53 Асамблея
ЕЛЕОНОРА
Антіохія, 1148
Людовик чекав на мене на одній з терас в наших розкішних покоях, під оливковим деревом. Здавалося, приголомшливі види на стіни з вежами його зовсім не вражали.
-- Нам потрібно приготуватися до асамблеї, -- сказала я, підійшовши до нього.
-- Я знаю, звідки ти повертаєшся. Взагалі-то, всі барони, що беруть участь в хрестовому поході, знають, звідки ти повертаєшся, -- відповів він з нахмуреним обличчям. – Минуло стільки років, а ти не позбулася своєї пристрасті переодягатися на березі річки.
Отже, за мною знов шпигує і контролює Галеран або його люди. За час його відсутності нічого не змінилося. Він з‘являвся в моєму житті й пропадав, але його загрозлива присутність ніколи повністю не зникала.
-- Не буду заперечувати. Я зустрічалася з дядьком. Минула купа часу відколи він залишив Аквітанію, в нас назбиралися тисячі невідкладних справ.
-- Злі язики так і кажуть.
Я глянула на нього з недовірою.
-- Ти ревнуєш? Ти король, ти понад пліткарями в тавернах.
-- Важко зберігати королівську гідність, коли всі барони кидають на мене глузливі погляди, для них я звичайний рогоносець. Я завжди волів не звертати уваги на історії, що розповідали про кохання між дядьком і небогою, але тепер це Галеран повідомляє про те, що бачив особисто. Галеран. Який ніколи не повторював чуток.
-- Ти змучений після довгої подорожі, й твоя слабість відчиняє двері перед плітками, ти віриш в чутки й дозволяєш їм виграти. А те що було між нами? З тієї довіри не залишилося нічого? Досить слова іншого чоловіка і ти починаєш сумніватися?
Вираз обличчя Людовика не змінився.
Я здалася, безсила. Я не могла боротися проти Галерана. Колись, дуже давно, я гадала, що так, що була хитрою і мала владу. Ця фата-моргана забрала два життя.
-- Тобі повинно бути досить мого слова, що між дядьком і мною нічого немає.
-- Коли ми познайомилися, в сповідальні, ти сказала мені, що твоє серце належить іншому. В глибині душі я завжди вважав, що тим іншим є твій дядько. Якщо твоє слово – це слово королеви, слово дружини, якщо між нами було хоч слово правди… скажи, скажи мені зараз, раз і назавжди: було щось між вами, дядьком і небогою? Ви займалися інцестом?
Я мовчала. Якщо ми не могли признати цього, коли були на самоті, то тим більше за цих обставин, в Святій Землі, обоє в шлюбі, оточені військом франків і моїх аквітанських баронів.
І Людовик здався: знаю, що він чекав на мою відповідь, знаю, що в його очах була надія на щирість, але він і гадки не мав, про що просить.
І там, під оливковим деревом, він востаннє відвів від мене свій погляд.
-- Я не можу дивитися на тебе. Ти завжди сяєш. Одягнена, гола. Уві сні й коли прокидаєшся. Знаєш, як важко бути темною планетою поряд з сонцем? Мене втомило твоє світло. Втомило, я виснажений. Відпочинемо тут кілька днів і вирушаємо в Єрусалим.
“Кілька днів?”, подумала я в розпачі.
-- Навіщо так поспішати? Ми щойно приїхали.
-- Наша мета – Єрусалим, нічого не змінилося. Бачиш цю чорну землю? – закричав він, показуючи невеличкий шкіряний мішечок. – Це зі Спаленого Вітрі. Моя душа потребує, щоб я поховав цю жменю землі в Єрусалимі. З роками цей тягар не став легшим. Навпаки, він гнітить мене щораз більше.
Я збиралася відповісти, але в цю мить в нас за спиною відкашлялася одна з дам Рая, хтозна скільки часу вона там була.
-- Наш принц очікує Вас на асамблеї, Ваші Величності, -- сказала вона окситанською мовою.
-- Передайте йому, що ми зараз будемо, -- відповіла я.
Не промовивши й слова, я пішла відповідно одягнутися. Вже в коридорі, ми йшли за нею, зберігаючи поміж нас напружену тишу.
Інцест, як він смів говорити про інцест? Наші відносини з Раєм були чимось значно більшим, це не був брудний акт інцесту.
Коли ми зайшли в салон, я побачила, що Рай вирядився і сяяв у всій своїй красі, схожий на батька, яким я його пам‘ятала. Він відчув наш настрій з одного погляду, і не дивлячись на це посміхнувся нам.
Посеред столу була розкладена велика мапа регіону. Жестом він вказав, що ми можемо сісти навколо, поруч з баронами з Ради. Наші найвидатніші васали вже прибули й очікувально дивилися на нас. Без подальших зволікань зібрання почалося.
-- Боюся, на сьогоднішній асамблеї нас всіх підганяє час, -- сказав Рай. – До нас прибули емісари стривожені останніми просуваннями Нур ад-Діна. Ми повинні негайно взяти Алеппо і Хаму, інакше безпека Антіохії буде під загрозою і я не зможу захистити фортецю.
Людовик сів і уважно слухав.
-- “Повинні взяти”? – запитав. – Шановний принце, наша мета – Єрусалим і туди ми й направимося. Ми вдячні за Вашу гостинність і любов, з якою Ви зустріли мою дружину, Вашу небогу, але королева-вдова Мелісенда квапить мене в своїх повідомленнях, щоб я негайно зустрівся з Германським імператором, Конрадом, в Акко.
-- Ви не зрозуміли, любий небожу: якщо впаде Антіохія, впадуть всі Святі Місця відвойовані хрестовими походами. Всі оті стражденні десятиліття підуть на марне. Єрусалиму зараз нічого не загрожує, але це зміниться, якщо нам не вдасться зупинити наступ Нур ад-Діна.
-- Я не виставлю своїх хрестоносців на непередбачену битву, вони змучені подорожжю. Наша мета, як я вже казав, якомога раніше прибути в Єрусалим, -- повторив категорично Людовик.
-- Я потребую Вашого війська, франків, аквітанців, германців, і Нур ад-Дін це знає, -- наполягав Рай.
-- Не розраховуйте на нас, дядьку. Ми відпочинемо не довше, ніж необхідно і якомога швидше продовжимо паломництво.
Але втрутилася я:
-- Можете розраховувати на аквітанських баронів. Як герцогиня Аквітанська, ми залишаємося.
Всі повернулися до мене. Дехто здивовано, мої радісно. Інші, як Галеран, з чимось схожим на ненависть.
Людовик встав, а Людовик ніколи не вставав на засіданнях своєї Ради.
-- А я, як король Франції та Ваш чоловік, наказую Вам вирушити зі мною, Вам і вашому війську, бо під час шлюбу Ви присягали слухатися мене.
-- Під час шлюбу я віддала Вам свою каблучку і своє тіло, більше нічого. Ви герцог-консорт Аквітанський, це означає, що Ви будете управляти Аквітанією, якщо я не зможу, а зараз це не так. І ще щодо шлюбу, може настав час сказати, що наш шлюб недійсний, бо порушує заборони канонічного права.
-- Елеоноро, може Вам краще обговорити це віч-на-віч… -- зупинив мене Рай.
Мені набридло, набридло бути єдиною жертвою чуток, набридло, що закони обмежують тільки мене, набридло, що ціле десятиліття я не приймала рішень. Мій час ніяк не приходив, доведеться самій брати кожну крихту влади.
--Це не конфіденційна розмова. Будьмо щирими, все, що має відношення до герцогині Аквітанської не може бути конфіденційним, -- сказала я, теж встаючи й вперше дивлячись у вічі всім баронам, франкським і аквітанським. – Моя прабабуся Одеарда Бургундська була онукою Роберта Побожного, предка мого чоловіка. Це робить нас родичами дев‘ятого ступеня згідно з цивільним правом, але згідно з канонічним правом Католицької Церкви – це четвертий ступінь.
Людовик споглядав на мене з безмежним жалем. Я теж відчувала до себе жаль, і ледь не зірвалася, але я щойно зробила крок і щойно змирилася: все, що відбувалося в моєму житті було публічним. Завжди у всіх перед очима, завжди у всіх на язику. Кожне слово, кожен вчинок мали свої наслідки.
-- Гаразд, я закриваю асамблею. Завтра ми продовжимо у вузькому колі, -- втрутився Рай похмурим тоном.
І всі, один за одним, з Людовиком включно, почали залишати, окутані напруженою тишею, велетенський і розкішний салон.
Я завмерла мовчазна, на ногах, дивлячись в бік величезних вікон і терас з висячими рослинами.
Сам Рай зачинив двері в нього за спиною.
-- Що це в біса було? Звинувачення в інцесті, короля Франції, в моїй присутності?
Я тільки дивилася на нього здалека, не наближаючись.
-- Чутки повернулися, -- повідомила я. – Нас бачили й використають це проти нас. Я їх випередила, напала першою. Вони могли знищити нас, якби захотіли.
-- Чутки нас ніколи не полишали, а ми вижили, мало того, ми сміялися з них.
-- Мені було тринадцять, а тобі двадцять один. Тепер я королева-консорт Франції, а ти принц Антіохський. Тепер все має значення.
-- Добре обдумай свій наступний крок. Ще жодна королева не добивалася визнання свого шлюбу недійсним. Завжди чоловіки анулювали шлюб посилаючись на кровну спорідненість.
-- До цього часу, так. Знаю. Я була б першою. Але я розумію, наскільки серйозна ситуація тут, в Святій Землі. І бачу, що ти збудував тут Аквітанію, в цьому віддаленому куточку світу. Скажи мені, як командувач своїх сил, мої васали можуть забезпечити різницю між загибеллю від турків і збереженням наших Святих Місць?
-- Цілком очевидно, що йти в бій тільки з моїм військом – самогубство. Звісно, що твої аквітанці становили б відчутну різницю. Але ціна за це – корона Франції, сама бачиш. Ти готова її заплатити?
Мені не потрібно було думати над відповіддю, я знала її вже давно.
-- Я не можу втратити щось, чого ніколи не мала.
Рай кивнув.
-- Я знаю, про що тебе прошу, Елеоноро.
-- Я знаю, про що ти мене просиш, Раю.
Якусь мить він мовчав.
-- Я розмовляв з одним зі своїх баронів, Гвідо. Його батько воював з моїм під час першого хрестового походу. Гвідо впізнав Галерана. Він розповів, що під час паломництва Галеран був вірним псом Трубадура, але судячи з усього, мій батько, вірний собі, зрадив його. Каже, що ніхто не знав, що з ним відбувалося, поки він не повернувся в Святу Землю, про нього нічого не було відомо. Більше він не зміг нічого розказати, але я все виясню і відправлю тобі звіт з якимось котом.
Я наблизилася до нього перш ніж він знов заговорив.
-- Будь обережним, дуже обережним. Колись, якщо зможу, я розповім тобі про Галерана все, чого не могла розповісти.
-- Я маю ще дещо для тебе, -- сказав він і простягнув мені маленьку шкіряну книжечку.
-- Астролябіо був дуже замкненим, але я його добре знав, на цих сторінках він щодень робив свої записи. Може тобі вдасться щось вияснити.
Я взяла книжку, вона була розміром з мою долоню. Коли я відкрила її, то насупила чоло.
-- Зашифрована.
-- Так, тепер Адамар тобі не допоможе, можливо, ти ніколи не зможеш її розшифрувати, мені не вдалося. Але тобі якось вдасться. Тобі завжди вдається. Хай щастить моя люба, моя кохана небого.
Я заховала книжечку в кишені сукні й ми попрощалися. Я направилася в свої покої, хоча мене здивувало, що в коридорах палацу я нікого не зустріла.
Я подумала чи не вернутися, коли побачила порізані гобелени й перевернуті крісла.
Він не дав мені часу і я знала, занадто пізно, хто був у мене за спиною, хто приставив мені кинджал до шиї та хто вдарив мене по голові.
54 Дзвони б‘ють
ЕЛЕОНОРА
Сицилія, 1149
Це були непевні місяці, як корабель, на якому того світлого ранку я нарешті причалила в порту. Лють і безсилля, що Галеран силою вирвав мене з Антіохії, відразу змінилися поважнішими проблемами.
Я прокинулася в смердючому трюмі з руками зв‘язаними за спиною. Видно пролилося трохи згірклого вина, в темряві я нічого не бачила. Аж поки не почула через дерев‘яну палубу явний грюкіт боротьби.
По приглушених криках я нарахувала п‘ять чоловік, гадаю, дехто з них загинув. Відчинився люк і мене виявила пара солдатів, ще ніколи я не почувалася такою вразливою і беззахисною. Зі зв‘язаними мотузкою зап‘ястками й хустинкою в роті, я могла тільки брикатися, коли вони схопили мене удвох і перенесли на свій корабель. Це були візантійці, і якщо вони взнають хто я, то отримають чудовий козир для переговорів.
Дні й ночі змінювалися в іншому, такому ж вологому і смердючому трюмі. Ув‘язнення притупило мої почуття, я розмовляла сама з собою, щоб не забути слова і ким я колись була. Тепер, коли всі мої плани на майбутнє були порушені, мені залишалося тільки спостерігати крізь щілини ворожого корабля, як минають світанки й сутінки.
Кожного разу, коли один з моїх тюремників спускався з сухою рибою і горнятком води, я повторювала одні й ті самі слова на всіх мовах, якими володіла:
-- Дзеркало, будь ласка.
Мабуть, вони розуміли, бо сміялися з мене, і не дивлячись на те, що вони ігнорували мене, я кожен день повторювала свою вимогу:
-- Дзеркало, будь ласка.
Мені його так і не дали, але всі мої думки було тільки про одне: захований у кишені в складках моєї важкої сукні записник Астролябіо. Ця одержимість стала моїм якорем у морі непевності. “Дзеркало, будь ласка”.
Врятували мене сицилійці, нормандський король Рожер II Сицилійський наказав шукати мене і п‘ять парусників прочісували море, аж поки не знайшли. Він чекав на мене в Полензі.
Вперше в житті я спіткнулася, ступивши на тверду землю, настільки звикла до постійної хитавиці в морі. Й відчула слабість в тілі, я, яка ніколи не хворіла, і яка витримала всі труднощі паломництва, незважаючи на нещадно довгі поїздки верхи, пилові бурі й снігові завірюхи.
Якийсь чоловік з бородою з косичками услужливо підхопив мене під руку, по його свиті я дійшла висновку, що це сам король Рожер II.
-- Королево Елеоноро, боюся, Ви пережили надто багато мук, -- сказав він зі стурбованим поглядом.
-- Сподіваюся, що вони нарешті закінчилися, -- спромоглася я сказати з легенькою посмішкою. – Я завдячую Вам життя, Ви врятували мене від візантійців.
-- Це Ваш чоловік, з яким я уклав союз, перевернув море і землю, щоб знайти Вас. Я виділив кораблі. В обмін він дав нам військо, ми будемо битися в Дамаску.
Дамаск? Отже, з Едесою нічого не вийшло. Нічого не вийшло зі стратегією, яку Людовик так розпачливо захищав.
-- Мій чоловік мене чекає?
-- Він в палаці, з нетерпінням очікує Вас, -- сказав він обережно. – Правду кажучи, я ще не зустрічав чоловіка, щоб так переживав за своєю дружиною. А в королівських шлюбах це взагалі дивина.
Я не знала, що про це думати, про нашу останню розмову в Антіохії. Чи наказав він Галерану викрасти мене? Цей сумнів крутився в моїй голові, аж поки не вимучив мене всю, але чіткої відповіді я так і не знайшла.
Король – мій рятівник, дивився на мене, як на дитину, якій не поспішають повідомляти погані новини. Він щось замовчував, щось, що ще не настав час розповідати. Я читала це на стриманих обличчях його свити, в його манері дивитися на мене, немов я була прекрасним мисливським трофеєм, якому залишилися лічені години життя, але наразі ніхто не наважувався говорити.
Людовик чекав на мене у маленькому приватному салоні. Коли він побачив мене, то здавалося хотів підійти, але потім передумав і залишився на місці, поряд з колоною, що виходила у внутрішній двір. Ми подякували королю Рожеру добрим словом за гостинність і почекали поки нас залишать наодинці.
-- Не знаю, що тобі й сказати, сотні разів я уявляв собі нашу зустріч, але досі не можу знайти відповідних слів, -- сказав він нарешті, його поведінка до мене вже не була такою самою.
-- Я теж не знаю, як дивитися на тебе, поки не довідаюся, що трапилося в Антіохії. Це ти наказав Галерану викрасти мене?
-- Господи, ні! Я наказав покликати тебе, щоб втовкмачити тобі трохи розуму після тієї нещасної асамблеї, і я дійсно віддав наказ війську франків вирушати тієї ж ночі, ми так і зробили, але я гадав, що ти на іншому кораблі, що ти змирилася з таким рішенням. Я не знав, що Галеран застосував до тебе силу, аж поки ти не розповіла це капітанові сицилійського корабля, що врятував тебе.
-- Змирилася? Я виглядала на таку, що змириться? Я хотіла, щоб мої аквітанські барони билися зі своїми антіохськими братами проти Нур ад-Діна. Я підтримала пропозицію дядька і продовжую підтримувати її. Що з ним? Я ще встигну приєднатися до битви?
Людовик поглянув на мене з безмежним сумом.
-- Я наполіг, що сам повідомлю тобі цю новину, і наскільки бачу, король Рожер дотримав слова.
-- Яку новину, якого слова?
-- Елеоноро…
Тоді він все-таки підійшов до мене, з таким же співчутливим поглядом, як у всіх інших, з ким я перетнулася того ранку, який мені ніколи не забути.
Вдалині пролунав гул дзвонів; не знаю чому, в якусь мить прозорливості, я подумала, що вони б‘ють за мертвим.
Тоді я з жахом зрозуміла.
-- Ні… скажи, що це неправда, -- промовила я і відсунулася від нього. Я вже не хотіла дивитися на нього, не хотіла більше ніколи бачити його. Це все вже давно було зайвим.
-- Елеоноро… Твій дядько Раймундо Антіохський загинув в бою з Нур ад-Діном під Інабом. Я не стану приховувати від тебе подробиці, знаю, що ти захочеш знати все. Вони поглумилися над ним, його голову відправили Багдадському халіфові й виставили на стіні міста, у всіх на очах.
55 Густий туман
ЕЛЕОНОРА
Сицилія, 1149
Про дні чи тижні, що минали, в мене доволі невиразні спогади. Мені розповідали, що повернення довелося відкласти, бо королева Франції захворіла вперше у своєму житті. Король Рожер II гостював нас у палаці, але цього я теж не пам‘ятаю, в такому кататонічному стані я перебувала.
Я лежала в ліжку, нездатна вийти з розпливчастого туману, що мене оточував, настільки важким було моє тіло. Я, яка не могла зрозуміти втому, яку виказував Людовик після поїздок верхи, яка не знала, що таке біль зубів чи важка вагітність. В мене боліли кістки й щелепа, мене болів кожен удар серця і кожен подих, мене охопила байдужість.
Тільки тверда і дуже гаряча рука не дала мені загубитися в тому лімбі, яке так манило мене. Кажуть, що це мій чоловік, Людовик, наказав поставити крісло поряд з моїм ліжком і не зрушився звідти, поки тривала моя дуель. Він їв там і спав там, постійно тримаючи мене за руку, вдень і вночі, так сильно йому залежало. І мені теж залежало.
-- Наша донька чекає на тебе в Парижі, повернися заради неї. І твоя сестра теж, ти не можеш залишити їх самих, -- повторював він, але коли його голос доходив до моєї внутрішньої цитаделі, то ставав нерозбірливим. Звуками, що залишали мене байдужою.
Мені часто снилися Адамар і Рай. Вони були злі на мене, кричали, щоб я поверталася, помстилася за них, я відверталася до них спиною і продовжувала безцільно блукати в тумані.
-- Елеоноро, нам потрібно вирушати. Вже кілька тижнів все військо очікує на повернення до Франції, ми не можемо більше затримуватися. Я наказав, щоб вони вирушали в зворотну путь, але рано чи пізно нам теж доведеться повернутися. Другий хрестовий похід зазнав невдачі, нам залишається тільки повернутися в Париж і знов почати правити. Сюжер квапить мене, щоб ми поверталися, він дуже переживає за тебе. Але я не змушуватиму тебе силою, як це зробив Галеран, хочу, щоб ти дала мені свій дозвіл на повернення. Ти майже не їси, ти надто немічна, якщо необхідно, ми будемо робити короткі переїзди, але нам потрібно негайно повертатися. Елеоноро, не знаю, чи ти мене чуєш, але мені потрібен якийсь сигнал, що ти згодна вирушати в дорогу, -- наполягав він.
Інколи я відкривала очі, але нічого не бачила. Інколи закривала очі на оточуючий мене світ, байдужа до всього. Проте, одного дня, не знаю на світанку чи під вечір, щось змусило мене повернутися.
А повернули мене звуки.
56 Тускулум
ЕЛЕОНОРА
Сицилія, 1149
Людовик вислуховував посланця поряд з дверима в мої покої. Я чітко почула повідомлення:
-- Ваша Величносте, перші хрестоносці вже прибувають в Париж і повертаються до своїх справ. Ви просили повідомити Вас, якщо ми довідаємося щось про Тьєрі де Галерана.
-- І…?
-- Він поселився в своїх колишніх покоях в палаці на Сіте. І знов очолив королівську охорону, без Вашого наказу ми його не чіпали. Що нам робити?
-- Негайно відправте наказ арештувати його за викрадення королеви Франції.
-- Ні! – перебила я їх.
Обоє повернулися, приголомшені. Я піднялася на лікті, сама не пам‘ятаю як.
-- Ні, не арештовуйте його. Нехай продовжує командувати королівською охороною, -- сказала я з давно забутою силою.
Галеран в палаці поряд з моєю донькою Марією і Алісою. Ось що змусило мене вирватися з туману.
-- Я геть слаба, Людовику, але вирушаймо в дорогу, -- сказала я.
-- Впевнена? Твоє тіло кволе, а перед нами далека дорога.
-- Вирушаймо негайно, я хочу повернутися якомога швидше.
Він кивнув і почав роздавати накази. Наступного дня ми вирушили на кораблі в Іль-де-Франс.
Але він мав рацію: не дивлячись на моє бажання якомога швидше прибути в Париж, нам доводилося робити зупинки, бо я потерпала від морської хвороби, як ніколи раніше. Блювота і нудота, я марніла з кожним днем. Мало хто був готовий поставити гроші, що я доїду живою до Франції.
-- Навіть святий отець стурбований станом твого здоров‘я, Елеоноро. А також, не буду приховувати від тебе ситуацію, твоєю погрозою попросити признати наш шлюб недійсним через кровну спорідненість. Римська Церква не бажає, щоб королі Франції розлучалися, кажуть, що в цьому питанні проявлять терпимість. Він запросив нас відпочити кілька днів у своїй резиденції в Тускулумі. Ми повинні прийняти запрошення, з багатьох причин.
Я покірно кивнула. Навіть я вважала це за потрібне, не дивлячись на моє бажання якомога швидше прибути в Париж.
-- Тільки одне невеличке прохання, Людовику.
-- Все, що завгодно.
-- Принеси дзеркало, маленьке, мені не потрібно великого.
Тієї ночі я витягнула зі скрині сукню, в якій мене викрали в Антіохії, і в її складках знайшла записник Астролябіо. В мене була купа часу, щоб проглянути свою внутрішню бібліотеку, щоб пригадати всі трактати по криптографії, за якими Адамар і сам Астролябіо навчали мене від дитинства. Я знайшла спосіб. Як усі аквітанські коти, Астролябіо був лівшею, і розробив своє власне письмо, справа наліво. Не дивлячись на його незграбний почерк, за допомогою простого дзеркальця я змогла прочитати в його відбитті слова на окситанській, написані Астролябіо впродовж останніх років.
Як би там не було, це була титанічна праця. Від його стислого і дрібного почерку в мене змучувалися очі, день за днем мене полишали сили. Море мене ослаблювало, через постійну блювоту в мене зник апетит, а брак апетиту виснажував мене.
Євгеній III мав славу жорстокого, але коли він прийшов у порт зустрічати нас, я побачила тільки приємного і турботливого чоловіка. Він прийняв мене немов стару знайому, а його слуги занесли мене до воза, який відвіз нас до Тускулума, бо в Римі Арнольд Брешіанський підняв повстання і папський престол перенесли в безпечніше місце.
Людовик, зі свого боку, випускав мою руку тільки для того, щоб займатися державними справами, які щораз більше вимагали його уваги.
На третій день в Тускулумі я знов лежала в чужому ліжку, коли серед сторінок записника Астролябіо нарешті знайшла те що хотіла:
“Цією смертельною таємницею я поділився тільки зі своїм послушником, якому цілковито довіряю”.
А коли я прочитала його ім‘я, то зрозуміла все. Все.
57 Сповідь
ЕЛЕОНОРА
Тускулум, 1149
-- Ваша Величносте, -- промовив знайомий голос. – Що з Вами трапилося?
Я підвела погляд і зустріла обличчя Сюжера. Вже давно я його не бачила, і єдине, що помітила, була тривога, з якою він спостерігав за мною.
-- Не приховуйте від мене правду, тільки не Ви. Погані в мене справи?
Людовик проковтнув слину і ледь посміхнувся. Я наказала йому привезти Сюжера з Парижа в Тускулум. В очікуванні на його приїзд, моє тіло знайшло сили там, де я не сподівалася.
-- Гаразд, я не буду ставитися до Вас як до дівчинки, бо Ви вже давно виросли, -- признав він. – Це правда, що за Вас хвилюються, хвилюються за життя королеви Франції. Ніхто не вірить, що Вам вистачить сил, щоб повернутися в Париж.
Я зітхнула, навіть це далося мені нелегко.
-- Любий Людовику, залиште мене наодинці з Сюжером. Знаю, що прошу у Вас багато, але у нас з ним поважна розмова, і це надовго.
Людовик втупив у мене свої золотисті очі так наче прощався зі мною.
-- Добре, -- погодився він і звернувся до свого радника. – але якщо її стан погіршиться, або вона ослабне, негайно мене повідомте. Коли це трапиться, я хочу бути поряд.
Ми залишилися на самоті і я нарешті заговорила:
-- Ви були учнем Астролябіо в Сен-Дені. Послушником Сюжеріо.
Я побачила здивування на його обличчі, а ще щось схоже на полегшення.
-- Але як Ви…?
-- І Ви єдина особа, яка вміє добути отруту, що вбила мого батька. Немає часу прикидатися, Сюжере. В мене немає часу.
-- Ви маєте рацію, -- сказав він нарешті, сідаючи на край мого ліжка. – Люба Елеоноро, Ви дійсно за крок від смерті. Я збирався розповісти Вам те, в чому зараз зізнаюся, в посмертному листі. Я гадав, що помру раніше від Вас, і мій план був нести на собі весь тягар вини, як я робив всі ці роки кожного разу, коли Вас бачив. Ви були моїм справедливим покаранням. Хай там що, мої страждання полегшувало те, що я мав змогу захищати Вас з тіні, як я робив це з Алісою і тепер з маленькою Марією.
-- Про що Ви говорите, любий Сюжере? Говоріть толком, я Вас не розумію.
З безмежною ніжністю Сюжер взяв мене за руку.
-- Скажу коротко, бо не впевнений чи Ви в стані вислухати все, що я повинен Вам розповісти, але Ви заслуговуєте знати правду. Переконаний, що Ваші пошуки надто дорого Вам обійшлися.
Я спантеличено поглянула на нього.
-- Що Ви знаєте про мої пошуки?
-- Знаю, що Ви вже десять років шукаєте вбивцю свого батька. Але ми не можемо почати звідти, потрібно починати спочатку. Може навіть з початку життя. Чи з імен, які дають новонародженим. Мій батько вирішив, гадаю, не надто задумуючись над своїм вибором, назвати мене Сюжеріо. Знаю, Вам це нічого не говорить, але для мене відкрився цілий світ, коли я довідався, що в мене є тато, що в мене є ім‘я… і що в мене є брат, Ваш батько. Він знав мене як Ріо.
Він замовк, можливо, щоб переконатися, що я зрозуміла.
-- Що Ви сказали?
-- Що Ви моя небога, люба Елеоноро. Я байстрюк дев‘ятого герцога Аквітанського, Вільгельма Трубадура.
58 Кривавий орел
ХЛОПЧИК
За кілька днів до вбивства герцога Аквітанського
Кінчиком ножа хлопчик зосереджено малював слід свого чобота на камені в келії. Це був знак паломника, що ледь вміщався серед знаків каменярів, які збудували цей невеличкий храм.
До прибуття в Компостелу залишалося кілька днів. Він стурбовано глянув на сонце, що вже прощалося на заході. Герцогська свита вирушила на полювання, але деякі з його людей вже розпалювали вогнище. Він виявив його неподалік, по диму, що здіймався за деревами.
Він відійшов на кілька кроків, щоб оцінити свою роботу, але темрява поглинула всі лінії і на стіні ледь виділялася форма його підошви.
Він вперто працював протягом довшого часу. Він хотів розповісти все матері, щоб вона побачила, що він став справжнім чоловіком і щоб після їхньої зустрічі вона могла відвідати ту саму келію і згадати про нього, що тут був її син.
Тільки коли він залишився цілковито задоволеним своєю роботою, то повернувся до свити герцога, якого він глибоко поважав за те, що той відносився по-батьківськи, ввічливо і справедливо до всіх своїх людей.
Він пішов навпомацки стежкою, що вела до вогнища, але за деревами почувся знайомий громоподібний голос, який ні з ким не спутаєш, самого герцога. Трохи поодаль від решти свити він балакав зі своєю правою рукою, Алехо, також чудовим співрозмовником, хоча й не з такими вишуканими манерами. Було звично прокидатися кожного ранку під звуки стусанів, які той давав по животах соньків, з кіньми він теж поводився не краще, часто заганяв їх, або залишав за кару без вівса.
-- Важко було, сеньйоре? Мені завжди було цікаво, -- говорив Алехо тоном людини, що випитує таємницю.
-- Експертом був Жоффруа Гарний, а цього методу він навчився від своїх нормандських побратимів по зброї. Перший герцог Нормандський, Ролло Пішохід, був справжнім жителем півночі, а його нащадки, нормани, продовжували застосовувати в тортурах “кривавого орла”. Потім вони прийняли християнство і Свята Мати Церква боролася з цим жорстоким безчинством.
Кривавий орел.
Хлопчик завмер на місці. Він був дуже допитливим, тому схилився за деревом. У всякому разі було так темно, а він був таким маленьким, що ніхто не зауважив би його присутності.
Він чув легенди про “кривавого орла”. Легенди, якими лякали боягузів, але цих двоє розмовляли про нього, як про щось справжнє.
Почулося легеньке покашлювання.
-- Правду кажучи, я цим не пишаюся, але під час наших останніх кампаній, граф Анжуйський брав мене з собою, і інколи, тільки інколи, коли після довгих годин бою ворог здавався, він втрачав людську подобу і жорстоко розправлявся з нещасними.
-- Говоріть відверто, любий герцогу. В чому саме полягала ця розправа?
-- Неприємне було видовище. Він клав в‘язня обличчям вниз і вміло та жорстоко витягував легені через спину. Під час катувань нещасний вмирав і здавалося, що в нього виростали криваві крила, звідси й назва. Звісно, доводилося розсікати ребра; так поступали нормандці.
Його права рука мовчав, навіть він був під враженням. Хлопчик був нездатний поворухнутися, він не міг повірити, що такий благородний чоловік, як герцог, брав участь в подібній дикості.
-- Це одна з причин, чому я шукаю прощення у паломництві, тепер Ви знаєте.
-- Ми всі розплачуємося за свої гріхи, -- промовив другий.
-- І матимемо нові, саме тому я Вас покликав. В кількох льє на північ знаходиться закритий жіночий монастир. Спаліть його, але спочатку виріжте всіх черниць. Зробіть це в день, коли ми прибудемо в Компостелу, візьміть з собою шість чоловік, цього буде достатньо. Потім ми відвідаємо монастир і виявимо, що його спалили, і що всі черниці мертві. Я розсерджуся і вимагатиму справедливості в єпископа Компостельського, Дієго Хельміреса. Він простак і ні про що не здогадається. Я знов вимагаю від Вас максимальної конфіденційності, як з усіма справами пов‘язаними з Анаклето. Решта свити не повинна ні про що довідатися.
Його права рука пожував стеблину трави й виплюнув.
-- Зробиться, -- тільки й сказав. Саме тому він залишався з герцогом, ніколи не ставив під сумнів накази. Він вже давно дійшов до висновку, що Вільгельм X був набагато небезпечнішим, ніж його батько, Трубадур.
Хлопчик помчав серед дубів і каштанів, він стискав у руці монети, які дав йому на дорогу його захисник. Він біг до останнього постоялого двору, який вони ще цього вечора залишили позаду. В ньому було повно подорожніх, багато з них французькі паломники, і дехто мав коней. За невеличку фортуну він знайде підходящого, який відвезе його повідомлення.
Але він не встигне, і хлопчик, вже далеко не хлопчик, багато чого навчився за місяці паломництва. Він спостерігав за герцогом, бачив, як герцог приймає рішення, цим він відрізнявся від решти свити.
Хлопчик розумів, що йому не зупинити шістьох чоловіків, він тренував з цими солдатами вечорами, коли інші відпочивали після виснажливої подорожі. Він знав, що зброєю йому не врятувати матері та решти черниць. Мимовільним жестом він стиснув пляшечку, яку йому дав його ментор на дорогу.
“ Тільки у випадку крайньої загрози, мій хлопчику. Тільки в цьому випадку, але шлях небезпечний. Ось Вам найгірша отрута, яку я знаю, мені її здобув старий приятель з ринку. Користуйтеся нею в рукавицях, або помрете.”
Він дав йому докладні інструкції, як її можна вживати, тоді хлопчик зрозумів, що Шлях святого Якова змінить все його життя.
59 Волден
ЕЛЕОНОРА
Тускулум, 1149
Я слухала його довгу розповідь, Сюжер перелічував деталі й мені було важко їх засвоїти.
-- Ви кажете мій батько мав намір вбити всіх врятованих черниць? Навіщо? Він хотів повернутися в лоно церкви, в нього зовсім не було бажання і надалі бути відлученим від церкви за підтримку Анаклето.
-- Так він мені й казав, а Ваш батько був дуже переконливим, це точно. Він був харизматичним, чарівним. Непроникна маска. З ним я втратив свою наївність, люба Елеоноро. Довірив йому свою найбільшу таємницю: існування монастиря, де переховувалася моя мати. Мені зайняло роки, щоб змиритися з тим, що він прибув у Сен-Дені, щоб витягнути з мене цю інформацію, що він бавився нашими кровними узами, але це так. Я десятиліттями рятував черниць, яких зґвалтували й вирвали з їхніх монастирів, як це було з моєю матір‘ю, щоб насильно тримати в підпільних борделях. Достатньо, щоб зрозуміти, що миловарня в Ніорі не була винятком, наскільки мені вдалося з‘ясувати, те, що робив Трубадур було звичною справою серед прелатів і баронів, в Аквітанії, Германії, Італії й Франції. Ці звички передавалися від графів і герцогів до їхніх спадкоємців, а часом, від святого отця до святого отця. Так не було у випадку з Інокентієм II, не існує більш праведної людини, але антипапа Анаклето самим брудним способом, раз за разом, порушував шосту заповідь, а Ваш батько інколи постачав йому черниць і викрадених паломниць. Ось що мій вихованець Волден з жахом виявив, коли супроводжував його в паломництві в Компостелу.
-- Але Ваша мати… вона була лишень дівчинкою, коли її взяв силою мій дідо.
-- І бідолашна завагітніла. Вона завжди була дрібною, немов її життя зупинилося в одинадцять років, коли вона мене народила. Я такий невеличкий, бо походжу з невеличкого тіла, і кожен Божий день мій ріст нагадує мені про моє походження.
-- Сюжере, Людовик розповів мені, що Ви знаєте, що зі мною зробили Капетинги після похоронів моєї матері.
-- Так-так, і я застосував всі свої дипломатичні здібності, щоб Людовик VI не спробував повторити, на щастя мені це вдалося. Саме тому я так наполегливо підтримував Ваш шлюб з його сином. Я його виховав, знав, що він ніколи Вас не скривдить.
Ось чому він з Людовиком відвідав Бордо після смерті батька, яку майстерну павутину сплів навколо Товстого короля. Той і гадки не мав, що його найвірніший радник – насправді аквітанець. Що б він подумав, якби знав, що кожен день поряд з ним сидів старший син Трубадура.
Але ще залишалося багато чого розповісти й багато чого довідатися.
І мої сили залишали мене так швидко, що я знала – необхідно поквапити його, щоб він продовжив свою сповідь.
-- Що трапилося, Сюжере? Після всього, що ми пережили, я маю право знати, що трапилося перед вівтарем в Компостельському соборі. Я маю право знати, як помер мій батько.
60 Страсна п'ятниця
ХЛОПЧИК
День вбивства герцога Аквітанського
Меса вже давно закінчилася. Герцог попросив, щоб йому дали помолитися на самоті перед вівтарем Сантьяго. Храм був прикрашений полотнами й гобеленами, а свічки вкривали найвіддаленіші кутки тремтливими тінями.
Хлопчик розумів, що це найкраща мить, проте вагався, але підвівши погляд, він наткнувся на образ Діви Марії, а побачивши матір Божу, побачив усіх матерів, і змусив себе вийти з тіні. На руках він тримав кількаденне немовля.
Знайти його було неважко. Він знав про традицію підкидувати дітей в монастирі, вистачило тільки запитати, де вони знаходяться, коли вся свита герцога вступила в Компостелу, він обходив їх, поки не знайшов те, що шукав: немовля на межі життя і смерті від голоду й холоду, настільки слабке, що його було не врятувати.
Він загорнув його у власний плащ паломника. Він намагався не торкатися його, бо добре пам‘ятав пояснення свого опікуна.
-- Сеньйоре, я знайшов це немовля при смерті. Дайте йому частинку своєї любові.
Герцог молився на колінах перед вівтарем, і не дивлячись на це, в тіні храму він здавався жахливим велетнем. Він взяв найближчу свічку, яка освітила йому обличчя, і поглянув на хлопчика, а тоді на немовля.
-- Я не сумніваюся, що у Вас добре серце, але ми не можемо нічим зарадити.
Волден підійшов трохи ближче і показав немовля.
-- Ми можемо врятувати його, можемо дати йому поїсти. Ви багатий і могутній, можете заплатити доброму лікарю і… і…
-- Малий, не наполягайте, таких як він сотні й сьогодні ці сотні помруть. Сумна правда полягає в тому, що не всяке життя вартує так само, а це вже не вартує нічого. Позбудьтеся нещасного, і раз Ви вже виходите з храму, поговоріть з Алехо і скажіть хай вирушає в дорогу.
Почувши це ім‘я, хлопчик проковтнув слину. “Не бути цьому”, тільки й зміг він подумати.
-- Я так і зроблю, але принаймні поцілуйте його в чоло. Нехай він потрапить у чистилище з Вашим благословенням, може це допоможе його душі.
-- Гаразд, --і Вільгельм поцілував дитину.
Майже відразу в нього посиніла шия. Хлопчик перелякано зробив крок назад.
Свічка впала і покотилася по плитці, герцог теж впав.
Волден обережно поклав дитину на підлогу і взяв свічку. Герцог замовк, нерухомий, в нього посиніли вуха, а потім і все обличчя.
Синє море, синє небо, синій гріх.
Майже як ангел з книжок, які показував йому його ментор. Чи як диявол?
Ні, краще ангел.
Тільки крил бракувало.
Скільком нещасним він з радістю намалював би кривавого орла. “Є життя, що вартує більше, ніж інші”, подумав хлопчик. І міг думати тільки про життя своєї матері, життя матері Сюжера і щоб їх не спалили ще цього вечора. Тому він схопив кинджал герцога і поспішно взявся за неприємну роботу.
61 Останнє повідомлення
ЕЛЕОНОРА
Тускулум, 1149
Скільки років я уявляла собі всі можливі подробиці, проте розповідь про смерть батька справила на мене неочікуваний ефект. Гадаю, в цю мить почалося моє зцілення. Тіло надалі перебувало в своєму чистилищі, але я знов починала бути собою, Елеонорою з ясним розумом, якою я завжди була.
-- Думаю, зараз Вам краще залишити мене, Сюжере, -- спромоглася я промовити ледь чутним голосом. – І скажіть Людовику нехай поки що не заходить. Зі мною все гаразд… а принаймні буде все гаразд. Але мені необхідно побути наодинці зі своїм минулим, і минулим своєї сім‘ї, та звикнути до нього. І я повинна зробити це без свідків.
-- Знаю, що Ви ніколи не пробачите мені того, що я зробив, ні того, що я мовчав протягом десяти років. Я не очікую цього, Ви не зможете, -- сказав він.
-- Сюжере… зараз я хочу, щоб Ви пішли. Справді.
Сюжер зрозумів і встав зі стільчика, залишеного Людовиком. Але перш ніж вийти з кімнати, вийняв щось з кишені балахону.
-- Привіз Вам з Парижа. Аліса передала. Його прислав Раймундо де Пуатьє з Антіохії разом з іншим вантажем. Тут лист, а ще невеличка скринька. Ніхто не насмілився відкрити її, вона для Вас.
-- Раймундо… він також Ваш брат.
-- Я стикався з ним лишень на кількох видатних банкетах і під час мого останнього візиту в Бордо, перш ніж він вирушив у Святу Землю. Він не знав, хто я, Ваш батько завжди приховував моє існування від інших членів сім‘ї. Астролябіо теж цього не знав, це була наша остання зустріч після того, як він залишив Сен-Дені, він волів лікувати, а не молитися. Хай там що, беріть, гадаю, Ви будете вдячні отримати останнє повідомлення від нього.
Він простягнув мені листа, разом з дерев‘яною коробочкою, і зник за дверима. Залишившись сама, я відкрила посмертний подарунок від Рая… і була вражена, коли побачила майже сакраментальний предмет… Дядько прислав мені з Другого Берега адекватну, чітку, точну допомогу. Тоді, перевівши подих, я піднялася, щоб мені було краще читати.
Кохана Ліє,
Я тут розпитав людей, бо присутність Тьєрі де Галерана не залишилася непомітною серед моїх старших васалів. Після розслідування й розпитів, мені вдалося зібрати історію, яку я тобі зараз розповім, і в якій, на моє здивування, я також беру участь через того, з ким завтра зустрінуся в бою.
Було нелегко, але нічого дивного, адже ми говоримо про щось, що трапилося десятиліттями тому.
Тьєрі де Галеран був одним з найпопулярніших хрестоносців у першому хрестовому поході. Як я вже казав, він був правою рукою мого батька, твого діда. В ті роки він був дуже побожним юнаком, тому прийняв хрест, щоб спокутати свої гріхи.
Мені не вдалося вияснити, що за гріхи він мав до паломництва, зате можу з впевненістю говорити про те, що трапилося після його повернення.
Як пам‘ятаєш, з ними подорожували мужні жінки, як ти зробила це зараз. Серед них славетна Іда Австрійська. Розповідають, що спілкуючись в дорозі, вони зі взаємністю закохалися, але розповідають також, що мій батько захопився нею, не дивлячись на категоричну відмову на користь молодого Тьєрі.
Твій дідо не міг змиритися, що його підвладний заважав йому завоювати даму, на яку він претендував. Ти знаєш, що він завжди розпоряджався людьми як йому заманеться. З соромом мушу сказати, що батько зрадив молоду пару найганебнішим чином. Він наказав аквітанським котам, що супроводжували його в паломництві, зробити так, щоб обоє зникли. Для більшості хрестоносців історія на цьому закінчилася: двоє закоханих втекли від гніву Трубадура.
Але реальність була жорстокішою. Замучений постійними відмовами, батько віддав Іду Австрійську правителю Алеппо – Сункуру. Іду як наложницю, Тьєрі де Галерана як євнуха-охоронця.
Але коли Іду викрали, вона була вагітною, і народила сина, якого правитель відібрав у неї й виховував як власного, бо Іда була для нього екзотикою і він часто нею користувався.
Невдовзі вона померла, але Галеран на довгі роки залишився в гаремі, під невсипущою охороною, аж поки його не врятував такий собі Жільбер та інші хрестоносці, що поверталися зі Святої Землі. Відтоді він вступив у орден і став його найгрізнішим захисником.
Але це ще не все: сином, що народився за таких жахливих обставин, був Зенгі, ворог, що стільки часу загрожував нам, і це його сина, Нур ад-Діна, я збираюся завтра перемогти.
Не знаю звідки той страх, який я бачив у твоїх очах, коли ти говорила про Галерана, але можу здогадатися, що з тією ненавистю, якою він ненавидить аквітанських котів, твоє життя при дворі поряд з ним було нелегким. Бережися, благаю тебе. І завжди пам‘ятай девіз нашого роду, три “S”. Може ми з тобою зможемо зробити це краще, ніж наші предки, і не будемо підніматися, знищуючи життя інших. Може варто змінити девіз роду. Я пропоную новий:” Solo Sé Seguir”. (Я не здамся).
НАЗАВЖДИ ТВІЙ, РАЙ
P.S. Сподіваюся тобі не доведеться скористатися моїм подарунком, але якщо ця мить настане, випусти мантікору, розв‘яжи проблему і живи далі.
Тоді, кристально чітко, я зрозуміла все: Галеран був управителем миловарні.
62 Поряд з вогнем
ЕЛЕОНОРА
Тускулум, 1149
Я знов послала за Сюжером, він здався мені зляканим, очікував на мою реакцію.
-- Тепер ми родичі. Ви маєте право прочитати цей лист і познайомитися з історією Тьєрі де Галерана.
Я простягнула йому листа, чоловік, який виявився моїм дядьком, обережно сів поряд з ліжком і почав уважно читати.
Закінчивши, він надовго задумався, тоді підійшов до каміна і підкинув поліно у вогонь, що вже затухав.
-- Ви збиралися сказати мені, що Галеран був Вашим першим вчителем? Юнаком, що займався миловарнею в Ніорі?
Він довго мовчав, перш ніж відповісти.
-- Ви вели тонку гру, небого.
-- Він знає хто Ви?
-- Він ніколи мене не підозрював. Востаннє він бачив мене, коли мене схопили за смерть однієї з моїх матерів, і я втік, тоді мені було ледь п‘ять чи шість років. Точно я не впевнений, але неможливо, щоб він впізнав мене через стільки десятиліть. А я його впізнав, він був худорлявим і з неповторними рисами обличчя. Хай там що, при дворі я завжди намагався не мати з ним справ.
-- Довший час я думала, що він стояв за смертю батька.
-- Він знайшов серед тамплієрів притулок, який загубив у Трубадура, і знав, що Ваш батько разом з Анаклето утримував мережу борделів, тому хотів довідатися, що трапилося в Компостелі, і тому надумав відправити Жільбера за Адамар. Бо якщо стане відомо, що в молодості Галеран управляв миловарнею в Ніорі, його відлучать від церкви й виженуть з ордену.
-- І Ви не довіряли Бернарду, бо боялися наслідків.
-- Ні, -- сказав він. – Я скористався Бернардом, щоб усунути його з двору в Парижі, коли побачив, що він зайшов з Вами задалеко. Ви були паралізовані, для мене було незносно бачити Вас в такому стані, я щиро боявся за Ваше життя.
-- Ви захистили мене.
-- Я поговорив з Бернардом, його легко переконати, коли показати, що особисто він матиме з цієї справи. Галеран непохитний у всьому, що йому накажуть. Бернард викликав його і таким чином віддалив від Вас.
-- Отже, це Ви повернули мені спокій, -- сказала я.
-- Обережно, зі страхом, бо Бернард підступний і не може довідатися про те, що трапилося. Жіночий монастир з врятованими мною сестрами досі існує. Я знаю, на що здатен Галеран. Якщо він довідається, хто я насправді, то почне винюхувати і дійде аж до них.
-- Отже, Ви й надалі в небезпеці. Ви й вони. Через стільки років. Ви тому відправили фальшивих посланців в усі куточки королівства?
-- Я розповсюдив різні версії, як в Іль-де-Франсі, так і в Бордо. Щоб заплутати обставини смерті Вашого батька, і щоб ніхто не звернув увагу на справжнього винуватця і на монастир.
-- А хлопчик? – запитала я.
-- Волден вже не хлопчик.
-- Що з ним?
Сюжер мовчав.
-- Я не буду шукати його, щоб стратити, я не зраджу вас, як це зробив мій батько, -- заявила я. – Ви знаєте мене вже десять років, якщо ми хочемо бути родиною, нам доведеться навчитися довіряти один одному.
-- Волден залишився в монастирі в Компостелі, поряд з моєю матір‘ю, але вони не можуть бути разом. Вона почувається в безпеці тільки в закритому монастирі.
-- Я могла б зробити щось для них, Вам варто лишень попросити.
-- Я стою за смертю Вашого батька, я не можу нічого у Вас просити.
-- А я можу.
-- Слухаю.
-- Я можу попросити у Вас пробачення. За страждання Вашої матері, за Ваше злиденне дитинство, за те, що Вас позбавили сім‘ї, яка в мене була, за всі багатства, що мені дісталися. І за зраду Вашого брата. Я прошу у Вас пробачення за все, що Вам зробили мої дідо і батько. Можете Ви мене пробачити?
Дядько взяв мене за руки, як це робила Адамар, і сором‘язливо, наче дитина, посміхнувся.
-- Тільки якщо Ви одужаєте і будете жити, моя кохана небого.
63 Диявол в ставку
ЕЛЕОНОРА
Париж, 1149
Сповідь Сюжера, наперекір його побоюванням, не погіршила мій стан. Навпаки, на загальне здивування, ми негайно вирушили у Францію.
“ Королева Франції одужала, -- бурмотіли за моєю спиною. – Диво!”
І говорили, що Сюжер сотворив чудо.
Коли ми прибули в Париж, нас зустрічав велелюдний натовп. Народ очікував свого короля, не дивлячись на те, що другий хрестовий похід закінчився величезною невдачею для військ хрестоносців.
-- Зроби дещо для мене, Людовику. Поклич Галерана в сад королеви.
-- Впевнена?
-- Впевнена.
У визначений час я сіла на лавочку поряд зі ставком, очікуючи, коли він з‘явиться.
Він прийшов пунктуально, у своєму білому плащі хрестоносця і зі своїм водянистим поглядом.
-- Не очікував побачити Вас, мене викликав король.
-- Знаю, я знаю, що Ви вже не очікували побачити мене.
-- Чув, що дорога додому була не з приємних, моя маленька королево, -- сказав він.
-- Що саме Ви чули, любий Тьєрі?
-- Що Вас викрали візантійці, що біль за Вашим дядьком Раймундо де Пуатьє ледь не підкосив Вас…
-- Саме так. Але зараз ми тут, в саду королеви, паломництво багато чого навчило нас. Правду кажуть, що з подорожі ти ніколи не повертаєшся тією самою особою. Ви теж повернулися іншим першого разу, коли вирушили в Святу Землю.
Він мовчав і дивився перед себе, немов не мав бажання ділитися своїми таємницями.
-- Що б Ви там не почули під час хрестового походу, Ви не повинні довіряти чорним легендам.
-- Звісно, багато чого говорять і тільки дещо виявляється правдою. Але шлях загартовує, навчає нас новому. Ви повернулися зі знаннями про Багдадський вузол, про соляну смерть… Признаю, це стало Вам у пригоді. Ви були практично непереможним.
-- Швидше цілковито непереможним.
-- Так не буває, Ви вже достатньо прожили, щоб знати це, -- вказала я.
-- Може Ви знов почуваєтеся сильною, на знайомій території, але тепер, коли Ви повернулися на двір, перед королівською охороною, ситуація залишається такою ж, якою була в минулому. Я буду спостерігати за Вами, а ще за Вашою сестрою і Вашою донькою Марією.
-- Знаю, я на це розраховувала, любий Тьєрі, -- сказала я, дивлячись собі на руки. – Допоможіть мені встати, я ще не оговталася від подорожі.
Галеран встав, високий мов гора, взяв мене під руки своєю велетенською лапою, і я скористалася цією миттю, щоб вбити йому в тильний бік долоні легендарний перстень з п‘ятьма голками, змащеними найбільш ексклюзивною венеціанською отрутою, який Рай подарував мені разом зі своїм останнім повідомленням. Він відчував, що цей перстень стане мені в пригоді, й перш ніж загинути від руки онука Галерана, Нур ад-Діна, відправив мені єдину зброю здатну вразити мого ворога. Мені судилося раз і назавжди замкнути це порочне коло смерті.
Євнух поглянув на руку з недовірливим виразом на обличчі.
-- Ми вже дійшли до отрути? Гадаєте, моє тіло не справиться з нею? Ви й гадки не маєте, що витворяли з цим тілом, а я досі живий.
-- Отрута Вас не прикінчить, це правда. Вона Вас паралізує на коротку мить. Оце і все.
Мої слова випередили події, бо Галеран заціпенів і втратив рівновагу.
-- Але вони так, дияволи в ставку, яких я привезла з Антіохії, -- я вказала на водойму, яку Аліса заповнила хижою рибою присланою Раєм, друга послуга, яку я в нього попросила, і яку він сліпо виконав. – Вони на дні, Ви їх не бачите, але невдовзі вони піднімуться. Не переймайтеся. Їх троє: один називається Адамар, другий – Мод, а в третього немає імені, як не мав його мій вбитий Вами син.
І штовхнула Тьєрі де Галерана в ставок, а він не міг нічого вдіяти, щоб запобігти цьому.
Риба з‘явилася відразу, приваблена запахом плоті. Води ставка були темними, але в ту ж мить забарвилися яскравішим кольором. Невдовзі євнуха потягнули на дно і навіть слід його зник.
Я мусила сісти, настільки вичерпаною я була, але змусила себе вдивлятися у воду і вслухатися в тишу, що настала після зникнення Галерана.
Це був мир, відсутність конфлікту.
Тоді, досі не вірячи в нову реальність, я побігла вгору по сходах в пошуках Людовика і своєї донечки.
64 Передостанній день війни
ЕЛЕОНОРА
Париж, 1149
Ми досі не мали змоги залишитися наодинці, король Франції та герцогиня Аквітанська.
Я відправила бабусі листа, в якому розповіла все, що трапилося. Вона, яка стала ворогом свого чоловіка Трубадура, коли він замінив її на мою іншу бабусю, з радістю прийняла сестер, що ховалися в монастирі в Компостелі. А також Волдена, який міг кожного дня відвідувати свою маму в змішаному абатстві у Фонтевро, під захистом аквітанських котів. Поки що я змовчала правду про смерть батька, це вимагатиме моїх дипломатичних вмінь і обережності.
Сюжер волів не відкривати Церкві своє справжнє походження, але я постаралася, щоб його прийняли в сім‘ю, і Аліса та Марія невдовзі звикли називати його “дядьком” і відноситися до нього, як до люблячого діда, яким він завжди хотів бути.
Я зі свого боку відмовилася від намірів просити в Риму визнати наш шлюб недійсним.
-- Я не обманюю себе, Елеоноро, -- сказав мені Людовик в першу ніч після повернення, коли ми сиділи поряд з каміном в моїх покоях. – Знаю, ти ніколи не пробачиш мені за смерть Раймундо, так само як я змирився, що згадую про Вітрі кожного разу, коли бачу тебе. І не знаю, чи з таким багажем ми зможемо жити далі. Ми не можемо забути все те, що відбулося між нами. Але я сподіваюся. Над нами вже не висить тінь вбивства твого батька, зник Галеран, який затикав тобі рота… Може це останній день війни.
-- Це не так, Людовику. Не так. Ми ті, хто ми є, королі Франції та герцоги Аквітанські, й нас завжди чекає наступна битва. Але тепер я думаю, що “Я не здамся”. Життя не стане легшим, але ми можемо стати сильнішими. Я волію думати, що завжди, кожен день, в нас буде передостанній день війни.
Від автора
Життя Елеонори Аквітанської вистачило б не тільки на книжку, а на цілу енциклопедію. Елеонора прожила незвично довго, відійшовши від політичного життя, вона померла у вісімдесят два роки в своєму улюбленому абатстві Фонтевро.
Коли я почала вивчати її біографію, то зрозуміла, що в романі зможу описати тільки кілька років з її життя, настільки насиченим воно було. Тому вирішила зосередитися на початкових роках, які охоплювали період від смерті її батька до повернення зі Святої Землі.
Після цього в Елеонори був час, щоб розлучитися з королем Франції, одружитися з майбутнім королем Англії, народити ще вісім дітей, розпочати, з допомогою Людовика і його трьох нащадків, повстання проти свого другого чоловіка, який ув‘язнював її протягом п‘ятнадцяти років, і діяти як королева-регент Англії, коли її син Річард I Левове Серце вирушив у хрестовий похід.
Про ї неймовірну фізичну і психічну силу свідчить один з її останніх подвигів: у вісімдесят років вона вирушила на коні в Іспанське королівство, щоб вибрати серед своїх онук ту, що вийде заміж за онука Людовика і стане королевою Франції. Мене вразило, що історія між Елеонорою і Людовиком постійно перепліталася, як і кров їхніх відповідних потомків.
Після того, як я написала кілька історичних романів – Сага про довговічних, Діти Адама, Квиток на Таїті, Володарі часу – досвід навчив мене, що коли пишеш історичний роман, надходить мить, коли з огляду на сюжет літературна розповідь розходиться з історичними даними й датами. Всі творчі вільності я допускала свідомо, користуючись свободою, яку надає художня література.
Я змінила дати таких подій, як смерті Філіпи Тулузької, Людовика Товстого, матері Елеонори чи народження Сюжера. Всі вони були настільки цікавими історичними персонажами, що я завжди воліла написати ”що було б, якби”, замість менш привабливої реальності.
Обираючи імена персонажів, я завжди керувалася власною думкою. Я могла обирати серед французьких, окситанських, англійських чи іспанських варіантів. Людовик міг бути Luis, Louis чи Loys, так само в мене була можливість обирати між Алісою, Alix чи Aelis.
Так само намагаючись створити фіктивний всесвіт з усіма подробицями, яких вимагав настільки багатий світ, я вигадала неіснуючий Посібник життя герцогів Аквітанських, хоча деякі максими, такі як “Мало перемогти, головне -- скористатися перемогою і її здобутками”, інспіровані висловами історичних персонажів таких, як Наполеон, чи посібниками такими як Мистецтво розсудливості Бальтасара Грасіана.
Цікаво, що я народилася 20 серпня, в день святого Бернарда Клервоського, а закінчила роман 1 квітня, в день смерті Елеонори в абатстві Фонтевро. Розповідають, що вона залишалася високою, красивою і вишуканою, що вона зберегла всі зуби, й що в неї було довге, біле волосся.
Коли ми ще вільно могли подорожувати Європою, в день, коли я відвідала її могилу, я востаннє відчула синдром Стендаля. Перед нею, що стискала в своїй гробниці зелений часослов – хотілося вірити, що це був саме той, подарований Людовиком – обшарпаний за вісімсот років, що минуло, я прошепотіла: ”Присягаю, що напишу для тебе книжку, Елеоноро. Колись я засну тут, поряд з твоєю могилою і подарую її тобі”.
Ось ця книжка, моя люба Ліє. Цих два роки ти була мені матір‘ю, сестрою, бабусею і менторкою.
В цей незвичний 2020 рік я представила на премію Планета свій роман під назвою Останній день війни. І сьогодні, коли я закінчую його в повній ізоляції, для мене це останній день війни.
1 квітня 2020
Aquitania
Eva García Sáenz de Urturi
-- -- -- -- -- -- -- -- -- -- --
Переклад з іспанської -- полігНОТ
------------------------------------------------------
https://www.facebook.com/pg/PoligNOT
Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.
Почитайте мої інші переклади:
Злодійка, яка смикнула лихо за косички -- Майкл МакКланг
Чорний Загін -- Глен Кук
Вовчий легіон -- Адам Пшехшта
Демони Ленінграда -- Адам Пшехшта
Жінка з туману -- Карлос Руїс Сафон
Аліса, на світанку -- Карлос Руїс Сафон
Гауді на Мангеттені -- Карлос Руїс Сафон
Вогняна троянда -- Карлос Руїс Сафон
Spanienkreuz (Іспанський хрест) -- Анджей Сапковський
2586 кроків -- Анджей Піліп'юк
Вечірні дзвони -- Анджей Піліп'юк
Смертонавти -- Тед Косматка
Спляча красуня -- Рафал Земкевич
Альфонс -- Мирослав Жамбох
Бажання -- Анна Бжезінська
Прекрасний негідник -- Джо Аберкромбі
Смерть кентавра -- Ден Сіммонс
Блакитні очі -- Артуро Перес-Реверте