Агент СД

Розділ XI

Після магазину грампластинок вони розійшлися — Вітасик поніс «Валерія Леонтьєва» до себе, а Женя пішов додому.

Зайшов у двір і раптом побачив отих двох молодиків, що приходили до Пищенка: високого з довгим жіночим волоссям і нижчого, чорнобородого, з однією сережкою. Вони, явно ховаючись, стояли за фанерним будиночком на дитячому майданчику. Стояли вони спиною до Жені і стежили за чиїмись вікнами. У тому крилі будинку була якраз квартира член-кора Стародуба. Женя це відзначив одразу.

Пригнувшись, він пірнув за кущі живоплоту, що оточували дитячий майданчик.

Сутеніло, накрапав дощ, і ні у дворі, ні на майданчику не було ні душі.

Молодики про щось тихо розмовляли. Щоб почути, Женя почав підкрадатися за кущами. Почув лише кілька слів.

— Треба взагалі з'ясувати бюджет нашого кооперативу, — сказав високий.

— Звичайно, — погодився чорнобородий. І раптом обернувся, прожогом, наче кіт, метнувся до кущів і схопив Женю за комір.

Женя не встиг навіть зреагувати.

— А-а… Знайомий. Шпигуєш?! — просичав чорнобородий.

— І до «Маестро», значить, недарма приходив, — сказав високий, який був уже поряд.

Чорнобородий нахилився впритул до Жениного обличчя, так що сережка дряпонула його по щоці, і зашипів:

— По землі розмажу!

Міцно тримаючи Женю за комір, нахилив його вниз, притис обличчям до асфальтової доріжки і, зриваючи шкіру, протяг двічі.

Щоку і ніс Жені обпекло вогнем.

— Облиш, Циган, — зупинив його високий. — Не каліч. Може, він і не…

— Ти гуманіст, Рудий, — презирливо скривився Циган і, знову схилившись впритул до Жені, засичав: — На кого працюєш, шмаркач?!

— Ні на кого, — ковтаючи сльози, прохрипів Женя.

— Так чого ж зириш?

— Я… не зирю… я просто…

— Ще колись побачу — уб'ю! — Циган боляче копнув Женю ногою.

— Запам'ятай, байстрюк, шпигувати — останнє в житті діло! — сказав Рудий. — Сексотів, стукачів, донощиків зневажають усі на світі. Їм плювали і плюють в обличчя. Навіть у тюрязі вони лежать біля параші.

— Вали звідси! — Циган одпустив нарешті Женин комір і востаннє копнув його ногою.

Потім обидва швидко пішли з двору. Коли Женя переступив поріг, мати жахнулася і сплеснула руками:

— О господи! Що з тобою?!

Женя одвів очі.

— Упав… Тільки що… У дворі. Послизнувся і об асфальт…

Мати забідкалася, потягла його у ванну, почала мити, потім обробляти садна перекисом водню. Женя скрипів зубами, але намагався триматися, не плакати. Проте сльози самі собою лилися з очей. І не стільки від болю, скільки від образи й досади…

На другий день Женя до школи не пішов.

Вітасик подзвонив йому після першого ж уроку на перерві.

— Що таке?

— Захворів.

— Чим?

— Прийдеш, розкажу.

Йому не хотілося по телефону нічого говорити.

Вітасик прибіг одразу після школи.

— Ой! Та ти що?! Хто це тебе так?!

Женя розповів все як було. Потім зітхнув і сказав:

— Не буду я більше цим займатися.

— Чим?

— А всім оцим… шпигунством. Не хочу стежити, слідкувати.

— А ти хоч знаєш, що таке стукач? Стукач — це коли своїх зраджує. Своїх, розумієш? А це ж бандюги. Так що ж — хай вони з людей збиткуються, мордують їх, гроші одбирають, б'ють, убивають. А ти чистенький сидітимеш, до вікна одвернувшись. Як у тролейбусі. Щоб місцем бабусі не поступитися.

— Тобі добре говорити! Тебе мордою по асфальту не розмазували.

— Злякався, значить… Просто злякався.

Женя скипів:

— Я — злякався?! Я не злякався! А от ти б злякався. Точно! По собі судиш.

Вітасик образився і пішов.

Вони посварилися.

Агент «СД» міг спокійно продовжувати свою таємну діяльність.