95-16

НЕСПОКІЙНА НІЧ

Джонсон приготував бутерброди і каву. Кароліна сказала, що в неї болить голова, і пішла в свою кімнату.

— Не знаю, чи варто ще раз читати ці жахливі звіти, — мовив американець, наливаючи каву. — Ми вже знаємо, що це наслідки канібальських дослідів доктора IIIурікке, і тепер нам треба обговорити дальші свої плани.

— Шурікке! Ось та людина, яка справді може цікавитись цими паперами. Але ж він у Барселоні, правда? — спитав Шель.

— Утік до Іспанії зразу ж після капітуляції Німеччини. Здається, живе там і досі. — Джонсон підсунув тарілку, пригощаючи друга.

Рантом у журналіста майнула блискавична думка. В пам'яті підсвідомо виникла малесенька деталь, зовсім незначна і невиразна, майже невловима. Він зосередив усю волю, намагаючись поєднати відомі вже факти з цим невловимим спогадом, але клапті найрізноманітніших думок, що мов блискавки пронизували мозок, відганяли одна одну, не давали зосередитись.

Джонсон підставки чашку.

— Однесу завтра цей чемодан у контору і розкажу все прокуророві. Тоді вирішимо, що робити з Грубером.

— Леон писав у своєму листі: «Якщо мої вороги дізнаються про це відкриття, вони вб'ють мене», — сказав Шель, немовби міркуючи вголос. — І все-таки хтось дізнався.

— Чи варто до цього повертатися? Завтра справою займуться криміналісти.

— І ще Леон писав: «Не можу нікому вірити», — вів далі журналіст. — Останні події майже спростували теорії про його неосудність. Доктор Менке… — Шель замовк, У голові знову майнув на якусь мить раптовий здогад.

— Не думаю, щоб Менке мав якесь відношення до цього.

— Ні… Якщо зробити логічні висновки з останніх подій, то вийде, що ниточки ведуть до одного й того ж.

— А саме?

Шель не відказав. Напружував мозок, намагаючись пов'язати докупи ці слабенькі ниточки підозри.

— Є! — вигукнув раптом і жваво підвівся. — Загляньмо ще раз до чемодана. Я хочу впевнитися, хочу щось перевірити…

— Що?

— Помітки на полях! Однаковий почерк… Хочу порівняти цей почерк…

— З чим? — спитав Джонсон, відкриваючи чемодан.

Шель вийняв з портфеля рецепти, які взяв у Леоновій кімнаті, потім розв'язав верхню папку. Перегорнув кілька аркушів і, знайшовши на одному з них написані від руки помітки, поклав поруч рецепти. Схожість була безперечна. Закінчення «ке» у підписах, хоч прізвища Пули й різні, зовсім не відрізнялися.

— Ось порівняй! Це — рецепти доктора Менке, які я знайшов у Леоновій кімнаті. Той самий почерк! — Шель підвівся, збуджений відкриттям. — Менке і Шурікке — це одна і та ж особа!

Джонсон похитав головою.

— Неймовірно! Мешкає тут багато років. Справді, почерк схожий.

— Пауль, ти ж бачив його в таборі. Повинен пам'ятати, який він.

— Намагаюся пригадати зовнішність доктора Шурікке. Але я бачив його лише кілька разів. Це був чоловік середнього віку, широкоплечий брюнет, не мав ні бороди, ні вусів. Їй-богу, я не можу сказати напевно, що йдеться про одну й ту ж особу, — він раптом повернув голову і завмер.

— Що там? — прошепотів Шель.

— Шарудіння за вікном, — так само пошепки відказав Джонсон.

Вони прислухалися. Здалеку долинали притишені звуки музики, голоси і сміх; десь проїхала машина, але поблизу панувала тиша.

— Е-е-е, напевно, тобі почулося, — обізвався журналіст, відчуваючи якийсь неспокій.

— Можливо.

— Що ж далі?

— Треба повідомити поліцію.

— Подумаймо передусім, який зв'язок мав Менке із смертю Леона? — мовив Шель, кладучи руку на картонну папку.

— Наскільки я пригадую, він був тоді в Гамбурзі на з'їзді психіатрів. Моя секретарка щось казала про це. Я міг би перевірити.

— Гм. Знаєш, Пауль, я сподівався, що коли ми знайдемо цей чемодан, то все одразу стане зрозумілим. — Шель заходився креслити пальцем на столі вісімки. — Так, ти маєш рацію, поліція негайно повинна зайнятися доктором. Бо інакше…

— Тсс! — перебив його американець, прислухаючись. — Все-таки у саду хтось є. Я чув шелест за вікном. Лишайся тут і вдавай, що розмовляєш зі мною, а я обережно вийду надвір.

Джонсон навшпиньки ступив до дверей і тихенько прочинив їх.

— Грубер не сказав нам правди, — вів далі Шель у порожній кімнаті, намагаючись говорити нормальним голосом. — Але я не думаю, щоб він був ініціатором чи головною пружиною в цій афері. Адже він хотів виїхати з Гроссвізена, залишити службу… Очевидно, розраховував на щедру винагороду. Можливо, мав намір шантажувати доктора, для якого ці документи були справою життя, або…

Раптом знадвору почулося якесь борюкання і стишені вигуки: «Джоне! Джоне!»

Шель вибіг у сад. Було темно. Обабіч доріжки росли кущі. Праворуч замаячила невиразна тінь. Шель напружив зір. Потім усе довкола нього завирувало. Швидкий, тупий удар в тім'я — і журналіст, хапаючись витягнутими руками за повітря, осунувся на землю.

Вологий холод на чолі трохи гамував біль, що аж свердлив голову. Шель помалу опритомнів. Розплющив очі, але побачив лише невиразні контури. Рояль, шафа з книжками, схилене обличчя Кароліни… Було таке відчуття, ніби він приплив до цієї кімнати з іншого світу, який лежить десь глибоко внизу.

— Кароліно!

— О, нарешті! — вона сіла скраю на тахті і поклала долоню хворому на щоку. — Я починала вже хвилюватися. Хотіла викликати лікаря…

— Пауль! Де Пауль?

— Лежить у спальні. Ні, нічого серйозного, — випередила вона його запитання. — Мені вже набридло перев'язувати ваші гулі. Краще було б просто напитися до нестями.

Шель спробував усміхнутися. Це знову викликало біль.

— Псякрев! — вилаявся він.

Кароліна мовчки поклала новий компрес на голову.

— Що сталося? — спитав журналіст.

— Звідки ж мені знати? Я залишила вас тут, проковтнула таблетку люміналу і незабаром міцно заснула. Розбудив мене якийсь гармидер, наче хтось грюкав дверима. Прокинувшись, я почала прислухатися, чи ви ще розмовляєте. У квартирі було тихо. Тоді я вийшла подивитися, що ви робите. Кімната була порожня, а вас я знайшла в садочку. Ви лежали долілиць, витягнувши руки вперед. Пауль — на спині, уткнувшись головою в айстри. Притягла вас додому. Не встигла отямитись, як побачила, що надворі щось горить. Я побігла туди і… вгадайте, що горіло?

Шель зиркнув на стіл: чемодана не було. Кароліна перехопила його погляд.

— Хтось розпалив вогнище з отих ваших паперів. Нічого не пощастило врятувати. Коли я прибігла, догоряли останні сторінки.

Шеля охопила лють. Він підвівся і, хоч у голові паморочилось, кинувся з кімнати. Вітер порозносив попіл од паперу по всьому подвір'ї. На закопчених камінних плитах чорнів обгорілий чемодан. Журналіст сердито штурхонув його ногою.

— Знову невдача! Знову! — сопів він.

На порозі з'явилася Кароліна.

— Чи варто так нервувати? — спитала вона.

— Варто! Ви не розумієте! Папери були надзвичайно важливі.

— Мені здається, вони завдали вам досить клопоту. Може й добре, що все так скінчилося.

— Ви не розумієте! — повторив Шель уперто, намагаючись перебороти роздратування.

— Гаразд. Я не розумію багато чого. Не розумію, наприклад, звідки ви взнали, що я поїхала з Грубером?

Не відповідаючи, Шель знизав плечима, глянув ще раз на почорнілий чемодан і повернувся до кімнати.

— Можна бачити Пауля?

— Звичайно, але не знаю, чи він опритомнів.

Вони зайшли до спальні. Джонсон одягнений лежав на ліжку. Дихав важко, але розмірено, мов людина, яка міцно спить.

— Що ж, — сказав Шель півголосом, — доведеться вам і далі бути сестрою-жалібницею.

— А ви?

— Я маю владнати дещо важливе. Злочинець, напевно, готується втекти.

— Шукати вітра в полі? Непоправний! Хіба не краще відпочити на зручній тахті і поговорити з Кароліною про справи, яких вона не розуміє? — манірилася Джонсонова дружина.

Шель подивився на американця:

— За інших обставин я радо зробив би це.

— Гарбуз?

Вона починала його дратувати. Після прикрої зустрічі у Грубера Кароліна втратила привабливість.

— Зрозумійте мене правильно, — сухо мовив Шель. — Я охоче посиджу з вами, але тільки після того, як уладнаю деякі невідкладні справи.

— Ух! Чи не могли б ви написати це красиве речення на папірці? Я подумаю над його змістом, а може, навіть вивчу напам'ять.

Шель лишився непохитним.

— Вітайте Пауля і перекажіть йому, що я стерегтиму звіра. Спасибі за гостинність і компреси.

Кароліна провела його до хвіртки.

— На добраніч, Кароліно!

— Шкода, — зітхнула жінка.

Прохолодне повітря освіжило Шеля. Головний біль і слабість минали. Він ішов спокійно, дихаючи на повні груди. Кроки відлунювали між стінами мовчазних будинків. Торкнувся пальцями забитого місця — зліплене запеченою кров'ю волосся прикривало велику пухлину.

Шель заглянув у ресторан, освітлений неоновими вогнями. Барвисті, по-модерному розмальовані стіни, буфет, пляшки, блискуча машина для заварювання кави. Скляні двері не глушили гомону голосів та синкопів джазу. На високих стільцях сиділо кілька юнаків у шкіряних куртках. Гальбстарке — згадав він визначення німецьких хуліганів. Великий годинник на стіні показував двадцять три години сорок п'ять хвилин.

На перехресті Шель розпитав чергового поліцейського про дорогу і незабаром опинився на вулиці, де жив доктор Менке. Ліхтарі блідо освітлювали сірі плити тротуару; високо в темно-синьому небі мерехтіли незліченні зорі. Скрізь панував нічим не потривожений спокій. Минаючи залізні ворота, Шель окинув поглядом похмурий сад і тихий будинок з темними вікнами.

— Дивно! — пробубонів сам до себе. — Чи я не спізнився?

Він перейшов вулицю і зупинився у під'їзді одного з будинків. Одвернувся, запалив сигарету. Затуляючи вогник долонею, придивився до темряви. На вулиці не було живої душі. Шель ще раз пригадав події минулого вечора — особливий збіг обставин та несподіваних пригод.

Звідки Грубер знав, що чемодан на вокзалі? Чому інспектор поліції поводився так нерозсудливо?

Роздуми Шеля перервав гучний дзвін. Рівномірні удари годинника линули над містом. Журналіст кинув недопалок на землю і затоптав. Обмірковуючи складне становище, в яке він попав, журналіст дійшов висновку, що вранці треба повідомити про незвичайні події представника Польського агентства преси в Бонні.

«Менке — Шурікке. Якщо я не помиляюся, — думав Шель, — то ця історія стане сенсацією світового масштабу. Часом варто ризикувати».

Раптом він помітив, що поруч стоїть Гюнтер. Німець цинічно посміхнувся.

— Злякав шпика, ге?

Шель стримався.

— Чого вам треба? — спитав.

— А ти чого тут шукаєш? — Гюнтер підійшов зовсім близько до журналіста.

— Я хотів… поговорити з доктором, — сказав Шель мимоволі.

Той скривився, немов укусив лимон.

— Так пізно? Час для візитів давно минув.

— Я поранений, мені треба негайно зробити перев'язку… — Шель намагався знайти якийсь переконливий аргумент.

Гюнтер зареготав.

— Тому й ховаєшся по завулках? А може, ти хотів до нас вдертися? Ти шпик! Якби це від мене залежало, розквасив би я тобі пику, а потім покликав поліцейського, щоб посадити тебе в холодну. Ходімо!

Шель зрозумів, що бійка була б на руку ворогам, тому не звернув уваги на образу.

— Куди?

— Ти ж хотів поговорити з доктором?

Вони перейшли вулицю. Гюнтер відчинив хвіртку.

— Вперед марш! — наказав він.

Коли вони ввійшли в передпокій, Гюнтер спритно обшукав кишені журналіста.

— Так, артилерії немає! — він вказав на двері: — Там!

Шель натиснув ручку. В кімнаті не було нікого. Приміщення це правило, певно, за бібліотеку. Засклені, набиті книжками шафи стояли вздовж стін. Розсіяне світло рівномірно освітлювало всю кімнату. Посередині стояв низький круглий стіл, довкола нього — зручні крісла. Підходячи до полиць, Шель пробіг поглядом заголовки книжок: «Психологія страху і жорстокості», «Фізіологія нервової системи», «Реакція організму на біль, голод, переляк і гнів», «Про природу страху» та інші.

— Ви хотіли мене бачити? — входячи, запитав Менке.

Журналіст обернувся. Доктор, одягнений у довгий синій халат, був схожий на чарівника з казки.

— Чи хотів — це інша справа. Та коли я вже тут, можемо поговорити, якщо вас влаштовує час…

— Для вас це, здається, не має значення.

— Прошу вибачення, якщо я порушив ваш сон, — Шель кинув оком на доктора: довгий халат, повстяні туфлі. «Хитрий! Усе передбачив!»

— Будь ласка, сідайте, — Менке вказав на крісло. Трохи згодом спитав: — Певно, ви знову на шляху до таємниці, від якої кров холоне в жилах? Чим можу вам служити?

Шель оддав належне його вмінню володіти собою. Менке безперечно брав активну участі, у подіях цього вечора — і в нападі, і в знищенні небезпечних документів, а тепер приймає його спокійно, мов ні про що не знає.

— Під час першого візиту я питав вас, чи Траубе згадував колись про папери.

— Я відповів тоді, що Траубе хворів на галюцинації.

— Пам'ятаю цю відповідь. Але напери — не витвір хворої фантазії.

— Ні? Яке мені діло до того?

— Завдяки випадку я сьогодні ввечері знайшов чемодан з документами. Джонсон був при цьому.

Менке примружив очі, заклав ногу на ногу і, не відводячи погляду од журналіста, сказав:

— Слухаю вас, мені цікаво.

— Ви психіатр?

— Доктор медицини, психіатрія до певної міри — моє захоплення.

— Знайдені папери повинні зацікавити вас. Це опис незвичайних експериментів.

— Ви хочете запропонувати мені купити цей… матеріал?

— Ви розраховуєте на це?

— Можливо. Щоправда, спершу треба побачити товар.

— Ви не питаєте про автора.

— А хіба це важливо?

— Для вас — надзвичайно!

Брови доктора полізли вгору.

— Для мене? Та говоріть же нарешті зрозуміло! — вигукнув Менке роздратовано.

— Будь ласка. Автором названого матеріалу є доктор Бруно Шурікке.

— Я десь чув це прізвище, — сказав Менке, подумавши.

— Концентраційний табір у Вольфсбруку, — допоміг йому Шель.

Доктор махнув рукою.

— Якщо я правильно зрозумів, ви шукаєте покупця на матеріали про психологічні експерименти, проведені якимсь доктором Шурікке. Але не збагну, чому ви приходите з цим до мене, і до того ж опівночі?

Шель нахилився вперед.

— У кімнаті покійного Траубе я знайшов два рецепти, написані вашою рукою…

— Боже мій! Чи ви не п'яні? Яке відношення до всього цього мають мої рецепти?

— Спокійно, докторе. Ми з Джонсоном довели, що почерк, яким написано помітки на паперах з концентраційного табору, і почерк на рецептах — один і той же. Ми дійшли висновку, що доктор Менке і військовий злочинець Шурікке — це одна й та ж особа.

Вони дивилися один на одного, як два фехтувальники перед змаганням. У кімнаті запала неприємна тиша. Нарешті Менке повільно пригладив сиву бороду і спокійно кинув:

— Ви верзете нісенітниці! — Потім підвищив голос: — Може, ви ще спробуєте довести, що я ношу штучні вуса, фальшивий ніс і парик?

— Це все, що ви можете сказати?

— О, ні. Я не знаю, власне, хто ви і чого сюди приїхали, але можу дати вам добру пораду: у нас, в Німеччині, кожна людина, як правило, займається власними справами і не соває свого носа, до чого їй нема ніякого діла.

— Чудова промова, докторе Менке. Чи мені називати вас Шурікке? Кат Шурікке? Різник Шурікке?

— Ви намагаєтесь вивести мене з рівноваги? — злісно засміявся Менке. — Можете не старатися. Чого ви взагалі до мене прийшли? Чому не звернулися в поліцію?

— Леон Траубе загинув при незрозумілих обставинах. Перед смертю він звернувся до мене по допомогу. Я приїхав надто пізно, щоб одвернути нещастя, але досить рано, щоб помститися за нього, тобто допомогти схопити його вбивцю. Я певен, що мій товариш не покінчив самогубством. Поліцію, звичайно, буде повідомлено.

— У вас нема ніяких доказів, щоб підтвердити свої вигадки.

— Вистачить, коли буде доведено, що Менке — це відомий «Людожер» з Вольфсбрука.

— Доведено? Чим? Як?

«Він знає, що папери згоріли», — подумав Шель.

— Справою займуться компетентні представники влади. Свідків, мабуть, не бракуватиме, — відказав журналіст ухильно.

— Зрештою, у вас є ці папери, правда? — глузував Менке. — Я можу глянути на них?

— Навіщо? Хіба ви не пам'ятаєте своїх канібальних дослідів? Експерименту «Солона вода», приміром? — Шель підвівся. — Досить гратися в піжмурки. Я відчуваю глибоке задоволення від думки, що зможу помститися за страждання нещасних. Звістка, що колишній кат Вольфсбрука на шибениці, дасть мені велике задоволення. За час од ухвали вироку і до його виконання ви матимете можливість вивчити всі симптоми страху на власній персоні. Ха-ха-ха! Автоексперимент божевільного доктора!

— Це ви збожеволіли, — просичав Менке, вп'явшись у журналіста безбарвними очима. — Так! Ви з'їхали з глузду! Звернулися до мене по допомогу… о дванадцятій годині ночі. Почали верзти казна-що, а потім перейшли до образ і рукоприкладства. Я змушений вас заспокоїти…

Шель одступив.

— Звичайно, — вів далі Менке. — Ви багато вистраждали під комуністичним режимом… У Німеччині почуття свободи так вас приголомшило, що багаторічна депресія і гнітючий страх внаслідок надто різкої зміни привели до душевної хвороби. Ми повинні вас вилікувати…

Шель намагався стримати тремтіння рук. Гіпнотичний погляд доктора примушував підкоритися його волі; бліді, величезні, несамовиті очі були нерухомі. Журналіст збагнув, що нічого не доб'ється. Становище ставало небезпечним. Він ступив крок до дверей:

— Не розумію, у чому ви хочете мене переконати. Зволікання нічого не дасть. Прокурор Джонсон усе знає…

Менке не звертав уваги на його слова.

— Ми повинні вас вилікувати, — повторив він. — Прошу вас заспокоїтись… — Доктор крок за кроком наступав на журналіста.

Шель несподівано обернувся і рвонув двері, що вели до передпокою. Але невідомо звідки перед ним виріс, глузливо посміхаючись, Гюнтер.

— Куди це так спішно? — спитав він, штовхаючи журналіста назад у кімнату.

— Стережи його, Гюнтер, — лагідно промовив Менке.

— Я ж казав, що він з дуриною, докторе…

— О, легкий приступ, нічого серйозного. Зробимо хворому укол, а тоді подумаю, що діяти далі.

— Докторе Менке, — сказав голосно Шель, ледве зберігаючи спокій, — попереджую вас, що, як польський громадянин…

— Не цвіріньчи, громадянин! Глянь, що в мене в руці, і будь ввічливий.

Журналіст обернувся. Помічник доктора стискав товсту гумову палицю. Було видно, що він тільки й чекає нагоди, аби пустити її в хід.

— Стережи його, — повторив Менке й квапливо зник за дверима.

— Пане Гюнтер, — Шель спробував умовити німця, — доктор — воєнний злочинець. Він був лікарем у концентраційному таборі. Вбивав людей. У нас є докази…

— Не цвіріньчи! — палиця блискавично описала в повітрі коло. — Я знаю, як поводитися з божевільними, довести?

Минуло кілька хвилин. Шель нерухомо стояв, кусаючи губи. Незабаром повернувся Менке, несучи маленьку металеву скриньку. Поставив її на столі.

— Закачай йому рукав, Гюнтер.

— Ви не маєте права! Як ви смієте…

Вони підійшли до журналіста. Два швидкі, сильні удари палицею в біцепси паралізували руки. Перш ніж Шель зрозумів, що діється, йому вже закачали рукави піджака й сорочки вище ліктя. Гюнтер став позаду і стиснув його, мов лещатами. Доктор Менке відламав шийку ампули. Наповнив шприц.

Шель у розпачливому зусиллі напружив м'язи. І в цю мить голка вп'ялася йому в руку. Він заціпенів, зрозумівши, що далі опиратися марно. Доктор Менке зробив укол.

Раптом пролунав приглушений дзвінок. Доктор насупив брови.

Знову дзвінок, упертий, наполегливий.

— Гюнтер, поглянь, хто там.

Шель відчув, як його охоплює безсилля. Ноги стали наче ватяні, думки плуталися. Він спробував зосередити погляд на чомусь одному. Глянув на картину в темній рамі. Побачив укриті снігом першини гір, хмари. Хвиля кволості затьмарила зір. Коліна затремтіли, журналіст похитнувся. Менке підтримав його і підтягнув до найближчого крісла. Шель підпер голову руками. Нелюдським зусиллям волі боровся проти повної втрати свідомості. «Може «Людожер» не встиг?..» Але ця думка вмить розтанула, нова хвиля непритомності затьмарила все. Він почув швидке тупотіння, гучні, збуджені голоси. Однак не міг підвести голову, яка, здавалося, важила кілька тонн.

— Наполягали… негайно… впустити…

— Що ж…

Решту замінило нерозбірливе шарудіння. Потім роздратований голос додав:

— Прийшов…

Дотик долоні.

«Кароліна?» — зринуло десь у найвіддаленішому куточку мозку.

— … зробили?

Він чув уривки речень, але не розумів їх. Спокійний, переконливий голос доктора. Тривалі хвилини повної порожнечі. Знову квапливі кроки. Голосна розмова. В голові гуло, ніби десь поблизу шумів і гурчав водопад. Двері грюкнули. На мить опритомнів.

— Що це означає, Менке?

Шель пізнав цей голос!

— … приступ… укол…

— Кароліна… негайно!

Потім нав'язливий, докучливий туман окутав його. Розпачливим зусиллям волі Шель намагався вирватися з кошмарного безсилля.

— Джоне! Ти чуєш мене, Джоне?

Шель спробував підвести голову. Крізь щілинки повік побачив, мов крізь забруднені вікна, кілька постатей. Розмовляли збуджено. До нього долинали уривчасті голоси — Менке щось доводив, Джонсон гнівно відповідав йому, Кароліна стояла біля Шеля. Він відчував на плечі її руку. Жінка про щось питала. Злегка кивнув головою, хоч не розумів, чого вона хоче. Незабаром шум голосів віддалився і затих. Кілька секунд було зовсім тихо.

Раптом пролунав притишений постріл. Потім — другий, третій. Шель сперся на стіл, трусонув головою, щоб розігнати заціпеніння, яке сковувало його рухи, і ступив кілька непевних кроків до дверей. Та коліна підігнулись, і він безвладно осунувся на підлогу.

Не знав, скільки тривало запаморочення. Коли його посадили і влили у рот якийсь гострий напій, туман, що застилав розум, трохи розвіявся. Шель розплющив очі. Джонсон підтримував його збоку, а навпроти навколішки стояла Кароліна з пляшкою в одній руці і чаркою в другій.

— Ще одну! — сказала вона.

Міцний напій підбадьорив. Шель з допомогою Джонсона підвівся.

— Пауль, дай сигарету, — прошепотів Шель і, зручно вмостившись у кріслі, затягнувся димом. Намагався зібрати докупи розпорошені думки. Вплив наркотика помалу минав. — Ху, це було не дуже приємно.

— Як ти почуваєш себе, Джоне?

— Не знаю, чи в мене голова на плечах, чи молотарка. Що трапилось?

— Уже все гаразд.

— Менке?

Джонсон скривився.

— Не варто про нього.

— Звичайно, не варто про нього. Як самопочуття? — спитала Кароліна, сідаючи навпроти Шеля.

— Таке враження, ніби по мені походив рубель. Але найгірше позаду, ви прибули вчасно.

— Коли я опритомнів і Кароліна переказала твої слова, я був певен, що ти підеш до Менке. Кароліна наполягала, щоб я взяв її з собою. Вона любить сенсації. Все інше ти чув.

— Небагато. Я перебував у стані майже повного заціпеніння. Здається, ніби хтось стріляв, чи, може, це була галюцинація?

— Ні, тобі не ввижалося…

Надворі загуркотів мотор. Кароліна підвелась і відійшла вбік.

— Скажи, нарешті, що сталося? Де Менке? Втік?

— Мертвий.

— Що?!

— Ми вийшли в сад. Гюнтер кинувся зненацька на мене; я стріляв, захищаючись…

У цю мить пролунав дзвінок.

— Поліція. Я повідомив, — сказав Джонсон, прямуючи до дверей.

— Що ви думаєте про все це? — спитала Кароліна, коли вони лишилися вдвох.

Здивований запитанням, Шель підвів голову:

— Про що саме?

— Ви вважаєте справу закінченою?

— Не знаю. Мені важко зосередитись. Останні години були наповнені важливими подіями. Все так заплутано…

— Доктор Менке — це і є горезвісний Шурікке?

— Безсумнівно.

— Що ви думаєте робити далі? Все закінчено чи ні?

— Не певен.

Кароліна глянула якось дивно, але не сказала більше нічого.

У кімнату ввійшов Джонсон з високим чоловіком у сірому костюмі. У незнайомця було сиве волосся, широкий рухливий рот, іронічний погляд; голова на могутніх плечах видавалася зовсім маленькою.

— Комісар поліції Візнер, — представив незнайомого Джонсон. — А це мій приятель Шель.

Вони привітались.

— Я чув про вас, — обізвався Візнер. — Ви зробили неабияку сенсацію для нашого тихенького містечка, правда, Джонсон? Давненько не піднімали мене о цій порі з ліжка. О, прекрасна дама також тут? Ви цікавитесь криміналістикою?

— Ні. Я тут для того, щоб збільшити вашу аудиторію і захоплюватись, коли ви працюєте.

— Дякую! — Візнер обернувся до Шеля. — Розкажіть, будь ласка, про все, що сталося з вами після приїзду до Гроссвізена.

Переборюючи втому, Шель, нічого не приховуючи, оповів про події останніх днів. Комісар замислено дивився перед себе. Слухав уважно, не перебиваючи.

— Дещо мені й досі незрозуміло, — закінчив Шель.

— Наприклад?

— Наприклад, чого Менке знищив папери, а не забрав собі? Щоб спалити їх — потрібен час. Це риск, хтось міг побачити його.

— Правильно. Мабуть, він розгубився і хотів якнайшвидше позбутись обвинувачувального матеріалу. Іще щось?

— Важко пригадати в цю мить… Що ви зробите з інспектором Грубером?

— Одержавши рапорт Джонсона, я наказав арештувати інспектора. Двоє поліцейських поїхали до нього додому. Я ніколи не пророкував цій людині великого майбутнього, тому останній його «подвиг» мене зовсім не здивував. Натхненником цієї афери був, безперечно, Менке, він же Шурікке. Думаю, що Грубер переглянув папери і догадався, чого вони варті. Вирішив майнути з Гроссвізена і шантажувати заможного доктора. Зрештою, побачимо, що він скаже під час слідства. Справа ця неприємна, але чи… пощастить уникнути розголосу? — з останніми словами він звернувся до Шеля. Журналіст вдав, що не розуміє.

— Цікаво, звідки Грубер знав, що Менке — це Шурікке? — пробурмотів поляк. — Не забувайте, будь ласка, — додав голосно, — що власне проти нього немає ніяких речових доказів. Звинувачення базується тільки на наших словах.

— Це мені відомо. Але, по-перше, Грубер не знає, що папери знищено, по-друге, ми матимемо зізнання поліцейського Земмінгера, якого інспектор посилав на вокзал по чемодан. До речі, щодо Лютце. Ви твердите, що нещасний випадок підготовлено навмисне. Хто, на вашу думку, переїхав цю людину?

— Напевно, Гюнтер, помічник доктора. Мене тільки дивує, звідки він знав, що Лютце має зустрітися зі мною.

— Чому ви поєднуєте цей випадок з вашою зустріччю?

— Лютце попав під машину в дуже зручний для доктора момент.

— Під час розмови з доктором ви не згадували про цю зустріч?

— Я спитав його, чи він знає Лютце…

— О, бачите! Цієї згадки було досить, щоб збудити підозру.

Шель кивнув головою.

— Ця справа нагадує картину, — сказав він, — де намальовано фон і тіні, а контури основних постатей лише накреслено.

— Розумію, — мовив Візнер, кидаючи на Шеля пильний погляд. — Іноді, коли дивишся на щось цілісне, то виникає враження, ніби в ньому чогось бракує, а чого саме — сказати не можеш.

До кімнати ввійшов низенький чоловік у білому кітелі.

— Доктор Штраль, — підводячись, коротко відрекомендував його Візнер.

Якийсь час вони розмовляли півголосом, а коли лікар вийшов, комісар звернувся до Джонсона:

— Може, ви повторите, що тут сталося після вашого приїзду?

— Будь ласка. Ворота відчинив Гюнтер, який мене знає. Я відчував, що тут не все гаразд і не звернув уваги на його протести, що вже пізно, а доктор спить. Ми — тобто моя дружина і я, — побігли вперед і зразу ж опинилися в бібліотеці. Джон Шель, опустивши голову, сидів за столом. Менке ховав у скриньку шприц. Я спитав, що сталося. Доктор пояснив, ніби Шель прийшов до нього з фантастичним обвинуваченням, казав, що він, Менке, небезпечний злочинець, а потім став надто агресивний, і лікар був змушений зробити йому заспокійливий укол. Коли ж я підтвердив слова мого приятеля, Менке втратив владу над собою, почав кричати, називав нас дурнями, звинувачував, що ми вигадали всю цю історію, аби видурити в нього гроші. Він не дозволив скористатися телефоном, і я запропонував йому піти разом зі мною до поліцейського участку, щоб з'ясувати все. Доктор погодився надзвичайно швидко. Ми вийшли в сад. Там ждав його помічник. Менке звернувся до нього: «Я йду в комісаріат, стережи квартиру». Не знаю, чи було це умовним гаслом, але Гюнтер одразу загородив нам дорогу, і вони обоє раптом накинулися на мене. На щастя, я встиг витягти пістолет. Хтось із них схопив мене за горло. Я кілька разів вистрелив. Менке упав, а Гюнтер утік. — Джонсон якусь мить помовчав, потім додав: — Оце, власне, і все. Комісар кивнув головою.

— Стріляєте влучно; Штраль ствердив, що всі три кулі застряли поблизу серця.

— Випадково, — пробубонів американець. — Мабуть, він так стояв.

— Шкода, що ви не повідомили нас одразу ж після того, як знайшли папери. Багатьох неприємностей можна було б уникнути… — Комісар глянув на годинник: — Вже пізно. Завтра вранці напишемо рапорт і поговоримо про все докладніше. Нам потрібні будуть і ваші показання, пані, — він глянув на Кароліну. — Гюнтера, інспектора Грубера і Земмінгера я допитаю сам. Уночі тут вартуватимуть двоє поліцейських. Це все, панове. Машина у вас є?

— Є.

— Гаразд. На добраніч, — інспектор вклонився Кароліні, махнув рукою Шелю і вийшов з кімнати.

— Я одвезу тебе додому, Джоне, — сказав американець. — Сподіваюся, з тебе вистачить пригод на сьогодні?

— О, цілком, — відповів Шель. — Ви надзвичайно спокійні, — звернувся він до Кароліни, яка мовчки слухала розмову.

— Просто я втомилась і хочу спати. Весь час думала, як добре було б трошки поспати в кріслі.

Вони вийшли в сад. Двоє поліцейських, голосно розмовляючи, прямували до будинку. Вдалині червоніли вогні машини Візнера.

Чорний «оппель» Грубера стояв біля воріт. Кароліна і Шель сіли на заднє сидіння. Джонсон завів мотор.

Дорогою вони обговорювали останні події.

— Менке повернувся з Іспанії до Німеччини, — розповідав Джонсон, уповільнюючи швидкість на повороті. — Відомо, що він жив там кілька років. Ми, певно, ніколи не дізнаємося, чому він так вчинив. Безумовно, розраховував на те, що його вже ніхто не впізнає. І в цілому не помилився. Єдине, що кинуло на нього тінь підозри, це схожість почерку. Випадок і твоя спостережливість, Джоне, спричинилися до його загибелі.

— Мабуть, і Леон щось підозрював.

— Але Менке його лікував. Якби Леон знав, хто такий цей доктор насправді, він повідомив би власті.

— На жаль, Леон також забрав свою таємницю в могилу.

— Ще є чимало незрозумілого. У Менке, безперечно, була чудово організована розвідка. Він знав усе — і про чемодан, і про папери, знав навіть, де…

Шель відчув руку Кароліни на своєму плечі. Вона легенько притягнула його до себе й прошепотіла:

— Найзручніший поїзд з Гроссвізена завтра о тринадцятій годині.

Шель здивовано глянув на неї.

Тим часом машина зупинилася перед будинком фрау Гекль.

— Зустрінемося завтра в комісаріаті, — кинув Джонсон на прощання. — Увечері, сподіваюсь, усе вже буде скінчено. Спи спокійно.

Шель вийшов з машини. І перш ніж натиснути кнопку дзвінка, довго сушив собі голову над тим, що сказала йому Кароліна.