Аквітанія

Але на це я не розраховувала. Тільки не на це.

Людовик, мій майбутній чоловік, знав про мої плани, я сама йому зізналася.

Він вже не був моєю маріонеткою.

11 Палац де Ломбрієр

ЕЛЕОНОРА

Бордо, 1137

Церемонія закінчилася формулою, яку я нав‘язала архієпископу бордоському. За це він отримав чудовий млин з сільськогосподарськими землями неподалік від Ніору. Людовик коротко промовив “я беру тебе за дружину”. Я зазначила свої умови: ”З цією каблучкою я виходжу заміж за Вас і тілом своїм вшановую”. Своє багатство, своє тіло, ось що я віддавала.

Але не душу, не серце, не покірність.

І звісно ж, не Аквітанію. Він буде всього лиш герцогом консортом, фальшивий батьківський заповіт чітко вказував, що я повинна зберегти управління землями й аквітанськими васалами.

Протягом всього шлюбного ритуалу ми мовчки міряли одне одного поглядом. Після закінчення меси ми направилися в мою тодішню домівку, барвистий палац де Ломбрієр. У великому герцогському залі, вже як чоловік і жінка, ми сіли на дерев‘яні трони на підвищенні. Вся аквітанська і франкська аристократія чекала на нас з подарунками, хоча спочатку були наші.

Я подарувала йому найціннішу реліквію нашого роду: сасанідську вазу, яку наш дідусь отримав від еміра Сарагоси під час хрестового походу. Розповідали, що їй було пів тисячі років, а гірський кришталь у формі стільників зберігся не потріскавши на основі з дорогоцінних каменів, скріплених сріблом і золотом.

Всі присутні затамували подих, коли я наказала поставити перед моїм новим чоловіком оздоблену скриню. Її принесли чотири моїх найкрасивіших пажів. Я не хотіла, щоб франки подумали, ніби на мене справляли враження їхні чоловіки. Ми аквітанці – прекрасні бестії, і в шлюбній церемонії не бракувало деталей, які це підкреслювали.

Я бачила наскільки це його вразило. Людовик Молодий – чи буду я продовжувати називати його так в новій реальності? – взяв вазу в свої величезні руки і надовго загубився в деталях узорів. Я спостерігала за ним краєм ока, ледь не посміхнулася, зауваживши, що ніготь безіменного пальця в нього досі пофарбований лимонитом.

Наблизився турботливий Сюжер і розірвав чари, які вже не повернулися.

-- Герцогине, Ваш чоловік працював протягом довгих ночей над цим невеличким чудом. Це часослов з аквітанськими ремеслами.

Людовик опустив голову, затамував подих.

З певною цікавістю я взяла в руки прекрасну книгу і погортала її детальні ілюстрації. Спадкоємець з користю провів свій візит в Аквітанію.

Збирачі шафрану, сиророби, прядильниці, точильники… Там були наші виноградники і ті, хто витискав ягоди винограду, танцюючи в діжках; люди, які на солончаках столітніми граблями добували біле золото, прикривши очі від сонця, що відбивалося в білих озерах; дівчатка, які скубали куріпок, спійманих в пастки з лози. Жінки з вічно чорними руками від збору ожини, лісових суниць і журавлини. Черниці, що обрізали виноградні кущі й заливали в пляшки сік, який сочився з лози. Мені присилали його на Сатурналії, він допомагав позбутися плям на обличчі, це був секрет славнозвісної смуглявої, проте чистої шкіри аквітанців.

-- Перш ніж Ви щось скажете, я не ненавиджу аквітанців. В Сен-Дені я зростав з кількома послушниками з Півдня, тому володію красивою окситанською мовою. Не знаю, чим на Вашу думку, мій дім завинив перед Вашим, але я – не мій батько, сеньйоро, -- прошепотів мій свіжоспечений чоловік. – Я б не хотів, щоб двір у Парижі перетворився для Вас у пекло, сподіваюся, цим подарунком я передав Вам хоча б шматочок Аквітанії.

“А сам збираюся забрати всю Аквітанію”, подумала я, дякуючи кивком голови.

Я посміхнулася Жоффруа де Ранкону, сеньйору Тайбуру, найкращому другу батька. Він скидався на дбайливого дядька, хоча був забіякою зі зламаним носом і вірним, як мало хто, не дивлячись на те, що його меч перебував більше часу поза піхвами, ніж в них. Тайбур охороняв мене, стоячи в кількох метрах від підвищення, наготові, якщо якийсь з подарунків, які нам вручали, становитиме загрозу замаху.

Сам Жоффруа де Ранкон, Вільгельм д‘Арсак, Арнальдо де Бланкфор… деякі з моїх улюблених баронів були дуже невдоволені заповітом батька.

“ Те, що належить Аквітанії, повинно залишитися в Аквітанії”, перетворилося у незмінний заклик, який вони повторювали перш ніж сплюнути на землю.

Тільки з поваги до пам‘яті про батька вони не позбавили мене волі… а ще через твердість, яку продемонстрував Рай, коли зібрав їх всіх – всіх -- і переконав, що заповіт справжній, і що вони повинні виконати останню волю свого покійного герцога.

-- Того дня, в сповідальні на Гаронні… -- відповіла я тихо, в той час, як гора подарунків зростала біля наших ніг. – Ви вже знали хто я, сеньйоре?

-- Я волів вважати Вас божевільною, а сповідь – поганим сном. Або переконав себе, що цинобра або малахіт потрапили мені в ніс і викликали галюцинації. Інколи таке трапляється з нами, ілюстраторами, сеньйоро.

-- Ви не ілюстратор, Ви – спадкоємець. Чому Ви вислуховували сповіді, які не повинні були чути?

-- Цьому мене навчив Сюжер. Знаю, що це обман, але так я відчуваю близькість з людьми, не вступаючи в розмови. Він каже, якщо ти знаєш гріхи своїх васалів, ти знаєш про них все. В сповідальні можна почути все, сеньйоро: сварки між двоюрідними братами, зради, бійки, що закінчилися смертю…

-- Ви не здивувалися побачивши мене, Ви знали, що це я, -- прошепотіла я безпорадно, в той час, як ми посміхалися, отримавши в посаг енне покривало для нашого подружнього ложа.

-- Пізніше це підтвердив портрет, який привіз Сюжер. Так, я знав, що Ви та сама особа.

-- І не дивлячись на це, Ви не відмовилися від шлюбу.

Він стиснув губи, немов стримуючи болісну таємницю, і поглянув на свою маму, Аделаїду Савойську, королеву Франції, що томилася від безконечної церемонії, сидячи поряд з Сюжером.

Кивком голови Людовик подякував одному зі своїх баронів, Матьє де Монморансі, за срібну сільничку. Судячи по його зношеному одягу, цей дворянин переживав не найкращі часи, проте всі присутні жінки неодноразово зітхнули, бо подейкували, що він був одним з найкрасивіших чоловіків Франції, і дійсно привабливості й шарму в нього було більш ніж достатньо. Навіть королева Аделаїда трохи витягнула шию, щоб краще бачити, як він вручав нам свій жалюгідний подарунок.

-- І хто господар Вашої долі, сеньйоро? – продовжив Людовик, коли Монморансі пішов.

В моїх нутрощах зростав темний страх. Невже Товстий король знав? Невже Людовик розповів йому про мої плани?

Я досі не знала, чи перед мною маріонетка Капетингів чи новий гравець з власною думкою. Але я щойно вийшла за нього заміж.

“В нього світле волосся, а на блакитній туніці вишита клята лілія. Він ворог, Ліє. Ворог”, нагадала я собі.

Переді мною було важке завдання.

Найгірший ворог – це звичний ворог, приємна особа, яка кожен день змушує тебе повторювати собі: ”Не зраджуй йому свої слабості, його турбота вдавана. Він тільки запасається зброєю, яку ти йому даруєш, і використає її проти тебе, коли вибухне відкрита війна.”

Сонце вже сідало, коли всі наші гості залишили салон, направляючись на перший з банкетів, якими я пригощатиму їх найближчими днями.

Залишились тільки Сюжер і Аделаїда Савойська.

Вони наближалися до нас, обходячи гори канделябрів, клепсидр і скажено дорогих соболиних плащів. Весільних подарунків назбиралося стільки, що плитки салону, білі й чорні, як на шахівниці, повністю зникли. Я захоплювалася зовнішнім виглядом королеви: вона була красунею, яка досі залишалася красунею. Вона виглядала, як дикий звір, приручений часом, каштанова грива поступилася місцем білим кучерям, так наче все в ній змирилося з пережитим. Я уявила собі її поряд з Товстим королем і відразу запідозрила, що під її строгим і дещо зверхнім виразом обличчя криється дама занедбана чоловіком, як доповіли мої коти, зовсім не схильним приділяти увагу своїй дружині. Людовик VI був ненажерою і волів наминати голови смажених кабанчиків, а не товариство королеви. І не тільки в їді був він ненаситним.

Сорок байстрюків, саме стільки нарахувала Адамар у своїх повідомленнях.

З Сюжером, королева виглядала на вдоволену, почувалася як вдома.

Я схилила перед нею голову, за все життя вона була єдиною жінкою, перед якою я це зробила.

-- Пробачте королю, герцогине, здається в нього знов понос і подорож в Бордо була неможливою.

Мене вже повідомили про дизентерію її чоловіка, а також про його проблеми з пересуванням, він ставав щоразу товстішим, щоразу безпораднішим.

Я аргументувала, що раз я платила за весілля, то могла наполягати, щоб воно відбулося в моїх володіннях, в Бордо, а не в Парижі, як на спадкоємця короля франків пристало.

Вигравши свою першу сутичку, я отримала в подарунок додаткову перевагу: в день, який позначиться на всьому моєму житті, мені не доведеться особисто зустрічатися з ворогом, бо він залишився в своєму палаці на острові Сіте.

-- Я розумію, моя королево, -- відповіла я Аделаїді зі спокійною посмішкою. – Ми всі молимося за його швидке одужання.

-- Ви чудово виглядаєте в цій… червоній сукні?

-- Пурпурній.

“Константинопольський шовк”, промовчала я. Її сукня не була новою. Невже королева не могла дозволити собі нову сукню на весілля свого сина? Я не хотіла принижувати її, було ще рано наживати собі ворогів.

-- Не думаю, що багато жінок можуть похвалитися, що отримали комплімент від королеви, я з любов‘ю збережу його в спогадах про цей день, -- додала я смиренно, поки вона мене відкрито вивчала.

Ми четверо виходили з салону, коли, раптово, якась вагітна жінка підійшла до нас зі смолоскипом. Я поглянула на знамено на конях, за якими вона доглядала. Вона була служницею Теобальда Шампанського; багато васалів Товстого короля прибули в Бордо зі своєю невеличкою домашньою свитою. Сюжер вийшов уперед, але Людовик торкнувся до плеча абата і зупинив його.

-- Залиште нас на мить самих, -- сказав і відійшов від нас, взяв у жінки смолоскип і вони обмінялися кількома репліками. Людовик попрощався з нею, мені здалося, що розлючено, і переляканий сперся на колону.

Підійшла його стривожена мати.

-- Що трапилося, сину?

-- Дай Боже, щоб нічого, -- почула я його слова.

-- Що сказала ця жінка? – наполягала вона.

-- Якусь дурню без сенсу, -- відповів він рішуче, проте не дивлячись на рідну маму. Замість цього він спостерігав за темним подвір‘ям, де зникла служниця.

І вже до кінця вечора він був сам не свій.

Я підозрювала, що мій чоловік буде лаконічним, а банкет тільки підтвердив, що я вийшла заміж за мовчазну статую.

Людовик був сама люб‘язність, проте він був надто розсіяним, щоб вести якусь розмову. З ним щось діялося. Щось його лякало.

Невдовзі я довідалася, що це. Вистачило п‘ять слів, щоб назавжди змінити наше життя.

Першим замовк Сюжер, коли один з ченців підійшов до нього і прошепотів щось йому на вухо.

Людовик побачив це і випрямився на троні так, наче вже кілька годин очікував цього.

Сюжер відсунув миску з супом з кропиви й одним махом вихилив срібну чашу з червоним вином, хоча коти вже доповіли мені про його любов до гіпокрасу, і що в абатстві Сен-Дені він ховав його в найбільш чудернацьких криївках. Проте якщо він і перебрав вина в Бордо, то все одно проявив надзвичайний самоконтроль, коли поглянув з безмежним смутком – а може ще з чимось, чого я тоді не змогла витлумачити – на Аделаїду Савойську, королеву.

Потім обійшов стіл і зупинився попереду, навпроти Людовика. Той проковтнув слину, його очі говорили мені, що він в розпачі… й гостре почуття вини розірвало мені душу надвоє.

Тоді Сюжер зробив щось, що в ту мить мало хто зрозумів. Як вони могли таке передбачити? Абат опустився перед Людовиком на одне коліно.

Цим разом Людовик випередив абата:

-- Мій батько мертвий, так?

Сюжер підняв голову і почав заїкатися:

-- Звідки… звідки Ви знаєте?

Людовик з жахом поглянув на свої руки, так наче вони йому не належали:

-- Бо в мене королівський дотик.

12 Verba de futuro

ЕЛЕОНОРА

Бордо, 1137

Я не повинна розповідати про це. Але розповім, розповім.

Те, що трапилося між нами в першу ніч, шлюбну ніч і траурну ніч. Отже, слухайте:

Сюжер з зусиллям піднявся перед новим королем.

-- Благаю, поясніть свої слова, -- попросив абат, щиро здивований.

-- Підійдіть, те, що я Вам скажу – конфіденційна інформація, -- відповів Людовик.

Маленькому ченцю сподобався перший наказ нового короля, він спішно обійшов стіл і став між моїм чоловіком і мною.

-- Ота жінка на подвір‘ї, служниця Теобальда, графа Шампанського і де Блуа, -- пояснив Людовик, -- кілька днів тому попросила мене біля входу в Паризький собор, щоб я вилікував її від золотухи. Я опирався, але із співчуття поклав на неї руку і без Божого дозволу промовив слова помазанця Божого. Сьогодні її хвороба відступила, рана зникла. Мені не хотілося в це вірити.

-- Отже, це Ваше перше чудо! – тріумфально вигукнув священник. – Вам судилися величні звершення і Бог не забарився продемонструвати це всьому світу. Хай там що, зараз небезпечний момент, мені передали, що Ваші паризькі барони стривожені. Боюся, якщо у Франції не буде короля, може виникнути повстання, потрібно якомога швидше доставити Вас в палац де ла Сіте і там коронувати. Вирушаємо негайно, перш ніж ця новина розійдеться.

Королева-вдова трималася руками за живіт, немов стримуючи блювоту. Людовик, зі свого боку, осів на герцогському троні; він видався мені меншим і тендітнішим, його мовчанка теж не допомагала.

Довелося брати ініціативу на себе. Я попросила приголомшених гостей розійтися. Вони неохоче послухалися, всі розуміли, що були свідками однієї зі сторінок історії.

“З цієї миті Франція і Аквітанія писатимуть своє майбутнє в тих самих літописах”, вперше дійшло до мене, я не відважилася заглиблюватися, з жахом чи з гордістю. Це все було моїм творінням.

-- Тайбур, будете мене супроводжувати, -- наказала я, звільнивши салон. – Візьміть своїх найвірніших людей. Щоб ми не привертали увагу, але були в безпеці.

-- Ви проведете ніч в моїй фортеці, -- вирішив він, завжди практичний. – Цього ніхто не очікує, всі думали, що Ваша шлюбна ніч буде в Пуатьє. Нехай Вас там даремно чекають.

-- Так і зробимо. Пора вирушати в дорогу, -- поквапив нас Сюжер. – Ми негайно виїжджаємо в напрямку Сента.

Але Людовик встав і ми всі здивовано поглянули на нього.

-- Як помер король? – запитав він.

-- Понос, сину… Ваша Величносте, -- відповів Сюжер. – Мабуть, рецидив. Останніми днями він просто обжирався, це аж ніяк не допомогло.

-- Ніхто не вмирає від їжі, -- відкинув Людовик, хоча я зауважила ледь помітну покірну посмішку королеви-вдови. – Я запитав Вас як. Не опускайте подробиць. Він потів?

-- Ні, а принаймні мені про це не говорили. Його сповідник і вірний Галеран були з ним весь час, -- сказав він, відводячи погляд. – Після розкішної вечері, під час якої він поласував пирогом з часником і шафраном, галімафре і квасним молоком з сухими фруктами і спеціями, йому стало так погано, що він не міг встати з ліжка.

Навіть мені з підвищення було видно, що радник щось приховував. Що він не договорював?

-- Перед цим дегустатор все спробував? – наполягав Людовик.

-- Звісно, як завше, -- відповів той швидко, так наче сумнів ображав його.

Королі з півночі підтримували римську традицію дегустаторів, які куштували кожну їхню страву, щоб уникнути отруєнь. Все своє життя вони гартувалися ковтаючи протиотруту, митридат, добутий з крові качки, яку годували дрібними дозами отруєної їжі.

-- Більше подробиць, Сюжере, -- поквапив він. – Що було далі?

-- Ви впевнені, що хочете це почути? Результату це не змінить.

-- Сюжере…

-- Згода, мені відомо, що він бився в гарячковому ознобі.

-- Ви кажете, що він не потів.

-- Я наполягаю, що мені про це не говорили.

-- Які ще признаки?

-- Ну, ще… ще вуха. Повідомляють, що вони в нього розпухли до гротескних форм. Руки теж, і посиніли. Але все це від дизентерії, в кожного вона проходить по різному. Коли він зрозумів наскільки все серйозно, то попросив Галерана, щоб той зняв йому туніку, влігся на ліжко з благословенним попелом так, як Господь привів його в цей світ, і попросив, щоб його загорнули в шовкове полотно, яке, звісно ж, відразу посиніло.

Краєм ока я глянула на Людовика. Я бачила, як кожна нова подробиця ранила його і мені було боляче за нього.

-- Коханий, чим швидше ми вирушимо, тим швидше прибудемо в Париж, і Ви на власні очі побачите тіло небіжчика короля, якщо саме цього прагне Ваша душа. Уява створює чудовиськ, які часто гірші за реальність. Ваш батько вже відпочиває, його страждання закінчилися. Може ця думка втішить Вас. Як би він не страждав, коли вмирав, для нього все закінчилося.

І не дивлячись на те, що я усвідомлювала, що на нас всі дивилися, я простягнула свою руку до його і легенько торкнулася, намагаючись хоч трохи підбадьорити його, як він це зробив зі мною в сповідальні, що хиталася на хвилях Гаронни.

-- Насправді, Ви не зможете побачити тіло. Його вже поховали в Сен-Дені, – відкашлявся абат.

-- Вже? – перепитали ми з Людовиком в один голос.

Проте я була впевнена, що тільки ми з чоловіком були приголомшені, бо королева-вдова не виявила жодної ознаки, що її здивувала ця новина.

-- Наш коханий король дуже швидко розклався, за кілька годин в нього повідпадали нігті, задушлива спека цього літа теж не допомогла.

“Як з батьком”, подумала я.

Труп був схожий на батьків.

Моє тіло знаходилося в герцогському салоні нашого роду, але всередині я поспішно рилася в своїй внутрішній бібліотеці, шукаючи хоч якусь інформацію у важкому томі Про смертельні отрути і бестій, що ядом плюються, але не знайшла нічого корисного. Я погортала в пам‘яті Книгу з найбільшою таємницею перського вченого Разеса. Намагалася пригадати наслідки дії всіх хімікатів і мінералів, які він описував – якийсь змелений камінь, чи хлорид ртуті? – Ні, ртуть викликала сверблячку і її дію плутали з коростою. А абат про сверблячку не казав нічого.

-- Чому в Сен-Дені, якщо там триває ремонт і він триватиме вічно? – поцікавився Людовик.

-- Перед поїздкою на Ваш шлюб я наказав прелату Сен-Дені залишити відкритим склеп справа від головного вівтаря. Я Вам нічого не сказав, щоб не засмучувати в такий щасливий для Вас день, але подумав, що Ваш батько буде радий спочивати поряд зі своїм первонародженим, нещасним Філіпом. І я знаю, що Ваше серце любить наше абатство більше, ніж будь-яке інше місце в цьому світі, сподіваюся, Ви сприймете рішення Вашого скромного слуги як безкорисну жертву Вашому роду.

“… і таким чином підтвердите, що абатство Сен-Дені – пантеон французьких королів, з усіма вигодами, які принесе паломництво всіх франків, щоб стати на коліна перед могилою свого улюбленого короля Людовика VI”, закінчила я за нього подумки. Сюжер любив короля, я бачила це по його обличчю, спотвореному новиною про його смерть, але він був вмілим і спритним політиком, і я почала розуміти, що він кохав закритий всесвіт свого улюбленого абатства більше, ніж будь-що в світі поза межами цього маленького королівства тиші.

-- Вирушаймо, -- втрутилася королева-вдова. – Нехай починають вантажити всі шлюбні подарунки в карети з супроводом, я хочу, щоб вони без інцидентів прибули в палац де ла Сіте.

-- Є ще одна справа, яка вимагає негайного вирішення, Ваша Величносте, -- швидко промовив Сюжер. – Я так розумію, що потрібно буде переночувати в якомусь безпечному місці, і фортеця Тайбур здається цілком відповідною для цього, але…

-- Говоріть, Сюжере, -- наказав Людовик.

-- Життєво необхідно ще цієї ночі підтвердити Ваш шлюб в очах Церкви, -- прошепотів він.

-- Перед Богом ми вже чоловік і жінка, ми промовили слова присяги й обмінялися каблучками, -- відповів новий король.

-- Слів присяги недостатньо, Ви повинні виконати подружній обов‘язок, -- наполягав той.

-- Ви вимагаєте консумації шлюбу при свідках? – перепитав Людовик чи то недовірливо, чи то збентежено.

-- Не я, -- відповів абат солодко. – Це Бог і Франція вимагають цього в нашій непевній ситуації. Ви не можете ризикувати, що Ваш зв‘язок не вважатиметься цілковито законним в усіх відношеннях.

-- Слова, слова і ще слова, -- перервав Тайбур. – Ви можете обговорити подробиці під час поїздки, що чекає на нас. Рушаймо.

Нечисленний ескорт торував нам шлях. Сюжер їхав верхи поміж Людовиком і його матір‘ю. Інколи вони щось бурмотіли, інколи скорботно мовчали.

Так я покинула Бордо, під покровом плаща, вночі, без смолоскипів, які б вказували дорогу, ледь встигши попрощатись з сестрою Алісою, дядьками й васалами.

Залишивши позаду знайомий мені світ.

13 Королівське ложе

ЕЛЕОНОРА

Замок де Тайбур, 1137

Через кілька годин, в чужому замку, перед імпровізованим шлюбним ложем, Сюжер, Жоффруа де Ранкон, сеньйор де Тайбур, Людовик і я дивилися на ліжко так, наче воно от-от нас всіх проковтне. Фрейліни й пажі переодягнули нас, з цієї нагоди Людовик і я були одягнені тільки в нічні сорочки.

Важку тишу порушив Сюжер.

-- Потрібно починати. Завтра нас чекає дуже напружена подорож в Париж.

-- В Аквітанії так справи не робляться, -- перебив його Тайбур. – Залиште королівську пару, нехай роблять те, що належить, абате. Якщо хочете, можете почекати зі мною назовні.

-- Але Церква повинна бути свідком, -- заперечив він.

-- Церква не повинна лізти до ліжка цих молодих. Герцогиня знає, що робить, і зробить це добре. Довіртеся їй.

-- Жінки можуть вдавати.

-- Аквітанка, вдавати? Ви не знаєте наших жінок, Сюжере. Аквітанці немає потреби вдавати. Ви коли-небудь були з аквітанкою?

Коли він це сказав, я подумки посміхнулася, Людовик дивився в підлогу, немов хотів провалитися крізь землю.

Абат ніяково стиснув одну руку в кулак.

-- Я присвятив себе служінню Господу, і ми, бенедиктини, даємо обітницю целібату.

-- А до обітниці? З жодною, ніколи?

Сюжер похитав головою.

-- Вам варто проводити більше часу в Аквітанії, хоча аквітанок Вашого розміру не існує, але можливо Ви б навіть трохи виросли під нашим сонцем. Але повертаючись до королівської пари, вони молоді й красиві, самі розберуться, їм не потрібен Ваш уважний погляд. – І не залишив йому шансу на скарги й суперечки. Взяв його під руку, і ледь не насильно, потягнув з кімнати.

Людовик поспішно закрив двері на засув, з полегшенням глянув на мене, а тоді сів на ліжко і зняв п‘ятикутну герцогську корону. І став трохи вищим. Людовик ставав вищим, коли не носив на голові тягар королівства.

-- Якусь мить мені здавалося, що він нас змусить, -- зітхнув він з полегшенням.

-- Проте все одно це потрібно зробити, тут Сюжер чи за дверима. Давай раз і назавжди покінчимо з цим і продовжимо наш шлях в Париж. Це потрібно зробити, -- повторила я голосно.

-- Не так, не тут, не зараз.

Я не зрозуміла.

-- Чому? – запитала.

-- Існує стільки причин…

-- Наприклад… -- наполягала я.

-- По-перше, бо Ваше серце належить іншому. Ви це чітко заявили перед Богом у сповідальні. Я не забув. І не хочу брати Вас, поки Ви думаєте про іншого. Яким чоловіком я б був, якби так вчинив?

І Рай, спогади про нього, наше спільне дитинство, все, що ми пережили в палаці де Ломбрієр, його від‘їзд, вперта мовчанка з того часу, жодного листа, жодного повідомлення, нічого… Раптово все накотилося.

Я вважала себе сильною, але це було не так.

Я була тринадцятирічною дівчинкою-сиротою з майбутнім безмежної Аквітанії між ногами.

-- По-друге, для мене не менш важливе, бо Ви потребуєте мого сім‘я, щоб народити аквітанського короля Франції… -- продовжив Людовик.

Я обірвала його, він завдавав мені надто великого болю.

-- У Вас були ці причини ще до шлюбу, і не дивлячись на це Ви погодилися одружитися зі мною. Ви прагнете, щоб наш шлюб був цнотливим і безплідним?

-- Я не збираюся бути Вашим жеребцем.

-- А моє призначення, як і у всякої спадкоємиці, бути плодовитою кобилою, -- нагадала я йому. – Проте, що ми можемо вдіяти?

-- Самим обирати? Хоча б дещо в своїй долі? Хоча б це? Невже наші тіла теж належать їм? Кому, чому, нашим мертвим батькам, їхній волі, французькому королівству, Аквітанії? – запитав він, підвищивши голос.

-- Не кричіть! – прошепотіла я розлючено. – Сюжер слухає під дверима.

-- Гадаєте, він цього не знає?

Я сіла поряд з ним, ніч була спекотна і він палав вогнем. Я помітила це ще на човні зі сповідальнею. Він був людиною-жаровнею, завжди виділяв тепло, проте мав схильність щулитися, немов йому постійно було холодно.

-- Людовику, рано чи пізно це доведеться зробити. Давайте будемо кухаркою та ілюстратором, які познайомилися на Гаронні.

Він поглянув мені в очі, я була йому вдячна за це, нарешті хоч трішки відваги. Нарешті хоч трішки справжньої близькості. Я не відвела погляд, в нього були золоті очі, як краї його часослова.

-- Отже, я Вам не огидний? – запитав він хриплим голосом.

Чудове запитання. Він був Капетингом, ненависним Капетингом. Але він був також милим, і не таким податливим, як я очікувала. Він ще не став чоловіком, як Рай, і вже точно не був воїном чи королем, який приймав власні рішення. Він не був герцогом Аквітанським, не дивлячись на те, що я щойно подарувала йому цей титул. Але в нього була найчистіша душа з усіх, які я досі зустрічала і ця крихкість вже турбувала мене. Я наполягаю, турбувала. І мене турбувало, що мене це турбувало.

-- Ні, Ви не Молодий король, якого я очікувала, і Ви собі навіть не уявляєте, як мене це тішить.

За відсутності ініціативи з його боку, я почала роздягатися. Моя нічна сорочка відкривала більше ніж приховувала, вона слугувала, щоб розпалити пристрасть недосвідченого чоловіка, і щоб для молодої все пройшло швидко і гладко. Та все одно я її зняла.

В моїй пам‘яті назавжди зберігся погляд, який Людовик кинув на мене тієї ночі, бо я ніколи не почувалася краще, ніж коли він вперше провів по мені своїми незайманими очима.

Але жодна мить не є досконалою, як би наша пам‘ять не намагалася вибілити її, і мої дитячі спогади продовжували з відразою спостерігати за його блакитною нічною сорочкою з вишитими ліліями. Скидалося на те, що Людовик не збирався її знімати. Він завалився на мене всією своєю вагою і його світле волосся впало мені на обличчя. Я з усіх сил затиснула повіки, спогад про те, що зі мною вчинили його дядьки, інші Капетинги, яких я вбила, не йшов мені з голови. Я закам‘яніла, він стурбовано відірвався від мене.

-- Я Вас скривдив?

“Ще ні”, -- подумала я.

-- Ні, просто… -- відповіла я. – Ви не могли б зняти нічну сорочку і залишитися тільки собою?

Людовик відсунувся від мене і звільнив від своєї ваги. Ліг поряд зі мною, споглядаючи на стелю кімнати.

-- Боюся, Ви просите надто багато, як на одну ніч. Ніколи не думав, що мені доведеться віддатися жінці, ще й за таких обставин. Цієї ночі, коли я став сиротою, королем Франції, а мої руки набули королівського дотику, сьогодні… Це безглуздя, яке не має з нами нічого спільного, Ваша Величносте.

-- Елеонора, будь ласка. Принаймні на самоті будьмо Людовиком і Елеонорою. – Я не згадала свого справжнього імені, Лія. Воно залишалося для Рая, і спогадів про нього, коли він вирушив у Антіохію, я присягнула собі, що більше ніколи не вимовлю його вголос.

-- Хай буде Елеонора.

-- Послухайте, -- сказала я йому. – Зараз ми самі, Вашого батька немає…

Я не повинна була говорити про Товстого, ще ні, бо щось отруювало його думки, я зауважила це по тому, як вороже він глянув на мене.

-- Батько помер, саме сьогодні… -- відповів він тихим голосом.

-- Що Ви хочете цим сказати?

-- Я не можу забути те, що розповів мені Сюжер, коли ми прибули в Тайбур.

-- Що він розповів?

-- Він сказав мені про Вашу чисельну свиту аквітанців. Почет, який кілька тижнів тому з‘явився в нашому палаці в Парижі.

-- З ними були якісь проблеми? Я наказала, щоб вони беззаперечно слухалися Вашого батька. Вони були неслухняними?

-- Подейкують, що аж занадто. Старанні, активні, працювали зранку до ночі, а кухарки… Кухарки привезли з собою смачні аквітанські рецепти, пироги з грушкою, полуничні мармелади, горщики з медом… Мого ненаситного батька було легко спокусити. Він прокрадався в комори, багато разів його заставали зненацька, коли він крав глечики з яблуками у вині.

Я вдала, що нічого не розумію.

-- І навіщо Сюжер розповів це Вам?

-- Ви ж чули, як він помер. Вуха потемніли, нігті повідпадали. Хворі на дизентерію таких симптомів не мають. Він не потів, зовсім не потів. Полотно посиніло, але залишалося сухим.

-- І?

-- Коли я бачив батька востаннє, з нього піт стікав рясними струмками! – вигукнув він, і мені довелося заткнути йому рота. Наші погляди знову зустрілися, але цього разу ми немов знаходилися всередині бурі.

-- Гаразд. І що Ви підозрюєте? – запитала я.

Тоді він встав у своїй нічній сорочці Капетингів, повернувся до мене спиною і пішов щось шукати в одязі.

Гадаю, це було найгірше – тиша. Що він не відповів.

-- Кого Ви підозрюєте? – повторила я ображено.

Я почала одягатися. Наша шлюбна ніч закінчилася.

Людовик повернувся, я закричала. Цим разом це він попросив мене бути тихо, поклавши палець мені на вуста. Поглянув у бік дверей, у бік Сюжера, який був свідком всього цього.

Я потягнула його до вікна і відчинила віконниці. Гарячий нічний вітер залетів і оточив нас, але між нами залишився тільки лід.

-- Ви підозрюєте мене, хай Вам чорт, -- промовила я розлючено. – Ви підозрюєте, що я відправила вбивць, щоб отруїти Вашого батька.

-- Завжди розповідали, що в Аквітанії залишилися відьми, отруйниці з древнього Риму. Що аквітанки вивчали їхні вміння, і що їхні роди вціліли до наших днів.

-- Я теж читала Плінія Старшого, -- відповіла я. – Це тільки легенди франків, щоб лякати дітей. Я запитаю Вас тільки раз: Ви підозрюєте мене?

-- Звісно, що підозрюю.

-- Це говорите Ви чи хтось з Вашого оточення говорить за Вас?

Невдоволений, Людовик відійшов від вікна.

-- Я залишаюся Молодим королем, для Вас я тільки це. Мені вже сімнадцять років, але Ви продовжуєте недооцінювати мене.

Він мовчки дивився на мене. Я знала, що він приймав рішення, можливо, він мав рацію і вже мислив, як король. Далекий король, що дивився на мене, як дивляться на ворога.

Він направився до скрині, де зберігався одяг, який він повинен був одягнути наступного дня. Витягнув кинджал.

-- Цього буде достатньо, -- сказав він мені. – Не бійтеся, ходіть до ліжка.

“Не бійтеся…”, ці самі слова промовив його дядько, коли затягнув мене під міст на Гаронні. “Не бійтеся, маленька герцогине.”

Я вдала, що покірно послухалася, підійшла насторожено, було достатньо одного мого крику, щоб підняти на ноги Тайбура, готового, я була впевнена, захищати мене з другого боку дверей.

Два мертвих королі за одну ніч.

Забагато, як на Францію, забагато також, як на герцогиню Аквітанську. Буде оголошено війну, васали короля Франції нам цього не пробачать. Повинен бути якийсь інший вихід.

Я підійшла до ліжка, він чекав, сидячи з гострим кинджалом в руці.

-- Дайте мені Вашу ногу, -- наказав.

Я простягнула, простягнула голу ногу, він взяв її в руки і вбив кинджал під щиколоткою.

Потекло кілька крапель крові, Людовик поклав мою ногу посеред ліжка. Кров намочила простирало.

-- Виглядає достовірно? – запитав він мене. – Ви були присутні на більше verba de futuro ніж я.

-- Так, виглядає достовірно.

-- Тоді прикрийте рану. Зможете самі вилікувати? Я не хочу, щоб Вас оглядав якийсь лікар; при дворі в Парижі всі патякають язиком, і не кажіть мені, що придворні в Аквітанії більш стримані. Всі патякають, -- повторив він.

-- Ніхто не зауважить, як вона загоїться, не переймайтеся.

-- Хочете поспати? – запитав.

-- Тільки якщо Ви заховаєте кинджал в скрині.

Людовик послухався, а тоді, вже неозброєний, підійшов до дверей. Ледь прочинив їх.

-- Подружній обов‘язок виконано, -- промовив він голосно. – Завтра фрейліни можуть забрати доказ. Йдіть спати. Нас чекають в Парижі, похорони й коронація.

Він знов зачинив двері й одна за одною задув всі свічки розкладені по кімнаті.

-- На добраніч, сеньйоро, -- сказав він у темряві, коли закінчив.

-- На добраніч, сеньйоре, -- відповіла я, лягаючи в ліжко.

Але я не спала, та й він теж.

Я повторила за Посібником життя герцогів Аквітанських: “Коли трапиться щось неймовірне, неочікуване і незрозуміле, запитай себе: Кому це вигідно?”, написане одним з моїх прапрадідів.

Те, що батько помре в тридцять вісім років у Компостелі було неймовірним. Кому це вигідно?

Те, що король Франції загине невдовзі після шлюбу сина з найбагатшою спадкоємицею в християнському світі було незрозумілим. Кому це вигідно?

Протягом кількох місяців Парка забрала двох наймогутніших в цій частині світу чоловіків. І жорстоко познущалася над їхніми тілами, навіть залишила два однакових трупи.

Кому вигідна ця чума, яка діяла тільки на королів і герцогів? І всі відповіді вели мене до одного імені.

14 Легенди про кастратів

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1137

Було літо, але здавалося, що всередині мене був січень. Падав дрібний дощ і в небі відмовлялося з‘являтися сонце. Хмари були низькими й сірими, немов їх пригнічувала вода, яку вони в собі несли.

-- Це набережна Орфевр, -- повідомив мене турботливий Людовик. – На острові Сіте в нас дві фортеці, що захищають нас: Малий Шатле на лівому березі й Великий Шатле, яка захищає великий міст.

Я поглянула на правий берег Сени, десятки маленьких човників маневрували, щоб не зіткнутися між собою і не перевернути свої кошики. Знову річка оточувала мій майбутній дім.

-- Це торговці водою, -- сказав він мені, дивлячись у віконце в нашій кареті. – Зараз літо, але це Париж, він ніколи не буде таким сонячним, як Аквітанія. В усякому разі не всі дні такі сумні й сірі, повірте мені.

-- Не переймайтеся, сеньйоре, -- відповіла я. – Навіть королям сонце не підвладне.

Людовик вдячно посміхнувся. Він був таким спокійним… і, признаю, його присутність заспокоювала мені нерви.

Дні, що минули під час подорожі з Бордо в Париж, були спокійнішими, ніж наша шлюбна ніч. Інколи ми розмовляли, інколи мовчали, але між нами виникла якась спокійна близькість, хоча я бачила, що він був стурбованим.

“Невже моє майбутнє буде таким жахливим?”, подумала я, побачивши його погляд, що слідкував за моїми жестами.

Коли я виходила з карети, Людовик запропонував свою руку. Один з солдатів, швидко і мовчки, підклав пеньок оливкового дерева, щоб я могла злізти, що я й зробила, приховуючи розпач при виді своєї нової домівки.

Королівська резиденція не мала нічого спільного з нашими замками в Пуатьє чи Бордо. Це була груба і міцна, майже вульгарна будівля. Каміння замку де ла Сіте було вологим, а кути й сходи поросли мохом.

У внутрішньому дворі нас чекала прислуга і, як я відразу здогадалася, мої нові родичі: брати Людовика.

Чотири хлопці й дівчинка, всі Капетинги зі світлим волоссям і золотими очима, всі одягнені в блакитне і прикрашені жовтими квітками лілії. Частокіл впорядкований від найстаршого до наймолодшого, який збудив у мене найгірші спогади.

Генріху було шістнадцять, Роберту чотирнадцять, Констанції тринадцять, Філіпу, в якого було ім‘я старшого брата, що загинув, дванадцять, Петру ледь виповнилося одинадцять.

Я посміхнулась їм, всі дисципліновано вклонилися.

Їхня мати, Аделаїда, ще не повернулася в Париж. Вона стверджувала, що затримується, бо розпоряджається нашими незліченими шлюбними подарунками.

-- Це моя королівська охорона, -- вказав мені Людовик. – Тьєррі де Галеран, секретар мого батька, а зараз мій найвірніший друг.

Галеран був з тих людей, чия слава їх випереджає. Він був хрестоносцем і повернувся зі Святої Землі кастратом. Історія була заплутаною. Одні твердили, що він став кастратом від холоду, повертаючись зі Святих Місць його люди загинули під час снігової бурі, й тільки він вижив, але не весь. В нього відмерзли частини тіла і він поховав їх разом зі своїми товаришами.

Інші аквітанські коти прислали мені більш фантастичні й збуджені звіти, в яких йшлося про гарем і викрадення еміром, і що коли його кастрували, то змусили стерегти жінок, поки з чиєюсь допомогою йому не вдалося втекти.

Байки чи ні, Галеран був з тих, хто не потребував жодних легенд, одного його вигляду вистачало, щоб вночі вам снилися кошмари.

Він був здоровенний, як віл, плечі ширші навіть ніж в Людовика, білий плащ і червоний хрест хрестоносця. Колючий погляд, порожній і холодний. Його очі зраджували професійного військового, були позбавлені життя, але все бачили. Вилиці високі й гострі. Було неможливо визначити його вік, здавалося, він був одним з тих старців, яких ніколи не залишає енергія.

Члени королівської охорони були природними ворогами моїх аквітанських котів, якщо їх вдавалося викрити. Багатовікова війна з підступними сутичками, що ніколи не закінчувалися добре. В усьому Іль-де-Франсі королівська охорона славилася своєю жорстокістю: Товстий король надав їм повну свободу у виборі методів, вони об‘єднували в собі найгірших забіяк, що сліпо слухалися Галерана і його правої руки – Жільбера.

Найбільш стримані називали Жільбера громом. Найбільш чесні – справжньою людиною-монстром. В корчмах розповідали, що Жільбер, відколи повернувся з хрестового походу, де врятував Галерана, то вбивав невірних голими руками або копняками. Інші, перехрестившись, стверджували, що він міг поламати людські кістки на дрібні шматки.

Я поглянула на нього і він кинув на мене злий погляд.

Я бачила тільки людину одержиму люттю. Гален визначив би в нього сангвінічний темперамент. Рум‘яний, дуже худий, з рельєфними м‘язами, весь на нервах, з виснаженими щоками й густими вусами. Він жував якусь траву і виплюнув її коли я проходила повз нього.

“В Галерана холодна голова, а в Жільбера – гарячі кулаки”, відмітила я собі.

Смертельне поєднання.

Поки що, на свою біду, я не знала наскільки смертельне.

15 Спальня королеви

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1137

Я зіщулилася, все через крижану сирість нічного подвір‘я.

-- Заходьте, Ваша Величносте, -- поквапився Людовик. – Я покажу Вам свою і Вашу спальні.

-- Ми не будемо ділити спальню? – запитала я здивовано.

-- За звичаєм король отримує в спадок покої свого батька, а мій волів спати сам. Моя мати відпочивала в королівській спальні, через одні двері. Ми будемо близько і завжди зможемо спілкуватися.

Я кивнула і пішла за ним. Палац не був підготовлений до північного клімату. На вікнах не було віконниць, через них віяло холодом.

-- Вибачте погане виховання королівських домашніх тварин, на мій погляд, їм давали надто багато свободи, -- промовив він, обходячи чисельні екскременти собачок, що блукали коридорами.

Підлога аж просила мітли, в кутах, як в якійсь стайні, валялася солома. Майже не було ніяких декоративних елементів, крім поодиноких відчинених і хистких скринь – жодних меблів.

Я вийшла заміж за бідного спадкоємця бідного королівства. То й палац його, звісно, теж бідний. В ньому бракуватиме тепла і кольорів бракуватиме. Але я була невибагливою, не дивлячись на те, що зростала оточена розкішшю. Я знала, що ніщо не зрівняється з Аквітанією, з домом, де я народилася і виховувалася. В день, коли я запланувала вийти заміж за Капетинга, я змирилася, що на початку мене буде оточувати бідність; це була найменша з моїх жертв.

“Я при дворі в Парижі, на крок ближче, щоб довідатися, що з тобою зробили, батьку”, подумала я.

Людовик відчинив двері в королівську спальню, мої майбутні покої, мій маленький всесвіт, моє особисте королівство.

-- В мене для Вас кілька подарунків, сеньйоро, -- оголосив він, зачиняючи двері.

-- Тепер, коли весь світ залишився за порогом, можеш знов називати мене Елеонорою, -- відповіла я, вперше звертаючись до нього на ти.

-- Розчарована? – поцікавився він.

-- Я знала, що це не Аквітанія. – Мені було більше боляче за нього, ніж за себе.

-- Яке полегшення, що ти не зіпсована панночка і не виміщаєш на мені свою злість.

-- Тебе виховували, як другого сина, який повинен був стати ченцем. В чому твоя вина, що ти отримав у спадок бідне королівство? Не звалюй не себе більшого тягаря, ніж вже несеш. Я пристосуюся без проблем, -- збрехала я, обходячи кімнату в пошуках чогось дуже конкретного.

Адамар мала знайти спосіб зв‘язатися зі мною, не привертаючи зайвої уваги й не відкриваючи наші родинні зв‘язки. Вона завжди так чинила. Але навколо мене не було нічого особливого: величезний розпалений камін, в якому лежали дрова, на дерев‘яній полиці купа свічок, кілька канделябрів на ніжках, скриня з моїм одягом, вмивальний таз з полірованим дзеркалом, два крісла біля вікна і ліжко.

-- Я наказав, щоб тобі принесли ковдри, найкращі, які тільки знайдуть. Ще літо, але деякі ночі холодні. А ще я велів, щоб кожного дня тобі приносили гілку лаванди, відчуваю – це твоя улюблена рослина… А, і якась з твоїх служниць хотіла залишити тобі дошку, вкриту бджолиним воском. Я зауважив, що ти ласунка і обожнюєш аквітанський мед, але не розумію, що можна робити з воском, окрім свічок.

Он воно що.

-- Справа не в цьому. Мені з дитинства подобалося гризти твердий віск зі стільників. Яка турбота. Нехай мені її принесуть, -- сказала я розсіяно. – Повертаючись до лаванди, я користуюсь різними парфумами. Звідки ти знаєш, що лаванда моя улюблена?

-- Гібіскус і кориця для публічних заходів. Але лаванда в нашу шлюбну ніч і всі ці дні в кареті. Вона заспокійлива, здогадуюся, що ти потребуєш спокою і вмієш керувати своїм настроєм. А я захоплююся людьми, які самі можуть бути собі матір‘ю і батьком. Дехто не може навчитися цього за все своє життя.

В цю мить ми почули стук в двері.

-- Це Галеран, -- сказав Людовик. – Залишаю тебе, щоб ти акліматизувалася, боюся, мене чекають дуже завантажені дні.

-- Завтра я буду потрібна? – хотіла я знати.

-- Публічно, ні. Цими днями я спробую увійти в курс справ, підбити підсумки і продовжити незавершені батьком справи.

Стук в двері повторився, цим разом більш нетерпляче.

-- Йду вже, йду! – вигукнув він голосно. – Невже король навіть не може попрощатися з королевою? – пробурмотів крізь зуби, невдоволено.

-- Не забудеш попросити, щоб мені принесли вощену дощечку? – нагадала я йому.

Людовик кивнув і косо глянув на ліжко. Подорож служила нам причиною, щоб не спати разом під час поїздки, бо намет не місце для молодят. Проте в палаці, за кілька тижнів очі всього Парижа слідкуватимуть за моїм животом, очікуючи коли Франція засадить своє сім‘я в Аквітанію.

Але після сором‘язливого прощання, я залишилася сама у своєму новому світі.

Невдовзі я отримала заповітну дощечку: чотири дерев‘яних бруски надавали квадратної форми гладкій поверхні твердого воску.

-- Побачимо, які новини ти мені приносиш, кохана Адамар, -- прошепотіла я, і з дощечкою в руці наблизилася до залишків вогнища.

Через кілька хвилин віск розтанув і з‘явилося повідомлення, написане окситанською мовою:

Наступного базарного дня

Знайдіть гасконця, що продає жаб‘ячі лапки.

Третя сукня пасує.

Я Вас там чекатиму.

16 Первонароджений

Хлопчик

За десятки років до вбивства герцога Аквітанського

Дув, як я вже казав раніше, лютий вітер з півдня. “Вітер божевільних”, називали його в Аквітанії, а на півдні Гасконі його знали, як hego haizea. Трубадура такий клімат дратував без міри; можливо саме тому, в одному з тих поривів, що зробили його легендою, він прискакав у миловарню в Ніорі в пошуках -- хтозна –гулянки біблійних масштабів чи покірного товариства, які б дозволили йому забути хоча б на одну ніч про важку ношу і сутички зі своєю вимогливою ріднею.

Хай там що, він подорожував не сам: на безпечній відстані за ним слідував вмілий вершник, хоча він того не знав. Навіть не підозрював. Його переслідувач був неперевершеним експертом в мистецтві маскування і засідок. Хоча ми ще не здогадуємося про його приховані наміри.

-- Принесіть мені бордоського вина! Багато вина! – викрикнув він наказ, після того, як прив‘язав коня до кільця біля входу.

Мод виявилася тією нещасною, що саме була на подвір‘ї миловарні й зливала масло, коли прибув герцог.

-- Я обслужу Вас, сеньйоре, -- втрутився управитель. В нього розвинулися антенки як в мурашок, якими він відчував урагани, які герцог привозив з собою в погані дні. – В моїй кімнаті. Є документи, що потребують Вашого схвалення.

-- Добре! – згодився той. – Але принеси мені вина.

-- Як скажете. – Сам він ніколи не пив. Йому не подобалося, що вино робило з людьми й гідністю, яка в них залишалася.

Він провів герцога в свої аскетичні покої, де на ходу знайшов, як робив це вже не раз, фінансові справи, які так добре відвертали увагу його сеньйора.

Той, кого раніше знали, як “хлопчика”, уважно слухав, сховавшись за дерев‘яними дошками. Він теж знав, що вітер, який дув у миловарні може бути більш нищівним, ніж той, що віяв по дорогах.

Тоді їх перервала Мод.

-- Пробачте, він зайшов, а я його не знаю. Я сказала йому, що Ви не приймаєте, але…

Вона була не сама, разом з нею зайшов молоденький, але вже добре сформований, юнак. Він, як і його батько, випромінював владу, але поводився благородніше. Він не шумів і не ревів, як ведмідь, вистачило його короткого погляду на жінку, щоб та зрозуміла, що їй варто піти. Вона перехрестилася і швидко послухалася. Вона вміла робити це від самого народження: молитися, схиляти голову і мовчати.

-- Отже, чорні легенди правдиві, батьку. Наші вороги розповідають правду: Ви викрадаєте черниць і змушуєте їх займатися проституцією на очах у всього світу, в цій миловарні.

Трубадур поглянув на порожню чашу і відкинув її, взяв один з глечиків, де ще було вино й пив з нього, поки той не спорожнів. Сімейні драми викликали в нього спрагу, так було завжди.

-- Не на очах у всього світу, -- відповів насмішкувато. – Ні в Бордо, ні в Пуатьє ви про це й словом ніколи не згадали.

-- Як Ви можете бути таким зарозумілим і таким дурним…!Ви хоча б на мить задумалися, що зробить Церква, коли довідається про таку образу?

Йому завжди бракувало терпіння, це правда, а особливо в ночі, коли віяв південний вітер. Він встав, розлючений: це був його природний стан, всі його боялися, коли в нього червоніло обличчя.

-- Я не подумав про Церкву…? А як ти гадаєш, навіщо мені він? – вибухнув Трубадур, вказуючи на управителя миловарнею. – Перестаньте мене недооцінювати, мені, як батьку, образливо вислуховувати сумніви від свого найстаршого сина. Я найбагатша людина в християнському світі, я є тим ким є, добрався туди, куди добрався, бо вмію битися і гуляти краще, ніж будь-хто.

-- На рахунок битися, згоден, Вам не бракує ворогів, своїх і чужих. Але чи є у Вас хоча б один друг, один союзник, батьку? Хтось, хто хоча б трохи Вас цінує?

-- Хто сказав, що вони мені потрібні, якщо в майбутньому вони перетворяться у ворогів? Ви оскаженіли тільки через Ваш шлюб з Аенор, ось справжня причина Вашої люті. Скажіть, скажіть це мені в обличчя.

-- Звісно, що я оскаженів! Я її не кохаю, не хочу її за дружину, я можу одружитися з будь-ким; я старший син впливовішої людини ніж сам король, а Ви мене принижуєте, змушуючи взяти шлюб з донькою своєї коханки.

За той час, поки Трубадур не дивився, управитель миловарнею поспішно заховав глечики з вином. Він терпляче чекав слушної нагоди, щоб втрутитися.

-- Ви задумувалися, хоча б на мить, що означають Ваші примхи для тих, хто змушений їх зносити? Для матері, жінки, яка принесла Вам Тулузу, стільки територій та багатств, жінки, яка правила твердою і мудрою рукою Аквітанією під час Вашої постійної відсутності?

-- Згадали нарешті, Філіпу Тулузьку, згадали! Хіба вона не управляє як хоче з абатства Фонтевро? Не керує своїм королівством з тіні? Не смикає за ниточки звідси аж до Святої Землі так, як вона цього завжди прагнула?

-- Ви її прогнали! Однієї ночі викинули з Вашого ложа і привели дружину Вашого найвірнішого васала! Ось що Ви робите з вірними Вам людьми. Так, батьку. Ви такі. А мене, Вашого спадкоємця, сина, чиє призначення продовжувати Вашу справу, Ви мучите заради задоволення, тільки заради задоволення, щоб одружити мене з жінкою, яку я ненавиджу і яка ненавидить мене. Ви знищили життя нам всім, коли викрали її маму і поселили у вежі Меровінгів. І мука продовжується, і буде продовжуватися, поки Ви будете жити, бо це Ваш стиль – нищити людські життя. Ви цим дихаєте, це Вам приносить насолоду. Не знаю, яка прірва пожирає Вас зсередини, не можу собі навіть уявити, яке це відчуття заглянути в неї, але Ви носите в собі само пекло, батьку, і світ з полегшенням зітхне, коли Вас не стане.

Вільгельм X замовк, можливо він сказав забагато.

Він зрозумів це, коли батько, чорний ведмідь з почервонілим від люті обличчям, накинувся на нього і спробував задушити.

Йому це, звісно, не вдалося, Вільгельм був спритним юнаком з широкими плечима. Він зростав на плацу, першу бойову рану отримав в дванадцять років, був розвинутим не по роках, як і всі в його роду.

Під вагою батька він звалився, але йому вдалося вирватися і він прийняв єдине розумне рішення: вийти з кімнати на подвір‘я.

Більше простору, більше слів.

Якщо він залишиться, то вб‘є його. А він не хотів вбивати.

Трубадур з криками вийшов за сином, в цю мить він не бачив різниці між здобиччю і спадкоємцем; вино одурманило його, але майже все своє життя він бився п‘яним.

Вільгельм спіткнувся в темряві й наповнив легені повітрям. Лапи батька стиснули йому шию. Він знав, що потрібно заспокоїтися, втекти й почекати до ранку, коли той протверезіє. З батьком завжди було те саме, якщо він хотів вижити: битва і відступ. Битва і відступ.

Але того, що трапилося він не чекав, тільки не від батька.

Підступно, ззаду, Вільгельм IX схопив його за голову і тріснув об один з котлів. Метал був дуже гарячим і обпік йому чоло.

“Так припікають грішників у пеклі”, встиг він подумати.

Він схопив руку батька своїми, в боротьбі змусив його відпустити голову і звільнився від жару, що спалював його живцем.

Трубадур заревів, налетів на нього і вони знов впали на землю.

Вага велетенського ведмедя виявилася непомірною для Вільгельма, якщо він хотів пережити цю ніч, йому залишалося тільки взятися за зброю.

Він витягнув кинджал, знав куди потрібно встромити його, щоб не вбити батька. Тільки завдати трохи болю, щоб позбутися його.

Кров веде до нової крові, а в обох текла та сама кров, бо герцог Аквітанський ідентичним рухом також вихопив кинджал, такий самий, як він подарував сину. Два тонких леза готових вбитися під ребро.

Трубадура розлютило те, що син вдарив його ножем в бік, він не знав, що Вільгельм не використав всю свою силу і бойове вміння.

Кинджал герцога увійшов в живіт спадкоємця.

Погана рана і дуже погана ідея, це вам скаже будь-який солдат, що повернувся з бою.

17 Олеандровий поцілунок

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1137

Я пошукала в скрині, яку мені привезли з Бордо; під парою спідниць лежала третя сукня, більш поношена і скромна, непоказна і проста. А також непримітний чепчик, щоб приховати мої коси і стоптане взуття відповідного розміру.

Аквітанські коти зберегли древні методи криптографії, якими користувалися від Геродота до Плінія Старшого. Вони могли заховати повідомлення в животі кролика і знов зашити його, а могли скористатися ремінцями закріпленими на патичках, які були тільки у відправника і адресата.

Адамар використовувала все. Вона була найбільш досвідченим аквітанським котом, тому володіла найрізноманітнішими методами, а це змушувало мене з дитинства знати і застосовувати їх.

В четвер зранку я прошмигнула через задні двері своєї спальні у вбранні, яке вона мені приготувала.

Мої покої виходили на невеличке внутрішнє подвір‘я палацу, куди можна було спуститися крутими гвинтовими сходами. Сад був забутим і покинутим, кілька лавочок виглядали давно занедбаними, останні дощі намочили землю, ставок знав кращі часи, але я вирішила наказати своїм садівникам посіяти відповідне насіння, щоб оживити це сіре каміння. Я використаю його, щоб вирощувати лікувальні й деякі отруйні рослини, завжди добре мати асортимент отрут для аквітанських котів. А де краще їх зберігати, якщо не в саду королеви, на очах у всіх?

Коли я віддалилася від палацу, то слідувала за натовпом і криками. Цього ранку ринок був переповнений, земля вся в грязюці, а ятки заповнені тисячами різнокольорових товарів.

Я питала за гасконцем, що продавав жаб‘ячі лапки, аж поки не наткнулася на нього. Натовп навколо нас тягнув фрукти й овочі, поросят, які пізніше прикрасять стіл, дешеву рибу і устриці для найбідніших.

Нарешті я побачила її, вона на весь голос торгувалася з товстим м‘ясником. Адамар була дрібною, як дівчинка, згорбленою, як відьма і тонкою, як сардина.

Коли вона мене впізнала, то попрощалася з торговцем і пригорнула таким знайомим мені материнським, але стриманим жестом.

-- Тільки без сентиментів, доню, -- прошепотіла вона по-нашому, не дивлячись на мене. – Здається хтось вже кілька тижнів слідкує за мною. Я хотіла відправити Вам інше повідомлення, щоб відмінити нашу зустріч, але побоялася, що нас викриють. Це востаннє ми бачимося на людях тут, в Парижі.

-- Гаразд, -- відповіла я, її стурбованість занепокоїла мене. – Розкажіть мені все, що Ви довідалися про смерть батька, і що саме ми шукаємо.

-- Я розмовляла з Раймундо після того, як він бачив труп Вашого батька, хоча він вирушив у Святу Землю не надто переконаний, що це був труп його брата. Ваш дядько шукатиме його там, ганятиметься за чутками, я його добре знаю, але тут ми повинні вияснити, що трапилося з тілом в Компостелі. За його описом в мене немає жодних сумнівів, що труп, кому б він не належав, був отруєний, але Раймундо не знайшов безпосередніх свідків, які бачили його смерть і могли б описати симптоми. Тіло дуже спотворене і отрут могло бути кілька. Ваш дядько чудово справився зі своїм завданням і коли повертаючись з Компостели, перетинав різні королівства, то розпитував травників, повитух і всіх, хто розуміється на рослинах. В Наваррі він зіткнувся з чутками й легендами, а конкретно з однією, про “олеандровий поцілунок”.

-- Поясніть свої слова, Адамар, бо мені потрібно повернутися в палац, поки фрейліни, яких мені нав‘язала Аделаїда, не здійняли тривогу через мою відсутність, -- поквапила я її, поки ми торгувалися за капусту.

Я як могла стримувала біль, який мені спричиняли розмови про Рая. По ночах я розмовляла з порожнім місцем, яке він залишив у моєму ліжку, ці розмови зводилися до монологів, але вони скрасили перші самотні дні в палаці.

-- В тих землях існує традиція, варварська традиція, але таке трапляється, коли небажаним дітям отруюють соску, натираючи її олеандром. Їхні тіла синіють. Зазвичай, якщо таке трапляється, стан трупа дитини настільки очевидний, що маму відразу страчують.

-- І Ви вважаєте, що батька вбили за допомогою олеандру?

-- За однією з версій його смерті, до нього підійшов хлопчик з немовлям на руках і попросив, щоб той благословив дитину, поцілувавши в чоло. Я ніколи не вірила розповідям про отруєну криницю, тоді було б більше мертвих і посинілих паломників, а ми про це нічого не чули. В мене є сумніви, тіло Вашого батька було величезним. Я хочу знати чи в Парижі можна здобути таку кількість і випробувати на якійсь великій тварині.

-- Якщо ця отрута розповсюджена в Наваррі, то чи вбивця не здобув її в тих землях, на шляху в Компостелу?

-- В Товстого короля схожий труп, а він помер тут, в палаці. І в нього теж здоровенне тіло, а не як в дитини. Ходімо, Ліє.

Я посміхнулася, вже сто років мене ніхто так не називав. Батько, Рай, Аліса.

Ми пройшли повз невеличку ятку, де підвішене на жердині, колихалося яскраве зелене знамено з намальованою жабою. Якийсь дідусь витягував з плетених кошиків жаби, він діяв спритно, не дивлячись на те, що йому бракувало ноги й він спирався на милицю. Одну за одною він розрубував їх посередині, а коли назбиралося пів десятка, вручив хворобливій служниці, я так думаю, якогось барона Людовика. Жаб‘ячі лапки були делікатесом, а їхня ціна не для бідних.

Адамар ледь кивнула йому і заглибилася в провулок, де торговці продавали ліки й висушені трави. Здоровань з довгим волоссям зав‘язаним у косичку, як його носило багато наваррців, тримав велетенський пучок чортополоху.

-- Мені потрібно трохи олеандру, добрий чоловіче. Добрі люди сказали мені, що його можна знайти тільки тут, -- промовила Адамар, поправляючи чепчик.

Побачивши, як вона розмовляє, я посміхнулася. Я й гадки не мала, як вона це робить, як їй вдається приховати свою силу і перетворитися в когось настільки безневинного. В очах наварця Адамар була всього лиш приємною і тендітною бабусею. Вона вміло користувалася голосом, могла вдати навіть змучений тон сторічної жінки, втягувала голову між плечі, щоб підкреслити горб і її відвертий погляд бабусі відводив усякі підозри, якими підозрілими не були її питання.

-- Але, добра жінко, може Вам краще меліси?

-- В моєї онуки хворе серце, тільки олеандр сповільнює їй биття серця.

-- Його важко здобути навіть в моїх краях, не кажучи вже про ці широти.

-- Може Ви знаєте когось, хто може привезти, я щедро заплачу.

-- Справа не в грошах, бабусю, це просто неможливо. Як би я його не здобув, це буде не скоро, необхідно відправитися в Наварру, щоб його придбати, олеандр збирають у вересні, але на складах він не витримує й місяця. Його вже намагалися й висушувати, але суха рослина втрачає всі свої якості.

-- Всі? – перепитала Адамар, дивлячись йому в очі.

-- Всі, бабусю, корисні якості й… -- він відкашлявся, -- і не дуже корисні. Ні на що не годиться. Я хочу сказати, олеандр можна здобути тільки осінню і немає сенсу замовляти, щоб мені привезли його в Париж. Не хочу Вас обманювати, я змушу Вас чекати, а Вашій онуці легше не стане.

-- Що ж, дякую, -- попрощалася Адамар, і я зауважила її стурбований вираз обличчя.

-- Олеандр був моїм найкращим припущенням, кохана Ліє. А тепер я в розгубленості, -- пробурмотіла вона до себе. – Ваш батько загинув в квітні в Компостелі, і то не через олеандр, та й Товстий король теж ні, бо він загинув влітку в Парижі.

-- Тоді перечисліть вголос, який ще вибір отрут існує? Ви завжди говорили, що тварина, рослина чи камінь… все може бути отрутою.

-- Все може бути отрутою, -- повторила вона. – Але це не звичайна отрута, а може настільки звичайна, що ніхто не думає про неї, як про отруту.

-- Тільки не філософствуйте, Адамар, -- перебила я її нервово.

В мене теж було враження, що за нами стежать. Я спостерігала за всіма обличчями, чи вони не повторюються, ловила погляди, чи вони бува не ворожі. З Адамар я почувалася в безпеці, проте ми обоє були насторожі на тому французькому ринку на правому березі Сени.

-- Все може вбити: вода, пшениця, земля… У відповідній кількості кожен елемент може перетворитися на зброю.

-- Пшениця, кажете? Пшеницю можна знайти як в Компостелі, так і в Парижі. Невже вона отруйна у великих кількостях?

-- Ні, якщо тільки якийсь дурень не сплутає її з житом, на якому паразитують пурпурові ріжки. Я мала на увазі не з‘їсти її. Пам‘ятаю після жнив одного чоловіка засипало пшеницею: вони обставили це як нещасний випадок, але його брат, який завжди заздрився на його землю, скористався тим, що той заснув в канаві поряд з дорогою і висипав віз пшениці на бідолаху, який задушився нездатний видобутися зі смертельної пастки. Брат вдавав, що не бачив його, плакав перед владою, щоб йому пробачили. Я йому не повірила, знала, що він заздрив брату ще з дитинства. Таким чином, користь якої він добивався, пшениця, стала також знаряддям братовбивства. І так само я думала, що немовля, яке поцілував Ваш батько, інша жертва, перетворилося в знаряддя вбивства. А ще існує сіль, невинна сіль. Ваш дідусь розповідав мені про певну смерть, “смерть від солі” або “білу смерть”, про яку він довідався під час хрестового походу. Шістнадцять ложечок солі достатньо, щоб вбити когось вагою шістдесят шість кілограмів. Достатньо зв‘язати засудженого і змусити його з‘їсти сіль. Жодне тіло такого не витримає. Водою теж можна вбити, катування краплинами води, яке застосовують в інших королівствах дуже просте і дуже ефективне: достатньо змусити засудженого випити сім глечиків води, щоб вбити його. Римляни робили це ще жорстокіше: вони перев‘язували член ворога мотузкою, щоб він не міг помочитися і змушували його пити, доки в нього не лопав сечовий міхур.

Несподівано Адамар замовкла і поглянула в інший бік.

-- Йдіть, доню, -- пробурмотіла вона, не дивлячись на мене. – Я впізнала одне обличчя, і це не обличчя друга.

-- Де? – запитала я.

-- Не дивіться на мене! Купіть щось і йдіть. Я продовжу копати, але нас більше не можуть бачити разом, поки я не з‘ясую звідки виходить небезпека. Довіртеся мені, я знайду вбивцю Вашого батька, мого коханого племінника. А тепер йдіть, Ліє.

Я повернулася і послухалася, моє серце калатало, мов навіжене, я була мертва від страху, бо Адамар нічого не боялася, це до неї я зверталася, коли щось затуманювало мені розум, або коли мене охоплював гнів і я не могла приборкати мантікору.

Але вона була налякана, Адамар була налякана, і це було новим для мене.

Невдовзі я підійшла до палацу, сховалася за кількома возами з сіном, що заїжджали на подвір‘я і дісталася, задихавшись, до невеличкого садка королеви.

Я не могла піднятися по кручених сходах. Прямо попереду мені перетнули шлях похмурий Галеран і стриманий король Франції.

18 Початківець

ЕЛЕАНОРА

Париж, 1137

Без виправдань, в грубому одязі служниці й з калатаючим серцем. Кепська справа. Галеран мав на собі охайний білий плащ тамплієра, його чоботи були чистенькими. “Отже, це не він стежив за нами на ринку”, зробила я висновок. Може його брат Жільбер?

-- Ми стривожилися, зауваживши Вашу відсутність, Ваша Величносте, -- обізвався нарешті Людовик.

-- Існує якийсь закон, що забороняє королеві виходити з палацу?

-- Це не заборона, а розсудливість, -- промовив Галеран суворим голосом. – Король Франції та його королева повинні завжди бути під захистом королівської охорони.

-- Отже, я полонянка в цьому будинку?

Людовик глянув на мене, він мав такий поважний вираз обличчя, що, здавалося, постарів на кілька років.

-- Мені дивно Вас чути. Ви говорите про свободу так, наче вона можлива в нашому світі.

-- Раз я вже знаходжуся в безпеці в садку королеви й в товаристві свого чоловіка, короля Франції, можете попросити Вашого секретаря, благородного Тьєрі Галерана, нехай залишить нас, щоб ми могли продовжити нашу мирну розмову? – запитала я, змінюючи стратегію.

-- Галеране, залиште нас самих, -- наказав Людовик монотонним голосом.

Велетень-кастрат здійняв свої гострі вилиці до неба і мовчки пішов.

-- Ходімо в мої покої, -- попросила я свого чоловіка, коли ми залишилися самі.

Побачивши, що в цьому дворі навіть каміння мало вуха, мені хотілося якогось безпечнішого місця, ніж мій невеличкий садок.

-- То ти себе відчуваєш полоненим королем? – запитала я його, коли ми прийшли в мої покої і я зачинила за собою двері.

-- Кожної секунди, з кожним подихом. Звісно, що так. Всі мої дні – один суцільний обов‘язок. А ти як жила в Аквітанії? Тобі подобалося бути тим, ким ти була?

-- Звичайно. Звичайно, що мені подобалося моє життя і мої обов‘язки.

Він поглянув на мене захоплено, трохи недовірливо, і зовсім без заздрощів.

Я була готова побитися об заклад, що для його чуйної душі заздрощів не існувало.

-- Хтось, хто насолоджується життям… Я вислухав сотні сповідей і ніколи не зустрічав цього складника: насолода, задоволення, щастя. Боже! Не хочу, щоб ти втратила це сяйво, але тут, в Парижі, ти вже почала його втрачати. Твоя шкіра вже не така смаглява, як в Аквітанців, за короткий період вона стала цитриновою, але це ще не все, дикість в очах, блиск волосся…

-- Це через вологість.

-- Не вдавай легковажну зі мною, не роби цього, благаю. Не недооцінюй мене аж так. Що ти насправді робила на ринку?

Я вперше опустила голову. Він мав рацію, я вдавала, що не бачу, який він.

-- Інколи я втікаю від себе, в Аквітанії я робила це часто, як ти сам бачив у день, коли ми познайомилися. Я не тільки герцогиня, не тільки представник свого роду, і звісно, набагато більше, ніж молода королева Франції.

-- Але ти наражаєшся на небезпеку, якщо виходиш без королівської охорони. Скажи мені, що ти не настільки наївна, що ігноруєш цю реальність.

-- Ти дійсно гадаєш, що я не можу постояти за себе?

“Та й Адамар може постояти за мене”, хотіла я йому крикнути, але здоровий глузд змусив мене промовчати.

-- Ми всі вразливі, -- відповів Людовик. – В світі немає нічого простішого, ніж вбити, достатньо тільки бажання, фантазії, можливості, грубої сили, злості, люті, кількох монет… Вбити дуже просто, скривдити дуже просто. Ми всі це можемо, важко мати мотив і вирішити не робити цього. Такою силою я захоплююся, хоча, здається, більше ніхто так не думає.

-- Людовику, я зів‘яну, якщо буду тільки мовчазною і покірною дружиною короля Франції. Сила, якої ти шукаєш в королеві, зникне.

-- Поки що це зовсім так не виглядає. Навіщо ти намагалася купити отруйні трави, переодягнувшись служницею? – запитав він, наближаючись до вікна.

-- Заради всього святого… Думаєш, я збираюся отруїти тебе?

-- Будь певна, Галеран так думає. Якщо ні, то що?

-- Гаразд, гаразд. Знов настав час для сповіді. – Я здалася. – Я знайшла аквітанську кухарку, гадала, що вона вже знає паризький ринок. Але я не збиралася купляти отруту, а хотіла довідатися, хто придбав її в минулому. Хочу вияснити, хто замовив вбивство мого батька.

Він наморщив лоба, подумки перебираючи всі можливості.

-- Хіба ти не була впевнена, що це мій батько? – запитав нарешті.

-- Ні, вже ні. Тому й шукаю спільного ворога, -- відповіла я, сідаючи на ліжко.

-- Що ти маєш на увазі?

-- Я шукаю когось, кому вигідні ці дві смерті, когось, кому піде на користь те, що зараз ти і я очолюємо Аквітанію і Францію. Гадаю, хтось привів нас до влади замість наших батьків, бо вважає нас слабаками.

-- Про кого ти говориш? Замовити два вбивства так далеко одне від одного, і за таких різних обставин, справа не з легких.

-- Цього я й боюся: що наш ворог дуже могутній.

-- Могутній? Невже король Англії?

-- Або якийсь барон, наприклад, Шампанський, -- осмілилася я підказати.

-- Він союзник, а не ворог, -- відкинув Людовик помахом руки, немов відганяючи надокучливу комаху.

-- Ти впевнений? Теобальд сильний, володіє землями й в нього добрі зв‘язки, а саме він брат Етьєна де Блуа, -- заперечила я.

-- Є ще якісь ідеї?

-- Святий Престол в Римі, сам Інокентій II… -- вперше вголос наважилася я згадати понтифіка. – Не знаю, в свій час наші батьки ворогували з Церквою і їх обох відлучили.

-- І обоє повернулися в її лоно і владнали свої проблеми з Всевишнім.

-- Я тільки кажу, що це не був будь-хто, в нього є засоби й мотив… і признаю, зараз я боюся за нас.

Я не згадала про страх, який бачила в очах Адамар. Не згадала, що Адамар найзнаменитіший аквітанський кіт. Не згадала, що вона моя двоюрідна бабуся, незаконнонароджена сестра несамовитої бабусі Філіппи, легендарного сірого кардинала аквітанських котів.

Людовик поглядом попросив мене дозволу сісти поряд зі мною. Я жестом дозволила.

-- Отже, ти вже не вважаєш мене ворогом? – запитав.

-- А ти? Вже не думаєш, що це я отруїла твого батька?

На якусь мить він задумався.

-- Це тобі не дозоляє бачити в мені свого чоловіка?

-- Важко очікувати, що наш шлюб буде чимось більшим, ніж тільки угодою, якщо я думаю, що твій батько вбив мого батька, а ти думаєш, що я вбила твого, -- сказала я.

-- Минають дні, я спостерігаю за тобою, пізнаю тебе… І мені щораз важче повірити в це.

-- Мені теж, -- признала я. Це при тому, що я ненавиділа Товстого короля, проте як сильно я не ненавиділа його, я не могла зненавидіти Людовика. – Ти міг би… міг би спати сьогодні зі мною? – попросила я нарешті.

Привид Рея був тільки цим -- привидом. Я вигадала його присутність, щоб знести цю абсолютну самотність. В той самий час Людовик був справжнім. Можливо прийшов час перестати обманювати себе і признати, що це мене тішило. Справжній, уважний, красномовний, спокійний, завжди в пошуках суті під зовнішнім виглядом.

-- Я вдаю, що сильніша, ніж є насправді, -- продовжила я. – Мені потрібне людське тепло, а сьогодні більше ніж будь-коли.

Людовик посміхнувся, спокійний.

-- Пообіцяй, що завжди так робитимеш, -- відповів.

-- Як робитиму?

-- Шукатимеш в мене притулку кожного разу, коли потребуватимеш.

І під покривалами, після того, як опав одяг і нічні сорочки, настали обійми. А ще прийшла несмілива довіра, новий контакт, очі, що стежили за моїми, за моїм кожним жестом.

Це був справжній початок нашого шлюбу. Після цього було ще багато ночей щирості, шепоту і знайомства тіл. З ним все було неспішним, таким був його ритм і я навчилася цінувати це.

Але на здивування мій чоловік перетворився в певного себе коханця, не дивлячись на те, що був початківцем у любовних іграх. Якщо раніше я була для нього красивим скорпіоном, вражаючою істотою, якої слід уникати, то тепер в його присутності я ховала жало.

19 Душа кухні

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1137

Через кілька тижнів на кінному дворі поповзли чутки. Ворожі погляди французів, тиша, коли я йшла поряд з ним. Опущені голови, незрозумілий шепіт.

-- Ви чули? – бурмотіли всі при дворі на острові Сіте.

“Про що, про що я мала чути? – питала я себе безсило. – Піду на кухню під будь-яким приводом і побалакаю з Адамар”, вирішила я, погладжуючи живіт.

Я зауважила, що щось змінилося.

Я палала, Людовик був терплячим і уважним, але як чудово ми проводили цілі дні на ліжку під покривалами. І в мене жевріла надія, я була жінкою півмісяця, кров у мене завжди йшла, коли на темному небі вимальовувалися гострі контури білого диска. Але цим разом місяць став повним, а я досі не кривавила. Було ще надто рано, щоб ділитися цим з кимось, але прокидаючись кожного ранку, я заново переживала це чудо, найкращу з можливих таємниць. Нарешті добра новина, перепочинок після стількох похоронів і змов.

Повертаючись до васалів Людовика, можливо вони ненавиділи мене, бо я наказала розмістити гобелени в найпросторіших кімнатах, щоб закрити вологі стіни. Або через мої вимоги гігієни, щоб всі лакеї мили руки з милом, яке я наказала привезти з Пуатьє. Або через вимогу побудувати будки для мисливських собак на задньому дворі. Це врятувало всіх нас від смороду і від гидоти на взутті. Прибули також теслі, я наказала їм зробити віконниці, щоб злива не потрапляла в кімнати. Всі ці міри було сприйнято з неприхованим жахом.

-- Повільніше, -- благав мене Людовик. – Повільніше, бо я не зможу їх заспокоїти. Барони, Сюжер, мати і вся Рада непохитні, як дубові окоренки.

“Чим вони тепер невдоволені? Рукави моєї сьогоднішньої сукні для них надто довгі?”, запитала я себе. Не дивлячись на те, що всі погляди мовчки стежили за мною, коли я виходила в товаристві призначених мені Аделаїдою покоївок, всі доньки його найвірніших васалів, правдою було також те, що при дворі почали з‘являтися яскравіші фарби, швачки імітували викрійки моїх суконь, а найбільш сміливі відважувалися вплітати в коси штучне волосся, щоб носити їх такими довгими, як мої.

-- Після вечірньої літургії, ніхто не пропустить страту, -- почула я якусь прачку.

“Страта?”, здивувалася я. Відколи я прибула в Париж, то ще не була присутньою на жодній страті. Мабуть, вони буди не надто звичними в палаці. Настав час ризикнути й знайти якийсь претекст, щоб Адамар ввела мене в курс подій.

На кухні тріскотів вогонь і булькали горщики. Запах овочевого відвару заполонив все приміщення. Я пошукала поглядом свою годувальницю, але не бачила, щоб вона обскубувала перепілку чи нарізала цибулю.

-- Я шукаю певну кухарку, -- сказала я веснянкуватому хлопчику, що носив дрова. -- Аквітанську бабусю, маленьку, як ти.

-- Адамар навчила мене збирати кропиву так, щоб вона не жалила, -- відповів мені сумно хлопчик. – Вона була мені як бабуся, не знаю, що буду тепер робити, ніхто тут не відноситься до мене добре. Я прибув сюди з Шампані з батьками, але вони померли від лихоманки.

-- Як тебе звати, малий?

-- Емерік, сеньйоро.

-- Чому ти говориш про неї так, немов вона більше не повернеться? Де вона? – запитала я стривожено.

-- Вона вбила на ринку королівського охоронця, сьогодні ввечері їй відрубають голову.

20 Коли ворог – це Ви

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1137

Мені не вдалося потрапити на Раду, два королівських охоронці не впустили мене. Бути королевою в цьому палаці не має сенсу.

-- Король зайнятий, -- повідомили мене.

-- Передайте йому, що це пильне, що на нього чекає королева.

-- Почекайте поки він закінчить, -- промовив монотонний голос в мене за спиною.

Я обернулася; ще ніколи я не була так близько до Тьєрі де Галерана; я доходила йому до грудей, а він не опускав голову, зажди говорив прямо перед себе.

-- Що трапилося, Галеране? Я чула, що сьогодні ввечері відбудеться страта?

-- Було вбито королівського охоронця. Наш закон наказує відрубати вбивці голову, жодних винятків.

Міцно стиснені губи, під очима темні кола після кількох безсонних ночей. Лють зосереджена в стиснутій щелепі. Тоді я зрозуміла – це особисте. Це не був якийсь там королівський охоронець, йшлося про його брата по зброї, Жільбера.

-- Гаразд, -- здалася я. – Піду в свої покої. Вдячна Вам за інформацію.

-- До Ваших послуг, Ваша Величносте.

Я завернула за кут коридору, але далі не пішла. Почекала, поки стихнуть військові кроки Галерана, а тоді вирушила в архів, де зберігалися королівські документи.

Серед сувоїв і документів я знайшла те, що шукала: закони про королівську охорону. На щастя їх було небагато, вони займали приблизно, як звід законів середнього містечка, і крім розцінок за її послуги, обмежувалися перечислюванням кар у випадку агресії проти її членів. Я залишила все, як було і обережно повернулася в коридор, що вів до дверей Ради. За поворотом почекала, поки закінчаться збори.

Я чула, як вони прощаються, поважні голоси розмовляли з Людовиком: до мене доходило невиразне бурмотіння, але я не могла розібрати слів.

Як я і очікувала, Людовик, як тільки залишився сам, вирушив до каплички помолитися.

-- Це твоя перша страта, -- сказала я, не чекаючи, поки він обернеться. – Тому ти шукаєш тут спокою.

-- Ти вже знаєш? Якась кухарка вбила Жільбера, одного з улюблених королівських охоронців мого батька.

-- Як це трапилося, Людовику?

-- Я не хочу вплутувати тебе в це, справа вже й так неприємна.

-- Це мій обов‘язок, кухарка – частина аквітанської свити, яку я відправила заздалегідь. Розкажи мені, що трапилося.

-- Галеран каже, що він тільки наказав їй зупинитися і запитав, що вона робила. Свідки розповідають, що вона накинулася на нього і відьомськими чарами викликала в нього конвульсії, від яких він помер.

-- Тобі це здається правдоподібним? Дрібненька бабуся перемогла досвідченого, здорового солдата?

-- Правдоподібно чи ні, результат залишається таким самим: в сутичці при свідках загинув член королівської охорони. Ти знаєш, що королівська охорона має свої закони, їх просто необхідно дотримуватися, щоб король Франції був захищеним. Я не можу пом‘якшити смертну кару, навіть якби хотів. Так мені сказали всі в Раді. Я знаю… знаю, що ти з нею знайома, що це та сама бабуся, яка супроводжувала тебе в день, коли ти переодягалася, гадаю, ти відчуваєш до неї якусь симпатію чи навіть повагу.

-- Так, я знаю її. Але розумію, що очі твоїх баронів і всього королівства спрямовані зараз на твоє рішення і що від тебе очікують твердості, що ти забезпечиш виконання законів Франції. Я все це розумію.

“А ще знаю, що Галеран не дарує їй цього”, додала я подумки.

-- Хай там що, -- продовжила я. – Вона – аквітанка, а ти герцог-консорт Аквітанії. Є дещо, чого ти фактично не знаєш, а повинен знати.

-- Говори. Мені набридли таємниці й манірність Ради. Дипломатичний жаргон не для мене.

-- Це і є таємниця, а точніше була: Адамар, кухарка -- незаконнонароджена сестра моєї бабусі по батькові. Моя двоюрідна бабуся завжди була близькою до нас, вона була годувальницею мого батька, мого дядька Рая, моєю і моєї сестри Аліси. В Аквітанії це ні для кого не таємниця, Адамар люблять і поважають. Якщо її стратять таким варварським методом – відрубають голову, то це образить багатьох з моїх баронів і Франція отримає нових ворогів. Скористайся своїм становищем герцога-консорта і дозволь, щоб її стратили по-аквітанськи, на шибениці. На півдні ми не любимо відрізати голови, це не надто чиста смерть.

-- Вона була твоєю годувальницею? – перепитав він.

“Більше, ніж годувальницею. Матір‘ю, бабусею, радницею, менторкою, вчителькою і особистою королівською охороною”, подумала я і стиснувши кулаки, глянула на вівтар. Я питала себе, чи Людовик, який так досконало відчував тонкощі мови, розумів, що означало для мене побачити смерть Адамар.

-- Так, -- сказала я замість цього. – але я розумію, що вона вчинила важкий злочин, і розумію наслідки.

-- Я не знаю, що саме диктує закон відносно методу страти, -- сказав він після коротких роздумів.

-- “Стратити вбивцю, без права заміни на легшу кару” – процитувала я напам‘ять. – Як це зробити, там не говориться нічого. Зроби жест доброї волі й ти заслужиш повагу на своїх нових територіях.

Якийсь час Людовик обдумував мої слова, а тоді перехрестився, немов у нього камінь з душі впав.

-- Хай буде так, -- погодився він.

-- Накажи катові, нехай зробить це по-аквітанськи, -- сказала я.

-- Я не знаю, як це по-аквітанськи, та й кат, не думаю, що знає.

-- Тоді я відправлю йому інструкції.

-- Згоден, -- прошепотів він. – Сьогодні не… Ця ніч не найкращий момент, щоб відвідати твоє ложе, ні для тебе, ні для мене. Кожного разу, коли ми закриємо очі, цей зашморг буде на наших шиях. Вперше я позбавляю когось життя в ролі короля. Насправді це вперше я взагалі позбавляю когось життя.

Я промовчала, що маленьке аквітанське життя починало свій шлях у моєму животі, бо це був теж не найкращий момент, щоб представити його світу.

Моя маленька таємниця залишиться тільки моєю.

21 Багдадський вузол

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1137

Світло смолоскипів кидало тіні на обличчя присутніх на ешафоті. Традиція вимагала, щоб була присутня королівська пара. Засуджену пильнувала королівська охорона і її майже не було видно за натовпом, бо більшості з них вона не доростала навіть до пояса.

Адамар з гідністю дозволила натягнути петлю собі на шию і вголос продекламувала плач аквітанців:

Самотньою я прийшла і самотньою піду.

Самотньою пройшла я свій шлях

І самотньою погляну у вічі поромнику.

Навіщо розповідати про цю мить, про петлю, про хрускіт, дрібне тіло, що гойдалося в повітрі. Навіщо. Рука Людовика, що стискає мою, застила кров від почуття вини.

“Ось що Франція робить з Аквітанією”, розлючено шепотіли мої коти.

Їй закрили очі, загорнули в біле полотно, опустили в склеп, що слугував для печального прощання, без плакальниць та інших похоронних ритуалів.

Вона була незручною небіжчицею. Тієї ночі її оплакувала тільки я.

В усякому разі я не молилася за неї, в неї була язичницька душа. Я обмежилася тим, що годинами мовчки сиділа поряд з її забальзамованим і нерухомим тілом.

…і тоді, тільки тоді Адамар ворухнулася.

Терпляче, потрошки, лівою рукою вона відсунула легеньку тканину, що закривала їй ніс і рот.

-- Мало бракувало, щоб вони зламали мені шию, банда бовдурів.

-- Але спрацювало, Багдадський вузол спрацював, -- прошепотіла я схвильовано.

-- Це вчетверте мене страчують, і запевняю Вас, моя Ліє, що ця страта безсумнівно найбільш незграбна і болюча, -- поскаржилася вона своїм солодким голосом.

Мій дідусь Трубадур привіз з хрестових походів багато чудових ідей, і аквітанські коти охоче застосовували кожну нову хитрість, часто покращуючи їх.

Фальшиве повішання шпигунів були звичною справою в Святій Землі. Багдадський вузол вимагав певної спритності, але добрий мотузник, звичний зав‘язувати петлі, швидко освоював механізм фальшивого розсувного вузла, дуже схожого на петлю для повішання, але доволі безпечного для шиї засудженого. Замінити ката досвідченим моряком коштувало мене двадцять срібних монет. Адамар вартувала цілого абатства, і я без вагань заплатила би стільки.

Я обійняла її; під час безсонних годин я не могла знести виду її нерухомого тіла.

-- Ви вся забруднилася, якусь мить я гадала, що вузол не спрацював і Ви насправді померли.

-- Я розслабила кишки, щоб все виглядало по-справжньому… і щоб французькі солдати не підходили, -- підтвердила вона, підморгнувши, після того, як звільнила від тканини все обличчя.

Повністю звільнившись від савана, що вкривав її, вона стиснула мою руку в своїх дрібних долонях. Бідолашна замерзла, я сіла на дошку і вкрила її своїм тілом, щоб хоч трішки зігріти.

-- Доведеться відправити Вас в Антіохію, до Раймундо, там Ви зможете продовжувати служити нашим інтересам, -- сказала я. – Я воліла би, щоб Ви закінчили Ваші дні в Фонтевро, з Вашою сестрою, але це надто близько, я не довіряю Галерану.

-- Нам потрібно поговорити про Галерана, моя Ліє.

-- На превеликий жаль, я знаю.

-- Як я й підозрювала, це його побратим, Жільбер, постійно стежив за мною. І гадаю, він вперся, щоб я не розпитувала на ринку. Але будьте певні, я продовжувала. Продовжувала. Слухайте, я наполягаю, що Вашого батька отруїли “олеандровим поцілунком”, наварець нічого про це не знав, а от його сусід, так. Той, що продає жаб‘ячі лапки, пам‘ятаєте?

-- Кульгавий, що спирався на милицю. Так, пам‘ятаю. Що Ви з‘ясували?

-- В його кошиках багато живих жаб, призначених для найкращих банкетів, але в ятці, краще заховані, в нього є ще жовті жабки з чорними очима. Вони дуже маленькі, а їхня шкіра отруйна, звір, що з‘їсть їх, відразу здихає. Я купила кілька і випробувала на лисицях, робила я це дуже обережно. Бідні тваринки падають замертво, а шкіра не вкрита хутром, набуває дуже дивного темно-синього кольору.

-- Синього?

-- Синього.

Я проглянула у своїй внутрішній бібліотеці всі книжки про отрути, які тільки пам‘ятала. Жовті жаби з чорними очима?

-- Думаю, вбивця Вашого батька винайшов спосіб синтезувати отруту і намастив нею немовля, йому довелося робити це з захищеними руками, щоб яд не подіяв на нього. І думаю, цим разом я не помиляюся, з тими жабами щось не так, бо брат Галерана просто оскаженів, коли почув, що я розпитую і розпитую торговця. Жільбер підслуховував нас, сховавшись за тканиною, в тіні одного з закутків ринку, але сам себе видав. Його обличчя почервоніло, губи міцно стиснені, назвав мене “надокучливою”. Він накинувся на мене з простягнутими руками, спробував задушити, затиснув долоні мені на шиї, я встромила йому отруєну голку зі свого чепчика.

-- Дурман. Кілька хвилин, конвульсії, страшний біль. Погана смерть, Адамар.

-- Він її заслужив.

-- Більше було ніяк?

Вона поглянула на мене, як на маленьку дівчинку.

-- Скільки десятиліть я аквітанська кішка?

-- Подейкують, що з колиски.

-- Сім десятиліть. Нехай Вас не обманюють мої зморшки і горб, в небезпеці я мислю дуже швидко. І в першу чергу я думаю про Аквітанію, про своїх герцога чи герцогиню. Я знала, що мене арештують за вбивство королівського охоронця. Так само як знала, що Ви втрутитеся і знайдете спосіб врятувати мене, а ще знала, що тут наші шляхи розходяться, моя онуко, моя дівчинко, моя доню, моя герцогине, моя королево. Я згодна вирушити, куди б Ви мене не відправили й продовжу свою роль, де б не була: все заради Аквітанії.

Ми обоє усвідомлювали нову реальність: тримати її далеко, але зберегти життя. Вона вже й так сильно ризикувала, намагаючись вияснити, що трапилося з моїм батьком.

-- Дайте мені якусь останню пораду, Адамар, -- промовила я нарешті.

-- Ви в чужих землях і оточені новими ворогами. Вони будуть оцінювати Вас, Ви будете оцінювати їх. Не недооцінюйте нікого. Я впевнена, в цьому палаці немає слабких ворогів, хоча деякі виглядають слабаками.

-- Ви просите, щоб я нікому не довіряла.

-- Ви добре почули, нікому. Але не відгороджуйтеся, вони Ваш партнер у танці, танцюйте з ними, вивчайте і класифікуйте. Але візьміть до себе аквітанців, Вам будуть потрібні справжні союзники, в яких Ви не сумніваєтеся. І використовуйте свою силу, Ваша сила це багатства Аквітанії, а це бідне королівство потребує багатств. Нехай вони залежать від Вас, нехай все йде через Вас. Спочатку вони Вам цього не дозволять, це буде перша перешкода і вони захочуть виграти цей бій. Дозвольте їм, трохи посіпайтеся, але вчиніть так, нехай думають, що виграли, а тим часом знайдіть спосіб зробити їх залежними від поставок з Аквітанії. Контролюйте інформацію і комунікації, розташуйтеся посередині, щоб все проходило через Вас. За Вами спостерігають, припиніть переодягатися, ці ігри закінчилися. Галеран переважає Вас у всьому. Не дражніть осу, Вам з ним не виграти. Всі інші теж вороги: Аделаїда, Рада, барони, прелати Церкви тут, в Парижі. Зробіть Людовика своїм союзником, але не атакуйте його матір: він її любить більше, ніж Ви собі можете уявити.

-- Але вона здається доволі відчуженою від нього.

-- Вона стримана після десятиліть проведених при дворі, грає роль, яку їй приділили. Але знайте, що Ваш чоловік, це не її чоловік -- Товстий король, завдяки любові, яку юний Людовик відчуває до неї.

-- Я не розумію. Про що Ви говорите?

-- Один аквітанський кіт підслухав у соборі розмову між Товстим королем і його спадкоємцем в четвер, коли той лікував золотуху. Молодий Людовик відмовлявся одружитися з Вами, хотів відмовитися від титулу спадкоємця і просився в наступники Сюжера в Сен-Дені. Пропонував свого брата Роберта Дре кандидатом на трон.

-- Людовик запропонував свого брата?

-- Гадаю, Ваш чоловік чудово себе знає, завдяки самоаналізу в келії він став розумним не по літах. Але Товстий король пригрозив йому, що вб‘є королеву Аделаїду і сам одружиться з Вами, якщо той не погодиться на шлюб. Людовик одружився, щоб врятувати Аделаїду, кохана Ліє.

На мить я уявила собі шлюб з Товстим королем, себе знов зґвалтованою Капетингом у шлюбну ніч. Людовик врятував мене від цього. Хоча він зробив це заради матері, він врятував нас обох.

-- З Вами все гаразд, дівчинко?

-- Я… вдячна. Вдячна Людовикові, -- була змушена я признати в сутінках фальшивої поминальної кімнати.

Адамар посміхнулася, немов уже давно чекала на ці слова.

-- Обережніше, доню. Кажуть, добрими намірами вимощена дорога до пекла, а я все своє життя була свідком, як захоплення веде до кохання.

Я взяла її холодну руку і поклала собі на живіт.

- Здається, кохання вже прийшло, я вагітна з останнього спадаючого місяця. Можете це підтвердити?

Адамар важко встала, не знаю звідки в неї взялися сили. Коротким жестом показала, щоб я підняла свою сукню і доторкнулася до мене в паху.

-- Скільки тижнів Ваше тіло таке гаряче?

-- Більше, ніж чотири.

-- А вени на грудях?

-- Самі погляньте, -- показала я їй.

-- Товсті й блакитні, Ви схожі на мапу. У Вас всередині інше життя, яке вимагає багато крові.

-- Отже…? – осмілилася я запитати.

-- Отже, кохана Ліє: Ви вже не сама, вас двоє.

22 Смерть від солі

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1137

Ідилія тривала недовго. Щастя від нового життя, що росло в мені, я згадую тепер як найгіркішу таємницю в моєму житті. Я вже розповідала, що таке смерть від солі?

Краще розповім спочатку.

Я залагодила практичні питання з аквітанськими котами: в очах Ради й королівської охорони – які так швидко домоглися голови Адамар за голову Жільбера – стару кухарку відправляли назад в Бордо, на вічний спочинок.

-- Дякую, що дозволили, -- сказала я Людовику, коли ми спостерігали, як невеличкий кортеж вирушав на південь. – Відрадно знати, що її тіло спочиватиме в Аквітанії, де вона народилася.

-- Думаю, це мала втіха, хоча Ви зносите біль краще, ніж я очікував. І мене тішить, справді тішить і не перестає захоплювати Ваша сила, -- промовив він, стурбовано дивлячись на мене краєм ока.

Тіло, що знаходилося в кареті, належало не Адамар, а якійсь старій жебрачці схожої будови тіла, що за дві ночі до цього сконала під одним з мостів на острові. Саван приховував різницю, а Адамар вже втекла на схід, переодягнувшись збирачкою винограду, зі свіжим конем і каретою повною припасів на дорогу до Святої Землі.

Коханий Раю. Для Аквітанії та наших все знов пішло не так. Дорога пошуків убивці батька веде до пекла. Відправляю її тобі, бережи її, як вона того заслуговує.

Я написала Раю одне зі своїх повідомлень… і знов спалила. Воно було небезпечним. І для Адамар, і для Рая. У Адамар було достатньо засобів, щоб дістатися Антіохії без допомоги Рая.

-- Давайте дивитися вперед, Ваша Величносте. Просто дивитися вперед, -- тільки й сказала я у відповідь.

З певної відстані за нами спостерігав Галеран, з непроникним виразом обличчя і високо піднятим підборіддям. Він дивився, як віддаляється труп вбивці його брата. Смерть мого батька та її наслідки вже коштували мені дві болючих втрати: Рая і Адамар, мого дядька і двоюрідної бабусі. Коханка і хрещеної матері.

Я поклала руку на життя, яке носила в собі, настав час поділитися новиною з Людовиком.

-- Я хотіла б поговорити наодинці, без охорони й слуг, без Ради та рідних. Можемо зустрітися сьогодні вранці в моїх покоях?

-- Так, звісно. Як тільки закінчаться збори Ради. Мені потрібно тільки підписати кілька листів і вислухати петиції пари емісарів.

-- Отже, домовились, я Вас чекатиму.

Я зітхнула, приховуючи на людях посмішку. Увійшла в палац і сама вирушила в свої покої.

Попіл з каміна був заметений, вікна відчинені й впускали ранкове повітря, але я зауважила щось дивне.

Балдахін мого ліжка був розсунутий.

Я відхилила занавіску і спочатку не зрозуміла, що бачу. Настільки це було немислимо.

Тоді мене осінило:

“Її вбили”.

Адамар не об‘їжджала каміння на шляхах вздовж зеленого берега, рухаючись в захисні обійми Рая в Антіохії.

Адамар лежала нерухомо на оксамитовому покривалі мого ложа.

Руки зв‘язані за спиною, її змусили проковтнути сіль, кілька ложок було достатньо, щоб вбити її, кляті боягузи. При цьому сіль виходила з рота і розсипалася по ліжку.

Весь біль піднявся мені по горлу і я виблювала. Я перетворилася в безформну масу, дозволила, щоб нудота захопила контроль над моїм тілом, мене охопила така розпач, що будь-які муки були кращими, ніж ясний розум і думка, що Адамар вже немає серед живих.

Хтось, хто знав про Багдадський вузол, розкусив мою хитрість, щоб врятувати Адамар, безперечно, хтось, хто брав участь в хрестовому поході. Той самий хтось заподіяв смерть від солі й залишив повідомлення на моєму власному ліжку.

Рукавом сукні я витерла губи, тоді очистила рот Адамар від солі, щоб повернути її тілу гідність, яку вона завжди мала за життя. Руки Адамар були ще теплими, її катували й вбили зовсім недавно.

В цю мить з мене вилізла мантікора, вся злість, що збиралася в мені з тієї пори, як прибули посланці, щоб повідомити про смерть батька, вирвалася з криком, який ледь не завалив стіни ненависного палацу і не перетворив клятий Париж в руїни.

Я пішла в гніві по сходах в пошуках Галерана, мені було все одно, як вбити його, прикінчити відразу чи після довгих мук, коли я підніму повстання аквітанських котів.

Мені було все одно.

Але я не взяла до уваги пастку.

Адамар була лишень приманкою, маленькою здобиччю, яку принесли в жертву, щоб покінчити зі справжньою ціллю: ненародженим сином.

Я послизнулася на другій сходинці.

Як я могла уникнути цього, якщо хтось пролив на вузькі гвинтові сходи всю олію з королівських запасів.

Під час польоту вниз я вдарилася стегном, потім постраждала також голова.

Я намагалася захистити живіт, але коли падала вниз по слизьких сходах, не було ніякого захисту, аж поки я з усієї сили не вдарилася об плитку поряд з садом королеви.

Я ані на мить не втратила свідомості, гадаю, це було найгірше.

І гадаю, я зауважила докладний момент, коли мій син перестав існувати й долучився до Адамар і батька.

Так, немов щось залишало мене, я відчула, як щось наполегливо смикає мене за пупок. Хтось, хто йшов, але не хотів цього, хтось, кого я любила б так, як моя мати ніколи мене не любила, хтось, в кого не було імені, кого я не побачила і хто не побачив свого батька.

Хтось, хто не народився.

Вся в олії й побита, я спробувала встати, але в мене надто болів бік.

Тоді переді мною з‘явилася тінь і заслонила сонце. Я з полегшенням зітхнула. Нарешті ангел, хоч якась допомога.

Але це не був ангел – не дивлячись на те, що він був одягнений в білу туніку і в нього не було нічого між ногами.

-- Ваш одяг весь в крові, моя маленька королево, -- сказав Галеран. – Здається, Ви втратили наслідника Франції. При дворі не пробачать Ваше дурне недбальство, якщо я вирішу про це розповісти.

23 Ти ніколи не перестаєш вмирати

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1137

Галеран говорив повільно, з мелодійністю властивою древнім.

-- Я віднесу Вас у свої покої, Ваша Величносте. Там Ви відпочинете, король сьогодні затримався з незвично складними документами. Він припізниться, перед дверима Ради стоїть на варті королівська охорона. Ваші покої вже прибирають, від неприємної плями олії теж нічого не залишиться.

-- Я все розповім, король знатиме правду, -- витиснула я із себе з землі.

Він схилився, я бачила тільки велетенське коліно. Поглянув на мене, як древній мудрець на жовтороту дівчинку. З безмежним терпінням. Майже ніжно, якби він не був таким огидним, як труп.

-- Ваша Величносте, змиріться зі смертю герцога. Навіщо шукати екзотичні компоненти придбані в торговців у Парижі? Молодий король захопився Вами, а я люблю короля і вірний йому. Не ускладнюйте всім життя. Я не хочу, щоб він страждав через Вашу втрату.

-- Це… погроза? Ви погрожуєте мені? – запитала я. Він не збирався допомагати мені встати, а я була така потовчена, що сама не могла.

Я зауважила кров. Теплу кров, що текла по стегну, мій майбутній син витікав з мене, а я не могла зупинити його.

-- Моя маленька дівчинко… саме життя – це вже загроза смерті. Для всіх. Ми живемо з цією загрозою з першого подиху. І знаєте що? Ця небезпека справжня. Смерть завжди перемагає. Але дехто живе під більшою загрозою, ніж інші. Солдат Бога, такий як я, завжди під загрозою. Вороги короля – мої вороги, вороги Франції – мої вороги, вороги Бога – мої вороги. Було б тупо боятися чогось так неминучого, як смерть; до речі, вона сильно припізнилася. Деякі частинки мене вже померли, а решта мого тіла змушена залишатися тут, ходити, вбивати й битися за короля, за Бога і за Францію.

-- Ви теж народилися і помрете під загрозою. Ви – аквітанка, з роду чоловіків, що по дорозі нажили собі тисячі ворогів: пап, баронів, королів, ображених дружин і коханок. І крім того, що Ви найбагатша особа на Заході, Ви – жінка. А ще Ви красива і вважаєте себе розумною, але Ви молода і робите дитячі помилки в грі престолів, яку з часом навчитеся вести, але яка зараз переростає Вас. Я дам Вам добру пораду: навчіться жити під загрозою, завжди беріть її до уваги й дійте відповідно. В цьому світі немає місця на наївність. Думайте погано про всіх. І не сподівайтеся, навіть на мить, що Вам вдасться пережити це королівство. Вашої краси, Вашого багатства, Ваших знань стратегії буде недостатньо, бо Вам бракує головного складника.

-- Чого це мені бракує? – промовила я.

-- Підлості. Вам бракує підлості.

Я кивнула, тут він мав рацію.

-- Ви не збираєтеся допомогти мені? Залишите мене тут стікати кров‘ю?

Він повільно обвів поглядом моє тіло, вираз його обличчя не змінився.

-- Я хочу, щоб Ви здалися, відмовилися від всього. Відмовилися від того, що б Ви там не шукали.

-- Те, що Ви зробили з моїм сином, з Адамар. В цьому не було необхідності. Не було необхідності забирати два найбільш важливих для мене життя.

-- Мій брат за них двох. Цим я хочу показати Вам, що не буду справедливим, не буде око за око, життя за життя. Закон Таліона вимагає шляхетності й стриманості. Мені бракує цих зайвих якостей, не очікуйте їх від мене. Вам зрозуміло, моя маленька королево?

Я стиснула губи, так мені було боляче.

Я закрила очі й кивнула. Так він говорив мені: “Якщо скажете королю, що це був я, Ви – наступна”. Потрібно звикати, що з Галераном так буде завжди.

Так, він приборкав мене, немов собаку. Після кожного мого гавкоту, як тільки я огризнуся, на мене чекала чиясь болісна смерть та інші приховані загрози.

Так він мене ізолював, так він мене контролював.

Так він мені втовкмачив відчуття беззахисності. Не робити нічого, перетворитися в перелякану жертву, коли бачу, що він наближається, зі своїм водянистим поглядом, зі скулами позбавленого м‘яса черепа. Своїми очима, як у мертвого чорта.

Вона була справжньою? Ця істота була справжньою, чи тільки сукубом з пекла родом?

Правду кажучи, це не мало жодного значення. Галеран вирішив, що з мене досить, і нарешті підняв моє понівечене тіло.

Франція перемогла, мої вороги побороли мене.

Частина друга

24 Двір у імлі

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1138

Наступні місяці я зносила несхвальні погляди через брак спадкоємців на обрії, проте мені вже не було боляче, я ставала товстошкірою.

Галеран тримався на відстані, спочатку мені ледь не вивертало нутрощі кожного разу, коли він наближався, я стала полохливою. Людовик так і не довідався, що я втратила його спадкоємця; знаю, так я врятувала своє життя, але ціною мовчання був біль кожного разу, коли я зустрічала його довірливий погляд, несвідомий того, що зробив зі мною Галеран.

На певний час я припинила розслідувати смерть батька в Парижі, припинила контакти з аквітанськими котами, я могла залишитися сама, тому воліла берегти їх.

Натомість я навчилася благородного мистецтва терпіння. Я, яка завжди згорала від нетерплячки й звикла наказувати. Навчилася чекати, щоб скористатися іншою зброєю, чекати свого часу і свого місця. Десь в невизначеному майбутньому буде час і буде місце, коли ми з Галераном зведемо рахунки та я відплачу за втрачене. Але не зараз. Ще не зараз.

З іншого боку, мені досі не дозволяли брати участь в жодних засіданнях Ради. Сам Галеран, королева-мати й абат Сюжер оточили Людовика і приймали всі рішення відносно королівства за нього, не даючи йому проявляти ініціативу.

Листи відправлялися з його анаграмою: «Loys». Тільки до цього він прикладав свою руку. При дворі в Парижі, сірому й вкритому імлою, мене зустріли насторожено і з недовірою. Я не була першою жителькою півдня, що займала ложе Капетингів, але за півтора століття до цього моя попередниця залишила після себе незабутні скандальні спогади. Роберт II Побожний, син Гуго Капета, одружився з Констанцією Арльською. Набожний король і його аквітанська красуня дружина. Про неї досі розповідали, що її сукні відкривали груди, що її шумні гулянки затягувалися аж до заутрені, що її південні веселощі не пасували до стриманості франків.

В мене не було шансів перемогти, мене засудили, як тільки я вийшла з карети, що привезла мене до воріт палацу в Сіте.

Я витратила місяці, щоб добитися дозволу хоча б бути присутньою на зборах, пообіцявши, що буду тільки спостерігати. Дівчинка з ексцентричною цікавістю до справ, які не мали до неї ніякого відношення. Місяцями я вдавала ввічливу покору перед Аделаїдою, ніколи не висловлювала свою думку в присутності Сюжера, щоб вони сприймали мене як мовчазну і нешкідливу дівчину-підлітка.

Отак вони шанували те, що я собою представляла і моє придане.

Вони не звикли мати справу з такими багатствами та нематеріальними привілеями. Коли настав час приймати перші рішення, як я й очікувала, вони повели себе, як справжні марнотратці. Потім вони навчилися стримуватися і збитки стали меншими.

Наші шлюбні подарунки були потайки перевезені в Сен-Дені. Таємне пограбування було ефективним і докладним. Світильники, що призначалися в мої покої, тепер освітлювали вівтарі на богослужіннях в абатстві. Зі скринь повитягували дорогоцінне каміння; Сюжер закликав найславетніших ювелірів з Лотарингії, щоб вони оправили їх в грандіозний шестиметровий хрест з золота, який він хотів повісити на головний вівтар. В красивих скринях з позолотою тепер зберігався літургійний одяг в ризниці доброго абата.

Людовик, досі розчавлений скорботою за батьком і зосереджений на тому, щоб бути на висоті завдання, яке переростало його, і до якого він був не готовий, спочатку ледь усвідомлював усі ті рухи хижаків, що кружляли навколо нас. Я не втручалася. Мені хотілося побачити масштаби їхньої жадібності, як бідний і аскетичний двір поводиться з принесеною мною золотою зливою.

Щодо мене, то мій дядько по матері Гуго, віконт де Шательро, правив територіями між Бордо і Пуатьє під моїм суворим наглядом. З восьми років батько навчив мене приймати рішення, що збільшували наші багатства і статки аквітанців. Те, що Бордо експортувало найкраще вино і найкращу сіль робило нас заможними. Привілеї кораблям, що причалювали в порту Байони й розвантажували китовий лій, перетворювали в багачів сім‘ї мореплавців. Всі міри, які я приймала, були спрямовані на те, щоб мої барони та їхні васали були могутніми. Так мене навчили, так я поступала.

Згідно з порадами Адамар, я намагалася уникнути ізоляції й поступово поселила при дворі в Парижі деяких вірних васалів, далеку рідню і свою маленьку сестричку Алісу. Я воліла мати її поблизу і зайнятися її освітою так, як Рай займався нами, коли не було батька.

І одного дня, одного дня, який нічим не відрізнявся від всіх попередніх, це трапилося.

Певного ранку я зауважила, що Людовика супроводжував не Галеран, а один з охоронців ветеранів. Минали дні, проте здавалося, що ніхто не говорив про його відсутність, яка повертала мене до життя. Зрештою я відважилася запитати чоловіка:

-- Що трапилося з Вашим секретарем, Тьєрі Галераном?

-- Його викликав орден. Бернард Клервоський вимагав саме його, в Римі обмірковують повернення в Святу Землю, як хрестовий похід, в якому він брав участь. Він належить до Тамплієрів, він солдат і чернець, тому не міг відмовитися. Невже Вам його бракує? Ви не почуваєтеся в безпеці? Бажаєте, щоб я посилив Вашу охорону?

-- В цьому нема потреби, -- поспішила я відповісти. – Я просто хотіла бути в курсі справ королівства.

Я залишила його з завмираючим серцем, відчуваючи, як мені стає легше дихати. Невже Галеран дійсно забрався? Доля усунула його з Парижа і з мого життя, без боротьби, без хитромудрих планів, не заплативши високої ціни? Я відчувала спокусу звернутися до аквітанських котів, але страх зробив мене обережною і я воліла жити в непевності, ніж дражнити осу.

Як я насолоджувалася цією непевністю! Його відсутність прогнала з неба хмари, воно вже не здавалося мені таким гнітючим, коли я підводила погляд. Париж без Галерана виявився не таким похмурим і ворожим; крім мене ніхто не помічав цього полегшення, і я скористалася цим непевним перепочинком, щоб зібратися з силами.

Бо він залишався проблемою. Поки Галеран був живим, він залишався проблемою.

Але в герцогині Аквітанської проблеми не закінчуються ніколи, я знала, що рано чи пізно мої власні піддані змусять мене заплатити за те, що я залишила нашу столицю і жила в королівстві франків. Саме в колисці нашого роду, в древньому Пуатьє, спалахнула іскра непокори, і від того боліло ще більше.

25 Аквітанська кров

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1138

Все почалося вранці, коли одна з фрейлін Аліси, кругла Клеменсія, розбудила мене з закривавленими руками.

-- Ваша Величносте, Ваша Величносте! Я недогледіла, Вам потрібно піти до того як…

-- Що відбувається? – перервала я. – Звідки ця кров?

-- Це кров Вашої сестри. Я прийшла надто пізно, -- пробурмотіла вона з жахом в очах. Погляд втуплений в кров на долонях.

Далі я не слухала, вискочила з ліжка, навіть плащ не накинула. Аліса була більш вмілою і спритною, ніж будь-який лучник у війську Людовика. Її обминали нещасні випадки, які траплялися з усіма непосидючими дітьми. Нещастя обходили її десятими дорогами. Вона ніколи не поранилася, не впала, не спіткнулася. На неї хтось напав, в цьому не було жодних сумнівів.

Я направилася в її покої, не звертаючи увагу на погляди чашників, швачок Аделаїди, слуг Людовика і конюхів. Вони дивилися, як я біжу повз них у нічній сорочці, без корони, без прикрас, босоніж.

Я застала її голою, з коцюбою в руці. В неї було жахливо спотворене обличчя. Від чола до підборіддя, по діагоналі, його перетинали чотири рани. Нападника я побачила загнаного в кут, він хрипів, наїжачивши спину й піднявши хвіст. Це була величезна кішка таббі, біла і дика. Невже в палаці були такі великі кішки? Яких гігантських щурів їла ця потвора?

Аліса не звернула на мене уваги, вона накинулася на кішку, повністю гола, вимахуючи розпеченим залізом. Кішка захищалася так, як це робимо всі ми коти – принаймні аквітанські – атакувала гострими пазурами і зубами.

-- Я ніколи не буду його, я не дозволю, щоб цей грубіян доторкнувся до мене! – крикнула вона мені.

--Шшш, -- я обійняла Алісу ззаду, забираючи зброю. Я закрила їй рот, вимастилася її кров‘ю, та це не мало значення. – За дверима зібрався весь двір. Дай кішці спокій і розповідай, що це за божевілля.

-- Король тобі не сказав? Він що, ще не знає?

-- Людовик не казав мені нічого, що б виправдовувало твоє бажання зламати своє життя. В чому справа, сестро? Ти ніколи не поводилася як немудре дівчисько. Що тобі загрожує чи ображає тебе?

-- Роберт Великий, мій суджений.

Дурнуватий брат Людовика, неотесаний і задирливий Роберт Великий, граф Дре. Це було як намагатися поєднати воду з олією. Вони ненавиділи одне одного, терпіти одне одного не могли, і найгірше: зневажали одне одного від самого приїзду Аліси.

-- Чий це наказ? – Я хотіла знати розмір проблеми.

-- Королеви-вдови. Вона особисто розбудила мене сьогодні вранці з цією новиною. Все вже вирішено, все домовлено. Але він одружиться з м‘ясними відходами. І тобі не вдасться запобігти ні одному, ні другому. Якщо ти забереш в мене кішку, я знайду інший спосіб понівечити своє тіло. Нехай бере мене, хай буде так, але він стане посміховиськом для всього королівства.

-- Аделаїда задумала ваш шлюб? – запитала я здивовано.

“Вона втрачає терпіння”, подумала я з жахом.

Рік без нащадка, без очікуваного спадкоємця Капетингів, але й рік життя в розкоші, що походила з Аквітанії. Галеран поховав факт моєї першої невдалої вагітності, сина, що не народився. Людовик нічого не підозрював, він бачив тільки те, що йому розповіли: невдале падіння, після якого я була побита і немічна.

Перелякана після смерті Адамар і мого ненародженого першого сина, я місяцями мовчки лікувала рани, які навіть не боліли, настільки паралізованою я була.

Але після першої сурової зими наступила незвично сонячна весна, в лісах, що оточували Париж життя торувало собі шлях і моя понівечена душа втомилася страждати.

З мене було досить.

Обережно, побита і навчена, я поверталася в гру.

Всі мої думки тепер зосереджувалися на королеві-вдові. Потрібно признати, це був розумний хід, хоча й не надто тонкий. Одружити наступного в черзі на трон Капетинга з єдиною, якщо я зникну, спадкоємицею Аквітанії. Придуманий мною хід, заново повторений. Взявши до уваги смертність попередніх Капетингів – її старшого сина, Філіпа і чоловіка, Товстого – а якщо ми з Людовиком теж були в небезпеці? Якщо нас знайдуть з посинілими вухами й з тілами, які неможливо впізнати, після того, як ми просто вип‘ємо ковток води, або з‘їмо каштанового мармеладу? А якщо простий дотик одного з її каменів міг відправити нас у пекло?

26 Пуатвінська хвороба

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1138

-- Поки що давай виграємо час. Ось мій план, -- поміж шепоту промовила я тихенько їй до вуха.

Аліса трохи заспокоїлася, вона мені довіряла. Ми залізли в ліжко і закуталися під покривалом так, як робили це в дитинстві. Я бурмотіла рішучі слова, слова, які ще не знала, як буду виконувати, але я присягнула на всіх святих у небі, що врятую її від життя сповненого зґвалтувань і покори.

Складалося враження, що її не боліли рани на щоках, але мені було боляче кожного разу, коли вона втоплювала свої очі в мої. Я знала, що моя сестра непокірна, вона успадкувала дух нашого роду, але народилася не з тим органом поміж ніг.

І вона залежала від мене: була частиною мого приданого і її доля була пов‘язана з моєю, почуття вини тримало мене за горлянку і не відпускало. Привезти її на двір франків було помилкою: я думала, що захищу її, але вона була в більшій безпеці серед аквітанців, де мала владу, бо була сестрою герцогині. І там наказ за кого виходити заміж міг походити тільки від мене.

“Побачимо, хто вирішує, хто з ким одружується, кохана свекрухо”, подумала я.

Це був чудовий урок, і за це я була їй вдячна.

“Якщо спробуєш захищатися, завжди будеш зосереджена на тому, щоб не втратити владу і території. Коли нападаєш, просуваєшся вперед”, сказав мені Рай на прощання. Той, хто нападає першим, встановлює правила гри. Той, хто нападає першим, змушує тебе захищатися, реагувати, діяти, щоб не програти, а не щоб виграти. А я хотіла захопити територію, а не зосереджуватися тільки на тому, щоб уникнути втрат і болю. І по дорозі не втратити душу Аліси, не зробити її життя сірим і покірним.

Тож я повернулася в свої покої, дала докладні інструкції Клеменсії й покликала фрейлін, щоб вони мене підготували: кульчики, стрічка з дорогоцінним камінням, корона і браслети.