Аквітанія

Я знала, що Сюжер за моєю спиною критикував розкіш і багатство моїх прикрас, але я також знала, що чим більша критика, тим більша заздрість, що нею керує. Мій аквітанський кіт в Сен-Дені розповів мені, що кілька десятиліть тому, коли Товстий король почав прихильно ставитися до Сюжера, маленький чернець почав вести розкішне життя: найкращі каппи магни, важкі персні. Сюжеру подобалося все барвисте і яскраве.

Пізніше на двір прибув Бернард Клервоський, папський радник і духовний лідер ордену Цистеріанців, відгалуження ордену Святого Бенедикта. Під час їхньої зустрічі Бернард відчитав Сюжера за те, що той безсоромно хизувався своїм багатством. Він нагадав йому про обітницю бідності бенедиктинців.

Сюжеру нічого не залишалося, як відмовитися від коштовностей і шовків, принаймні на людях. Але пристрасні бажання потомка слуг, що чогось добився, не зникають після однієї розмови, яким би переконливим не був його наставник. В аскетичній келії Сюжера кам‘яна плита приховувала, як зозуля, дорогоцінне каміння, яке він у свій час пообіцяв передати абатству. А ще залишки тканин з моїх суконь і суконь Аделаїди. І цікаве відкриття: захований у хустинку, вишиту самою королевою-вдовою, портрет моєї свекрухи, маленький, намальований на дереві. З потертими краями від частого погладжування під час безсонних ночей.

Чернець протягом десятиліть потайки закоханий в недоступну дружину свого короля. Можливо, я неправильно оцінила його, можливо, він не бажав покидати двір у палаці Сіте не через жагу до влади, можливо, він не тільки прагнув керувати королівством, а й бути поряд з королевою. Маленький король в тіні, завжди поруч з самотньою вдовою.

Я провела ранок в Сен-Дені, розмовляючи з Сюжером про справу своєї сестри. Він відразу зрозумів наскільки все серйозно і ми поскакали до свекрухи.

Ми попросили аудієнції, це я була королевою Франції, але вдавана покора була частиною мого лицемірства. Я знала, що Аделаїда з радістю прийме мене, можливо, вона скучила за ритуалами з часів, коли Товстий був живий. Ми застали її в своїх покоях, вона вишивала палаюче серце.

-- Мамо, -- промовила я, вдаючи, що ледь паную над собою. – Сьогодні моя душа розділена навпіл. З одного боку я прокинулася з найкращою новиною, яку тільки…

-- Ви нарешті вагітна? – перервала вона мене, не перестаючи вишивати серце на матерії.

Я вдихнула, змусила себе посміхнутися.

-- Справа не в цьому, -- сказала я. – Я говорю про подарунок, який Ви зробили нашому роду, обравши мою сестру Алісу дружиною свого сина, Роберта Дре.

-- Саме так, її вже пора видати заміж. Вона надто зухвала, як на свій вік. Міцний чоловік, такий як Роберт, вчасно викорінить це зло.

-- Повністю з Вами згодна, -- підтвердила я. – Але Бог дає правицею, а лівицею забирає. Ми з абатом Сюжером хотіли б обговорити з Вами неприємну справу. Делікатну, -- додала я, дивлячись краєм ока на швачку, що вдавала ніби воює з неслухняною петлею.

-- Принесіть мені ще червоних ниток. Моє серце замало кривавить, -- наказала вона старій фрейліні.

Коли старенька зачинила важкі двері й ми почули, як її кроки віддалилися вниз по сходах, Сюжер сів на крісло, яке було ще теплим.

-- Боюся, ми наразимо Вашого сина, графа Дре, на поважну небезпеку, якщо одружимо з цією дівчинкою, -- втрутився він.

-- На небезпеку? Мала дика, але Капетинг приручить і не таку. Я ще пам‘ятаю свої побоювання, коли Людовик одружувався з нашою прекрасною аквітанкою, а як виявилося -- нічого страшного.

Я кивнула. Вона мала цілковиту рацію. Це була ще не я. Для цього потрібен час, а небо ще не очистилося від хмар.

-- Ви мене не так зрозуміли, Ваша Величносте, -- сказав Сюжер. – Як Ви можете охопити масштаби нещастя, якщо я ще не розповів Вам про нього? Мене турбує не зухвальство дівчини, а кара, яку Господь їй послав… Я не знав про цю хворобу, бо всім відомо, що південці старанно приховують свою ганьбу і недуги, але на півдні існує певне захворювання: його називають – пуатвінські рани.

-- Пуатвінські рани, або рани Христа, -- підказала я.

Почувши ці жахливі слова і те, що вони віщували, Аделаїда перехрестилася.

-- Здається, надто побожна назва для такої заразної хвороби, -- продовжив абат. – Вона передається відразу, за кілька днів всі, хто бачив або торкався хворого, заражаються через повітря, дихання або дотик. Починається з обличчя. Чотири рани, кожна схожа на ті, які Христос отримав під ребра списом Лонгина. Тоді тіло починає вкриватися ранами зверху донизу, на спині й ребрах, ногах, шиї та руках, все перетвориться у виразки, якщо його не обробити ліками протягом трьох днів.

-- Господи Боже, від цієї напасті існують ліки? – запитала вона вражена.

-- Мало кому з аквітанських лікарів вдавалося успішно її лікувати, -- поспішила я сказати. – Але мій вчитель, Буенавентура, який зараз живе з моїми дядьками й тітками в палаці Пуатьє, знає, що саме потрібно зробити, щоб врятувати їй життя, і можливо… можливо…

-- Та говоріть вже, заради Бога!

-- Буду з Вами відвертою, -- сказала я. – Хвороба впливає на фертильність. Трапляється, що жінки, не дивлячись на те, що вилікуються, пізніше не можуть народити.

-- А у Вас вона була?

Це було боляче, я посміхнулася.

-- Я ніколи в житті не хворіла, не знаю, чому так, але в мене ніколи не було навіть найменших проблем зі здоров‘ям. Я переконана, що кожен має якісь слабі органи: очі, біль голови, живіт, нога, і що протягом всього життя з цієї слабості виникають хвороби. Я ніколи не була прикована до ліжка, навіть коли мати й Орел вкрилися гнійниками. Я доглядала за ними й нічого не трапилося. Не бійтеся, спадкоємець ще народиться; Бог не залишить трон Франції порожнім.

“Бреши з домішками правди”, тридцята сторінка Посібника життя герцогів Аквітанських. Королева-вдова заслуговувала принаймні на крихту щирості в усьому цьому фарсі.

Але зараз була пора не на ображене самолюбство, а на театр.

-- Клеменсіє, заходьте, не бійтеся! Але не наближайтеся, ніхто не знає, як пуатвінська хвороба впливає на франків, -- наказала я голосно.

Сюжер витягнув з рукава ряси пару тонких вуалей, які я йому перед тим передала. З золотої нитки. Я чудово знала, що пізніше він залишить їх собі.

-- Візьміть, Ваша Величносте. Прикрийте очі вуаллю. – Він зробив те саме, але тільки коли переконався, що моя свекруха в безпеці.

В цю мить я зрозуміла: абат дбав про неї. Дай Боже, щоб Людовик у віці Сюжера дбав так про мене і в мене були причини також дбати про нього.

Клеменсія постраждала від цієї історії. Щоб підкреслити заразність неіснуючої хвороби, нам з Алісою довелося нацькувати на неї агресивну кішку. Клеменсія дозволила їй подряпати своє обличчя, хоча ми відтягнули цю диявольську істоту до того, як вона надто сильно заглибилася в її пухкі щоки. Не дивлячись на жертву, служниця була на сьомому небі від щастя, що повертається в Пуатьє до родини і їй довелося докладати зусиль, щоб приховати ейфорію. Вона більше нагадувала щасливу воскреслу з мертвих, ніж хвору на пуатвінські рани.

Аделаїда здригнулася і схопилася за руку Сюжера.

-- Заберіть її звідси! Геть! Сюжере, накажіть королю видати декрет, щоб ще сьогодні всі фрейліни аквітанської дівчинки вирушали в палац в Пуатьє. Нехай їх супроводжує сенешаль Вермандуа, я хочу, щоб вони були в безпеці. І щоб ніхто не згадував про заручини з графом Дре, ці слова ніколи не лунали. Побачимо, як хвора справляється, але я рішуче скасовую будь-які шлюбні плани. Пробачте, люба доню, знаю, як Вам хотілося, щоб між нашими родами зміцнилися узи, але Ви повинні зрозуміти, що питання шлюбу моїх синів життєво важливі для королівства і його збереження.

-- Розумію, і моє серце обливається сльозами від такого горя, люба мамо. Хто повідомить короля про ці події? – запитала я.

Таким чином я змушувала Сюжера або Аделаїду зайнятися цим. Якщо все походило від них, моє втручання буде мінімальним, а було життєво необхідним, щоб виглядало ніби при французькому дворі смикає за ниточки сліпий випадок, а не проста донька Аквітанії.

Таким чином Галеран не запідозрить, що це я стою за майбутніми рішеннями.

27 Що відбувається в Аквітанії

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1138

Через кілька тижнів Рауль де Вермандуа, сенешаль Людовика, налякав мене.

-- Ваша Величносте, Вас очікують в Раді.

“Мене?”, ледь не промовила я, але вдала, що мене це не дивує.

-- Йдеться про Пуатьє. Коли я відвіз молоду Алісу, Ваш дядько, Гуго де Шательро, поінформував мене, що там склалася нестерпна ситуація. Сюжер, королева-вдова і король вимагають Вашої присутності в салоні.

-- Перекажіть їм, що я вже йду. Як там моя сестра? – запитала я, щоб виграти час і підготуватися. Пуатьє? Нестерпна ситуація?

Рауль посміхнувся.

Якби він не був близьким родичем графа Шампанського, могутнього брата Етьєна де Блуа, короля Англії, ті, хто його бачив, взяли б його за найманця ветерана. Він був одноокий і закривав порожнє око пов‘язкою з вишитим на ній гербом. Ніс зламаний, нижня щелепа відповідна, щоб командувати людьми… і вираз обличчя шибеника, який ніколи не переставав посміхатися.

-- Ваша сестра прибула в Пуатьє практично здоровою. Під час подорожі аквітанське сонце висушило її рани, крім того, їй допомогли Ваші відвари, й на її красивому обличчі майже не залишилося слідів хвороби. Дивно, по дорозі я питав у селян і ченців. Жоден аквітанець не чув про пуатвінські рани.

-- В Аквітанії ми ревно бережемо наші таємниці. Що відбувається в Аквітанії, залишається в Аквітанії, -- відповіла я спокійно. Я знала, що він не вірить жодному моєму слову, новоприбула до пекла не може обманути старого чорта.

-- Звісно, Ваша Величносте. Я так і думав. Я в захопленні від вашої герметичної аквітанської культури. Вона нагадує мені культуру шотландців: колись давно я воював з ними, але вони мене вразили, як мало хто. Особливо деякі жінки, з якими я познайомився в загублених кланах Гайлендсу. Вони вкривали обличчя витатуйованими блакитними лініями, краса їх зовсім не обходила. Вони були незалежними і гордими. Ви впевнені, що Ваша сестра не виховувалася з ними? Не одного ранку мені доводилося лізти на верхушку дерева, щоб розбудити її. Ночами вона вислизала з карети зі своїми фрейлінами й з-під охорони моїх людей і спала просто неба, видершись на гілку якогось столітнього каштана.

-- Наш батько дав нам повну свободу відкривати, що припаде нам до душі. Вона почувається собою, коли лазить по деревах і горах. З неї був би чудовий лідер в бою.

-- Я в цьому не сумніваюся, Ваша Величносте, -- ствердив він з легкою посмішкою, немов приховуючи щось, чого я не знала. – Ходімо вже?

Звідки мені було тоді знати, що ця посмішка принесе нам війну і знищить все, що ми з Людовиком тільки почали будувати.

28 Ріка

ХЛОПЧИК

За десятки років до вбивства герцога Аквітанського

Трубадур хропів, як свиня, з боку в нього била кров і від її втрати в нього паморочилася голова.

-- Повітря! Повітря! – закричав він і з зусиллям став на ноги.

Він з зусиллям знайшов вихід з миловарні й заліз на коня. Дав шпори, щоб той поскакав, південний вітер бив йому в обличчя, і зник на шляху в суцільній темряві. Можливо він скакав назустріч Парці, він її не боявся. Про всяк випадок, громовим голосом він наповнював темряву лісу аквітанським плачем:

“Самотнім я прийшов і самотнім піду.

Самотнім пройшов я свій шлях

І самотнім погляну у вічі поромнику.”

Управитель вибіг з миловарні.

-- Клятий старий! – пробурмотів під носом.

Він пішов на конюшню, сів на найшвидшу кобилу і вирушив на північ у пошуках свого сеньйора.

На подвір‘ї миловарні Вільгельма залишали сили. Батько кілька разів простромив його і залишив кинджал в животі.

Він був завжди готовий до смерті, він був солдатом. Він змирився зі своєю долею, припинив свої намагання зупинити кров плащем з оксамитового сукна і почав декламувати кредо аквітанців:

“Самотнім я прийшов і самотнім піду…”

Але нізвідки вигулькнула примара, вкрадливо, як один з аквітанських котів, яких його мати тренувала в Фонтевро. Тінь, одягнена в щось схоже на білу рясу, наблизилася до нього і попросила замовкнути.

-- Якщо Ви не будете шуміти й дозволите витягнути Вас звідси, я можу врятувати Вам життя. Згода?

Вільгельм ледь не посміхнувся білому ангелу, бо ким ще могла бути ця дивна примара?

-- Згода. Я вже замовкаю, -- відповів він з полегшенням. Вмирати не так вже й важко, не так вже й неприємно, подумав.

Той поклав його на мішок і тягнув, поки вони не опинилися назовні на траві.

-- Я повернуся в миловарню, принесу все необхідне, щоб вилікувати ці жахливі рани й опіки на обличчі.

Вільгельм безсило кивнув.

Примара зникла в старій кам‘яній будівлі. Вилізла по драбині, зосереджена на пошуках необхідних складників, але вже в коморі здригнулася побачивши її.

-- Мамо? Що Ви тут робите? – запитав здивовано, побачивши, що вона несе шмат сала.

-- Цієї ночі, ми повинні втекти цієї ночі. Трубадур приїхав без своїх людей і немає ланцюгового пса, що нас сторожує.

-- Втекти? Звідси? А я?

-- Ти не можеш піти з нами. Якщо нас буде четверо – нас знайдуть.

Він повернувся, розчарований.

-- Тоді я вирушу пізніше. Зустрінемося в дорозі.

Мод підійшла до нього і погладила по щоці.

-- Ти не можеш піти з нами. Я – черниця, була черницею і завжди буду черницею. Ми йдемо в закритий монастир, куди впускають тільки жінок. Ти вже достатньо дорослий і тямущий, щоб знати, що роблять зі мною чоловіки щоночі. В мене тільки одне життя, я не хочу так його прожити. Я не хочу знов жити серед чоловіків. Я усамітнюся в закритому світі, куди жоден чоловік зайти не може. Колись давно Трубадур вирішив мою долю, цієї ночі я виграю в Трубадура. Не своєю силою, в мене її немає, а його слабістю, так виграється з сильними.

-- Колись я стану чоловіком і заопікуюся Вами. Я буду висилати Вам їжу і гроші й… й…

-- Звісно, що так, мій солоденький, -- поспішно перервала вона його, в будь-яку мить всі могли повернутися в миловарню. Часу на довгі прощання не було.

-- Ви мені не вірите, але я вже не хлопчик, і то вже давно. Я знаю, куди Ви вирушаєте, знаю шлях, міста, які Ви будете обходити. Я знайшов мапу, яку Ви заховали за одним з каменів у Вашій кімнаті. Втікайте і не переймайтеся, ще цієї ночі я спалю її; я вивчив мапу напам‘ять і ніхто не зможе знайти її. Я зв‘яжуся з Вами й допоможу.

-- Присягни, що не підеш за мною, що ніколи не відвідаєш мене. Якщо вони стежитимуть за тобою, то знайдуть нас, тоді буде гірше, ніж смерть, гірше, ніж це життя.

-- Присягаю, мамо. Ваше прохання розриває мені душу, але присягаю, настільки сильна моя любов до Вас. Але за це скажіть мені моє ім‘я. Все на світі має ім‘я.

Мод скривила обличчя.

-- Правда. Ваш батько дав Вам ім‘я, але я його ненавиджу, тому завжди відмовлялася так Вас називати.

-- Скажіть мені, -- наполягав хлопець. – Я заслуговую мати ім‘я і заслуговую мати батька. Ви дали мені життя, мамо, я Ваш боржник, хоча зараз Ви мені не вірите, я заопікуюся Вами. Але Ви також намагалися забрати в мене життя, покинувши в лісі. Ви повинні назвати моє ім‘я, повинні сказати хто я.

-- Гаразд.

На вухо вона промовила звуки, які відмовлялася повторювати роками.

-- Нікому не говоріть, бо нас обох вб‘ють, -- закликала Мод. – Загинете Ви, загину я.

-- Тоді втікайте, -- тільки й зміг він вимовити. – Я зв‘язаний обіцянкою захищати Вас. На відстані, мамо, але я завжди захищатиму Вас.

Вони востаннє обійнялися, Мод збігла по сходах і вирушила з Елоїзою та Сібіллою в бік Ніорських лісів.

Він теж поспішив: взяв чистого полотна, мазі й повернувся до пораненого спадкоємця герцога Аквітанського. Зосередившись, він почав старанно обробляти його рани, а ранений мовчки терпів.

Тоді Вільгельма осяяло і він все зрозумів. Склав усе докупи, плітки почуті тут і там.

-- Боже всемогутній! – вигукнув він, промовляючи з зусиллям. – Знов чорні легенди, Ви дикий хлопчик з Ніорських лісів. Тепер я зрозумів, я все зрозумів. Ви байстрюк цих нещасних бідолах. Вас вже збезчестив якийсь граф-содомит?

-- Не розумію Вашого запитання, -- спромігся він сказати, відчуваючи певний сором, бо не знав, що означають певні слова, немов знов був маленьким хлопчиком, загубленим у лісі.

Він гадав, що слухаючи й запам‘ятовуючи книги, які читав уголос управитель, він пізнав світ, але тепер зрозумів, що був самотнім нікчемою і що єдиною особою, з якою він розмовляв, була мама. І в цю мить до нього дійшло, з сумішшю безмежного суму і жаху, що завтра мами вже не буде, і післязавтра, і що ніхто вже ніколи не вилізе на горище з мискою молока чи каші.

-- Ви один з тих юнаків, яких він використовує для своїх васалів і друзів? – наполягав Вільгельм.

-- Ніхто не знає, що я тут живу, -- відповів той ніяково. – І ні, в цих цілях мене не використовували.

-- Але якщо Вас виявлять, то Вас чекає ця доля. У Вас не буде вибору, як у Вашої матері не було вибору, як у мене не було вибору. Трубадур забирає і керує нашими тілами й нашим життям. Ви це розумієте, правда?

Він кивнув, він знав, що той має рацію і знав, що тепер йому самому доведеться інколи спускатися з комори, щоб дістати собі їжу. Скільки часу займе управителю миловарнею, щоб виявити його?

-- Якщо мій батько довідається про Ваше існування, то використає Вас, як він це робить з усіма нами. Але я позбавлю його цього задоволення, принаймні це я можу зробити. Можете дістати мені пергамент, перо і чорнило?

-- Звісно, зараз.

-- Я напишу Вам рекомендацію, відправлю в абатство, де Вас як слід виховають. Просто диво, що Ви вижили, після всього, що пережили, а ще більше варті уваги таланти, які я в Вас бачу. Ми будемо підтримувати зв‘язок, за спиною мого батька, звісно, якщо я сам виживу і він виживе після мого удару. Думаю, що виживе, в нього все тіло вкрите схожими ранами.

Він проковтнув слину, майже не вірячи. Благодійник?

-- Погоджуєтеся? Я не хочу бути таким, як батько, не хочу керувати чужим життям, без їхньої згоди. Цього буде достатньо на знак вдячності за те, що Ви врятували мені життя?

-- Чи згоден я? – повторив він. – Ви говорите про книжки, про життя серед людей, про…?

Він майже не міг продовжувати.

-- Досі я жив лише сьогоднішнім днем, тепер в мене є майбутнє, -- сказав хлопець і вони поглянули один одному в очі, як рідні душі.

Вільгельм теж посміхнувся, яка дивна ніч.

-- Тоді йдіть по все необхідне, щоб написати цей документ. І пообіцяйте, що ми будемо підтримувати зв‘язок, я заопікуюся Вами так, як Ви заопікувалися мною. Але щоб написати рекомендацію мені дечого бракує. Бракує імені.

Якусь мить він мовчав. Якби його запитали про ім‘я ще кілька годин тому, він відчув би старий і добре відомий сором.

Але не тепер, тепер він знав, хто він, проте пригадав останню пораду матері.

-- Ріо. Мене звати Ріо. Це частина імені, яке дав мені батько.

Вільгельм кивнув, від мікстури, яку його змусив випити Ріо, він почувався фантастично.

-- Так і запишемо, Ріо.

29 Оточена перлина

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1138

Ще навіть не було дев‘ятої ранку, коли Вермандуа провів мене в салон, де на мене чекав Сюжер з виразом співчуття на обличчі й листом з печаткою мого дядька Гуго. Але на мене очікували не тільки Людовик і Аделаїда, моя свекруха; поряд з каміном в напруженому мовчанні стояло кілька чиновників сенешаля. Деякі тримали скручені плани.

“Що б це не було, вже все вирішено, -- здогадалася я в цю мить. – Навіщо тоді їм я?”

-- Дорога королево, боюся, що погані новини розповсюджуються в Аквітанії, як бур‘яни на пустирі, -- виступив вперед Сюжер. – Городяни Пуатьє проголосили комуну.

-- Не може бути, -- відповіла я з недовірою. – Це суперечить васальським відносинам.

-- Саме так. Вони васали Ваші, як герцогині Аквітанської, й відповідно короля Франції, Вашого сеньйора. Це подвійний злочин, вони йдуть за прикладом Орлеана. Ви знаєте, що я виступаю проти будь-яких збройних дій і завжди пропоную і захищаю дипломатичні методи, але Ваші городяни відмовилися платити податки, і якщо інші міста приймуть таке ж рішення, невдовзі Ваші скрині та скрині Франції будуть порожніми.

-- І що Ви радите, шановний абате, -- запитала я.

-- Підкорити місто шляхом облоги, іншого виходу немає. Ви знаєте пуатвинців і знаєте місцевість; Ви можете допомогти нам, щоб річка забарвилася якомога меншою кількістю крові.

Я мовчала, бо була першою жертвою цієї облоги. Франки, які мене оточували в салоні, вже розпочали напад, хоча ще й кроку не ступили в напрямку Пуатьє.

-- Звісно, -- вирішила я швидко. – Розгортайте плани. Я покажу вам слабі пункти в стінах.

Всі підійшли. Зсунули козли, утворивши великий стіл, і на тій самій дошці, на якій ми їли поросят, я почала здавати своїх ненаситним французам.

-- Нам потрібен план, слабі пункти легко підсилити людьми й балістами, -- втрутився Вермандуа.

-- І буде, буде вам план. Що ви на це скажете: за кілька днів відбудеться Ярмарок Сан Хуана, найважливіший ярмарок в році, -- імпровізувала я. – Дозвольте, щоб напередодні завезли всі припаси, не буде жодного члена сім‘ї торговця, який відмовиться співпрацювати. Всі старенькі, діти, жінки, ремісники й учні будуть на вулицях допомагати розвантажувати крам і розміщати його в наметах на головній площі. Гільдії виноробів, торговців оливками, фруктами й китовим жиром чудово організовані. Саме там знаходяться натуральні податки, які вони відмовляються нам платити. Ми дозволимо їм поскладати товар й, коли все закінчиться, наші солдати заберуть його, а жителі Пуатьє навіть і не пікнуть, запевняю вас.

Присутні пильно дивилися на мене, не надто переконані.

-- І як ми доб‘ємося такої покори? – запитав Сюжер.

-- Зранку в день ярмарку з‘явиться військо з метальними машинами, -- продовжила я. – Чотирнадцять онагрів буде достатньо. Візьміть з собою зв‘язані тюки сіна. Запускати тюки будуть тільки добре треновані люди, які влучно стріляють. Вони впадуть навколо наметів на головній площі. Зробіть це на світанку, коли зійде сонце. Жителі Пуатьє будуть вичерпані після попереднього дня і не встигнуть відреагувати. Вони будуть думати тільки, як врятувати свій крам. Тоді нехай наш король Людовик Молодий запропонує переговори біля воріт муру. Вийдуть представники повстанців. Король ввічливо дасть їм зрозуміти, що якщо вони наполягатимуть в проголошенні комуни, лучники запустять палаючі стріли в тюки, склад загориться і не стане ринку і товарів на продаж. Або король Франції, або вогонь. Жодних компромісів.

Сюжер перехрестився, але згідно кивнув. Аделаїда зробила гримасу, що доволі сильно була схожою на схвалення. Вермандуа дивився на мене, як старий ментор дивиться на учня: він не міг повірити.

-- Раулю, те, що твердить королева можна здійснити? – втрутився Людовик поважним тоном.

-- З моїми лучниками, цілком можливо, хоча мушу визнати, метод доволі незвичний. Не можна допустити, щоб хтось поставив під сумнів мої накази. Якщо вони стрілятимуть ближче або дальше, то план королеви зазнає невдачі. Але… нам це під силу. Я візьму найбільш дисциплінованих. А щодо метальних машин, пропоную патерели. Праща в онагрів дуже нестабільна, якщо ми хочемо, щоб тюки мали загрозливі розміри. Потрібно негайно починати працювати з інженерами й модифікувати довжину важеля і форму чаші, щоб метати тюки, які будуть триматися і не розлетяться під час запуску.

-- Отже, вирішено, -- поквапився Сюжер. – Починайте підготовку. Король Людовик Молодий вирушить на порятунок королівства разом з сенешалем, коли військо буде готове.

Я почекала, поки Сюжер зникне, пославшись на те, що йому потрібно відправляти обов‘язкову щоденну месу.

Коли король, свекруха і я залишилися наодинці з нашими грозовими хмарами, я підійшла до чоловіка, стурбована.

-- Ваша Величносте, мене тривожить, що Ви, сенешаль і Ваші кращі люди вирушаєте в Пуатьє, а палац в Сіте залишиться беззахисним.

-- Цього не трапиться, в королеви-вдови є особиста охорона, у Вас своя.

-- Знаю, знаю, але… Можна запропонувати Вам ім‘я? Матьє де Монморансі, -- сказала я, пригадавши собі красивого аристократа, що переживав не найкращі часи, який був присутнім на нашому весіллі в Бордо. – Я знаю, що він палає бажанням служити Вам; його можна запросити в палац, поки триватиме Ваша кампанія, доглядати за безпекою Вашої матері, та й за моєю. Це дрібне завдання, але чудовий спосіб випробувати його для майбутнього. Вермандуа вже має свої роки, а Ви ще молоді; було б розумно і розсудливо з Вашого боку завжди мати кількох кандидатів здатних керувати французьким військом.

-- Мамо, Ви що думаєте?

-- Це Ваше рішення, сину. Я цілком погоджуюся з усіма планами, які Ви запропонуєте, -- відповіла вона з виробленою десятиліттями байдужістю, яка так вражала мене.

-- Тоді, більше ні слова. Я накажу покликати його ще сьогодні, -- погодився Людовик.

Невдовзі ми з королем працювали в скрипторії. Людовик старанно шкрябав гострим ножем пергамент незакінченого Часослова з аквітанськими ремеслами, який він подарував мені на нашому шлюбі. Маленькі білі козулі втікали від невизначеної небезпеки під заголовною літерою на сторінці присвяченій роботам у лісі.

У воді кипів мед, я підсунула йому клей, в той час, як спостерігала за його насупленим і зосередженим чолом.

-- Що тебе турбує? – запитала я його.

-- Що з мене буде за король. Ось що мене турбує. Я негайно поспішив у Тальмон, коли один з твоїх баронів повстав і його васали забрали твоїх дорогоцінних кречетів. Я спіймав винних і особисто обрубав їм руки. Визнаю, я зробив це, щоб здобути твою шану.

-- Вона вже в тебе була, -- повторила я всоте.

-- Я ось до чого веду. Потім я виблювався. Тижнями сіль в моїй ванні була чорною. Було б боягузтвом дозволити, щоб кат або Вермандуа зробили це за мене, це були твої кречети. Йшлося про особисту образу, так ми це сприйняли при дворі, і я хотів послати саме такий сигнал. А тепер ми повинні потушити сірник в Пуатьє, перш ніж вся Аквітанія запалає у повстанні, я знаю. І знаю також, що від нас очікують рішучості.

-- А якби був інший спосіб зміцніти? Якби ми могли перемогти іншими методами?

Пуатьє в облозі. Аліса і моя родина оточені в герцогському палаці, мої васали й сусіди страждають від війська Людовика. Для мене це було неприйнятним, але французи цього не знали.

-- Інший спосіб? – запитав він, і я побачила в його золотистих очах проблиск надії.

Я забрала його руку з пергаменту. Не хотіла, щоб невинні білі козулі постраждали, коли він почує мою справжню стратегію, яку я приховала від ради ворогів.

-- Ти будеш полювати на дітей.

“Але коли все закінчиться, ти будеш мені вдячний”, додала я подумки.

30 Білі козулі

ЛЮДОВИК

Пуатьє, 1138

Елеонора попросила, щоб я не втрачав терпіння. Терпіння і віри. Я додав до цього ще трохи здорового глузду. Я довіряв їй, навіть не знаючи фінальної частини плану. Але не наосліп, не наосліп.

В дні дороги від Пуатьє я наказав Вермандуа зупинити військо.

-- Заховайте метальні машини в цьому лісі.

-- Ви впевнені, сеньйоре? Якщо ми затримаємося, порушиться план королеви.

-- Тепер я тут командую, -- обрізав я.

Мої сідниці були мокрими від літньої спеки і кінського поту. Дрібні кільця кольчуги в‘їдалися мені в лікті й плечі; шолом був суцільною мукою, хоча й захищав від немилосердного світла того південного ранку. Але я був королем і повинен був зносити ці незручності, не звертаючи на них уваги.

-- Стій! – закричав сенешаль.

Я оглянувся. Довжелезний потік піхоти, возів та інших припасів не відразу припинив свій важкий марш. Я роздав відповідні інструкції, все згідно з таємним планом дружини.

“В переддень Ярмарки Святого Хуана, молодь бавиться, в той час, як старші відпочивають і готуються до великого торгового дня. Забава, щоб не перешкоджати сопілками і трубами, відбувається поза містом, в лісах.”

В околиці Пуатьє ми дісталися підвечір. Ми уникали доріг, вдалині видніла курява, яку здіймало моє військо. Тільки кіннота, три сотні солдатів зі списами. Один фургон, що віз розкішний намет, який ми невдовзі розкладемо. Вермандуа дивився на мене, невдоволений і стривожений.

-- Благаю, поділіться своїми намірами з Вашим сенешалем, сеньйоре, -- сказав він мені всоте.

-- Сьогодні, більше ніж будь-коли, я потребую, щоб Ви були солдатом, дотримувалися субординації й обмежилися до виконання наказів короля без зайвих питань.

-- Не так став я тим, ким став. І вже точно не так мені вдалося зберегти своє життя до сьогоднішнього дня, -- відповів він сплюнувши.

-- Ви нічим не ризикуєте. Благаю Вас…, -- я поправився. – Я наказую Вам бути терплячим.

Він послухав мене з невдоволеною покірністю. Ми чекали в схованці, захищені березами.

Вермандуа ще раз повернувся в мій бік.

-- Ворота відчинені, жителі Пуатьє не підозрюють, що їх оточило військо. Але благаю Вас, Ваша Величносте, скажіть мені Ваш наступний крок.

-- Що Вас так турбує, сенешалю?

-- Сестра королеви живе тепер в герцогському палаці, в самісінькому центрі міста. Ви не подумали, що яким би не був Ваш план, щось може піти не так і вона опиниться в небезпеці? Її можуть викрасти, або використати, як розмінну монету, або борони Боже, щось гірше. Коли прийде час, ми втратимо перевагу при переговорах.

Згідно з планом Елеонори, ні її сестрі, ні родичам нічого не загрожувало, якщо тільки вони не вийдуть з герцогського палацу. Вона пообіцяла мені, що за кілька днів я повернуся в Париж з перемогою, яку буде варто занести в хроніки королівства і без мертвих в мене за спиною. Побачимо.

Моя дружина вірила в свою затію, але не ризикнула дати мені конкретний наказ для своєї сестри, моєї своячки, яку я почав поважати саме за якості, які мати в ній ненавиділа: вона завжди говорила те, що думала, підводила очі, коли не слід, їй вистачало одного погляду, щоб знати, що відбувається в голові в Елеонори, вміння, яке мені ніяк не давалося.

-- Гаразд, їдьте за нею, сам і по-тихому. Але спочатку змініть пов‘язку з Вашим гербом на щось менш помітне.

Вермандуа глянув на мене з полегшенням.

-- Я її зніму, сеньйоре, без неї ми швидше закінчимо. Діти злякаються моєї порожньої очної ямки. То я вирушаю? – запитав він, злізаючи з коня і кидаючи на траву весь свій лицарський обладунок.

Залишив собі тільки кинджал, який заховав під пахвою і розгорнув дещо поношену накидку з крупа свого коня.

-- Зробіть все швидко. Як стемніє Ви мені будете потрібні. Накажіть п’ятдесяти солдатам, щоб заховалися зі мною на межі лісу. Решта нехай ставить великий намет у якомусь відлюдному місці, яке не видно зі стін міста. А тоді нехай охорона замкне навколо нього коло.

-- Що ми будемо тримати в цьому наметі, сеньйоре? – запитав Вермандуа після того, як обв‘язався накидкою. – Інтриги для інтриганів.

-- Приведіть мою своячку, друже. Рештою займеться Ваш король. Починаємо після обіду. Вирушимо звідси.

Вермандуа виїхав без зайвої ноші, після того, як видав докладні інструкції своїм людям.

Через кілька годин сонце почало сідати, і так, як передрікала Елеонора, з воріт вийшли десятки хлопців та дівчат зі стрічками в волоссі, танцюючи в колах під звуки тамбуринів і сопілок. Дехто ніс смолоскипи, передбачаючи забаву на всю ніч.

Це не був доблесний план, швидше навіть ганебний. Це мені повідомили докірливі погляди солдатів, коли я віддав наказ.

-- Ніякого насилля, ніякої грубості щодо дітей. Якщо хоча б один виявиться пораненим, будете покарані, зрозуміло? – запитав я.

Один з першого ряду пробурмотів щось своєму товаришу і сплюнув.

-- Голосно! Повторіть свої слова перед Вашим королем, -- наказав я.

-- Ми солдати, а не няньки, -- відповів той невдоволено.

-- Ви волієте вбивати дітей? – запитав я і мене зустріла вперта тиша. Я підвищив тон, наскільки це дозволяла ситуація. Неподалік, молоді музики видобували з дерева і вітру безтурботні мелодії. – Хтось воліє вбивати?

У відповідь пів сотні чоловік наїжачилися зі стійкістю притаманною воїнам.

-- Отже, спіймайте їх і в намет, -- наказав я.

“Я намагаюся уникнути битви, барани. Я намагаюся врятувати життя тих, хто за стінами міста й тих, хто поза ними. Хай їм чорт, невже так важко довіритися мудрості короля?”

Дзвони вдарили на вечерню, а Вермандуа не з‘являвся. Недобре, що такий надійний чоловік раптово не дотримав слова.

Я зібрав всіх солдатів у замкнене коло і попросив, щоб вони наблизилися.

-- Давайте закінчувати з цим, -- наказав я. – Десять лучників, переодягнених в селян, нехай заходять з захованою зброєю, займуться чотирма вартовими на стіні, переодягнуться в їхній одяг і займуть їхнє місце. Сигнал – палаюча стріла вбита в тополю над рікою. Після того, як ми отримаємо сигнал, то вирушимо через ліс, уникаючи стежок. Жодних голосних наказів, дотримувати тиші, щоб не попередити людей в місті. Ще десять чоловік займуться музиками. Пригрозіть їм зброєю, нехай продовжують грати. Решта оточить дітей, не дайте їм кричати, відженіть їх від стін. Зустрінемось у великому наметі. Постарайтеся, щоб жоден не втік, але це ніч і вони маленькі. Хтось втече. Жодних стріл, жодних списів, жодних мечів. Потрібно поспішити, перш ніж жителі Пуатьє здіймуть тривогу і відкриють, що ми зробили. Решта війська повинно бути напоготові, щоб відбити можливу атаку, яка буде неорганізованою. Діяти за обставинами. Може вам так не здається, але Бог на нашому боці й схвалює те, що ми сьогодні зробимо.

Вирушили найдосвідченіші лучники, це була безшумна і швидка робота. Перед цим я поговорив з ними й на ходу видав накази відносно Вермандуа. Всі погодилися; не дивлячись на його характер забіяки, його поважали й любили. Після короткого очікування палаюча стріла потухла, пробивши стовбур дерева на березі ріки.

Це був умовний сигнал.

План Елеонори розпочався. Я опустив руку і ми кинулися на лісову поляну, де кілька хороводів кружляло в темряві, освітленій кількома смолоскипами й парою невеличких багать.

Я їх не побачив. Хай йому дідько, я їх не побачив.

Я не помітив кущів ожини, що росли перед аквітанськими дітьми й спіткнувся. Я гепнувся щосили головою вперед і ожина впилася мені в обличчя.

-- Я нічого не бачу! – заревів я. – Допоможіть королю!

Але барабани й сопілки лунали голосніше, ніж мої крики. Я знав, що напад почався, бо сміх і співи раптово припинилися; мої люди були зайняті полюванням на дітей, мовчки й без зброї, і не чули криків короля в полоні колючок рослини, що оточувала і позбавляла мене зору.

Найбільше дісталося очам. Страшний біль розривав мені повіки, гаряча кров залила все і я не міг їх відкрити, так мене боліло.

Я зрозумів, що я сам, і що мені самому і сліпому доведеться вибиратися з цих колючих заростів. Я заховав кинджал у чоботі; я зміг його дістати, не дивлячись на те, що деякі найбільш товсті гілки спіймали мене за руки, але стьобаний одяг пом‘якшив шкоду. Та все одно мені не вдалося уникнути подряпин на руках, коли я намагався вирвати шипи з обличчя і волосся, кущів було так багато, і вони були такими густими, що кожного разу я ранив себе більше і більше стікав кров‘ю.

Ніс, рот. Були відкритими ранами, які відкривалися більше і більше з кожним моїм розпачливим ривком. Вся голова кривавила і я тонув у жахливій темряві ні до чого непридатних очей.

31 Земля сліпих

ЛЮДОВИК

Пуатьє, 1138

Відколи я познайомився з Елеонорою, то приписував їй тисячі чудес. Але ніколи, аж до цього дня, сліпий і загублений в ожиновій пастці, я не вірив, що вона має ще й дар білокації. Що вона могла залишатися в палаці в Сіте, і водночас поспішити мені на рятунок від тотальної невдачі під стінами Пуатьє.

Але так було, а принаймні так мені здалося, і так я маю намір розповісти.

-- Ваша Величносте! Не рухайтеся, значно сильніші чоловіки загинули в цій ожині!

-- Це ти? – запитав я порожнечу. Я впізнав енергійний голос, південний акцент, якого Елеонора відмовлялася позбутися, не дивлячись на те, що тепер її життя проходило серед звуків французького двору. – Як це можливо? Не має значення, я вірю, що ти здатна створювати ілюзії.

Її спритні руки розмотали колючі пута, що ув‘язнили мене, не давали мені поворухнутися, тримали на ласці будь-якого ворога. Всі були невидимі для мене. А тому всі були всемогутніми, а я беззахисним королем.

-- Я знав, що ти не вбивця дітей, -- сказав я в порожнечу, стиснувши повіки, щоб уникнути більшого болю. – Слава Богу. Цими днями я так молився за твою душу, моя кохана Елеоноро…

-- Я – Аліса, а не моя сестра, -- перебила вона мене. – Елеонора тут?

-- Ні. Вона в Парижі, під охороною і в безпеці. Мене сплутав Ваш голос, я нічого не бачу. Покличте моїх людей, -- сказав я їй. – Витягніть мене звідси якомога швидше. Я повинен довідатися про хід кампанії. Де мій сенешаль?

-- Для цього я й прийшла. Ваш сенешаль знаходиться в камері нашого родового палацу. Якого біса він з‘явився в моїх покоях одягнений таким чином? Моя охорона взяла його за одноокого жебрака; я відпочивала і довідалася про його затримання пізніше. Я спустилася в темницю, щоб побачити хто це, але він жестом попросив мене мовчати; в Пуатьє ніхто не знає, що ми ув‘язнили сенешаля короля Франції. Я втекла і перелізла через стіну, бо підозрювала, що щось відбувається. І як бачу, так і є. Я знала, що сестра не залишить це безкарним, але гадала, ви прийдете, щоб пограбувати належний Вам товар. Присягніть мені, що Ви не збираєтеся вбити всіх пуатвинських дітей, сеньйоре, бо я залишу Вас в ожинових заростях і нікого не повідомлю. І це не порожня погроза.

-- Це план Вашої сестри, -- пояснив я, намагаючись її заспокоїти. – Я довірився її стратегії, тепер ми розпочнемо переговори.

Здається, вона прошепотіла якусь лайку окситанською мовою; після цього були тільки тиша і тепло від людської присутності, яке залишило її зникле тіло. Я зосередився на тому, щоб звільнитися від гілок, які досі мене міцно стягували, але для когось, хто занурився у світ цілковитої темряви, це завдання виявилося невдячним і важким.

Нарешті прибула підмога, спритні руки, які кинджалами звільнили мене.

-- Що там з дітьми? – поцікавився я.

-- Спіймали всіх, а принаймні так нам здається. Честі нам це не додало, але ніхто не постраждав. З нашими все гаразд, рани від копняків, укуси й синяки, оце і все. Заручники в наметі, під вартою.

-- Скільки? – поквапив я його.

-- Більше сотні.

-- Тоді ведіть мене до стіни, пора починати переговори, -- наказав я.

Кілька міцних рук підняли мене.

Від них несло непевністю і гострим потом, які виділяють вже змучені солдати; не знаю, чи добре я виразився, хто воював, то зрозуміє.

“Король осліп”, чув я, як бурмочуть по ланцюгу, один до одного, різноманітні стривожені голоси, поки нарешті всі перед стіною не довідалися про нове нещастя.

Невже така тепер моя доля, правити королівством з рук, яких я навіть не бачив?

-- Алісо, будьте поряд зі мною, своячко. Ви будете моїми очима під час переговорів. Нехай мене посадять на коня, а Ви поскачете зі мною до стіни. Нехай сурми сповістять, що король Франції буде розмовляти зі своїми васалами в Пуатьє.

Пролунали накази, мої розпорядження виконали.

-- Ми на місці. Вийшли представники всіх гільдій, Ваша Величносте, -- прошепотіла мені Аліса, в той час, як я, потягнувши за повід, зупиняв коня. – Присутні майстри й ремісники. І їхні сім‘ї. Всі на стіні. Торговці медом, оливками, устрицями, китовим жиром…

-- Зрозуміло, -- зупинив я її. – Швиденько, введіть мене в курс. Хто мій опонент?

-- Боюся, погана людина. Не розумію, що він робить попереду зі штандартом Пуатьє. Кепська справа, якщо йому дозволять говорити. Китовий жир, величезна сім‘я, вони з братами мають славу грабіжників. Танкредо де Монпельє не має ні синів, ні племінників, але в нього довгий ніж для ворогів.

-- Йому нема чого втрачати, -- перебив я її з поглядом спрямованим вперед і високо піднятою головою, вдаючи, що щось бачу. Сліпий король, правда, але не переможений, не з опущеною головою. – Швиденько, своячко. Є хтось поряд з ним, хто може стати нам в пригоді?

-- Справа від нього, товстий чолов‘яга з округлим пузом… Пробачте, я забула, що Ви не бачите. Він гонить горілку і робить вино. Достатньо сказати, що в нього чотири хлопчики, всі вже учні. Дайте повноваження йому, назвіть його ім‘я, його звати П‘єр де Емануель. Ігноруйте грубіяна, той не поступиться.

-- Тепер ми муніципалітет! Ми відкидаємо владу графині де Пуатьє, і таким чином, владу сліпого графа де Пуатьє! – прогримів чийсь голос.

“Мабуть, грубіян”, подумав я.

-- Я ваш граф, і я ваш король, сліпий чи ні! – відповів я. – Правильно кажуть, що в країні сліпих, одноокий – король. А я сліпий король в країні однооких. Ви бачите тільки половину реальності. Ви в ейфорії, бо проголосили комуну, гадаєте, що звільнившись від податків, які ви винні Аквітанському герцогству, ви станете заможнішими. Погляньте трохи далі, поза свої стіни, на кордони, що вас оточують. Погляньте на невеличку частину мого війська! До вчора воно вас захищало, а сьогодні може взяти в облогу і знищити! Ви цього хочете, добрі люди? Ні, я так не думаю.

Я зробив паузу, як Сюжер в кульмінаційний момент проповіді. По стіні прокотилося бурмотіння, облогу можна вести не тільки палаючими тюками.

Перш ніж дати їм шанс відповісти, я знов взяв слово.

-- Я ваш король, а моя дружина – ваша герцогиня. Наше військо вас захищає, швидко прийде на допомогу, якщо на вас нападуть сеньйори з півночі, Бретані, Нормандії, Анжу, Шампані… Ви торговці, а не солдати. Скільки часу займе вашим ворогам напасти на вас і перемогти? Ваші податки йдуть на ваш захист, а ми, ваші графи, пильнуємо за тим, щоб вам сприяли торговельні закони. Як ви можете скаржитися на наше керівництво, якщо ви найбагатша земля в християнському світі?

Я прислухався і почув дзвінкі голоси у відповідь на свої слова. Було неможливо сказати чи вони були схвальними чи заперечними.

-- Де наші діти? Що їх чекає? – вигукнув якийсь старечий голос.

-- Це П‘єр, винороб. Він весь Ваш, -- прошепотіла Аліса.

-- Майстре винарю, ваші діти в безпеці під нашою опікою. І там вони залишаться, поки ви не зміните свою поведінку і не розпустите муніципальну раду. Я заберу їх на двір в Парижі, там вони зростатимуть і кожному знайдуть якесь місце, де вони займатимуться відповідним ремеслом.

-- Ви не можете позбавити нас майбутнього! Що буде з Пуатьє без молоді? – вигукнув він, в його голосі вчувалися всі відтінки жаху.

-- Муніципалітет без майбутнього. Тепер вам все ясно? Хто тут сліпий і хто одноокий? – відповів я.

Я думав, що це перемога; якщо в якусь мить наївності мені здавалося, що буде просто і що ми вийдемо сухими з води, то я помилявся, я жорстоко помилявся. Я зрозумів, що щось йде не так, відчувши холодний дотик руки Аліси, яка міцно стиснула мені зап‘ясток.

-- Зупиніться, благаю, -- простогнала вона серед шепоту.

-- Що діється, своячко? Що відбувається?

-- Вермандуа…

Танкредо де Монпельє з гільдії торговців китовим жиром знов взяв командування на себе.

-- Гляньте, кого впізнав один з наших наглядачів: Рауля Вермандуа, Вашого бравого сенешаля! – вигукнув він тріумфально.

Моя своячка спотвореним голосом описала сцену:

-- Йому зв‘язали руки, не видно, чи ноги теж, але на шиї в нього зашморг і четверо людей погрожують йому списами.

-- Немає сенсу вимагати його звільнення! – крикнув я, щоб всі мене почули.

-- Так, немає сенсу! – відповів торговець жиром. – І можете залишити собі дітей, ми народимо ще, ми – аквітанці, ми не такі безплідні, як ви.

Що він там знає про моє сім‘я, зігнорував я насмішку. І зосередився на маленькій перемозі, яку оповістили крики незгоди жителів Пуатьє. Батьки – подумав я – заручників.

-- Нехай хтось заткне Монпельє, бо я сама його приб‘ю! – вигукнув жіночий голос.

Багато хто підтримав пропозицію: виявилося правдою, що аквітанці мають незгоду в крові, і якщо не воюють з ворогом, то воюють між собою.

-- Тихо всім! – Застав мене зненацька владний крик, що пролунав поряд зі мною. – За відсутності герцогині Аквітанської, я, її сестра, говорю від її імені! Це переговори з королем Франції, дійте відповідно, як на аквітанців пристало. Саме в боях визначається благородство нації, зрозуміло?

Всі замовкли, оце так характер.

-- А зараз говоритиме король! -- закінчила вона.

Я скористався нагодою, щоб дати умовний сигнал, підняв праву руку.

-- За моєю командою! – закричав я.

Я почув, як за моєю спиною тягнуть патерели і мої люди займають позиції.

-- Ось що буде далі, жителі Пуатьє, повісите ви Вермандуа чи ні: ваші діти залишаться під моїм наглядом, а завтра на світанку ми запустимо палаючі тюки, які підпалять склад, ви залишитеся без товару! – Я благав Всевишнього, щоб Вермандуа пробачив мені вдавану зраду, я не збирався жертвувати ним, десять переодягнених лучників, які досі знаходилися на стінах, отримали інструкції врятувати його, якщо буде така необхідність, і вона була. – Облога триватиме, день за днем, поки ви не відмовитеся від комуни! Переговори завершено, я благаю Господа, щоб переміг здоровий глузд і ви прийняли правильне рішення!

Я повернувся в свій намет, багато пар спритних рук допомогли королю.

Чим ти рішучіший і жорстокіший, тим більше ти викликаєш захоплення у солдатів. Клятий світ, в якому мені судилося жити.

Тільки коли голоси віддалилися і я зрозумів, що сам, я дозволив собі тремтіти в ліжку під покривалами з вишитими ліліями.

Тремтіти від страху, від безсилля, від жаху в якого садиста я перетворився під важкою короною Франції.

Першого дня – навіщо розповідати деталі – згоріла частина урожаю пшениці. Хліб, який ніколи не випечуть. Я не розмовляв ні з ким, ніхто не розмовляв зі мною. Звісно, я чув запах диму. Сліпота давала мені перевагу, бо я не бачив, як після моїх наказів палає дім Елеонори.

Другого дня я прокинувся від криків своячки.

-- Вони збираються повішати Вермандуа!

Вона трясла мене, як вітер пір‘їну, можливо, вона почувалася винною, бо його ув‘язнили, коли він намагався врятувати її.

-- Цього не буде, -- відповів я, оговтуючись від кошмарів з пожежами, що наповнювали мою ніч. – Я наказав десятьом своїм…

-- Цього дійсно не буде, -- перебив нас голос, знайомий голос, любий голос. – Цього не буде, бо я покладу край цьому божевіллю.

Сюжер, добрий Сюжер, прийшов нас всіх врятувати.

32 Гра в повішеника

ЛЮДОВИК

Пуатьє, 1138

-- Королева Елеонора прибула в моє абатство. До неї дійшли новини, що в Пуатьє все пішло шкереберть, що Вас важко поранили й що Ви на порозі смерті. Вона наполягла, щоб я втрутився дипломатичним шляхом і якомога швидше повернув Вас в Париж. Втім, я з полегшенням побачив, що в повідомленнях, як завжди, трохи перебільшили. Ви весь в синяках, але не напівмертві, хоча ці рани на очах… Правда, що Ви втратили зір?

-- На жаль, так, -- відповів я, одягаючись навпомацки. – Але на це нема ради й боюся, що на Пуатьє також.

Поспішаючи, щоб якомога швидше вирушити, я навіть не шукав кольчугу, я зітхнув з полегшенням, що мені не доведеться ще один день терпіти дрібні металеві кільця, які дряпали мені плечі й врізалися в лікті. Сьогодні битви не буде.

-- Залиште це в моїх руках, -- відповів голос абата. – Ви даєте мені дозвіл, Ваша Величносте, виправити ситуацію?

-- Даю Вам всі повноваження і повну свободу дій. Бажаю Вам успіхів, бо я не справився.

-- Тоді повідомте про мене, я пішов по осла. Я в‘їду в Пуатьє сам. Натовп пожаліє представника Святої Католицької церкви, але якщо після нічних пожеж зі мною будуть французькі солдати, то боюся, що нас спалять.

-- Сюжере… -- я відкашлявся.

-- Сину…, слухаю Вас, Ваша Величносте.

-- Поверніть Вермандуа живим і здоровим. Не дозвольте, щоб його скинули зі стіни з петлею на шиї.

Сюжер важко зітхнув, він так завжди робив перед невикональними завданнями.

-- Боюся, це залежить від того, чи Ваш сенешаль триматиме язика за зубами й не захищатиметься від своїх тюремників. І боюся, ми просимо у Всевишнього надто багато, як на один день. Я слуга Божий, а не чудотворець.

-- Ви чули, що сказав король, -- втрутилася Аліса. – Він наказав Вам привести сенешаля живим, це королівський наказ і тому Ви його виконаєте. Як – Ваша справа, головне результат.

-- Маленька Алісо… -- почув я його слова. – Радий бачити, що Ви повернули свою красу.

-- Пуатевинський клімат, абате. Ніяких Вам туманів Іль-де-Франсу, -- відповіла моя своячка, не звертаючи на його слова особливої уваги, в неї на голові були інші справи. – Ходімо з намету, на стіні чути якісь крики. Я буду поряд з Вами, Ваша Величносте.

Я кивнув і дозволив, щоб мене підвели до коня; ми прискакали у визначене місце і тварина, розумніша за більшість з моїх солдатів, сама зупинилася.

День був надто спекотним, звуки цикад лунали понад шумом, що походив, як я здогадався, зі стіни Пуатьє.

-- Слухайте жителі Пуатьє! – закричав я в темну порожнечу, що простягалася переді мною. – Радник короля просить відчинити ворота, він має для вас пропозицію.

-- Пропозицію, кажете…? – перебив мене запальний голос. Здається, я знову впізнав керівника гільдії торговців китовим жиром. Ненависть придає відтінків, які так просто не забудеш. – Ви ледь не спалили весь жир, що я привіз з Ла-Рошель! Смерть сліпому королю!

-- Смерть сліпому королю! – повторило кілька голосів.

-- Заткніть дурня, бо нас чекає біда, -- вимагали інші, і цей крик підтримав натовп. – Заходьте, абате Сюжер, даємо слово гільдії торговців медом, що в місті ми гарантуємо Вам життя!

-- І гільдії виноробів! – вигукнув П‘єр де Емануель.

-- Ходіть вже абате! – крикнув голос Вермандуа. – Я вже цілий день на ногах з петлею на шиї в цій пекельній спеці, присягаю, що сам кинуся зі стіни, ніж маю ще один день терпіти аквітанське літо і ще одну ніч пожеж за спиною.

-- Надходить слуга Божий, -- прошепотів Сюжер, думаю, після того, як перехрестився. – Господи, дай мені сили, з якою Христос пройшов хресний шлях, і не дозволь, щоб мене розіп‘яли.

Я почув, як віддаляється стук копит осла Сюжера. Якийсь голос з міцним південним акцентом наказав відчинити міські ворота і заскрипіли ланцюги, коли дерев‘яний міст опустився через рів з водою.

-- Вперед, абате! – підбадьорив його Танкредо.

Але тоді один окрик на окситанській мові клятих аквітанців змінив усе.

Усе.

-- Він в нас! – вигукнув керівник гільдії торговців китовим жиром.

-- Клятий зрадник без честі, -- пробурмотіла поряд зі мною, також по окситанськи, моя своячка. І я з жахом зрозумів, що вона помчала на коні до воріт в стіні.

-- Алісо Аквітанська, я наказую Вам зупинитися! – заверещав я вслід. Марно було сподіватися, що онука Трубадура послухає мене, Капетинга.

Я почув іржання, не знаю, що трапилося перед моїми сліпими очима.

-- Що діється? Скажіть мені хтось! – вимагав я в порожнечі, що мене оточувала.

Справа від мене обізвався голос одного з помічників Вермандуа.

-- Ваша своячка зістрибнула з коня на ходу і кинулася до міських воріт, в той час, як вони зачинялися; абат вже заїхав і коли його оточив натовп, намагався повернутися, але було пізно. Сестра королеви чудом увійшла, але ворота зачинилися. Що будемо робити, Ваша Величносте?

-- Рятувати їх, заради Бога! Рятувати їх!

-- Як? Вони зачинили ворота. Нести таран, щоб відчинити їх?

Звісно, так і треба було, але тоді загинуть мої радник, своячка і сенешаль.

-- А Вермандуа? Скажіть мені, що діється з Вермандуа! – поквапив я.

-- Ваша Величносте, лучникам стріляти? Він накинувся на аквітанців, що його вартували, двох вдарив головою, але…

-- Смерть сенешалю Франції! – почувся голос Танкредо де Монпельє. – Кидайте його!

-- Стріляйте, хай вам чорт! – закричав я в розпачі. – Лучники, всі разом! В Монпельє і його братів!

Мабуть, луки натягнулися, бо поряд з моєю головою просвистіли стріли.

-- Візьміть мій щит, Ваша Величносте! В цій простій кольчузі Ви не готові до битви.

Я стиснув щит, який мені простягнули, але з коня не зліз, хоча знав, що я – легка мішень.

-- Сеньйоре, вони скинули Вермандуа зі стіни з петлею на шиї, але мотузка розв‘язалася і він впав за місто на траву; солдати рятують його. Бачу, що… Він рухається, Ваша Величносте, рухається!

-- Старий пройдисвіт. Він мав весь день і всю ніч, щоб пошкодити цю мотузку. Хитрощі найманця-ветерана. Приведіть його до мене!

-- Вже ведуть, сеньйоре. Нападаємо на місто? Давати наказ виступати з драбинами?

-- Коли Сюжер і моя своячка всередині? Ви що божевільний?

-- Сеньйоре, їх оточив натовп, а аквітанський натовп – це аквітанський натовп. Вважайте їх мертвими і дайте наказ помститися за них.

Але нас перервали якісь крики, здається, що на стінах було далеко до гармонії.

-- Клятий Монпельє, ти не маєш дітей, тобі нікого захищати! – завивали голоси. – Смерть Монпельє!

Хтось підтримав ці слова, але всіх заглушив Монпельє.

-- Дурні, вони в наших руках! Церква, сім‘я герцогів Аквітанських і сліпий король! Браття, стріляйте в короля Франції!

Це останнє, що я почув, і щит мені не допоміг.

Я відразу відчув, що це болти арбалета, які значно агресивніше входять в тіло, ніж легкі стріли франків.

Як святий Севастіан поранений з лука, я впав з коня і гепнувся спиною об землю.

“Так вмирає король-воїн”, було моєю останньою думкою, коли біль перетворився в солодку байдужість і змусив мене посміхнутися в темряві.

“Батьку, якщо Ви цього хотіли від мене, то я виконав Ваше бажання. За Вашим наказом загубив своє життя. Сподіваюся, коли ми зустрінемося в пеклі, Ви, хай Вам грець, нарешті відстанете від мене.”

33 Співчутливі обличчя

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1138

Вони дивилися на мене зі співчутливими обличчями, але ніхто не відповідав на моє запитання, доволі просте запитання:”Де тіло короля?”

Кінь короля вже не був білим. Його не добили, хоча шкіра в нього була вкрита побляклими червоними плямами й було боляче бачити стільки ран в такої шляхетної тварини. Але Людовик не сидів на ньому. А королівський кінь, що скаче без короля був гнітючим видовищем.

Бракувало вершника, бракувало мого чоловіка.

-- Де король? – наполягала я. Мої фрейліни мовчали, втупивши погляди в болото на подвір‘ї.

Нарешті, один сміливець відважився:

-- В кареті, Ваша Величносте. Але Вам не варто бачити, що з ним трапилося, жахливе видовище…

Готова на все, я стримала бажання побігти до розбитої карети на очах у всього стривоженого королівства.

Я вже підходила, коли на сходинку ступив чобіт. Перед від‘їздом, у попередньому житті, я допомагала натягнути цей чобіт.

З величезним зусиллям гігантське тіло Людовика злізло з карети, затамувавши подих, йому допомагало кілька солдатів.

На нього було шкода дивитися. Перемотана нога, руки закривавлені, ребра теж забинтовані. А обличчя, що трапилося з його обличчям дорослого хлопчика?

Чоло і щоки вкриті подряпинами, за ранами зовсім не видно повік. Він не зміг би відкрити їх, навіть якби хотів. Що за лікаря відправили доглядати короля?

-- Відведіть мене до королеви! – наказав він надто голосно.

Може Людовик думав, що досі бере участь в облозі. Він підняв голову до вкритого хмарами неба.

Ми з фрейлінами знаходилися прямо перед ним, стіна з суконь і накидок. Я збиралася обізватися, але він відчув мене.

-- Дозвольте мені знайти Вас наосліп, Ваша Величносте. Я хочу, щоб французький двір побачив, що Вас неможливо спутати. Не потрібно п‘ять відчуттів, коли знаходишся перед герцогинею Аквітанською.

І взяв за руку першу з моїх фрейлін, зліва. Відпустив її і почав шукати наступну; поглядом я наказала їй простягнути руку. Після простого дотику Людовик відкинув і її. Дійшов до моєї. Його рука, як завжди, була гарячою, але трохи більше подряпаною, немов він дійсно захворів на вигадану пуатвинську хворобу. Він відпустив мою руку теж, на обличчях присутніх придворних промайнуло розчарування. Людовик закінчив обхід на моїх восьмій фрейліні. Він відкинув всі руки.

Але зробив кілька кроків назад і опинився врівень зі мною. Поряд зі мною глибоко вдихнув, неначе мій запах додавав йому сил, і вперше, крізь біль, що перекошував його поранене обличчя, посміхнувся.

Опустився на одне коліно, гадаю, для франків це був обурливий поступок. Не дивлячись на те, що ми були чоловіком і жінкою, королем і королевою, він був моїм сеньйором, а я його васалом.

-- Моя королево Елеоноро, Пуатьє відмовився бути комуною, -- повідомив він мене стриманим голосом. Ми працювали над цим голосом, стільки ранків тренували його вдавати, щоб він виглядав впевненим у собі королем. – Пуатвинських дітей звільнено, з них навіть волосина не впала і вони задиристі, вихваляючись пригодами, повернулися в свої домівки. Втрат мало, такий собі Монпельє і два його брата, керівники гільдії торговців китовим жиром. Купа різноманітного товару, яким заплатять наші податки, тепер у безпеці, за винятком вісімдесяти мішків пшениці, які ми спалили в другу ніч облоги. Сюжеру вдалося дістатися до вікна в герцогському палаці тільки завдяки тому, що Ваша сестра супроводжувала його і змусила всіх відноситися до себе з повагою. Їх ледь не лінчували, але вона знала більшість затриманих дітей. Вистачило, що вона викрикнула їхні імена і натовп паралізувало, як жінку Лота після того, як вона оглянулася на Гоморру, розповідав Сюжер. Добрий абат скористався цим, щоб проголосити помилування і спритно взятися за переговори: він запропонував свободу дітей за відновлення васальної присяги Аквітанським герцогам. Він пообіцяв їм нові торгові привілеї, але під герцогським наглядом. Вони погодилися і тепер він визволитель Пуатьє. Сюжере, Ви тут, вірний раднику? Самі розкажіть королеві.

Сюжер підійшов до нас. Не дивлячись на оптимізм Людовика, в нього була розбита губа і великий синяк на щоці, наслідок – як я думала – удару каменем одного з моїх васалів.

-- Дорога королево! – промовив він зі щирою радістю. – Ми досягли неможливого! Як пуатвинці вихваляли короля! Вони гукали “Людовик VII Милосердний”. “Хай живе король Людовик Милосердний!”

Я зберігала спокій, не дивлячись на те, що під сукнею в мене підгиналися коліна. Стільки днів у напрузі, фальшиві новини, що розповідали про переможеного і безсилого Людовика… Я схопила чоловіка за руку і допомогла йому встати. Нам не потрібні були слова, ні погляди, наша таємна мова полягала в стисненні рук, які ми не відпускали.

“Вітаю тебе”, пробурмотіла я зворушена.

“Радий тебе бачити”, відповів він.

-- Ваш божевільний план спрацював, -- прошепотів він мені в шию, хоча йому здавалося, що у вухо.

-- Пообіцяйте, що Ви більше ніколи не прислухаєтеся до моїх божевільних планів.

34 Жахлива бабуся Філіпа

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1138

Залишалося дві загрози: королева-вдова і Сюжер. Залишалося два коханці: невдовзі я відкрию їхні імена. Залишалося дві проблеми: віддалити одних і наблизити інших.

Мій догляд за Людовиком давав результати: його повіки вже не були налиті кров‘ю, через вузьку щілину поміж вій проникало світло і в нього щораз краще виходило пересуватися навпомацки. Було дивовижно бачити його в різних кутках палацу, як він без допомоги підіймається по сходах і точно підбирає свій щоденний одяг. Здавалося, що в нього було більше відчуттів, ніж в простих смертних, або що на кінчиках пальців у нього з‘явилися очі.

Французи святкували перемогу так, як тільки французи святкують свої перемоги: молитвами й месами, зверненнями до Всевишнього. Армія прелатів, які прибули в Сен-Дені розташувалася зліва від вівтаря. Справа, перед Сюжером, солдати, що брали участь в облозі, на колінах слухали переможний хор хлопчиків.

Оскільки був четвер, Людовик повинен був зробити щотижневе чудо і вилікувати двісті підданих хворих на золотуху. На вуличках Парижа розповідали, що попередньої ночі були мертві та бійки серед тих, хто прибув з усіх куточків королівства, щоб їх вилікував сліпий король-переможець.

Людовик перетворювався в легенду, в пам‘яті його підданих не залишалося нічого від Молодого короля. В усякому разі, брак спадкоємця залишався єдиним докором духовенства і баронів. Але в їхніх очах це все була моя вина, і кожного дня в поглядах щораз більше придворних з‘являлося звинувачення в безплідності.

Ми з Алісою з нудьгою спостерігали за всіма ритуалами королівського дотику. В моїй присутності не було необхідності, тому ми вислизнули через боковий вхід собору і поскакали з моєю охороною за межі Парижа, де я обладнала шатро з кречетами, про яке мало хто знав. З допомогою чоловіка я врятувала тих, що пережили напад на Тальмон і дала їм притулок в місці, до якого могла дістатися після короткої поїздки верхи.

Я попросила охорону непомітно оточити огорожу навколо шатра, а ми заглибилися в закритий прохід, щоб перевірити стан наших птахів.

Я відразу зрозуміла, що ми не самі, ще по дорозі я зауважила пару коней прив‘язаних до дерева. Я знала одного з них. Аліса теж впізнала його, я побачила, що вона добре приховує, але насторожилася: вся її спина напружилася і вона стиснула стегнами боки коня.

Несподівано, заховану за одним із стовпів, які підтримували кречетів, ми побачили пару, що розважалася на вкритій соломою підлозі. Вони були не в надто достойній позі, але відступати було пізно, що робити, довелося наблизитися.

Я зупинилася на безпечній відстані й підвищила голос:

-- Сеньйора де Вермандуа! Рада, що Ви прийшли помилуватися нашими кречетами.

Вона заціпеніла. Зі складок сукні виліз її чоловік, сенешаль Франції – з тією пов‘язкою, його ні з ким не спутаєш – і з труднощами встав.

-- Ваша Величносте, я… -- спромігся вимовити Вермандуа. Він поглянув на Алісу і в цьому погляді я побачила багато безсонних ночей.

-- Ви допомагали Вашій дружині поправити поділ сукні, -- докінчила я. – Це справжня мука, мені для цього теж потрібна допомога фрейлін, яким доводиться лізти мені між ноги, щоб стягнути сукню в поясі. А інакше ніяк. Ви чудовий чоловік, Вермандуа, турботливий і відданий. Не переймайтеся нами: ми не скажемо нікому, що сенешаль Франції знається на кравецтві.

-- Я Вам вдячний, сеньйоро, -- відповів він зі спокійною посмішкою. Але в його опущених очах був прихований гнів на жінку, і певний сором, але не переді мною, він мене навіть не бачив, а перед Алісою. – Ми з дружиною вже йшли, вона наполягла побачити птахів зблизька, не вірила, що їх можна приручити.

-- Вони здаються мені такими вільними, коли літають близько Бога… Невже Всевишній не заперечує, щоб цих істот, що живуть з ним в небесах, тримали в клітках? – висловила свій сумнів жінка Вермандуа після того, як поправила сукню.

Бажання говорити про Бога в ситуації, коли з її щік ще не зійшов рум‘янець, було дивним. А викликав його не Вермандуа: я зауважила, що він був розлючений, і не тільки тому, що їх потурбували.

-- Бог нам про це нічого не казав, -- промовила я, знизавши плечима. – Але дайте мені знати, якщо він пришле Вам якийсь сигнал і ми всіх відпустимо. Бачите оті клітки? Вони повертаються в них щоночі з власної волі. Навіть королева не сміє перешкоджати вільному вибору.

Вони замовкли, гадаю, жоден з двох не знав, що відповісти. Подружня пара зникла на шляху, пошепки про щось гнівно і стримано дискутуючи. Ми з Алісою натягнули рукавиці для соколиного полювання і почали годувати птахів шматками м‘яса, яке вони так любили.

-- Я спостерігаю за тобою відколи привезла з Пуатьє, -- сказала я їй нарешті. – Навіть не думай бажати того, що ти бажаєш, сестро.

-- Звідки ти знаєш, чого я бажаю? – відповіла вона, повернувшись до мене спиною. Вона завжди так робила, коли не хотіла, щоб я побачила брехню на її обличчі.

-- Батька, щоб повернувся? – спробувала я.

-- Ти бачиш тільки поверхневий бік. Досвід, брак ока, зухвальця, який завжди повертається з битви, хоча й побитий, і знає, що оклигає…

-- А що бачиш ти, під шкірою сенешаля Франції?

-- Братню душу. Яка не змирилася, не дивлячись на те, що ми пливемо за течією за вами, тими, хто народився у відповідному порядку, щоб керувати долями всіх навколо вас.

-- Він одружений… -- нагадала я їй.

-- Я не стану його коханкою, якщо це тебе турбує. Я не подарую свою шкіру нікому, сама чудово знаєш. Але я знаю себе, я не вмію зупинитися, коли побачу щось, що…

-- Я чудово знаю, -- перервала я. – Ця норовлива жінка – сестра графа Шампанського і короля Англії Стефана I. Це непроста партія. Ти встрянеш у велику гру. Папа Інокентій не погодиться. Не зможе, навіть якщо захоче, надто багато послуг він прийняв від Англії.

-- Я не проситиму, щоб ти ризикувала заради мене.

Але вона ризикувала заради мене. Я поглянула на її чоло, досі посиніле від каменя кинутого одним з наших пуатвинських васалів. Вона отримала цю рану, коли пройшла в місто, щоб захистити Сюжера і її оточив натовп.

“Пора починати робити пожертвування Святій Матері Церкві. Абатства, монастирі, млини й ліси, -- нагадала я собі. – Нехай золото допоможе їм забути образи батька і дідуся. Щоб відтепер вони розраховували на гроші Аквітанських герцогів, щоб залежали від мене. Це завдання на роки, чим раніше я почну, тим раніше римський посох буде в мене під сандаліями.”

-- Отже, твоя мета зараз – один чоловік.

-- Чоловік, душа, товариш, який розуміє мій стиль життя, а я можу зрозуміти шлях, який привів його туди, куди привів. Тому, так. Але ти врятувала мене від Роберта Дре, і я буду вдячна тобі до кінця життя за цей порятунок; більше я тебе не можу просити, принаймні не так швидко, хоча не буду заперечувати, мені тривожно, я стурбована. Ти повернула мене в палац. Скільки часу займе Аделаїді Савойській, щоб покарати нас за нашу витівку і видати за іншого французького пройдисвіта? Ти сказала їй, що через пуатвінські рани я стала безплідною, то вона віддасть мене не союзникові, а якомусь ворогові, щоб покарати його. Він буде гіршим за Роберта.

“А ти сама хочеш обирати, Алісо. Який сенс у всьому, що я тут роблю, якщо я не можу запобігти, щоб тебе продали чужі руки?”

-- Я сказала тобі, залишити Аделаїду мені, і я нею зайнялася. Тепер вона моя маріонетка і я вирішила за кого вона вийде заміж, до того ж з власної волі. Бідолашна навіть не підозрює, що за красивими очима Матьє де Монморансі ховається приборкувач, який до кінця життя триматиме її долю в кулаку.

-- А ти будеш керувати приборкувачем.

-- А я буду керувати приборкувачем, така умова, за замки й землі. Ми чудово одне одного розуміємо, з правами на землю це неймовірно просто. І це в моїх силах. Але давай повернемося до тебе, Алісо. Кажеш, або одруження, або нічого.

Аліса спостерігала за мною краєм свого підбитого ока. Вона дозволила, щоб її кречет зробив над нами повне коло, тоді свиснула і птах повернувся їй на руку, послушний і нетерплячий.

-- Ти починаєш міркувати, що можливо… Поділишся зі мною своїми планами? – запитала вона.

Глянула на мене, посміхнулася. Вона мене знала.

-- Ні, ти не поділишся зі мною… Плани аквітанки залишаються в голові аквітанки, -- нагадала гордо.

-- Буде важко, -- признала я. – Раніше такого ніхто не робив. Принаймні при цьому набожному дворі.

-- А Людовик? – запитала вона.

-- А що Людовик?

-- Я б не хотіла зашкодити твоєму чоловіку. Він викликав у мене повагу; я вважала його слабаком, але в Пуатьє він проявив твердість. Нову силу, підозрюю, навіть він не вірив, що володіє нею.

-- Тому я його і відправила. Випробування гартують. А перед нами наші власні випробування. Ми вже не бавимося в дитячі іграшки, як в Аквітанії. Ми ведемо війну проти франків, яка ніколи не закінчиться, і всі тут, при дворі, небезпечні. Нам доведеться бути сильними, дорослими й небезпечними. Домовилися? Скажи мені, скільки союзників ти бачиш навколо нас?

Аліса кивнула, нездатна знайти відповідних слів.

-- Отож-бо, сестро. Ти і я. Більше немає нікого. А щодо Вермандуа… Здається, він непоганий супутник життя. Ти від нього багато чого навчишся, як Ментор навчав Телемака в Одісеї Гомера. Але залиш дещо тільки для себе: свою внутрішню цитадель. Греки також говорили про неї, пам‘ятаєш уроки батька?

Вона кивнула, переварюючи урок.

-- І що мені там берегти? – хотіла вона знати більше.

-- Свої слабості, Алісо. Ніколи їх не показуй. Твої завтрашні вороги сьогодні вважаються твоїми союзниками. Не ділися з ними своїми секретами, потаємними бажаннями, слабостями. Це зброя, яку використають проти тебе. Нехай вони гадають, що б‘ють тебе по найболючішому, а ти залишатимешся в безпеці за стінами внутрішніх укріплень. Ніколи цього не забувай. Кінець кінцем, у кожній війні ми завжди самотні. І це добре для тих, в кого є сили змиритися з цим. Це велика перевага, бо тільки так можна витримати. Інколи війну не потрібно виграти, війну потрібно пережити.

-- Що мені робити?

-- У вас з Вермандуа вже була розмова?

-- Яка розмова?

-- Та, яка все змінює, в якій коханці зізнаються, що не можуть спати, так розпачливо хочуть бачитися.

Вона опустила очі, зашарілася пригадуючи.

-- Так, була.

Як добре я знала цю посмішку. Заради неї я була готова на все.

-- Злягання було?

-- Гадаєш, я від тебе нічого не навчилася? Я не віддам свій скарб просто так, а в мене немає більшого скарбу ніж незайманість.

-- Стережись, щоб тебе не засліпили слова про нещасний шлюб. У світі немає старшої казочки та брехні. А його шлюб палкий навіть після стількох років, сама бачила.

-- Вона хоче ще одного сина, хоча в її віці це небажано, але вона веде постійні розмови з графом Шампанським і брат порадив їй народити більше нащадків. Рауль ухиляється, як може, але коли вона чогось хоче, то стає наполегливою і непохитною, а потім повертається в свій замок і цілими місяцями ігнорує його. А ще вона не підпускає його до дітей; ростить їх як безбатченків у замку Теобальда, звідси не надто теплі стосунки між чадами й батьком. Вермандуа і Шампанські ворогують ще з часів до народження дідуся, він став заручником, коли Товстий король змусив його одружитися з сестрою Теобальда, щоб встановити штучний мир серед васалів. Товстий король просто хотів, щоб ця зона жила в злагоді. Рауль був його радником, він використав його, як королі використовують своїх придворних.

-- Отже, з боку Вермандуа є бажання позбутися дружини?

-- Сильне і купа божевільних планів. Втеча та інші мрії. Жодна невикональна, якщо ти хочеш, щоб я була поряд.

-- Тоді зробимо все по-моєму, -- вирішила я. – Тобі скажу тільки таке, закинь сакви на кобилу. Ще сьогодні ти вирушаєш у Фонтевро. Двір зараз осліплений королем, Аделаїда і Сюжер не помітять твоєї відсутності під час святкувань, а мені потрібно зайнятися ними обома. До того ж я хочу знати, чи в неї є якісь новини зі Святої Землі про нашого дядька. Відколи він вирушив, я не знаю нічого про його розшуки нашого батька.

-- Бо він мертвий. Тільки він розповсюджував ці божевільні чутки, -- пробурмотіла Аліса, дивлячись перед себе. Її теж гнітила його відсутність.

-- Я теж так вважаю, але відколи ми втратили Адамар, я більше не наважувалася копати в Парижі.

-- Однак моя поява в абатстві Фонтевро… Ми звернемося до бабусі Філіпи. Без цього ніяк?

-- Ти прагнеш майже неможливого, нам потрібна допомога. Зверху, з самісінького верху.

-- Ти ж сказала, що ми не можемо розраховувати на папу Інокентія.

-- А ми на нього і не розраховуємо. Ні, цим разом ми перейдемо по містку над Святим Отцем до вищих інстанцій. Знаєш, п‘ятсот французьких лицарів, які прибули на мій шлюб в Бордо, дивувалися, побачивши, що на наших річках майже немає мостів. Тільки човни та поромники.

-- Ліє, невже немає іншого способу, ніж звернутися до бабусі? Скільки живу, ти завжди казала: “Бабуся дасть, але обов‘язково вкусить.”

-- Мости нерухомі, аквітанські човни та поромники більш гнучкі, непередбачувані, ефективні…

Аліса зітхнула, не надто переконана.

-- Ти народилася не для того, щоб бути зброєносцем, чи слухняною дружиною, -- сказала я. – Я даю тобі владу. Справжню владу. Ти будеш дружиною королівського сенешаля, чоловіка, який захоплюється твоєю неприборканою душею. Він дасть тобі необхідну свободу рухів. Це дар впевнених в собі людей, їм не потрібно нікого прив‘язувати. Але тобі доведеться заплатити, Алісо, і я зараз говорю не про гроші. Бабуся Філіпа не потребує більше коштів, відколи я залишилася сиротою, вона все отримує від мене. Їдь у Фонтевро і нехай бабуся Філіпа покаже, де вона хоче нас вкусити.

35 Інтрига

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1138

Бідний Сюжер, навіть зараз я не здатна написати ці рядки без відчуття вини, що стискає мені живіт. Бідний Сюжер.

Щоб ви зрозуміли деталі, я почну з обрисів задуманого мною плану і сплетеної мною інтриги. В результаті я отримала не те, чого сподівалася. Схоже, тоді я ще не мала досвіду трьох парок долі, а здобула я його, як здобувають всі погані учні: надто пізно і з фатальним результатом.

Але почнемо:

Другий раз, коли мене викликали на Королівську Раду, значно відрізнявся від першого. Всі посміхалися і люб’язно споглядали на мене. Сьогодні не потрібно брати в облогу ніякого аквітанського міста, здогадалася я з полегшенням.

-- Шановна королево франків, за Ваш вклад в запровадження миру в королівстві, ми з королем маємо для Вас подарунок, -- повідомив Сюжер солодким голосом.

-- Слухаю Вас, любий абате, -- відповіла я, краєм ока споглядаючи на Людовика, який досі дивився крізь щілину в поранених повіках. Потрохи його зір відновлювався, не дивлячись на це він досі високо піднімав підборіддя, хоча цей жест личив йому, як королю.

-- Крісло, місце в Раді, -- оголосив він урочисто і вказав мені маленьку дерев‘яну табуретку, нижчу від крісла, на якому сиділа королева-вдова. – Ніколи не думав, що аквітанка може зайняти таку високу посаду поряд з нами, але ми бачимо Ваші здібності й хочемо просвітити Вас в політичному житті королівства. Зрозуміло, що Вашим головним завданням залишається бути лоном Франції та сяяти на церемоніях з отими… отими коштовностями, отими сережками та отими фарбами, якими Ви розмальовуєте своє обличчя.

Зліва від лівої руки короля. Між нами його мати. Сюжер сидів справа, на підвищенні.

Жінки, мати та дружина, на східку нижче. Я поглянула на нього з вдячністю, на королеву-вдову теж.

-- Ви ще не мати й не дали Франції спадкоємця трону, тому Ви цього не заслужили, але Ви продемонстрували, що корисні для наших інтересів, -- втрутилася Аделаїда. – Знайте, кохана доню, що навіть я була не проти, при умові, що Ви, заради всього святого, якомога швидше зробите мене бабусею. Це вияв довіри, якого в мене не було, я народила п‘ять хлопців перш ніж заслужила крісло поряд з королем Людовиком VI, якого мені так бракує.

-- Мамо, Ви мудра, -- відповіла я. – Я завжди цілковито погоджуюся з Вами. Я не заслуговую на цю честь, але зроблю все можливе, щоб дивитися, слухати, мовчати й навчатися від батьків та матерів королівства.

Сюжер, Аделаїда і Людовик задоволено кивнули. Я сіла на табуретку, вона була розхитана і я ледь сягала колін Людовика, звідти навіть Сюжер, здавалося, парив у висоті.

-- Отже, почнемо, -- сказав мій чоловік. – ніщо мене так не тішить, як бачити трьох моїх улюблених осіб у цілковитій гармонії, Всевишній не глухий і вислухав мої молитви. Сюжере, кого ми приймемо першим?

Абат насупив чоло.

-- Матьє де Монморансі: не дивлячись на титул, рід зубожів, постійно судиться з Сен-Дені, з того часу, як його прадід захопив човни, які…

-- Я знайомий з цією історією, Сюжере, дякую, -- перервав його Людовик. – Ви дізналися мету його приходу?

-- Ви призначили його начальником охорони жінок при дворі під час облоги Пуатьє. Гадаю, як всякий кар‘єрист, він бажає якийсь військовий пост.

-- Гаразд, нехай заходить. Я не проти нагородити його. Мені розповідали, що під час моєї відсутності він з розумом розпоряджався людьми, і хоча я не можу зробити нічого, щоб збільшити його багатства, то принаймні триматиму під рукою на час, коли Вермандуа постаріє або йому не вдасться вислизнути з петлі. Ми вислухаємо його прохання.

Перед нами з‘явився усміхнений Монморансі у своєму новому вбранні. Його охайний плащ був вишитий барвами роду, зеленою і жовтою. Він був прекрасний. Як я йому і порадила, він залишив собі французьку борідку і сивина придавала зрілості його красивому обличчю. Перш ніж розпочати він глянув на нас, на мене та Аделаїду, своїми гарними зеленими очима і коротко вклонився.

-- Що Ви хочете від Вашого короля, Монморансі? – запитав Людовик.

-- Щоб Ви стали моїм сином, -- відповів той рішуче. Настала приголомшена тиша, яка затягнулася.

-- В мене вже був батько, -- відповів Людовик, коли оговтався від несподіванки. – Йому я завдячую корону.

-- Я мав на увазі вірного, відданого, вдячного, близького, а навіть люблячого, наскільки Вам потрібно, батька.

Сюжер збирався щось відповісти, але Людовик жестом зупинив його.

-- Я й далі не розумію Вашої пропозиції. Як Ви маєте намір перетворитися в мого батька, хіба що образно? Ви хочете бути батьком моїх військ, командувати ними, в цьому справа?

-- Я говорю не про військо, а про домівку, сеньйоре. Я прошу у Вас дозволу присвятити своє життя, щоб Ваша мати знову посміхалася. Я зауважив, що Ви любите її, як всякий добрий син. Якщо Ви знатимете, що вона щаслива, то теж будете щасливі, і насуплене чоло, яке робить Ваше обличчя таким поважним, розгладиться. Один тягар спаде Вам з плеч, однією турботою стане менше. Мені продовжувати?

Краєм ока я глянула на чоловіка. Він поправив корону з усією гідністю, яку тільки зумів зібрати.

-- Я не почув нічого після того, як Ви згадали мою матір, здається щось про чоло і тягар. Моя мати, знов заміжня, кажете? З Вами? – повторив збентежено.

-- Я смиренно вважаю, що можу зробити її щасливою. – В його люб‘язних словах не було зарозумілості, Матьє посміхався так тепло, що ніхто з нас не міг в цьому засумніватися.

-- Ні, я не ставлю під сумнів Вашу здатність, чи Вашу рішучість. Але… Ви сказали, мою матір?

Матьє засміявся, зовсім не помічаючи й не переймаючись розгубленістю мого чоловіка.

-- Ви дивитеся на неї очима люблячого сина. Я це розумію, вона далека і чиста, як Діва Марія, так?

Людовик кивнув.

-- Можна сказати, що порівняння доволі влучне, так.

-- Тоді дозвольте нехай вона висловиться.

Ми всі повернулися до Аделаїди, в очікуванні на її відповідь.

36 Доленосні хмари

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1138

-- З чого мені почати, Ваша Величносте? Буде нелегко, -- сказав мені Матьє певний час тому, коли ми спостерігали, як Людовик виїжджає через південні ворота в напрямку Пуатьє, щоб взяти в облогу моїх васалів.

-- Вона родичка папи Калікста II, -- повчала я його. – Почніть з молитви, після світанку, перш ніж приступити до вишивання, вона звикла молитися в капличці. Її фрейліни вам не перешкоджатимуть, я цим займуся. Вдайте, що Ви дуже набожні й апелюйте до її досвіду при дворі. Вислухайте її, небіжчик чоловік ніколи не звертав на неї увагу. Дивіться на неї своїми очима, які Вам дав сам сатана, не вдавайте перед мною, що не знаєте, як ними скористатися. І… дотик. Почніть з легкого дотику тильної сторони долоні, кожен божий день. Під будь-яким приводом, через незграбність, свічку, що загрожує впасти... Щоб вона сохнула за світанками в капличці з Вами й Вашим щоденним дотиком. Вона ніколи не пережила чогось подібного, я бачила, як вона на Вас дивиться з того дня, коли Ви з‘явилися зі своїм подарунком і своїм гонором на моєму шлюбі. Ми з Вами знали, що увага, яку Ви в неї викликаєте – це подарунок. Ми з Вами знали, що не слід марнувати владу, яку нам дарувало пристрасне бажання в очах королеви-матері. Здобудьте її, і у Вас буде ключ до всього двору.

-- Цього недостатньо. Всі на острові Сіте знають, що я бідую у напівзруйнованому замку. Це не місце для королеви-вдови Франції, -- сказав він, втупивши очі в куряву, яку здіймала на шляху піхота.

-- Решту залиште мені, -- відповіла я, не зводячи погляду від малесенької крапки, в яку перетворився Людовик. – Вірю, що Ви доб‘єтеся своєї мети, а я виконаю свою частину, до того ж з задоволенням.

-- А далі? Де я буду Вам корисним?

Я посміхнулася, Матьє де Монморансі було тридцять вісім років, такий самий вік, як у батька, коли його позбавили життя. Його енергійність дуже нагадувала мені батькову. Його інстинкт дивитися далі, ніж тільки в завтрашній день, також.

-- В Шампані, -- відповіла я, все вже було обдумано.

-- Чому Шампань, а не Аквітанія?

-- Бо я потребуватиму Вас в Шампані, а не в Аквітанії. – Звідти прийдуть темні доленосні хмари.

Він посміхнувся.

-- Ви справжня королева, -- сказав собі під ніс.

-- Чому Ви так кажете? – запитала я.

-- Бо королі завжди лаконічні й ніколи не діляться своїми думками.

37 Сірка

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1138

Але повертаючись у теперішній час, Аделаїда була в центрі уваги. Це її неймовірно бентежило.

-- Ваша Величносте… -- відповіла вона пошепки й з опущеною головою.

-- Встаньте, мамо. Те, що стверджує мій васал – правда?

Аделаїда неохоче встала.

-- Він багато чого стверджує, сеньйоре. Що саме Ви маєте на увазі?

-- Що він може зробити Вас щасливою.

Вона мовчала, потерла руки, немов їй було холодно. Кудись зникла її уславлена стриманість. Вона мені подобалася, коли панувала над собою. Зараз це було не так.

-- Я виконаю Вашу волю, так само як виконувала волю попереднього короля Франції. Було б брехнею не признати, що він робив мене щасливою в ці непевні дні, коли з Пуатьє надходили погані новини. Але як каже приказка, що личить молодиці, старій бабі зась. Не знаю чи мені вистачить сил зносити плітки при дворі, королева-вдова вийшла заміж за красивого і значно молодшого чоловіка. І бідного, Ваша Величносте. Мабуть, недарма кажуть, не пара пану злидарка, ні злидарю пані.

-- Мамо, він не бідний, -- втрутилася я, перш ніж вона згадає всі приказки.

-- Від правди не втечеш, -- відповіла вона похнюпившись.

-- Тепер в нього три замки в Шампані, -- повідомила я. – Два ліса, кузня, два мости й млин. Так я віддячила за безпеку, в якій ми жили під час тих непевних днів. Цього буде достатньо, Ваша Величносте?

-- Ну, він точно багатший, ніж батько, коли зійшов на трон. Але це перетворилося в сімейну справу, Сюжере, Монморансі, залиште кімнату; мені потрібно поговорити наодинці з королевою-вдовою. Моя дружина, її донька, теж залишається.

Обидва чоловіка, такі несхожі, як жаба і гепард, мовчки вийшли з зали.

-- Мамо, Ви не надто боролися за нього. Невже Вас не тішить ця пропозиція? – поцікавився Людовик, коли ми залишилися самі.

-- Я не хочу образити Вас, Ваша Величносте.

-- Перестаньте це повторювати й подумайте трохи про себе, Вам зосталося небагато життя, воно у Вас одне і Ви його потратили намарно. З дитинства я бачив, як Ви страждаєте і мовчите з чоловіком, який не звертав на Вас жодної уваги.

-- Це неправда, -- захищалася вона. – Він зробив мені сім дітей, інколи навіть бив мене стільки ж, як своїх коханок.

-- Це не увага. І Матьє не з таких. Сьогодні я побачив впевненого в собі чоловіка, в якого від самого Вашого вигляду підгинаються коліна. Я хотів, щоб батько так відносився до Вас, але він не дав мені цієї радості.

-- Годі! – перервала його мати. – Не нагадуйте мені про нього, він вже похований в Сен-Дені. Я виконаю будь-який Ваш наказ, Ваша Величносте.

-- Мені не вдається викликати Вас на відвертість. Невже Вам так важко попросити щось прямо? – зітхнув він, говорячи майже до себе. – Елеоноро, допоможіть мені зійти з підвищення. Так неможливо розмовляти з матір‘ю.

Я встала з маленької, похилої табуретки й допомогла йому. Всі троє ми зупинилися перед каміном, втупивши погляди в полум‘я.

--Так краще. В теплі домашнього вогнища. Мамо, Ви завжди носите якийсь камінь, захований у складках Вашої сукні. Що за камінь Ви носите останнім часом?

Аделаїда стурбовано повернулася.

-- Будь-який, щоб покращити здоров‘я.

-- А саме?

-- Прозору яшму, від болю голови.

-- Покажіть.

-- Навіщо, якщо Ви не зможете побачити його, сину?

-- Покажіть.

Аделаїда неохоче пошукала у внутрішній кишені своєї блакитної сукні. В неї був здивований вираз обличчя, бо вона явно нічого не знайшла.

-- Ви цього шукаєте?

Людовик показав їй маленький жовтий камінь.

-- Сліпота це не тільки шкода. В мене загострився нюх. В перші дні після мого повернення, кожного разу коли Ви приходили провести поряд зі мною ніч, мені було страшно. Ви пахнули сіркою, а я Вас не бачив, мені здавалося, що це Люцифер вдавав Ваш голос. Але це були Ви, правда?

-- Так, це була я, -- признала Аделаїда.

-- Отже, це Ваш камінь сірки.

Вона почервоніла, і то не під впливом полум‘я.

-- Ви мали намір покінчити життя самогубством, якщо я не дам Вам дозволу з Монморансі. Вчинити самогубство, Ви, мамо, таку образу Всевишньому… Ви настільки нещасні?

Аделаїда оперлася на перекладину каміна. Закрила очі й похитала головою, немов відмовляючись від чогось. Від гідності, від захисту, в усякому разі, від чогось збудованого протягом років.

-- Це вже не моє місце, сину.

-- Як це ні?

-- Тепер, коли діти виросли, а я стала королевою-вдовою, двір мене дратує, я тут як умеблювання, на яке ніхто не звертає уваги. Все своє життя я присвятила цьому сірому вологому палацу і ще кілька тижнів тому зітхала за тим, щоб повернутися зі своїми камеристками в замок в Шампані, де я зростала, та померти в оточенні садів і ластівок. Але я пізнала турботу Матьє, красу, яка не виходить мені з голови.

-- Правда, що він красень, це очевидно навіть для чоловіків, -- признав Людовик.

-- І не кажіть, спочатку мені здавалося, що аж надто. Але спокою і надії на тихе усамітнення мене позбавило його ставлення. Тепер я знаю, що це буде вигнання сповнене зітхань і безсонних ночей, то навіщо їхати?

-- І Ви волієте роздробити камінь сірки та випити його з вином?

-- Ні, Ваша Величносте. Я б так не вчинила. Не хочу, щоб мене поховали без голови в канаві біля дороги.

-- Перестаньте врешті-решт брехати мені! Як мені це набридло, мамо! – закричав Людовик, втративши терпіння і забувши про манери. – Я не зможу вгодити Вам, якщо Ви не будете щирою. Чи зробить Вас щасливою заміжжя з Матьє?

Аделаїда знов стиснула кулаки, відібрала в сина кусок сірки й кинула його у вогонь, де він вибухнув, змусивши нас відійти, щоб іскри не запалили нам одяг.

-- Гаразд, -- сказала свекруха. – Нехай патякають про стару бабу, якій заманулося бути молодицею.

І я побачила, що вона посміхається, вперше з того часу, як ми з нею познайомилася. Вона здавалася молодшою, здавалася красивішою. Здавалася такою, якою повинна була бути, і якою Товстий король не давав їй стати.

Рішення прийнято, кімнатою пронісся легенький вітерець. Це було полегшення трьох присутніх.

“Ти з молодим красенем, а Аліса зі стариганом. Простіше було б Вермандуа для тебе, а Матьє для моєї сестри”, подумала я.

Я пригадала уроки геометрії, яких навчалася в дитинстві й подумала про сторони любовного багатогранника. Аліса, Рауль, Аделаїда, Матьє… Правильні багатогранники досконалі, творіння рук Божих, але цей не був квадратом і не був правильним.

П‘ятий кут кривавив і болів, ледь переставляв ноги переді мною. Після того, як його знов запросили, Сюжер в розпачі залишив Раду, пробурмотівши якесь банальне виправдання.

В будь-якому випадку, ми всі розійшлися. Людовик залишився з новою королівською парою, щоб обговорити деталі нерівного шлюбу, а я вислизнула, скориставшись, що вся увага була зосереджена на новому члені Капетингів.

Я вийшла на подвір‘я і верхи рушила в напрямку Сен-Дені. Залишила коня біля входу в храм і обережно увійшла в порожнє о цій порі абатство. У дворі, де велися роботи, я виявила маленьку фігуру, що вправно діяла якимось інструментом.

І трапилося найгірше. Найбільш зловісний наслідок сплетених мною інтриг.

Петля.

Може Сюжер підслухав нашу приватну розмову на Раді, може надихнувся ідеєю Аделаїди. Може зрозумів, що вона готова відібрати собі життя за іншого чоловіка, і що його було мало, було недостатньо, після стількох років мовчазного і терплячого товариства. Що вистачило хороших манер і сяючих очей, щоб вона відправилася в добровільне вигнання.

Я хотіла затримати його, але він був далеко попереду, рухався енергійним кроком, немов нова місія придала йому сил. Він тягнув скручену мотузку коридорами й критими галереями. Я бездумно йшла за ним на певній відстані, спустошена, без жодних планів.

Тягнучи за собою петлю, він зайшов у свою келію; я вирішила підійти, хоча й побоювалася, бо не знала, що мене там спіткає.

Сюжер забув повністю зачинити двері. Вузька щілина дозволяла мені заглянути й побачити, що відбувалося всередині.

Маленький ченець виліз на величезне ліжко і розпачливо підскакував з петлею в руці, намагаючись перекинути її через балку на стелі.

Права рука мого ворога, покійного Товстого короля, вирішила повіситися.

Того дня я вивчила цінний і жорстокий урок.

Так я навчилася, що на війні та в коханні не всі методи добрі. Так я вирішила, зігнувшись вдвоє від болю і жаху за дверима келії Сюжера, що не буду такою самою чи гіршою, як мої вороги, й що по дорозі моя душа не стане чорною.

38 Вигнання

ЕЛЕОНОРА

Сан-Дені, 1138

Я постукала кулаком в двері й не почувши жодної відповіді, взяла на себе сміливість зайти.

Я застала його, коли він боровся з вузлом петлі, що вже звисала з балки на стелі.

-- Здається я спіймала Вас на гарячому. Один з послушників зізнався мені, що підозрює ніби від Вас несе запахом вудженини. Зізнайтеся, любий абате, що в цій холодній та віддаленій келії Ви розвішуєте сушитися копчені ковбаски, це так?

Сюжер сів на зношений сінник і приречено зітхнув. Тоді стиснув губи, немов вирішуючи чи продовжувати цей спектакль. На щастя, він не опустив маску.

-- Моя молода королево, яку ганебну таємницю ми обоє тепер знаємо, -- відповів Сюжер, опустивши голову.

-- Ніхто не довідається про Ваші ковбаски. У Великий піст мені доводиться сповідатися двічі в день, бо мені бракує сили волі, щоб відмовитися від глазурованих фруктів. Чому Бог не був епікурейцем?

Принаймні я змусила його посміхнутися.

-- Я прийшла подякувати за те, що ввели мене у Королівську Раду, знаю – це Ви переконали короля і королеву-вдову. Як знак вдячності мого народу, я хочу зробити пожертвування Сен-Дені.

-- Прийму з радістю, доню. Хай Бог Вас благословить. Перед осінніми зливами потрібно накрити дах, щоб уникнути протікання…

-- Ви мене не зрозуміли. Я говорю про всі роботи, повний ремонт, про який Ви мріяли десятиліттями.

-- Скільки податків ми не вимагали від васалів, з королем Людовиком VI це було неможливим. Боюся, що сума, про яку йдеться – колосальна.

Я посміхнулася.

-- Думаєте, я не знаю?

Гадаю, він почав сприймати мене серйозно, бо потягнув за мотузку, яка впала поряд з ліжком, але він навіть не глянув на неї. Я зрозуміла, що він повністю про неї забув.

-- А взамін? – запитав обережно.

-- Я даю Вам термін: літо року господнього 1144.

-- Шість років?

-- Це можливо? Я хочу, щоб Ви були живі, щоб завдяки Вам і Вашим зусиллям ремонт було закінчено. Це праця Вашого життя, я не хочу ризикувати доходами своїх васалів заради якогось непевного замісника, що не кохає Сен-Дені так, як Ви.

-- Шість років? – повторив він, здавалося, я чула скрип шестерень в його голові.

Вони рухалися швидко, роблячи тільки йому зрозумілі обрахунки.

-- Ця нова пропозиція змусить мене залишити Раду і присвятити себе тільки ремонту. А інакше ніяк.

-- Саме тому дата така важлива. Бог дуже цінує терміни. Він сам визначив собі один тиждень, щоб створити світ, й з понеділка по суботу зробив усе, а в неділю відпочив. Я хочу пожертвувати таку суму за те, що Ви зробили для моїх васалів та їхніх дітей в Пуатьє. Я в боргу за Вашу вмілу риторику і політичний хист. І я знаю, що Ви щасливі тут, в Сен-Дені, оточені світлом і барвами. Доведіть до кінця справу Вашого життя, Сюжере.

-- Така спокуса… -- прошепотів він, дивлячись в стелю. І я вірю, що створила чудо, бо в його очах вже не було петлі, ані шиї, а тільки мозаїка і хори.

-- Це не спокуса, хіба не наш обов‘язок скористатись своїм даром? Бог поміщає в нас усіх різноманітні приховані таланти; справа нашого життя віднайти їх, а наш життєвий обов‘язок наполегливо їх використовувати, бо геній, що не використовує свій дар, залишається перспективною здібною дитиною або зневіреним дорослим. І кожного разу, коли я бачу, як Ви заходите в абатство і в сірий палац в Сіте, то читаю у Ваших очах зневіру.

-- Він такий брудний, такий гидкий… Йому бракує домашнього тепла, величі інших дворів.

Хоч раз ми в чомусь цілковито сходилися.

-- Залиште це на мене, приносити красу й мистецтво в королівство – справа королеви. Ви в домі Божому, я в палаці, король в Раді й на полі бою. -- Балаканина чоловіків така нудна, як набридає в кожній розмові підігрувати їм, тільки щоб відволікти від моєї мети. – Любий абате, будете від сьогодні моїм мудрим радником? Я невігласка в політиці й не знаю ниточок, якими керувати французькими баронами так, як Ви; можна мені навідуватися у Вашу келію, щоб давати добрі ради королю і Франції?

-- Ви розумна і вмієте слухати. Кращих якостей годі й шукати, -- погодився він.

-- Я забула згадати подробиці винагороди. Хочу зробити перше з багатьох пожертвувань Сен-Дені, якщо Ви твердо пообіцяєте взятися за реставрацію. Дві тисячі соль.

Він проковтнув слину.

-- Достатньо двісті, -- пролепетав.

-- Я сказала дві тисячі.

-- Моєму Сен-Дені? Тобто я хотів сказати, для абатства?

-- Саме це я й сказала. Перетворіть ці гроші у велич, нехай весь християнський світ приходить і захоплюється, нехай залишаться в минулому темні часи понурих храмів. Бог сяє і його пристановища на Землі також повинні сяяти. Людське око створене, щоб захоплюватися красою, ми завдячуємо це Творцю.

-- Безумовно, ми завдячуємо це йому.

З кишені сукні я витягнула шкіряний мішечок з монетами. Я завжди носила його для таких випадків. Достатньо, щоб купити життя, прихильність, або майбутнє, залежно від обставин.

-- Це тільки завдаток. Половина, на необхідний камінь з каменярні в Пуатьє. Позбудьтеся боргів, я знаю, що у Вас їх багато. Друга половина, для мого любого свекра, Людовика Розумного. Прикрасьте його надгробний камінь, він дідусь моїх майбутніх дітей і заслуговує королівської гробниці. Я знаю з якою поспішністю його поховали, через жахливі обставини його смерті, але з усіх країв прибувають паломники, щоб вклонитися пам‘яті свого короля і я чудово розумію, що вони йдуть геть розчаровані. Я пришлю Вам ремісників з Бордо.

-- Ваші каменярі надто дорогі, -- заперечив він.

-- Не для нового Сен-Дені. Тільки попросіть, любий Сюжере, часи Ваших зречень закінчилися.

Таким чином я говорила:”Будьте на моєму боці, а я Вас розбещу, як багату дитину, якою Ви завжди хотіли бути.” Я перетворювала ворога в союзника і ментора, завалюючи його золотом і рубіновими хрестами. Хіба може бути солодша перемога ніж піднятися завдяки тому, в чому ти не можеш здолати своїх ворогів: досвіду, спритності, політичній хитрості? Додати їхню зброю до свого арсеналу.

Сюжер дивився на мене зворушено і з вдячністю. Встав зі свого солом‘яного ліжка. Матрац був тонким, я уявила собі щоночі спиною на дошках. Він почав ходити по келії й знов наткнувся на петлю. Він зовсім забув про неї. Зігнувся і задумливо взяв її за кінець. Я знала, що він думав про Аделаїду, королеву, що вислизнула від нього з кимось, з ким він не міг тягатися, так само як не міг тягатися з королем Франції. І я захоплювалася ним, бо він зумів відмовитися від свого бажання, можливо одержимості, яку плекав роками.

Я ще не настільки зламала себе, щоб проявити таку силу. Я роками пам‘ятала про свої кривди, мої вороги були зі мною надовго і надовго залишалися в мене в голові: Капетинги, ще невідомий вбивця батька, кастрат, що вбив Адамар і мою дитину… Я завжди була злопам‘ятною.

-- Можете забрати цю петлю? Я перестану коптити ковбаски. Якщо цьому абатству судилося стати прикладом для всього християнського світу, то з гріхами потрібно покінчити, з чревоугодництвом включно. Залиште її на подвір‘ї, разом з іншим спорядженням робітників.

-- Звісно, любий Сюжере, тут не місце для петлі.

Він протягнув її мені. Його маленькі ручки ледь тримали її, та й я не була такою вже сильною, але швиденько забрала зашморг з його очей. Якомога далі від спокуси, повішений в келії радник не зможе дати поради королю чи королеві.

Після року проведеного з франками, протягом якого я прислухалася, навчалася, дозволяючи, щоб мене вважали безневинною екзотичною жителькою півдня, тепер, коли мої вороги були у вигнанні, або поглинені власним щастям, я могла привести Аквітанію в Париж. Починалося справжнє вторгнення.

Частина третя

39 Королева амазонок

ЕЛЕОНОРА

Вітрі, графство Шампань, 1143

Нарешті відчутна перемога. До нас дійшли новини, що в своїх зусиллях не втратити північні бастіони, граф Шампанський залишив без захисту маленьке містечко Вітрі. Воно було в наших руках, без довгої облоги, без втрат, тільки переговори й капітуляція. Полегшення, ми немов сказали Теобальду: ”Хоча моя сестра і Рауль де Вермандуа відлучені від церкви, Бог не на Вашому боці. Бог підтримує нас, хоча з Вашої вини у Франції не лунають дзвони й сім‘ї померлих хоронять їх без змоги провести заупокійну службу.” Нам вже набридло зазнавати поразок від Святої Матері Католицької церкви.

Після подорожі Аліси у Фонтевро п‘ять років тому, бабуся Філіпа купила трьох прелатів. Вона засадила своїх черниць шукати в запилених архівах абатства і знайшла легальну лазівку, яка дозволяла перестрибнути через святого отця: згідно з церковними законами, три єпископи дорівнювали папі. Я подбала про те, щоб зробити їх багатими.

Три єпископи з наших володінь: Нойона, Санлиса і Лану. Всі троє погодилися, що Рауль де Вермандуа і сестра Теобальда Шампанського були родичами, яким Церква забороняє одружуватися і тому їхній шлюб було анульовано. Не дивлячись на п‘ятьох спільних дітей і чотирьох онуків. Теобальд, розлючений принизливим розлученням, яке він вважав образою роду Шампань, звернувся до свого доброго друга Іннокентія II.

Скандал збурив весь християнський світ, літописці близькі до герцога Шампанського, яким заплатили наперед, загострили свої пера. Сумнозвісний Іоанн Солсберійський написав: “Рауль завжди був у полоні похоті, він потрапив під чари спокусливої дівчини й швидко розлучився з графинею Шампанською, своєю дружиною на протязі п‘ятнадцяти років.”

В перші місяці 1142 року ми почули нестравну новину про собор, який відбувся за нашими спинами в Ланьї, за відсутності короля Франції. Ів де Сен-Лоран, папський легат, привіз нам п‘ятикратну новину: Аліса, Вермандуа і три єпископи були відлучені від церкви. Над всім королівством нависла загроза анафеми.

Людовикові було боляче, як нікому іншому. Ченець, що в ньому жив, страждав з кожним днем, в якому його королівство перебувало під інтердиктом, але папа Інокентій II не поступався, непохитний, він не міг пробачити моєму роду колишніх кривд.

Шампань теж.

Ми теж.

Так тривало вже цілий рік, а тепер ми готувалися підкорити їх.

Але це була не єдина причина, чому я вирішила супроводжувати Людовика у Вітрі. Через певний час, коли я з неймовірним полегшенням повірила, що Галеран не повернеться на двір на острові Сіте, моя обережність знов відступила перед старою жагою довідатися, що трапилося з батьком в Компостелі. Я не забула – бо і як? – порад Адамар, але брак новин про кастрата дав мені сили знов спуститися сходами, що вели на кухню палацу.

-- Мені закортіло жаб’ячих лапок. Хто займається закупками на ринку? – запитала я молоду кухарку, що пекла сирники.

-- Емерік.

-- Хлопчик з ластовинням? – пригадала я.

-- Він вже не хлопчик, сеньйоро, -- відповіла та, зашарівшись.

В цю мить зайшов хлопець, набагато вищий, ніж я пам‘ятала, він ніс важкі поліна.

-- Емеріку, королева бажає, щоб ти пішов на ринок і купив жаб‘ячих лапок, -- сказала йому кухарка.

-- Сеньйоро, боюся, що це неможливо, -- відповів хлопець. – Єдина ятка, що торгувала жаб‘ячими лапками закрилася минулої зими.

Я подумки вилаялася. Страх перед Галераном паралізував мене і надто довго не давав мені продовжити пошуки на ринку. Можливо, було вже надто пізно.

Хлопець зауважив моє розчарування і щоб заповнити ніякову мовчанку продовжив пояснювати:

-- Дуже шкода, сеньйоро. Мені теж, не стільки через жаб‘ячі лапки, яких я ніколи не пробував. Але ми товаришували, бо обоє народилися у Вітрі, на землях графа Шампанського. Він сказав мені, що якщо я колись повернуся додому і не матиму роботи, то знайду його на куті площі, поряд з церквою, він там під прапором з жабою.

-- Дійсно шкода, доведеться змінити свою забаганку. Можете купити зацукрованих фруктів? – вигадала я на ходу.

Молодий Емерік негайно пішов виконувати доручення, а я повернулася в свої покої, запитуючи себе, яке виправдання потрібне королеві Франції, щоб з‘явитися в такому місці як Вітрі та попросити дрібних жовтих жаб.

Світало, коли ми вирушили до Вітрі. Це був мій перший військовий похід, моє бойове хрещення. Я наполягла, щоб супроводжувати короля, аргументуючи, що моя присутність заохотить приєднатися п‘ятдесят аквітанських баронів з Пуатьє, Гасконі та Лангедока зі своїми людьми. Достатньо для не надто складної місії, що була перед нами.

Я не сказала йому про свої приховані мотиви. Після завоювання, яке видавалося мені чистою формальністю, я хотіла відшукати торговця, що продавав жаби в Парижі в той час, коли було вбито мого батька і батька Людовика. Зрештою Людовик відмовився від ідеї щось довідатися і задовольнився поясненнями, які всі йому повторювали: дизентерія. Скільки разів я не поверталася до теми, але не знаходила в ньому союзника і вирішила далі продовжувати самотужки.

-- Ви схожі на королеву амазонок, Ваша Величносте, -- промовив Людовик, коли зміг їхати поряд зі мною. -- Чудово Вас тут бачити… Ця кампанія буде короткою, за день-два ми повернемося в Париж.

Мені подобалося бачити його таким оптимістичним і люблячим.

-- Знаєте чого мені бракує з паризької зими?

-- Скажіть мені.

-- Смажених каштанів, що ми їли разом. І наших розмов у сповідальні.

Людовик кивнув зі змовницькою посмішкою.

Закінчивши розвідку, до нас на чолі колони приєднався Вермандуа.

-- Вам не докучає, що Ви в латах на цьому південному вітрі, люба своячко? – поцікавився наш сенешаль.

Залізо важило більше, ніж олександрійський шовк моїх суконь, але я не почувалася в клітці, навпаки, хоч раз захист був справжнім, а не уявним.

-- Вітер божевільних, так ми називаємо його в Аквітанії, -- відповіла я. – Не дивлячись на дурну славу, він мені завжди подобався. Старенькі аквітанки лякають дітей, коли віє південний вітер. Вимагають, щоб вони сховалися в скриню і не ходили в ліс. Подейкують про огрів, що поїдають ніжну плоть, бажано немовлят.

-- Аквітанські огри… -- Людовик посміхнувся, не надто вірячи в мою історію.

-- Це не чорні легенди, Ваша Величносте. На жаль, це не легенди, -- відповів Вермандуа. – Завжди існували історії про голодних людей, що поїдають дітей. Малечу легше вполювати ніж полохливу сарну. І вони набагато повільніші за зайців. Будь-який з супроводжуючих нас солдатів бачив більше розірваних трупів ніж йому б цього хотілося. А повернувшись додому ніхто не розповідає, що багато з нас інколи були змушені їсти людське м‘ясо. Під час довгої облоги, або сховавшись в якійсь віддаленій печері, в очікуванні на порятунок, який ніколи не надійде. І доля солдата, що повертається, теж непевна. Інколи міста, в яке ти повертався, чи сеньйора, що мав тобі заплатити, вже не існує. Їх знищив ворожий барон, або новий король. Багато хто тиняється лісами та шляхами, шокований пережитим, нікому не потрібні хворі на солдатське божевілля, а вже точно в сім‘ях і в тавернах воліють, щоб вони мовчали. Ніхто не хоче вислуховувати їхні історії про плоть і кров. Але ці історії повинні побачити денне світло, тому бабусі перетворюють їх в дитячі легенди: про огрів, про драконів… Вони стають більш сприйнятливими і служать як пересторога.

-- Геродот твердив, що зустрічав канібалів далеко на півночі, де вже не віє Борей, а ті, хто вижив у Шотландії, розповідають, що древні шотландці ласували бочком і ніжками своїх полеглих ворогів, -- додала я задумливо.

-- Я в це вірю, -- відповів сенешаль, хоча думками вже був далеко, вглядався в небокрай. – Ми наближаємося до гори Форше. Я віддам наказ ставати табором і розкладати ваші королівські намети. На вершині гори обладнаємо спостережний пункт.

-- Що ж, йдіть, -- погодився Людовик.

Ми мовчки проскакали добрий шмат дороги, яка вже вела вгору, коли з‘явилася вершина.

-- Ти і твої криваві аквітанські історії, -- обізвався він нарешті з усмішкою, тепер значно ближчий до мене, щоб уникнути чужих вух. – Мати попереджала мене про багату уяву жителів півдня.

Проте, хоча він вдавав, що в жартівливому настрої, його чоло було насупленим і він не переставав спостерігати за військом, що рухалося попереду, в пошуках місця стоянки. На щастя, за винятком кількох шрамів на повіках, в нього не залишилося жодного сліду від поранень, яких він зазнав кілька років тому в Пуатьє.

-- Тобі тривожно? – поцікавилася я.

-- Мені хочеться повернутися в Париж. Я ніколи не був воїном, хоча розумію, щоб керувати королівством, я повинен бути хорошим командиром своїх військ.

-- В мене є щось, що підбадьорить тебе, -- сказала я і простягнула невеличку дерев‘яну скриньку, яку для мене зробив майстер червонодеревник.

-- Що це? – запитав він, здивований і задоволений.

-- Відкрий і побачиш. Нема сенсу описувати подарунки.

Людовик заглянув всередину і вийняв незакінчений часослов, який він подарував мені на шлюбній церемонії. В скриньці було багато шухляд для пера, скребка і пляшечок з матеріалами.

-- Я наказала, щоб скринька була непоказна, аби жадібні очі не поласилися на цінний вміст, -- сказала я. І це було правдою, часослов закінчений з майстерністю Людовика, був безцінним. Його можна поміняти на достатню кількість возів і спорядження, коли він буде закінченим, то стане чи не найціннішою власністю короля Франції. – Знаю, коли ти воюєш, тобі потрібно зосередитись на командуванні, але трохи втіхи перед сном, або на світанку, до того, як всі прокинуться, зігріє тобі душу і ти будеш більше схожий на самого себе.

Людовик глянув на мене з вдячністю. Я знала, що ніщо не принесе йому більшої радості. Ніщо, можливо, за винятком новини про сина, яка все не надходила після стількох років, скільки б ми не ділили ложе.

-- Отже, це правда, ти мене дійсно цінуєш, -- сказав він.

Я не відвела погляд, поблизу були люди, й магія за кілька секунд могла розсіятися.

-- Отже, це правда, я тебе дійсно ціную, -- підтвердила я.

Я зупинилася в наметі поряд з королівським, його був більшим і посередині мав стіл, на якому знаходилися плани міста.

-- Вермандуа, ми спустимося з сотнею піхотинців і тридцятьма вершниками. Щоб вони наразі не бачили облогові машини. Спробуємо переговори, у Вітрі немає ні війська, ні найманців, вони капітулюють ще до того, як смеркне.

-- Ну то спускаємося, -- сказав той, дивлячись на небо. В світлі спекотного вечора хмари набрали помаранчевого кольору. – Цієї ночі я хочу напитися, від цього клятого вітру в мене пересохло в горлянці.

Людовик зосереджено кивнув і я побачила, як вони скачуть з гори вниз, до зачинених воріт у стіні міста.

Повільно минали години, як це завжди буває, коли ти чекаєш.

Сонце вже ховалося, коли посланець на коні викликав мене з намету.

-- Вже здалися? – запитала я.

Збентежений хлопець дивився в землю.

-- Ні, Ваша Величносте. Вони не здаються і більше не хочуть переговорів. Вермандуа попросив мене заспокоїти Вас, все буде швидко і просто, але доведеться вводити військо. Наразі буде достатньо солдатів з драбинами.

-- Гаразд, дайте відповідні накази. Чекаю від Вас наступних новин.

40 Vitry-le-Brûlé

ЕЛЕОНОРА

Вітрі, 1143

Я не сходила зі спостережного пункту. Голоду я не відчувала і відмовилася від запропонованої кухарем їжі. Ніч стала чорною і з вершини гори Форше можна було розгледіти тільки сяйво вогню на солом‘яних дахах, більше нічого.

Нарешті я почула стук копит молодого гінця. Він був вже змучений боєм, початкова завзятість кудись зникла.

-- Добрі новини, солдате? Вже здалися?

-- Так, Ваша Величносте, -- відповів той, задихавшись. – Наш доблесний король Людовик, разом з сенешалем, повертаються з перемогою. Малих сил було достатньо, щоб розбити селян, озброєних вилами й палицями. На прохання короля про милосердя, ми не пролили крові більше, ніж було необхідним.

-- А решта міста?

-- Старі, жінки й діти з самого початку укрилися під священним дахом церкви. В усякому разі, необхідності входити туди у нас не було. Вони перебували там у безпеці, поки люди Теобальда не здалися. Вітрі стало славетною перемогою для Франції.

-- Що ж, йдіть, виконуйте накази. Я чекаю на короля і сенешаля.

Першим з‘явився Людовик, його кольчуга була дещо надщерблена збоку, лезо меча закривавлене, білий кінь весь в грязюці. Вкритий потом, але задоволений. Вермандуа сяяв від радості.

-- Повний кубок мені нерозбавленого вина! Сьогодні гарна ніч, щоб пити аж до світанку. Втрати малі й ми повертаємося з неушкодженими облоговими машинами. В цьому бою ми зекономили купу грошей.

Але його перервав солдат-ветеран.

-- Сенешалю! Загорілася церква і ніхто не знає, як це трапилося. Гляньте! Весь дах палає.

Ми всі скочили на коней і поскакали на вершину гори. Звідти все було чорним і червоним. Нічний небокрай без зірок і полум‘я, що охопило вежу церкви.

-- Скільки людей всередині? – вигукнув Людовик.

-- Три рази по сто, може чотири рази по сто, -- відповів старий піхотинець. – Послухайте! Це лунають крики?

Але це був вереск, я теж почула. Не дивлячись на відстань, південний вітер дув до нас і доносив жах так, немов ми були за кілька метрів від пекла.

-- Я не дам їм згоріти! – заревів Людовик. – Спускайтеся з усіма людьми! Нехай врятують бідолах з церкви!