Армагедон уже відбувся

9

Добре, що Бог не мав ніколи часу на з’ясування стосунків із Іваном, як і не мав він часу, здавалося Іванові, і ні на кого іншого, щоби поговорити з людьми якось інакше, аніж лише німо з ікон.

Ото й Іван ніколи не діймав Бога своїми даремними поклонами і фальшивими словами мертвих молитов. Байдуже дивився на Божу Матір — і та незмінно осудливо дивилася на нього з хатньої стіни.

Зате щоразу молодо трепетав, знімаючи образ із цвяшка, під яким мав свою таємну схованку, про яку ніхто не здогадувався.

Але тільки до мертвого до нього дійшло, як він непоправно помилявся щодо своєї схованки. А й справді… ніщо таємне не може залишитися таким, якщо цього не хоче бодай би одна піщинка у всесвіті.

Хоча… чому помилявся? Іван не мав ніколи серця не тільки на Бога, але й на своїх дітей. То що тут дивного, що хтось із них колись, видно, таки здогадався про татову таємницю, підгледівши схованку за образом Божим, а сьогодні вирішив добутися до неї, щоб не добувся хтось інший?

Та він обдурив дітей і тут. Бо знав, що діти ніколи не мали серця на батька так само, як він не мав душі для них.

Чому так сталося — навіть живий Олексюк не міг би собі пояснити, не те, що оцей, із складеними на грудях руками із загашеною свічкою, що дивиться на своє відображення у нахабному дзеркалі другу добу безперервно. Якби можна те, не сказане, скласти у слова так, як Івановий сусід Їндало, коли доладно — коли не дуже, складає у весільну співанку все, що бачить перед собою, то Іван би був визнав, що життя своє жив так, ніби з інерції. Ну, так, як котиться машина із вимкненим двигуном.

Одружувався — бо так диктувала його чоловіча природа, але тільки не серце.

Дітей робив, бо не знав, як то дітей не робити при такому здоров’ї.

Вставав — бо не міг спати.

Спав — бо не мав сили гарувати.

Чужих жінок м’яв — бо самі йому давалися м’яти.

Але увесь довгий вік вилася перед його очима ота тоненька червона гадючка із заржавілого з роками щупака, згодом навіщось прикиданого непотребом у дровітні, — ніби паралізувала всю його волю і смак до життя.

Коли би звивалася гадюка — пробував би зітнути її косою чи сокирою. А то ж текло перед очима таке тоненьке, як цівочка із уперше займаної дівочої комірки, невинне таке гадюченя, яке хіба лише не скімлило і жала не випускало, бо ще й жала не мало, а просто повзло собі згори в долину — із різко проштрикнутого чийогось серця в стіні до Йванового — серця живого, не даючи і дня перепочинку від нестаріючого спогаду.

А слідом за гадючкою і висмикнутим щупаком на Іванові черевики всі ці роки падав розколений на двоє ґудзик.

Ґудзик був також червоний.

З жіночої блюзки.

І також кривавий.

Тоді, в Софіїній хаті, Іван наступив залитим кров’ю черевиком на одну половинку ґудзика, а далі, щоб не бачили ті, що ішли за ним також зі щупаками, непомітно поклав криваву половинку до кишені. Згодом півкруглий поранений свідок, так і не відмитий від крові, навіщось перекочував у фамільну — міддю різьблену — шкатулку, що дісталася Йванові від його батька.

Івановий батько Микола у мідній скриньці тримав гроші.

Але які то були гроші! Залізні, не паперові. Ті, що не могли ні згоріти, ні втратити свою вартість — чисті золоті й срібні. Цісарські, королівські, царські — австрійські, румунські, російські: дукати, крони, корони, червінці, леї, рублі.

Тато перед смертю навіщось нанизав їх у ґердан на золоту нитку, ніби мав намір ніколи не позбутися тої прикраси, ніби мовчки заповідав не розлучатися з тим багатством.

Та що мовчки — тато так і сказав Іванові: «Хіба вже вмирати будеш із голоду ти чи твої діти, а інакше — не думай спродувати це добро. Воно мені дісталося кривавим мозолем. А там — дітям лишиш. Але скажеш їм лише перед смертю. Бо, як дізнаються скорше від твої смерті, то за день рознесуть дармове багатство».

І коштовний ґердан, який жодного разу не торкнувся жодної жіночої шиї, щоразу, коли Іван потайки, і тільки в неділю після заходу сонця, брав його зашкарублими від роботи пальцями, — ґердан дзвенів від нетерпіння і прихованої в золотих і срібних злитках жаги, так, наче і справді просився на сонце чи на чиїсь завидющі очі.

О! Іван добре знав цей трепет… Так нетерпеливилася не одна чужа молодиця, тілом якої звично повзла груба Олексюкова рука — без ніжності, але із неприборканою хіттю здорового самця, і гаряче, роздражнене лоно якої прагло чоловічого гону, його чоловічої ласки — аж, здавалося, запалювалися в тих звивистих живих клубках зголоднілої плоті зорі.

Однак жага все одно колись спадала. Токмо, після тої одної — особливо доброї до Івана — жінки, котра набагато довше, ніж інші, спантеличувала його життя.

Та жар золото-срібного ґердану збурював уяву більш пристрасну, ніж найпалкіша і найдобріша жінка…

Бувало, довжезними зимовими вечорами Іван замикався у стодолі, зручно мостився в старому, ще австрійському кріслі, обшитому тепер протертим уже оксамитом, і при світлі електричного ліхтарика подовгу, дуже прискіпливо і скрупульозно, розглядав кожну монетку на розкішній прикрасі. Він делікатно розгладжував золотих орлів чи срібне листя на потьмянілих від часу монетах, то фланелевою шматиною любовно протирав їх нашатирним спиртом, розведеним водою й оцтом, — і тоді багата, дво — чи триярусна товща королівського ґердану засвічувалася то срібним, то золотим світлом, засліплюючи Іванові очі своєю розкішшю і невимовною красою, із блиском якої не могла би змагатися жодна інша краса — навіть невинна краса молодого жіночого тіла, яке Іван любив до самої смерті. Може, в останні роки любив уже не так саме бухкання крові у скронях і в пахвах, як любив таку ж розкішну, ніби татовий ґердан, картину оголювання з-під одеж гострих колінець та пухких грудей, що засліплювали очі своєю білою безсоромністю і нахабством. А далі Іванові руки приборкували ту білість так, як уміли.

О, правда, Іван і з ґерданом поводився так, як із жаданими жінками: коли похапцем, коли повільно, коли ґречно, коли не дуже, але завжди тільки з любов’ю і бажанням.

Він подовгу милувався — хіба лише не цілував — зграбні монети, далі навіщось розгладжував їх тремтячими пальцями.

Тоді хрестив.

Загортав у лляну полотнинку із маминої скрині.

Знову хрестив.

Обережно клав на дно скриньки — і, утретє перехрестивши, повільно закривав.

Далі обгортав їх грубою онучею і засовував під саму стіну між столярський свій інструмент у стодолі так прецікаво, що іноді й сам ледве добувався туди.

Та з роками прийшла до Івана гадка, що мідну скриньку варто сховати в потаємне місце, про яке ніхто би не здогадався і куди би мав доступ лише він один, бо тут… Всяке буває. Та що там він один! Ніхто, крім нього, не мав знати про багатство, яке дісталося у спадок від батька. Жодна душа на світі.

І якогось дня випровадив Іван Олексюк жінку з дітьми до міста, дав їм більше, ніж завжди, грошей на оруду, а сам узявся за роботу.