Агент СД

Розділ V

Капітан Попенко повернувся з відрядження пізно ввечері. Прийняв душ, випив чаю й пішов до Горбатюка. Так у них було заведено — зустрічатися щовечора, ділитися новинами, радитися. Благо, ходити далеко не треба. Жили друзі на одній площадці, через стінку.

Горбатюк передусім, звичайно, розказав про нову справу — розбійне пограбування кооперативного кафе. Одного з грабіжників, рецидивіста Короненка, було вже й затримано.

— Ну, я такими успіхами похвалитися не можу, — похитав головою Попенко. — Два дні сидів у Полтавському обласному архіві, цілий день їхав у поїзді. В архіві потрібної мені інформації не знайшов. З'їздив, вважай, безрезультатно. Єдине що — у поїзді познайомився з цікавою людиною. їхав зі мною в купе вчений — спеціаліст по очисних спорудах. Як відомо, це вкрай необхідна річ. Але яка ж вона складна і яка вартісна, коштує величезних грошей. Забруднюється середовище легко, швидко і просто. А очищається з неймовірними зусиллями. Щоб досягти оптимальних результатів, потрібні мільярдні капіталовкладення. Він наводив приклад. У ФРН в одному місті поряд з тепловою станцією побудований очисний завод, який повністю переробляє шкідливі викиди. Так будівництво самої станції коштує 1,1 мільярда марок, а очисного заводу — 1,4 мільярда. Уявляєш?.. До речі, дізнавшися, що я слідчий, він мені розповів один епізод з родинного життя. У нього є старший брат, теж вчений, але металург, може, ти навіть чув — академік Яворський. Так от був він якось у брата. Брат десь порався на кухні, готував вечерю. Він це любить робити сам. Тим більше дружина, вона артистка, була на роботі, в театрі. І раптом телефонний дзвінок. Бере молодший брат трубку. «Алло?» «Добрий день! Це ви?» — «Я», — каже. «А це я. Ми тоді не договорили про термін. Бажано було б…» — «Що? Хто це?» — «Уже забули? Агент „СД“». — «Хто-хто? Ви куди дзвоните? Вам кого?»

Розмова перервалася. Агент «СД» поклав трубку. Він до старшого брата, розказує про дивний дзвінок. А в них з братом голоси дуже схожі, особливо по телефону. «Може, це тобі, каже, дзвонили?» Брат явно знітився: «Ні-ні! Не знаю ніякого агента „СД“! Ти що?» Але йому здалося, що брат щось приховує. І ще одне — той мій супутник запевняє, що під час телефонної розмови він відчував якесь особливе почуття, незрозумілий страх, просто-таки трепет, наче гіпнотичний вплив агента. Ну я, звичайно, намагався його заспокоїти. «СД», кажу, наскільки мені відомо, — це фашистська служба безпеки. Під час війни, як з'ясувалося, старшому братові було дев'ять років, вік для агентурної роботи явно непідходящий. Отже, це якийсь жартун явно помилився номером. Але мій супутник сказав тоді ще про одну річ — старший брат запросив його до себе для того, щоб порадитися, як сказати дружині, що він учора програв у преферанс дуже велику суму. Понад двадцять тисяч карбованців. Це було дивно. Бо академік, хоч і грав іноді в карти, але, як то кажуть, «по маленькій». І більше п'ятнадцяти–двадцяти карбованців ніколи не програвав…

— Це цікаво! Знову, значить, академік! — Очі капітана Горбатюка загорілися.

— Чого «знову»? — не зрозумів Анатолій Петрович.

— А того, що сьогодні зранку приходили Женя Кисіль і Вітасик Дорошенко…

Степан Іванович розказав про візит хлопців і їхню розповідь.

— Ти диви! Справді факти лягають у певну версію. — Анатолій Петрович почухав потилицю. — Може, хтось і вирішив «потрусити» вчених… Але хто?

— Найвірогідніше, хтось із їхнього оточення.

— Що? Який-небудь професор чи академік? Чи, може, сам президент Академії наук?

— Ні. Але який-небудь родич — син, племінник абощо. Чи навіть сусіда, знайомий… Хіба мало навколо пристойних порядних людей крутиться різної шушвалі — алкоголіків, наркоманів, просто лайдаків, ласих до чужої копійки? Спробував шантажувати одного, вийшло, він і на інших перекинувся. І доїть їх, як корів.

— Ти гадаєш, вчені всі такі дурні, що легко оддають великі гроші?

— Мабуть, він знайшов ключик. У кожної ж людини є якась слабина — риса характеру, недолік, пристрасть, а то й факт біографії, на чому можна зіграти. У застійний період і в науці робилося казна-що.

— Безперечно. І підсиджували один одного, і проштовхували негодящі дисертації, і незаслужені звання вибивали… Що було — те було.

— І якщо є певна інформація, компромат, так би мовити, то можна й скористатися. Тому я й кажу — хтось з оточення, з близьких людей, може, й родичів.

— Маєш рацію. Вірогідна версія.

— Та, на жаль, взятися за її розробку зараз я не можу. Треба розкручувати той розбійний напад.

— І я часу не маю. Копаюся, ти ж знаєш, у справі про зловживання і спекуляцію в системі промкооперації.

— Отже, доводиться констатувати, що ми, догадуючись про злочинні дії якогось агента «СД», і пальцем не поворухнемо, щоб перешкодити йому.

— Для чого ці ієзуїтські висловлювання? Ти можеш щось запропонувати?

— Поки що нічого. Просто розмірковую вголос. І шкодую, що не можу цим зайнятися. Бо ця справа мене вже гріє.

— Я бачу.

— Я уявляю собі, що якийсь вчений, може, із світовим ім'ям, замість того, щоб працювати над важливою науковою проблемою, від якої залежить прогрес усього людства, стоїть зараз у черзі до контролера ощадкаси, щоб зняти з рахунку усі свої гроші і оддати пройдисвіту, який їх проп'є й прогуляє…

— І після того він не те що не зможе продовжити свою роботу над науковою проблемою, а й взагалі хтозна, чи спроможний буде працювати. Такі стреси призводять і до інфарктів, і до нервових зривів. Одне слово — до цілковитої втрати працездатності.

— І хтозна, чи не стоїть за спиною отого агента «СД» справжній агент іноземних спецслужб, закинутий до нас для підриву і демонтажу радянської науки…

— Можеш сміятися, але не виключена й така можливість. І якщо ти думаєш, що іноземні спецслужби зараз абсолютно роззброїлися, підперли голови і розчулено дивляться на нашу перебудову, бажаючи їй всіляких успіхів, то ти глибоко помиляєшся. Ми захоплюємося зараз, як там «за бугром» уміють працювати. Авжеж, уміють. Це стосується і їхніх спецслужб. Нікому там дурно гроші не платять.

— Згоден. Але тоді ця справа — не нашої компетенції. Цим повинен займатися КДБ.

— Можливо. Тільки треба довести, що є певні докази слідів агентури спецслужб. А то будуть сміятися. Ти ж знаєш, вони звикли дивитися на нас трохи зверхньо.

— Стривай, ти говориш так, наче ми вже почали цю справу. І знову-таки приватно, неофіційно, — Анатолій Петрович усміхнувся.

— Ні, — зітхнув Степан Іванович. — На жаль, ні. Не маю можливості.

— Але я ж тебе знаю. Ти вже будеш думати про це і вдень і вночі. І не відчепишся від тих думок, аж поки не дізнаєшся, чи дурниця ті всі підозри, чи ні… Ще й мене примусиш…

— Отут уже ти маєш рацію, — усміхнувся Степан Іванович. — Толю, ти ж все-таки не такий завантажений…

— Авжеж! Складні справи тільки в тебе. А я байдики б'ю.

— Ні. Серйозно. Я ж бачу. Раз ти можеш на три дні їздити у відрядження, яке нічого не дає…

— Ти теж по кілька днів працюєш без наслідків…

— Не ображайся. Я ж не…

— Ну добре, добре. Що ти хочеш?

— Поцікався оточенням член-кора Стародуба і доктора наук Помазана. А я спробую вийти на професора Петриківського і академіка Яворського.

— Ти ж зайнятий!

— Що зробиш…

— Ех, Толю, Толю!.. Знову починається приватний детектив. Мало нам клопотів службових, то ще й займаємося приватною практикою. З власної ініціативи.

— Така вже наша доля. Такий шлях собі у житті порали. Ну, скажи чесно — коли тобі життя загадує якусь на гадку, ти можеш відмахнутися і не думати про неї?

— Не можу. В тому-то й справа. І ти цим користуєшся… До речі, з Яворським може допомогти й твоя Ніна. Вона ж знає всіх артистів. І Яворську, певно, теж.

— Я якраз це мав на увазі. Ніно! — гукнув з кухні, де вони сиділи, Анатолій Петрович.

Ніна Олександрівна не відповіла.

— Не буди її. Вона вже, здається, задрімала. Завтра спитаєш… Ну, я піду. На добраніч!