Аферистка

Розділ 4

Це було ще тоді, коли люди й не думали про кінець тисячоліття, жили собі розміреним застійним життям розвинутого соціалізму. Вони не знали, що хтось вважав їх нещасливими і мріяв виправити їхнє життя за іншими зразками.

Після холодного дощового квітня потепліло, і за два тижні поля й луки вкрилися щільними зеленими шубками, сміливіше защебетали птахи, заквітували садки, готувалися до цвітіння кущі бузку й черемшини. Навіть затоптані з осені доріжки зазеленіли травою й скоро укрилися жовтими вічками кульбабок.

Юрко Вспишкін під’їхав до двору Надії Рухлякової, пару разів посигналив, не сходячи з мотоцикла і втримуючи рівновагу на ньому балансуванням широко розставленими ногами.

— Ну чого кричиш? — показалася на веранді Надіїна мати. — Твоя залізяка й так деренчить, як навіжена, на всю вулицю чути, що ти прибув, — тітка Варка накинула на голову хустку й зникла за рогом дому — побігла на господарський двір поратися біля худоби.

Скоро з’явилася й сама Надія. Неквапом перетнула подвір’я. Підійшла до воріт, невесело посміхнулася до Юрка.

— Чого ти? — запитав Юрко.

— Що?

— Чого невесела?

— А тобі неоднаково? — запитала дівчина і, закусивши губу, відвернулася.

Вона ступила на вулицю і пішла прогулянковим кроком вздовж вулиці.

Юрко на якусь мить розгубився й затримався на місці, затим подався слідом без вмикання мотора, відштовхуючись від землі то однією ногою, то іншою, нарешті порівнявся з нею, покотився поряд:

— Сідай, покатаємось, — запросив Надію, киваючи на заднє сидіння.

Дівчина сіла ззаду. Тримаючись, обхопила Юркові плечі, від чого по всьому його тілу пробігла тепла хвиля, і він рвонув з місця. Виїхали на путівець, перетнули село і за його межами з’їхали на цілину. По низині проїхали вздовж річечки, приминаючи соковитий килим трави, дісталися на кам’янку, де о цій порі квітували кашки — дрібні блідо-блакитні китички на коротких ніжках, справжньої назви яких ніхто не знав. А ще тут розточували навкруги надзвичайно хвилюючі пахощі фіалки.

— Ой, — Надія підняла ноги, захльостані росами. — Знову туфлі намокли, мама сваритиметься.

Юрко вимкнув мотор і, відштовхуючись ногами від землі, підвів мотоцикл до великого каменя з вичовганою до блищання спиною — тут дітвора любила гуляти й грітися на сонці. Запропонував Надії:

— Переходь на сухе, сідай.

Слідом за Надією він зіскочив з мотоцикла, всівся поруч на валуни.

Юрко виправдовував своє прізвище — був таким заводним, що поряд нього нікому не вдавалося залишатися самим собою, натомість кожний безтурботно розчинявся в його волі. Це просто щастя, що та його воля стосувалася не чогось осудливого. Навіть навпаки — хлопець організовував дітей, тобто своїх однолітків і друзів, на корисне дозвілля, на співи, танці, музикування й таке інше. А вже в кого не було талану до художнього вияву, той залишався його величністю слухачем і глядачем і вважав це найпочеснішим званням, бо артист без публіки нічого не вартий.

Так було в дитсадку, так залишалося і в школі. Хіба що з тією відмінністю, що в старших класах Юрко з неформальних лідерів перейшов у формальні — цілком офіційно обійняв посаду вчителя співів, поєднуючи роботу з навчанням.

Так трапилося, що посередині навчального року ця посада неочікувано звільнилася. У позакласний час Юрко тепер керував шкільним хором, для якого сам писав пісні. Вчителі й ті, хто мав причетність до діяльності Юрія Васильовича, як почали називати Юрка учні, а також їхні батьки, пишалися його досягненнями — школа незмінно посідала перші місця на районних і обласних олімпіадах художньої самодіяльності. А ще йому доводилося керувати хором у сільському клубі. Ну, там роботи було ще більше — люди в селі полюбляли співи й без кінця кудись їздили на огляди, конкурси й просто виступи. До такого гарного вчителя музики й керівника хору, який не шкодував витрачати на роботу свій вільний час, тут так звикли, що з неприємним подивуванням сприйняли звістку про те, що він закінчує школу й планує навчатися далі.

Для чого навчатися, коли його й так високо цінують, знають навіть в області? Гроші він заробляє добрячі, дай Бог кожному, та й отриманого авторитету на його вік вистачить. Але не всі народжуються безкрилими, які тільки й здатні міркувати подібним чином. Юрко був людиною крилатою й від життя чекав, навіть вимагав, більшого — багатих знань, цікавої праці, великих звершень і повнокровного розвою. Йому, як це було з Фрідріхом Ніцше, коли той закінчував університет, не потребувалося здавати випускні екзамени — вчителі, як щиросердні колеги по обставинах, і так поставили в його атестат задовільні оцінки.

Звичайно, коли по закінченню школи цей непосида надумав махнути аж в столицю, щоб вступити там до відповідного його задаткам навчального закладу, ніхто не сумнівався, що він свого досягне. Але найбільше за інших від такого розвитку подій програвала Надія Рухлякова. Вона засумувала одразу, як від матері почула, що Юрко листується з московськими музичними училищами, — тітка Варка працювала на пошті, отож знала, хто куди посилає листівки й звідки отримує кореспонденцію.

— Поїде звідси твій обранець і забуде про нас, — сказала вона вдома доньці. — Хто ми є у порівнянні зі столичними штучками, співухами, як і він?

— Що ж робити? — розгубилася дівчина. — Як бути?

— Порада одна: щоб не почуватися покинутою, краще сама дай йому відставку.

І ось тільки тут, на кам’янці, дівчина зрозуміла, переконалася через свої відчуття, що мати мала рацію. Надія подивилася на Юрка і зі стисканням у серці навіч побачила його в іншій обстановці, не тут, а десь далеко, в чудовому світі, де є великі аудиторії з високими стелями й величезними вікнами, де ледь чутно звучить спокійна, ненав’язлива музика й лунають стримані голоси людей. Чи то від нього струменіла якась непомічена раніше незвичайність, чи то випромінювалася його мрія і, пружинячи прозорою матеріальністю, віддаляла його від цих місць, людей і подій? Хтозна, але наразі він перестав вписуватися в існуюче тло. Справді, оця неторкана первозданність забудеться ним в шумі й гаморі міста, а разом з нею забудеться і якась там Надія — трієчниця, яка вважає за щастя після школи влаштуватися працювати до матері на пошту. Ще добре, що там звільняється місце, бо тітка Марія Сударська йде на пенсію. А то довелося б у колгосп проситися, на бурякові рядки.

— Чого ти мовчиш? — запитала Надія.

— А про що говорити, коли навколо така краса? — не відводячи очей від імлистої далечини, відповів Юрко.

— Відчуваю я, що скоро ти поїдеш звідси, — сказала вона, — і більше ми не побуваємо тут. Надивляйся, поки є час.

— Побуваємо ще, — без поспіху заперечив Юрко. — Я ж приїздитиму.

— Може, й так, але хто тебе тут чекатиме…

Хлопець провів поглядом кібчика, який баражував над недалеким пагорбом — полював на мишей. Затим зсунув кашкета на потилицю й посміхнувся до неба. По хвилі зітхнув майже по-старечому, повернувся до дівчини.

— Ти тільки в перший рік заміж не вискакуй, гаразд?

— Чому саме в перший?

— А потім упевнишся, що між нами нічого не міняється, — проказав Юрко. — Звичайно, поки я не здобуду освіту, про женіння говорити нічого, але одразу по цьому я тебе заберу звідси. Віриш мені?

— Справа не в моїй вірі.

— А в чому?

— В тому, що домашня думка в дорогу не годиться. Хіба все в далекому краї залежатиме від тебе одного? Ні, звичайно. Отож, забудь про мене.

— Оце прямо зараз забути? — спробував перевести цю розмову на жарт хлопець.

Переконавшись, що Надія прийняла якесь тверде рішення, він вилаяв себе, що вчасно не сповістив їй про свої наміри, не поділився планами на майбутнє. Тепер вона про все дізналась від матері і, звичайно, перестала вірити йому. Заперечувати те, що він готується поїхати звідси, нерозумно, запевняти, що збирався порадитись про своє майбутнє, та чомусь не порадився, — пізно, а клястися у відданості ще у якийсь спосіб він не вмів.

— Відвези мене додому та й покінчимо з цим, — затялася дівчина. — Я тобі все сказала. Різні в нас дороги.

— Сідай, — різко кинув Юрко і вдарив ногою по заводному важелю мотоцикла, одночасно повертаючи до упору ручку газу.

Він різкіше ніж зазвичай скочив на мотоцикл, почекав, поки всядеться Надія, і рвонув з місця. Дорога додому здалася довшою, бо в її кінцевій точці не було ні чекання, ні надії. Біля двору хлопець затримав Надію, приміряючись до спокійного продовження розмови.

— Я мав би тобі відразу сказати, що збираюсь поїхати звідси, щоб вчитися далі, — він взяв її за руку й міцно тримав, заглядаючи у вічі. — Але, по-перше, гадав, ти й сама це розумієш, а по-друге, не хотів патякати раніше, ніж визначуся, куди податися. Пробач і не думай поганого, — проте він бачив, що його слова не справляють на Надію потрібного враження, тому продовжив: — Ти маєш підстави сумніватися. Мовляв, приховував свої плани… Тільки я не приховував, а не сповіщав їх завчасно, ото й усе.

Надія спробувала висмикнути руку.

— Почекай, — притримав її Юрко. — Гаразд, зробимо так. Я приймаю твій виклик, а ти зваж на моє прохання й у найближчий рік не виходь заміж. Примітивні дівчата часто так чинять: вискакують за першого-ліпшого на зло колишньому хлопцю, а потім усе життя жалкують.

— Ти хочеш, щоб я в дівках засиділась?

— Не хочу. А ти хочеш, щоб я при своєму обдаруванні залишився недоуком, темним чурбаком?

— Не хочу…

— Отож. Зваж, я не закохався б у пересічну дівчину, — трохи заспокоївшись, зітхнув Юрко. — Ти у мене не дурочка яка-небудь, щоб нерозсудливо чинити. Отож, домовились?

Надія покірливо кивнула й мовчки пішла додому.

Видно, не просто складалися справи у Юрка Вспишкіна з вступом на навчання, бо весь серпень від нього нічого не було чути: поїхав як пропав. Може, мало допомагали рекомендації, якими він запасся від школи й райво, гарантійні листи з сільради й колгоспу, про те, що для нього тут триматимуть вакансію художнього керівника селищного клубу, доки він не вивчиться. А може, якраз вони й допомогли. Як там не було, а у вересні він, нарешті, завітав додому вже студентом Державного музичного училища естрадно-джазового мистецтва.

— Та чого ж тебе на той джаз понесло? — зустрівши його, коли він прошкував зі станції в село, запитала класна керівниця Поліна Карпівна. — Для чого нам у селі джаз?

— Це просто училище так називається, — посміюючись, пояснив Юрко. — А я вступив на факультет естради, матиму спеціальність «керівник естрадного колективу». Це й хором можна керувати, й окремими вокалістами. Кепсько не це.

— А що? Жити там ніде?

— Ні, гуртожиток є, навіть в гарному місці. Просто в цьому училищі не дають права на відстрочку від армії. Доведеться переривати навчання.

— Ну, ти ж, будучи студентом музичного училища, не потрапиш служити, наприклад, в будівельний батальйон!

— Це правда. Єдина втіха, що десь у військовому оркестрі гратиму, — погодився Юрко. — Але час затрачати шкода.

Вдома він застав невеселу картину: бабуся старіла й слабшала; тато хворів і ніхто не знав, чим йому можна зарадити, бо в лікарню Василь Прокопович звертатися не бажав; а мати розривалася між ними, тягнучи всю домашню роботу на своєму горбі.

За дні гостин Юрко встиг відчутно допомогти їй по господарству, прибратися з городом, приготувати до зимування будинок: перепрати занавіски й скатерки, висушити й почистити килимове покриття підлоги, дістати з горища, перемити й поставити двійні рами на вікна, дещо підфарбувати, що влітку облупилося, й таке інше.

А вечорами вони з матусею гомоніли на пару, засиджуючись до ночі на сходинах веранди, планували, як воно у них все буде далі. Мати бідкалася, що не має грошей дати Юркові навіть на перший час, все витратила на ліки для Василя Прокоповича.

— Далеко ти заїхав, а був би ближче, то якось перебивалися б невеликими сумами, а зі столиці сюди не наїздишся за червонцями, — зітхала вона. — Я, доки ти не приїхав, і так і сяк примірялася — ніяк не виходить викрутитися, доведеться твій мотоцикл продавати.

Юрко пересмикнув плечима, одразу не знайшовши контраргументів, а потім спробував запропонувати інший вихід із скрутного становища.

— Користь від того, що я мешкатиму у великому місті, хай хоч і далеко звідси, очевидна. Я там не байдикуватиму, а принагідно знову влаштуюся на роботу чи на тимчасові підробітки. Однаково гроші матиму. Якби зараз перехопити в когось… позичити.

— Яке позичити? Не бачиш? Тато не добувач, бабуся слабує — на них теж витрати потрібні. Ні, я сама не подужаю з боргом впоратися.

— Та через місяць-два я тобі вже присилатиму потроху грошей, — буркнув Юрко.

— Давай не ризикувати, — настоювала мати. — Тобі скільки років треба буде навчатися?

— Чотири.

— Ну от. Та в армію заберуть, ще три роки сюди додай. Стоятиме твій мотоцикл сім років без використання, іржавітиме. Заради чого? Та ти, якщо матимеш змогу, за цей час собі на новий заощадиш.

Останній довід заспокоїв Юрка. Справді, його стригунець уже старий, тепер такі чудеса з’являються ледве не щодня, що оку любо-дорого подивитись. Щоправда, гарні мотоцикли коштують дорожче за машину. А що далі з’явиться! Та й вік у нього по закінченню навчання буде вже не хлопчачий, щоб на простенькому мотоциклі ганяти.

Під вечір другого дня хлопець не втримався, поїхав до Надії. Від матері Юрко знав, що його дівчина тримається в селі достойно, в кіно ходить, самодіяльність відвідує, як і раніше, а на танцюльки не бігає. Працює не на пошті, а в соцзабезі — обслуговує в селі одиноких пенсіонерів. Це важка робота, клопітка, вся на ногах. Отож, за день буває набігаєшся так, що ніяких танців не забажаєш.

Юрко запримітив Надію ще у восьмому класі. Хоч вони й навчалися разом, та дівчина була доволі відлюдькуватою, навіть подругам не багато часу приділяла. Отож на Юркові залицяння теж відповіла не одразу. А вже в останній рік навчання вони, можна сказати, не розставалися. Так тепер — що за доля? — Юрко мав обмаль дозвілля, бо мусив працювати. Під кінець же школи за взаємною домовленістю розбили глек — Юрко розумів, що Надія небайдужа до нього, що вона просто страхується на випадок того, раптом він в столиці знайде собі іншу. Розумно, виважено, передбачливо, нічого не докинеш. Та він теж не сплохує. Знає ціну серйозним стосункам, собі й гламурним дівам будь-яких тусовок. І чим більше він розумів мотивацію Надіїних вчинків і поділяв її, тим менше збирався чіпати той кокон, у який вона законсервувалася до пори. Але, не виводячи її з рівноваги очікування, не бентежачи душу, праг і мусив подавати Надії знаки, що з його боку нічого не змінилося.

Надія була вдома сама — мати визбирувала кукурудзяне коріння на степу, очищала город під зиму.

— Тебе можна поздоровити? — риторично запитала дівчина, привітавшись. — Кажуть, ти успішно витримав конкурс у гарний столичний заклад.

— Так, поступив, — підтвердив гість.

— Ну, успіхів, тобі, маестро.

Юрко знітився — поступив він не туди, куди праг, та це вже дрібниці й пройдений етап.

— Гаразд, — кахикнув збентежений холоднуватим прийомом Юрко, бо ці побажання звучали так, ніби його вже випроваджували назад. — Дякую. Можна сісти?

— Будь ласка, — Надія покинула перетирати помитий посуд і теж сіла на м’яку кушетку у веранді. — Як поживаєш?

— Прийшов засвідчити, що у мене все йде по плану. Ось уже влаштувався в гуртожитку, зараз приїхав побачитися перед більш тривалою розлукою, бо наш курс вирушає на сільськогосподарські роботи в Пензенську область. Збиратимемо там яблука в колгоспних садах. Затим навчатимуся й працюватиму, приїздитиму на канікули, а після цього назовсім повернуся в село.

— Повернешся, як же! — скептично хмикнула Надія. — Для цього можна було вдовольнитися й Дніпропетровським музичним училищем, а не їхати бозна-куди. Гаразд, не чіпатимемо цю тему. Що у тебе вдома? Як тато, мама, бабуся?

— Життя не зупиниш. Тата почали непокоїти травми, отримані на роботі п’ятнадцять років тому. Пам’ятаєш, як його вдарило в груди деталлю, що відскочила від верстата?

— Так, йому ще операцію робили в обласній лікарні.

Юрко ствердно хитнув головою.

— Наразі він вже другий місяць на лікарняному, а обстежуватися в місто не їде. Боїться почути діагноз. Оце подивився я на нього й запідозрив, що він боїться не без підстав. Здається, на його колишню рану всілося щось погане.

— Він це бачить?

— Та воно ж на очах прямо розквітає. Звичайно, бачить.

— І що каже?

— Каже, що то алергія на вітаміни, які він вживає, й на інші ліки.

— Може, якраз треба поквапитися з обстеженням?

Юрко тільки махнув рукою.

— Боюся, вже пізно. Та й ніхто не знає, як у такому разі краще діяти. Гадаю, з часом йому потребується серйозна допомога. Тоді й обстежиться. Але…

— Що? — запитала Надія.

— Мати на цю біду вже всі заощадження витратила, сама розумієш — ліки, процедури, дієтичне харчування. А тут ще й мені треба щось з собою взяти, бо не проживеш в чужому місці без копійки.

— Треба мотоцикл продавати, — порадила Надія. — Він тобі не потрібен.

Юрко з полегшенням зітхнув — приємно пересвідчитися, що вибрана тобою дівчина варта того — розуміє тебе з півслова, поділяє твої думки.

— І мати те саме радить. А я вже не встигаю це владнати. Допоможеш?

— Оформляй завтра гарантійну довіреність і допоможу, звичайно, — погодилася Надія.

— Тоді, може, погуляємо сьогодні востаннє в полях, покатаємося?

Надія посміхнулася.

— Щоб люди балакали? — але вгледівши благальний погляд Юрка, зважилася: — Гаразд, під’їжджай. Однаково з продаванням твого мотоцикла розмов не оберешся.

Після повернення з осінніх сільськогосподарських таборів студенти-першокурсники училища почали готувати показовий концерт для викладачів і студентів старших курсів, щоб продемонструвати їм себе і разом з тим напрацювати репертуар для майбутніх гастрольних виступів. Наближалися жовтневі свята, і від трудових колективів вже надходили запрошення виступити з художніми номерами на урочистих зборах. Власне першокурсники готувалися до внутрішнього конкурсу, до змагання талантів, які цього року влилися в класи училища і мали збагатити його славу. А жовтневі свята — це було розтяжне поняття, бо зазвичай вони починалися з 25 жовтня і продовжувалися до 10 листопада — дня професійного свята працівників міліції. За два тижні студенти заробляли чимало грошей на рахунок училища, і цим не тільки покращували своє життя, але й здобували перші відгуки про себе, а пізніше використовували їх для працевлаштування чи тимчасових підробітків у Росконцерті. Крім того, кожна група училища мала підшефні підприємства, куди студенти виїжджали на концерти й де при палацах культури проходили курсову чи випускну практику. Причому ці підприємства лежали далеко поза межами столиці — треба було охоплювати культурним впливом якнайширші простори провінцій.

Юрко подбав заздалегідь, з чим виступатиме на концерті, тому впродовж місяця, проведеного на яблуках, писав канцонету з соло для акордеону. Ця п’єса присвячувалася, звичайно, річниці революції й мала бути не стільки мелодійною за формою, скільки на додаток до традиційної героїки нести мотиви вічної весни, вічного оновлення в круговороті життя.

— Що ти оце написав? — аж злякався Микола Лобода, новий друг і сусід по кімнаті в гуртожитку, якому Юрко показав свої ноти і дещо з написаного награв на акордеоні. — Це ж чистісіньке діалектичне заперечення, викликане зовнішніми чинниками! Ти що, хочеш, щоб тебе звинуватили в контрреволюції? Для чого нашу революцію оновлювати, що тобі в ній не подобається?

Юрко остовпів.

— Які зовнішні чинники й заперечення?

— А твоя канцонета, вона хіба не є закликом до такого заперечення?

Микола приїхав у Москву з Пушкіна — невеликого містечка під Ленінградом, і, звичайно, мав ґрунтовнішу загально-музичну й загальноосвітню підготовку, ніж Юрко.

— Тобто, оце так ти витлумачив мій твір? — запитав пересохлим язиком бідолашний автор-початківець.

— Не я витлумачив, а інші можуть таке тобі закинути. Відповзай, друже, назад у традицію, обмежуйся героїкою й радій, що тобі некепська мелодія прийшла в голову.

— Адже будь-що в природі розвивається й потребує вдосконалення, — ще норовився Юрко довести своє.

— Наша революція вже відбулася, — твердо відповів Микола. — Це факт історії, а не філософська категорія для слинтяїв. Чи ти хочеш сказати, що вона має без кінця продовжуватися, бентежити уми людей, заводити декого на манівці, вироджуватися чи бодай перероджуватися у щось інше?

Довелося Юркові доробляти свій твір, заклавши в розвиток мелодії іншу форму, а саме: принцип циклона — все повторюється, але с кожним разом на вищому рівні, інтенсивнішому за глибиною. Так він виразив думку, що до окремого оновлюючого в соціальному сенсі факту народ ніколи не звикає, кожне покоління переосмислює його заново й збагачує своїми досягненнями в реальних справах. Збагачує, додає кількісно, а не змінює якісно. Працював, аж поки Микола не схвалив його твір.

Сольна партія акордеона була складна у виконавчому сенсі, красива за формою і надзвичайно прониклива за змістом — Юрко писав її для себе. А потім довго репетирував, поки не відшліфував так, що виконував бездоганно.

Концерт організували з розмахом, як завше, запросивши сюди відомих видавців музики й музичних журналів, критиків, фахівців з теорії музики, практикуючих композиторів, виконавців, навіть для чогось поетів. Ґрунтовна організація, за всіма канонами концертів класичної музики вимагала від студентів виглядати відповідним чином: фрак, ногавиці з високо пов’язаним кушаком, метелик під широким комірцем сорочки.

Юркові взяти такий костюм було ніде. Хіба що в ательє по прокату театрального одягу. Тільки там сорочка обов’язково виявилася б жовтуватою, ногавиці різали б у паху, фрак тріщав би під руками, а загалом усе разом тхнуло б чужим духом і хімікатами, невладними вбити його. Ні, дуже дякую, вирішив Юрко, збалуваний чистотою сільського життя, де в хаті не було людської тисняви, а вільні простори з усіх боків продмухувалися свіжими вітровіями. Значить, концертний одяг треба було купляти. Поглядаючи скоса на хлопців з музично-театральних родин, які не знали цих клопотів, Юрко шукав, де взяти грошей.

Якось, повертаючись додому після занять, він проходив повз куточок з концертними афішами й звернув увагу на одну, з якої до перехожих посміхався вродливий юнак. Цього вже доволі відомого співака колеги звинувачували у виконанні ремейків, у відсутності нових пісень в репертуарі. Ну, ще пару років завдяки своїй привабливості він протримається на цій старій конячині, а потім втратить гарну зовнішність і його обскакають інші наїзники, подумав Юрко. Й раптом збагнув, що може допомогти популярному виконавцю й виручити себе.

Вже назавтра він достукався до Кирила Хабібова й запропонував йому свої пісні, які писав ще в селі для самодіяльних виконавців у пору завоювання Надіїного серця. Ці пісні були апробовані на публіці, й знайшли її схвалення, бо йшлося в них про кохання й любов до юної весни. Вік Хабібова ще дозволяв узяти їх у свій репертуар.

— Ноти маєш? — запитав Кирило, з цікавістю поставившись до пропозиції відвідувача. — Приніс? — перепитав, коли той ствердно кивнув.

— Для чого? У мене вони отут, — Юрко стукнув себе по чолу. — Але, звичайно, запишу для тебе, якщо сторгуємося.

— Ти співаєш? — Кирило, схоже, був людиною небалакучою й діловою. — Як у тебе з голосом?

— Скажімо так — можу показати будь-яку пісню, — зрозумів Юрко, що від нього вимагається.

— Пішли!

Кирило запросив гостя в кімнату, де більшу частину місця займав рояль, і показав на стільчик, що стояв перед клавіатурою. Стільчик був без спинки, зате з шарніром у єдиній міцній ніжці.

Юрко сів, зручно вмостився на ледь прогнутому сидінні, крутнувся навколо осі, освоюючись, розім’яв пальці й поклав їх на клавіші.

— Поїхали? — для чогось запитав у господаря.

— Я слухаю, — сухо відповів той, пильно спостерігаючи за його приготуваннями.

І раптом після казково-поетичного музичного вступу об’єм кімнати заполонили модуляції надзвичайно чистого високого голосу, який, однак, був баритоном, як і у Кирила. Той голос лився вільно, змінюючи свої переливи, висоту і тембр, відтворюючи мелодію — проникливу й хвилюючу. Так пролунала одна пісня, друга, третя. А потім Кирило втратив рахунок і просто слухав, як співає Юрко. А Юрко, не зупиняючись, показував по одному куплету зі свого колишнього репертуару, акцентуючись на приспівах, які в нього особливо гарно виходили. Щоправда, слова пісень були простенькими, зате змістовними, і не завжди відповідали несмаку міської публіки, звиклої до брутальності в будь-яких виявах. Саме про це він і сказав, коли спинився.

— Сільська аудиторія більш цнотлива, тут вже ображатися нічого, — додав Юрко, — але я доопрацюю, якщо ти побажаєш, напишу про поцілунки нижче пояса.

— Боже збав! Проковтнуть що є, — з ентузіазмом кинув Кирило. — Нічого доопрацьовувати не треба, бо твори втратять цільність і органічність. Слова теж твої?

— Мої. Але зваж гарненько, поки я в тебе є.

— Скільки ти просиш? — Кирило не відповідав на жарти відвідувача, мав заклопотаний вигляд, ніби кудись поспішав.

Юрко назвав свої умови й додав:

— Якщо забереш усе, то завтра можемо вирушати до нотаріуса. Це недорого. Ось ти додаси сюди дещо зі свого колишнього доробку, і…

— Який доробок ти маєш на увазі? — підняв брови Хабібов.

— Твій власний, — уточнив Юрко. — Адже ти й сам трохи пишеш, я знаю, — господар відвів погляд убік, здивовано піднявши брови. — Ну от. І тоді ти матимеш повноцінний новий концерт. Замовляй костюми і — вперед.

— Це буде щось у стилі «Моя чарівна пейзанка»! — ці слова Кирила супроводжувалися нервовим смішком, і Юрко зрозумів, що той просто нервується, бо боїться зрадити вдачу, яка йшла йому в руки.

— І костюми виключно в народному стилі. Від тебе цього не ждуть. Це буде бомба! — захопився Юрко Кириловим ентузіазмом. — Нехай до деякої міри стилізація, нехай глянс, але не потворний гламур, котрий іржею проїв нашу естраду.

— Якось же треба переборювати несмак! Я ризикну, — і Хабібов погодився на угоду з Юрком.

Далі Юрко запросив Кирила на концерт у своєму училищі.

— Може, тобі ще хтось сподобається, і ти розшириш свої творчі зв’язки, — спокушав він Хабібова, радіючи, що знайшов не тільки гроші, але й постійного замовника.

Тепер він не бідуватиме, вилікує чи хоча б підтримає тата, допоможе мамі з бабусею — поки Кирило співатиме його пісні, потічок доходів не мілітиме.

— Я, звичайно, прийду на концерт, — вивів Юрка з задуми Кирило, — але виключно для того, щоб у мене не вкрали тебе. По-перше, ти поки що не збалуваний грішми і береш по-людськи, а по-друге, ти — справжній свіжий вітер нашої естради, нікого не копіюєш, нікому не наслідуєш, чудово самобутній хлопець. І талановитий до біса. Слухай, на нові пісні укладатимемо угоди з вищим тарифом, обіцяю.

— Звичайно, — засміявся Юрко. — Наразі це була трейдерська оборудка, бо ти виступив оптовим покупцем, щоправда, для роздрібного використання товару. А мені дуже потрібні були гроші. Я тобі вдячний, друже.

— О, бачу, ти добре знаєшся на сучасній економіці! Значить, не продешевив, як мені спочатку здалося, а свідомо віддав дешево? А я дрижав, щоб ти не передумав.

Хлопці дружно засміялися. Вони розійшлися, задоволені одне одним. Юрко дивувався, як вчасно доля повела його повз ту афішу, жбурнула в очі Кирилову пичку, підкинула спогад про його ремейки, як допомогла враз продати багато своїх пісень. І радів з того. А Кирило дякував долі за те, що в нього зірвався концерт і він виявився вдома, коли до нього прийшов Юрко. Інакше хлопець пішов би шукати гроші до когось іншого, і знайшов би. А так тепер саме він, Кирило, отримав свого постачальника пісень — неповторного й плідного. Та навіть одна оця угода дозволить йому щонайменше десяток років успішно виступати й безбідно жити, а в разі їхня співпраця продовжуватиметься, то принесе довгу хвилю високої популярності й надпотужних прибутків.

Наступного дня Юрко пішов до керівника свого курсу й попросив у винятковому порядку, тобто додатково до його канцонети, включити в репертуар показового концерту пісню, яку виконає Кирило Хабібов.

— Це ж естрадник! — вигукнув Михайло Денисович. — А у нас концерт класичної музики. Хлопче, щоб збагачувати світ своєю творчістю, треба добре знатися на її підніжжях, тобто на класиці, вивчити праці своїх попередників. Естрада — це побічне мистецтво, як не крути, причому споживче. А ми займаємося творчістю.

— Ви не маєте права так говорити, — вихопилося у Юрка. — Треба поважати своє поприще.

— А я й поважаю. Адже легкий жанр, як раніше називали естрадне мистецтво, це є написання музики до кінофільмів і вистав, до громадських заходів чи видовищ, пісні й просто мелодії з яких згодом потрапляють на естраду чи у військові марші. Розумієте, хлопче, згодом, — підкреслив він. — Потім їх, звичайно, висмикують з цільного твору й виконують окремо, але в них зберігається смисловий контекст і емоційний настрій тієї великої розповіді, в яку вони були вмонтовані автором при написанні. Саме це й передається публіці при виконанні певного уривка, подобається їй, хвилює її. А не порізно вигадана пустопорожня балаганщина з фіґлярством у виконанні, поєднаним з голими органами й підшкірним силіконом.

Юрко присоромлено похнюпився, а потім вибачився і продовжив:

— Ми з Хабібовим готуємо мюзикл на теми сучасного села, називається «Моя чарівна пейзанка», так я пропоную послухати уривок з нього. Я подумав, що училище естрадне, а цей уривок написаний у формі класичного романсу…

— Гаразд, коли так, ходи до художнього керівника концерту й покажи йому, що ти пропонуєш. Скажи, що зі мною погоджено. Зрештою, Кирилові треба допомогти, — й Михайло Денисович пояснив, розвівши руками: — колишній вихованець.

Ощасливлений Юрко цілий день з’ясовував деталі: яким у переліку номерів стоятиме уривок з його «Пейзанки», як він умовно називав свій мюзикл, хто акомпануватиме Кирилові, як зміниться графік репетицій і таке інше — затим побіг телефонувати до Кирила.

— Ти просто знахідка! — вигукнув той, коли Юрко сповістив новину, вибачившись, що попередньо не погодив з ним про виступ на їхньому концерті. — Хіба про такі грандіозні подарунки з’ясовують? Слухай, ти просто скарб. От уже й рекламу мені робиш, просуваєш мене, торуєш путь новому концерту, так знічев’я навісивши на нього фішку водевілю з життя сучасного села. Чудово! Це щось повністю нове, не тільки за змістом, а й за формою!

Той концерт огорнувся прослухами, бо став справдешнім явищем культурного життя столиці. Про нього багато говорили в новинах, в аналітичних програмах і ток-шоу, присвячених питанням культури.

Заняття в класах доповнювали самостійну творчу роботу. Юрко писав і інші твори, не припиняв роботу над піснями, які створював ще в школі. Але тепер це мало якийсь інший вигляд, ніби потрапляло в магнітне поле, де всі елементи вишиковувалися в потрібному порядку. У Юрка почав формуватися й проявлятися власний стиль, і його музику можна було впізнати серед творів його друзів.

Так почала сходити зірка Юрка Вспишкіна.

В армію його проводжали вже як відомого композитора, який полюбляє й пише легку музику.

— Відомий у вузькому колі, — жартував він про себе, ніяковіючи від компліментів.

Почасти воно так і було. Справді, де б не виконувалися його пісні, самого Юрка туди не запрошували і його прізвище писали нонпареллю. Де б не обговорювалися спектаклі, супроводжувані створеними ним саундтреками, його там ледве згадували й ніколи не акцентували увагу на музиці. Коротше, ніхто цілеспрямовано не займався його просуванням, а його самого цілком задовольняла побічна реклама від промоушена витвору, де він був співавтором. Він вважав, що ще не настав час вкладати гроші в розкрутку особистого бренду. Спочатку треба було наростити м’язи, накопичити творчий потенціал, надбати вагомий наробіток, а тоді кукурікати.

Але добра помовка хоч і не біжить попереду, а ледве волочиться за нами, однак вона є. Через те Юрко й потрапив у головний оркестр військового контингенту, розташованого в Східній Німеччині. Роботи тут вистачало, і складалася вона не тільки з традиційних концертів і участі в усіх святах держави розташування чи з внутрішнього життя контингенту, але й з виступів на міжнародних форумах і змаганнях, зокрема при проведенні футбольних матчів європейського чи світового рівня, різних спартакіад, тощо.

І все-таки вільного часу було набагато більше, ніж під час навчання. По-перше, йому замовляли музичне оформлення заходів, урочистостей і всього вищезгаданого, і він міг під цим приводом скільки завгодно писати щось своє. Вже не кажучи про те, що й створене на замовлення потім переробляв і пристосовував для своїх майбутніх потреб. А по-друге, тут не треба було займатися побутом, сидінням на лекціях чи біганиною по приробітках — просто сиди й працюй на себе, поки є нагода. Три роки служби не минули безплідно, вони дозволили Юркові так просунутися в збиранні власного творчого матеріалу, що ліпшого часу годі було й чекати.

Була ще одна відчутна перевага його служби в армії — він мав можливість ближче познайомитися з культурами інших народів. Це зовсім не те саме, що, наприклад, виконувати музику Ричарда Вагнера чи Вольфганга Моцарта, користуючись нотами й інструментальними аранжуваннями чи прослуховуючи численні трактування, зроблені попередниками в твоїй країні. Ні. Слухаючи її в живому виконанні безпосередніх культурних нащадків авторів, носіїв їхнього духовного строю й менталітету і в самому автентичному лоні, де вона народилася, відчуваєш щось інше, ніж вдома, розумієш світ ширше, сприймаєш більше його відтінків і смислів, ніби до тебе промовляє сам неосяжний космос — водночас мовчазний і гомінкий світ, існуючий тут від початку історії й донині. Тепер Юрко розумів, для чого існують зарубіжні стажування, обміни досвідом і просто мандрівки, як зрозумів і те, наскільки наша планета є маленькою й беззахисною, а світ культури — просто жменькою ентузіастів.

Впліталися в його службу й сімейні події, похитуючи інколи душевну рівновагу, але загалом не змінювали палітру життя.

На першому році виконання свого чоловічого боргу перед Батьківщиною, коли він зустрічав першу весну у військовому однострої, прийшла телеграма від Ганни Аполлонівни, що Василь Прокопович знаходиться в тяжкому стані й жити йому залишилося щонайбільше декілька діб. Телеграма супроводжувалася довідкою з лікарні.

Юрко звернувся до командира військової частини, у складі якої знаходився оркестр.

— Товаришу полковнику, — козирнув він, підкреслено чітко й лунко підставляючи одну ногу до другої. — Дозвольте написати рапорт з проханням про відпустку для поїздки до хворого тата.

— Вільно! — скомандував командир. — Що трапилося, сержанте?

Юрко подав телеграму. Командир пробіг очима її рядки, зітхнув — на носі було Перше травня, хоч і не військове свято, зате міжнародне, і їхній оркестр з цього приводу мав виступати в міських парках. Це вже стало тут традицією. А за цим ішов День Перемоги — про відпустку годі було й заїкатися.

— Ти у нас з торішнього осіннього призову?

— Так точно! — ще раз козирнув Юрко, витягнувшись і застигши в такій позі.

— Ранувато для відпустки.

— Дозвольте застати тата живим, товаришу полковнику! Він у мене ветеран праці, а я у нього єдиний син. Хіба не заробив старий?

— Пиши рапорт, — спохмурнівши, дозволив командир після почутого.

Наступного дня Юрко переступив батьківський поріг.

Тато спав. А поряд сиділа Надія.

— Я по роботі, — ніби виправдовуючись, сказала вона і встала зі стільця, побачивши, хто прибув. — Ганна Аполлонівна вже змучилася: працює, господарює і вночі біля хворого сидить, а бабуся ледве встигає прати, їжу готувати.

Юрко поклав на кухонний стіл дорожній ранець, підійшов до дівчини, міцно обняв, притиснув до себе, задрижав, стримуючи чи сльози, чи своє почуття до неї.

— Дякую за все, — при цих словах він відступив назад, почав роздягатися. — Що треба робити? Давай я тебе підміню.

— Ти мене гониш?

— Ні! Ти що? Але ти втомилася.

— Без листів твоїх втомилася, не писати тобі теж втомилася.

— Надю, не ятри себе, не кажи так, — сідаючи на стоячий поряд стілець, промовив Юрко. — Нам ще довго доведеться жити окремо. Адже я тільки-тільки почав служити. Я багато працюю, закладаю підвалини нашого спільного майбутнього. Займи себе роботою, не думай про мене. Я нікуди від тебе не дінусь, — вмовляв її Юрко.

— Роки беруть своє, — нахилила голову Надія.

Тихо застогнав Василь Прокопович, розліпив повіки, провів очима по кімнаті.

— Хто біля мене є? — запитав строго.

— Це я, тату, — озвався Юрко. — Як ви тут?

— Та як? Спав ось. А ти вже уроки повчив? Чого сидиш без діла?

Надія штовхнула Юрка під бік, мовляв, не заперечуй і не поправляй, він сам зараз все пригадає. Вона відійшла до столика, на якому стояли пляшки й упаковки з ліками, різні напої. Налила виноградного соку, подала склянку Юркові.

— Тату, попий соку, — Юрко встав, підніс до губ хворого склянку. — Чи соломинку подати?

— Подай, — лаконічно поросив тато, і видно було, що він уже повністю отямився. — Ти давно вдома? — запитав після декількох ковтків.

— Щойно прибув.

— А чого? Відпустку дали?

— Так, перед святами дали тиждень погуляти, — доповів Юрко. — На свято Перемоги мушу бути в частині.

— Встигнеш, — хитнув головою Василь Прокопович, невідомо, що маючи на увазі. — Проведи дівчину додому, у неї служба вже закінчилася. А нам з тобою погомоніти треба, поки мати не повернулася з роботи.

Надія піднялася, пішла до порогу, Юрко слухняно кинувся виконувати наказ тата.

На дворі дівчина зупинилася, оглянула Юркове обличчя при світлі сонця.

— Роки своє беруть, — ще раз повторила вона, продовжуючи перервану бесіду. — Не час про себе говорити, але я триматимуся. Так?

— Так, — погодився Юрко. — Ти молодець. А час ми переможемо і свого щастя діждемося.

— Яка нещасна доля нам з тобою випала, кращі літа провести не разом, — знову мало не скисла Надія. Але тут же опанувала собою: — Ти уколи ставити вмієш?

— Доводилося.

— Отам на столі є трамадол і шприци. Введи татові внутрім’язово, якщо він поскаржиться на біль.

— Так треба? — перепитав Юрко.

— Так треба, я вже двічі його колола. В нього декілька днів тому з’явилися болі. Слухай, твій тато час від часу впадає в кому, і тривалість небуття з кожним разом довшає. Отож поговори з ним гарненько, не уникай. Нехай він вибалакається, бо, може, іншої нагоди вже не буде.

— Як?

— Він може не отямитися до самої зупинки серця. Юро, не бійся, — заспокоїла хлопця Надія. — Раптом що, гукай мене.

Поки Юрка не було в хаті, Василь Прокопович допив сік і тримав склянку, поставивши її собі на груди, — не мав сили дотягтися до столика, що стояв поряд з ліжком. Проте поговорити йому з Юрком вдалося пізніше, коли хлопця побачила й обцілувала бабуся й Ганна Аполлонівна, котра повернулася з роботи. Затим жінки пішли готувати вечерю, і хворий з полегкістю зітхнув.

— Набридли вони мені, — поскаржився синові. — Хлюпають носами нишком, а ти тут лежи й роби вигляд, що нічого не помічаєш, нічого не розумієш. Баби! Ну як ти служиш, солдате?

— У мене не служба, а задоволення. Я ж при музиці. Граю собі, а служба йде.

— То добре, — зітхнув хворий. — Так ото я й кажу: баби. Що з них взяти? Як мене не стане, пропадуть вони тутечки.

— Чого це… — почав було щось заперечувати Юрко, а потім згадав слова Надії, що не треба заважати хворому виговорюватися, й замовк.

— Ну порахуй, — тихо продовжив Василь Прокопович. — Тобі ще служити понад два роки. А потім закінчувати навчання. За цей час мати тут зведеться з бабусею. Працювати треба? Атож, бо без грошей не проживеш! Хазяйство тримати треба? Звичайно, бо свої харчі кращі за куплені! Дім підтримувати в порядку треба? Безсумнівно, бо дах швидко протече й стіни осядуть!

— Я допомагатиму грішми…

— Допомагай, звичайно. Як же без цього? А руки де взяти? А силу де взяти?

— Що ти пропонуєш, тату?

— Пише нам з Кубані материн брат Єгор, а твій дядько, значить, що тяжко йому, бездітному, вдовувати. Знаєш, що він сам залишився?

— Знаю, — буркнув Юрко.

— Отож, гукає він нас до себе. Він же ще працює. І робота в нього добряча, тільки дурень може покинути таку. Домина своя на три поверхи. І сам-один, як перст в тому домі мешкає! От і гукає. Мовляв, матір свою, це твою бабусю, догляну і вам допоможу. Нехай Юрко не відволікається на вас від кар’єри. Ми вкупі без нього не пропадемо, якось проживатимемо. Я вважаю, що це розумно. Чи як?

— Так, нічого, — погодився Юрко. — І клімат там ліпший за наш, знову ж таки природа чистіша.

— Коротше, сину, як вирішиться питання зі мною, паняйте на Кубань до Єгора. Оце таким є моє побажання стосовно моєї дружини й тещі. Тепер стосовно тебе. Ти для чого мучиш оту дівчину, Надію?

— Чим я її мучу?

— Чого не женишся на ній? Женися і забирай до себе, не переводь їй молодість.

— Куди ж я її заберу? В Германію?

— Відслужиш і забирай, — не здавався Василь Прокопович.

— Оце поїде вона по квартирах зі мною тинятися, а тут покине свій дім і стару матір!

Що за вигадки?

— Значить, завтра записуйся з нею і тоді їдь служити далі. І досить розмов!

— Та не хоче вона так, тату!

— Ну, робіть як знаєте. Але не дай Бог покинеш її, то я тебе з того світу дістану й випорю. Все, спати хочу.

Тато чи заснув, чи знову провалився в кому, але до самого Юркового від’їзду не отямився. Три дні Юрко не відходив він нього: надивлявся, наслухався його дихання. Тільки після свята Перемоги до Юрка прийшло повідомлення, що тато відійшов у мирі, не побачившись більше з рідними. Його поховали і все зробили, як годиться.

Питання про переїзд Юркових рідних зі Славгорода в Краснодар з порядку денного не знімалося. Дядько Єгор настоював і квапив матір і старшу сестру все кидати і не гаятися. А жінки зволікали, причому кожна виставляла свої резони. Бабуся не бажала покидати могили чоловіка й зятя, а Ганна Аполлонівна говорила то про повернення Юрка з армії, то про його шлюб з Надією. Хоч обидві вони розуміли, що поїхати до Єгора — це ліпший вихід, бо важко їм жити в домі без зручностей і без помічників: тягати воду з колодязя, користуватися вуличним туалетом, самим слідкувати за примхливим опалювальним пристроєм у хаті, рахувати електроенергію й бігати платити за все у різні кінці села.

Так минуло дев’ять, потім сорок днів по смерті Василя Прокоповича, збігло півроку, рік. Наступної весни Юрко знову прибув у відпустку, і вся осиротіла родина дружно вибрала і встановила пам’ятник на могилі свого дорогого небіжчика.

— Я вже не знаю, що відповідати дядьку Єгору, — сказала Ганна Аполлонівна Юркові. — Приросли ми тут, так важко відриватися. Що робити, як ти гадаєш? Може, ми не зможемо в місті жити?

— Треба поїхати й подивитися, що то за місто, який там клімат, що вам запропонує дядько Єгор. Як на мене, то вкупі ліпше. Але яка то купа — троє старих людей?

— Просто він боїться сам залишатися, біля нього ж немає жодної рідної душі, — припустила Юркова мати, і він з тим погодився.

Нарешті жінки зважилися на поїздку. Тільки це вже сталося після Юркової демобілізації. Якраз наставала тиха південна осінь і потік пасажирів на дорогах зменшився. Дядько Єгор прислав за родичами службову автівку. Насправді це тільки кажуть про Кубань чи Краснодар, а мають на увазі весь Краснодарський край. Конкретно ж дядько Єгор мешкав у Кореновську — степовій чорноземній частині краю, що знаходився далеко від моря і морських курортів. Невелике містечко Кореновськ стояло всього лише на річці з невимовною назвою Лівий Бейсужек. Доволі довга, ця річка не була вельми повноводою, хоч численними загатами її й зробили ширшою. Інших водоймищ поблизу не було, хіба що ще одна річечка — Кирпили, яка, здавалося, звідкись починалася й кудись пропадала, наче то нишком виходили на поверхню численні розвідники-джерела, кралися по землі, перехоплювали в себе води Кирпили, а потім провалювалися вниз без ознаки й сліду.

Їзди було не більше шестисот кілометрів, і загалом світового дня мало б вистачити, щоб прибути на місце. Тому Юрко не хвилювався за матір і бабусю, він допоміг їм зібратися в поїздку, вмоститися в машині, дав підбадьорюючі напуття, провів з двору, помахав услід рукою й через декілька годин теж покинув рідну домівку — поїхав у Москву розпочинати навчальній рік. Там він мав потрапити в нову групу й злитися зі студентами, молодшими за нього. Це неприємний факт — він же вже бувалий чоловік, а змушений буде спілкувалися з жовторотиками. Але, може, повернуться з армії інші його колишні співучні, наприклад, Микола Лобода? Адже вони разом призивалися на службу, ото було б чудово! Побачимо, — підбадьорював він себе дорогою, приміряючись думками до столичного життя заново.

А тим часом дорогу на південь поливав дощ. Він почався, щойно мандрівники з’явилися на донецькій землі, і не припиняв лити до кінця подорожі. Дощ розійшовся, і шипіння води змішувалося з шумом їдучої машини й з шерехом мокрих шин, що не дозволяло ні вчути осінньої тиші, ні насолодитися вільним гомоном птахів над безкраїми полями обабіч дороги. І єдине, що було доступне, це бачити почеркані дощовими патьоками стекла машини, мокру дорогу і одмите від літнього пороху довкружжя. Через цю непогоду їхали трохи довше і прибули на місце вже затемна.

— Доїхали? — співчутливо запитав Єгор родичок, допомагаючи їм вийти з салону. — Як почуваєтеся?

— Примелькалися ті «двірники», що тепер і вві сні ввижатимуться, — поскаржилася бабуся, обіймаючи й розціловуючи сина. — Ну, слава Богу, діждалися зустрічі.

— Проходьте, будь ласка, — запросив господар Ганну Аполлонівну. — Роздягайтеся, відпочивайте, освоюйтеся.

— Достатку й благополуччя цим стінам і їхнім мешканцям, — за давньою слов’янською традицією тричі вклонилася Ганна Аполлонівна новій домівці, переступаючи її поріг.

Наступного дня після сніданку господар навмисне пішов на роботу, щоб гості вільніше обживалися. А на жінок напосів непевний сум, хоч вони розуміли, що це невідворотно, так завше буває на новому місті. Тому вирішили роздивитися містечко.

Тут збереглося багато старих будівель, без перебільшення, вкритих мохом вічності, і по них можна було вгадувати історію цього краю. Якраз це був ярмарковий день, і на головній площі міста встановили тимчасові прилавки й ларьки, а посередині спорудили великий круглий поміст для виступів самодіяльних колективів. Навкруги, де тільки траплялося вільне місце, примостилися вантажівки з вигорілим брезентовим верхом і навіть гужовий транспорт з критими підводами. Повсюди юрбився народ, де переважали люди сільської зовнішності, а над ними стояли пахощі свіжої зелені, кави й смаженої цибулі. Подекуди ця ароматична суміш перебивалася духом свійських тварин і птиці.

— Поглянь, — звернулася бабуся до Ганни Аполлонівни, — у нас вже не продають на базарах живих корів і курей, а тут їх повно. А он і кози є, — показала вона рукою далі від себе.

Справді, то тут, то там біля продавців виднілися невеликі загони, в яких мекали вівці, кози, ґелґотіли гуси, кулдикали індики. У великих сплетених з дроту клітках терлися боками кури, а до забитих в ґрунт стовпчиків були прив’язані корови й молоді бички. Вони, здавалося, кмітливо озиралися довкола, вдаючи, що зайняті ремиґанням їжі.

— Зверни увагу, ми заїхали недалеко від Славгорода, а як багато відмінностей, — поділилася з матір’ю враженнями Ганна Аполлонівна. — Навіть люди трохи інакше одягнені.

— Тут більше збереглося козацького духу.

Отак, переговорюючись, вони довго споглядали, як дві жінки торгувалися за руду курку. Хазяйка однією рукою тримала її за ногу, звісивши головою вниз, а другою рукою показувала на свій товар і щось доказувала покупниці. Бідна курка кричала і била крилами, вигиналася, щоб дістати і дзьобнути руку, яка так зневажливо з нею поводилася. Потім бачили, як з буфету вийшов сп’янілий чоловік і почав перераховувати свої гроші, почісуючи потилицю і, мабуть, журячись, що багато пропив. Осторонь інший чоловік продавав малих поросят, ситих і гарненьких живих іграшок. А потім раптом закричав, що у нього вкрали гроші. Він крутився навсібіч, показуючи зівакам, які миттю тут зібралися, свої штани, де колись була кишеня. Грабіжники вирізали її разом з частиною штанів і тепер на тім місці блискала гола нога і тріпотів на вітрі шматок сімейних трусів.

— Ходімо, таке видиво шкідливе для здоров’я, — сказала бабуся і потягла доньку додому.

Про результати поїздки до дядька Юрко взнав тижнів через два з листа. Мама писала, що містечко їм з бабусею загалом сподобалося, головне, що воно тихе, не метушливе, забудоване в основному приватними будиночками з чималенькими городами. Тобто проживання там нічим не відрізнятиметься від славгородського, тільки й того, що дім набагато більший, зручніший і взагалі кращий. На першому поверсі у дядька знаходилися гараж з майстернею, сарай, пральня, баня, спортивна зала з басейном і спортивними тренажерами, а також більярдна; на другому — кухонний вузол з їдальнею, основна світлиця, містка гардеробна кімната, суміжна з нею кімната для прасування з комодами для білизни й обладнанням для шиття, а на останньому — кабінет господаря з повним комплексом побутових вигод, бібліотека з декількома робочими столами і три спальні з окремими санвузлами. Через всі поверхи проходив буквально іграшковий ліфт, хоч в домі були й широкі сходи. Дядько все розпланував: сам збирався оселитися в кабінеті, зайнявши також бібліотеку, дещо переставивши там; а спальні повністю надавав жінкам. Знайдеться місце і Юркові, якщо він приїде сюди на помешкання.

«Здається, чого не жити разом? — писала Ганна Аполлонівна. — Хатню працівницю дядько звільнить і я візьму ці клопоти на себе. Бабуся ще вправно порається на кухні, працює на городі, тому теж допомагатиме мені. Живність тримати не будемо — в фермерському господарстві, де дядько працює юристом, м’яса вистачає. Зате навкруги — чисте повітря, відчувається, що недалеко є море й гори. Не тільки степ, перетертий чорнозем і вітер. А може, то погода була така сприятлива — волога, без пилу й бруду в повітрі. Ми з бабусею вирішили перезимувати вдома, а по весні вирушати на нове місце».

Згодом жінки повернулися в Славгород, затамовуючи в душах відповідний настрій, щоб готуватися до переселення в Кореновськ. А потім знову потяглося те саме — ранньої весни не втрималися й засадили город, потім шкода стало покидати посаджене, вирішили зібрати врожай і вже після цього їхати до дядька. А там ще щось трапилось, і знову виїзд зі Славгорода відклався.

На останньому курсі Юрко нарешті отримав від Надії згоду вийти за нього заміж.

Почали готуватися до весілля. Який тут може бути переїзд, коли новій сім’ї треба дати лад? — радилися між собою Юркова мати й бабуся. Проте, як бідному женитись, так і… без перешкод не обходиться. Так і тут — знову мусили почекати, бо в кінці літа тітка Варвара, Надіїна мати, застудила нирки й серйозно захворіла — перестаралася жінка й у спекотну пору не вбереглася на протягах. З урахуванням того, що Надія інших рідних чи хоча б родичів не мала, не гоже було — тим паче після такого довгого очікування — квапитися, не рахуватися з хворобою тітки Варвари. На спільній раді двох родин, Юркової й Надіїної, вирішили відкласти весілля до Нового року — тітка Варвара обіцяла дотримуватися всіх лікарських приписань і обов’язково вилікуватися. Дядько Єгор готував єдиному племіннику гарний подарунок і тримав у повній готовності дім до прийому своїх родичок, які не пізніше кінця зими обіцяли, нарешті, спродатися й покинути Славгород. Надія шила весільне вбрання й збирала посаг, заодно наглядаючи за дотриманням матусею дієти й правильним вживанням нею цілющих напоїв. А Юрко, благаючи долю, щоб на цей раз нічого не змінилося, дбав про одне: щоб на всі витрати вистачило грошей, тим більше знаючи — його студентська братія пильнує, і друзі не дадуть йому відвертітися від хлопчачника.

З кожним днем робилося все морозніше. Зимове небо, мов очі сліпця, безкольорово нависало над землею низько-низько, безуспішно намагаючись зберегти там хоч який-небудь затишок. Та марно. Стужа посилювалася за рахунок вітрів, котрі по-злодійськи вихоплювалися то з-за рогу, то з під’їзду, то з довгого закритого провулка, викрадаючи звідусіль ледь встояне чи надихане людьми тепло. Будинки й вулиці великого міста, столиці, посиніли від холоднечі й узялися інеєм, мов мохом; зменшені в розмірах дерева сиротливо тулилися одне до одного, до задубілих будівель, до схилів московських пагорбів, дружно крижаніючи наскрізь. Чорні постаті людей, набебеханих так, що вони скидалися на ходячі подушки, хутко пересувалися туди й сюди, чорніючи на тлі білого снігу й плюгавлячи його вигляд, наче то були хворобливі вави.

Вийшовши з метро станції «Домодєдовська», Ліза, спонукувана природним інстинктом, не стала чекати, поки розточиться нашпигований колючками ялинок тлум, а розштовхала людей, спритно прошмигнула між ними зі своєю здоровенною сумкою, перетнула проспект, де трапилося, й махнула рукою, запрошуючи таксі зупинитися поряд. Вона не хотіла їхати далі тролейбусом чи автобусом через вимученість гонитвою останніх днів — квапилася вчасно здати курсову роботу й декілька заліків, пошити собі вигадливе вбрання до Нового Року, бо була запрошена в цікаву компанію на святкування, підготуватися й зібратися до тривалого від’їзду з дому. Крім того, до слова сказати, два останніх дні вона без сну сиділа над проектом розпису куліс Палацу культури Іванівської ткацької фабрики, куди якраз скоро відбувала на піврічну практику. Це була необов’язкова робота, щось на зразок конкурсної, вона давала шанс показати себе з кращого боку й по закінченню ліцею отримати від підприємства-замовника запрошення на роботу як молодого спеціаліста. З проектом розпису куліс Ліза запізнювалася — термін його подання на розгляд минув ще вчора. Це добре, що викладач, куратор замовлення з боку учбового закладу, був її далеким свояком, навіть не родичем, і зголосився прийняти роботу завтра вранці, до початку робочого дня, щоб зареєструвати її заднім числом. І під цим приводом зобов’язав Лізу відвезти всі відібрані художньою радою ліцею роботи в Іваново на своєму горбі.

— А ти навзаєм допоможеш мені, згода? — довірливо запитав свояк, коли вони з Лізою домовлялися про завтрашню зустріч.

— Чим? — Ліза зіщулилася, не дуже полюбляючи будь-які обов’язки й перед будь-ким.

— Відмітиш там моє свідоцтво про відрядження, а я пару-трійко днів попрацюю вдома.

Дівчина погодилася — треба йти людям назустріч, коли вже вони тобі допомагають. І ось тепер їй довелося на ніч глядячи пертися зі свого Орєхово-Зуєва, щоб переночувати в подруги й завтра вранці встигнути здихатися того обридлого проекту куліс.

Ліза Паперовська вже третій рік навчалася в Московському професійному ліцеї декоративно-прикладного мистецтва імені Карла Фаберже, готуючись стати майстром розпису по тканині. Вона вступила сюди після закінчення дев’яти класів і досі пишалася цим. Звісно, Іваново хоч і місто наречених, тобто пропаще з точки зору влаштування особистої долі, та вибирати все рівно немає з чого: в Москві вона не знайде дешевого, по своїх можливостях, помешкання; а вдома — не знайде роботи. Їздити ж все життя отак, як вона їздила в ліцей, — спасибі велике, більше не бажає, не хоче вранці вставати до схід сонця, а ввечері вкладатися спати з півнями. Отож, ліпшого місця для працевлаштування, ніж Іванівська ткацька фабрика, вона не уявляла. Ці думки розважили її й вона не вчулася, як доїхала до місця. Розрахувалася з таксистом і, мерзлякувато зігнувшись, побігла в під’їзд житлового будинку.

Подруга зустріла Лізу зі щирою радістю, і Ліза запідозрила, що тій щось від неї треба. «Знову посварилася зі своїм Даном і тепер проситиме мене помирити їх. Як вони мені набридли! За своїми втратами не встигаю поплакати, а тут сумуй за компанію з дурисвіткою. Я б того Дана й до руки своєї не допустила, не те що до серця. Охо-хо, недарма кажуть, що шлюби від кохання не залежать».

А Неля продовжувала крутитися навколо Лізи, поки та роздягалася, й цокотіти, як вона рада подрузі, як добре, що вона сьогодні у них ночує, взагалі, як чудово, що вони подруги. Ліза не витримала.

— З Даном посварилася?

— Зовсім ні! З чого ти виснувала?

— Так, здалося, — притримала язик Ліза.

— Просто мене сьогодні запросили на вечірку до хлопців з естрадно-джазового коледжу. А я ж не можу піти туди сама. Незручно. Підемо вдвох?

— Хто запросив?

— Хлопець один, Микола Лобода, я з ним познайомилася на автозаводі імені Лихачова.

— О! — здивувалася Ліза. — Яке від має відношення до естрадно-джазового мистецтва? Покажи, де я спатиму? — попросила вона, роздягаючись і збираючись переодягтися в домашнє вбрання. Дівчина дістала з сумки байковий халат і капці. — Люблю вдома у вільному ходити. Нічого, що я буду в халаті?

Неля ніби не чула вибачень подруги, тільки махнула рукою і показала на невелике розкладне крісло в своїй спальні.

— Не дуже роздягайся, скоро маємо йти, — попередила вона. — Зараз мама нас погодує і ми вирушимо.

— Ти можеш толком розповісти, що і як? — зітхнула Ліза. — А як же Дан?

— Ось про Дана давай не згадувати! Може, переді мною відкривається нова перспектива, як і перед тобою, до речі. Це хлопці серйозні.

Неля взялася розповідати все по черзі. Декілька днів тому вона побувала на автозаводі, де має проходити практику, розписуючи наново робітничу їдальню, яка вступає в дію після капітального ремонту. А там якраз були хлопці з естрадно-джазового училища — репетирували святковий концерт з приводу тієї самої події.

— Розумієш, у них за колдоговором їдальню треба запустити в роботу в кінці нинішнього року, от профспілка й готується до цього. Хоч доводку художнього оформлення вони зробити не встигають, але можна годувати працівників і при голих стінах, адже так? А нас запросили, щоб до першотравневих свят розписати й прилаштувати гобелени й настінні панно. Коротше, я там познайомилася з музикантами й одразу закохалася в Миколу. Ми з ним вже тричі зустрічалися, ходили в кіно й на концерт в його училище. Він мене з друзями познайомив, зокрема, з Юрком Вспишкіним. Це дуже талановитий хлопець. Програму Кирила Хабібова «Моя чарівна пейзанка» знаєш?

— А хто ж її не знає?

— Так ото Юрко писав усі ці пісні!

— Та ти що?! — захоплено ахнула нарешті й Ліза. — Талант силенний!

— Оце саме в нього буде якесь свято, чи то якусь нову програму здає, чи нового замовника отримав — не знаю. Але Микола сказав, що готується сабантуй і запросив прийти.

Микола зустрічав подруг в коридорі гуртожитку. Він міряв його кроками, курсуючи поблизу вхідних дверей. Не попередивши Юрка, він запросив на вечірку Нелю, дівчину, яку нещодавно зустрів і яка йому сподобалася, зрештою, зважив Микола, у них намічався не справжній хлопчачник, а прості проводи Юрка в подружнє життя. Тут мали бути й дівчата з їхньої групи, не запросити яких було незручно, нечемно і без яких було б нецікаво. Саме їхні дівчата, взнавши, що Юрко зав’язує з холостим життям, з ентузіазмом взялися за підготовку до вечірки, писали сценарій, розробляли режисуру, готували виступи. Адже на самому весіллі, десь в українських степах, побувати нікому з них не вдасться, а поздоровляти вже після весілля — це щось не те. Бо у призвідця зникне дух стремління до жаданої події, вгамовується свята нетерплячка, відступить дрож у серці. А відтак не спрацює й магія побажань, які неодмінно збуваються тільки тоді, коли запліднюються сильним очікуванням реципієнта, тобто того, кому посилаються. З цих міркувань ліпше й результативніше «пропити» друга до його навічного стрибка в шлюб.

— Ти так і не сказав, що спричинило вечірку, то ми без подарунка. Ось тільки торт несемо, — сказала Неля, передаючи пакунок з пригощенням Миколі. — Знайомся з моєю подругою. Це Єлизавета Афанасіївна Паперовська, майбутній майстер розпису по тканині.

— Можна просто Ліза, — подала руку дівчина.

— Причина вечірки проста — хлопець збирається женитися, — пояснив Микола дівчатам і відразу помітив, як потухли у них очі. — Але у нас тут одинаків вистачає, не треба супитися!

— Хто супиться? — огризнулася Неля. — Просто Ліза посварилася зі своїм кавалером і їй прикро, що ліпші хлопці дістаються іншим. Хіба це не природно? А Юрко їй давно подобається, вона любить написані ним пісні. Може, й свого Костю через те геть наладила, що він не дотягував до її ідеалу.

— Це серйозно, — знітився Микола. — Але ми щось придумаємо і вам нудьгувати не дамо. Пішли хутчіше, уже всі зібралися за столом.

У Лізи, справді, роман не вдався, і вона переживала не кращі свої часи. Костя — гарний, працьовитий, а основне, що з вигляду відповідальний і самостійний, — був старшим за неї майже на десять років. Звичайно, не хлопчик. Дівчина це розуміла, і, коли справа підійшла до серйозних намірів і обговорення спільного майбутнього, вона, боячись його втратити і довіряючи його щирості, відкинула гальма й зважилася на близькі стосунки — під серпневими зорепадами віддала Кості свою цноту.

— На цьому тижні подамо заяву в ЗАГС, — пообіцяв Костя, проводжаючи в той вечір її додому. — Завтра я прийду до вас на заручини. Твої батьки знають про наші стосунки, то, гадаю, дадуть згоду, — міркував Костя вголос. — І на останній курс свого навчання ти прийдеш вже одруженою жінкою, зі шлюбним перснем.

Ліза спочатку зраділа, що аж застрибала навколо Кості, потім розгубилася, а далі й зовсім скисла.

— Мабуть, не вийде так швидко, — і, побачивши, що Костя запитально підняв брови вгору, додала: — Ні, на заручини приходь, але… Батьки запропонують почекати до наступного літа. Ми ж почекаємо?

— Чому почекати? — Костю, видно, щось з Лізиних слів заділо за живе. — Я тобі чи твоїм рідним не підходжу?

— Зовсім ні! От дурненький, — засміялася Ліза. — Просто моє повноліття станеться лише в березні. А звертатися за спеціальним дозволом у виконком вони не захочуть. Мої батьки — люди старої формації, для них це ганьба, розумієш? Тато ліпше випоре мене ремінцем, щоб знала, коли можна трусики скидати.

— Он воно що, — прошепотів Костя. — Виходить, я на неповнолітню натрапив! А ти ж казала, що вже закінчуєш свій учбовий заклад?

— Так, але я вступила на навчання після дев’яти класів.

— О! — проказав Костя, хитаючи головою, наче його вперіщили по ній дринякою так, що й памороки забили.

З розповідей Кості про себе Ліза знала, що він уже двічі отримував од дівчат гарбуза: одній здався не надто освіченим і кмітливим, а другій — злидарем. Хоч працював електриком на залізниці і вважав себе пристойною партією. Та, бач, скаржився дівчині, наразі вимоги до майбутніх чоловіків змінилися. Тепер гарненьким дівчатам подавай науковців, зірок мистецтва, а вже якщо ти невіглас, то хоча б купу грошей. Але Ліза себе резонно не вважала красунею і до того ж Костю просто кохала. Сказати цього вона не наважилася, а просто вислухала його й промовчала, вирішивши, що цим допомогла йому душу звільнити.

Під час розмови про одруження Ліза спочатку не думала про складнощі, які трапилися з Костею у намаганні створити сім’ю. А потім, коли згадала, підкреслила, що прохання почекати до весни пов’язане лише з її віком, з небажанням засмучувати батьків своїм раннім дозріванням і не з чимсь іншим.

Звідки їй було знати, що цими словами вона лише погіршує справу, бо реакція Кості на її відмову пояснювалася зовсім не його комплексами. Насправді все було набагато простіше — бідолаха злякався відповідальності за те, що звабив неповнолітню дівчину. Які там заручини? Та Лізин тато, щойно пусти пару з вуст, що треба негайно одружуватися, вхопить тебе за груди й потягне в міліцію!

І Костя зник з Лізиного життя, та так кудись далеко дременув, що Ліза його не знайшла ні вдома, ні на роботі. А шукати ретельніше вважала для себе неприйнятним, тим більше, що не розуміла причини такого вчинку.

— Ти про що задумалася? — запитав її Микола, коли гості вийшли з-за столу і почали танцювати. Ліза не встигла щось сказати, як Микола продовжив: — Ходімо, я тебе з Юрком познайомлю, бо він на тебе весь час поглядав через стіл.

— Та я ж тут новенька… Йому, видно, просто цікаво, як я тут опинилася.

Юрко, потрапивши в Москву, не розчинився в її масштабі, а тихо й незбутньо сумував за синім повітрям степів, за їхніми просторами, сплетеними з сухого різнотрав’я і відстаней, сумував навіть за спекою й пахощами змоченої дощем порохняви. Сумував через те, що поряд не було незалюднених просторів, чистих незайманих далей, одному йому належаних куточків. У вільний час, якого в нього майже не було, він любив вимірювати вулиці й проспекти столиці своїми широкими, розмашистими кроками. І ходив тут так, як ходять по безкраїх полях і пагорбах, — монотонно й напористо, заодно вивчаючи й запам’ятовуючи все побачене, кожен кущик, кожен рівчак чи цівку води. Він знав столицю і любив, бажав їй вічного благоденствію, дорожив нею, лише хотів, щоб вона трималася тут без нього, щоб відпустила його додому.

Хтозна, може, так у ньому проявлялося розуміння того, що він мусить повертатися до своїх рідних.

А тут з’явилася оця дівчина, з чистими очима, безпосереднім виразом на обличчі, якась своя, не з цього користолюбного, заздрісного, ревнивого до чужих успіхів світу. Вона, як сирота, поглядала навкруги, не прагнучи влитися в загальні веселощі.

— Ти звідки? — запитав він її, запросивши на танець.

— З Орєхово-Зуєво, — одразу зрозумівши, що він має на увазі, відповіла Ліза. І спитала: — Тобі тут незатишно?

— Як ти вгадала? — Юрко розсміявся. — Ніхто не зрозумів, чого я працюю, як очманілий, ладні були дорікати мені за жадібність, а ти наче в душі прочитала. Так, мене обтяжує урбаністичний світ.

Юрко, звичайно, не був святенником, хоч і ніде не заводив шури-мури собі на клопіт: ні в армії, ні тут. Але ця дівчина чимсь зачепила його. Її зеленуваті, поцяцьковані жовтим очі, тихо каламутили його розум, він знемагав від захвату, від незрозумілої спорідненості з нею до втрати пильності й самоконтролю.

Пізно ввечері до Лізи підбігла розпашіла Неля:

— Микола запрошує мене гуляти тут до ранку. Ти як, витримаєш без відпочинку?

— Гості починають розходитися… — натякнула Ліза на дотримання пристойності.

Але її подругу вже підхопив буревій пристрасті, безоглядної, як випита в один присід чарка хмільного напою.

— Нехай! А ми залишимося. Нас же запрошують!

Ліза тільки потисла плечем.

— Не пожалкуєш?

— Або пан, або пропав, подруго! — хитнула розпатланою головою Неля. — Хочу заміж, а на Дана надії марні. Через півроку потрапимо працювати в трудові колективи, де жодного одинака вже немає. З кого тоді вибирати? І ти не ляскай вухами, хапай своє щастя за барки.

Я вже пробувала хапати, вислизає, якщо не доля, — подумала Ліза, але подрузі нічого не відповіла. Нелині запаморочені очі підказували, що до слів вона дослухатися не спосібна, принаймні сьогодні. Проте отруйні випари її відчайдушності, молодий запал, дерзновенність у намаганні дотиснути сприятливий випадок, нарешті просто азарт у двобої зі звабним шансом передалися й Лізі. Раптом їй подумалося, що вона надто обачна, що серце не часто підноситься до неба такими омахами шаленства, і, взагалі, не кожен здатен розпалити його в дівочому єстві. Це тільки в юності соліпсичні бажання сприймаються гостро, як біль, бо вони є першими, ще не освоєними свідомістю. Адже душа є ближчою до природи, ніж схильний до зважувань розум, тому її й сколихнути легше, та ось відійде пора квітування, і всі потреби людські вже сприйматимуться звично й безтрепетно.

Лізі стало шкода себе через оцю боротьбу й вагання в душі, через її властивості, з одного боку, не втрачати голови, а з іншого боку, настійно ризикувати тією бідною головою. Нестерпна любов застукала її зненацька й сяйнула перетворенням світу, виводячи вчинки за межі добра і зла — вона більше не хотіла отих мук виважування, отих терзань сумніву. Все рівно не вбереглася.

Неля й Микола покинули компанію й вийшли на кухню, перебуваючи у якомусь мовчазному, самозаглибленому стані. Вони влаштувалися біля вікна й поглядали на нічну Москву, про щось гомоніли, не помічаючи й не чуючи, як дівчата-естрадниці збирали зі столу посуд, мили його, підмітали й прибирали в кімнаті, як гомоніли хлопці, а потім всі разом розпрощалися й порозходилися.

— Ну, що робитимемо? — запитав Юрко у Лізи, розуміючи, що має розважати подругу дівчини свого приятеля. — Як господар гулянки я маю подбати про закоханих. Чи не так?

— А що про них дбати? Вони, здається мені, отак до ранку стоятимуть. Їм треба просто не заважати.

— І все-таки одне ліжко я б їм підкинув на кухню, бо ноги не казенні, а там навіть сісти зручно немає на чому.

Юрко погукав Миколу.

— Ти кінь витривалий, загартований, і я також не пропаду, а дівчатам вранці доведеться йти на заняття. Може, вони захочуть відпочити, трохи поспати?

— Яке поспати? Ми ж вам не заважаємо? — відмахнувся Микола. — Спіть, а ми залишимося на кухні.

— То, може, як раптом настоїтеся, сам покімариш на стільці, а Неля на ліжкові приткнеться?

Нарешті Микола погодився. Хлопці влаштували одне місце для відпочинку на кухні, а одне зосталося в кімнаті.

Щойно Юрко і Ліза залишись наодинці, як між ними виникла напруженість і з’явилося вигострене усвідомлення присутності одне одного, їх скувало й перетворило на єдину істоту взаємне тяжіння, скроплене, однак, неприязню до самого цього відчуття. Та вони тому непереможному тяжінню і не опиралися. Навпаки, воно лише додало їм снаги кохатися у самозабутті до світанку. Вони ще і ще насичувалися екстазами, відпочивали від них і знову зливалися набряклими від дикої хіті оргазмами. Вони кусали собі губи й руки від неможливості додати до м’язових розрядок ще й крики, стенання, звіряче виття задоволення. Їхнє злягання було вкрай брутальним, позбавленим цноти, натомість воно хизувалося безсоромністю виділень і пахощів, відвертим стремлінням до ще більшої взаємної поглиненості. В моменти найбільшої насолоди Ліза ридала й билася в конвульсіях, а Юрко, випиваючи рясні дівочі сльози, грубо хапав її за волосся, різким порухом повертав голову набік і впивався розпеченим язиком у вухо, в шию чи ще нижче. Дівчина заходилася посиленими корчами, і вже не було в ній жодної живої кісточки чи суглоба, не вивернутого навспак. Вона стьобала свою плоть сексом до знемоги, випиваючи Юрка зсередини, злизуючи цівки вологи, які текли по його обличчю.

Тільки вранці, відчуваючи сисну спустошеність і дзвінку легкість у членах, з бридливістю згадуючи нічні любощі з Лізою, Юрко зрозумів, що його до неї потягло, — це було велике бажання обіймати в мить, коли його поздоровляли з наближенням весілля, свою Надію. Просте бажання розділити з коханою дівчиною не тільки майбутнє щастя, а й оці приготування до нього, оці його передчуття. Чистий і святий вогонь минулої ночі випалив, визолив у ньому тліючі допіру залишки довгого чоловічого стримування. Юрко був удячний Лізі за це, але бачити її ще раз не бажав.

Повторити подібну ніч удруге з тією самою жінкою не дано. Це як найвищий злет у спорті, як найвищі досягнення в мистецтві, після яких люди сходять з арени і повертаються у звичайне життя. І нова їхня зустріч, якби й планувалася, була б заряджена ще більшими очікуваннями, вдовольнити які просто неможливо через обмеженість людської природи. Така зустріч тільки зіпсувала б спомини. А він не хотів, щоб у Лізиній свідомості застрявала колючка, здатна з часом обрости неприязню до нього. Отож не можна було призводити до виникнення тієї колючки, того розчарування і гіркої згадки про нього. Ні, зустрічатися їм вдруге, бодай очима, поглядом, не варто було.

Він пізнав щиросердно нестримну за розмахом, невгамовну за інтенсивністю, безсоромно винахідливу за формою, інфернальну за силою хіть і переситився нею, згорів у ній. І праг тепер тільки любові до Надії як чистої, глибокої, ласкавої взаємної поваги, як безперервної думки одне про одного. Дивною й несподіваною була ця пригода для Юрка, зате вона чудово приготувала його до шлюбу.

А Ліза наступного дня завершила всі справи в ліцеї, й поїхала додому, щоб попрощатися з батьками й звідти відбути на практику в Іваново.

Молодим можна позаздрити, й не тільки самій молодості — це було б надто банально, а й тому, що час їм тече помаліше, а цікаві чи визначальні події трапляються частіше. Що означають півроку чи рік у віці, коли тобі за сорок? Тьху! — й пролетів той відрізок часу, причому непомітно й без жодних змін. А у вісімнадцять-двадцять років якраз впродовж таких проміжків спресовано кується доля.

Зустрілися бідові подруги Неля й Ліза на випускних екзаменах, і переконалися, що у обох помітно розпухла талія. Тільки Неля зуміла вийти заміж, до речі, зовсім не за Миколу Лободу, від якого й завагітніла, а за байдикуватого Дана, лякнувши його майбутньою дитиною. Але то справи не наші, зуміла — й молодець. Тепер вона виглядала поважною, пещеною молодичкою, спокійною й упевненою в собі, й за тим виглядом вагітність як така майже не вгадувалася. А Ліза, навпаки, була худою, знервованою, череватою гарпією.

— Господи, то ти теж влипла! — перше, що сказала Неля при зустрічі з подругою.

— І оце дякую тобі з ранку до вечора, — зло відказала Ліза. — Хай би був пропав той день і вечір, коли я квапилася здати свій проект куліс Палацу культури на конкурс.

— Чого ти психуєш? — огризнулася Неля. — Батьки знають?

— Ні, звичайно.

— Як тобі вдається приховувати від неї свій стан?

— Ну, спочатку я часто їздила додому, а потім почала казати, що не маю часу, бо влаштувалася на фабриці на постійну роботу. Мовляв, наразі доводиться працювати понаднормово й у вихідні дні, а я не хочу втрачати гарну посаду, яку там запропонували і яка на мене не чекатиме.

— Повірили?

— Як захочеш, щоб повірили, то збрешеш так, що повірять.

— Ну й заспокойся. Якщо робота є, то не страшно й дитинку від любого чоловіка народити.

— Яка робота?

— А ти ж кажеш, що запросили… Та й у ліцеї казали, що ти виграла той конкурс, твій проект визнали кращим і ти насправді розписуєш куліси.

— Правильно чула, виграла й розписала. Тільки те все нічого не варте в моєму стані. Мені сказали, що на останніх місяцях вагітності на роботу не візьмуть. Навіть розписку взяли, що я не претендуватиму на працевлаштування у них.

— І ти погодилася дати таку розписку?

— Хіба я мала вибір?

— Але вони мусили тобі щось інше запропонувати, — буркнула Неля. — Чого це ти ні за що, ні про що зробила їм люб’язність?

— Запропонували, звичайно. Там же не дурні сидять.

— Що?

— Що насправді візьмуть мене на роботу й допоможуть з житлом, як я й обіцяла батькам. Тільки за умови, що дитини не буде.

— От жлоби! — вигукнула Неля.

— Ой, ти спостерігаєш, що в країні твориться? Що ти хочеш?

— Давай знайдемо твого Костю й провернемо той самий варіант, яким скористалась я? Налякаємо його дитиною, нехай жениться!

— Те, чим можна було налякати починаючого чиновника, як твій Дан, байдуже для робітника, як Костя. Справа не в тому, що термін вагітності не збігається з моїми з ним зустрічами, а просто не хочу я за нього виходити.

Справді, якби Данило не працював у пожежній частині інженером з техніки безпеки, то чхати б він хотів на Нелю і на її черевце. А так не захотів втрачати непильну роботу і гарний, а головне, стабільний заробіток.

Неля перейнялася скрутою своєї подруги і пообіцяла щось придумати. Але що тут придумаєш, коли дитина вже на повну силу ногами тебе товче?

— Слухай, треба будь-якими правдами й неправдами дотягти до пологів, народити й передати дитину в гарні руки. Як тобі цей план?

Ліза замислилася, пригадуючи ту єдину-розєдину шалену ніч, після якої завагітніла. Виваживши всі аргументи й контраргументи, зважилася відповісти:

— Після тієї ночі мені страшно бачити те, що може народитися. Ми були не людьми, а дикими звірами, перебували у стані наднормального збудження. Але це не головне, це в мені говорить емоційний спогад. Основне, що я не маю коштів на цю дитину. Я її не вигодую і сама загину. А матір навантажувати не хочу, вона й так тримається ледь-ледь — її тиск зводить.

— Тоді покладися на мене, я на ці справи вигадлива, — заспокоїла Неля подругу. — На фабриці пообіцяй, що дитину віддаси сестрі, свату, брату, кому завгодно, запевни їх, нехай не сумніваються.

— Хто ж мені на слово повірить? Та я й не поїду туди більше, практика вже закінчилася.

— А ти ж була там на посаді. Так?

— Ну була. Але мене звільнять у зв’язку з закінченням практики.

— Коли звільнять? Скільки тебе там ще триматимуть?

— Ну, взагалі-то я ще можу попрацювати місяців два, тобто до самих пологів. Ніхто ж не знає, який у мене термін.

— Ага. Значить, маля з’явиться десь приблизно в середині вересня. Так? Ти стала на облік в жіночій консультації?

— Кажу ж тобі, що ні. Сказала, що стою вдома, по місцю прописки. Та не дуже мене там про це й розпитували.

Подруги домовилися, що Ліза повернеться на фабрику і працюватиме там якнайдовше, скільки зможе, а потім приїде до Нелі. А далі Неля все візьме на себе.

— Тільки треба зробити ось що, — примружила хитре око Неля. — Треба в когось забрати перепустку на фабрику. Тобто треба запастися чужим документом. Зможеш?

— Запросто, — не розуміючи, для чого це треба, сказала Ліза. — Туди нещодавно приїхала стажуватися група молодих роззяв з якогось місцевого ПТУ. Я в душовій що хочеш у них візьму.

Дівчата сиділи в сквері біля свого ліцею й насолоджувалися гарною погодою. Щойно відквітували липи й літо запанувало по-справжньому, нависаюче над землею легке марево спеки ховало в своїй в’язкості зайві звуки, розширюючи кордони тиші. Всі колишні інтереси, дівочі розваги й прихильності тепер були геть зметені з лику життя, і на чистому просторі майбутнього суворо вимальовувалися абриси нових зобов’язань, уникнути яких нікому не дано.

— Ти теж готуєшся стати матір’ю, — тихо сказала Ліза. — І уявляєш, як мені важко буде розставатися з дитиною. Не думай, що я ненормальна. Просто я все зважила і розумію, що в такий спосіб рятую маму, себе і це маля. Мені просто потрібен час, щоб стати на ноги. Я не знаю, що ти вигадаєш, але благаю тебе, придумай таке, щоб років через два-три я змогла забрати своє дитя додому.

Неля обіцяла, що саме так і буде.