Армагедон уже відбувся

7

…А Іван Олексюк, син Миколи, тугим клубком умерлої два дні тому душі саме в ці хвилини завершував останню повільну мандрівку колом власного земного пекла.

Ні-ні, Олексюкове тіло із погашеною свічкою у наспіх складених на грудях руках мандрувати вже нікуди не могло, навіть, коли би мало намір чи бажання: воно байдуже і незрушно дивилося то в дзеркало одежної шафи, то на безлюдну кімнату, в якій за дві доби так і не пролунало жодного схлипу природного в таких випадках жалю і де не впала ще жодна сльоза ні щирої, ні будь-якої іншої соленої печалі ні з чиїх живих очей.

Може, саме від того неприродного споглядання Іванове тіло поволі бралося попелястим відтінком і бридкою колючою щетиною на обличчі. І нікому було то угледіти, бо всі мали якусь іншу пильну роботу, але вона їм не нагадувала про смерть.

Мабуть, вони розраховували жити двічі.

Отож, коли би в Івановім тілі залишилася сила бодай на одне зітхання, воно а хоч би шепотом, а все ж би було підірвало сонне затишшя цього язикатого села, що так і не спромоглося на скупе людське співчуття чи банальну сусідську сварку у повен голос через варварство, на яке здобувся Іван Олексюк у своїх дітей по смерті.

Поки що співчуття мало дивовижну форму — лише розбухлі жіночі язики від перемивання здогадів про те, що насправді відбувається за глухим парканом, але без жодної нотки задуми чи жалю: баби говорили про Іванову смерть так, як щодня переказували перипетії чергової серії «Обручки» з телевізора — такими ж інтонаціями, таким же тембром і безжурним настроєм. Звично.

Олексюкова смерть не стала подією — лише короткою новиною, яких у селі зранку до ночі й перерахувати не перерахуєш.

Але Іванове тіло не мало жодної живої клітини, щоб стрепенутися не стільки від моторошного посмертного здивування, як від апокаліптичної своєї непотрібності, що відкрилася тепер його мертвим очам з такою глибиною та ясністю, як не відкривалася за весь немалий вік у багатолюдному і багатослівному світі. Ця непотрібність стала найбільш відчутною отут, на межі його приватного пекла, на його останньому кордоні.

Кордон починався глухою хвірткою перед Іванової хати, із застиглою невісткою Марією на зеленому стільчику, а закінчувався в кінці присадиби двома дивними — майже нереальними — людськими шеренгами.

Перша шеренга була чужа: двоє незнайомців із металевими ящичками і пультами перед собою, що мовчки, але дуже скрупульозно і зосереджено робили якусь дивну — лише їм відому — роботу.

А друга шеренга рідна — ріднішої не буває: троє Іванових синів, що промацували землю залізними щупаками-піками із запеклістю одержимих. Чола братів стікали потом — але жоден не втирав його, чи то боячись бодай на мить утратити з поля зору іншого брата, чи не бажаючи віддати іншому першість, якщо така випаде на його долю.

Щось дуже знайоме, хоча й давно затолочене і забуте, зимним холодом черкнуло схололе Олексюкове тіло — та й полетіло до невисохлої кринички у траві край городу, в каламутній воді якої любив колись погамовувати біль хворих своїх ніг Іван Олексюк.

Тим часом сини залізом мацали татову землю з такою ретельністю, з якою в житті не помацав Іван жодну жінку — а мав він їх стільки, що, коли би зібралися тут до одної, — трава би вигоріла за долю секунди від спеки їхнього лона, якби згадати, як любила Івана кожна з них на запашних шовках конюшини та у фіолетовому цвіті передгірних чебреців і материнки.

Ба… що тепер значить пам’ять?!

Спогад?

Згадка?

Та й навіщо?

Хіба не так само ретельно штрикав колись землю молодюський Іван Олексюк на подвір’ї Софії Ткач, шукаючи лаз до бункера, в якому сиділо двоє своїх, сільських, людей, переховуючись від двоногих мисливців на їхні душі у час, коли всі полювали на всіх, коли будь-якої хвилини, обернувши голову назад, кожен міг наткнутися на око зброї, націленої в потилицю чи скроню? Хіба не Іван перевернув тоді Софіїну хату догори ногами, зриваючи образи і перевертаючи мисники так само-самісько, як сьогодні перевертали його хату його ж сини, полюючи за татовою таємницею?!

Живе тіло від такої згадки відповіло би крововиливом чи, може, розривом аорти. Але тіло схололе ні збунтуватися, ні застидатися не спроможне. Не знати тільки, чому з людини так повільно, так неперервно витікає сила життя, і чому з людського тіла остаточно не витікає пам’ять навіть під час амнезії?..

Іван мертвий-то мертвий, але навіть мертвий згадує, як розпука від умирання смертельно поранила в самий момент умирання. Вколола — ніби ніж у серце застромила.

Та двічі умерти навіть із розпуки ніхто не годен. Як не годен тепер Іван і ожити, щоб подивитися у скаламучені очі синам, які — в останні хвилини перебування їхнього тата перед людським зором! — щупаками штрикають татову землю так, ніби штрикають мертві татові очі. Коли міг би — навіть у домовині зайшовся би реготом над самим собою чи своїми виплодками, аби не заридати від того варварства і сорому.

А так… дивиться на себе в незашторене дзеркало замкнутими очима — і дивуватися не дивується, хіба лише безмовно і злостиво тішиться, що пекельний годинник життя не дав збою — а зупинився саме тоді, коли вже навіть Іван подеколи сумнівався, чи самотужки не спинити його природний хід.

Як добре, що Іван не спізнився умерти.

А міг би, ще як міг би! — все життя мав силу богатирську, то було би чим побайдикувати на цьому світі довше.

Що, крім здоров’я, подовжує вік людини? Бог?! Іван у нього не вірив, хоча й нікому не признавався в своєму безбожництві, та ще тут, де майже кожен до полудня прилюдно молиться, а пополудню так само прилюдно й безсовісно заподіює лихо іншому, мало не одночасно складаючи пучки пальців для «отченашу» та втираючи масне чоло для биття поклонів.

Може, саме через гострий життєвий зір і скепсис у серці не виходила Іванові розмова з Богом навіть у недобрі для Йвана часи.

Але це була ще одна його таємниця, про яку таки точно не знав ніхто, бо на Великдень і Різдво Олексюк мовчки стояв у храмі з усіма, а в неділі й церковні свята «із хрестиком» так само, як і все село, нудився без роботи, щоби бодай у цьому не вирізнятися з-поміж інших — сумнівно богобоязких людей.

Так що продовжувати свої дні Іванові не було особливої потреби. Нажитися — нажився: подеколи вухами вилазило його мілке життя.

Що так — то так… чоловік ситий життям ніколи не буде. Проте переповнені, забруднені комори пам’яті дедалі частіше ампутували і смак, і бажання опиратися своєму проминанню. Та й ненаситність до тривання у світі не страхує від страху смерті нічиєю рукою — ні Божою, ні людською.

Бог йому в поміч не йшов ніколи, а люди — тим більше. І з тим Іван змирився давно. Тому ніколи й не забивав собі голову дурним думанням. Жив — як жив. І ніколи інше, як тільки після сну, не ловив за кінчик хвоста дедалі більш виразну, блискавично вертку думку про неминуче: про свою конечність. Якби його запитали, то він і не сказав би, скільки секунд ота миттєва думка — шпигачка свердлила розм’яклий у сні мозок, але що саме вона щодня ставала для Йвана катапультою до життя — це він знав точно.

Щоранку Іван розплющував очі так швидко, ніби насправді відбивався від надокучливого нагадування про неодмінну минущість. Здавалося, ось-ось — і невидимий хвіст незловленої думки гостролезо черкне сонне Іванове обличчя, зачепить найуразливіші кровоносні судини — і з того почнеться його кончина. І може, через те щоранку спішно й нервово зіскакував із постелі, першим ділом підходив до вікна, відгортав фіранку і спраглим зором шарудів усіма закутками народженого світанку.

Проте за склом не бачив ніколи нічого новішого, ніж завжди і багато років поспіль: чужі хвостаті птиці щастя і його смертельні птиці поки що не гніздилися під його дахом і навіть не вили гнізда, благополучно оминаючи Іванові дні.

А що дивний сон навертав тих птиць у Йванову голову… то таке… з кожним буває.

Так що дивився собі виспаний чи не дуже Іван у шибку —

а там багрянець осені змінювався білизною зими, снігові замети конкурували із заметілями весняного цвіту, рої надокучливих бджіл уступали набухле плодами гілля дерев пташиній цокотнечі;

і так продовжувалося з року в рік, поки блискавиця не палила розчахнуту грушу чи гроза не трощила на хаті шифер, поки сусідський пес не загризав курку, а домашній кіт не ловив у пилюці посеред двору одинокого загальмованого горобця.

І тоді Іван мовчки дивувався — хіба лише не сплескував руками — це ж кінець їхнього життя: і груші, і шиферу, і курки, і пташки.

Він не знав, чи вони, як люди, мають душу. Але якось відкрив для себе дивну штуку: між тим, що гине горобець у кішчиних кігтях чи востаннє зітхає на цьому світі людина в обіймах Смерті — немає жодної різниці. І виходило, що Іванові мигтіло в очах не так від життя, як лише від смерті, повсюдну присутність якої він відчував майже фізично і в усьому.

Ледь розплющивши очі, він ясно і ще ясніше усвідомлював: є оцей ранок, який лізе з усіх щілин в Іванову хату, і є Нічого — тобто той час, коли Іван нічого цього ніколи більше не побачить: ні промінчика на ранній росі подорожника, ні себе у стемнілому від часу дзеркалі.

І оте Нічого — то і є кінець світу і його особистий кінець.

Робив щоденну вранішню роботу — голився, снідав, годував худобу, муштрував пса — а невідступно думав про майбутній крах. Усе мало колись завалитися потворно і страхітливо, як завалилася Вавилонська вежа, про яку Іванові по молодості майже смішки розказувала одна особливо добра до нього жінка, тримаючи розпечену долоню на таких же розпечених Іванових грудях.

Та рука незрівнянно довго вносила в його життя сум’яття і жагу — і розривала Іванову затаєну натуру на шмаття. Шляк його довго трафляв від думання про неї. І може, був би Іван якось прив’язався до тої доброї жінки на довше, трощачи усталене і прісне своє життя, як трощить хмільний від розкошів літнього лісу ведмідь солодку малину. Але…

Але на біса ті солодкі губи доброї дуже жінки, граючись, розказали Йванові про вавилонський безлад і хаос?

Щоб воно його переслідувало повсюдно наперекір жару крові?!

Щоб лякало й без того заціпенілу і стерплу від страху душу?

І відступився Іван від безберегої своєї гарячості, одного гіркого дня відвівши розпечену жіночу руку із зголоднілих і згорілих своїх грудей, — бо побоявся бути розтрощеним її губами до часу… бо ніхто ще не дістався неба, будуючи вежу, яка ховає від людей, але й не приводить до Бога.

То правда, що помутилося Йванові в голові коло тої жінки — і на якийсь час відступив йому холод у грудях від іншого щоденного думання — про тих двох, із бункера у стіні, пробитих наскрізь залізним щупаком. І те думання — згадування також було кінцем світу і його щоденним крахом.

Кінець світу приходить із кінцем кожної людини й кожної речі — подеколи Іванові таки давав себе зловити той гостролезий хвіст вічного сум’яття, бо здавалося йому, що, коли би насправді хтось обліковував усі ці кінці світу — то вдарив би себе по чолі від дивного відкриття: остаточного кінця світу не буде, поки бодай одна жива душа чинить опір.

А одна душа залишиться хоч би що, хоч би і без Ноєвого ковчега, а хоч би перевернулися всі гори і збунтувалися всі моря й океани!

Бо не всі такі ліниві до життя, як був собі цей Іван, що склав руки на грудях без свічки, ніби підтверджував тим свою останню капітуляцію, і тільки мертвим зором дивиться тепер на себе у не зашторене безсовісними дітьми дзеркало — ніби сам себе запечатує в пеклі.

Але, як подумати добре, то нащо Йванові по смерті свічка, коли він і за життя смерті не боявся?!

Думати про неї — думав невідступно.

А боятися — не боявся.