Агент СД

Розділ II

Любов Іванівна, контролер ощадкаси, гарна і привітна жінка не першої, як то кажуть, молодості (років за п'ятдесят), звівши голову, усміхнулася:

— О! Ми вас уже чекаємо. Доброго ранку, Всеволоде Казимировичу! Давайте вашу книжку.

Касирка Олечка, гарненька і молоденька, теж звела голову й усміхнулася постійному клієнтові:

— Здрастуйте!.. Щось, мабуть, купуєте? Фундаментальне?

Всеволод Казимирович чогось не усміхнувся, як завжди, а невдоволено скривився.

— Олечко! Не задавай нескромних питань! Будь ласка, — насупила брови Любов Іванівна.

Олечка знітилась, почервоніла і опустила очі. Всеволод Казимирович теж знітився, але не почервонів, а навпаки — зблід. І, наче вибачаючись, промовив:

— Та ні! Нічого-нічого… Не купую, Олечко. Позичаю, Шкільному товаришу.

— Таку суму?! — здивовано виструнчилась на стільці Любов Іванівна.

— А що зробиш?.. Купує кооперативну квартиру. Сімейні обставини. Нова сім'я. Молода дружина, — тільки тепер він усміхнувся, та й то якось вимучено, невесело.

Любов Іванівна несхвально похитала головою:

— Пробачте, це, звичайно, не моя справа… Але, мені здається, вам не слід було б цього робити. Якщо я правильно зрозуміла, ваш товариш покинув дружину, з якою прожив багато років, дітей, і збирається почати життя спочатку. Причому на чужі гроші.

Всеволод Казимирович знову скривився і не відповів.

— А по-моєму, Всеволод Казимирович робить дуже благородно. Я схиляюся перед ним. Підтримати чиєсь кохання, сприяти чужому щастю — це… — Олечка говорила пристрасно, як на сцені.

— Щастя на чужому нещасті — це злочин! — перебила її Любов Іванівна.

— От правду кажуть, ніколи старші, — Олечка хотіла сказати «старі», але вчасно виправилася, — ніколи старші не зрозуміють…

— Будь ласка, я вас прошу, будь ласка! — перебив її тепер уже Всеволод Казимирович, нервово озираючись. За ним уже стояло в черзі кілька чоловік.

— Ви казали, будете брати акредитиви? Але краще, по-моєму, чеки, — сказала Любов Іванівна і звернулася до черги. — Вибачте, будь ласка, хто поспішає, не стійте. Доведеться зачекати. У нас буде довга операція.

Двоє з черги, невдоволено буркнувши, пішли, троє лишилося.

Всеволод Казимирович виявляв явне занепокоєння, весь час оглядався, нервово позирав на годинник.

Любов Іванівна і Олечка більше не говорили нічого. Працювали мовчки.

Тільки після того як Всеволод Казимирович пішов, обстановка в ощадкасі трохи розрядилася.

— Пощастило комусь! — мрійливо усміхнулася Олечка.

— А комусь ні, — зітхнула, але одразу ж усміхнулася Любов Іванівна, тепер уже до наступної клієнтки, підфарбованої бабусі у крислатому капелюшку:

— Здрастуйте, дорога Ангеліно Іванівно! Вибачте, що довелося чекати. Член-кореспондент Стародуб ще вчора замовив велику суму, їде сьогодні до Москви… довелося оформляти.

— Нічого, мені поспішати нікуди. Хай молоді поспішають…

Проте не поспішала, мабуть, лише одна Ангеліна Іванівна. Всі інші кудись поспішали. Майже весь день в ощадкасі була черга, і Любові Іванівні та Олечці ніколи й вгору було глянути, не те що продовжити свою дискусію. Тільки десь годині о п'ятій на кілька хвилин ощадкаси спорожніла, і вони змогли трохи перепочити. І в цей момент двері прочинилися і спершу забіг великий попелястий пудель, а за ним велично впливла дебела пещена дама. Це була дружина члена-кореспондента Всеволода Казимировича Стародуба Ірина Семенівна, «кореспондентша», як її називали поза очі сусіди й знайомі. Була вона ровесницею Любові Іванівни, але виглядала набагато молодшою. Бо дуже дбала про свою зовнішність. Тричі на тиждень ходила до масажиста, двічі до косметички, і це, звичайно, давало наслідки.

— Здрастуйте, Ірино Семенівно, голубонько, — люб'язно привіталася Любов Іванівна. — Ви прекрасно виглядаєте… Як завжди…

— Ах, яке там… Здрастуйте! — вона махнула рукою. — Оце з аеропорту. Проводжала свого.

— Полетів?

— Та! Так не люблю, коли він літає!.. Не довіряю тим літакам. Але він уперся.

— Ну що ж, може, й правильно. Краще не ризикувати. Ніч у поїзді… Хоч і чеки, але такі гроші…

— Які гроші?! — «Кореспондентша» застигла з роззявленим ротом.

Любов Іванівна спохопилася, безпомічно глянула на Олечку, але було вже пізно.

— Він що… зняв з книжки?.. — «Кореспондентша» не договорила, очікувально вп'явшись очима в Любов Іванівну.

— Ой! Ми ж не маємо права… таємниця вкладу… — ледь чутно пролепетала Любов Іванівна.

— Ви що — мене не знаєте?.. Скільки він зняв? — Вона була бліда як стіна.

Любов Іванівна знову подивилася безпорадно на Олечку, шукаючи підтримки. Олечка підняла догори плечики і затрусила з боку в бік головою.

— Скільки? — трагічним голосом повторила «кореспондентша».

— С-сорок тисяч… — не сказала — видихнула Любов Іванівна.

В цю мить двері розчинилися, і до ощадкаси з сміхом увірвалися троє молодих хлопців, певно, студенти.

Далі продовжувати цю розмову було неможливо.

Ірина Семенівна ображено стулила губи і, не попрощавшись, пішла до дверей.

Вона виходила з ощадкаси згорблена, жалюгідна, постаріла на двадцять років.

Пудель вискочив за нею, підібгавши хвоста.

Ощадкаса знаходилась у будинку, де жив з батьками Женя Кисіль.