Аквітанія

Аквітанія

Ева Гарсія Саенз де Уртурі

Переклад з іспанської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

Їм, моїм дітям. За те, що ви є.

В Раю немає оповідань, бо там немає подорожей. Втрата, розкаяння, поневіряння і пристрасть рухають оповідання вперед, по його закрученому маршруту.

Маргарет Етвуд

Я теж відчував схильність змушувати себе, майже з маніакальною впертістю, бути сильнішим, ніж я насправді є.

Серен К'єркегор

Книжка повинна ятрити рани, а навіть сама ранити. Книжка повинна бути небезпечною.

Еміль Чоран

Частина перша

Пролог

Елеонора

Це історія двох моїх родів. Страхітливих герцогів Аквітанії та підлих Капетингів, королів Франції, і як ми відчували взаємну ненависть, і як наші життя раз за разом перетиналися, поки ми не знищили одне одного, під час того буремного XII століття, сторіччя, в якому Захід змінився назавжди.

Серед зрад, облог, крові й сперми, двоє підлітків, Людовик, король Франції, і я, герцогиня Аквітанії, креслили оскаженілими лініями кордони того, що пізніше перетвориться в Європу.

Я рано стала вбивцею, у вісім років мені вистачило дві букви: oc – “так” на моїй улюбленій окситанській мові – щоб закінчити життя моїх мучителів. Хоча також потрібно додати, що я донька інцесту і винна в тому, що кохала свого дядька по батьківській лінії, Раймунда де Пуатьє, та вийшла заміж за свого кузена Людовика.

Влада належала нам, замки й васали належали нам, всі багатства того, що пізніше буде зватися Європою, належали нам. Іль-де-Франс, Аквітанія, Гасконь і Пуатьє належали нам.

Я – Елеонора Аквітанська, мені тринадцять років. Демони перевдягнені в посланців твердять, що мій батько щойно помер за дивних обставин під час паломництва в Компостелу…

… і що в історичних книгах немає прецедентів тому, що я маю намір зробити.

1 Синя смерть

Елеонора

Бордо, 1137

-- Тебе завжди будуть недооцінювати. Змусь їх заплатити за це.

Такими були останні слова сказані мені батьком перед від‘їздом у плащі паломника. Тепер посланці з опущеними поглядами твердили, що він помер перед головним вівтарем у соборі в Компостелі, в самісіньку Страсну п‘ятницю, отруївшись, після того, як попив гнилої води з криниці. Так наче вода могла прикінчити такого велетня. Так наче він не носив завжди з собою шматок кам‘яного вугілля, що поглинав будь-яку отруту, мандрівник загартований в тисячах битв і катастроф.

Так наче ці так звані вісники не були частиною добре підготованого фарсу.

Вони твердили, що прибули разом, але в Руфуса Астурійського панталони промокли від довгої верхової їзди, запах кінського поту доходив до мого помосту.

Своєю чергою, бретонець Ото твердив, що він солдат, але в нього досі заростала тонзура, яка говорила про недавнє минуле в стінах монастиря. До того ж він виглядав свіжим і через поганий зір – він двічі спіткнувся на сходах – не міг претендувати на роль воїна.

-- Брехня… -- рішуче відкинув серед перешіптувань Рай, мій дядько, мій коханець.

Він поглянув на мене по-змовницьки, я пильно поглянула на нього.

Інтуїтивно я вже відчувала, що раптово настав кінець певного етапу. Знала, що прощаюся з ним і зберегла в пам‘яті ті останні години. У майбутньому мені згодяться приємні спогади.

Як смеркло Рай вирушив у Нижню Наварру по тіло свого улюбленого брата і щоб прояснити цю плутанину. Я залишилася на чолі величезної Аквітанії, дрібна групка утримувала в таємниці новину, що Вільгельма X, графа Пуатьє і герцога Аквітанії, вже не було серед живих.

Це були не перші новини, які доходили до нас з маршруту святого апостола.

І всі суперечили одна одній.

Деякі розповідали, що батько загинув перед головним вівтарем після битви з хлопчиком. Маленький Давид переміг Голіафа.

Як можна повірити в такі нісенітниці?

Інші повідомляли, що до нього застосували жахливі тортури вікінгів -- “кривавого орла”, вирвали йому ребра, а легені витягнули назовні, наче скривавлені крила.

Найбільш безглузда версія стверджувала, що він поцілував немовля в чоло і обоє в ту ж мить загинули.

Ці останні посланці розповідали про отруєні криниці. Якій версії вірити? Однак, всі вони сходилися, збентежено і вражено повідомляючи, що тіло батька набрало незвичного темно-синього кольору.

Того нещасного дня, я, його тринадцятилітня спадкоємиця, була змушена знов заговорити.

Я відмовилася розмовляти п‘ять років тому, коли двоє клятих Капетингів насильно взяли мене під мостом річки Гаронни. З тої пори я ненавиджу пшеничне волосся, власник якого вдарив мене по обличчю. Я ненавиджу блакитний і жовтий кольори лілії, прибічники якої повалили мене на траву.

Тільки Рай, мій нерозлучний Рай, зауважив мою відсутність під час похоронної процесії, що поверталася з собору Святого Андреса. Він прийшов надто пізно, але так насправді ніколи не довідався, наскільки пізно це було для мене і мого дитячого тіла. Я заперечила факти, це означало б віддати Аквітанію королям туманного Іль-де-Франсу.

-- Хочеш, щоб я їх вбив? – запитав він, помітивши нас, і вперше я побачила потрясіння в блакитних очах свого дядька.

Приголомшена, я поправила туніку, приховала кров, що текла мені по ногах. Навіть він не повинен був знати цього.

-- Oc, – відповіла я на нашій материнській мові.

“Так.”

Одне слово, дві букви. Два чоловіка, по два удари для кожного.

Один в горло, щоб запевнити їхню вічну мовчанку. Другим обрубав їхню чоловічу гідність, помста, яка розділила мене і моє перше кохання.

Рай ніколи не зупинявся на півдорозі, це був не його метод. Він завжди докладав всіх зусиль, та мав правило – доводити все до кінця. Як і я, він походив з Пуату, чорне волосся, очі світлі й широкі, смаглява шкіра від постійного аквітанського сонця.

Високим був мій дідусь, жахливий Вільгельм IX Трубадур, гульвіса яких мало. Батько, як я вже казала, був колосом, який дивував всіх тим, що на банкетах їв за десятьох. Про Раймунда де Пуатьє, його брата -- моє кохання --, казали, що він “найкрасивіший з принців на Землі, привітний і чарівний співрозмовник”. Підтверджую, і з дитинства ми стояли одне за одного, дядько і небога, розлучені на дев‘ять років, разом всю решту життя.

Ми поверталися з похоронів мами і маленького Орла, якому судилося стати герцогом Аквітанії, і який не став ним, бо його здолали гнійники. Французький король, Людовик VI Товстий, прислав на погреб своїх родичів. А сам відбувся дипломатичною брехнею, всі знали, що його прикувала до ліжка дизентерія.

Але король жадав багатої Аквітанії. Жадав наших виноградників і наших млинів, пасовищ і худоби, яка на них паслася. Жадав веселощів наших трубадурів і барвистості нашого одягу. Жадав мальовничого двору в Пуатьє і нашого прекрасного палацу в Бордо. Суворі жителі півночі, з певною антипатією, називали нашу землю “Південь”.

Мій батько був його васалом, але був багатшим, могутнішим, його землі в п‘ять разів більшими. Його вплив і славетні діяння за життя перетворили його в святого, і вся ця аура героїзму принижувала короля.

Він хотів, щоб я належала йому.

З тієї миті, коли помер Орел, він хотів, щоб я належала йому.

Він відправив кількох своїх братів з підлою місією, двоє з них викрали мене, скориставшись неуважністю Рая, і мали намір насильно заволодіти Аквітанією. Існував звичай ґвалтувати спадкоємець і після цього змушувати їх до шлюбу, щоб здобути посаг. Від колиски мати повторювала мені: ”Якщо таке трапиться, це буде твоя вина”. І ні, нічого не трапилося, бо цього немає в хроніках. Тільки я знала, що відбулося, і вирішила, що нічого не сталося, отже нічого не було.

“Damnatio memoriae”, наказав мені привид дідуся.

-- Зітри це з пам‘яті.

Забудь колишнього ворога. Не думай про нього, не говори про нього, не пиши про нього, не повертайся на те місце, де тебе скривдили.

Я ледь не померла від болю, коли мене рвали всередині, під тим похмурим мостом я навчилася, що плоть дівчинки повинна поступитися, бо воля чоловіка сповненого рішучості відкрити її, цього не зробить. Це був акт війни і поле бою, боягузи, це було тіло маленької дівчинки.

Перший життєвий урок: шукай іншу зброю.

Рай і ці дві букви стали моєю зброєю. Брати короля Капетингів загинули, не встигнувши відправити Товстому повідомлення, що вони вдерлися в мою плоть, а отже і в Аквітанію. Я вперто твердила Раю, що нічого не трапилося, він вдав, що вірить мені, завантажив французів у човен і повеслував у заводь Гаронни, де ми рідко бували. Дідусь привіз з хрестового походу велетенських риб і з тієї пори їх там розводили. Риба була хижою. В тих водах Капети і зникли. Ми ніколи про це не говорили, батько ніколи нічого не довідався, з нього було досить і дуелі. Нічого моїм фрейлінам, нічого тіткам. Маленька Аліса, моя сестра, моє друге я, була не в тому віці, щоб вислуховувати мої одкровення. На це ще прийде час.

Я стала німою, всі приписували це тому, що я не могла порадити собі з жалобою після втрати матері й брата.

Мої слова вбивали.

Я перестала їх вимовляти, хоча завжди обожнювала слова.

Німа і невидима, мовчання мало свої переваги.

Щоб не сумувати за ними я знайшла притулок в бібліотеці дідуся і батька. Вивчила напам‘ять Посібник життя герцогів Аквітанських, щось на кшталт суміші порад, які мій рід записував з тієї пори, як одного з моїх предків призначили правителем нашого народу.

“Пливи у своєму човні”, максима Евріпіда, яку Рай повторював собі з дитинства, сторінка восьма. Або “Пам‘ятай пораду старого капітана: якщо хтось втрачає мужність, дай йому керувати судном”, яку мій дідусь Вільгельм підтвердив на двадцять четвертій сторінці.

Однак, трапилося ще дещо.

Батько, не зважаючи на потрясіння своїх васалів – сумнозвісного Лузіньяна, Тайбура, та інших радників – вирішив, що ця німа дівчинка в майбутньому стане їхньою правителькою.

Як у всіх жінок аквітанок в моєму роду, в мене рано проявилися таланти.

Я вже володіла латинню, англійською норманів, нашою окситанською і гортанною мовою ойль, на якій спілкувалися на французькому дворі в Парижі. Я була найкращим сокольником серед своїх однолітків, мені подобалося полювати – не на лякливих оленів, я воліла лютих кабанів – і сім дисциплін знань не були для мене жодною таємницею: граматика, арифметика, логіка… Я підписала свій перший закон після похорон матері, у вісім років. Ось це залишилося в хроніках, і на цей раз, відповідало істині.

Коли я вирішила замовкнути, трапилося ще щось. Чудо, яке я швидко навчилася приховувати. Завдяки тому, що я тримала рот на замку і спостерігала за васалами батька на Радах, за служницями, що бігали коридорами нашого палацу в Бордо, за шпигунами – невловимими аквітанськими котами, про них я розповім пізніше – чиї тіні стукали в двері самітної батьківської кімнати, завжди незадовго до світанку, я навчилася зосереджуватися на дрібних деталях. Я набула дару вражаючої спостережливості. Здається дрібниця, проте саме завдяки цьому я стала винятковою і отримала корону, яку з часом наділа.

-- Я щойно з кухні, моя пані.

Неправда. Вона прийшла з якогось місця з глиною і сіном, край її сукні говорив голосніше і чесніше ніж брехня моєї фрейліни.

-- Ось документ з печаткою, який підтверджує, що я втратив руку в бою.

Теж брехня. Йому відрубали руку за кару. Рівна рана від досвідченої руки професійного ката, а не поперечний удар у випадковому місці зап‘ястка завданий відчайдушним ворогом, що налетів наосліп у бою. А докладніше, за крадіжку, виникло в моїй пам‘яті.

Я називала її своєю “внутрішньою бібліотекою”.

Я ніколи не довідалася, звідки взявся цей феномен, але мені вистачало прочитати текст один раз, а тоді я могла закрити очі й пригадати всі деталі так, наче переді мною знаходилося полотно. В своїй голові я переглядала архіви діда Вільгельма і шукала міста, в яких обрубували руку за такий злочин. Було достатньо вислухати решту фальшивої розповіді й скільки разів він згадував південь та імена гасконських правителів – Пардіака, Арманьяка чи Фезансака – щоб зрозуміти, що цей балакучий авантюрист не був васалом Готфріда Гарного, честолюбного графа Анжу, нашого північного союзника.

-- Не довіряй йому, батьку. Він не нормандець, як сам твердить, -- шкрябала я тоді по-окситанськи на аркуші, що лежав на столі, коли ми приймали наших підданих.

Батько керувався власним чуттям, а не восьмилітньої німої дівчинки, але його полум‘яні та приязні очі відповідали мені спалахом гордості й він стискав мою руку під столом. В батька була рука титана! Загартована в боях, звична тримати меч з таким же благородством, як перо орла, яким він писав свої вірші.

Та тепер я сама перед ворогами Аквітанії, кажуть, що батько мертвий, і я знаю, що за цим стоїть Капетинг. Рай вирушив у Компостелу, шляхом апостола Якова-Мавробійця, а мені потрібно вирішувати чи покинути свій народ і дозволити, щоб розділили мої землі й таким чином покінчили зі способом життя аквітанців, чи залишитися на чолі Аквітанії.

Ніхто не знає.

Ніхто не знає про обіцянку, яку я зробила п‘ять років тому під мостом Гаронни, коли заховала свою лють в далекому куточку, щоб пізніше дістати її, весь час повторюючи слова дідуся: “Поводься, як лев, вони не плачуть за своїми жертвами. Нападай, як орел, завжди зверху. Вбивай, як скорпіон, його жало перебірливе і вводить отруту тільки ворогам, що заслуговують на його напад”.

Голова лева, тіло орла, хвіст скорпіона: мантікора була улюбленим створінням дідуся. Але того дня мені не вдалося зробити вибір, його за мене зробив Товстий Король, і я присягнула собі, що це більше ніколи не повториться, що з тієї миті я сама завжди вирішуватиму, який чоловік мене матиме.

На тридцять другій сторінці Посібника життя герцогів Аквітанських мій батько написав: ”Міцний дім можна зруйнувати тільки зсередини: жодна столітня балка не витримає шашелів. Ці дрібні створіння псують древню деревину і перетворюють її в пил, що обвалюється”.

Капетинги вже п‘ятсот п‘ятдесят років сиділи на троні Іль-де-Франсу. Барона Гуго Капета обрали серед рівних коли всіх потомків Карла Великого – ще одного гіганта з мелодійним голосом – позбавили права керувати. З тієї пори вони за життя коронували своїх спадкоємців, щоб забезпечити продовження династії на троні.

Покінчити з королями Франції, ось що я вирішила.

А ще я вирішила кого взяти за чоловіка, кого використати.

І кого зрадити.

2 Ставок Диявола

Рай

Бордо, 1137

Знаю, що мій кінь потребував відпочинку, відколи я виїхав з Компостели, то проскакав надто багато днів. У наваррських землях я зупинявся тільки для того, щоб дещо вияснити. Але вже вдома мені потрібно було якомога швидше прибути до Ставка Диявола і поділитися новинами з Лією, а потім з Радою.

Поряд з Гаронною прачки розвішували простирадла на дерев‘яних стовпах. Вздовж всієї річки, в передмісті Бордо, полотна розтягнуті на сонці нагадували флотилію кораблів з парусами, що розвівалися на вітрі. Жовті тополі гнали по небі південний вітер.

Але раптово мій скакун, майже осліплий від напруги, ледь не проскакав через тканину і не збив бідну бабусю, що терла об камінь свій поношений одяг.

Кінь перелякано заіржав, а бабуся намагалася захиститися, піднявши руку. Побачене мене вжахнуло: шкіра в неї на руці була обідрана, хоча її обличчя говорило про довге життя, під час якого вона терпіла цю та багато інших болячок.

Я зліз з коня і підійшов до неї.

-- Скажіть мені, бабусю, чому Ви перете в такому стані?

-- Моя донька померла під час пологів. Це вона приносила гроші до хати, а я вже чекала на смерть, але тепер потрібно ростити малого, тож я зайняла її місце і попросила Кістляву, щоб почекала кілька років, поки мій онук не навчиться ремесла батька.

-- А чому він ним не займається, як усі порядні люди?

-- Кожної осені він випливає з порту в Байоні в пошуках китів. Він ще не знає, що в нього є син, хоча навіть коли повернеться, не зможе ним займатися, поки той не виросте і не стане юнгою.

-- Зрозуміло. Але Ваша рука має поганий вигляд і Кістлява може прийти раніше. Йдіть в палац де Ломбрієр, знайдіть Астролябіо, лікаря. Скажіть, що Вас прислав його правитель Раймундо де Пуатьє. Пообіцяйте мені, бабусю, що підете лікуватися. Пообіцяйте.

Я знав, що старі аквітанці народ гордий і не довіряють лікам, які не походять з їхнього власного городу, але через кілька днів немовля залишиться саме, а я не міг дозволити, щоб син Аквітанії помер покинутий, не давши світу можливості довідатися про свої таланти.

Бабуся буркнула щось незрозуміле.

-- Заради свого онука, пообіцяйте, -- наполягав я. – І скажіть як Вас звати.

-- Ільдегарда, сеньйоре, -- нарешті здалася вона.

-- В палаці Вам вручать лист з печаткою нашої герцогині Елеонори. Коли настане день Вашої смерті, а батько Вашого онука не повернеться з північних морів, то малого, якщо не буде рідних, щоб заопікуватися ним, заберуть в палац і дадуть роботу; Ви згодні?

Старенька кивнула. Вона гордо зустріла мій погляд, але в її змучених очах я помітив полегшення від того, що нарешті зникає останній тягар у її житті.

-- Ви такий же як Ваш батько, Трубадур, -- вона посміхнулася мені, немов чотирилітня пустунка. – Довгий язик, золоте серце.

Ми засміялися разом, мені це часто казали.

“Не дай Боже, бабусю”, -- подумав я. – “Не дай Боже, щоб я перетворився в таке чудовисько як він, який стільки горя приніс нам, нещасним, що любили його”.

Це було прокляття мешканців Пуату – смертельно ранити тих, кого любимо.

“Витерпиш рану, Ліє? Ми з братом добре виконали свою роботу і ти вже достатньо сильна, щоб витримати удар, який я завдам тобі сьогодні?”

-- Ви повинні правити нами, а не німе дівчисько, -- обізвалася бабуся, з зусиллям збираючи важкий мокрий одяг.

-- Ви помиляєтеся, Ільдегардо. Вона насіння зі стовбура герцогів Аквітанії, а я лишень бічна гілка. Вона – герцогиня і добре правитиме аквітанцями, її для цього навчали.

-- Але вона німа, -- наполягала старенька вперто.

-- Вже ні. Тепер вона дама освічена і, між іншим, надто балакуча.

-- І якщо вона не виживе в оточенні баронів? Вона всього лиш жінка.

Вона викликала в мене щиру посмішку.

-- Погляньте на себе, ось що жінки з Півдня роблять найкраще. Виживають.

Я попрощався з Ільдегардою, яка безсоромно поцілувала мене в щоку, і знову рушив до глухого Ставка Диявола, місця з дурною славою.

Вночі, блакитна смуга риб‘ячих спин освітлювала темряву і кидала примарне світло на берег річки. Риба, подарована батькові еміром в обмін за невідомо яку темну послугу під час хрестового походу, була агресивною, але боязкою, в присутності людей вона ховалася і її ніхто не бачив. Пастухи розповідали, що якщо якась вівця наближалася попити зі ставка, її більше не бачили, а інколи через певний час випливав череп. Місцеві легенди розповідали, що палкий пастушок підмовив дівчину, що ходила по воду, скупатися в ставку у світлі повного місяця. Потім довго оплакували хлопця, що зник, як тільки увійшов у темні води заводі. Дівчині вдалося вижити, вона розповідала, що блакитний диявол схопив її своєю пащею і намагався затягнути на дно. Дівчина виривалася, як могла, але втратила ногу і з того часу просила милостиню біля входу в собор Святого Андреса.

З цієї причини це було найбезпечніше місце у світі для наших зустрічей, віддалене навіть від очей аквітанських котів.

Мимовільним жестом я стиснув невеличкий мішечок зі шкіри, що висів у мене на поясі. В ньому були голка і чорнило для татуювання.

“Це потрібно зробити”, змусив я себе думати.

Лія нетерпляче чекала на мене. В нашій затоці вітер колихав жовте листя тополі, а її довгі коси били по щиколотках. Вона знов переодягнулася в костюм служниці. Лія не любила, коли її впізнавали, а її улюбленим заняттям було загубитися серед васалів і щочетверга ходити на базар. З чотирьох років вона завжди втікала зі своєї кімнати, не дивлячись на покарання своєї суворої матері. Інколи вона одягалася, як конюх і якби хтось захопив нас зненацька, коли ми забавлялися в траві, то подумав би, що ми содомити.

-- Привіз новини? – поквапила вона мене.

“Аж забагато”, подумав я.

Я не встиг відповісти, вона припала до мене своїми нетерплячими вустами і я дозволив, щоб в мене під шкірою подув інший вітер. Це буде наш останній раз, чи зауважила Лія, що я прощаюся з нею?

-- Ти бачив? Тобі вдалося побачити труп батька? Вони тримали тіло в оцті, як я наказала?

-- Тримали, -- відповів я, відірвавшись від неї. – Але спека передчасного літа не допомогла. Тіло, яке мені показали, належало комусь сильному, мало його ріст. В нього були темні пасма волосся, але носа вже не існувало, а губи розпухли – це міг бути будь-хто.

-- Але це був він, ти бачив його шрам.

-- Не бачив, Ліє. Плоть роздулася і набрала дивного темно-синього кольору. Неможливо сказати чи колись там було те, що я шукав. Сідай біля мене. Нам потрібно поговорити й буде боляче.

Я сів на березі ставка, знайшов кілька равликів і кинув батьковій рибі. Декілька з них виплило на поверхню, звичні до нашої присутності. З привезених двох десятків, залишалося вже тільки три чи чотири. Як нас. Три чи чотири потомків Вільгельма Трубадура. Лія, маленька Аліса, я і… мій брат?

Лія сіла мені поміж ніг і відкинулася, поклавши голову мені на груди. Знаю, що вона впізнала запах, який я привіз зі Шляху святого Якова.

-- Гадаю, що він живий, у Компостелі теж дуже сумніваються, -- сказав я дивлячись будь-де тільки не їй в очі. – Там багато людей розповідають, що він вирушив у Святу Землю спокутувати свої гріхи за недостойні вчинки під час останньої експедиції з графом Анжуйським і за підтримку антипапи Анаклета. Твердять, що він не міг погодитися з тим, що його відлучили від церкви й не знайшов утіхи відвідавши могилу Якова. Що він вирішив здійснити паломництво в Єрусалим, помолитися в Святих Місцях, щоб Всевишній пробачив йому гріхи. Що він не хотів померти, як його батько, в немилості у Святого Престолу в Римі.

-- Який сенс полишати управління Аквітанією? – запитала вона, не розуміючи.

-- Він підготував тебе. Я знаю, що йому набридло правити, знаю, що йому не подобалося ні його життя, ні бути маріонеткою батька.

Батько прогнав нашу маму, Філіппу Тулузьку, свою законну дружину, і ув‘язнив її в абатстві Фонтевро. Потім викрав Данжеросу, жінку одного зі своїх найвідданіших васалів, і поселив на видноті у всіх у розкішній вежі Мальбергіон, древній вежі династії Меровингів, яка дала прізвисько його коханці, в нашому герцогському палаці в Бордо. Після цього папа вперше відлучив його від церкви.

Мій брат взяв на себе головний удар. Він ніколи не пробачив батькові, що той змусив його одружитися з Аенор де Шательро, донькою Мальбергіони: свого роду насильно зведені брат і сестра, які ненавиділи одне одного. Так, дві бабусі Лії були жінкою і коханкою її дідуся. Здається, вже тоді їй судився інцест.

Красива і холодна Аенор не пробачила, що мій брат був змушений виконувати свій подружній обов‘язок і вважала Лію донькою від зґвалтування. Брат теж почувався підневільним: патріарх настільки примхливий, як і чарівний, змусив його тіло виконувати доручення, яке він зненавидів від самого початку, нав’язав йому долю – дати дітей Аквітанії, дітей, що народилися з ненависті й страждань.

Я був присутнім, в дев‘ять років, коли народилася перша дитина. Всі очікували сина, але вона вирізнялася вже з першого подиху. Розлючена новонароджена оглянула всіх присутніх, немов каталогізуючи нас. Як і її мати, вона була білявкою, і незважаючи на невдоволення породіллі, яка відмовилася брати немовля в руки, гордий дідусь вирішив назвати її Alia Aenor, Елеонора: ”інша Аенор”.

Так і залишилося, хоча коли ми розмовляли по-окситанськи, то називали її Аліенор.

Але вона сама приймала рішення за себе. Наступного дня після народження білий пушок, з яким вона знаходилася в лоні матері, випав, і в неї почало рости чорне волосся нашого роду.

Мала вже відчувала, що в жінці, яка привела її в наш світ, вона ніколи не знайде дзеркала, яке доньки шукають в своїх матерях. Аенор цілковито зосередилася на Орлі, своєму єдиному сині, як і вона, білявому і меланхолійному, і не звертала уваги також на другу доньку – невгамовну Алісу. Вони ніколи не були сім‘єю з п‘яти осіб, це були дві ворожі фракції, що об‘єднувалися тільки на публічні заходи, яких було неможливо уникнути.

Мій брат і дві його доньки, на полюванні, практикуються на лютні, заспані на колінах батька, коли забава затягується і трубадури такі як Серкамон і Блехері співають найбільш сороміцькі пісні батька. Всі святкують і сміються з безсоромних жартів Вільгельма Трубадура.

-- Раю, він був твоїм братом і кращим батьком, ніж твій власний батько, але створювати собі ілюзії нічого не дасть, -- голос Лії повернув мене в теперішній час. – Батько мертвий і потрібно думати, що робити, щоб зберегти Аквітанію…

-- Я вирушаю в Святу Землю на його пошуки, -- перервав я її.

Вона повернулася до мене, здивована.

-- Ти не поїдеш в погоню за привидами, а очолиш мою Раду. Більше ніж будь-коли я потребую тебе поряд з собою.

Я зітхнув.

-- Це ще не все, і це нас розлучить, небого.

-- Небого? – повторила вона недовірливим тоном.

-- Ми повинні почати так поводитися одне з одним, ми вже не Рай і Лія, ми – Раймундо де Пуатьє і Елеонора Аквітанська. Я буду князем Антіохії, а ти герцогинею Аквітанії й Гасконі та графинею Пуатьє.

-- Твої вуста рухаються, але я не розумію, що ти говориш. Ти – князь Антіохії?

-- Кілька місяців тому, коли я ще був у Англії, лицар ордену госпітальєрів вручив мені листа від короля Єрусалиму Фулько. Він запропонував мені вирушити в Антіохію, щоб одружитися з молодою донькою Аліси, вдови Боемунда II. Теперішня імператриця домовляється з турками, ми можемо втратити ще одне зі Святих Місць, хтось повинен поїхати й зберегти його в християнських руках. Тоді я не сказав тобі нічого: Констанції зараз десять років і моє місце було поряд з тобою. Невдовзі твій батько доручив мені опіку над тобою і Алісою на час свого паломництва, тому я відмовився, але тепер погоджуся.

-- Але твоє місце надалі зі мною, ми знали, що нам доведеться одружитися з іншими, але ми завжди будемо разом. Так було відколи я народилася.

-- Елеоноро…

-- Елеоноро? – вона вже розсердилася, встала і дивилася на мене, як на дивного звіра, побаченого вперше.

Я теж встав і зітхнув.

-- Якщо я залишуся, то багато аквітанських баронів будуть тиснути на мене, щоб це я став новим герцогом Аквітанії. Я вирішив не робити цього в день, коли помер Орел і твій батько звірився мені, що ти будеш його спадкоємицею. Але вони вважають тебе слабкою, а звикли до сильного правителя. Від сьогодні тобі доведеться ним стати. Мені не потрібна війна за аквітанську спадщину, ти бачила анархію в якій погрузла Англія з вини Матильди, доньки померлого короля Генріха, і його кузена Стефана Блуаського. Я повинен усунутися, зробити так, щоб тебе бачили єдиним можливим варіантом.

Вона збиралася відповісти, але в цю мить трапилося щось неймовірне і ми завмерли спостерігаючи за небом, намагаючись увібрати в себе чудо, що відбувалося в нас перед очима.

3 Двоголовий орел

Рай

Бордо, 1137

Величезний орел з двома головами здійнявся, елегантний і хижий, над ставком. Схопив пазурами одну з хижих риб. Я ніколи не бачив, щоб вони були здобиччю іншого звіра, вважав це неможливим. Орел сів на другому березі й одна з його голів почала потрошити рибу, в той час, як інша ковтала.

Я бачив овець з двома головами, кілька змійок і одну екзотичну черепаху, але ніколи птаха таких розмірів.

-- Це двоголовий орел з пророцтва друїда Мерліна, -- сказала Лія, перехопивши подих. – Невже ти не розумієш? Орел – це Аквітанія, і нею правитимуть дві голови, ти і я.

А орел байдуже забрав те, що залишалося від риби, розпростер крила і полетів.

“Залишилось вже тільки три чи чотири…” – подумав я. – “Що означає цей знак? Франція поглине нас, двох чи трьох аквітанців, що залишилися з тих, які колись давно розгромили Капетингів?”

Поряд зі мною, Лія, затамувавши подих, спостерігала, як орел зникав за жовтими і помаранчевими тополями. Вона приймала свої власні рішення. Настав час.

-- Тобі доведеться вийти заміж за аквітанського барона: те, що належить Аквітанії, повинно залишитися в Аквітанії, -- сказав я їй. – І вислухай мене. Відтепер ти мусиш одягатися як королева. Носи взуття, яке збільшує твій ріст, замов одяг з довгим шлейфом. Ширина теж важлива, збільш плечі, комір завжди піднятий, ти повинна випромінювати владу. Намагайся, щоб твоя постава була завжди зверхньою, використай багатства нашого роду на свою користь. Одягайся так, як не може одягатися жодна інша жінка. Ніколи не знімай герцогську корону, навіть перед фрейлінами, навіть коли спиш, чи коли тебе купають. Всі, завжди, близькі чи далекі, повинні пам‘ятати, що ти правиш Аквітанією. Підкреслюй кожну свою появу, щоб це було справжнє видовище. Щоб твоя свита була завжди чисельнішою, ніж у твоїх суперників, завжди оточуй себе шумом і музикою, нехай трубадури виступають перед тим, як ти з‘явишся і коли ти йдеш геть. Приголомшуй всі п‘ять їхніх почуттів. Барви суконь твоїх фрейлін повинні бути найяскравішими. Нехай кидають квіти до твоїх ніг, залишай за собою шлейф тривалих запахів. Використай достаток нашої землі, щоб височіти над іншими. Ніхто не повинен бачити твоєї слабості, бо вони не зглянуться над тобою. Випромінюй силу, світло і блиск, щоб вони більше ніколи не бачили німої дівчинки. Не дай, щоб в хроніках написали, що ти колись відмовлялася говорити. Вони не можуть приписати тобі жодної слабкої риси. Якщо хочеш завоювати аквітанців, ти повинна бути достойною наступницею батька і діда, ми тут звикли, що нами правлять жорстокі чоловіки. Будь жорстокішою за них. Твій батько розпускав чутки, що їсть за десятьох. Це була неправда, але на банкетах на честь збору винограду він наказував подавати собі таку кількість страв, що нагадував самого імператора Клавдія. Він створив легенду про те, що він гігант, бо це давало йому перевагу в бою. Твій дідо теж вигадав, що відкрив бордель в Ніорі й відвідав там усіх монашок-шльондр.

-- Знаю, і що він був першим клієнтом; цю чутку повторювали під час кожної вечері.

-- Це все вигадки, цього будинку розпусти ніколи не існувало, але він був розлючений на Церкву за те, що його відлучили й ця провокація дозволяла йому почуватися непокірним в очах Риму. Розумієш, що я хочу тобі показати? Твоя могутність не мусить бути справжньою, на початку вистачить добитися, щоб інші вважали тебе могутньою, це дасть тобі початкову перевагу. Завжди наступай, так ти будеш рухатися вперед. Якщо спробуєш захищатися, завжди будеш зосереджена на тому, щоб не втратити владу і території. Коли нападаєш, просуваєшся вперед, але якщо захищаєшся, відступаєш на два кроки.

-- Ти просиш, щоб я звільнила мантікору, -- сказала вона повільно, немов не вірячи в те, що почула. Скільки разів ми про це говорили, скільки розмов, що потрібно намагатися контролювати її.

-- Так, саме це я тебе прошу.

-- Ви з батьком все життя намагалися не допустити, щоб я випустила цю бестію. Не кажучи вже про матір і її жорстокі покарання. А тепер, коли я залишаюся сама… ти дозволяєш мені відпустити її на волю?

Мантікора, магічний звір, найгірша з химер. Після нападу мантікори залишалися тільки руїни й спустошення. В нашому палаці Елеонора і її лють завоювали собі це прізвисько.

-- Ти матимеш справу з гіршими звірами. Вона тобі знадобиться. Ніхто не стане поважати якусь дівчинку. Скористайся своєю перевагою: вони бачать тільки молоду жінку. Твоя душа стара і загартована в нещастях, ти вже набагато мудріша, ніж більшість твоїх васалів.

-- Це все… Це твоє прощання? Твої останні поради? Отже, ти вже вирішив, отже ти кидаєш Аквітанію і їдеш. Я завжди думала, що нас поховають разом в абатстві Фонтевро. Дядько і небога, мій коханий Рай.

-- Я їду в Святу Землю, -- повторив я, немов молитву, намагаючись самому усвідомити це. – Пошукаю твого батька і переконаю його, поверну назад, але якщо я не знайду його, якщо цього не трапиться, відтепер тобі доведеться взяти все під контроль.

“І я повинен поїхати, Ліє. Моя присутність тут для тебе тільки небезпечна обуза”, хотів я сказати їй.

-- Приходять новини, Раю. Тривожні новини, -- сказала вона, стоячи з поглядом загубленим у ставку. – Сюжер, абат Сен-Дені, радник французьких королів, прибув у Бордо. Непримітний візит, без оголошення і без інших прелатів. Товстий король прийме рішення, застосує старий закон і влаштує шлюб спадкоємиці одного зі своїх васалів. Подейкують про імена, кандидатів… Він видасть мене за якогось барона, якого зможе контролювати.

-- Ні, якщо мій брат ще живий і я поверну його.

-- Він мертвий! – крикнула Лія, втрачаючи терпіння. – Який в цьому сенс, щоб батько залишив мене правити в тринадцять років і без заповіту? Він мертвий, Раю. Батько мертвий, а ти втікаєш в пошуках привидів, ніколи б не подумала про тебе, адже ти завжди дивився ворогам у вічі й захищав своє.

“Я й надалі це роблю. Захищаю тебе від себе.”

-- Знаю, що я повинна випередити Сюжера, він розумний радник і стримує амбіції короля, але зрештою він його радник, -- сказала вона. – Відколи прибули фальшиві гінці й повідомили про смерть в Компостелі, я більше ні про що не думала. І я займуся цим, але мені потрібна твоя допомога.

-- Все що захочеш, ти ж знаєш. – Я наблизився, спробував обійняти її.

-- Потрібно, щоб ти збрехав для мене перед Радою і перед Сюжером. Я хочу, щоб ти повідомив, що привіз заповіт батька.

Вона була знайома з кожним моїм жестом, і чудово знала, якщо мене щось турбувало, я не міг стриматися і крутив перстень у формі корони, який батько подарував мені перед тим як померти. П‘ять шипів були просякнуті дуже дорогою отрутою, привезеною з Венеції, було достатньо відкрити кришку перстня і торкнутися шкіри, щоб паралізувати людину, розміром з вола.

-- Немає ніякого заповіту, -- нагадав я їй.

-- Буде, -- відповіла вона.

-- І що в ньому буде сказано?

Вона наблизилася мені до вуха. Прошепотіла блюзнірство.

Я поглянув на неї з жахом. Мені довелося спертися на найближчий стовбур.

-- Ти не можеш так вчинити, -- спромігся я прошепотіти. Коли в мене пропав голос? – Після того, що трапилося з Кап…

-- Я роблю це заради Аквітанії, сам подумай, Раю. Зараз я самотня спадкоємиця цих земель і васал короля Людовика VI Товстого.

-- Розумного. Не забувай, що до того, як він захворів, народ називав його Людовиком Розумним.

-- Товстого, -- вперлася вона. – І невже ти дійсно гадаєш, що я упустила б шанс вийти заміж за якогось з його близьких васалів? Ти цього хочеш, побачити, як Аквітанією править володар з півночі, який зневажає все чим ми є? Вони поділять нас, розірвуть Аквітанію, як лягаві, що виявили ведмедя на полюванні. І цей поділ покінчить з аквітанцями. Наша сила полягає в тому, що ми величезна територія зі спільною культурою. Я повинна стати Аквітанією, мене вони не поділять на шматки.

-- Ти знаєш, що наші барони будуть невдоволені. Твій план схожий на зраду і багато хто буде думати тільки про найближче майбутнє, і якщо вони повстануть?

-- Вони приймуть заповіт батька, якщо ти представиш його, як справжній.

-- Ти не продумала деталі. Не так просто підробити заповіт герцога Аквітанії. А шкіра? Потрібно було попросити це в мене до того, як я поїхав, але навіть тоді я б не зміг виконати твій божевільний наказ. Його труп вже ні на що не годився.

-- Я не продумала деталі… -- засміялася вона, хоча не виглядала на щасливу. – Я дістану тобі шкіру зі спини велетня.

Було заведено, що наші предки, починаючи з першого герцога Аквітанії, залишали заповіт записаний на видубленій шкірі з власної спини. В нашого роду на службі завжди був таксидерміст, експерт в дубленні людської шкіри після соборування, і один з наших копістів записував останню волю на спині небіжчика. Це була гарантія від підробок. Дружина засвідчувала, що шрами й родимки на шкірі відповідали герцогським. Зараз не було дружини, а брат і дві доньки, чиє слово ніхто не посміє поставити під сумнів, взявши до уваги божевільний вміст.

Та була ще одна деталь, навіть більш секретна: ”SSS”.

Solo S é Subir. (Тільки Вгору).

Наш особистий девіз, три слова, які батьки шептали дітям від колиски, три невеличких переплетених букви, які ми татуювали собі на правому плечі.

-- Це не девіз, дурепо! -- заревів на мене батько одного разу. – Це конденсована мудрість нашого роду, відповідь на всі рішення, які тобі доведеться зробити в житті. Завжди обирай те, що дозволить тобі піднятися. Тільки підійматися. Як ти гадаєш герцоги Аквітанії стали тими, ким стали й добралися аж сюди? Бо ми вміємо тільки підійматися вгору.

Так насправді малюнок зображав трискеліон кельтів – галлів, як називали наших предків римські колоністи. Символ у вигляді крил, що крутилися, вічно навчаючись, який прикрашав стели й стовбури столітніх дерев на вкритих пилом перехрестях.

Але якийсь мій родич, хтось з живим розумом, пристосував його і перетворив у наш перший в житті урок: “Тільки вгору”. І Лія робила саме це: втікала вгору.

Хтось слабкий відступив би.

Хтось боягузливий заціпенів би.

Хтось обережний зосередився би на захисті.

Хтось сильний йшов би вперед без огляду на втрати.

Хтось такий як вона, онука Трубадура, герцогиня Аквітанії, робила те, що їй голосним криком шепотіла кров: рухалася вгору.

Зійти на престол.

Впоратися з нами всіма, друзями й ворогами, згори.

-- Отже, ти вирішила… Справишся? Справишся з усім, що це принесе з собою? – спромігся я запитати її. Відколи я знайшов її поранену під мостом, ми ніколи про це не розмовляли.

-- Батько казав, що правити Аквітанією – це думати про аквітанців, а не про наш рід. Я вже все обдумала. Батько вимагатиме в заповіті, щоб я зберегла управління своїми володіннями, а мій чоловік обмежиться званням герцога-консорта. Товстий король погодиться, я правитиму нашим народом і буду народжувати одного аквітанця за одним. Аквітанська кров правитиме Францією, я виховаю свого спадкоємця, в його венах Аквітанія переможе рідку кров Капетингів.

“Ми не будемо як ця риба, що вимирає. Вона хоче розвести в ставку дияволів”, ця ідея одночасно лякала і приваблювала мене.

-- Ви родина, -- заперечив я. – Наші предки вже змішували кров у минулому. Святий Престол цього не допустить.

-- Церкву цікавлять тільки мої багатства, Капетингами править абат Сюжер, а йому потрібні гроші, щоб переобладнати абатство Сен-Дені. Товстий король не може дати йому цих грошей, доходів з його маленької території не вистачає на великі витрати. Роботи призупинені, вони ще навіть не почали будувати хорал. Церква не звертатиме уваги на наші кровні зв‘язки, і взагалі дивно, що тебе, мого дядька по батькові, обурює інцест.

-- В нас усе інакше, -- пробурмотів я. Як вона сміла порівнювати? – Я тобі не далекий кузен.

-- І все одно ти залишаєш мене саму і їдеш в Антіохію, щоб одружитися з десятирічною дівчинкою.

-- Я їду в пошуках брата і поступаюся тобі місцем, щоб війна за спадщину не знищила Аквітанію, і не знищила тебе. Коли помер Орел, я міг претендувати на Аквітанію, як син Вільгельма Трубадура, і не вчинив цього. Я надто сильно любив тебе, не дивлячись на те, що не зміг захистити від Капетингів, а тепер ти кидаєшся йому в обійми.

-- Не помиляйся, Раю: я кидаюся на корону, а не йому в обійми.

Вона не відвела погляд, вперта, як батько.

І тоді, в ту мить, я зрікся її та зрікся повертатися в Аквітанію, до свого колишнього життя. В цій величезній грі, яка от-от мала розпочатися, не було місця для мене.

Я старанно обирав слова, останні, які вона почує від мене.

-- Ліє, -- сказав я; спробував взяти її за руку, але вона забрала її, -- ніхто ніколи не повинен довідатися про те, що в нас було, цього нікому не зрозуміти, і воно назавжди залишиться між нами, я впевнений. Але відтепер я попливу у власному човні, й ти зробиш так само. Тут наші шляхи розходяться.

Лія кивнула, вона теж це знала.

-- Тебе не буде на шлюбі? Мені потрібна твоя підтримка в цей день.

-- Місія, яку мені доручив король Фулько, дуже пильна, -- збрехав я. Як я зможу дивитися, як вона виходить за нього заміж? – Я вирушаю завтра. Присилай мені той клятий заповіт, сьогодні ввечері я скличу Раду і переконаю їх. Заради тебе, Елеоноро, бо я пообіцяв вірити в твою силу, і я зроблю це. В Париж з тобою я не поїду.

-- В Париж? Ні, Раю, я не вийду заміж в Парижі, -- промовила вона. – Це буде мій перший виклик Товстому королю.

-- Він король Іль-де-Франсу. Шлюб повинен відбутися в Парижі, -- відповів я вражено.

-- А я висуну умову, щоб відбувся в Аквітанії. Хочу прощупати його, перевірити наскільки він готовий поступитися, щоб здобути трофей, в який я перетворилася. Нехай перевірить мою вартість на ринку, мені буде корисно знати, яка моя фактична влада.

-- Надто зухвало, як на перший рух.

-- Я нічого не втрачу, якщо попрошу, але багато виграю, якщо він поступиться.

Я поглянув на неї. Чи вдалося мені добре приховати гордість, яку я відчував за неї?

-- Характер гри я розумію. Але твоя вимога не якась дрібниця: дівчина тринадцяти років ставить короля в скрутне становище. Та хай там як, спробуй, хоча мене не буде, в Парижі чи в Бордо. Після зборів Ради я вирушаю в Святу Землю, ми попрощаємося на людях, як личить дядькові й небозі… і на цьому все.

-- Ми не будемо писати одне одному? – запитала вона, нездатна повірити. – Між нами все закінчилося?

-- Я напишу тобі з Антіохії, якщо матиму якісь новини про твого батька. Я напишу тобі, якщо ти або Аквітанія будете в небезпеці, але краще, щоб ти звикла – тепер між нами буде тільки тиша, -- змусив я себе сказати, хоча почувався так, немов вголос проголошував якусь страшну єресь.

Було небезпечно переписуватися, наші послання читатимуть шпигуни й зрадники. Лія завжди була палкою в своїх листах, відколи я був безбородим хлопчиськом мені доводилося спалювати її гарячі повідомлення після того, як я запам‘ятав їх. Ми не могли так ризикувати.

-- … і тому ти витатуюєш мені наш родовий девіз. Настав час, щоб я його не забувала, правда? – сказала вона, вказуючи на шкіряну сумку.

Я кивнув і мовчки почав витягувати голку і чорнило.

“ Пора вже починати, -- сказав я собі. – Це потрібно зробити.”

-- Отже, тут Рай вмирає. Звідси мій дядько, Раймундо де Пуатьє, вирушає назустріч своїй непевній долі в Святій Землі, -- продекламувала вона вголос, можливо щоб переконати себе, що зміст, який супроводжував ці дивні звуки, був справжнім.

Лія повністю роздягнулася і мовчки підставила плече. Я намалював три “S”, які своєю чергою витатуював мені брат, коли я досягнув віку для бойового хрещення.

Вона витримала біль, як достойна учениця стоїків. Я ніколи не чув, щоб вона скаржилася коли впала чи на зубний біль. Татуювання не могло вирвати з неї жодної скарги.

Закінчивши, я змастив почервонілу і чорну шкіру маззю. Тоді вона пройшла гола перед мною і, на мій жах, занурилася в ставку разом з іншими демонами.

-- Що ти витворяєш? – вигукнув я перелякано. Лія не була схильна до дитячої бравади, від мого брата вона успадкувала практичний здоровий глузд. – Ця риба не стане поважати тебе за те, що ти годувала її все життя. Вони пожирали людей, овець і корів.

-- Знаю, -- тільки й сказала вона, її тіло вже в темній воді.

-- Хай тобі чорт… -- вилаявся я і простягнув меч у піхвах, щоб вона схопилася. – Вилізай звідти!

-- Ходи, роздягайся і ходи. Я хочу тобі дещо показати.

-- Покажи мені звідси.

Вона ігнорувала мій наказ.

-- Ми не такі як інші, Раю. Ми – аквітанці, ми з роду Трубадура і жахливої бабусі Філіппи. Навіть ця хижа риба не відважиться з‘їсти нас і отруїтися нашою кров‘ю. Ходи, я впевнена, що вони чують запах отрути, я тобі покажу.

-- Клянуся фалосом Юди, ти прекрасна навіть за мить до того, як тебе зжеруть.

-- Ходи, я сказала! Тобі наказує герцогиня, -- наполягала вона вже сердито. – Я востаннє хочу відчути тебе між ногами.

-- Гаразд, -- здався я врешті. – Але тримай мій меч напоготові, у випадку, якщо побачиш, що наближається плавець, кидай меч в нього. Не хочеться вирушати в Святу Землю накульгуючи.

-- Чи я колись хибила, тим більше з такої відстані?

-- Тільки перших десять років, -- був змушений признати я в той час, як позбувався туніки й панталонів.

-- Отож-бо, -- зробила вона висновок. – Ти займися своєю справою, мій солодкий Раю. Жодна риба не посміє вкусити тебе за чоловічу гідність, я прослідкую.

Якою теплою була вода і якою ніжною шкіра в неї між стегнами. Ми обоє знали, що тільки мого язика буде недостатньо, ці скажені атаки, коли вода в ставку розходилася хвилями навколо наших тіл.

Скільки гніву в її очах, бо я покидав її, скільки люті, що ми не змогли стриматися, коли спрацював інстинкт з таким знайомим, уже древнім жаром.

Ми виросли звиваючись, кусаючи одне одного. Що такого могла зробити з нашими тілами риба, чого ми вже не зробили самі? Вони навіть не наблизилися, в цю мить це ми пожирали себе.

Лії довелося закрити мені рота, бо мій стогін міг налякати всіх аквітанських ластівок.

Так все було, хоча не існує хронік, які це підтверджують: перш ніж покинути Ставок Диявола ми востаннє взяли одне одного серед води й лілій, з люттю і нестерпним болем.

А на моїй совісті брехня, про що я промовчав: ”кривавий орел”, древні тортури людей з півночі. Я не зміг ствердити чи труп, який я бачив, належав моєму братові, але я волів не розповідати Лії про жахливу знахідку, про те, що дикий вбивця зробив з тим трупом.

4 П‘ять матерів

ХЛОПЧИК

За десятки років до вбивства герцога Аквітанського

Ця історія починається з болю. Дикого болю хлопчика, якому лишень шість літ, коли його покинули в лісі далеко від всього відомого йому світу. Під покровом ночі кілька тіней перехрестилося, залишаючи його уві сні, і пішли тим же шляхом, що й прийшли, щоб повернутись до свого звичного пекла, перш ніж хтось зауважить їхню відсутність. Одна з тіней з солодкими словами змусила його випити ландаум, з надією, що малюк не страждатиме від того, що чекало на нього в темряві.

З цією історією пов‘язана загадка скроплена насиллям. Звинувачення – найгірше, яке тільки може бути – втеча і повернення.

Продовжимо.

Кожна з п‘яти матерів цього хлопчика мала по два імені. Те яке вони використовували між собою, коли виготовляли мило з попелу бука і козячого лію, було ранковим іменем. На жаль в них було ще інше, темніше й мерзенніше, за яким їх кликали кожної ночі, коли вони повинні були йти молитися. Тому хлопчик не міг уточнити за ким він питає, коли через кілька місяців після ночі, про яку я розповіла, наблизився до великої заржавілої клітки, що звисала з дуба.

-- Мамо? – запитав хлопчик, сповнений надії.

Він наблизився ще трішки до жінки ув‘язненої за металевими ґратами.

-- Мамо, я зібрав багато лаванди. І лію для мила.

Він не знав з якого звіра, але точно не з кози. Він знайшов його вже мертвим біля річки й сполошив птахів, які агресивно виражали невдоволення. Але він зумів зшкребти жир гострим каменем. Це було його найбільше досягнення і від цього він почувався старшим.

Він хотів показати, що від нього є користь, щоб його більше ніколи не забули в лісі, щоб коли наступного разу його загублять, то прийшли раніше, ніж минуть такі довгі чотири повних місяця.

-- Дівчинко…? Підійди, дівчинко, -- ледь-ледь спромоглася вимовити жінка.

Одне око в неї було чорне і закрите, хлопчик не вперше бачив таке, він знав, що їй дуже боляче. Вона була худа, хоча не настільки, як він, одна шкіра під білим сукном. Жінка була вже старшою, хоча ще не старою бабою. Хлопчик дивився на неї і в його венах кружляло розчарування. Вона не була жодною з його п‘яти мам.

-- Ти могла б…? Дівчинко, ти могла б сходити до річки й принести мені води?

-- В мене немає ковша. – Він був не з говірких, але радів, що не забув слова.

-- Ну то в руках, маленька. Зроби ківш ручками.

Він ніколи не говорив з ніким крім своїх мам, але інстинктивно знав, що раз вона в клітці, то не зможе вийти й скривдити його. І в неї не було дзьоба і пазурів, як у сови, що нападала на нього, поки він крав яйця з гнізда в перші ночі, коли він загубився в лісі й коли в нього страшно болів живіт, бо він не їв нічого крім ожини.

Він побіг до річки, ледве кілька кроків, і повернувся, намагаючись втримати всесвіт води у долонях.

Жінка з зусиллям спробувала схилитися, але клітка висіла на певній висоті й хиталася, коли вона рухалася. Не дивлячись на стогін болю, їй вдалося трохи випити.

-- Чому Ви в клітці? – хотів знати хлопчик.

Перш ніж відповісти, вона трохи подумала, як це робили його матері, коли вигадували казку, щоб його розважити.

-- Я – збиральниця виноградної лози. Моя невістка жадала моєї посади й сімох моїх садівниць. Вона обмовила мене, ствердила, що я приховую частину податків, які повинна сплатити герцогу, а він повірив. Палицею з мене вибили неправдиві зізнання.

Хлопчик зрозумів тільки про герцога і палицю.

-- Ти живеш тут, в лісі? – запитала жінка.

-- Ні, мої матері загубили мене і не знають, як знайти. Я чекаю на них, може сьогодні прийдуть.

-- Твої матері? То скільки в тебе матерів?

-- П‘ять, -- відповів той гордо і показав всі пальці правої руки, щоб побита жінка побачила -- він вже такий великий, що вміє рахувати до п‘яти. Хоча й не знав, яке число наступне. Пальці на іншій руці означали просто “багато”.

-- Ні в кого немає п‘ять матерів. В тебе одна мати й один батько, як у всіх на світі.

Батько? Ні, в нього не було батька. Єдиний чоловік, якого він знав, власник миловарні – високий юнак, що жив уночі, а протягом дня читав коров‘ячу шкіру з буквами – точно не був його батьком. Так сказали його матері. Різні чоловіки заходили в миловарню й виходили, одні частіше, ніж інші, але молодий управитель був єдиним постійно присутнім хлопом, якого він чітко пам‘ятав.

-- А я так, маю п‘ять матерів. – Бідолашна жінка, як мало вона знала. В нього було п‘ять матерів і він повинен знайти їх, бо вони переживають за ним. – Як мені повернутися додому? Я не знаю дороги.

-- Бо сюди не ведуть ніякі стежки, дівчинко. Ніхто при здоровому глузді не відважиться зайти в цю частину лісу; вона проклята і гущавина пожирає людей, тому тут підвішують нас, засуджених. Ніхто не хоче бачити, як ми гниємо.

Хлопчик знов не зрозумів половину слів, але спробував їх запам‘ятати, може вони йому колись стануть в пригоді. “Засуджені”, “гущавина”, “здоровий глузд”, “гниємо”.

-- Як мені повернутися додому? – наполіг він.

Жінка згорбилася в клітці. Щось її сильно боліло, перш ніж зробити зусилля і заговорити, вона закусила губи.

-- Я не знаю, де твій дім, -- сказала вона нарешті, схиливши голову на ґрати й закривши очі. – Як тебе звати? Може я зможу тобі допомогти, якщо знаю твою рідню.

Хлопчик зашарівся.

-- Хлопчик, мене звуть Хлопчик.

Це була його найбільша журба. Йому не дали імені. Матері називали його просто “хлопчик”, “шибеник” – це ім‘я йому не подобалося, після цього слова його завжди сварили – або інколи найбільш мовчазна з п‘яти кликала його “мій солоденький” і гладила його тонке волосся, але він не збирався ділитися цим з жінкою в клітці.

-- Мої матері виготовляють мило, -- додав він, щоб щось сказати.

-- А… Тепер зрозуміло. Ти дівчинка з… з миловарні.

-- Я – хлопчик, -- повторив він, хоча було важко очікувати, що жінка почує його за цією гримасою болю.

-- З таким довгим волоссям і не скажеш.

Хлопчик знизав плечима, палаючи від сорому.

“Всі на світі знають, що в лісі немає ножиць.’

-- Як мені повернутися додому? – повторив.

Жінка перехрестилася.

-- Бідолашне… бідолашне створіння. Тепер я розумію, чому тебе покинули в лісі. Вони воліли, щоб ти був знайдою.

-- Мене не покинули, -- закричав він. І всі шуми в лісі, цвіркуни, цикадки, ворони… кого він знав, перелякано замовкли.

Він пішов геть, стиснувши маленькі кулачки. Ця жінка йому нічого не скаже.

Через кілька годин, повний каяття, повернувся, щоб дати їй вечерю.

“Я подбаю про неї, мабуть, її мати теж її загубила і цієї ночі не знайде.” Він знав, що жінка була вже старою, щоб мати живу маму, але вона сказала “у всіх на світі один батько і одна мати”, хоча в його випадку було п‘ять матерів і жодного батька. Треба буде запитати в матерів, чому він відрізняється. Або чому старенька жінка брехала.

Хлопчик не бажав, щоб побита жінка пережила такий голод і такий страх, як він у перші ночі. В лісі було страшно, особливо якщо поблизу вили вовки.

Він нарвав кілька жовтих, солодких на смак квіток і зі своєї схованки обрав трохи ягід ожини, які ще не надто розм‘якли.

В сутінках йому було важко знайти клітку, вона була захована серед дерев, що вилися біля річки, але коли він наблизився, то почув шум води й слідував за нею, аж поки не прийшов на місце.

-- Жінко, жінко! – закричав хлопчик, коли побачив, що вона не рухається.

“Я запізнився, вона вже заснула і залишилася без вечері.”

Хлопчик вирішив приглянути за нею, на випадок, якщо вночі прийдуть лисиці чи кабани, він взяв суху гілку, яка послужить йому за зброю і пошукав у траві листя, яке б трохи зігріло його, але нічого не знайшов. Він змирився, що доведеться тремтіти ще одну холодну і вологу ніч на березі річки. Він з‘їв тільки жовті пелюстки, а три ожини зберіг для жінки.

“Завтра, коли вона прокинеться, то буде дуже голодна”, подумав.

Хлопчик знайшов притулок під каштаном, який прихистив його від вологи річки, неподалік від клітки. Він згорнувся калачиком і заснув, змучений почуттями, що нагромадилися за весь день.

Вранці його розбудили крики. Вони походили від кількох чоловіків і відразу ж затихли.

Переляканий, він заховався за грубим стовбуром каштана, а коли страх минув, вирішив поглянути.

Звідти йому було видно тільки як хитається клітка. Переляканий він підійшов, хотів закричати: ”Жінко, прокидайтеся!”, але погане передчуття чи обережність, які в нього розвинулися за чотири місяці під голим небом, підказали йому, що це погана ідея.

І це була погана ідея, коли він наблизився, то зауважив, що жінка була вже нерухома і холодна.

Вона померла вночі.

Але за кілька метрів, біля її ніг, майже непомітні у високій траві, він побачив ще два трупи. З колотими ранами на спині. Два чоловіка, такі ж солдати, які інколи заходили в миловарню. Вони не рухалися, тож хлопчик зібрав свою відвагу, підійшов і доторкнувся до їхніх щік. Вони були ще теплі. Померли недавно. Крики походили з їхніх відкритих ротів.

“Хто це зробив? – спромігся він запитати себе, з жахом в очах. – Точно не вовки. Жінка померла сама, але хтось вбив солдатів.”

Ще один крик в нього за спиною змусив його втікати.

-- У неї біла ряса! Мабуть, це одна з дівчаток з миловарні.

Хлопчик біг, підібравши поділ, щоб не зашпортатися, але цього було недостатньо. Весь тягар світу звалився на нього і чоловік, який його переслідував, легко повалив його на землю.

-- Погляньте, мій сеньйоре! Здається ми знайшли винну, -- сказав він, але жалюгідна спроба втекти оголила сором хлопчика.

-- Ні, -- поправився, -- винного у різанині. Це той лісовий хлопчик, про якого стільки зі страхом говорили лісоруби й бджолярі. Але не дивлячись на його жахливі злочини, я не думаю, що він одержимий бісом.

Хлопчик не бачив сеньйора, до якого той говорив, товстий солдат перевернув його до землі й руками притиснув спину. Хлопчика здивувало і збентежило те, що солдат засунув йому в руку якийсь твердий предмет і змусив стиснути долоню.

-- Ми знайшли вбивцю… молодих миловарок. Погляньте, він досі тримає закривавлений кинджал.

5 Розбещення ангела

ЕЛЕОНОРА

Бордо, 1137

Спотикаючись, я наблизилася до дверей старого собору Сан-Андреса. Я не знала, скільки часу блукала берегом Гаронни, поки не забрела в древнє місто. Я шукала миру, тиші й спокою, бо буря, що здіймалася кожного разу, коли я закривала очі, загрожувала знищити мене.

“Спокійно, Ліє. Спокійно.”

Рая вже не буде. Більше ніколи. Ця певність була надто великою, щоб охопити її всього за один день. Можливо я потребуватиму всього життя, щоб повірити в це.

“Він просто їде в одну зі своїх кампаній. Повернеться, як завжди. Повернеться.”

Батька вже не було, і підробити заповіт становило тільки першу частину мого плану, щоб викрити вбивцю. “Я не дозволю, щоб він уникнув кари, батьку. Ніхто не вб‘є герцога Аквітанського і спокійно доживатиме залишок своїх днів. “

Три “S” палали так, немов жили своїм життям, але я була рада, що на правому плечі в мене пульсувала пам‘ятка. Вона відвертала мою увагу від болю ще одного дня, прожитого без батька. Дні минали і його відсутність ставала нестерпною. Я раз за разом відвідувала його покої, та його ніколи не було, ніхто не грав його мелодій на лютні, сміх моїх дядьків лунав якось інакше. Ігри з Алісою вже не здавалися мені такими невимушеними. Це була скорбота? Бо мені було пекельно боляче.

Я розглянулася.

Робітники вкриті пилюкою, торговки з кошиками повними полуниць, селянки з обпаленими сонцем обличчями, дітлахи, що билися за дерев‘яного коника.

Всі, кого я бачила, залежали від мене.

І не знали цього, вони бачили звичайну кухарку з криво натягнутим корсажем. Я заплела волосся, намагаючись приховати сліди нашої останньої з Раєм сутички, і зітхнула.

Я переступила поріг храму, але коли зайшла, то побачила тільки як метушаться робітники, балки поскладані біля вівтаря, свічки покинуті в кутках, запах поспіху напередодні великої події.

Мій батько заслуговував пишніших похоронів, ніж будь-який попередній герцог Аквітанський.

Він не просив цього за життя, але я наказала у всьому перевершити похорони дідуся. Більше прелатів, більше плакальниць, більший хор. Мій дідусь був чудовим герцогом Аквітанським, але за життя принижував свого сина, і тепер, коли їх обох вже не було, я мала намір компенсувати батькові всі страждання.

Я вже доручила літописцям з Бордо, Пуатьє і Гасконі, щоб вони написали кілька хвалебних біографій, не тільки окситанською, а й латинню і мовою ойль.

“Щоб весь християнський світ запам‘ятав тебе великим, батьку.”

-- Де сповідальня? – запитала я хлопчика-каліку, що ніс на своїй горбатій спині два бурдюки з водою.

-- На одному з човнів на ріці, -- відповів той, не дивлячись на мене.

І добре.

Я повинна пройти непомітно, ніхто не повинен знати, що я – це я, цього ранку з надприродним вітром і чудесами.

Мене охопив озноб, коли я пригадала двоголового орла… Що хотіло сказати мені це прекрасне чудовисько? Якби я зустріла його коли він був орлятком, я б його видресирувала, зробила своїм, а сама стала його, як це часто ставало з моїми кречетами.

Я вийшла з храму, де йшов ремонт. Світло, чисте повітря і тепло.

Я прощалася з Аквітанією, кляті Капетинги. Я направилася до поблизького берега ріки. На човні пришвартованому до колоди містилася сповідальня, яка похитувалася, недоречна, у неспокійному руслі ріки.

Я увійшла в темряву маленької дерев‘яної кабінки. Сповідник дихав з другого боку яскраво-червоної шторки, що розділяла нас. Здавалося, що це старий дід, який важко дихав. Він привітав мене хриплим голосом. Від нього пахло медом, можливо він також збирав податки, або куховарив для членів свого ордена.

-- Я хочу висповідатися з того, що от-от збираюся зробити, -- поквапила я його на нашій окситанській мові.

-- Якщо твій гріх такий страшний, то чи не краще уникнути його? – відповів він обережним голосом людини, яка за своє життя вже наслухалася всього.

-- Вже запізно, невдовзі все буде готове до мого весілля.

-- А яким чином заручини стали гріхом, моя донько?

“Бо я виходжу заміж за сина свого найбільшого ворога, людини, яка вбила мого батька. І народжу йому власного ворога, з його крові вбивці й моєї. Я стану королевою Франції, падре, а аквітанець, мій син, стане королем Франції.”

-- Те, що я скажу вголос буде зрадою, не тут, але в Іль-де-Франс так. Мені потрібні гарантії, -- поставила я умову.

Він стривожено завовтузився. Від нього пахло також землею, охрою, здається малахітом… і гвоздикою. Гвоздикова олія, тоді я схилилася до думки, що він був кухарем у своєму ордені.

-- Моя солодка дівчинко, я простий служитель Господа. Веду просте життя і тому не бажаю вплутуватися в ніякі змови. Може краще промовчати, довіритися комусь ближчому, або просто не плести змов?

-- Я не можу мовчати, бо в мені закипає лють і мій таємний план день і ніч займає мої думки, в моїх кошмарах і наяву. Я живу тільки заради помсти за смерть свого батька і за те, що зі мною вчинили Капетинги. Я не можу довіритися комусь ближчому, бо живу в оточенні свити, й не знаю, чи Ви знаєте, якою самотньою почувається людина, яка завжди знаходиться в чиємусь товаристві. І ні, я не відмовлюся від змови, бо я не народилася добродушною і не забуваю кривди, і я не бажаю смерті своїх ворогів, я бажаю їхньої поразки у житті.

“Мало перемогти, головне -- скористатися перемогою і її здобутками”, вичитала я в посібнику свого роду. Вісімнадцята сторінка, написана моїм прадідом.

-- Ви присягаєте, що мовчатимете? Ви сповідник, Ваш обов‘язок вислухати, простити гріхи й мовчати, -- нагадала я йому.

-- Ви мене спіймали в цій сповідальні, як якогось щура, -- погодився той неохоче. – Говоріть вже. Гадаю… гадаю, Вам це необхідно, маленька дамо. Ви така… самотня, самотня, хоча й сильна.

А тоді старий сповідальник щось зробив.

Ледь помітний жест.

Його рука, у напівтемряві, пролізла через шторку і з‘явилася під тканиною, що нас розділяла, торкаючись дерев‘яного підвіконня. Він простягнув її мені.

А я взяла її, взяла і міцно стиснула. Мене здивували його делікатність і сила, як на старого діда. Як мені допоміг цей потиск рук, немов ангел зупинився по дорозі у вічність, зрозумів, що я потребуватиму всієї допомоги небес і спустився, щоб прошепотіти мені: ”Вперед, Елеоноро. Все буде добре. Вперед.”

Вперше я відчула спокій, мене почули. При дворі, де в мене вже не залишилося союзників, цей священник проявив доброзичливість, не знаючи, ким я була.

Але ця мить світлої магії минула, я пригадала собі, в кого повинна перетворитися, починаючи від сьогодні, забрала руку і змусила себе продовжити.

-- Ось моя сповідь, -- сказала я різко. – Я покінчу з Капетингами. Я виходжу заміж за немічного Молодого короля.

6 Часослов

ЕЛЕОНОРА

Бордо, 1137

Перший спадкоємець короля Людовика VI Товстого загинув багато років тому під час принизливого нещасного випадку, коли повертався в Париж. Дорогу йому перейшла свиня і Філіп злетів з коня. Він зламав собі шию, і прожив у муках лишень кілька хвилин. «Porcus diabolicus», журився вбитий горем Сюжер. Товстий теж оплакував його, але не втрачав часу і негайно коронував свого другого сина, Людовика Молодого, немічну і хворобливу дитину. Мій батько теж був присутнім, як і всі інші васали, які вважали необхідним віддати йому шану. Він розповідав мені про худорлявого і боязкого хлопчика одинадцяти років.

Який піддається впливу.

Яким легко маніпулювати.

Мій аквітанський сповідник не відповів мені, запала тиша. Він теж забрав свою руку. Чари, інтимність тієї безконечної миті загубилися в напівтемряві дерев‘яної кабінки, в якій ми гойдалися. Настільки неочікуваними й серйозними були мої наміри.

-- У Вас є вибір? – запитав він обережно.

-- Я жінка. Це відповідає на Ваше запитання?

-- Повірте мені, майже ніхто не обирає свою долю, всі ми врешті підлаштовуємося до чужих задумів. Ваша кара в житті буде не такою великою, якщо Ви погодитеся з чоловіком, про якого говорили.

-- Моє серце назавжди належить іншому, -- відповіла я тихо, можливо я сказала це собі. І вперше подумала про відсутність Рая, яка буде присутньою кожен день.

Це був новий, досі невідомий мені біль. І мені було так боляче.

За моїм шепотом настала мовчанка мого небагатослівного сповідника.

-- Мені прикро чути про Ваше лихо. І не мені ставити під сумнів Ваші слова, але… Як Ви збираєтеся покінчити з королями Франції?

-- Я народжуватиму одного аквітанця за одним, і після немічного Молодого короля при дворі Капетингів буде правити гордий син Аквітанії. Я розбавлю їхню кров своєю, стільки разів, скільки буде необхідно, раз за разом, і виховаю своїх нащадків так, щоб моя лінія брала гору доки під королівською короною не залишиться жодного білявого локона.

“А опинившись в Парижі, я не спочину поки не знайду доказів, шукатиму свідчень поки не матиму певності, що Товстий король наказав вбити мого батька”, оминула я. Бажання довідатися, що трапилося з батьком перетворилося на нав‘язливу думку, яка не давала мені спати відтоді, як він не повернувся з Компостели. Мій гнів тримав під контролем біль, я не могла дозволити йому стихнути, бо тоді згоріла б у тому вогнищі.

“Якщо хтось вбив герцога Аквітанського, його повинно поглинути пекло”, повторювала я собі щоночі, перш ніж впасти без сил.

Раптом поза сповідальнею почулися голоси. Я уявила собі робітників, що йшли берегом річки. Можливо південний вітер, що не стихав, перешкоджав їхнім справам. Я відчула, що вони поспішали. Того дня ми всі поспішали. Я поквапила сповідника, щоб він простив мені гріхи.

-- Падре, Ви поговорите з Всевишнім і помолитеся за мою душу?

Священник зітхнув, за метр від свого обличчя я відчула його невдоволення. Його, який кожен день вислуховував про стільки гріхів. Про брехню, зраду, заздрощі й таємниці. Признаю, мої будуть важкими, але він дратував мене отією своєю манірністю. Мої сповідники в палаці де Ломбрієр, коли я приходила в каплицю, прощали мені гріхи відразу ж, з сумішшю покори й відчуженої ввічливості.

У всякому випадку, до цього ранку я ніколи не каялася в смертних гріхах і державній зраді.

-- Ego te absolvo a peccatis tuis in nomine Patris, et Filii, et Spiritus Sancti.

“Я вам щиро вдячна, добрий отче”, тепер коли розп‘ятий Бог не стояв на моєму шляху, я могла зосередитися на подробицях.

Я перехрестилася і вийшла з пітьми дерев‘яної кабінки. Але в цю мить човен небезпечно загойдався від раптового руху священника, який вийшов через задні дверці імпровізованої сповідальні.

Сповідник обережно встав на дошках човна. На моє здивування, він не був старим священником, як я собі уявляла. Він був велетенським і молодим, з борідкою і, не дивлячись на виголену тонзуру, довгою гривою. З-під його стурбованих, насуплених брів виглядали дивовижні золотисті очі. Їх посвячують в сан щоразу то молодшими, брак бажаючих колись покінчить зі Святою Римською церквою.

Він ніяково дивився на мене з тіні, яку немилосердне аквітанське сонце проектувало з тополь на березі річки. Стара і зношена ряса ледь прикривала йому коліна, безсумнівно, спадок від якогось священника, що залишив їхній чернечий орден.

І я, цікава до всього, не стрималася і наблизилася, щоб докладніше оглянути його рукави. Там знаходилася відповідь на загадку.

-- Ви ілюстратор! – вигукнула я, побачивши його лівий рукав.

Солодкий запах меду, який виділяв мій сповідник, був наслідком того, що груба тканина на рукаві була просякнута парою золотистих плям. Поряд з залишками меду були сліди якоїсь прозорої і твердої речовини. Не дивлячись на незрілий вік молодого послушника, я воліла думати, що це яєчний білок, а не чоловіча сперма. Мед і яєчний білок на лівому рукаві. Зв’язуючі речовини.

На правому рукаві знаходилася ціла веселка плям. Вохристі, від яких я чула запах землі й щось темно-блакитне, що вислизало від мене – в цього ченця були дорогі замовлення. Червоний слід на краю рубця говорив мені про велику кількість оксиду заліза, я здогадалася, що йому подобається прикрашати червоним свої ілюстровані Біблії. І гвоздикове масло, щоб не дати грибку знищити пергамент. Я обожнювала цей запах гвоздики, в ранньому дитинстві моїм притулком був невеличкий скрипторій в палаці Пуатьє.

Адамар, моя годувальниця, доволі швидко відкрила мій неспокійний характер і навчила мене знаходити спокій в сутінках бібліотеки аквітанських герцогів. Вона завжди була моєю спокійною наперсницею. Терплячою бабусею, якої в мене не було, інколи життя підкидує вам рідну людину, яка не має нічого спільного з вашими рідними. Разом зі стареньким Астролябією, пузатим сімейним лікарем, вони супроводжували мене в моїх набігах і одночасно навчали певним практичним вмінням, які пізніше так стануть мені в пригоді.

-- Це правда, я трохи вмію ілюструвати рукописи, -- відповів він, скромно знизавши плечима.

-- Не тільки це, -- я вказала на глиняні пляшечки, що висіли в нього на поясі. – Ви збираєте коріння і ґрунти для своїх пігментів.

-- Ви знову спіймали мене, як якогось щура, -- признав він зі скромною посмішкою, потираючи брову. – Річ в тому, що я поспішаю, бо оформляю часослов. З богослужіннями, такої краси ще ніколи не малювали. Мені потрібні нові кольори.

-- Я обожнюю часослови, -- сказала я, пригадуючи собі ті, які дідусь залишив мені в заповіті. І спогад про інший заповіт повернув мене до гіркої дійсності.

Трохи збентежений, священник зашарівся. Він не звик до компліментів, але я скористалася нагодою, яку надала мені доля.

-- Ви знаєтеся на пергаментах з телячої шкіри? – Питати про людську шкіру було б надто шокуючим, але я подумала, що теляча шкіра дуже схожа.

-- Трохи знаюся, чому Ви питаєте?

-- З любові до книжок, я дуже допитлива і завжди докучаю своїми запитаннями майстрам в якійсь справі. Ви можете сказати мені, який пігмент потрібно, щоб створити коричневі плями на пергаменті з телячої шкіри?

-- Лимоніт, Тера-Сієна, кармін… -- почав він перераховувати.

-- Темно-коричневі й щоб пляма не розлізлася по шкірі, -- перервала я його. – Щось дуже докладне.

-- Скажімо, для дрібних деталей?

-- Припустимо, що так, для дрібних деталей.

-- Тоді Тера-Сієна. Трохи розбавлена. Пензлик дуже тоненький, волоски тверді, можливо, кінські.

Батько не показував спину кому попало, але я знала напам‘ять сузір‘я родимок, що перетинали її по діагоналі. З дитинства я знала, яка доля очікувала цю частину шкіри, знала, що мені доведеться засвідчувати її автентичність, коли він передасть мені свої титули. Він наказав, щоб я їх запам‘ятала. Прийшов час скористатися тією наукою. Витатуювати девіз аквітанських герцогів, три “S”, не було проблемою. Рей віддав мені чорнило, яке залишилося після мого татуювання, я заховала його в кишені в складках спідниці.

І я вже приготувала початкові слова, щось, щоб догодити васалам батька, проте не просити законного дозволу:

“Якщо мої барони не заперечують, я повіряю доньку під опіку свого короля, графа Паризького і сеньйора Іль-де-Франсу, при цьому вона продовжить правити Аквітанією…”

Легке покашлювання сповідника повернуло мене над річку.

-- Гадаю, я вже вгамувала свою цікавість, -- змусила я себе відповісти, задоволена.

Він вивчав мене поглядом, який я не могла визначити.

-- Пробачте, сеньйоро. Мені потрібно повертатися до своїх справ.

-- А мені до моїх, священнику.

“В мене стільки роботи…”, подумала я.

І пішла геть від ріки. Коли я йшла, то в мене промайнула думка, не впевненість, а швидше якесь передчуття. Я усвідомила собі, що всі важливі події в моєму житті завжди траплялися поблизу русла ріки. Я спостерігала за Гаронною, як її течія губилася в північному напрямку.

Тоді я навіть не уявляла собі того всього, що річка дасть мені протягом життя… ні того всього, що вона від мене забере.

7 Королівський дотик

ЛЮДОВИК

Париж, 1137

Я не хотів використовувати кинджал, але…

Я підвівся в соляній ванні. Вона так почорніла, що мені самому стало страшно. Раніше такого ніколи не траплялося, раніше ніколи крупинки білої солі не поглинали так темряву моєї душі.

Цими ліками мене забезпечив добрий Сюжер багато років тому, коли я повернувся з Реймса, де васали дали мені присягу вірності, як спадкоємцю, з важким королівським перснем на пальці, натягнутим з великими труднощами. Я чудово розумів, що не дам собі ради з таким тягарем. Тієї ночі, повернувшись в абатство Сен-Дені, я не спав. Тремтів у своєму ліжку, зуби стукали, поки Сюжер не зайшов у мою келію. Він змовчав, що це були древні поганські ліки: сіль землі поглинала найгірші страхи. Дрібний абат запхав мене в дерев‘яну бочку і моє худорляве тіло заспокоїлося. Все залишилося там, біль від того, що я відмовився від всього, що любив: тиші й спокою в стінах, які я завжди прагнув перетворити у свій маленький світ.

Ось моя ганебна таємниця: люди мене приголомшували. Будь-яке з п‘яти почуттів, якщо воно було міцним, викликало в мені хворобливу реакцію. Крики натовпу в присутності мого батька, надто яскраве сонячне світло, гострі запахи й напружені ситуації. Сюжер мене розумів, я не можу сказати, кого з них двох я любив більше, мого другого батька, творця Капетингів, чи свого батька, короля, якого я збирався переконати припинити цей абсурд.

Батько був чудовою людиною, завжди дбав про мій спокій і добробут. Він знав, що я не такий, як його первонароджений, мій войовничий брат Філіп, після того, як мене відлучили від грудей, він дозволив Сюжеру забрати мене. З молодих років священник виховував мене як свого наступника, майбутнього абата Сен-Дені, мого мовчазного королівства.

Сіль мене заспокоювала. В її дрібних кам‘яних нутрощах залишалися надлишки звуків, кольорів, запахів, смаків, нерівної поверхні стін і грубих тканин, які подразнювали мою шкіру, що легко реагувала на будь-що.

Я одягнув зношену рясу, створену для мене, як я для неї, і відчинив скриню, де зберігалися мої скромні пожитки. Взяв кинджал і заховав його у потаємній кишені в складках ряси. Я мав з собою також безоар, кольоровий камінь витягнутий з шлунка принесеного в жертву восьмимісячного півня. Він мав магічні властивості тільки якщо перше яйце курки було самцем.

Цей камінець був першим, який мати залишила в моїй келії, щоб він забирав страхи й смуток. Потім з‘явилися інші захисні камені, деякі з них протиотрути. Ми ніколи про них не говорили. Вони просто залишалися тут, заховані в моєму ліжку, після кожного її візиту. Я зрозумів це в той день, коли задоволена моїми успіхами у вивченні священних рукописів, вона подарувала мені цінний лапідарій, трактат про триста шістдесят дорогоцінних каменів, стільки, на скільки градусів поділене небо.

Це була наша таємна мова, “я й далі дбаю про тебе, сину”, а я віддячувався їй, даруючи часослови, які втішали її, я впевнений, коли її засмучувало, що чоловік, завжди зайнятий королівством, яке поглинало його без решти, не звертав уваги на дорогоцінний камінь, що сидів поряд з ним на троні.

І я знаю, що вона потайки зашила батькові в полу плаща гірський кришталь привезений зі Святої Землі. Це був білий камінь з жовтими прожилками, розповідали, що якщо його носив дуже товстий чоловік, то швидко і без проблем худнув.

Не допомогло. Батько продовжував гладшати, ставав щоразу більш неповоротким і незграбним. Матері, красивій та вічно молодій, як безсмертник, було щоразу важче миритися з хворою істотою, в яку поступово перетворювався її чоловік, король.

При згадці про батька я зітхнув і заховав кинджал після того, як погладив його ефес, вкритий блакитним лаком і з жовтою печаткою нашої лілії.

Я сподівався, що мені не доведеться скористатися ним, що батько не змусить мене до цього, хоча, правду кажучи, це було б визволенням. Я майже прагнув цього.

Так, хай йому чорт, я хотів скористатися кинджалом і покінчити з усім.

За дверима собору очікував натовп. Щочетверга батько проводив королівський дотик для хворих золотухою, вони приходили з королівств Наварра і Кастилія, дворяни, жебраки, моряки та ремісники. В цей день всі не соромлячись показували свої болячки на шиї.

Традиція наказувала утворювати людську чергу і щоб кожен простягнув руку і поклав на плече іншого хворого. З неба Бог бачив мережу рук, яка оточувала храм, в очікуванні на те, що лікар батька їх обере і вони пройдуть у ворота. Я проліз наперед всіх присутніх, мені вдалося просунутися і зупинитися за крок від порога. Я збирався звернутися до лікаря, коли чиясь рука потягнула мене за балахон.

-- Я бачила Вас поряд з ним у День Святої Трійці, Ви його син, син нашого улюбленого Розумного короля.

Я повернувся на голос: він належав беззубій жінці, вона була дуже худою, проте вагітною.

-- У Вас біляве волосся Капетингів, -- сказала вона. – Ви його син-чернець, що очікує на корону. Доторкніться до мене, сьогодні вже обрали дві сотні тих, кого вилікують. Я залишилася в очікуванні дива і Ви моє диво. Доторкніться до мене, благаю Вас, мій сеньйоре.

-- Я хотів би допомогти Вам, але мої руки не лікують. В мені тече кров Капетингів і це правда, що я син Людовика, але Бог починає лікувати з нашою допомогою, коли вмирає попередній король. Тільки помазаний король може вилікувати золотуху.

-- Але Вас вже давно коронували. Ви король, Вам присягнули васали. Мій сеньйор, Теобальд Шампанський, був присутнім і ставав навколішки перед Вами, -- наполягала вона.

-- Це так не працює, мій батько – єдиний король Франції, і тільки він лікує, -- повторив я і підняв каптур, щоб приховати своє зрадницьке світле волосся.

Але тоді жінка міцно схопила мою руку і приклала до болячки на шиї.

-- Благаю Вас, промовте слова.

-- Я не збираюся поминати імені Господа всує. Я не зроблю цього, жінко! – Відмовився я серед шепотів. Якщо зневірений натовп хворих впізнає мене, все закінчиться трагедією.

-- Я чотири рази прочитаю Отче Наш за Вас, якщо я вилікуюся, то це не буде гріх. Хіба Бог не зрадіє, що мати шести діток, і ще трьох, що от-от народяться, ще не поряд з ним?

-- Але, сеньйоро, Ви що, вмієте народжувати тільки по троє?

Вона кивнула.

Клята. Я подумав про шістьох сиріток, надто багато, щоб якась гільдія чи сеньйор взяли над ними опіку, а тим більше постійно зайнятий Теобальд. Кілька з цих діток опиняться в навколишніх лісах, покинуті серед ночі й з’їдені хижаками. Ми часто знаходили їхні рештки, коли разом з іншими послушниками шукали відповідні стовбури для ремонту даху в Сен-Дені.

Я здався, взяв на себе ще один гріх і поклав долоню їй на болячку.

-- Нехай буде п‘ять, -- промовив.

-- П‘ять?

-- П‘ять Отче Наш за моє богохульство, і одну Радуйся, Маріє, -- пошкодував я її. А тоді прошепотів їй до вуха: -- Король торкнувся, Бог вилікує.

Вона вдихнула і закрила очі, немов вбираючи тепло моєї долоні на своїй шиї. Я теж дещо зауважив. Запах цибулі від її рук, і гнилі, що виходила з дірок в зубах.

Її історія була правдивою, я завжди вмів розрізняти брехню по обличчях тих, хто мені її розповідав. Мене лякало те, що я міг так чітко бачити людські душі, але Сюжер мене заспокоював, твердячи, що Бог дає нам по дорозі відповідну зброю.

Я не чекав поки жінка відкриє очі, залишив її й пробрався в храм.

Члени особистої охорони короля спробували зупинити мене. Ними командував вірний Тьєррі Галеран, євнух тамплієр, який відповідав за безпеку батька. Вони були ефективними і вірними, інколи аж занадто невблаганними, я б не витримав весь день навколо себе стільки зброї. Я показав їм королівський перстень на правій руці. Вони схилили голови і я підійшов до першої лавочки.

Батько побачив мене, направив на мене люблячий погляд і продовжив церемонію. Меса вже закінчилася і єпископ паризький приєднався до батька: його довгу гриву світлого волосся, такого ж як в мене, прикривав невеличкий каптур, від якого походить ім‘я нашого роду, з того часу, як Гуго Капет взяв за звичку носити його.

-- Підійди, дідусю, -- сказав єпископ до першого в черзі.

Старий підставив шию. Батько, урочистий, з зусиллям нахилився над ним. Слуга витирав піт, що стікав йому з чола на підборіддя.

-- Король торкнувся, Бог вилікує, -- промовив він голосно.

Єпископ повернувся до служки, який носив скриню з sous tournois. Вручив хворому дві срібних монети.

-- Носи їх завжди з собою, -- наказав.

Більшість золотушників робили в них дірки й носили на шкіряній мотузці на шиї, як амулети.

Батько повернувся і помив руки. Камергер зібрав воду в дерев‘яну чашу.

-- Пий її натще протягом дев‘яти днів. На дев‘ятий ти вилікуєшся. Так завелося від Роберта Побожного, Бог обрав рід синів Гуго Капета, щоб лікувати свій народ, -- продекламував єпископ.

Старий схилив голову, в нього тремтіли коліна, він шанобливо поглянув на батька і вийшов з черги, звільнивши місце для наступного чуда. Його всі любили, батько був першим з нашого роду, кого насправді обожнював народ франків, вільних людей. Як я міг добитися такого результату, навіть намагатися бути таким любимим і шанованим, як він? Я не успадкував анітрохи з його сили.

Церемонія повторювалася знову і знову. Кожен ритуал було виконано двісті разів. Сутінки вже потрохи відвойовували світло, коли батько сам-один відлучився в ризницю і я пішов за ним. Сама його присутність викликала в мене такий страх, що я несвідомо з силою стиснув ефес кинджала.

Я зітхнув і набрався рішучості.

-- Нам потрібно поговорити, батьку.

Настав час покінчити з усім.

8 Кинджал спадкоємця

ЛЮДОВИК

Париж, 1137

-- Бачу, Сюжер вже розповів тобі новини, -- засміявся батько після того, як міцно вдарив мене долонею по плечу. – Тобі пощастило, нам пощастило! Цей шлюб назавжди змінить обличчя Франції.

-- Саме про це я й хотів з Вами поговорити… -- почав я.

-- Взагалі-то, нема про що говорити, -- перервав він мене. – Потрібно багато чого зробити перш ніж аквітанські барони піднімуть бунт і переконають дівчисько залишитися в палаці Трубадура. Сюжер прислав тобі портрет, який йому вручили під час візиту до Бордо? Хай йому чорт, може він і прикрашений, але вона справжня красунечка! З цими чудовими землями я б одружився з будь-ким, навіть з ослицею, але всім давно відомо, аквітанці перевершують нас у всьому, і всі в цій клятій родині красені.

Я бачив портрет. І він підтвердив, що молода служниця, яку я висповідав, не марила. Це була вона, Елеонора Аквітанська у власній особі.

Я їй відразу повірив.

Вона була освічена і звикла командувати, жодна служниця не розмовляла з таким авторитетом, який вона випромінювала, і так докладно не підбирала слів. І я знав з першого погляду, що мені не справитися з тією силою. Я був немічний, вразливий, мене все ранило і непокоїло.

Мені було не справитись з королівством, я не почувався обраним Богом, я не вважав себе гідним тих чудес, які мені гарантувала моя кров, лікувати болячки, як це робили Капетинги, прикладати руку і зціляти підданих корони.

І Елеонора Аквітанська зжере мене живцем, якщо тільки я сам не уникну наших заручин.

-- Твоє єдине завдання – принести нашому королівству багато красивих синів. Хоча половина їхньої крові буде з Півдня, вони будуть Капетингами. Завдяки своїй матері дуже багатими Капетингами. Я вже багато років полюю за Аквітанією…

-- Чому ти їх так ненавидиш, батьку, чому ти ненавидиш аквітанців? Тому що вони невгамовні, розпутно веселі, освічені? Через їхні забави, через їхніх трубадурів, через їхнє свято збору винограду, через те, що вони досі потайки дотримуються поганських звичок? Це я можу зрозуміти…

-- Ні, дурню! – перервав він мене. – Бо вони казково багаті! Чому король повинен бути біднішим за своїх підданих? Я не вмію заробляти гроші, доводиться боротися за кожен млин, за право переспати одну ніч в кожному жалюгідному замку, який я відвідую, і щоб моїй свиті дали каші в брудних дерев‘яних мисках. Вони прикрашають свої манжети дорогоцінним камінням, носять шовкове взуття, навіть їхні коні одягнені краще за тебе, хай їм чорт, ти завжди схожий на бідного жебрака! Але тепер все це закінчиться, сину. Ти бачив портрет, вона справжній ангел! Багатий ангел, якого я не збираюся подарувати своїм васалам. Нашу маленьку смужку землі стискають володіння Жоффруа Гарного на заході й Теобальда Шампанського на сході. Гадаєш, вони б втратили нагоду попросити руки герцогині Аквітанської? Я не можу дозволити, щоб стільки територій і стільки багатств забрали собі ті, хто вже й так їх мають. І покійний герцог Аквітанський зробив мені найбільшу послугу в своєму житті: в заповіті він віддає тобі свою старшу доньку. Думаю, його згубило бажання, щоб їхній рід здобув єдине, чого їм ще бракувало: престиж корони. Правда на заміну він вимагає, щоб вона зберегла владу в Аквітанії, але вона лишень дівчинка, ти займися спадкоємцями, а я займуся її приборканням, коли вона з‘явиться в палаці де ла Сіте.

-- Я Вам не жеребець! – крикнув я.

Саме для цього я їм був потрібен, як Елеонорі, так і батькові. Народити аквітанців або Капетингів. І тільки. Я був слабкою ланкою в чужому ланцюжку. Податливою для всіх, хто вважав, що має право кувати моє майбутнє.

-- А виглядаєш як жеребець, -- засміявся він. – За зиму ти весь виріс, і спина в тебе зміцніла. Ти станеш чудовим королем, королем-воїном, який командуватиме своїми військами й здобуде багато земель.

-- Ні, батьку. Я її не кохаю і не хочу мати з нею нічого спільного. – Як йому сказати.

Про неприховану ненависть в словах Елеонори Аквітанської, коли вона говорила про нас, про внутрішню злість. Мені не виграти цієї битви й мене знищить зневага, з якою вона говорила про мене, Молодого короля.

Я не вмів викликати симпатій.

-- Про що ти в біса говориш? Ти одружишся з нею, до того ж невдовзі. Це найкраще що трапилося з нашим родом за останні сторіччя. Ми вже не будемо найбіднішими королями Заходу. І ти не упустиш ману, що падає нам з неба.

“Падає нам з неба?”, подумав я.

Батько роками марив Аквітанією. І ця одержимість не зникла після чотирьох прохолодних слів.

Тому я витягнув кинджал, а що мені залишалося. Стиснув його і підійшов до батька.

-- Що це ти витворяєш? – запитав він збентежено.

-- Це Вам, я хочу, щоб Ви ним скористалися.

-- Заховай кинджал, богохульнику! – прошипів він розлючено. – Ти в Божому домі, навіть спадкоємець не сміє розмахувати зброєю на освяченій землі.

Виснажений, я всунув кинджал йому в руки, повернувся і став на коліна, схиливши голову і підставивши волосся.

-- Я хочу, щоб Ви обрізали мені шевелюру. Я відрікаюся від трону і більше ніколи не вийду з Сен-Дені. Якщо Ви хочете, щоб я правив, я правитиму абатством, бо до цього мене підготували. Мій брат Роберт стане Вашим спадкоємцем, він такий же енергійний, як Ви, справжній воїн. Це його потребує наше королівство.

-- Твій брат Роберт знаходиться після тебе в черзі на трон. Доки ти живий, йому не бути королем Іль-де-Франсу. Ти не можеш відректися від корони й стати ченцем. Який сигнал дамо ми, Капетинги, васалам, які нас оточують? Я скажу тобі який: що мій спадкоємець зневажає королівство і воліє стати Божим слугою в бідному абатстві. Я хворий і вже два літа Париж ледь не залишився без короля. Я потребую тебе, хай тобі чорт, тут і зараз!

Я зігнорував його крики, схопив своє волосся в кулак і знов простягнув йому.

-- Я не гідний королівського дотику, мені не справитись з усім тягарем, що Ви несете на собі. Погляньте трохи далі ніж сьогодні й найближче майбутнє, батьку. Я не здатен керувати Парижем, ні Іль-де-Франсом, я суха гілка, Ви повинні відрізати мене від стовбура і дозволити, щоб сильний паросток утримував дерево міцним.

-- Зараз у нас є ти! Цього достатньо! Сюжер тобі допоможе.

-- Сюжер не вічний.

І тоді, на моє полегшення, батько здався, може з любові, а може з ніжності. Він важко зітхнув, зігнувся, щоб всістися поряд зі мною на сходах, хоча йому довелося спертися мені на плече, на щастя я витримав вагу його тілес і скелета.

-- Синку, коханий синку, -- сказав він спокійно, ніжним голосом. – Завжди такий обережний, такий занепокоєний, такий відповідальний. Ти надто суворий до себе… Якби ти бачив те, що бачу в тобі я, проблиски великого короля, яким ти станеш…

-- Ні, батьку, я не стану королем і не одружуся з Елеонорою Аквітанською.

Він поважно кивнув і поглянув на один з дерев‘яних хрестів, що висіли на стіні. Він позначав одинадцяту стацію Хресної Дороги, мить коли Ісуса прибивають до хреста.

-- Гадаєш, це твоє останнє слово у цій справі? – запитав мене він.

-- Так. – Я знов зібрав свою гриву в косичку і сам почав відрізати локони.

Вони ще не встигли опуститися на блискуче каміння стертої підлоги ризниці, коли я вперше зауважив це.

Холод.

Він виходив від мого батька, а може вже й ні. Бо чоловік, який знаходився поряд зі мною, вже не був близьким, чи навіть знайомим. А його голос… невже цей хриплий, металічний голос, який вимовив мою епітафію, належав йому?

-- Отже, ти не залишаєш мені вибору, -- сказав він. – Я сам візьму за жінку німе дівчисько. Не розумію тієї глибокої відрази, яку ти відчуваєш до цієї південки, можливо це лишень страх незайманого, то це минеться і ти побачиш, що немає чого боятися. Коли ти на них залазиш, вони втрачають свою силу. Але ця шмаркачка – ключ до майбутнього нашого королівства і тобі доведеться терпіти її у своєму житті. Якщо не хочеш її за жінку, вона стане твоєю матір‘ю.

-- Ви? Одружитеся з Елеонорою Аквітанською? – Неймовірні слова, я ледь не засміявся, почувши їх. – Ви готові ризикнути, що Вас відлучать від церкви за бігамію? Тепер Ви богохульствуєте на освяченій землі, батьку.

-- Бігамія? Ти ще не зрозумів. Я даю тобі перший вибір в ролі короля. Або завтра вранці, до світанку, ти прийдеш в мої покої й погодишся на шлюб, або твоя мати раптово захворіє. Помре, не витримавши болісних мук, можливо її відправить в пекло пил одного з тих поганських каменів, які вона потайки обожнює. Це буде жахливо, таке нещастя. І ми оплакуватимемо її як належить, в той час, коли ти одягатимеш мене на церемонію з нагоди заручин з красивою аквітанською дівчиною.

Король, розсудливий чоловік, який сидів поряд зі мною, знов сперся мені на плече, щоб встати. Захитався і ледь не впав на мене, але я допоміг йому піднятися, хоча для мене ми вже не були батьком і сином, а королем і слугою.

-- Завтра, Людовику. Завтра, -- повторив король, перехрестився перед хрестом і пішов.

Ніхто з нас двох не знав, але того клятого вечора ми були не самі в ризниці.

Неначе сама доля хотіла змусити мене заплатити за всі ті рази, коли я прикидався сповідником у минулому, хтось підслухав розмову, яка змінила розвиток французького королівства, заховавшись за шторками старої сповідальні, яку колись винесли, і яка опинилася в ризниці.

9 Миловарня

ХЛОПЧИК

За десятки років до вбивства герцога Аквітанського

Жах від того, що його зв‘язали й везли, як якийсь тюк на крижах коня, змінила надія, коли хлопчик почав впізнавати дерева, міст і пральню, поряд з якою знаходилася його перша домівка – миловарня.

Пузатий солдат взяв його під пахву, немов шмат шинки і зайшов з ним у сутінки внутрішнього двору. Тоді без зайвих церемоній кинув на підлогу поряд з пірамідою з кусків мила і нахилився до його обличчя.

-- Навіть не думай рухатися. Ми послали за герцогом, кажуть він невдовзі прибуде. А ти ж не хочеш розсердити герцога, правда, хлопче?

-- Ні, -- витиснув він з себе і схилив голову, вдаючи переляканого.

Але він не був переляканим, принаймні не дуже.

Він виріс на цьому подвір‘ї, знав кожен з казанів, у яких на повільному вогні варилося місиво, й міг розпізнати за запахом вміст усіх великих глиняних глечиків.

Він знав скільки тримати на вогні цей казан, і он той, і звісно ж багато разів складував куски мила в себе за спиною. Ряд за рядом, утворюючи багаторівневу фігуру. Не дивлячись на те, що йому не вдалося повністю ослабити мотузку, яка зв‘язувала йому руки за спиною, він міг насліпо відсунути одну з пластин піраміди.

Хлопчик знав, що в них є порожнини, матері навчили його, що якщо куски мила лежали надто близько і не провітрювалися, то ставали нерівними й м‘якими.

Тож він прослизнув всередину піраміди, де могло поміститися тільки таке дрібне тіло, як в нього, і оскільки він був дуже спритним, руками зв‘язаними за спиною йому вдалося поставити пластину на місце і закритися у своїй маленькій в‘язниці.

Хлопчик прислухався, почулися кроки.

-- Розкажіть мені, що трапилося, і негайно! – вимагав гучний, владний голос.

Хлопчик поглянув поміж кусками мила і впізнав високого юнака в білій туніці, управителя миловарні.

Він йшов за герцогом.

Хлопчик знав і герцога.

Герцог інколи відвідував миловарню, він був огрядний, як ведмідь. Його волосся виділялося, бо було чорнющим, і він одягався в золото і яскраві кольори. Він був веселим і надто шумним.

Деколи він приходив і співав пісень, змушуючи матерів танцювати з ним.

Вони погоджувалися, всі кружляли й кружляли, в той час, як інші плескали в долоні, але в його очах завжди був такий страх, немов він дивився на гадюк.

-- Погані справи, сеньйоре. Дві сестри втекли. Мої люди їх переслідували, вони залізли в хащі, куди ніхто ніколи не ходить, хіба що щоб підвісити злочинців у клітці. Мушу сказати, мої солдати повели себе як телепні. Двоє загинули, а також одна з жінок.

-- А інша?

-- Накивала п‘ятами.

-- Знайдіть її!

-- Здається, Ви мене не зрозуміли, сеньйоре. Коли я кажу “накивала п‘ятами”, це тому, що я особисто йшов по її сліду, як тільки мене попередили про цю витівку. Скільки разів я упускав втікачку за роки моєї для Вас служби?

-- Жодного.

--От я й кажу. Якщо я досі не знайшов її, то її вже не знайти.

Якусь мить герцог мовчав, хлопчик чекав.

-- Мені ця справа зараз зовсім не потрібна, я хочу помиритися з Церквою. Якщо та жінка розповість про існування цієї… миловарні, Рим мені ніколи не пробачить. Продовжуйте шукати її. А що ми скажемо тим часом?

-- В лісі ми знайшли хлопчика. Того, що зник кілька місяців тому, і ми вважали, що він втік або загинув.

-- І він вижив? Цікаво, -- сказав герцог.

-- Так, він у нас. Гадаю, це той дикий хлопчик, про якого з таким страхом розповідали лісоруби. Ми можемо звинуватити його в тому, що він вбив двох моїх людей і жінку, всі в це повірять, але спочатку я волів обговорити це з Вами. Хлопчик – син Мод, наймолодшої з них.

-- Отже, Ви мене не повністю розчарували. Дуже добре, що Ви його спіймали, хтось повинен заплатити за цей хаос. Де хлопчик?

-- Тут, зараз Вам покажу, -- сказав високий.

Але юнак шукав і не знайшов хлопчика. Вже довший час його було марно шукати.

В нього був час позбутися мотузки, в нього був час вилізти ззаду піраміди, в нього був час прослизнути серед запасів мила і втекти на подвір‘я.

Проте він не посмів вийти з миловарні, надто багато людей герцога зі своїми кіньми чекало біля воріт.

Тож хлопчик піднявся по розгойданій драбині, яку він сам так часто ремонтував, і виліз на горище, яке слугувало коморою, де матері зберігали від мишей пшеницю і ячмінь.

Внизу почулася лайка, але він вже був у безпеці на одній з балок.

Хлопчик важив так мало, що жодна дошка навіть не заскрипіла, коли він накинувся на один з мішків з пшеницею і почав жувати зерно. Не хліб, звісно, але для нього справжня благодать.

Хлопчик сів, вперше за чотири місяці відчуваючи, що він повернувся додому, що в цій комірчині він не буде тремтіти від нічної вологи, що сюди не залізуть вовки, хоча ведмедя, який верещав у нього під ногами, йому теж було дуже лячно.

І тоді, несподівано, він побачив її.

Одна з його матерів з‘явилася в лазі на горище, вона розсіяно лізла за мішком з каштанами на вечерю. Вона не сподівалася зустріти те, що зустріла.

-- Це ти, це дійсно ти, чи це з‘ява? – прошепотіла Мод, дрібна і рум‘яна.

-- Це я, мамо, -- вигукнув хлопчик, майже закричав, і забув про все, про все.

Він побіг, щоб притулитися до неї, й ледь не втратив рівновагу.

-- Мамо, в мене все гаразд! Я залишив у лісі багато букетів для мила, але ми можемо повернутися і знайти їх. І в мене є лій, я нічого не забув, я й далі допомагатиму Вам, тільки більше не забувайте мене в лісі, будь ласка…

-- Хлопчику, ти живий? – перервала вона його, все ще пошепки. – Як так може бути, ти такий маленький і вижив?

-- Я вже виріс, -- знизав він плечима, вдаючи гідність, якої не відчував. Так насправді, йому було страшно, він хотів тільки, щоб мати знов не вигнала його.

Мати, сама лишень дівчинка, не знала, що робити. Але згадала, що в миловарні знаходиться Трубадур і в неї підігнулися коліна.

-- Тобі потрібно втікати звідси.

-- Ні, це мій дім, тут моїх п‘ять матерів.

-- Вже немає п‘ятьох матерів, синку. Залишились тільки Елоїза, Сібілла та я. Дві інших втекли, але Ґізелу вбили.

-- А Цецилія?

-- Сподіваюся, що в безпеці. Якщо коротко, вона далеко, дуже далеко, де її ніколи не зможуть знайти, ні герцог, ні його люди. Ми роками готували цю втечу.

Хлопчик дивився на неї понуро, його повернення додому зовсім не було схоже на те, що він уявляв собі щоночі, у своєму гнізді з гілок поряд з річкою.

-- Отже, ви збиралися залишити мене в лісі й втекти з миловарні?

-- Мій солоденький… -- сказала дівчина і погладила його кучеряву шевелюру. Хлопчикові стало соромно, він знав, що схожий на маленьку волоцюгу. – Ми залишили тебе в лісі, бо дуже любимо. Це не місце для тебе. Інші сестри мали таких як ти хлопчиків й дівчаток і ми не хочемо, щоб ти повторив нашу долю.

-- Я підслухав управителя і герцога. Вони сказали… сказали, що Ви моя мати, а не всі п‘ять, як ви завжди твердили, -- зібравши всю мужність, відважився він сказати.

Мод поцілувала його брудне чоло. Вона роками мовчала про свій брудний секрет, яке полегшення нарешті могти признатися.

-- Так, маленький. Я тебе народила, хоча всі ми тебе годували грудьми і всі тебе виховували. Ми так завжди робили, сестри по нещастю, ми піклувалися іншими дітьми, що народилися від нас і загинули, хоча ти цього й не пам‘ятаєш. Наше життя дуже крихке, і будь-яка з нас може померти або зникнути з примхи герцога або його людей. Це погане місце, щоб виховувати дітей.

-- Чому? Мені подобається виготовляти мило.

-- Знаю, знаю… але ми не тільки виготовляємо мило.

-- Так, вночі за вами приходять солдати та інші чоловіки й ви разом молитеся в кімнатах. Я це знаю.

Дівчина поглянула на нього з безмежним смутком.

-- Так, маленький. Молимося, але коли ми мол…

В цю мить пролунав оглушливий голос герцога:

-- Я не буду чекати всю ніч!

Дівчина стиснула губи.

-- Вже йду, сеньйоре! – вигукнула, а тоді поцілувала хлопчика в чоло. – Слухай, маленький. Сьогодні ти не зможеш втекти, боюся, що за нами почнуть пильнувати, тобі доведеться залишитися тут, переховуватися вдень і вночі. Я буду приносити тобі поїсти, але нікому не розкажу, що ти живий, навіть Сібіллі та Елоїзі, щоб не поставити їх під загрозу. Не шуми; ти впізнаєш мої кроки, якщо підіймаюся не я, заховайся в цьому мішку і сиди тихенько.

Хлопчик послухався, з посмішкою на все обличчя.

Він так і знав. Мод, найбільш ласкава і ніжна, найтихіша, найдрібніша, як і він, була його мамою. І вона поцілувала його в чоло. Погладила його заплутане волосся. Що йому якийсь ведмідь і всі небезпеки світу.

Він знов був вдома.

Швидко минали місяці, перетворюючись в роки.

З мішків хлопчик зробив собі спальню, з купи зерна комірчину, а з балок домівку.

Коли мати подавала умовний сигнал, він злізав з горища, решту дня проводив на балках, невидимий для світу пари й запахів, що розгортався в кількох метрах під ним.

Він звик слухати управителя миловарні, худорлявого юнака, що вголос читав важенні томи в своїй комірчині.

Через шпарину між двома дошками хлопчик вслуховувався в описи кохання Овідія, пейзажів степів, змальованих в IV книзі Геродота, і вражений вислуховував описи племен, які Тацит зустрів у Германії.

Також він навчився читати десятки молитов, бо юнак був відданий не тільки герцогу, а й Богу, і здавалося, що його душу терзали тисячі докорів.

Хлопчик відкрив, що в його голові залишаються слова і він почав їх любити, але числа він теж любив, а числа любили його, вони були передбачуваними й надійними, не те що плин його життя.

До того ж він навчився торгуватися з продавцями олії. Навчився складати щотижневий бухгалтерський звіт, бо герцог був дуже скрупульозний з грішми й кожного разу, коли прибував, вимагав показати рахунки. Навчився влагоджувати справи з мельниками і багатовікові суперечки між сусідами за межу земельних ділянок.

І все це пристало до хлопчика, який був настільки вдячний, що живий і за любов матері, що кожна хвилина, яку він крав у дня, перебуваючи з нею, була чудом, яким він дорожив протягом довгих днів її відсутності.

Хлопчикові здавалося, що в нього є все.

Але життя дає і життя забирає, рокам, проведеним в підвішеному стані, не судилося тривати вічно.

Хто б міг сказати хлопчикові – хоча його вже давно було важко назвати “хлопчиком” – що несподівана поява сина герцога Аквітанії однієї вітряної квітневої ночі прожене його з маленького раю і перетворить в одну з найбільш унікальних людей християнського світу.

10 Аквітанські коти

ЕЛЕОНОРА

Бордо, 1137

Вийти заміж за спадкоємця твого найбільшого ворога одна справа: існує ненависть, плани помсти, які потрібно виконати, не дивлячись на непередбачувані обставини, радісна боротьба…

Коли на твоєму весіллі цей син вирішує смертельно ненавидіти тебе, все кардинально змінюється.

Проте саме так почалася історія нашої ненависті, кохання, ненависті й кохання, яка тривала кілька десятиліть нашого життя. Хоча, якщо йдеться про Людовика і мене, то ми не вміли і не хотіли діяти інакше.

Моя сестра Аліса, на рік молодша, залізла до мене в карету перед собором Сан-Андреса до того, як я встигла вийти.

-- Ліє, я все підготувала. Біля річки на нас чекає човен. Звідти ми втечемо на південь, -- сказала вона тріумфально, з прилиплим від поту до чола волоссям.

Її вінок з квітів був погано сплетений, а груба темна коса, як завжди, розпатлана.

-- Про що ти говориш? – пробурмотіла я. – Вся Франція і Аквітанія чекають на мене.

-- Ще не пізно. Ти не мусиш виходити заміж за Капетинга, -- наполягала вона.

Аліса була нестримною, але ще дитиною, і впертішою навіть за мене. Через її фантастичні плани ми завжди потрапляли в неприємності, так було відколи ми разом бавилися в колисці.

-- Це не так, Алісо, вже пізно. Я не відступлю після всього, що зробила.

-- Але ти не хочеш виходити заміж…

-- Алісо, -- перервала я її з твердою посмішкою. – Моя дорогенька Алісо, після смерті батька все змінилося. Нам доведеться змиритися з цим і то швидко. Тепер я буду заміжньою жінкою і вся Аквітанія залежатиме від мене. Тобі теж потрібно подорослішати, жодних втеч, наш народ потребує, щоб ми були на місці, щоб ми були сильними. Сьогодні ти будеш моїми очима й вухами так, як нас вчили Адамар і Астролябіо. Вже вся моя свита в соборі?

Сестра поправила вінок, намагаючись бути схожою на інших фрейлін. Але вона не була такою, як вони, і це було моєю найсолодшою таємницею.

-- Дядько Гуго очолив кортеж з наших баронів. З‘явилися майже всі, але деякі не приїхали, особливо гасконці. І до речі, старий Астролябіо зібрав свої манатки й з ніким не попрощався, він був надто вірним батькові й дуже сентиментальним, думаю, не зміг пережити біль від втрати вас обох за такий короткий час. Після смерті батька, він і Серкамон були безутішними, не розраховуйте на нього.

Говіркий Серкамон, батьків трубадур, скомпонував на його похорони зворушливий плач, але не зміг заспівати його під час церемонії.

Закінчувалася ціла епоха, аквітанський двір, в якому я виросла, зникав у мене на очах.

… а майбутнє чекало на мене в цих прекрасних стінах і цього задушливого ранку; я вийшла з карети, вислухала привітальні вигуки галасливих аквітанців, що чекали, щоб попрощатися зі своєю герцогинею шумною гулянкою, і приготувалася до знайомства зі своїм майбутнім чоловіком. Коли я побачила, як спадкоємець короля Франції заходить в храм і дрібний Сюжер направляє його поміж лавочок до головного вівтаря, то пережила перший переляк з багатьох, що чекали на мене.

Вони утворювали дивну пару. Сюжер сягав моєму нареченому до пояса і спирав руку йому на ремені. В дрібного ченця не залишалося жодного волоска на його схожій на диню голові і в нього були вирячкуваті, як в жаби очі. Він був одягнений в зелену ризу вишиту тисячею кольорів. Вона не дуже пасувала строгому бенедиктинцю, але він був сином селян, що все своє життя орали поля навколо Сен-Дені, а тепер виховував королів, то як не пробачити певну розкіш, якщо церемонія надавала йому гарний привід.

Молодий король з‘явився з пурпурною накидкою, що вкривала його голову; як повідомили мої агенти, аквітанські коти, він виріс за один сезон, перетворився з дитини в кремезного юнака за такий самий час, за який зелена пшениця в Оверні перетворюється в білу, готову до збору.

Гадаю, зараз саме час, щоб розповісти про аквітанських котів.

Вони важливі в цій історії. Пізніше самі побачите.

Почну з того, що в усьому християнському світі біля багаття розповідали байки про існування аквітанських котів, мало хто в них вірив, і саме в цьому полягала наша сила. Їхнє найбільше достоїнство було в тому, що вони існували тільки в цих легендах, як король Артур в бретонців чи велетень Ізоре у франків.

Їх відбирали, коли вони починали повзати, і вони були набагато більше, ніж шпигунами герцогів Аквітанії. Навчених спостерігати, підстерігати і красти, хлопчиків і дівчаток шульг обирали серед безшумних, непримітних і кмітливих у важких ситуаціях.

Нібито щоб пристосувати мою майбутню домівку до моїх вподобань, за кілька тижнів до цього я відправила до палацу де Сіте в Парижі ціле військо конюхів, чашників і кухарок. Серед них, багацько аквітанських котів.

Найбільш цінна, сама Адамар, обізнана в пуатвинських супах, а також в лікувальних травах і не лікувальних теж, проникла на кухню, душу кожного замку, де варилися всі пліткарі. З життєрадісним обличчям матрони вона здавалася настільки безневинною, що зрештою всі розповідали їй про свої турботи й гріхи. Вона першою прислала мені свій звіт. Не надто заспокійливий звіт про Товстого короля.

Так насправді Адамар була сестрою-байстрючкою моєї бабусі по батьковій лінії Філіппи, тіньового матріарха аквітанських котів. Від мого народження її призначили моєю нянькою, і вона завжди була для мене кращою матір‘ю, ніж рідна мати, кращою бабусею, ніж рідна бабуся.

Жодного похмурого жесту, якими звикла обдаровувати мене мати, тієї вічно невдоволеної гримаси, коли вона мене бачила, того вічного відчуття образи від самої моєї присутності.

Я відразу зрозуміла, що пошук материнської любові був заздалегідь програною війною. Вона вирішила, що не любитиме мене ще від мого зачаття, навіть не давши мені шансу спочатку пізнавши мене. Я народилася з лона свого найлютішого ворога, проте мені пощастило з дитинства мати таких союзників, як батько, Рай і добра Адамар.

Вони знали, що немовля не зможе захистити себе, тому вже з раннього дитинства намагалися забезпечити мене необхідними для цього вміннями. Можливо вони відчували, що невдовзі я залишуся сама на передовій лінії. Їхній оскаженілий захист розчинив щоденну шкоду від ненависті, яку випромінювала моя мати. Я зростала звична до перехресного вогню між двома родами і це мене загартувало в боях.

Дуже швидко я зрозуміла, що будь-яка життєва ситуація зводиться саме до цього: боротьбу за ресурси. А я завжди була цінним ресурсом, ще з колиски.

Кимось, кого потрібно викачати, кого потрібно захопити, кого потрібно пограбувати, в кого потрібно вкрасти все, щоб заволодіти тим, чого вони так сильно прагнули.

Багатства, влада, управління велетенською територією. Все, що я отримала виключно по праву народження, впродовж всього життя буде моїм найбільшим випробуванням, моєю найбільшою загрозою, моїм особистим прокляттям.

Ніхто мені цього не дарує.

Ніхто не відчує найменшого жалю, відбираючи це все від мене.

І прямо тут, переді мною, зібралися всі: союзники і вороги. Свої та чужі.

Мій дядько по матері, Гуго де Шательро, люб’язний і методичний. Мій конетабль, Сальдеброль, і решта моїх васалів: Молеон, Лузіньян, Вентадорн..

Бракувало Раймундо де Пуатьє, кричуща відсутність. Бракувало Рая.

Але якби він був присутнім, то можливо, мені б не вистачило сил наблизитися до батькового вірного ленника Жоффруа де Ле-Лору, архієпископа Бордо, що чекав поряд зі мною перед вівтарем, прикрашеним свіжозрізаними гілками чебрецю. Згідно з нашими поганськими традиціями – від яких навіть Свята Мати Католицька церква не змогла очистити наші душі – він приносив тривале кохання і витримку у важкі часи. Я наказала додати яскравих квіточок чорної бузини, яка заспокоювала душі мертвих, бо хотіла, щоб в цей день дідусь, батько і всі мої предки дали мені спокій.

Капето зупинився перед мною, випроставши широкі плечі, з довгим і світлим волоссям, яке я ненавиділа з восьми років. Сюжер потягнув за накидку, немов відкриваючи цінну занавіску. І я не могла нічого з собою зробити, посмішка, яку я розучувала напередодні, перетворилася в недовірливу гримасу.

“Як таке може бути…?”, встигла я подумати, не пам‘ятаю чи розлючена, чи збентежена, чи і те й те одночасно.

Молодий король був ілюстратором, який нещодавно висповідав мене, було неможливо спутати погляд золотих очей і гостру борідку. Звісно, французька борідка. Як я могла не звернути уваги на цю деталь у фальшивого сповідника? Я прийняла його за аквітанця через легкий акцент у окситанській мові. В Іль-де-Франсі не опускалися до вивчення нашої мови, а принаймні, так мені втовкмачували.

Король поглянув мені в очі, він точно знав, хто я така. На його обличчі не було здивування, тільки поважна урочистість. Він очікував на мою реакцію.

Але як реагувати, коли за мною спостерігала вся Аквітанія і п‘ятсот лицарів свити, якими Товстий король намагався мене залякати. Я виграла нашу першу битву, коли погодилася вийти заміж за його спадкоємця в Бордо; вся його когорта франтуватих васалів була тільки порожньою демонстрацією сили, що вже слабла перед мною.