Аферистка

Розділ 6

Звістку про те, що для неї є гарна травниця, Тетяна сприйняла з ентузіазмом — час збігав швидко, літо минало і треба було використовувати будь-яку нагоду й кожну хвилину, щоб покращити своє здоров’я, яке зазнало тяжких випробувань. Над усе їй подобалося, що ця жінка мешкала в покинутому хуторі, де є повно зелені, на грядках ростуть чудові чисті овочі і поряд тече Дніпро. Там можна вволю побігати босоніж, прогріваючи підошви ніг розтертим і нагрітим на сонці чорноземом. Звідкись вона знала, що саме такі нехитрі процедури дерматологи рекомендують для загартування шкіри, позбавлення від грибків, екзем, лишаїв чи інших неприємних захворювань, спричинених зниженням імунітету. Може, їй це казали в Києві, коли лікували алергію? Байдуже. Головне, що це їй піде на користь. А ще там можна купатися в річці, вигрівати кістки на розпечених валунах, розкиданих вздовж берега, приймати сонячні ванни і витримувати строгу дієту, про яку казав Грицько. Чудово!

Не підходило їй тільки те, що ця травниця пропонувала таким пацієнтам на термін лікування повністю перебиратися до неї. Не могла Тетяна тепер залишати Грицька одного, особливо вночі, коли поряд нікого немає. Ні, її непокоїли не амурні інтереси, про які найперше, може, й він подумав би, якби вона йому прямо про це сказала. Тут було інше. Як відомо, нормальні люди подароване назад не забирають, за будь-яких обставин. А тут ось якийсь сумнівний прищ пообіцяв приїхати й забрати назад машину. Ніхто не заперечує — подарунок цей надзвичайно дорогий і, як розповів Грицько, свого часу він був зроблений зопалу, тому будь ласка: вам — ваша машина, нам — наш спокій.

І все-таки, і все-таки… З урахуванням побачених фотографій, знаючи тепер, ким є той горе-родич, над цим варто було розкинути мізками. І Тетяна розкинула. Виходило, що від дня Грицькового розлучення до сьогодні проліг більший проміжок часу, ніж термін його подружнього життя з Кариною. І весь цей час подарована машина залишалася в нього, бо про неї ніхто не згадував: ні Карина, ні її щедрий братик. Значить, вона була їм непотрібна, не вписувалася або в стиль життя, або в конкретні його умови. Що ж тепер у них змінилося, які кардинальні події відбулися, що підхльоскують до настільки ґрунтовного перегляду своїх недавніх вчинків? Зміни на краще? У таких відірваних субчиків, якими були надбані Грицьком «близькі», це навряд. А зміни на гірше ведуть за собою, як невідворотній наслідок, безгрошів’я. Отже, молодик їде до Грицька вибивати з нього гроші, а приводом до цього вибрав машину. А це вже серйозно, бо Грицько на ній все-таки їздив, що на ній позначилося. Значить, причепитися негіднику буде до чого.

Це доволі відома авантюрна операція — під якимсь слушним приводом втюрити людині коштовний подарунок, витримати чималенький термін, а потім знайти зачіпку для розірвання колишніх стосунків і для здирання процентів за користування подарованим.

Отже, як зазвичай буває в подібних випадках, спочатку Грицькові запропонують купити машину в колишнього родича, а в разі його незгоди — оплатити амортизацію. Причому амортизацію нарахують так, що вона складе суму, не меншу залишкової вартості машини. Наприклад, визначать пробіг і застосують для його оплати таксистські тарифи. Хоч круть-верть, хоч верть-круть, а проблем і неприємностей Грицькові не минути, як не обійтися без побитої пички.

Як Тетяна, передбачаючи такі ускладнення, могла залишати Грицька віч-на-віч з ними? Як могла ризикувати, дозволяючи лихим людям нав’язувати недосвідченому й простодушному хлопцю бандитські розбірки? Ніяк. Мусила боронити його сама всіма засобами. Причому так, щоб і самому Грицьку про це не сказати, бо є в даній ситуації така вкрай незручна, навіть небезпечна річ, як чоловіча самовпевненість, зарозумілість, пиха і ще всяка мура, про яку добре тільки патякати.

Не підозрюючи, яку гірку пігулку підготувала йому доля, Грицько нарешті вгомонився й задрімав, а дівчина лежала, не склепивши повіки, зітхала і ще довго шукала вихід із обставин, в які він потрапив, довго продумувала підходи до нього, нарешті зважилася. Вранці розбудила його на роботу і, поки він збирався, із залишків вчорашньої святкової вечері зготувала сніданок.

— Їж сам. Я снідаю тільки кавою, — попередила вона Грицька. — До того ж я маю перед від’їздом забігти додому, там і перекушу щось.

— Перед яким від’їздом? — отетерів Грицько. — Ти ж щойно приїхала? І для чого тобі додому, де все без тебе стоїть пусте й безжиттєве? Тепер тут твій дім.

— Так, дякую. Мені треба було в Дніпропетровську вийти, але ти мене ждав у Синельниковому, і я вирішила не затримуватися. Тепер спокійно з’їжджу туди й сюди, мушу в банк заглянути.

І це була правда. Тетяна зі змішаним почуттям радості, подивування й сумніву дізналася, що має в своєму розпорядженні декілька банківських сейфів, де зберігаються не тільки гроші, але й документи на нерухомість, і, що наразі було особливо важливо, деякі засоби особистого захисту від нападників. Зрештою, подумала вона після першого приголомшення, викликаного цим відкриттям, нехай в усній формі, але саме на її користь було зроблено заповіт. То хіба не треба поважати волю заповідача? А потім вона зрозуміла, що має подбати про збереження цих коштів, і не просто збереження, а зробити так, щоб вони працювали, а не ховалися в залізних ящиках. Але в Москві вона побоялася відкривати депозитні вклади, бо не хотіла користатися знайденими документами на інше ім’я, на ім’я людини з російським громадянством. Хтозна, до чого воно могло б її привести. З цим ім’ям їй вистачало інших клопотів. Тому там вона нічого змінювати не стала. А Проталіна Тетяна Іванівна, вона напевне знала, нічим себе не заплямувала і може спокійно й безпечно користуватися своїми правами зберігати гроші на банківському рахунку. Принаймні те, що ховав в собі Ю-Банк, можна було спокійно довірити депозиту на це ім’я. Ось для цього й для дечого іншого Тетяна поспішала в обласний центр.

— Так у скільки тебе сьогодні зустрічати назад? — безтурботно запитав Грицько, коли вони удвох дійшли до Тетяниної хати і мали тут розстатися.

— Не треба мене зустрічати.

— Чому це?

— Не хочу звикати до зайвої уваги, — не помічаючи Грицькового занепокоєння, відповіла Тетяна. — Сьогодні залишусь вдома, а завтра постараюсь знайти ту жінку-травницю, про яку ти казав, і влаштуюсь у неї на два тижні. А ти відпочивай, збирайся з думками.

— Таню, — захникав Грицько, — ми ж учора домовилися, що не розлучатимемося більше. Ти мені обіцяла. Пам’ятаєш?

— Ого-го! Коли це ще буде? Для чого давати людям привід язиками плескати? Ну переночувала я в тебе одну ніч, так це ще можна зрозуміти. А як почну щоночі до тебе бігати, то про мене інше подумають. Скажуть, що я в гульки пустилася, це негарно. Ти маєш дбати про мою репутацію.

— Як «коли буде»? Давай прямо завтра розпишемося! Репутація… Я сьогодні ж піду в сільраду і попрошу назавтра нас розписати.

— Завтра будній день, ти мусиш працювати, а не по Загсам бігати, — нагадала дівчина. — До того ж, в мене сукні відповідної немає.

— Та наплювати! — Грицько спересердя колотив себе кулаками по боках. — У мене теж немає. А вони тільки по буднях і розписують, щоправда без урочистих церемоній, а тихо-мирно. Так що, домовлятися?

— Назавтра?

— Так.

— А не пошкодуєш, що квапився?

— Яке квапився? Вже цілий вік чекаю! Увесь Славгород на мене дивитися втомився.

— Гаразд, домовляйся, поки я не передумала.

— Значить, я негайно подаю заяву від свого імені, а ти з цього моменту вже вважаєшся моєю нареченою і маєш повне право ночувати у свого жениха. Отак!

— Отак! — повторила за ним Тетяна. — Розпишемося і проводитимемо медовий місяць в різних місцях.

— В різних? Чому?

— Ну, я лікуватимуся у травниці, а ти кукуватимеш вдома.

— Так поки в мене є машина я тебе возитиму туди й назад.

— Добре, якось влаштуємося.

— Я по тебе виїду до вечірньої електрички на Запоріжжя, — попередив Грицько.

Грицько пішов на роботу. Йому зробилося легше на душі, проте він не припиняв думати про те, що справді тиха Тетяна змінилася, й тепер не знаєш, чого від неї ждати. Така заповзятлива, самостійна, що у неї ні в кому немає потреби. Поза сумнівом, вона порядна й надійна, з розвиненим почуттям міри й такту, але надто… Як сказати? Навіть не норовлива, а радше незалежна. Треба скоріше її загнуздувати, бо відтак вона й зовсім одиначкою залишиться. А така розумна й обдарована на жіночість людина не повинна пропадати!

Мотатися на лікування до травниці Тетяна відмовилася. Що то за лікування наїздами, коли вимагається не просто пити-їсти, виконувати рекомендації дієти й робити процедури, а взагалі дотримуватися іншого режиму життя? Треба забути про турботи, скинути з себе всі клопоти, припинити хвилюватися з приводу й без, менше забивати голову телевізором і більше вчитися спорідненню з природою у свійських тварин, зокрема у кішок. Отак вміти споглядати довкілля, жити за годинником сонця й дбати тільки про себе, як вони.

Наразі Тетяна собі цього дозволити не могла, хоч Грицькові сказала, що не бажає починати своє подружнє життя з частих і довгих відлучок з дому.

— Кажуть, як проведеш медовий місяць, таким і все життя буде, — сказала вона. — Хоч тиждень-два побудемо вдвох нерозлучно, а потім знову пірнемо в поточні справи й турбації. До того ж мені не завадить призвичаїтися до нових обов’язків, навіть до думки про те, що я заміжня. Це все непросто, воно вимагає часу й терпіння.

Грицько знайшов Тетянині міркування слушними й погодився з ними.

А Тетяна потай готувалася зустрічати одіозне нашестя, і ждала його не вдень, як усі люди, а вночі — такий своєрідний, як на її думку, гість збирався сюди прийти. Була впевнена, що для такої афери, яку він, очевидно, затіяв, нічний візит є більш істотним — так чинять усі бандити. Ну, хоча б тому, що вночі намічену жертву зручніше застати вдома, та й свідків менше, як не кажи— це теж важливо.

Справді, на світанку третього дня після реєстрації їхнього шлюбу у вікно скрадливо постукали.

— Це твій колишній благодійник, — тихо сказала Тетяна. — Відкривай і нічого не бійся.

Грицько, ще не очунявшись од міцного передранкового сну, не звернув уваги на дружинині слова, чортихнувся й пішов відкривати, на ходу одягаючи спортивні штани й домашні пантофлі. На його неприємне подивування Давид заявився не сам, прихопив з собою якогось качка з явними ознаками німоти. У обох був підозрілий, зацькований вигляд, наче вони втекли з-під варти й оце втиралися в довіру, щоб їх прийняли за порядних громадян. Давид скидався на пониклого собаку, у якого, щоправда, ще є злість заради шматка м’яса порвати ближнього. Грицька прямо від порога качок штовхнув у груди, щоб він не висовувався на вулицю. Діло запахло гасом.

— Ти сам? — не своїм голосом запитав Давид, заходячи до вітальні.

Грицько кивнув на стільці, що стояли поряд з вікном біля столу. І той кивок Давид витлумачив, як ствердну відповідь на своє запитання.

— Це добре, — крякнув він, втомлено всідаючись на вказане місце.

— Поснідаєте? — безбарвно запитав Грицько, пересмикнувши плечима, й потягся до сорочки, що висіла за вхідними дверима на вішалці. — Чим ви приїхали?

— Давай, що маєш, — Давид трохи зіщулився, побачивши, що Грицько не зреагував на поштовх замість привітання і зовсім ні про що не здогадується, значить, нетямущий і розмова має бути довга й напутлива.

Грубий, легковірний, пустоголовий, неотесаний… — думав він про Грицька, спостерігаючи за ним. Як ота дурисвітка Карина могла подумати, що житиме з таким приматом? Стомилася вона, зараза! Можна подумати, що це вона найбільше ризикує в їхньому спільному бізнесі, а не він. Її ризик полягає в тому, щоб вчасно запропонувати клієнту надягти резинового плаща, і щоб до рота різну погань не брати. Давно вже жодної багатійки мені не підкинула, ще й та, що була, вислизнула з пастки в самий непідходящий момент, до того ж обібрала його до нитки. Немає чим навіть оцьому бритоголовому мудаку заплати за пособництво, доведеться пристрелити десь у зручному місці, якщо й тут нічого не вигорить.

Господар тим часом виставляв з холодильника залишки вчорашніх салатів, холодну яловичину й гірчицю. Наостанок подав у целофановому кульку порізаний на скибки хліб, діставши його з кухонної шафи, і відкупорену пляшку горілки — колись пригощав хлопців, які допомагали йому вдома з ремонтом.

— До чаю немає нічого, — буркнув похмуро, помітивши, як жадібно гість налив у склянку веселухи і проковтнув її одним махом, затим кивнув своєму супутнику, щоб і він пригощався.

Після цього горілки в пляшці залишилося на самому денці і вона перестала цікавити прибульців.

Грицько встромив у розетку вилку електрочайника. Затим знову підійшов до вішалки, густо захаращеної своїм повсякденним одягом, розсунув те ганчір’я і зняв з гачка ключі від машини, неквапом поклав перед Давидом.

— Ось твоє добро, забирай, — сказав без серця. — Всі документи лежать в машині, в бардачку, де й були.

— Це ти, я бачу, наладився дешево обійтися, — проказав гість, енергійно жуючи яловичину. — Ти ж користувався машиною?

— Звичайно, але не часто. Потреби не було.

— Ну, а платиш чим? Оцим їдлом? — він кивнув на стіл з наїдками. — Хочеш відбутися простим угощєнієм?

— Не подобається — не їж, — настовбурчився Грицько. — Я не розумію тебе.

— Я кажу, що ти перед усіма тутешніми сучками красувався своєю жлобською харею на моєму «мерсі», а тепер жбурляєш мені ключі й натякаєш, щоб я забирався геть, подякувавши тобі за це.

— Говори по-людськи, — заграв щелепами Грицько. — Ти мені цю машину для чого давав? «Дарую на щастя!» Забув? І що, я мав на неї дивитися?

— Але хіба ти не розумієш, що за всі блага в житті треба платити?

— Я так і робив. Жив з твоєю сестрою, піклувався про неї. До речі, возив на цій машині, як ти їй пояснив свій широкий жест. Я не заперечую — такий дорогий подарунок треба повернути, якщо наш шлюб розпався. Скажи за все спасибі і забирай своє добро!

— Ти не тільки Карину возив, ти й без неї їздив, бо вона давно тут не живе.

— Он як? — Грицько засміявся. — Останнім часом я просто підтримував твою машину в робочому стані і наїздив на ній рівно стільки, скільки коштували мої послуги механіка, безкоштовного шофера для твоєї сестри і по сумісництву лоха, якого вона вдало закадрила. Здається так ти розцінював наш шлюб?

— Гаразд, проїхали, — недбало махнув рукою Давид. — Я не припускаю, що така машина зайва в твоєму дворі. Сплати мені її вартість і володій далі по повній програмі.

— У мене немає таких грошей, — просто відповів Грицько, намагаючись не дуже розкривати рота від подивування. — Це спокуслива пропозиція, але, на жаль, я не можу її прийняти, пробач.

— Ти все зрозумів із сказаного? Здається, ні. Отже, має значення не тільки те, що ти можеш, але й те, що я хочу, — вискаливши зуби в уявно люб’язній посмішці, сказав Давид. — Мені потрібні гроші, і ти мені заплатиш за машину, якою користувався і продовжуєш користуватися!

Грицько зблід і стик кулаки, але не встиг він і подумати про те, щоб викинути непрошених гостей з хати, як до нього підскочив качок, вдарив у сонячне сплетіння і, коли той осів на підлогу, впершись у неї коліньми, з сопінням заломив йому руки за спину.

— Ну? — запитав він у Давида про подальші свої дії, обмотуючи Грицька мотузкою, яку проворно витяг з кишені.

— Додай йому ще трохи розуму, — розпорядився той, витираючи замащений рот серветкою й важко зітхаючи після їжі.

Бритоголовий різким рухом поставив Грицька на ноги і раптом в невловиму мить вдарив головою об стіл. Удар об край стільниці прийшовся на брови, одна з яких косо потрапила на гостре ребро й розсіклася об нього. З неї заструменіла кров і почала заливати Грицькові обличчя, скапувати на груди. Грицько відпирхувався від мокротиння і мовчав.

— Ну що, сторгуємося? Чи моя машина все-таки тобі непотрібна?

— Іди геть! — закричав Грицько. — І скажи своєму костолому, щоб він відпустив мене. Так ми взагалі ні про що не домовимося.

Давид показав очима, щоб здоровань надійніше зв’язав Грицька. І той постарався на совість — тепер Грицько був обплетений мотузкою від плечей до п’ят, так що не міг і кроку ступити.

— Розумно, — між тим розважливо сказав Давид. — Краще домовитися, ніж ворогувати. До речі, у мене є ліпша пропозиція. Якщо ти так наполягаєш, щоб я забрав «мерса», то я його заберу, а ти сплатиш мені за тарифом таксі вартість зробленого пробігу. Це легко порахувати і вийде зовсім недорого. Давай прикинемо.

— Яка ти дешева шпана, — промимрив Грицько.

Він зрозумів, що влип, що треба іти на якісь поступки, бо інакше ці бандити поглумляться над ним ще більше чи й зовсім уб’ють, і страшніше всього, що це відбудеться на очах у Тетяни. Не про нього мова, але це зашкодить її здоров’ю. За що дівчині отакі стреси, такі нещастя одне за другим? А раптом вони відіграються на ній? Від цієї думки Грицькові ноги ледве не підломилися. Він прислухався до спальні, але там стояла тиша. Слава Богу, — подумав він, — було б добре, якби вона здогадалася вискочити у вікно. За себе Грицько вже не піклувався, він отримував те, що заробив. Де був його розум, коли він з чужих людей привіз сюди і впустив у свій дім справжнє потереб'я?

— Ходи подивися пробіг машини, — розпорядився Давид до свого поплічника. — А ти присядь поруч, — він підійшов до Грицька з розчохленим ножем, приставив лезо до Грицькового боку й потяг його до столу, підставляючи ногою стілець. Грицько, ледве не падаючи, доскакав із зв’язаними ногами до стільця й впав на нього.

Тим часом бритоголовий вийшов надвір і пропав. Він не повернувся ні через хвилину, ні через десять хвилин.

— Без ключів він гараж так просто не відчинить, — сказав Грицько, інтуїтивно затягуючи час. — Та й нічого йому там робити. Я наїздив зовсім мало. Скільки грошей ти хочеш? Тільки врахуй, я все зразу не віддам, у мене заощаджень немає. Це діло тягтиметься довго й нудно.

— Ні, ти віддаси все і зараз, — при цих словах Давид натиснув на ніж, гострий його кінчик проколов одяг і неглибоко впився Грицькові в тіло. — Зараз ми перериємо твоє барахло, заберемо все мало-мальськи вартісне, знайдемо документи на твою хату, і ти підпишеш нам довіреність на її продаж…

— Не забудь прихопити найбільш вартісне — речі своєї сестри, — додав, осмілівши, Грицько. — Я їх виніс в сарай і там з них миші собі туалет зробили.

— Паскуда! — просичав Давид, заштрикуючи ножа глибше в бік свого колишнього зятя.

— Обережніше! — скрикнув від болю Грицько. — Вже он кров по мені тече, а ти дурієш далі. Чи по-справжньому за ґрати захотів?

Цей відчайдушний аферист — очевидний нездара, — між тим подумав він про Давида, не пручаючись і стоїчно перемагаючи біль. Він абсолютно позбавлений відчування часу й небезпеки. Та моя Тетяна давно на вулиці й уже щось робить. Недарма той комолий бик пощез.

Раптом з боку спальні почувся якийсь шерех, а потім щось з силою гупнуло на підлогу.

— Що це? — запитав Давид, перелякано шарпонувшись.

— Не знаю, — відповів Грицько. — Піди подивись, може, твій підпомагач забув про двері й увалився сюди через вікно.

Давид поглянув на зв’язаного чоловіка, прикинув, що шансів випорсатися в нього немає, й скрадливо, мало не навшпиньках підійшов до дверей спальні, тримаючи напоготові ножа. Біля відчинених дверей він зупинився, заглянув усередину, а потім чудно завмер. Грицько по зігнутій спині переступника здогадався, що той закляк чи з переляку, чи від якогось захоплюючого видовиська. Що там діється? — занервував Грицько. Хіба на Давида таке сильне враження склала жінка, невже він, як дикун, зараз кинеться на неї? Та я його… Грицько закрутився на стільці, намагаючись хоча б послабити мотузку, щоб стрибками доскочити до злочинника і своїм тілом збити його з ніг, убезпечити од нього свою дружину. Та тут Давид, не розслаблюючись, так само злякано піднявши плечі, почав задкувати од тієї кімнати.

— Руки! — почув Грицько Тетянин голос, який лунав незвично різко й з металевими відтінками. — Ніж на підлогу!

Вона вийшла зі спальні з пістолетом у руці, наступаючи на Давида й тримаючи дуло біля самого його лоба.

Давид очманів не тільки від несподіванки, не тільки від реально відчутої загрози, а ще й від вигляду цієї жінки. На ній не видно було одягу, зате всю постать окутувало біле простирадло, залишаючи відкритими тільки босі ступні ніг. На голові, повністю закриваючи волосся, біліла якась неохватна допотопна хустка, очі й половину обличчя закривали чорні сонцезахисні окуляри з великими скельцями. А те, що залишалося на виду, жахало дужче за лиховісні плахіття. Насамперед кидалося у вічі спотворене широкими рожевими шрамами чоло, ніби тут хтось вчився проводити електродугове зварювання, за що отримав на екзамені двійку і пішов вішатися. А зварка та потребувалася, бо нещодавно з цієї особи намагалися знати скальп і робили це якимсь варварським кам’яним томагавком. Оголили череп до тім’я, а потім передумали, спересердя рубонули нещасну вздовж чола і так покинули помирати. Майже та сама картина відкривалася й на підборідді. Що робилося на шиї, яку закривала хустина, можна було тільки уявити. Як легко було здогадатися й про поранення чи забиття голови в області скронь і вух, звідки на щоки розходилися ще синьо-кроваві синці з жовтуватими окантовками по краях, які припадали на куточки губ і крила носа. Сумніву не було: цій жінці зовсім недавно заново пришили всю шкіру обличчя до сусідніх ділянок тіла. Але вона вже вичухалася й трималася до біса жвавенько!

Дивна жінка мельком глянула туди, куди Давид кинув свою зброю, й задоволено хмикнула — ніж закотився аж під платтяну шафу.

— Стріляю! У своєму домі не відповідаю за вбитого! — між тим гучно говорила Тетяна, інтонаціями голосу підкреслюючи впевненість у своїй правоті.

— Хто ти? — белькотів нападник. — Я ніби тебе знаю, я чув твій голос.

— Мовчати! — закричала Тетяна. — Звільни Грицька! — наказала далі. — Розв’язати, я сказала! — ще дужче гаркнула вона, помітивши, що Давид бариться й поглядає на вхідні двері. — Твій нукер більше не прийде, не надійся. Він здох!

Давид повірив сказаному й зблід. Виконуючи наказ, повільно підійшов до Грицька і почав розв’язувати його з тремором у руках. Але незабаром перший страх він поборов і трохи відійшов від раптового ошелешення.

— Нічого ви мені не зробите. Тут є моє майно, тому я маю право прийти в цей дім, — почав він пояснювати свої козирі господарям. — За це не вбивають.

— А холодна зброя з твоїми відбитками? — нагадала Тетяна.

— Мало що я мав при собі, їдучи в глухе село, та ще й потемки. Хто це? — закінчуючи розв’язувати вузли, при цьому безтолково допомагаючи собі зубами, запитав Давид у Грицька, неначе Тетяна була неживим предметом. — Не ображайся, Гришо. Але я маю право просити гроші за експлуатацію своєї машини. Чи не так?

— Ти ж подарував мені її, — насмішкувато нагадав Грицько, розминаючи затерплі од тугих мотузок руки. — Зараз я тобі зроблю аллах верди, надам взаємну люб’язність — розкрою голову об стіл і штрикну шилом під ребра. І потім теж пораджу не ображатися. Згода?

Давид невдоволено засопів.

— А це моя дружина, — пояснив далі Грицько. — Звичайно, ти її бачив і чув, бо вона була на моєму першому весіллі. Співала тут з дівчатами. Ти ще рота на неї роззявляв, пам’ятаю.

— Зараз ти сядеш до столу і напишеш розписку, що отримав свою машину цілою-цілісінькою і ніяких — ні матеріальних, ні моральних — претензій до Летюка Григорія Вікторовича не маєш, — не відпускаючи пістолета, наказала Тетяна. І Давид скорився, так все й зробив, як йому було наказано. Тетяна підійшла ближче і нависла над ним, з огидою оглядаючи його схилені кістляві плечі. — Внизу поставиш підпис і напишеш своє прізвище. Затим вийдеш звідси, сядеш у свою машину, де в багажнику лежить зв’язаним твій полигач (та не тремти — він живий), і поїдеш куди подалі. Гришо, подай своєму колишньому родичу папір і ручку.

Грицько виконав те, що сказала дружина. А коли отримав з рук Давида розписку, то прочитав її й обережно відніс до вітальні, де поклав у шухляду поряд з іншими документами.

— Ви були праві, що захищалися, — сумирно проказав Давид, скоса поглядаючи то на Грицька, то на його дружину. — Я вибрав не найкращий метод вирішення своїх проблем.

— Головне, що невластивий тобі, нездарі, — кинула Тетяна. — Бачу, що ти й на справжнього негідника не тягнеш. Так, недобитий покидьок, не більше. Ти не альфонсом раптом підзаробляєшся?

— Ви тепер вважаєте мене виродком, — мужньо тримав удар Давид, намагаючись залагодити конфлікт так, щоб за ним услід не погналася міліція. — А мені конче потрібні гроші. Я просто хотів продати вам свою машину або якось по-іншому заробити на ній. Це ж не злочин.

— Злочин ми не дали тобі скоїти. Скажи спасибі Тетяні, — проказав Грицько, знову з’явившись у прихожій, при цьому він зібгав серветку й змочив її залишками горілки, затим цим квачем почав промокати поранені місця.

Давид пильно подивився на жінку, на дуло пістолета, яке все ще було вицілине на нього, і бігцем покинув приміщення.

Тетяна й Грицько переглянулися і подалися слідом. У дворі двері гаража виявилися відкритими і через них добре було видно вимиту й доглянуту машину. Давид с кислою міною почав її розглядати, ніби вагався, сідати за кермо чи ні.

— Ти ще нам повинен приплатити за користування гаражем і за охорону твого майна. Як це я промазала? — сказала Тетяна. — Мабуть, загоню тебе зараз назад у хату і примушу написати ще одну розписку в тім, що ти сплатиш оцей борг. Скільки, Гришо, ми йому пред’явимо? Гараж тягне ніяк не менше двохсот доларів на місяць, як у місті. Адже він опалюваний. І плата за цілодобову охорону, тобто у три зміни, — це ще тричі по стільки ж. Так, і перемножимо все це на кількість місяців. За рік вийде понад дев’ять тисяч доларів. А вона ж тут не один рік стояла.

Голос і інтонації у Тетяни були настільки переконливі, що навіть Грицько скоса поглянув, запідозривши, що вона цілком серйозно це говорить. А Давид покинув роздумувати й прожогом кинувся в салон «мерседеса», де крутонув ключ запалення. Машина загурчала і, набираючи швидкість, заднім ходом вискочила з двору. На вулиці втікач зупинився, відчувши себе у відносній безпеці, — не буде ж оця закутана у біле потвора палити з пістолета на виду у всіх. Він розхрабрився, вийшов з машини і повернувся до воріт з нахабною посмішкою на обличчі.

— Можете попрощатися зі спокійним життям, — захриплим від хвилювання й ненависті голосом сказав він. — Я вас замордую, зведу, спалю, знищу. Не пожалію ніяких грошей і напущу на вас всіх собак злочинницького світу, — сичав, як змій. — Ви пошкодуєте, що не виручили мене, коли я до вас по-хорошому прийшов.

— Бачиш, а казав, що в тебе грошей немає. Брехун, — дорікнула йому Тетяна.

— Мені потрібні гроші, це правда!

— Чим же ти оплачуватимеш роботу цілої бригади бандитів, котрі нас мордуватимуть?

— Продам машину! — вигукнув безбоязно Давид, потім скис і заспівав вже чуту тут пісню: — Купіть ви, вона ж у гарному стані.

— Ага, зрозуміло, значить ми купимо машину, а ти за наші гроші наймеш проти нас бандитів. Дотепно. До речі, — підійшла до нього впритул Тетяна, говорячи гучним розбірливим голосом, щоб її було далеко чути, — про «по-хорошому прийшов». Адже ти маєш розплатитися з тим відморозком, що купився на твої обіцянки, а тепер лежить колодою в багажнику, за його послуги. Інакше він тобі зробить все те, що ти нам обіцяєш. А грошей у тебе як не було, так і немає. Що робити? Гадаю, краще не виймай його звідти, нехай там задихнеться. Тобі за це нічого не буде. Адже це я зв’язала його й упхнула туди. Ти навіть міг не знати, що він у тебе там є, — Тетяна оглянулася довкола, побачила, що людей на вулиці ще немає, і знову підняла пістолет. — Я нещодавно була в автоаварії, де отримала сильну травму голови. Розумієш, на що я натякаю? Ага, саме на те, що за твій труп мені нічого не буде. Отож, давай топай назад у хату й у боргову розписку, про яку ми щойно домовилися, дописуй ще й плату за оцю мою слушну пораду.

Від машини почало доноситися мукання, торохтіння й борсання. Видно, заточений в багажнику бугай почув Тетянині слова, упевнився, що натрапив на чокнуту, яка навчає дурня позбавитися від нього доволі перспективним чином, і злякався. Тупоумні вихваляки, як оцей Давид, чутко ставляться до спокусливих порад. Справді, можна навіки залишитися тут, не витримавши тісноти й задухи. Та тільки не всіх це влаштовує!

Як і треба було очікувати, Давид зреагував на заколот в своєму багажнику й повернувся до машини. Та лише для того, щоб гучніше ввімкнути мотор і заглушити всякі заклики про допомогу, затим знову повернувся до Тетяни, намірившись виголосити чергові погрози. Але вона його випередила.

— От тільки для того, щоб ти переконався у безперспективності своїх погроз і у тому, що я запросто перекуплю будь-яку найняту тобою бригаду горлорізів і знищу тебе самого, я згодна дати тобі грошей. Хочеш? — здавалося, Тетяні приємно було знущатися з цього не такого вже й примітивного злодюги. — Тільки кажи щиро!

— Мені потрібні гроші, не утаю, — мимрив своє Давид. — Краще просто купіть у мене машину.

— Гришо, — позвала Тетяна. — Тобі подобається оця таратайка? Будеш на ній їздити?

— Таню, облиш, — Грицько втратив чимало крові і мав стомлений вигляд, він повільно підійшов, продовжуючи тим самим квачем, змоченим у спиртному, протирати отримані рани й спиняти кров. — Машина непогана, але кудись їхати, щоб оформити її, — це ціла морока. Я вже не кажу, що у мене насправді грошей на таку покупку не вистачить.

— Не кудись, а в Київ їхати, — нетерпляче обізвався Давид, облизуючи сухі губи й запобігливо прядучи очима туди й сюди. — Дорога за мій рахунок!

— Умовив, — погодилася Тетяна і звернулася до свого чоловіка: — Гришо, принеси мою нову сумочку. — Побачивши, що Грицько не рушає з місця, зрозуміла — він боїться залишати її наодинці з бандитом. Вона посміхнулася про себе й подумала, що нарешті натрапила-таки на нормального й порядного чоловіка. Як їй поталанило! Як добре, що вона зважилася вийти за нього заміж! Проте не час було підводити підсумки й вона додала: — Йди-йди, не бійся, ця гнида мені не зашкодить!

Грицько, нічого не розуміючи, метнувся в хату й скоро вийшов з тим, що просила дружина. Тим часом власник автівки, мов побитий пес, стояв смирно й чекав, що зараз отримає щось приємне, — всіма фібрами професійного нахлібника відчував поблажливу забаганку цієї дивної жінки кинути йому шматок ласощів. І він не помилився, Тетяна дістала з сумочки гроші, відрахувала певну суму й простягла йому, а сумку знову віддала Грицькові.

— Даруй, віднеси назад, будь ласка, — попросила його з посмішкою.

Коли Грицько відійшов, Тетяна продовжила переговори.

— Цього тобі має вистачити на поїздку до Києва й на те, щоб прожити кілька днів. А зараз забирай машину й паняй звідси, дня через три я приїду до тебе з грошима, і там ми оформимо купівлю-продаж на мене.

Вони домовилися про ціну, день і місце зустрічі, і Давид став кращим другом Грицькової дружини. Навіть, здавалося, почав хвостиком виляти перед нею — звісно, позначилися професійні навички, адже дівчина, по всьому, була з достатком.

— Не здумай дорогою чинити глупства, — попередила свого нового залицяльника Тетяна. — І не встрявай у другі неприємності, незабаром у тебе будуть гроші і ти позбавишся своїх проблем. Що ще? Ага, і не забудь оту купу м’язів з багажника вийняти, а то справді помре там, — порадила наостанок.

Але Грицько цих її слів не почув, він відніс сумочку дружини в хату і повернувся до неї вже тоді, коли за Давидом здійнявся пил.

Нарешті Тетяна і Грицько залишилися самі в тиші порожнього села.

Зліва за деревами рожевіло небо, готуючись викинути під денне склепіння, де невеликими гуртами з поспіхом пропливали набухлі хмарки, м’яч сонця. Настійно повівав вітер і доносив до осель прохолоду від недалекого ставка, вдало поєднану з пахощами квітучих акацій. І від того розкладу сил важко було сказати, чия команда виграє бій за сьогоднішній день: чи команда дощу, чи команда сонячності. Все живе додивлялося останні сни і скидало з себе останні крихти вчорашньої втоми.

Десь близько, перекриваючи інші звуки, гучно закаркала ворона. Тетяна і Грицько разом подивилися в той бік. На ясені, що ріс на межі з сусідами, сиділа ця велика птаха, поглядала вниз і, розставляючи крила й від старанності присідаючи, кричала, як різана. Видно, когось проганяла. Справді, внизу під ясенем прокрадався до Грицькової хати великий сірий кіт, він час од часу поглядав перед собою, піднімаючи голову над травою.

— До нашої Соньки йде, — пошепки сказав Грицько.

— А чого ти шепчеш?

— Щоб не сполохати його.

— Та його навіть ґава сполохати не може! Ой, я змерзла, — Тетяна тільки тепер звернула увагу, що стоїть боса на прохолодній землі.

— Ходімо в хату, а то простудишся, — обняв її за плечі Грицько. — Як тобі вдалося здолати того биндюжника, який мене об стіл лобом хряснув? До речі, ти подарувала мені подальше життя. Не більше, не менше. Прийми мою подяку й шанобливе мовчання, за браком слів.

— Все минулося, — полегшено зітхнула Тетяна, знімаючи з голови хустку. — Я його, тварину, мало не вбила! Як тільки стримала себе — не знаю, — сказала вона й тут різко махнула рукою. — Ой, почекай, Гришо, з розпитуваннями! Розумію, що здивувала тебе, але давай про це поговоримо іншим разом. Тебе треба перев’язати, а мені треба зігрітися.

— Гаразд, зараз все влаштуємо. Таню, я не заспокоюсь, ти хоч про пістолет поясни і скажи, нащо тобі здалась Давидова машина, — не вгавав Грицько, коли вони вже зайшли в хату.

— Зброю я маю давно. Ще до приїзду в Славгород мені трапилося проходити свідком в одній неприємній історії. Ну, тоді мені пригрожували, і в міліції дали дозвіл на купівлю пістолета з гумовими кулями. Для самозахисту, — заспокоїла Грицька дружина. Вона притримувала свого чоловіка за руку й посміхалася: — На щастя, він мені пригодився в зовсім несподіваній ситуації — коли померла моя хазяйка і я залишилася сама в її хаті, то дуже боялася, особливо вночі. А наявність пістолета додавала хоробрості.

— І тут він нас виручив, — зітхнув Грицько. — Ти пробач, що я виявився звичайним чоловіком, не суперменом яким-небудь. Хвастатись не буду, двох мужиків, від яких, до речі, не чекав нападу, я ніяк не здолав би. Дай подивитись, — потягся він до Тетяни за пістолетом.

— Ні, пробач, це моя зброя. Я за неї й відповідаю, — Тетяна різко відсмикнула від Грицька руку з пістолетом. — З нього все-таки можна вбити людину, якщо дуже постаратися. Так що не чіпай. Я тепер заховаю його далеко-далеко, бо удвох з тобою мені не так страшно. Але про наші справи, Гришо, все рівно ліпше помовчувати. Береженого Бог береже.

Вона не хотіла, щоб Грицько викрив її неправду, адже пістолет був далеко не з гумовими кулями. І дозволу на нього у Тетяни не було, вона взагалі не клопоталася його виникненням. Хоч він, здається, був зовсім новим, навіть ще не втратив запах заводського мастила. Для чого хвилювати хлопця?

— Отож, ти запитував про биндюжника, — нагадала вона. — Я вилізла з вікна, притирила його біля гаража, коли він зосереджено копирсався в замку, стукнула по потилиці шипуватою вориною. А потім — ніякого шахрайства: зв’язала руки, засунула кляп у рот, привела до тями і заставила влягтися в багажник. Вже там зв’язала йому ноги. Затим залізла назад в кімнату і навмисне вчинила грюкіт, щоб відгукати від тебе бандита з ножем.

— Як ти до цього додумалася? Як зважилася на такі вчинки?

— Люблю бойовики дивитись. От і навчилася.

— А для чого ти погодилася купляти ту машину? Де ти візьмеш стільки грошей? Таню, ти мене лякаєш…

— Та хто її куплятиме? Хіба ти не розумієш — він же, справді, може здійснити свої загрози. Треба його нейтралізувати!

— Як ти його нейтралізуєш? Господи, що ти затіяла?!

— Ти вже переконався, що я винахідлива? — запитала Тетяна, Грицько тільки кивнув.

— Живи спокійно. Все, котику, інтерв’ю закінчено.

— Таню, — остовпіло промовив Грицько, — я тебе не впізнаю. Коли ти встигла стати такою бідовою?

— Я тебе щиро попереджала, — лунко засміялася Тетяна. — А ти заладив та й заладив про одруження. Тепер не хнич.

Давид, чи Дидик, як називала його остання коханка, в якої він був на утриманні, приїхав у Славгород зі своїм другом, який у критичних ситуаціях виконував різні ролі: візника, оборонника, напарника в аферах, сутенера у справах з жінками чи посібника у з’ясуванні стосунків з конкурентами, — на його машині. З цього виходить, що це був не звичайний друг, а друг зацікавлений, який мав зиск від свого приязного ставлення до наймача. Таких давидів у крем'язня було чимало — вони складали коло його клієнтів чи замовників. Узагальнюючи, можна сказати, що дружити — це була його професія, так він заробляв собі гроші на прожиття.

Давидове запрошення поїхати й забрати у колишнього зятя здуру подаровану йому машину сприйняв не як комерційну затію, а як житейське діло. У цьому й справді не було нічого протиприродного: дівчина розлучилася зі своїм чоловіком, то чого він має їздити на машині її брата? Тому просто домовилися про те, що Давид заплатить своєму другу за поїздку, враховуючи бензин, затрачений час, тощо. Ніякого прибутку, чиста дружня послуга.

На доволі пошарпаному «ланосі» друзі-подільники наблизилися до Славгорода приблизно опівночі.

— Зупини, — раптом сказав Давид, ледве вони з’їхали з магістральної траси. — Давай порадимося. Машину треба сховати в непомітному місці, щоб вона не кидалася в очі випадковим людям.

— А чого? — здивувався найманий водій, все ще не вбачаючи в задумі Давида ніякого криміналу.

— Невже ти гадаєш, що мені машину просто так візьмуть і віддадуть? Треба буде жорстко поговорити з мудрієм. А коли так, то для чого нам свідки?

— Та чого ж не віддадуть? Машина насправді-то твоя.

— По-перше, як ти знаєш, нещодавно я втратив гарну кормушку — втекла од мене одна зараза й грошики з собою прихопила.

— Твої? Невже в тебе були власні грошики? — насмішкувато перебив Дидика водій.

— Нізащо не повірю!

— Не мої, але я мав право хоча б на частину, як її постійний супутник і помічник. А вона нічого мені не залишила. Як я знайду собі нову покровительку, втративши форму? Настав літній сезон, а в мене жодної достойної тряпчини, жодної модної пари туфель немає.

— Не треба було замишляти проти неї злодійство, — нагадав водій. — Жінки це за версту чують і полохаються. А тоді в них глузду не питай. Ага, так я зрозумів, що ми тут не кращим чином промалюємося. Так?

— Звичайно. Бо, по-друге, мені потрібні гроші, а не машина. І коли вже мій колишній родич їздив на ній чорт знає скільки, то нехай або викупляє її назовсім, або віддає, сплативши експлуатаційну оренду за всі роки. Отак і поставимо перед ним питання.

— Поставимо? — здивувався водій. — Я гадав, що почекаю тебе в машині, подрімаю, а потім, як ти отримаєш свої колеса, рушу собі назад прогулянковим темпом.

— Я сам не справлюся, — буркнув Давид. — Мені може знадобитися твоя допомога.

— Ми так не домовлялися. Вибивати з лохів гроші — це не те, що сидіти за кермом, погодься.

— Скільки ти хочеш?

— Порушення кримінального кодексу коштує грошей.

— Конкретніше! — гарячився Давид. — Нам ще топати ніжками кілометрів п’ять, а діло треба зробити затемна. Не тягни гуму!

— Двадцять відсотків, якщо ти продаси машину, або половину вартості оренди, якщо ти забереш машину й гроші до неї.

Давиду нічого не залишалося, як погодитися.

— Зараз праворуч з’являться розвалини покинутої тваринницької ферми, — почав він розробляти операцію. — Люди з неї дах знесли, дерев’яні частини позабирали на паливо, подекуди розібрали на цеглу стіни, але дещо з них ще залишилося. Довкола все давно заросло високими бур’янами, тому там нікого немає. Отож, там заховаємо машину.

Вимкнувши фари, вони покотили через пустир до залишків ферми. Дорогу їм освітлювали зорі й неповний місяць, що йшов у ріст. У їхньому слабкому й примарному сяйві великі мовчазні бур’яни здавалися завмерлими велетами, навіть вчувалося тихе верещання й зітхання, коли вони потрапляли під колеса автівки. Зрештою, то не були звукові химери — в траві справді щось жило: бігало, втікало від нашестя чи полювало, а відтак живилося чи конало. Інколи між тими живими звуками чулося хрустіння, і тоді робилося моторошно від думки, що то розсипаються чиїсь зотлілі кісточки.

Через розібраний дверний проріз вони загнали машину всередину великого приміщення, захаращеного камінням і чагарником з молодих дерев-самосійок, перевитих зеленою поросллю. Тут було ще темніше й зловісніше, ніж надворі, бо через проріхи в стелі сюди проникало не так вже й багато світла, до того ж у закритому від вітрів приміщенні стояла сирість і пахощі прілі. Виходити з салону не хотілося, не хотілося навіть глушити мотор, бо тоді б посилилося відчуття, що вони знаходяться в могилі, з якої їм вийти не вдасться.

— Як тут ще не придумали смітник зробити? — порушив містичну мару Дидик, зводячи їхні обопільні переживання до сприймань обивательських, банальних і побутових. Хоч у самого піджилки тряслись, але він мусив додавати сміливості своєму супутнику, від якого немало залежало в тій розмові, заради якої вони сюди приїхали.

— Всьому свій час, — хрипко відгукнувся той.

Людський голос наче розірвав непроникну завісу, яка відділяла цей моторошний острівок від навколишнього світу, і їхній страх притух. При тому що початкові плани зазнали корективів, рішення залишити тут машину видалося старанному водієві слушним.

— Ходімо звідси хутчіше, — запропонував він і вийняв з бардачка ручний ліхтарик.

— Ти що? — обурився Дидик. — Ховаємося по бур’янах, як вовки, а потім з ліхтариком підемо, щоб нас кожний ганчірник побачив?

Щодо Дидика, то одне можна сказати напевне: не дивлячись на щойно прийняту домовленість, віддавати своєму помічнику гроші, зароблені власною вигадкою і тваринним страхом, він однозначно не збирався. Не треба було цьому хлопцеві переоцінювати свою допомогу й заходжуватися ділити шкіру невбитого ведмедя.

Можна по-різному ставитися до соціалізму, можна гудити його чи жалкувати за ним, можна засуджувати його цінності чи продовжувати відстоювати їх, можна навіть бути байдужим до нього. Але те, що від нього, а відтак і від колишнього народного добра залишилися гидкі, порослі чагарниками руїни, — завжди, скрізь і за всіх обставин було страшенно на руку Дидику, і він дякував соціалізму за його смерть. До слова сказати, Дидик взагалі любив смерть, адже донині вона несла в собі втрати тільки для когось іншого, а для нього — здебільшого користь, певний прибуток. Знедавна він був просто закоханий у смерть, особливо, якщо вона траплялась в його найближчому оточенні. Той казковий стан спочатку супроводжувався буйними мріями, потім у порожній голові Дидика почали з’являтися думки, віднімаючи енергію від злачних частин тіла й знижуючи його жереб’ячі переваги, а далі виникли й перші, недолугі, зате нахабні плани. Не дивно, що Люля їх відчула й злякалася — він невідступно думав про те, що світ не пропаде без цієї красуні, зате в його, Дидикові, руки потраплять Люлині неабиякі пожитки. Ех, перенапружився він тоді, втратив таку курочку!

Але цього разу вже не промаже. Нехай не візьме чужого, але й своє не віддасть: брехня, вичавить з Грицька дещо! Так він гадав до відвідин колишнього зятя. Але справа повернулася найгіршим чином, так, що нічого добути не вдалося, ні копійки: ні машину він не продав, ні за оренду нічого не здобув. Якась непруха! Не можна ж вважати гараздом те, що йому подала милостиню ота пришелепувата каліка в білому савані. А своєму напарнику завтра треба заплатити, байдуже — нехай тільки за поїздку, все рівно це гроші, яких немає. З чого? А ще як заманеться йому запросити більше, мовляв, ти все-таки за моїм сприянням домовився про продажу машини, то візьми й віддай п’яту частину отриманої вартості? За що? За те що він упіймав тут облизня? Адже домовитися з тією милою жінкою з пістолетом, яка погодилася купити Грицькові «мерседеса», можна було й без цього дармоїда.

Хтозна, як би зараз повівся злодійський Дидик, якби йому не допомогли, засунувши зв’язаного громилу в багажник. Тому, повертаючись до зруйнованої ферми тепер уже на своїй машині, Дидик знав, що робитиме, хоч і пам’ятав напутні слова Тетяни про те, що не треба чинити глупства. Але в його курячих мозках це викликало зворотну дію. Вся неприємна ситуація, що виникла через їхній невдалий наїзд на Грицька, здавалася йому не стільки повчальною, скільки сприятливою, навіть попередження, сказані Тетяною наостанок, прозвучали як провокація саме до тієї дії, яка задумувалася ним спочатку.

Порівнявшись з потрібними йому руїнами, Дидик знову вимкнув освітлення, повернув у протилежний від них бік, проїхав кілька метрів до найближчої посадки й сховався там під навислими гілками — не хотів, щоб від дороги до ферми залишилися сліди ще однієї машини, крім машини свого помічника. З огляду на те що сталося потім, такі його приготування не були зайвими, бо на ранок Славгород облетіла звістка, що на покинутій фермі згорів якийсь подорожній разом зі своєю машиною.

— Видно, заїхав з великої траси на нічний відпочинок, — припускали тут люди, — а потім увімкнув опалювальну систему й заснув. І через випадковість сталася пожежа.

Справді, ті хто подорожував міжнародною трасою Москва-Сімферополь, іноді завертали на дорогу до Славгорода й тут, проїхавши декілька сотень метрів, влаштовувалися на нічний відпочинок. Але здебільшого вони збиралися групами по декілька машин і розташовувалися на узбіччі під розлогими абрикосовими деревами. А цього загиблого якась нечиста потягла на руїни. Видно, ховався через те, що був сам — не трапилося з ким-небудь згуртуватися.

Тільки одна Тетяна майже напевне знала, хто там загинув. Ну, що ж, мертвого не піднімеш, а винуватий нехай начувається, якщо вродився таким дурнем.

Тим часом Дидик з кожною хвилиною наближався до Києва. Він їхав повільно, наново освоюючись за кермом, — давненько не їздив, та, чесно кажучи, й навички їзди мав поганенькі, бо не довгострокові. Розкішний спосіб життя під крилом спочатку успішного тата, а потім престарілих жінок майже завжди забезпечував його машиною з водієм, і потреби самому штовхатися у вуличних заторах не було.

Вже давно розгорівся день, на дорогах пожвавився рух, що вимагало від водіїв уваги й спритної реакції на зміни, а йому хотілося спати. Він відчайдушно боровся з неслухняними повіками, які так і норовили склепитися й довгенько не розмикатися. Дидик вимкнув систему автономного клімату в салоні й відчинив вікно, жадібно потягнув носом пахощі квітучих акацій, яких при просуванні на північ в пришляхових посадках робилося все менше. Посміхнувся від задоволення й полегшено зітхнув. Нічого, все рівно після цієї поїздки в нього трохи вбавилося проблем, скоро їх стане ще менше, і якось владнається його нове життя.

Не поганячи свій внутрішній світ какофонією, яку нинішні підлітки називають музикою, він віддався споминам у купанні природних звуків, що долинали в салон машини. Про батьків згадувати не хотілось — там донині все боліло, а ще — там жила велика прикрість, що він не скористався щастям народження в дружній і заможній родині. Звинувачувати батьків, мовляв, були дуже зайняті собою, роботою, друзями і йому не приділяли уваги, як те роблять зараз не тільки невдячні діти, а й погані психологи й педагоги, не вважав за можливе — хіба не розумів, нехай навіть будучи дитиною, що йому живеться краще за багатьох своїх товаришів? Розумів. Хіба не віддавав звіту, що тато й мама багато працюють, постійно вдосконалюють свої знання, без кінця вчаться? Віддавав. Може, батьки й не цяцькалися з ним понад міру, зате подавали приклад сумлінного труда, що у вихованні дітей є вагомішим за словесне напучування чи спільне дозвілля. Та не завжди в коня корм — мабуть, він удався саме в ту породу. Бо чого тоді батькам не наслідував: не вчився, не працював над собою? Отож-бо й воно, видно, чогось його характеру не вистачало, слабина якась в ньому була з народження.

А ось старша сестра насправді зіграла з ним злий жарт, бо саме за нею він по її кривій стежці пішов. Правда, мами тоді вже не було — померла, отримавши удар від витівок цієї шалапутної доньки, а тато хворів і сам не справлявся з роботою й побутом, тому оженився на молодій нічній зозулі. Видно, біля Карини Давид намагався знайти тепло й затишок, які урвалися в батьківському домі.

Карина ніколи зірок з неба не хапала, зате в дитинстві не бешкетувала, була тихою й непомітною дівчиною. Це характерно для грузинських сімей. Такою залишалася і в дорослому житті — завдавала батькам удари нишком і з виглядом дуже скривдженої, нещасної особи. Як їй це вдавалося? Батьки вірили, що донька за відсутності досвіду просто потрапляє в халепи, і довго не могли припуститися думки, що вона в них морально збочена. Аби на першій порі підтримати безталанне створіння, тато, головний інженер шкіряно-галантерейної фабрики, по закінченню школи відправив доньку в Київ, де допоміг поступити в інститут, який свого часу закінчив сам. До речі саме звідси, отримавши направлення в результаті розподілу випускників, він поїхав у Львів, де зустрів свою долю, і в рідні місця не повернувся. І не шкодував — люди, серед яких працював, йому подобалися, а свою дружину-українку до кінця днів ніжно кохав.

Вже з дипломом в руках Карина влаштувалася працювати на Київській взуттєвій фабриці. Але працювала там до першої відпустки, а далі кар’єра інженера-технолога перестала її цікавити. Дівчина гарно провела два тижні на модному курорті біля моря, побачила чоловіків з великими грошима, які до неї виявляли настійну увагу, і зрозуміла, що задовольняти їхні примхи легше й прибутковіше, ніж працювати в цехах, де в тебе назавжди в’їдається непозбутній дух вичиненої шкіри.

Спочатку на чорнявку з надзвичайно білою й ніжною шкірою, характерною для народжених у змішаному шлюбі, поклав око підтоптаний хірург з відомої республіканської клініки. Він зняв коханці невелику квартиру, зворушливо обставив її м’якими кріслами й диванами, устелив килимами і навідувався сюди, коли дозволяло здоров’ячко, не вельми вимагаючи від красуні чистоти помислів і фізичної відданості в його відсутність. Дружини в нього вже не було, і критися доводилося всього лише від дітей і онуків, щоб вони не подумали, що нажите добро потрапить у спадок чужій людині. А ті й не хвилювалися — нехай собі бавиться, аби в дім всяке лайно не приводив. Так минуло мало не декілька років. Але все гарне колись кінчається. Згодом, коли вдівцю відпала потреба навіть бачити роздягнених молодух, Карина ненадовго потрапила в обійми молодика, з яким встигла зійтися на короткій нозі завдяки поблажливості дідуся. На той час молодий красень сам знаходився на утриманні кінозірки. Відомою акторкою він, звичайно, тяготився, і, щоб витримати таке собаче життя, зрідка спав з Кариною, мріючи про неї набагато частіше. А ось тепер зголосився тимчасово ділитися з нею своїми гіркими доходами, як з колегою, що потерпає від втрати «роботи».

— Крім тебе мені ніхто не потрібен, — зізнавався молодик. — Але треба ж якось заробляти гроші.

Карина й сама давно вже прозріла стосовно того, що вона не створена для шалених пригод. Отак би влаштуватися при комусь з солідним достатком і жити, не тужити.

— Якось неприродно, що ми двоє сидимо на шиї у терплячої жінки, — відповіла Карина. — Ти гадаєш, вона не здогадується, що ти їй зраджуєш зі мною?

— Тіпун тобі на язик! — марновірно закричав Каринин рятувальник. — Не дай Боже дізнається, тоді ми точно підемо на вокзал підробляти.

— Треба якнайшвидше знайти грошовитого дідуся, — тужливо поставила перед собою завдання Карина.

— Ти мрієш спекатися мене?

— Ні, мрію надійно влаштуватися з тобою.

Скоро по цьому Карині пощастило познайомитися на модній презентації мобільного Інтернету з успішним банкіром. І на певний час вона знову вдало влаштувалася, навіть ту ж саму квартирку зуміла за собою залишити.

Саме в цей час її брат Давид з лихом пополам закінчив школу і тинявся, не знаючи, де приткнутися. Вона не знайшла нічого ліпшого, як нахилити його до своєї діяльності, тому продумала одну дотепну операцію.

— Слухай, — сказала принагідно своєму молодому коханцю, з яким продовжувала підтримувати близькі стосунки, — кінчай зі своєю каргою. Мій спонсор нас обох прогодує. Я все влаштую.

Хлопець прикинув усі можливі плюси й мінуси такої оборудки, подумав, що знаменита акторка вже не довго триматиме при собі шанувальника і вирішив поки що поставили на Карину, а там, як Бог дасть. Він навіть не припускав, що ця ловка штучка здумала за його рахунок пристроїти свого брата. Просто він їй повірив.

— Шкода жінку, вона була доброю до мене, — зітхнув молодик на Каринину пропозицію. — Де і кого вона знайде, щоб мене замінити? Ти про це подбала?

— А тут і дбати нічого, — мугикнула Карина. — Я заради тебе рідного брата не пошкодую. Познайом їх, і можеш звалювати від неї.

Так Давид пішов «у велике життя», а молодик, який поступився йому своїм місцем, надалі залишився і без Карининої підтримки, і без «роботи». Зрозумівши, що у світі людей з заниженою соціальною відповідальністю не цінуються щирі почуття, він зник з Карининого горизонту назавжди. Щодо Давида, то Карина не переставала ним опікуватися, і час од часу знаходила йому то молодшу жінку, то заможнішу. Особливо вона старалася останніми роками, коли за віком уже не могла розраховувати на довготривалі стосунки з прихильником і мусила тинятися по готелях, пляжах і працювати «дівчиною за викликом».

Якось вона поверталася з літнього відпочинку, як завжди, поєднаного з роботою, у Москву, щоб там продовжити постійні стосунки з одним перспективним знайомим. Ці стосунки зав’язалися ще ранньої весни, коли притягальний чоловік мав відрядження до Києва, а потім з більшою чи меншою регулярністю підтримувалися до літа. Влітку він запросив Карину поїхати з ним на морський пляж, а там зробив їй пропозицію перейти на його утримання. І ось вона їхала подивитися, які умови для постійного проживання він їй забезпечить. В купе Карині трапилася молода дівчина, яка мріяла про столичне театральне училище. Наївні мрійниці — це ласий шматочок навіть для безталанного бейкала, у Карини ж і зовсім слинки покотилися. Ретельніше розпитування виявило, що дівиця везе з собою чимало грошей. Довелося найгрубішим чином грабувати її, забирати гроші разом з усім гамузом, бо вирішальний момент настав майже перед самою Москвою, і робити довгі ноги.

Справді, у юної ґави гаманець був добряче набитий банкнотами високого достоїнства, а головне — Карина взяла в неї абсолютно чисті, новенькі документи, які могли б їй знадобитися для дрібних шахрайств з банками. В крайньому разі їх можна було вигідно продати.

Звідки Карина могла знати, що не мине й року, як вона зустрінеться з цією цяцею знову, але та буде при такому повному шоколаді, що навіть не впізнає свою попутницю, яка її нещодавно до нитки обчистила?

Давиду несподівано подзвонила Карина. Здається, тоді теж був початок літа — вологого й прохолодного, як властиво північним широтам. Так вона розповідала… І чого йому згадуються сестрині байки? Невже того, що нова Грицькова дружина виявилася такою ж розбитною і жвавою, як його недавня подруга? Ех, як гарно йому жилося під її крильцем! Недарма кажуть, що жадібність фраєра згубила. Невже це нею навіяні оці спогади? І на душу лягло якесь незвичне зворушення… Чим воно викликане? Та вже ж не тим, що найнятий ним водій цієї ночі здуру згорів у своїй машині! Ні, от каліка — то погоджується зробити людині товариську послугу, то починає жадібнічати й невчасно торгуватися, то під макогона підставляється… Що йому залишалося, як не довершити зроблене Тетяною й не позбутися костолома, який збирався вимагати з нього гроші.

Він діяв обережно — свідків не було і слідів залишитися не повинно. А Грицько і Тетяна мовчатимуть, бо самі побили нещасного по потилиці й запроторили зв’язаним в багажник, до того ж вони збираються купити оцю машину майже задарма. Нащо їм розголос і всілякі неприємності? Та вони можуть і не здогадатися, що то згорів їхній нічний гість! Хіба що Тетяна, бо бовкнула наостанок таке, що в кінці кінців виявилося фатальним для загиблого. Ага, і не забудь оту купу м’язів з багажника вийняти, а то справді помре там, — сказала вона…

Годі, годі про це!

Коротше, діло було так: зателефонувала йому Карина й наказала все кидати і їхати до неї в Москву.

— Що сталося, чому така поспішність?

— Про все дізнаєшся на місці, — відповіла Карина.

В Москві вона розповіла про свою попутницю Люлю, про її пограбування і отриману в результаті цього здобич у вигляді грошей і годних для афер документів.

— Це було майже рік тому назад, — говорила Карина. — А на днях ми з моїм покровителем були в театрі на урядовому концерті. Зваж! Але нам дісталися місця десь у двадцятому ряду, а кого я там побачила в перших рядах?

— Неважко здогадатися, — буркнув Давид.

— Важко, бо там сидів сам Жорж Фінтіктіков!

— А хто це?

— Ех, темнота безпросвітна, — скуйовдила йому чуба Карина. — Та це ж всесвітньо відомий адвокат. За радянських часів він на декількох процесах захищав дисидентів, потім впав у немилість і певний час відсиджувався десь на периферії. З настанням перебудови емігрував. Нещодавно, однак, повернувся на Батьківщину, і тепер під його керівництвом молоді козлики готують матеріали для захисту Осмоловського. Усікаєш?

— Ні.

— Поряд з ним сиділа обкрадена мною Люля в діамантах і неймовірному наряді, і він з неї очей не спускав і пилинки здував. Ось так!

— Нехай. А для чого ти мене викликала?

— Як для чого? Я про все дізналася. Він не одружений, не має ні дружини, ні дітей. Це по-перше. Далі. В нього є тьма грошей, квартира на Тверській і розкішна вілла на Рубльовці. Не з останніх же копійок він усе це придбав! Це два. Нарешті третє — він старий і небезпечно хворий, а ця зараза доглядає його чи просто живе з ним. Коротше, втерлася в довіру, і є підозра, що при нагоді прихапає його добро в свої руки. Як ти гадаєш, їй потрібна опора у вигляді молодого, енергійного, приємного чоловіка?

— Це ти мене маєш на увазі? — підняв брови Давид, і Карина кивнула. — Як я з нею познайомлюся?

— Не хвилюйся, мій ненаглядний все влаштує, і тебе відрекомендують їй честь по честі. Ти тільки не підкачай!

Таким є жорстокий наш світ — солодкі фантазії збуваються рідко. Не збулися й ті Каринині мрії, які невідкладно поділив і Давид. Бо скоро, справді, Жорж Аполлонович зліг у постіль і більше не піднявся. Вік його був таким похилим, що бевкати щось про злочин з боку доглядальниці Люлі було смішно. Тим більше що доволі обґрунтовано припускалося — ще задовго до хвороби він все своє майно заповів… саме їй.

Дидик вперше зупинився вже під Києвом. Не соромлячись проїжджаючих машин і тих, хто в них знаходився, він влаштувався справляти малу нужду прямо біля відкритих дверей, повернувшись до машини, щоб не залишати її без нагляду. При цьому на нього пахнуло розігрітим зволоженим ґрунтом. Той дух був лоскотливо змішаним з пахощами трави й нехитрих придорожніх квітів. Змахнувши з холош пил і краплі рідини, які рикошетом відскочили від землі, Дидик зітхнув з глибоким полегшенням, пару разів присів, потім розвів руки й розім’яв кулаки. Після цього з милуванням оглядав околиці, доки не відчув, що у нього завурчало в череві, тоді він швидко скочив у машину й знову поїхав. Не їсти понад добу, то буркотітиме, — подумав він, хоч самого голоду так і не відчув.

Спогади повернулися. Тепер йому згадалося, якою він уперше побачив Люлю — змарнілою, розгубленою, майже безпомічною, якщо таке визначення взагалі можна застосувати до самостійної й вигадливої особи — але все на світі проникнуте відносністю. Видно, без страху й ризику ніяке добро людині не посилається, навіть по законному заповіту. І за Люлею тепер полювали різні шукачі пригод чи відверті кримінальники, що, до речі, ще раз свідчило на користь припущення про отриману спадщину. Вона не залишилася мешкати в квартирі Жоржа Аполлоновича, не відвідувала його віллу за Москвою, взагалі нічим з його майна не користувалася. Оселилася в готелі, мало виходила на люди.

Тепер познайомитися з нею по надійній рекомендації було не складно, і Давид цим скористався. Остаточно дівчина йому повірила, коли він запропонував їй все покинути й поїхати в Київ. Там вони провели декілька чудових років, упродовж яких Давид не знав ніяких клопотів — це було суцільне свято на тлі музеїв, театрів, подорожей по всьому світі. Навіть його баламутна сестра Карина не коцькала йому мізки, бо спромоглася влаштуватися на старість — вийти заміж за якогось наївного сільського роботягу. Але нехай би була щаслива, а інше — дрібниці. І Давид у кращих грузинських традиціях попіклувався, щоб вона відчула його плече і більш-менш ні в чому не мала потреби — подарував її чоловіку батьківську автівку, оцього майже нового «мерса».

Крах настав неждано-негадано.

Почалося з того, що Карина не витримала випробування сімейним життям і фактично пішла на вулицю. Давид страшенно хвилювався за неї — жінка в такому віці вже має зав’язати з пригодами і вести спокійний, забезпечений спосіб життя. Нехай не з чоловіком, а сама, але не крутитися під клієнтом, як дзиґа. Та її наче розум зрадив — все покинула і знову взялася за старе. Чи надовго? Що з нею далі буде? Що робити? Ці запитання ночами свердлили голову Давида, і він боявся, щоб вона не придумала заявитися до них з Люлею і зіпсувати йому всю музику. Важко сказати, що його непокоїло більше: невлаштованість сестри чи втрата через це останньої своєї опори, нехай удаваного тилу, за яким ховалося власне майбутнє. Мабуть, все разом.

Давид почав нервувати і квапитися: планиду він уже тримав у руках, тепер залишалося тільки добитися, щоб не випустити її. План був простим, як двічі два: спочатку женитися на Люлі, а потім для остаточної гарантії… законним чином успадкувати її добро. Тепер він усе дізнався про неї: що вона отримала від Жоржа Фінтіктікова, скільки, де, як, за що й інші подробиці.

Де він схибив, що насторожило Люлю? Спитати немає в кого. Може, вона сама, а може, хтось інший здогадався про його наміри — бо він же не без допомоги людей збирав цікаві йому відомості — і підказав їй. Хоч і намагався бути обережним, та не один він такий тямущий на світі. І цей, що нині вночі згорів, бач, бовкнув: «Не треба було замишляти проти неї злодійство». Паразит! Товаришував, дивився в очі, запобігав, намагався бути корисним, а про себе знав його страшну таємницю і помовчував, не інакше як чекав слушної години, щоб використати свої козирі й розпочати шантаж. Правильно, що він згорів.

Люля зникла напередодні їхнього від’їзду в Москву, де вони мали обвінчатися й зіграти весілля. Вона забрала з собою геть все, як колись Карина у неї в поїзді, хіба що особисті документи залишила. І як крізь землю провалилася. Давид останні заощадження потратив, щоб знайти втікачку, ошивався поблизу її нерухомості, ждав біля банків, які вона колись відвідувала, куди вчащала. Все марно. Дівчина просто розчинилася в повітрі.

І раптом в цю мить він ніби прозрів — зрозумів, що минулого не повернеш, і досить її шукати, адже вона втекла не для жарту. Вона просто назавжди покинула його! Оце він продасть машину і на ці гроші спробує влаштувати своє майбутнє. Звичайно, знову за рахунок якоїсь жінки, але тепер шукатиме саме стареньку і сумлінно доглядатиме її до смерті, щоб чесно і без тривог заробити спадок і забезпечити себе на останні роки. Ах, як недоречно розтривожила його ота Грицькова дружина — рішуча, смілива, незалежна, нагадавши про всі його втрати… Біля такої і він не заперечував би пригрітися. Везе ж різним бовдурам!

З цими думками Дидик в’їхав у Київ, остаточно струсивши з себе бруд пережитого. Він ще раз зітхнув, ніби очищав глибинне єство не тільки від використаного повітря, а й від перегорілих жадань, непередбачливих сподівань і колишніх невивірених, приспішених думок про майбутнє.

А тут розквітав жасмин, та тільки його тонкі пахощі розчинялися в смороді великого міста, ніким не зауважені. Чи не так все починалося й у нього?

Тетяна знову відвідала Ю-Банк. З орендованого сейфа дістала жовту валізку, яка залишалася стояти порожньою біля залишеної про всяк випадок купки грошей, і вийшла з нею у місто. На найближчому перехресті вгледіла кіоск з газетами, без певних намірів зупинилася поряд. До поїзда на Київ ще був час, і вона не знала, як його згайнувати. Почала розглядати вітрини, загиджені жовтою пресою в прямому й переносному сенсі. Молоде личко у вікні здавалося б тут випадковим і різало б зір кричущою невідповідністю своєї свіжості й навколишнього сміття, якби в зубах того личка не стирчала сигаретина, сходячи на дим. А відтак все відповідало одне одному — тут підібралося сміття до сміття, навколо і всередині. Повний фанк, як того й прагнуть прогресисти! Щоправда, той стиль сам уже став банально всюдисущим і нецікавим, як одноманітна текстура, тобто, сталося діалектичне перетворення fusion-ідеї в confusion-факт. І креативникам, котрі замість мотору мають пір’я, знову доводиться уживати заходів, щоб виділятися на його тлі. Тлум фанкайзерів — це однаково тлум, вже не кажучи про збіговисько тих, хто маскується під них, просто безтямно переймає чужу зовнішність, виявляючи несмак. Несмак призводить до самогубства — непомітного, з отаким безневинним димком, дещо елегійним, як на сучасний манер.

Щось заворушилося в найближчому живоплоті, який невисокою прозорою стіною відгороджував тротуар від проїзної частини. Тетяна оглянулася, чекаючи побачити бродячого песика, який потягувався у подрімуванні на осонні, чи кицьку під час полювання на горобців. Але там, винирнувши з люка зливного колодязя через решітку з вибитими вічками, сидів нахабний пацюк — рижий, як іржава залізяка.

— О, прийшов! — по-приятельськи відреагувала на нього кіоскерка. — Це ти сьогодні ранувато, я ще не обідала.

І кинула в той бік тліючий недопалок, бридка тварина сахнулася від вонючого пригощення, резонно розцінивши його як знущання над живою істотою, покосилася на дівчину злопам’ятним оком, затим неквапом сховалася під землею.

Тетяна про себе хмикнула — з усього було видно, що донедавна вздовж брівки росли дерева і влітку давали гарний затінок, а нещодавно їх викорчували, тротуар обмежили й за рахунок нього розширили проїзну частину. Все правильно, машин стало більше, а людей менше, треба перерозподілити площу під їхні потоки. Але вона уявляла, як зубожіло місто без зелених гігантів, наче з нього душу витягли! Беззаперечно, воно втратило різноманітність абрисів і кольорів. Тепер на суцільному сірому тлі каменю, де майже не розрізнялися жалюгідні намагання будівель виділитися за рахунок архітектурних вишукань, проступали вади й недоліки, тріщини й похилені чи видуті місця, облуплені стіни, вивалена штукатурка оздоб — все, побите часом чи неякісно, нашвидкуруч зроблене.

Наче вторуючи тому відчуттю занепаду з олживим нальотом розквіту, яке накотило на Тетяну, з похмурого неба враз закапав дощ, гучно барабанячи по пластиковій поверхні кіоску, і вона поспішила сховатися під його козирок.

— Бажаєте щось купити? — тут же зачепила її сумлінна розповсюджувачка друкованого слова. — Я бачу, ви серйозна людина, для таких у нас є навіть «Литературная газета» і газета «2000».

Тетяна здивовано глянула на дівчину, але вирішила промовчати, лише посміхнулася і про себе з задоволенням відмітила, що та — не така вже й безнадійна людина.

Хвилин через десять під ногами зробилося зовсім мокро, а в зливний люк спрямувалися струмочки брудної води з білою піною на поверхні. Рідкі дерева, які ще подекуди вціліли, дружно гнулися під поривами вітру й скидали з себе то зів’ялий цвіт, то слабке й пожовтіле від народження листя, то клапті мокрої вати, яку нещодавно розметали довкола квітучі тополі, оповивши нею все, що можна. На небі пливли безформні купи хмар, а нижче під ними з криком і гамором гойдалися пташині зграї.

— Я шукаю останній випуск «Київських відомостей», — раптом сказала Тетяна, піддавшись якомусь імпульсу, зродженому в ній словами продавщиці. — Тільки мені треба п’ятдесят екземплярів.

Вона назвала першу-ліпшу газету, яка, на її думку, має тут користуватися найбільшим попитом, щоб у кіоску виявилася достатня кількість примірників.

— Не проблема, — зраділа дівчина вигідному покупцеві, дістаючи звідкись з-під прилавка купу газет. — А для чого так багато?

— Тут надруковано першу статтю мого однокласника, я хочу зробити приємність і подарувати її на пам’ять всім нашим спільним друзям.

— Розумію, — посміхнулася дівчина. — Республіканське видання, це так почесно і цікаво!

— Дякую, — щиро промовила Тетяна.

Вона взяла з рук кіоскерки газети, дбайливо наповнила ними свою валізу, потримала її у витягнутій руці навісу, пересвідчуючись чи вона достатньо важка і, переконавшись, що вага якраз їй підійде, вийшла з-під козирка.

З неба ще накрапувало, але вже можна було обійтися без парасольки. Не дивлячись, що срібний гребінець дощу прочесав простір від хмар до землі всього лише за чверть години, повітря зробилося чистим і запашним.

В невловимо коротку мить, що трапилася біля кіоску, Тетяна виважила і прийняла якесь одній їй відоме рішення. Безперечно, воно визрівало в ній ще до цього, причому довго й напружено, а з’явилося зненацька і в надто неочікуваному місці. Разом з ним прийшло полегшення, розлившись по обличчю виразом безтурботного споглядання. Вже не дбаючи більше про завтрашні клопоти — все має вийти, вона досить тонко розрахувала засоби впливу на психіку колишнього Грицькового свояка, — дівчина крокувала вниз проспектом імені Карла Маркса, поглядаючи по боках і відмічаючи зміни, що розгорталися на її очах — місто всерйоз готувалося до чемпіонату Європи по футболу 2012 року. Щоправда, з гіркістю зазначила Тетяна, в усьому цьому будівничому розгардіяші переважав комерційний, а не державний розрахунок — бажання вхопити прибуток зразу й великим шматком, а далі хоч вовк траву не їж. Бо у монстрах, що зводилися, складно було помітити єдиний стиль і наміри щодо їх використання у більш далекому майбутньому.

Неквапом Тетяна дійшла до центрального телеграфу і там замовила розмову з Києвом, подавши телефоністці записаний на клаптику номер потрібного їй абонента. Чекати довелося не довго — Давид, на подивування, виявився вдома. Ну звісно — в нього ж грошей немає на гульбу.

— Це я, — багатозначним тоном проказала вона, коли Давид підняв слухавку. Його замішання й німота сподобалися їй, саме цього вона й добивалася. А коли закріпила в його мізках потрібне їй враження, додала: — Тетяна. У мене трапилися невеликі зміни і…

— Як? — розгубився ще не оговтаний від перших її слів Давид. — Ти ж обіцяла приїхати, щоб купити машину!

— Звичайно, — заспокоїла його співрозмовниця. — Тільки я приїду не поїздом. Дзвоню для того, щоб ти не хвилювався, а ще щоб перенести нашу зустріч на інший час. Місце нехай залишається тим самим.

— Який іще інший час? Ти й так пізно приїжджаєш, а нам треба встигнути до кінця робочого дня. У нас нотаріуси працюють до шести.

— Встигнемо.

— Раптом треба буде щось переробляти, чимсь наш договір доповнювати, щось передруковувати? Нервуйся потім.

— Все буде гаразд. Ти не дослухав, я пропоную перенести зустріч на дві години раніше, ніж ми домовлялися. То як, підходить?

— А, раніше, — в трубці почулося, що чоловік з полегшенням зітхнув. — Підходить, раз так треба.

Київ зустрів Тетяну ласкаво. Промені вранішнього сонця ледве торкалися її шкіри, і вона, здавалося, саме їм весь час непомітно посміхалася. З тим блаженним настроєм, зійшовши з поїзда, відразу зайшла у відділ транспортної міліції, розташований на вокзалі.

За відвідувачкою зачинилися двері, і полковник Андріїв Зіновій Іванович, начальник транспортного відділу міліції, ще раз задоволено стукнув долонею по столу, як те роблять люди, вдало підготувавшись до останнього етапу відповідальної роботи. Ось так, мовляв, діло — в шляпі. Затим натиснув на кнопку прямого зв’язку з черговим по відділу.

— Знайди мені когось із патруля! — наказав бадьорим голосом. — Хто там у нас сьогодні за старшого?

— Лейтенанти Петро Сирицький і Дмитро Левчук. Кого з них?

— Давай Левчука.

Переляканий лейтенант Левчук з’явився за чверть години, він прискорено дихав, що не могло не сподобатися пану полковнику — спішив, значить, поважає начальство.

— У тебе є шанс затримати підозрюваного в скоєнні вбивства, — відкидаючи офіційний тон, сказав Зіновій Іванович. — Щоправда, сам злочин стався не по нашій лінії, але й це зарахується нам в актив. Останнім часом твої особисті показники пішли вниз, знаєш про це?

— Знаю, — похилив голову лейтенант Левчук.

— Візьми двох сержантів і відправляйся на привокзальну площу.

Далі пан полковник дав чіткі інструкції щодо вибраної диспозиції, об’єкту спостереження, часу початку операції і тих, за ким треба спостерігати і кого треба затримати.

— Тільки не переплутай: спостерігаєте за дівчиною, а щойно до неї наблизиться чоловік, який забиратиме валізу, відразу берете його під білі ручки. Дійте рішуче, намагайтеся провести затримання притьмом, поки чоловік не чекає на це і не готовий до опору. Ясно?

— Так точно!

— Дій.

Дівчину, яка крутилася біля стенду «Їх розшукує міліція», схожу на описану паном полковником, лейтенант Левчук помітив зразу. Ось вона поглянула на годинника, поправила зачіску і знову обома руками взялася за ручку валізи, тримаючи її перед собою. За звичкою вона час од часу постукувала по ній коліньми. На п’ятачку діаметром метри в три поблизу неї нікого не було, і не дивно — тепер так багато розшукується злочинців, що пересічні громадяни втратили до цієї інформації цікавість. Он біля стенду «Допоможіть знайти дітей» постійно товчуться люди, чоловіки три-чотири щонайменше, а тут ні. Це добре, ніщо не закриватиме перспективу.

— Он, он той мужик, котрий убивця! — гучно прошипів один з сержантів, шарпаючи лейтенанта за рукав. — Он він від трамвайної зупинки до неї підбирається.

— Тихо!

Чоловік, з яким дівчина повинна була зустрітися чи передати йому валізу, справді поводився дивно, він ніби спостерігав за нею, намагався упевнитись, що це та сама дівчина, котра йому потрібна. Чому все відбувається не так, як має бути? Полковник казав, що суб’єкт їхньої цікавості добре знає дівчину і зустріч з нею обіцяє йому приємні наслідки. А тут з його боку проявлялася якась підозра чи невпевненість.

Лейтенант перевів погляд на дівчину. Вона так само стояла обличчям до стенду, вчепившись у валізу обома руками, але тепер тримала її ззаду. Проте… Вона якось дивно підняла плечі. Ага, шкірою відчула, що чоловік знаходиться десь неподалік. Точно, вона знає, що він розглядає її! Чого тоді тягне й не повертається до площі обличчям, щоб він її скоріше впізнав? Невже боїться цієї зустрічі? Чого тоді погоджувалася на неї? Цього полковник не сказав. Гаразд. Е, ні, голубка вимотує нерви з мужика. Гляньте, як раптом змінилась її поза: вона відставила одну ніжку вбік, валізу переклала в ліву руку, а правою почала щось діставати з кишені. О, гребінець. Дівчина підійшла до того місця, де вона краще відбивалася в склі стенду, подивилася туди як у люстро, почала поправляти зачіску. Демонструє безтурботність, показує, що їй байдуже і всю увагу зосередила на своїй зовнішності. Навмисне зайняла нестійку позу, з якої незручно пускатися в біг, зате легко можна втратити рівновагу й упасти. Та вона провокує чоловіка на напад! Переконливо у неї виходить, гарно. От аферистка!

Тим часом чоловік трохи освоївся чи заспокоївся, він скинув з себе напругу і тепер просто виважував, що робити далі. Так, значить, він її впізнав і зараз ітиме на контакт. А чого оглядається? Чоловік, справді, почав роздивлятися навсібіч. Може, він прийшов не сам? Так дівчина запевняла, що він нізащо не приведе з собою ще когось, — це не в його інтересах. Мало-помалу лейтенант зрозумів, що чоловік готує шляхи відходу після призначеної зустрічі. Чого це?

Нарешті чоловік теж поглянув на годинника і пішов уперед. Тільки що це? Рушивши скорим кроком, чоловік почав набирати темп.

— Увага! — скомандував лейтенант, відчувши, що той, за ким вони спостерігали, придумав щось несподіване.

А чоловік тим часом перейшов на біг. Він вже мчав як олімпійський чемпіон, описуючи дугу й заходячи до дівчини збоку. Все зрозуміло, йому потрібен простір, щоб не втрачати швидкість, бо спинятися біля дівчини він не збирається.

— Вперед! — скомандував лейтенант і першим побіг до стенду з фотографіями злочинців.

Тим часом чоловік, за яким вони пильнували, притьмом вихопив валізу з рук дівчини й побіг далі, описуючи дугу. Відстань між групою затримки й втікачем складала не більше десятка метрів, але той давив стометрівку, як Борзов у розквіті своїх літ. Лейтенант зрозумів, що змагання з бігу програє і задув у міліцейський свисток.

— Стій! — закричав він. — Стрілятиму!!

І втікач припустив ще дужче, бо зліва попереду себе побачив трамвай, який ішов на зупинку, розташовану біля вокзалу. Хтозна, що вирішив зробити втікач: чи скочити на той трамвай, чи перебігти перед ним колію, щоб відрізати від себе хвіст хоч на декілька миттєвостей. В будь-якому разі цей маневр збивав темп переслідувачів і давав чоловіку з украденою валізою перевагу.

Лейтенант продовжував дути в свисток.

— Тримай злодія! — закричав він, бачачи, що без допомоги оточуючих завдання полковника не виконає.

Звук міліцейського свистка зробив свою справу, і на події, що розгорталися в саму заюрмлену пору дня, люди звернули увагу. Ось навперейми втікачу кинувся хлопець з розставленими руками, наче він грав у «сліпого Панаса» — з зав’язаними очима ловив товаришів по грі. Та не встиг несподіваний помічник наблизитися до втікача, як той сахнувся од нього вбік, спотикнувся об бордюр між проїзною частиною й тротуаром, від чого різко поточився, нагнувши голову вперед. І тут інерція зробила своє діло — кинула його прямо під колеса трамвая, який у цю мить виходив з повороту і тільки збирався гальмувати перед зупинкою. Це сталося так стрімко й неочікувано, що оточуючі навіть ахнути не встигли. Дзвінок трамвая пролунав уже після події, коли навкруги запанувала невластива тлуму тиша. Винуватець переполоху залишився десь під колесами, а на виду очевидцям різала очі широка смужка крові, безпомильно свідчачи про його смерть.

Про валізу, яка, очевидно, й була об'єктом крадіжки, згадали не зразу. А вона, відкинута далеко від колії, загубилася в серед рослин на квітниковій клумбі. Користуючись сум’яттям, що запанувало навкруги, її тихо підібрали хлопчаки, про яких важко сказати щось певне: чи були вони бродяжками, чи просто неслухами, які не сиділи вдома ні за які пряники.

Дівчини, у якої чоловік вирвав з рук валізу, ніхто більше не бачив, видно, з переляку вона забігла так, що й собака слід не взяв би. Зрештою, її ніхто й не збирався шукати через нещасний випадок зі злочинцем. Та про неї просто забули!