95-16

95–16

Ранок був ясний, небо чисте. Зрошені вранішніми випарами чагарі й дерева тішили око буйною, хоч уже й жовтавою зеленню. Сонце заливало сади світлом, на траву лягли довгі, лагідні тіні дерев та огорож.

Спираючись на підвіконня, Шель дивився в далечінь, намагаючись збагнути дедалі очевиднішу, але таку жахливу правду. В голові то виринали, то знову зникали розпорошені спогади і думки. Він бачив табір, колючий дріт, чув тихе шепотіння про звірства «Людожера»; в пам'яті поставали незабутні сцени: підвал, хворобливий Леон, буркотливий Пауль… Минуло п'ятнадцять років, а здається, що все це відбувалося нещодавно… Смерть Леона за таких дивних обставин. Логічна послідовність подій обривається і плутається. В новій картині повно тіней… Тіні…

Шель почував себе, як людина, що після довгих пошуків знайшла цінну скриньку, але не може заглянути всередину, бо не має ключа. На всі питання були відповіді, з'ясовано всі проблеми, а проте ці, здавалося б, точні відповіді не задовольняють і не можуть розвіяти його підозрінь. «Найзручніший поїзд з Гроссвізена завтра о тринадцятій годині». Як розуміти ці дивні слова?

Шель облизав пошерхлі губи і запалив сигарету. Терпкий смак диму повернув його до дійсності. Глянув на годинника: кілька хвилин після дев'ятої. «Час до Візнера, — згадав. — Але спочатку подзвоню до Михалінського в Бонн».

На пошті Шель попросив якнайшвидше з'єднати його з бюро ПАП[37]. Телеграфістка передала замовлення на центральну станцію. Чекаючи розмови, журналіст роздивлявся велику дошку, на якій висіли численні оголошення про обмін квартир, продаж будинків, магазинів і машин, а також пропозиції людей, що шукали роботу.

А в цей час телефонні проводи в Гроссвізені передавали коротку розмову:

— З дому пішов на головний поштамт.

— Чого?

— Замовив спішну розмову з Бонном.

— З Бонном?

— Я записав номер: 3–42–29.

— Гм. Гаразд, спасибі.

Через десять хвилин телефоністка сказала Шелю:

— Центральна станція повідомила, що номер 3–42–29 у Бонні не відповідає.

— Цього не може бути! Там завжди хтось є.

— Зачекайте, я спробую викликати ще раз…

— Ні, — заперечив журналіст. — Не думаю, щоб це мало сенс. Дякую.

Виходячи з пошти, Шель кілька разів обернувся, але не помітив нічого підозрілого.

У приймальні комісаріату він побачив Гюнтера. Поруч сидів поліцейський. Помічник доктора втратив бундючність. Нахилившись, він сидів, втупивши погляд у підлогу. Костюм на ньому був пом'ятий, волосся скуйовджене. Побачивши журналіста, Гюнтер зніяковів, потім зробив рукою такий рух, ніби хотів затулити обличчя.

— О, знову зустрічаємось! — гукнув Шель, уповільнюючи ходу.

На його подив, Гюнтер відповів по-польськи:

— Так склалося, це не моя вина. Я робив все, що він мені наказував.

— Звідки ви знаєте польську мову?

— Я народився в Горчицях. Був шарфюрером у дивізії СС «Галичина».

— З арештованими не можна розмовляти! — втрутився поліцейський. — Тим більше чужою мовою.

— Я хочу цього пана про щось попросити, — сказав Гюнтер.

— Мені доведеться повідомити комісара, — опирався конвоїр.

— О, лише кілька слів!

— Добре, добре, але говоріть по-німецькому.

— Чого ви хочете? — спитав Шель.

— Попросити у вас вибачення за свою поведінку.

— Що ще?

Гюнтер одвернувся.

— Я робив усе, що він мені наказував, — повторив Гюнтер. — Він казав, що мене посадять у тюрму, бо я служив в СС. Тепер мене й так посадять. Ви вже там не говоріть про мене погано, — Гюнтер показав на двері кабінету.

— Не думаю, щоб мої слова мали вплив.

Німець знову втупив погляд у підлогу.

— Я тільки прошу, — сказав він покірливо.

Шель постукав і зайшов.

— Вітаємо! Ми чекали на вас! — вигукнув комісар Візнер, підводячись з-за столу. — Пан Джонсон уже розповів про все. Ми оце міркуємо, чи не можна розкопати підвал зруйнованого будинку крайсляйтера Шурікке.

Американець стомлено подав руку приятелеві. Під очима у нього були сині півкола, зморшки на лобі стали глибшими.

— Сідай, Джоне, — сказав він, — і розказуй.

— Починайте, будь ласка, від того часу, коли ви попали до концентраційного табору Вольфсбрук, — попросив Візнер. — Особливо нас цікавить, що ви знали про доктора Шурікке, тобто Менке, під час перебування його в тому таборі.

— На це питання точніше відповість Джонсон. Адже він працював у «білому бараці», як називали в таборі лабораторію доктора.

— Так, так. Це я знаю. Але, може, ви додасте якісь деталі? Сьогодні після обіду я чекаю на представників департаменту юстиції з Бонна. Мені хотілося б зробити якнайдокладніший рапорт. Прошу!

Шель почав довгу розповідь. Він намагався не минути нічого, хоч чужою мовою йому важко було точно передати свої враження. Докладно розповів про той ранок, коли вони залишили табір, про сховище в підвалі і про незабутній день визволення. Коли журналіст згадав про лист від Леона, комісар попросив показати його. Шель узяв портфель.

— Дивно, — пробубонів, заглядаючи в усі куточки, — не можу знайти. Не розумію, куди він запропастився…

— Може, ви лишили його в кімнаті?

— Ні, напевно, ні! — сказав Шель розгублено. — Усі мої папери зі мною. Зникнення листа — ще одна з багатьох нез'ясованих загадок.

— Коли ви бачили листа востаннє?

— Коли? — Шель задумався. — Після приїзду в Гроссвізен. Потім уже не пригадую.

— Шкода. Розповідайте, будь ласка, далі.

Через годину, випаливши чималу кількість сигарет, журналіст трохи охриплим голосом закінчував свою оповідь.

— Я не зовсім знепритомнів, — говорив він про події останньої ночі. — Однак був безсилий що-небудь зробити. Чув лише уривки розмови. Коли отямився, Пауль сказав мені про смерть доктора. Ви приїхали на кілька хвилин пізніше.

— Ви кілька разів згадували про якісь підозри. Чи не можна окреслити їх докладніше?

Шель замислився. Він обмірковував загадкові події ще дорогою до комісаріату і впевнився, що туманні здогади, виражені словами, видаються незначними, коли не наївними.

— Не варто до цього повертатися, — мовив журналіст. — Я повинен ще переконатися…

— Як хочете. Тоді ви підпишете протокол, і ми передамо справу до вищої інстанції.

— Який протокол?

Шель здивовано глянув на Візнера. Ніхто начебто не записував його розповіді.

Візнер засміявся.

— Застосовуємо новітні методи. Тут, — він показав на великий абажур лампи, що стояла на письмовому столі, — міститься мікрофон. Ваш голос записано в канцелярії на стрічку. Зараз друкарка перепише показання. Магнітофон у нашій роботі дуже цінне нововведення. Ми зберігаємо стрічки до закінчення справи, — на випадок сумніву чи протиріч у показаннях маємо незаперечний доказ: голос свідка або звинуваченого.

Шель незадоволено похитав головою: до початку розмови його не попередили про це. Запитально глянув на Джонсона.

— Ти ще говоритимеш з комісаром, Пауль?

— Мабуть, ні. Події цієї ночі я виклав у рапорті. Сьогодні вранці прийшов раніше, і ми все обговорили. Якщо ти скінчив, то ходімо разом.

Шель звернувся до Візнера:

— Протокол можна вже підписати?

— Боюся, що ні, — мовив Візнер, — Якщо ваша ласка, зайдіть пізніше. Буду вам дуже вдячний.

— Гаразд! Зайду після обіду.

Шель приязно глянув на комісара. Відчував, що цій людині можна вірити. І згадав, що Кароліна казала про Візнера: здібний, освічений, міг би бути прокурором. Але його не вважають за «свого». Здається, він був колись в'язнем концентраційного табору…

— Ти задоволений перебігом справи? — перервав роздуми журналіста Джонсон, коли вони вийшли на вулицю. — Мені здається, що події останньої ночі поклали край цій неприємній історії.

— Правду кажучи, не знаю, що й думати. А втім, може, ти й маєш рацію. Мабуть, треба змінити знак питання на крапку.

Джонсон енергійно підтакнув.

— Такі справи завжди викликають сумнів, — сказав він. — Ми знаємо, що сталося, але не знаємо, як до цього дійшло; знаходимо більш чи менш переконливі докази, вгадуємо обставини, за яких відбувались окремі події, і ліпимо з них змістовне ціле. В даному разі збирати докази було особливо важко. Головні герої драми — Менке і Траубе — мертві. Зрештою, мабуть, нема потреби займатися цим далі — адже винуватець дістав заслужене покарання. — Помітивши вагання Шеля, він додав: — Приходь сьогодні до нас раніше. Може, хоч цей вечір буде по-справжньому спокійний і приємний.

— Добре, Пауль, дякую. Загляну до тебе по обіді. Адже завтра я виїжджаю з Гроссвізена. Мені ще треба побувати у Франкфурті, щоб зібрати й доповнити матеріал для репортажу.

Попрощавшись з Джонсоном, Шель попрямував у лікарню до Лютце. Час відвідин хворих був визначений на другу половину дня, але журналіста пропустили, коли він пояснив, що виїздить з міста.

Лютце почував себе краще. На обличчі, яке доти було сіре, просвічував слабенький рум'янець. Лютце дивився на Шеля з неприхованою цікавістю.

— Я думав, що ви забули, — сказав він.

— Про що? — спитав Шель, сідаючи край ліжка.

— Про горілку.

— Не забув, але не приніс. Мені б не хотілося порушувати правила лікарні.

— Тоді чого ж ви прийшли?

— Так важко догадатися?

— Важко!

— Лютце! Не прикидайтесь дурником. Мене цікавлять відомі вам факти. А щоб розвіяти ваші побоювання, я розкажу про останні події.

Хворий знизав плечима. Підібгав подушку, зручніше вмостився на ній, недовірливо усміхаючись, глянув на журналіста.

— Пригадаймо, що чемодан, який ви однесли на вокзал, дав вам Леон. Побоюючись, що хтось примусить вас сказати, де він, ви надіслали багажну квитанцію поштою. Після деяких труднощів ми розшукали чемодан. Папери, що були в ньому, свідчили про досліди доктора Шурікке на в'язнях табору Вольфсбрук. Порівнюючи писані рукою помітки на цих паперах з почерком доктора Менке, ми дійшли висновку, що це одна й та ж особа. Непередбачені події спричинилися до того, що папери загинули. А проте доктор дістав по заслузі. На жаль…

— Що на жаль? — вигукнув Лютце, підхоплюючись на ліжку.

— Доктор Менке загинув під час спроби втекти.

— Він мертвий?

— Мертвий. Справу веде комісар Візнер. Після обіду до Гроссвізена приїдуть представники з Бонна. Цього досить, щоб розв'язати вам язика?

— Чого, власне, ви хочете від мене? Менке чорти взяли, хоча й ждали того надто довго. Що лишилося ще нез'ясованим?

— Смерть Леона.

— Йому вже ніщо не допоможе.

— Коли ви бачилися востаннє?

Лютце втупив погляд у лампу, що звисала зі стелі, і мовчав.

— Чоловіче! — гукнув журналіст. — Намагаючись з'ясувати цю дивну справу, я, іноземець, встряв у неабияку історію, а ви, його приятель…

— Гаразд, гаразд! — перебив хворий. — Перестаньте філософствувати. Лютце не такий дурний, як дехто думає. Коли не хоче говорити, то, певно, так треба. Ви приїхали і поїдете, а я лишуся.

— Пане Лютце, — почав Шель знову, — можна укласти угоду: ви відповідаєте на мої питання або, ще краще — розказуйте все, що вам відомо, а потім разом погодимо, що і як робити далі, коли взагалі можна скористатися з цих відомостей.

Погляд хворого знову помандрував на стелю, обличчя втратило глузливий вираз. Напевно, Лютце обмірковував пропозицію.

— Я бачив Леона за кілька годин до смерті, — обізвався Лютце, не обертаючи голови. — Того вечора він приніс чемодан до мене і сказав: «Лютце, ти єдина людина в Гроссвізені, якій я можу довіритися. Недавно я вигріб ці папери з підвалу зруйнованого будинку. Це докази злочинів у Вольфсбруку». Я не дуже розумів, про що йдеться. Леон часто згадував ці справи, але ніколи докладно нічого не пояснював.

— Що було далі?

— Тоді він сказав: «Ці папери — динаміт, Лютце. Вони звинувачують людину, яка вбила десятки людей, а сама, напевне, живе й досі. Мені здається навіть, що я знаю, де вона мешкає». Я спитав, чому він не йде в поліцію, адже це їхня справа. Леон відповів: «Ти пам'ятаєш, Лютце, гестапо в Гроссвізені? Їх було двадцять, може, менше, може, більше. Таємна поліція, але всі їх знали, знали їхні прізвища і де вони живуть. Ті часи минули. Тепер уже немає гестапо, зате існує щось таке, про що люди майже не здогадуються. Існує така таємна організація, де навіть її члени не знають, хто, крім них, належить до неї. Більше нічого тобі не скажу, — закінчив Леон. — Чим менше ти знатимеш, тим краще для тебе. За кілька днів приїде сюди Ян Шель з Польщі. Запам'ятай це прізвище. Ян Шель — журналіст. Йому ти віддаси чемодан, тільки йому або комусь іншому, хто доведе, що приїхав од нього». Я запитав його, чому він сам цього не зробить. Леон сказав: «Я зробив волику дурницю і, напевне, поплачусь за це». Я подумав, що він у чомусь завинив і жде арешту. Більше нічого не питав. — Лютце помовчав кілька секунд, потім тихо додав: — Тієї ж ночі він помер.

— Пригадайте собі докладніше, що Леон казав про…

Біля дверей почулися швидкі кроки і хтось роздратовано запитав:

— Чому ви пускаєте відвідувачів о цій порі?

Шель обернувся. До ліжка підходив старий, лисуватий чоловік у білому кітелі.

— Дзвонив портьє, — непевно мовила сестра. — Він сказав, що цей пан в Гроссвізені проїздом і хоче попрощатися з хворим. Я думала… як виняток… — пояснювала жінка, безпорадно розводячи руками.

— Ніяких винятків, розумієте? Неподобство! — лікар гнівно зажестикулював. — Якщо персонал робитиме все, що заманеться, тоді визначення годин відвідин і оплачування портьє не має сенсу. Хворим потрібен спокій! — сердито кричав він. Потім звернувся до Шеля: — Прошу вас негайно залишити палату і прийти в час, визначений для візиту. А з вами, — він погрозив пальцем розгубленій сестрі, — ми ще поговоримо. Я подам рапорт.

— Ось вам і відповідь на ваше запитання, — півголосом пробубонів Лютце.

Шель підвівся.

— Пробачте, що я порушив правило, — сказав він спокійно. — Не треба так гніватися, я саме збирався йти. До побачення, пане Лютце. Дуже дякую за все, — Шель вклонився сестрі і під цікавими поглядами хворих вийшов з палати.

Годину чи дві журналіст ходив по місту. Заклопотаний, він ні на що не звертав уваги. Лише ритмічні солдатські кроки і голосна пісня вивели його із задуми.

По шосе йшла довга колона солдатів бундесверу. Шель мимоволі відступив до бровки і зупинився мов зачарований: стальні шлеми, сіро-зелені мундири, автомати; мундир капітана прикрашали стрічечки нагород…

— … ауф діх Лілі Марле-е-е-н! — горлали солдати.

— Айн! Цвай! Драй! Фір! — командував сержант.

Отямившись, журналіст з цікавістю глянув на перехожих. Вони майже не звертали уваги на солдатів, які марширували вулицею. «Воєнщина, псякрев!» — вилаявся в думці Шель. «Повертаються до давніх традицій», — писав Леон.

Згадка про покійного друга повернула Шеля до справи, яка тривожила його ось уже кілька днів. Він був майже певен, що на всі досі не з'ясовані питання є лише одна правильна відповідь. З величезної кількості спостережень, фактів і здогадів виникав переконливий висновок. І журналіст часом навіть жалкував, що попав у цю історію…

Увагу Шеля привернула сяюча вітрина радіомагазину. На темному оксамиті лежали не більші за коробку з-під сигар приймачі, в глибині стояла велика, з червоного дерева шафа, в якій містилися радіоприймач, телевізор і програвач. «Kaufe immer das Beste — NUR ОРТА LOWE»[38], — закликала реклама. Ліворуч стояв магнітофон, над яким висіло пояснення умов продажу в кредит. Шель пригадав ранкову розмову в поліції і новітній спосіб протоколювання показань. «Може, вони мали рацію, не сказавши про мікрофон?» Коли людина не знає, що її свідчення записують, вона не вибирає слів, а якщо відповіді протоколюються, — мимоволі втрачаєш невимушеність, уникаєш певних пікантних справ, старанно зважуєш кожен вислів. Шель пильно придивлявся до магнітофона. Він уже давно мріяв купити такий апарат; бачив подібні у Вроцлаві й Варшаві… Глянув критично на ціну: 650 марок. Маєток!

— Дорогі? — спитав худорлявий, присадкуватий чоловік, що стояв осторонь. Його жваві очі ковзнули по одягу Шеля. — Навіть коли ви захочете купити в кредит, то вам вліплять такий процент, що й радість од покупки пропаде.

— Справді?

— Авжеж! Минулого тижня був у мене такий магнітофон вдома, у цьому магазині їх дають напрокат. Моя теща дуже балакуча, а коли я підсунув їй під ніс мікрофон, вона не змогла вимовити й слова. Ми захлинались од сміху, навіть Труда, тобто моя дружина, не втрималась.

— Цікаво!

— Ще й як! — незнайомець глянув на електричний годинник за склом вітрини. — О, вже пізно! Треба на роботу. Вибачайте! — і задріботів далі.

Забувши про балакучого перехожого, Шель знову заглибився в свої думки. До проблем, які щойно виникли, треба було підходити надзвичайно обережно…

На певній відстані за Шелем ішов Нойбергер. Німець не зводив очей із журналіста, ступаючи за ним мов тінь. Було тепло, таксист упрів, але не відставав.

Десь опівдні Шель зайшов до ресторану «Під соколом». Пообідавши, неквапливо рушив до Джонсона.

Нойбергер, як тільки. побачив, куди прямує журналіст, заскочив до найближчого таксофона і набрав номер 95–16.

— Нойбергер, — сказав. — Після лікарні поляк швендяв по місту, оглядав вітрини. Пообідав «Під соколом», а тепер подався до прокурора Джонсона. Мені можна повертатися додому?

— Йдіть додому і лишайтеся там, поки не дістанете нового доручення.

— Гаразд.

— Це все?

— Усе.

Німець повісив трубку і, витираючи піт з лоба, полегшено зітхнув.

У садку Шель помітив, як на вікні легенько гойднулася завіска. Та поки йому відчинили, довелося чекати кілька хвилин. Джонсон привітав його радісним «як ся маєш» і повів у кімнату.

— Кароліна пішла до знайомих, — сказав він, відкриваючи пачку сигарет. — Зрештою, вона не в найкращому гуморі, розхвилювали вчорашні пригоди. Вранці я просив Візнера поговорити з нею завтра.

— Я радий, що ти не сприйняв близько до серця вчорашню пригоду з Грубером. Почував себе винним.

Джонсон махнув рукою.

— Негайне втручання було просто необхідне, — мовив. — Не слід звірятися на почуття. Сподіваюсь, усе владнається.

— Добре. Відсутність Кароліни дасть нам змогу поговорити відверто, Пауль. Я маю намір завтра вранці виїхати з Гроссвізена, але перед цим мені хотілося б обговорити деякі питання.

— Я теж про це думав. Закурюй. Вийду на хвилинку до кухні й заварю каву. Пробач.

Лишившись на самоті, Шель знову замислився над словами Лютце. Вони показували справу зовсім в іншому світлі, можна було навіть подумати, що вони дають саме той ключ до замка таємничої скриньки, якого він стільки ждав. Раптом у кутку кімнати щось тихо задзеленчало. Шель здивовано оглянувся. На підвіконні, запнутий завіскою, стояв телефон. Журналіст хутенько підвівся і, стежачи, чи не йде Джонсон, підняв трубку.

— 95–16? — спитав хтось на другому кінці проводу.

— Так, — відповів Шель, не роздумуючи.

— Це я, Земмінгер. Годину тому приїхали юрисконсульт Різгаупт і полковник Гелерт. Я був присутній при попередній розмові. Все складається добре.

— Мгм, — пробурмотів Шель, прислухаючись до звуків на кухні. Там бряжчав посуд — американець ставить його на тацю.

— Було б непогано, якби цей поляк негайно виїхав. А з тими двома дамо раду. Різгаупт…

У коридорі почулися кроки. Шель швидко поклав трубку і, розуміючи, що вже не встигне повернутися на місце, зупинився перед маленькою шафою з порцеляновими фігурками.

— Милуюся твоєю колекцією, — сказав він Джонсону, коли той увійшов до кімнати.

— Це скарби Кароліни, — відповів американець, ставлячи на столик тацю з чашками. — Добре, що місцеві антиквари продають переважно меблі. Колекціонування дрезденських фігурок — це добре захоплення. Але…

На вікні знову задзеленчало. Американець зморщив лоба.

— Телефон, — пояснив. І нерішуче додав: — Нехай собі дзвонить.

— Може, щось важливе? — спитав Шель і зразу ж пожалкував: повторний сигнал міг означати, що Земмінгер хоче закінчити розмову.

На щастя, Джонсон, зв'язаний присутністю гостя, вирішив не відповідати. За кілька секунд дзеленчання стихло.

— Шеф дав мені два дні відпустки, — сказав Джонсон, наливаючи каву, — головним чином, з нагоди твого приїзду, а також для відпочинку після тривожних подій.

— Поблажливий шеф. У тебе є які-небудь відомості з «поля бою»? Я вранці бачив Гюнтера. Просив замовити за нього слівце.

— О, забудь про нього!.. Грубера обвинувачуватимуть у незаконному привласненні чемодана, а також у спробі шантажу. Вину довести неважко, і він одсидить два або чотири роки, якщо, — додав, трохи подумавши, — адвокатові не пощастить добитися пом'якшення вироку. Так чи інакше, його поліцейська кар'єра закінчилася.

Шель кивнув головою.

— Грубер поводився нерозважливо, — сказав. — Його плани були наївні, а ходи надто очевидні. Але не можна звинувачувати лише його. Адже він, мабуть, виконував чиєсь доручення. Був тільки пішаком.

— Ти маєш на увазі старого Менке? — Джонсон скоса глянув на журналіста.

— Не тільки доктора. Я дедалі більше переконуюсь, що й той не був «головою». Кілька дрібних інцидентів свідчать про те… — Шель урвав, ніби підшукуючи слова. — Перед тим, як прийти сюди, я знову бачився з Лютце.

— Ну? І що ж цей п'яниця? Не втік що з лікарні?

— Лютце боїться чогось. Я не почув від нього сенсаційних новин, але з того, що він сказав, зробив висновок.

— Цікаво! Тепер ти матимеш змогу відповісти собі на загадкові питання, до яких так часто звертався.

— А хіба тебе не цікавить розв'язання загадки?

— Ще й як! Я побудував теорію… Але, прошу, говори. Цікаво, якими шляхами ти дійшов своїх висновків.

— Не можу пригадати, коли в мене зародилася підозра, що я оточений муром правдоподібної брехні. Дещо зацікавило мене одразу ж, як я прибув на Ейхенштрасе. Те, що Леон вчинив самогубство перед самісіньким моїм приїздом, було щонайменше дивним. Фрау Гекль сказала, що Леон завжди замикав свою кімнату. Проте, накладаючи на себе руки, лишив двері відчиненими. У цьому була суперечність. Пізніше я дізнався, що ти живеш і працюєш у Гроссвізеиі. Чому Леон не звернувся з своїм клопотом передусім до тебе? Це питання лишилося на першому місці серед проблем, яких ставало дедалі більше. Він, очевидно, усвідомлював, що виїхати з Польщі до Західної Німеччини — справа нелегка. І все-таки чомусь звернувся по допомогу до мене, а не до тебе. Це стало ще більш незрозумілим, коли я почув, що ти працюєш у прокуратурі, отже, він мав би звернутися до тебе навіть тоді, коли б ви були зовсім мало знайомі.

— Леон згадував про якісь таємничі відкриття. Але я не сприймав цього всерйоз, та, зрештою, він майже завжди закінчував свої висновки недомовками. Знаючи про його психічну хворобу, я не надавав справі особливого значення, вважаючи ті проблеми вигаданими. Безперечно, я образив його своєю поведінкою.

— Тепер я знайшов причину. Мої пошуки утруднювало тільки те, що я не знав про Леонове відкриття. Непокоїла думка, чому Леон писав, що не може нікому довіряти. Відкидаючи ряд можливих пояснень, я завжди повертався до одного й того ж питання: чому він не вірив тобі? — Шель загасив сигарету, кинув погляд на зосередженого Джонсона і він далі: — Пояснення, ніби Леон був психопатом і уникав людей, спочатку приспало мої підозри. В розмові з тобою, а особливо під час побачення з доктором Менке, я здобув вичерпні відповіді майже на всі питання. Лютце був гірким п'яницею, психічно хворий Леон — мізантропом. Ти відштовхнув його своїм недовір'ям. Мабуть, я виїхав би з Гроссвізена на другий же день, коли б не випадок з Лютце і не зникнення чемодана з камери схову. Той, хто організував усе це, вчинив стільки промахів, що важко не помітити їх.

— Грубер справді поводився як ідіот, — сказав Джонсон, граючись попільничкою.

— Грубер стояв перед складною проблемою. Проте сцену на вокзалі він розіграв непогано. Але давай обговоримо події у хронологічному порядку. Перед умовленою зустріччю Лютце посилає листа і… попадає під машину. Потім починаються зовсім дивні речі. Вранці ти просиш інспектора поліції поїхати разом з нами до камери схову, а за хвилину перед нашим приїздом чемодан зникає. Грубер береться провести слідство. Лютце мовчить. Мої теорії сприймаються поблажливо.

— Але ж це лишилося…

— Можеш не пояснювати, Пауль. Я почав аналізувати спостереження і дійшов висновку, що нещасний випадок з Лютце був запланований, а єдиною людиною, яка знала про наступну мою зустріч з ним, був ти! Правда вимальовувалась дедалі ясніше, але це було настільки неймовірно, що я довгенько шукав найрізноманітніші пояснення для виправдання твоїх дій. Я не міг і не хотів повірити, що ти причетний до цієї справи.

Джонсон нахилився вперед.

— Не знаю ще, до чого ти ведеш, — мовив, — проте хотів би, щоб ти добре зважував свої слова. Трапляється, ми говоримо необачно, а згодом жалкуємо.

Шель глянув йому в очі.

— Невже ти справді думав, що я дозволю збити себе з пантелику такими очевидними трюками? Я старанно обміркував свої слова. Немає ніякого сумніву, що саме ти керував усією справою. Не Грубер, не Менке; вони були пішаками. Ти вів азартну гру, Пауль. Я не знав, до якої мети ти прямуєш і яких благ сподіваєшся, але смерть Леона була саме тою помилкою, яку раніше чи пізніше робить кожен злочинець, помилкою, яка вирішує його долю. — Шель на мить змовк, наче хотів, щоб американець збагнув усю глибину обвинувачення.

Обличчя Джонсона раптом змінилося, куточки рота опустилися, риси обличчя загострились.

— Ти приписуєш мені тяжкі гріхи, Джоне. Не розумію, як ти міг дійти цих жахливих висновків. Твої інсинуації бездоказові.

— Знаю, ти завжди намагався мати чудове алібі, керував спритно, з безпечної відстані. Та коли події почали розгортатися швидше, ніж ти це передбачав, коли ти втратив владу над ходом несподіваних пригод, а твоя безпосередня участь стала обов'язковою, я догадався, що це саме ти тримаєш у своїх руках усі нитки. Загляньмо в минуле. Працюючи в концентраційному таборі в бараку доктора Шурікке, ти безперечно мав його знати. Після війни ти оселився в Гроссвізені. Коли й чому Менке з'явився тут — мені невідомо. Певно, «Людожер» вважав, що небезпеки немає: борода вдало маскувала його, волосся посивіло… Ніхто, зрештою, не мав підстав запідозрити, що у статечного доктора таке злочинне минуле. Я припускаю, що, пізнавши Шурікке, ти надумав використати його таємницю для шантажу. Можливо, він сам запропонував тобі гроші за мовчання й опіку. Ці деталі для мене неістотні. Не думаю також, щоб Менке був єдиним джерелом твоїх прибутків.

Джонсон запалив сигарету. Його рука легенько тремтіла. Проте це була єдина ознака неспокою. Журналіст допив каву, теж запалив сигарету і повів далі:

— Все відбувалося б за планом, якби не Леон Траубе. Він якось добув чемодан з компрометуючими документами. Можливо, спочатку він не бачив зв'язку між цими паперами та доктором Менке, і тільки згодом, дізнавшись, хто такий Менке, збагнув важливість свого відкриття. Можливо, що він усе розповів тобі — такий логічний висновок. Коли ж побачив, що ти реагуєш не так, як він сподівався, — може, навіть запропонував йому гроші, аби мовчав, — усвідомив своє безсилля. Не знаючи, хто ще належить до ворожої конспірації, він звернувся по допомогу до мене. Леон надіслав два листи. Один з них попав до твоїх рук, і ти узнав про мій приїзд. Треба було діяти швидко. Ти не зміг умовити Леона віддати папери і, запобігаючи ускладненням, вирішив, що Леон повинен умерти. Що значило життя хворої, нікому не потрібної людини порівняно з дедалі більшими прибутками?

— Чоловіче! Леон же покінчив самогубством! Подумай, що ти верзеш!

— Дозволь, будь ласка, мені скінчити. Я вже сказав, що цих висновків дійшов після довгих і обережних міркувань. Леон замикався у своїй кімнаті, але тієї трагічної ночі ти приїхав, якось обдурив самітну людину і схилив Траубе до того, що він одімкнув двері. Може, Леон був у такому стані, що вже не думав про порятунок. Мене охоплює жах, коли я уявляю собі його останні хвилини. Безсилий, хворий, усіма забутий, він знав, що жити йому лічені години. А проте бідолаха залишив по собі слід. Передбачаючи, що має статися, він оддав дорогоцінний чемодан Лютце, про якого, — як правильно міркував Леон, — ніхто не здогадувався. Залишив також два, на перший погляд, невинних рецепти в шухляді стола, втиснувши їх поміж дном і задньою стінкою. Сподівався, що, може, я знайду їх там і що ці рецепти допоможуть розкрити таємницю. Це була одна з тисячі можливостей. А втім, не знаю, чи не залишив Леон і ще якихось слідів, які я прогледів або ж ви знищили, — Шель замовк, затягуючись димом сигарети.

— Фантазуєш, любий, — обізвався Джонсон. — На цій основі не можна, ти не маєш права будувати такі небезпечні звинувачення.

— Я й не сподівався, що ти з ними погодишся.

— Що ж далі, Шерлок?

— Події вчорашнього вечора підтвердили мої підозри. Сцена з Грубером свідчила на твою користь. Продажний поліцейський вирішив сам шантажувати доктора. Дізнавшись про це, ти втратив самовладання… Адже очевидно, що не тільки Кароліна викликала твою лють. Справи ускладнювались. Ти не міг перешкодити мені переглянути документи, які викривали злочини доктора, безперечно, твого підопічного.

— Що за нісенітниці!

— Те, що я кажу, побудоване справді на гіпотезах, але безумовно відповідає правді.

— Говори далі.

— Коли ми переглядали папери, ти вдавав, ніби чуєш якісь звуки. У мене чудовий слух, а проте я повірив тобі. Ти вийшов з кімнати, криком заманив мене в сад і ударив.

— Ти збожеволів! Це вже…

— Хвилиночку, вислухай мене до кінця. Коли я лежав непритомний, ти забрав чемодан, вийняв з мого портфеля лист Леона і все це спалив. Потім розбудив Кароліну, грюкнувши дверима, й ліг біля мене в садку.

— Фантастично! — Джонсон почав роздратовано притупувати.

— І ти знову зробив помилку. Кароліна сказала, що ти лежав на спині. А ти розповідав, що тебе ударили в потилицю. У таких випадках жертва падає завжди долілиць, Пауль.

— Запам'ятаю це собі на майбутнє! Ну, далі. Ти починаєш мене цікавити.

— Дізнавшись, що я хочу піти до Менке, ти подзвонив йому і попередив про мій візит. Гюнтер влаштував засідку. Коли я зустрівся з доктором, той уже знав, що небезпечні папери знищено. Все відбувалося так швидко, що ви почали робити помилку за помилкою. Лікар, переляканий можливою небезпекою, розгубився. Спроба приборкати мене провалилася. Шель — це не Траубе! Ліквідація — навіть коли б вона вдалася — не лишилася б непоміченою.

— Переоцінюєш себе, — іронічно зауважив Джонсон.

— А ти недооцінюєш мене. Після твого приїзду, — вів далі журналіст, — між вами, певно, виникла гостра суперечка. Менке дорікав, що ти не зміг запобігти розкриттю таємниці.

— Гм, — пробурмотів Джонсон. — А що я на це?

— Історія ставала небезпечною. Рятуючи власну шкуру, Менке міг зашкодити тобі. Питання про його арешт було заздалегідь вирішене. Не в змозі передбачити, як обернеться слідство, ти волів зменшити риск і надумав усунути небезпечного свідка. Це був не найкращий вихід, бо ти втрачав одне з найкращих, джерел прибутків. Але треба було вибирати.

— Зробивши вибір, я його застрелив.

— Так, ти вбив його! — поправив журналіст. І здивовано підвів голову: двері в коридор поволі, ледь помітно, відчинялися.

— Неймовірна дедукція, Шерлоку, — мовив Джонсон. — Ти надто багато читав кримінальних книжок, а тепер дав волю своїй фантазії.

У щілині прочинених дверей з'явилося блідо обличчя Кароліни. Шель хотів піднестись, але передумав: навіть такий свідок може згодитися…

— Ти, безперечно, розумієш, що в тебе немає ніяких доказів для підтвердження цих абсурдних інсинуацій? — запитав Джонсон.

— Не маю ні часу, ні бажання утруднювати себе збиранням доказів.

— Можна спитати, що ти збираєшся робити?

— Я ще не думав про це.

— А чого хочеш од мене?

Шель знизав плечима. Він намагався не дивитися на двері; Кароліна прислухалася до їхньої розмови, і це дратувало його. Невідомо, чи можна розраховувати на неї.

— Я приїхав на прохання Леона, — сказав Шель, — отже, мені лишається тільки одне: розкрити обставини, за яких він помер.

— Кому? — гостро спитав Джонсон.

— Людям, компетентним у визначенні міри покарання.

— Простіше кажучи, ти хочеш передати справу до рук властей? — гнівно кинув американець. — Невже ти гадаєш, що я, завдавши собі стільки клопоту, тепер допущу до цього?

— Отже, ти визнаєш, що таки завдав клопоту? — кинувся в атаку Шель.

— Не визнаю нічого. Теорійки, які ти виссав з пальця, сприйматимуться щонайменше з поблажливою усмішкою.

— Побачимо. Принаймні я зроблю те, що вважаю своїм обов'язком.

— Дурню! — вигукнув Джонсон підводячись. — Ти справді думаєш, що я дозволю розголошувати ці казочки?

— Нічого не вдієш, Пауль, — відповів Шель спокійно. — На твоїй совісті уже два вбивства. Ти не маєш права безкарно знищувати людей, користуючись законом сильнішого. Ми живемо не в джунглях…

— Ми живемо в джунглях дикіших, ніж ти гадаєш. Для мрійників тут немає місця. Тільки сильні, безпощадні й жорстокі мають право на життя. — Голос його став хрипкий, очі звузилися до щілинок, майже зовсім ховалися в сітці глибоких зморщок. — Ти — наївний і простодушний. Належиш до тієї ж категорії, що й Леон… — Слова Джонсона перейшли в злий, гострий шепіт.

Настала хвилина тиші. Кароліна неспокійно поворухнулася. Тихий шелест привернув увагу Джонсона. Він різко обернувся. І в цю мить жінка зайшла до кімнати.

— Прошу пробачення, що так пізно повертаюся, — мовила ненатурально голосно.

Джонсон підозріливо зиркнув на неї.

— Ах, це ти!

Штучно усміхаючись, Кароліна підійшла до Шеля й почала стягувати рукавичку.

— Добрий вечір, — вона подала йому руку. — Мені треба було уладнати кілька справ, я не думала, що ви прийдете так рано.

— Нічого, — сказав Шель, опановуючи собою. — Ми говорили про цікаві речі, — зиркнувши через плече, він помітив, як Джонсон нервово пригладжує волосся.

— Напевно, знову сиділи в своєму підвалі? — Кароліна обернулася. — Чому в тебе така кисла міна, старий? Хочеш їсти, га? Піду приготую вечерю. Ви, звичайно, повечеряєте з нами?

— На жаль, не можу. Дуже стомився. Не гнівайтесь, прошу.

— Останні дні були для всіх нас надто виснажливі, — підтакнув Джонсон, намагаючись говорити звичайним голосом. — Не затримуватиму тебе, Джоне. Я теж ляжу сьогодні раніше.

Якусь мить вони стояли мовчки один проти одного. Нарешті Шель сказав:

— Отже, на добраніч! До побачення! — і, кивнувши головою, попрямував до дверей.

— Проведи нашого гостя до хвіртки, Кароліно, — велів Джонсон. — Я прийму…

Коли вони проходили через сад, Кароліна прошепотіла:

— Я стояла мов закам'яніла, не знала, що діяти. Що це все означає? Що Пауль зробив?

— Ви не знаєте?

— Скажімо, догадуюся.

— Становище складне. Невідомо, як це закінчиться. Для Пауля можуть виникнути серйозні неприємності.

— Ах! Подумайте краще про себе!

— А що буде, коли… — він завагався.

Вона відгадала його думки.

— До монастиря не піду. Вже багато років батьки кличуть мене до Швейцарії Охоче поїду і ще охочіше залишуся там.

Дійшли до хвіртки.

— Бажаю вам, щоб усе склалося якнайкраще, — промовив Шель.

— Я дам собі раду.

Журналіст мовчки кивнув головою і вийшов на вулицю. Ступивши кілька кроків, обернувся. Кароліна стояла, спершись руками на хвіртку. Жінка видавалася тендітною і низенькою.

Біля повороту Шель випростався і вдихнув на повні груди свіже повітря. Відчував, як з тіла поволі спадає напруження.