Аферистка

Розділ 8

Відквітував жасмин, а за ним і липа — відшуміла бентежна пора, літо змужніло, зажурилося, потемніло лицем і взялося виколисувати врожаї. Вже не бродило світом п’янке запашне повітря і не розбурхувало душі людей. Хіба дехто з них вибирався на вихідні дні на вільний простір, то там ще встигав подихати ароматом квітучих маслин — останнім привітом весни. Заспокоїлося буйство пахощів, вляглося. А далі залишалося втішатися тільки розмаїттям тих звуків, що теж є прикрасою природи: нічними плачами деркача, цокотанням сороки, стогонами пугача, солов’їним тьохканням та шпачиним висвистуванням. І все — літо повертало на осінь, починало скорочувати дні. Хоч сонце ще з цим змагалося і пекло нестерпно, та все частіше доводилося йому рано закочуватися за обрій і розганяти на світанні все більш густий морок.

До людей, обходячи перепони липневої спеки, непомітно підступав смуток прощання, який глобально обсяде їх восени. Ігор Свиридович, очевидно, був справжнім дитям природи і відчував, що за скороченням дня криється щось більше, грандіозніше й драматичніше простого старіння літа, він пригнічено сидів на ліжку, роздумуючи про своє майбутнє життя на новому місці — скоро лікування закінчиться, час збиратися додому. Додому… Де тепер його дім?

Гліб Євгенович, сусід по палаті, подивився на свого товариша по нещастю й зітхнув — він знав історію хвороби цього чоловіка й співчував йому в утраті житла, тому зважився перервати ту важку задуму і легко товкнув його в плече.

— Ходімо на вулицю, посидимо в парку — тут задушливо. А спати я вже не можу — надовго виспався.

— Що там робити? Слухати як матюкаються школярі, проходячи мимо? Дякую дуже, я потім хворий від цього. Ех, кому ми світ передаємо, в чиї руки? Вив би вовком, так не допоможе.

Звісно, є підозра, що їхню хату підпалили якісь молоді негідники. Як він після цього може ставитися загалом до молоді? — подумав Гліб Євгенович.

— Ну не підемо в парк, а посидимо в сквері на території лікарні, — настоював він. — Не сумуй, у вас же все врешті-решт влаштувалося. Чого ти вбиваєшся?

— Влаштувалося…

Ігор Свиридович ще щось бурчав чи сварився, комусь виказував свої кривди від проклятих політиків, які занапастили його життя, але розібрати щось конкретне з його слів було неможливо. Зрештою, це був просто вияв старечого невдоволення та й годі. Проте, Ігор Свиридович взяв темні окуляри, надів білу кепку й слухняно потопав слідом за Глібом Євгеновичем, тримаючись за полу його сорочки.

— Не спіши, — попросив миролюбніше. — Ніяк не звикну до сходин.

Видужуючи, чоловіки ігнорували підйомник і гартували своє серце ходьбою, принаймні при сходженні вниз. Цього разу вони знову перебороли спокусу швидкого пересування і вже повернули на сходини, як почули, що їх погукали з відкритих дверей ліфта. Це приїхав і вчасно побачив свого друга Денис Митрофанович, який відвідував Гліба Євгеновича по декілька разів на тиждень. Справа була не тільки в тому, що чоловіки з дитинства товаришували і на схилі літ дуже берегли одне одного. Це само собою. Але Гліб Євгенович отримав опіки саме тоді, як горів у машині Дениса Митрофановича. В той день друзі їхали на рибалку і на складній ділянці дороги на них наскочив автобус. Від удару у водія спрацювала подушка безпеки, гепнувши в груди так, що Денис Митрофанович втратив свідомість. А ззаду, де сидів обачний пасажир, від сильної деформації корпуса заклинило дверні замки, і Гліб Євгенович, хоч і сумлінно був пристебнутий ременем безпеки і майже не постраждав, безрезультатно смикався, намагаючись покинути машину, бачачи, що вона загорілася. Добре, що не сталося вибуху. Їх врятували мандрівники, які стали свідками аварії, — спочатку чужі люди допомогли водієві, а потім витягли заблокованого на задньому сидінні пасажира через погнуті передні двері. Винуватцем аварії працівники постової служби відразу визнали водія автобуса. Але Денис Митрофанович і себе винив за те, що не добачив дурня за кермом.

Сьогодні він прийшов до хворого не сам, а зі своїм родичем, братом дружини, що приїхав на декілька днів у гості з Московії, подорожуючи в Крим на пляж. З того, як чоловіки зустрілися, було видно, що вони добре знали одне одного.

— Я помалу вернусь в палату, — сказав Ігор Свиридович, повертаючи назад у коридор.

— Ще чого? Ти нам не заважатимеш, — не відпустив його від себе сусід по палаті. — Це свої люди, просто відвідувачі. Ходімо з нами.

— До мене теж мають приїхати, — опирався чемний Ігор Свиридович. — Незручно.

— Ходімо, — потяг його за собою Гліб Євгенович. — Знайдуть тебе твої відвідувачі. Ми ж будемо недалечко.

Чоловіки вчотирьох протопали сходами на перший поверх, вийшли з корпусу лікарні, повернули наліво, знайшли гарну тінь від вікових акацій і сіли на ослін. Опіковий центр, як і сама обласна лікарня, розташовувався на території великого і добре доглянутого скверу, тому всі корпуси оточувала безліч дерев і кущів різних порід. Дефіцитом тут був не затишок, а вільний ослін.

— А ти, значить, знову на море? — запитав Гліб Євгенович у Кості, гостя, якого привів його друг. — Так швидко рік минув! Знову з сім’єю подорожуєш чи сам?

— Купив нову машину, випробовую, — ухильно відповів той.

Розмова наткнулася на неприємну тему, і всі це відчули. Що стосується особистого транспорту й подорожей, то про це в присутності Гліба Євгеновича можна буде говорити не раніше, ніж він забуде про аварію, а в присутності Дениса Митрофановича — як він купить нову машину.

— Ага, — філософськи прорік підсумок Гліб Євгенович, — тут не знаєш, де знайдеш, де загубиш.

До чого це висловлювання можна було пришити, хтозна. Проте треба було підтримати розмову, і Ігор Свиридович вголос пожалкував, що через його хворобу Тетяна й Грицько не змогли поїхати на море, як планували.

— Це ваші діти? — поцікавився Денис Митрофанович. — Ті, яких я тут часто зустрічаю?

— Атож, тільки, на жаль, це не наші діти, а просто гарні молоді люди, які дали нам з дружиною притулок після пожежі.

— Невже забрали до себе? — спитав Костя, заїжджий гість.

— Майже так, — відповів Ігор Свиридович. — Вельми незручно перед ними… Ні, звичайно не до себе, але віддали нам свою хату, яка звільнилася, коли вони побралися.

— Прямо не віриться, що нині є такі люди.

— Не кажіть! Це справді унікальний випадок, — погодився Ігор Свиридович. — Не інакше як на нашій долі позначився промисел Господній. Нам з дружиною поталанило.

— А свої діти у вас є? — чомусь дуже підозріло поцікавився Костя, і в його тоні слухачам почулося намагання знайти для себе вирішення якогось делікатного питання чи спробу скинути з душі неприємний тягар.

Але тут вони побачили, що до них наближається Тетяна, с пустими руками — вже без своїх традиційних сумок і пакунків.

— Ось де ви сховалися! — привіталася вона. — А я зайшла в палату, бачу — вас немає, залишила там речі і пішла шукати.

— Довго блукала? — запитав Ігор Свиридович.

— Ні, у мене гарний нюх, — пожартувала Тетяна. — Крім того, я з теорії знаю, що чоловіки в кожну можливу мить ходять наліво. Отож я вийшла з корпусу, повернула наліво і знайшла вас. Я посиджу з вами, гаразд? — запитала в усіх разом, і чоловіки хором погодилися.

— Ми, старики, дуже корисливі, — за всіх сказав далі Гліб Євгенович. — Адже поряд з молодою людиною наші болячки швидше проходять. Тому, якщо у тебе є час, побудь з нами довше, дитино, ми будемо тобі за це тільки вдячні.

— Оце вона, наша Тетяна, — з гордістю сказав Ігор Свиридович, звертаючись до мужчин, і пояснив Тетяні: — Ми тут згадували про вас з Грицьком.

— А що таке?

— Ось чоловік на море їде, аж з Москви добирається, і я пожалкував, що через нас ви з Гришею не відпочили.

Отак мало-помалу розмова відхилилася від речей, про які декому з присутніх шкідливо було згадувати, і перейшла на дітей і вибрики його величності Примхливого Випадку. Гість, який спочатку здебільшого помовчував, нарешті освоївся й щиросердо розбалакався.

— Ви запитували, чи я з сім’єю приїхав, — почав він. — Ні, сам. А чого? Нещодавно, — розповів він далі, — йому довелося пережити таке, від чого досі не проходить сум’яття, — сталася випадкова зустріч з однією знайомою, точніше кажучи, з жінкою, яку колись кохав і навіть збирався з нею поєднатися.

Дівчина тоді навчалася в Московському професійному ліцеї декоративно-прикладного мистецтва імені Карла Фаберже, готувалася стати майстром розпису по тканині. А він працював, адже був чималенько старшим за неї. Зрозуміло, що після домовленості про шлюб їхні стосунки найближчим часом перейшли в досить близькі. І тут Костя несподівано дізнався, що його нареченій ще не виповнилося вісімнадцяти років. Він злякався відповідальності, що вступив в інтимні стосунки з малоліткою, і втік од лиха подалі. Дав слабака, звичайно. Але втік не по-справжньому — збирався дочекатися березня, її вирішального дня народження — і тоді повернутися. Від своїх рідних і друзів йому стало відомо, що дівчина намагалася шукати його, але скоро облишила свою затію через невдачі. Він тільки зрадів цьому — невідомо, для чого вона його шукала. І похвалив себе, що про все добре подбав: змінив місця роботи й проживання, адже триматися подалі від неї йому належало — ні багато, ні мало — понад півроку. Тільки так вже влаштовано життя, що в молодості такий короткий термін інколи визначає все подальше майбутнє. Незабаром він зустрів другу дівчину і до березня, коли йому можна було «виходити з підпілля», вже був жонатим. Оповідач замовк.

— Вдало женився? — чемно, щоб заповнити паузу, спитав Ігор Свиридович. — Задоволений дружиною?

Оповідач тільки кивнув.

— Тоді чого ти так хвилюєшся? — розвів руками Гліб Євгенович. — Та в кожного з нас до весілля стільки таких наречених було, що я, наприклад, тепер не всіх і на ім’я пам’ятаю. Вибачаюсь, — звернувся він до Тетяни і затим поплескав гостя по плечі: — Уявляю, тобі незручно було перед нею, що запросив до шлюбу, а потім дав дьору. Але це сталося давним-давно, забудь. Ти дуже вразливий, так не годиться.

— Не звертайте уваги на мою присутність, — сказала Тетяна. — Мені так довго бракувало спілкування з однолітками мого батька, що я просто слухаю вас і радію.

Вона сиділа поряд зі своїм підопічним, при цьому взяла його під руку й поклала голову на його плече, як те часто роблять старші діти, насолоджуючись присутністю батьків.

— Та ви ж не дослухали! — вигукнув Костя. — Головне ще попереду.

— Пробачте нам. Розповідайте далі, а ми зі свого боку постараємося зарадити вашим проблемам, — сказала Тетяна. — Адже у зв’язку з цією зустріччю у вас виникли проблеми, так?

— Так. Ага, — продовжував розповідати Костя, — Єлизавета Афанасіївна, так звали колишню наречену, дуже зраділа зустрічі і навіть чути не хотіла ні про яку вину перед нею, не приймала ніяких вибачень, не хотіла слухати ніяких пояснень. Сказала, що не тримає зла за минуле. Очевидно, тоді так мусило статися — це в їхні плани втрутилася доля. А вона, Ліза, вірить в уділ. І найкращим доказом існування запрограмованого для людини жеребу є оця їхня зустріч. Вона зізналася, що все життя уявляла, як це буде, і дуже боялася вмерти, не сказавши йому однієї важливої речі. На час їхньої оцієї зустрічі, — уточнив Костя, — Єлизавета Афанасіївна вже була невиліковно хвора, і знала про це.

— Хіба це не знак звище, що в останні дні мені подаровано те, про що я все життя клопоталася? — говорила вона. — На мені лежить великий гріх, і я отримала можливість покаятися.

— Чому ти мене для цього вибрала? — запитав Костя. — Я не батюшка.

— Бо згрішила через твій учинок, а значить, тебе це теж стосується, щоправда, не безпосередньо.

І Ліза, тобто, Єлизавета Афанасіївна сказала, що після його втечі народила позашлюбну дитину, дівчинку, яку змушена була залишити в пологовому будинку Синельникового, що на Дніпропетровщині. Спочатку вона надіялася, що як тільки її справи покращаться, то забере доньку додому, а потім так не сталося.

— Я запитав, як вона з Москви аж у Синельникове потрапила. Та Лізі дуже важко було розмовляти, — говорив далі Костя, — і вона тільки додала, що інші подробиці може сповістити її подруга Неля.

— А прізвище її ти знаєш? — запитав хтось у Кості.

— Дівоче прізвище Нелі — Потомака, а по чоловіку вона тепер Серебро.

— Не Нелі, а своєї колишньої дівчини, — роздратувався через нетямущість родича Денис Митрофанович. — Так же? — запитав він у слухачів. — Я правильно зрозумів ваше запитання?

— Правильно.

— Лізине? — здивувався Костя. — Як же не знати? Паперовська.

— Так коли ви з нею теє… ну, полюбилися і коли вона народила?

— Гріхопадіння? Його дату я, звичайно, забув, це сталося десь в середині серпня. Я ще зазначив, що у вересні вона поїде на навчання вже заміжньою жінкою. А коли народила, не знаю, здається, вона не уточнювала.

— Ви сказали, що в ліцеї вона вчилася розписувати тканини, а де вона збиралася працювати? — з однією їй зрозумілою зацікавленістю запитала Тетяна.

— Це ж був ліцей, — відповів Костя. — У них там направлень на роботу не видавали.

— А як і куди працевлаштовувалися випускники ліцею?

— Хтозна. Ну, наприклад, до них приїздили представники різних підприємств, розміщали конкурсні замовлення, а потім переможців запрошували до себе на роботу. Ліза, наприклад, на першу практику потрапила в Іваново на ткацьку фабрику, може, й у подальшому співпрацювала з ними. Не знаю.

— І що, ти вважаєш, що то може бути твоя дитина? — запитав Ігор Свиридович. — Ота подруга, Неля Потомака, теж з Лізою навчалася? Де її шукати?

— Де шукати, не знаю, а навчалися вони в одній групі. Дитина, ви кажете… Може, й не моя. Оце через те я й приїхав сюди сам, без дружини. Хочу заїхати в Синельникове, узнати про все. Рік її народження мені відомий. Нині тій дівчині вже двадцять п’ять років стукнуло. Не дай Бог щоб вона виявилася моєю — дружина мене загризе. У нас своїх двоє.

— Для чого вам клопотатися, витрачати кошти і час? — майже радісно скинулася Тетяна, ніби влаштовувати чужі проблеми було її покликанням. — Давайте всі відомості мені, я докладно розвідаю і сповіщу вам.

— А це зручно? — спитав Костя і його очі заблищали надією.

— По-перше, я живу в Синельниківському районі, по-друге, працюю в державній установі, до речі, з дітьми. Мені зовсім не складно буде знайти тут сліди вашої Лізи, а потім і покинуту нею дівчинку. Так вона, кажете, вже померла?

— Померла, — підтвердив Костя. — А мені отакий клопіт заповіла.

— Для чого? — поцікавився Гліб Євгенович. — Що вона від тебе хотіла?

— Тепер мені здається, тільки для того, щоб я мучився сумлінням. Я майже впевнений, що дитина не моя, але це діло таке, що я можу й помилятися. Треба все перевірити.

— А раптом ти знайдеш ту дитину — тепер уже молоду жінку, а вона виявиться невлаштованою, нещасною, потребуватиме допомоги. Що ти робитимеш з такою халепою, коли в тебе немає повного порозуміння з дружиною? — запитав Ігор Свиридович.

— Це буде жахливо, ви праві. Моє життя перетвориться на пекло. Але я не можу спокійно жити, знаючи, що десь є моє дитя, яке, може, страждає. Мушу знати все достеменно.

— Ні про що говорити, — сказала Тетяна і різко скочила з ослону. — За цю справу з усіх міркувань найліпше взятися мені. Давайте всі відомості про вашу дівчину Лізу, її подругу Нелю, про інших можливих дійових осіб цієї пригоди і свої реквізити, я запишу. І ні про що погане не думайте. Гаразд?

Після цієї бесіди збігло не більше місяця. Ввечері в квартирі Кості, який щойно повернувся з відпочинку, пролунав телефонний дзвінок і, на щастя, він сам підійшов до апарату.

— Слухаю, — озвався тихо, відчувши зовсім невизначено, що зараз взнає щось вирішальне для себе. І як не дивно, не помилився.

— Це Тетяна, — сказав привітний жіночий голос. — З Синельникового, пам’ятаєте?

— Так, — у Кості від напруги затремтіли губи. — І що? Що ви мені скажете?

— Заспокойтеся, — відповіли йому на тому кінці дроту. — Вам Неля, подруга вашої дівчини, не казала, на яке прізвище Ліза могла записати дівчинку при народженні?

— Ні, тобто я з Нелею не бачився. Ви… ви щось знайшли? Говоріть, я до всього готовий.

— Та не хвилюйтеся ви! — прикрикнула на Костю Тетяна. — Я нічого не шукала. Просто не хотіла зразу відкриватися. Адже мені теж треба було прийти до тями.

— Про що ви говорите? Ви ж обіцяли…

— Справа в тому, що йдеться про мене.

— Як? — завмер Костя. — Ви — Лізина донька.

— Гадаю, так. Я ще уточнюватиму. Але одне знаю напевне: мене народила молода дівчина, яка вагітною їхала чи в Сімферополь, чи з Сімферополя московським потягом. В поїзді в неї почалися родива, і її зняли в Синельниковому, щоб відправити в лікарню. Тут вона народила дівчинку, яку пізніше записали Тетяною Іванівною. При породіллі знайшли посвідчення на ім’я Проталіної Вероніки Федорівни — працівниці Іванівської ткацької фабрики. Скоріше за все, це було вигадане ім’я, бо ще в юності я туди їздила і взнала, що такої працівниці там ніколи не було. Проте це було пізніше, а при народженні мене у відповідності до цього документу записали на прізвище Проталіна. Дуже багато збігів, щоб не бути правдою, чи не так?

— Чистісінька правда, адже Вероніка Федорівна — це Лізина мати, а Проталіна — її дівоче прізвище! Це якесь чудо! А щодо підробленого посвідчення… Даруйте, Ліза ж була художницею, — пожвавлено говорив Костя. — Бачите, вона все зробила для того, щоб та дівчинка не загубилася серед людей, щоб згодом можна було її знайти. Таню, дівчинко моя… — його голос потеплішав.

— Ні, не ваша. Я народилася в кінці серпня, так що моїм батьком ви бути не можете. Оце про нього я й взнаватиму в подальшому. А вам я дуже вдячна, дуже! Ви своїми відомостями про Лізу і Лізину матір зліквідували мої сумніви. Тепер я точно знаю, хто мене народив. Моя матуся була права, людьми править жереб. В даному випадку це був щасливий жереб, бо організував нашу з вами зустріч. На все добре!

Настала пора пізньої осені. Було доволі прохолодно, але дні стояли погожі, сонячні. Від таких перепадів температури вночі випадали рясні роси й тумани, вони зволожували землю й робили її по-святковому чистою. Тим більше що листя не поспішало спадати з дерев і, висвітлене своїм віком до прозоро-лимонного стану, надавало природі світлої й тендітної беззахисності. І такою непорочною була та беззахисність, що навівала людям благоговіння перед нею, бажання якщо й не зарадити навколишньому світові у такій біді, як осінь чи зима, то хоча б не заважати йому поринати в небуття.

Тетяна збиралася у поїздку до Москви і весь день провела у клопотах, метушінні. Вона декілька разів бігала до Любові Петрівни, щоб допомогти їй, бо по підготовчому узгодженні з Едмондом Германовичем брала з собою й Ігоря Свиридовича. І тільки перед смерканням спинилася, щоб помилуватися, може, останніми привітними днями. Чомусь подумалося про те, що отака всеосяжна беззахисність розчулює людей, облагороджує, робить їх милосерднішими і взагалі пристойнішими — ось навіть не чутно стало осоружного гуркотіння програвачів, якими дехто послідовно й наполегливо доводить себе до тихого сказу, а затим позбавляє нормального сприйняття життя. Отак і немовлята — виключно безпорадністю приковують до себе любов дорослих людей, викликають бажання самозречено служити їм, терпляче виняньчувати їх, виконувати нелегкий обов’язок виховання розумної особистості. Якими ж безжалісними могли бути ті обставини, що примусили молоду дівчину Лізу Паперовську покинути свою дитину і не забирати її, коли життя трохи устаткувалося? Чи юною ще була? Так ось багато дівчаток змалечку так прив’язуються до своїх молодших братиків і сестричок, навіть до підопічних домашніх тварин, котиків і собачок, що не хочуть розлучатися з ними. Виходить, молодістю пояснити таку черствість не можна. Ні, це нічим пояснити не можна, а тому не варто шукати й аналізувати ані мотиви, ані обставини, ані вади характеру. Це можна просто сприйняти як явище, що через безліч несприятливих збігів інколи трапляється в суспільстві, і не намагатися підходити до нього зі своїми мірками, тобто не треба нікого не осуджувати. Звичайно, якщо мати на увазі все-таки моральну людину, не заражену епідемією аутизму й безвідповідальності, яка нині розгулює серед тих, хто «обирає кока-колу» чи присьорбує слабоалкогольні напої.

Тетяна зітхнула — для чого їй знати щось про ті обставини? Змінити вже нічого не можна — вічність поглинула багатьох… Краще думати про живих. Ось вона по-справжньому задоволена, що Огнєви живуть біля неї, що Любов Петрівна трохи заспокоїлася, а Ігор Свиридович вийшов з лікарні. Опіки — страшна річ, вони навіть на Тетяні залишили свої сліди, не кажучи вже про нього — сліпого чоловіка, який не зумів ухилитися від вогню.

— Чого ви не вибралися з хати через вікно? — запитала в нього пізніше Тетяна.

— Шукав Любу, гадав ти мені неправду сказала, що вона в безпечному місці, щоб я не хвилювався. Адже воно так і було — ти мене просто заспокоювала. А вона тим часом лежала непритомна після знущань і удару об сходини при падінні. Я відчував, що їй потрібна допомога.

— А дівчина, пособниця бандита, вона знайшла вас?

— Та ото ж, — крекнув тоді Ігор Свиридович, — та дівчина… Таку паразитку треба було придушити й залишити у вогні. Вона ударила мене чимсь по голові, що я й свідомість утратив. Якби не ти, каюк би мені був. А на ту бандитку лягла б моя смерть. Не жарти…

Тепер їм обом підправлять зовнішність у клініці косметичної хірургії. А ще Тетяна повезе Ігоря Свиридовича до офтальмологів на консультацію — може, вдасться повернути йому зір, як запевняє Любов Петрівна. Адже це — її найзаповітніша мрія, вона заради цього працювала, не покладаючи рук, і зуміла в нестатках, нападах на них і в пожежі вберегти заощаджені гроші. На днях попросила Грицька поїхати на згарище, а там на городі викопала свій скарб і вдома віддала його Тетяні.

— Бери все, гадаю, там на дещо вистачить, а на що не вистачить, то… Нехай Ігорьок пробачає мені, — і вона, бідна, заплакала.

— На все вистачить, — запевнила її Тетяна. — У нас з вами є запаси, не сумнівайтеся.

— Спасибі, — тільки й сказала Любов Петрівна. — Я тобі відпрацюю, дітей ваших няньчитиму. Як ти гадаєш, той бандит вже не дістане нас? Може, мені можна знову людей лікувати?

— Бандит загинув на пожежі. Правильно кажуть, катюзі по заслузі — потрапив у пастку, яку вам готував, — тихо сказала їй Тетяна. — Сповіщаю це для того, щоб ви нікого не боялися. Лікуйте, кого хочете. А за грішми не женіться. Повірте на слово, у мене вистачить коштів, щоб ви не відчували нестатків. Ваша правда, готуйтеся няньчити онуків.

Ой, ці розмови ще між ними будуть і будуть. Нехай. Зараз головне — закінчити з лікуванням, і тоді, здається, чорна смуга буде перейдена. Тоді вони всі поїдуть на тепле море — нехай не влітку, а взимку, нехай не в Крим, а десь за кордон — і відпочинуть на славу. Змиють з себе останні залишки незгод. Ото всім буде дивина, коли вона скаже: «Знайшла через соцзабез щедрого благодійника, який купив нам — як постраждалим на пожежі — дешеві путівки для оздоровлення. Чоловік поставив тільки одну умову — він хоче залишитися анонімом, і я його розумію». Якби тільки повірили й не розпитували ні про що.

Тетяна зайшла в хату, ще раз перевірила по списку, чи все взяла з собою. Потім потелефонувала до Едмонда Германовича, аби впевнитися, що в клініці хірургії ока їх приймуть — він обіцяв допомогти.

— При вашому нетворкінгу інакше й бути не може, — пожартував Едмонд Германович наостанок. — Хіба таку обдаровану людину можна підводити? Звичайно, я про все подбав, домовився. Сам пан Коростелін Михайло Світозарович його огляне, і повірте, якщо у вашого родича очі живі, то він повернеться додому зрячим.

За радянських часів Коростелін Михайло Світозарович очолював найбільшу в країні офтальмологічну клініку, а зараз відійшов від державної служби, відкрив приватний бізнес і створював сучасну школу своїх послідовників, виховуючи їх на власному досвіді. Тепер у нього для цього було більше часу і можливостей. Він ще оперував, хоч і був похилого віку. Коротше, Тетяні це підходило.

— Ваш коачінг по відношенню до мене у справах боротьби за здоров’я людей неодмінно забезпечить всім стражденним канбан з боку лікарів, — тим самим відповіла Тетяна пластичному хірургу й задоволено розсміялася. — А що, не ждали, що ми тут теж не ликом шиті?

— Авжеж, авжеж, — хихотнув і собі пан Ситник. — Недарма ще донедавна ваше місто було неофіційною столицею нашої держави.

Він мав на увазі, звичайно, обласний центр, але Тетяні все рівно стало приємно. І вони розпрощалися, задоволені одне одним.

Ігор Свиридович часто, траплялося, задумувався про те, який світ його оточує — сьогоднішній чи минулий. Адже він, втративши зір, сприймав усе новітнє по накопиченій до втрати зору пам’яті, в тих, віджилих, образах. От і зараз не бачив, у яких чудових умовах їхав у Москву, і домальовував їх собі тільки з досвіду колишніх подорожей. А то не те, бо наразі з кожним днем все змінювалося. Наприклад, він не виображував, що таке комп’ютер чи телевізор в купе. Як вони показують, за рахунок чого? І такого було багато, що не відмовлялася виписати йому уява. Отже, в цього випливало, що він мешкає у своєму старому світі, куди тільки доходять відомості про зміни, тепер уже абстраговані від його практики. Він важко ті зміни відтворював у формах, тому певний час тримав у пам’яті, а потім забував про них. Те саме стосувалося і людей — його покоління, можна сказати, зійшло з арени, а молоді — це чужі йому люди. Наче прилетіли сюди якісь завойовники з іншої планети і до пори притримуються нейтралітету. Та вмить по-вовчому ощиряються, коли щось буде не по-їхньому.

Як напрочуд добре все влаштувалося, думав він, м’яко погойдуючись на диванах, — що його напарником по купе виявився цей солідний, як судити з голосу, і чуйний чоловік. Він в усьому допомагає йому, сліпцю, і робить це так делікатно, що та поміч сприймається цілком природним чином і не викликає ніяковості. А спочатку він хвилювався, дізнавшись, що їм з Тетяною дісталися квитки в різні вагони. Та ось Тетяна привела його на місце, познайомилася з попутником, посиділа з ними трохи і пішла до себе — дорога довга, нехай відпочине. Їм ще вистачить біганини по Москві, щойно вони туди приїдуть. Адже треба буде десь зупинитися, день-два освоїтися, а потім мотатися туди й сюди. Зокрема, їхати до Коростеліна Михайла Світозаровича на консультацію з приводу травмованих очей Ігоря Свиридовича. І якщо їм скажуть, що є сенс боротися за повернення зору, то він має зважитися на операцію, а Тетяна має подбати, щоб на неї вистачило грошей. Потім Тетяна прооперується в клініці Едмонда Германовича, і йому, може, на той час прозрілому, там зліквідують наслідки опіків, які залишилися на обличчі. Коротше, програма у них була насичена.

— Не хвилюйтеся, я сам колись був у подібному становищі, — приказував сусід по купе, коли Ігор Свиридович дякував йому за чергову послугу. — Мені люди допомагали і я вам допоможу, доїду з вами прямо до потрібного місця.

Ігор Свиридович радів, що поїздка почалася так вдало, і вбачав у цьому добрий знак. А потім раптом виникла недовіра, наче його кольнуло голкою, — щось останнім часом йому занадто часто таланить, занадто гладко все йде, незважаючи на наїзд бандитів і пожежу. Проте виниклі неприємності якось пояснювалися, а оце везіння — ні. Так не буває.

— Коли, ви кажете, вам люди допомагали? У вас теж були проблеми з зором? — насторожено запитав він у сусіда. — Як, до речі, вас звати?

— Олег Володимирович, — відрекомендувався попутник. — Для вас — просто Олег.

Ігор Свиридович теж назвав своє ім’я, хоч і розумів, що супутник його вже знає, почувши від Тетяни.

— Колись я трохи воював, мав поранення, — продовжував Олег Володимирович.

— Де воювали?

— На Північному Кавказі, точніше — поблизу Кадорської ущелини.

— Як ви з України туди потрапили? Ви військовий?

— Ні, я… — Олег зам’явся.

— Говоріть, все рівно скоро сюди прийдуть митники й прикордонники і про все вас запитають, — слушно зазначив Ігор Свиридович.

— Ви праві. Отже, я лікар.

— А-а, виходить, вас до мене Тетяна приставила? — здогадався Ігор Свиридович.

— Не зовсім так. Вона взнала, що я збираюся їхати до Москви, щоб клопотатися про інвалідність. Маючи російське підданство…

— Звідки ви її знаєте?

— Я працюю в Синельниковому лікарем швидкої допомоги. Образно кажучи, я той самий лікар, який витягав її з-під маршрутки, коли вона потрапила в аварію.

— Рятували?

— Ні, вона була не в такому стані, щоб рятувати в прямому значенні слова, просто надавав кваліфіковану допомогу. А от за її валізою й сумочкою приглянув від душі, з сумлінням, це щира правді. Бачите, у неї з собою було багато грошей. А тепер як трапляється? Скажуть, що гроші кудись поділися в метушні, і нічого проти цього не вдієш. А мені шкода стало дівчину — потрапила в біду та ще й усього лишиться. От і простежив, щоб її речі в лікарні оглянули й оформили за всіма вимогами.

— Як же ви потрапили на війну? — нагадав Ігор Свиридович про своє запитання.

— Потрапив, власне, не на війну, а був поблизу озброєної колотнечі. Але мені й того вистачило. Я закінчив Воронезький медінститут і добровільно взяв направлення на роботу в гірську Чечню. Романтика! Це необачність на зразок тої, яку проявив Сергій Бодров. Пам’ятаєте його з фільму «Брат»? Так ото він повіз творчу групу фільму «Связной» на зйомки в Геналдонську ущелину Північної Осетії. А там на них зі стометрової висоти звалився льодовик Колка, який уже був розігнаний до швидкості сто п’ятдесят кілометрів на годину. І як відомо, він підім’яв під себе дев’ятнадцятеро людей, а з ними і Сергія Бодрова-молодшого, народного улюбленця, — Олег хмикнув з поблажливістю до самого себе. — Коротше, ми з Тетяною Іванівною після її одужання подружилися. От вона й скористалася нагодою. Каже, я вам допоможу в столиці з житлом, а ви придивіться за Ігорем Свиридовичем під час подорожі, а заодно, якщо вам буде зручно, то і за його лікуванням уже в Москві. Ви ж, мовляв, фахівець. І вважаю, вам не варто на неї ображатися, бо це мудро, і згодом вона вам все рівно це сказала б. Хто ліпше спеціаліста простежить за хворим? Ніхто. А мені не кривдно — повірте, на світі не так багато добра, щоб від нього відмовлятися. А ви теж воювали? — раптом запитав Олег.

— Звідки ви взяли?

— На жаль, мені довелося багато бачити людей, ушкоджених вибухами. Як ви гадаєте, як лікар я в змозі зрозуміти, що у вас трапилося з очима?

Ігор Свиридович тільки нервово закрутився на сидінні й нічого не відповів, проте зрозумів, що щирої розмови не уникнути — принаймні лікарю, який візьметься за операцію, він змушений буде хоча б схематично розповісти, де і як втратив зір.

Нарешті потяг поринув у спокій — позаду залишився Харків і всі розташовані недалеко за ним штучні перепони, звідки набігали ретиві слуги суверенітетів, щоб мордувати людей. Пасажири вкладалися спати. Ігор Свиридович, який подрімував ще звечора, тепер не міг зрозуміти, спить він і бачить сон чи все відбувається насправді.

Вони щойно виїхали з невеликого селища Шатой, де зупинялися на нічліг в доволі занедбаному готелі, більше схожому на дім колгоспника, яких в наших краях повно поблизу овочевих ринків, і їхали далі на південь. До мети їхньої поїздки — історико-археологічного музею-заповідника в Ітум-Кале — залишалося добиратися не більше тридцяти кілометрів. Зважаючи на те, що дорога мала тверде покриттям і була не дуже завантажена транспортом, вони планували за один день познайомитися там з усіма визначними пам’ятками й повернутися назад, в залишену за собою ще на одну ніч кімнату.

За найближчим пагорбом до них в купе постукали, привітний чоловічий голос попросив його вийти й показати документи.

— Куди їдемо? Що веземо? Відкрийте багажник, — командував постовий.

Ігор Свиридович ніяк не міг утямити, як цей дядько опинився в їхньому поїзді, а потім щільніше зімкнув повіки й поринув у справжній сон. Але спав тривожно, часто здригався й сіпався, ніби спотикався чи відскакував від якоїсь ями. Не дивно — тяжкі спогади не відпускали його від себе, а після розмови з Олегом та перевірок на кордонах він перехвилювався, і тепер привиди минулого наздоганяли його уві сні.

Оглядаючись на пережите, можна сказати, що то був дивний час — короткий проміжок між тим, що відмирало, і тим, що йшло на зміну. З одного боку, з-під ніг людей ще не вибили тверду основу і не задавили їх петлею демократії, а з іншого, — люди відчули зміни і горіли надіями, що ті зміни принесуть поліпшення. Вже можна було говорити все і за це ще не стріляли в спину. Такий час не міг продовжуватися безкінечно. Вони з дружиною, здається, розуміли це і тому виписували майже десяток найменувань «товстих» літературних журналів і популярних видань, які стали доступними після довгих років дефіциту на цікаву періодику. Кожний отриманий номер прочитували від дошки до дошки, з захватом вникаючи в полеміку між двома таборами, на які тоді розбилися публіцисти, письменники, весь літературний світ, а може, й увесь народ, — хтось поспішав до доброго дядечки, котрий сипав обіцянками, а хтось закликав не зрікатися батьків, які на очах впадали у зубожіння. Потім жваво, зацікавлено й довго вдвох обговорювали прочитане, не дуже довіряючи свої щирі думки навіть колишнім товаришам. Молодці, що ще скажеш?

І от одне з всюдисущих протиріч: вони квапилися за змінами, а разом з тим ними безроздільно володіла інерція колишнього способу життя. Поводження, вподобання, звички, традиції, взагалі, сприйняття дійсності у них не змінювалося, що позначалося на їхніх вчинках. Отримавши після багаторічної праці без відпочинку законну місячну відпустку, вони вирішили поїхати на нещодавно придбаній «Волзі» по Північному Кавказу, щоб побачити й пофотографувати рідкісні в туристичному значенні місця. Вирушили не самі — з ними поїхали Махрик і Тамара Нохчієви, подружжя колег. Вони теж прагли подивитися на батьківщину Махрикових предків. Якщо сказати щиро, то саме Махрик і спровокував їх здійснити той маршрут.

Отож за Шатоєм їх зупинили. Розпитавши, хто вони й куди їдуть, працівник патрульної служби привітно сказав:

— Ця ділянка дороги тимчасово закрита — ремонт. Якщо бажаєте, я провезу вас об’їзною дорогою. Це хоч і недалеко, але ви самі блукатимете. А ми однаково їдемо перевіряти пости в тому напрямку.

Ігор Свиридович не може собі простити, що погодився покинути людну дорогу й податися чорт знає за ким підозрілими обхідцями. Так, він не сам це вирішив! Так, всі його супутники погодилися не повертатися назад, а подорожувати далі до наміченого об’єкту! І все-таки він себе корив за те, що не вчув небезпеки. Хоч і розуміє тепер, що ні втекти, ні якось по-іншому уникнути пастки, в яку вони потрапили, все рівно не вдалося б.

Звичайно, не проїхали вони й кілометра, як їх зупинили люди зі зброєю в руках і повели в якийсь нашвидкуруч споруджений під найближчою гіркою сарай, де кинули на голу землю. Харцизники навіть не ховали свої обличчя під масками — у цьому не було потреби, бо через їхні зарослі волоссям обличчя вони всі здавалися однаковими, як китайці. Затримані нічого не розуміли, адже це сталося тоді, коли ще ніхто не чув про заручників, викупи, рабство й таке інше, — вони стали першими жертвами отриманої свободи. Найпершими тією свободою скористалися ті, хто знав, для чого руйнував країну й устояне в ній життя народу, — цеховики, кожному з яких заманулося мати власну державу. Для цього вони оточили себе власним військом — бандитами. Але грошей багато не буває. Видно, й тут награбованого при соціалізмі не вистачало для розкішного життя. А перевірений метод набування капіталу на Кавказі відомий ще за царських часів — розбій, викрадення людей під викуп.

— Оце тобі й дружба народів! Ех, погано ми вчили в школі історію, — сказав, пам’ятається, Ігор Свиридович, коли до нього дійшло, у що вони вляпалися.

— І без толку читали розумні публікації, раз не змогли зробити з них практичних висновків, — додала його дружина. — Здається, ми пропали. Давай прощатися.

— Тихо, заспокойся.

Що ще міг сказати дружині Ігор Свиридович? Раптом Махрик скочив на ноги й заколотив у двері. Він щось голосно доводив чеченською мовою і тільки коли знемігся й зневірився, що до нього прислухаються, прокричав російською:

— Відчиніть, ми свої! Ви не можете нас утримувати!

Проте його бунт не пройшов непоміченим — через два дні Махрика вивели з сараю, і більше полонені його тут не бачили. А ще через тиждень так само від них безслідно забрали й Тамару. Виходить, Махрик її врятував. Важко сказати, чи було це захоплення підстроєним колишнім колегою, чи так сталося зненацька. Подальші події ніби вказували на участь Махрика в їхньому викраденні, але його могли залякати й примусити це зробити. Не суди…

Нарешті прийшла черга й до Огнєвих — вночі їх перевезли в інше місце, більш пристосоване для постійного перебування, і сказали, що вони тут мешкатимуть, поки їхні рідні не заплатять викуп.

— Якщо хочете скоріше опинитися вдома, напишіть листа своєму відомому родичу, нехай виймає гроші з гамана, — порадили їм.

— Нам нікому писати, — сказав Ігор Свиридович, зробивши вигляд, що не звернув уваги на слова про відомого родича чи не зрозумів їх.

— Ну, дивись, — штовхнув його ногою бойовик, що всіма повадками скидався на талановитого онука якогось гестапівця. — Ми почекаємо, поки ти дозрієш.

— Що з нами буде? — пролепетала Любов Петрівна, щоб відволікти бандита від чоловіка, а чоловіка — від бажання дати нахабнику здачі.

— А що буває, коли не в коня корм? — гигикнув бойовик. — Чи ви гадаєте, що потрапили на курорт і вас тут годуватимуть за рахунок профспілки, до якої ви внесок зробити не бажаєте? То як, чекатимете з моря погоди?

— Ми пометикуємо, — пообіцяв Ігор Свиридович.

Кажуть, що з будь-яким нещастям важко тільки першу ніч переночувати, а потім воно вже здається й не нещастям зовсім, а неприємністю. Може, й так, але Ігорю Свиридовичу дуже не хотілося розлучатися з дружиною ні за життя, ні за смерті.

— Треба втікати, — сказав якось він. — Трохи потягти час, приспати їхню пильність і втікати.

— Куди? Ми ж так далеко заїхали від своїх!

— Щось винайдемо.

Дні тяглися монотонно й довго. Їх утримували без світла й прогулянок, гірше за в’язнів, але десь в наземній споруді, бо в приміщенні відчувався потік свіжого повітря. Нарешті знову разом з черговим, котрий приносив їжу, до них зайшов чоловік з повноваженнями переговірника чи інформатора.

— Ну що, надумали написати до рідних? — гаркнув він, агресивно цівкнувши слиною вбік.

— А ви хіба самі до них не зверталися? — запитав Ігор Свиридович.

— Ні, але можемо й самі звернутися, тільки в такому разі доведеться комусь з вас відтяти голову й повезти на впізнання, інакше нам не повірять. Скоріше це будете ви, мадам.

— Я напишу! — вигукнув Ігор Свиридович. — Тільки за однієї умови.

— Он як! І що це за умова?

— Ви повинні щодня виводити нас на прогулянку. У нас уже ноги атрофуються від нерухомості.

— Гаразд.

— Тільки я напишу не тому, кого ви мали на увазі. Той чоловік не заможний. У мене є по-справжньому забезпечений родич, — Ігор Свиридович швидко черкнув цидулку вигаданій особі. — Доведеться вам їхати в Якутію, — сказав він, передаючи записку. — Зате, самі розумієте, там алмази й таке інше. Він не відмовиться.

Цей хід спрацював. Наступного дня їм дозволили недовго погуляти навколо в’язниці. Це теж був невеликий сарай, але вже не з дощок, як попередній, а з якогось міцнішого матеріалу, схожого на піщаник чи ракушняк. Його стіни з обох боків були обмазані рудою глиною, як в мазанці. Неподалік виднілося ще декілька таких споруд, а далі стояли повноцінні будинки. Схоже, там були влаштовані приміщення для вартових, кухня, склади й гаражі. Коротше, це був такий собі невеликий табір для утримання заручників. Між спорудами для в’язнів і домами для бойовиків лежав плац з рівним, добре утрамбованим ґрунтом, на якому були встановлені примітивні спортивні знаряддя.

А далі розстелялася неторкана природа, характерна для цих місць — гірські нагромадження перемежовувалися галявинами з буйною рослинністю.

Після прогулянки Ігор Свиридович повеселішав. Він показав дружині свою знахідку — щось на зразок зламаного ножового полотна без держака.

— Є чим робити підкоп, — сказав він.

— Тут ґрунт кам’яний, і потім нам ніде сховати видовбану з нього землю. Може, краще вийняти декілька каменюк? — припустила Любов Петрівна. — Раз тут стіни обмазані глиною, то й кладка може бути зроблена на глиняному розчині.

— Побачимо, — вирішив проаналізувати всі можливості Ігор Свиридович.

Тепер заручники демонстрували гарний настрій, підкреслюючи, що не мають сумніву в скорому визволенні через викуп. Вони навіть жартували одне з одним і зачіпали вартових, що супроводжували їх на прогулянках.

А через тиждень їхній план втечі вдався. Вони не пішли в людні місця, а пробиралися до поселень, віддалених від Шатою, малопомітними стежинами. Декілька днів крутилися на одному місці і харчувалися ягодами, корінцями, сирими грибами. Та ось набрели на цілком мирну групу людей, які просто відпочивали на природі.

— Ще одні тетері живуть ніби за радянських часів, не відчувають небезпеки, — сказав Ігор Свиридович, маючи на увазі, що й вони з дружиною так само проявили нерозважливість.

— А може, вони вже тут сягнули далі за перебудову, — припустила його дружина. — Просто впевнені, що правлять світом, і нікого не бояться.

— Нічого, хтось користується нашим добром, а ми попробуємо скористатися їхнім. Давай? — запропонував Ігор Свиридович.

— Не заперечую.

Відпочивальники якраз купалися в невеликій водоймі, видно, освіжалися перед обідом, бо на морогу біля їхніх наметів була розстелена скатертина з виставленими на ній наїдками. Осторонь тліли чорні головешки згорілого багаття, а над ним в казанку доходило до готовності тушковане м’ясо. Віддалік, під деревами, стояв бувалий радянський позашляховик з брезентовим верхом — УАЗ, а по-народному «бобик». План виробили миттєво.

— Ти береш їжу і підповзаєш до «бобика», а я тим часом впораюсь з замком запалення, — розпорядився Ігор Свиридович. УАЗ стояв на пригірку, а дорога вела вниз, тому заводити машину, щоб зрушити з місця, не вимагалося — достатньо було зняти її з гальм і дати котитися вільно. Це сприяло тому, що пропажу машини господарі помітили не зразу, а лише тоді, коли після холодних закусок справа дійшла до гарячого наїдка. Тоді й жінки загалділи, що й овочів на столі виявилося замало, й частина хліба кудись поділась, і нерозкриті консерви пропали.

А тим часом Ігор Свиридович і Любов Петрівна вже на повній швидкості неслися подалі від цього місця. Вони на ходу гамували голод і розмірковували, куди краще їхати. Їхні карти пропали разом з «Волгою», тому покладалися тільки на свою пам’ять.

— Треба повертати на схід і виїжджати до Каспію, може, вдасться добратися до Махачкали, — говорив Ігор Свиридович. — А звідти якось і додому доберемося — там є аеропорт, куди прибувають літаки з нашими екіпажами.

— Шукатимуть нас…

— Проїдемо, скільки вдасться. От гади, — розсердився Ігор Свиридович, — таку гарну техніку розкрадають, — і він вдарив долонями по бублику керма. — Ця машина офіційно знаходиться на озброєнні військових сил, а вони на пікнік нею їздять.

— Треба вчасно кидати машину і пробиратися пішки. А може, нам люди допоможуть?

— Може…

Вони їхали години дві по бездоріжжю і майже безлюдними місцями — в усякому разі, якщо тут десь хтось і був, то на них уваги не звертав. Та ось почали з’являтися житлові будівлі, відчувалося наближення досить великого для цих країв поселення.

— Виходимо! — Ігор Свиридович акуратно залишив машину під розлогими кущами ліщини. — Нехай забирають цілу й непошкоджену. Прихопи їжу й аптечку! — крикнув до дружини.

Перші кілометрів десять вони майже бігли, обминаючи з півдня селище Дай.

— Шатойський район, — прочитала Любов Петрівна на одному з покажчиків.

— Не затримуйся!

Потім відпочили в підліску, ще підкріпилися їжею, щоб легше було рухатися, і пішли розгонистим кроком. По дорозі їм трапився струмок з чистою водою, який хутко збігав далі вниз.

— Давай вимиємося, — запропонувала Любов Петрівна, — бо нас за один вигляд затримають.

В машині вони знайшли брезентовий заплічний мішок і деяку одіж. Видно, хтось тут роздягся перед купанням. До речі, в кишені чоловічої куртки виявився гаманець з грошима, яких їм вистачило б на квитки додому. Довелося запозичити ті речі, щоб не кидатися в очі перехожим і полегшити собі втечу з полону. Тепер вони скидалися на двох притомлених туристів, що подорожують автостопом.

Все вказувало на те, що їм удасться здійснити задумане. Та не такими були начерки долі. На третій день їхньої подорожі, коли вони відчули себе у відносній безпеці — справді, не можуть же якісь бандити розповсюджувати свою владу на всю республіку? — біля них зупинився старенький «москвич». З вікна висунулася фізіономія сивого дідуся.

— Може підвезти? — запитав він. — Сонце палить, а ви без капелюхів.

— Ні, дякуємо, нам недалеко, — відповів Ігор Свиридович.

— Ну, як знаєте.

Дідусь поїхав. А хвилин через десять їх наздогнали чоловіки на мотоциклах, щоправда без зброї, зате з міцними мотузками, і все почалося спочатку. Милий дідусь виявився лісником і головою численної родини, яка мала свій підпільний бізнес — цех по виготовленню чоловічого одягу. Трудилося там загалом чоловік сто, і всі знаходилися в одному місці — у великому погребі, де стояло швейне устаткування і були організовані робочі місця. Тут же знаходилися примітивні побутові зручності загального користування, а до них примикало два великих приміщення — жіноча й чоловіча опочивальні.

— Ось ми й приїхали на кінцеву зупинку, — сказав Ігор Свиридович, коли після тряської їзди їх розв’язали й зняли мішки з голів. — Звідси не втечеш, ми в підземеллі, — і він поглянув угору на облицьовану цеглою стелю, по якій ішла зовнішня електропроводка.

— Зате нас не вб’ють, — підбадьорливо промовила Любов Петрівна. — Берегтимуть як робочу силу.

Їхнє перебування в рабстві затяглося на багато років. Щоправда, сталися зміни, які зрештою привели до визволення.

Незважаючи на тепло, яке сюди подавали, й на примітивну вентиляцію, люди часто хворіли, заражаючи інших, а часом і повально вмирали. Тоді їхній наглядач хвилювався, наказував берегтися, тепло одягатися, більше рухатися. Він навіть впровадив щось на зразок виробничої гімнастики, але це були півзаходи.

— Це півзаходи, — сказала якось Любов Петрівна, звертаючись до нього. — Просто смішно розраховувати, що це допоможе.

— Ти маєш щось краще запропонувати? — підскочив до неї злий чеченець з нагайкою.

Милий доброзичливиць інколи шмагав тим знаряддям своїх робітників — це коли виконував функції відділу технічного контролю, тобто, коли боровся за якість продукції.

— Так, — спокійно відповіла Любов Петрівна. — Дуже простий і ефективний метод профілактики.

— Ходи сюди! — коротко скомандував на те наглядач.

Любов Петрівна покинула свою швейну машину і відійшла в закуток начальника. Там вона виклала свої думки.

— Треба збирати трави, адже їх тут багато, робити оздоровчі й вітамінні чаї і напувати робочих. Крім того, засушене цілюще зело можна використовуватися як ліки.

— Цим нікому займатися, — буркнув начальник невдоволено, і видно було, що він каже це щиро, загалом вважаючи цю думку слушною. — Та й немає відповідних знавців.

— Ви можете не погоджуватися, але це не означає, що мені не можна сказати вам, що ви в обох випадках помиляєтеся.

— Говори простіше! — гаркнув наглядач. — Не тявкай по-слинтяйськи.

— Дозвольте цим зайнятися мені, — випалила вона і відкрито подивилася в очі отетерілому чеченцю. — Я візьму на себе клопоти по оздоровленню ваших людей. По-перше, я спеціаліст по траволікуванню. А по-друге, я не стану втікати від свого чоловіка. Я його ніколи не покину. Тільки просто так мені цей головний біль не потрібний. У мене є одна умова.

— Ха! Ще й умова?

— Так, ви повинні хоча б двічі на тиждень виводити мого чоловіка на свіже повітря. Або відпускати його зі мною на збирання й просушування трав.

— Ще чого захотіла, — буркнув наглядач.

Проте він узгодив це питання з власником підприємства і під свою відповідальність отримав дозвіл, щоб Любов Петрівна збирала й заготовляла на зиму трави з лікувальною метою. Ігоря Свиридовича також виводили на прогулянки, хоч і окремо від дружини.

— Але якщо хтось із них втече, — попередив лісничий, — чи наведе на нас когось чужого, я тебе розірву на шматки.

— Куди втікати — роздягненими, роззутими й з порожніми руками? Хіба не зрозуміло, що ми тоді не пошкодуємо того, хто залишиться, і стратимо показово, щоб другим не кортіло?

Закуті в підземеллі люди навіть не підозрювали, що їхня буцегарня знаходиться в ліску. І ось виявилося, що це саме так. І це подавало Любові Петрівні особливі надії. Згодом вона зрозуміла, що на території Чечні склалася нездорова обстановка і це не може не призвести до збройних конфліктів. А значить, рано чи пізно тут з’являться люди з ФСБ чи навіть з ГРУ. Іншого виходу в неї не було, і вона налаштувалася терпіти й чекати, не упускаючи, однак, щасливого випадку. Мало-помалу Любов Петрівна перетворилася на бабку-травницю, масажистку, процедурну медсестру, доглядальницю й просто добру порадницю. Вона надзвичайно ретельно слідкувала за тим, щоб не викликати підозрінь у начальства. І ждала слушного моменту. Такий момент якось настав на початку осені.

В той день вона відійшла трохи далі від входу в підземне виробництво, наблизилася до кам’яних пагорбів, між якими петляла дорога до села. Наглядачеві вона сказала, що збиратиме плоди й трави, які ростуть на освітлених сонцем сухих галявах, і попередила, щоб він не хвилювався. Це було правдою тільки наполовину — вона намагалася частіше бувати поблизу доріг, де можуть проїжджати федеральні угруповання.

Але побачила людей, яких ждала, не на дорозі, а між кам’яними валунами на узбіччі.

— Я своя! — прошептала голосно, коли її помітили троє молодих чоловіків у плямистій польовій формі. — Ми тут знаходимося в рабстві. Врятуйте нас!

Операція по звільненню полонених продовжувалася не більше чверті години. Затим їх згуртували, звеліли злитися з ландшафтом і ждати, доки по них приїдуть. Капітан спецназу ГРУ, який був тут за старшого, зв’язався зі своїм начальством і повідомив про зміни в обстановці, а саме — про звільнення великої групи невільників. Він вислухав відповідь, після чого приставив до беззбройних людей охорону з двох своїх помічників — лейтенанта і прапорщика, а основний наказ залишився виконувати сам.

— Товаришу капітане, дозвольте вам допомогти, — від групи звільнених відійшов Ігор Свиридович і зупинився поряд. — Я колись теж служив в армії.

— Вмієте користуватися зброєю?

— Так точно!

— Тоді, ставлю завдання. Останнім часом на територію Чечні проникають групи бойовиків, які пройшли підготовку на військових базах дружньої нам Грузії. Ці бойові загони долають Кадорську ущелину і просуваються вглиб нашої території саме по цій дорозі. Ми повинні вистежити і взяти в полон польового командира Хаттаба, а якщо люди з його угруповання відкриють вогонь, то знищити всіх. Зрозуміло?

— Так точно!

Любов Петрівна не відходила від чоловіка, не могла на нього надивитися, пестила його тихо сказаними словами — робила те, від чого утримувалася довгі-довгі роки. Вони лежали за кам’яною брилою, вдивляючись в будь-яку хмарину пилу, здійнятого на горизонті. Минуло декілька довгих хвилин чекання, раптом почувся гуркіт навантаженої машини і на дорозі з’явився УАЗ, заповнений людьми. Капітан ГРУ повів поглядом, мовляв, це цивільні, пропускаємо. Машина вже майже порівнялася з засідкою, коли Любов Петрівна зрозуміла, хто це їде і що їх не збираються затримувати.

Вона стрімко вискочила навперейми машині з криком: «Зупинити! Це переодягнені бандити!». Звичайно, військові зреагували миттєво, і скоро всі пасажири УАЗу лежали на землі обличчями вниз.

— Це бандити! — доказувала Любов Петрівна. — Отой старий — це власник підпільного виробництва, де ми були невільниками. А оце його сини й зяті, саме вони захопили нас з чоловіком в полон, коли старий навів їх на нас.

— Ми вчителі, — промекав хтось із пасажирів УАЗу. — Ми працюємо в місцевій школі.

— Не вірте їм! — кричала Любов Петрівна. — Це не має значення. Старий теж працює в державному закладі, він лісничий. Але ж бандит!

— Тримати їх на мушці до подальшого розпорядження, — віддав наказ капітан ГРУ, і почав викликати на зв’язок оперативного офіцера військової бази.

Між тими, кого зараз затримали, виник ледве помітний незрозумілий рух.

— У них бомба! — зрозуміла Любов Петрівна і з цими словами піднялася з землі. Вона підбігла до свого чоловіка, що стояв над ними з автоматом напоготові, відштовхнула його далі від небезпеки, вихопила з його рук автомат і дала чергу по затриманих. А слідом за тим пролунав потужний вибух, і вибуховою хвилею її відкинуло на узбіччя.

Шестеро чеченців перетворилися на трупи, зрештою вони самі цього прагли, намагаючись підірватися. А Любов Петрівна вдарилася спиною об валун і втратила свідомість. Вона повільно сповзла на землю і зів’ялою квіткою вклалася під каменюкою.

— Що ви наробили! — кричав капітан ГРУ, і від цього крику вона отямилася.

— Який зараз рік? — запитала вона у нього тихим шелестом, докірливо дивлячись з-під повік.

— А що? — капітан здивувався. — Дві тисячі перший.

— П’ятнадцять років… Довгих п’ятнадцять років оці нелюді утримували нас в підземеллі! А ви тепер запитуєте, що я наробила. Я віддала борг за відібрану молодість, за зруйноване здоров’я, за наругу над нашими душами. Ось що я зробила.

«А тепер порядних людей, фактично непричетних до інциденту, судять за вбивство оцих кровопивців, яких ворожа преса називає мирними жителями. Знайшли мирних жителів! — думав Ігор Свиридович. — За що їм така напасть? І ці підсудні не можуть сказати, що використовували в своїх операціях добровольців зі звільнених рабів і з місцевого населення, бо не використовували, а так трапилося. Зрештою, вони не хочуть поглиблювати конфлікти між обивателями, які знаходяться по різні боки барикад. Хлопці, як вам допомогти?». І він заридав.

Він вже не згадував, що ще впродовж трьох років разом з своїми товаришами по нещастю знаходився поряд з тією групою військовослужбовців, своїх рятувальників, пересувався за ними по місцях виконання спецоперацій і, коли виникала необхідність, виконував усю «чорну роботу». Такою була його вдяка за визволення і його війна проти підлих рабовласників, бандитів і найманців іноземних загарбників. Адже він був анонімом, що з нього взяти? А на війні як на війні — завжди трапляються ситуації, де закони мирного часу безсилі зупинити зло і треба давати адекватну відсіч іноземним лазутчикам і своїм зрадникам на їхні терористичні дії. Хтось має взяти на себе сміливість це робити.

А потім він отримав травму, смішну й тяжку, — якийсь бандит пустив автоматну чергу, цілячись в нього, а потрапив всього лише в каміння, за яким він встиг сховатися. Дрібні уламки того каміння посікли його обличчя, ушкодивши очі. Отак він став калікою. Але вірні друзі подбали про нього, скільки було на те їхніх можливостей. Звідтоді він став Огнєвим Ігорем Свиридовичем, а його дружина Огнєвою Любов’ю Петрівною, і вони назавжди розпрощалися зі своїми справжніми іменами.

Ні, зараз він не згадував про це. Він просто плакав від безсилості допомогти своїм рятівникам.

Знайти в Москві Нелю Потомаку, яка в шлюбі носить прізвище Серебро, для бідової Тетяни було нескладно. Вони домовилися зустрітися в кафе, що розташовувалося неподалік від дому Нелі, тепер Нелі Павлівни — поважної жінки. Вона й з вигляду була солідна — невисока, як в народі кажуть, натоптана, тобто повненька, фарбована в яскраво рудий колір, з виразом власної значущості на обличчі. Але, зважаючи, що мала художню освіту, — нехай майстра-декоратора тканин, а все-таки це дещо мусило важити — навчання не пішло їй на користь, жінка не демонструвала смаку до одягу. Це позначалося навіть в підборі кольорів — яскраво малиновий шарфик зовсім не пасував до зеленого демісезонного пальта, а найбільше до зачіски, не кажучи вже про те, що його «вбивчий» колір взагалі не підходив жінці такого віку й типу. Так само як і фасон пальто. Уявіть собі майже міні на товстушці, і ви зрозумієте, що це робило її зовсім коротухою. Вродою жінка теж похвалитися не могла — мала широке обличчя з коротким задраним вгору носиком, повні рухливі губи, трохи обвисле підборіддя. Неля Павлівна сиділа за окремим столиком, як жінки й домовлялися, широко розставивши коліна, й недбало постукувала складеною газетою по столу. Це був знак, щоб Тетяна її впізнала.

А Тетяна, здобувши нарешті можливість нормально одягнутися й не приховувати своїх статків, навпаки являла собою зразок стриманої, стильної жінки, яка чудово знає собі ціну. Чорно-біла гама її вбрання нагадувала й сиві дими, що піднімалися над купами спалюваного старого листя; й прозорі тумани, котрі вранці все частіше огортали світання; й раннє смеркання після ще привітних днів і добре пасувала до срібного закритого взуття й таких самих аксесуарів — виважена рівновага періоду, коли з літом прощатися ще не хочеться, але вже треба берегтися переохолодження. Молода жінка нещодавно відсвяткувала своє двадцятип’ятиріччя. Щоправда, запросивши в пишний ресторан Ігоря Свиридовича й Олега Володимировича — його відданого помічника, офіційним приводом для гульби оголосила завершення їхнього перебування в клініці Едмонда Германовича. Мовляв, обмиємо наше терпіння у прагненні до мети і отриману внаслідок цього облагороджену зовнішність. Жарт мав підґрунтя — Тетяні повернули природну вроду й зняли з обличчя наслідки пережитих потрясінь. Суттєвим доповненням до відновленої зовнішності був її вищий середнього зріст і худоба, котра підкреслювала тендітність статури. Розкішне волосся кольору достиглого жита тепер відросло і не закривало обличчя, а було зв’язане пучком трохи нижче тім’я і по всій довжині перевите двома низками перлин, як у Валентини Толкунової. Цей товстий жмуток спадав їй на спину, а кінчик, залишений вільним, — від чого вився крупними локонами — був перекинутий через плече й падав на праву частину грудей, доходячи майже до пояса.

— Це я просила вас про зустріч, — просто сказала Тетяна, підійшовши до Нелі Павлівни.

— Хто ви? — нарешті запитала Неля Павлівна після привітання. — Ми з вами раніше зустрічалися?

Тетяна сіла на вільне пластмасове крісло й засміялася, не приховуючи гарного настрою й задоволення від розмови.

— І так, і ні, — вона лукаво повела очима. — Ви знали мене в череві мами. Я позашлюбна донька Лізи Паперовської. Та, яку вона за вашою порадою покинула в пологовому будинку.

— Лізина донька? — ахнувши, відсунулася від Тетяни Неля Павлівна, наче була короткозорою і хотіла краще її роздивитися. — Нічого не знаю. У Лізи не було позашлюбних дітей, і взагалі в неї два сини.

— Облиште, — знову засміялася Тетяна. — У мене немає до вас претензій.

Розмова явно не клеїлася. Ця жінка дещо приховувала і цим, дурненька, свідчила, що свого часу зіграла не кращу роль в долі своєї подруги. Але Тетяні те було байдуже, вона взагалі могла не зустрічатися з нею. Для чого? Щоб взнати, від кого Ліза народила дитину?

Це нічого не змінювало і, кажучи за великим рахунком, її не обходило.

— Просто у мене є вільний час, — продовжувала Тетяна, — і я вирішила зустрітися з вами. Мами в цьому році не стало. Ви знаєте?

— Знаю, — буркнула Неля Павлівна. — Чого ви добиваєтеся?

— Нічого, просто приємно коротаю час.

— Вам нічого робити?

— Цікаво знати про мамине життя.

Після цих слів Неля Павлівна прискіпливіше обдивилася свою співрозмовницю, помітивши нарешті, що має справу з цілком благополучною людиною, навіть більше того — з розкішною жінкою, від якої точиться дух заможності й безпроблемного існування. Вона беззвітно потягла носом, вдихаючи приємні пахощі Тетяниних парфумів, після чого насупилася, аби не показати замішання, яким перейнялася.

— Значить, ви ні на кого не ображаєтеся?

— Ні. Як я можу ображатися на тих, хто подарував мені життя? Ви не хвилюйтеся, у мене все гаразд, — Тетяна стримала в собі легку відразу, яку викликала ця жінка. — Перед смертю мама розповіла Кості, своєму колишньому жениху, про моє народження і додала, що інші відомості можна взнати від вас. Бідний чоловік заклопотався: чи не натякала Ліза на його причетність до цього, на його батьківство? Але зіставивши дати подій, ми зрозуміли, що він не має до мене відношення. Ось я й хочу запитати вас про свого тата. Хто він?

Неля Павлівна, примружившись, подивилася вдалину. Їхній столик стояв на вулиці, і за легким парапетом, що огороджував володіння кафе, лежав звичайний тротуар звичайного московського пригороду, де перетирали й піднімали ногами пил мовчазні перехожі. Був будень, кінець робочого дня — люди поверталися додому втомлені, обтяжені важкими сумками з харчами. Якась непозбутність нависала над ними, тяжіла, пригинала до землі. І серед цього хаосу невизначеності Тетянин екскурс в минуле своїх батьків здавався рятівною втечею чи навіть спасінням од набридлої одноманітності.

— Щось замовлятимете? — до них нарешті підійшов офіціант.

— Так, — Тетяна проглянула типове меню й зрозуміла, що тут замість смаженої картоплі, наприклад, подають чіпси, й замовила дві натуральні кави й два тістечка з шматочками ананасу.

— Ваше народження, дівчинко, повністю лежить на моїй совісті, — сказала Неля Павлівна, коли офіціант відійшов. — Мені тоді дуже хотілося вийти заміж за одного гарного хлопця. Для цього я вирішила переспати з ним. Але самій залишатися в чоловічому гуртожитку на ніч — це вже верх непристойності. Для такої справи потрібна була подруга, і в цей час трапилася Ліза.

— Якщо ви вважаєте моє народження своїм найстрашнішим гріхом і караєтеся ним, то даремно. Вважайте, що то доля керувала Лізою, коли вона приїхала до вас. А ви тут виступили простою посередницею, — з добре прихованим глузуванням зазначила Тетяна, щоб трохи збити пиху з цієї дамочки. — До речі, ви вийшли заміж за того хлопця, чи я народилася марно?

Нарешті Неля Павлівна вловила Тетянину іронію, перемішану з поблажливістю і трохи розслабилася, це допомогло їй вийти з ролі драматичної героїні й зробитися нормальною жінкою.

— А ви молодець, маєте гумор, — похвалила вона Тетяну. — Ні, я не вийшла за нього заміж. Скинула рожеві окуляри, роздивилася на життя богеми і вирішила, що він мені не потрібен. Звичайний пожежник для життя — це надійніша партія, ніж якийсь керівник народної самодіяльності, — Неля Павлівна скептично хмикнула: — Але не будьте строгою до своєї мами. Ми обоє влипли і обоє народили дітей від тих, кого палко кохали тієї ночі. Тільки невдовзі по цьому я зуміла вийти заміж, а вона ні. Просто їй ніхто не трапився. Тому я народила свого хлопчика в сім’ї, а їй довелося хитрістю народжувати вас в чужому місці, щоб залишити далі від дому. Так, це я їй порадила так зробити.

— І я вам за це вдячна, правда. Особисто я — вам вдячна, — Тетяна торкнула Нелю Павлівну за руку. — Пийте каву, поки вона не вистигла.

— Дякую. Мій чоловік — гарна людина, але він не позбавлений недоліків, як будь-хто. Я зустрічалася з ним ще раніше, звичайно, ми спали разом. А потім я сказала йому, що вагітна, і він, злякавшись за свою кар’єру, оженився на мені.

— Він не знає, що дитина не від нього?

— Довго не знав. А потім якось у нас стався скандал і він крикнув: «Якби ти не завагітніла нашим сином, я ніколи б з тобою не одружився». Ну, мені стало дуже кривдно, і я вирішила помститися. Я сказала: «Нашим? А звідки ти взяв, що я була вагітна від тебе?». Це було немилосердно, згодна, але що зроблено, те зроблено. Ми довго вибачалися, жаліли й заспокоювали одне одного, потім помирилися і більше не сваримося. Здається, тільки тепер я по-справжньому його люблю.

— Зрозуміло.

— А ваша мама через вагітність могла втратити шанс гарно влаштуватися на працю після закінчення навчання. Це був би крах усіх надій. Тому я її запросила до себе, останні два місяці вона мешкала у нас, і ми розробили план, як їй краще заховати від усіх народження дитини.

— Де ви працюєте?

— В школі, викладаю домоводство.

— А мама де працювала?

— Коли все владналося з дитиною, повернулася в Іваново. Але те місце, яке їй обіцяли, вже було зайняте, і її взяли в якесь професійне училище викладати дизайн. Точніше не скажу.

— Вона була одружена?

— Тільки через два роки їй удалося вийти заміж за одного розведенця. Він працював методистом в обласному управлінні освіти, і ніби непоганим до неї був Але ревнивий — патологічно. І вона змирилася, що забрати до себе доньку їй не вдасться. Та через роки, що встигли збігти, вона б вас і не знайшла. Бачите, я їй радила вкрасти посвідчення в когось з робітників ткацької фабрики і записати вас на ту особу. А вона виявилася нікудишньою крадійкою. Не змогла цього зробити. Через те не знала, як вас записали, на чиє ім’я. То як би вона шукала, кого?

— Ні, дорога моя, вона все зробила, щоб можна було знайти мене, — сказала Тетяна.

— Мене було записано на дівоче прізвище її матусі.

— Невже? — підняла брівки Тетянина співрозмовниця.

— Так, уявіть собі.

— Тим більше я не розумію, — по довгій паузі продовжила Неля Павлівна, — чого вона до Кості причепилася?

— Видно, образу на нього затаїла, вирішила провчити наостанок, — сказала Тетяна. — Він дуже хвилювався після їхньої розмови, боявся, що дитина виявиться народженою від нього. А в нього дружина теж не мед. І все-таки, ким був мій батько?

— Студент один. Женитися якраз збирався, з цього приводу й вечірку організували, на яку ми майже випадково потрапили. Ой, він тоді славився! От, наприклад, ви знаєте пісні Кирила Хабібова?

— Хто ж їх не знає? Знаю, звичайно.

— А з його мюзиклу «Моя чарівна пейзанка»? Хоч де там… Стільки часу зійшло.

— Це «Завбачливий та обережний…», «Село моє — обрій широкий…», «Відкрила осінь засіки…»?

— Саме ці. Знаєте?

— Атож.

— Так от їх написав ваш тато — Юрій Вспишкін.

Тетяна відкинулася на спинку крісла й закрила очі. Ось воно що! Ось від кого в неї оця дзвінка душа, оце щедре на відгук серце! Вона знала багато пісень цього композитора, ще в школі вони бентежили її, примушували пульс битися прискорено. І керівник їхньої самодіяльності розучував їх з учнями, і вони співали ці пісні на концертах. Тетяна деякий час сиділа так, поринувши в пригадування мелодій, прокручуючи в уяві їхнє звучання, ніби забула, де знаходиться і для чого сюди прийшла.

Неля Павлівна нагадала про себе.

— Мені час…

— Так-так, звичайно, я вдячна вам за розповідь, за бесіду.

— Тільки мені теж цікаво…

— Будь ласка! — відгукнулася Тетяна.

Вона вже не відчувала зневаги до цієї жінки, загалом порядної й чесної. А те, що не вельми розумна? Так з цього лиха її виручають здорові інстинкти.

— Як ви все-таки взнали, що Ліза — ваша мати?

— Випадково зустрілася з Костею, поговорили. Розпитайте у нього, він все вам з радістю розповість, — сказала Тетяна і вибачилася: — На жаль, я теж поспішаю. Ще раз дякую, — за цим вона встала й стрімко змішалась з натовпом на тротуарі.

— Може, дати вам адресу братів, бабусі? Вони всі живі, — кинула Неля Павлівна їй навздогін і побачила, що Тетяна хитнула піднятою рукою з боку в бік, мовляв, не треба.

Розкошували найдовші ночі, в московських широтах день взагалі не встигав продерти очі — тут владарював постійний сутінок.

— А попереду ще два тижні грудня… — проказала Тетяна, стоячи біля вікна й спостерігаючи за великими пластівцями снігу, що ліниво баражували в повітрі, не зважуючись падати під ноги перехожим. — Найтемніша пора. Як не пощастило, що світ знову відкриється перед Ігорем Свиридовичем у такий нецікавий час!

В кабінеті Коростеліна Михайла Світозаровича їх було двоє. Михайло Світозарович, доволі ще бадьорий геній хірургії ока, з залишками колишньої вроди, відкрито симпатизував Тетяні і намагався їй сподобатися. У них уже було все для початку справжнього роману: і довгі, докладні розмови про здоров’я Ігоря Свиридовича, й прогулянки під московськими зорями, і відвідини модного ресторану. Але капосна спокусниця вміла приймати залицяння і при цьому залишатися на відстані, ніби не помічаючи їх. От молодець! Ні, не стерва, а просто розумна й терпляча жінка, яка не бажає псувати стосунки. Як приємно, коли вона знаходиться поряд!

Сидячи за своїм робочим столом, Михайло Світозарович удавав, що зайнятий вивченням якихсь паперів, — насправді ж він просто зволікав і спідтишка поглядав на молоду жінку, милуючись нею, її вишуканістю, граційністю, природною красою.

— Навпаки, це добре, — після паузи проказав він, вміло ховаючи у байдужий тон свою схвильованість її присутністю, — вашому хворому ще довго буде протипоказане різке світло.

— Он як? — Тетяна повернулася до лікаря. — А в кіно показують: раз, два і знімай пов’язку — ура, ми вже зрячі.

— Так то в кіно. Найкраще, що ви зараз можете зробити для свого родича, крім того, що вже робите, звичайно, це якомога більше гуляти з ним на свіжому повітрі. От завтра ми знімемо пов’язки і приступайте.

— Я хвилююсь.

— Чого?

— Адже він мене ніколи не бачив. Якою він мене уявляв і якою я йому здамся зараз?

— Дитино, ви не можете не сподобатись!

— Не в цьому річ, — Тетяна розгнівалася на себе, що не вміє правильно висловити думку. — Я кажу про щось глибше. Адже в нього зараз руйнуватимуться устояні стереотипи сприйняття дійсності і створюватимуться нові, і я не хочу випасти з тієї гармонії.

— Приходьте завтра, і перше, з чого він почне нове знайомство зі світом, будете ви. Ми вже постараємося, якщо для вас це так важливо. Ви залишитесь його найчудовішим враженням. — Ні, це нечесно, я прийду пізніше.

Операції по відновленню зору Ігоря Свиридовича, яких їх було декілька, пройшли успішно, в усякому разі краще, ніж розраховувала Тетяна. У подальшому він хоч і змушений буде користуватися окулярами чи лупою, але тільки для роботи, а у повсякденні міг обходитися без допоміжних пристроїв. Зір, звичайно, не як у здорового, та й те для нього явилося подарунком долі.

— Не зловживайте роботою, — попереджав на останньому огляді Михайло Світозарович.

— Та захочеться ж інколи й газету почитати, й телепередачі подивитися, — клопотався хворий. — Чи не можна? А грати на музичних інструментах можна? І писати?

— Все можна, тільки читати й писати — обмежено, не більше двох годин на день і то з перервами на відпочинок. А телевізор дивіться хоч і годинами. Але як? Наприклад, іде кіно. Ви подивіться його хвилин десять, а потім просто слухайте, поглядаючи на екран лише зрідка, коли з’являються нові голоси чи точаться якісь події. Суть фільму ви зрозумієте, акторів побачите, а більше вам і не треба.

— Та телевізором я вже звик і без очей користуватися, а от працювати… Я так скучив за своєю роботою!

— Знайдете помічників, пристосуєтеся, — проказав лікар. — Ну і до нас інколи навідуйтеся, бажано щорічно проходити оздоровче лікування. Щасти вам!

В цей же день Тетяна і Ігор Свиридович по дорозі з лікарні відвезли Олега Володимировича на його нове помешкання і розпрощалися з ним.

— Спасибі, Таню, — дякував він при розставанні. — Ти дуже допомогла мені, підтримала у вирішальний час. Я встиг і відпочити, бо один хворий — це не робота; і владнати свої проблеми, і навіть підробитися.

Звісно, Тетяна була не з тих, хто використовує інших за свою посмішку, — вона оплатила його догляд за Ігорем Свиридовичем. Хлопець знайшов роботу і залишався в Москві, щоб не мати більше клопотів в Україні з наявністю чи відсутністю громадянства і не підставляти під ризик тих, хто допомагав йому долати ці труднощі.

— Передавай вітання Синельниковому і його мешканцям. Там живуть чудові люди!

— Ще будемо бачитися, Олегу, — сказала Тетяна. — Я часто відвідуватиму Москву, частіше, ніж ти уявляєш. Тому без зайвої сором’язливості завжди сповіщай координати свого перебування. Я колись розповім тобі, друже, як безмежно багато ти для мене зробив, і я ще не сповна тобі віддячила. З приємністю залишаюсь твоєю боржницею.

— Вітання Грицькові, він у тебе чудовий чоловік, просто знахідка.

Москва, що розгорталася перед Ігорем Свиридовичем за вікнами таксі, відрізнялася від тієї, яку він колись знав, як знала її тоді кожна пересічна людина. То була улюблена столиця великої держави, а тепер скидалася на Вавилон, де кожний живе сам по собі, намагаючись якнайбільше від неї відірвати. Радість і сум володіли ним: багато сталося змін, і не всі вони з розряду кращих, але загалом ми вистояли. Так ось заради чого він ризикував, за що воював, що відстоював, чому віддав частину здоров’я — щоб оці будівлі залишалися стояти і щоб люди ходили і говорили тут нашою рідною мовою. І полон його і поневіряння, виявляється, потрібні були для того, щоб зміцнів у ньому громадянин, щоб накопичилася в ньому злість і ненависть до ворогів, щоб на далеких рубежах у нещадних битвах він зумів виконати страшну й тяжку роботу, призначену йому долею. Ігор Свиридович поринув у своє нещасне минуле, яке тільки чіткіше й значиміше вимальовувалося на тлі сьогоднішнього дня.

А Тетяна сиділа поряд тихіше за мишу — не заважала своєму підопічному повертатися в покинутий колись світ. Її непокоїли зовсім інші думки й клопоти, і пов’язані вони були з їхнім щасливим майбутнім.

Машина перетнула Садове Кільце, занурилася в плетиво старовинних вулиць, нарешті виїхала на центральний проспект.

— Вулиця Горького, — зрозумів Ігор Свиридович, де вони знаходяться. — Ми їдемо на Курський вокзал, додому?

— Тепер це вулиця Тверська, — пояснила Тетяна. — Правильно, ми їдемо додому, але не на вокзал.

Та ось промайнув кінотеатр на Пушкінській площі, машина поминула Манеж, повернула праворуч, перетнула квартали, де кожна п’ядь являється історією, виїхала на Набережну, і скоро за вікном показалися куполи церков Кремля і Красної площі. Трохи втомлені розмаїттям вражень очі Ігоря Свиридовича не все схоплювали, і він потай прикрив повіки. Тетяна не повинна була помітити, що він відпочиває, адже вона намагалася зробити йому приємність. Нарешті невелика прогулянка по Москві закінчилася, вони повернули назад, ще раз прокотилися по Набережній, здається, проїхали по Арбату, знову перетнули Садове Кільце і зупинилися на Кудринській площі біля дуже гарного будинку — одного з семи знаменитих висоток, збудованих за часів Сталіна для передовиків виробництва і правлячої еліти.

— А, знаю: в одному з цих будинків розташовується МІД Росії, — тримав марку Ігор Свиридович, радіючи, що впізнає знайомі абриси, — в другому — готель «Ленінградський», далі, здається, готель «Україна» і… забув.

— Ну і не напружуйтеся, — заспокоїла його Тетяна. — Давайте руку, ми приїхали.

— Кривдно. Хочеться пам’ятати такі речі, а ти мене вже зовсім в утиль списала, — бурчав Ігор Свиридович, видобуваючись з машини. — Я ж іще загалом молодий чоловік.

— Пробачте, тоді запам’ятовуйте: МДУ, адміністративно-житловий комплекс на площі Красних Воріт, житловий будинок на Котельниківській набережній і оцей наш будинок.

— Наш? — перепитав Ігор Свиридович.

— Так, наш.

— Я вже нічому не дивуюсь, — сказав він, розправляючи плечі після сидіння в тісному салоні авто. — Коли чудеса закінчаться, попередиш мене. Гаразд?

— Не закінчаться, — пообіцяла Тетяна, розуміючи, що цей чоловік відчуває ніяковість за гарні умови, які вона йому забезпечила; не розуміє, звідки в неї взялися такі можливості, а розпитувати йому незручно. — Звикайте, тепер для вас це буде нормою.

Ліфт зупинився на потрібному поверсі, тримаючи Ігоря Свиридовича під руку, Тетяна підвела його до квартири.

— Ну, дзвоніть, — запропонувала йому урочисто.

— І що буде? — запитав Ігор Свиридович, не розуміючи, якої несподіванки ще чекати.

— Нічого, нам просто відкриють. Звикайте до самостійності в звичайних побутових діях.

Їм відкрила жінка поважного віку, і Ігор Свиридович зрозумів, що це хатня робітниця, тому привітався, слухняно віддав їй свій верхній одяг і пройшов за Тетяною в одну з кімнат.

— Це ваша кімната, відпочивайте, — ніби вони знаходяться в Славгороді, сказала Тетяна. — Бачите, тут є простора лоджія, але я вам не раджу виходити на неї. Холодно і взагалі у вас може запаморочитися голова. А ось телевізор і шафа з книгами. Можете подрімати на дивані. Я зараз скажу Вірі Олександрівні, щоб вона постелила тут. Вечеря о шостій. Що вам приготувати?

— Зовсім не те, що було на нашому хуторі, правда? — пожартував Ігор Свиридович, показуючи навколо себе. А потім додав серйозніше: — Таню, дитино, — при цьому у нього зволожніли очі. — Які в мене можуть бути побажання? Роби все як знаєш, а я поволі приходитиму до тями. Спасибі за все. Але для чого ти зняла таку дорогу квартиру?

— Заспокойтеся, це квартира моєї подруги, вона нам нічого не коштує. І ви розташовуйтеся, як вдома, без оглядки на будь-кого і будь-що.

На вечерю Тетяна приготувала печені шампіньйони з приправою зі смаженої цибулі з морквою і голубці з м’ясом і рисом в томатному соусі. Алкогольних напоїв не було — вона їх не визнавала за корисні, тим більше після такого тяжкого лікування, яке обом довелось перенести. А після їжі запропонувала насолоджуватися звичайними соками, тільки високого ґатунку. Знайти теми для розмови вдалося не зразу, адже старі, пов’язані з лікарняними клопотами, — відійшли. А говорити про повернення додому було нечемно, бо з боку Ігоря Свиридовича це б виглядало примітивною невдячністю, а з боку Тетяни — бажанням скоріше спекатися підопічного. Тому перекидалися репліками про те, що бачили на екрані телевізора, обговорювали новини, і почувалися дещо напружено. Обоє чудово розуміли, що Ігор Свиридович має безліч запитань до Тетяни, які йому дозволялося задати по праву присутності поряд неї. І відповіді на них вона могла б дати більш-менш розгорнуті, бо він завжди був надзвичайно делікатним у виявленні цікавості, а Тетяна — шанобливою у ставленні до нього, і ніколи не відмахувалася пустими побрехеньками.

Місток до бесіди, яка задовольнила б обох, виявився простим і безхитрісним, як усе велике й непідробне. І небезпечним, як будь-яка приховувана правда.

— Ти не нудьгувала сама у великому місті, поки я лікував зір? Тобі тут довгенько довелося заради мене томитися.

— Ні, я відвідувала театри і своїх знайомих, до речі, зустрілася з Нелею Потомакою. Пам’ятаєте Костю і його пошуки позашлюбної дитини Лізи Паперовської?

— Угу, — встромивши очі в стіл, мугикнув Ігор Свиридович.

І Тетяна відчула у тому звуці якусь небайдужу своєму співрозмовникові вагомість, ніби він весь час пам’ятав ту розмову і чекав, коли вона йому розповість про свої пошуки. Як вона могла не подбати про суто людську цікавість, абсолютно пробачну в його стані, коли фізичні резерви використовуються не сповна, коли жахливо звужує коло інтересів обмежений доступ до інформації, а брати участь у житті оточуючих людей потреба не щезла? Як вона могла бути до такої міри зневажливою, щоб не повідомити продовження нехай простої ситуативної історії, розпочатої в його присутності, причому за її власною гарячою ініціативою, що не могло не впасти йому в око? Непростимо, осудливо!

— Неля виявилася відчайдушною дівчиною і чуйною подругою, — розпочала Тетяна.

— Та ще й вельми вигадливою на те, щоб заховати у воду кінці своїх пригод. Уявляєте, вона підбила подругу, оцю саму Лізу, відвідати одну вечірку, а після неї — залишитися ночувати з шанувальниками, обраними кожною з них собі до пари. Дівчатка мали апетит нівроку собі, бо зазіхали на таких хлопців, як відомий тоді естрадний діячЮрій Вспишкін.

— Тобто, — перебив Тетяну Ігор Свиридович, — Костя не є батьком тієї дитини, так? Коли народилася дівчинка?

— Дівчинка народилася у вересні, а Костя розлучився з Лізою на початку серпня. Батьком дівчини є Юрій Вспишкін.

Раптом Ігор Свиридович скочив на ноги й заходився крокувати по кімнаті, він нервово м’яв руки, мимоволі здвигав плечима, коротше, вів себе дивно. Але не зважав на це уваги, бо буквально не знаходив собі місця. Здавалося, він зараз схопить своє манаття й подасться кудись щось з’ясовувати чи шукати.

— Як ти взнала про день народження дівчинки? Ти знайшла її? Де вона?

— Що вас стривожило? — запитала з щирим нерозумінням Тетяна.

Вона розповіла йому далеко не всі новини й збиралася повідати ще дещо, щоб хоч трохи облегшити той хрест, який несла. Чітко не знаючи, як це зробити, все-таки стреміла сповідатися бодай на відсоток. І ось зараз, відповідаючи на щойно поставлені запитання, мала змогу цілком непомітно й майже безпечно досягти цього. Але щось знову насторожило її: чи то була якась ненатуральна реакція слухача, чи внутрішній вартовий загальмував взятий нею розгін.

— Так, я знаю про доньку Лізи Паперовської і Юрія Вспишкіна, — сказала вона. — Але що толку? Це все — тіні. Сердешна Ліза Паперовська нещодавно померла, а Юрій Вспишкін загинув ще у вісімдесят шостому…

— Звідки це відомо?

— Про що?

— Про нього?

— Не знаю… Я десь чула, зрештою це було ще в дитинстві. Тому, може, я й помиляюсь.

— А їхня донька?

— У неї все гаразд, — раптом сказала Тетяна. — Має чоловіка, спеціальність, статки…

Ігор Свиридович набрав повні груди повітря, різко видихнув його малими порціями, роздуваючи при цьому щоки, мовляв, так-так-так, он воно що. Здавалося, він щось вивіряв у собі чи на щось одважувався. Але невдовзі те відчуття зникло, перед Тетяною знову опинився просто чоловік, зворушений чиїмись непростими долями, до яких мимоволі доторкнувся.

Однак час од часу він скоса поглядав на неї, випромінюючи світлу, якусь радісну недовіру. Він неначе завис у чеканні ще чогось, ще якихось слів, продовження казки про неймовірні збіги, зустрічі й події. І це було зрозуміло — ошелешення після перевтілення з сліпого чоловіка, загубленого в покинутому придніпровському хуторі, на благополучного й здорового чоловіка, який знаходиться зараз в одному з найкращих місць на світі, не проходить в одну мить. На це потрібен час.

На все потрібен час, — плекала свою тиху зажуру Тетяна, — і пояснення, — додала собі подумки вона. Інакше Ігор Свиридович так і не зрозуміє, що насправді потрапив у казку і має право на всі дива, які з ним відбуваються. Він просто сприйматиме подальше так, що його хтось облагодіяв, і псуватиме собі характер від постійного відчуття приниження. Ні, дорога моя, він на таку жорстокість не заслуговував.

Але що вона могла пояснити Ігорю Свиридовичу, загалом чужій людині, як на офіційний погляд? Що вона виросла без батьків і що їй завжди їх не вистачало, що їхнє з Любов’ю Петрівною ставлення до неї розтривожило її, зачепило давно готові до відгуку струни, обдало її давно очікуваною ілюзією, що вона знайшла своїх рідних? Як сказати про те, що вона ввійшла в пору, коли хочеться опікуватися кимсь, взяти під захист дорогих серцю людей, пестити їх і робити щасливими, і про те бідне серце, яке невпинно шукає їх десь поблизу себе, прагнучи розкритись їм і боячись помилитися? Все це жіноча сентиментальність, якій не місце в нинішньому раціональному й жорстокому світі і яку вона не шанувала, вважаючи ознакою слабкості. Діло — роби, слину — не розпускай! — наказала вона собі. І взагалі — час відпочивати.

Ранок наступного дня розпочався безгрішним сяйвом сонця, прозорим повітрям, легко паруючою над землею імлою, як буває тільки ранньої весни, коли всі сніги вже сходять і несміливо наступає перше тепло. Навіть безхмарне небо голубіло якось не по-зимовому ясно, й хрусткий морозець вписувався в загальну картину, не псуючи оманливі відчуття, що настає оновлення. Таке рідко буває в московських груднях.

Цей день Тетяна й Ігор Свиридович мали ще провести в Москві, а назавтра від’їжджати додому, в Славгород. Якихсь конкретних задумок у Тетяни не було — відвідувати театри й музеї її підопічному було ранувато, як і навантажуватися будь-якими сильними враженнями, не тільки зоровими. Він ще не окріп фізично після операцій, не вжився заново в давно забутий спосіб життя зрячої людини. Тому вона після сніданку знову вибрала для нього необтяжливу автомобільну прогулянку по Москві і ближніх околицях.

Спочатку вони проїхали в Ізмайлове, де вийшли й прогулялися навколо Мостової вежі, а потім проїздом оглянули деякі архітектурні реліквії, зокрема церкву Святої Трійці на Грязях, Храм Христа Спасителя, церкву Козьми й Даміана на Покрівці, побували також на Патріарших Прудах і на площі Європи, милувалися всім, що траплялося дорогою. Але оскільки просили водія вибирати найменш завантажені транспортом маршрути, то і не мали чіткого плану відвідувань визначних місць.

Поїздка проходила в мовчанні, бо над ними тяжіла вчорашня бесіда — своєю багатозначністю і незавершеністю. І обоє розуміли, що завершити її так, як прагне того вибаглива й капризна душа, не можна. Хоч обом хотілося виговоритися, вилити з себе задавлений біль і застарілу скаргу, але цю спокусу вони легко переборювали в собі, до чого давно звикли. Пекельнішим було відчуття, що проявлена ними сила волі й стриманість шкодить іншому, і саме воно позбавляло спокою. Ігор Свиридович усвідомлював, що дуже зобов’язаний Тетяні за її клопоти про нього і мусить підставити їй плече там, де може. Щось її непокоїть, щось примушує супити брівки й прикушувати язика там, де вона воліла б щасливо пощебетати. А він — ні пари з вуст. Ні, треба дати їй шанс позбавитися того, що її гнітить. Тетяна ж з неменшою мірою каралася тим, що своєю мовчанкою ставить Ігоря Свиридовича у двозначне становище чи зубожілого родича, чи своєї ляльки.

Пусті ввічливі фрази, якими вони зрідка обмінювалися, почали віддаляти їх одне від одного, і довіра, з таким трудом досягнута в спільній боротьбі за виживання, — найцінніше надбання і найважчий подарунок долі — почала зникати, руйнуватися їхніми власними зусиллями.

— Завтра ми будемо в дорозі, — сказала Тетяна, коли вони відпочили після обіду і знову сиділи у вітальні перед телевізором.

— І навкруги будуть чужі люди, — додав Ігор Свиридович. — А мене мучить одне запитання, і я не зможу задати його тобі.

— Може, задасте його вдома, якщо вас зараз щось стримує?

— Вдома тим паче я його не задам, — сказав Ігор Свиридович і, побачивши запитальний погляд Тетяни, додав: — Є причини.

— Нам ніщо не завадить поговорити сьогодні.

— Тоді скажи, для чого тобі знадобилося займатися клопотами Кості, шукати Лізину доньку?

— Мені нікому це сказати… — почала Тетяна. — Я опинилася в складному становищі, і втратила спокій звідтоді, як з’явився оцей Костя. Я тоді одразу зрозуміла, що йдеться про мене. Справа в тому, що… я її донька.

— Ти??? Ти… Лізина донька. А чого дивуватися? Я це ще тоді це запідозрив, — видихнув із себе ощасливлений чоловік.

— Згодом я подзвонила Кості і він мені дещо повідомив, що зліквідувало будь-які сумніви, зокрема він сказав, що Проталіна — це дівоче прізвище Лізиної мами. Ну, а Неля розказала про тата. Отак.

Тетяна спитуюче подивилася на слухача, на якому тепер не здригнувся жодний мускул. Вона була в захопленні від цього, розуміючи, яка неординарна людина сидить поряд неї.

— Кажіть, — коротко сказала Тетяна.

— Про що?

— Не зважуєтеся? Гаразд, тоді я продовжу. Ви самі помітили, що у мене було тут доволі вільного часу. Отож після розмови з Нелею, я згадала вашу реакцію на розповідь Кості. І це змусило мене піти в бібліотеку й продивитися підшивки старої періодики, де є фото успішного Юрія Вспишкіна. Я була в навчальному закладі, який він закінчив, і ознайомилася з його особовою справою. Я відвідала кіноархів документалістики і кіновипусків новин тих років. Я досконально вивчила зовнішність і манеру поведінки молодого Юрія Вспишкіна, його жести й пластику, взнала про його характер, уподобання й таке інше. Мені неважко було підключити фантазію й уявити, яким він може бути зараз, як виглядати, що робити, якщо, звичайно, він живий.

— Чим ти пояснювала таку цікавість до цієї постаті? — занепокоївся слухач.

— Тим, що пишу дослідження про його творчість. Не хвилюйтеся, я маю лист-клопотання про сприяння мені у цих пошуках. Я запаслася ним через своїх знайомих з МДУ. Є в мене такі знайомі.

— Ти вмієш тримати язик за зубами? Бо я хочу бачити живими тебе й свою дружину.

— Хіба ви не переконалися в цьому?

— Я і є Юрій Вспишкін. А відтак ти — моя донька. — Тетяні здалося, що зараз вона втратить владу над собою, вчинить якусь слинтяйську дурість, але зусиллям волі вона примусила себе стримуватися. Адже наразі прозвучало те, про що вона знала майже на сто відсотків. — Так, виходить, я твій батько, радій чи плач, але не осуди — так сталося, — сказав Ігор Свиридович. — Пробач.

Ще ніколи Тетяна не прокручувала в думках своє життя з такою швидкістю, ще ніколи не знаходила так багато відповідей на запитання, котрі довго здавалися їй безнадійними. Ні, доля таки милостива до неї.

— Як ви розумієте, я про це здогадалася. Але не хвилюйтеся, — сказала Тетяна, говорячи останні слова більше для себе. — Все дуже добре, — тепер вона скочила на ноги, а потім засміялася, що їхня розмова починає скидатися на якусь недостойну сильних людей мелодраму, і знову сіла. — Я мусила б раніше зрозуміти, що ви брали участь у бойових діях, де й отримали поранення. Це ж так?

— Так, я згодом тобі все розповім.

— Потім, потім. Значить, звідси й ваше несправжнє ім’я. Я молодець, я знайшла вас…

Ігор Свиридович зберігав спокій, здавалося, він не переймався тими емоціями, що володіли Тетяною.

— Про твоє існування я нічого не знав. Але у нас з дружиною була своя донька, роком молодша за… за тебе, Таню. Ми її… тобто через наші неприємності ми втратили зв’язок з нею, і не знаємо, де вона є і як склалося її життя. І знову ж через необхідність приховувати своє справжнє ім’я не можемо розпочати її пошуки, не можемо самі ризикувати і заради свого батьківського егоїзму наражати її на небезпеку, — говорив Ігор Свиридович. — А тепер ти — моя щасливо знайдена неочікувана позашлюбна дитина — знаходишся поряд, ти взяла нас під своє крило, а друга моя донька, може, десь микається в горі-нещасті. Любов Петрівна, як узнає щойно виявлену нами з тобою правду, не простить мені. Але це півбіди, головне, що вона зведеться нанівець.

Тетяна подивилася на нього, наче вперше побачила. Так, він звичайна людина, з плоті й крові, йому болить те, що й іншим, він розривається між давнім бажанням знайти свою рідну дитину й страхом наразити її й себе на небезпеку, розкривши своє справжнє ім’я. Адже були дуже вагомі підстави його змінити. Це ж тортури, з цим не можна жити, він не витримає! І тільки тому, що вона чистоплюйка, причому вибірково: для себе збрехати можна, а для рідного батька — зась, тут на заваді стоїть її сумнівна чесність. І Тетяна зважилася.

— Тату, рідний, ви не дослухали. Я молодець, бо знайшла вас… з мамою.

— Як? — Ігор Свиридович зблід, і Тетяна по-справжньому злякалася.

— Триматися! — прикрикнула вона. — Ми ще на фронті! — продовжила жартівливо, коли побачила, що її тато потягся до склянки з водою, відпив ковточок і опанував себе.

— Про що ти кажеш? — він звів на неї благальний погляд, як на ікону.

— Я Уля, тату.

— А Таня де? — розгублено запитав Ігор Свиридович, не бажаючи втрачати ні крихти щастя, наче вона зобов’язана була знати все про всіх.

Але ж вона-таки дала зрозуміти, що знає про Тетяну, про її матір, дату народження. То мусила казати правду до кінця.

— Що ж, у моїй шафі теж є свої кістяки, — сказала вона, вставши й ніяково посміхаючись. — Я привласнила Тетянине ім’я, бо змушена була уникати небезпеки, яка мені загрожувала від одного чоловіка. так сталося. Але тепер той чоловік знак. Вибачте і ви мені. Таня загинула в тій автоаварії, після якої я приїхала до вас лікуватися. Вона лежить на славгородському цвинтарі під коротким ім’ям Галина. Слухайте, як все було, — і вона довго розповідала йому про себе, про те, як здогадалася, що її хтось веде по життю.

Вона казала, що це сталося тоді, коли в неї вкрали гроші і документи і на її горизонті виник В’ячеслав Омелянович Бурцев, запропонувавши у зв’язку з цим змінити прізвище.

— Це був дві тисячі перший рік? — перепитав Ігор Свиридович. — Молодці хлопці! Якраз я потрапив у вир бойових дій і став персоною, особливо небезпечною для своїх рідних. От вони принагідно й подбали про нове ім’я для тебе. Але як вчасно тебе пограбували, моя дівчинко! Що не кажи, а інколи таке горе грає нам на руку, — рідів він далі. — Так ось як його звати — В’ячеслав Омелянович Бурцев. Цей чоловік, очевидно, спеціально супроводжував тебе у поїздці до Москви, він мав таке завдання від моїх товаришів. Але я нічого про це не знав.

— Так, я, звичайно, теж всього не розуміла, але те, що на моєму горизонті цей чоловік з’явився не випадково, згодом все-таки второпала. А потім, як варто припустити, по зарані обміркованому плану знайшовся і мамин дядя Георгій Аполлонович Фінтіктіков.

— Он як?

— Коли з нього зажадали викуп за вас, він відразу погодився і почав розробляти план операції. Але ви з мамою встигли втекти з полону, і бандити не змогли представити йому докази, що ви живі. Тоді всі й вирішили, що вас стратили. Але бандити, відчувши великі гроші, від дяді не відставали, і він змушений був переховуватися в еміграції. А скоро за тим, не витримавши натиску горя, померли мої бабусі, і мене здали в школу-інтернат. Через своїх знайомих дядя опікувався мною, але дуже обережно.

— А зараз він де?

— Немає, помер. Але оце все, — Тетяна розвела руками, — його спадок. Він заповів мені все, що мав. Так що вам з мамою більше немає про що клопотатися.

Назад поїзд не їхав, а повз — так здавалося зачудованому Ігорю Свиридовичу, якому не терпілося ощасливити свою любу Надійку, тобто Любов Петрівну. Нічого не вдієш, ці імена вже назавжди приросли до них, як ім’я Тетяна приросло до Улі.

— Але це я тільки на Україні самозванка, — заперечила Тетяна. — Можна було б відмовитися від життя під двома личинами, все відкинути й забути, виїхавши в Москву під своїм справжнім ім’ям і зі справжнім паспортом на ім’я Улити Геннадіївни Омахіної, бо на нього оформлена дідова спадщина. Але ж Грицько… Він — моя половинка, а наш шлюб зареєстровано на Проталіну Тетяну Іванівну. Жах!

— Коротше, ти — аферистка, — пожартував Ігор Свиридович. — А чим займатиметься таємна спадкоємиця одного з найстаріших олігархів Росії, страшенно заможна пані з вищого світу Москви в далекому українському селі Славгороді? Чи не буде їй там нудно?

— О, там у нас сила-силенна роботи, тату! — засміялася Тетяна. — Почнемо з того, що збудуємо гарний дім для одиноких людей похилого віку, і цим отримаємо прощення за свої гріхи.

— Згоден. А потім?

— А потім будемо допомагати їм жити, адже це найвище щастя — бути корисною для тих, хто тобі довіряється.

Дивно, — подумав Ігор Свиридович, — вона ще така молода, а вже зрозуміла сенс життя, це неймовірно.

— Ти зазнала багато труднощів, так? — він запитав те, про що вже здогадався, але йому подобалося слухати свою доньку — розумну і щиру. А ще — щедру на відвертітись.

— Довелося…

— Який же ти висновок зробила з пережитого?

— Висновок? — перепитала Тетяна здивовано. — Ніякий, треба жити.

— Зрозуміло. А як жити, доню?

Тетяна замислилася, мимоволі вертячи в руках серветку. Вихоплене з її грудей зітхання свідчило, що вона чимало могла б про те сказати, але не все варте узагальнення. Вона шукала найлаконічнішу відповідь.

— Я зненавиділа пристрасть, будь-яку, навіть найніжнішу. Це пагуба.

— Але ж без неї неможливо жити! — сплеснув руками Тетянин тато. — Як же без пристрасті кохати, займатися улюбленою справою?

— Саме без пристрасті, — вперто повторила Тетяна. — Бо я навчилася розрізняти в людях і речах душу і любити її.

— Душа… — багатозначно проказав Ігор Свиридович, похитавши головою, і нарешті вдовольнився бесідою.

До людей підступав Новий рік, і кожен, не віддаючи тому звіту, підводив підсумки пережитого і накреслював собі подальші плани. Наші герої не були винятком з цього правила, і зараз, коли в їхній бесіді запанувала мовчанка, вони обоє солодко мріяли про майбутнє.

2003–2008 рр.

Дніпропетровськ — Місхор