Аферистка

Розділ 7

Грицько вийшов з машини, здолав три сходинки, що вели у двір до Огнєвих, і відчинив хвіртку. Тетяна чекати не стала — й собі подалася слідом. Після повернення з Києва вона не відставала від чоловіка ні на крок, якщо не враховувати, звичайно, його роботи, наче була зв’язана з ним однією мотузкою.

Борис Павлович, який їх сюди привіз на своїх стареньких «Жигулях», спочатку хотів залишитися в машині й почекати, поки вони там домовляться з травницею про свої справи, а коли забачив, як ті люди, як він зрозумів з розповідей — біжинці, гарно влаштувалися в покинутому будинку, не стримав цікавості і також пішов у двір.

Грицько ввійшов у хату без стукоту, як свій, відкинувши важкі портьєри, що поверх москітної сітки прикривали вхід у веранду, яка завдяки розміру влітку служила також кухнею і їдальнею. Любов Петрівна якраз готувала сніданок.

— Проходьте, — запросила гостей. — Ви знову потрапили на мій вихідний.

— Я навмисне так підбирав день, — зізнався Грицько. — Пробачте. Але хочу, щоб ви не квапились, оглядаючи мою дружину.

— А де вона? — запитала хазяйка. — Чого не заходить?

— На вулиці залишилася, — буркнув Грицько. — Зараз.

Він виглянув надвір і побачив, що Тетяна з Борисом Павловичем влаштувалися на ослоні в холодку. Вони з цікавістю оглядали садибу й обговорювали бачене. Грицько мовчки махнув Тетяні рукою, щоб вона зайшла в хату. Та ніяково переступила поріг, і було незрозуміло, чи вона соромиться, хоч останнім часом довела, що є доволі розбитною, чи не дуже вірить у здібності цієї жінки, і тільки на догоду чоловікові за його увагу до неї вирішила приїхати сюди. А може, просто по-жіночому ніяковіє від своїх червоних попруг, що облямували обличчя.

Любов Петрівна на мить відірвалася від приготування їжі й пильно подивилася на хвору, яку їй послано було лікувати. Потім прискорила рухи, заметушилася, вправно прибираючи зі столу лушпиння з овочів і використане кухонне начиння.

— Будь ласка, посидьте у дворі, — раптом запропонувала вона. — Зараз я закінчу, нагодую чоловіка і вийду до вас.

— Ми поки що прогуляємося до берега, — попередив Грицько.

Утрьох приїжджі вийшли з двору й попрямували в бік Дніпра. Борис Павлович оком дбайливого господаря оглядав покинуті садиби й зітхав, похитуючи головою.

— Такі городи пропадають, ось біля цієї хати соток двадцять буде, — бідкався він. — І полив пристосувати недовго. Чого ж люди з’їхали звідси?

— Звісно, чого, бо роботи тут немає, — сказав Грицько.

— Так продали б, передали в інші руки! Хіба можна землю без догляду залишати? Це непрощенний гріх, однаково, що малу дитину покинути напризволяще. Ой, — застогнав він, — душенька моя не витримує такої розрухи. Хто оце все робить, хто нищить нас?

— Щось ця жінка дуже молода як для бабки, — зазначила між тим Тетяна, скосивши погляд на Бориса Павловича, і було видно, що вона навмисне перевела розмову на інше, щоб оцей славний чоловік не побивався. — Може, повернемося? Там у тітки-травниці можна на патіо посидіти. А то ще нас тут собаки порвуть.

— У нас патіо називають господарчими двориками, — поправив дружину Грицько. — І пускати туди чужих не заведено.

Борис Павлович зрозумів тактовність і чуйність Тетяни. Він спочатку примовк, а потім запропонував:

— Ви, справді, повертайтеся назад, щоб тітка на вас не чекала. А я ще поброджу тут, — він з удячністю глянув на Тетяну: — Ти не хвилюйся, це добре, що вона молоденька. Значить, грамотна, не втомлена од життя, енергійна.

Раптом закувала зозуля — он вона пролетіла низько над землею. Борис Павлович зупинився, підняв голову й провів її поглядом. Всі його рухи були такими природними і звичайними, що, не знаючи чому, Тетяна перейнялася симпатією до нього — зрештою, може, якраз тому, що він у всьому був живим і щирим, а не лукавим чоловіком, яких тепер розвелося багато. Ось вболіває за землею, розуміючи, звичайно, що ті втікачі від безробіття покинули не просто клаптик суші, а оголили частину Батьківщини, ніби втекли з чергування на її кордонах.

Тетяна озирнулася в бік Дніпра, куди вони збиралися піти, а не пішли. Вздовж вулиці, аж вниз до берега з обох боків тяглися живоплоти, тільки зрідка де доглянуті, а то здебільшого перетворені на суцільні зелені стіни. Деінде за ними в глибині стояли незруйновані хати — з-за дерев виглядали верхівки дахів. Поза городами тієї шеренги будівель, де стояла хата Огнєвих, прямо від колишнього причалу, також тепер покинутого, вилася доріжка, а від неї були протоптані стежки у жилі двори. На протилежному боці вулиці за городами виднівся схил у невеличкий видолинок, де, очевидно, протікає мілка притока Дніпра. Той схил весь поріс густим підліском, хоч ще вгадувалося, що колись тут був луг і пасовисько для домашньої худоби.

Грицько спостерігав за дружиною, не заважаючи їй відпочивати від важких вражень, яких останнім часом чомусь не меншало. Вона тільки вчора ввечері повернулася з поїздки і не встигла нічого йому розповісти, а він не хотів розпитувати — бачив, що у неї не кращий для того настрій.

Вчора й позавчора тут ішли рясні дощі, а цей день обіцяв бути сонячним і спекотним, благо, що від води повівав свіжий вітерець. Земля залишалася ще вологою, тому стежки, по яких вони ходили, здавалися прибраними й виметеними.

— Як ти, не втомилася? — порушив мовчання Грицько, коли вони з Тетяною залишилися вдвох.

— Взагалі чи саме зараз? — засміялася дівчина.

— Ти мовчиш, а я не знаю, що й думати, — буркнув Грицько. — У нас же були якісь плани. Ти, здається, збиралася купувати машину, потім ми хотіли їхати на море. То як тепер, щось міняється чи ні?

— Все у нас, Гришо, чудово, — з цими словами Тетяна взяла його за руку. — Плани наші ніщо не порушить. Я ось поговорю з твоєю цілителькою, а потім найближчими днями ми поїдемо й купимо нову машину — я заходила в банк і домовилася про кредит. Та трохи заощаджень у мене є. Зрештою, можна мою хату продати. На якусь «шевролє», гадаю, вистачить.

— А як же Давид?

— Твого Давида… — вона не готова була сказати чоловікові правду, але не знала, як і чим її замінити. — Гришо, Давид загинув. Це сталося на моїх очах.

— Як!? — ойкнув Грицько.

— Він ішов на зустріч зі мною, очевидно, хвилювався і квапився. Йому залишалося перейти трамвайну колію. Але він не побачив зустрічного трамвая, який виходив з-за повороту, і потрапив під нього. Це було жахливо.

— Ти казала, що збираєшся його знейтралізувати…

— Так, я хотіла посадити його в каталажку. Не хвилюйся, його було за що гарненько провчити. Чи ти так не вважаєш?

— Він був не ангел, ти права, — погодився Грицько, все ще не отямившись від страшної звістки.

— Далеко не ангел, не сумнівайся, я дещо про нього взнала. Але тепер про це немає сенсу говорити. Нехай спочиває на тім світі.

Грицько перехрестився, щось нечутно прошепотівши.

— У мене, якщо дозволиш, на твою хату є інші плани, — раптом сказав Грицько.

— Навіть так?

— Я сказав, якщо дозволиш.

— Кардинальні?

— Не надто. Нехай поки що стоїть, вона їсти не просить. А пізніше я тобі скажу про свої плани.

Любов Петрівна вже ждала своїх пацієнтів. Поряд з нею на лаві сидів Ігор Свиридович. Зараз він був без окулярів і мав вигляд людини, яка чудово бачить, хіба що трохи незвичним було те, що він на всілякі звуки повертав голову не як зрячі, А я к глухі — спрямовуючи в той бік вухо. Його очі виявилися чудовими — були великими й мали на рідкість чистий темно-синій колір.

Поряд з господарями вже стояло три стільці, приготовлені для гостей.

Огляд хворої продовжувався недовго. Потім була розмова, в якій згадувалася автоаварія й операції, перенесені Тетяною після неї.

— Чим тебе лікували? — запитала Любов Петрівна, і Тетяна подала їй папірець, куди ретельно записала назви ліків, якими лікувалася в стаціонарі. Жінка прочитала й підняла на Тетяну очі: — А твій чоловік казав, що ти до цього робила ще й пластичну операцію. Як вона протікала, без ускладнень?

Тетяна невдоволено нахмурилася — от не змовчав її старанний Грицько. Але він надає таке велике значення тій операції, бо вважає себе її винуватцем. О, відзначила Тетяна, подивившись в його бік, — знову нашорошив вушка.

— Я про неї й думати забула. Там все було гаразд.

— Не було отаких рубців?

— Ні, звичайно. Мені ж тоді не здирали шкіру торцем труби, а акуратно різали скальпелем, — Тетяна засміялася. — Якщо ви мені допоможете, то я більше не робитиму операцій. А в іншому разі буду змушена ще раз звертатися до хірургів.

— Ходімо, подивишся наше господарство, — раптом запропонувала хазяйка. — Я, доню, не чародійка, — зітхнула Любов Петрівна, коли вони вже стояли на городі і роздивлялися овочеві грядки. — І чим можу тобі допомогти? Ось чим: зараз твої рани ще не загоїлися, вони тільки затяглися на шкірі. Я залікую тобі їх на всю глибину, зміцню імунітет, проведу превентивне протиалергійне лікування, нормалізую тиск. Ну і якщо є проблеми з нервами, то допоможу заспокоїтися. Підходить? Психіка, бачу, в тебе нормальна.

— Та в мене й з нервами все гаразд, — засміялася Тетяна. — А як довго ми лікуватимемося? І де?

— Я така, щоб забрати тебе до себе тижнів на два. Зможеш? Ми тобі виділимо окрему кімнату.

— У мене медовий місяць…

— О, поздоровляю! Тоді що ж… Ну, приїжджатимеш до мене через день на процедури, а ліки для пиття робитимеш сама, я дам тобі трав’яні суміші, навчу готувати з них відвари. Таке підходить? Тільки при такому режимі лікуватися доведеться вдвічі довше.

— Підходить! — погодилася Тетяна.

— Але ліквідувати червоні попруги нам консервативними методами навряд чи вдасться. Чого ми зможемо досягти? Багато чого — ми їх значно пом’якшимо. Та на вигляд вони залишаться такими самими надзвичайно широкими й об’ємними. Якщо ти заклопотана цим, то тобі все рівно доведеться їхати до пластичних хірургів.

— Поїду, я на пізню осінь вже домовилася, — вона розвела руками й всім корпусом повернулася з одного боку на інший, ніби охоплюючи навколишній простір. — Коли ви сама-одна встигаєте ще й за городом доглядати? Тут так багато роботи!

— Навички виручають. Ох, доню, на волі ніяка робота не страшна. Мені б тільки чоловіка підняти. Так хочеться, щоб він ще світу побачив!

Тетяна відмітила оте «на волі», яке їй різонуло слух, але розпитувати далі утрималася. Їй чомусь дуже подобалася ця жінка — доволі інтелігентна, грамотна, акуратна, м’яка в розмові, роботяща. І мужня. Може, через те, що й у Тетяни тих рис було трохи в характері, здалося, що вона її добре знає, просто вони довго не бачилися.

— Грицько казав, що вашому чоловіку допомогла б операція?

— Так, у нього, на щастя, очний нерв живий, потрібна лише невелика операція на кришталику. Головна трудність навіть не в грошах. Але як я сама з ним знайду, куди їхати, як і чим їхати? Вся організація цього діла мені здається непідйомною справою. Хоч, правда, якщо рахувати з попутними витратами, для нас це поки що з області мрій.

— Авантюрники більше не навідуються? — запитала Тетяна, пригадавши про пригоди, пережиті цими людьми разом з Грицьком.

— Спасибі вашому чоловіку, виручив, — сказала Любов Петрівна. — Ось я вам молодої цибульки на салат вирву і щавлю на зелений борщ. Візьмете? Вам потрібні вітаміни.

— Це так слушно, — відгукнулася Тетяна. — Спасибі. Ви знаєте, я восени, як вже казала вам, буду в Москві, то заодно взнаю для вашого чоловіка про гарну офтальмологічну клініку. Чи ви вже визначилися з лікарнею?

— Ні, — махнула рукою жінка. — Яке там? Я тільки гроші збираю.

З пучком молодої зелені жінки знову повернулися у двір. Поки їх не було, Борис Павлович прийшов з прогулянки до Дніпра, і зараз тут кипіла розмова про політику.

— Європейський суд з прав людини в Страсбурзі зобов’язав Росію виплатити компенсацію родичам людей, котрі пропали й загинули в Чечні в період 2001–2002 років, — обурливо говорив Грицько. — А чого тоді той самий розумний суд не зобов’яже повернути гроші тим росіянам, яких чеченці брали в заручники й викачували викупи з їхніх рідних? Що це за однобока справедливість? От я цього не розумію.

— Тим більше, і це тепер уже всі знають, що до цього бізнесу мав безпосереднє відношення горезвісний Березовський, — сказав Борис Павлович. — Знають і його поплічників з чеченських бойовиків. То нехай на додаток ще сплатить моральні збитки.

— Ой, там були не тільки моральні збитки, — тихо додав Ігор Свиридович. — Добре, що ви не знаєте, але можете мені повірити: ті люди, котрі повернулися з чеченського ув’язнення, назавжди втратили здоров’я, як і дехто з їхніх рідних.

— Ага, — гарячився далі Грицько. — У першому випадку, який розглянув Страсбурзький суд, ішлося про чеченську жінку, що пропала в 2000 році в Грозному. В лютому 2001 року її тіло знайшли в масовому похованні. Експертиза встановила, що смерть жінки наступила в результаті черепних травм, нанесених тупим предметом.

— Хто це переривав усі могили й масові поховання, щоб знайти її? Такого не могло бути! Значить, хтось конкретно знав, де вона похована, і підказав місце пошуку, — сказав Борис Павлович. — Шукали ті, хто бив її тупим предметом.

— Атож. Звичайна підстава, — зітхнув Ігор Свиридович. — Її навмисне вбили, щоб потім здійняти ґвалт. Відомий ще з старозавітних часів прийом.

— Європейський суд вважає, що відповідальність за смерть цієї жінки лежить на російській владі, і тому Росія зобов'язана виплатити її родичам 70 тисяч євро, — продовжував Грицько.

— А що я казав? — підскочив Ігор Свиридович. — Хто вбив, за що — це страсбурзьким справедливцям байдуже. Винувата Росія і все. Хіба це не двійні стандарти?

— У сорок третьому році німці прийшли в двір до батьків моєї дружини і на очах багатьох свідків убили її дідуся, а також батька й матір. Це були старі люди, цілком мирні, — відхилився від теми Борис Павлович. — На той час наша територія знаходилася під німецькою окупацією, тобто під владою Германії. І що? Германія хоч якось відповіла за це?

— Я скажу більше, — доповнив цю думку Грицько. — Тим, хто звідав німецького рабства, тепер німці заплатили гроші. Як кажуть, хоч пізно, зате справедливо. А осиротілим дітям мирних жителів, яких німці замордували в окупації через ненависть до слов’ян, нічим не компенсували втрату батьків. Адже тут повна аналогія ситуацій! Чим же наші діти гірші від чеченців? Чому наші втрати свого часу зігнорували, а чеченські нині — примушують оплачувати?

— Так і обставини подій ніхто ж не розглядав! — підказав Борис Павлович. — Може, справді, знайдену в спільній могилі жінку вбили самі терористи. Як згадати про Гонгадзе чи Ганну Політковську, то дуже на те схоже.

— А ось ще краще, — продовжував Грицько. — Якась чеченка подала позов про зникнення в 2000–2002 роках сина і чоловіка. По цій справі Страсбурзький суд також виніс рішення про відповідальність Росії за можливу — зважте, всього лише можливу — загибель сина й тимчасове незаконне ув’язнення його батька представниками влади й ухвалив виплатити тій жінці 90 тисяч євро. Далі, в липні той суд виніс постанову про відповідальність російської влади за порушення права на життя молодого чеченця Хаджимурата Яндиєва. Хто такий, що за герой, чому ним опікується такий високий орган, звідки саме про нього стало відомо на тлі багатьох втрат? Одні запитання.

— Не одні запитання, — заперечив Ігор Свиридович. — Є й відповіді: це заздалегідь заплановані жертви, як Старовойтова, Холод, Політковська, яку ви тут згадували. Цих заангажованих ворогами Росії безпринципних людей пустили на гарматне м’ясо ті, кому вони служили. Заради провокації. Так само тепер позбавляються від своїх чеченських інформаторів чи провокаторів, та ще й таким чином все повертають, щоб вичавити навіть з цієї розправи додатковий зиск— політичний.

Цікаво, що всі троє мужчин виявилися однодумцями, але сповіщали одне одному свої думки експресивно, з криком, з жестикуляцією, підскакуючи зі стільців. Як не дивно, сліпий Ігор Свиридович добре знав справи не тільки у власній державі, але й у Росії, особливо що стосувалося військових конфліктів на Кавказі. Якщо Грицько й Борис Павлович отримували інформацію з газет і передач телебачення і в їхніх судженнях переважав схоластичний момент, то в свідченнях Ігоря Свиридовича відчувався ґрунтовний практичний досвід. Він чітко пам’ятав найдрібніші конфлікти, що сталися в тому регіоні навіть не тепер, а ще раніше, знав прізвища посадових осіб, як військових, так і місцевої влади. Взагалі, коли людина, як кажуть, знаходиться в матеріалі, то важко сказати, з чого саме це відчувається.

— …звинувачують Євгена Кульмана, — чувся далі голос Ігоря Свиридовича. — А за що? Насправді ніякого наказу про розстріл він не віддавав, як і не отримував. А стріляли його… словом, ті, хто допомагав йому вже на місці. А якщо сказати точніше, то звільнені ним раби розправилися зі своїми мучителями, які кинулися втікати, дізнавшись, що їхню діяльність розкрито. Тому Кульман не повинен і не може бути визнаний винним по карному звинуваченню, і не тільки тому що в частині першій 42-ї статті Кримінального Кодексу РФ написано: «Не є злочином заподіяння шкоди … особою, котра діє, виконуючи обов'язковий для неї наказ». А взагалі, він і його безпосередні підлеглі принципово не мають відношення до цих вбитих.

— А як він там опинився зі своїми людьми? — мимохідь запитав Грицько.

— Дуже просто. Стало відомо, що там проходитиме загін бойовиків з метою вчинення злодійського нападу. І йому надійшов наказ про виконання військової операції. Тобто йому наказали розташуватися на шляхах пересування супротивника з метою його знищення, захоплення в полон і таке інше. Наказ було виконано. Засідку влаштували на окраїні села Дай, при дорозі, по якій регулярно пересувався транспорт. По-перше, їжаку зрозуміло, що виконання подібного наказу передбачало виникнення можливих жертв. У результаті була зупинена цивільна машина, пасажирів якої згодом знайшли вбитими. Бачите, спецназівцям, щойно висадженим з гелікоптера в далекий гірський Шатойський район, цей регіон Чечні здавався мирним і безпечним, не як, наприклад, рівнинний Курчалоєвський. А тут, що по-друге, раптом виявилися російські громадяни, котрі перебували в рабстві у чеченців понад десять років! Уявляєте? Тих людей кульманівці, звичайно, звільнили. Ну і як, ви припускаєте, звільнені реагували, коли побачили, що ті, хто їх утримував в неволі і нещадно експлуатував, намагаються втекти? Отож. А спецназівці що? Вони не вповні володіли ситуацією й не розуміли, що навколо них відбувається. А… — оповідач махнув рукою. — Всього не розкажеш.

Любов Петрівна тихо кашлянула, а коли її чоловік зреагував на той звук, сказала, звертаючись до нього:

— Слідкуй за собою, дуже прошу.

Затим взяла Тетяну під руку і вони знову покинули сперечальників, вийшли на вулицю. Там хазяйка показувала Тетяні квітникові куртини, розбиті вздовж паркану, і кущі недавно посадженого тут жасмину.

— Ось скоро він зацвіте, так не захочеш на ніч додому повертатися, забажаєш у нас ночувати, — пожартувала Любов Петрівна. — А троянди? Гляньте, які пуп'янки вони викинули. О, — зраділа вона. — Зараз я вам півоній наріжу.

— Ні в якому разу! — зупинила її Тетяна. — Нехай ростуть. Я не люблю зривати квіти. Мене мама в дитинстві вчила не зривати квіти, — вибачаючись, пояснила вона. — Пробачте, просто я весь час пам’ятаю ці її настанови.

Любов Петрівна застигла у потрясінні — серед людей рідко зустрічаються особи, свідомість яких сягає так глибоко. Але вона сама така! Зриває лікарські рослини і плаче, просить у них прощення, заклинає допомогти хворим людям. А коли сушить, то розмовляє з ними як з живими, розповідає, з якими хворобами їм доведеться воювати, які недуги перемагати, дякує за слухняність і знову вибачається. Так само чинить і при приготуванні відварів чи настоїв, при накладанні примочок і компресів. Про все це вона довірливо розповіла Тетяні.

— Мені довелося дуже багато лікувати виснажених і поранених людей, таких хворих, якими ніхто не займався, і я обходилася тільки рослинами. Отак вмовляла і просила їх допомогти страждальцям, знайомила з іменами тих людей.

— Ви і зараз так робите?

— Тепер я вже вірю, що роблю правильно, — зізналася Любов Петрівна. — Тобто з роками у мене з’явилося переконання, що цей метод дає результати. А тоді я це робила з відчаю, бо крім свого слова більше нічого не мала під рукою. Інколи доводилося просто розжовувати трави й прикладати їх хворим до ран чи вражених місць. Можна звертатися до вас на «ти»? — раптом запитала вона.

— Звичайно, — погодилася Тетяна. — Навіть потрібно. Я вважаю, що лікар неодмінно повинен звертатися до пацієнта на «ти». Особисто в мене тоді складається враження, що я знаходжусь поряд з мудрою і набагато старшою людиною, і вона мені обов’язково допоможе, як в дитинстві мені допомагали батьки.

— Пробач, доню, — зніяковіла цілителька, — а твій чоловік казав, що ти сирота.

— Так. Але у сиріт теж колись були батьки.

— Ти пам’ятаєш своїх?

Тетяна відчула, що це питання непокоїть жінку, скоріше за все вона втратила свою дитину і зараз гадає, пам’ятає вона її чи ні, якщо їй вдалося вижити. Хитання головою, зітхання, сум на обличчі, холодні очі… Так роблять люди, коли в них бракує слів, щоб передати свій стан чи свої почуття.

— Звичайно, пам’ятаю, — відповіла Тетяна, і побачила, що зробила правильно, бо очі жінки потеплішали і сум з її обличчя трохи відступив.

— Які страви ти найбільше любиш?

— Дуже прості: смажену картоплю і борщ.

— Причому картопля має бути смажена разом з яйцем, так? І трохи сируватою, недосмаженою?

— Так, саме так, — здивовано підняла очі Тетяна, а потім зрозуміла: адже впродовж місяця їй доведеться через день обідати тут, тому жінка й розпитує про уподобання майбутньої пацієнтки.

Нарешті голоси в дворі трохи стихли, і жінки повернулися до гурту. Побачивши їх, Борис Павлович піднявся першим.

— Спека настає, — звернувся він до Грицька. — Може, пора їхати?

— Ви закінчили? — запитав Грицько у Любові Петрівни і, коли вона кивнула, жартівливо додав: — Тоді по машинах.

Спостерігаючи, як приїжджі збираються й виходять з двору, цілителька продовжувала легко похитувати головою. В її погляді читалося багато всього, і виділити щось одне було важко: смуток, лагідна симпатія, небажання розставатися — ось що переважало в ньому.

— Значить, починаємо лікування через три дні? — уточнив Грицько. — Може, вам щось для цього привезти?

— Якщо в когось надибаєте свіжий травневий мед, то візьміть літрову банку, — попросила Любов Петрівна. — Тут ніхто пасіку не тримає. А з міста пацієнти привозять неякісний.

— Мед для нас не проблема, — сказав Грицько. — Привеземо так, що на всіх вистачить.

— Не сумуйте, ми скоро приїдемо, — чомусь пообіцяла на прощання Тетяна.

В автосалоні асортимент був не великий — «Таврії», «ланоси», декілька моделей «шевролє» середнього класу, правда, стояла одна «такума», і різні «опелі». Так як Тетяна вже була налаштована купити «авіа шевролє», то на інші марки вони з Грицьком не дивилися. Бентежив колір, до їхніх послуг був такий вибір: яскраво червоний, помаранчевий і світлий маренго. Помаранчевий відкинули одразу через зрозумілі причини після подій на майдані. Яскраво червоний був гарним, але… вельми несолідним, він більше годився для невеликих спортивних машин або модних мотоциклів. А світлий маренго хоч і здавався зовсім блідим, зате нагадував тепле літнє море на мілководді. Його й вибрали. Через три години після оплати покупки Тетяні й Грицькові викотили машину з повним набором потрібних документів — реєстрації в міліції, техогляду, страховки і всяке різне.

— Я вперше їду в абсолютно новій машині, — зізнався Грицько, коли вони виїхали за місто й відчули себе вільніше.

— За кермом?

— Ні, взагалі.

— Я теж, — сказала Тетяна.

— Я, виявляється, щасливий. Колись уперше замешкав у новій хаті, де смачно пахло свіжою фарбою і глиною, і донині живу в ній. Тепер ось машина… І у мене є ти.

— А я в новобудові не жила. Хіба твоя хата глиняна?

— Ні, цегляна, але всередині тоді мазали глиною, перемішаною з кінським перегноєм.

— І так вона стоїть досі?

— Так. Тільки зверху я поклеїв шпалери. А що? За рахунок цього вона тепла.

— Я просто запитала.

Наступного дня Грицько удосвіта одвіз Тетяну на лікування з тим, щоб забрати її від цілительки аж після роботи. Як потім згадувала Тетяна, перший день був найважчий. Любов Петрівна спочатку напоїла її відварами й нагодувала сиром, перетертим з цукром і змащеним сметаною. Потім доручила подрібнювати й розважувати трави, робити суміші й запаковувати їх, прикріпляючи до упаковок ярлики з назвами. Для цього дала Тетяні пучки сухих трав, пусті ємності, спеціальний подрібнювач, схожий на блендер чи м’ясорубку, терези, рецепти сумішей і паперові кульки. А сама готувала сніданок, годувала й лікувала Ігоря Свиридовича, варила обід і навіть встигла прополоти клапоть городу.

Серед дня дещо повторилося: лікування цілющими відварами, харчування. Після цього йшли аплікації на область швів з розпарених в окропі трав, маски, протирання, змащення й масажі і ще безліч різних процедур. Затим Любов Петрівна працювала з іншими хворими, а у Тетяни був відпочинок і сон. Увечері знову належало пити відвари, тільки це вже можна було робити вдома, бо через півгодини після прийому зілля належало вечеряти.

Загалом Тетяні таке оздоровлення сподобалося. По-перше, вона занурилася в світ первозданної флори, оповитий таємницями про її лікувальні властивості. І як не дивно, створювана цим світом атмосфера позитивно впливала на неї. Вона бачила, де ростуть трави, коли їх збирають, як сушать, і далі спостерігала весь ланцюжок їхніх перетворень на ліки й розуміла, що такі ліки справді мають допомагати. По-друге, Любов Петрівна чудово володіла навичками медсестри, дар у неї був особливий — при виконанні процедур вона використовувала і влучне слово, і якісь примовки, і слушні поради, і заспокійливі паси, і навіть вірші класиків, читані монотонним голосом, що за дією скидалося на магічні мантри, про які в народі кажуть: «Бабка пошептала». Дехто під час процедур солодко спав. По-третє, сам ритм життя Огнєвих, насичений працею і щирими клопотами про здоров’я пацієнтів, їхній підхід до своєї справи був настільки духовним і настільки з цієї аури не випадали дрібниці побуту, що Тетяна вперше зрозуміла, як тісно всі іпостасі людини пов’язані між собою і що будь-які намагання пригнобити тіло заради підняття духу — безглузді, так само як абсолютно гидким і згубним є розбещення плоті при хибній думці, що дух при цьому залишається на високому рівні.

Якось випав день, коли довелося приїхати сюди майже на сході сонця. Грицькові у справах треба було на початок робочого дня вже бути на головному підприємстві в Дніпропетровську і він по дорозі завіз дружину до лікувальниці. Впродовж дня Тетяна не виходила з хати — недобре почувалася і намагалася не бути на сонці. Після процедур, проведених до обіду, Любов Петрівна з чоловіком вирішили прогулятися до берега, а може, і вмочити ноги у воду, залишивши гостю одну, щоб їй спокійніше відпочивалося. Тетяна вмостилася подрімати в прихожій на диванчику. Скоро клацнула клямка на хвіртці воріт, свідчачи, що господарі пішли на прогулянку, і вона, підклавши руки під голову, блаженно закрила очі.

Минуло хвилин десять. Раптом біля відчиненого вікна вітальні почулося якесь шарудіння. Спочатку Тетяна тільки міцніше закрила очі, подумавши, що вночі не виспалася і зараз помалу засинає з промельком сновидінь. Дивне шарудіння зробилося гучнішим. Ось з нього виділився конкретний звук — хтось засопів від натуги. Тетяна відкрила очі — звук не зник. Значить, вона не спала і чиясь присутність тут їй не приснилася. Навпаки, тепер вона зрозуміла, що хтось залазить в хату через вікно.

Обережно, щоб не скрипнути пружиною, Тетяна піднялася з дивана і завмерла біля дверей до вітальні, сховавшись за портьєру. Позиція у неї була така, що дозволяла бачити один куток вітальні з тим самим вікном. А через нього якраз просувалася рука, щоб ширше відкрити внутрішні стулки. За рукою показалась голова дівчини, а потім і вся дівчина. Вона у зігнутому положенні видралася на підвіконня, а затим по-котячи тихо сплигнула на підлогу. Дівчина не озирнулася, не глянула за вікно і ніякий знак нікому не подала, з чого випливало, що принаймні в хату вона мала проникнути сама. Якщо її й прикривали, то тільки для того, щоб вчасно сповістити про наближення господарів.

Так, — зрозуміла Тетяна, — значить, за хатою і господарями підсліджували крадії, і не один день. А тут як на зло без кінця людно: то консультуються хворі, то лікуються, а то просто господарі самі вдома знаходяться. Аж ось нарешті спостерігачам здалося, що крім господарів в домі нікого немає, та й ті пішли купатися. І вони зважилися на злочин. Он воно що! Тетяна подивилася, як дівчина підійшла до платтяної шафи, відчинила її й упевненими рухами почала щось шукати, вивертаючи вміст полок прямо на підлогу. Ага, Грицько розповідав, що вже одного разу зловив тут шахрайку, яка видавала себе за контролера електромережі і ніби мала перевірити квитанції сплати за споживану енергію. Тоді вони досить мирно розсталися. То це, виходить, дівчині той урок на користь не пішов і вона вирішила ще раз звідати щастя? А обіцяла ж не повторювати свого вчинку! От що значить вірити покидькам, — виснувала для себе Тетяна.

Вона нечутно потягла з дивана легку ковдру, примірилася і, одним вправним стрибком опинившись біля злодійки, накинула на неї імпровізовану ловчу сіть. Як і мало бути — дівчина втратила орієнтири й запручалася навмання. Але Тетяна — не Грицько, вона виховувалася в дитбудинку, і такі штучки робила не вперше. Слідом за тим вона вправно закрутила кінці ковдри навколо дівчини й зв’язала їх, обмеживши можливості полонянки розмахувати руками. А вже потім збила її на підлогу, знайшла ще якісь ганчірки й зв’язала ноги.

— Ой, задихаюсь, відкрийте мені дихало! — хрипіла впіймана, вигинаючись всім тілом і крутячись вужем серед розкиданих речей.

Але Тетяна розуміла, що легка ковдра пропускає доволі повітря, щоб вижити, тому виконувати вимоги злодійки не спішила.

— Не пручайся, довше проживеш, — порадила вона крижаним голосом, і дівчина відчула, що ця людина жартувати з нею не налаштована. — Отже. Вибирай: тебе просто відшмагати чи віддати в руки правосуддя, як упійману на гарячому?

— Ця тітка теж лікує людей незаконно! Я все в міліції розповім. Пусти!

— А хто цій жінці нещодавно дякував і обіцяв, що більше не буде чуже брати? Що ти тут шукала?

— Пішла ти… При тобі я їй нічого не обіцяла. Де ти взялася?

— Треба вранці менше спати. Тоді б ти знала, де я взялася.

— Хто ти така? А, сама за нектаром прилетіла, сиділа тут в засідці. То так я тобі й сказала, де квіти ростуть.

— Бачу, добро тобі не на користь. Значить, більше ти його від мене не побачиш.

Тетяна декілька разів стусонула лежачу носаком по ребрах.

— Заб’ю до смерті, а вночі викину в Дніпро з кручі! Ніхто про твою погану смерть не взнає, — пообіцяла вона, і це, здається, подіяло.

— Взнають! Мій хлопець сидить в кущах. Він мене не покине.

— Оце саме тут ти силенно помиляєшся. Хочеш почути, як він визнаватиметься мені в коханні над твоїм трупом, посинілим від нестачі кисню?

— Пусти, виродка!!

— Як звати твого подільника? Відповідай, поки запитую по-хорошому.

— Андрій.

Тетяна висунулася у вікно, подивилася в той бік, де виднівся доглянутий і підстрижений чагарничок під парканом. Ні, й тут непотріб кубло звив! — з люттю подумала вона, добре уявляючи, яких трудів вартувало Любові Петрівні вихаючити від запустіння цей куточок.

— Андрію! — погукала вона бандита майже лагідно, як ліпшого друга.

Кущі заворушилися, і за мить з них з’явилася нагла морда кремезного й доволі вже підстаркуватого бандита.

— Якщо ти ждеш свою дівчину, то можеш відпочивати. Вона затримається тут на декілька років. Ні, якщо бажаєш скласти їй компанію, то підбирайся ближче. Я не проти. Але для чого це тобі?

Бандит з несподіванки прудко вискочив з кущів і зупинився на вільному місці, тупцяючись на місці, наче з нього раптом здерли штани. Зрозумівши, що задумане ними не вдалося й що дівчину затримали, він озирнувся, оцінюючи свої можливості кинутися їй на виручку.

— Ой, не раджу! — засміялася Тетяна, випереджаючи його наміри й вчинки. — Навіть не комбінуй!

Затим вона, щоб не збільшувати свій ризик, упевнившись, що має справу з рецидивістом, який ітиме до кінця, шугнула назад в кімнату, пішла до своєї сумки й вийняла пістолет. Добре, що він у неї такий зручний, новітньої моделі — для нечутного стріляння, з майже непомітним глушником. Цікаво, Грицько тоді помітив, що вона стріляла в його колишнього свояка по-справжньому чи ні? Чи взагалі подумав, що його мила дружина блефує? Бо про самі постріли нічого не сказав. Мабуть не помітив. Як тільки, на щастя, вона здогадалася тайкома від нього взяти пістолет з собою! Оце те, що називають підказкою підсвідомості, — вислухала чоловікову розповідь про авантюристку з посібником і ніби не зреагувала, а бач, зброю прихопила — без певного умислу, бездумно.

Тетяна знову виглянула у вікно — мужик абсолютно по-господарськи відкривав хвіртку, щоб зайти у двір, а затим і в хату.

— Стій! Не руш! — скомандувала вона. — Ще крок у моєму напрямку й стріляю на поразку без попередження, — і Тетяна пустила кулю йому під ноги.

Біля нахаби здійнялася хмарина пилу разом з жмутками трави. Це вплинуло на його подальші наміри, тим більше, що, глянувши на Тетяну, він, здається, оцінив її зброю, бо якось спантеличено підняв брови, мовляв, он воно як непросто.

— Назад, я сказала! Вийти з двору!

Мужик слухняно позадкував, проте, опинившись за двором, знову зупинився.

— Віддай мою телицю! — закричав він.

— Оце ти нажила собі смерть, — прохрипіла зв’язана дівчина. — Він тобі ніколи не пробачить, що ти його налякала.

— Слухай, — не відходячи від вікна й пильнуючи за маневрами бандита, відповіла Тетяна, — невже ви не зрозуміли, що після вашого першого нападу тітка всі гроші з дому винесла?

— Тепер-то вже зрозуміли… — протягла дівчина розважливим тоном. — Але це не міняє справи.

— Не зрозуміла.

— Ага, от ти й прокололася, що не така крута, якою хочеш здатися! — з дурнуватими нотками хихикнула зв’язана. — Вона мусить нам відстібати бабло, яке заробляє. Тоді житиме спокійно, навіть клієнтів у неї побільшає. А в іншому разі ми від неї всіх людей розгонимо.

— Ой, тримайте мене, бо помру від кольок! — розреготалася Тетяна. — Це не я, а ви прокололися. Й дурню зрозуміло, що бабці вже давно кришуємо ми, а ви лізете на чужий город, як дурень у гарячу піч. Я просто не могла припустити, що ви такі нетямущі.

Тетяна висунулася у вікно: мужик відійшов ще далі, але очей з двору Огнєвих не спускав.

— Зараз ми вийдемо! — прокричала вона до нього. — Твоя дівчина тобі дещо пояснить. Не забувай, що ти в мене на мушці, — й ще раз вистрелила йому під ноги.

Затим допомогла полонянці встати, упевнилася, що та може просуватися малими стрибками, і з пістолетом у руці вивела її з двору. Підвела до хвіртки.

— Андрію, який непрофесіоналізм! Хто ж після цього тебе сприйматиме всерйоз? Ти ганебно прорахувався, тут місце зайняте, — сказала вона. — Вже давно. Тепер второпав? Заберешся по-доброму чи примусиш нас відстрілювати вас по одному? Тоді я почну з твоєї кралі, — і Тетяна піднесла пістолет до скроні полонянки. — Хто її тут знайде? Ти ж не підеш скаржитися.

— Відпусти її, — глухо промовив бандит.

— Е, ні. Не все так просто, — Тетяна засміялася з відчуттям власної переваги у цій ситуації. — Для порядку я зараз продірявлю їй долоньки, щоб вони до чужого не тяглися. Тебе також не ображу, якусь відмітку поставлю і відпущу обох тільки після того, як ти пообіцяєш злиняти з цієї території, — сказала Тетяна.

— Ти цього не зробиш, ти ж не самогубця, — відплигнув ще далі назад рецидивіст.

— Я, здається, дещо запропонувала. То як?

— Відпусти дівчину.

— От не хотілося з трупами самій возитися, та, видно, доведеться, — і Тетяна вистрелила в бік мужика, навмисне цілячись мимо, але так, щоб у нього засвистіло біля вух.

І раптом той зірвався з місця і побіг, петляючи по дорозі, на виїзд із села. Він не зупинився і не оглянувся, поки й не сховався за дальнім поворотом.

— Ось ти й спекалася свого бугая, — проказала Тетяна дівчині. — А то заладила: не покине, не покине.

— Втік? — дівчина заревла з горя. — Що тепер зі мною буде…

— А що буде? — розмірковувала Тетяна, вивільняючи полонянці голову. — Зараз ти мені розповіси все про себе і про Андрія, відпочинеш тут у холодку, а на ніч підеш світ за очі.

— Якщо він мене покинув, то все розповім, тільки відпусти зараз, щоб я встигла до темна в місто добратися.

Тетяна погодилася вислухати впійману злодійку. А та дуже обіцяла, що постарається вмовити свого співмешканця залишити бабцю-цілительку в спокої і ніколи не завдавати шкоди Тетяні й людям з її оточення.

Коли повернулися з прогулянки Любов Петрівна і Ігор Свиридович, Тетяна вийшла до них, ніби щойно прокинулась. Вона сказала, що гарно відпочила і може, наприклад, зготувати вечерю.

— Ні, мені незручно, — знітилася Любов Петрівна. — Ти, доню, й так нам багато допомагаєш.

— Я з корисливих міркувань, — засміялася Тетяна. — Давайте повечеряємо сьогодні всі разом, — запропонувала вона.

— Тоді готуй, — погодилася хазяйка і пішла до клієнтів, які почали прибувати.

Коли ввечері приїхав Грицько, Тетяна раптом відмовилася їхати додому.

— Ви ж мене не проженете? — запитала у Любові Петрівни.

— Та хто ж таку помічницю може прогнати?! — засміявся Ігор Свиридович. — А вже цокотуха, так заслухаєшся, — сказав він Грицькові. — І голосок такий милий, як дзвіночок. Здається, слухав би й слухав. Вона мені, поки готувала вечерю, чимало нового розповіла, наче я в компанії побував.

— А що трапилося? — водив Грицько очима між співрозмовниками. — Ви від мене щось приховуєте.

— Нічого не сталося, — відповів Ігор Свиридович. — Хіба, може, жінки про щось домовились.

— Ні про що ми не домовлялися, — відповіла Тетяна. — У мене просто виникло таке бажання. Мені приємно бути з вами тут.

— А вже як нам приємно, — повела плечем Любов Петрівна, — так і не сказати. Молода особа в домі — це велика розкіш, справжнє щастя.

Тетяна провела Грицька за ворота, розповідаючи, що він повинен їй привезти з продуктів, одягу й косметики і просила про неї не турбуватися, а краще приїжджати щовечора на вечерю.

Це була остання ніч, яку Тетяна проводила в Огнєвих, завтра її лікування закінчувалося і треба було їхати додому, а через два дні вони з Грицьком вже повинні бути на морі. Тетяна тривожилася: як залишати двох безпомічних літніх людей тут самих? Розповідати про ще одну спробу їх пограбувати, яку вона відбила, Тетяна не наважувалася — не хотіла їх лякати. І помовчувати про ще один можливий напад було підступно, бо попереджений, означає, озброєний. Але як і чим вони могли захистити себе, навіть знаючи заранні про небезпеку? Хіба що вчасно втекти, так і то ті харцизяки їх наздоженуть. У неї, звичайно, була одна ідея, але надто смілива для того, щоб її всі схвалили.

Кінець кінцем Тетяна вирішила, що обговорити ту ідею вони з чоловіком можуть і завтра. З тим заспокоїлася, не припинивши, проте, зважувати, чи змирилися ті двоє бандитів зі своєю поразкою тут, чи, може, замишляють щось іще гірше. Тетяна все виважувала, чи правильно вчинила, що тоді відпустила дівчину. А що їй залишалося? Адже в іншому разі вона мусила б тримати її зв’язаною чи під пістолетом, поки не приїде Грицько й не викличе міліцію. А що потім говорити представникам влади про свою зброю? Сідати у в’язницю разом з нападниками? Ні вже, обійдемося. Отже, все вона зробила правильно.

З одного боку, інтуїція підказувала, що довіряти рецидивісту й шахрайці не можна, їхнє слово нічого не варте. Та вони й самі довели це своїм повторним нападом на Огнєвих. В ліпшому разі могло йтися тільки про те, наскільки вражаюче вона їх налякала. І тут Тетяна сумнівалася — її розмова з ними ніяк не була схожою на бандитську розбірку — лексикон не той і методи не ті. Це ж не Дидик, котрий звик сидіти на шиї в пристойних жінок. А відтак вони можуть трохи побоятися та й взятися за старе ремесло.

У зв’язку з цим її непокоїло запитання: чи спостерігають ті двоє за двором Огнєвих чи ні? Впродовж усіх наступних днів вона намагалася виявити поблизу чуже око, але його нібито не існувало. Хоч це враження могло бути й помилковим — за ними могли стежити здалеку, і те помітити їй просто не вдалося б.

А з другого боку, Тетяна чудово розуміла, що всю кашу неприємностей заварили саме вони з Грицьком. От якби Грицько не завадив шахрайці вкрасти у Огнєвих гроші, коли приїхав до них уперше, і якби злочинці не напоролися на Тетяну при другій спробі пограбування, то зараз обібрані люди тихо проклинали б життя з загубленими надіями на лікування Ігоря Свиридовича і не мали б інших клопотів. Е, ні, осмикнула себе Тетяна, простою крадіжкою справа не завершилася б, адже злочинці замислили взяти під свій контроль дохідний, на їхню думку, траволікувальний «бізнес» Любові Петрівни і перетворити життя двох безпомічних, беззахисних людей на каторгу, на суще пекло. Це їх з Грицьком послано їм на спасіння. Значить, вони не тільки по своїй совісті, а й по велінню небес не мають права залишати Любов Петрівну й Ігоря Свиридовича напризволяще, а відверто виражаючись — на смерть. Бо тепер настирливі бандити, не розраховуючи, що їм удасться перетворити Любов Петрівну на стале джерело прибутків, просто пограбують їх і помстяться на всю котушку за порушені плани. Цілком можуть убити.

Раптом Тетяна зрозуміла, що у неї є можливість перевірити свої підозри щодо можливої загрози для Огнєвих. А затим чомусь згадала слова Едмонда Германовича про те, що їй послана якась місія звище і через це вона вціліла в аварії. Виходить з усього, що так і є — вона має допомогти двом людям, котрі потерпають від ізольованості й безпорадності.

— Я сьогодні їду додому з тобою, — заявила вона Грицькові після спільної вечері, як останнім часом у них повелося. — Завантажуй в машину мої речі!

І вона встала з-за столу й взялася підкреслено демонстраційно виносити і складати в салон машини все підряд.

— Чого це ти підхопилася? — занепокоїлася Любов Петрівна. — Доню, може, я тебе чимсь образила? Так, здається, ні. Ти ж завтра збиралася додому.

Тетяна підійшла до жінки ближче й тихо пояснила:

— Прощаємося навмисно, я до вас непомітно повернуся, тільки підтримайте мою гру. Потім усе поясню, — а вголос промовила: — Все, все! Закінчилися мої мучення з відварами й примочками. Ура!

Бідний Ігор Свиридович нічого не розумів, йому ніхто не пояснював ситуацію, бо Любов Петрівна після Тетяниних слів тільки зблідла й примовкала. Вона сіла поряд з чоловіком і погладжувала його руки.

Тетяна носилася з хати до машини й назад, як вихор, підганяла Грицька, пританцьовувала й наспівувала. Грицько, бачачи, що вона згрібає все підряд — своє й чуже, — ні про що дружину не розпитував, звик, що вона дарма нічого не робить. Значить так треба. Він тільки ненароком кидав господарям:

— Ми вас не грабуємо, не бійтеся. Тетяна щось путяще задумала.

Нарешті після, може, годинного підкресленого збирання Тетяна й Грицько гучно й сентиментально розпрощалися з господарями, з довгими поцілунками й виголошеннями подяки, й поїхали. Біля найближчого затіненого, але жвавого місця, звідки не можна було вгледіти, де поділася їхня машина, Грицько зупинився.

— Поясни, що сталося, — звернувся він до дружини.

І Тетяна дещо розповіла йому, не згадуючи, звичайно, про зброю й розповідь затриманої дівчини. Сказала, що злякала крадіїв і вони втекли з погрозами розправи. Не поминула й своїх висновків про те, що саме вони з Грицьком загострили стосунки Огнєвих з бандитами і тому повинні взяти відповідальність за безпеку безпомічних людей на себе.

— Нічого ми не загострили, — заперечив Грицько. — Не накручуй себе. Тих стосунків просто не існувало, ми трапилися Огнєвим тоді, коли до них завітало лихо. Ми їх двічі врятували. Значить, вони — наші хресники і ми мусимо оберігати їх далі.

— Тому я зараз повернуся до них. Переночую там востаннє, а далі видно буде.

— А що видно? Ти після цього спокійно відпочиватимеш на морі?

— Ні, звичайно. Є у мене одна думка. Не знаю, як ти до неї поставишся.

— Я майже знаю, що це за думка.

— Що? — заграла очима Тетяна.

— Про те, щоб вони пожили у нас, поки ми відпочиватимемо.

— Трохи не вгадав, хоч і дуже близько, — сказала Тетяна. — Але скажи, проти такого варіанту ти не заперечував би?

— Ніколи! Вони мені дуже симпатичні, чесно. Але ти кажеш, що я не вгадав.

— Так, я мала на увазі мою хату. Нехай вони туди заселяються й живуть постійно, не тільки на час нашої відсутності.

— Чудово! Я саме це й мав на увазі, говорячи, що стосовно твоєї хати у мене є гарна ідея. От! Так чого зволікати? Давай зараз їм це запропонуємо.

— Зрозумій, їм буде незручно приймати од абсолютно чужих людей таку увагу, чи подарунок, не знаю, як сказати. Їх треба підготувати.

— Але ми скоро маємо їхати на відпочинок, — нагадав Грицько.

— Поговоримо з ними завтра, — сказала Тетяна. — Все, я пішла, тут кілометрів п’ять тюпачити.

— Я вранці навідаюсь, — пообіцяв Грицько.

На землю спускалася глупа ніч. Небо, як зношена аспідна ковдра, у свої незчисленні проріхи пропускало блищання зірок, проте для освітлення земних просторів без місяця їхнього відчайдушного старання було замало. І тут, поступово викупуючись у мороці, змиваючи з себе утому дня, все поволі засинало: припиняли щебетати птахи, трави хилили донизу горді свої голівки, вгамовувалися тварини, і тільки пахощі, вирвавшись з розпечених, розтривожених сонцем квіткових серцевин, густо нависали над світом людей, проникали в їхні сни і навівали прекрасні чари.

Тетяна вийшла з машини, зійшла з дороги і пішла назад вздовж порослого травою пологого схилу, пробираючись до садиби Огнєвих навпростець. Вона дуже хвилювалася і квапилася опинитися там якомога швидше. Цілком конкретне тривожне відчуття підганяло вперед — на жаль, для нього були підстави. Вона тепер знала, що за Андрієм і дівчиною, яка залишилася для неї безіменною, ніхто не стоїть. Просто один з численних бандитів нещодавно вийшов на волю, як водиться, знайшов собі підходящу «дуринду з хатою» і тепер намагався взяти під контроль діяльність бабки-цілительки — влаштуватися з постійними прибутками.

— І він, — розповідала затримана дівчина, — не відступить від своїх намірів, хоч ти його вбий.

— Щойно ти обіцяла, що постараєшся відговорити його від них, — нагадала тоді Тетяна.

— Постараюсь, але за успіх не ручаюсь, у нього немає іншого виходу, — сповістила вона, ніби під великим секретом.

— А піти працювати він не пробував? — так само по-змовницьки прошептала Тетяна.

— Він хворує на туберкульоз, і працювати чи іншим чином влитися в прибутковий бізнес не може.

— Підозрюю, що він пертиме напролом, — вголос сказала Тетяна, роздумуючи, що її може чекати в майбутньому.

— Так, — підтвердила затримана. — Він ніколи не змириться з поразкою від якоїсь шалави. Як дурний.

— А як він вийшов на бабку-цілительку? — запитала Тетяна.

— Через свою матір, — відповіла дівчина. — Після тюрми мати возила його до цієї бабки лікуватися. Через те, що бабка відразу взнала б його, він і послав для початку мене. Ну, так би мовити на розвідку і заодно вийняти кубушку, яку він підгледів під час перебування у бабки, — добути грошенят на перший час.

— А як він далі збирався діяти?

— Я мусила постійно зводити бабу незначними крадіжками, а потім з’явився б він і запропонував свій захист, ну, за певних умов, звичайно. І надавив би на неї, якби вона почала пручатися. Спочатку залякав би, що зруйнує бізнес, а потім дожав би погрозами, в’язницею за те, що вона лікує людей незаконно.

— Приємний хлопець, — сказала Тетяна. — Правда?

Дівчина знизала плечем:

— Гнида, звичайно. Але й самій не краще на світі жити.

Монотонно долаючи відстань, Тетяна втомлено зітхнула — довго й тяжко їй доведеться воювати. Правильно, що вона за щиру розповідь відпустила дівчину додому. По-перше, та ще не зовсім втрачена і їй рано йти за ґрати. А по-друге, тепер їй, Тетяні, відомо, що для спокійного життя Огнєвих треба зламати хребет одному тільки чахоточному Андрію. А для цього досить набратися терпіння й почекати — час грає на її боці. Поки вона відбиватиме «наїзди» рецидивіста на бабку, його хвороба зробить свою справу. От і буде казочці кінець. Ну скільки він ще протягне? Нехай рік, нехай два. Та він і не чіпатиме Любов Петрівну, якщо та перебереться в Славгород і припинить заробляння на траволікуванні. Але чим тоді вони житимуть? Іти працювати Любові Петрівні вже пізно, та й не можна покидати на цілий день без нагляду сліпого Ігоря Свиридовича. А отримувати пенсію їм іще рано. А може, вони її й не заробили. Хтозна. Ой… Тетяна ще раз тяжко зітхнула, усвідомлюючи, що таке охоплений ідеєю-фікс бандит, — тій дівчині, яка прийняла його до себе, не вдасться відвернути його замахи на Огнєвих.

Наразі ніщо не відволікало Тетяну від взятої на себе місії: ні безмісячна ніч, що моторошністю огортала світ; ні тиха краса степу; ні розлита довкруж суспензія мудрості, яка в такий час завше спонукає людину поринати у міркування й віднаходити там особливо глибокі істини, робити висновки чи щось планувати — всі її думки працювали на те, щоб правильно поговорити з гостинними господарями й вибудувати лінію їхнього захисту з найменшими втратами.

Вона поглянула на добряче посірілі через настання ночі пагорби на протилежному боці вибалку: деякі з них вкривало густе лісове пагіння. Зліва виднілася зруйнована ферма, а поряд стирчав каркас колишнього вітряка — кажуть, він тут стоїть ще з тридцятих років. Люди його берегли як реліквію, згадку про дідів-прадідів. А тепер щасливим і вільним нащадкам не до того, як кажуть: не до жиру — бути б живу. Так ось де є чудовий пункт спостереження! Якщо дивитися звідти, то все село лежить, як на долоні, особливо крайня на протилежному схилі вулиця і хата Огнєвих на ній.

Тетяна взяла праворуч, пірнула під захист посадки, що чорною масою супроводжувала стежку, пішла, не озираючись, щоб не наганяти на себе страху. Вона розуміла, що попереду на неї чекає важка ніч. Вона це відчувала нервами, і тому готувалася до неї як внутрішньо, психологічно, так і на фізичному, матеріальному плані: дивлячись під ноги, де валялися збиті бурею гілки з дерев, підшукувала собі підходящу, сучкувату дубину. Таку щоб кілограмів п’ять-шість важила і була замашною. Ага, добре було орудувати подібним знаряддям у Грицьковому дворі, де й місця для гарненького розмаху доволі, й свідків не було. А тут? Тут що не розвернешся в кімнаті, що господарку нажахаєш до нестямного крику — все не те. Ні. Але не бігати ж перед нею з пістолетом в руках — бідна жінка втратить уявлення про дійсність, подумає, що на її очах воюють дві мафії.

Подружжя Огнєвих ще гуляло надворі, коли Тетяна тінню попід стінами пірнула до них у хату.

— Я вас в хаті почекаю, — тільки й промовила. — А ви ще погуляйте.

Не вмикаючи світла і не роздягаючись, Тетяна зайшла в свою кімнату й сіла на ліжко. Хвилин через декілька зайшли й господарі, покінчивши з усіма справами по господарству.

— Ой, — раптом згадала Любов Петрівна, — забула песика відпустити, нехай побігає на волі, — і вона вискочила з хати.

— Доню, — погукав Тетяну Ігор Свиридович, вмикаючи телевізор. — Дитино моя, підійди хутенько, поки ми самі.

Тетяна, скоро оговтавшись від незвичної ніжності, — ніяк не вдавалося звикнути, що сільські люди часто так звертаються до молодших на доказ своєї довіри чи свого приязного ставлення до них — зайшла у вітальню і сіла біля господаря.

— Я поряд, — розсіяно попередила вона, все ще приміряючись до бесіди з Огнєвими, бо без них ніяк не знаходила вирішення задачі.

— Відчуваю, що у нас назрівають воєнні дії, — сказав Ігор Свиридович, поклавши руку на її плече. — Почекай, — спинив Тетяну, яка хотіла на цих словах перебити його. — Ніколи нам. Так от, я, на жаль, ненадійний помічник, скоріше тягар. А ти знай от що: отам за припічком лежить згорток, у ньому пістолет, до речі, військового зразка і стріляє з силенним гуркотом, тому використовуй його в крайньому випадку. Патрони теж там лежать. І не бійся, в разі потреби перед законом я все візьму на себе. А під ліжком лежать п’ятикілограмові гантелі. Це теж гарна зброя, не нехтуй нею. Ти їх зараз забери звідти і поклади туди, де вони можуть тобі знадобитися. Так, що ще?

Видно було, що чоловік хвилюється, але щиро намагається бути корисним. Він давно вже відчув небезпеку, як і те, що Тетяна всіма засобами боронить їх від неї. І тому навіть у безпомічному стані не перестав відчувати і проявляти свою відповідальність за безпеку жінок.

— Треба встановити чергування, — запропонувала Тетяна, розуміючи, що проникливого чоловіка обдурити чи приспати його пильність не вдасться. Тому треба говорити відверто, ну може, трішки щось зм’якшити.

В цей час в хату повернулася Любов Петрівна. Заклопотаність не сходила з її миловидного лиця, залишаючи і снопик вертикальних зморшок на переніссі, і складки навколо опущених донизу куточків губ.

— Собаку я відпустила. Що ще робити? — запитала вона, звертаючись до обох, хто був у хаті. — Таню, доню, ти ж нічого не кажеш. Хіба ми з чоловіком якісь детективи? Сидимо з ним, гадаємо, що сталося, чого ти сполохалася, що воно далі буде. Прямо руки опускаються, ні до чого душа не лежить. В чому справа? Що відбувається?

— Це все тільки мої підозри, — сказала Тетяна. — На ваш бізнес, Любове Петрівно, поклав око один бандит, якого ви колись лікували. Тепер він намагається тероризувати вас і цим змусити платити йому данину. Для цього знайшов помічницю, яка повинна була для початку вкрасти ваші заощадження. А коли трапився Грицько й не дав цього зробити, вони вчинили другу спробу. Це сталося в той день, коли ви ходили купатися на річку, а я залишалася відпочивати. Пам’ятаєте? — слухачі дружно кивнули головами. — Я ледве відбилася від мужика. Він майже силою вдирався в хату, щоб визволити дівчину, свою пособницю, яку я тут впіймала й затримала. Так, — Тетяна повернулася до Любові Петрівни.

— Вона залізла сюди через вікно і знову рилася у вашій шафі. Якщо я їх відігнала не досить переконливо і вони не відмовилися від свого наміру, то досі слідкують за вами. А коли так, то з нашої вечірньої метушні мусять зробити висновок, що сьогодні ви залишилися самі і можна ще раз вчинити спробу пограбувати вас. Ось я й готуюся до цього.

— Значить, війна, я не помилився, — сказав Ігор Свиридович.

— Не везе нам — як не те, так інше, все не як у людей. Тоді треба протриматися до ранку, а там ще щось придумувати, — задумливо сказала Любов Петрівна.

— Ви зараз ще посидьте, подивіться телевізор, робіть все, як завжди, а потім лягайте спати. А я чергуватиму. Раптом що, я вас розбуджу. Не полізуть же вони у вікно нахрапом.

— Якщо ми спатимемо, а ти ні, то це не називається чергуванням, — сказала Любов Петрівна. — Давай домовимося інакше. Ти спи зараз, а я посплю у другій половині ночі.

— Ні, Любове Петрівно, вам завтра хворих приймати, ви мусите бути свіжою.

— Ви про мене не забули? — озвався Ігор Свиридович.

— Ви хворий, вам взагалі про це діло некорисно знати. Та вже коли я десь помилилася й дозволила вам здогадатися, то хоч не просіться на фронт, — сказала Тетяна.

— Ех, доню, не дай Бог тобі знати щось про справжній фронт! — зітхнув чоловік. — Розберемося по суті. Хто з нас найміцніший здоров’ям і найвитриваліший?

— Це я, — озвалася Тетяна.

— Кому завтра найбільше треба бути у формі?

— Любові Петрівні.

— Ну, от і виходить, що найкращий час для чергування ми віддамо Любові Петрівні, а найважчий — нашій Тані.

— Як це?

— Звечора пильнуватиме Любов Петрівна, а ми поспимо. Потім заступиш ти, Таню, а під ранок я тебе зміню, і ти ще трохи поспиш.

— Схематично кажучи, звечора відпочиватимете ви і я, потім Любов Петрівна і ви, затим я і Любов Петрівна. Це правильно, я згодна. Для мене заснути чи проснутися в будь-який час дня і ночі не складає труда, — погодилася Тетяна.

Вони ще обговорили розпорядок і методи чергування, поговорили про можливі варіанти розвитку подій, дії з боку настирного бандита і розійшлися по своїх «постах». Тетяна, маючи деякий досвід бандитських нападів, припускала, що вона, змінившись серед ночі зі свого чергування, постарається вже не заснути, бо це буде найважчий час для втомленої людини — час перед ранком, коли найбільше хочеться спати. А різна погань якраз у цей період і завдає удару. І хоч зараз майже в половині четвертого починає світати і можна думати, що при сонці їм нічого не загрожуватиме, та це було ефемерне враження. Бандити двічі вже лізли в хату саме серед дня. Крім того, не можна в небезпечній ситуації покладатися на незрячу людину, тим більше що сліпота у Ігоря Свиридовича з’явилася порівняно недавно і не встигла доповнитися в організмі витонченим слухом.

Проте всі Тетянині розрахунки полетіли шкереберть. Їй здалося, вона щойно заснула, хоч стрілка годинника підбиралася до першої години ночі, коли внутрішній вартовий забив тривогу, примусивши різко розкрити повіки й нечутно скочити на ноги. І однаково неприємності знову її застукали зненацька.

А було так. Любов Петрівна, злегка подрімуючи перед екраном телевізора, спокійно чергувала, навіть трохи заспокоївшись після вечірніх розмов — так кругом було тихо й спокійно. Вона вже збиралася будити собі на зміну Тетяну, як раптом відчула чужий запах, який одразу не розпізнала. Потім зрозуміла, що це пахне дим — у неї щось горіло. Вона, звичайно, сполошилася — треба ж здати чергування в порядку: обдивилася всі розетки й вимикачі, глянула на електричний чайник, пішла на веранду перевірити газову плитку. Все кругом було в порядку. Тоді вона запідозрила, що забула вимкнути газовий балон у літній кухні, де звечора варила собаці кашу на завтра. Ну нема, щоб перейти туди з хати — тут був хід через комору. Так не захотіла торохтіти й будити своїх домочадців, тому пішла знадвору. Обдивилася все в кухні, заглянула навіть в сарай і в льох — ніде нічого не горіло. Вона ще постояла на подвір’ї, придивляючись і принюхуючись, звідки це може нести димом, а потім направилася в хату. На самому порозі її обхопили ззаду, заткнули рота кляпом, зав’язали очі ганчіркою, кинули на стілець і прикрутили до нього.

Переступники надивилися легковажних фільмів про злодійства, подумала Любов Петрівна. Десь підпалили сміття, щоб викликати підозру в пожежі, і вивчали, куди вона побіжить гроші рятувати. Видно, підглядали у вікно, як вона металася по хаті, потім слідкували за нею надворі. А вона їх розчарувала, бо навіть не подумала про скляну банку з грошима, нещодавно закопану на грядках з цибулею, — там їй ніяка пожежа не страшна.

— Де гроші? — почула вона запитання, вимовлене здавленим голосом прямо над своїм вухом. — говори, с…! Спотворю! Уб’ю!!

Любов Петрівна цей приглушений голос витлумачила не так, що бандити бояться зчиняти ґвалт, а так, що вони хочуть залишитися невпізнаними нею, і вона щосили намагалася згадати, хто це говорить, кого це вона лікувала від туберкульозу, але такого випадку взагалі не пам’ятала. Та й не могла пам’ятати, бо хоч цей терорист, справді, був туберкульозним і, справді, взнав про цілительку через лікування у неї. Та лікувався тут не він, а його мати і не від туберкульозу, а від рожі. Він просто колись привозив матір сюди й побачив тут велику чергу. Тоді й подумав про бабині прибутки й про те, щоб добратися до них. А своїй дівчині він набрехав навмисне, щоб вона робила те, що йому треба було.

Та незабаром бідна жінка зрозуміла, що помилялася, — нападники виманили її з хати не якимсь безневинним вогнем, а правдивою пожежею. Вона почула, як поблизу неї загоготів вогонь, і відчула гаряче повітря, що йшло з того боку. І вже про себе не думала, намагалася подати знак тривоги тим, хто залишався в хаті. Хоч як там не термосили її, як не допитувались про гроші, як не били, а вона тільки звивалася всім тілом, щосили голосила, видуваючи повітря через ніс, била ногами об землю. Нарешті їй вдалося перекинути стілець і разом з ним впасти. В мить падіння вона зрозуміла, що втрапить головою на кам’яні сходини веранди, але щось змінити вже не встигала.

Тетяна проснулася без видимих причин, але одразу зорієнтувалася в подіях, хоч і відчула, що трохи запізнилася. За мить вона була вже на ногах, виглянула зі своєї кімнати, переконалася, що хазяйку терзають на вулиці й вирішила застосувати вже випробуваний метод — відволікти увагу злочинців на себе. Вона вийшла з кімнати і тільки намірилася якось дати про себе знати, як почула голос Ігоря Свиридовича.

— Хто тут?

— Це я, не хвилюйтеся, — сказала вона. — Перейдіть в мою кімнату, де вас не шукатимуть, і ждіть. Я скоро звільнюсь і виведу вас звідси. А якщо зможете, то через вікно виберіться на вулицю, бандити стоять біля порога і не побачать вас.

— Де Любов Петрівна?

— В безпечному місці, — сказала Тетяна, не уточнивши, що там і як, бо й сама того не знала.

Те що вона побачила, виглянувши з дверей, її жахнуло: Любов Петрівна нерухомо лежала на землі у якійсь дивній позі. В темряві Тетяна не зрозуміла, що жінка була прив’язана до стільця, але побачила, що її голова лежить на сходинах, а біля неї метушиться Андрій, намагаючись зрозуміти, жива його жертва чи ні.

— Подай води! — наказав він, і Тетяна побачила, як з темряви вийшла знайома вже дівчина.

— Як я тобі її подам? Тягни тітку під кран, — огризнулася дівчина.

— Ні з місця! — закричала Тетяна. Вона припустила, що у Любові Петрівни може бути черепна травма, тоді її не можна чіпати, не те що тягати по землі: — Відійди від жінки!

Нападники здивовано перезирнулися і раптом обоє притьмом кинулися до неї.

— Ах ти зараза! Як ти тут знову опинилася?

Тетяна шаснула назад у хату й ткнулася сховатися за дверима вітальні, але там щось стояло. Вона обережно торкнула ногою той предмет. Це виявився малий стілець, на зразок дитячого, на якому любила сидіти Любов Петрівна, коли перебирала трави. Тетяна тихо стала на той стілець і підняла над головою п’ятикілограмову гантель, яку перенесла сюди ще вдень. Щоправда, прокинувшись і упевнившись у відкритому розбої, на який зважилися недавні лихі знайомці, вона встигла видобути з-за припічка той пістолет, про який казав Ігор Свиридович, і зараз ця зброя була при ній. Але вона годилася для крайнього випадку.

— Шукай діда, — пошепки наказав чоловічий голос дівчині. — І не церемонься з ним. А я займусь молодухою.

Судячи по звуках, дівчина пішла в кімнату Ігоря Свиридовича, і Тетяна похвалила себе за кмітливість, що порадила йому змінити місцезнаходження. Сам же головний бандит ступив на поріг вітальні й завмер, виважуючи, де може бути Тетяна. Як не дивно, він вже зовсім осмілів, повірив у власну скору й остаточну перемогу, тому підсвічував собі ліхтариком. Ось він обережно повів ним за двері вітальні, освічуючи підлогу й розглядаючи, чи не стоїть там хтось. У Тетяни серце опустилося в п’яти, адже в світлі ліхтаря вона нічого не бачила перед собою і не змогла б чинити опір. Але бандит, зауваживши ніжки стільця, заспокоївся, почав розглядати інші ділянки кімнати. Здавалося, що він так стоїть сто років, а полум’я тим часом вже діставало в хату, затягувало кімнати димом, погіршуючи й без того нульову видимість через темряву, заважало дихати. В горлі Тетяни стояла пирхота, яка ось-ось могла спричинити кашель. Крім того, треба було рятувати від вогню Ігоря Свиридовича і віднести подалі від хати непритомну Любов Петрівну. Тетяна не могла більше чекати, вона зняла з пальця обручку й кинула її подалі від себе, щоб склалося враження, що вона намагається врятуватися втечею через вікно. Бандит кинувся на звук, і Тетяна, щойно він зробив крок, з розмаху кинула на його голову свою гантель.

Падіння непритомного рецидивіста супроводжувалося страшенним грюкотом, на який сюди прибігла дівчина. Видно, вона подумала, що її співмешканцю потрібна допомога у зв’язуванні заваленої на підлогу «молодухи».

— Як ти тут? — запитала вона.

Тетяна ще не встигла оговтатися від радості, що хоч на деякий час знешкодила основного противника, як тут налетіла ще й оця шавка. Тому вона автоматично вихопила з-за пояса пістолет і довбонула рукояттю дівчину по тімені. Та звалилася на підлогу, і Тетяна кинулася назад у прихожу.

— Ігорю Свиридовичу! — голосно погукала вона. — Ви де? Можна виходити!

Але на її крик ніхто не обізвався. Перемагаючи дим і язики полум’я, яке вже витанцьовувало в кімнатах, особливо біля вікон, вона заскочила в усі спальні, шарпонула по постелях і диванах — Ігоря Свиридовича ніде не було. Тетяна намагалася згадати, звідки лунали кроки дівчини, яка мала завдання знешкодити господаря, але їй здалося, що та його навіть не знайшла. Отже, він встиг покинути дім через вікно, — подумала Тетяна і вискочила на вулицю.

Любов Петрівна лежала так само непорушно, як і раніше. Довелося обережно піднімати її за плечі, щоб відтягти на безпечну відстань від полум’я, яке вже охопило майже всю хату. Тільки тепер Тетяна виявила, що жінка мала зав’язані очі і була прикута до стільця, а в її рот бандити запхнули таку велику ганчірку, що як тільки бідолашна витримала таке знущання над собою. Відчувши обережні дотики й зрозумівши, що біля неї знаходиться хтось доброзичливий, жінка застогнала. Тетяна, спотикаючись і розмазуючи по обличчю піт і кіптяву, побігла в кухню за ножем, затим повернулася до Любові Петрівни і звільнила її від мотузок, пов’язки на очах і кляпа.

— Ігор… — відразу простогнала жінка.

— Йому нічого не загрожує, — заспокійливо сказала Тетяна, оглядаючи голову Любові Петрівни. Не виявивши глибоких ран, вона сміливіше потягла її з двору.

— Документи, — знову ледве чутно промовила та. — В середній шухляді комода, там старий ридикюль. Врятуйте його.

— Зараз, — Тетяна відтягла Любов Петрівну за ворота і залишила саму.

У дворі, добре освітленому полум’ям, вона озирнулася. Побачивши простирадло, яке висихало на мотузці після прання, зірвала його, швидко змочила під краном і накинула на себе. В такому вигляді пірнула назад у хату. Там знову почала голосно гукати Ігоря Свиридовича, а тим часом заскочила у вітальню, полапцем знайшла комод, пару разів тикнувшись мимо нього, нарешті відкрила ту шухляду, що треба було, і знайшла там щось на зразок шкіряної сумки. Спочатку взяла той предмет, а потім засумнівалася, що то ридикюль з документами, рвучко витягла всю шухляду й з нею понеслась на вулицю. Коли була вже на порозі, продовжуючи гукати Ігоря Свиридовича, раптом почула відгук — їй здалося, що десь у переході між хатою і літньою кухнею пролунав задавлений кашель. Не випускаючи з рук своєї ноші, Тетяна подалася в напрямку почутого звуку. В хаті вже все горіло, і треба було бігти прямо через завісу полум’я. Але вона про це не думала.

Справді, зразу за дверима переходу Тетяна спіткнулася об лежачого Ігоря Свиридовича. Сліпець навіть не намагався рухатися. Тетяна відставила ящик з документами, накинула на чоловіка мокре простирадло, вправно закинула його собі на спину. І в такому положенні, притримуючи однією рукою врятованого господаря, а другою шухляду з документами, через літню кухню — бо тут було безпечніше — вивалися на свіже повітря. Нарешті вони всі були в безпеці, розташувавшись табором за ворітьми.

З обох кінців вулиці до них уже бігли люди. Дехто мав при собі відра, інші несли домашні аптечки, а хтось біг просто так.

І тут Тетяна згадала, що в полум’ї залишилося ще двоє людей. Не гаючи часу, не чекаючи підмоги, вона знову побігла в хату, обмотавшись мокрою тканиною. Горіли вже не тільки дерев’яні частини, вікна й двері, перекриття й стеля, а й стіни, не кажучи про дах, який перетворився на суцільне багаття, в якому з потріскуванням і гоготінням ятрилася випущена на волю нищівна стихія.

Дівчину вона знайшла швидко і підтягла ближче до виходу, потім взялася шукати її співмешканця, якого та називала Андрієм. Але чоловіка на тому місці, де він упав від Тетяниного удару, не було. Зате чувся його кашель далі біля вікон. Ага, зафіксуємо, де він є, нехай почекає, подумала Тетяна і, не довго вагаючись, повернулася до дівчини. Вхопивши за комір, повзком виволокла її надвір. Доправляти врятовану до воріт не стала — не хотіла втрачати час. А тому залишила біля колонки з водою — пожежа туди ще не діставала. Третій захід у вогонь здавався Тетяні закономірним і після двох перших, що закінчилися успішно, майже безпечним. Зупинити її було нікому, бо люди, які прибігли на допомогу погорільцям, клопоталися біля Огнєвих, бачачи, що хату вони вже не врятують.

Тетяна підбігла до порогу, ледве розрізняючи між довгими червоними язиками пащі, що пожирала будівлю, дверний проріз, коли стіна диму й полум’я полихнула ще дужче, зайшлася іскрами і розпласталася по землі.

— Таню! — почула вона жіночий крик, і разом з цим її постать, загорнуту в біле, підім’яло під себе гарячою хвилею й відрізало від світу.

Останнім сприйняттям Тетяни був не цей крик, а власна думка про те, що вона мусить не підставляти під удар Ігоря Свиридовича й сховати його пістолет до того, як тут з’являться офіційні особи. Може, саме це й врятувало її, бо неймовірним зусиллям волі вона, притиснувшись до вологої після ночі землі, відповзла від небезпечного місця, вся охоплена танцюючим вогнем.

До неї вже спішили на допомогу, хтось збивав полум’я, хтось зривав палаючу ганчірку, а хтось просто плеснув на неї водою. Щоб там не допомогло, але Тетяна не згоріла. Натомість, похитуючись, піднялась і побрела в бік кущів, махнувши рукою, щоб за нею не йшли. Вона мала такий вигляд, наче її замутило. Під віттям же нахилилася до самої землі і довго людям видно було тільки її зігнуту спину. Затим вже більш твердим кроком Тетяна повернулася до гурту, витираючи обличчя.

— Як тут мої порятовані? — запитала втомлено, бачачи, що всі троє вийнятих нею з пожежі людей прийшли до тями й сидять, обіпершись спинами об паркан і витягнувши в бік вулиці ноги. — Скоро приїде Грицько і відвезе вас в лікарню, — заспокоїла вона їх.

— Господи, та в тебе все волосся згоріло! — простогнала Любов Петрівна.

— Правда? — Тетяна провела рукою по мокрій голові. — Переживемо, — сказала спокійно. — Мені б одягтися, я змерзла.

В цей час дівчина, яка була причетна до виникнення пожежі, почала подавати ознаки занепокоєння. Спочатку вона непомітно відсунулася подалі від Любові Петрівни й Ігоря Свиридовича, користуючись тим, що поки що вони на неї не зважали. Потім сміливіше відкотилася вбік від них, нарешті рачки полізла в кущі живоплоту. Метушливий натовп, не знаючи хто вона і яку роль відіграла в цій трагедії, не заважали їй приходити до тями, бо серйозних поранень на ній не було, а шок кожний переборює по-своєму. Скоро в нічній імлі, яка тільки-тільки починала розсіюватися, її зовсім не стало видно. Коли про дівчину згадали, то знайти її вже не вдалося.

— Хто то була за одна? — запитав хтось із сусідів у Тетяни.

— Не знаю, прийшла пізно ввечері, сказала що їй потрібні якісь рідкісні трави. Любов Петрівна вже відпочивала, тому я запропонувала їй залишитися тут на ніч.

Любов Петрівна, почувши ті слова, полегшено зітхнула — не треба буде розбиратися з підпалом, давати комусь пояснення, когось звинувачувати. Вона мало вірила в дієвість слідчих органів і взагалі в справедливість судової системи. То для чого затіватися? Її більше всього непокоїв стан здоров’я Ігоря Свиридовича, який отримав чималі опіки і потребував серйозного лікування. Народних методів тут було не досить.

Перемагаючи біль від заподіяних бандитами травм, Любов Петрівна піднялася й почала надавати чоловікові першу допомогу, причому обробляла опіки й робила перев’язки досить професійно — звичайно, цілителька має добре знатися також і на офіційній медицині. Нічого дивного.

На світанні, коли згарище, все-таки залите водою, лише подекуди диміло, приїхав Грицько і відвіз постраждалих в лікарню.

Про відпочинок на морі можна було забути — Тетяну знову госпіталізували, тільки на цей раз з опіками обличчя й кінцівок. Грицько залишив постраждалих від вогню в приймальному відділенні, де їх уже оглянув черговий лікар і тепер ішло оформлення офіційних паперів, а сам піднявся слідом за лікарем в його кабінет. Той уже сидів у кріслі й розмовляв по телефону, і, як зрозумів Грицько, саме про нових пацієнтів. Побачивши відвідувача, лікар завершив бесіду й привітно показав Грицькові на крісло біля стіни.

— Ваша дружина затримається у нас тижня на два-три, а потім долікується вдома, — повідомив Грицькові головний терапевт районної лікарні. — І буде як новенька.

— У вас же немає опікового відділення, — сказав Грицько. — Дайте направлення в область.

— Ми її у себе залишимо. Не хвилюйтеся, наших можливостей вистачить, щоб подужати її травми. А ось вашого тата доведеться везти в область, тут ви маєте рацію.

— Це не тато, — невдоволено буркнув Грицько.

— Ну тесть, яка різниця? Йому потрібна буде пересадка шкіри, а там це зроблять краще.

Грицько тільки засопів, не вдаючись у подробиці, що його дружина постраждала в домі абсолютно чужих людей. Для чого? Ще причепляться з запитаннями, чого вона там була вночі.

— А з літньою жінкою що? Тобто… — Грицько замішався, — яку звати Любов Петрівна.

— З нею все гаразд. Зараз цій хворій нададуть допомогу, оброблять і перев’яжуть рани, і забирайте її додому. Вона, як кажуть, відбулася переляком. Щоправда, десь отримала травми, не типові для пожежі.

— Що за травми?

— В основному зчесана шкіра, садна й синяки по всьому тілу. До речі, тут не було криміналу?

— Втікала од вогню і падала, напевне, от і травми. А про кримінал нічого не скажу. З чого ви взяли про нього? — переконливо щиро вдивився в лікаря Грицько, попереджений Тетяною, що про підпал краще помовчувати, а останні деталі вона йому взагалі не встигла розповісти.

— А в неї синці мають таку природу, наче її перев’язували міцними мотузками. Отут, — сказав лікар, показуючи на зап’ястя, щиколотки і верхню частину тулуба. — Крім того, в неї є чималенька рана на голові і загалом відмічаються деякі ознаки струсу мозку.

— Так, — не знаючи, як реагувати на сказане, протягнув Грицько. — Може, вона, рятуючи майно, щось виносила на собі, зв’язане мотузками, впрягалася в них, тягла, забивалася, подряпувала себе. Стара жінка, що ви хочете.

— Може, — погодився лікар. — Але то все в неї загоїться в домашніх умовах. Тут потрібен тільки час і гарний сімейний догляд. Нехай тижнів зо два побільше спить, гарно харчується і гуляє на свіжому повітрі.

В кабінет заглянула жінка в білому халаті.

— Можна?

— Заходьте, — дозволив лікар і встав з-за столу, простягаючи Грицькові руку для прощання. — Пробачте, у нас тут нагальні справи. Ще запитання є?

— Є, — заквапився Грицько. — Хто відвезе… Тобто, хто доправить Ігоря Свиридовича в область?

— Якраз, коли ви зайшли, я домовлявся з опіковим центром лікарні імені Мечникова. Вони згодні його прийняти.

— Дякую. А відвозитиме хто?

— А, — лікар вдарив себе по чолу. — Ми, звичайно. Пробачте, я не зрозумів запитання. Сьогодні під кінець дня він буде там, ввечері можете відвідати його. До побачення.

Любов Петрівна вже сиділа на лавочці біля входу в лікарню. Вигляд у неї був жалюгідний: найперше кидалася в очі накинута поверх бинтів, намотаних навколо голови, брудна від кіптяви хустина; порівняно чистий одяг був страшенно пожмаканим, на руках і ногах виднілися численні пластирі й місця, просто оброблені зеленкою, ступні ніг — босі.

Чесно кажучи, Грицька просто мало било життя, чи отримані уроки не йшли йому на користь. От вчора ввечері розповіла Тетяна, що на них може бути напад, сказала, що готується до відсічі бандитам, а він слухав і не уявляв, що це насправді може статися. Наче вона йому казку читала. А як побачив уранці, що у них скоїлося, — розгубився, як останній слинько. Скільки ж іще можна його вчити?

Або ось з Огнєвими. Сам же сказав їй, що вони йому подобаються, що він хотів би їм допомогти, що непокоїться про них, бо вони нагадують йому батьків, а як сталося нещастя, — про все забув. Добре, що хоч тепер згадав слова, сказані тоді Тетяною: «Ота поговірка, що людина мусить народити дитину, збудувати дім і посадити дерево, є неповною. А від цього усічення — майже аморальною». «Чого?» — запитав здивований Грицько, який не звик критично обмірковувати загальновідомі істини, а фактично, не володів звичайною ініціативою філософствувати про життя. «Тому що людина ще мусить доглянути своїх батьків, і, може, це — найголовніший обов’язок, бо саме він робить її людиною». Отак! І додала роздумливо: «А в мене батьків немає. Отже, мені судилося когось іншого доглянути. То чому б не їх?». Він ще тоді радів, що вона вирішила запросити Огнєвих замешкати в її хаті. А тепер ні про що не подбав би, якби не побачив Любов Петрівну у такому плачевному стані. І куди вона, вийшовши звідси, подалась би, сердешна? Жах! Грицька аж у піт кинуло від власного лаповухства.

— А чого ми зажурилися? — звернувся він до Любові Петрівни на манер лікарів, торкаючись її руки. — Забирайтеся швиденько в машину і поїхали додому.

— Який дім? — заплакала жінка. — Там навіть сараю не залишилося. Все спалили, нелюди. Навіть мої трави. А я ж їх так ретельно збирала й сушила, так старалася! Там було запасу років на два-три. Що ж я тепер робитиму…

— Поїхали, поїхали! Забудьте про те село. У нас, слава Богу, є для вас запасний варіант. Відсьогодні житимете в Славгороді, в Тетяниній хаті. Ми з нею вам зручності там влаштуємо. І буде все, як в кращих домах, — з легким серцем говорив Грицько, радіючи, що у нього така чудова дружина і що він може виручити з біди таких гарних людей, як оці Огнєві. — Зараз ми заїдемо до нас, переглянемо весь одяг, що залишився від моїх батьків. Може, вам щось на першій порі підійде, то візьмете. А потім все, що треба, наживемо. На щастя, всі живі залишилися. Це головне.

— Дякую, — відгукнулася жінка. — Ми в боргу не залишимося. Мені б тільки Ігоря на ноги поставити. А там ми вам не завдаватимемо клопоту.

— Навіть не думайте про це! От живіть, як біля своїх людей, і все. Та вам про це краще моя Тетяна пояснить. У неї ціла теорія є про долю, людське призначення й таке інше. Я в цих матеріях не розбираюсь. Але від себе ми вас нікуди не відпустимо. Це наше остаточне рішення.

— А ти ж чий будеш? — раптом запитала Любов Петрівна.

— Я? — Грицько з несподіванки оглянувся на співрозмовницю, що сиділа позаду. — Моє прізвище Летюк, це татове, а мамине дівоче — Куропат.

— Летюк… — повторила Любов Петрівна. — Не знаю… Може, він нетутешній?

— Ага, — Грицько посміхнувся. — Мама з ним познайомилася, коли він був солдатом термінової служби і їх присилали в наш колгосп на збирання врожаю. А родом він з Закарпаття.

— А мама твоя в дівоцтві дуже вродливою була, веселою, подільчивою. Все біля хати нові сорти квітів розводила і з людьми насінням і корінцями ділилася. Тоді це тут було новиною, і всі дивувалися, звідки воно в неї.

— Хіба ви її знали? Ви ж приїжджі.

— Ні, не знала, — вже сухіше відповіла Любов Петрівна. — Люди розповідали.