Агент СД

Розділ XIII

Настрій був у Жені поганючий. Головне — через оту сварку з Вітасиком. І в школі другий день не був. Уже скучив за класом. Коли щодня ходиш, то мрієш хоч день прогуляти. А як два дні пропустиш, то вже й нудишся.

І рани на щоці й носі хоч і взялися струпом і майже не боліли, але заважали. Ні тобі усміхнутися, ні носом шморгнути: наче маска на обличчі. А як у дзеркало глянеш — плюнути хочеться: пика, як у поліського злодія.

Пробував писати вірші — і вірші не пишуться. Якась нудота з-під пера виходить:

Останнє слово — рима — ніяк не придумувалося.

І тут подзвонив телефон.

Женя зняв трубку.

— Алло!

— Здоров! Як ти себе почуваєш, сусіда?

Женя не одразу впізнав голос Пищенка. Тільки коли той спитав:

— Батьки дома? Поклич когось!.. — Женя нарешті догадався.

І розгубився, не знаючи, що сказати.

— Ти що — не чуєш? Алло!

— Чую… Нема нікого, — нарешті вичавив із себе Женя.

— От і добре. Я зараз зайду, — і Пищенко поклав трубку.

Женю охопила паніка. Що ж робити? Що робити? Пускати? Не пускати? Дзвонити в міліцію? Батькам? Кинутися до сусідів?

Він відчув себе у власній квартирі, як миша у мишоловці.

Він не встиг нічого вирішити. Нікому не подзвонив, ні до кого не кинувся.

І коли Пищенко постукав (саме чогось постукав, а не подзвонив), Женя покірно відчинив йому двері.

У квартирі одразу запахло французькими парфумами.

— Овва! Здорово він тебе, зараза! — співчутливо сказав Степан Данилович, глянувши на Женю. — Ну нічого. Він у мене получить. Вже получив і ще получить… Власне, я й зайшов, щоб вибачитися за цього придурка перед тобою і твоїми батьками.

— А я нічого батькам не сказав, — тихо промовив Женя.

— А що ж ти сказав?

— Що впав… послизнувся…

— Ну-у, молодець! — розцвів Степан Данилович. — Оце я розумію! Це по-нашому!.. Ти на нього зла не держи, на того Цигана. Він шизик, у дурдомі навіть лікувався… Вони вчора мені як сказали — я їх мало не повбивав. Це ж треба! Сусіду отак розмалювати!.. — він зітхнув. А взагалі — нащо тобі оті менти? Нащо ти з ними зв'язався? І Шипуля на вас з дружком ображається. І Григораш. Інші хлопці теж. Воно тобі треба?..

У Жені перехопило подих. Звідки він знає? Все знає — і про Шипулю, і про Григораша… Звідки?

Степан Данилович наче прочитав його думки, усміхнувся, по-хазяйськи походжаючи по кімнаті:

— Все знаю. У нас, брат, інформація, як у Телеграфному Агентстві Радянського Союзу. Всі про всіх знають. А час іде швидко, строки закінчуються, хлопці виходять… І всяке трапляється… Я ж і кажу — воно тобі треба? — він знову усміхнувся.

У Жені мурашки побігли по спині від тієї усмішки.

— А живете ви біднувато, — Степан Данилович обвів поглядом кімнату. — Можна краще жити.

Женя почервонів.

— Подумай над тим, що я тобі сказав. Ти мені подобаєшся. Я б хотів, щоб з тобою все було в порядку. Приходь у гості… — він ще раз обвів поглядом кімнату і повторив: — Біднувато живете. Треба жити краще. Ауфвідерзеєн!..

Він пішов, лишивши запах дорогих французьких парфумів.

Женя ніяк не міг заспокоїтися. Серце шалено калатало в грудях. Він не був боягузом. Але зараз його охопив нестримний слабкодухий страх. Він відчув себе маленьким беззахисним кроликом, якого кинули у клітку до хижаків. Таким самотнім і нещасним він не відчував себе навіть у найстрашніші хвилини минулих пригод.

«Ну, нащо, нащо я посварився з Вітасиком, нащо наговорив йому образливих слів? Сам, сам же й винен. Треба дзвонити й миритися. Негайно!»

Але телефон Дорошенків мовчав, не озивався. Хоча уроки уже давно закінчилися. Женя був у відчаї.

І тут прийшов Вітасик.

Миритися.

Женя так зрадів, що не витримав і на радощах заплакав.

— Що? Що з тобою? — злякався Вітасик.

— Нічого. То я од радості. Що ти прийшов. Тут таке було… — і Женя розповів йому про візит старого шахрая.

Вітасик спохмурнів.

— Залякує… Авжеж… Значить, боїться. Ти йому небезпечний.

— І ти.

— У мене, до речі, теж нові факти, — і Вітасик розказав Жені про розповідь Клавдії Іванівни.

— Все ясно, — похитав головою Женя. — Злочинний кооператив. І Циган, і Рудий, і Пищенко — всі там.

— Так що ж — мовчатимемо?

Женя зітхнув і одвернувся:

— Не знаю.

— Можна бути або з тими, або з цими. Третього не дано. По-моєму, Пищенко хоче тебе перевербувати. Судячи з його слів. Може, хочеш до них перекинутися?

— А ти хочеш знову посваритися?

— Ні… Слухай, давай так домовимося — стежити, шпигувати не будемо, але розказати про все, що ми знаємо, по-моєму, треба. Надто важлива інформація.

— Так. Мабуть, треба. Будь, що буде! — Женя махнув рукою.