Аферистка

Розділ 3

Люля проснулася від яскравого сонячного проміння, що падало на неї з вікна, і за звичкою, котра встигла за останні роки всотатися в її кров, спочатку прислухалася. Навкруги, якщо відкинути стукіт коліс і все, пов’язане з рухом потяга, стояла тиша. Навіть Тетяна рівномірно сопіла, ніскільки не хвилюючись від того, що сьогодні має вперше показати знайомим своє нове обличчя, ще не зовсім готове до розглядин. Це була не тривожна тиша очікування щастя чи горя, не могильна тиша втрачених надій і безвір’я і не напружена тиша небезпеки, яка чатує на когось. Ні, це була тиша спокійного, безбуремного життя, де є всього потроху, вірніше, де немає будь-яких пристрастей, надлишку чого б то не було. Люля всміхнулася: зрештою, це просто тло, на якому розігруються події. Бо подія — це щось таке, що вирізняється з монотонності й рутини. По всьому, наразі це тло сприятливе. І це добре. А ось які події на ньому проявляться, хтозна.

Невже справді відірвалася? — вкотре промайнуло в думках. Невже вдалося вціліти та ще й з повністю збереженими грішми? Ніби вторуючи тому сумніву, який ховався в бринінні отих «невже», найчастіше вживаних за оптимістичних обставин, під грудьми виник сисний холодок. Рано запитувати про те, ой рано! Люля відігнала від себе бажання вдатися до поетапних висновків. Треба спочатку вийти з потяга, загубитися в натовпі. А потім… За цим вона зрозуміла, що відтепер отак буде постійно: зараз треба подбати про оце, а потім…

Зовсім не зайве припустити, що Дидик вирахує цей маршрут, неочікуваний навіть для неї самої, і з’явиться на пероні в Дніпропетровську прямо перед вагоном з квітами в руках: «Дорога, я завинив перед тобою. Пробач». Розіграє на людях спектакль, постарається вкотре розвіяти її недовіру, приспати пильність, а потім придушить в темному кутку, як і планував раніше. Це ймовірно відсотків на двадцять, і може пояснюватися його диявольською кмітливістю або тим, що хтось із спільних знайомих бачив її біля цього потяга. Для реалізації такого «щемливого побачення» йому тільки те й треба, що доїхати сюди раніше за неї, що легко влаштувати швидким потягом прямого маршруту сюди зі столиці, літаком чи автом. Зате на інші вісімдесят відсотків можна припустити, що вчора після леривону, якого вона йому підсипала в чай від душі, він спав би навіть при гарматній стрілянині. Ні, от бридота: планував її вбити найближчими днями — під час поїздки до Москви чи десь у Москві, а сам напередодні залишив без догляду склянку з чаєм, куди додав порошкового засобу від простуди, ніби навмисне, щоб ті ліки відбили запах її снодійного. Як вона могла не скористатися такою чудовою нагодою і не спекатися його і смертельної небезпеки, що нависла над нею? І якої ж неутішної думки він про неї був, коли тримався настільки безтурботно! А якщо так, то він і зараз про неї такої ж думки. Ага-га, дурнику, мені саме цього й треба! Тоді вважай, угощання снодійним, котре застосовують для приборкання скажених жеребців, корисним наочним уроком від мене, а втрачену тобою жовту валізку з грошима — платою за цей урок. Не глушити ж такого бугая гліцином — засобом для розніжених дівиць.

Отже, розглядаючи її побоювання в остаточному підсумку, переконуєшся, що вони практично даремні. Проте нехтувати бодай мізерною часткою ризику неприпустимо, і треба щось вигадати, щоб убезпечитися й у цьому маневрі — при висадці з потяга. Що вона має придумати, враховуючи неможливість стати невидимою і пройти непоміченою повз свого ворога, неможливість сховатися від його очей під землею чи пролетіти високо в небі? Що?

Люля подивилася на сплячу подругу, на її закрите розсипаним волоссям обличчя і раптом зрозуміла, що ту послано не просто на її негадане щастя, щоб загукати в глуху шпарину, яким є Дніпропетровськ, а на остаточне й безповоротне спасіння, бо вона постійно подає Люлі приклад для наслідування. Адже ще вчора Тетяна маскувалася! І доволі талановито, винахідливо — результативно. Люля роззирнулася, вправно підібрала своє волосся, заколола приколками і запнулася Тетяниною хусткою, вив’язавши її на манер кубанських козачок, тобто, як була запнута вчора Тетяна. Очі закрила темними окулярами. Залишалося змінити одяг. Як добре, що у вигаданій нею історії так багато від правди і так вдало обґрунтована ця втеча! Тепер можна не критися, а спокійно попросити у Тетяни якісь шмотки, а свої викинути. Люля задивилася в дзеркало, відпрацьовуючи пластику відповідно своєї до нової зовнішності.

— А тобі личить, — раптом почула вона з того боку, де спала подруга.

— Гадаєш?

— Чиста селяночка, — Тетяна вже проснулася й, опершись на лікоть, напівлежала на боці.

— Гаразд, тоді я забираю в тебе цю хустку, — Люля ще раз оглянула себе в дзеркало і повернулася до Тетяни. — Доброго ранку, подруго. Як спалося? У тебе є зайвий одяг для мене? У тимчасове користування. Я розрахуюся, — заторохтіла вона.

— Спалося, як давно вже не було. Ти знаєш, якось вляглися мої тривоги, відчай…

— Відчай? — перепитала Люля автоматично, все ще зайнята своєю внутрішньою підготовкою до виходу з поїзда. — Гаразд, не забудь про одяг для мене.

— Так, — Тетяна схопилася на ноги й кинула Люлі до ніг свою валізу з одягом. — Бери, що підійде, — і продовжила далі: — Розумієш, якби не алергія і оці шрами… Але ти впливаєш на мене позитивно. Мені навіть схотілося ще щось змінити в своїй зовнішності, причепуритися. Допоможеш?

— Ще б ні! А що для цього треба? — Люля взялася до переодягання.

— Ой, не скажу. Я вагаюсь… Але так кортить! Я навіть вчора перед сном про це мріяла.

— Що ти надумала? Кажи!

— Що? — пошепки запитала Тетяна і лукаво повела очима, входячи в гру, затіяну зненацька, і відчуваючи впевненість, яка струменіла від Люлі. — Що? Здогадайся сама.

— Я знаю одне: треба, щоб твій обранець не бачив тебе в оцій косинці, — сказала Люля. — Розумію, ти закриваєш обличчя, але ліпше закрити його іншим чином, природнішим. Наприклад, зачіскою. Зваж, тобі ж не три дні і не три тижні доведеться лікуватися, може, й не три місяці. Не ходитимеш же ти весь цей час в косинці, як бабуся? Тим більше що наступає літо, спека.

— Тоді я мушу зачесатися так, щоб пасма падали на чоло і щоки, але ж вони задовгі для цього. Хіба що…

— Хіба що? Які можуть бути сумніви? Ні — однозначно…

— …треба підстригтися! — захоплено продовжила Тетяна. — Мені так давно цього хотілося, а приводу не було. Адже такі шикарні коси не обтинають ні з того ні з сього. Хто б мене тоді розумною назвав? То як, схвалюєш?

— А то! Поки відновиться обличчя, твої шикарні коси відростуть. Навіть стануть ще довшими.

Вони продовжували обговорювати зміни, які зробить в собі Тетяна, і впродовж умивання, й за сніданком, і коли вже готувалися до прибуття в Дніпропетровськ. І Тетяна не помічала внутрішньої відчуженості, вірніше, заклопотаності своєї подруги, навіть здавалося, що вона зовсім забула про проблеми, через які та насправді не просто кудись їде, а втікає. Люля теж готувалася до виходу з поїзда і теж була зайнята своєю зовнішністю, більше того — і настрій у неї був так само, як у Тетяни, тремтливо тривожний, але в основі того лежали інші чинники. Що тут порівнювати? Вона намагалася стати непомітною і забутою, а Тетяна — помітною і коханою; Люлю долав страх, а Тетяну — живила надія; Люля намагалася не думати про майбутнє, а Тетяна до нього стреміла і линула всією душею; Люля почувалася старою битою бабою, а Тетяна — юним дівчиськом, яке щойно вступає у великий світ. То хто кого мав більше розуміти і хто кому мав допомагати?

Іншого виходу Люля не мала, як у подальшому покладатися тільки на себе, бо Тетяна остаточно вийшла з гри — вона взялася сповнювати свої давні зачаєні мрії і бути будь-кому в пригоді не могла. Без перебільшення, дівчина оглухла й осліпла, як співуча пташка соловей під час виконання рулад у травні.

Раптом перед їхніми очима забігали якісь тіні. Люля роззирнулася і помітила, що вони їдуть по мосту через Дніпро.

— Це вже кінець? — запитала вона у Тетяни.

— Так, зараз кінцева зупинка.

— Тоді я побігла в інший вагон, — а вгледівши, що її супутниця нічого не зрозуміла, пояснила: — Негоже такій простій селяночці, якою ти мене нарядила, їздити спальними вагонами. Зустрінемося біля приміських кас.

— Їх там багато, — встигла гукнути Тетяна, — і біля всіх черги.

— Біля третьої!

Дівчата мов по команді поглянули у вікно, де перед ними розгортав свої простори Великий Степ; бо це таки був саме Великий Степ, попри повсюдні прикмети людської присутності.

Але пройти в приміські каси вони не змогли і зустрілися біля входу в підземний перехід, де, до речі, знайшли забиті хрест-навхрест дерев’яними дошками двері і поблизу них майже повну безлюдність.

— Куди всі поділися? — збентежено запитала Тетяна. — Нічого не розумію. Тут завжди такий розгардіяш стояв, а тепер тільки, ось бачу, таксисти, носії, вантажники з тачками, ще пиріжки…

— Таню, що таке Амур-Нижньодніпровськ, це далеко? — перебила її Люля, яка незатишно почувалася на відкритому місці.

— На лівому березі Дніпра, далекувато. А що?

— Ось, — Люля показала на об’яву, написану від руки й прикріплену до стіни за допомогою скотчу. — Тепер я зрозуміла, чому нас висадили казна-де від привокзальної площі і примусили крокувати по шпалах, щоб вийти на неї.

В об’яві говорилося, що у зв’язку з капітальним ремонтом вокзалу, платформ і прилягаючих колій прибуття й відправлення приміських електричок здійснюється зі станції Амур-Нижньодніпровськ за тим самим розкладом.

— Але ж ми не встигаємо на ранкову електричку! Тепер тільки ввечері можна поїхати додому. Тиняйся тут цілий день, — мало не плакала Тетяна. — А я стомилася від поїздки, відпочити хочу.

Дівчата відійшли від дверей підземного переходу і зупинилися в розгубленості.

— А мені конче треба десь прилаштувати свій багаж, — клопоталася своїм Люля. — Не хнич! — прикрикнула вона на Тетяну, яка нидінням заважала їй кумекати над вирішенням своїх проблем. — Припече, так на машині поїдемо. Але мені позаріз потрібні автомати схову. Амур-Нижньодніпровськ це велика станція, там є камери схову?

До них непомітно наблизився усміхнений чоловік і заговорив, злякавши Люлю.

— Я можу відвезти вас туди за п’ятдесят червонців, — запропонував він.

— Ну? — запитально муркнула Люля, дивлячись на свою супутницю.

— Ні, дякуємо, — відповіла Тетяна таксисту і звернулася до Люлі: — Ми однаково не встигаємо на електричку, а камери схову там розтрощені так, що з них і дитина поклажу вийме.

Проте цікавий та прислужливий чоловік далеко не відійшов і знову встряв у розмову.

Він, бачте, може бути їм у пригоді і для поїздок, і для консультацій по туристичній частині чи по шопінгу.

— Пробачте, що встряю. Я знаю банк, де нещодавно відкрили зал з недорогими сейфами для приватних осіб. Чим це відрізняється від автоматів схову? Хіба що вищою надійністю. І оренду сховища можна оплачувати наперед, хоч і на рік.

— Це далеко? — чомусь запитала Люля, наче їй було не однаково.

— Ні, поряд. А куди ви хотіли їхати з вокзалу?

— В бік Синельникового, — ухильно відказала Тетяна. — Ми почекаємо вечірньої електрички, — додала, щоб балакучий таксист не чіплявся до них більше.

— Бачте, в той бік нещодавно започаткували нові маршрути. Я можу підказати вам, де у них посадочний майданчик на маршрутки, і ви не матимете клопотів з електричкою і станцією Амур-Нижньодніпровськ, до якої кілометра два треба йти пішки з проспекту Правди. До того ж маршрутки ходять щогодини, ну може трохи рідше, дивлячись куди.

— Поїхали спочатку в банк, — вирішила Люля. — Як він називається?

— Ю-Банк, дивна назва, правда?

Люля автоматично кивнула.

Їхали вони недовго, банк розташовувався в нагірній частині міста. Виявилося, що, справді, тут можна орендувати невеликий сейф, проте, коли Люля запитала, як їй скористатися тією послугою, то клієнт-менеджер, поглянувши на її клітчасту сумку, замахала руками:

— У нас невеликі сейфи, дівчино. Пробачте.

— А мені й потрібен невеликий, але так, щоб впродовж року орендувати. А це, — вона теж красномовно поглянула на свою сумку, — це я в дорогу зібралася.

— Тоді, будь ласка, — працівниця банку повела рукою в бік зали, переділеної численними скляними перегородками на офіси free space — вільний простір.

Еге ж, Люля багато дечого знала, «що і не снилось нашим мудрецям». За півгодини її клопоти було влаштовано. Вона знайшла Тетяну в сквері, розбитому навколо банку. Дівчина сиділа на лаві й виразом задоволення на обличчі розглядала перехожих.

— Ну, тепер я носитиму твої валізи. А ти у нас хвора, і мусиш відпочивати, — заявила Люля. — З пояснень таксиста ти зрозуміла, де зупиняються маршрутки на твій Славгород?

Тетяна навіть не спробувала протестувати, слухняно заховала в свою неохватну валізу целофанового пакета і невелику сумочку для документів, косметики й гаманця. Затим просто поставила валізу на асфальт, передовіряючи все гамузом Люлі. Було видно, що вона-таки останнім часом мало рухалася, залежалася в лікарні і взагалі ослабла на довгому зимовому харчуванні без свіжих вітамінів, від операції й ускладнень після неї. Їй треба було викинути всі клопоти з голови, повільно погуляти містом, побути серед здорових людей, може, побалувати себе приємними покупками чи наїдками. У Люлі потепліло на серці. Почекай, подруго, я за тебе візьмусь, ти у мене швидко одужаєш, розмірковувала вона і розуміла, що то не якийсь порив співчуття чи вдячності — їй подобалася ця відкрита і доброзичлива дівчина, імпонувало поєднання в ній різних чеснот з рішучістю і вмінням неухильно йти до мети. Нічого, ось тепер вона погарнішала зовнішньо, і її життя наповниться новим змістом, вона спізнає особисте щастя, буде успішною в роботі. А Люля, звичайно, буде поруч і в усьому допомагатиме їй. Боже, яке щастя, що вона зустріла Тетяну, що Тетяна її не дратує, а навпаки, все більше й більше подобається як людина. Адже це запорука того, що Люля не зірветься з котушок, а поряд з Тетяною пристосується жити, як усі нормальні люди. Тетяну їй Бог послав, а отже, доручив піклуватися про неї, слабеньку.

Наразі подумалося, що саме таких щиросердих людей Люля останнім часом не помічала, не спілкувалася з ними, обходила, як мару, як нагадування про дитячі поневіряння, як страшні привиди минулого з його зубожінням і безвісністю, і врешті-решт обкрадала себе. Вона довго й старанно входила в інший світ, кращий, на її думку, а той світ непомітно підготував пастку для неї, удар, що вона отримала. Де був її розум, де було її серце? Той світ і люди, які його населяють, — хворі на корисливість. Та навіть не в їхніх матеріальних замороках справа, зрештою, головне, що вони цим вбивають довіру одне до одного, бажання співчувати слабким, готовність допомагати іншим у горі. Вони своїм способом життя й своїми ідеалами обкрадають світ на сердечне тепло, світло, доброзичливість, щиру радість, легкі довірливі стосунки. І натомість сіють вади, страх, підозри, ненависть. Боже! Чого той Дидик раніше не захотів її вбити? Ото вона раніше й прозріла б. А так скільки часу занапастила, мало не знівечила свою душу, мало не розтоптала її!

— Зрозуміла, тут можна пішки пройти, — зненацька для неї пролунала відповідь Тетяни.

— Що, моя дорога? — скинулася від несподіванки Люля, розчулена власними розвінчаннями. — Ну, ходімо. Може, хочеш пройтись по крамницях, щось купити чи з’їсти? Так ти не соромся, я тебе підтримаю. Не забувай, що я твоя боржниця, отож і стосовно грошей не хвилюйся, у мене сьогодні на нас обох вистачить, якщо ти, звичайно, не здумаєш купувати норкову шубку чи ексклюзивного швейцарського годинника.

Тетяна тільки кволо посміхнулася, і подруги неспішно пішли в бік центрального проспекту. Місто, над яким повільно піднімалося сонце і ніби тягло за собою зростаючий березневий день, вже проснулося і наповнилося звичним гамором. Лінивий вітерець, втікаючи від холодних хвиль Дніпра, пробігав вздовж його берега над парками і скверами, обвівав дівчат пахощами прогрітої землі, молодих бруньок і ще чогось надзвичайно чистого і пронизливого. Від того Люлі здавалося, що тут тихіше й чистіше, ніж в загидженій, галасливій, утиканій брудними наметами, засміченій папером і ящиками столиці.

— Хіба ми не зайдемо в парикмахерську? — раптом перервала мовчанку Тетяна, коли вони проходили повз будинок з красномовною виносною рекламою біля дверей, і її очі загорілися, як у дитини.

— «Імідж», — прочитала Люля, — а отам, навпроти, поглянь, магазин «Самшит». Все правильно, колись були «берізки», а тепер поспіль «самшити», ми ж почали по-буржуйськи жити. Так ото, поки ти красу наводитимеш, я туди зазирну. А зустрінемося на бульварі, бачиш лаву навпроти трамвайної зупинки? Отам.

— Домовилися, — з завмиранням серця сказала Тетяна. — Ой, що буде! Зараз намию голову, причепурюся. Сказати тобі одну річ по-чесному?

— Скажи, — в тон їй відповіла Люля.

— Досі, як дивлюся в дзеркало, не пізнаю себе. Весь час жахаюсь: ой Господи, хто це у мене за спиною стоїть? Уявляєш?

— Скоро звикнеш до себе.

Стрижка, яку зробили Тетяні, дуже їй пасувала, головне, що її прикрашав шикарний чубчик, як у молодої Валентини Малявіної, з боків той чубчик плавно переходив у пасма основної довжини, овалом спадаючи на щоки. Волосся закривало також шию і спадало далі вниз. Спереду воно розсипалося на грудях, а ззаду доходило майже до середини спини, тобто стало значно коротше, ніж було, але за рахунок того наповнилося об’ємом, пишністю і хвилястістю, створюючи навколо голови Тетяни справжню густу гриву, що додавало їй невимовної юної граційності й привабливості.

А Люля переодяглася і мала тепер вигляд скромний, стриманий, майже діловий. Предмети її одягу були нехай не елітними, а просто добротними. Костюм з теплого драпу доповнювала дамська сумочка, доволі об’ємна, в якій зручно носити, наприклад, ділові папери. Ніхто б тепер не впізнав у цій стрункій і холодній білявці вчорашню шалапутну Люлю, розхристану, голопузу, брутальну. І годинника Parrelet вона все-таки купила своїй рятівниці в подарунок, щоправда, копію бельгійського виготовлення. А заодно купила такого самого годинника й собі. А чого? Механізм швейцарський, як має бути; корпус — з нержавіючої сталі з золотим напилюванням товщиною у вісім мікрон; скло — двостороннє сапфірне антивідблискове; ремінець з натуральної шкіри; гарантія вісім років. Що ще треба? До того ж такий хронометр вельми пасував до того стилю і рівню статків, який вона собі вибрала. Годинники відрізнялися лише моделями — з білим і чорним кольором циферблата і ремінців.

— Вибирай, який тобі більше подобається, — запропонувала Люля, коли вони обдивилися одна одну й наговорили компліментів.

— Ой, я розгубилася! — вигукнула Тетяна. — А ти чим керувалася, коли вибирала такі кольори?

— Щиро кажучи, я взяла, які були. Ні, там були ще рожеві й бузкові. Але такого годинника під будь-який одяг не надінеш. А ці кольори універсальні.

Тетяна нерішуче показала, на той, що їй більше сподобався, і Люля схвально хитнула головою.

— Молодець. Розумієш, — пояснювала подрузі, закріплюючи годинника на її зап’ясті, — тут збіглися дві важливі події, дуже важливі: ти змінила свою зовнішність, а я, завдяки тобі, змінила свою долю. Через те не тушуйся, я не збіднію. Зате у нас, принаймні на термін гарантії годинників, — пожартувала вона, — залишиться пам’ять про молодість, про наші надії, про те, як ми проривалися до щастя. Гаразд?

Люля вміла вмовляти, адже красне слівце було основним знаряддям її спілкування з людьми. Вона сама пройнялася тими сентиментами, які виголошувала, їхніми настроями і мало не виклала перед Тетяною істину про себе. Душа вимагала: скажи правду, признайся, що ти просто нерозбірлива дуринда, яка закохалася в небезпечного шлюбного афериста. Але розум підказував, що треба мовчати, не проявляти слабості. Аякже, переклади наразі свої гріхи на плечі оцій тендітній дівчині, нехай вона у чистоті своїй мучиться і карається за тебе, співчуває тобі, допомагає очистити сумління. А ти тим часом відпочиватимеш. Не смій тривожити Тетяну своїми гріхами! Сама з ними справляйся, тобі ніхто не заважає.

— Дякую, ти мене зворушила, — все-таки знітилася Тетяна, вийшовши з потрясіння і вивівши Люлю з задуми. — Я знаю, що твій подарунок коштує дорого. Це нерозважливо і з твого, і з мого боку, але ти вже його купила. Краще б ти собі квартиру придбала замість втраченого житла в Києві. То було б розумно і, зважаючи на обставини, справедливо.

— Ага, ще запропонуй зареєструвати ту квартиру в бюро нерухомості, нехай мій переслідувач мене швидше знайде й приб’є.

— Значить, житимеш у мене, місця вистачить. Що ж тепер? Носитиму. Дякую.

— Це ж не оригінали елітних годинників, а їх копії! — пояснила Люля. — Вони дешеві. Вдома вивчиш техпаспорт і заспокоїшся.

Піднесений настрій від невідомої врочистості довго не покидав дівчат. Вони зайшли в найближчий ресторан і добре підкріпилися сніданком, а потім ще гуляли містом, заходили в кафе, смакували морозивом з суничним варенням, пили каву. Інколи перекидалися незначущими фразами, коментуючи те, що спостерігали, здебільшого ж мовчали. Впродовж прогулянки Тетяна крадькома поглядала на подарованого годинника, а потім на змінену новим одягом Люлю, ніби хотіла щось сказати. А Люля робила вигляд, що не помічає Тетяниного тихого щастя, тільки сама грілася від нього. І сміялася, що теж робить те крадькома.

До стоянки потрібного їм транспорту прийшли тоді, коли вже всі місця були зайняті, а до відходу маршрутки залишилося десять хвилин. Правда, були два місця в кабіні поряд з водієм, але й там лежали чиїсь пакунки. Наступна маршрутка відправлялася через дві години.

— Я дуже стомилася, — пожалілася Тетяна.

— Може, махнемо на таксі? — запропонувала Люля. — Гуляти так гуляти. Скільки кілометрів нам їхати?

— Близько вісімдесяти. Яке таксі, хочеш, щоб з нас у селі сміялися: злидні та ще й з перцем?

— Тоді давай проситися, щоб їхати стоячи. Витримаєш?

У цей час до машини підійшов заклопотаний водій, сердито кинув на сидіння якісь речі, сів, так гримнувши дверима, що аж скло в шибах задзеленчало. І Люля, не діждавшись Тетяниної відповіді, пішла домовлятися, щоб їх все-таки взяли з собою.

— Так ось є два місця! — сердито вигукнув водій і показав на сидіння поряд себе. — Сідайте, який вам грець не дає.

— Там чиїсь речі лежать, — пояснила Люля.

— Мої! — гаркнув розлютований чоловік. — Хіба не видно? Сто бісів йому в бік, це ж просто пакунки! Попросили тутешні люди дещо передати славгородським родичам. Жодного рейсу без оцих передач не обходиться. У вас багато речей? — запитав стриманіше.

— Одне місце. Ось, — Люля показала на Тетянину валізу, яку тримала в руці. — А оце я з собою візьму, — додала, маючи на увазі свою сумочку.

— Об’ємна до холери. В багажник не вміститься. Там уже забито.

— Тоді триматиму на колінах.

— А у подруги поклажа є?

— Ні. А що?

— Нехай потримає на колінах оці пакети. Нікуди покласти. В салон не хочу віддавати, бо хтозна, які там люди сидять. А тут мені, може, щось цінне довірили, а потім голову відірвуть. Гадство, тремти тут за копійки!

Нарешті всі розсілися по місцях і автобус зрушив з місця.

Навколо них розгортав свої простори Великий Степ; бо це таки був саме Великий Степ, попри повсюдні прикмети людської присутності. Вони шпарко виїхали на міст, перетнули його, проїхали вздовж Дніпра по доволі широкій і відкритій дорозі, поминули ще один міст і нарешті залишили позаду велике місто.

Поки добиралися сюди, крутилися на загачених вулицях і в заторах, дівчата, здавалося, завмерли, чи щоб не заважати водієві, чи віддихувалися від тривалої прогулянки містом, чи відпочивали від отриманих під час неї вражень. Та ось око загуляло на відкритому просторі, на справжній волі, на безмежжі земному, де до самого обрію — жодної завади. Це тільки якісь злидні, зобижені Богом на рахунок зайвої території, могли назвати тип офісів, більше схожих на клітки для піддослідних кроликів, free space — вільний простір. Зрештою, така назва повністю відповідає брехні й лицемірству тих, хто тявкає перед мудрим чотири рази, перемножуючи двічі два, і гадає, що відкриває тому страшенні істини. Убогі. Ех, шкода, що висока духовність і моральність часто-густо ослабляють людину, а не роблять її сильнішою, не додають їй переваг над злобивими тварями. Це не раз спостерігала Люля в своєму житті, навіть сама користувалася тим. Як же захистити в конкретній особі духовність і мораль, як зробити таку особу невразливою для бидла, розпусників і хижаків? Люлі ще хотілося поміркувати про поєднання гуманізму з технічним прогресом, але вона цикнула на себе, ще раз обізвавши дурною, негараздою влаштувати особисте щастя, а відтак, мовляв, нічого пащекувати про високі матерії.

Вона зиркнула на Тетяну. Та, помітивши це, посміхнулася.

— Чого ти притихла? Хвилюєшся? — відгукнулася Тетяна на пронизливий погляд зелених очей подруги. — У мене тобі буде добре, і роботу ми знайдемо. Все владнається, от побачиш. Мені здається, я тепер така сильна, що зможу захистити тебе від будь-якого злого дидика.

— Звичайно, хвилююсь, — зізналася Люля. — Але гадала, що і ти хвилюєшся не менше, тому не хотіла заважати тобі налаштовуватися на зустріч зі своїми знайомими. Слухай, — Люля торкнулася Тетяниної руки, — скажи, ти не пробувала писати вірші?

Тетяна почервоніла, опустила голову, якось зіщулилася.

— Хіба то вірші? Так — римування, щось на зразок складання кросвордів, — відповіла тихо. — А чого ти запитуєш? Хіба по мені скажеш, що я проста, наївна, легковірна? Я не така, повір. Я багато дечого в тобі зрозуміла, багато бачу, маю з приводу своїх спостережень власну думку, але не хочу тебе сполохувати втручанням у твої справи. Адже зараз головне, щоб ти видряпалася зі скрути, а з тим, наскільки сама в ній винна, опісля розберешся сама і все виправиш. І якщо для цього тобі треба про щось промовчати чи трішки нафантазувати, то це допустимо. Адже ти нічого не крадеш і нікого не оббріхуєш, і тут судити не іншим, а тобі самій.

— Дякую, моя люба дівчинко, — Люля знітилася. — Ти помиляєшся, вірші пишуть не слабкі й легковірні, а мудрі й натхненні люди. Ти саме така, вірніше, такою я тебе сприймаю. І, як бачу з останніх твоїх слів, не помиляюся. Але мені здається, що такі люди надзвичайно незахищені від прози життя, від його негативу. Мені боязно за тебе. От я й чіпляюся з розпитуваннями.

— Пробач, я не повчаю тебе, — перехопила нить розмови Тетяна. — Просто хочу, щоб тобі поряд зі мною було легко, розумієш? Тому й сказала ті слова. Пробач ще раз.

— Ні, не перебивай. Ти права, в усьому права. Але, гадаю, кожна людина хоч раз у житті переживає момент, коли, з одного боку, хочеться виговоритися, а з другого, — людина розуміє, що негоже вивертати своє нутро перед іншими, перекладати свою ношу на когось. І тоді складається враження, що людина чогось недоговорює. Але ж вона насправді криється! І це правильно. А мені й поготів треба помовчувати та більше розмірковувати, що я робила правильно і що ні. Але от що цікаво — я тепер зрозуміла, що нічого в житті людини не буває зайвим. Щоб збагачувати світ гарними і добрими справами, треба звідати ницість і зло. Щоб збагатити себе духовними надбаннями, треба вміти захистити їх і пронести до людей. Як те поєднати в одній особі?

Тіснота в кабіні, неможливість вільно простягти вперед ноги, поклажа на колінах заважали дівчатам почуватися комфортніше, а відтак і говорити голосніше і відвертіше. Вони підсунулися ближче, схилилися одна до одної і шепотіли. Але, може, саме такі незручності й потрібні були для виголошення тих важливих думок, якими вони обмінювалися, бо не завжди в затишних умовах зручно промовляти високі істини, звірятися, говорити про потаємне.

— Я відразу відчула в тобі гострий розум і силу волі, — говорила Тетяна. — Мені сподобалася твоя незалежність. Ти вмієш хутко схвачувати серцевину ситуації, проникати в настрої людей і використовувати це собі на користь. Це було б жахливо, якби в тобі не було так багато прихованої, може, не вповні відкритої щирості й порядності. Але вони повсякчас прохоплююся неусвідомлено, і ти дієш як справжній господар життя, лідер, якому можна довіритися.

— Ось ти сказала, що відчула себе сильною… — Люля вже давно не говорила так відверто і з задоволенням, і тепер вслухалася в Тетянин голос, як в музику, якій хотілося вторувати. — Я переживаю подібний стан. Тривожусь і разом з тим відчуваю відповідальність за тебе. Ніби на мене покладено охороняти тебе.

— Від чого? — засміялася Тетяна.

— Не знаю, мене щось насторожує, я весь час хочу тримати руки над твоєю головою. Ой, — Люля пирснула сміхом і прикрила рот. — Це вже теж вірші, тільки в прозі. Не смійся, інколи ліпше не скажеш. Просто я багато бачила бруду, а ти ні. Я це відчуваю і, симпатизуючи тобі, намагаюсь зробити так, щоб тобі й не довелось його сьорбнути.

— Заспокойся, я вже доросла людина, і зі мною нічого подібного не станеться, — Тетяна обняла свою подругу за плечі, нахилилася ще ближче, майже поклавши голову їй на плече. — Ти дбай про себе. Твоя правда в тім, що ти, спізнавши зворотного боку життя, можеш набагато більше принести користі людям, ніж всі інші слухняні цяці. Це так. Але наразі скористайся тим шансом, щоб спокутувати свої провини, якщо вони в тебе були і мучать тебе. Вилікуй свою душу, заспокойся. А клопоти про інших тебе ще знайдуть.

— Не дивно, що я непокоюсь, в моєму стані смішно було б не відчувати небезпеки. Мене дивує інше — що я непокоюсь не за себе, а за тебе. Знаєш, ось ми приїдемо додому, трохи відпочинемо, а через день-два знайдемо гарну старушенцію, яка знається на травах, і махнемо до неї по цілющі рецепти для тебе. Гаразд?

Тетяна засміялася і подивилася у вікно, визначаючи, де вони їдуть. Вже позаду залишилася Ігрень, старий, закритий смітник, — вони під’їжджали до Іларіонового. Призахідне сонце освітлювало шеренгу тіток, що вишикувалися вздовж дороги з бутлями молока й сметани, вузликами сиру, лотками яєць. Це було щось на кшталт місцевого стихійного ринка.

Ось Тетяна побачила кошик з яблуками, попросила водія зупинитися, мовляв, куплю замість води — так хочеться пити, що аж не можу. Вона спритно вискочила з кабіни, миттю сторгувалася з продавщицею, пересипала у целофановий кульок крупні зелені плоди і повернулася.

— Вгощайтеся, — простягла покупку водієві. — Тітка сказала, що це залишки припасів з її саду.

— Справді, соломою пахнуть, — сказав водій, відчувши аромат плодів.

І взяв пару штук, не відриваючи очей від дороги, бо тут вешталися діти на велосипедах. Одне з яблук він потер об свій одяг і почав їсти. Яблуко смачно зарипіло на зубах, і дівчата переглянулися — їм теж захотілося не відкладати настільки невинне задоволення надовго. Справді відчули спрагу. Поки поминали Іларіонове, а потім їхали серед полів, уже вкритих зеленню оживаючої озимини, хрумтіли яблуками, присьорбуючи сік, і мовчали.

Сонце виповнило кабіну. Водій відвернув донизу козирок, прилаштований над лобовим склом, щоб закрити очі від прямих променів. А дівчата просто примружилися і дивилися в бокове вікно.

— Вже скоро? — запитала Люля.

— Зараз повернемо на сімферопольську трасу і проїдемо ще стільки ж. Але тут воно швидше буде.

Тетяна бачила, що її подругу, і правда, щось непокоїть. Яка здорова природа у дівчини! — захоплювалася вона, поглядаючи на Люлю. Як кицька, яка потрапила в незнайоме місце, — весь час чатує. Але тримається, вдає, що їй море по коліна. Такий злам у житті — все починати спочатку, з нуля, Боже милостивий! Це ж добре, що ми з нею зустрілися, маємо багато спільного, одразу порозумілися. А інакше, що б вона зараз робила, де була б? — страшно подумати.

— Люль, — Тетяна штовхнула дівчину в бік. — Про що ти задумалася?

— Уявляю, як тебе зустрінуть подруги, що скажуть, — зімпровізувала Люля. — Гадаю, до твого Грицька вже дійшли чутки, що ти заради нього поїхала в столицю наводити красу. То як він це сприйняв? Що скаже тобі при зустрічі?

— Можеш не дуже напружуватися, я тобі й так скажу, хто і що скаже, — щиро засміялася Тетяна, улещена тим, що хтось бодай у такий спосіб про неї піклується.

— Невже? Ти так добре знаєш своїх подруг?

— Так це ж мале село! Тут ми кожен день одне в одного на очах, знаємо все про всіх. Дивись, — Тетяна почала загинати пальці: — Якщо хтось і скаже Грицькові про мене, то це тільки Дарка Гніда. По-перше, вона недалеко від нього живе, а по-друге, така войовнича, що почне його соромити, що він справжнього почуття не розпізнав, проґавив, не відповів на кохання.

— Але ж це абсолютно безперспективний хід! — жваво зауважила Люля. — На чоловіків такі речі не впливають.

— Ну, вона ще може пригрозити, що поб’є його, як він не оцінить моєї жертви. Вона така. Так, хто у нас ще є? Ага, Ірина Змієвська. Ця Грицька не чіпатиме, зате ганятиме від нього всіх претенденток. Це вона його першу дружину з села витурила. Ірина неодмінно розповість мені, хто до нього приходив, з ким він спілкувався, що робив. Далі, Клава Солькіна. Ой, вона колись сваталась до Грицька, уявляєш? А тепер не знає, як йому насолити. Отож вона, ймовірно, скаже щось на зразок: «Ти тепер справжня красуня, то махни на нього рукою, нехай позлиться. В селі є й інші хлопці».

— О, це по-нашому! — Люля залилася сміхом. — А працівники школи?

— Почекай, ще є Оксана Бігун, теж Грицькова сусідка, він у них молоко купує. Ця розповідатиме, як Грицько лікує її Сашка, чоловіка тобто, і неодмінно порадить мені звернутися до нього, щоб він і мене на ноги поставив. Оксана вважає Грицька чародієм, бо сама ніскілечки не розбирається в домашній медицині. А колеги по роботі? Здебільшого будуть проявляти звичайну ввічливість. Хіба що Тамара Трубич мені пару своїх віршів прочитає про кохання. Недавно вона втратила свого чоловіка, вдовує, тужить, пише вірші.

— Це вас і з’єднує? — здогадалася Люля.

— Так, ми разом відвідуємо поетичні семінари при нашій районній газеті, друкуємося там. А Грицько? Не знаю, може, вибачатиметься за неувагу до мене, може, компліменти казатиме. Але неодмінно нанесе візит, подарує квіти, банку меду, поздоровить з видужанням.

— Який же він привід знайде для цього? Це, знаєш, сміливо дуже, бо такий візит можна сприйняти як аванс, подання надії.

— Та ні! Він бджоляр. Тому й відвідує всіх хворих з найближчого і найдальшого свого оточення і пригощає їх медом. Це в нього реклама така. Не буде ж людина гудити той мед, яким його пригостили, а буде прихвалювати. Отак і все село закріпиться на думці, що в нього найліпший мед в усій окрузі. Є ще моя сусідка баба Текля, Текля Несторівна Піклун. Ця тужитиме, що я вчинила дурницю, якби ж не сирота, то такого б не було — батьки б не допустили. Ще одна сусідка Мокрина Іванівна Зуєва — вчителька, до речі — просто, як дбайлива бабуся, принесе мені смачних наїдків, вона чудовий кулінар, і полюбляє цю справу. І їсти полюбляє, сама така огрядна, дорідна тітка.

— Зрозуміло, — проказала Люля.

Маршрутка виїхала на жваву трасу і зупинилася, в салон увійшов молодик з дитиною на руках.

— Спасибі, що підібрали! — вигукнув він так, щоб його почув водій. — Вже стомився стояти, ніхто не бере. Що за життя настало?

— Сідайте, будь ласка, — почувся жіночий голос.

— Та я…

— Сідайте, не соромтеся, ви ж з дитиною.

Тетяна оглянулася, подивилася на нового пасажира. Ні, він не славгородець. Чудово. Хотілося уникнути зустрічі з тими, хто міг би причепитися в дорозі з розпитами про її справи. Автобус ще не виїхав з Дніпропетровська, а вона вже вивчила всю публіку в салоні і полегшено зітхнула, коли не виявила знайомих. Хоч вони б нізащо не взнали її, хіба що по голосу. Проте береженого Бог береже.

Але про себе потім. Зараз треба подбати про Люлю, щоб вона припинила тремтіти, щоб заспокоїлася, вжилася в нове середовище. Надходить літо, вони вдвох добре відпочинуть після своїх потрясінь. Справді, поїдуть на море, оздоровляться. Молодець Люля, вона, звичайно, для її, Тетяниної, користі затіяла розмову про те, хто і як її зустріне вдома, про що розпитуватиме, адже вона нікого з Тетяниних знайомих не знає і їй не могло те бути цікавим. Просто вона її психологічно налаштовувала на повернення додому. Яка тонка і чуйна людина! Яка розумниця! Ні, вона про себе не все розповіла. Ох, є на її душі гріхи серйозніші легковажних, безвідповідальних чи негожих вчинків… І вони гнітять її. Вона он декілька разів зривалася розповісти про себе, і весь час зупиняє себе, щось не договорює. Значить, попри все, вона порядна людина.

Тетяна подивилася на дорогу. Вздовж траси то тут, то там кипіло будівництво — зводилися нові сервісні центри, кафе, мотелі. Навіть старі, похилені хати хтось прибрав до рук і тепер відновлював і розширював їх, до чогось пристосовуючи. Ти, бач, як швидко після зими закипіла робота! О, а ось і нова заправна станція виросла, вже працює.

Настрій, яким перейнялася Люля, тривожив Тетяну, вона відчувала його всім єством.

Що її мучить? Але що б там не було, вона сильна і сама впорається з собою. Однак, не можна допускати, щоб вона впала в депресію. Тетяна знову поторсала Люлю за рукав.

— Люль, чуєш, — тихо погукала, і по голосу було чутно, що дівчина налаштована на жарт, хоче почути якусь незначну за змістом репліку чи гостроту.

Але Люля відповіла не зразу, навіть не зразу відреагувала на поштовх, наче не помітила нічого. Здавалося, вона перегоріла тим настроєм, який недавно володів ними і вимагав відвертості й зізнань, щирих дівчачих повірянь і мрій вголос. Та ось вона тяжко зітхнула, злегка кашлянула, як буває, коли людина готується сказати щось важливе.

— Таню, послухай. Хтозна, що зі мною буде завтра чи післязавтра, найближчими днями, коротше. Я, без жартів тобі кажу, що шкірою відчуваю дихання смерті. Не боюся, ні. А не хочу, щоб дарма пропало те, що маю, — вона жестом руки зупинила Тетянину спробу перебити її. — Ти ж розумієш, що я вляпалася серйозно і зі мною може статися все, — Тетяна завмерла, не сміючи тепер щось белькотіти про непереможність сміливого горобця, відчула, що дівчина довго обмірковувала те, що зараз збирається сказати. А Люля тим часом продовжувала: — Раптом що, то в моїй сумочці ти знайдеш записник, а там нотатки. Ну, телефони, жіночі рецепти, різний дріб’язок вивчати не обов’язково. А ось на записи типу: «Перелік використаної в статті літератури» — зверни увагу. Там стоятиме, наприклад таке: «Про творчість С. Єсеніна див.: Метлицька А. А. // Російська поезія XX ст. — М., Стр. б., вип. 4, код статті УЮС 14071947. — С. 341–360». Це адреси банків, де я орендую сейфи під свої коштовності й гроші, сейфи оформлені на пред’явника. Читай так: літера М означає назву міста, тут — Москва; далі, де зазвичай записують назву видавництва, йде назва вулиці чи проспекту, тут — Страсний бульвар; вип. — це номер будівлі; код статті — це ПІН замка. Інші деталі цього запису — маскування. Знайдеш хоча б один сейф, а в ньому буде і повний список інших моїх схованок. Я в кожному сейфі той список продублювала, і ти легко забереш усе. Не бійся, то мої законні гроші, про них ніхто не знає і на них ніхто не претендує, крім тих, що в Ю-Банку, як ти вже розумієш. Отже, запам’ятай сказане, і більше не будемо згадувати про це.

— Гаразд, — тихо відповіла Тетяна. — Все зроблю, заспокойся, — затим вона закрила очі, вмостила голову Люлі на плечі: — Я подрімаю, а ти розвійся трохи від своїх тривог, ми скоро будемо вдома.

Люля кивнула і сіла так, щоб Тетяні зручніше було відпочивати на її плечі, затим так само, як і допіру, сліпо задивилася у вікно, проте, вже більш спокійно. Насправді, останнім часом їй так багато довелося пережити і такі ті емоції були різні, такими неоднаковими причинами викликані, такими неподібними за забарвленням і настроями, що здалося пройшла не доба, а рік. Її здорова психіка витримала і надмірну кількість переживань, і непомірну їх інтенсивність і встигла змиритися з невідворотнім, підготуватися до нього. Так, для свого спасіння вона, Люля, зробила все що могла, інше від неї не залежить. Тепер залишається лише чекати, куди доля поведе. Жалів не було, навіть не дорікала собі за те, що забрала у Дидика валізу з грошима, залишила його без засобів існування. Вона мала право так вчинити. А те що нажиті вони не її трудами, так це вже виправити неможливо. Не викидати ж їх тепер. Значить, прийшов час розумно використати їх чи віддати в розумні руки.

Ще здалеку Люля помітила вказівник «Славгород, 13 км», який стояв праворуч і вказував стрілкою наліво. Машина збавила швидкість, пропускаючи перед поворотом на Славгород вервечку машин, що рухалися по зустрічній смузі. І Тетяна, ніби відчувши приближення до домівки, розплющила очі.

— Чого ми зупинилися?

— Пригальмували на повороті, — відповіла Люля. — Я хвилююся.

Поки Тетяна протирала очі, машина повернула і майже одразу вперлася в новобудову, розкинуту обабіч дороги. Тут снувало безліч машин, кранів, бульдозерів, ще якоїсь техніки. Все рухалося, піднімало, везло, вивантажувало всілякі будівельні приналежності й матеріали, щось скидало на землю. Кругом стояв гуркіт, крики команд, суєта, а над землею клубилася курява, піднята проводжуваними роботами.

— О, таки розпочали будівництво станції техобслуговування для вантажних машин!

Це роблять недавні випускники нашої школи, такі заповзятливі, — Тетяна розвернулася обличчям до Люлі, пожвавішала і з задоволенням розповідала про досягнення своїх недавніх вихованців.

Маршрутка, пригамувавши хід, їхала вузькою щілиною дороги, пробираючись серед мішанини інших транспортно-технічних засобів. Раптом її щось труснуло й відкинуло вліво, почувся скрегіт металу, дзвін скла і нутряний видих людей, які спостерігали дорожню пригоду — на проїзну частину, здаючи задом, виїхала вантажівка з сантехнічними трубами різної довжини у кузові. Краї труб звисали з кузова далеко від його заднього опущеного борту. Вантажівка маневрувала, щоб проїхати до місця, де стояв підйомний кран, і зачепила водійську кабіну маршрутки, прошивши її з правого боку. Це сталося в невловиму оком мить. І відразу ж вантажівка різко смикнулася вперед, трохи проїхала і зупинилася. Але було вже пізно — з торця деяких труб скапувала кров, а обидві пасажирки, що знаходилися поряд з водієм маршрутки, підкошено з’їхали на сидіння.

В першу мить щось зрозуміти було важко, тому люди в салоні, відділені від кабіни перегородкою, не бачили масштабу завданої шкоди як маршрутці, так і її пасажирам, і їм здавалося, що ця досадна зупинка триватиме недовго. Тим часом водії обох машин теж надіялися, що справа полягає тільки в розбитому склі й трохи деформованих дверцятах, вони вискочили з-за керм і побігли обдивлятися понівечену машину збоку.

Та ось в кабіні маршрутки виник кволий рух, затим відкрилися продірявлені дверцята з боку пасажирських місць і на землю, майже під ноги водіїв і зівак, вивалися дві жінки з обличчями, перетвореними на місиво.

— Ой!!! — прохопилися хором ті, що тут скупчилися.

Звук людського голосу, здавалося, вивів з шоку одну з нещасних, вона поворухнулася і скоро змінила лежаче положення й сіла. Затим поволі підняла руку і махнула, ніби гукаючи когось, чиї голоси почула, на допомогу, й одразу схилилася над другою постраждалою, обнявши її. Чи плач, чи стогін, чи глухе ревіння вирвалося з її грудей. Вона довго й несамовито плакала, щось причитала, але розібрати її слова, вимовлені розбитим і закривавленим ротом, не вдавалося. Це був свідомий, розпачливий плач над покійником, так зазвичай прощаються з рідними, дуже дорогими людьми.

— Дівчино, заспокойтеся, — до постраждалих, які випали з кабіни водія, підійшли інші пасажири маршрутки, оточили їх кільцем. — Може, ваша подруга жива. Чого ви так побиваєтеся?

— Немає її, немає, — вдалося розібрати присутнім, а тим часом дівчина знову повернулася до загиблої: — Пропали твої надії, сердешна моя, дорога моя, ти ж єдина мене любила. На кого ж ти мене залишила, одну-однісіньку на світі?

— Ви можете встати? — звернувся хтось, намагаючись вивести дівчину з тяжкого плачу.

Але вона знесилилася від плачу і безгучно впала на тіло, що залишалося нерухомим.

— Вони живі! — закричав водій вантажівки, і був у тому крикові чи жах, що за його вини виявилися травмовані люди, чи радість, що вони не дуже ушкоджені, коли змогли покинути кабіну і реагувати на наявність навколо них людей. — Лікаря! Швидше погукайте лікаря!

Він ніби втратив розум: безладно метався, кудись біг, десь шукав телефон, видно, не тямлячи, як потелефонувати на станцію швидкої допомоги через засоби робочого зв’язку.

Лікарі й міліція приїхали практично одночасно. З машини з червоним хрестом поквапливо виплигнув на землю й побіг до гурту людей, які оточили постраждалих жінок, молодий хлопець в блакитному халаті з накинутою поверх нього синьою паркою. Він на ходу просував руки в рукава і підкочував їх обшлаги до ліктів. За ним вийшло ще два чоловіки з ношами, але вони зупинилися біля машини і чекали на знак лікаря. За лікарем до купи співчуваючих підійшла медсестра.

— Оця жива, — сказав лікар, показуючи на ту дівчину, яка після падіння з кабіни плакала і подавала ознаки життя. — Забирайте! — гукнув санітарам. — А це ваша клієнтка, — він обернувся до міліціонерів, які терпляче стояли осторонь, недбало курили і поспішати не збиралися, ждали його висновків. — Проникаюче поранення черепа. Її, сердешну, вдарило трубою малого діаметра, яка втрапила в скроню й прошила голову мало не наскрізь. В усякому разі рана надто глибока.

— А та? — запитав водій вантажівки, який був синім і тремтів, як у лихоманці. — Друга? Вона житиме?

Лікар подивився на цього чоловіка, потім на вантажівку, на різнокаліберні труби, які спричинили травмування пасажирок маршрутки, і сумно похитав головою.

— Тримайся, чоловіче, — сказав, ніби сам до себе. — Марино, — позвав медсестру, а коли та підійшла, сказав: — Допоможи водієві, — він кивком показав, якому саме, і продиктував, що та має зробити.

Поки медсестра надавала допомогу водієві вантажівки, а санітари вантажили ноші з пораненою в салон автобуса швидкої допомоги, до лікаря підійшов водій маршрутки:

— А сумки на кого ви залишаєте? На мене? Що я з ними робитиму?

— Які сумки? Де? — запитав лікар, не очікуючи такого запитання.

— Та цих же дівчат. Ось, — водій показав на валізу й дамську сумку, що залишилися лежати біля трупа. — Вони випали з кабіни разом з жінками. Це їхні, я знаю. А ото два пакета — вони мої. Я можу їх забрати?

— Зрозуміло, — індиферентно відповів лікар. — Так де тут сумка пораненої, а де загиблої? Вони ж потраплять у різні місця.

Водій, здавалося, розгубився, що в цій ситуації щось залежить від нього. Він почав розглядати ту дівчину, яка залишилася лежати на землі, щось пригадуючи, та зрештою безпорадно знизав плечима.

— Не знаю, обличчя ж не видно… Ці дівчата взагалі дуже скидалися одна на одну. Мабуть, сестри. Одна була з речами, а інша з пустими руками. Вона тримала мої пакунки.

— Та хто ж повертається додому з пустими руками? — засміявся лікар. — Ви добре почуваєтеся, може, вам теж потрібна допомога?

— Ні, дякую. Я був трохи заклопотаний і не дуже до них придивлявся, але запам’ятав, що одна з них підходила до мене, і саме вона була з цими речами. Пробачте, я не зможу сказати щось конкретніше. І чого я зразу свої речі не забрав, ще до приїзду міліції? Тепер тремти тут… — з цими словами водій маршрутки відійшов до пасажирів, які стояли неподалік тісним кільцем, і почав щось пояснювати їм, жестикулюючи.

— Вони були разом, водій підтверджує. Каже, складалося враження, що вони сестри, — пояснив лікар міліціонеру в званні капітана, який повільно підійшов до нього з запитанням: «Ну що, ми можемо починати?». — Хто забере речі, ви чи ми?

Капітан зупинився очима на трупі й на речах біля нього, декілька секунд сліпо розглядав, як вітер грає розкішним волоссям загиблої, поділом її плаття, і десь блукав думками. Він декілька разів перекинув сигарету, яку тримав у зубах, з одного кутка рота в другий, що свідчило про його вагання відносно того, як краще вчинити.

— Це точно її речі? — він кивнув на машину швидкої допомоги, де вже влаштували поранену, й подивився в бік водія маршрутки.

— Що? — тремтливо запитав той запитанням на запитання. — Оце мої пакунки, а то — пасажирок.

— Я не про те, — з досадою промовив капітан. — Ви кажете, що дівчата їхали разом. Це так?

— Так, так, — закивали головами й інші пасажири маршрутки. Вони навперебій заговорили: — Одна з них несла речі, а друга просто йшла поруч і виглядала стомленою. Здається, хтось когось супроводив. А тільки хто кого… Вони, дійсно, були схожими.

— Забирайте ви, — процідив капітан крізь зуби, звертаючись до лікаря, — до живої, щоб ми не возили їх туди-сюди. Ваша пацієнтка скоро отямиться?

— У неї немає тяжких ушкоджень, — сказав лікар. — Оговтається від шоку, гадаю, ще до приїзду в лікарню. Ми ось її потрясемо трішки, — він засміявся. — Треба ж, так поталанило.

— Кому? — не зрозумів міліціонер.

— Та нашій же пацієнтці, у неї просто трохи обідрана шкіра з обличчя. Розумієте, здається, що її штовхнула труба такого ж діаметра, як її обличчя, і по його периметру обідрала шкіру. І все, інших ушкоджень немає. Проте вона матиме клопіт з тим швом, який отримає після операції, попоїздить до косметологів. Забирай валізу й ридикюль, — махнув лікар рукою до санітара, який якраз нетерпляче висунувся з дверей машини швидкої допомоги.

— Передайте, щоб з лікарні сповістили в морг прізвище загиблої, — нагадав капітан лікареві, — коли ваша пацієнтка оговтається і назве його.

Справді, поранена прийшла до тями хвилин через десять по тому, як їй надали першу лікарську допомогу ще в машині. Вона обвела очима салон, подивилася на людей навколо себе.

— Де я?

— В машині швидкої допомоги, — відповів лікар.

— Чого я тут?

— Ви з подругою чи з сестрою їхали в маршрутці з Дніпропетровська в Славгород. Сиділи в кабіні поруч з водієм. На з’їзді з траси ваша маршрутка потрапила в аварію, і вас травмувало, — терпляче пояснював лікар. — Ви це пам’ятаєте?

— Не знаю… Треба подумати, пригадати, — мляво відповіла дівчина. — А де моя супутниця?

— Вона їде в іншій машині, — ухильно відповів лікар, професійно вивчаючи її реакцію на ці слова.

— Чому в іншій? Вона загинула?

Дівчина явно мислила адекватно, бо скумекала, що якби та була лише травмована, то їх везли б разом. Адже в салоні було ще одне лежаче місце і ще одні ноші. Але лікар вирішив промовчати й звернувся з якимсь незначущим запитанням до медсестри.

— Ви мені не відповіли, — нагадала пацієнтка.

— Га? — продовжував вагатися лікар, казати їй правду чи ні. — А-а… А хто вона вам, та супутниця?

— Не пам’ятаю… Але я дуже хотіла їй допомогти, я прагла піклуватися про неї, доправити її в безпечне місце.

— Як ваше прізвище?

— Моє? Моє прізвище… — дівчина замислилася, смикнула рукою, наче хотіла потерти травмовані місця. — Я не пам’ятаю.

— У вас з тією дівчиною була одна валіза на двох, згадайте.

— Валіза? А де моя валіза? Де моя сумочка? — захвилювалася дівчина.

— Ось ваші речі. Все тут, заспокойтеся.

Поранена затихла, відкинула голову набік, закрила повіки. Вона важко дихала, весь час пальцями перебирала край ковдри.

— У мене тяжке поранення? — знову запитала вона. — Чому ви не відповідаєте на мої запитання? Адже ви повинні допомогти мені.

— Зовсім ні, не тяжке, і ви скоро поправитеся.

— А про дівчину чому мовчите? Що з нею? Я згадала, що ми лежали на землі, і вона була в крові.

— Вона там і залишилася лежати, а вас ми веземо в лікарню, — ухильно відповів лікар.

— Загинула? Загинула, так? Скажіть!

— Так, — ледь чутно проказав лікар. — Це сталося миттєво, смерть не завдала їй страждань. Вона навіть не усвідомила, що вмерла.

— Не усвідомила… — повторила пацієнтка, і більше не розмовляла до самого приїзду в лікарню.

В лікарні постраждалу в аварії дівчину без затримки відвезли в операційний кабінет травматологічного відділення, де почали готувати до операції. А лікар швидкої допомоги, який доправив її сюди, залишився в приймальному покої. Він закінчував оформляти супроводжувальну довідку, за якою його підопічну мали прийняти на стаціонарне лікування. Та довідка засвідчувала, хто привіз пацієнтку і з яким діагнозом.

— Що ти там вовтузишся? — по-свійськи запитала медсестра, яка реєструвала хворих, прибулих в стаціонар. Вона не вперше стикалася з цим лікарем і знала його сумлінне ставлення до своєї роботи. — Знову діагноз уточнюєш? Що тут уточнювати? Черепно-мозкова травма, отримана в дорожній аварії, і в Африці такою залишається, — вона явно не схвалювала всіляких флегматиків. — Не затримуй мене. Я вже починаю оформляти медичну карту. Як її прізвище?

— В тому-то й справа, — сказав молодий лікар, — що у неї амнезія. Не пам’ятає вона нічого. Слухайте, а раптом в її сумочці є документи? Давайте подивимось.

— Вчасно згадав, — фиркнула медсестра. — А я вже хотіла пломбувати сумку й валізу та передавати їх в камеру схову.

— Так ви ж теж мусите на бирці вказати прізвище!

— Та отож, — медсестра шпарко взялася переглядати сумочку. — Новенька, — коментувала вона. — Ще пахне магазином. Документів немає, зате грошенят тут до дідька, аж страшно!

— Не забувайте, що я відповідаю за схоронність речей привезеної пацієнтки. В такому разі, мабуть, доведеться скласти їх опис і акт передачі.

— Злякався? Нічого тут вошколупитися з описом, достатньо буде завізувати бирку на пару, — розсудила жінка.

— Тоді прошу нічого зайвого не чіпати, — попередив лікар.

— Ох-ох-ох! — медсестра взялася продивлятися валізку. — Так і є, тут лежить її стара сумочка, менша за розміром і доволі пошарпана. Ага, ось і документи. Проталіна Тетяна Іванівна, дамочка зі Славгорода, вулиця Бузкова, дім дев’ять. Записав?

— Записав, пломбуйте речі. Я почекаю, а потім розпишуся на бирці.

— Аварія? — проглядаючи наступного дня історії хвороби новоприбулих, запитав лікар реанімаційного відділення. — Так, травма без ушкодження кісток, прооперована вчора, зліквідовано розриви м’язів і підшито шкіру обличчя, супутній струс мозку і… О, амнезія! Цього ще не вистачало.

— Минеться, це тимчасове явище. Шок, — заспокоїв його колега, який курирував палати реабілітації хворих. — Запиши консультацію психотерапевта. Не вперше нам.

Наступного дня дівчина розповідала психотерапевту, що кудись направлялася, може, її хтось віз додому, а може, вона з кимсь їхала в гості. Чому таке припускає? Тому що весь час поряд неї хтось був, хто добре до неї ставився. Потім, кажуть, була аварія. Аварію вона не пам’ятає, але вірить сказаному, бо отямилася лежачою на землі біля нерухомої закривавленої дівчини. І намагалася їй допомогти, хотіла відтягти в безпечне місце. Пам’ятає, що вона чогось дуже боялася, прагла кудись сховатися, од чогось убезпечитися. Може, раз це була аварія, вона боялася вибуху і втікала од нього?

Літня жінка, сухувата, невисока, зі спокійними очима, уважно слухала ту розповідь. Вона бачила, що в хворій живуть тільки відчуття, а знання зникли.

— Що ви відчували? — запитала психотерапевт, стимулюючи єдиний канал інформації, що не давав збоїв у роботі.

— Коли? — уточнила хвора.

Бач, тямуща людина, обережна, про себе відзначила лікарка й схвально кивнула хворій. Чи відповідальна?

— Взагалі які свої відчуття ви пам’ятаєте?

— Тривогу, а ще відчувала, що маю про когось дбати, було бажання кудись утекти чи сховатись, не відступав ляк перед якоюсь зустріччю, — відповідала вона.

— А ім’я Проталіна Тетяна Іванівна вам нічого не нагадує?

— Знайоме ім’я… Я чула його багато разів. Це я?

— Так.

— А хто та дівчина, що виявилася поряд зі мною?

— Оце і нам хотілося б знати. Мене просили уточними у вас.

— Не пам’ятаю…

— Тоді вам немає про що турбуватися, адже у неї є рідні чи знайомі, співробітники нарешті, які її хватяться й знайдуть, де вона є. Адже про аварію у вашому селі вже всі знають. Я ось про що розмірковую, ви уявляєте, де працювали, чим займалися, яким було ваше оточення?

Дівчина повела оком кудись убік, часто заблимала повіками. Затим закусила губу.

— Здається, навколо мене завжди було багато людей, — знову продемонструвала вона те, що пам’ятає емоційний фон, свої настрої, але не більше. — Може я в магазині працювала? Підкажіть, будь ласка, я так швидше згадаю, ви ж, напевне, вже знаєте все про мене.

— Атож, знаємо. Гаразд, я впевнена, що відчуття, які зараз у вас переважають, призведуть до відновлення пам’яті. Тому не бачу перешкод до того, щоб підказати правильну відповідь. Ви працювали в школі, бібліотекаркою.

— А-а…

— Розчарувалися?

— Ні, це мені підходить.

— На сьогодні досить. Скоро вас переведуть в загальну палату, лікар дозволить бачитися з відвідувачами, тоді до вас прийдуть рідні, друзі, а з їхньою допомогою ви повністю відновитеся. Одужуйте!

— До побачення, — хвора провела очима лікарку, подивилася на приєднану до руки крапельницю й закрила очі, щоб поспати.

Психоаналітик покинула палату й енергійно зайшла в ординаторську. Тут виявилося пусто. Шкода, а їй хотілося поговорити з лікуючим хірургом, повідомити йому свої враження від консультованої. Просто тепер доведеться більше написати в історії хвороби. Лікарка впоралася з цим, прописавши традиційні для такого випадку ліки, а потім повагалася і додала ноофен і вітаміни в таблетках. Насамкінець підкреслила, що у хворої збереглися деякі канали пам’яті, тому за психогенними показниками їй рекомендовано чути розповіді про своє минуле, бачитися з колегами, друзями, і це дозволить прискорити позитивний наслідок. Причому десь за два дні до того, як дозволити відвідини, рекомендовано дати їй на ознайомлення особисті речі. У комплексі це допоможе хворій адаптуватися до нинішнього стану, а затим почати зворотній процес — відновлення забутого за допомогою спілкування.

Ім’я, яке назвала психоаналітик, почало свій позитивний вплив — залишившись на самоті, дівчина декілька разів вимовила його вголос, дослухаючись, чи нагадує воно їй що-небудь і що конкретно. Так, воно не було чужим, і це вже добре. А конкретика… Ні, не приходила.

Вона навіть не знала, хто була дівчина, яку стрінула в такий роковий час, як та поїздка. Але щось же пам’ятається? Так. Ще до того, як вона провалилася в морок, не той, що стався вже на вулиці, а раніше — ну, виходить, як зазнала травми під час аварії — відчувала якийсь обов’язок, тремкий і радісний. І здається був він оповитий страхом, в усякому разі ось тепер, коли вона розмірковує про ті події, то наскрізно проймається саме страхом. І як вони опинилися на вулиці? Кажуть, що випали з машини трохи згодом після зіткнення. Чого? Значить, хтось когось виштовхнув чи виволік звідти. Але їх у кабіні було лише двоє, і живою зосталася саме вона, причому в нестямному стані, в такому, що могла тільки рухатися, більше нічного. Нею, беззаперечно, володіло щось вище за життя, щось, чим вона була пройнята глибше, ніж інстинктом самозбереження. Тому несамохіть вчинила кволеньку спробу змінити становище, яке склалося. Рятувалася чи рятувала? Втікала чи, навпаки, поспішала до когось?

Чується її власний плач над загиблою… Тоді вона ще все знала — плакала недарма, знала по кому! Ймовірно, не сама травма, а розуміння оцієї надлюдської втрати доконало її й призвело до того, що свідомість відмовилася сприймати дійсність, тому уникає будь-якої ретроспекції, аби не порівнювати, що було і що є наразі. Вірніше: що було і чого не стало. От аби отримати хоч якийсь знак про себе ту, даленіючу, колишню…

Дівчина згадала слова лікарки-психотерапевта, що за кілька днів дозволять її відвідувати. То чого вона більше прагне: щоб її впізнавали чи щоб відмовилися впізнавати? Чомусь їй це небайдуже! Але чому таке взагалі спадає на думку? Проблема типу «або-або».

Вона відчувала, що колись добре зналася на таких проблемах, де були сумніви й вибір: або-або. Отож, в такому разі ліпше піти по третій стежці: повернути хід подій так, щоб самій вибирати, впізнавати чи ні тих, хто сюди завітає. А то й взагалі контролювати відвідини. Так, треба хутчіше видужувати, дорогенька, нічого тут розлежуватися!

А отримати знак від самої себе цілком можливо. Це дуже просто. Адже при ній мали бути якісь речі, інакше звідки лікарі знають її ім’я?

Дівчина натиснула кнопку виклику медсестри. Та з’явилася хвилин за десять.

— Що сталося? — і побачивши, що пацієнтка вибачливо посміхається, дала волю роздратуванню: — Насіла якась нетерплячка серед робочого дня чи як?

— Так, — надзвичайно мило й безпосередньо підтвердила хвора, ніби зовсім не помічаючи невдоволення медсестри, чим знейтралізувала і досаду, й нечемність. І дуже безпосередньо, по-дитячому зізналася: — Я хочу побачити свої речі. Психоаналітик сказала, що це мені корисно. Ви можете виконати моє приватне прохання і принести їх зі сховища? Дуже прошу як найкращу дівчину в цих стінах!

Присоромлена тим надзвичайно довірливим тоном, «найкраща дівчина в цих стінах» завагалася, але вже було видно, що для годиться.

— Трохи невчасно, у нас багато роботи, — а потім, ніби спохватившись, запитала: — А ви вже бачили себе у дзеркало?

— Себе? У дзеркало? — заклопотано перепитала хвора. — Чому це вас непокоїть? А-а, негарні бинти, синці на фізії… Чекай, подруго, отож: негарні бинти, синці на обличчі… — промовила вже без жартів і офіційного звернення на «ви».

Нещодавно десь таке вже було. Таке в неї було… Так, так, з тими швами, що ховаються під косинкою чи зачіскою, треба було щось робити: чи йти до бабки-траволікувальниці, чи їхати на море. Дівчина розгубилася й спохмурніла, щось вигулькувало з чорториїв її пам’яті і знову туди провалювалося, та так швидко, що вона не встигала вхопити ті думки чи образи бодай за хвіст.

— Ти образилася? — підступила медсестра, змінюючи своє ставлення до хворої на доброзичливе й дружнє. — Не побивайся, хоч, на жаль, проблеми з обличчям у тих, хто потрапляє у наше відділення черепно-мозкових травм, не рідкість. Але ти залишилася живою! Це головне. А при виписці тут порекомендують гарних пластичних хірургів, які тобі запросто зарадять.

— Ні, все гаразд. Як тебе звати?

— Лідія Антонівна, тобі можна — просто Ліда, — відрекомендувалася медсестра.

— Ну а моє ім’я тут всі ліпше мене знають. Так? — Ліда ніяково посміхнулася, знизала плечем, мовляв, доводиться. Пацієнтка продовжувала: — Принеси мої речі, Лідо, — у її голосі бриніло щось таке привабливе і разом з тим настійне, що не дозволяло відмовити й у разі каменепаду. — Адже сховище надвечір закриється, так?

— Зараз принесу, але попереджаю — персонал відділення не несе відповідальності за схоронність речей, які знаходяться в палаті.

— А що, були випадки? Я ж тут одна!

— Але днями тебе переведуть в загальну палату.

— Не хвилюйся, — бадьоро сказала хвора. — Щось зміркуємо.

Перегляд валізи не справив на хвору враження, вона завважила там ношені речі і зовсім нові, щойно куплені, але нічого те не додало до відомостей про її минуле. Ні як носила їх, ні як купувала — не пам’ятала. Дуже здалеку їй увижалося, як вона їх приміряла, однак ні, як не намагалася, як не ґвалтувала уяву, але та нічого конкретного на своєму тлі не вимальовувала. Зате згадалося, й дівчина аж затремтіла від того, що покидала Київ спішно, знервовано. Чому?

Взялася до ридикюля, розкрила його, дістала папери, свої документи. О! Зрозуміло, чого вона зреагувала на нагадування, котрі несамохітно вирвалися з Ліди, медсестри: пластичний хірург, люстро. Знову всього лише на рівні відчуттів відновилися в ній переживання про червоні шрами і своя заклопотаність тим. Виявляється, в її житті вже була пластична операція. Ось і довідка про перебування в клініці, витяг з історії хвороби, рекомендації місцевим лікарям про подальше лікування й нагляд за прооперованою. А зіставлення дат, проставлених на документах, з датою аварії дало й розгадку метушіння під час від’їзді зі столиці: її виписали з лікарні і вона нашвидку пробігла по магазинах перед відходом поїзда, робила покупки похапцем — квапилася не спізнитися.

З особливим трепетом відкрила нову жіночу сумку, доволі об’ємну, з якої ще не встигла зняти ярлика, а лише загорнула його всередину так, щоб зверху не видно було. Там лежав гаманець з досить значною сумою грошей і два пустих футляри з-під двох годинників марки Parrelet. Цікаво, чому два! Вона підняла свою руку, поглянула на годинника, якого встигла надіти, бо його знімали перед операцією. Так, теж тієї ж марки, з чорним циферблатом. А інший яким мав бути? Вона вивчила обидва технічних паспорти, відклала той, що стосувався її годинника. Відкрила інший, подивилася на кольорову фотографію — тут був зображений білий циферблат.

І наче в кіно побачила кадри: бульвар якогось міста, ослін навпроти трамвайної зупинки, двоє дівчат сидять на ньому. Зринув у пам’яті й діалог. «Вибирай, який тобі більше подобається» — сказала одна з них, коли вони обдивилися одна одну й обмінялися компліментами. «Ой, я розгубилася! — вигукнула інша. — А ти чим керувалася, коли вибирала такі кольори?» «Щиро кажучи, я взяла, які були. Ні, там були ще рожеві й бузкові. Але такого годинника під будь-який одяг не надінеш. А ці кольори універсальні». Дівчина, якій запропонували вибирати, нерішуче показала, на той, що їй більше сподобався, а її подруга схвально хитнула головою. «Молодець. Розумієш, — пояснювала вона подрузі, закріплюючи подарунок на її зап’ясті, — тут збіглися дві важливі події, дуже важливі». А далі знову все затяглося туманом. То це вона бачила себе з якоюсь дівчиною? І хто з них вона, а хто — та дівчина?

Чим більше хвора задавала собі запитань, тим більше, попри інерцію амнезії, котра звила в ній своє гніздо, знаходила відповідей. Дівчина зрозуміла, що відчуття, а ще допасована до них уява — це її спільники. І вона не щадила їх, експлуатувала й підганяла, примушувала працювати в хиткому середовищі зниклого, нещодавно пройденого через неї часу. І ці спільники дещо видобували для неї з обложної непрогляді минулого, проникали в шпаринки збіглих днів і знаходили там мізансцени подій чи відбитки настрою, емоційного стану, чи образи людей. А з цього материалу холодним усвідомленням прочитувалася правдива історія її життя. На завершення вона все згадала. Тепер вона знала, ким є. Вона знала, хто з двох дівчат загинув, а хто залишився жити. І з тим знанням підготувалася до майбуття.

Довго сиділа хвора перед вікном, спостерігала вітер і як хиталося бузкове віття на кущах, як майже на очах розлускувалися бруньки на каштанах, випускаючи на світ кволе листя, як гомоніли і ходили по підвіконню голуби і щось збирали на землі шпачки, як високо в небі пливли хмарки, вряди-годи зухвало перекриваючи лик світила. Між двійними рамами вікон проснулася зігріта сонцем муха і тицялася навсібіч, билася об шиби, тремтливо прагнучи потрапити на волю. Загуляли на осонні несміливі ще мурахи, кудись поспішали по віконних укосах, перепинаючи одне одному дорогу, наче просто розминали ноги перед довгими літніми перегонами за продовження свого роду. Раптом, звідки не візьмись, на очі дівчині втрапила білка, сіла на пухкій, розволоженій сосновій гілці й задивилася у вікно, вправно гризучи при цьому персикову кісточку, підібрану десь внизу під перетлілим за зиму листям.

Все довкола відновлювалося до нового життя, вірніше, до повторення ще одного його витка у часі. А хіба не так дано людині? Не кожній, на жаль. Але інколи збігаються обставини і підводять вибраного щасливця до нової точки біфуркації, точки розгалуження, ніби запрошують його чи пропонують йому все повторити спочатку: зробити власний, тепер уже усвідомлений вибір і піти новою дорогою, може, ніскільки не подібною до колишньої. То є рідкісний шанс пережити шматок свого життя заново, уникнувши нароблених раніше помилок, і знайти втрачене колись своє покликання чи велику любов — дійти до мети, яка не лежала на тропах вже здоланого раніше кола, скільки б по них не йти. Так трапилося і з нею. І ось вона має вибрати: повертатися до колишнього життя чи спробувати осилити інше. Така можливість більше не повториться, бо за життя далеко не кожному падає до ніг. То як? Що робити далі?

Дівчина не помітила як стемніло, у проваллі неба блимнула перша зірка, за нею несміливо кліпнула інша, прорізала морок третя, і скоро весь купол неба зажеврів жаринами далеких світів, немов звідти на землю уставилося безліч допитливих білячих очей, так само вони були гострі й безмовні. Вона зітхнула, повернулася на ліжко й знову потяглася до кнопки виклику медсестри. Та з’явилася майже одразу, це знову була Лідія.

— О, а ти чого досі тут? — здивувалася хвора, розмовляючи з Лідою вже як з доброю приятелькою.

— Я цю ніч чергую, — відповіла Лідія, важко присідаючи на край ліжка. — Стомилася за цілий день. Ну, що в тебе? Вже ознайомилася зі своїми речами, обнюхалася? Розкажи, а я біля тебе трохи відпочину, а потім піду уколи на ніч ставити.

— Я дещо згадала, — сказала хвора. — Скажи, де зараз та дівчина, що втрапила зі мною в аварію?

— Хтозна, гадаю, в землі. А якщо її ще не забрали родичі, то в нашому морзі, адже він обслуговує весь район. Ти що, хочеш її побачити? Краще не треба, тобі те некорисно — кажуть, к неї все обличчя знесене й утоплене в потилицю. Впізнати не можна. Жах!

— Ні, я не прагну спостерігати жахи. Для чого? — дівчина відвела очі вбік, зважуючи, чи говорити далі й чи зрозуміють її. — І довго вона там залишатиметься?

— Та звідки ж я знаю! Зазвичай більше тижня не тримають. Ти згадала її ім’я?

— А потім? — пропускаючи повз вуха останнє запитання, поцікавилася хвора. — Хоронять?

— Ну, якщо родичів немає й ім’я не встановлено, то так, хоронять в безіменній могилі. Але ж я сказала «зазвичай», тобто, коли це труп людини, вмерлої через вияснені причини. А у цьому конкретно випадку йде слідство, то, напевне, поки воно не закінчиться, її триматимуть в холодильнику, на всяк випадок.

Хвора ненадовго задивилася на стелю. Тьмяне світло палати не дозволяло бачити досить добре, щоб помітити тонкі зміни у виразі її обличчя. Тому запрошена до хворої медсестра, більше заклопотана собою, продовжувала безтурботно потирати руки і погойдувати однією ногою, відпочиваючи від цілоденної біганини й суєти, і не завважувала розкаламутнених настроїв пацієнтки. Їй було невтямки, що ту може непокоїти, окрім власного здоров’я, яке, ось здається, й зовсім пішло на краще. Ліда смачно позіхнула, до клацання щелеп, затим струснула головою, відганяючи сонливість.

— Ще щось? — запитала, спасибі їй, послужливо: — Бо йтиму далі.

— Ти дуже уважна, — по миті зрекла хвора. — У тебе є під рукою телефонний довідник?

— Знайдемо.

— То, будь ласка, потелефонуй завтра в школу, попроси, нехай до мене якнайскоріше приїде Тамара Трубич. Зможеш?

— А то ні! Та я прямо зараз їй і подзвоню, додому.

— Ти її знаєш? — здивовано округлила очі хвора. — Звідки?

— А я колись працювала в пологовому будинку, якраз як вона свою молодшу народжувала. Тепер завше пригадую, бачачи її прізвище під віршами в районній газеті. Поетка! Це твоя подруга?

— Колега по роботі, — стримано уточнила хвора, вчувши в слові «поетка» двоїстий смисл. — Але я ніяк не згадаю як її по батькові, — похмуро зізналася вона.

— Михайлівна, — Лідія Антонівна заспокійливо похлопала хвору по руці, що лежала поверх ковдри, і побігла у своїх справах.

Вранці у відділенні спостерігалася метушня й різна шамотнява, бо це був виписний день. Обхід почався одразу після короткої п’ятихвилинки й продовжувався довше ніж зазвичай. Хворі, які виписувалися додому, з’ясовували стосунки з кастеляншею і з старшою медсестрою, чекали, коли їм приготують документи для подальшого амбулаторного лікування. А ті, що поступали сюди, так само полохливо влаштовувалися на виділених їм місцях, гніздилися в ліжках і так жадібно чекали ведучого лікаря, що те нетерпіння зависало над іншими й давило, як похмура погода. Травмовану в аварії дівчину за рішенням консиліуму з ведучого хірурга, завідувача відділенням і чергової медсестри виписали з реанімаційної палати і перевели в іншу, загальну, або, як почали називати ці палати останнім часом, в реабілітаційну, хоч до справжньої реабілітації хворим, котрі тут довершували лікування, було далеко.

Їй поталанило — в палаті вона потрапила до жінок хоч і літніх, але які знаходилися в порівняно легкому стані. Їх тут було троє, а вона, новоприбула, стала четвертою. Одна з жінок перенесла трепанацію черепа з приводу запалення середнього вуха. Другій видалили зуб мудрості, який ріс під яснами у поперечному напрямку й ніяк не виявлявся ззовні, тільки заклинив щелепи й заважав не тільки їсти, але й говорити. А третя мала незначну побутову травму черепа у надскроневій області. Усі вони успішно видужували, тому в палаті переважав гарний настрій, чулися жарти й безперестанку хтось з хворих звучним шепотом сповідувалася іншим про себе, починаючи з перебування в утробному водоймищі, серед затишної темряви.

— Дуже приємно, — хором відповіли вони, коли новенька дівчина назвала своє ім’я, і завзялися її обстежувати прилипливими поглядами.

А хвилин за десять до неї впустили Тамару Михайлівну, яка невідкладно приїхала після уроків.

— Тетяночко! — Тамара Михайлівна переступила поріг палати й рішуче рушила саме в бік Тетяни, подивувавши її спочатку. Але потім хвора зрозуміла, що вона тут найбільше підходила за віком до тієї Тетяни, яку колеги знали до пластичної операції й майже впритул посланої на неї аварії. Отож, вчителька могла проявити елементарну ввічливість. — Як ти почуваєшся?

— Впізнала? — несміливо пролепетала та. — Зізнайся щиро.

— Змінилася, — Тамара Михайлівна діловито взяла вільний стілець, підсунула до ліжка своєї знайомої й сіла. — Схудла, здається, зменшилася ростом. Чесно, в тлумі поминула б. І голос трохи змінився, але загалом, як придивитися, то це ти, я таки бачу. А ти мене впізнала? Бо кажуть, що ти…

Тетяна сором’язливо посміхнулася, непевно махнула рукою, мовляв, трапляється.

— Що тут дивного, звичайно, я трохи змінилося, бо в таку колотнечу потрапила, не приведи Господи. Колись розповім докладніше, не зараз. Якщо не критися, то страшилася зустрічатися. Забула більше, ніж пам’ятаю.

— Все відновиться…

— Сподіваюсь. Мене не це непокоїть, Тамаро. Допоможи в одній справі, — дівчина завагалася, раптом їй здалося, що не до тої людини вона звернулася. Та ось сумнів відступив і вона зважилася продовжувати: — Ти знаєш, що зі мною загинула невідома дівчина?

— Чула.

— З нашого короткого знайомства я дізналася, що вона, як і я, — сирота. Отож її нікому поховати. Не можу я допустити, щоб її віддали землі без батюшки, без хреста, не відспівали душу. Розумієш?

— А хто вона?

— Нічого іншого не пам’ятаю, а може, нічого й не знала. Допоможи, поховай нещасну по-людськи на нашому кладовищі, нехай хоч я відвідуватиму ту могилу, носитиму туди квіти. Адже вона мене прикрила і цим врятувала.

— Навіть так?

— Саме так. Це сталося миттєво, але хіба б я без її самопожертви вижила при такому ударі? Спочатку мені здавалося, що тоді я це шкірою, інстинктом своїм зрозуміла. Недарма ж, як отямилася одразу після удару, зі свого боку намагалася їй допомогти, виволокла з машини — кудись тягла, рятувала, віддаляла від небезпечного місця. А тепер точно знаю — закрила вона мене собою. Ось, візьми на розходи, — Тетяна потяглася до сумочки, дістала гаманець, подала подрузі декілька купюр. — Цього вистачить?

Тамара Михайлівна порахувала гроші, зітхнула.

— Вистачить, навіть з лишком.

— Замов поминки, пообідайте там, згадайте добру й щиру людину.

— Як же її звати?

— Якби я знала… Назви, як придумаєш, Бог розбереться.

— Нехай буде Галина, як мою маму звали.

— Гаразд, — погодилася Тетяна. — Тобі треба впізнати її. Візьми мого годинника для цього, у неї на руці має бути точно такий самий, тільки циферблат білий, а не чорний. Це пізнавальний знак. А ще у неї знесене обличчя, і на бирці, яку прив’язують до мерців, є дата аварії. Тобі вона відома. Що ще? Ага, ось технічний паспорт на її годинник, тут є номер, за яким легко уточнити, що це дійсно вона, моя рятувальниця.

— Сама не впораюсь, Таню, — сумно похитала головою Тамара Михайлівна. — Треба ж поклопотатися, щоб мені її віддали. А це не так просто, коли ти навіть не знаєш імені людини. А тим часом хтось має подбати про яму, труну, інші необхідні речі. Кого тут погукаєш на допомогу, як вона чужа?

— Гаразд, — Тетяна не хотіла, щоб ця розмова виглядала як прохання, адже з її боку це був обов’язок перед загиблою, а з боку її подруг — обов’язок перед нею. Щоправда, якби вона була на ногах, тоді всі прийшли б і допомагали без запрошування, а так… — Позви до мене Гришу, — зважилася Тетяна вимовити це ім’я вголос. — Нехай завтра прямо зранку навідається. Я з ним поговорю, він не відмовиться.

Запанувала ніякова тиша. Тамара Михайлівна озирнулася, затим витягла з сумки целофанову торбинку з фруктами, пригостила жінок, які нишком спостерігали за бесідою подруг, і залишок поклала на Тетянину тумбочку.

— Спішила зранку, не приготувала нічого домашнього, вибач. Як вас тут годують?

— Стерпно, — якось суєтно промовила Тетяна, явно розмірковуючи про щось інше чи збираючись до чогось іншого в розмові. Так воно й вийшло, коли вона продовжила: — Стосовно моєї пам’яті…

— Та викинь з голови! — почала заспокоювати її подруга.

— Ні, Тамаро, ти не розумієш, як мені складно. Адже ось я дивлюсь на тебе і бачу перед собою чужу-чужісіньку людину. Я навіть не знаю, на «ти» ми були чи на «ви». Смутно, дуже нечітко пам’ятаю тільки твої вірші, те, що вони хвилювали мою душу, коли ти їх читала.

— Як же ти говорила зараз зі мною? — ошелешено уздрілася на хвору відвідувачка.

— А я схитрила так, щоб ти не помітила моєї вади.

— Як?

— А погукала тебе сама. Отож я заздалегідь знала, хто до мене завітає.

— І правда!

— Тамаро, — діловито підсіла до неї Тетяна. — Моя пам’ять відновиться не скоро. Може, й не відновиться зовсім і мені доведеться заново вивчати той світ, в якому я раніше жила. Може, з мого боку це нахабство, але я й тут покладаюся на тебе.

— Покладайся, Тетяночко. Ми з тобою були на «ти», тобто подругами, тебе інтуїція не підвела. Спільними зусиллями все осилимо. Що я маю робити?

— Зараз ми підемо на прогулянку, і ти впродовж неї розкажеш мені трішки про кожного, з ким я маю зустрітися найближчими днями, нагадай, як вони виглядають. Потім по черзі запрошуватимеш їх до мене від мого імені. Тільки про нашу змову не розголошуй. Розумієш? Тобто нехай вони знають, що я маю амнезію, але те, до якої міри вона мене поцілила, нехай залишиться між нами. Згода? — Тетяна надзвичайно мило посміхнулася, стишила голос: — Підеш на змову з постраждалою від дурості подругою?

— Це ти маєш на увазі аварію?

— Свою пластичну операцію. Не поїхала б туди, то не поверталася б назад і не потрапила б у лихо. Слухай, я тобі з Києва привезла надзвичайно коштовну річ — свій гіркий досвід, — жартувала Тетяна далі. — Користуйся і сама не роби необачних вчинків. Особливо заради нетямущих хлопців, яких потім пізнати не можеш.

Може, вона жартувала б і далі, бо насправді їй хотілося розвіяти сумний настрій, який спричинився в подрузі від її доручень: Тамара має піти звідси з легкою душею, без тяжкого осаду. Звичайно, вони ще погуляють і погомонять про все-все. Але платівку час міняти. Тамара не помітила дипломатичності тих жартів і щиро розсміялася.

— Все правильно ти зробила, — полегшено сказала вона, бачачи, що подруга жартує, а отже, видужує. — Тепер ось маєш надзвичайно гарненьку зовнішність, навіть оці бинти не ховають чарівний овал личка, акуратний носик, гарний розріз очей. А як тобі личить зачіска з розпущеним волоссям, молодець, що підстриглася. Встигнеш ще з бабськими калачиками на потилиці походити.

Вони вийшли з палати — Тетяна попередила чергову медсестру, що хоче трохи погуляти на свіжому повітрі, — затим спустилися на перший поверх і вийшли на вулицю. Повітря, настояне на первоцвітах, огорнуло їх теплом. Навколо стояла тиша, яка буває вдалині від міського гуркоту тільки ранньої весни, коли немає навіть шереху листя на деревах. Тільки дзвінкий стрекіт, писк, цвірінчання й інші голоси птахів панували над світом, заповнювали простір.

— О, вже починає цвісти абрикос! — вигукнула Тетяна. — Як рано! Нині ж тільки середина квітня.

— Цього року й бузок до травня відцвіте.

Дівчата пішли тополиною алеєю, встеленою скинутими з віт сережками.

— Отож, спочатку про Гриця… — почала розповідати Тетяні про її знайомих Тамара Михайлівна.

Він не розумів, що з ним коїлося. В душі вже розквітала така сама весна, як в природі, — його бив дрож нетерпіння, він чекав повернення Тетяни додому, собі не зізнаючись в тому. А тут раптом — аварія. Смішними, а інколи й негожими здавалися тепер його переживання й приготування. Бо може, він наврочив ними оту біду? Грицько так і залишив не розпакованими новенький телевізор з екраном на рідких кристалах (чекав-чекав та й купив, бо коли ще буде те цифрове телебачення), DVD-відеоприставку, комплект однотипних освітлювальних приладів для вітальні, не кажучи вже про деякі предмети побутової техніки, блендер, наприклад, нову праску та інше. Купував, старався, проганяючи від себе соромливі думки, що хоче виглядати перед Тетяною сучаснішим, привабливішим, більш тонким і з потягом до всього нового. Хіба ті недоладні його намагання не були гідними її вчинку, її безстрашності піти на операцію? А що ще він міг протиставити тій дерзновенності, тому мужньому рішенню, що міг поставити поряд? Чим віддячити дівчині за самозречене ставлення до нього, чим відшкодувати втрати й збитки, нанесені операцією її здоров’ю?

Грицько був скорений таким ставленням до нього, тим, що для когось він так багато значить. Бо з ним раніше нічого подібного не було. Ніколи не відчував він, нехай про те сказала пащекувата Дарка, щоб хтось йому віддавав переваги. Дарці він повірив одразу й пройнявся почутими словами.

А тепер сталася аварія. І що? Невже всі Тетянині намагання виглядати вродливішою пропали марно? Кажуть, її поранено якраз в обличчя. Яке нещастя! Як же вона перенесе таку наругу долі? А як бути йому? Адже вона на нього сподівалася, напевне, сподівалася. Невже йому не стачить духу підставити їй своє плече? Вона ж постраждала заради нього. А з іншого боку… Раптом вона залишиться інвалідом, то невже оце йому судилося таке щастя? За що? Чого він мусить нівечити собі життя чиїмсь розпачливим вчинком, до якого він має дуже опосередкований стосунок?

Мучився Грицько, не спав ночами, змарнів. Знав, що коли не сприйме Тетянине нещастя, як своє, не розділить з нею його, то відкрито ніхто його за це не осудить, хоч в душі не поважатимуть. А сприйме — порахують дурником, хоч в очі хвалитимуть. Зрештою, він живе не для людей, а для себе. А в собі він не знаходив відповіді на тяжкі сумніви, не знаходив спокою, відчуженості од Тетяни, її навіженства з операцією, цієї аварії. Траплялося, кляв бідну дівчину: хто її просив ускладнювати йому життя? Краще була б такою, як була. Ламала мужика слабодухість, та, мабуть, міцним був, бо не здавався ніяк. Наготував уже меду, налаштував торбинку. Не знав тільки, під яким приводом податися в лікарню, з якими очима заявитися до дівчини. Наче його вина в чомусь була. От дурний!

На цьому каранні його застав дзвінок телефону. То була Тамара Михайлівна, вчителька літератури. Він взяв слухавку, привітався.

— Гришо, ти зможеш завтра вранці бути в районній лікарні? Тебе хоче бачити Тетяна Проталіна.

Аж сіпнувся, бідний Грицько, почувши отаке, на що й не сподівався! Не спитав, для чого, не здивувався, хоч це був нехарактерний для тієї стриманої й замкненої в собі дівчини вчинок — відкрито погукати його. Наче одразу відкрилося, що вона має до нього прохання, не просто так гукає — їй потрібна суто фізична допомога.

— Як вона? — і по тому одразу виважене й конкретне: — Де вона там?

Трубич назвала йому палату, заспокоїла, що Тетяна виглядає добре, може, будуть рубці від швів, але вони розсисатимуться з часом, та й не на видному місці знаходяться — вдало прооперували після травми.

— А чого ти не запитуєш, нащо вона тебе гукає?

— Та я й сам збирався їхати, — ухильно відповів Грицько. — Треба ж провідати дівчину. Гадаю, чоловічі руки потрібні, бо у вас в школі — одні жінки. Так?

— Майже, — засміялася Тамара Михайлівна. — Вона нам з тобою доручає поховати ту незнайомку, яка її прикрила під час аварії й загинула через це.

— Боже! — вирвалось у Грицька. — То бідній Тетяні ще й поталанило?

— Ти що, не зможеш? — по-своєму витлумачила той вигук його співрозмовниця.

— Зможу, зможу. Все зробимо. Це я про аварію. Звичайно, та дівчина тепер нам не чужа.

Тамара Михайлівна відзначила, як влучно Грицько назвав властивість, яка поєднувала незнайомку з ними, наприклад, — не чужа. Справді, та фактом свого щасливого втручання в Тетянину долю та дівчина стала всім славгородцям не чужою. Ліпше не скажеш.

— Тільки ти не кажи, що я тобі про її прохання повідомила. Я просто хочу, щоб ти заранні налаштувався на клопоти, бо нам з тобою їх найбільше перепаде. Але нехай вона про це не знає.

Грицько погодився, і вони розпрощалися. Добре, що було ще доволі рано. Майже всі сусіди длубалися на городах — садили картоплю, і то вже ті, що запізнювалися, бо передовики ще відразу після Благовіщеня посадили. Сашко з Оксаною садили цибулю, Сашко виймав з кошика дрібненькі головки, а Оксана вправно встромляла їх у ґрунт чубчиком униз.

— Бог в поміч, — привітався Грицько, підійшовши так тихо, що Бігуни його не почули.

— Ти по молоко? Так сьогодні не твій день, — випрямила спину Оксана, взявшись за поперек правою рукою, а лівою витираючи піт з чола. — Чи що?

— Я до Сашка, — буркнув Грицько. — Можна тебе на хвилину? — звернувся до свого законного пацієнта.

— Іди, — поблажливо кивнула Сашкові дружина. — Я сама закінчу.

Чоловіки відійшли аж на подвір’я, де Сашко взяв старого тупого ножа й почав ним зчищати кавалки липкого ґрунту з черевиків.

— Допоможеш мені з похоронами? — запитав Грицько. — Треба віддати землі дівчину, яка врятувала Тетяну, — пояснив він, не дожидаючись запитань.

— Як той, то звичайно, — у своїй манері погодився Сашко.

Його «як той» означало, що потрібно домовитись на роботі про вільний день.

— А ти сам домовляйся, — порадив Грицько, — заодно й мені на завтра випросиш дозвіл на відгул, бо я маю спозаранку їхати в морг. Зваж, мені непросто буде виклопотати й забрати з моргу на поховання загиблу, чийого й імені не знаєш.

Сашко пообіцяв, що все владнає і на роботі, й з копанням ями, і післязавтра організує бригаду чоловіків, щоб небіжку нести. А він, Грицько, нехай подбає про ритуальні послуги й транспорт. Затим чоловіки обмінялися потисками руки і розійшлися.

На ранок Грицько був біля лікарні, чисто ні світ ні зоря, але так рано пробиватися у відділення не посмів. Вирішив побродити містом, трохи заспокоїтися. Хоч і довго розгулюватися не міг, бо привіз Тетяні не тільки меду, а й свіжу курячу юшку, вранці посмажені котлети. Хто їй ще привезе свіжого, смачного й корисного, як не він? Вчительки, які живуть в державних багатоповерхівках? Де вони там курей візьмуть? Та й не може Грицько хтозна на кого покладатися. Так він знатиме, що у Тетяни є чим черв’яка заморити, в разі державні харчі нетривкими виявляться.

Та ось забігали з корпусу в корпус жінки в білих халатах, і Грицько зрозумів, що життя в стінах лікарні завирувало — можна й собі туди вирушати.

Не описати його здивування, коли біля дверей палати він ніс до носа зітнувся не з ким-небудь, а з самою Даркою Гнідою. Язиката молодиця вже виходила від хворої. Значить, поки він швендявся поза тином та гаяв час до жвавої пори, вона встигла сюди заскочити. Як тільки змогла, клята молодиця, прошмигнути невидимою, він же від входу в корпус не відходив? А Дарка ні, не здивувалася. За своєю огидною звичкою взяла руки в боки і прямо в коридорі почала на нього наступати.

— Явився, не забарився! Хто тебе сюди гукав? Чого припхався, безсоромний?

Ну одне до одного, як ота стерва в рекламі страхування авто, яка під руку чоловікові язик під час їзди розпускає: «Чого стоїмо? Кого чекаємо?».

Грицько тільки відмахнувся од неї, як від мухи, й узявся за ручку дверей. Але марно він намагався обійтися тут без скандалу.

— Я тобі обіцяла пику пошкрябати, то й пошкрябаю, салабай задрипаний. Не соромно тепер людям у вічі дивитись? Я Тетяні все розповіла!

— Ти коли-небудь закриєш свою пельку? — Грицько посунувся на Дарку, випромінюючи недвозначні наміри. — Що ти їй наговорила? Самій не соромно хвору нервувати? От кінська зараза, а не жінка!

А Дарка, гадюка, тільки розсміялася на всі тридцять два.

— Що, злякався? Та йди вже, йди! Я, навпаки, похвалила тебе, сказала, що ти всіх шалапуток повиганяв і телевізор новий додому припер, готуєшся до пристойного життя. Ха-ха-ха!!!

— Та йди ти до біса коником! У тебе язик, що помело, а я тут зв’язався з тобою, як з нормальною, — вилаявся Грицько і зайшов у палату, забувши, що перед цим ним володіло змішане почуття страху, провини й сором’язливості.

Він оглянув жінок, оцінюючи, хто з них Тетяна. Нікого не впізнав і зупинився в порозі. Зауваживши, що на нього було звернено чотири пари очей, не стушувався, а розправив плечі, провів вільною рукою по поясі, як малі діти штанці підсмикують, поставив сумку на підлогу.

— Такі всі гарні й вродливі, очі розбігаються, — пожартував. — Котра з вас мене впізнає, та і є Тетяна.

— Це я, Гришо, — тихо озвалася дівчина з обмотаною бинтами головою і пластиром на обличчі. — Здоров будь! Чого на тебе Дарка накинулася?

— Хіба тут чутно було? Дурнувата молодиця, я тобі скажу, ну проходу мені не дає, чіпляється і все, — Грицько наблизився до дівчини, взяв стілець, сів. — Я б тебе нізащо не впізнав, — тихо сказав, привітавшись. — Ти зовсім не схожою на себе зробилася. Хіба що голос трохи на колишній скидається. Ну що ти оце вигадала, для чого? — спитав, винувато опускаючи очі.

— Але ж погарнішала тепер, так?

— Та воно ж недарма жінки шастають на ту пластику, — Грицько відкрито поглянув Тетяні в очі. — Звісно, що якісь недоліки там зліквідовують.

Говорити ніби було ні про що. Відвідувач закрутився на стільці, пару разів кахикнув. А потім покинув придумувати якісь увічливі слова і взявся до діла. Він вийняв з сумки принесене, мовчки поставив на тумбочку біля Тетяниного ліжка. Дівчина дивилася на нього з цікавістю, здавалося, вона вивчає кожний його жест, пластику тіла, мінливі вирази обличчя, очей.

— Який ти… — промовила низьким грудним голосом, і у Грицька щось відірвалося всередині й заходилося теліпатися там.

— Згадала? — з розумінням запитав він.

— Ледь-ледь, — в голосі дівчини бриніло непідробне хвилювання недвозначного характеру. Було видно, що Грицько й у стані амнезії подобався їй, викликав у неї щось, не означене словами. — Гришо, ти мені допоможеш усе згадати? Клята аварія…

Грицько пхикнув, мовляв, які тут можуть бути сумніви, звичайно, допоможу. Він придав своєму голосу безтурботності:

— І Дарку ти відразу згадала?

— Ні, — Тетяна засміялася. — Її поява тут була для мене повною несподіванкою, і я мало не розгубилася: хто така, як з нею триматися, про що говорити? Але коли вона почала розповідати, як лаяла тебе у Сопільнячки біля колодязя, як соромила, за те що я вдалася до операції, я одразу зрозуміла, що це вона. Очі нічого не пам’ятають, тільки про дещо нагадують емоції, — поскаржилася Тетяна.

Грицько зітхнув, наразі впіймавши себе на тому, що прикидає, яких дітей може народити Тетяна, — гарненьких чи таких, якою була ще недавно. Затим він знайшов, що, виявляється, у своїй свідомості вже давно забрав її до себе додому, сховав під своє крило і ні про що інше не дбає, як тільки про вродливість їхніх майбутніх дітей. Як добре, що аварія не зіпсувала наслідки пластичної операції, яке це для мене спасіння, — мимоволі розмірковував він далі, наче в ньому сиділо два чоловіки: один клопотався що і як, а інший це фіксував у свідомості.

— І тебе не признала б, якби не почула Дарчин крик у сінях, — між тим продовжувала говорити про своє Тетяна. — Гришо, — раптом зупинилася вона.

— Га! — одірвався Грицько од своїх думок.

— Ти допоможеш Тамарі Михайлівні поховати ту дівчину, яка мене закрила собою?

— Грицько тільки хитнув головою, мовляв, допоможу. — А на Дарку не гнівайся. Ти не сприймай її всерйоз, жартуй з нею побільше. Тоді вона заспокоїться. Я їй доручила про поминальний обід подбати, так що вона теж мені допомагає виконати обов’язок перед своєю рятівницею.

— Скоро тебе випишуть?

— Обіцяють через тиждень відпустити… — Тетяна затамувала подих, зупинившись на інтонації, яка свідчила, що вона ще щось би додала, але бачить, що Гриша збирається продовжити свою думку.

А Грицько тим часом поклав свою руку на Тетянину, що лежала поверх ковдри, легко стиснув у долоні, затим поплескав, як те роблять люди, збираючись сказати щось заспокійливе чи важливе.

Тетяна без перебільшення заново знайомилася з оточенням, і ось такий Грицько, якого вона зараз спостерігала, їй сподобався: і його зовнішність, і голос, і спокійна вдача, і те, що він вміє так гарно дивитися на співбесідника — відкрито, доброзичливо, довірливо. Як можна його кривдити, таку безпосередню, щиру людину? Вона непомітним порухом відкинула голову назад, прикрила повіки.

— Таню, — як видихнув, тихо сказав Грицько. — Чого тепер щось вигадувати, ускладнювати? Ти своїм вчинком відкрилася про почуття, я… Я їх сприймаю і розділяю.

— Гаразд.

— То збирайся після виписки їхати прямо до мене.