95-16

НЕПЕРЕДБАЧЕНІ ПОДІЇ

Гроссвізен — спокійне, мальовниче містечко — прокидався од сну. Починався погожий ранок. Перше проміння сонця виглянуло з-за пагорків, які чорніли край небосхилу. Пробігаючи розлогі, порізані ровами поля й луки, воно зазирало у вікна низеньких будиночків. Після ранкового обходу повертався додому молочник. Торохтіння його візка відбивалося гучною луною од стін, порожні пляшки дзвінко побрязкували, коли колеса підскакували на вибоїнах стареньких вуличок. Клубочачись над коминами, ліниво повзли вздовж дахів пасма диму і лагідно підіймалися вгору. Вузькі покручені вулички, середньовічний костьол і оздоблені старовинними вивісками будиночки створювали атмосферу статечного міщанства й тихого спокою. Рани од війни вже загоєно, руїни розчищено, споруджено нові будинки, реставровано архітектурні пам'ятки; перед брамою костьолу з'явилася нова блискуча чорна дошка з прізвищами «Синів Гроссвізена», які загинули в 1939–1945 роках.

На вокзал, що містився на околиці міста, завернув короткий пасажирський поїзд. Заскреготавши гальмами і попихкуючи парою, зупинився біля перону. З вікон вагонів виглядали пасажири, кілька чоловік вийшло. Веснянкуватий підліток у синьому мундирі викотив з багажної візок, завалений ящиками. З контори вийшов заспаний начальник станції. Нерішуче постояв, потім рушив до паровоза.

Поліцейський, що вартував на вокзалі, перервав свою розмову з касиром і глянув на пасажирів, які прямували до виходу. Раптом погляд його спинився на Шелі, що спускався сходинками вагона. Пильно придивився до нього: карі очі, вилицюватий, од правого кутка рота до самісінького носа шрам — це він! Одяг і чемодан виказували нетутешнього. Поліцейський кинувся до кімнати чергового. Зняв трубку телефону і набрав номер.

— Говорить Меррік. Чоловік, про приїзд якого я мав повідомити, дві хвилини тому вийшов із ганноверського поїзда.

— Справді? Як він одягнутий? — почулося в трубці.

— Спортивний костюм з коричневого твіду, біла сорочка, смугаста краватка, коричневі туфлі. Багаж? Жовтавий шкіряний чемодан.

— Гаразд, це все?

— Усе.

— Спасибі.

Поліцейський Меррік поклав трубку і повернувся на перон, задоволений, що виконав свій обов'язок.

Шель оддав біля бар'єра квиток і вийшов з вокзалу. Він не квапився. Якщо Траубе працює, то не вийде з дому до сьомої. Шель мружив очі від різкого сонячного проміння, роздивлявся довкола, намагаючись упізнати хоч якісь знайомі деталі — адже він був тут п'ятнадцять років тому. Дивлячись на тихі одноповерхові будиночки, Шель подумав, що місто було тоді більше й жвавіше, хоч це могло йому тільки так видаватися.

Обминаючи робітників, які поспішали на роботу, він з легкою неприязню слухав мову, що збуджувала прикрі спогади. Велика дошка, заліплена кольоровими афішами, привернула його увагу. Зупинився. Міський театр показував «Die Rauber» Schillera»[9]. Реклами: «OVOMALTINE FOR DEIN KIND — FOR DICH! DIE BESTE ZIGARETTE ERNTE 23»![10] На всю широчінь дошки тягнувся напис: «MACH MAL PAUSE, TRINK COCA-COLA!»[11] Оголошення з емблемою Залізного Хреста закликало колишніх учасників східної кампанії на загальні збори. «Mit Auszeichnungen»[12], — наказувала об'ява.

З бічної вулички пахло кавою. Червоні літери запрошували до «Joe's Milch Bar»[13]. Шель, зайшов, сів біля маленького круглого столика і замовив сніданок.

Приміщення було чисте. Вздовж стіни стояли два автомати. Один продавав цигарки, другий програвав пластинки з записами популярних бойовиків.

Кельнерка принесла каву, булки, масло. Шель їв і думав про зустріч з Леоном. Враження, яке справив на нього Гроссвізен, трохи розвіяло песимістичні роздуми, викликані дивним листом. Леон, певний, що люди — погані, мав схильність перебільшувати негативні риси кожного явища.

Журналіст поснідав, розплатився і, розпитавши про дорогу до Ейхенштрасе, де жив Траубе, вийшов.

За десять хвилин він спинився перед двоповерховим, сірим од часу домом. Криві потріскані сходинки вели до критої бляшаним дашком брами. Шель натиснув кнопку дзвінка. У глибині будинку почув приглушене шарудіння, а за хвилину — кроки в коридорі. Зсередини крутнули ключ у замку, і на порозі з'явилася жінка років під шістдесят. Мишиного кольору волосся було сколоте на потилиці. Зморшки на обличчі у неї, здавалося, наповнені брудом і курявою.

Шель вклонився:

— Добридень! Перепрошую за такий ранній візит, але мені хотілося б побачити пана Траубе, поки він ще не пішов нікуди.

Стара сперлася рукою на одвірок і глянула на прибулого зацікавлено, ніби зважувала в думках слова відповіді. Не міняючи пози, відказала:

— Траубе? Його вже тут нема.

— Він переїхав?

Відповідь була зовсім несподіваною:

— Ні, помер.

У першу мить Шель не знав, що сказати. Жінка стежила за ним вичікуючи.

— Адже… але ж… він писав мені, — почав спантеличений Шель. — Просив приїхати до нього, чекав на мене…

Стара мовчки знизала плечима. Внизу, в коридорі, хтось мугикав «Кримінальне танго».

— Коли це сталося?

— Три дні тому. Поховали вчора. Ви його родич?

Шель завагався.

— Ні. Ми були добрими знайомими.

— Ви не німець? — допитувалася жінка, оглядаючи його одяг і позираючи на чемодан.

— Я приїхав з Польщі.

— Ага. І вас пустили?

— Як бачите.

Запала хвилина турботливого мовчання. Стара жінка, певно, чекала, що Шель піде собі.

— Чи не могли б ви сказати мені, як це сталось? Я одержав листа від нього… Знаєте, він ждав мене… — повторював Шель, вражений несподіваною звісткою.

Вона ще раз обвела його пильним поглядом і, відступивши, промимрила:

— Ну то заходьте. Я не можу тут стояти, бо лишила молоко на плиті.

Шель мовчки пішов за господинею. Жінка ввела його в кухню, звідки нудотно пахло підгорілою капустою. Тут панував надзвичайний гармидер. На столі височіли гори немитого посуду, навколо плям і залишків їжі було повно мух, гладкий кіт вилизував горщики, що стояли під раковиною.

— Сідайте, будь ласка, — запросила жінка, підходячи до газової плити.

Шель озирнувся. На стільцях валявся одяг. Відставивши чемоданчик, поляк зняв з одного стільця брудні черевики і сів.

— Що б ви хотіли про нього знати?

— Якомога більше. Бачите, фрау…

— Гекль.

Шель вклонився:

— Моє прізвище Шель.

— Гм, — буркнула жінка.

— Я знав Леона Траубе ще з часів війни. Ми разом були в концентраційному таборі у Вольфсбруку. Коли прийшли союзники, я повернувся до Польщі, а Леон лишився тут. Ми листувалися, він знав, що я приїду…

— Ага, — взялася в боки жінка і, опускаючи очі, з удаваним смутком мовила: — Траубе повісився.

— Що?!

— Ви ж чуєте, повісився. На гаку від занавісок. — Фрау Гекль вимкнула газ під горнятком, що стояло на горілці. — А знаєте, перед тим я бачила тривожний сон. Мені снилося, що випали зуби — це неодмінно віщує клопіт! Сни завжди збуваються! Вранці, підмітаючи сходи на другому поверсі, я побачила, що двері в його кімнату прочинені. Постукала, але ніхто не озвався: я ввійшла і… — жінка скривилася, — побачила його. Це було жахливо. Вирячені очі, з відкритого рота стирчить фіолетовий язик. Ой леле! До смерті не забуду! Потім наскочила поліція… Вчора бідолаху поховали. На кладовище прийшло всього кілька чоловік. Родичів у нього не було, мати померла зразу ж після війни, — розповідала вона зворушено.

У Шеля було таке враження, ніби він дивиться на екран і бачить фільм, у якому всі кадри невиразні, розпливчасті. Не міг збагнути суті цієї звістки: Леон — і самогубство! Як це зрозуміти? Правда, з неймовірною подією можна було пов'язати неясні слова Леонового листа. Тут, безумовно, сталася якась трагедія, а він, Шель, приїхав занадто пізно…

— Я не думала, — вела далі фрау Гекль, скориставшися з мовчанки гостя, — що такий спокійний і ввічливий квартирант може бути таким жорстоким. Уявіть, скільки клопоту він завдав мені і скільки це мені коштувало здоров'я! Я вдова й ледве зводжу кінці з кінцями, а це надовго може зіпсувати репутацію. Я розумію, що він був хворий і нещасний, але ж вішатися, та ще в моєму домі…

— Леон хворів?

— Хіба ви не знаєте? Три роки хворів на сухоти. Бідолаха намучився страшенно! — Жінка витерла краєм фартуха вдавану сльозу. — Лікарі не покладали на нього великих надій, але так покінчити з собою — це щось ненормальне. Він жив тут п'ятнадцять років, мав би якось зважити на репутацію самотньої жінки.

Рудий кіт, вилизавши горщики, неквапливо підійшов до Шеля і почав тертися об його ноги. Той мимохіть погладив кота. Звістка про Леонову хворобу була зовсім несподівана. Невиліковна хвороба могла зрештою довести до трагічного кроку, але як пояснити тривожний лист і те, що Траубе, знаючи про його приїзд…

— Леон працював? — спитав Шель, перебиваючи однотонну зливу слів господині.

— Останнім часом ні. Колись працював у податковому відділі міського управління, потім жив на допомогу хворим. Два місяці майже не виходив із своєї кімнати. Пан Траубе був приємним і спокійним квартирантом…

— Хтось доглядав його? Були у нього приятелі чи знайомі?

— Я ж кажу вам. Жив дуже самотньо, нікуди не ходив. У нього теж мало хто бував, крім лікаря і пана Пауля, ну, і того мерзенного п'яниці — Лютце. Де вони познайомилися — цього я вже не знаю. Таких треба…

— Де він живе?

— Хто?

— Лютце.

— Живе? Вештається з одної харчевні до іншої! — Губи їй скривила злісна гримаса. — Кажуть, ви в Польщі маєте неабиякий клопіт з п'яницями, га?

Шель не відповів на її запитання.

— Але ж Лютце повинен десь спати, — наполягав він на своєму.

— Коли не спить у в'язниці, то живе в бункері за містом. Колишнє бомбосховище. Навіщо це вам?

— Я приїхав, щоб зустрітися з Леоном. А тепер мені хотілося б поговорити про нього принаймні з його знайомими.

Він вийняв пачку «Гевонтів» і запропонував сигарету жінці. Вона заперечливо похитала головою. Шель запалив сам. Сполоханий димом кіт чкурнув назад під раковину. Хтось збіг сходами. Фрау Гекль прочинила двері в коридор:

— Guten Morgen, Herr Heinrich![14] — гукнула вона.

— Mor'n[15], — пролунала лаконічна відповідь.

— Гарний день, правда? — І, не чекаючи на відповідь, фрау Гекль зачинила двері. Демонстративно потягнула носом: — Це польські сигарети?

— Польські.

— Смердять.

— Гм, — проковтнув ущипливе зауваження Шель. — Отже, Лютце був приятелем Леона?

— Ех, у п'яниці тільки один приятель на всьому світі — повна пляшка шнапсу. Ха-ха-ха! — зареготала жінка, радіючи з власного дотепу.

Не знайшовши попільнички, Шель непомітно струснув попіл на брудну підлогу.

— А той Пауль, про якого ви згадували?

— О, це дуже культурний пан. Він приходив не часто, але, мабуть, знав Леона Траубе давно, вони були на «ти». Я думаю, що Траубе позичав у нього гроші. О так, це дуже порядний пан. Він працює в суді…

— Як його прізвище? Пауль — це, певно, ім'я?

— Так, його прізвище Джонсон.

— Що? Якої він національності?! — вигукнув Шель, підскочивши з стільця.

— Американець, а може, англієць, — відповіла Гекль непевно.

«Пауль Абель Джонсон! — зрадів Шель. — Якщо це третій з підвалу, то він, безумовно, знає, що спричинилося до трагічної смерті Леона».

— Він працює в суді? — перепитав Шель.

— Так, у прокуратурі.

Шель замислився, що робити далі. Він планував побути кілька днів у Гроссвізені, однак тепер вирішив лишитися тут щонайбільше до завтра.

— Фрау Гекль, — сказав він, — кімната Леона ще вільна, правда?

— Звичайно, адже ніхто…

— Гаразд, — сказав нетерпеливо. — Може, ви дозволите мені оселитися в ній на день чи два? — І, помітивши її вагання, додав: — Я заплачу наперед.

— Що ж, добре, — згодилася фрау Гекль, — тільки я могла б запропонувати вам іншу.

— Дякую, але, якщо це не має значення для вас, я волів би жити в Леоновій кімнаті.

— Як хочете. Ходімте, я покажу вам її.

Вони вийшли на площадку, а звідти рипучими сходами піднялися на другий поверх. Фрау Гекль зупинилася в кінці коридора, відчинила двері і, злякано зиркнувши на вікно, вагаючись, увійшла в кімнату. Шель окинув поглядом убоге вмеблювання. «Отже, це тут!..» Освітлене сонячним промінням вікно привертало до себе увагу. За брудними шибками виднілися приватні садки, дерева, в яких уже подекуди жовтіло листя. Десь голосно кудкудакали кури. Прозора, ідилічна картина природи викликала розчарування і смуток. Шель одвернувся.

— Гаразд, фрау Гекль. Трохи відпочину, тоді залишу тут свого чемодана і спробую зустрітися з паном Джонсоном. Не знаю, коли повернуся, можливо пізно.

— О, можете не турбуватися, двері не замикаються аж до півночі, потім уже доводиться дзвонити. Охоче відчиню вам. Коли щось треба, то кажіть, будь ласка, — торохтіла Гекль, час від часу позираючи на вікно.

— Добре, дякую.

Відчиняючи двері, господиня кивнула на замок:

— Коли будете йти, міцно потягніть за клямку, інакше не зачиниться. Отак, — показала. — Пан Траубе останнім часом завжди замикався, бо протяг відчиняв двері, — додала вона, виходячи.

Шель полегшено зітхнув, чуючи, як віддалялися кроки Гекль. Сів, закурив сигарету і глянув на вкритий плямами стіл.

Траубе хворів три роки. Коли стан його здоров'я погіршав, Леон відмовився од роботи і жив, одержуючи допомогу для хворих. З листа видно, що він цікавився якоюсь загадковою справою, кульмінаційним пунктом котрої було несподіване відкриття. Справа та, очевидно, не пов'язана з хворобою, бо інакше Траубе згадав би про це. Отже, фізичні недуги можна відкинути як малозначні. Два місяці тому Леон, здобувши «надзвичайно важливу річ», — як він писав, — надіслав два листи, хоча — це треба мати на увазі, — дійшов тільки один. Пишучи два листи, Траубе, певно, враховував, припускав, що хтось захоче йому перешкодити. Виходить, матеріал, який у нього був, являв для когось небезпеку. Два тижні тому він, Шель, сповістив друга про свій приїзд. Міркуючи логічно, Леон мав чекати його, але сталося щось несподіване й страшне: Траубе покінчив самогубством майже напередодні приїзду свого приятеля. Що ж примусило його зробити цей розпачливий крок?..

Журналіст пригасив недопалок, підвівся і тепер уже докладніше оглянув кімнату. Ліжко, оздоблене латунними кульками, стіл, стільці, шафа та емальований умивальник з глечиком для води — оце й усе умеблювання. На стіні висіла олеографія, що зображала водяний млин. Сподіваючись знайти який-небудь слід, що допоміг би з'ясувати таємницю, Шель заходився обшукувати кімнату.

Не помітивши нічого підозрілого в ліжку, він одчинив шафу. Порожньо. Зазирнув під газети, якими було застелено полиці, виліз на стілець, щоб глянути на шафу зверху. Зняв олеографію і відхилив картон, що притискував картину до скла. Закінчуючи марні пошуки, повернувся до столу і витягнув шухляду. В ній лежали проспекти протитуберкульозної консультації і старе запрошення на зустріч колишніх в'язнів з табору Вольфсбрук. Шель поставив шухляду на столі. Між задньою стінкою і днищем помітив запхнуті в тріщину дві прямокутні картки. Хвилюючись, вийняв їх, але то були тільки рецепти якогось лікаря Карла Менке на популярні заспокійливі ліки. Шель кинув папірці назад до шухляди. Ще раз перевірив кожну дрібницю. «Звичайно, поліція забрала особисті речі померлого», — подумав Шель, розпаковуючи свій чемодан.

Виходячи з кімнати, він якусь хвилину вовтузився з клямкою. «От лихо! Адже фрау Гекль попереджала, що замок зіпсований».

На сходовій площадці Шель раптом спинився. У думці зародилася туманна, але дедалі більша підозра. Господиня сказала, ніби того дня, коли Леон повісився, двері його кімнати були прочинені. Але ж Траубе жив тут п'ятнадцять років, він, звичайно, знав вади свого замка і зачиняв двері цілком механічно. Збираючись покінчити життя самогубством, він, мабуть, не залишив би двері відчиненими. Отже, хтось інший, хто не знав про зіпсований замок і не зумів добре зачинити двері, був у цій кімнаті після смерті Леона, але перед тим як прийшла фрау Гекль. Хто? Безумовно, людина, яка хотіла знищить те, чим володів Траубе.

Шель розумів, що його міркування мають дуже непевну основу, проте й самогубство видавалося дивним. Він вирішив, не гаючи часу, відвідати Джонсона.

За кілька хвилин після того, як Шель вийшов, до будинку на Ейхенштрасе завітав високий, кремезний чоловік у темно-синьому костюмі. Фрау Гекль зустріла його вигуком здивування.

— Я проходив мимо, — пояснив той, — і зайшов спитати, що у вас чути.

— Давнє лихо. Безперервна тяжка праця з ранку до ночі, — відповіла жінка, витираючи мокрі руки фартухом. — Сідайте, будь ласка.

— Ні, ні. Я ж на службі, ніколи. У вас уже хтось найняв кімнату покійного квартиранта?

— Та що ви! Багато води спливе, поки хтось там оселиться. Тобто… — додала нерішуче, — на два дні найняв цю кімнату знайомий Траубе.

— Знайомий?

— Якийсь полячок приїхав до нього.

— До кого?

— До Леона Траубе. Був розчарований, почувши про смерть Траубе.

— Не питав, як це сталося?

— Я сказала, що він хворів на сухоти.

— Що ще?

— Цікавився, чи в Траубе були знайомі. Я сказала, що ні — крім Лютце і пана Джонсона. Питав, де Лютце мешкає і де працює пан Джонсон. Пана Джонсона він, здається, знає особисто і має намір завітати до нього.

— Пішов з дому?

— Так, десять хвилин тому.

— Ви сказали йому, де мешкає Лютце?

— Звісно, в бункері.

— Більше ні про що не питав?

— Ні.

Захожий поклав долоню на клямку.

— Приємно з вами балакати, але я мушу йти. Може, загляну до вас завтра, коли дозволите.

— Звичайно! Дуже прошу. Старої жінки всі цураються…

Власник таксі, Фріц Нойбергер, відсунув порожню чашку на середину стола і підпер нею складену навпіл газету.

— Знов уся перша сторінка про це кляте Конго, мовби нічого цікавішого немає на світі, — пробуркотів він.

— Фріц, — покликала раптом дружина, — тебе до телефону!

Нойбергер одклав газету, підвівся і вийшов до передпокою.

— Нойбергер слухає.

— Говорить 95–16. Негайно виїжджайте до бункера за містом, де живе Лютце. Зупиніться на певній відстані, аби він не помітив номера. Дайте йому десять марок і скажіть, що це «від приятеля — на горілку». Зрозуміло?

— Звичайно! — по-лакейськи запевнив Нойбергер.

— Потім поверніться в місто і станьте перед будинком суду. Зверніть увагу на чоловіка, зріст якого приблизно 172 сантиметри, темного блондина з шрамом від правого кутка рота до носа, одягненого у спортивний костюм з коричневого твіду й білу сорочку. Очевидно, він виходитиме з помічником прокурора, Джонсоном. Ви знаєте його?

— Так, з вигляду.

— Гаразд. Ми повинні знати про кожний крок чоловіка в коричневому костюмі. Прошу не спускати з нього очей. Рапорт складете телефоном після чотирнадцятої години. Все.

— Хто це дзвонив, Фріц? — спитала дружина Нойбергера, заходячи до передпокою.

— Клієнт, люба, — відказав він. — Виїду на кілька годин.

Минула дев'ята година, коли Шель підійшов до будинку повітового суду. Обвів поглядом суворі стіни з темно-червоної цегли, високі, готичні вікна, чорні літери «KREISG'ERICHTSAMT»[16] над входом і піднявся широкими сходами до залу. На покажчику зазначалося, що прокуратура міститься в кімнатах 8–10. Холодний коридор, пропахлий дезинфекційними засобами, вів до дверей з табличкою «Kanzlei»[17]. Натиснувши важку мідну ручку, Шель відчув хвилювання, серце почало калатати. Він глибоко вдихнув повітря і ввійшов до кімнати.

Джонсон сидів за великим письмовим столом, на якому були розкидані папки й папери. Шель пізнав його відразу, хоч колишній навігатор досить змінився. У нього був свіжий колір обличчя, але чоло пооране зморшками, і рідке волосся вже не закривало лисину. Ліворуч од нього дівчина в чорному кітелі швидко стукотіла на машинці. Джонсон уважно читав якийсь документ. Лише за хвилину, відчувши на собі погляд сторонньої людини, спитав машинально:

— Ja? Was ist los?[18]

Шель мовчав. Непевно всміхаючись, він сором'язливо чекав, що той пізнає його. Джонсон, здивований мовчанкою, пильно глянув на відвідувача і нарешті повільно підвівся з стільця.

— Невже очі не зраджують мене? — сказав він вагаючись. — Але ж… але ж… — щира усмішка осяяла йому обличчя.

За мить вони кинулись один одному в обійми. Друкарка обернулася і здивовано спостерігала цю сцену.

— Шель! — вигукнув Джонсон, відступаючи на один крок. — Звідки ти взявся тут, чоловіче?

— Приїхав уранці поїздом.

— Оце-то так. Я скоріше б сподівався на сіамського короля… Чому ти не писав? А втім, це неважно! Покажись-но, який ти, старий! — Він потягнув Шеля ближче до вікна. — Ого, змужнів…

— Гаразд, гаразд! — засміявся Шель. — Ми обоє постаріли на п'ятнадцять років, ти також «змужнів» Пауль.

— Так, час іде. Говори, що ти робиш, де живеш — в Англії, в Штатах чи, боронь боже, за тією залізною завісою?

— Саме за нею, Пауль, але зовсім не «боронь боже». Вже чотирнадцять років я живу у Вроцлаві і дуже задоволений своєю долею. А ти?

— Що я роблю і де застряв — ти сам бачиш. Чи задоволений? Про це важко сказати в кількох словах, по-різному буває… Але ж іди сюди, сідай… Ні! Знаєш що, я пропоную залишити цю смердючу канцелярію і десь поговорити спокійно. Чи ти, може, стомився?

— Ні, сидіти мені зовсім не хочеться. Ходімо!

Джонсон звернувся до секретарки:

— Я вийду в місто, Ельзо. Підготуй акти справи «Стейнер проти Клейнбаха». Якщо хтось мене питатиме, скажи, що повернуся десь близько полудня.

Секретарка кивнула головою, побіжно глянула на Шеля і одвернулася до машинки.

Шель і Джонсон вийшли в теплий ранок. Шель, зрадівши такому зичливому прийомові, на мить забув про трагедію Леона і пов'язані з нею здогади. Погода була чудова, небо веселило чистою блакиттю.

— Ти снідав? — спитав Джонсон.

— Снідав.

— Тоді ходімо до парку. Спокійно поговоримо, там ніхто не вирячуватиме на нас очі.

Шель здивувався, чому Джонсон не запрошує його до себе додому. І, немов угадуючи його думки, американець сказав:

— Я живу в невеличкій віллі за містом, але моя дружина не належить до тих, хто розпочинає день рано, а я б не хотів, щоб од безладдя в квартирі у тебе склалося погане враження про наш дім.

— Ти одружився?

— Авжеж.

— Вітаю.

— Дякую. Звичайно, я запрошую тебе після полудня і на вечір. Ти залишишся у нас скільки хочеш. А тепер розказуй докладно про все, що робив останні п'ятнадцять років.

Вони повільно йшли центром міста, де в цей час панувало пожвавлення.

Багато людей віталися з Джонсоном, отже, він користувався в місті популярністю або щонайменше був особою відомою. В парку, серед густої зелені, Шель розказував про свої переживання, труднощі, працю та успіхи.

Джонсон уважно слухав, розпитував про все докладно, але тактовно. Поглядаючи на нього збоку, Шель відзначив у думці, що американець змінився на краще. Важко було пізнати в ньому того буркотливого і замкненого в собі в'язня з табору Вольфсбрук. Він досконало володів німецькою мовою, розмовляв повільно, хоча з тією старанністю, що характеризує людей, які вивчили чужу мову в зрілому віці.

Вони підходили вже до кінця великого парку. Дерева тут росли рідше. Далі розкинулися осяяні сонцем поля.

Біля стежки стояла табличка з написом: MACH MAL PAUSE, TRINK COCA-COLA[19].

— Тепер ходімо ліворуч, — запропонував Джонсон. — Недалеко звідси є ресторан з верандою. О цій порі там не буде відвідувачів.

Шель не згадував про Леона. Він вважав, що, перш ніж зачепити цю загадкову справу, слід дати Джонсону можливість сказати щось про себе.

Ресторан «Червона шапочка» привітав гостей великими барвистими грибками-парасольками. Прямо на траві стояли столики й стільці, огороджені типом, майстерно сплетеним з галуззя молодих беріз.

Вони сіли. Джонсон замовив два великі кухлі пива. Ще якусь хвилину Шель розповідав про себе, а тоді, згадавши нарешті про свою місію, сказав:

— Тепер твоя черга, друже. Розкажи про світло й тіні свого життя.

Джонсон витер носовичком рот і задумався. Шель дістав сигарети, пригостив приятеля.

— Не знаю, чи сподобаються тобі.

— Не палив цього сорту, і взагалі звик до «Камели», може, закуриш?

Шель узяв сигарету, через стіл підніс американцеві запаленого сірника. Затягуючись димом, Джонсон сказав несподівано люто:

— У мене все кінчалося невдачею! Мушу признатися, що я з деякою заздрістю слухав твою оповідь. Я теж пробував, і не раз, влаштувати собі життя спокійне й таке, що давало б задоволення. Але, на жаль, чимало літ мене переслідує клята невдача. Все, що видавалося дуже цікавим і дохідливим, завжди кінчалося гірким розчаруванням. — Він кілька секунд мовчав, пригадуючи. — Перші роки після війни обіцяли аж надто багато. Після табірних страхіть світ був чудовий, отже, я повністю користався з нагод, які мені випадали, радів із свободи і авторитету. Німці були надзвичайно покірні. Їхній світогляд складався з слів: «Jawohl, mein Herr! Naturlich, mein Herr»![20] Темношкірий солдат для запопадливих визнанців расизму був силою більшою, ніж недавній крайсляйтер. Німкені теж ставилися надзвичайно прихильно до всіх, хто носив мундир.

— Чому ти не повернувся в Штати, Пауль? — спитав Шель.

— Чому?! Я був би там одним із безлічі нікому не потрібних людей. Тут, у Німеччині, становище складалося інакше. Працюючи в верифікаційній комісії, я відчував глибоке задоволення від можливості вирішувати долю тевтонських «надлюдей». «Jawohl, mein Herr! Naturlich, mein Herr»! тривало до 1950 року. Потім цивільна влада перейшла до німців, державні посади теж. Саме тоді я познайомився з Кароліною, сімнадцятилітньою красунею, повною темпераменту танцюристкою з нічного клубу в Ганновері. Мені здавалося, що вона — втілення усього, чого тільки чоловік хоче бачити в жінці. Через місяць ми одружилися. — Джонсон глибоко затягнувся димом. — Ми надумали залишитися в Німеччині. Це збіглося з пропозицією американського «Army Jntelligence 02»[21]. Мені запропонували бути зв'язковим офіцером. Цей «статус кво» лишався без змін, розумієш? — він глянув Шелю в очі. — Тільки це абсолютно між нами, Джон. Занадто багато нас зв'язує, щоб ми крилися один перед одним з такими речами. А втім… — він кілька секунд помовчав, — при нагоді ми обміркуємо деякі можливості краще порозумітися.

Здивований Шель раптово підвів голову, але Джонсон говорив далі:

— До війни я вивчав право, тому завдяки деякій допомозі зверху мені дали посаду помічника прокурора. Тут я можу спостерігати все, що діється навкруги… Але досить про це. Основна робота і функції, які я виконую між іншим, мене цілком задовольняли б. Ускладнення виникли через невдалий вибір подруги життя. — Перехопивши погляд Шеля, він кивнув головою. — Так, саме Кароліна. Це зла і безсердечна жінка, яка не знає ні етики, ні будь-яких загально прийнятих моральних норм. Вона фліртує з кожним зустрічним… — У голосі Джонсона бриніла гіркота і розпач. Він говорив швидко, немов випльовував щось дуже неприємне. — Я намагався уладнати справу, просив, доводив, погрожував. Кароліна щоразу клянеться, що послухає мене, кається, але ідилія триває не довго. Не думай, що я хочу виплакатися на твоїх грудях. Я не розповідав би про це першому-ліпшому. Люди здебільшого цього не розуміють. Тобі я вірю.

Шель співчував Джонсону, хоч не знав, як виявити свої почуття.

— Говори відверто, Пауль, — сказав він. — Я розумію твої турботи і радий, що минулі роки не розірвали нашої дружби.

— Так… підвал! Мало хто знає, як зв'язують такі переживання! Щодо Кароліни… хотів просто попередити тебе. Я не певен, чи вона не випробовуватиме своїх трюків і на тобі, а мені не хотілося б, щоб це стало причиною…

— Облиш, Пауль, — перебив Шель. — У мене досить міцні принципи!

— Так, так, звичайно! — підтакнув Джонсон, протираючи очі.

Шель підняв кухоль і допив пиво. Його дивувало, чому Джонсон досі не згадав про Леона. «Мабуть, так захопився власними переживаннями, що просто забув про нього», — пояснював собі журналіст.

— Шкода, що ми не можемо після п'ятнадцяти років організувати зустріч усієї трійки, — сказав Шель, наводячи розмову на бажану тему.

Джонсон, хоч як вдавав неуважного, раптом глянув на співбесідника:

— На жаль, Джон, це неможливо. Не знаю, чи ти чув, Леона вчора поховали.

— Так, я був на Ейхенштрасе, розмовляв з хазяйкою, пані Гекль.

— І знаєш, як це сталося?..

Шель підвів голову. Граючись кухлем, сказав:

— Я листувався з Леоном.

— Справді? Він ніколи не згадував про тебе, був дуже скритний. Що ж він писав?

— Останцю звістку я мав від нього два місяці тому.

Шель вийняв листа. Подаючи його Джонсону через стіл, завважив:

— Прочитай і скажи, що ти про це думаєш.

Кельнерка, огрядна блондинка з веселими очима, підійшла до столика.

— Панове бажають ще пива?

— Як ти, Джон?

— Будь ласка.

— Принеси нам два світлих, Трудо, — попросив Джонсон.

Кельнерка одійшла, і він заходився читати листа. Закінчивши читання, недовірливо похитав головою.

— Фантастично! Бідний Леон!

— Як розуміти цей лист, Пауль? — спитав Шель, зацікавлено дивлячись на нього.

— Сподіваюся, це не єдина причина твого приїзду в Гроссвізен?

— Ні, але це значною мірою впливає на мій задум. Адже слова листа звучать як драматичне прохання про допомогу.

— Схоже. Можна мені прямо розповісти всю правду?

— Звичайно.

— Леон Траубе в останній період свого життя був психічно хворою людиною. Факт прикрий, одначе правдивий.

— Що? Як це сталося?

Білява кельнерка принесла запотілі кухлі пива. Поставила їх на картонні кружки і відійшла, погойдуючи боками. Друзі знову запалили.

— Леон був серйозно хворий, — говорив Джонсон. — Очевидно, він помер би що до кіпця року. Сухоти були тільки однією з багатьох причин психічної кризи Леона.

— Дивно, чому Леон ніколи в своїх листах не згадував про хворобу.

— Він був дуже скритний і недовірливий. Після війни ми перестали зустрічатись; я проводив час у зовсім іншому товаристві, він намагався знайти якусь мету в житті. Не думаю, щоб йому це пощастило. З роками Леона охопила особлива депресія, він одвернувся від світу і замкнувся в собі. Коли у нього виявили сухоти, остаточно скис. Дізнавшись про його скрутне становище, я одразу запропонував матеріальну допомогу. Спершу він одмовлявся, потім приймав її зовсім байдуже, мов якусь данину.

— Як ти пояснюєш його дивний лист, Пауль?

— На мою думку, де плід хворої фантазії. Уже півроку, як Леон долучився до якоїсь, на його думку, страшної таємниці. Вбачав довкола себе ворогів. Тобто хворів на манію переслідування. Боровся з привидами, нарешті піддався їм, втратив рештки здорового глузду і вчинив самогубство.

Шель слухав уважно. Висновки Джонсона мотивували дивний хід подій і розвіювали його сумніви.

— Гаразд, — сказав Шель, — але чи не можеш ти пояснити, що примусило Леона написати такого листа?

— Не знаю. Останнім часом він не був одвертий. Патякав про якісь «темні сили», що оточують його, проте дуже важко повторити ті похмурі монологи. Зрештою, Леон помер. Коли він і напав на слід якоїсь таємниці, то тепер ми вже не дізнаємось, про що йшлося.

— Ото ж то й є, помер! — пробурмотів Шель з невиправданою перекірливістю. — Мене цікавить, одначе, як він пояснив би свого листа, коли б жив.

— Можливо, його дух прийде опівночі до тебе і розкриє секрети! — пожартував американець.

— Слухай, Пауль, не подумай, що я дріб'язковий, але як пояснити, що Леон покінчив самогубством, знаючи про мій приїзд? Адже він ждав мене.

— Не вимагай од мене, щоб я розумів поведінку психічно хворої людини. Такі індивіди в афекті діють всупереч будь-яким принципам логіки.

— Нехай так. Але ж Леон вислав два листи, і один з них не дійшов. Чи це не примушує замислитися?

— Ми не знаємо, чи він справді вислав два. Міг тільки так написати, щоб надати своїм словам більшої ваги. Зваж: сто марок були для нього великою сумою, двісті — майже недосяжною. Я певен, що він вислав лише той лист, якого ти одержав.

— Можливо, — погодився Шель трохи скептично. — Лишається ще тільки одне питання.

— Слухаю.

— Після розмови з фрау Гекль я надумав на час перебування в Гроссвізені оселитися в Леоновій кімнаті. Хазяйка твердить, що вранці, після смерті Леона, двері в його кімнату були прочинені. Правда… там зіпсований замок, — зачиняючи двері, їх треба сильно притиснути… — почавши про це, Шель збагнув, які заплутані і безпідставні його сумніви. Жалкував, що взагалі згадав про них. — А втім, це не істотно, — сказав. — Бідний Леон! Сподіваюся, його лікували?

— Звичайно! Я сам доручив його найкращому в місті лікареві і платив за лікування.

— Якийсь Нанке чи Мінке…

— Доктор Менке. Він не тільки чудовий терапевт, але й видатний психіатр.

— Пані Гекль казала ще… — почав Шель і замовк. Що міг знати Джонсон про якогось старого п'яницю? Згадка про ці незначні деталі не мала ніякого сенсу. — Отже, справу Леона Траубе вважати закінченою? — запитав він за хвилину.

— О, з цілковитою певністю. Адже у нас достатньо власних проблем. Шкода, що ми не підтримували зв'язку, тебе не спіткало б таке розчарування.

— Хтозна… — Шель глянув у пронизану снопом світла гущавину парку. — Досить про Леона, побалакаємо про приємніші справи.

— Коли так, передаю тобі слово, — з смішною покірливістю сказав Джонсон.

— Знаєш, Пауль, справжня мета моєї подорожі — це зібрати матеріал для репортажу про ФРН.

— З якоїсь певної галузі?

— Ні. Мені хотілося б поповнити загальні враження коротенькими сценками з щоденного життя і, можливо, додати щось про асиміляцію переселенців…

— О, це питання досить делікатне. За останні роки сюди прибуло багато людей, які дістали статус репатріанта на підставі свого національного походження. Вони приїхали, заохочувані мріями про високі ренти, відшкодування і загальний добробут. Це — одна з найсерйозніших проблем.

— У поїзді я чув розмову про тимчасовий табір поблизу Гроссвізена.

— Є такий. Він міститься на Веберштрасе. Ти хотів би піти туди?

— Якщо це можливо…

— Вхід не заборонений, але у тебе виникне неправильне враження. Цей табір не є гордістю нашого міста.

Вони розмовляли ще кілька хвилин, потім рушили до міста тією ж дорогою, що й прийшли. Перед будинком суду Джонсон сказав:

— На жаль, я мушу повернутися в контору, сьогодні у мене суд. Початок призначено на тринадцяту годину. Давно вже я ні з ким не розмовляв так щиро. Шкода, що раніше не знав про твій приїзд.

— У мене ж не було твоєї адреси, щоб повідомити.

— Звичайно.

Прощаючись, Джонсон запросив Шеля на вечір до себе.

— Не знаю, чи сподобається тобі у нас, — зауважив він. — Це залежатиме від багатьох речей…

Шель ішов назад приголомшений. Не міг зібрати докупи свої думки і враження. «Так завжди в житті буває, — філософствував він. — Людина до чогось готується, складає плани, наперед обмірковує ходи, а потім усе складається інакше — треба імпровізувати і давати собі раду за непередбачених обставин».

Траубе! Велика таємниця виявилася лише плодом хворої фантазії. Можна було б з цього сміятися, коли б не трагічне закінчення. Він глянув на годинника: скоро перша. Час обідати.

Зайшов до їдальні, де пропонували «швидкі, дешеві страви». У довгастому приміщенні майже нікого не було. На високому стільці сиділа жінка, яка, видно, зачіскою намагалася бути схожою на Бріжіт Бардо. Вона обвела Шеля швидким оцінюючим поглядом і знову втупила очі в меню, яке висіло високо над буфетом. Ліворуч, біля «музичної шафи», стояла молода пара. Дівчина розмірено жувала гумку, хлопець у шкіряній куртці кинув до отвору автомата дрібну монету. Шель помітив, як вибрана пластинка впала на обертовий диск, а механізм спустив ручку адаптера. «Pur immer dein…»[22] — пролунав з гучномовця нудотний тенор.

Після обіду Шель подався розшукувати Лютце, про якого згадала фрау Гекль. По дорозі оглядав вітрини, часом зупинявся і читав торговельні реклами.

На певній відстані за ним помалу їхало таксі. Табличка «Вільно» була спущена. Шофер пильно стежив за журналістом, який ні про що не здогадувався.

Бункер містився на околиці міста. Величезне залізобетонне склепіння височіло над землею. Сіра, мовчазна згадка про війну… Біля входу Шель зупинився, щоб очі звикли до мороку. Темрява помалу розсіювалася. Зверху крізь отвір чи якусь щілину прохоплювався тоненький сніп світла. Журналіст поступово розрізняв предмети: велику прямокутну коробку, що скидалася на шафу, і низькі нари, поруч з якими стояла скриня. Біля одної стіни притулився збитий з дощок стіл. Сині, високі стіни неприємно вражали пусткою і проймали підвальною холоднечею.

— Гер Лютце!

Голос одбився від стіни глухою луною. Ніщо не ворухнулося, ніхто не відповів. «Напевно, у місті», — подумав журналіст.

Він вийшов на шосе і безпорадно оглянувся. Поблизу нікого. Тільки здалеку їхав хтось на велосипеді. День був теплий, погожий, від полів, що хвилювалися жовтавою зеленню, линули приємні пахощі. Шель глянув на безхмарну блакить, і йому стало трохи сумно: таке самісіньке небо простягається далеко звідси, над Польщею…

Велосипедист під'їхав ближче. Шель розпізнав мундир поштаря. Містка сумка лежала на багажнику.

— Вибачте!.. — гукнув журналіст, підходячи.

Листоноша, згорблений, сивоголовий чоловік, спинився.

— Слухаю.

— Я шукаю пана Лютце. Дома його немає, — показав Шель на бункер. — Може, ви знаєте, де він працює і коли повертається?

— Лютце? Жартуєте! Такі не працюють. Це відомий п'яниця!

— Мені дуже треба побачитися з ним. А часу мало…

— Спробуйте дізнатися про нього в трактирі «Під короною» або «Під соколом». Якщо він роздобув кілька пфенігів, то, напевно, там пропиває їх. — Поштар окинув Шеля зацікавленим поглядом. — Ви нетутешній…

— З Вроцлава.

— О, я родом з Ополя, — зрадів старий. — Ви приїхали сюди назавжди?

— Ні, лише на сім днів.

— Я мешкаю в Гроссвізені вже чотири роки. — Старий завагався. — Переїхав до ФРН з дружиною та сином у 1956 році, — додав він, непевно позираючи на Шеля. — Ви вперше тут?

— Ні, я був у Гроссвізені п'ятнадцять років тому. Рік у концентраційному таборі Вольфсбрук.

— Ага! — листоноша заклопотано крутив кермо. — Пробачте, що забираю у вас час. Може, підемо до міста разом? Цікаво, як там у нас тепер?

Вони помалу йшли вздовж шосе. Шель відповідав на запитання старого поштаря і сам слухав його оповідь.

— Цілий рік ми сиділи в пересильному таборі, — розповідав той. — Важко було з квартирою і роботою. Тутешні люди не люблять нас, вони думають, що ми відбираємо у них заробітки.

— А де ви працювали в Ополі?

— До сорок п'ятого був керівником відділу в арбейтс-амті[23], потім дістав посаду бухгалтера в конторі Червоного Хреста. Робота гарна, спокійна, але знайомі намовили нас виїхати до Західної Німеччини.

— Ви задоволені?

Старий знизав плечима.

— Нема чого жалкувати, пане. Що зроблено, того вже не повернеш. Найгірше було в таборі. Мою дружину все так розчарувало, що вона стала сварлива, на все нарікає, з усього бідкається. Син ходить до школи. Записався до Bund Deutscher Jugend[24]. Але, мабуть, це вас не цікавить?

— Навпаки! Дуже цікавить! Ви не могли дістати роботу за своєю професією?

— Жартуєте! Лише через півроку я став за сторожа магазину. Потім випала робота з кращою оплатою, але дуже важка — на консервній фабриці. І тільки знайомий допоміг влаштуватися листоношею. Про посаду в конторі нічого й думати. Молодь настроєна особливо вороже. Нас часто називають «ді поляцен», а то майже завжди «ост-дойч»…

Зупинившись біля трактира «Під короною», старий подав Шелю руку.

— В дивні часи ми живемо, пане. Невідомо, кого за це звинувачувати, ясно тільки одне — найгірше завжди простій людині. — Він попрощався і поїхав, низько зігнувшись над кермом.

Шель не знайшов Лютце в трактирі «Під короною». Розпитуючи перехожих про дальшу дорогу, журналіст незабаром спинився біля оточеного віковими дубами трактиру «Під соколом».

Невеличкі вікна замріяно дивилися на зелень палісадника. Над відчиненими дверима висів герб: оточений штандартами сокіл. Кам'яні пристінки підпирали стіни. Будиночок скидався на немічного старця, що, забутий світом, дрімав у затінку крислатих дерев.

Шель ступив з похмурого ґанку прямо до великої кімнати, де було повно диму і пахло пивом. З цікавістю озирнувся: масивні балки перерізали низьку стелю, проміння сонця, пробиваючись крізь віконця, освітлювало столи і лавки під стінами. Кілька чоловік голосно розмовляли, попиваючи пиво; праворуч од входу хтось сьорбав суп. Приземкувата корчмарка, витираючи прилавок, глянула на Шеля.

Журналіст підійшов до буфету.

— Я шукаю пана Лютце. Може, він…

Жінка показала великим пальцем на куток:

— Онде сидить.

Обернувшись, Шель помітив згорблену над столом спину. Незнайомець був одягнений у потертий сірий піджак. Важко спирався ліктями на стіл, сховавши обличчя в долонях; посеред столу перед ним стояла порожня чарка. Шель ступив до нього.

— Лютце?

Той мляво підвів голову. Неголене обличчя було схоже на висушене яблуко: зморщене, безбарвне; очі налиті кров'ю, затуманені чоловічки дивилися без будь-якого виразу.

— Лютце? — повторив Шель.

Повіки п'яниці звузилися. Він намагався розпізнати людину, що стояла поруч. Не пригадуючи нічого отупілим мозком, він схилив голову, байдужий до всього, що діється навкруги.

«Справді, дивний приятель, — подумав Шель. — Фрау Гекль мала рацію…»

Він сів і легенько штовхнув незнайомця.

— Лютце, — сказав над самісіньким його вухом. — Якщо ваше прізвище Лютце, то я хотів би поговорити з вами про Леона. Про Леона Траубе!

Ці слова пробилися до свідомості п'яного. Він випрямився і подивився на журналіста.

— Я приїхав до Леона, розумієте? Кажуть, ви були друзями?

— Хто ти такий? — голос був низький і хрипкий.

— Ян Шель, із Вроцлава.

— Звідки?

— З Польщі, я приїхав до Леона, — чітко повторив журналіст, сподіваючись, що його слова викличуть у затуманеному алкоголем мозку якийсь відгук.

— Ага! — пробурмотів Лютце і гучно гикнув.

— Ви знали Леона?

— А що? — буркнув Лютце, не виявляючи ні крихти зацікавленості до розмови.

— Леон був моїм приятелем.

— Леон? Чого ти хочеш від Леона? Відчепись од нього… Що він зробив тобі? Ти… ех… — Він кашлянув і зразу ж захлинувся від кашлю. Хапаючи губами повітря, простягнув руку до чарки, що стояла перед ним, підніс її до рота, перехилив і, не відчувши на розпухлому язиці сподіваного смаку, розчаровано скривився.

— Niks! Verfluchter Dreck![25] — вилаявся Лютце і відвернувся до стіни.

Шель подав знак корчмарці, що придивлялася до них, замовив «чвертку» і попросив чарку. Жінка з упередженням глянула на п'яницю, презирливо потягнула носом і відійшла за прилавок. Шель запалив сигарету. Одержавши пляшку, він наповнив чарки.

— Шнапс, Лютце!

Скуйовджена голова жваво підвелася, очі пожадливо втупились у чарку. П'яниця миттю вихилив її.

— Добре! — причмокнув він і витер рот долонею. Потім зацікавлено зиркнув на свого сусіда.

— Леон Траубе, — терпеливо нагадав Шель.

— Чого тобі треба від нього? — Очі старого пестили пляшку.

— Леон був моїм другом.

— У нього не було друзів, — пробелькотів Лютце і, позираючи спідлоба на незнайомого, що його пригощав, спитав: — Хто ти такий, га?

— Шель. Я приїхав з Польщі, щоб побачитися з Леоном.

Лютце намагався збагнути зміст розмови, проте не міг склеїти докупи розкиданих думок.

— Леона вже немає, — пробурмотів він нарешті і, боязко озираючись, додав тихіше: — Вони вбили його.

Шель налив півчарки і сказав:

— Леон покінчив життя самогубством.

На обличчі п'яниці з'явилася хитра гримаса.

— Dreck![26] — він жадібно ковтнув горілку. — Хто ти такий? — спитав він з наполегливою впертістю.

Журналіст повторив своє прізвище.

— Шель… Шель… — здавалося, Лютце копається в пам'яті. — Леон знайшов чемодан, — сказав він раптом.

— Який чемодан?

— Шель, га? У мене є щось для тебе, — намагаючись всунути руку в кишеню, він погойднувся і впав би з лавки, якби не міцне плече журналіста. — Леон залишив чемодан для тебе, — белькотів п'яниця, завзято копирсаючись у кишенях.

— Який чемодан?

— Чемодан… з підвалу. Це була золота людина! — не знаходячи того, що шукав, Лютце сперся ліктями на стіл і, дивлячись кудись у простір, жалібно повторив: — О, золота людина! — Він важко похитав головою. Великі п'яні сльози покотилися вздовж носа.

Шель оглянув відвідувачів трактиру. Кілька чоловік, що сиділи поодаль, скоса поглядали на них. За одним столиком гладкий, благодушний німець, махаючи люлькою, розказував анекдоти.

— Шель, — мурмотів Лютце, — Леон залишив щось…

— Що? Кажи, чоловіче, що? — журналіст втрачав терпіння.

П'яниця нахилився до нього:

— Чемодан з підвалу, — прошепотів таємничо.

Шель зморщив чоло, намагаючись зрозуміти, про що йдеться. Підвал… чемодан… вбивство Леона… Згадував різні епізоди п'ятнадцятилітньої давності, що могли б пояснити слова Лютце. Справді, вони тоді несли якісь ящики й чемодани. Але який зв'язок могло це мати зі смертю Леона? Шель не міг зв'язати тих давніх подій з трагедією останніх днів.

— Хто вбив Леона? — спитав він з притиском. — Хто?

Чоловічки п'яниці заяскріли злістю.

— Вони! Дізналися про чемодан… Але вони не захопили його! — Лютне стукнув кулаком по столу, у горлі забулькотів неприємний сміх.

— Хто це «вони»? — стиха мовив Шель.

Але Лютце не дочув питання. Булькотіння сміху раптом змінилося сильною гикавкою. Худе тіло старого аж затіпалося. Бурхливо й гучно вдихаючи повітря, чіпляючись руками за стіл, він намагався втримати рівновагу. На обличчі з'явився вираз болю й безпорадності.

Шель дивився на п'яницю з непереборною огидою. Корчмарка вийшла з-за прилавка.

— П'є з самісінького ранку. І де тільки він бере гроші. — Якусь мить жінка мовчала вагаючись. — Чим я можу вам допомогти? — спитала нарешті.

— Коли б ви покликали таксі, я б одвіз його додому, — відказав Шель.

— Ви, мабуть, нетутешній? Пробачте, — додала вона швиденько. — Це не моя справа. Його всі знають як гіркого п'яницю.

— Я чув про це, але все одно буде краще, коли він повернеться додому.

— Добре, спробую перехопити таксі, — погодилася корчмарка виходячи.

Приступ гикавки минав. Важко дихаючи, Лютце намагався щось сказати, але з горла вихоплювалися лише невиразні звуки. Журналіст нетерпляче поглядав на двері.

— Прошу, таксі чекає! — гукнула корчмарка.

Розплатившись, Шель допоміг п'яному підвестися і, скоріше тягнучи його, ніж ведучи, вийшов з трактиру. Шофер таксі пильно глянув на пасажирів і неохоче відчинив дверцята.

— Сподіваюся, він не забруднить машини?

— Я заплачу за все, — заспокоїв його Шель, впихаючи Лютце на заднє сидіння.

Їхали недовго. Лютце поводився спокійно, лише на поворотах безсило сповзав убік. Коли машина спинилася, Шель розплатився, дав водієві чайові і потягнув обважнілого п'яницю до темних дверей бункера. Лютце вже не стояв на ногах. Шель поклав його на нари, потім запалив сірника і, помітивши свічку, що стояла на ящику, засвітив її. Глянув на Лютце. Той лежав, заплющивши очі, дихаючи важко, але розмірено.

— Лютце!

Очманілий чоловік не озивався.

— Лютце! Прокинься, холера! — гукнув Шель, трясучи його за плече.

Важкі повіки Лютце поволі піднялися.

— Що таке?

— Це я, Шель, друг Леона.

— Бідний Леон! — промимрив той.

— Що сталося з Леоном? — Шель голосно акцентував кожний склад. Бетонне склепіння відлунювало уривки слів.

Лютце відказав лише за хвилину:

— Замордували його!

— Хто, Лютце? Хто?

— Вони. — Рука непевно піднялася, вказуючи пальцем кудись у глиб сховища. — Та Леон їх обдурив, ха-ха-ха!

Стіни завторили божевільним реготом.

— Леон був… був… — Обличчя алкоголіка раптом стало блідо-жовте, розширені від жаху очі дивилися на щось біля входу.

Шель здригнувся. Рвучко обернувся — світлий квадрат входу був порожній.

— Щодо… — відкинувся Лютце назад. З його грудей вихопився схожий на скавучання стогін, який перейшов у протягле, нелюдське виття. Лютце почав качатися на нарах, скоцюрблені пальці шарпали ковдру, одяг, ноги конвульсивно сіпалися, ніби в якомусь страшному танці. Полум'я свічки неспокійно затремтіло.

Шель якусь мить виряченими очима дивився на цю сцену, потім, отямившись, безпорадно відступив на крок. Лютце корчився немовби від страшенного болю. Стиснуті кулаки молотили повітря, викривлений рот запінився. Сині, тремтячі губи почали складати невиразні фрази:

— На поміч… Великий боже… Жахливі волохаті павуки… Скрізь павуки… О боже!

Потім усе перейшло в незрозуміле белькотіння, і знову — жахливий крик.

Шель з відразою дивився на розтерзану людську подобу. Огидне видовище викликало в ньому водночас і презирство, і жалість.

Пароксизм минув раптово. Скиглячи, Лютце безсило лежав на нарах, скоцюрблений, важко дихаючи, тремтячи всім тілом. Шель підійшов до хворого і поклав долоню йому на чоло. На спітнілих скронях прискорено тіпався пульс. Лютце образливо вилаявся і відіпхнув його руку.

Несподівано п'яниця сів і, дивлячись туманними очима кудись у далечінь, знову почав белькотіти уривками:

— Дайте мені спокій… Не буду… — Він глибоко зітхнув, а потім завів гнусаво: — Упокой, господи, його душу… Не журись, не знайдуть, — потішав за мить не знати кого. Зрештою виплюнув із себе потік грубої лайки і впав на нари.

Шель якусь хвилину ще спостерігав хворого. Припускаючи, що Лютце залишиться щонайменше кілька годин у стані глибокого запаморочення, підійшов до столу, вийняв з кишені записну книжку, видер аркушик і написав:

«Пане Лютце! Мушу неодмінно поговорити з вами! Я мешкаю на Ейхенштрасе в Леоновій кімнаті. Прийду сюди завтра вранці близько дев'ятої. Будь ласка, почекайте на мене. Ян Шель».

Він поклав записку біля свічки, погасив світло і вийшов з понурого сховища.

Повертаючись до міста, Шель намагався зв'язати докупи минулі події. Джонсон твердив, нібито Леон збожеволів. Лютце, хронічний алкоголік, не та людина, слова чи п'яні бредні якої можна брати серйозно. Що ж ховалося за цим усім? Як, де і від кого можна взнати правду? Він не знав у місті нікого, крім Джонсона, але той ставився майже скептично до його сумнівів та припущень.

Шель вийшов на одну з центральних вулиць міста, роздумуючи, як згаяти вільний час. Біля зеленого скверика, зупинився і, дивлячись на мідний пам'ятник Гете, згадав ще одну людину, яка могла б щось розповісти про Леона — лікар, доктор Менке.

«Можливо, не буде нічого нового, — думав він, — але хоч зроблю все, що в моїх силах, аби з'ясувати цю справу, — коли тут є що з'ясовувати».

Шель спинив таксі, яке тихенько проїздило повз нього, і дуже здивувався, коли побачив того самого шофера, з яким нещодавно їхав.

— Знов зустрічаємося, — сказав журналіст, поглядаючи крізь відчинене вікно.

— Справді! — усміхнувся водій. — Бензин дорогий, от я й чекаю, поки хтось поїде назад. Власне, я повертаюся додому, але можу ще вас одвезти. Сідайте, будь ласка. Вам куди?

— Мені б хотілося потрапити до доктора Менке, але я не знаю його адреси. Ви не чули, де він мешкає?

— Чув! Це один з найкращих лікарів у Гроссвізені. Ви почекаєте півхвилинки? — спитав шофер. — Я б хотів повідомити дружину, що спізнюся на обід.

— Прошу, я не кваплюсь.

Водій увійшов до будки таксофона, що стояла поблизу, причинив засклені двері, зняв трубку і набрав номер. Слухаючи, стежив за Шелем.

— Алло! 95–16?

— Так, — почулося в трубці.

— Говорить Нойбергер. Везу чоловіка в коричневому костюмі до доктора Менке.

— Добре. А як ви уладнали справу з Лютце?

— Він узяв гроші й напився. Чоловік, за яким я стежу, очевидно, шукав його, знайшов у трактирі «Під соколом» і через якийсь час одвіз непритомного до бункера. Повертаючись назад, спинив мене і сказав, що хоче поїхати до доктора Менке. Тепер чекає в машині.

— Це усе?

— Усе.

— Гаразд. Одвезіть його до доктора, а тоді можете зайнятися власними справами.

Нойбергер повернувся до таксі.

— У моїй роботі не можна точно визначити часу, — пояснював, — от я й повідомляю Фрідль, коли приїду. У неї тоді є час приготувати щось…

Їхали вони кілька хвилин. Зупиняючи машину перед білим старосвітським будинком, водій сказав:

— Приїхали. Доктор Менке приймає, здається, до шістнадцятої години.

Шель поглянув услід таксі, потім відчинив хвіртку і враз опинився в розлогому, старанно прибраному садку. На посипаному червоним гравієм півколі, перед самісіньким будинком, порався середній на зріст кремезний чоловік років тридцяти п'яти. У нього було світле, коротко підстрижене волосся і надзвичайно мускулясті плечі та руки. У спортивних штанях, в сорочці з підкатаними за лікоть рукавами, він скидався на міцного юнака. Чоловік підняв секатор і нагнувся над кущем. Зачувши кроки, він випростався і козирем глянув на Шеля.

— Куди? — спитав.

— Я хотів би побачити доктора Менке.

— У нього дві руки, дві ноги і одна голова. В зоологічному парку можна оглянути цікавіші екземпляри.

Шель спинився, вражений нахабством блондина. А той, спідлоба дивлячись на журналіста, крутив у руці ножиці.

— Чого ждеш, голубе? Дати тобі двадцять пфенігів на автобус?

— Ви, мабуть, один із психопатичних пацієнтів доктора? — спокійно поцікавився Шель.

— Психо… що? — збагнувши, що прибулий кепкує з нього, блондин грізно посунувся до нього. — Шукаєш бійки?

— Гюнтер! — різкий, авторитетний голос вплинув на того, як батіг.

Шель побачив стару, сувору на вигляд жінку в чорному скромному вбранні.

— Добридень, — звернувся до неї журналіст. — Доктор дома?

— Доктор прийме вас у кабінеті, прошу, заходьте, — сухо відказала жінка і, обернувшись, рушила в будинок.

Шель опинився у великій приймальній. «Доктор Менке користується, безумовно, великим успіхом, — подумав він, дивлячись на пухкий сірий килим, великі крісла і важкі портьєри, — все підібрано в гармонійних тонах». У дверях з'явилася медсестра. Шель повторив своє прохання.

— Ви домовилися про годину консультації? — спитала вона.

— Ні, я в Гроссвізені проїздом. Справа, що мене привела сюди, приватна.

— Ваше прізвище?

— Ян Шель.

— Почекайте, будь ласка.

Незабаром жінка повернулася.

— Заходьте, доктор чекає.

У кабінеті, куди ввійшов журналіст, усе виблискувало чистотою. Пробиваючись крізь голубуваті завіски, сонячне світло створювало в приміщенні приємну, прохолодну півтемряву. За масивним столом сидів статечний, сивий чоловік. Біла борода, вуса й кущисті брови надавали його обличчю добродушного виразу. Старий скоріше був схожий на мудреця чи патріарха, ніж на служителя сучасної медицини.

— Сідайте, будьте ласкаві, — запросив він, показуючи. на стілець біля столу, — Чим можу служити? Сестра сказала, що ви в Гроссвізені проїздом.

— Так, пане докторе, — Шель подумав, чи не розповісти про випадок в садку, але, трохи подумавши, вирішив промовчати. — Мій візит не пов'язаний з медичною консультацією. Я просив би вас поінформувати мене в одній динній, інтригуючій справі.

— Прошу.

— Я приїхав до Німеччини на прохання свого приятеля Леона Траубе. Мені сказали, що він був вашим пацієнтом.

Лікар мовчки кивнув головою.

— Приїхавши, я дізнався про його смерть. У розмові з моїм знайомим з'ясувалося, що покійний хворів на психічний розлад. Чи могли б ви, докторе, сказати про це щось докладніше? Незважаючи на деякі відомості, я не зовсім певен, що тільки невиліковна хвороба Леона Траубе була причиною його самогубства.

Доктор Менке на хвилину замислився.

— Я ніколи не розказую стороннім про своїх пацієнтів, — мовив поволі. — Хто міг би підтвердити, що ви добре знали небіжчика?

— Пауль Джонсон, помічник прокурора, може поручитися за мене.

— О, це ім'я добре відоме в Гроссвізені. Дякую. Уточніть, прошу, своє питання, і я охоче відповім вам.

— Мене цікавить історія хвороби Леона Траубе.

— Застарілий, невиліковний туберкульоз легенів і — що з цього випливає — кровотечі, фізичне виснаження. На грунті перевтоми й виснаження виник розлад нервової системи. Дослідження, проведені за останні три місяці, показали депресивний психоз. Хворий дедалі частіше почував себе пригнічено, втратив віру в себе, став підозріливий, у нього виникла манія переслідування, — без запинки, з легким гонором розповідав сивий лікар, добродушно всміхаючись.

— Розумію, — сказав Шель. — Бачите, я одержав від нього тривожного листа. Хоч я й знаю, що його писала людина хвора, проте не можу позбутися неясної підозри, що цей лист — щирий і правдивий. Важко уточнити здогад, не маючи речових доказів. Я думаю, чи не міг бути причиною його самогубства якийсь шок, і сушу собі голову, де знайти відповідь.

Доктор Менке слухав уважно, дивлячись прямо в лице співрозмовника. По якійсь хвилині Шель відчув неспокій. Десь в глибині мозку виник невиразний спогад. Здавалося, він уже був колись у такому стані… Раптом тьмяні контури давньої події загострилися, образ постав у пам'яті надзвичайно виразно: змія!

Шель провів долонею по скронях. Був тоді ще дитиною… Прогулянка до зоологічного парку… засклений терарій… написи, що викликали легке тремтіння: гримуча змія, чорна мамба, кобра… Боязкі погляди в нерухомі, безбарвні очі в пласких трикутних черепах. Враження збереглося, асоціація викликала тривогу: зіниці людини, що сиділа навпроти, були такі ж скляні на вигляд і позбавлені життя, як у… змії!

Одразу ж відігнав од себе неприємні думки, бо збагнув, що лікар звертається до нього.

— … створюють довкола себе атмосферу недовір'я й тривоги, хоч зовнішня поведінка тих індивідів не викликає у випадкового спостерігача ніяких сумнівів. Виявлені у Траубе симптоми були характерними проявами психозу. Його лист, безумовно, є нагромадженням сенсаційних інсинуацій, драматичних висновків і таємничих сугестій. Хіба не так? — Лікар усміхнувся, але очі лишалися холодні, без виразу.

— Може й так, — неохоче згодився Шель.

Він втрачав певність. Візит до цього «мага» не давав сподіваних наслідків, хоча журналіст і сам не знав, на що, власне, розраховував. То все видавалося незначним, то знову…

— Траубе знав, що я приїду до нього, — сказав Шель. — Хіба це не повинно було вплинути на нього позитивно і до деякої міри заспокоїти? Чому він заподіяв собі смерть перед самісіньким моїм приїздом?

— Психопати часто діють у стані афекту. Вони втрачають самоконтроль, поводяться всупереч будь-яким нормам і чинять щось зовсім незрозуміле. Коли нервове подразнення минає, хворі часто не пам'ятають своїх вчинків, — голос лікаря був лагідний і переконливий.

— Чи це не означає, що Леон Траубе забув про надісланий до мене лист?

— Можливо.

— Але як він міг забути про мій приїзд, адже я повідомив його листовно? — не здавався Шель.

— Манія переслідування, певно, заступила в пам'яті всі інші ідеї.

Намагаючись уникнути погляду, що викликав неспокій, Шель опустив очі.

— А ви, докторе, не знаєте чоловіка на прізвище Лютце?

— Лютце? — щиро здивувався Менке. — Гіркий п'яниця?

— Він.

— Одного дня, коли поліція відводила отруєного алкоголем до в'язниці, мою увагу звернули на нього. Але не мав нагоди познайомитися з ним особисто, та й не збираюся робити цього.

— Лютце був близьким знайомим покійного.

— Хіба я відповідаю за добір знайомих пана Траубе?

— Лютце, безумовно, алкоголік, але, наскільки мені відомо, не хворіє на психоз, і він запевняв мене…

— Пане Шель! — різко перебив його лікар. — Я охоче говоритиму з вами про обставини, які передували чи сприяли смерті вашого приятеля, проте не почуваю себе компетентним вести дискусію з приводу поглядів чи вірувань незнайомих мені людей.

Здивований тоном лікаря, журналіст підвів голову:

— Докторе Менке, ваші пояснення були точні, зрозумілі і переконливі. Однак мені здається, що за трагедією Леона Траубе криються якісь нез'ясоваиі обставини, що перебувають у прямому зв'язку з його смертю. Досі я, на жаль, не зумів знайти факти, які б підтвердили мої підозри.

— Інтуїція? — сарказм лікаря був очевидний.

— Шосте почуття, — відповів Шель серйозно, дивлячись на Менке.

— Необхідне для вашої професії. Чим можу служити вам ще?

Повільно підводячись з стільця, Шель раптово спитав

— Траубе не згадував про папери?

Вираз обличчя лікаря змінився, повіки на мить прикрили нерухомі зіниці.

— Про які папери? — лікар нетерпляче зморщив лоба.

— Документи, акти?

Менке вп'явся поглядом в обличчя поляка.

— Авжеж, казав не тільки про папери, а й про кошмари, що його лякають, про полум'я, яке палить душу, про гномів, про привиди і темні сили, що чатують на його життя, — говорячи, лікар підвівся, обійшов письмовий стіл і спинився перед Шелем. — Боюсь, що я не задовольнив вашої цікавості?

— Навпаки, пане докторе, розмова з вами була надзвичайно повчальною. Дуже вам вдячний за те, що ви присвятили мені стільки цінного часу і пояснили мені таємниці медицини.

Вони подали один одному руки. Йдучи до дверей, Шель обернувся:

— О котрій годині помер Траубе?

Відповідь пролунала негайно:

— Між дванадцятою і першою ночі.

— Дякую, до побачення!

Виходячи з кімнати, журналіст відчував на собі погляд блідих, холодних очей. Він аж здригнувся…

Коли Шель натиснув кнопку дзвінка під табличкою з прізвищем, сонце вже сідало за дахи будинків. Заграва надвечір'я затопила безхмарне небо.

— Нарешті! — вигукнув Джонсон, подаючи гостеві обидві руки. — Я вже бідкався, чи не забув ти адреси. Прошу, заходь.

Кімната, до якої Джонсон ввів Шеля, була вмебльована не дуже вимогливо, хоч окремі предмети безсумнівно були цінні. Біля короткого рояля примостилася шафка з хрусталем, сріблом, статуетками з дрезденської порцеляни, за нею — стояк з кактусами. Круг низького столу тулилися обтягнуті коричневою шкірою крісла. Уздовж одної стіни — низькі полиці, заставлені книжками, судячи з обкладинок, переважно сенсаційно-детективними. В кутку кімнати виблискував екран телевізора. Над роялем висіла двометрова картина, на якій було намальовано скелясте підгір'я з величезним замком на тлі похмурого неба.

— Почувай себе як дома, Джон. Сідай. Кароліна скоро прийде, вона була в місті і десь там чепуриться. Може, скинеш піджак? У нас досить тепло… Ні? — Він підсунув сигарети й подав сірники. — Розказуй, як ти згаяв час пополудні? Сподіваюся, не нудьгував?

— Ні, навіть цікаво, але про це пізніше. Скажи, як у тебе скінчилося в суді?

— Е, так собі. Під кінець дійшло до короткої словесної сутички з адвокатом, ми сперечалися доти, поки суддя не відклав справу. Я повернувся додому раніше, ніж думав.

Джонсон глянув на двері. Веселу міну змінила холодна посмішка.

— А от і Кароліна, — сказав він.

Шель підвівся.

Дружина Джонсона була надзвичайно вродлива. Під блідо-зеленою вовняною сукнею вимальовувався гнучкий стан, чудові стрункі ноги. Густі чорні кучері надавали її витонченому личку ще більшої чарівності, сині очі яскріли веселістю.

— Ян Шель, з Польщі, — Кароліна, моя дружина, — познайомив їх Джонсон.

Усміхаючись, Кароліна подала маленьку руку. Шель згадав турботи Джонсона і визнав у думці, що врода цієї жінки безперечно має привертати увагу чоловіків. Коли всі сіли, Джонсон сказав:

— Сподіваюся, ми щось вип'ємо перед вечерею? Кароліно, шеррі, правда? А ти, Джоне?

— Байдуже, Пауль, аби холодненьке.

— Гаразд, — виходячи, Джонсон увімкнув телевізор.

Зручніше вмощуючись, Кароліна поклала ногу на ногу.

— Ви давно знайомі? — спитала.

— Давненько. Ми зустрілися за обставин, які надали нашому знайомству особливого значення.

— Пауль згадував про це, — сказала вона, зацікавлено дивлячись на Шеля. — Ви приїхали з Польщі?

— Я поляк.

— Німці не дуже симпатизують вам.

— Я думав, що ви… — боячись бути нетактовним, він замовк на півслові.

— Німкеня? О, ні! Я народилася й виховувалась у Швейцарії.

Джонсон приніс тацю з наповненими чарками. Мовчки поставив її на столику і заходився настроювати телевізор.

— Цікаво, чи ти пізнав Гроссвізен? — спитав він, регулюючи зображення. — Місто розрослося, там, де були руїни, тепер знову стоять будинки, споруджено чимало нових.

— Я уявляв собі, що тут просторіше. Мені хотілося б, якщо дозволить час, оглянути місце, до був наш підвал. Чи, може, цю територію забудовано?

— Ні, там парк. Жоден з колишніх власників не об'явився, і земля перейшла у власність держави.

На екрані телевізора з'явився оркестр: грали увертюру до «Каліфа з Багдада». Джонсон повернувся до столу.

— Вип'ємо! — запропонував він. — Пляшка охолоджувалася три години.

Підняли чарки. Джонсон подав шкатулочку з сигаретами.

— Оті ліворуч — американські, праворуч — англійські.

Запаливши сигарету, Шель спитав Кароліну:

— Дозвольте нам вернутися на хвилинку до минулого? Є кілька питань, яких ми не встигли до кінця обміркувати сьогодні вранці.

— Охоче послухаю вас, але з умовою, що згодом ми поговоримо про справи приємніші, — відказала вона.

— В уяві Кароліни, — вставив Джонсон, — далеке минуле зв'язане з бомбами, трупами і кров'ю.

— Фе, противний, — скривилася Кароліна.

— Обіцяю скоротити розмову про воєнні переживання до мінімуму, — хутенько запевнив Шель. — Зрештою, це не таке вже істотне. Я приїхав до Гроссвізена в зовсім іншій справі. Бачите, нас тоді було троє…

— Кароліна не знала Леона, — зауважив Джонсон.

— А шкода? — звернулася вона до Шеля.

— Не думаю. Він був досить похмурий тип.

— Ох! — заклала руки за голову Кароліна.

— Пауль, — почав Шель, — а після мого від'їзду з Гроссвізена не сталося нічого такого, що мало якийсь зв'язок з підвалом?

— Не розумію твого запитання. Що ж могло статися?

— Коли ми вибралися звідти, обвалилася стеля, засипавши ґанок і вхід. Невже й досі ніхто не пробував витягти з підвалу скрині, чемодани та інші речі?

Джонсон задумався.

— Справді, якісь невідомі пробралися через руїни і зруйнували частину підвалу. А вже значно пізніше був наказ обшукати все, забрати цінні речі, а також… — він кинув погляд на дружину, — ідентифікувати трупи. Після того руїни зрівняли з землею.

— А ти ніколи не цікавився, що було в тих скринях і чемоданах, які ми тоді транспортували?

— Джон! Сподіваюся, ти не підозрюєш мене в тому, що я ходив з киркою й лопатою, аби дістати з руїн якісь там консервні банки з тушонкою?.. Бо що ж могло бути у тих ящиках, як не вкрадені з табору продукти? Натомість я скажу тобі цікаву річ, про яку дізнався оце недавно зовсім випадково. В'язнів, які транспортували скрині, після повернення до табору мали знищити, розумієш?

— Чому?

— Не здогадуєшся? Брати Шурікке готували собі безпечне й затишне гніздечко і тому не хотіли ризикувати.

— А конвой?

— То були довірені есесівці. А втім, невідомо, яка б доля їх спіткала. Подумай, чоловіче, як нам пощастило ході! Коли б не та влучна, кинута у слушний момент бомба…

— Ти був би ще одною «жертвою кривавої війни», — закінчила Кароліна, стримуючи позіхання.

Шель непевно всміхнувся.

— А ви? — спитав. — Що ви робили в той час?

— Вас це справді цікавить? Ходила до п'ятого класу початкової школи в Урі.

— Важко уявити вас дівчинкою з кісками, що біжить до школи з ранцем, у якому торохтить пенал. Але повернімося до наших спогадів.

Кароліна скривилась і почала уважно розглядати замок на неприступних скелях.

— Що сталося з братами Шурікке? — спитав Шель.

— Виїхали до Іспанії. У них був, як виявилося, значний рахунок в одному з мадрідських банків.

— Передбачливі.

— Так, крайсляйтера Шурікке вже немає в живих, два роки тому помер у Барселоні від інфаркту. Його брат тішиться спокійною старістю. На жаль, нічим його звідти витягти. Нищимо тих негідників, де тільки можемо, проте ще багато уникнуло кари.

— Отже, у підвалі не було ніякої похмурої таємниці, лише запаси консервів?

— Наскільки мені відомо. Чому ти питаєш?

— У мене була сьогодні цікава, швидше — неприємна зустріч з якимсь Лютце.

— Ганьба Гроссвізена, — сказала Кароліна. — Випиймо за його здоров'я! — Вона підвелася, розгладжуючи сукню. — Будь ласка, розливайте собі. А я приготую щось поїсти, ви, мабуть, зголодніли? — Не чекаючи відповіді, Кароліна вийшла, наспівуючи мелодію, яку саме грали по телевізору.

Шель скоса зиркнув на неї. Джонсон помітив його погляд і неспокійно поворухнувся.

— Зустріч з Лютце не могла бути приємною, але скажи, чим вона цікава? — спитав він хутенько.

— Лютце був добре знайомий з Леоном, правда?

— Вони зустрічались, а що їх єднало, — Джонсон розвів руками, — бог їх знає. Це зовсім протилежні характери. Один гіркий п'яниця, зацікавлений тільки в тому, щоб роздобути грошей на пляшку шнапсу, а другий психопат, май на увазі, непитущий.

— А проте Леон довіряв Лютце.

Джонсон кивнув головою:

— Наскільки я знаю, так.

— Лютце, коли я зустрів його, був сильно напідпитку, тому важко назвати нашу спробу порозумітися розмовою. Але в його белькотінні мене здивувала одна деталь: він сказав: «Леон залишив чемодан, чемодан з підвалу». На жаль, більше нічого не пощастило з нього витягнути. Я одвіз його до бункера. Там у п'яниці стався шалений припадок, і він, мабуть, спить і досі. Що могли означати його слова, Пауль?

— Це справді цікаво! — американець задивився на екран телевізора. — Цікаво! — повторив він. — Невже Леон щось вигріб? Однак підвалів багато. Ми ж поєднуємо ці слова з «нашим» підвалом.

— Леон же був з нами.

— Справді, не розумію. Варто пошукати в бункері цього чемодана.

— Не думаю, щоб ми знайшли його там, якщо він взагалі є.

— Тоді де ж?

— Не знаю. Мене більше цікавить, що може бути в чемодані і чи має це якийсь зв'язок із смертю Леона.

— Припущення, ніби Леон відкрив щось важливе, а потім наклав на себе руки, не логічне.

— Маєш рацію, Пауль. Дивне самогубство нашого приятеля заперечує всі можливі теорії. Єдиний вихід — добути у Лютце цього таємничого чемодана.

— У тебе є який-небудь план?

— Я залишив Лютце записку, що хочу з ним поговорити. Він знає моє прізвище, мабуть, Леон казав йому про мене. Сходжу до нього.

На порозі з'явилася Кароліна.

— Ви й досі не скінчили? Тоді розмовляйте і їжте, — сказала вона, ставлячи на стіл тарілки з хлібом, шинкою, холодним м'ясом та різними іншими апетитними закусками.

Шель попросив пробачення і вийшов до ванної. Миючи руки, він чув, як Кароліна хазяйнувала на кухні. З кімнати долинав голос Джонсона. «Розмовляє сам з собою?» — подумав журналіст.

Коли Шель повернувся до кімнати, американець саме засував фіранку на вікні.

— Сідай, Джоне, і покуштуй наших ласощів, — запросив він приятеля.

— Просто з банок, — додала Кароліна.

Чоловіки, захоплені своїми думками, їли швидко. Випили пляшку сухого вина, і настрій трохи поліпшився. Кароліна заходилася прибирати з столу.

— Даю вам ще чверть години на розмову, — сказала вона. — Через двадцять хвилин гратиме оркестр Карла Богландера. Оскільки мій чоловік танцює лише тоді, коли замість гвіздка ударить молотком по власному пальцю, оголошую вас своїм партнером… О, знаю, знаю! — вигукнула вона, побачивши нерішучість Шеля. — «З мене поганий танцюрист», — хотіли ви сказати. Охоче дам вам безплатний урок. — Тримаючи в руках гору тарілок, додала: — Отже, розмовляйте! Один, два, три!

Джонсон над силу всміхнувся.

— Що ж, користуймось з наших п'ятнадцяти хвилин, — сказав Шель. — Матимеш час завтра вранці?

— Щоб відвідати Лютце?

— Еге ж.

— Звичайно, піду з тобою. Справа починає мене інтригувати.

— Чудово! Слухай далі. Я був сьогодні також у доктора Менке.

— У нього? Чого?

— Хотів дізнатися щось нове про Леона.

— І що ж вельмишановний доктор Менке?

— Що це за людина, Пауль?

— Старий дивак, який уподобав собі театральну позу достойного патріарха. Безумовно, компетентний і заможний лікар.

— Гм, він прочитав мені коротеньку лекцію про Леонову хворобу. Говорив складно, стисло і дуже впевнено, але…

— Але що?

— Його очі… А втім, це неважно!. — Шель загасив недопалок і глянув на зосередженого хазяїна. — Я відрекомендувався докторові як Ян Шель з Польщі. Сказав, що був другом Леона Траубе і що ти міг би підтвердити мої слова. В розмові Менке спитав, чи я керуюсь інтуїцією. Я відповів, що в мене є шосте почуття, тоді він саркастично зауважив, що це необхідно для моєї професії. Це мене дивує. Розумієш, Пауль? Доктор Менке, якого я бачив уперше в житті, знає про мою професію!

— Ти не спитав його звідки?

— Ні, звичайно.

— Дивно, дуже дивно, — Джонсон задумався. Раптом стукнув себе по лобі: — Леон міг йому сказати, що чекає на твій приїзд, а при цьому згадав, хто ти такий. Адже Лютце теж знав про тебе.

— Справді, — згодився Шель. — Ти маєш рацію. Але якщо він уже чув про мене раніше, то чому спитав, чи в Гроссвізені хтось може ствердити мою особу?

— О, Менке — це старий позер і формаліст!

— Є ще одна справа.

— Слухаю.

— Я зустрів у саду доктора дивного індивідуума…

— Звичайно, Гюнтера, садівника, шофера і взагалі праву руку старого.

— Нахаба. Поводився страшенно зухвало.

— Мене це не дивує. На нього скаржаться докторові майже щодня.

— Чому ж Менке не вижене його?

— Їх щось зв'язує, але я не знаю подробиць. Гюнтер сліпо слухається старого.

— Чи Менке…

— Не обмовляйте дорогих відсутніх, — сказала, входячи, Кароліна. — Який страхітливий злочин вчинив той сивоголовий паяц?

Шель глянув на неї. Жінка спинилася, збагнувши його подив. Запала хвилина неприємної мовчанки. Джонсон сидів похмурий, гнівно стиснувши куточки вуст.

— Ми говорили про доктора Менке, — бездумно сказав Шель, аби розвіяти поганий настрій.

— Я чула. У Гроссвізені його називають святим Миколаєм з риб'ячими очима.

— Дуже влучне порівняння!

— Він намовляв мене, щоб я була його партнером у вертепі, в образі чорта…

— Ідеальна для тебе роль, — буркнув Джонсон. — Можу позичити тобі роги.

— Не хвилюйся, старенький! — заспокоїла його дружина. — Я вигадала цю казочку, щоб витягнути вас із того підвалу.

Вона підійшла до Після і легенько поклала йому руку на плече, коли той спробував підвестися.

— Пане асистент прокурора, — звернулася до чоловіка. — Ти забув свої обов'язки, чарки порожні.

Джонсон підвівся.

— Що питимеш? Бенедиктин, шеррі, бренді чи горілку Смірноффа?

— Для мене шеррі, my dear[27], — замовила Кароліна.

Коли чоловік вийшов з кімнати, вона кокетливо глянула на гостя:

— Після скількох чарок ви «розкручуєтесь»?

— Як коли. П'ю рідко, але витримую чимало. Не знаю, чи доцільно занадто «розкручуватися»?

— Хто вовка боїться… — фамільярно підморгнула Кароліна.

Шель відчув неспокій. Не хотілося бути причиною сімейних чвар. З скрутного становища його вивів хазяїн. Джонсон повернувся і, ставлячи келишки та пляшки на стіл, запитав:

— Льоду чи води?

— Прошу чистої.

— Авжеж, — завважила Кароліна, — ви, поляки, не розбавляєте горілку.

Диктор оголосив наступний номер програми:

— Зараз перед камерами телебачення виступить відомий оркестр Карла Богландера.

— За здоров'я «святого Миколая»! — сказала Кароліна, подаючи келишки.

Кімнату заповнила ритмічна мелодія «Ля Кубани». Чудовий напій пройняв Шеля приємним теплом. Кароліна глянула на нього, запрошуючи до танцю. Темпераментна музика збуджувала фантазію. В кімнаті стало душно.

… Шель лежав на ліжку н похмурій кімнаті на Ейхенштрасе. Крізь відчинене вікно легенько дихай свіжий вітерець, ворушив злинялу занавіску.

Іншим разом монотонний шум заколисав би Шеля, та після сьогоднішніх подій сон його не брав. У голові, мов у калейдоскопі, виринали і зникали картини, враження, тривожні роздуми сунули один за одним і гинули, щоб поступитися місцем іншим, які пливли широкою хвилею спогадів.

Кароліна! Молода, красива, струнка… Вони танцювали цієї ночі так, ніби їх уже ніщо ніколи не могло роз'єднати. І тільки тоді, коли змовкли звуки останнього танго, неохоче повернулися до столика.

Шель глибоко вдихнув повітря. Гнітила думка, що своєю поведінкою він образив Джонсона. Пауль багато пив, ставав дедалі буркотливішим і зрештою перейшов на вперте, гнівне мовчання. Пізно вночі провів Шеля додому. Обмінялися фразами ввічливості і холодно розсталися перед дверима. Американець пішов насуплений і апатичний. Шель жахнувся: чорти надали Гроссвізен, Пауля, Лютце… «Завтра ж виїду звідси, і все скінчиться», — вирішив він. У голові шуміло, думки плуталися. Меблі втрачали контури, картина з водяним млином перетворилася на безформну пляму…

Засинаючи, Шель знову подумав про Кароліну.