Армагедон уже відбувся

12

…Може, тої ночі, як копав і плакав, плакав і копав могилу найостаннішому свідкові — ґудзикові, котрийсь домашній шуліка на двох ногах і підгледів той дивний похорон. Може, подумав, що там — скарб. І тепер полює на нього.

Але дзуськи! То не той Іван, щоби шулікам, а хоч би й домашнім, поживу лишати. Вони, шуліки, тоді не те що не заплакали за сестрою — вони тиждень навіть не запитали, де сестра ділася, хіба лише «загугукав» Орест: «Угу… Всі тепер у Грецію їдуть. Може, ще там і чоловіка знайде. Доки в дівках ходити?»

Від тих слів Іван почав ломитися остаточно. Так, ніби на нього звалився верх Вавилонської вежі, — а далі посипалося і все її каміння.

А відколи Світланка почала слати по триста євро, падали стіни тої вежі все ближче і ближче: бо їхати донька не їхала, телефоном із татом говорила ніжно, але недовго, просила на люди багато не ходити, бо люди пам’ятливі, а час такий — що гірший, ніж люди: всі тепер про усіх згадують та випоминають один одному свої жалі й помсти. А час помсти зникає тільки для мертвого.

Хіба лише незмінно донька казала грошей на себе не шкодувати: «Посилайте, тату, Силь — вестрову Марію в магазин, щоби ви, тату, ні в чому не мали нестачі. Жити треба здоровим».

А десь у шість років після від’їзду Світланка вперше прислала письмо. Одне-єдине писемце, чудне та дивне, писане так, як ткане — рядок у рядок, і майже без переривів і відступів. І навіть узір її почерку був незвично хиткий, ніби п’яний.

Який то був лист і як він ішов до Йвана…

Навіть не надто вчений Іван зрозумів доньчину делікатність. Щадила його у письмі Світлан — ка. Ніхто ніколи в житті не щадив, не жалів і не розраджував, а не зігріта його ласкою донька…

…спочатку подзвонила і попросила через десять днів узяти з собою паспорт, поїхати в район,

зайти на пошту і запитати у віконечку лист на свою фамілію,

потім показати паспорт,

забрати лист,

прочитати,

а дома спалити, щоб ніхто не побачив.

Оте, «щоб ніхто не побачив», Світланка у телефон сказала тихо-тихенько, перед тим попросивши тата прикрити двері, якщо вдома хтось є. Вдома тоді не було нікого, та двері Іван прикрив.

А десяти днів не міг дочекатися. Дратувався, як гіркий п’яниця, якому не дали випити, чи той, що поспішає до чужої жінки, а йому не виходить.

На пошті Іван навіть не озирався, чи раптом не йде за ним хто назирці або чи випадково не знайдеться сільський свідок. Рука йому тремтіла по-злодійськи, коли протягував у віконце паспорт. Тремтіла й тоді, коли жовтий конверт із безліччю марок нарешті м’яко ліг у руку.

Ще не знаючи, що в доньчиному листі, Іван уже знав, що не спалить його, а хоч би звідти посипалися самі лише прокляття.

Але як перший раз прочитав — заплакав.

А далі плакав у районному скверику, не встилаючись сліз, і думав, як то донька добирала для тата такі слова, щоб не різали по живому.

А вони взяли — й зарізали.