95-16

КОРИЧНЕВИЙ ЧЕМОДАН

Минала тиха ніч. Переслідуваний видіннями, які лише у сні може творити фантазія, Шель перевертався з боку на бік. Стомлений і розбитий, прокинувся само тоді, коли марно намагався втекти від павукоподібної потвори з величезною головою і виряченими очима. Весь у тумані сонного кошмару, він ледве приходив до пам'яті. У скронях страшенно боліло, язик був пухлий і шорсткий.

Коли Шель встав, сонце піднялося вже високо і мінилося теплими відблисками на підвіконні. Голячись і одягаючись, він думав про вчорашній день. Цікаво, що дасть візит до бункера? Чи знайшов Лютце записку? Чи взагалі він пам'ятає про їхню зустріч?

А в цей час на кухні фрау Гекль якийсь чоловік у темно-синьому костюмі оглядав зім'ятий голубий конверт.

— Ще не виходив? — спитав підозріливо.

— Ні. Повернувся пізно вночі, тепер спить. Десять хвилин тому я проходила повз його кімнату. Нічого не чути…

— Гм. Немає відправника…

— Марки теж немає. Довелося заплатити листоноші тридцять пфенігів, сподіваюся, віддасть?

— Що робив учора?

— Вранці збирався до пана Джонсона. Повернувся десь близько першої ночі. Не знаю, де був і що робив.

— Перевірте ще раз, чи не прокинувся. Не треба, щоб він мене тут бачив.

— Ну, гаразд. Цілий день бігаю вгору і вниз…

Коли фрау Гекль вийшла, незнайомець ступив до вікна і притулив конверт до шибки.

— Цікаво, хто це відправив, — промимрив. — Приїхав учора. Майже нікого тут не знає… — Чоловік вдивлявся в конверт, намагаючись розібрати його зміст. — Добре заклеєний, — ствердив сам до себе. — Щось друковане… Квитанція… Gepack Aufbewahrung Grosswiesen…[28] Нерозбірливі літери. Цифри. Певно, дата. Предмет: EIN KOFFER[29], — читав по літерах. — Цікаво.

Почувши кроки, незнайомець знову сів на стілець.

— Прокинувся, — сказала, входячи, фрау Гекль. — Швендяє по кімнаті і бубонить щось тією незрозумілою мовою. Зараз, мабуть, спуститься.

— Тоді прощавайте. Ось лист. Якщо цей полячок принесе сьогодні якийсь багаж, можливо, чемодан, прошу делікатно дізнатися, що в ньому. Розумієте, ніколи не знаєш, чого можна чекати від цих «туристів» із-за залізної завіси. Треба бути пильними…

— Звичайно. Ви можете на мене розраховувати. Я ще не забула, що мій син загинув під Варшавою…

За кілька хвилин після цієї розмови Шель вийшов з кімнати. Фрау Гекль чекала на нього в коридорі.

— Добридень, пане! — гукнула з удаваною сердечністю. — Добре спалося?

— Спасибі.

— У мене є щось для вас, — вона вийняла з кишені фартуха голубий конверт.

— Для мене? Від кого?

— Не знаю. Листоноша приніс вранці. На конверті не було марки, довелося заплатити. Ви вчора повернулися пізно, то я не хотіла вас будити. Чи добре це я зробила?

— Добре, спасибі, — нетерпляче перебив її Шель. Здивовано оглянув конверт. Хтось невправно — журналіст ледве розібрав — надряпав карлючками адресу: «Ян Шель, Гроссвізен, Ейхеиштрасе, 15». Прізвища відправника не було… — Добре, — повторив він. — Скільки я вам винен?

— Тридцять пфенігів. Можете заплатити згодом, при нагоді. Сподіваюся, нічого поганого?

— Думаю, що ні. Прочитаю дорогою. Даруйте мені, поспішаю.

— Якщо зможу вам чимсь допомогти, прошу сказати! — крикнула фрау Гекль навздогін.

— Звичайно!

Прямуючи до центра міста, Шель розірвав конверт. Всередині була квитанція на одержання ручного багажу з вокзальної камери схову. У першу мить він не зрозумів, що означає ця дивна посилка. Потім збагнув. Лютце! Адже це він учора згадував про чемодан. Прізвище й адресу знав. Але чому надіслав квитанцію поштою, коли сьогодні мали зустрітися? Шель зиркнув на годинника: вісім годин п'ятдесят хвилин. До зустрічі з Джонсоном лишалося десять хвилин. На вокзал уже не встигне. Зрештою, краще піти туди разом з американцем; невідомо, що в тому чемодані, а при одержанні багажу можуть виникнути труднощі.

Шель оглянув квитанцію уважніше. Чемодан здано чотири дні тому, тобто зразу ж після Леонової смерті. Лютце, — якщо це він здавав багаж, — одержав його, безумовно, від свого приятеля. Не хотів тримати у себе. А може й боявся когось, і тому відніс до камери схову? Чи Леон розказав йому про свої відкриття? Навіщо ставити собі питання, на які немає вичерпної відповіді!

Журналіст прискорив ходу. Джонсон чекав його в умовленому місці біля ратуші. Стояв, обернувшись спиною до бруківки, і дивився на сажотруса, який піднімався на дах.

— Добридень, Пауль. Як почуваєш себе?

— О, ти вже тут! — американець кисло всміхнувся. — Нічого, а ти?

— Вранці боліла голова, але вже ліпше; сподіваюся, що й твій поганий настрій минув?

— Поганий настрій?

Шель глянув йому в очі:

— Послухай, Пауль, ми були вчора трохи напідпитку, може, ти побачив дещо в неправильному світлі.

— Маєш на увазі Кароліну та її відверті залицяння до тебе? — Джонсон махнув рукою. — Ти з нею танцював, а я з нею спав, — сказав він грубо. — Часом чоловік буває лише замінником… — додав з гримасою. — Але краще облишмо це. Поїдемо чи підемо до бункера?

— Поки що цей візит відкладається.

— Чому?

— Пам'ятаєш мою розповідь про вчорашню зустріч з Лютце? Він згадував про чемодан…

— Авжеж, саме тому ми зібралися поїхати до нього.

— Коли я сьогодні вранці виходив з дому, мені вручили листа, в якому була квитанція на багаж у камері схову. — Шель вийняв з кишені бланк. — Прочитай.

Джонсон переглянув папірець. Зморщив лоба:

— Що ти про це думаєш?

— Припускаю, що це чемодан, якого Лютце одержав від Леона. Невідомо тільки, чому старий одніс його до камери схову. Дивно також, чого він не діждався ранку і сам не віддав нам квитанцію?

— А я зовсім не певен, що листа надіслав цей п'яниця, — зауважив американець.

— Тоді хто ж? Адже це він казав про чемодан!

— Не забувай, що Лютце був п'яний.

— Згоден. Проте можу битись об заклад, що це його чемодан. Передбачлива здача багажу до камори схову свідчить про те, що він когось боявся.

— А може, не довіряв сам собі?

— Може, тільки я ніяк не позбудуся думки, що все-таки є хтось, зацікавлений у цьому багажі.

Джонсон задумався.

— Я знаю всіх впливових осіб у Гроссвізені, — мовив. — Їхнє політичне минуле можливо й не бездоганне, але, беручи загалом, усі вони були дрібні рибки.

— Чому політичне? — здивувався Шель. — Може, йдеться про щось зовсім інше?

— А саме?

— Може, це звинувачувальні докази в якійсь кримінальній або… розвідувальній сфері; Леон міг відкрити щось дуже цінне. А втім, навіщо мучитися здогадами? Їдьмо швидше на вокзал, там побачимо, про що йдеться.

— Маєш рацію, — погодився американець. — Цією справою треба зайнятися грунтовно. Проте не можу вести пошуки на свій страх і риск. Коли справді за цим щось криється, то краще скористатися з допомоги поліції. До моєї контори недалеко. Ходімо. Я подзвоню в комісаріат і візьму когось на підмогу, добре?

Вони прийшли в приміщення суду, Джонсон запросив Шеля до кабінету прокурора.

— Старого немає, — пояснив він. — Поїхав до Ганновера і повернеться лише по обіді. Сідай.

Пауль присунув телефон, зняв трубку й набрав номер.

— Алло! Джонсон з прокуратури. З'єднайте мене, будь ласка, з інспектором Грубером.

Шель оглядав статуетку Феміди, що стояла на книжковій шафі.

— Добридень, інспекторе! Хочу попросити у вас допомоги в одній трохи заплутаній справі… Не можу розповісти всього по телефону… Тільки коротко. У Гроссвізені з'явився якийсь таємничий чемодан. Зараз він у камері схову на вокзалі. Є підстави припускати, що його вміст становить велику цінність. У мене квитанція… Попала до нас випадково. Ми дуже зацікавлені в тому, щоб негайно поїхати на вокзал і одержати чемодан. Оскільки це перевершує мою компетенцію, я хотів би, щоб ми поїхали разом… Я в своїй конторі… Так, зачекаємо… Хто? Мій приятель, Ян Шель, який учора приїхав із Польщі… Гаразд, до побачення, — Джонсон поклав трубку.

— Приїдуть? — спитав Шель.

— Так, інспектор Грубер за кілька хвилин буде тут, і ми разом вирушимо на вокзал.

Вони запалили сигарети. Джонсон якийсь час бавився коробкою сірників.

— Знаєш, — раптом сказав він, — я думаю про те, як мало знав Леона. Він був замкнений. Мабуть, він і народився з образою, яку потім проніс через усе життя. Типовий скиглій. Перебування в таборі і прикрі переживання ще поглибили його вразливість… Я намагаюся знайти в минулому щось таке, що може мати зв'язок з твоїми спостереженнями.

— Чи не зв'язана ця справа з людьми, які його оточували?

— Леон працював у кількох установах, найдовше в міському управлінні. Його вважали сумлінним і чесним працівником, проте він ніде не нагрів собі місця. Просто не знаю, де шукати асоціацій, — Джонсон одвернувся до вікна.

— Чемодан з підвалу, — пробурмотів Шель, — лист з проханням про негайну допомогу, несподіване самогубство… Я згадав учора про відчинені двері Леонової кімнати, але, вважаючи ці підозри необгрунтованими, не хотів марнувати час на балачки.

— А тепер що думаєш?

— Відомо, що більшість самогубців накладають на себе руки в місцях безлюдних. Готуючись у свою останню путь, Леон, певно, зачинив двері. А вранці вони були відчинені.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Думаю, що хтось забрався в кімнату після самогубства Леона і щось звідти забрав.

— Можливо, — сказав Джонсон, — але звідки та людина, яка, входячи, не вміла зачинити дверей, звідки вона знала, що Леон Траубе заподіє собі смерть саме тієї ночі?

— Маєш рацію! — квапливо погодився Шель. — Я оце подумав, що в чемодані можуть бути речі, які мали особисту цінність для померлого: якісь пам'ятки, дрібнички, цінні як згадка. Але яку роль у цьому відіграє Лютце? Чому він поводиться так дивно?

— Уявімо, що Лютце надіслав поштою квитанцію на багаж, щоб не зустрітися з тобою…

У двері постукали.

— Пане прокуроре, прийшов пан Стейнер, — повідомила секретарка.

— У мене справи, Ельзо.

— Він наполягає, хоче сказати вам кілька слів у спішній справі.

— Я почекаю в канцелярії, Пауль, — запропонував Шель.

— Гаразд, — неохоче згодився Джонсон. — Хай він зайде, Ельзо.

Зачиняючи двері за відвідувачем, секретарка спитала Шеля:

— Може, переглянете сьогоднішні газети? Будь ласка, ось «Дас Мекленбургер тагеблат» і «Гроссвізенер анцайгер».

Шель сів до столу і розгорнув місцеву газету. Переглянув заголовки політичних повідомлень, хутенько пробіг очима реклами, що займали більшість шпальт, однак зосередитися не зміг. Перегортав сторінку по сторінці. На останній звернув увагу на оголошення про весілля, повідомлення про народження, про смерть, не проминув і поліцейську хроніку. Всміхнувся, згадуючи, як кілька років тому сам складав таку ж хроніку для «Трибуни Вроцлавської».

Раптом усмішка застигла на його вустах.

«Минулої ночі, — читав Шель, — автомобіль збив жителя Гроссвізена Герберта Лютце. Це трапилося близько двадцять другої години. Машина не зупинилась, і досі її не знайдено. Герберта Лютце у тяжкому стані відвезено до міської лікарні».

В цю мить з коридору відчинилися двері, і до канцелярії зайшов кремезний чоловік. У нього була квадратна, висунута вперед щелепа, м'ясисті губи і високий лоб. Біляве волосся зачесане назад.

— Добрий день! Є прокурор Джонсон?

— У нього відвідувач, — сказала секретарка підводячись. — Може…

— О, привіт, інспекторе! — вигукнув Джонсон. — Ви прийшли вчасно. — Він попрощався з відвідувачем і представив Груберу свого приятеля.

Інспектор подивився на журналіста з помітною цікавістю. Подав руку.

— Вітаю,

— Пауль! — звернувся Шель до Джонсона. — Лютце в лікарні!

— Що-о?

— Учора ввечері попав під машину.

— Звідки ти знаєш?

— Прочитай, — він подав газету, вказавши пальцем на замітку.

— Справді, — сказав Джонсон за хвилину, хитаючи головою. — Бідний п'яниця!

— Може, ви поясните мені, про що власно йдеться? — втрутився Грубер.

— Джон приїхав у Гроссвізен, щоб відвідати Леона Траубе…

— Це той, що повісився п'ять днів тому?

— Той самий. Повідомлення хазяйки про те, що двері кімнати самогубця були не зачинені, викликало підозру у мого приятеля. Ця суттєва деталь послужила основою для інших домислів. Згодом Джон відшукав Лютце і хотів поговорити з ним про небіжчика. На жаль, Лютце був, як завжди, п'яний. В гарячці він сказав про якийсь чемодан. Після марних намагань порозумітися з п'яницею Джон залишив у бункері записку, що приїде сьогодні вранці. Виходячи з дому, Джон одержав листа — квитанцію на якийсь чемодан. Певно, той, якого Траубе чогось залишив Лютце. Ми вирішили просити поліцію про допомогу. Якщо все виявиться фальшивою тривогою, ми пробачимося перед вами і — пообідаємо разом.

— А випадок з Лютце? — спитав Шель.

— Ви знаєте щось про це, інспекторе?

— Авжеж, бачив рапорт, але не цікавився ним докладно. Випадок має щось спільне з вашою справою?

— Це залежить від того, що сховано в чемодані, і від багатьох інших речей.

— Якщо так, не гаймо часу. Їдьмо на вокзал!

Шель попрямував за інспектором. Справа видавалася серйознішою, ніж гадав журналіст. Лютце попав під машину безперечно після того, як вкинув листа у поштову скриньку. Він, мабуть, щось знав або передчував… Хтось зацікавлений в тому, щоб його знешкодити. А коли вже пущено в хід такі круті заходи, значить, Леонова таємниця для когось важлива й грізна. Але в тому, що відбувалося досі, дуже багато незрозумілого і суперечливого.

— Ти вважаєш, Пауль, що це випадкова катастрофа? — звернувся Шель до Джонсона, який ішов поруч.

— Досить дивний збіг обставин, проте, не забувай, ким був Лютце. Спершу я подумав, що все це влаштовано навмисне, але кому цей п'яниця міг заважати?

Спускаючись по сходах, Джонсон спитав інспектора:

— Чи він серйозно поранений?

— Хто, Лютце?

— Еге ж.

— Здається, його добряче пошматувало, кілька ребер зламано, докладніший огляд покаже, чи є ще якісь ушкодження.

Інспектор відчинив дверцята великого чорного автомобіля, кивком голови запросив Джонсона й Шеля сідати, і згодом додав:

— Переживе. А якщо й перенесеться на той світ, ніхто його не оплакуватиме.

Джонсон і Шель зайняли місця на задньому сидінні.

— Bahnhof[30], Гайнц, — наказав Грубер поліцейському, що сидів за кермом.

— Чого ти такий пригнічений, Джоне? — спитав американець, коли автомобіль рушив.

— Ти скажеш, що я вигадую й фантазую, Пауль, але дивись: Леон, який хотів зі мною говорити, лежить на цвинтарі, Лютце, який щось від Леона одержав, у лікарні! Якщо повернемося назад і почнемо від того, що один з висланих листів не дійшов…

— А чи треба повертатися? Я ж пояснював тобі…

— Звичайно! Все можна пояснити.

Далі їхали мовчки.

Поліцейський він машину швидко й добре, біля вокзалу зробив різке півколо і зупинився перед головним входом.

— Чекай тут, Гайнц, — велів інспектор. — Ми довго не затримаємось.

У залі всі троє підійшли до великого вікна з написом «AUFBEWAHRUNG»[31]. За широким прилавком стояв низький, трохи згорблений чоловік у формі залізничника.

— Прошу видати нам чемодан! — сказав Джонсон, подаючи багажну квитанцію.

Старий підніс квитанцію до очей. Потім подріботів між великими полицями і деякий час копався там. Повернувся стурбований.

— Це ви залишили цей багаж? — спитав Джонсона.

— Ні, чемодан приніс, певно, чоловік на прізвище Лютце.

— Цього чемодана тут уже немає.

— Що значить «уже немає»? — крикнув Грубер, спираючись руками на прилавок.

Заклопотано крутячи квитанцію, старий пояснив:

— Недавно тут був один пан і забрав його.

Шель не вірив власним вухам. «Адже це схоже на якийсь дикий фарс!» — подумав він.

— Хто міг забрати, коли у нас є квитанція! — гримав Грубер. — Я інспектор поліції. — Він ткнув під ніс безпорадному чиновникові своє службове посвідчення. — Розкажіть докладно, хто і як забрав чемодан.

Старий нервово провів пальцем по коміру сорочки, що відставала від худої шиї.

— Так, як я розповідав, пане комісаре. Десять чи двадцять хвилин тому прийшов чоловік і попросив видати йому чемодан, залишений тут чотири дні тому. «Квитанцію, — сказав він, — я загубив, але можу перелічити, що в ньому є». Він був такий самовпевненнй…

— Сто чортів! — Грубер почервонів од люті. — Відколи це багаж видається кожному, хто приходить без квитанції, але «самовпевненнй»? Скільки років ви працюєте?

— Двадцять шість, пане інспектор.

— Давно час перевести вас на пенсію! Який він, той «самовпевненнй» тип?

Старий кілька разів нервово ковтнув слину.

— Невеликий на зріст, дуже люб'язний…

— Чоловіче! — втрутився Джонсон. — Що означає «невеликий на зріст»? Метр шістдесят, шістдесят п'ять, сімдесят?

— Може, такий, як оцей пан, — показав залізничник тремтячим пальцем на ІІІеля.

— Метр сімдесят три, — уточнив інспектор. — Колір волосся?

— Блондин.

— Очі?

— Не знаю… Здається, сині… Ні, карі.

— Обличчя? Кругле, довгасте, яке?

— Здається, довгасте.

— Скільки міг важити?

— Начебто повний, вісімдесят або дев'яносто кіло.

— Як одягнений?

— У темно-синьому костюмі. Здається, біла сорочка і галстук… Точно не знаю, сюди приходить стільки людей…

— Цей незвичайно докладний опис відповідає щонайменше чверті мешканців Гроссвізена, — сказав інспектор ущипливо, звертаючись до Джонсона й Шеля. — Чи ви не помітили чогось особливого? — питав він далі переляканого чиновника, — Може, каблучка на його пальці, може, годинник або шрам?

Залізничник похнюпив голову:

— Ні, пане інспекторе, я не припускав, що тут щось не гаразд.

Люди, що стояли поруч, звернули на них увагу і почали прислухатися до голосної розмови. Шель, який досі поводився пасивно, нараз нахилився над прилавком:

— Ви кажете, ніби той чоловік знав, що всередині чемодана?

— Такі правила. Коли хто загубить квитанцію, то може одержати багаж, розказавши, що в ньому є.

— Що було в тому чемодані?

— Папери.

— Які папери? Чемодан був не замкнений? Який він?

— Чемодан був не замкнений, а лише перев'язаний ремінцем… Невеликий, старенький, з коричневої фібри. Папери були в однакових сірих папках.

— Ви відкривали папки?

— Ні, той пан сказав: «У чемодані двадцять чотири сірі папки з порядковими номерами на обкладинках». Я гадав, що цього досить для іденфікації.

— І-ден-ти-фі-ка-ці-ї, — поправив Грубер, акцентуючи склади. — Після того, як оглянули папки, ви закрили чемодан і віддали тому чоловікові?

— Так, я справді думав…

— Добре, добре! Ваші думки нас зовсім не цікавлять! У вас є розписка про одержання?

— Є, — квапливо ствердив старий, виймаючи з-під прилавка книжку з пошарпаними краями. Розгорнув її.

Шель глянув через плече інспектора. Підпис був, звісно, нерозбірливий.

— Не щастить нам, Пауль, — сказав він. — Вириваємося, наче мухи з павутиння, а якісь невидимі нитки зв'язують усі наші рухи.

— Гм, — промимрив Джонсон, відпихаючи книжку пальцем. — Що ж далі, інспекторе? — спитав.

— Спробуємо знайти негідника, який узяв чемодан. І якщо вкрав його…

— Ви вбачаєте іншу можливість?

— Сумніваюся, що чемодан належав Лютце.

— Ми ж пояснювали, як він попав до його рук! — нетерпляче вигукнув Шель.

— Здогади без конкретних доказів, — сказав інспектор байдуже. Глянув на людей, які стежили за ними, потім на старого залізничника, що прислухався до їхньої розмови, і додав: — Пропоную повернутися в машину і там поговорити без свідків. Тут більше ні про що не дізнаємось і нічого не допитаємося.

Вони хутенько вийшли і сіли в машину. Грубер звернувся до Шеля:

— Версію про чемодан ви чули від Лютце, правда?

— Від нього.

— Він був у нетверезому стані?

— Так.

— Ви не думаєте, що будувати свої теорії на базіканні цього п'яниці важко?

— А ви хочете вмовити мене, що вся ця історія неправдива? — сказав Шель різко.

— Не хочу вас умовляти, але я надто давно служу в поліції, щоб звіритись фантазії.

— Не можу сперечатися з представником місцевої влади. Зрештою, коли ви певні, що останні події є лише збігом обставин, то важко розраховувати на якісь наслідки, — сказав Шель, роздратований пасивністю інспектора.

— Наскільки мені відомо, — промовив Грубер, — ви журналіст. У вашій роботі є тенденція до вишукування сенсацій на кожному кроці.

— Натяк на…

Джонсон торкнувся його плеча:

— Спокійно, Джоне. Інспектор Грубер не знає обставин справи. Я теж спочатку не вірив, що за цим криється щось більше. Оцінюючи останні події, я переконався, що слідство треба розпочати негайно. Ми повинні розшукати того, хто збив Лютце і хто взяв чемодан з камери схову. Знайти папери надзвичайно важливо.

— Коли така ваша думка, прокуроре, то ми зробимо все, що в наших силах, — мовив інспектор офіціально.

— Лишаю справу в ваших руках, — сказав Джонсон до Грубера. — Може, варто було б послухати Лютце, хоч, правду кажучи, я не вірю, що це дасть щось нове.

— Я пошлю в лікарню когось із комісаріату, — інспектор одвернувся. — Поїхали, Гайнц! — наказав. — Куди вам, панове? — спитав, коли машина рушила.

— Я заїду в контору. Треба попрацювати годинку-дві над поточними справами, — озвався Джонсон. — А ти, Джоне? Сподіваюся, ти побудеш у нашому чудовому місті щонайменше до з'ясування справи?

— Звісно, мені хотілося б знати, що все це означає.

— Заходь до нас, коли тільки матимеш бажання. Буду дома близько третьої, — додав Джонсон, виходячи біля будинку суду.

— Гаразд, загляну ввечері.

— А тепер що робитимеш?

— Не думав про це. Поснідаю, тоді, мабуть, вернуся додому і трохи відпочину.

— З радістю підвезу вас, — запропонував Грубер. — Де ви живете?

— На Ейхенштрасе, але я б не хотів…

— Дрібниці! — інспектор тут же звернувся до Джонсона: — Як тільки я щось узнаю, прокуроре, зразу ж сповіщу вас. До побачення.

— До побачення.

Дорогою на Ейхенштрасе інспектор розпитував Шеля про враження від перебування у ФРН та про його плани. Намагався також дізнатися, що зв'язує його з Джонсоном. Коли доїхали до місця, він сказав:

— Знаєте, під час війни я два роки пробув у Бреслау, мені хотілося б почути, що там діється тепер. Може, зустрінемося при нагоді і погомонимо за кухлем пива?

Шель ще не встиг обміркувати всі деталі, але починав догадуватися, що між тінями, які рухалися довкола нього, напевно, є відомі йому особи. Лютце… Менке… Грубер… Хтось із них знає багато більше, ніж говорить. Чиє обличчя покрито маскою? Глянув на інспектора. Той чекав, усміхаючись.

— Охоче, дуже охоче, — сказав Шель, відчиняючи дверцята машини. — Щоправда, я не знаю міста, але в «Червоній шапочці» уже був. Коли не заперечуєте, зустріньмося там сьогодні ввечері близько дев'ятої. Не пізно?

— Ні, чудово! Отже, до побачення! — інспектор подав Шелю спітнілу руку. — Не забувайте ж — о дев'ятій! Поговоримо про Бреслау…

Неспокійна ніч і ранок стомили Шеля — він упав на ліжко й одразу ж заснув. Спав до першої. Прокинувшись, почав думати про дивне сплетіння подій. Відчував, що мимоволі опинився в колі небезпечної конспірації. Журналіст усвідомлював, що він як поляк не може розраховувати на симпатії місцевих жителів і, якщо доведеться звернутися до властей, — на їхню безсторонню допомогу. З цієї хвилини надумав діяти обережніше й хитріше. Він не знає ще своїх суперників, отже, треба стерегтись і пильно стежити за людьми, з якими зустрічатиметься. Міркував, чи це була єдина мета невідомого — здобути оті папери, і чи не зникне він тепер, забравши з собою усю таємницю.

Згодом Шель встав, умився. Дістав з чемодана документи і сховав їх у портфель. Потім висунув шухляду, ще раз переглянув папірці, які там лежали. Трохи подумавши, сунув їх разом з рецептами в кишеню. Не дуже замислювався, чому так діє, але передчував, що краще не лишати в кімнаті ніяких папірців.

Шель був на сходах, коли фрау Гекль висунула з кухні розпатлану голову і почала розпитувати, чи йому по треба чогось і як йому подобається Гроссвізен.

— Ви все владнали успішно? — поцікавилася.

Журналіст промимрив щось і не зупиняючись вийшов із затхлого коридора на вулицю. Розпитавши дорогу, він незабаром опинився перед міською лікарнею. Пояснив портьє мету свого візиту і рушив до палати, в якій лежав Лютце.

Голова пораненого була забинтована. Обличчя бліде. Він лежав горілиць, втупившись у стелю широко розплющеними очима.

— Ваше прізвище Шель? — спитала охайна сиділка, присуваючи стілець до ліжка.

— Так, це я.

— Хворий питав про вас. Не стомлюйте, будь ласка, його довгою розмовою. Перед обідом уже був хтось із поліції, — додала вона пошепки. — Лютце дуже кволий, у нього був серйозний шок.

— А крім цього?

— Переламано двоє ребер і розбито голову. Полежить у лікарні не більше тижня. Таким завжди… — Вона прикусила язик. Непевно глянула на гостя і відійшла до хворого, що нетерпляче кликав її.

Шель схилився над ліжком.

— Ви впізнаєте мене?

Лютце якийсь час мовчав. Пильно дивився на прибулого, немов зважував щось у думках і не міг вирішити.

— Шель? — сказав нарешті.

— Шель. Ми говорили з вами вчора, не знаю, чи пам'ятаєте?

— Вчора було дуже, дуже давно, — простогнав Лютце.

— Якщо це вас не втомить, мені хотілося б запитати вас про деякі речі.

— Що ви хочете?

— Леон дав вам чемодан?

— Чемодан?

— Той, який ви кілька днів тому занесли до камери схову на вокзалі. Квитанцію яро зданий чемодан ви надіслали на мою адресу.

— Звідки ви знаєте?

— Не знаємо, догадуємося.

— Хто?

— Прокурор Джонсон, інспектор поліції Грубер і я.

Лютце заплющив очі і стиснув куточки рота. Хворий, що лежав на сусідньому ліжку, голосно застогнав. Зашаруділи тихі кроки сиділки.

— Не знаю, що було в чемодані, — відказав Лютце пошепки. — Леон хотів, щоб я віддав його вам. Не знаю, що в ньому було.

— Чому ви надіслали квитанцію поштою?

Лютце мовчав.

— Що ви можете ще сказати про Леона?

— Він повісився.

— Вчора ви були іншої думки.

— Справді? Що я казав учора?

— Що Леона вбили.

— Хто його вбив?

— О, до біса! Про це я хотів узнати від вас.

— Від мене? Я нічого не знаю.

— Пане Лютце! Леон Траубе був моїм другом, ви можете довіряти мені.

Кілька секунд вони мовчки дивилися один одному в очі.

— Ви бачите, де я опинився? — тихо обізвався Лютце.

— У лікарні.

— Отож і воно, що в лікарні!

— Пане Лютце, всю справу взяла до своїх рук поліція, вам уже ніщо не загрожує…

— Ви взяли чемодан?

— Ні, він якось дивно зник з камери схову. Хтось прийшов, сказав, що в ньому є, і забрав перед самісіньким нашим приїздом.

— Отож і воно! — повторив Лютце.

Журналіст був розчарований. Він розраховував на допомогу цієї людини і ошукався у своїх сподіваннях. Лютце, заляканий тим, що сталося, боявся говорити відверто. Шелю раптом стало ніяково. Від нього нічого не залежить, він тут зовсім самотній, безсило тупцяє на місці, а чиїсь очі невідомо звідки весь час стежать за ним. Куди б він не звернувся, до чого б не доторкнувся, все лопається, наче мильні бульбашки.

Дивлячись на безкровне обличчя хворого, Шель шукав способу зламати вперте мовчання. Доктор Менке ні в чому не допоміг, перед умовленою зустріччю Лютце попадає під машину, квитанцію про здачу чемодана в камеру схову приносить поштар, чемодан зникає, старий чиновник на вокзалі твердить, що нічого не знає, а тепер Лютце відмовляє в допомозі. Шель безпорадно стиснув кулаки.

— Пане Лютце! — сказав він. — Ви можете бути цілком певні, що я збережу таємницю. Ви — єдина людина, яка може допомогти мені розв'язати цю заплутану справу. Вірте мені. Чого Леон хотів од мене? Чому наклав на себе руки? Де шукати справжньої причини його смерті?

Лютце облизав пошерхлі губи.

— У вас немає іншої турботи?

— Це все, що ви можете мені сказати?

— Ні, не все. Я дам вам добру раду: нікому не вірте і якнайшвидше виїздіть із Гроссвізена.

Шель усе ще не здавався.

— Хто на вас наїхав?

— Машина.

— Хто?

— Не знаю.

— Чому ви надіслали квитанцію поштою, а не чекали до ранку?

Хворий пильно глянув на журналіста.

— Ніч довга… — відказав і одвернувся.

Шель зрозумів, що нічого більше не доб'ється. Підвівся.

— Вам щось треба?

— Спокою і… півлітра чистої, — прошепотів Лютце.

Бар'єр, що перетинав велику кімнату посередині, відгороджував місце для відвідувачів од столів поліцейських-вартових. У повітрі стояв нудотний сморід тютюнового диму. Входячи, Шель одразу ж помітив поліцейського, який супроводив інспектора Грубера вранці.

— Знову зустрічаємось, — обізвався журналіст, підходячи до бар'єра.

Поліцейський підозріливо глянув на нього.

— Ви були з нами на вокзалі? — сказав він непевно.

— Авжеж. Потім разом їхали на Ейхенштрасе, — нагадав Шель.

— Справді. Ви прийшли поговорити з інспектором? На жаль, його немає, поїхав кудись зразу ж після вокзалу і досі не повернувся.

На столі вартового задзвонив телефон.

— Polizeiamt[32], — відказав вартовий. — Інспектор? Ні, кажу вам втретє, не знаю, куди поїхав, і не знаю, коли повернеться! — Він поклав трубку. — Нахаба якийсь, — пробурмотів. — Допитується від самісінького ранку.

— Мені зовсім не обов'язково бачити інспектора, — повів Шель далі перервану розмову. — Я тільки хотів запитати.

— Слухаю.

— Я приїхав до Гроссвізена вчора і пробуду тут, очевидно, ще день, а може, два. Не знаю, чи треба мені прописуватись, як ви гадаєте?

— На три-чотири дні? Не треба. Зрештою, інспектор вас знає.

— От і добре, спасибі, — подякував Шель і, зробивши нерішучий жест, ніби хотів уже йти, додав: — П'ять днів тому мій приятель, Леон Траубе, покінчив самогубством. Я хотів би знати, хто у вас вів цю справу і, якщо це можливо, поговорити з ним. Може, покійник залишив якісь речі?

— Те, що Траубе залишив, не має ніякої цінності. Клуночок з одягом, книжками і особистими речами лежить у нас на складі. Справу вів асистент інспектора Грубера, слідчий Земмінгер. На жаль, його немає.

— Дуже вам вдячний.

Шель вийшов з поліцейського участку і попрямував до «ІПнайдере Люнх Штубе». Замовив омлет і каву. Їв і думав, аналізуючи кожну деталь дивовижної і заплутаної історії.

Весь вільний час після обіду Шель провів у таборі для переселенців на Веберштрасе. Ці відвідини справили на нього надзвичайно сумне враження.

Вишикувані рівними рядами бараки колишньої військової частини вермахту вміщали близько 400 чоловік. Журналіста зустріли зацікавлено і з недовір'ям. Розмова стала невимушеною тільки через якусь годину. В кожній розповіді чулося одне й те саме: розчарування по приїзді, виснажливі формальності, бюрократизм розпоряджень, неприязнь місцевого населення і — ніяких надій на майбутнє.

Люди жили в цьому таборі місяців по дев'ять, але іноді, траплялося, й роками. Літні майже не сподівалися дістати роботу, молоді мріяли виїхати за океан — у Канаду, Австралію…

Під пласкими дахами занедбаних бараків мешкали байдужість, пригніченість і… ностальгія.

На місто опускалися сутінки. Прямокутні вікна яскріли жовтим світлом. На фасадах будинків сяяли і мерехтіли неонові написи:

TRINK COCA-COLA… «SUNIL» WASCHT WEISS… NUROPTA LOWE T. V![33]

Монотонно шуміли автомобілі і моторолери, з ресторанів линули звуки музики. Надходила спокійна, погожа ніч. Жителі Гроссвізена сиділи в пивних, гуляли на вулицях, спочивали біля відчинених вікон своїх будинків.

Шель повільно прямував до парку, де містився ресторан «Червона шапочка». Ішов і думав, що дасть йому зустріч з Грубером. Може, той проллє хоч трохи світла на загадкову справу? Може, слідство дало якісь наслідки?.. В парку журналіст ще здалеку почув голоси, сміх, музику. Над терасою і довкола саду висіли гірлянди штучних квітів, кольорові лампочки та ліхтарики: барвисте світло просвічувало крізь листя дерев. Поблизу стояло кілька машин.

Шель уповільнив ходу. Якщо інспектора ще немає, то він от-от має надійти.

На просторій терасі танцювали в ритмі каліпсо. Завивання саксофона й глухі удари бубна зринали в темний парк. Оркестру не видно, він, певно, був усередині приміщення.

Шель оглянувся. До ресторану саме під'їхало дві машини — малий «фольксваген», а за ним чорний «оппель». З першої вийшла молода пара, з другої інспектор.

Якось несвідомо Шель зупинився. Не знаючи чому, він раптом вирішив на кілька хвилин відкласти зустріч.

Грубер перевірив, чи добре замкнув дверцята машини, і попрямував поміж столиків. Пильним поглядом окинув танцюючих, потім обійшов терасу і зник у ресторані.

Журналіст рушив за ним. Зупинився біля дверей і обережно зазирнув усередину. Оркестр розмістився в затишній ніші праворуч. Приміщення було невелике. Уздовж стін тяглися кабіни, відгороджені стінками з розмальованої геометричним орнаментом тканини. Туї та пальми, скупе світло бра створювали враження відокремленості.

Оркестр перестав грати. Танцюристи, сміючись і розмовляючи, поверталися до своїх столиків. Інспектор вмостився на високому стільці за півкруглим баром і щось сказав кельнерці. Жінка всміхнулась у відповідь, кокетливо погрозила пальцем і поставила перед ним наповнену чарку. Сидячи, Грубер увесь час намагався зазирнути в найближчі кабіни. Потім глянув на годинника, випив горілку, вийняв з кишені монету й поклав на прилавку. Збирався вже піти, коли з низьких дверей в кінці залу вийшла Кароліна.

Чоловіки, що стояли біля буфету, перервали розмову. Хтось тихенько свиснув, навіть Шель мимоволі затамував подих.

Кароліна, розуміючи, яке враження справила на присутніх, ніби вагаючись, зупинилася на мить. Глибоко декольтована сукня з зеленої тафти облягала її струнку постать. Граючись сумочкою, жінка повільно озирнулася.

Грубер надто жваво, як на нього, скочив із стільця і, широко всміхаючись, підійшов до Кароліни. На її обличчі з'явився раптом вираз незадоволення й розчарування. Подала йому руку, й інспектор кумедно нахилився.

«Знайомі! — подумав Шель. — Власне, це не дивно». Не виходячи з своєї схованки, він чекав, що буде далі.

Грубер, мабуть, щось запитав, бо Кароліна похитала головою. Поліцейський кивнув кельнерові, що стояв неподалік. Той миттю підійшов, вислухав його, а потім відсунув заслону окремої кабіни. Грубер взяв Кароліну під руку.

Низький звук саксофона розітнув задимлене повітря. Акордеоніст пробіг пальцями по клавіатурі, ударник надав усьому ритм повільного вальса.

Шель підійшов до кельнера і замовив пляшку вермуту. Сказав принагідно, що жде знайому, і зайшов до кабіни, рядом з тією, де були Грубер та Кароліна. Взявши вино, присунувся ближче до тонкої стінки й почав пильно прислухатися.

— … танцювати? — почувся голос інспектора.

— Мабуть, ні. Я втомилася, та зрештою, мені й тут добре, — відказала Кароліна.

— Коли вам тут добре, то що мені казати? — зітхнув Грубер.

— Не перебільшуймо, інспекторе!

— Колись ми називали одне одного на ім'я… Кароліно?

— Справді, Вальтер.

— Як це чудово звучить у твоїх вустах: Вальтер! О, не дивися на годинника! Невже ти так поспішаєш до того полячка?

— Приємний хлопець.

— Е-е-е, дивний тип. Невідомо, чого він сюди приїхав. Вештається, винюхує, втручається не в своє діло, нарешті, домовляється і має нахабство не прийти.

— Ти розчарований?

— О, Кароліно!

— Може, шукає тебе в саду?

— Мав прийти о дев'ятій, — рішуче мовив Грубер. — Коли спізнився, то нехай собі шукає. Мені він не потрібен. Сподіваюся, тобі теж?

— Вчора видався такий галантний і романтичний!

— Цей фрукт — і романтизм? Мабуть, шукав пригоди. Знаємо таких.

— А ти, Вальтерку, чого шукаєш?

— Кароліно! Мої почуття до тебе глибокі й щирі. Я завжди вбачав у тобі ідеал жінки…

— О, ля, ля! Я вже мала докази тих щирих, глибоких почуттів.

— Для тебе я міг би зробити все! Я знаю, що ти нещаслива.

— Уже кілька місяців ти про мене й не згадував, звідки ж ця раптова дбайливість?

— За останній час багато що змінилось. У мене є певні плани, я покінчу з жалюгідним існуванням, що вів досі, і розпочну таке життя, про яке завжди мріяв.

— Ти хочеш пограбувати банк?

— Не жартуй, я цілком серйозно!

— Гаразд, гаразд, Вальтерку. Розкажи краще про свої плани, бо я лусну з цікавості.

— Незабаром я матиму солідну суму грошей і стану незалежний. Найближчим часом, певно, виїду з Гроссвізена.

— Вип'ємо за успіх!

— До повного щастя, — підхопив Грубер, — мені не вистачає лише, щоб ти…

— Вальтер! Я ж заміжня!

— Джонсон?.. Він так захопився своєю секретаркою, що, мабуть, не дуже шкодуватиме, коли ти покинеш його. Це не пусті слова, Кароліно. Твій чоловік вчащає до Ельзи надто часто!

— Ельзи? Цієї сухопарої фарбованої блондинки? Це… гидко! — її приємний голос раптом пролунав дуже гостро.

— Бачиш? — вів далі Грубер. — Як інспектор поліції я чимало знаю. Давно вже поговорив би з ним, але я певною мірою підвладний йому і не можу собі цього дозволити. Зраджувати таку жінку, як ти! — додав з пафосом. — Та не журись! Постараємося змінити цей прикрий стан речей. Випиймо за краще майбутнє!

Шель запалив сигарету. «Інспектор обрав наївну й банальну тактику», — подумав він, міркуючи про те, чи справді щось подібне могло бути. Не уявляв собі флегматичного Джонсона, який фліртує з своєю секретаркою. Але це не мало значення. Інспектор чудово знав, яку принаду начепити на гачок. Шель вмостився зручніше і завмер, дослухаючись. Справа почала набирати цікавого повороту.

— Кароліно! Ми обоє на невідповідних місцях, — правив своєї Грубер. — Ти живеш з людиною, якій до всього байдуже, а я сиджу на нікчемній державній платні. Животіємо в цьому поганенькому містечку. Але скоро Вальтер Грубер покаже, на що він здатний!

— Пауль і Ельза! — гнівно повторила Кароліна. — Може, розкажеш докладніше про свої плани?

— Це діла надзвичайно делікатні і… дуже секретні, — озвався він тихо.

— І, напевно, суперечать законові.

— О, ні. Закон стоїть осторонь. Це щось подібне до торговельної угоди, в якій я диктую умови.

— А коли ж стануться ті великі зміни в твоєму житті?

— Сьогодні я здобув усі матеріали для здійснення своїх намірів, але ще не виробив плану дії. Після цієї, самою долею влаштованої зустрічі все залежатиме від тебе.

— Чим я можу допомогти, Вальтерку?

— Їдьмо звідси негайно, розпочнімо разом нове життя!

— А Пауль? Мін уже якось попереджав тебе, пригадуєш? Цього разу може вчинити щось жахливе.

— О, до біса з ним! Утішиться в обіймах своєї Ельзи. — Грубер ятрив Кароліні серце.

— Облиш про цю повію!

— Маєш рацію, це неприємно… Їдьмо зі мною, Кароліно! Буду…

— А ти певен, що твої таємничі плани пощастить здійснити?

— Я ще ніколи не був ні в чому так глибоко впевнений. Готувався до цього давно. А сьогодні щасливий збіг обставин дав мені в руки всі козирі. До деякої міри завдячую в цьому нашому надто цікавому полякові.

— Йому?

— Еге ж, приїхав і почав совати носа не в свої справи. Накоїв чимало клопоту, з якого Вальтер Грубер скористався з максимальною користю для себе.

— Нічого не розумію.

Інспектор грубо зареготав.

— Це дуже заплутані речі, моя люба, — сказав з ноткою погорди в голосі. — З часом, коли я оповім тобі все, ти дивуватимешся, як вдало я зумів це зробити. Те, що сьогодні попало мені до рук, варте золота. Я так тішився, коли всі його шукали… Але ти не відповіла на моє запитання.

— Шель не дурний, — недоречно вставила Кароліна.

«Спасибі», — подумав журналіст.

— Що він має спільного з нами?

— Чому він домовився і не прийшов? Щось тут не так.

— Може, з ним що сталося? — сказав Грубер і нещиро засміявся. — Я зовсім по дивувався б: там, на Сході, на дорогах лише підводи.

Якийсь час вони мовчали.

Шель глянув на годинника. Близько десятої. Джонсон, напевно, тривожиться за Кароліну, та й він, Шель, не прийшов, хоч і пообіцяв.

— Не думай про нього, — вмовляв Грубер. — З таким ми завжди зарадимо! Я наказав Земмінгеру стежити за кожним його кроком. Коли б він щось вчинив, я зразу ж знав би про це.

— Навіщо ти домовлявся з ним?

— Хотів дещо вивідати у нього та й гадав, що він мені знадобиться в цьому ділі. Але після зустрічі з тобою, Кароліно, це вже не має значення. Скажи тільки одне слово, скажи, що поїдеш зі мною.

— Треба подумати.

— Кароліно, і ти можеш жити з чоловіком, який щовечора повертається від коханки? Ти, жінка надзвичайної краси, жінка, що заслуговує абсолютної любові і обожнювання…

— Не захлинайся словами, мій любий, і не пий так багато.

— Важко знайти слова, які б тебе переконали…

— Послухай, Вальтерку, мені здається, що тут не місце звіряти секрети.

— Ходімо звідси, тільки скажи куди. У мене малувато часу, було б добре залишити Гроссвізен ще сьогодні, але я не поїду без тебе. Хочу, щоб ти повірила в щирість моїх…

Далі Шель не слухав балаканини вже п'януватого інспектора. Він дізнався більше, ніж міг сподіватися. Чемодан у Грубера! Треба діяти швидко. Загасив сигарету, допив решту вина. Виходячи, кивнув кельнерові.

— Скільки?

Кельнер вивів на маленькій картці кілька цифр:

— Чотири п'ятдесят.

Шель дав йому п'ять марок і швидко вийшов з ресторану.

Поблизу стояло двоє таксі. Шель відчинив дверцята і, сідаючи, сказав шоферові:

— За кілька хвилин виїде звідси чорний «оппель». Ми поїдемо за ним.

— Що? Ви, може, з поліції? — водій скривився. — Я не хочу мати нічого спільного з такими справами. Візьміть собі іншу машину.

— Я не з поліції! Справа цілком приватна, даю вам слово!

— Хто ви такий? — шофер критично оглянув Шеля.

— Це не мас ніякого значення! Слово честі… — Шель замовк — до стоянки прямували Грубер і Кароліна.

Кароліна сміялася, інспектор жестикулюючи у чомусь переконував жінку. Вони підійшли до машини, і Грубер, вийнявши з кишені ключі, відімкнув дверцята.

Ця коротка сцена не лишилася поза увагою шофера:

— Поїду за подвійну плату, — сказав він хитро.

— Гаразд, — погодився Шель. — Тільки швидше, бо вони вже рушають.

Водій повернув ручку таксометра і завів мотор. За кілька секунд чорна машина проїхала мимо них, поволі виповзла на шосе і почала набирати швидкість.

Шель їхав на певній відстані за червоними вогниками. Водій мовчав, лише раз промимрив собі під ніс: «Але ж квапляться!» Зненацька журналіст подумав, як дивно використовує перебування у ФРН. Замість того, щоб піти в кіно, театр чи присвятити більше часу занедбаному репортажу, він «заприятелював» з хронічним алкоголіком, підслуховує розмову чужих людей… Грубер частково мав рацію: втручається не в свої справи. Буде прикро, якщо він устряне в якусь аферу. Треба розповісти про все Джонсону, нехай щось робить.

Їхали недовго. Незабаром опинилися на погано освітленій вулиці передмістя. «Оппель» несподівано став перед темним будинком, що ховався за деревами. Дізнавшись од водія, на якій вони вулиці, Шель назвав адресу Джонсона.

— Їдьмо якнайшвидше, — сказав. — Подвійна плата буде й далі.

За десять хвилин були на місці. Крізь занавіски на вікнах пробивалося світло. Шель глянув на лічильник, помножив суму на два, дав шоферові гроші і попросив зачекати. Пробігши сад, він натиснув дзвінок. Двері відчинив Джонсон.

— Це ти! — вигукнув він. — Я чекаю на тебе цілий день…

— Пробач, я не міг прийти раніше.

— Що сталося? — спитав американець, помітивши збудження Шеля.

— Слухай уважно, Пауль. Я був у «Червоній шапочці».

— А-а-а, сподіваюся, ти добре розважався. Там була і Кароліна?

— Облиш! Нема часу на сцени ревнощів. Я здогадуюсь, де чемодан, який зник сьогодні вранці з вокзалу. Хочу, щоб ти негайно поїхав зі мною. Боюся, що добути його буде нелегко.

— Де він?

— У Грубера. Оснабрюккерштрасе. Ти знаєш точну адресу?

— Знаю, але…

— Не гаймо часу, таксі чекає.

Джонсон грюкнув дверима і побіг за Шелем.

— Оснабрюккерштрасе, 34, — кинув він шоферові. — А тепер докладно розкажи, що сталося, — звернувся до Шеля. — Звідки в тебе ці сенсаційні відомості?

— Грубер хотів зустрітися зі мною сьогодні ввечері в «Червоній шапочці». Прийшовши туди, я побачив, що він розмовляє з Кароліною.

Джонсон нервово засовався.

— Випадково я почув частину їхньої розмови. Вони не помітили мене. Грубер намовляв Кароліну виїхати разом з ним із Гроссвізена, бо вони, мовляв, створені для кращого життя і таке інше.

— А Кароліна?

— Не думаю, щоб вона сприймала це серйозно. Скоріше, глузувала з нього.

— Коли пішли з ресторану?

— Двадцять хвилин тому.

— Далі.

— Грубер вихвалявся, що здобув сьогодні матеріали, які, — коли я добре зрозумів, — дозволять йому вчинити малий coup d'etat[34] і значно поправити фінансове становище. Говорив досить туманно. Казав, наприклад, що я мимохіть допоміг йому відшукати цю золотоносну жилу.

— З усього цього ще не виникає, що він заволодів тими… паперами.

— Ні? Пам'ятаєш сцену на вокзалі?

— Звичайно!

— Запитання Грубера, які він ставив старому в камері схову, були на подив обережні й скупі. Мене це дивувало, адже він досвідчений інспектор… А ввечері він похвалявся: «Те, що сьогодні потрапило мені до рук, варте золота. Я так тішився, коли всі його шукали…» Мабуть, тобі не треба нагадувати, що ми шукали? У розпорядженні Грубера поліцейські, детективи…

— Так-так, на перший погляд, усе збігається, але що ним керувало? Звідки він знав, що в чемодані? Чоловік, який одержав чемодан, знав, що в ньому.

— Це треба ще з'ясувати.

— Дурна ситуація! Буде клопоту, доки поясню своєму начальству, як усе це скоїлося.

Деякий час вони сиділи мовчки, поглядаючи на світло рефлекторів попереду.

— Грубер знайомий з твоєю дружиною? — спитав Шель.

— Залицявся колись до неї. Я з ним побалакав як слід. Він вибачився, і ми вважали справу закінченою.

— Гм. Скажи, Пауль, хіба не дивно, що інспектор цікавиться таким дрібним ділом, як одержання з камери схову чемодана? Я гадав, що він пошле когось із своїх працівників.

— Дивно? Ти не знаєш Грубера. Він дуже честолюбний і намагається старанністю доповнити певні недоліки в… — Джонсон глянув на шофера. — Розумієш, правда? Зрештою, той факт, що я просив… Моє становище значно вище, ніж його. Але після того, що ти сказав, я не знаю, чим він керувався.

— Номер 34? — перепитав водій, гальмуючи. — Це тут, де ми недавно були?

— Так, скільки? — мовив Джонсон, виймаючи гаманець.

Шель вийшов з машини. Чорний «оппель» ще стояв край шосе. Коли таксі від'їхало, Джонсон і Шель відчинили хвіртку і зайшли в сад. Спинилися перед низьким будиночком із сірої цегли. Через середину газона вела стежка, викладена світлим пласким камінням. Усі вікна, крім одного, ліворуч, були темні.

— Спробуймо зайти чорним ходом, — шепнув Джонсон. — Я не хочу, щоб він мав час приготуватися до нашого прийому.

Вони тихо обійшли дім і опинилися на маленькому подвір'ї. Джонсон натиснув ручку.

— Не замкнено. Іди сюди.

Зайшли до темного коридора. В будинку панувала тиша. З однієї кімнати крізь щілину пробивалася вузенька смужка світла. Навшпиньках вони підійшли до дверей. Джонсон різко пхнув їх.

Кароліна зиркнула на попрошених гостей широко розплющеними очима, підхопилася з тахти і розкрила рота, щоб закричати, але не змогла. Грубер пополотнів, вираз гніву й здивування на його обличчі змінився виразом переляку. Інспектор пригладив долонею скуйовджене волосся і зробив рух, ніби хотів підвестися.

Напружену тишу порушило сичання Джонсона:

— Ти, улесливий негіднику!

Грубер мовчав. Сидів похиливши голову, мов школяр, спійманий на гарячому. Кароліна нервово кусала губи.

Шелю стало шкода її. «Бідна Кароліна, — подумав він, — попала у таку халепу».

Джонсон не рухався. Мовчання ставало нестерпним. Грубер переміг страх і хрипло спитав:

— Чого вам треба?

Кароліна глянула на Шеля, ніби тільки тепер помітила його. Журналістові стало ніяково, але він витримав її погляд.

— Лицемірна каналія! — сказав Джонсон голосно, ступивши крок уперед.

Грубер випростався. Відчував, що повинен якось рятувати свою честь.

— Нема чого нервувати, — почав інспектор, непевно кліпаючи очима. — Можна поговорити…

— Заткнись! — буркнув американець, підходячи ближче.

Ніздрі інспектора роздулися, мускули на широкому обличчі почали дрижати, очі звузилися.

— Яке право…

Джонсон замахнувся. Лункий ляпас обірвав слова Грубера. Він заточився, обличчя його почервоніло. Стиснувши кулаки, намагався стримати збудження, потім скоса глянув на Шеля, що стояв нерухомо.

— Джонсон, — мовив здушеним од люті голосом, — ти поводишся, як тварюка. Говори, що маєш сказати, і забирайся звідси геть.

— Я можу її забрати, — Джонсон показав пальцем на Кароліну, — чи вона вже стала твоєю власністю?

— Кароліна вирішить свою долю сама.

— Справді? Скільки ти заплатив їй за ніч? Дивлячись на твою улесливу пику, гадаю, що ціна була висока!

— Пауль! — Кароліна раптово підвелася. — Хіба я питаю тебе, скільки ти платиш за візит до своєї секретарки? Ти не можеш мати претензій до мене…

— Це він наговорив тобі дурниць, так? Від такої каналії можна всього чекати.

— Може, неправда? — спитала вона агресивно.

— Це не має значення.

— Джонсон! — втрутився інспектор. — Повторюю востаннє: скажи, чого ти сюди прийшов, і забирайся геть!

Американець глянув на Грубера.

— Я попереджав тебе — не чіпляйся до Кароліни! — відказав він, цідячи слова крізь зуби. — Ти визнав тоді свою помилку… Тепер у мене лише одне бажання: наплювати тобі в пику!

— Геть звідси! Негайно! — зарепетував Грубер. — Забирайся геть!

Шель помітив, як Джонсон одвів руку назад. «Ударить…» — подумав він з дивним почуттям. Кароліна нерішуче відступила.

Удар був блискавичний. Грубер зойкнув і зігнувся, але за мить уже схопив суперники в обійми, намагаючись повалити його. Джонсон не міг вирватись і вдарив інспектора в голінку. Обидва скаженіло покотилися по підлозі. Грубер силкувався стиснути американця за горло, а той, вчепившись п'ятірнею в волосся німцеві, бив його головою об підлогу.

— Та зробіть же щось, ради бога! — благала Шеля перелякана Кароліна. — Вони повбивають один одного!

— Ні! — відказав Шель. — Це їхня справа…

Грубер протягло завив. Кароліна і Шель перезирнулися. Джонсон душив інспектора і, сопучи, хотів стати колінами йому на груди. Німець навмання молотив кулаками. Рантом він підігнув ноги і з усієї сили відіпхнув суперника. Джонсон упав горілиць, перекинувши стіл і стілець, що стояли позад нього.

І одразу схопився. З щоки текла кров, комір сорочки був роздертий, обличчя викривила гримаса люті. Коли Грубер, відсапуючись, підвівся, американець одним стрибком підскочив до нього і кулаком щосили ударив у набрякле обличчя. Німець зойкнув і, притискуючи долоні до рота, важко упав на спину.

Кароліна вп'ялася нігтями Шелю в руку. Він мимохіть пригорнув жінку до себе. Джонсон не зводив очей з Грубера. Стояв над ним і, важко дихаючи, стежив за кожним його рухом. Німець сперся на лікті, несвідомо глянув довкола, зітхнув і знепритомнів.

Американець повернув голову. Зиркнув спідлоба на заплакану дружину.

— Перестань, — мовив спокійно. Потім однією рукою поставив стіл, стілець і сів. — Негідник! — пробурмотів уже без люті. — Думав, що це йому минеться.

Журналіст узяв Грубера під пахви і потягнув на тахту. Обличчя німця було відразливе — кругом синяки, шкіра в кількох місцях розірвана, очі підпухли.

Шель підійшов до Кароліни.

— Подбайте, будь ласка, про інспектора, треба привести його до пам'яті.

Жінка слухняно підвелася й вийшла з кімнати. За хвилину повернулася з мискою та рушником. Шель запалив дві сигарети і одну всунув у рот американцеві. Джонсон жадібно затягнувся.

— Одчини вікно, Джоне, — сказав він. — Провітри цю стайню.

Шель відсунув завіску і прочинив віконниці. В кімнату дихнуло приємною прохолодою.

Кароліна намочила рушник і приклала компрес Груберу до лоба. На столику біля тахти стояла пляшка й дві чарки. Шель наповнив їх.

— Випий.

— Брр! — здригнувся Джонсон, відставляючи порожню чарку. — Що ж далі, Джоне?

— Почекаємо, поки Грубер отямиться.

— Дурниці! Фріц нам не потрібен. Давай оглянемо його квартиру. Може, знайдемо той чемодан чи папери, якщо вони справді у нього. — Джонсон важко підвівся, підійшов до розчиненого вікна і глибоко вдихнув повітря.

— Починаймо, — сказав він, роздивляючись навкруги. — Спершу цю кімнату.

— Немає жодного сліду, — озвався Джонсон після двадцяти хвилин марних пошуків.

— Міг сховати папери десь в іншому місці, але не думаю, щоб він це зробив. Адже збирався виїжджати з Гроссвізена… — Шель глянув на тахту.

Очі Грубера були заплющені, але дихав він уже спокійніше. Кароліна міняла компрес.

— Треба заглянути в машину, — запропонував журналіст непевно. — Якщо там нічого не знайдемо, зачекаємо, поки опритомніє. Ключі, мабуть, у нього.

Він підійшов до німця і обшукав його кишені.

— Є! — потрусив Шель в'язкою ключів.

Обидва вийшли на шосе. У машині знайшли ковдру і кілька газет. Журналіст відчинив багажник, просунув усередину руку й зразу ж торкнувся пальцями нерівної поверхні фібрового чемодана. Намацав ручку.

— Є щось? — спитав Джонсон.

— Є! — задоволено відповів Шель і вийняв чемодан. — Нарешті ключ до розв'язання загадки у наших руках.

Вони повернулися до кімнати, несучи невеликий, зім'ятий чемодан. Кароліна сиділа в кріслі й стежила за ними з неприхованою цікавістю. Передчувала, що наближається переломний момент в її житті, тільки не знала, чи сприятливим буде для неї закінчення цієї пригоди.

У чемодані лежали акуратно складені звичайнісінькі картонні сірі папки. Шель узяв верхню і нетерпляче розв'язав тасьми.

— Experimente und Forschungen zur Feststellung des Wesens und der Ursacheder Angst[35], — здивовано прочитав журналіст заголовок першої сторінки. — Теіl 1. Drohung Stimulus und die Konsequenzen[36].

— Ти розумієш? — спитав Шель у Джонсона.

— Поки що не дуже.

За кілька хвилин Шелю здалося, що він поринув у світ, повний жахливих фантазій. Педантично написані речення з старанно розставленими розділовими знаками свідчили про неймовірні, приголомшливі страхіття. Шель переглядав текст аркушів. Часом не розумів деяких формулювань, не замислювався над складними діаграмами й численними розрахунками, губився в силі-силенній визначень, висновків та складних діагностичних описів.

«Органічний стан, що характеризує страх, викликаний адреналіном, — читав він. — Піддослідний об'єкт: жінка слов'янської раси, років 26, фізична кондиція задовільна».

По цьому йшов перелік періодично збільшуваних доз та спостереження наслідків.

«Надмірно швидкий пульс, похолодіння рук і ніг, дрижання кінцівок… Об'єкт знервований і збуджений».

Кілька інших експериментів, сухі коментарі.

«Докази, одержані внаслідок цих дослідів, заперечують периферальну теорію емоцій і свідчать на користь теорії центральної…

Спроби викликати страх погрозою, що спирається на неправдоподібності… Наслідки негативні… Відсутність реакції. Спроби, що базуються на дійсній погрозі, наприклад, страх перед смертельною інфекцією… Наслідки позитивні. Досліди під час проведення цих заходів показують: серцебиття, високий тиск крові, швидке, спазматичне дихання…»

Далі:

«Докладний опис реакції індивіда після зачитання смертного вироку… Тиск, пульс, перспірація… Вирок скасовано на другий день — зміна фізичних реакцій. Висновки… Смертний вирок підтверджено… реакція… Погроза… страх… страждання — реакція».

«Досліди над градацією страху, викликаного умовами, які об'єкт звик поєднувати з фізичним болем… Висновки. Створення умов, що супроводили ситуацію, яка викликала надзвичайно страшні наслідки, достатньо, аби мати прояви переляку… Безпосередня погроза скалічення. Імпульсивне прагнення втечі… Досліди над реакцією об'єкту, позбавленого свободи руху, під час завдавання болю — в протиставленні до реакції людини, яка в ідентичній ситуації має можливість оборони».

«Поступове посилення страху може викликати рід божевілля». — І тут же — один з численних записів на полях: «Провести докладніші досліди в цьому питанні».

«Експеримент «Солона вода», проведений спільно з доктором Р. Групу людей позбавили їжі, дають лише солону воду… Ознаки фізичної кондиції, аналіз сечі й крові, виконаний доктором Р. Меморандум про зміни емоціонального стану…»

На чолі Після виступили краплини поту; день по дню — біль, жах… Слова і цифри почали плутатися, втрачати значення. Імпульси… Стимули… Рефлекси… Автопсія… Об'єкти… Реакції… Із списаних сторінок віяло стражданням, каліцтвом, смертю. Останній аркуш кожного експерименту було скріплено печаткою концентраційного табору Вольфсбрук і підписом лікаря: д-р Бруно Шурікке. Шель одсунув папку і витер обличчя носовичком. Глянув на Джонсона, заглибленого в читання.

— Що за кошмар! Я повернувся в минуле, — тихо мовив. — Забув, де перебуваю, знову переживаю переклички, чую крики наглядачів, знову голодний і кволий… — Він здригнувся. — Це, — Шель показав на чемодан, — неймовірно.

— Прибираючи барак доктора Шурікке, я не раз бачив стільці з держаками для голови, рук і ніг, — згадав Джонсон. — Бачив різні предмети та інструменти, але не замислювався тоді, навіщо вони. Досить було інших турбот.

Шель кивнув головою.

— Тепер усе це ясно, — вів далі американець. — Перед нами — плоди дослідів пана доктора, дослідів, під час яких, — він стверджує це власним підписом, — позбавлено життя щонайменше кілька десятків чоловік. — Джонсон заходився складати папки в чемодан.

— Маєш рацію, Пауль. Я починаю розуміти, як воно сталося. Цей чемодан ми в багажі привезли з табору до вілли крайсляйтера. Доктор Шурікке не хотів нищити такого цінного для нього матеріалу. Важко тільки сказати, як усе це дістав Леон, — може, вигріб чемодан з-під руїн. Але одно певно: здобувши ці папери, Леон відчув себе в небезпеці.

— Знову теорії! — вигукнув Джонсон. — Адже він міг прийти до мене.

— Очевидно, був переляканий і не знав, що робити. Безперечно, він хворів на манію переслідування і скрізь бачив лише ворогів. А втім, не хочу заперечувати його здогадів. Грубер, представник влади, знав про цей чемодан і при першій же нагоді привласнив його замість того, щоб передати до слідства… Але хтось інший зацікавився цим чемоданом куди більше, ніж інспектор. Я не можу ще збагнути причин Леонової смерті. Передчуваючи небезпеку, він звірив таємницю Лютце, людині, яку вважав своїм приятелем. Хто з них придумав однести чемодан у камеру схову, мабуть, з часом дізнаємося. Не думаю, щоб пригода з Лютце була випадковою. Можливо, його хотіли тільки налякати, що, зрештою, вдалося чудово. Яку роль відіграв у цьому Грубер…

Джонсон, глянув убік.

— Можеш запитати його, — сказав.

Інспектор стежив за ними з-під опухлих, примружених очей. Побачивши чемодан на столі і почувши слова Шеля, він догадався, що сталося.

Шель зиркнув на Кароліну. Вона одвернулася до вікна і стояла мовчки, здавалося, зовсім не слухаючи їхньої розмови.

Джонсон присунув стілець ближче до тахти.

— Кажи, Вальтер, усе, що знаєш про цей чемодан.

Інспектор облизав опухлі губи.

— Він у вас, — пробубонів хрипко. — Нема сенсу вишукувати нові проблеми.

— Справа дуже складна, — втрутився Шель, — щоб лишати її на самоплив. У Джонсона і в мене чимало запитань, на які ми хочемо мати відповідь.

Грубер скривився.

— Я поки що інспектор поліції. Слідство проведу так, як вважатиму за потрібне, — сказав він, намагаючись говорити якомога авторитетніше.

— Дурниці! — Джонсон підвівся з стільця. — Нахабна поведінка щодо Кароліни й мене — це справа приватна, але спроба привласнити собі чемодан — злочин, вчинений офіцером поліції. Слідством у цій справі займеться прокуратура. Інспектором поліції ви будете лічені години, ручаюсь.

Грубер неспокійно поворухнувся:

— Невже ми не можемо порозумітися? У кожного бувають помилки. Не сталося нічого такого, чого не можна було б владнати.

Шель помітив, що Кароліна помалу обертається. Відчув зневагу до інспектора.

Джонсон якусь мить роздумував.

— Грубер, що ви знаєте про Леона Траубе? — спитав він.

Той потер підбите око.

— П'ять днів тому прив'язав до віконної рами мотузку, всунув голову в петлю і стрибнув униз.

— Це й ми знаємо. А от мій приятель твердить, що Траубе наклав на себе руки за дуже підозрілих обставин.

— Але ж факти… факти очевидні! — здивування Грубера видавалося щирим. — Земмінгер допитував хазяйку, фрау Гекль, я читав рапорти. Самогубець був невиліковно хворий. Не бачу…

— Гаразд, облишмо Траубе. Що сталося з Лютце?

— Попав під машину і лежить у лікарні. Земмінгер розмовляв з ним перед обідом. Немає сумніву, що йдеться про звичайнісінький нещасливий випадок.

— Попав? — запитав Шель скептично.

— Це все, що я знаю.

— Бачиш, Джоне? — сказав американець. І порадив: — Пропоную відкласти розмову до завтра. Так ми нічого від нього не дізнаємося. Мій шеф, прокурор, має більші здібності в цьому. А втім, — кивнув головою на інспектора, — може, він і правду каже.

— Звідки у вас чемодан? — спитав Шель, не звертаючи уваги на слова приятеля.

Грубер обурився.

— З якої рації цей полячок допитує мене? — крикнув гнівно.

Джонсон став перед ним і стиснув кулаки.

— Говори!

Презирлива гримаса викривила рот Грубера.

— Я наказав одержати його на вокзалі.

— Кому? — наполягав Шель.

— Одному з моїх людей.

— Звідки він знав, що в чемодані?

— Я сказав.

— А ви звідки знали? — Шель також підвівся і схилився над Грубером.

— Мені сказав…

— Хто? Хто, псякрев?

— Не знаю. — Грубер безпорадно знизав плечима. Побачивши недовірливі й грізні обличчя, він квапливо додав: — Справді не знаю. Сьогодні вранці у мене відбулася дивна телефонна розмова. Хтось запитав, чи не хочу я заробити тисячу марок. Спочатку я думав, що з мене глузують, і хотів покласти трубку, але незнайомець мовив: «Покличте чергового і спитайте, чи не передали йому листа на ваше ім'я. Якщо лист уже є, візьміть його — в конверті 250 марок». Справді все так і було. Я взяв трубку і повідомив, що гроші є. Тоді незнайомий сказав: «Мене цікавить одна річ, дуже важлива особисто для мене. Ви згодні допомогти?» Я відказав, що це залежить од суті пропозиції. «Добре, — згодився той. — У Лютце є чемодан із старими науковими документами. Ці речі не його, Лютце здобув їх хитрістю, я хотів би, щоб ви якось забрали цей чемодан і сховали, доки я не надішлю когось по нього». Подумавши трохи, я згодився, і невідомий описав мені чемодан, розказав, що там є. «У двадцяти чотирьох сірих папках зберігаються папери — наукові дослідження в галузі психофізіології. Коли все буде зроблено, ви негайно одержите ще 750 марок». — Інспектор витер губи рукою.

— Що далі? — спитав Шель.

— За кілька хвилин після цієї розмови один з моїх підлеглих повідомив, що описаний чемодан справді лежить у камері схову на вокзалі. Я наказав забрати його звідти. Саме тоді подзвонили з прокуратури. Я знав, що мушу вдатися до якихось хитрощів, щоб не віддати чемодан і одержати обіцяні гроші. Розіграв невеличку комедію… От і все.

Шель мовчки дивився на інспектора. Чи можна йому вірити? Несподівана красномовність насторожила журналіста. Спершу треба було силою витягати кожне слово, тепер він, не задумуючись, виклав усю історію. Те, що німець сказав, видавалося б логічним, коли б не деякі неточності. Проте важко знайти зачіпку і довести суперечливість у його словах, коли знаєш дуже мало фактів. Зате підтвердилось інше: є людина, зацікавлена у цих паперах. А це надзвичайно важливо.

Шель глянув на Грубера. Чому він не оддав документів? Чому хотів виїхати з Гроссвізена? Журналіст відновив у пам'яті розмову, підслухану в «Червоній шапочці».

— Що ти думаєш про все це, Пауль?

— Ви відкривали чемодан? — спитав Грубера американець.

— Я перевірив тільки, чи є папки. Але не заглядав до них. Зрештою, я й не розуміюся на цих справах…

— Спитай, Пауль, чому він хотів виїхати з Гроссвізена, — втрутився Шель.

Грубер сів.

— Що за вигадка? — обурився інспектор.

— Кароліна могла б підтвердити мої слова…

Джонсон обернувся до дружини. Та глянула на Шеля.

— Я не знаю, що ви маєте на увазі і хто вам про це сказав, — озвалася вона тихенько.

— Ясна річ, — пробубонів Шель. Він розумів, що Кароліна старається уникнути неприємностей. Відчуваючи на собі запитливий погляд Джонсона, журналіст зауважив: — Не варто над цим сушити голову, у нас є важливіші справи. Як і коли невідомий мав намір зв'язатися з вами?

— Я ж казав: хотів, щоб чемодан був у мене доти, поки він когось надішле по нього.

— Але так і не надіслав?

— Не знаю, я не заходив у комісаріат.

— Чому?

— У мене були інші плани.

— Які? — допитувався Шель.

Грубер стиснув губи. Журналіст подивився на Джонсона. Той підвівся.

— Облишмо його, Джоне. Їдьмо до мене, там поговоримо спокійно.

— Сумніваюся, щоб ми дістали таксі в цьому районі.

— Я певен, що пан інспектор позичить нам свою машину. Ключі в тебе, правда? — не чекаючи відповіді, Джонсон узяв чемодан. — Ходімо! А ти, Кароліно?

Обминаючи тахту, жінка намагалась уникнути погляду Грубера. Шель виходив останній; він не зміг стриматись і ущипливо кинув:

— Бажаю панові інспектору доброї ночі та приємних снів.

Зачиняючи двері, журналіст почув вульгарну лайку. Усміхнувся. Таємничий ворог помалу втрачає контроль над своїми маріонетками. Нитки, якими він досі так справно керував, плутаються дедалі більше.