати його тіло.



Він уперся мені коліном у бік і вдарив мене кулаком у нирку, через що я застогнав від болю. Мармурові кахлі, здавалося, танцювали перед очима, а віддалені колони двоїлися, троїлися. Я спробував сфокусувати свій зір, але все виглядало розпливчастим, наблизилося, а потім зникло.



Гурнек, тепер у владі божевілля, випльовував слова на індійському діалекті, якого я не міг зрозуміти. Але якщо я не почув, що саме він бурмоче, то мені неважко було вловити сенс його безладних фраз; це була, м'яко кажучи, не оптимістична і дружня мова.



Я відчув болючі судоми в нозі, зігнутій під його тяжкістю. Я повернув голову саме в той момент, коли індіанець потягнувся за стилетом, перемістивши свою вагу вправо, щоб підняти кинджал. У цей момент я почав підніматися на одне коліно.



Але він не збирався так просто здаватися.



Він кинувся вперед із сліпими ударами кинджала, використовуючи ніж, щоб завдати удару. Я відсунувся якнайдалі, намагаючись тримати дистанцію. Раптом позаду збожеволілого індіанця з'явилася Ріва і почала бити його кулаками по спині та плечах. Було це боляче йому чи ні, це мало значення. Її втручання відволікло молодого сикха настільки, що мені вдалося уникнути закривавленого леза стилету і обернути шкіряний шнур навколо його шиї.



Як усе й почалося: спочатку напад у моєму готельному номері, потім Ашока Ананда задушили у туалеті бару. І ось тепер завіса ось-ось мала опуститися на ще одного представника мерзенної банди головорізів на службі у Шиви.



Я міцно стиснув дві палиці, затягуючи шнур із буйволиної шкіри на шиї Гурнека. Індіанець видав крик здивування та жаху одночасно, випустив стилет, намагаючись відштовхнути шнур від горла. Він би не вижив, якби я продовжував стискати.



Я скрутив палички навколо себе і взявся до них. Я не бачив обличчя Гурнека і не хотів його бачити. Він намагався ковтати повітря, його дихання було астматичним і свистячим, але повітря не надходило в легені. Підтримуваний відчаєм, він боровся за своє життя з силами, що залишилися. І цього було замало.



Тепер я контролював себе, незважаючи на онімілу ногу та втому. Я сильніше натягнув шнур завдяки паличкам, які дозволяли чинити необхідний тиск. Ще одне булькання зірвалося з губ індіанця, потім чоловік здався, більше не чинячи жодного опору. Його тіло рвонулося вперед, і він упав обличчям униз. Але навіть тоді я не відпускав «нунчаку», доки не був абсолютно певен, що Гурнек повернувся в лоно своїх богів, змій-нагав, у яких він так палко вірив.



Коли я нарешті зрозумів, що він безжиттєвий, що його тіло нерухомо лежить на холодній мармуровій підлозі і що тільки один м'яз у його стегні судорожно вібрує, я перевернув його і звільнив шию від фатальної шкіряної струни. Його обличчя було синюшним, язик був прикушений, майже перерізаний надвоє зубами, які він стиснув від жаху.



— Може бути й гірше, чуваку, — промимрив я. - Подумай про те, що трапилося з бідним Нірадом...



Але моє зауваження він не чув. З величезним зусиллям я повільно підвівся, не зводячи очей з фігури Гурнека. Але він не воскресне з мертвих. Індіанець відчайдушно боровся, треба віддати йому належне. Але зрештою все закінчилося нічим.



Він був мертвий.



— Допоможи мені зняти з нього одяг, — сказав я Ріві, уникаючи погляду дівчини, яка, здавалося, направила на мене тривожний, мовчазний погляд.



Вона не ставила запитань, бачачи, що я без сорочки, а правий бік штанів просякнутий кров'ю. Вона нахилилася і, відвернувшись, почала розстібати сорочку Гурнека. Індійська «куртка» була заплямована кров'ю, але це все ж таки краще, ніж нічого.



Ріва ніколи не дивилася на небіжчика, не з поваги чи скромності, але людина була неприємним видовищем, і я не міг звинувачувати дівчину за те, що вона намагалася не дивитися на це опухле, закривавлене обличчя з висунутим синім язиком. Кістка навколо очей, що витік, дивно блищала в сяючому промені мотоциклетної фари.



Потім я згадав те, що Ріва згадала мені того ж дня там, в особняку Шиви. Вона не вдавалася в подробиці, але не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти, що вона мала на увазі. Її дядько використовував її для самого мерзенного, через садистський смак змушувати її задовольняти пристрасті його чоловіків.



І тепер я не відчував докорів сумління ні за Гурнека, ні за двох інших чоловіків, які лежали мертвими на подвір'ї, жертвами не стільки мого гніву, скільки моєї рішучості залишитися живим і виконати місію.



Знявши закривавлені бинти, якими я обмотав ногу, я також зняв штани і залишив Ріву, що присіла поряд із тілом Гурнека. Я перетнув двір і попрямував до кам'яного басейну, який помітив раніше. Він був сповнений дощової води. Я опустився на одне коліно і промив рану, приклавши мокрі пластирі від розірваної сорочки, щоб запобігти зараженню рани та гангрену ноги. Я навіть не був упевнений, що вода не заражена, але в той момент я не мав іншого вибору, тому я вирішив ризикнути.



Коли я повернувся до Реєва, дівчина зняла з покійника штани та курту. Вони були трохи великі в талії, але я компенсував це ременем покійного Гурнека. Рива допомогла мені надіти сорочку, а потім відступила назад, потираючи руки, наче їй було холодно.



Вона прошепотіла. - Що нам тепер робити, Нік?



"Давай візьмемо твою машину і повернемося на віллу", - відповів я. Його обличчя було напруженим, запалим, неначе позбавленим усіх емоцій. Вона пройшла через багато, і все-таки вона все ще була вже, рішучіша, ніж будь-коли. Я згадав її батька, запитуючи себе, чи мав він таку ж величезну внутрішню силу, як і його дочка. У такому разі він зможе вижити і протриматися, доки ми його не знайдемо.



- Що буде далі? - поцікавилася Ріва. - Як... як ти збираєшся це зробити? - Додала вона, вказуючи на мою поранену ногу.



Більшість болю вщухла, я міг ходити з меншими зусиллями, ніж раніше. Я склав «нунчаки», засунув їх у задню кишеню штанів, а стилет засунув у шкіряні піхви, які я тримав на передпліччі.



– Як? – повторив я. - Не хвилюйся. Я знайду якийсь спосіб.



"Ти завжди щось знаходиш", - спробувала вона розсміятися.



Вона сказала мені, що його дядько залишився з п'ятьма чоловіками, крім Ранджита і молодого сикха, якого я поранив у ногу в поштовому відділенні Агри. Отже, попереду залишилися двоє чоловіків, окрім Шиви та Хакші. Це буде нелегко... але так, ця місія не була легкою від початку.




Ми їхали мовчки. Рива тримала обидві руки на кермі маленької машини. Коли Фатехпур Сікрі опинилася позаду нас, оповита пітьмою і пилом, вона повернула голову і вказала на ящик панелі приладів.



— Я подарувала тобі подарунок, — пояснила вона. - Вибач, що не дала його тобі раніше, але я не знала, що він тобі знадобиться.



Я відчинив ящик і сунув у нього руку, обмацуючи, поки не торкнувся приклад пістолета. Я оглянув пістолет у світлі приладової дошки: це була невелика «беретта» 22 калібру, досить незвичайна річ для панночки.



Але Ріва була ще й неабиякою дівчиною з усіх точок зору.



"Беретта" була ефективною зброєю на близькій відстані. Я повинен був пам'ятати про це, уклав я, перевіряючи пістолет, задоволений тим, що Ріва не забула його зарядити.



- Коли ми опинимося в межах видимості вілли, пригальмуй і дій як ні в чому не бувало, - наказав я дівчині, потягаючись на сидіння, щоб мене не було видно. Особливо з цією хворою ногою на мене чекало суворе випробування; але якщо все піде так, як я сподівався, я скоро повернуся у форму.



- Чи не краще покликати когось на допомогу, Нік? Мені це здається таким ризикованим, удвох проти всіх... Я маю на увазі, - додав він, нервово дивлячись мені в очі, - що ми збираємося піти на жахливий ризик.



"Це єдиний шлях вперед", - відповів я і розповів їй все, що знав про Пуран Дассе, а також причини, через які я не звернувся за допомогою до індійської секретної служби для проведення операції. На той час, коли я перестав розповідати їй історію про «витік», що відбулися в кабінеті Дасса, і про його зв'язки з Шивою, ми вже були в полі зору будинку.



Я присів на сидінні, коли Ріва сповільнила хід. - З цієї миті ти мої очі, - прошепотів я. - Що ти бачиш?



- Поки нічого.



Я швидко глянув на неї знизу. Вона напружено сиділа за кермом, притулившись спиною до сидіння, її очі були спрямовані прямо перед собою. Він повернув із шосе на помірній швидкості; галька та каміння відскакували під машину.



Раптом Ріва загальмувала. – Там двоє! - вигукнув він. - Два охоронці!



Пролунали звуки стрілянини. Остання зупинка. З цього моменту я не міг дозволити собі розкіш зробити хоч одну помилку.





14



Я закричав. - Лягай нижче! -



Я простяг руку і потяг її на сидіння. Рива стала дуже легкою мішенню. Кулі люто свистять і рикошетять. Дощ зі свинцю заливав лобове скло, через що на нас падали великі уламки скла.



— Лежи спокійно і чекай, поки я не дам тобі продовжувати сигнал, — попередив я Ріву. Я опустив ручку і відчинив двері, повзши по курній доріжці. Двері затуляли мене, кулі свистали над головою. Земля луною відгукнулася звуком кроків, що біжать. Я підняв «Беретту» і підняв голову рівно настільки, щоб прицілитися.



Стрілець у тюрбані впав, як підстрелений солдат.



Хтось чекав мене там, і це був не Наг, у цьому я був страшенно впевнений. Я потрапив чоловікові просто в груди. На відміну від його товаришів, його смерть була швидкою і безболісною. Але іншого охоронця ніде не було видно. Я звузив очі і оглянув стежку з боку в бік, на випадок, якщо він спробує застати мене зненацька і налетіти на мене ззаду.



- Залишайся внизу! - пробурмотів я Ріві, щоб вона не вийшла з машини. Вона почала сповзати з сидіння, але різко зупинилася і зробила так, як я наказав.



Пролунав ще один постріл, давши мені гарне уявлення про укриття невидимого стрільця. Звук пролунав праворуч, за високою і густою стіною живоплоту, що оточувала віллу. Тис і ялівець повністю приховували мого супротивника. Якби він зайшов за мною, з того місця, де я був під прикриттям дверей, у мене не було б жодного шансу врятуватися. Тому мені треба було рухатися і швидко.



Я швидко глянув на провулок і знайшов те, що мені було потрібне; Я стиснув пальцями камінь розміром із кулак, який помітив на краю запорошеної стежки. Швидким рухом я перекинув його через дверцята машини і почув глухий стукіт, коли він упав на землю приблизно за десять метрів переді мною.



Ще одна куля просвистіла в повітрі. Я не міг бачити того, хто стріляв, але й він не міг бачити мене. Я прислухався, і незабаром мій терпець був винагороджений звуком кроків, що біжать, але не до мене, а в протилежному напрямку. Охоронець Шиви, остання горила, що стояла між божевільним і мною, пробіг повз, сховавшись за товсту огорожу.



Я кинув ще один камінь, цього разу більше, ніж перший. Знову гаркнув пістолет, куля підняла по центру вузької доріжки дрібну крихту. З моїх губ зірвався крик, пронизливий стогін болісного болю. Непогано для того, хто ніколи не займався театром, подумав я. Це був не протяжний крик, який можна почути з великої відстані, але це був по-справжньому крик льоду, і він справив ефект.



Живі огорожі розійшлися, пропускаючи постать із головою, закутаною у тюрбан. Запізно він зрозумів, що на стежці немає мерця. Надто пізно він зрозумів, що крик був хитрощом, щоб витягти його з укриття. Він відсторонився, навіть не дивлячись у мій бік. Але тепер у нього не залишилося часу… назавжди, я сподівався на це.



Пістолет 22-го калібру встромив кулю йому в плече, закрутивши його, як маріонетку, так сильно, що йому довелося чіплятися за огорожу, намагаючись зберегти рівновагу і сховатися. Я знову натиснув на курок і спостерігав, як він виконує моторошний танець, коли друга куля пробила дірку посеред його чола.



Жодного звуку не зірвалося з губ чоловіка.



Опинившись у сліпучому світлі фар, він підняв руки і зробив ще один непотрібний постріл з пістолета. Потім він повільно зісковзнув, ніби хотів сісти посеред доріжки, витягнувши перед собою ноги, нахиливши тіло вперед, звісивши голову на груди.



Рива підвела голову, встала і визирнула з-за краю дошки. - Але дядько... - почала вона.



— Він буде тут незабаром, запевняю вас, — прошепотів я. Я підрахував, що у «Беретти» залишилося ще кілька набоїв, більше, ніж у важкому пістолеті сикха 45 калібру. Тож я не став брати зброю. Я повільно підвівся на ноги і вийшов з-за зрешічених кулями дверцят машини. На дорозі лежали мертві двоє чоловіків, жертви власної дурості, своєї наївної віри у божественність смертного Шиви.



Але Скринька була справжньою. Його плани підкорити всю Індію також реальні та рішучі. Він говорив про «гуманітарні» потреби, про бажання нагодувати й одягнути свій народ, але Шива був тираном, який прагнув найжорстокішої диктатури, і його засоби досягнення влади були такими ж нелюдськими, якими були б його методи, якби він отримав владу.



Довга лінія живоплотів раптово освітлилася, коли навколо будинку спалахнули вогні, великі ртутні лампи змусили мене відступити назад, прикриваючи очі від сліпучого світла. Сотні комах, метеликів та гігантських комарів, здавалося, ширяли в промені світла на моєму шляху. Вони гули і кружляли, змішуючись із пилом та запахом смерті.



Великі мухи кружляли, як мініатюрні грифи, падаючи на два закривавлені трупи і піднімаючи в повітрі наполегливий оглушливий гомін. Звук, який змусив мене здригнутися, коли я загострила вуха, шукаючи інших шумів. Я не чув нічого, окрім мух, ані звуку з яскраво освітленої вілли.



- Рави! Аруне! - раптом пролунав металевий голос, голос, не схожий ні на кого, крім нього самого.



Я глянув на Риву, і вона трохи ствердно кивнула мені. - Шива, - прошепотіла вона. - Це він, мій дядьку. Будьте обережні, Нік, будь ласка!



- Прокляті нероби! Де ви? Що трапилося? Аруна? Рави? - Шива знову покликав двох чоловіків, і його голос, здавалося, поплив до мене, як луна старої платівки.



Настав час прямої конфронтації, конфронтації віч-на-віч. Я зібрався з духом, жестом велів Ріві залишатися позаду мене і неухильно пішов стежкою. Шива знову закричав, але його охоронці були не в змозі відповісти. Розмову підтримували мухи, зграї ненажерливих мух, які налітали на мляві тіла двох індіанців.



- Я вб'ю вас за вашу дурість! Шива закричав пронизливим голосом, що видавав гнів і страх.



Однак він не наважився вийти, щоб протистояти мені. Знову зависла тиша. Я присів щосили, намагаючись, щоб нога не оніміла. Після кількох згинань коліна у швидкій послідовності кров почала циркулювати регулярно. Однією рукою я відсунув густий кущ.



Звідси я міг бачити внутрішній сад, пишний та доглянутий. І ще раз мене вразило те, що цей сад був дисонуючою нотою, такий пишний і родючий для своєї посушливої місцевості, надто багатий на рослини і квіти, щоб обробляти його на такій сухій і курній рівнині. Але так, у Шиви були гроші, рупії та долари, щоб заманити Хаджі у свої мережі. У його розпорядженні були необмежені кошти, кошти, що дозволили йому домогтися влади, та численні зв'язки у відповідних колах. Мені було цікаво, скільки він дає Дассу, щоб зберегти голову індійської служби безпеки у своїй платіжній відомості. Або Дасс був іншим фанатиком, який сліпо вірив у мрії Шиви про славу, у золотий вік Індії, у могутню цивілізацію Маурі та Гуптів.



Якими б не були мотиви цієї людини, небезпека для світу залишалася. Але не такою небезпечною та підступною, як сам Шива. Я втиснувся в густі гілки живоплоту, сподіваючись, що шерех і скрип не видадуть моєї присутності.



- Картер? Покликав голос, у якому пролунало щось більше, ніж проста нотка сарказму. Це був змінений голос, який набув драматичних тонів. - Це ти, друже? Ти прийшов до мене у гості?



Він знову став холодним, контрольованим. Я не мав настрою вести розмову або підкорятися його каламбурам. Я вважав за краще закінчити дискусію на більш різкій ноті. Але я не міг цього бачити. Я зупинився і відсунув гілки, не зводячи очей з дверей, з яких поспішно вибрався... здавалося, тижнів тому, а не годинник.



Що... що, чорт забирай!...



Я моргнув і подивився ще раз, щоб переконати себе, що це хитрість, оптична ілюзія. Але ні, очі мене не дурили. Це був Шива, але він зовсім не був схожий на людину, яку я собі уявляв, у ньому не було нічого з того, що я собі уявляв. Він був абсолютно не схожий на жодну людину, яку я коли-небудь бачив у своєму житті.



Замість правої руки, від початку долоні... або там, де зазвичай знаходяться пальці, чоловік носив протез із нержавіючої сталі... до плеча. Він не мав правої руки, але диявольський і хитрий дядько Рів не носив ні звичайних протезів, ні звичайних предметів, ні дерев'яних чи пластикових рук. Ні, сер.



Прикріплена до плеча сталева кобра рухалася туди-сюди в повітрі, кобра, що у всіх відношеннях нагадує живу рептилію, з металевих зубів, капала сильнодіюча отрута!



Сказати, що це було фантастично та неймовірно, було применшенням. Я продовжував моргати, але це був не міраж і не галюцинація. Це було реально, жахливо та лякаюче реально! У сталевої кобри всі анатомічні частини були точні до дрібних деталей: клиноподібна голова з капюшоном, щелепи, що відкриваються і закриваються. Зуби, безперечно, являли собою шприци для підшкірних ін'єкцій, здатні вводити смертельну отруту рептилії в кров жертви.



Я відвів погляд від дивного та загрозливого устрою, звернувши увагу на обличчя Шиви. Холодне незграбне обличчя, що нагадує обличчя рептилії. Він мав вузькі чорні очі, густі кущисті брови. Він був середнього зросту, з худорлявим, підсмаженим тілом, від якого виходив дух демонічної злості.



Він був не звичайним супротивником, а людиною, подібно до більшості моїх ворогів, що зібралися в єдину банду... таких людей, як Карак, невловимий Оборотень або персоніфікований демон, що називав себе «містер Юда».



Начебто сталевої кобри було недостатньо як захисна зброя (а в разі потреби і як наступальна зброя), у здоровій руці Шиви був пістолет 45-го калібру, всесвітньо відомий американський Кольт. Шива махав пістолетом туди-сюди, чекаючи будь-якого руху чи звуку, які могли б виявити моє місцезнаходження серед живоплоту.



– Він крикнув. - Слово честі, Картер! - Я не стрілятиму. Нам треба поговорити, обговорити... навіть вашу розмову з містером Дассом сьогодні вдень, між іншим. І поки ми тут, розкажіть мені, що ви зробили з моєю племінницею, гарненькою міс Сінгх? Я не можу знайти цю милу дівчинку.



Я не відповів.



Натомість я підняв «беретту» і прицілився, цілячись Шиве в груди. Повільно я натиснув на курок, думаючи про себе, що кошмар скоро скінчиться. Чоловік чудово виділявся, і я не міг побажати легшої мети: насправді світло, що лилося з дверей позаду нього, повністю висвітлювало його струнку постать.



Але замість того, щоб побачити, як він упав на коліна, замість того, щоб почути його останній приглушений крик або побачити, як він корчиться в агонії, я був приголомшений, коли побачив, як куля з Беретти відскочила від його грудей. Потім куля потрапила до стародавньої кам'яної статуї в центрі саду.



- То ти там! - посміхнувся індіанець і натиснув на курок кольта, випустивши смертельну кулю за кілька сантиметрів від моєї голови.



Я інстинктивно зігнувся навпіл, досі не вірячи своїм очам. Куля відскочила від його грудей, але ніщо не свідчило про те, що Шива носив куленепробивний корсет під своєю білою «куртою». Справді, я міг бачити його оголені груди під сорочкою, контур грудної клітки, м'язи. Все добре видно моїм недовірливим очам.



Якщо тільки він теж не сталь, уклав я. Але це було неможливо. Людина не робот... чи ні?



Ні, звичайно, не було, але не можна було заперечувати те, що я бачив, і не можна було заперечувати, що Шива, здавалося, був наділений надприродними здібностями. Я прицілився вдруге і натиснув на курок. Я цілився в голову індіанця, але в ту ж мить він відсахнувся, і куля застрягла в одвірку, ледь не потрапивши в ціль.



Так що він був уразливий, або, принаймні, він був уразливий у деяких частинах свого тіла. Оскільки я не знав, скільки набоїв у мене залишилося, я не став чекати, поки Шива вийде з особняка. Швидким рухом, незважаючи на травмовану ногу, я відштовхнув густу огорожу і запетляв садом. Я знав, що його пістолет може гаркнути будь-якої миті. Це був звук, який я не хотів чути, але все ж таки ризикнув, подумки помолившись, щоб чоловік залишався поза увагою, поки я не досягну бічного фасаду вілли.



- Ти когось шукаєш?



Я розвернувся і водночас натиснув на курок. Але «Беретта» мовчала: магазин був порожній. Одне клацання, і все. Я кинув пістолет у спотворене, посміхнене обличчя Шиви. Металева рука у формі кобри злетіла вгору. "Беретта" відскочила від металевої руки і впала на землю.



- Не рухайтесь, містере Картер. Ні кроку, – наказав Шива. Він тримав кольт спрямованим прямо мені в груди, і я не збирався відокремлювати себе від цієї анатомічної частини свого тіла... принаймні не так передчасно.



- Чого ти чекаєш, Шиво? Чому б тобі не стріляти, тож давай покінчимо з цим?



- Побачити, як ти вмираєш, не зазнавши жалюгідної смерті, любий друже? Ні, боюсь, це не мій стиль. Адже мої прекрасні змії все ще голодні, незважаючи на велику їжу завдяки юному Ніраду. Я думаю, хлопчик був більш корисним як офіціант. Але я хочу, щоб «Кобра» була єдиною та компактною організацією. А оскільки старший брат Нірада вже був у мене на службі, я не бачив причин не найняти й хлопчика. На жаль, ви не подумали про завершення своєї кар'єри. Чудовисько докірливо цокнуло язиком, тримаючи пістолет спрямованим мені в серце.



Позаду мене я почув, як хтось обережно рухається. Я повернув голову і побачив постать сикха, якого я поранив сьогодні вдень, перед поштовим відділенням в Агрі всадивши йому кулю в праву ногу. - Ах, це ти, Крішно! – радісно вигукнув Шива. Потім він глянув на мене з підморгуванням. - Я гадаю, ви двоє знаєте один одного.



— Ми мали задоволення зустрітися сьогодні вдень, — промимрив я.



– Вже. Я пам'ятаю, як Крішна розповідав мені подробиці вашої зустрічі. Але ви не знали одного, містере Картере, а саме, що Крішна — старший брат Нірада. Він був названий на честь індуїстського бога кохання, хоча виховувався як побожний сикх. Але все це зараз не має значення – Шива обірвав його. - Досить сказати, що Крішна живить до вас певну ненависть, дорогий Картер, тим більше, що він виявив, що ви винні в трагічній загибелі його брата.



"Якби я не вбив Нірада, він би вбив мене", - відповів я. - Ти чудово знаєш, Шива. Це закон джунглів, який виживає найсильніший.



— Правильно, вірно, — посміхнувся індієць. — Але ви, мені дуже шкода вам це говорити, ви більше не найсильніший, містере Картер.



Крішна не сказав жодного слова. Жаль, що він не помітив опуклі «нунчаки» в задній кишені. Але коли один пістолет був спрямований мені в груди, а інший — у спину, я не наважився зробити невірний крок, інакше вони обоє натиснуть на курки. Так що я стояв там, намагаючись не надто навантажувати травмовану ногу.



- Ти ще не відповів на моє запитання, Картер, - продовжив Шива. - Ви не сказали мені, що трапилося з моєю гарненькою племінницею...



- Вона мертва.



Він підняв брови, коли в його грізних чорних очах спалахнув спалах. – Мертва?



- Мертва, - збрехав я. – Гурнек убив її до того, як я зміг його зупинити. Вона померла миттєво, якщо це може вас втішити.



— Зовсім ні, — відповів Шива з глузливим сміхом. «Вона завжди була брехливою, самовдоволеною повією з самого дитинства. Але особливо я сумуватиму за нею за те, що вона робила з моїми чоловіками і що вони знаходили таким кумедним, раз вона жила зі мною...



- Так вона була твоєю бранкою, ти маєш на увазі.



- Як ви надаєте перевагу, це не має значення. За винятком того, що її бідний батько... мій улюблений брат глибоко страждатиме через втрату своєї дорогої дочки.



З кожною секундою я починав розуміти, як легко було ненавидіти цю людину. Він був збоченцем, монстром з розумом, схожим на сталевий капкан, блискучим, але збоченим, божевільним. Чоловік облизав губи і посміхнувся мені, ця посмішка мала виражати садизм і сарказм.



"Мені буде дуже весело з тобою, Картер", - заявив він із смішком. - Ось побачиш, той час, який ми проведемо разом, буде веселим!



- Скажи мені ще одну річ, Шива, просто для протоколу, - перервав я його, підвищивши голос, сподіваючись, що Ріва мене чує, і на випадок, якщо вона пропустила перші рядки діалогу. - Де отець Риви? Мені про це розповіла дівчина і... хочеться дізнатися про це? Я їй не повірив...



Спотворена психологія Шиви спрацювала саме так, як я і сподівався.



"Ти був дурнем, що сумнівався в моїй племінниці", - заперечив індіанець. - Мій брат у цілості та безпеці, всього за кілька кроків від нас. Якщо я правильно пам'ятаю, того ж дня ви поїхали на скотобійню. Де ви розв'язали стовпотвор, повинен додати.



- А де він?



- Що, містере Картер? Мій брат не в тому положенні, щоб завдати шкоди, от і все; якщо бути точним, він не може завдати шкоди нікому. Він зловтішався, насолоджуючись силою, яку тримав у своїх руках.



І я стояв на місці, не в змозі зробити крок і зламати ситуацію. Я був під прицілом двох пістолетів, спереду та ззаду, готовий за лічені секунди перетворитися на шматок швейцарського сиру. Це був не найкращий час для моїх улюблених трюків, особливо з Крішною, котрий дуже хотів пристрелити мене, щоб помститися за смерть свого брата.



Але раптом куля обірвала його мрії про помсту. Постріл був зроблений за живоплоту, де ховалася Рива. Дівчина мала ідеальну мету. Я стрибком відскочив убік, уникаючи пістолета Шиви, і краєм ока глянув на Крішну: спереду на його білій сорочці з'явилася червона пляма. Він упав як підкошений, удар кулі відкинув його до відчинених дверей на боковому фасаді вілли.



Я сподівався скористатися моментом здивування Шиви. Я стрибнув уперед, завдаючи удару по руці, що тримала пістолет, щоб змусити його відпустити пістолет. Він встиг вистрілити, коли залізна рука у формі кобри опускалася мені на плече.



Зуби, що спливали смертельною отрутою, були за два дюйми від моєї шиї. Я вдарив індійця в щелепу, уникаючи його грудей, бо все ще не розумів, що він носить під курткою, і не хотів розбивати руку об сталеву пластину.



- Тобі не перемогти, Картер! Ніколи! - прошипів чоловік, коли я вдарив його долонею руки в улоговинку між шиєю та плечем. Удар спрацював; чоловік на мить послабив хватку, і пістолет упав на землю.



Я відкинув його вбік, і пістолет полетів гравійною доріжкою. — Значить, ми квити, — сказав я, роблячи крок назад. Я засунув руку в кишеню і взяв "нунчаки".



Шива звузив очі, поки вони не перетворилися на дві тонкі щілинки; його обличчя більше, ніж будь-коли, нагадувало обличчя рептилії. Я не думаю, що він знав, що таке «нунчаки», але він безперечно розумів, що це не безневинна зброя. Він позадкував до дверей, переступивши через труп Крішни... і в ту ж мить знову пролунав постріл. Але цього разу Ріва прицілилася не так точно, і куля застрягла в пилюці та гравії біля ніг дядька.



— Значить, повія жива, — усміхнувся монстр. - Ненадовго, Картер, запевняю тебе.



- Ви не можете застрахуватися від нещасного випадку! - іронічно вигукнув я, тримаючись з-за зубів кобри. Блискучі зуби на металевому стрижні нагадали мені про своєрідне божевілля Шиви, його садистські методи.



- Заклинило! Не стріляє, Нік! Голос Ріви пронизливо брязкотів від паніки за густою огорожею.



- Залишайся там; не йди! – крикнув я їй у свою чергу.



Довелося використати "нунчаки", щоб розмозжити монстру голову, або задушити його. Але я не міг наблизитися, принаймні поки що.



- Ви, звичайно, зрозуміли, що зуби моєї "кобри"... - дуже чорні очі індійця на мить звернулися до металевої руки, - ...вони сповнені смертельної отрути, суміші, утвореної з отрути чотирьох змій. Він намагався не поспішати, зупиняючись на описі змій. - Я зробив суміш із отрути зеленої мамби, лускатої гадюки, австралійської змії та моєї улюбленої рептилії з причин, про які ви, можливо, здогадалися, а саме королівської кобри. Всі разом, містере Картер, вони справляють враження, в порівнянні з яким смерть юного Нірада здається милосердним подарунком, ніби хлопчик зовсім не страждав. Але ж ти знаєш, як сильно він страждав, чи не так, Картер?



- Де Скринька, Шива? - спитав я, не звертаючи уваги на його коротку промову і сатанинську усмішку, що скривила його губи. - Я готовий укласти з вами угоду, обмін. Ваше життя за винахід Хаджі.



- Угоду? - повторив він зі сміхом. - Ти жартуєш, Картер. Уявіть, я навіть прийняв запобіжні заходи, знищивши всі записи і нотатки Хаджі на випадок, якщо він колись задумає втекти! Ні, тут тільки одна Скринька, і вона моя, Картер. Ніхто інший її не отримає.



- Значить, добрі хлопці в Пекіні дадуть тобі карт-бланш, га? Ти обманюєш себе, Шиво. Не кажучи вже про те, що ти витрачаєш мій дорогоцінний час.



Наскільки я знав, індієць блефував. Можливо, албанець Хаджі в цей момент вислизав від вілли, несучи з собою свій дорогоцінний винахід. Я зайшов надто далеко, щоб побачити, як моя місія з тріском провалюється. Тому я ухвалив рішення. Поки я тримаюсь поза досяжністю металевої руки-кобри, мені це зійде з рук.



Я зробив крок уперед, і Шива позадкував. Він боявся, незважаючи на страшну зброю, що здавалася невід'ємною частиною його тіла, його істоти. З усмішкою я продовжив волочити ногу по усипаній гравієм під'їзній доріжці. Він знову позадкував, але цього разу я відступив убік і побіг до дверей, намагаючись кинутися за ним, перш ніж він встиг би зманеврувати моєю металевою рукою для смертельного удару.



Рух вимагав часу, розрахованого з точністю до сотої частки секунди, часу, який знадобився, щоб протягнути шкіряний шнур навколо шиї монстра, і часу, щоб уникнути і укусу підшкірних зубів. Тієї ж миті, коли я стрибнув уперед, намагаючись обернути шкіру бізона навколо горла Шиви, сталева рука хитнулася вниз і перерізала шнур навпіл. Я вперся палицею нунчаку в металевий стрижень проклятого пристрою, але дерево ковзнуло по гладкій поверхні.



Отруйні зуби погрозливо наблизилися до моєї шиї. Я штовхнув Шиву до фасаду, відпустив те, що залишилося від моїх нунчаків (колишньої мітли) і схопив сталеву кобру обома руками. Чоловік важко дихав, і штучна рука стала переді мною. Я не знав, як вона працює, але я не міг зупинитися, щоб спитати про це.



Мій лікоть торкнувся грудей чоловіка. На індіанці було щось тверде, але не металеве. Мабуть, то був пластик. Шива продовжував посміхатися, навіть коли боровся, і, ніби прочитавши мої думки, сказав: - Дуже легкий і куленепробивний. Ще один чудовий винахід від Хаджі. - Він поводився як маніяк навіть у найбезвихідніших ситуаціях.



Він був такий гордий, так впевнений у собі. А тим часом зуби, що плюються отрутою, все ближче і ближче підходили до моєї шиї. Рука мала надприродну силу, як у робота, тоді як інша рука індіанця не могла подолати мою фізичну силу. Але змія виявилася сильнішою, і я відчайдушно боровся, щоб блискучі металеві зуби не встромилися мені в шию.



Я підняв одне коліно і пішов в атаку, вдаривши його в пах. Шива видав стогін, зігнувшись навпіл; Тієї ж миті я встромив зубоподібні голки для підшкірних ін'єкцій у його тіло, в його тонку, м'язисту шию.



За першим виразом подиву і подиву послідував вираз жаху, що спотворило його риси.



Я відсторонився, щоб залізна рука не вдарила мене вдруге, і зупинився, спостерігаючи, як Шива задихається, намагаючись дихати. Отрута почала вражати дихальні центри, на шкірі з'явилися дивні кров'янисті плями. На шкірі швидко з'явилися темно-червоні плями – внутрішня кровотеча.



- Машина... Картер... ан... протиотрута... - простогнав він, намагаючись пересунути ноги, щоб знову увійти на віллу і, мабуть, дістатися лабораторії. Але його ноги вже були паралізовані.



Шива впав на землю, курчачись у сильному судомному тремтіння, яке трясало все його тіло.



Поруч зі мною з'явилася Ріва.



Але вона не відвела погляду і не уткнулася головою мені в груди. Вона стояла там, тремтячи, дивлячись як вмирає її дядько, не перестаючи дивитися на фігуру, що корчалася, стає нерухомою і холодною перед лицем смерті.



Тому що саме смерть влаштовувала це шоу там, у цьому саду, який здавався таким недоречним, таким родючим і зеленим, і таким недоречним у посушливій бідності голої та курної Індії.



То була неприємна смерть. Але так, цей Шіва ніколи не був приємною людиною.





15



Не можу сказати, що в результаті все закінчилося благополучно, тобто красивим пакетом зі скринькою, перев'язаною стрічкою для зберігання біля дверей АХ. Насправді, після смерті Шиви лише одній людині (залишився лише один) вдалося вирватися з мережі організації, яка називала себе «Кобра».



Хоук сказав мені, що він дізнався з надійного джерела, що Хаджі перетнув індійський кордон, щоб зникнути на безмежній території Китаю. Після цього про албанського вченого більше нічого не було відомо. Але я не був настільки наївним, щоб вірити, що рано чи пізно, у недалекому майбутньому, ми не зустрінемо його на своєму шляху.



Як і Шива, спочатку Хаджі все ще був загадкою, безликою загрозою, чия наукова винахідливість, ймовірно, вже використовувалася людьми, що правили Пекіном.



У будь-якому випадку, це не моя справа... принаймні поки що.



Десять днів тому мені потрібно було зробити інші речі, а саме вбити Шиву та забрати скриньку. Шива був мертвий. Скринька, яку ми з Ривою знайшли в сейфі на віллі божевільного, вже була в наших руках. Після цього я виїхав з Агри, щоб забрати свої речі до Нью-Делі, взявши з собою Ріву. І в цей момент племінниця Шиви, що лежить поряд зі мною на великій циновці на золотому піску маленького пляжу вздовж Малахарського узбережжя. У десяти хвилинах ходьби знаходилося мальовниче місто Панаджі, колись окуповане португальцями. Ми були у Гоа на заслуженому відпочинку.



Рива згорнулася поруч зі мною і щось бурмотіла уві сні, її струнке засмагле тіло пахло ароматом крему для засмаги. М'який, ритмічний плескіт хвиль, що плескалися об берег, викликав у мене глибоку сонливість, чудове відчуття. Мені більше не загрожували, мені більше не треба було тікати, я не відчував розпачу. Я більше не боровся за своє життя, не стикався з ситуаціями, які в багатьох випадках здавались явно проти мене, але майже ніколи не сприяли мені.



Але вже тоді я мав дуже мало можливостей у цьому випадку. Весь цей час саме Шива створював ситуації, диктував правила гри. Зрештою він виявився програвшим, чого, на мою думку, він ніколи не вважав за можливе. Навіть партія наркотиків на десять мільйонів так і не досягла місця призначення завдяки оперативному втручанню індійського уряду.



Вертоліт, який перевозив героїн з Китаю, був збитий літаками ВПС Індії в той самий момент, коли він перетнув кордон і прямував маршрутом у небі Індії.



Двома днями пізніше міністр наклав на себе руки: його смерть свідчила про його зв'язки з організацією «Кобра». А щодо Пурана Дасса, колишнього офіцера індійської розвідки, то довга рука Закону нарешті довела свою ефективність.



Дасс перебував у в'язниці в Нью-Делі в очікуванні суду. Йому було б що розповісти суддям, тим більше, що уряд пообіцяв йому відстрочити винесення смертного вироку, якби він погодився розкрити все, що знав про операції «Кобри».



Зважаючи на те, як я його знав, я не сумнівався, що Дасс буде свідком, готовим співпрацювати, розповідаючи урядовцям все, що вони хотіли знати, а може, й більше.



Таким чином, у ситуації, що склалася, прогалини були заповнені. За винятком Хаджі, мені вдалося, на явне задоволення Хоука, виконати завдання. Я навіть не забув обіцянку, дану Ріві. Ми знайшли її батька у таємному місці там, на скотобійні.



Тепер бідолаху госпіталізували до окремої палати кращої лікарні Нью-Делі, де вдень і вночі надавали допомогу лікарі та медсестри, які робили все можливе для його одужання. Таким чином, я дотримався слова, даного Ріві та AX.



"Візьміть відпустку на місяць", - сказав Хоук у пориві великодушності тепер, коли я завершив місію з деяким успіхом.



Рана на нозі почала гоїтися, з кожним днем мені ставало краще. І в мене було передчуття, що за кілька тижнів мені передзвонить мій начальник, щоб звалити на мою спину нову місію... від чого я не зміг відмовитися.



Всі ці думки роїлися в голові, поки я лежав на пляжі, гріючись на сонечку.



Я простягнув руку і обернув її довкола плечей Ріви, привертаючи її до себе. Але хтось тицьнув мене в ребра...



Сонливість зникла, і я миттю схопився на ноги. Рива розреготалася, коли ми обидва повернулися обличчям до бородатого чоловіка, який поставив на пісок великий плетений кошик. - Я прошу мало, "сахіб", - з широкою усмішкою говорив чоловік. - Усього двадцять рупій, і я покажу вам, як зачаровуються змії... Дуже отруйні, "сахіб"... кобри!



Я дав йому двадцять рупій, не кажучи жодного слова.



Двадцять рупій за те, щоб «не» виступати заклиначем змій, а мати привілей не бачити перед собою кобру, навіть якщо вона приручена.



«Знаєш, тобі сподобалося б шоу», — зі смішком помітила Ріва.



— Не так сильно, як ти подобаєшся ти, — відповів я, знову обіймаючи її.



Вгорі, у безхмарному небі, ширяли чайки. На щастя, вони не стерв'ятники, подумав я. А потім я забув і стерв'ятників, і змій, забув навіть Індію.



Зі мною була Ріва, і цього було достатньо, щоб зайняти мій розум.



КІНЕЦЬ.








Картер Нік



Чоловік, який продав смерть





Нік Картер



Чоловік, який продав смерть



перевів Лев Шкловський на згадку про загиблого сина Антона



Оригінальна назва: The Man Who Sold Death





Пролог



Хсян Шу Джан чекав. Один, у полярній ночі. Він сів у залитому місячним світлом снігу, як дракон, готовий до атаки. Його ніздрі тріпотіли та випускали клуби пари. Його очі шалено блиснули над власним слідом.



Білий камуфляжний плащ мало захищав його жилисте тіло від різкого вітру та мінусової температури. За ним, розкинувши лапи в мінливому снігу, лежали його мертві їздові собаки. Його нарти були розчавлені виттям люті передсмертної агонії собак. Отрута, тепер Хсян знав. Отрута повільної дії. Не має значення, подумав він. Хсян більше не думав про втечу. Він більше не думав про виживання. Він думав тільки про смерть і пістолет на стегні, який мав убити його.



У сотні миль на схід, далеко у примарному ландшафті, все ще тліли руїни роботи всього його життя. Пронизливий крик звірячої люті вирвався з його горла при згадці про всі роки, які він вклав у нього, і про його жорстоке, раптове руйнування. Його лабораторія. На мить він піддався думці, для якої це було призначено. На мить він уявив, яке спустошення це мало викликати.



Він уявив великі поля американської пшениці, хирляві в рості і гниючі під палючим сонцем, заплямовані і смердючі від смертоносного грибка його лабораторії. Він бачив, як російські чиновники відчайдушно потребували нових запасів зерна для голодуючого населення, які вони ніде не могли знайти. Він несвідомо посміхнувся.



Але лише частку секунди. Вітер зірвав усмішку з його губ, нагадавши, де він був і хто змінив його долю. Не буде дано пошани Хшангу Сджо Джану. Він зазнав невдачі. І його лідери були б незадоволені цим.



Але він не повернеться, щоб зустрітися з ними віч-на-віч. Хсян знав, що помре тут, у снігах диких просторів, цієї нескінченної ночі. Але перш ніж він зможе скуштувати смерть, він задовольнить спрагу вбивства: смерть цього американця.



Хсян був упевнений, що незабаром прийде високий американець, бо цей американець був ґрунтовною людиною. Він ретельно вбивав Сунга та Цзяна, вбивць-самоучок. І після вбивства цих двох вартових він пішов на багато, щоб встановити запальні бомби. Руйнування лабораторії було повним.



Американець завдав удару, поки Хшанг спав. Він прокинувся від останніх приглушених вибухів і побачив язики полум'я, що виривалися з усіх дверей та вікон.



Він побіг до своїх саней і собак, рятуючись від тієї далекої постаті, американця, про якого ескімоси шепотіли у південному поселенні раніше цього тижня.



Коли собаки померли в дорозі, Хсян зрозумів, що американець вжив запобіжних заходів. Він не збирався відпускати Хсьянга, тому було ясно, що американець не з тих, хто залишає щось на волю випадку. Він прийде, щоб упевнитися у смерті Хсьянга.



Хсянг тремтів від гніву. «Помри, американець, — прошепотів він ночі. «Помри першим».



Одна година, дві. Він сидів навпочіпки, зігріваючись ненавистю. І ось, нарешті, слабкий від вітру, що посилюється, гавкіт собак.



Хсянг швидко вийняв праву руку з рукавиці на овчині і засунув її до кишені парків. Пальці стиснулися довкола автоматичного пістолета. Китайці знають його як Тип 54, їхню копію російського 7,62-мм ТТ М 1933 Токарєва. Хсьянг повільно дістав пістолет з кишені і приніс до кімнати один з восьми патронів маузерів, досить важких, щоб пробити фут сосни. Потім він опустився животом на сніг, прямо між слідами, залишеними його розбитими санями, і глянув крізь забрало своєї зброї.



Це не буде важким пострілом у світлі місяця. Чітко окреслена мета наближається щодо нього прямо попереду. Хсян забрав пістолет назад у кишеню, опустив голову з білою шапкою і став майже невидимим у снігу. Потім почав рахувати. Американець мав би хороших собак, таких, які могли б дожити до тридцяти п'яти років. Але доводилося зважати на втому: двадцять п'ять на годину. Близько двох із половиною хвилин на кілометр. Чотириста метрів за хвилину. Сім метрів за секунду.



Коли знову почув звук, він став ясніше. А настороживши вуха, він розрізняти звуки різних собак. За мить почувся скрегіт саней.



Хсжан вихопив пістолет. Він не бачив сани, поки не опинився за сотню ярдів від нього. Він вискочив зі снігової бурі: мчали собаки, вибоїста купа прихованих ковдр припасів бігла по всій довжині саней, а потім висока темна постать висовувалася з задніх полозів, розгойдуючись крізь примарний ландшафт.



Хсян повільно порахував до десятої, потім відкрив вогонь. Дивлячись поверх забрала на голову темної фігури, що стоїть за собаками, що набігали, Хсьянг побачив невеликий чубчик, можливо, череп і волосся, який на мить димився в місячному світлі, перш ніж звалитися в сніг. Але нерухомий візник і гавкаючі собаки продовжували мчати.



Хсьянг вистрілив ще раз і ще раз. І знову. Собаки, нарти та людина продовжували гуркотіти, нависаючи високо над його забралом. Тепер він не міг схибити. Вказівний палець Хсьянга знову стиснув спусковий гачок. Пістолет загуркотів.



Його поле зору було заповнене дикими собачими очима, язиками, що звисали з слинних пащ, лапами, що скреготали по сніговій хуртовині, як поршні пекельної машини, що тікає. Хсжан став навколішки і знову вистрілив у щілину між собою та фігурою у темному парку. Потім він кинувся зі шляху несучих саней.



Поблизу, коли сани промчали повз, Хшанг побачив, що фігура не має обличчя. Парк був порожній. Він витратив свої дорогоцінні кулі на опудало. Наступної миті він побачив, як тягар на санях піднявся, коли фігура, що летить, випурхнула зі свого укриття під ковдрою.



Тонкий меч блищав у місячному світлі.



Хсьян змахнув пістолетом угору, коли тіло вдарило його, і він розтягнувся на спині на снігу. Сильна рука схопила його за зап'ястя і подрібнила кістку.



Слабко Хсян знову спробував підняти пістолет.



'Хто ти?' він закричав. "Хто ти такий, хто так добре вбиває?" Стилет блиснув униз.



В останню, коротку мить свого життя Хсян почув дві речі.



Капає кров на сніг.



І ім'я: "Нік Картер".














Картер Нік




Людина, яка продав смерть




Назва оригіналу: The Man Who Sold Death









Пролог







Сян Шу Ян чекав. Один у полярній ночі. Він скорчився в залитому місячним світлом снігу, як дракон, готовий атакувати. Його ніздрі затремтіли і випустили клуби пари. Його очі шалено дивилися його власним слідом.



Білий камуфляжний халат мало захищав його жилисте тіло від різкого вітру та негативних температур. За ним, витягнувши лапи в мінливому снігу, лежали його мертві їздові собаки. Його сани розчавила люта собака. Отрута, тепер Сян знав. Повільно діюча отрута. «Не має значення, — подумав він. Сян більше не думав про втечу. Він більше не думав про виживання. Він думав тільки про смерть і пістолет на стегні, який мав убити його.



У сотні миль на схід, далеко в чагарниках привидів, все ще тліли руїни справи його життя. Пронизливий крик звірячої люті вирвався з його горла при згадці про всі роки, які він вклав у це, і про цю жорстоку, раптову руйнацію. Його лабораторія. На мить він віддався думці, навіщо вона була розроблена. На мить він уявив собі руйнування, які це мало викликати.



Він уявив собі величезні поля американської пшениці, хирляві в рості і гниючі під палючим сонцем, забруднені і смердючі смертельним грибком з його лабораторії. Він бачив, як російські бюрократи відчайдушно потребували нових запасів зерна для голодного населення, яких вони ніде не могли знайти. Він несвідомо посміхнувся.



Але всього цього не стало лише за частки секунди. Вітер зрізав усмішку з його губ, нагадавши, де він був і хто змінив свою долю. Нагороди Сян Шу Яну не буде. Він зазнав невдачі. І його лідери були б незадоволені цим.



Але він не зустрінеться з ними віч-на-віч. Хсян знав, що він помре тут, у снігу диких просторів, цієї нескінченної ночі. Але перш ніж він зможе скуштувати смерть, він задовольнить спрагу вбивства: уб'є цього американця.



Сян був упевнений, що незабаром приїде високий американець, бо цей американець був скрупульозною людиною. Він акуратно вбив Сунга та Цзян, самоучок-вбивць. І після вбивства цих двох вартових він доклав усіх зусиль, щоб закласти запальні бомби. Лабораторію було повністю зруйновано.



Американець завдав удару, коли Сян спав. Його розбудили останні приглушені вибухи, і він побачив, як полум'я виривається з усіх дверей та вікон.



Він побіг до своїх санок і собак, рятуючись від тієї далекої постаті, американця, про якого ескімоси шепотіли у південному поселенні раніше цього тижня.



Коли собаки загинули в дорозі, Сян знав, що американець вжив запобіжних заходів. Він не збирався дозволяти Сяну втекти, тому було ясно, що американець не та людина, яка може нічого залишати на випадок. Він прийде встановити смерть Сянга.



Сян затремтів від гніву. "Помри, проклятий американець", - прошепотів він ночі. «Помри першим».



Одна година, дві. Він сидів навпочіпки, гріючись ненавистю. І ось, нарешті, почувся слабкий на вітрі гавкіт собак.



Сян швидко витяг праву руку зі своєї рукавиці з овчиною і засунув її до кишені своєї куртки. Пальці стиснулися довкола автоматичного пістолета. Китайці знають його як Type 54, їхню копію російського 7,62-мм ТТ М 1933 року Токарєва. Сян повільно вийняв з кишені пістолет і завів затвор з одним з восьми патронів «Маузер», досить важких, щоб пробити фут сосни. Потім він опустився животом у сніг між слідами, залишеними його розбитими нартами, і визирнув за візир своєї зброї.



При світлі місяця це буде нескладно. Чітко окреслена мета наближається щодо нього перед собою. Хсян сунув пістолет назад у кишеню, опустив голову у білій кепці і став майже невидимим у снігу. Потім він почав рахувати. Американець матиме хороших собак, швидкість яких може дійти до тридцяти п'яти кілометрів на годину. Але з втомою доводилося зважати: двадцять п'ять на годину. Приблизно дві з половиною хвилини на кілометр. Чотириста метрів за хвилину. Сім метрів за секунду.



Коли знову почув звук, він став ясніше. І, насторожившись, він міг розрізняти звуки різних собак. За мить почувся скрегіт саней.



Хсян витяг пістолет. Він не бачив сани, поки вони не опинилися за сто ярдів від нього. Він вискочив зі снігової засідки: мчали собаки, вибоїста купа покритих ковдрами припасів тяглася по всій довжині саней, а потім висока темна постать, що висувається із задньої частини санок, погойдувалася через примарний краєвид.



Сян повільно порахував до десятої і відкрив вогонь. Подивившись через козирок на голову темної фігури позаду собак, що набігали, Сян побачив невеликий пучок, можливо, голову і волосся, що на мить з'явилися в місячному світлі, перш ніж пірнути в сніг. Але нерухомий водій та гавкіт собаки продовжували мчати.



Сян стріляв знову і знову. І знову. Собаки, сани та чоловік продовжували шуміти, нависаючи над його засідкою. Тепер він не міг схибити. Вказівний палець Сянга знову обвився навколо спускового гачка. Пістолет прогримів знову.



Його поле зору заповнювали дикі очі собак, язики, що стирчали зі слинних пащ, лапи, що скреготали по хуртовому снігу, як поршні пекельної машини. Сян підвівся навколішки і знову вистрілив через проміжок між ним та фігурою у темній куртці. Потім він кинувся з траєкторії саней, що мчать.



Поблизу, коли пролетіли сани, Сянг побачив, що фігура не має обличчя. Парк був порожній. Він витратив свої дорогоцінні кулі на опудало. Наступного моменту він побачив, як вантаж на санях піднявся, коли щось вилетіло з укриття під ковдрою.



Тонкий клинок блиснув у місячному світлі.



Хсян змахнув пістолетом нагору, коли стилет ударив його, відправивши його на спину в сніг. Сильна рука схопила його за зап'ястя і подрібнила кістку.



Хсян спробував знову підняти пістолет.



Він закричав. - 'Хто ти?' "Хто ти, хто так добре вбиває?" Майнув стилет.



В останній короткий момент свого життя Сян почув дві речі.



Як капає кров у сніг.



І ім'я: "Нік Картер".






ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги