Аквітанія

-- Ваша Величносте, не будьте наївними, вони й надалі наші вороги, люди, які щойно здалися, стануть проти нас, -- заперечив Вермандуа.

-- Нехай половина війська оточить переможених, що брали участь в битві, а друга половина набере води з колодязя і загасить пожежу. Виконуйте наказ, Вермандуа! Я знаю про Вашу ненависть до графа Шампанського, але не дозволю, щоб під час мого правління згоріло чотириста невинних душ.

Вермандуа вирушив з усією піхотою і кавалерією. Залишились тільки Людовик, охорона і я.

З вітром до нас дійшов запах спаленої плоті. Пахло, як в радісні Різдвяні дні, коли смажили ягнят і кабанчиків. Обидва запахи було неможливо розрізнити. Потім недобрий запах погіршав, це вже була не обгоріла плоть. Це було обвуглене дерево, обвуглена шкіра, обвуглені кістки. Гострий і пронизливий сморід.

-- Візьміть, Ваша Величносте, -- один з охоронців з подразненими очима простягнув шматок тканини і ми наслідували решту. Було неможливо дихати чорним димом, що підіймався вгору на вершину.

Вистачило, що завалилася одна обгоріла балка і все, що я будувала протягом років, перетворилося в руїну.

Ми з Людовиком перетворилися в руїну.

В руїну.

41 Червоне і чорне

ЕЛЕОНОРА

Вітрі, 1143

Гуркіт був таким, що з хащі вилетіли нічні птахи й перелякано закаркали. Священний дах церкви виявився не притулком, а смертельною пасткою. Він завалився і всіх придавив. Крики раптово припинилися. Гадаю, це було найгірше: брак звуків, а отже, і життя.

Я стиснула Людовику руку, але вона була холодна і не реагувала. За якусь мить він її забрав.

Там було велике узорчасте вікно, прекрасний округлий вітраж, який сподобався би Сюжеру. Він вибухнув з тріском розбитого скла, за який я була вдячна, настільки жахливою була тиша.

Побачивши, що Людовик не реагує, не звертає уваги на погляди солдатів, я взяла командування на себе.

-- Йдіть і визначте масштаби трагедії, -- просто наказала я.

І відбулося щось протилежне диву. Знаю, що для цього не існує слова. Коли чудо походить прямісінько з пекла, а не за наказом Божим, то як його назвати?

Знаю, було літо. Знаю, небо палало. Але на нас впав легенький чорний сніг.

Огидний, безмовний, це був попіл мертвих.

Його приніс нам південний вітер. І він обпалював, одяг Людовика вкрився маленькими пропаленими цятками. Моя блискуча кіраса перетворилася в чорну пляму.

Руки, шиї присутніх обпікали маленькі гарячі сніжинки.

Їх називали “ластовиння з Вітрі”, ці плямки не зникали з нас протягом місяців. По цих зрадницьких плямках солдати знали чи їхні побратими брали участь в ганебній ночі Спаленого Вітрі. Vitry- le-Brûlé – так це стало називатися. І так залишиться до кінця світу, з милості Людовика VII Французького і Елеонори Аквітанської.

На моє здивування, Людовик почав стягувати з себе одяг. Камзол, панталони, корону. Всі його лати впали на землю й залишилися лежати на гарячій траві.

Мого чоловіка не збентежили приголомшені погляди наших охоронців. Його велетенське оголене тіло було на видноті, але він, завжди такий сором‘язливий, поводився так, немов був останнім мешканцем на Землі.

Він кинувся на землю, розкинувши руки хрестом, як його батько, коли помер. І з його вуст злетіла згадка про покійного короля:

“Батьку, заберіть мене до себе”.

Літописи століттями брехали про ту ніч. Розповідали, що в Людовика VII Молодого від жаху відібрало мову, що в нього цокотіли зуби.

Брехня, все брехня.

Правда, що після того, як він позбувся одягу, то більше ніколи не одягався як король. Людовик скинув костюм монарха, як змія залишає в гнізді свою шкіру, що стискає її та линяє, заради зручнішої луски.

Але він був не змією, а спустошеним чоловіком, який ніколи не хотів своєї корони. І корона, якій він нещиро присягнув, забрала в нього єдине, чого він прагнув: після смерті потрапити на небо.

“Тепер я точно потраплю до пекла”, повторював він відтоді, це стало його характерним заклинанням.

Людовик міг витримати кару перебування на Землі, тимчасову жертву -- бути королем, а не ченцем, але з надією на вічне життя після смерті.

З того дня Вітрі та чотириста спалених позначили шлях, яким він спускався у пекло. Навіть я, з поганською душею своїх аквітанських предків, мала свідомість, що після тієї ночі, з нашим жахливим гріхом, я приречена на вічні муки, що не побачу батька, і що зустрінуся з дідусем Вільгельмом, який сидітиме по праву руку від Люцифера.

Перш ніж я наказала охоронцям підняти його і потягнути до ліжка в наметі, Людовик зробив останній жест. Він видряпав шматок землі й не хотів відпускати. Так і спав зі стисненим кулаком, наступного дня його одягнули зі стисненим кулаком. Зі шматком землі в руці ми повернулися в Париж, він їхав верхи зі стисненим кулаком, немов був калікою.

Багато років я не знала, що він хотів зробити з землею з Вітрі. Я розповім про це пізніше, коли до цього дійде моя історія. Зараз ми знаходилися посеред жахливої бойні червоно-чорної ночі, яка розірвала наші біографії.

Після тієї ночі повернення до того, що становили собою ми з Людовиком, вже не було.

Наступного дня видався прекрасний ранок, який зовсім не пасував до трагедії. Яскраве небо, небесна блакить оточувала все місто. Диму вже не було, але сморід залишився. Будинки навколо церкви також обвалилися.

“Спалене Вітрі”, бурмотіли солдати й спльовували, їхні обличчя досі в сажі, а очі почервонілі від диму з попередньої ночі. Я увійшла в намет короля, він не дозволив, щоб його одягнули, лежав на матраці зі стисненим кулаком, не моргаючи й втупивши погляд в стелю намету.

Замкнений в собі, цілковито замкнений в собі.

Я говорила до нього, та він не слухав. Я взяла миску і найделікатнішим рушником, який тільки знайшла в скрині, старанно вимила йому все тіло, щоб він принаймні не чув власного запаху гару. Я знала, як гостро він все відчував. Навіщо зберігати це нагадування на власній шкірі?

Я б хотіла сказати, що всю ніч оплакувала чотириста невинних душ, але правда полягає в тому, що я не могла, як тоді, коли наказала вбити Капетингів. Я знов була відповідальною, для мене не існувало порятунку чи розради, залишалося тільки нести ще один тягар на сумлінні. Боже, який же він був важкий.

Я стала масовим вбивцею, мої тактичні помилки нищили людські життя. Невже на цьому полягало правити й мати владу? Всі королі були вбивцями? Я повністю визнаю: саме так. Так розповідали Геродот і Марк Аврелій. Про королів убивць і про вбитого сина божого йшлося в Святій Біблії. Хіба ні?

Клятий тягар.

В лабіринті наметів я пошукала Вермандуа.

-- Я хочу спуститися, -- тільки й сказала.

-- Це небезпечно.

-- Знаю.

На моє здивування він не надто опирався і поскакав вниз, впевнений, що ми з охороною спрямуємо коней за ним.

-- Ви аквітанка і вперта, як Ваша сестра. Іншого я від Вас і не чекав, -- пробурмотів він під час спуску.

Того дня в нього не було й сліду від іронічної посмішки. Ця бойня відбулася, бо я намагалася захистити його шлюб з Алісою. Як дорого обійшлося вільно обране кохання.

Ворота в стіні залишалися відчиненими, я скакала по вузьких і крутих вуличках, які минулої ночі сприяли тисячам засідок. Трупи прибрали, але кров на стінах була красномовною.

В супроводі Вермандуа я направилася на майдан -- спалене серце Вітрі. Хати поблизу церкви також постраждали від вогню. Нам довелося злізти з коней, бо купи обваленого каміння перекривали їм шлях.

Мені знов довелося закрити хустинкою ніс і рот, я міцно зав‘язала її на потилиці. Очі виїдав дим згаслих вогнів, від яких земля і уламки досі були гарячими.

Я зупинилася перед залишками входу до храму.

Двері обгоріли, проте витримали натиск полум‘я. Це й стало смертельною пасткою, бо вони не дали вийти невинним.

Тут і там блукали наші солдати, вони не знали, що їм робити. Дехто, заховавшись за зруйнованими колонами, блював чорною жовчю.

-- Мені розповідали, що декому вдалося видертися на дзвіницю, і звідти вони кидали дітей, в надії, що хтось підбере їх і врятує від вогню.

-- І…?

-- Я наказав шукати дітей серед тих, хто вижив. Жодної, Ваша Величносте. Жодної.

Ми знаходилися перед дверима.

-- Я хочу зайти, -- повідомила я його.

-- Я йду з Вами, можливо, там ще є небезпечні балки. Три ока краще, ніж два.

Я погодилася, бо знала, що він, як і я, наклав на себе покаяння.

Ми побачили все, що можна було побачити.

Тіла, всі задубілі, мов дерево, обіймали руками пустку. Тіла всіх розмірів, було неможливо відрізнити жінок від чоловіків. В них не залишилося одягу, ні волосся. Всі були лисі. Всі ноги й руки, обгорілі, були на видноті.

-- Ось яка вона – війна. Такого не побачиш на королівській Раді, -- сказала я.

-- А як Ви її собі уявляли, своячко?

Ще один урок життя, як наразі найважчий:”Будь свідком наслідків своїх рішень”. Я присяглася записати його в Посібник життя герцогів Аквітанських, може він якось стане в пригоді моїм нащадкам, якщо колись мені вдасться когось народити.

-- Залиште мене саму, за мить я Вас відшукаю, -- попросила я Вермандуа.

Я вийшла з храму і блукала серед руїн на майдані, в пошуках чогось дуже конкретного: слідів торговця жабами.

І знайшла, а принаймні те, що залишилося від його ятки. В одному з кутків обгорілий шматок зеленої матерії досі зображав силует жаби. Але в тому закутку майже не залишилося каменя на камені. Я заглибилася в знищену будівлю, суцільний пил і дим. На підлозі знайшла обгорілий труп.

Це міг бути будь-який житель Вітрі, але це не був будь-хто.

В нього була тільки одна нога, а обвуглена милиця витримала вогонь краще, ніж плоть її власника.

Я вийшла у розпачі. Вогонь відібрав у мене останню надію вияснити, що трапилося з батьком в Компостелі.

Ми провели в таборі на горі Форше кілька днів. Людовик надалі перебував у кататонічному стані. Лежав нерухомо в ліжку, мовчав і нічого не їв. Я змушувала його ковтати розчинене водою вино, щоб він не помер від спраги.

Вермандуа зайнявся практичними справами табірного життя: розібрати намети, споїти солдатів на ніч, змінити опис битви у більш героїчну історію…

-- Все готове до повернення, Ваша Величносте. Повідомте короля, що військо очікує його наказу повертатися в Париж. Ми надто довго сидимо в цьому клятому місті.

-- Король не прийме жодного рішення, -- відповіла я.

-- Я так гадаю, ні сьогодні, ні найближчими днями, -- сказав обережно сенешаль.

Невже він вже шкодував, що одружився з моєю сестрою? Що кинув виклик Папі Римському? Важко сказати по такому загартованому воїну, як він.

-- Відправте поперед нас гінця, -- наказала я. – Нехай покличуть брата короля, Роберта де Дре. Нехай він займе міста, про які ми домовлялися: Реймс і Шалон. Ми повертаємося в Париж. Негайно.

42 Ірод

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1143

Я побачила, як чернець, в якого перетворився мій чоловік зникає в сутінках коридорів палацу в Сіте. Вже кілька тижнів я намагалася зустрітися з ним, але він спритно уникав мене. Він обрізав світлу гриву Капетингів, які таким чином намагалися наслідувати Каролінгів, патлатих королів. Гадаю, так він відмовлявся від намагань бути сильним. Він змінив шовк з королівською вишивкою на сіру рясу, що відкривала рани від вериг, які він носив на стегнах і руках.

Обітниця цнотливості, обітниця мовчання, обітниця бідності; що означало бути незалежним, наскільки це можливо, від багатств Аквітанії.

Я дозволила йому піти. Зустрінемося під час вечері.

-- Форель. Знов, -- обізвалася приречено одна з моїх фрейлін.

Багато з присутніх за столом направили на таці такі самі ворожі погляди.

З тієї ночі, коли ми повернулися зі Спаленого Вітрі, ніхто при дворі більше не покуштував м‘яса. Нам вдалося посадити Людовика за стіл, і кухарі приготували звичні страви, але після того, як принесли смажених свиней і Людовик спробував свою порцію, то встав і вибіг, здригаючись від рвотного рефлексу, лякаючи всіх.

Відтоді тільки рибні страви. Через це всі при дворі його проклинали.

Проте я воліла, щоб він їв, нехай навіть форель і марену, бо половину днів він постив і його тіло марніло. Король став тендітним та худим, як стовбур молодого дерева.

Він відмовився не тільки від м‘яса. А й від моєї плоті. Скільки може тривати жалоба за чотирмастами душами?

Він не повернувся в мої покої, й не дозволив, щоб я зайшла в його. Всі про це знали, не було конюха чи прядильниці, які б не шептали про нас, хто злісно, хто стривожено. Моя присутність при дворі як лона Франції втратила сенс. Як ніколи раніше, мій статус в цьому ворожому палаці став ще більш непевним, ніж коли я тільки приїхала.

Я точно знаю, що лікарі пропонували йому жінок, щоб вилікувати його поганий стан духа; він завжди відмовлявся. Він був цнотливим королем, жонатим, але цнотливим. В нього була душа аскета і він змусив усіх поважати це, йому набридло присвячувати свої дні інтересам королівства.

При дворі панував холод: протягом року Божого 1143 жодного дня не з‘явилося сонце, а на його обличчі -- жодна посмішка. Я забула колір його очей. Його золотистий погляд став для мене чужим, він уникав мене, коли ми перетиналися на Королівській Раді.

Принаймні він не зробив моє життя незносним, як зробив би це мстивий ворог. Не зганьбив мене, не використав свій вплив, щоб інші ненавиділи чи віддалилися від мене. Він просто не зносив моєї присутності, я нагадувала йому, що він – що ми – вбивці невинних.

-- Я -- Ірод Антипа! – кричав він уві сні. – Я винен у вбивстві невинних!

Холодна мовчанка кривдила мене набагато більше, ніж бурхлива розлука, по-аквітанськи. Я воліла крики й безчинства, до яких нас призвичаїли дідусь Вільгельм і бабуся Філіпа. Стук дверима, лайка, втечі на коні, перевернуті столи. Але я хотіла надто багато при крижаному дворі з крижаними придворними, крижаним подвір‘ям і крижаними манерами.

Франція показувала мені свою зиму і моя південна душа капітулювала. Я була перелякана і паралізована, як ведмедиця в сплячці.

Одного прекрасного ранку, сита всім цим по горло, я викликала Матьє Монморансі, свого свекра. Він відразу ж прибув з одного з замків в Шампані.

-- Ви мені знов потрібні в палаці. Ви і Ваша дружина. Побудьте тут, поряд з німим королем, нехай Аделаїда Савойська дасть йому трохи любові. Мене Людовик відкидає, а я бачу, що він потребує домашнього тепла.

-- Ви впевнені? Моя дружина любить домінувати й все контролювати, ви знов почнете гризтися, -- заперечив він, не надто переконаний.

-- Ви ще не зрозуміли. Я вже борюся не за його любов. Мій Людовик залишає наш світ, живе у своєму, духовному світі, де ми зі своїми мирськими справами розчарували його настільки, що стали для нього чужими. Він нас уникає, боїться нас, захищається від нас. Але так сталося, що він король Франції і тисячі підданих потребують його присутності, а не відсутності. Королівство кинуте напризволяще. Я повинна повернути його, я вже не кажу, що він навіть не наближається до мене, а я не Діва Марія, не думаю, що завагітнію від божественного подиху голубки. Мені вже дев‘ятнадцять років, а я майже незаймана. Як я маю виконати свій обов‘язок і народити спадкоємця Франції?

“ А заодно маленького аквітанця”, подумала б стара Лія. Скільки вже часу мій початковий план помститися за смерть батька, Адамар і мого сина не займав мої безсонні ночі?

-- Я привезу королеву-вдову, -- здався Монморансі. – Ви знаєте, що я завдячую Вам своє щастя і що я Ваш вірний союзник, Ваш і тільки Ваш, до кінця мого життя. Ніхто не зробив для мене стільки, як королева Елеонора. Але на жаль, я не можу допомогти Вам у такій делікатній справі, як Ваше материнство.

Я це чудово розуміла, але в моїй голові почав вимальовуватися новий план, без облог, пожеж і смертей. Який хоч раз матиме Боже благословення, від якого я і моя родина стільки часу потайки зрікалася.

І я не знайшла нічого кращого, ніж попросити допомоги в найбільш підступного диявола.

43 Друїд

ЛЮДОВИК

Абатство Сен-Дені, 1144

“Чи буде цього достатньо?”, подумав я.

-- Достатньо для чого, Ваша Величносте? – відповів Сюжер.

Я поглянув на нього здивовано; здається я сказав вголос те, що було в мене на думці. Я не відповів.

-- Достатньо щоб спокутати Ваші гріхи? – наполягав він.

Я відмовився розмовляти, було надто боляче.

-- Любий королю, тепер я розумію, чому на Вас так тисне цей реліквіарій. Вашу душу пригнічують не кістки святого Дені. Вас пригнічує все місто, я маю рацію? Минув рік, а Ви досі несете на своїх плечах тягар Спаленого Вітрі й не знаходите розради в молитвах і в постах. Ви вбиваєте себе і вбиваєте надію Франції, якою править привид.

-- І Ви, мій духовний батько, дасте мені пораду, що полегшить цей тягар? – запитав я скептично.

-- Полегшення не буде, цей шматок чорної душі продовжить гризти Вас аж до смерті. Я можу тільки порадити Вам навчитися жити з цією виною. Вона не зникне. Чотириста душ…

-- Годі! Це всього лиш порожні слова, якими Ви роздряпуєте рани. Якщо не можете допомогти мені, то йдіть приймати єпископів та демонструвати їм, що Ви зробили з аквітанським золотом.

Сюжер скривився, захоплений зненацька моїм спалахом гніву. Я з дитинства ніколи не заперечував йому. Тоді він був Богом, а я лишень серафимом.

-- Я не впізнаю Вас, сину.

“Бо я змінився, монаху”, подумав я, поправляючи важку срібну скриню на плечах.

“І Ви не маєте рації, цього не може бути. Вина не може тривати все життя, довго я з нею вже не витримаю.”

Я теж бачив те, про що мене попереджали радники: моє королівство рухалося в нікуди, що різня у Вітрі, так насправді, була перемогою для Шампані – вона покінчила з багатообіцяючим королем Людовиком Молодим.

Його вже не існувало, я шукав у собі й не знаходив того простака, що дозволяв собі вірити ніби зможе стати гідним королем і чоловіком на висоті грізної герцогині Аквітанської.

З реліквіарієм на плечах я рухався серед натовпу до величавого головного вівтаря. Який надмірний – навіть для Сюжера – цей шестиметровий хрест вкритий топазами й перлинами. Два роки він оплачував роботу славетних ювелірів з Лорени. Дурне марнотратство для мого королівства.

Багато з моїх васалів мене не впізнали. У своїй поношеній семирязі покутника я був одним з тисяч, що прибули на відкриття двадцяти вівтарів Сен-Дені.

Сюжер став поміж архієпископами Кентерберійським і Бордоським, Готфрідом Ле-Лору, тим самим, що одружив нас. Поряд з ними він сяяв. Він вперше одягнув розкішну митру, золото і кармін.

Манірно жестикулюючи вони говорили про стрілчасті арки та вітражі. Всі були зачудовані непомірним склепінням. Я здогадався про його грандіозні плани розширити свою єпархію. Того літнього дня світло і амбіції лилися рікою.

Як мудро з боку Сюжера -- запросити весь християнський світ в день Святого Варнави. Подейкували, що чудо цього святого полягало в тому, що 11 червня завжди сяяло яскраве сонце. Так і трапилося, цього року теж. Сонячні промені лилися через зелені, червоні та жовті вітражі й утворювали мозаїки на колонах і в нас над головою.

Було красиво, містично, а навіть затишно, не дивлячись на те, що Сюжер до абсурду розширив розміри храму, “щоб він трохи більше відповідав величі Бога”, пояснював ченець задоволено всім, хто хотів його слухати, а в той день таких було багато.

Але я відхилився від свого наміру розповісти, що ж трапилося.

Піст під час попередніх днів приніс бажаний ефект: в голові у мене затуманилося і значну частину свого існування я провів у безболісному забутті. Ніякого чорного диму, ніяких руїн.

“Якби до криниці я відправив не половину, а всіх людей, то може нам би вдалося потушити пожежу до того, як…”

Ні, знову те саме. Вони повернулися. Роздуми. Ті самі думки без початку і кінця. Тисячі думок, сотні днів.

Завжди тих самих.

Знов.

“Сьогодні не буду вечеряти”, вирішив я. Але тієї ночі вечеря була публічною, гості прибули з усіх куточків Франції, Аквітанії, Англії, Фландрії. Мав прибути навіть новий папа, але захворів і прислав намісника.

Після смерті Інокентія II, я присягав на вірність Целестину, а потім Луцію II. Відносини були доброзичливими й святий отець відкликав інтердикт проти Франції в обмін за те, що я не заперечуватиму проти його довіреної особи на тепленькому місці в Бордо. Я поступився і погодився. Я був радий, що в королівстві знов відчинилися церкви, кожен дзвін на молитву проливав трохи холодної води на мою обпалену душу.

Але цього було замало.

Сюжер інтригами добився, як в часи батька, щоб граф Шампанський і я, король Іль-де-Франсу, знов стали союзниками. Я повернув Теобальду узурповані землі. Принаймні це я міг зробити.

Але цього, знову ж таки, було замало.

“Побачимо, чи це допоможе”, подумав я.

Я поставив важку скриню перед вівтарем і зітхнувши, витягнув з кишені вазу, яку моя дружина подарувала мені в день нашого шлюбу. Знаменитий витвір мистецтва, який емір Сарагоси подарував її діду під час хрестового походу. Цей диявол був справжнім грішником. Не дивно, що він шукав спокути в Єрусалимі. Я б теж вирушив туди, якби жив у його часи. Але нових експедицій вже не було, всі п‘ять Святих Місць надійно перебували в руках християн.

Я не хотів нічого від Елеонори та її сім‘ї. Я дивився на неї й бачив Алісу. Дивився на Алісу й бачив Вермандуа. Дивився на Вермандуа й бачив Спалене Вітрі. Й мої думки чорніли й чорний дим знов затуманював мені голову. Й все починалося заново.

Моя дружина була частиною свити. Вона супроводжувала Сюжера і прелатів. Більш звична до дипломатії ніж я, вона ефективно виконувала свою роль. Впізнавши вазу дідуся, вона кинула на мене розчарований погляд. Я його проігнорував, як і все пов‘язане з нею останнім часом. Тільки так я міг жити далі.

-- Ви щедрий король, мій сеньйоре Людовику, -- втрутився ченець в бездоганно білій рясі, якого я не знав. Але цей голос… цей голос змусив мене забути про дим і зосередитися на його звуці, настільки він був солодким. – Хоча Церква і не потребує багатств, Ваш жест шляхетний і добре про Вас свідчить. Я отець Бернард Клервоський, любий Сюжер попросив мене прочитати сьогодні проповідь на честь Бога і його святого Діонісія.

Нарешті я з ним познайомився. Не дивлячись на свій смиренний вигляд, він був однією з найвідоміших осіб в християнському світі. Він був вищим навіть за мене, при тому, що мало перед ким мені доводилося підіймати голову. Мені виповнилося двадцять чотири роки, а я продовжував рости. З Елеонорою відбувалося те саме: коли в тринадцять років вона прибула в Іль-де-Франс, то була дівчиною звичайної статури, але продовжувала рости й досягла, як на жінку, скандального росту. Вона ніколи не стригла свої чорні коси, які вже сягали їй до щиколоток. Спочатку жінки моїх баронів критикували її за це, потім почали імітувати і тепер француженки славилися своїми довжелезними косами на манеру королеви Елеонори.

Повертаючись до Бернарда, сиві скроні замінили колись руде волосся. Як і я, змарнілий від постійного посту, шкіра в нього на щелепі була такою тонкою, що було видно блакитні вени. Але його посмішка… Він перебував у мирі сам з собою, як я прагнув цього миру і самовпевненості, які він випромінював.

Ніколи не забуду тієї проповіді, першої, почутої від нього. Намагаючись уникнути ніякового товариства своєї дружини, я розташувався поряд з абатисами й настоятельками, хоча на той час вже ніхто не звертав уваги на присутність короля Франції.

Бернард Клервоський взяв свій старий посох і запанував над Сен-Дені. Його називали “Doctor Mellifluus”, по всьому королівству розповідали, що його голос – чистий мед, і що він міг переконати слухача навіть ще до того, як відкривав рот.

І це було правдою. Його голос…

Мені хотілося закрити очі, щоб затримати його всередині. Мабуть, в Христа був такий голос, раз він навернув до своєї віри стільки людей. Я поглянув навколо і всі присутні, всі, здавалося занурилися в солодкий стан піднесення, радості, миру… багато хто стискав повіки, щоб продовжити транс. Я зауважив у приміщенні якусь дивну легкість, ми всі немов здіймалися в повітря. Бернард театрально використовував паузи. Він був певний себе, своїх красномовних жестів, його обличчя мало перевагу нешвидкоплинної краси, бо зморшки робили його вродливішим, шляхетнішим.

-- Бог теж такий красивий, -- прошепотіла одна черниця до іншої в мене за спиною. – Таким я уявляю його собі ночами, коли він відвідує мене в келії.

Чоловіки теж дивилися на нього з пристрастю, не розпутною, але майже. Всі хотіли ним бути, знаходитися поблизу, хоча Бернард майстерно використовував посох, щоб намалювати умовне коло, свою власну зону безпеки. Я здогадався, що ефект, який він викликав у натовпу не був новим. Здавалося, він звик, що присутні хочуть наблизитися до нього, зваблені немов Одіссей співом сирен в епопеї древнього Гомера.

Жести в нього були дещо хтивими, він торкався шиї кінчиками пальців, розстебнув ґудзик ряси й відкрив для загального огляду частину свого тіла, навмисно привертаючи увагу всіх присутніх до цього показу.

Настала кульмінація проповіді, Бернард кинув у повітря хустинку, якою витирав піт з чола і в кутку церкви утворився натовп з тих, хто кинувся за цим шматком тканини. Щасливці, що її спіймали, набожно цілували її, як реліквію.

Тільки Сюжера не збентежив цей ґвалт, неначе він звик до цього. Я зрозумів, ми стали свідками чогось, що десятиліттями було частиною вистави. Здавалося, він теж був у трансі, але в мене складалося враження, що він трохи вдавав. Може Бернард Клервоський був чарівником чи друїдом? З тих, що заселяли легенди бретонців?

Мене не обходила відповідь. Проповідь закінчилася, але я й далі перебував під її впливом і вирішив послухатися цього голосу. Може його мед загоїть мої рани.

Отець Бернард чудово знав, коли перебувати серед збудженого натовпу ставало небезпечним і тихенько зник в той час, як Сюжер починав довготривалу церемонію посвяти головного вівтаря. Двадцять разів доведеться йому повторити цей ритуал. Я чудово знав, що день буде довгим, а піст його ще більше затягне.

Я теж обережно вийшов, заховавшись під сірим каптуром ряси й згорбившись, щоб не привертати уваги.

Бернард піднявся по сходах, що вилися до одного з бічних хоралів, які ще поки що не використовувалися. Коли я підіймався за ним по сходинках, що кружляли й кружляли і від яких все йшло обертом, в мене легко запаморочилося в голові. Мені захотілося буханки свіжовипеченого хліба. Вона б зігріла мені душу.

“Ти її не заслуговуєш, утримайся”, наказав я собі.

Я послухався і подвоїв зусилля, щоб мене не виявили. Я не знав, що робив Бернард у ще не закінченому хоралі. Може, як і мене, натовп його втомлював і пізніше він потребував тиші, щоб прийти до себе.

-- Дякую, що послухали мене і прийшли, отче, -- захопив мене зненацька знайомий голос.

-- Ніхто не сміє перечити Вашій бабусі, Філіпі Тулузькій, -- відповів Бернард.

44 Чорні легенди

ХЛОПЧИК

За кілька місяців до вбивства герцога Аквітанського

Герцог з‘явився в домовлений час. Зима покарала землю сніговою периною, яка все робила стерильним, але Вільгельм прибув на зустріч, не дивлячись на те, що по дорозі йому довелося пробиратися крізь бурю. Він був вдячний за вогонь в каміні абатства, хоча місце було аскетичним аж до болю.

-- Ріо, любий Ріо! Тільки погляньте, Ви процвітаєте. Далеко від Аквітанії, проте Ви добилися в житті всього. Як добре Ви скористалися моєю послугою, -- сказав він, коли вони зворушено обіймалися.

--Любий Вільгельме, я всім завдячую Вам, Ви це чудово знаєте. – Давно вже ніхто не називав його Ріо. Він змінив ім‘я, коли вступив у орден.

Всі ці роки вони підтримували контакти. Потайки, покровитель і протеже, коли він потребував, герцог завжди надсилав гроші, він давав поради в справах Аквітанії, коли Трубадур помер, і той отримав герцогство у спадок.

-- Присядьмо, друже, -- запросив Ріо і запропонував дерев’яну табуретку.

Герцог посміхнувся і послухав його.

-- Буду говорити з Вами відверто. Сподіваюся, Вас не образить мій брак дипломатичності, але хочу, щоб ми були щирими один перед одним. Знаю, останнім часом ми віддалилися, любий Ріо, і я прибув особисто побачитися з Вами. Хочу знати причину.

Ріо покрутився дещо нервово, він очікував цього запитання. Вільгельма X обожнювали в його землях і далеко поза ними, за шляхетність, за справедливість, за розум. Але також за те, що він не уникав неприємних розмов, хоча й не так, як його дикий батько.

-- Нічого дивного, любий Вільгельме. Вас відлучили від церкви за підтримку антипапи Анаклета. А я слуга Римської Церкви та її святого отця. Існує стільки причин відвернутися від Анаклета, що я не можу Вас підтримати, дійсно не можу, -- зітхнув він. – Якщо хоча б половина з того, що розповідають, що він витворяє, правда…

-- Саме тому я й приїхав, через легенди. Про святих отців завжди ходили чорні легенди. Я не можу в це повірити. Рапорти, що присилають мені аквітанські коти, не переконливі. Мені потрібне підтвердження, я хочу знати чи підтримав негідника.

Ріо поглянув на свої руки, вони були крижаними. Він встав і простягнув їх до маленького вогнища, в пошуках хоча б крихти тепла. Скільки років він уникав говорити про це вголос. Та час настав.

-- Анаклето утримує мережу, що викрадає черниць і паломниць. Принаймні ці легенди правдиві. Я рятую цих жінок, вже роками займаюся цим. Роблю це потайки, бо інакше ніяк.

Вільгельм зітхнув, переможений.

-- Отже, я цілковито помилявся. Я хочу помиритися з Церквою, повернутися до її лона.

-- І як Ви збираєтеся це зробити? – поцікавився Ріо.

-- Якщо те, що Ви кажете – правда, я знайду спосіб довести це, поставлю Анаклета перед судом в Римі. Допоможете мені в цьому?

-- Ви надто багато просите від свого протеже. Справді, надто багато, -- ухильно відповів той.

Вільгельм глянув на нього з безмежною ніжністю, а тоді посміхнувся.

-- Ви ніколи мені не признаєтеся?

-- Не признаюся в чому, мій добрий Вільгельме?

-- Що Ви більше, ніж мій протеже, що Ви мій брат, що в нас спільний батько, навіть якщо це найгірший батько в світі.

Ріо збентежено глянув на нього.

-- Ви… Ви знали?

-- Відколи побачив Вас у миловарні. З тієї ночі, коли Ви врятували мені життя. Чорна легенда про бордель в Ніорі гнітила нашу сім‘ю, подейкували, що батько мав байстрюка від наймолодшої черниці, що він втік і врятувався в лісах. Я зрозумів, що це Ви. І вирішив заопікуватися Вами. Ми однієї крові, сини одного батька, але до того часу Ваше життя було убогим, хоча Ви народилися талановитим, як більшість в нашій сім‘ї. Але Вам з колиски відмовили в праві розвивати свої таланти.

-- То виходить, Ви мене не соромитеся? – відважився запитати Ріо.

-- Я думав, Вам соромно за мене, або, принаймні, за те, що зробив наш батько. Чому мені Вас соромитися?

-- Бо я народжений не з кохання, а внаслідок жахливого злочину.

-- А хто народився з кохання? – запитав він, думаючи про своїх трьох дітей. – Хто? Половину свого життя я намагався виправити хаос посіяний нашим батьком. Тепер він мертвий, але багато його вчинків мало наслідки, що тривають досі. І ось його спадкоємець також чинить злочини, яким немає прощення. Не знаю, як спокутати свої гріхи. Не знаю, чи вирушити, як він, в Святу Землю, стати паломником і отримати в Єрусалимі пробачення…

-- Це очистить Ваше сумління, брате, -- сказав він і зворушено посміхнувся. – Пробачте, мені важко повірити, що можу вголос називати Вас “братом”.

Вільгельм глянув на нього зі зрозумінням.

-- Ми втратили надто багато часу, а життя минає. Ми ще не старі, але настав час залишити таємниці позаду. Як гадаєте?

Ріо посміхнувся; без цього тягаря на плечах він почувався набагато краще.

-- Я сказав, що паломництво заспокоїть Ваше сумління, але Анаклето і ті, хто його підтримує, продовжать забирати черниць, як їм заманеться, а Ви можете зробити щось, щоб зупинити їх. Навіть відлучений від церкви, Ви маєте владу. Ви – герцог Аквітанський і Свята Церква бажає тільки одного – щоб Ви були її союзником. Вони Вас вислухають, можете не сумніватися. Якщо Ви викриєте його перед Римом, всі Ваші біди припиняться.

Вільгельм на якусь мить задумався, справа була складною і неприємною.

-- Я не можу поїхати в Рим з легендами, -- подумав вголос.

Ріо стиснув кулаки, настав час щось зробити. Заради неї, заради своїх п‘ятьох матерів, заради всіх, кого він врятував, заради хлопчиків і дівчаток, що зростали в таких самих жалюгідних умовах, що й він.

-- Те, що я Вам розповідаю – таємниця: моя мати втекла, і багато інших черниць також. Деякі вже померли. Але вона, хоч літня, ще жива. До неї я відправляв тих, кого мені вдалося врятувати.

Він дотримав обіцянки висилати Мод все, що зможе: спочатку невеличкі суми грошей, потім, дуже обережно, врятованих монашок, які пережили те, що й вона.

-- Гадаєте, якщо буде суд проти Анаклето, вони дадуть свідчення? – запитав герцог, не надто переконаний.

-- З відповідними гарантіями – так. Якщо у Вас буде написаний мною лист, то дадуть. Вони мені вдячні. Серед них будуть обережні, але будуть теж мужні, з бажанням очиститися перед Римом, Церквою і святим отцем.

-- Я? Ви хочете, щоб я був тією особою, що віднесе листа?

Ріо знизав плечима.

-- Ви сказали, що шукатимете спокути в паломництві до Святої Землі. Йдіть в Компостелу, там Ви також можете спокутати свої гріхи.

-- Чому в Компостелу?

-- Бо неподалік, в закритому жіночому монастирі живуть, ізольовані від світу й чоловіків, моя літня мати та всі ті нещасні, про яких я Вам розповідав.

-- Шлях апостола… Я буду не першим зі свого роду, хто вирушить в паломництво у ті землі. Мені подобається ця затія. Я можу зібрати довірених людей і підготувати все, щоб на час моєї відсутності Аквітанія нормально функціонувала.

-- Ще одна, остання, послуга, брате. Я теж намагаюся, в міру своїх можливостей, допомагати найбільш нещасним. Візьміть зброєносцем одного з юнаків, якими я опікуюся. Він тямущий, але ніколи звідси не виходив і йому дуже бракує знання світу. Я хочу зробити для нього те, що Ви зробили для мене.

Герцог звик обмінюватися послугами, так творилася політика там, де оберталася така владна особа, як він.

-- Нехай він вже сьогодні приєднується до моїх людей, я вирушаю в Бордо, готуватися до подорожі. Побачимось, брате. Коли я повернуся з Компостели, ми знову обіймемося і залишимо цей світ кращим, ніж його залишив наш батько.

І обоє, старший брат і молодший брат, обійнялися поруч з вогнем з трохи теплішим серцем.

Тоді попрощалися і Ріо пішов шукати свого похресника.

Парубок -- розумник, яких мало, зі світлим волоссям і в ластовинні – не надто вдало обрізав фруктові дерева в саду. Ріо поспішив розповісти йому новини. Коли він його підібрав у борделі оточеному лісами, в нього не було імені. Він вирішив назвати його Волденом, “сином лісової долини”.

-- Ти будеш супроводжувати герцога під час його паломництва в Компостелу, там проведеш його в монастир, де переховується твоя мати, -- закінчив він.

Хлопець випустив важкі садові ножиці.

-- Отже, я зможу відвідати її?

Ріо скуйовдив йому волосся, як мати куйовдила йому. “В мене не було доброго батька, то, принаймні, я буду добрим батьком”, вкотре повторив собі він. Це було його кредо кожного разу, коли він рятував байстрюка з борделю і опікувався ним.

-- Так, а заодно побачиш мою і потім розповіси мені все, що побачиш. Чи їм чогось бракує, чи вони дійсно захищені…

Він пообіцяв матері ніколи не відвідувати її, для її власної безпеки, але це не було порушенням обіцянки, а подарувавши своєму протеже зустріч, про яку сам так мріяв, він принаймні полегшить цей гострий біль, що ніколи не полишав його.

-- Але поки що не кажи цього герцогу. Звісно, він союзник і йому можна довіряти, але ти повинен навчитися, що байстрюкові збезчещеної черниці, яку змушували займатися проституцією, важко добитися хорошого відношення. І нікому не признавайся, що вмієш писати, тебе вважають неграмотним, це тебе захистить, якщо доведеться відправити мені повідомлення. Я дам тобі гроші, щоб ти заплатив доброму вершнику, якщо буде потрібно зв‘язатися зі мною, для мене дуже важливо те, що ти виявиш, прибувши в Компостелу. Коли побачиш її, тобі доведеться вдавати, бо для всіх присутніх вона тобі не мати. Ти готовий до такого випробування? До паломництва не можна ставитися легковажно, багато хто не повертається. Ти повернешся вже іншим, повернешся чоловіком, повернешся мудрішим і загартованішим дорогою, бурями й немилосердним сонцем.

Волден посміхнувся, вдячний за цей день, який він ніколи не забуде.

45 Найнікчемніша з грішниць

ЛЮДОВИК

Абатство Сен-Дені, 1144

Спіраль сходів вела далі вгору до дзвіниці, але я зупинився за жалюгідною подобою дверей – кількома збитими дошками, між якими були достатні щілини, щоб я напружив слух і почув дещо з того, що там говорилося. У вікні біля мене воркувала голубка, невдоволена тим, що я порушив її спокій.

-- …найнікчемніша з грішниць, -- мені здалося, що я почув.

Наскільки я зрозумів, такими різкими словами Елеонора звинувачувала сама себе.

-- Мені здається, що я проклята, отче Бернарде, -- продовжила вона. – Я хотіла дати Франції спадкоємця, але минуло сім років, а мені це не вдається, здається сам Бог заповзявся, щоб не допустити цього. Може Ви замовите слово перед Всевишнім?

Бернард щось тихо відповів, мені вдалося вловити тільки “чому Ви вважаєте себе проклятою, доню?”

-- Бо щось… щось жахливе трапилося в мої перші роки. Благаю Вас, не ятріть мою рану.

Проклятою? Елеонора вважала себе проклятою? Я сперся на круглу стіну, в мене трохи закрутилося в голові. Проклятою…?

-- Гадаєте, що це тому у Вас немає спадкоємця? – здається наполягав Бернард.

-- Очевидно, що моя плоть проклята і не пасує до короля. А якщо Бог вважає, що аквітанська кров і кров Капетинга ніколи не повинні змішуватися і не допускає зачаття?

-- Але, Ви намагаєтеся, доню? Кажуть, що король більше схожий на…

-- Знаю, знаю. Він більше схожий на ченця, ніж на короля. Ця скарга злетіла з моїх вуст і довгі язики при дворі рознесли її повсюди. Знаю, що це улюблена тема в тавернах. Але в ній є велика істина: король на мене не дивиться і не наближається до мене. Він вважає, що я винна у спаленні Вітрі. Відтоді він мене не торкався.

Голубка почала пурхати навколо мене, вона побачила в мені загарбника і намагалася прогнати. Я замахав руками, щоб відігнати її, за шумом крил не було нічого чутно.

-- В молодого короля сильна воля, зваживши, яка Ви красива, -- прошепотів солодкий голос отця Бернарда. – А щодо Вітрі, то Бог вже пробачив, так вважає понтифік, який скасував накладений на королівство інтердикт. Знаю, Вас турбує відлучення від церкви Вашої сестри й шурина. Я порозмовляю з папою, гадаю, це можна владнати належним чином.

-- Я не смію Вас стільки просити.

-- А я своєю чергою прошу Вас утримувати Молодого Короля від військових ініціатив. “Встановіть мир в королівстві, і Бог у своїй милості дасть Вам те, що Ви просите, присягаю.”

-- Що саме Ви просите взамін, отче?

-- Рік миру. Жодної військової акції. Не розпочинати війни проти Шампані чи Тулузи.

Настала тиша, фрази тихим голосом, які я не зрозумів. Я сперся, стривожений більше, ніж на короля пристало, на дошку, що відділяла мене від недокінченого хоралу.

-- Абат Сюжер, моя свекруха Аделаїда Савойська, сенешаль Вермандуа і королева, з якою Ви зараз розмовляєте, подбаємо про це на Королівській Раді, -- почув я. – І король нічого так не бажає, як забути про військові дії, які він пережив. Але не знаю, як Вам вдасться добитися чуда зачаття, взявши до уваги, як наполегливо мене уникає мій чоловік.

“Уникає…”, навіть мені було боляче чути це слово.

-- Я порозмовляю з молодим королем. Франція потребує спадкоємця. Це наказ Божий, а не мій.

Вони пробурмотіли ще щось, що я не зміг розібрати, мені довелося притулити вухо до дошки, щоб краще чути.

-- … і як жінка, Ви знаєте, як посприяти щасливій події? – здається запитав він.

-- Я роблю все, що можу, отче, але якщо чоловік втікає…

-- Я мав на увазі не спокусу, кожна дама має свою тактику. Я питаю, чи Ви знаєте про сприятливі дні.

Елеонора мовчала; не знаю, чи чекала вона на пояснення, бо я так.

-- В день, коли у Вас будуть місячні, Ви повинні промовити “ Радуйся, Маріє”. Від цієї події починайте рахувати й злягайтеся на тринадцятий день, і наступного дня, і наступного. Якщо наступного місяця кров повернеться, не впадайте в розпач і спробуйте ще раз. Ви вже знаєте. Відраховуєте тринадцять днів, молитеся до Діви Марії й кілька днів злягаєтеся. Святий Дух вдихне життя у Ваше лоно й Ви народите Франції нового Капетинга.

І тоді мені на плече сіла голубка.

Вона зовсім не боялася, я відігнав її, але усвідомив:

“Ти надалі сліпий король, -- сказав я собі. – Хіба це не знак?”

Майже незаймана королева, батько, син і Святий Дух у формі голубки. Всі зібралися в один час в одному місці. Всі згодні, що Франція потребує нового короля. Сильного спадкоємця, вихованого Елеонорою, який швидко виросте і стане на чолі королівства. А я нарешті зможу заховатися за цими стінами, за якими так сумував, і знайти спокій і сутінки, яких так прагнув.

-- Тоді передайте Богу, що в нас з ним умова, що в неба і королівства попереду багато роботи й що я її дотримаю, -- сказав твердий голос Елеонори, яка й гадки не мала про одкровення, що назрівало з другого боку дверей в хорал.

-- Ще одна справа, моя молода королево, -- золотий голос відкашлявся.

-- Говоріть, отче.

-- Це чудо буде послугою: коли воно збудеться, Ви та король Франції будете у нас в боргу. Якщо Бог через Вашого слугу вимагатиме…

-- Знаю, все що завгодно. Що завгодно. – Елеонора звикла, що ніхто не давав їй нічого, не попросивши щось на заміну. Відколи вона залишилася сиротою, все життя їй доводилося торгуватися. – Отже, домовилися, ми будемо в боргу. Але я собі не уявляю, що чоловік ще коли-небудь наблизиться до мене.

-- Довіртеся мені, складні чудеса – моя спеціальність.

З іншого боку до дверей наблизилися кроки, я піднявся на кілька сходинок до дзвіниці, голубка – тепер вже союзниця – вказала мені шлях і я почекав поки Бернард зійде по кручених сходах вниз.

46 Філіп

ЛЮДОВИК

Абатство Сен-Дені, 1144

Мені довелося поспішити, щоб перехопити королеву, коли вона збиралася залишити хорал.

-- Зажди…

Елеонора широко відкрила очі, ледь не перелякано.

-- Немає потреби, щоб Бернард мене переконував, -- заторохтів я схвильовано, ні до складу, ні до ладу. – Ми прокляті -- Вермандуа, ти, Аліса і я – за те, що зробили у Вітрі. Але така природа війни і я повинен залишатися на троні або в хаосі без короля загинуть ще люди, я не хочу такого жаху, як в Англії. І так, ми повинні подбати про спадкоємця, бо півтора століття зусиль з часів Гуго Капета виявляться марними. Це мій обов‘язок перед предками. Коли там Бернард казав нам потрібно злягтися?

-- Вісімдесят дев’ять, -- тільки й промовила Елеонора з недовірливим поглядом.

-- Перепрошую?

-- Вісімдесят дев‘ять слів. Ти сказав мені вісімдесят дев‘ять слів підряд. Від Вітрі найбільше було двадцять чотири.

Кров обпекла мені щоки.

-- Яким поганим чоловіком, поганим королем, поганим лицарем я був для тебе, -- сказав я і водночас попросив мовчати, поклавши палець на вуста. Я зайшов до неї в хорал і тоді підпер дверцята ще незакінченою лавочкою.

Елеонора насторожено спостерігала за мною, як за якимось привидом, немов не вірячи в цю неправдоподібну зустріч.

-- Гадаю, ти підслухав нашу невеличку нараду… -- сказала вона.

-- Правильно гадаєш.

-- Відповідаючи на твоє інтимне запитання. Чесно кажучи, сьогодні, якщо рахувати за його дивною порадою, пройшло майже два тижні від моїх останніх місячних.

-- Ходи до мене, -- попросив я.

-- Тут, в хоралі? – запитала вона зі скептичним поглядом.

-- Ми вчинили злочин під святим дахом. Я хочу привести нових людей у цей світ також під святим дахом.

“Так, наче Бог веде рахунок людей, яких ми відправили до нього і тих, кого він відправив нам,” – хотів я додати.

-- А вірні, які зараз моляться в нас під ногами?

-- На цій висоті нас ніхто не побачить.

-- Тоді досить зайвих церемоній, -- сказала вона сама до себе. А тоді рішуче додала. – Принаймні сядь на лавочку органіста. На підлозі повно тирси й цвяхів.

Я послухався з посмішкою. Першою за сотні років.

-- На тобі дуже важка сукня, на ній стільки коштовних каменів і стільки парчі. Не знаю, чи мені вдасться зняти його, -- вказав я.

-- В цьому немає потреби, а от я зніму з тебе вериги. Не хочу, щоб твої рани відкрилися, не можу дивитися, як ти стікаєш кров‘ю.

Отже, голий король і одягнена королева, не існувало таких шахів, щоб передати нашу партію.

Я позбувся балахону, передбачливо залишивши тільки сандали зі шкіри на ногах.

Елеонора терпляче знімала вериги мені зі стегон і ті, що ранили мені руки.

Тоді, мовчки, як того вимагала ця затія в такому відкритому місці, вона підняла важку спідницю і сіла на мене, який був вже давно готовий після такого довгого утримування.

Вона обережно осідлала мене, немов боялася скривдити, немов вважала мене крихким, можливо я таким і був, бо в мене знов закрутилася голова і мені довелося приховувати це від неї.

На якусь мить, одну єдину мить, нам було добре, її зосереджені очі шукали мене, коли вона скакала на мені, а я тримав її за зап‘ястки, щоб вона не впала на брудну підлогу, яка її не заслуговувала.

Почалися стогони, я закрив їй вуста, а вона закрила мені, вкриті потом, ми ледь утримувалися від сміху.

Спільники, немов побратими з війська, що зустрілися після довгої розлуки й впізнають свої пристрасті й свої звички, й припиняють незгоди стаканчиком гіпокраса.

І тоді мене ще раз осінило: так само, коли в мене з‘явився королівський дотик й мої руки про це знали та почали лікувати, в цю мить я відчув, що Елеонора щойно завагітніла, що ми зачали спадкоємця Франції.

-- Ми назвемо його Філіпом, -- сказав я урочисто. – Як того, що мав успадкувати після батька, та залишився на дорозі зі скрученою шиєю. Як мого дідуся Філіпа I. Майбутнього короля Франції зватимуть Філіпом.

47 Марія

ЛЮДОВИК

Париж, 1145

Вона була смаглява, як Елеонора. Маленька копія. Коли малу дали мені в руки, фрейліни королеви стримали подих, так наче я міг упустити її.

-- Залиште нас самих, -- попросив я прислугу. Невже вони зауважили, що в мене тремтять коліна?

Виснажена Елеонора посміхалася, мокре волосся прилипло їй до чола.

-- Я виконала свій обов‘язок, Людовику. Ти тримаєш майбутню королеву Франції, -- промовила вона задоволено і сперла голову на м‘яку подушку. – Залишилося тільки підібрати відповідне ім‘я, яке буде вказувати на її велич.

-- Прийшов отець Бернард, а також Сюжер, -- повідомив я.

Роди були обурливо довгими й через три дні після того, як почалися болі, палац в Сіте наповнився гістьми, зацікавленими, щоб зайняти місце в новій ситуації. Барони й дворяни чекали зі своїми подарунками в залі для аудієнцій.

-- Бернард пропонує, що раз ми молилися кожен день до Діви Марії, щоб вона вчинила чудо, було б правильно віддячити, назвавши малу на честь матері Христа.

Якусь мить Елеонора міркувала. Можливо вона обдумувала інші імена, але я завжди пропонував тільки Філіпа і знав, що його жіночий відповідник – Філіпа, як в її бабусі Філіпи Тулузької – не віщував би нічого доброго в житті нашої доньки.

--Отже, Марія? – погодилася вона.

-- Марія Французька, -- сказав я з посмішкою і поцілував доньку в маленьке чоло, червоне і зморщене.

Вона пахла лавандою і аґрусом. І звісно ж була аквітанкою. Я чудово знав, що вона, так само як її мати, зведе мене з розуму від любові.

Я зітхнув і сів на ліжко королеви, прийшла пора на найгірше.

-- Елеоноро, нам потрібно поговорити.

-- Це мусить бути сьогодні? Останні два дні я родила.

-- Так насправді, то три, -- поправив я.

-- Аж три? Тим більше, я родила три дні. Це мусить бути зараз, Людовику? Я хочу бути звичайною породіллю і щоб мені дали відпочити. Поспати цю ніч з донькою поряд зі мною, я хочу насолодитися цим чудом, ми на це заслужили.

-- Хотів би я, щоб ми були звичайними батьками, хотів би я, щоб на Марію сьогодні не очікувало нічого, крім любові й турботи її новоспечених батьків. Але ти не звичайна породілля і коли я вийду з твоїх покоїв, то продовжу бути королем Франції. Моїм обов‘язком є заспокоїти тривоги радників. Народження наших дітей – це не сімейна справа, як би я цього не хотів. Це державна справа.

В цю мить дзвони Парижа, всі як один, почали святковий дзвін.

Вони звучали весело; прекрасна мелодія, що об‘єднувалася в різних тонах, одні ближчі, одні дальші, великі дзвони й інші менші, вітала нашу доньку. Вже всі знали.

-- Як я і казав, -- підтвердив я. Але гул став оглушливим. Маленька Марія здавалося прокинулася від сну і злякавшись шуму, почала плакати.

-- Засунь фіранки! – попросила мене Елеонора, дещо істерично.

Я ніжно вручив їй дівчинку і поспішив позбутися шуму, який мені теж докучав.

Я повернувся до ліжка і допоміг заспокоїти нашу доньку. Я поклав свої руки, які вперше здалися мені велетенськими, на її маленькі вушка. Вони були гарячими й дуже ніжними. Марія заспокоїлася і перестала плакати, хоча не втрачала пильності. Як її мати.

-- Про що ми мусимо поговорити, Людовику?

-- Ти знаєш закон Капетингів. У Франції жінкам не дозволяється зійти на трон.

-- Закони змінюються згідно з новими часами й новими обставинами. Я також була переконана, що в нас буде не Марія, а Філіп, я така ж здивована, як ти. Але ти король Франції й ти приймаєш закони. Скасуй цей безглуздий закон. До мене не було ніякої герцогині Аквітанської, і зараз теж би не було, якби не смерть Орла, звісно, що барони скаржилися батькові, але він був непохитний і відстояв свою позицію.

-- У Франції ні барони, ні прелати не поступляться. І мені дорого обійшлося, щоб знов потрапити до ласки святого отця.

-- То хто керує Францією? Ми з Парижу, чи Свята Мати Церква з Риму? – запитала вона, піднімаючись.

-- Справа не тільки в Церкві. Поглянь на сумний досвід Англії: Франція не може дозволити собі Анархії, яка спустошує цей острів уже десять років, з часу смерті короля Генріха. І все через бажання його доньки Матильди добитися визнання, що вона має більше прав на трон ніж її кузен Стефан.

-- Ні, Франція не може дозволити собі того, що трапилося в Англії, -- погодилася вона. – І все через небажання частини баронів дозволити, щоб ними керувала жінка.

-- Саме так. Гадаєш барони Франції краще сприймуть таку ідею? Подумай, добряче подумай і дай мені щиру відповідь. Ти добре знаєшся в державних справах.

Їй не треба було довго думати, вона опустила голову, змирившись, і водночас розлючено.

-- Ні, звісно, що французькі барони добровільно не приймуть жінку при владі. Я вже сім років програю цю битву, -- признала вона.

-- Якщо я нав’яжу Марію, як спадкоємицю трону, то розірву Францію в громадянській війні, такій яка зруйнувала Англію. З мене досить війн, я не хочу залишити після себе таку спадщину.

-- То, що, почнемо спочатку? Знов молитися Діві Марії, знов рахувати дні після місячних, намагатися завагітніти, аж поки не народиться Філіп?

Я взяв нашу доньку. Вона теж була змучена і легенько позіхнула. Це був її перший день, її можна було зрозуміти. Я обережно поклав малу в розкішну колиску. Вона відразу закрила очі й заснула.

-- Елеоноро, я мушу тобі дещо сказати й буде боляче.

-- Ще більше? Більше, ніж факт, що ти не будеш боротися за право спадку нашої першої доньки?

-- Так. Боюся, що набагато, набагато більше.

-- Мені готуватися до чогось ще гіршого?

Я поглянув на неї з безмежним сумом.

“Це потрібно зробити”, повторив я собі слова, які так часто чув з його вуст.

-- Елеоноро, коли ти сказала отцю Бернарду, що вважаєш себе проклятою… Це не так. Це я проклятий. Це мене прокляв Бог за те, що трапилося, коли ти була маленькою. Здається, це я не можу мати сина. Боюся, що всі зусилля народити його будуть марними. Ти принаймні продемонструвала, що можеш дати життя і народити здорову дитину. Але якщо будеш злягатися зі мною, то в тебе ніколи не буде сина. Це кара за мої гріхи.

Кров відлила їй від обличчя. Втекла зі щік, вона побіліла і злякала мене.

-- Я не розумію.

-- Тобі було вісім років. Мені дванадцять. Мене вже посвятили в спадкоємці трону Франції після смерті мого брата Філіпа.

-- Продовжуй.

-- Мій батько хотів загарбати Аквітанію, він завжди цього хотів. Він ненавидів і заздрив твоєму батькові, його багатствам і добрій славі, що завжди його оточувала. Славі доброго правителя, легкості, з якою той заробляв гроші, тому, наскільки багатою була Аквітанія, і наскільки бідною Франція.

-- Я все це знаю. Продовжуй, -- наказала вона мені, стиснувши зуби.

-- Коли його син-спадкоємець помер…

-- Орел. Мого брата звали Орел.

-- Коли Орел помер, ти залишилася на милості будь-кого, кому вдасться взяти тебе силою. Це був найпростіший спосіб захопити Аквітанію. Якби цей акт відбувся і став публічним, твоєму батькові довелося б погодитися віддати свою спадкоємицю без переговорів і в нього не було б влади самому обирати тобі чоловіка.

Елеонора дивилася на мене крижаним поглядом. Вона вже не була моєю дружиною.

-- З цією метою мій батько відправив на похорони твоєї матері й Орла своїх братів, а сам вдав, що хворий, щоб виправдати свою відсутність і не викликати підозри твого батька.

-- Знову ж таки, ти не розповідаєш мені нічого, чого б я не знала. Що ти приховував від мене протягом цих семи років?

-- Що мене теж покликали на цю справу. Приїхали за мною в Сен-Дені, приховали від Сюжера свої справжні наміри й забрали мене з собою в Бордо. Це я повинен був взяти тебе і Аквітанію.

Вона спантеличено дивилася, тоді тиша, що затягнулася.

-- Ти погодився? – запитала вона нарешті.

-- Ні, звісно, що ні. Я був дванадцятирічним послушником, важко уявити щось більш далекого від світу без насильства, в якому мене виховував Сюжер. Один з дядьків добряче відлупцював мене по дорозі, коли я відмовився. Кілька днів я був важко пораненим і непритомним. Та все одно, мене кинули у віз і привезли в Бордо. Він сказав, що змусить мене, що не має наміру повертатися не виконавши місію. Щодо решти, сама знаєш, що трапилося. Тебе відділили від свити й відвели у відлюдне місце.

-- Під міст Гаронни… -- прошепотіла вона відчужено, втупивши погляд перед себе.

Я поглянув, що її там зацікавило. Гола кам‘яна стіна. Але вона вдивлялася в неї, немов щось бачила.

-- Вони обоє взяли тебе. Я чекав, приголомшений, за деревами.

-- Тополі. Жовті тополі. Тільки там ти міг заховатися і непомітно спостерігати.

-- Так, правда. Це були тополі біля річки. Я геть забув. Тоді з‘явився твій дядько Раймундо де Пуатьє. Він прикінчив обох. Не знаю, як йому це вдалося так швидко, в них не було часу захищатися.

-- Він аквітанець, а твої родичі всього лиш французи, -- сказала вона презирливо. Дуже презирливо, так наче це все пояснювало.

-- Я ховався в лісі цілий день і цілу ніч, достатньо, щоб зібратися з силами й втекти. На щастя, дядько приховав мою присутність і мене не представили твоєму батькові під час похоронів. Побитий і пошарпаний спадкоємець Франції вимагав би купу пояснень. Під час подорожі я заховався у кареті з припасами. Повернувшись в Париж, я розповів батькові вигадану історію, історію про лютих аквітанських грабіжників, що напали на нас в день похоронів, які закопали його братів, а мене залишили вмирати. Батько повірив мені, для мене було важливо, щоб ні він, ні ніхто не знав, що їм вдалося зробити з тобою. Я боявся, якщо він знатиме, що трапилося, то буде претендувати на тебе, боявся, що він почне війну з Аквітанією за те, що зробив твій дядько Раймундо. Боявся, що він знов змусить мене влаштувати на тебе засідку і взяти силою.

-- Чому він не зробив цього?

-- Сюжер став на заваді. Він ніколи не схвалював методи, в які входило знущання над жінками, а я зізнався йому у всьому, коли повернувся з Бордо побитий і з поламаними кістками. Сюжер скористався сумом і болем, що гнітили короля через смерть братів, щоб вибити цю брудну затію йому з голови. А потім ізолював мене в Сен-Дені якомога далі від його очей. Я присягнув собі, що ніколи звідти не вийду. Присягнув, що ніколи не буду королем, якщо це означало робити те, свідком чого я став. Присягнув залишатися нежонатим і не зробити жодній жінці того, що зробили з тобою. Але того дня Бог прокляв мене. За гріхи мого батька, моїх дядьків, за мою співучасть, моє мовчання, за те, що я не втрутився і не зупинив їх. Я б теж загинув від руки твого дядька… і скільки разів я прагнув швидкої смерті, яку він їм дав.

Я замовк.

“Нарешті, нарешті”, подумав я, очікуючи на полегшення, якого я не відчував цілу вічність. Я вдихнув. Перший глибокий вдих за стільки років.

Краєм ока я глянув на Елеонору. Вона не зводила погляду зі стіни.

-- Ти впізнав мене? – запитала вона новим голосом без жодних емоцій. – Коли вийшов зі сповідальні на човні, коли ми познайомилися? Я хочу знати.

-- Ти завжди носила коси довші ніж прийнято, -- признав я. – І хоча минуло п‘ять років, як я міг забути? А ти забула їхні обличчя? Тобі це вдалося?

Вона повернулася і вбила в мене погляд. Я волів би, щоб це був кинджал, менше би боліло.

-- Чи мені це вдалося, питаєш? – проревіла. – Чи мені це вдалося? Ти бачив все, все, що зробили зі мною твої дядьки?

Я мовчав.

-- Все? – наполягала вона.

Вперше я побачив, що вона плаче, з чистого болю, а ще з чистого сорому, бо вона закрила обличчя, ховаючи його від мене так, наче я вже не мав права нічого бачити.

Я й не бачив.

Моє полегшення було егоїстичним, після стількох років з нечистим сумлінням, “нехай Бог мене осудить, і вона теж. Нехай вирішують, нехай мене покарають, але вже досить, досить нести цю важку ношу”.

Від всіх цих криків прокинулася перелякана маленька Марія. Вона підхопила плач і її схлипування приєдналися до материнських.

Інстинктивно я підійшов до колиски, щоб заспокоїти її, але вона скорчилася, немов теж відкидаючи мене.

Елеонора взяла її, як могла і насилу піднялася, в сорочці мокрій від крові та рідин, підтримуючи доньку рукою, а іншою тримаючись за живіт, тепер вже порожній, але все ще розпухлий. Вона з зусиллям направилася до мене, згинаючись від болю після родів.

-- Я проклинаю тебе, Людовику Капетингу. Проклинаю тебе. В тебе не буде сина, ти не станеш батьком клятого Капетинга, ні з мене, ні з чийогось іншого лона. Бог був свідком того, про що ти мовчав і не пробачить тобі. Тепер я знаю, що він карає тебе і всіх Капетингів за те, що ви зі мною зробили, за те, що ви силою взяли Аквітанію. Malhaya, Людовику Капетингу!

“Malhaya”, страшне аквітанське прокляття. Ніхто не відважувався вимовляти це слово вголос, бо день зміниться на чорну ніч, а той хто погляне на місяць, перетвориться в камінь. Переляканий, я побіг з закритими очима засунути віконниці. Так мене навчив діяти в таких випадках Сюжер.

-- Ні, це неправда! Я не проклятий, -- несамовито закричав я. – Бог дав мені королівський дотик, якби я був проклятий, він не дозволив би мені вилікувати стільки хворих!

-- Бог бавиться з тобою, як він бавився зі мною, коли я завагітніла. Він дає нам невеличку надію, щоб ми продовжували, тішили себе ілюзіями, вірили, що він подарує нам те, що ми вимагаємо від нього в наших молитвах, але ніколи нам цього не дарує. Бачиш спадкоємця в моїх обіймах? Ні. А ми виконали всі вимоги його посланця, Бернарда. Що тепер каже святий отець? Як він пояснює те, що трапилося?

Я мовчав від чистого безсилля. Що мені було відповісти?

-- Ми виконали те, що він просив! -- кричала вона розлючено. – Виконали!

-- Він каже… каже, що розчарований, що ми якось розгнівили Господа Нашого і тому чудо сталося тільки наполовину. Але каже, що принаймні Франція знає, що це вина Аквітанії, а не короля.

Ще ніколи я не бачив її такою несамовитою, такою розлюченою.

-- Забирайся, хай тобі чорт! Забирайся!

Елеонора повернулася до ліжка, поклала Марію в колиску, схопила тарілку зі смаженими каштанами, що лежала поряд з каміном і жбурнула в мене.

Від зусилля вона завила від болю і зігнулася вдвоє, схопившись за інтимне місце, що знов почало кривавити.

-- Забирайся!

Я відчинив двері з наміром піти, тут крім безжальної війни для мене вже не залишалося нічого, потрібно було відступати.

Але в коридорі я зустрів Сюжера і одного з баронів, що прибули в Париж цими днями.

-- Що Ви тут робите, абате? – запитав я.

Сюжер спробував приховати, що його спіймали на гарячому. Він, як завжди, підслуховував за дверима і шторами.

-- Герцог Нормандський і граф Анжуйський виявив бажання віддати шану королівській парі з нагоди народження першої дитини. Крім багатого датку Сен-Дені, він привіз подарунок, що перевершує всі інші, й наполіг на приватній аудієнції з Вами перш ніж Ви побачитеся з іншими баронами Франції.

-- Довгого життя первонародженій Людовика Молодого, -- промовив урочисто герцог.

Жоффруа Гарному було трохи за сорок, він був ще молодим. Не надто високим, проте міцним, зі світлим, трохи рудим, волоссям і обличчям вкритим ластовинням. Білі вії, брови теж. Але дами мали рацію, в юності він, мабуть, був прекрасним нарцисом, і поводився він з впевненістю людини, що була багатшою від мене. До того ж він був одружений з Матильдою Англійською, однією з ініціаторів англійської Анархії.

… І не дивлячись на це все, перемогла проста людина, а не король, я думав не як правитель, а як чоловік, що хотів втекти від подружньої сварки.

-- Довгого життя, герцогу. Те, що Ви хочете запропонувати, може почекати. Зараз не найкраща пора. Ми з королевою змучені після довгих пологів і нам обом потрібен відпочинок.

Жоффруа став струнко, не дивлячись на те, що був нижчим від мене, він випромінював приголомшливу впевненість.

-- Я не збираюся проводити цю ніч в Парижі, мої володіння вимагають постійної присутності, впевнений, що Ви мене розумієте, адже Ви тепер герцог-консорт Аквітанії. Одним словом, вислухайте мою пропозицію зараз. Так буде краще для нас всіх.

-- Я наполягаю, герцогу, король Вас зараз не прийме.

-- Нехай заходить! – пролунав голос Елеонори крізь напіввідчинені двері.

-- Ваша Величносте, не думаю, що буде правильно приймати герцога Нормандського у Ваших покоях в ослабленому стані, в якому Ви зараз знаходитеся… -- втрутився Сюжер, стривожений, коли Елеонора наблизилася до косяка дверей з Марією на руках.

-- Це вона? – перервав його герцог, немов ми з Сюжером були невидимими. Він поглянув їй в очі, вона не відвела погляд і на одну мить я помітив між ними якийсь зв‘язок, що не сподобався мені. – О, Ви чудова жінка і чудова мати! Вона буде така ж прекрасна, як Ви, і Ви об‘єднали два древніх і могутніх роди.

-- Заходьте, якщо у Вас є якась пропозиція. Король і його радник вже йдуть. Я Вас приму.

Герцог не чекав моєї згоди та зайшов у покої так, наче робив це вже тисячу разів.

Ми з Сюжером дивилися один на одного, стривожені, а двері королеви закрилися перед нами.

48 Тиша і грім

ЕЛЕОНОРА

Везле, 1146

Настав час відплатити за послугу… і це нам дорого обійшлося. Два роки нашого життя і голова дорогої нам людини. Такою була ціна, яку ми заплатили Бернарду Клервоському.

Везле, за кілька миль від Парижа.

-- Навіщо потрібні нублятори, які попросив у нас Бернард Клервоський? – запитала Аліса, коли ми підіймалися дерев‘яними сходами на поміст, що був збудований за містом.

-- Зараз побачимо, -- відповіла я, оглянувши небо.

Безжальне сонце – ледь прикрите то тут, то там парою хмаринок – тижнями боронило благодатного дощу, про який так просили селяни в своїх молитвах.

-- А присутність всіх шевальє з Гасконі та Пуату? Більшість з них стривожені й невдоволені, Елеоноро. Жоффруа де Ранкон, Молеон, Лузіньян… прибули сюди, бо поважають тебе як герцогиню, а не заради короля Франції. Але не зловживай своєю владою, вони гордовиті, і якщо вони тут, то бажають знати, навіщо їх покликали. Їм не хочеться бути покірними маріонетками, що слухаються, не знаючи причини.

-- Я це чудово розумію. Мовчи, наближається король.

Людовик разом з отцем Бернардом широким кроком підіймався на головний поміст значно швидше від нас.

Коли вони обганяли нас, ми схилили голови.

-- Ваша Величносте… -- прошепотіла Аліса до свояка.

Я промовчала. Я й далі не могла розмовляти з Людовиком. Знов оніміла в день, коли народилася Марія. Відтоді мені не вдалося вимовити жодного слова в його присутності. На моє величезне полегшення, моя німота обмежувалася до його присутності. З усіма іншими слова з моїх вуст виходили цілком природно. Тільки з ним, коли я бачила його, то пригадувала… там під мостом… як тільки я його бачила, моє горло відмовлялося видавати будь-який звук. Спочатку це був жах. Жах з мого боку, і з його теж.

Потім ми уникали одне одного. Ми навчилися робити це непомітно, щоб не похитнувся трон.

А ще я перестала бути ногами, що розсувалися щомісяця, бо як тільки бачила його, перед мною з‘являвся образ блакитної тканини з ліліями і я знов починала блювати щоранку і потребувати лавандових відварів щоночі. Волосся на потилиці ставало мені диба, коли я бачила кількох Капетингів разом, я здригалася, якщо Роберт Дре показувався з братами на плацу.

Потім, з плином тижнів, злість на Людовика і його боягузливу мовчанку протягом стількох років змінилася якоюсь безнадією. Все найгірше, що могло трапитися в моєму житті, вже трапилося. Як сказав один філософ, двічі в одну річку не ввійдеш, бо її води постійно течуть і змінюються.

З часом відбувається те саме.

Минуле ніколи не повторюється, ніщо не буває таким самим. І якщо події повторюються, вони ніколи не трапляються з тією самою особою, а з кимсь старшим, за інших обставин. І те, що трапилося під мостом, на очах в Людовика, більше не повториться, якщо тільки я не буду переживати це кожної ночі в своїх кошмарах. Я вирішила більше ніколи не брати цього до голови.

Damnatio memoriae.

Відволіктися, розчинити гірку отруту ложкою меду. Я марила Аквітанією, але Марія і турботи пов‘язані з нею, не давали мені просвітку за порожніми, невідкладними справами, жодних політичних планів. Я була щаслива, що моя донька була маленькою смуглявою аквітанкою з дикими очима, блакитними й широкими. Моя кров не змішалася з кров‘ю Капетинга, я народила маленьку копію себе, Рая, батька, і зрозуміла тваринну ненависть матері до мене, коли їй в свій час довелося змиритися, що з її лона народилася пуатевинка, яка не мала нічого спільного з нею і з її родом. Зрозуміла, але не пробачила.

Я припинила відвідувати Раду, ще ніколи я не занедбувала Аквітанію так, як тоді, але на вміст королівських скринь це не впливало і ніхто при французькому дворі анітрохи не занепокоївся. Мій дядько Гуго з Бордо взяв на себе юридичне управління; мої герцогства і графства були велетенським механізмом, що функціонував сам по собі, як ефективна клепсидра.

-- Ліє, я повинна розповісти тобі про останню проповідь єпископа, -- сказала Аліса.

-- Що за проповідь? Якого єпископа?

-- Гуго Лонконський. Здається багато французьких прелатів почало ненавидіти тебе. Під час своєї проповіді єпископ говорив про невірну королеву. Що герцог Норманський спокусив тебе в твої власних покоях. Тобі не пробачать того, що ти прийняла його наодинці. Про що ти думала, ти, яка завжди була такою розважливою? Я бачила, як спритно ти позбувалася сотень претендентів. Ти ніколи не підпускала їх, щоб не дати приводу для чуток. Ти була після родів, але що відбувалося в тебе в голові, коли ти впускала його?

“Що відбувалося в мене в голові в той день – повторила я в думці й ледь не посміхнулася. – Річка, кров, насильно стиснені зап‘ястки”, але промовчала.

-- Людовик невдоволений. Дуже невдоволений. Я б навіть сказала, що він ревнує, -- продовжила сестра.

-- Ревнує? – прошепотіла я гірко.

Він вже бачив мене з іншими чоловіками. З чоловіками його крові. Ревнує? Цього образу не перевершить ніщо.

Після того, що зі мною зробили Капетинги й Людовик дозволив, щоб зі мною це зробили, він не мав права ревнувати. Кінець кінцем, хіба не він був сином короля? Хіба не вистачило б його слова, якби він втрутився, щоб зупинити наругу наді мною? Але він цього не зробив. Байдужий король ніколи нічого не робив. Тільки молився. Нічого, тільки молився.

-- В нього є причини? – наполягала Аліса. – Герцог Нормандський красивий чортяка.

-- Ні, звісно, що ні.

В нього не було причин з мого боку, але жорстока правда полягала в тому, що герцог Нормандський, краса якого дійсно виправдовувала його прізвисько, зайшов набагато далі, ніж компліменти під час нашої зустрічі за закритими дверима, коли він пропонував заручини свого старшого сина Анрі, дванадцяти років, з Марією, його галантні манери змінилися на неприховані наміри спокусити мене. Якими були його подвійні наміри? Щоб ми були сватами й коханцями? Чи задумав щось на перспективу, наприклад, після десятиліть претензій на англійський трон, розлучитися з дружиною, імператрицею Матильдою, щоб об‘єднати Анжу, Нормандію, Аквітанію і Пуату?

Але це я залишила для себе. Попрощалася з ним так невимушено, як тільки могла, приховуючи здивування, й пообіцявши обдумати його пропозицію.

Людовик знавіснів, коли я розповіла йому про пропозицію заручин. Бернард категорично відмовив і не поступався. Більше ніж можна було сподіватися. Він відвідував всі наші королівські Ради, поки не переконався, що пропозицію шлюбу відхилено. Стверджував, що наші роди -- кровні родичі. І це було правдою. Третього ступеня, а отже заборонені суворими канонічними законами.

Що ховалося за цим опором?

Бернард був більш французьким ніж сир; герцог Нормандський був одружений з претенденткою на англійський трон, хоча було мало правдоподібним, що він ним заволодіє: але Бернард, як справжній француз, не хотів мати нічого спільного з англійцями.

-- При дворі тільки про це й говорять, Ліє. Ти повинна це знати. Невірна королева, як Ґвіневера з лицарем короля Артура.

-- Я ніяка не Ґвіневера, а герцог вже точно не сер Ланселот, -- відповіла я, мені вже дещо надоїла ця тема. – І Капетинг – не король Артур, яким би рогоносцем не був король.

-- Тебе ображають ці чутки?

-- Звісно, що ображають. Тільки за кілька годин до того в мене були роди.

В яку збочену голову може прийти думка, що я зляглася з васалом свого чоловіка відразу після родів і з донькою в колисці? Ніколи не думала, що все королівство може бути настільки підлим зі своєю королевою.

Вже довший час я зносила ввічливий холод двору, але ще до цього я перетворилася в замок, що змирився з постійною облогою.

-- Ти королева з півдня, яка вже вісім років не дає королю синів спадкоємців. Тебе ненавидять. І це не зміниться.

-- Шшш…! Починається проповідь отця Бернарда. Зараз ми побачимо, що він приготував нам і навіщо зібрав стільки аквітанців.

З нашої імпровізованої вежі ми спостерігали за сільською місцевістю внизу, де збився натовп.

Схили пагорба, що перетворилися у вкритий травою амфітеатр, були всіяні штандартами й хоругвами з усіх країв світу. Поряд з нами новий капелан Людовика, Одон Девільський, сперся на перекладину дерев‘яної трибуни, може йому стало погано від кількаметрової висоти, що відділяла нас від натовпу. З неймовірними заходами безпеки привезли якісь таємничі закриті скрині.

Я пережила невелику паніку, коли мені здалося, що серед прелатів я побачила Тьєрі де Галерана, привида з, як я вважала, вже минулого. Кілька разів я витягувала шию, проте мені не вдалося переконатися, чи справді я бачила велетенського тамплієра-кастрата.

Бернард, завжди в сліпучо-білому одязі, цим разом надів легкий червоний балахон, що сягав йому до п'ят, і спокійно чекав кілька кроків позад королівської свити, в місці, де знизу його не бачив натовп.

Якісь нетерплячі голоси розпалили полум‘я:

-- Нехай говорить голос Божий! – крикнув невідомий.

-- Так, голос Божий! Vox Dei! – підтримали інші.

-- Vox Dei! Vox Dei! – повторили всі.

Протягом певного часу отець Бернард дозволяв, щоб натовп домагався його присутності, я зауважила, як він робить непомітний жест нубляторам, що прибули з Лімож. Це були спеціалісти, що викликали хмари, інколи дощі, тому їх запрошували в процесії на честь святої Барбари, а також завжди, коли були потрібні атмосферні чудеса.

Нарешті Бернард зробив крок вперед і став на краю помосту, розвівши руки, немов очікуючи на велетенські обійми.

-- Сьогодні я розповім вам історію ницості! Едеса, один з римських анклавів у Святій Землі, пала!

49 Червона манна

ЕЛЕОНОРА

Везле, 1146

Вже майже всі про це знали, кілька місяців в портах і пральнях тільки про це й говорилося.

-- А автором тієї різні був Зенгі, правитель Алеппо і Мосула.

А потім, енергійним жестом, Бернард Клервоський смикнув білу тканину, що вкривала велику дошку в нього за спиною.

Натовп перелякано мовчав. На величезному і кольоровому малюнку було зображено сарацина з жахливим обличчям і маленькими іклами верхи на чорному коні, що ступав по Храму Гробу Господнього. І не тільки топтав його піднятою ногою, кінь ще й випорожнювався на могилу Христа. Всі ми присутні вперше побачили таке богохульство.

-- Я розповім вам історію ницості, -- повторив він. – Негідник Зенгі, невірний, що загрожує всьому християнському світові, є сином Іди Австрійської.

Натовп занімів в очікуванні на історію, яку він мав зараз почути.

-- Іда Австрійська! Християнка, благочестива, яка прийняла знак хреста під час хрестового походу і там її викрали, ув‘язнили й продали в гарем, в гарем! Де вона народила турка.

Жінки перехрестилися, чоловіки сплюнули на траву.

-- І цей син знущань з матері, зґвалтованої Марії, цей син став найлютішим ворогом Христа і Святих Місць! – крикнув Бернард, весь червоний і сам не свій. Він стиснув руку навколо однієї з перекладин кафедри з силою достатньою, щоб розтрощити її.

Тоді, на загальне здивування, він схопив мене за зап‘ясток і притягнув до себе.

-- Перед вами онука одного з найбільш доблесних хрестоносців, дев‘ятого герцога Аквітанського, Вільгельма Трубадура. Іда Австрійська прийняла знак хреста разом з ним, вони були першими хрестоносцями. І ці християнські герої разом вирушили відвойовувати Святі Місця. Нескорена жінка, що не заслуговувала кривд і мук, яких вона зазнала. Тому я прошу баронів Аквітанії та Пуату виправити цю єресь, і нехай ними командує її онука Елеонора Аквітанська, разом з королем Франції, Людовиком VII Молодим, новим Карлом Великим, який поведе нас в Єрусалим.

І не давши нам часу зреагувати, урочистим жестом вказав на небо.

-- Погляньте, хрест! Червоний хрест! Це знак, знак Божий.

Ми всі поглянули на небо, нублятори вже зробили свою справу і дійсно одна хмара зайшла на іншу, утворивши над нашими головами щось схоже на символ Христа.

Правду кажучи, червоним він не був. Бліде сонце того дня не змогло запалити його, але придавало певну позолоту, якої для натовпу було достатньо.

-- Червоний хрест! Чудо! – підтримав Сюжер з помосту.

-- Червоний хрест! – повторила більшість і стала на коліна.

-- Ми присутні при проголошенні Deus vult, -- прошепотіла мені Аліса.

“Цього хоче Бог”, цим гаслом закликали до хрестових походів. Дідусь вигукував його коли напивався і йому здавалося, що всі аристократи запрошені в палац в Пуатьє, були брудними сарацинськими ворогами, і він починав жбурляти срібні таці, як диски, намагаючись перерізати їм горлянки.

Бернард, в якого був тонкий слух, скористався ситуацією:

— Deus vult! – вигукнув він тріумфально.

Навіть прапороносці підтримали його:

— Deus vult! Deus vult!

-- Отже, хто прийме знак хреста сьогодні? Хрестоносці матимуть повне пробачення гріхів!

Людовик заціпенів, стурбований погляд, який він кидав на Бернарда протягом його закликів, змінився запитальним, сповненим надій.

-- Повне пробачення? – втрутився мій чоловік.

Немов очікуючи цього питання, отець Бернард повернувся до нього з широкою посмішкою.

-- Саме так, любий королю. Я розмовляв з Богом: це правда, що душі Спаленого Вітрі досі плачуть в небі й вимагають відплати. Тому його чудо було неповним, він продемонстрував свою силу, але не подарував його Вам. Злочин був дуже тяжким, Ваша Величносте, і Бог виставляє на пробу всю Францію і Аквітанію. Він розмовляв зі мною і був категоричним: вирушайте разом в Святі Місця, французькі й аквітанські барони. В паломництві візьме також участь германський імператор, Конрад III. Я цим займуся, Бог вже розпорядився. Отже, французи, аквітанці й германці стануть військом господнім.

-- Але… король crucesignatus? Мене не буде при дворі майже… два роки, а може й більше. Я не відмовляюся від мук і небезпек паломництва, це чудова форма спокутати мої жахливі гріхи, але… знехтувати справами Франції?

-- Сюжер займеться справами Франції, -- вирішив Бернард.

-- І королева-мати, -- втрутився догідливо Сюжер. – Аделаїда Савойська допоможе мені своїм досвідом.

-- Вирішено. На час вашої відсутності вони будуть батьком і матір‘ю Франції, -- постановив Клервоський.

Але натовп вимагав уваги, як голодне орля хробаків. Отець Бернард, завжди насторожі, серією скупих жестів вказав кільком прислужникам відкрити таємничі скрині й витягнути з них кілька десятків полотняних червоних хрестів, які кинули в порожнечу.

Маси з криком накинулися на них. Сотні людей налетіли на червону манну і за кілька хвилин від полотняних хрестів не залишилося й сліду.

-- Deus vult! Невже немає надії на спокуту для всіх? – голосно нарікав якийсь барон на коні, що залишився без хреста.

Багато хто його підтримав.

-- Смерть Зенгі! – заголосили інші.

-- Яка недбалість, який брак віри! – крикнув Бернард полум‘яно. – Під час своєї проповіді на горі Голгофі Ісус наділив усіх хлібом і рибою. Хіба я не зможу наділити вас якимись полотняними хрестами? Дайте кинджал, Ваша Величносте!

Людовик, здивований таким наказом, витягнув свій кинджал Капетингів і обережно простягнув його отцю Бернарду.

Той скинув червоний балахон і показав натовпу тіло грецького гімнаста, виснажене постом, але високе і прекрасне, і тільки бездоганно білі панталони прикривали його сором.

Його послушники поспішили на допомогу, порвали балахон на клаптики, і діставши з дна своїх скринь мотки ниток, швидко спорудили грубі хрести.

Крики досягнули апогею коли нові хрести – цим разом з додатковою нездоровою пристрастю, бо вони торкалися тіла отця Бернарда – полетіли в натовп.

І тоді трапилося щось, чого ніхто не очікував.

Отець Бернард урочисто вдихнув, немов воскреслий, розклав руки хрестом, як свого часу це зробив розп‘ятий Ісус, повернувся, глянув на королівську свиту з посмішкою сповненою спокою і кинувся з кафедри на руки своїх відданих вірян.

50 Дон Гайферос

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1146

Немов фурія я увірвалася в королівський скрипторій.

-- Я не залишу Марію без матері! Я не повторю шлях своєї вічно відсутньої матері!

Людовик припинив монотонний стук палички, якою він змішував блакитні пігменти і глянув на мене великими очима.

-- Ти обізвалася до мене… -- спромігся він сказати.

Я теж була здивована, і на якусь мить засумнівалася в причинах, що привели мене сюди.

-- Може тому, що нарешті нам потрібно обговорити життєво важливу справу, -- відповіла я, зачиняючи в себе за спиною двері. – Нашу доньку. Ти дійсно маєш намір змусити мене супроводжувати тебе в Святу Землю? Це так необхідно?

-- Це твої барони.

-- І аквітанські гроші, -- додала я.

-- Це теж, кампанія буде дорогою. Франція тебе потребує, весь християнський світ тебе потребує. Ти не можеш ігнорувати цей поклик.

-- Ціна дуже висока. Невже ти цього не бачиш?

Він втупив у мене золотисті очі.

-- Звісно, що бачу, Елеоноро. Звісно, що бачу. Але невдовзі Марія вступить в якийсь монастир, і я впевнений, що під час нашої відсутності Аліса й моя мати наповнять її любов‘ю. Рідко коли потомок королів залишається з батьками при дворі все своє дитинство.

-- Але, Людовику, їй всього лиш один рочок…

-- Франція потребує підтримки Церкви, з мене досить відлучень від церкви й інтердиктів, ми не такі антиклерикальні, як аквітанці.

-- Я це чудово розумію і не збираюся змінювати королівство. – “Вже ні”, подумала я, немов випивши оцту. – Але ти знаєш, що Церква дає, та завжди вимагає багато взамін.

-- Елеоноро… Королівська Рада вже схвалила рішення, знаю, що за твоєї відсутності, але як би там не було, всі інші погодилися. Сподіваюся, що на чергових ти будеш присутньою, ти знаєшся на приготуваннях і знайома з жінками багатьох баронів, що прибудуть до нас. Сібіла Анжуйська, Файдіва Тулузька, Флорінда Бургундська… всі приєдналися до кампанії, очікується, що ти їх очолиш.

-- Я ще не сказала так. Герцогиня Аквітанська не дала своєї згоди, -- сказала я перш ніж піти.

Розлючена я повернулася в свої покої. Підійшла до жаровні в пошуках хоча б крихти тепла. А також намагаючись хоч трохи заспокоїти нерви, й тоді я його побачила.

Щось, чого я очікувала десять років. На підвіконні на мене чекав листок пергаменту перев‘язаний бантиком з буквами з девізу нашого роду.

Нарешті Рай, після стількох років мовчанки, зв‘язався зі мною.

Відправ кота в Компостелу,

Нехай принесуть тобі легенду про дона Гайфероса,

Це про твого батька.

Помер старенький Астролябіо,

Потайки від всіх я взяв його в Святу Землю.

Чекаю тебе під мостом Оронта.

SSS

51 Терми

ЕЛЕОНОРА

Абатство Фонтевро, 1146

-- Впевнена, що хочеш залишитися з нею наодинці, Ліє? – запитала обережно Аліса.

Нас супроводжував Вермандуа, його кінь скакав в кількох метрах позад нас на шляху до Фонтевро. Абатство спорудили в древньому лісі для полювань герцогів Аквітанських, улюбленому лісі нашого роду. Кілька десятиліть тому ченець Роберт Арбрісельський заснував змішану конгрегацію монахів і монашок, якою завжди керувала вдова. Мати, бабуся, абсолютна королева, в якої замість палацу було абатство нескромних розмірів, з садами і з кухнями, чиїх дев‘ять конічних коминів викликали подив усього християнського світу, коли були збудовані за образом і подобою нашого собору в Пуатьє.

Тверда рука бабусі Філіпи відчувалася у всьому, як тільки ми заглибилися на кілька миль.

-- Цього ранку небо таке, що з нього хочеться напитися, -- відповіла я. Фонтевро завжди заспокоювало мене, а може це були ластівки. Королівство замкнене в своїх стінах зі світлого каменю і сірих сланцевих дахів.

-- Тобі що мало підготовки до паломництва? Я сама могла привезти пожертвування. Я й так хотіла повернутися, щоб подякувати бабусі за послугу з трьома єпископами. Хоча нас всіх зрештою відлучили від церкви.

-- Перш ніж вирушити в дорогу, я повинна відвідати бабусю, Алісо, -- відповіла я.

Відколи я отримала повідомлення від Рая, то майже не спала. Звісно, я відправила аквітанського кота в Компостелу, щоб він зібрав все, що можна з романсу про дона Гайфероса, але глибоко вразили мене інші написані ним слова.

Свита мовчазних черниць випурхнула нам назустріч.

-- Вона очікує на вас в термах, -- сказала молода послушниця, не підводячи погляду з підлоги.

-- Я почекаю в саду, -- обізвалася розумно Аліса.

Я попрощалася з нею і пішла за черницею по коридору з чорно-білою шаховою підлогою. Смолоскипи по боках арок придавали приміщенню демонічне світло. Це не мало значення.

“Отже, терми”.

Спочатку я нічого не бачила, всіх присутніх оточила водяна пара. Бабуся занурилася в маленький природний басейн, який римляни залишили неушкодженим кілька століть тому, коли підкорили наш народ і дали нам назву “Аквітанія”. Країна серед води.

Так, від води наші поля були родючими. Луара і Гаронна запліднювали наш врожай, як розпутні боги, що повсюди розбризкували своє сім‘я.

-- Кохана онука! Покажися мені, -- сказала бабуся Філіпа замість привітання.

Я підійшла, але не надто близько. Після стількох років під апостольником, я вже не пам‘ятала її волосся. В неї були білі коси, такі ж довгі, як мої. Вода доходила їй до грудей, вона ліниво відпочивала, сперши лікті на край мармурового басейну. Дві черниці перевернули відро з окропом і нас знов вкрила пара.

-- Роздягайся і гайда до мене, твоя сукня коштує більше ніж трапезна, волога може пошкодити її.

-- Попросіть нехай сестри підуть собі, будь ласка, -- наказала я.

-- Хай буде так. Підозрюю, що ти приїхала не тільки, щоб зробити нашому ордену значне пожертвування в п‘ятсот сольдо? – погодилася вона. І легким жестом руки мовчазні черниці зникли в імлі.

-- Чотириста, -- поскаржилася я, роздягаючись.

-- Я чула – п‘ятсот.

-- Від кого Ви чули п‘ятсот?

-- Не має значення від кого. Може мені це сказали три єпископи, яких я підбила підтримати певний каприз?

-- Скільки часу Ви ще будете доїти мене за ту послугу, бабусю? – відповіла я, залізаючи в гарячу лазню і сідаючи перед нею.

Тепло розслабило моє тіло, м‘язи змучені після поїздки верхи, спину, яка боліла, бо я тримала її прямо, завжди прямо. Постава королеви, довічний вирок.

-- Я попереджала, що це обійдеться дорого, для багатьох людей. І я зазнала втрат. Але ви наполягали і я вас підтримала, Аліса – моя онука. Мені подобається, коли мої онуки стоять на своєму. Мало нас таких, що мають те, що потрібно, щоб відстояти свою думку в світі королів, чоловіків, абатів і пап. До речі, про те, що ти витворяєш зі своєю зброєю… Якого біса ти загубила в Святій Землі? З мене досить сина, якого більше не побачу.

-- Ваш син зараз принц в Антіохії. Хіба Ви не бажаєте, щоб весь Ваш рід стояв на своєму, з молодшим сином включно?

Вона глянула на мене з гордістю.

-- Ти гідна мене онука, бачу, що при французькому дворі ти порозумнішала. Рада за тих скупих франків.

Я відвела погляд, ігноруючи комплімент. Настав час для найважчого.

-- Бабусю, я допитлива від природи. Я питала в Парижі коли помер Товстий король.

Бабуся перехрестилася.

-- Хай Господь Бог утішить його душу.

-- Не насміхайтеся.

-- Я не насміхаюся, хоча, правду кажучи, не думаю, що він утішить його душу, -- сказала вона, клацнувши роздратовано зубами.

-- В палаці Сіте була купа Ваших аквітанських котів. Але в день його смерті ніхто нічого не бачив.

-- Якщо ніхто нічого не бачив, то смерть була природною. Дизентерія забрала не одну велику людину. Звідки в тебе та наполегливість шукати те, чого не було? Звісно, що до мене дійшли повідомлення про твоє розслідування. А також про Адамар і її пошуки на міському ринку. І про її зустріч з лютим охоронцем короля та страту. Така смерть і намарне. Зрештою ти довідалася про щось?

Я глибоко вдихнула, про стільки справ потрібно змовчати.

-- Тільки тиша і порожнеча, бабусю. Після смерті Адамар я припинила розслідування, їй воно нічого не дало, а за мною, як королевою постійно наглядали, в мене були зв‘язані руки.

“Тобі ніколи не довідатися, наскільки зв‘язаною я була”, змовчала я знов. Якби я розповіла про Галерана і те, що він насправді зробив з Адамар і зі мною, це перетворило б давнє протистояння між аквітанськими котами й королівськими охоронцями у відкриту війну.

Ні, я відступила і промовчала, знаючи, що бабуся Філіпа цього не зрозуміє і як буде діяти з Фонтевро, з гордості й з люті. Але я була в Парижі, за мною спостерігав Галеран, і гордість та лють були гріхом, який я не могла собі дозволити, якщо хотіла жити.

-- Отже, смерть Товстого була природною, -- прийшла вона до висновку.

-- Ні, -- сказала я. – Вона була надто вигідною, щоб бути природною, надто схожою на смерть мого батька. Я відмовляюся вірити у випадковості.

-- Ти думаєш, що той хто вбив мого сина в Компостелі, отруїв також Товстого.

-- Роками я так думала. І це мене засліпило. Та сама особа, той самий мотив, той самий спосіб вбивства. Це мене засліпило і спантеличило. Навіщо вбивати герцога Аквітанського? Щоб залишити на чолі Аквітанії самотню тринадцятилітню спадкоємицю, це ясно. Навіщо вбивати короля Франції відразу після шлюбу його сина? Щоб юнак, який щойно залишив монастир і яким легко маніпулювати, зійшов на трон Франції. Це теж здається очевидним. Хто міг прагнути ці дві ситуації? Кому вони вигідні? Ніхто не пасував до двох цілей одночасно. Через це я не могла спати три тисячі ночей, майже десять років здогадок в темряві моїх покоїв. Аж поки не побачила, побачила все чітко.

Бабуся глянула на мене незворушно.

-- Просвіти мене, Алієноро, -- сказала вона окситанською.

-- Товстий король помер від отрути так само як батько. Їхні тіла знищив такий самий яд. Але це не була та сама рука. Смерть Товстого короля не була другою частиною того самого плану. Це була реакція на першу смерть. Помста. І те, що аквітанські коти нічого не знайшли – найкращий доказ, що саме хтось з них за цим стояв. Мені потрібно було купу часу, щоб зрозуміти, що ця тиша -- сама по собі доказ їхньої причетності. Ви не втаємничили навіть свою власну зведену сестру і дозволили, щоб вона разом зі мною вела розслідування, настільки таємним був Ваш план.

Вона посміхнулася.

-- Амінь, Алієноро. Господь благословив тебе світлою головою. Я пишаюся тобою.

-- Ви помстилися за смерть сина, вбивши Товстого короля тією ж отрутою, добутою з рідкісних жовтих жаб. Гадаю, отруту визначив Астролябіо.

Бабуся кивнула з тріумфальною посмішкою.

-- Досі я не знала, що Астролябіо в Святій Землі. Щойно я отримала лист від Раймундо, де він повідомляє про його смерть, -- продовжила я. – Як зручно для Вас, що він вирушив у Святу Землю.

-- Астролябіо сказав мені, що мало хто може створити цю отруту, він не міг назвати нікого, і це був не він, надто вже він любив твого батька. Тож він приготував отруту, відправив її аквітанському коту і потайки вирушив у Святу Землю, якомога далі від підозр. Око за око, так сказано в святій Біблії. Хто я така, щоб перечити написаному? Гадаю, з усього Святого Письма я поважаю тільки закон Таліона.

-- Як все відбулося? По дорозі я втратила Адамар, втратила годувальницю і страждала більше ніж Ви. Я заслужила право знати правду.

-- Хай тобі буде. Він був ненажерою, отруїти його було так просто, що аж нудно. Un torte des roys, королівський торт. Свинина полита червоним вином, щоб приховати темну синю отруту, добуту зі шкіри тих жабок. В тісті з чудовою лілією, щоб приховати дивний колір. Товстий король грішив ще й пихою, його всюди оточували квіти лілії. Я знала, що він не встоїть. Я прагнула ідеальної справедливості, крихту краси в жахливій потворності гротескного тіла, яке я мала намір залишити. В світі чоловіків, що не переймаються формами чи методами, які просто страчують або придушують все, що підкорять, завжди намагайся залишати після своїх вчинків красивий слід, люба онуко.

Я встала перед нею гола з затиснутими кулаками.

-- Ви повинні були попередити мене! – закричала я. – Хіба я не заслуговувала знати про вбивство короля?

-- Хай тобі чорт, маленька Аеноро! – вигукнула вона, теж встаючи повністю гола. І виглядала вона імпозантно, зовсім не постаріла. Хотіла б я мати таку силу і свіжість в її роки. – Ти продалася франкам, віддалася Товстому королю, нашому зажерливому сеньйору, не порадившись з ріднею. Ти зневажила всіх наших васалів, всі роди, що протягом століть перетворили нас в герцогів Аквітанії, Пуату, Тулузи, Мена, Гасконі й Ліможа.

-- Я розповіла Раймундо і він допоміг мені підробити заповіт.

-- Ви з Раймундо, ви з Раймундо … Я не хочу говорити про це зараз. Твій батько вбив би вас, якби не був таким сліпим.

Я замовкла, нарешті до мене дійшло те, що я щойно почула. Мені стало трохи соромно, що бабуся весь цей час знала про нас. Я була вся напружена, завжди напружена в її присутності.

-- Стало тобі легше тепер, коли знаєш, що я так швидко зайнялася вбивцею твого батька? – Вона знов занурилася у воду.

-- Звідки Ви знаєте, що це Товстий – вбивця батька? – запитала я і також сіла.

-- Він завжди прагнув Аквітанію.

-- Я питаю про докази, бабусю, а не якісь туманні мотиви, до них ми з Раймундо додумалися ще коли посланці принесли погані новини.

Мабуть, знуджена, вона глянула на дно басейну, трохи побавилася водою, рухаючи ногами як качка.

-- Йому це було найбільш вигідно. Я захистила тебе від майбутнього жадібного свекра. Як тільки ти вийшла б заміж за спадкоємця, якого контролював його батько, Людовик Товстий розграбував би аквітанські багатства за кілька місяців. Ти була ще геть юна, а він вже кілька десятиліть був досвідченим королем. Тобі було його не зупинити. Я не дала йому пограбувати Аквітанію і тебе. Не хочеш мені подякувати?

“Вона не знає, не знає, що трапилося під мостом Гаронни”, подумала я. З усіх перелічених мотивів, вона не згадала про те, що зі мною зробили Капетинги. Всі ці роки Рай мовчав і не розповів своїй матері.

-- Алієноро, де блукає твій розум? – запитала бабуся, побачивши, що я неуважна.

Навіщо наживати собі ворога, навіщо втрачати мережу аквітанських котів. Потрібно скоритися.

-- Дайте мені час, бабусю. Дайте мені час проковтнути цей нестравний пиріжок. Ви захистили мене від жадібності Товстого короля найгіршим з можливих способів, але я розумію, що це було необхідним. Просто я шукала того самого вбивцю, що отруїв і батька, а тепер доведеться розпочинати пошуки заново. Отже, Астролябіо не міг бути єдиним, хто вмів добути отруту з жовтих жаб; він нікого не підозрював? Я розшукала торговця, що продавав жаби в Парижі, дійшла його слідом до Шампані, але запізнилася і не змогла з ним поговорити.

-- Хто б там не продавав жаби, за цим стояв Товстий король, не мороч собі голову, люба онуко. Він отримав рішучу відповідь від Аквітанії. Оце й усе. Ходи, ти вже доросла жінка, але тобі завжди бракувало материнських обіймів, а я була надто поглинута війною проти твого дідуся і зовсім не звертала на тебе уваги. А ваша мати сприймала вас болісно і завжди відмовлялася приголубити тебе, malhaya донька Мобержони. Malhaya.

Я підпливла до бабусі, яка з любов‘ю прийняла мене. Я обійняла її і поклала голову на коліна. Вона втішала мене поцілунками в чоло і ласками, яких я вже давно не отримувала від рідні.

“Як Вам сказати, що не дивлячись на все пережите, мені боляче, що моя рідня вбила батька, якого Людовик так любив?”, подумала я. А ще більше мене боліла нова стіна мовчанки, яку мені доведеться збудувати між нами. Якщо він приховував, що був свідком мого ницого зґвалтування, мені зі свого боку доведеться приховувати до кінця наших днів, що моя власна бабуся вбила його батька.

Неймовірне кохання, яке колись в нас було, не переживе ще однієї жахливої таємниці. Надто багато ігор в мовчанку, щоб приховати їх в одному погляді.

Частина четверта

52 Під мостом Оронти

ЕЛЕОНОРА

Антіохія, 1148

Завжди було так, з Раєм під мостом, а з Людовиком на підлозі святої будівлі. Так незмінно проходили наші зустрічі.

Але я забігаю наперед.

Я ледь не померла від враження, коли нескінченний караван crucesignati прибув у Антіохію. Після майже десяти місяців паломництва через весь континент, нарешті я відчула себе в безпечній гавані. Ми перетнули пустелі й замерзлі ліси, потрапляли в засідки, а наші найбільш недисципліновані товариші займалися грабунком.

Кожен день виникали сутички поміж французьким військом і аквітанськими баронами, які вирішили мене супроводжувати. Сюжер, зі свого боку, залишився регентом у королівстві й своєчасно повідомляв нам новини, в тому числі про успіхи маленької Марії, за якою Аліса і Аделаїда доглядали так, немов вона була їхньою власною дитиною.

Одним словом: ми адаптувалися, пережили подорож і нову ситуацію, блукаючи від міста до міста, від порту до порту.

Я виявила, що ніколи не змучувалася верхи на коні, яким би довгим не був перехід, що сніг не лякав мене, як Людовика, а задушлива спека не одурманювала, як більшість паломників.

В усякому разі, найбільша небезпека походила з наших рядів: до хрестового походу приєднався Галеран. Людовик радо прийняв його, він цінував його досвід. Я уникала його, як уникають скорпіонів, але його присутності було достатньо, щоб я почувалася під наглядом і в небезпеці.

Нас прийняли деякі члени Ради Антіохського принца, Раймундо де Пуатьє. Це були аквітанські барони, що купу років тому поїхали з Раєм. Вони пояснили його відсутність тим, що він часто бився, захищаючи фортецю від постійних наскоків сарацинів. Після довгого дня хрестоносці розійшлися по покоях, які мій дядько виділив нам у своєму палаці. В моїх на мене чекало просте послання з трьома “S”, “чекаю на тебе” без слів.

Я влаштувала все так, щоб залишитися без фрейлін, одягнула сукню служниці й запитала про найбільш непримітний міст через Оронт.

“Міст Орла”, сказали мені окситанською. Я посміхнулася, подумавши як Рай вшанував рідний край. Все в Антіохії було копією Аквітанії. Він збудував своє власне королівство за аквітанською міркою, привіз найкращих трубадурів, запровадив нашу мову, за жінками тягнулися такі довгі рукави, що розповсюдилася мода зав‘язувати тканину, щоб вона не забруднилася.

Очікуючи під покровом моста, я стала свідком такого жаданого чуда.

Позад мене з‘явилася велетенська, безшумна тінь. Я зауважила, як вона закриває від мене спекотне сонце і тьма насувається на мою голову. Я побачила тільки силует з широкими плечима і повернулася.

-- Батьку…? – спромоглася я вимовити. – Це дійсно Ви? Дайте поглянути на Вас.

Я простягнула руку до його круглої щелепи. Я зустріла очі, які добре знала, десятки років тому, в іншому житті, в моєму першому, аквітанському житті.

-- Раю…? Це ти?

-- Так, небого. Мене часто плутають з братом. Видно, я змужнів так само як він. Минула купа років, ми обоє змінилися. Я залишив дівчисько, що доходило мені по груди, тепер ти виросла. До мене дійшли легенди, турки називають тебе Crisópodo, золоті ноги. А та історія про амазонок? Правда, що ти скакала верхи з голими грудьми з іншими дамами?

-- Це француженки. Гадаєш, вони показали б свої груди? – Я засміялася від самої думки. – Вони набожні й сірі, але тямущі й деякі з них вірні.

-- Подорослішай, небого. Як повідомляють коти, при французькому дворі в нас немає союзників.

Я закрила очі, мене переповнювали емоції. “Спокійно, Ліє”.

-- На якусь мить, на якусь коротеньку мить мені здалося, що ти – він, -- спромоглася я вимовити. – Таким я його пам‘ятаю, таким як ти зараз.

-- Пробач, що розчарував тебе, -- промовив він повільно, вивчаючи мою реакцію.

-- Бачити тебе -- це не розчарування, Раю.

-- Дядьку, -- поправив він мене. – Не забувай хто ти, хто я і де ми знаходимося.

-- Дядьку, -- поправилася я. – Це не розчарування, ти знаєш, що я за тобою постійно скучала, а ти не написав мені жодного слова, аж до послання, що привело мене сюди.

-- Я дотримав слова не писати тобі. Спочатку це було, як пити оцет, з роками я навчився з цим жити. Нам потрібно багато чого обговорити й мало часу перш ніж почнуться розмови. Ти відправила кота в Компостелу, як я тебе просив?

Я зітхнула, всередині я вся тремтіла. З Раєм ніколи не було часу, щоб насолодитися миттю, він відразу переходив до дії. Після більш ніж десяти років, що я його не бачила… я й гадки не мала, що до нього відчуваю. Ні, мушу себе поправити. Це не час стояв між нами. Людовик, між нами стояв Людовик.

Я жестом запросила його сісти на траві. Рай поводився дещо насторожено і всівся на певній відстані. Він боявся, що за нами спостерігають, і якщо він поводився так обережно, то, мабуть, знав, що його оточують шпигуни та вороги. Я не знала майже нічого про його становище в Антіохії, тільки те, що отець Бернард присилав нам з Риму. Нічого не варту, упереджену інформацію.

-- Так, -- відповіла я. – Я відправила кота і він зібрав усі версії дона Гайфероса, що їх співають сліпі.

Я простягнула йому скручений пергамент з перекладом поеми, про яку він мене просив:

Куди прямує мандрівник,

Мій мандрівник куди йде?

Шляхом у Компостелу,

не знаю, чи дійде.

Ноги його кривавлять

І вже не може він,

Нещасний! Старий бідолаха!

не знаю, чи дійде.

У нього довга, біла борода,

очей спокійний погляд,

очей синіх, світлих,

блакитних, як морська вода.

“Куди прямуєш мандрівник,

куди ти, бідний старче, йдеш?”

“Шляхом у Компостелу,

а ти куди, солдате, йдеш?”

“У Компостелу, рідний край,

сім років, як його покинув,

побачити його вже не чекав”.

“Скажи, як звуть тебе.

Тримайся мене, дідусю,

здається, тобі бракує сили

продовжувати шлях.”

“Мене звуть дон Гайферос,

Гайферос де Мормалтан,

якщо мені бракує сили,

моя душа їх мені придасть”.

Вони прибули в Компостелу,

зайшли в собор

і каже так

Гайферос де Мормалтан:

“Дякую тобі, мій сеньйор Сантьяго,

я падаю до твоїх ніг,

якщо тобі життя моє потрібне,

візьми його, воно твоє,

я з радістю помру

в цьому святому соборі”.

І старий з довгою бородою

впав замертво на землю,

закривши очі сині,

блакитні, як морська вода.

Єпископ, це побачив

І поховати в соборі наказав.

Так помер, мої сеньйори,

Гайферос де Мормалтан.

Одне з багатьох чудес,

що їх вчинив Сантьяго.

-- Розумієш, про що йдеться в романсі? – запитав мене Рай.

-- Розумію, що паломник зустрічає на шляху молодого солдата, який супроводжує його, аж поки вони не дійдуть до собору в Компостелі, де солдат виявляється самим апостолом Сантьяго, що втілився в молодого солдата, і підводить дона Гайфероса до вівтаря, де той падає замертво, а єпископ хоронить його в самому соборі. Правильно?

-- Це найбільш поширена версія. Спочатку це був Гофредо де Монт-де-Марсан; з роками все переросло в цей варіант, наскільки я розумію, так більше відповідає вимові іспанців. Гофредо – це Вільгельм, я зустрічав інші варіанти, в яких говориться про Гофрідуса, Жофрея, Вілєльмуса, Гільєльиуса… і думаю, немає сенсу нагадувати тобі, що ти успадкувала володіння Монт-де-Марсаном, через яке проходить шлях святого Якова у Гасконі. Я зустрічав також проміжні варіанти, такі як Мон‘Марсан, а навіть схожу поему під назвою Gaiferus, rex Burdegalensis, король Бордо. Такі справи, небого. Всі вони з‘явилися після смерті мого брата в Компостелі. В багатьох говориться про хлопчика-солдата, в інших про сліпого хлопчика. Мушу сказати тобі, те що в них розповідається збігається з версією, яку принесли нам посланці. Найбільш неймовірною і божевільною, в яку ми не повірили. Про Давида, що вбив Голіафа. Хлопчик-солдат з синіми руками, що плакав біля воріт в Рай після того, як твій батько впав замертво перед вівтарем. Легенда все прикрасила і перетворила хлопчика в апостола, щоб заохотити паломників і збільшити паломництво в Компостелу. Але по суті історія розповідає…

-- І це все, все, що ти хотів мені показати? – запитала я недовірливо.

-- Хіба ти не бачиш, що в ній описується злочин проти твого батька?

-- Цього замало, Раю. Того, що ти мені даєш після десяти років – замало. Я проїхала пів світу, щоб прибути сюди після того, як отримала твоє обнадійливе повідомлення. Вже майже рік я не бачила своєї донечки, а ти мені розповідаєш якісь здогадки про те, що його отруїв хлопчик. І це все?

-- І це все? – повторив він. – Я поїхав за ним у Святу Землю, шукав серед облич усіх паломників, блукав у тисячах печер, де, як казали, жив той чи інший пустельник.

-- І не знайшов, бо він мертвий! В тебе немає нічого, хай тобі чорт, -- крикнула я. В Аквітанії ми завжди доходили до криків, судячи з усього, в цій жалюгідній копії дому ми будемо поводитися так само.

Рай зробив безпомічний жест, від якого навіть мені стало боляче.

-- А ти що з‘ясувала за десять років? Ти була ближче до Компостели, в твоєму розпорядженні були всі аквітанські коти. Я принаймні відвідав його гробницю, підкупив єпископа Дієго Хельміреса, щоб він вчинив святотатство і відкрив її та обслідував в священному приміщенні труп, так і не довідавшись чи він належав моєму брату. А ти відвідала гробницю свого батька?

-- Гадаєш, я могла залишити в‘язницю в Сіте? Гадаєш, франки мені це дозволили?

Як розповісти йому про Галерана, як розповісти, що я була б в небезпеці, якби зробила ще хоча б крок, як розповісти про жахливе вбивство нашої любої Адамар, як повідомити про викидня і що Галеран був здатний вбити мого сина. А якщо він підслуховував, він або хтось з його людей? Ні, я була навчена гірким досвідом, а певні уроки не забуваються. Євнуха краще навіть не згадувати. Від нього в моєму житті тільки жорстока смерть.

“Я досі надто сильно кохаю тебе і не хочу ставити під загрозу, коханий Раю”, водночас промовчала я.

-- Знаю, ти боїшся, що за нами стежать, правду кажучи, я теж, -- прошепотіла я. – Тому ми поговоримо про це тільки тут і зараз, пошепки, настільки ми ризикуємо. Вислухай мене, Раю.

Він наблизився з певним побоюванням, будь-хто, хто нас би побачив, міг неправильно тлумачити цю сцену.

-- Поглянь мені у вічі й відповідай: чому Астролябіо поїхав з тобою в Святу Землю?

-- З вірності, він вважав, що буде кориснішим нашому роду тут, допомагаючи мені облаштувати нашу власну Аквітанію. А ще через журбу, його сильно вразило зникнення твого батька, вони завжди були дуже близькими. Протягом цих років ми часто сперечалися, кожного разу, коли я вирушав за якоюсь чуткою про схожого на брата пустельника, він казав мені, що я марную час, що я повинен змиритися з його смертю. Я ніколи його не слухав, можливо це нас трохи віддалило, але тепер, коли він помер від старості, мені його бракує більше ніж рідного батька.

-- Мені потрібна правда, Раю. Ти нічого не знаєш про жовтих жаб?

Я глянула в його блакитні очі й побачила тільки збентеження, ледь не кепкування.

-- Що це за жарт, небого? Ти проїхала пів світу, щоб покепкувати наді мною? Чи ти мариш від втоми після подорожі?

-- Це не маячня, -- сказала я пошепки. – Твоя мати наказала вбити Товстого короля тією самою отрутою, що вбила батька. Астролябіо розпізнав цю отруту, він знав як добути її зі шкіри рідкісних жаб. Тільки вони й аквітанський кіт здійснили вбивство, щоб помститися за батька, навіть Адамар про це нічого не знала. Але ми з нею зустріли на ринку в Парижі торговця, що продавав жаби, проте він загинув під час пожежі у Вітрі перш ніж я змогла запитати про його клієнтів чи постачальників. Правду кажучи, саме тому я приїхала аж в Святу Землю, Раю. Астролябіо мертвий, але я з дитинства пам‘ятаю, що він постійно щось записував і зберігав усе записане. Хочу оглянути його покої, може знайду щось, що дозволить мені продовжити пошуки. А ще хочу розпитати близьких йому людей, може ще хтось знав про ту отруту.

Рай довго мовчав.

-- Отже, мати й Астролябіо… -- пробурмотів він задумливо. – Стільки років замовчувань і брехні. Скільки життя ми з тобою змарнували з тієї нещасної Великої п‘ятниці.

-- Ти теж не такий вже невинний. Навіщо ти мене сюди заманив під претекстом легенди про дона Гайфероса? Я вже можу розпізнати, коли від мене щось хочуть.

-- Тоді я буду щирим: Аквітанія може допомогти відвоювати Едесу.

-- Аквітанія?

-- Прокинься, Елеоноро. Держави хрестоносців це химера, яку дуже важко утримувати.

-- Про що ти говориш? Що тут відбувається, Раю?

-- Нур ад-Дін, люба небого. Син Зенті, ось що відбувається. Все, що ти бачиш, невдовзі зникне. – Він вказав на міст, червоні й білі стіни, бездоганні вежі палаців, що здіймалися до неба. -- Нур ад-Дін такий… могутній. Я потребую вас, потребую вас всіх: французів, германців, аквітанців. Я потребую всі війська. Немає часу на минуле, на те, щоб серед руїн продовжувати пошуки вбивці мого брати чи його привиду. Невдовзі це ми будемо вбитими.

Я поглянула навколо, на маленьку Аквітанію, яку Рай збудував за десять років. Я не могла уявити собі її в руїнах.

-- Я тебе підтримаю, аквітанські барони тебе підтримають: вони мені вірні і я привезла їх з собою, -- сказала я.

-- Цього замало.

-- Мій чоловік їде в Єрусалим, щоб спокутати провину за Спалене Вітрі, але погодиться залишитися і допомогти тобі. Не бійся, хоча ми й багато в чому не сходимося, він тепер розумний король і підтримає тебе.

-- Радий це чути, -- пробурмотів він, досі напружений.

-- Але за це я попрошу в тебе дві дуже делікатні послуги. Поводь себе відповідно.

-- Добре, -- погодився він. – Про що йдеться?

-- Я хочу, щоб ти дізнався про минуле Тьєрі де Галерана. Але не через аквітанських котів, хоча в це важко повірити, їх контролюють.

-- Твої слова мене непокоять.

-- Просто зроби це. Інша послуга, яку я хочу попросити в тебе, маленька, але візьмися за неї негайно.

-- Про що йдеться?

-- Пам‘ятаєш Ставок Диявола?

-- Ліє… -- почав він. – Досить спогадів, будь ласка.

-- Я говорю не про спогади. Послуга абсолютно практична. Я хочу, щоб ти дещо відправив. Відправиш його кораблем, а Аліса отримає в Сіте.

І я прошепотіла йому на вухо свою вимогу.

-- Послуга клопітка, але дрібна, -- погодився він, знизавши плечима. – Це все що ти просиш в принца Антіохського?

Я спокійно посміхнулася, підняла голову і закрила очі, дозволивши, щоб сонце гріло мені обличчя.

-- Ти й далі дотримуєшся вчення стоїків? – запитала я.

-- Я ще не знайшов кращої філософії життя, -- відповів він.

-- Я теж. Як казав Епіктет:” Sustine et abstine”.

-- Терпи і утримуйся, - переклав Рай. – Саме так.

-- Я навчилася відмовлятися від того, чого не можу досягти, -- сказала я. – І це зречення, на диво, зробило моє життя набагато легшим. Я вже не прошу того, чого мені не дадуть, любий дядьку. Вже не прошу.