Багряний рейд

1. Волинь, район Ковеля, вишкільна база УПА — Житомирщина, район Коростишева

На вишкіл дали тиждень.

Коломієць чудово розумів — це небагато, ребро не встигне зростися. Хоч там лише тріщина, в партизанських умовах проблема дорівнює нежитю. Але витрачати більше днів не було змоги. Бо перехід чекав далекий — три сотні з гаком кілометрів зі спорядженням. Йти мусили пішки, переважно вночі, тримаючись лісів та всюди, де це можливо, уникаючи відкритої місцевості. Тож він робив поправку на необхідне відхилення від запланованого маршруту: там, куди мусила вирушати його боївка, карта вказувала більше вільного простору.

Вони рухалися на Київщину, орієнтовно — Макарів, Бородянка, Клавдієве. Туди, де багато водойм, проходять залізничні колії та є можливість диверсіями пошкоджувати транспортні шляхи, гальмуючи рух військових та продовольчих ешелонів. Місця визначали залежно від результатів, отриманих під час великого й невдалого весняного рейду. Попри розгром і значні втрати, армії вдалося залишити по собі певні опорні точки, контакти підпільних груп та окремих людей, налаштованих якщо не однозначно за повстанський рух, то напевне проти повернення радянського режиму.

Зачепитися за місцевість: так окреслив загальну мету подібних рейдів Дунай.

Це — єдине, що прийняв від нього Максим. Загалом присутність представника Служби безпеки в його відділі дратувала самого Коломійця і створювала не зовсім здорову атмосферу в команді. Більшу частину окремо добирати не довелося, Східняк безпомильно визначив їх серед вояків, котрі підпорядковувалися йому раніше, коли ще був чотовим. Нині рішенням військового керівництва округи Коломійця підвищили до хорунжого, і він сприйняв це як своєрідну компенсацію за спілкування зі слідчими СБ.

Новий ранг вимагав бодай нетривалої перепідготовки. Тож перебування на тренувальній базі все одно себе виправдовувало. І хоча інструктори наголошували: програми навчання складені так, аби давати знання без поспіху, реальність суперечила всім корисним та правильним деклараціям. Єдиний позитив — відмова від надмірного загального вишколу на кшталт маршових вправ на імпровізованому, витоптаному вже сотнями чобіт плацу посеред галявини неправильної форми.

Натомість усіх ганяли вночі, навчаючи орієнтуватися в темному лісі швидко й безпомильно. По півдня приділяли освоєнню підривної справи та вивченню всіх можливих телефонних систем — тренувалися по черзі на радянському, німецькому апаратах, а також італійському, який зовсім недавно поповнив колекцію трофеїв. Крім того, щодня обов’язково вправлялися в стрільбі, киданні гранат та опановували деякі прийоми рукопашного бою. Тут Коломієць за згодою проводив тренування сам: отримані ще під час служби в міліції, а потім на прискорених диверсійних курсах під Москвою лише рік тому, навички тепер знадобилися.

На користь працював і чималий бойовий досвід майже всіх бійців відділу. «Майже» — бо Максим не рівняв Дуная з людьми, котрих сам бачив у бою, разом з якими пережив чимало ситуацій і за кожного з яких був спокійний. Звісно, довелося залучити до боївки трьох підходящих кандидатів, яких побачив уперше. Та дуже скоро зрозумів: ті, хто новенький для нього, далеко не новачки в партизанській війні. Тож довіри до них усе одно мав більше, ніж до есбешника, хоча Дунай, поза сумнівом, мав бойовий досвід.

Коломієць признався собі: хай це неправильно, особливо за нинішніх умов, але до Дуная він ставиться упереджено.

Терпіти поруч із собою мусив. Навіть більше — дав зрозуміти передусім Чубові: попри відомі всім обставини, бійці відділу повинні сприймати його спокійно, не провокувати жодних конфліктів і в разі потреби виконувати Дунаєві накази. Звісно, вони підкоряються Східнякові. Та бойова група не застрахована від втрати командира в бою, навіть у найпершому, який доведеться прийняти під час рейду. Загибель Східняка не повинна розвернути відділ та перешкодити виконувати завдання. Надалі командування прийме Дунай. Більше його особу ніхто не обговорював, принаймні в присутності Коломійця.

Але Дунай чудово розумів як своє становище, так і особливості ситуації загалом. Тож весь час, поки вони були в таборі, першим починав розмови, від яких Максим не міг відкрутитися. Тікати нікуди, доводилося підтримувати.

— Не тримай зла, — сказав Дунай уже під кінець першого дня, коли вояки ладнали вечерю.

Вбік не відкликав. Вибрав нагоду, коли поруч із Коломійцем нікого не було. Підійшов, наслинивши спершу цигарку, спокійно попросив вогню. Запропонував Максимові, той відмовився: мав своє куриво.

— То не покуримо разом? — тут же поцікавився Дунай.

— Чого ж, покуримо.

Дунай почекав, поки хорунжий скрутить свою цигарку, і аж тоді почав.

— Давай домовимося: дружби не буде, — мовив Коломієць. — Але стосунки рівні, не сваритимусь.

— О! — Дунаєві брови стрибнули догори. — І спиною до тебе можна повертатися, друже Східняк?

— До чого ведеш?

Максим розумів, до чого. Хотів почути це від самого Дуная.

— Службу свою я знаю. Коли тебе арештовував, діяв, як наказ того вимагає. Потім тебе перевірили, як належить. І відпустили. За це ти міг стрельнути мені в спину, бо тримав зло. Хіба в совіцькій армії не так роблять?

— Не знаю. Не служив.

— Зате я знаю. — Дунай сплюнув під ноги буру слину, розтер чоботом по траві. — Допитував тих, червоних. Солдатів, офіцерів. Багато з ким говорив душевно. На моєму рахунку, Східняче, одинадцятеро перевербованих. Особисто мною. Четверо потім дали драла.

— Погано переконав. Як кажуть їхні політруки: недопрацював. Тому лютуєш.

— Ти ще не знаєш, як лютують. Пом’яли трошки, з ким не буває.

Коломієць торкнувся кінчиком язика уламка зуба. Ранка не спішила загоюватися, хоча боліла менше, навіть уже жувалося тим боком.

— Усе в тебе до мене?

— Ні, не все. — Дунай затягнувся. — Тобі не пояснив друг Андрусь, бо не мав на те часу й бажання. Він узагалі не переймається подібними поясненнями. Бо вважає: розжовувати зайвий раз нікому нічого не треба. Кожен має розуміти вимоги поточного моменту. А вони такі, друже Східняк… — Ступивши до стовбура граба, прихилився плечем, ставши зручніше. — Мав би чути про інструкції розвідчої й контррозвідчої служби. Ними передбачені розвідувальні відділи при кожній армійській групі. Тому я йду з вами як керівник розвідки.

— Ким керувати збираєшся?

— Тим, кого ти мені підпорядкуєш. Розвідники мають бути навіть у окремій нечисельній бойовій одиниці. Не треба думати, що я навмисне приставлений стежити за тобою чи контролювати кожен твій крок. Та координувати свої плани, рішення та дії зі мною тобі, друже Східняк, доведеться. Інакше не можна.

— Хто це сказав?

Дунай криво посміхнувся.

— Я — розвідник. Коли Службу безпеки лиш створили, я вже мав досвід підпільної агентурної роботи. Чоловіче, мені тридцять чотири, прокинься. З них чотирнадцять у підпіллі, ще за Польщі. Нехай ти з нами більше року, нехай перевірений, тепер, вважай, остаточно. Але ти добрий командир, стрільці твої, булавні й старшини боями перевірені. Що знаєш про організацію роботи у ворожому тилу? Про створення агентурної мережі, підпільних осередків, налагодження системи зв’язкових? Для тебе, друже Східняк, розвідка — послати кількох стрільців на кілька кілометрів уперед, абись глянули, чи не їде німецька, ляська чи москальська колона. Для мене розвідка — зовсім інше. Це вміти треба.

— Вірю. Навчений. Далі що?

— Те саме: координувати на місці дії твоєї боївки. Спрямовувати, куди треба. Забезпечувати харчами, зв’язком. Дізнаватися, де можна роздобути зброю. Куди краще вдарити, завдаючи відчутнішої шкоди. Вербувати нових людей, створювати нові бойові групи. З них виростуть сотні повстанчої армії на східних теренах.

Коломієць відчув, як Дунай захопився, вирішив не зупиняти, а той справді входив у раж:

— Люди підуть за нами. Не відразу — але підуть. Спершу беремо під контроль Київщину.

— А інші місця?

— Теж. Така провідна стратегія. Але Київ — важливий, бо проголошений столицею України радянської. Їхня голова, їхня точка опори, друже Східняк. Партизанка не дасть спокою, тягнутиме ресурс. Тут, на Волині, там, у Галичині й Карпатах, далі — за Карпатами совіцьке військо діставатиме копняків нижче пояса. Захід уже тисне на Гітлера зі свого боку. Потім усі разом візьмуться за Сталіна. Ми ж звідти, через Слобожанщину, підемо на наш Донбас. Де зупинимося — не знаю. Але туди точно дійдемо, бо то є промислове серце. Почнемо торгувати з Європою, водночас почнуться політичні перемовини. Років зо два-три чи нехай за п’ять, не більше, самостійну Україну світ визнає окремою державою. Боротьба дасть результат.

Коломієць струсив з нижньої губи тютюнову крихту.

— Ти справді в це віриш, друже Дунай?

— Без віри не варто нічого починати. Може, ти не віриш? — Плавним рухом відсторонившись від стовбура, Дунай відкинув залишок цигарки, пильно глянув Максимові в очі. — То віриш чи ні?

— Хотілося б, — обережно мовив Коломієць, уже навчений, як треба стежити за словами при Дунаї. — Та не забувай, я ж там народився і виріс. Під комуністами все своє свідоме життя. Малим війну бачив. На моїх очах червоні петлюрівців стріляли, петлюрівці червоних вішали, сільські отамани на майдані комісарів багнетами кололи при людях. Залетять у містечко, похапають, хто не втік, зганяють людей дивитися. Потім самі тікають, бо військо повертається.

— До чого все це кажеш?

— Бо на очах моїх, Дунаю, комуністи все гнули, ламали, палили! — тепер почав заводитися Максим. — Я згоден із тими, хто каже: не все так просто, як хочеться. Так, багато в чому я помилявся і не приховую цього ніколи. Наприклад, вірив: добрий Сталін не знає, яке свавілля влада чинить на місцях. Хоч би в нашому Миргороді. Думав листи йому писати. Знаєш, чому не писав? Бо інші, хто вважав так само, настрочили їх швидше! І швидше були покарані, за наклеп на радянську владу та її керівників. Заслужених товаришів, героїв війни, вірних послідовників справи товариша Леніна, таке. Провід правильно робить, залучаючи в рейди тих, хто прийшов сюди з тої сторони. Ти, друже Дунай, зі своїм досвідом розвідника лоба розіб’єш, не відчувши місцевої специфіки.

— Поясни.

— Сам побачиш.

— Люди інакші?

— Різні люди. Обставини інші. Тобі тут мозок не патрали зовсім. Їм там, — Коломієць кивнув через плече, — з десяток років щонайменше. Аби мене сюди не закинули диверсантом, сам би дійшов, рано чи пізно. Маю голову. Ти питав мене, до речі, що було б.

— Пішов би Сталіна вбивати?

Максим повів плечима.

— Пуста розмова, Дунаю. Дурна. Уже не скаже ніхто, що було б і з ким. Я тебе почув. Кого віддати тобі для розвідки — подумаю. Агітувати мене, бач, не треба. Не з тієї ти референтури. Хоча бачу тепер, як ти червоних агітував.

Коломієць повернувся, аби йти геть.

Дунай двома широкими кроками наздогнав, шарпонув за плече, розвернув.

— Стій.

— Руки забери.

— Стій і слухай мене, коли мудрий такий.

Зараз Дунаєві очі звузились. Максим знав: це означає ледь стриманий гнів.

— Ти бачив, як я тепер чиню з совіцькими офіцерами. Раніше агітував. Тепер нема потреби. Я вбиватиму їх на місці. Не відразу, але маю повне право не брати полонених. Так, ти правий, вони нестійкі, непевні. Час показав — зрадників найбільше серед них. Комуна сидить у головах, то є зараза, стійка бацила, погано лікується. Отже, на східняків покладатися не варто. Але ось що скажу: були часи, коли полонені мені багато про що говорили. Серед іншого — про те, як у боях, під час атаки, червоні зводили рахунки один з одним. Не через переконання, ні. Обоє мали квитки в кишенях, партійні чи комсомольські. Та якось медична сестра гуляла з одним, потім пішла з іншим. Чим не привід всмалити ворога в спину?

— Не вловлю, до чого хилиш. Уже вдруге намагаєшся щось довести.

— У нас подібних звичаїв нема, — відчеканив Дунай. — А в совіцькій армії отак підло вбивати тих, з ким посварився, — традиція, бач. І не лише у війську. Сам же щойно казав: доноси, кляузи… Чим не постріл у спину? Згоден, що совіцькі бздури погано лікуються?

— Про те й товчу весь час. Аби не мріяв дарма про швидкі…

— Тихо будь, — перервав Дунай, підійшовши впритул. — Ти все свідоме життя пробув під Совітами. Вражений тими самими бацилами, які зле лікуються. Ось чому можеш при нагоді стріляти в мене. Вузлик за той випадок зав’язав.

— Гм. Вважав тебе мудрішим.

— Вважай краще обережним. Стежу за тобою, у разі чого першим стрілятиму. І стрільці твої мене зрозуміють. Навіть підтримають, як побалакаю з ними.

Відступивши з виглядом переможця, Дунай засунув великі пальці обох рук за ремінь шкірянки, трохи випнув уперед груди.

— Тобі краще забути образи. Бо війна. Отак, Східняче.

2. Волинь, район Ковеля — Житомирщина, район Коростишева

У рейд виступили, як сіло сонце.

Саме йшло на спад бабине літо, і осінь немов махала їм на прощання останніми теплими днями, бажаючи щасливої дороги. Дерева вже поволі вбиралися в багрянець, грали у променях, немов іскрили вогнем. На диво, за цей час не падали дощі, тож шлях, принаймні якась його частина, обіцяв бути без перешкод.

Коломієць, звиклий засинати й просинатися, коли треба, цієї ночі крутився, складаючи промову. Чомусь дуже кортіло сказати слово хлопцям, дарма що Дунай кидатиме скептичні погляди. Обставини вимагали чогось гарячого, полум’яного, закличного й викличного. Та щойно побачив перед собою куцу шеренгу своїх вояків — передумав. Навіть подумки присоромив себе: з ним ішли ті, кому не треба додаткових мотивацій та палких напучень. Тож Максим обмежився короткою командою, й невеличкий загін скоро залишив базу. А незабаром проминув останній партизанський секрет — і подався вперед визначеним раніше маршрутом.

Дунай напередодні наполягав, аби виходили проти ночі. У цьому відчувалася певна логіка, але Коломієць заперечив, знайшовши якісь аргументи. За інших обставин сам би їх не прийняв. Проте дуже кортіло відразу з перших годин окреслити певну межу, яку Дунаєві не вільно переступати. Читати по його очах Максим уже давно навчився. Ставлення до прийнятого рішення той приховати не міг, навіть якби мовчав. Тим не менше, вголос погодився, демонструючи перед іншими — жодних непотрібних суперечностей між двома чоловіками не виникне. Заразом розвіяв підозри, що група матиме двох старших. Хоч Коломієць готувався до того, що досить скоро Дунай спробує продемонструвати й довести свій вплив.

Згідно з домовленістю, Східняк підпорядкував йому у відділ розвідки двох — старшого стрільця Гонту й старшого вістуна Шереха. Обоє молоді, ще й однолітки, по двадцять п’ять. Обидва навесні пройшли через бій під Гурбами[20], дивом вивели сотню з оточення, буквально вислизнувши з котла, і потім ще до середини травня дзьобали регулярні війська. Навіть догралися до того, що накликали на себе військовий підрозділ НКВС, підсилений двома танками і трьома самохідними гарматами. Фокус, який там показали «червоним погонам», був на диво простий, через те — ефективний: до критичної межі створювали ефект присутності в певному місці, навіть підкинули командуванню достовірну й багато разів перевірену інформацію. А потім забралися геть, давши червоним можливість воювати з порожнім лісом. Щоправда, тоді їхній хорунжий захопився, самовпевнено й зухвало вирішив ударити ззаду. Сили виявилися нерівними, війська оперативно розвернулися, почали переслідування, довелося відходити з великими втратами.

Також у загоні, крім Чуба, з яким Коломієць практично породичався й без якого себе віднедавна не уявляв, було ще двоє стрільців: Хорт — колишній прапорщик цісарської армії, і Тур, дослужився до старшини в Червоній армії. Обох свого часу мобілізували. Тільки Хорта — в польську, коли почалася війна, і потім відпустили додому з німецького табору, бо назвався українцем. А Тура — тоді ж, але він увійшов на Волинь разом із радянським військом як визволитель від польської тиранії. У сорок першому, скориставшись загальною панікою в армії, той, хто згодом назвався Туром, скинув зірочку з пілотки, прихопив гвинтівку-трилінійку й накивав п’ятами. Досі вважаючи: його ще тоді записали або в покійники, або у зниклі безвісти.

Замикали невеличку колону, рухаючись у ар’єргарді, Корж, Мартин і Товкач. До війни той, хто називався Коржем, працював санітаром у ковельській міській лікарні. Коли опинився в повстанській армії, це дало йому повне право називатися лікарем. Освіту компенсували досвід і практика — за півтора року лісового життя Корж навчився робити не надто складні хірургічні операції. Мартин колись викладав у школі німецьку. А Товкач, на переконання Коломійця, був у боївці найціннішим надбанням: корінного киянина, університетського доцента в сороковому відрядили викладати в тутешніх школах російську мову.

Там, де боївка мала закріпитися, природна російська викликала найменше підозр. Хоча більшість дорослого українського населення по обидва боки Збруча говорило російською з відчутним акцентом і надмірної уваги люди не привертали. Проте Коломієць вирішив підстрахуватися — має бути той, кого ворог без застережень сприйме за свого.

Кожен мав речовий мішок, там — одна зміна білизни, сухарі, по кілька бляшанок трофейних радянських консервів із продовольчого конвою, ще замотані в ганчірки гранати, запали лежали окремо. Чуб, як найвищий та найсильніший, ніс на собі кулемет Дегтярьова, решта, включно з Максимом, озброїлися автоматами ППШ, боєкомплект кожен так само спакував до наплічника. Коломієць і Дунай мали при собі планшети з картами й радянські ТТ в кобурах на поясі.

Вбралися в підігнану, підшиту й перешиту радянську форму. На праних гімнастерках — солдатські й сержантські розпізнавальні знаки, лиш Максим вирішив одягнути погони старшого лейтенанта. Доведеться ходити містами й селами, і військові в очі не кидатимуться. Шинелей забракло, але солдати цілком могли ходили у ватниках. Поверх кожен вдягнув плащ-намет, під гімнастерками — теплі домашні светри. Одяг збирали гуртом, бо кожен встиг обноситися. У дальню путь не пасувало вирушати обідраним. Ще встигнуть обноситися — так сумно жартував Товкач.

До світанку планували пройти зо три десятки кілометрів на схід. Але здолали трохи більше двадцяти. Дарма, що ніч, все одно доводилося триматися далі від відкритих місцин, шосе і звичайних широких доріг, тож петляли, робили чималі гаки й під кінець дня вирішили стати привалом на зручній галявинці.

Вогонь розклали невеличкий, загасили швидко, лиш розігрівши кожен собі тушонку. За перекусом на короткій нараді Дунай запропонував далі йти вночі, попри побоювання Коржа, що навіть карта не завадить збитися в якийсь момент з дороги, можна заблукати. Нехай, відповів на те Мартин, все одно вийдуть, куди треба. Адже маршрут відомий і курс уже прокладений. Уночі безпечніше, хай повільніше. Корж уже готовий був із цим погодитися, та несподівано його підтримав Тур.

— Я його розумію. Вночі простіше нарватися на секрет. Коли видно, легше обійти засідку.

— Де засідка? — стрепенувся Мартин.

— Гаразд, не засідка, — легко погодився Тур. — Почнемо вночі кружляти. Вийдемо не туди, де безпечно. Нарвемося на військових. Бог знає, де вони можуть стояти. Чи навіть їхати.

— Ага, — погодився Чуб. — Тут москалів, наче бджіл у вулику. Наступають, бач.

— Рух інтенсивний, — погодився Коломієць. — Удень розвідка розгледить небезпеку скорше.

— У нас не прогулянка, а бойова операція, — відрізав Дунай. — Розвідка однаково добре виконує функції. Хоч удень, хоч уночі.

— Питань нема, — кивнув Максим. — Зараз мова не про нашу розвідку, а про нашу безпеку.

— Не гуляємо! — повторив Дунай, піднісши голос. — Про власну безпеку ніхто з нас не думає. Усі готові зустріти ворога гідно.

— Згоден, кожен з нас — перевірений вояк і надійний побратим, — парирував Коломієць. — У відкритому бою ніхто не побіжить. Здаватися ворогу жоден не збирається. Тільки ж ми та інші подібні групи йдемо на схід не для того, аби задурно накласти голови по дорозі. Обережності, друже Дунай, жодний статут не заперечує. Людей треба берегти. І як командир відділу, відповідальний за всю операцію, пропоную вночі рухатися так скоро, як тому сприятимуть обставини, а вдень відпочивати.

— Ти як на совіцьких партзборах, — буркнув Дунай. — Ще на голосування постав.

— А ти хіба бував на тих партзборах? — поцікавився Максим. — У нас бойовий підрозділ, друже Дунай. Тут незгодні рук не підносять. Старший вирішує, інші виконують. А суперечки — то нормально. Прямий шлях до істини. Приказку знаєш?

Дунай вирішив відмовчатися. Замість того підвівся, затоптав вогнище, щільніше загорнувся в плащ-намет.

— Варту треба виставити. Зміна — кожні дві години.

На світанку третього дня переходу Шерех зупинив маленький загін, попередивши: попереду вода, солдати.

Гонта лишився в засідці й стежить. За зброю вояки схопилися без команди, і Коломієць не втримався — кинув короткий переможний погляд на Дуная. Той прочитав мовчазне послання: мовляв, уночі було більше шансів нарватися, хай вони сто разів будуть готовими до бою. Натомість перехопив автомат, сказав Шереху коротко:

— Веди.

Максим дав обом можливість розчинитися в лісі, а щойно зникли з очей — теж дав сигнал слідувати за ним й рухатися дуже обережно. Хоч повстанці розуміли це й без додаткового попередження. Спершу йшли між дерев, далі відкрилася присипана багряним листом стежина, вона вивела до узлісся. Там уже влаштувалися розвідники разом із Дунаєм, з обраної ними позиції якнайкраще було видно піщаний клапоть річкового берега.

Відкриту «полуторку» неподалік.

Солдатів, числом не менше взводу, сили майже рівні. Шофер саме приніс від річки повне відро й продовжив мити забрьохану багнюкою машину. Інші безтурботно розмістилися довкола. Хтось розлігся на осінній траві, розстеливши шинель, хтось бродив уздовж берега без жодної мети, видивляючись удалині невідомо що. Один, зайшовши у воду в чоботах по кісточки, нахилився, вперся руками в коліна й уважно придивлявся до водної гладіні, наче збирався розгледіти і, як пощастить, вполювати якусь рибину. Окремо від гурту стояв офіцер — молодий лейтенант у розстебнутій шинелі й не за статутом збитому на потилицю кашкеті. Він недбало курив і байдуже спостерігав за невинною, хоч давно не баченою Коломійцем і зовсім несподіваною тут, на привалі, забавою — четверо бійців, з вигляду наймолодших, захоплено грали в «слона».

Двоє солдатів саме в черговий раз ставали в позицію один поперед одного, нагнулися і задній мостив голову під рукою переднього. Друга пара готувалася стрибати.

Шинелі всіх чотирьох валялися поруч не купою, а ніби окреслювали якусь територію, позначали межу.

Гонта криво посміхнувся. Чуб покрутив пальцем біля скроні.

Тим часом пара інших гравців приготувалися. Один, довгий і худий, азартно поправив пілотку. Навіть зі свого місця Коломієць побачив, як він облизав язиком губи, готуючись до стрибка. А потім коротко розбігшись, відштовхнувся ногами й скочив на спини тих, чия черга була зображувати «слона». Тут же розпрямившись, немов осідлавши коня, воїн засвистів, зірвав пілотку й почав вимахувати нею над головою, навіть примудрився пришпорити імпровізовану тварину. «Слон» поточився, але тримався на двох парах ніг міцно.

Повстанці перезирнулися. Товкач знизав плечима.

Дочекавшись своєї черги, на зігнуті спини позаду худого заскочив із короткого розбігу його товариш. Він навряд чи був важчий за першого гравця, але йому дуже кортіло звалити «слона» з ніг. Примостившись на спині крайнього, солдат підняв зад, з силою опустив, і до засідки донеслося голосне кректання. Та пара не збиралася здаватися, «слон» не похилився, зберіг рівновагу. Навіть більше, за командою: «І-і-і-раз!» зробив перший крок. Далі: «І-і-і-два!» — ступив уперед знову.

Коломієць сам мимоволі захопився дивним, дуже мирним видовищем, згадавши самого себе в дворі полтавського ремісничого училища. Аж тепер дійшло, для чого вони так розклали шинелі: ними справді позначалася межа, перетнути яку і не впасти означало виграти цей раунд.

Поволі, перевальцем, «слон» із вершниками сунув уперед. Максим, не знати чому, захотів раптом, аби виграла саме ця пара. Хоч не відчував симпатій до жодного з присутніх, розуміючи: за першої ж нагоди ці самі солдати візьмуться за зброю і з не меншим завзяттям почнуть розстрілювати мирних жителів, виконуючи наказ і залякуючи населення.

Збоку штовхнули під лікоть.

Дунай.

Коломієць прочитав у його погляді все, що той збирався сказати. Та не поспішав відповідати, замість того застережливо підніс руку: чекай.

Дунай виставив уперед підборіддя, правиця погладила приклад автомата.

Максим усупереч своєму бажанню й навіть десь — здоровому глузду, розуміючи, чого від нього чекає не лише він, а й решта вояків, усе одно заперечливо похитав головою.

А «слон» попри старання затятих вершників повільно, але впевнено наближався до крайньої шинелі. Зі свого місця Коломієць прикинув на око відстань до перемоги. Кроків десять, не більше. Він закусив нижню губу, прошепотів тихесенько, аби ніхто не почув:

— Давай. Давай. Ще трохи…

Зненацька крапку поставив лейтенант.

Докуривши, щиглем відкинув залишки цигарки, завів руки за спину, спритно струсивши з себе шинель, заволав:

— А-а-а-а-а, за Родіну! За Сталіна! — і рвонув уперед.

Кількома широкими стрибками наздогнавши гравців, лейтенант налетів, наскочив, обхопив вершників руками. Сіпнувся, прагнучи завалити хистку людську піраміду й досягнувши мети: «слон» не витримав третього й під вагою завалився на правий бік. За мить на траві ворушилася купа мала, ноги й руки мелькали в повітрі, заплутавшись між собою, компанія беззлобно матюкалася й реготала, інші дивилися на бешкетників: хто — байдуже, хто — з цікавістю, та жоден не долучався до рухливої забави.

Тепер Максим уже сприймав видовище інакше: взвод військових поводився так, ніби довкола — справді мир, здобутий завдяки їхнім старанням.

Переможці, мать вашу.

— Зараз, хлопці, — скомандував він, простягнувши руку до Чуба, який стояв поруч.

Усе зрозумівши, той витягнув із кишені штанів і вклав в командирову долоню гранату з уже вкрученим запалом.

І все одно Дунай випередив — стрельнув першим, даючи довгу чергу по скупченню солдатів, котрі втратили обережність.

Наступної миті вже летіла граната. Максим кидав не прицільно, звідси до берега докинути неможливо. Вибух зробив свою справу — вніс додаткову метушню, заскочені бійці сипонули врозтіч, не всі вчасно вклонилися кулям, і на відкритій місцевості автоматні кулі збили кількох на льоту.

Повстанці розтягнулися ланцюгом, трохи висунулися вперед, аби стріляти влучніше. Навіть ті солдати, котрі встигли схопити зброю й відкрили вогонь у відповідь, все одно не мали переваг: лишалися на відкритій місцевості. Лейтенант, дивом уцілівши під обстрілом, стрімко перетнув сектор обстрілу й тепер заліг за капотом вантажівки. Поруч лежав, розкинувши руки, шофер — його зрізало другою чергою. Від гравців у «слона» лишилася половина: двоє вбитих, двоє живих, один із них — худорлявий, на диво спритний боєць, пересувався на чотирьох, немов коник-стрибунець. Діставшись під прикриття «полуторки», вже за кілька секунд виринув з протилежного боку, зайнявши оборону за кузовом.

Проте сили вже були нерівними. Перевага на користь повстанців, й вони скористалися цим.

У наступ пішли стрімко, ставши півколом, рухаючись короткими ривками й прикриваючи фланги: поки сунув правий — ворога стримував лівий, і навпаки. Справу завершили ще дві гранати, їх завбачливо кидали, аби не пошкодити автомобіль. Коли нарешті оточили, цілих не було, хіба кілька поранених. Їх добили ті, хто наспів першими, Сова з Хортом. З усього взводу лишилися лейтенант і худорлявий солдат. Зрозумівши невідворотність смерті, виступив з-за прикриття, кинув автомат, упав на коліна, витягнув руки угору над собою, відкрив рота, хотів щось крикнути — вигук застряг, Тур вистрілив упритул, розносячи кулею голову.

Лейтенант відчайдушно кинувся у воду, забіг по пояс, шубовснув і поплив, махаючи руками, мов млин — лопатями, й здіймаючи навколо себе фонтани бризок. Офіцера Дунай залишив собі: зайшов у воду, навіть у бойовому запалі вважаючи, аби не набрати за халяви, узяв автомат напереваги, повів дулом зліва направо, вдавивши гашетку. Віяло свинцю пройшлося точно по плавцеві, задля певності Дунай повторив маневр, тепер уже плавно рухаючи стволом ліворуч. Вода довкола лейтенанта почервоніла, він на коротку мить зник з очей, але тут же виринув, завмер на поверхні.

— Отак. — Дунай опустив автомат, повернувся до гурту, та дивився головно на Коломійця. — Треба варту виставляти. Наочний урок.

Максим знизав плечима. До чого це було сказано, не розумів і не збирався сушити голову, трактуючи будь-які Дунаєві закиди. Від’єднавши порожній диск, викинув бляшане кружальце в воду, чимдалі, глянув на утворені кола, озирнувся на вояків.

— Є колеса. Кидати тут — не мудро.

Дунай вийшов з води, примружився, ніби бачив вантажівку вперше.

— Отак, відкрито? Серед білого дня?

— Не по шосе, — пояснив Максим. — І не до самого місця. Визначимо по карті, де можна проскочити. Виграємо час, а як зрозуміємо, що далі не можна — кинемо.

— Нехай так, — на диво швидко погодився Дунай. — Вартує перебратися в їхнє. На кого підійде — міряйте.

— Але не тут, — заперечив Коломієць. — Не будемо дурними, як ось вони. Хтозна, куди вони їхали й звідки. На відкритій місцевості спалимося. — Розвернувся до інших, глянув на найближчого, Чуба. — Кидайте трупи в кузов, хлопці. Скоро. Заїдемо в ліс, далі, і вже там розберемося. У них харчі можуть бути. Боєкомплект придасться. Давайте.

Двічі не повторював — повстанці, розбившись на пари, швидко похапали вбитих за руки-ноги, залишивши тіло офіцера плавати. Потім у кабіну на трупи покидали трофейну зброю. Прибрали берег дуже швидко, Максим сів за кермо, поруч примостився Дунай, поклавши на коліна автомат. Машина рушила й взяла курс у бік лісу. Проте в останній момент Коломієць скрутив кермо праворуч, вируливши на битий шлях вздовж ріки.

— Куди? — запитав Дунай.

Максим кивнув перед собою.

— Прорвемося. Так їхати краще, полем перекинемося. Вирв лишилося багато. Ну їх, такі перегони.

Дунай замовк і не зронив пари з вуст, доки «полуторка» не зробила гак рівнішою дорогою й не пірнула нарешті під захист дерев. Коломієць попетляв, зменшивши швидкість, врешті нагледів зручну галявину, натиснув на гальма.

— Приїхали.

Тепер вбитих знову вивантажили. Товкач із Туром підібрали собі чоботи взамін тих, що мали: хоч готувалися до переходу й шукали ціліше взуття, все одно не всім удалося знайти краще, ніж хотілося. Потім приміряли одяг. На Чуба, як часто буває, не знайшлося нічого, й він традиційно нарікав на москальську дрібноту — миршавих воювати відправляють. Коломієць же дедалі менше вірив у те, що форма червоних бійців та командирів справді маскує його групу. Хотів уголос сказати: «Халтура», та передумав, уже прогнозуючи ядучі коментарі Дуная. Замість того вдягнув цілішу, ніж у нього, шинель із лейтенантськими погонами, надів офіцерського кашкета, мовив:

— Хіба так. І то…

— Що? — спитав Дунай, дивлячись поглядом оцінювача.

— Та нічого. Мусить серед такого гурту бути хоч один старший, командир. Як нарвемося на когось, виграємо час. Побачать погони на шинелі, подумають. Без офіцера оця вся переберія не годиться.

— Думаєш отак проскочити й далі?

— Думав, — кивнув Коломієць. — Тепер бачу — марно. Їдемо вперед, скільки протягнемо. Когось перестрінемо — приймаємо бій одразу. Бо розшифрують, щойно вступимо в контакт.

— Нехай, — кивнув Дунай. — Тоді не варто перевдягатися всім. Лишаємо тут усе зайве.

— Згода.

До них ступив Тур.

— Ховати будемо? Оцих, — він показав на звалені під деревом трупи.

— Вони б нас не поховали, — зауважив Дунай. — Ще валандатися. Затримуватися тут не слід. Хтозна, їх можуть уже шукати. Земля біля води волога. Колеса сліди лишили.

— Отож. — Коломієць поміняв головні убори, офіцерський кашкет крутнув на вказівному пальці. — По конях, тут невигідно.

На дні кузова знайшовся брезент. Ті, хто не наміряв маскувальну форму, вляглися під нього. Інші — таких було четверо — повсідалися біля бортів, приготували зброю. Коломієць і Дунай, одягнені у своє, повернулися в кабіну. Максим останньої миті вирішив обійтися без зайвого маскараду: не він дає переваги. Вояки хай сидять, їх видно, в кабіну не зазирають на ходу, тож у разі чого можна проскочити повз автоколону, якщо зустрінеться дорогою.

Рушили.

До смеркання вдалося триматися, як і планували, об’їзних доріг. Лише двічі зустріли транспорт, обидва рази — такі самі вантажівки з людьми в кузовах. Раз водій погудів із вдячності, коли Максим пропустив його, інший проїхав мимо в куряві. З обіду збиралося на дощ, і під вечір перші краплі забарабанили по даху. Аж тоді Коломієць повернув до лісу, цього разу загнавши машину так далеко, як вийшло. Пальне за цей час опинилося майже на нулі, запасної каністри в кузові не виявилося, це стало вирішальним — «полуторку» кидали.

Дощ падав більше чотирьох годин. Увесь цей час повстанці купчилися під брезентом, міцно закріпивши його на бортах. Так само, лежачи, їли. Лиш вартові змокли за дві зміни, та сушитися не було як: розпалити багаття під дощем не виходило, так само марними виявилися спроби зробити це після дощу. Зате, підбив підсумки Коломієць, звірившись із картою, за день вдалося зробити марш-кидок і дістатися до річки Гуйви, це вже Житомирщина.

Ось так подолали трохи більше половини шляху.

З цими думками Максим скомандував відбій.

Це сталося під ранок наступного дня, коли марш-кидок наблизив до Коростишева.

Уночі дощ пішов знову, несильний, затяжний. Крапав до ранку, сіяв, коли рушили, кинувши «полуторку» на місці стоянки, й розпогодилося аж після восьмої. Осіння ніч перетекла в не менш похмурий ранок. Хоч-не-хоч, а перехід вологим лісом дався взнаки: всі вимокли до нитки. Справа звична, партизанське життя привчає й не до такого. Проте зараз вони були в глибокому ворожому тилу, не мали в окрузі жодної бази та, відповідно, жодної можливості перепочити й просушити бодай онучі. Ковзало під ногами, хлюпало в чоботях, і відділ нагадував Максимові зграю мокрих бродячих собак — зовсім не хижих, готових пустити в діло зуби вовків.

Зупинивши загін на короткий перекур, Коломієць відкликав Дуная вбік, витягнув карту й розгорнув на потрібному місці. У нього вона виявилася не такою дрібною, Дунай мав трохи кращу, повнішу. На ній обидва й знайшли невеличкий хутір, котрий чомусь не позначили на Максимовій.

— Іншого виходу не бачу, — мовив той. — Треба йти сюди, інакше довго так не протягнемо.

— Що далі?

— Перебудемо до ночі. Хто б там не жив, це дах над головою. Бог його знає, раптом господар — своя людина.

— Або агент, — у тон йому відповів Дунай.

— Та ну, — відмахнувся Коломієць. — Швидше старий дід, який пережив німців. Чи бабка-кульбабка. Я навіть припускаю, друже Дунаю: хутір — позначка на карті, не більше. Людей там взагалі може не бути.

Дунай знизав плечима й замислено торкнувся пучкою вуса, легенько смикнув себе за правий кінчик, потер перенісся. Мовчав далі, і Коломієць продовжив, куючи гаряче:

— Далі зробимо марш-кидок уночі. Вийдемо до траси, ось тут — залізниця. Нам того й треба, триматися колії.

Дунай відповідати не квапився. А Максим уже подумки лаяв себе. Міг же просто наказати, ніхто б не заперечив. Окрім Дуная, звісно. Коломієць розумів: починати з ним чергову за весь цей час суперечку недобре. Поки хлопці сприймають сварки спокійно, але чим далі, тим більше вони нагадують наполегливі спроби з’ясувати, хто у відділі насправді головний. Дунай не визнавав хорунжого Східняка старшим і не надто приховував цього. Натомість всі інші скоса поглядали на представника Служби безпеки, котра зі зрозумілих причин втратила популярність серед особового складу повстанської армії. Але субординацію порушувати ніхто не збирався, дотримуючись у поході залізної дисципліни. Проте Коломієць уже кілька разів припиняв Дунаєві спроби віддавати свої накази — ті, які суперечили його розпорядженням. Варто лиш довести до цього, поставити людей перед вибором, кому коритися, — і все, головне завдання опинялося під загрозою.

Максим чудово розумів: люди стануть на його бік.

Та всіма силами хотів зупинити процес, не доводити до такого. Інакше воякам доведеться робити вибір, що означає конфронтацію між своїми, всередині групи. Коломієць мав у собі сили загасити конфлікт. Лиш потому жоден із гурту кілька разів подумає, перш ніж довіритися Дунаєві.

Це — одна з причин, чому Коломієць вирішив йому підіграти.

— Ти не так давно пропонував нічні переходи.

— Ти заперечував, друже Східняк.

— Тепер у цьому є потреба. Сам бачиш, міняється все.

Дунай ще раз уважно роздивився карту.

— Ходімо, — мовив нарешті. — Але моя порада, Східняче: все ж таки не триматися залізниці тепер.

— Чому?

— Підступи охороняють. Уздовж усієї колії пости підсилені. Наскочимо раніше, ніж треба.

— Тепер ти став обережніший.

— Я завжди таким був, друже Східняк. У нас на колію ще буде час.

Сказавши так, Дунай заховав згорнуту карту в планшет.

Далі рушили звичним порядком. Спереду — Гонта з Шерехом, на відстані за ними — основна група, у хвості — Мартин із Товкачем.

До хутора вийшли за дві години. І там, біля напіврозваленого паркану, побачили двох осідланих коней.

Скупчившись, повстанці якийсь час мовчки стежили за тваринами. Коні ж спокійно ходили вологою травою, почували себе вільно, їх не прив’язали. У дворі не було ознак життя, та й всередині хати, здається, теж порожньо. Аби не коні, Шерех і Гонта давно б розвідали, що до чого. Зараз Коломієць ламав голову, що б це могло означати, а решта позирала на командира, чекаючи, що він вирішить робити і як діяти.

— Хазяї загуляли, — просичав він нарешті.

— Давно б показалися, — тут же заперечив Дунай. — Тут нема, де ховатися.

— Хотіли б сховатися, коней би теж приховали, — вставив Гонта.

— Так отож, — підхопив Мартин.

Коломієць помітив, як він при тому ковзнув поглядом по Коржу — вже встиг зрозуміти, що ці двоє підтримували один одного в усьому, утворивши невеличкий злагоджений тандем. Без схвалення одного інший не квапився з жодними остаточними рішеннями. Мов у воду дивився: Корж прокашлявся, розвинув думку:

— Не припнули коней. Самі могли сюди зайти.

— Звідки? — поцікавився Чуб.

— Хтозна. Угледіли людський дім. Прийшли.

— Коні далеко не блукають. Тим більше — осідлані.

— То, значить, їхні вершники десь недалеко лежать, — розмірковував Мартин уголос. — Бач, не одні ми тут по лісах. Є добрі люди.

— Собі ми їх все одно не заберемо. Шуму багато, — вставив Тур.

— Далися вам ці коні! — буркнув Шерех, у голосі чулося легеньке роздратування. — Забули їх прив’язати, може ж бути таке. Москалі десь тут тиняються. Чи в хаті сплять, п’яні. Тому й гуляють їхні коники, між іншим.

— Перевіримо зараз.

Перш, ніж Максим зрозумів задум Дуная, той видобув пістолет, витягнув перед собою руку.

Гримнув постріл.

Одразу — другий.

Коні не злякалися: видно, навчені й звиклі. Один пирхнув і відійшов трохи далі, ближче до залишків воріт. Другий лише перебирав копитами, зоставшись на місці. Усе, що відбувалося довкола, двох чотириногих не обходило.

— Для чого?! — просичав Коломієць.

— Жди тепер, хто вийде.

— А як ніхто?

— Сам же відповів, друже Східняк. Ніхто не виткне носа — то й нема нікого тут.

Логіка залізна, крити нема чим. Лишалося справді набратися терпцю й побачити, що далі.

А далі не трапилося нічого. Тишу на хуторі та довкола ніхто й ніщо не порушувало. Навіть цвірінькнули пташки, ніби підтверджуючи: усе спокійно, дарма люди стережуться чогось лихого, пара коней нікому нічим не загрожує.

— Йдемо. — Дунай заховав пістолет у кобуру. — Друже Шерех.

— Так, друже Дунай.

Тримаючи автомат напереваги, Шерех вийшов з укриття. Озирнувся на інших, кивнув, ніби підбадьорив чи закликав робити, як він.

Смугу лісу відділяло від хутора не більше тридцяти метрів. Подолавши половину відстані, він поволі опустив дуло. Рушив до коней впевненіше. Підійшовши впритул, поплескав найближчого по холці. Син рільника й сам до війни — рільник із початковою освітою, Шерех виріс серед коней, батько мав трьох, їхнє господарство в селі вважалося заможним. Часом говорив до них, мов до людей, вважаючи: тварини його розуміють.

— Справний, — сказав упівголосу, знову провівши долонею згори донизу по шовковистій, вичищеній шкребком від бруду шкірі. — Як же тебе звати? Звідки ж ти такий…

Договорити не встиг.

Зустрівся поглядом з автоматним дулом.

Побачив спершу його, потім молоде лице ровесника в солдатській формі. Той обережно виступив з-за рогу хати й тепер, наставивши на Шереха зброю, обходив його зліва. За ним уже сунули інші, від бійців уже стало зелено серед жовтневого лісового багрянцю, і Шерех облишив спробу їх рахувати — позадкував, збільшуючи собі сектор обстрілу.

— Назад! — загорлав він, перехоплюючи автомат обома руками й швидко відступаючи, намагаючись на дати замкнути кільце довкола себе.

На видноті вже стояв Гонта, за ним з-за дерев уже висувалися інші, й тут же огризнулися, не в унісон, але шалено й завзято. Присівши, Шерех різонув чергою в бік солдатів, не думаючи, влучив чи ні: відступав, рухаючись спиною й прикриваючи своїх, котрі вже зайняли позиції та вели вогонь прицільніше: з обох боків поточилося й упало по бійцеві з червоними личками на погонах.

Коні заіржали, та не розбіглися.

— Живими! Живими! — почув Шерех, випустив довгу чергу на голос.

Потому пригнувся, розвернувся і рвонув до лісу великими стрибками. Раптом щось його зупинило, нога перечепилася об не помічену раніше перешкоду. Втративши рівновагу, Шерех завалився на вологу траву, перекотився під кулями, побачив перед собою Гонту — той лежав на боці, ніби вирішив саме тепер відпочити. Рука міцно стикала автомат, і куди його поцілили, Шерех не побачив.

— Назад! — тепер уже кричав з-за дерев Коломієць.

Солдати тим часом уже розсипалися вздовж широким ланцюгом, все ще намагаючись контролювати периметр і взяти відділ у кільце. Шерех завалився на спину, прикриваючись тепер уже тілом мертвого побратима. Вільна рука сягнула в кишеню галіфе, стисла й потягнула наперед підготовану гранату.

Солдати були вже за кілька кроків.

Треба замахнутися.

Підвівшись, Шерех приготувався кидати.

Куля пробила плече.

Друга за мить вдарила в груди, і він ще не до кінця зрозумів, що відбувається. Та коли не зміг кинути ребристе «яйце», все стало ясно.

Над ним уже закрила небо постать солдата.

Або помилявся — або того самого, якого побачив першим, молодого, свого ровесника.

— Живим! — чи то крик повторився, чи досі стояв у вухах.

Шереху не хотілося отак помирати.

Нікому не хочеться помирати.

Він заплющив очі.

Зі свого місця на узліссі Коломієць та інші побачили, як вибух звалив довкола двох їхніх товаришів відразу кількох солдатів, котрі обступали їх, намірившись взяти хоча б одного полоненого.

Це дало їм потрібну хвилину: відстрілюючись, повстанці відступили вглиб лісу.

3. Район Макарова, село Королівка

У них усе сталося само собою.

Так вирішила Майя й не дуже тому опиралася. Дільничний Гордієнко почав учащати до неї щодня й одного разу лишився. Ліжко в хаті було лише одне, старе, дерев’яне, добротне й міцне. Дивно, як покійній тітці вдалося його вберегти, адже такі речі з хат тягнули весь час.

Поліцаї, зазвичай з місцевих, чудово знали, хто з односельців чим багатий. Забирали добро, спершу ще добуваючи необхідні документи в Макарівській комендатурі або в тутешніх старост. Потім перестали сушити собі тим голови: підганяли коли вантажівку, а найчастіше воза, змушували часом самих господарів притримувати двері, аби зручніше було виносити столи, комоди, шафи та скрині ручної роботи: все це до війни, а то й до революції давали на посаг.

Найсміливіші намагалися опиратися, і їх не чіпали. Могли вдарити прикладом чи кулаком, та на місці не вбивали, хіба був один-два випадки, не більше. Поліцаї робили інакше: все одно пограбувавши, за деякий час писали доноси, звинувачуючи людей, на який гріх вистачало фантазії.

Далі починала працювати каральна машина.

Обмовлених саджали в холодну. Це ще вважалося за щастя: адже не вивозили нікуди з Королівки, тримали тут же, в льосі під управою, колишньою сільрадою. Опиратися не було смислу, краще домовитися зі своїми, й за якийсь час полонених виправдовували та випускали. За це начальник поліції зазвичай отримував те, що людям дивом удавалося приховати від тотальних обшуків та грабунків. Хоча Майя знала випадки, коли таких арештантів рядові поліцаї звільняли за сало й самогон. Гірше — коли завозили в Макарів, у місцеве гестапо. Звідти не поверталися майже ніколи, й домовитися про викуп вдавалося одиницям. Кожен такий арешт зараховувався кущовій поліції як приклад ефективної діяльності й розкриття чергової ворожої змови, виведення на чисту воду нової підпільної групи.

Проте Майї пощастило. Тітчине добро вдалося зберегти, хоч дещо таки потягнули — винесли для потреб сільської управи дубову шафу із дзеркалом, яке при перевезенні тріснуло навпіл. Його не викинули, старанно заліпили паперовою стрічкою, густо змащеною клеєм — так укріплювали вікна, аби вберегти від бомбувань. Ліжко теж погрожували забрати. Чому не відразу, чого чекали — Майя гадки не мала. Коли влаштувалася на службу в окружний комісаріат, в Королівці про це дізналися. Відтоді її родичку не чіпали. Навпаки, час від часу хтось приходив, аби попросити через неї племінницю про допомогу. Майя робила, що могла, та все ж частіше відмовляла під різними приводами. Вперто й терпляче чекаючи на зв’язкового, заборонила собі втрапляти в найменші історії, котрі можуть привернути до неї зайву увагу з боку навіть рядового поліцая, не кажучи вже про когось із німецької адміністрації.

Її кляли.

Але нехай.

Ліжко Гордієнко оцінив одразу, скаржачись — змушений спати на продавленій пружинній койці, яку привезли солдати з міського шпиталю. Згодом натяки на зручне ліжко стали прозорішими та недвозначними. Майя робила вигляд, що нічого не розуміє, все треба пояснювати, але морально готувала себе до того дня, коли Юрій почне форсувати події. Здоровому молодому мужчині, ще й наділеному владою, важко втриматися від спроби завоювати здорову молоду жінку. Яка, до всього іншого, найбільше потребує зараз не чоловіка в ліжку, а захисника поруч із собою.

Майї Зозулі не хотілося повертатися в камеру Макарівського НКВС.

Бути поруч із міліціонером не означало застрахувати себе від капітана Фоміна. Навіть більше: може статися, що Гордієнко чимось йому не сподобається, і тоді затримають не лише його, а й її, вже близьку людину. Отож виплутатися буде складніше, і пощастить, як вишлють на Донбас, за Урал чи в Казахстан. Але поки Майя старанно гнала від себе подібні думки. Їй треба триматися поруч із таким, як дільничний Гордієнко.

Задля власної безпеки.

Того вечора Юрій приїхав із магазинною, старанно запечатаною пляшкою горілки. Від нього вже відгонило, і Майя вкотре подумала: пощастило, що не перекинувся на мотоциклі, дороги розбиті, п’яному в осінній сутінковій мряці ганяти непросто, ризиковано. Та вголос цього не сказала, накрила на стіл, виставивши казанок вареної картоплі, полумисок квашеної з цибулею капусти, витягла із загашника бляшанку тушонки — Юрій сам привіз днями кілька, на гостинець. Коли Майя почала відмовлятися, мовляв, нащо обділяєш себе, то ж пайок, Гордієнко відмахнувся. Пояснив: то реквізоване, накрили склад спекулянтів, тримали в себе харчі, награбовані бандою Щербаня, ті наприкінці вересня налетіли на військовий склад у Клавдієвому.

Бандити не мали єдиної бази, чи принаймні міліція про неї нічого не знала. Але за межі округи не виходили, тримаючись тут, бо сам Щербань — місцевий, з Макарова. Тож знав округу, як свої кишені, це додавало мобільності й робило фактично невловимим. На тушонку тутешня міліція натрапила випадково, готувалася велика засідка, підтягували на операцію всіх, так Гордієнко опинися в групі. Та все одно нічого не вийшло, що й де зірвалося — не відомо, обмежилися арештом двох бариг: один — інвалід, щодня жебрав на базарі. Начальство не заперечило, аби міліціонери взяли собі частину знайдених продуктів. У протоколі можна вказати будь-яку кількість вилученого. А закони воєнного часу однаково суворо карали хоч за півсотні вкрадених з військового складу бляшанок, хоч за півдесятка.

Побачивши тушонку, дільничний відразу почав матюкатися: нагадала про Щербаня, який досі гуляє на волі. Хоча швидко припинив лайливий потік, вибив корок об підбір чобота, налив собі в кухоль, Майї — в склянку й почав сумну сповідь. Фомін дав прочухана начальнику районної міліції, а той вдер спершу особовий склад, потім кожного окремо. Гордієнкові, як і решті дільничних, перепало за все одразу: погано працює, не налагодив мережу інформаторів на належному рівні, розкриття злочинів — погане, незадовільне. Мало тут Щербаня з його бандою, ще одна напасть: зовсім недавно десь під Коростишевом, у сусідній області, не так уже й далеко, менше сотні кілометрів, у засідку енкаведешників втрапили бандерівці.

— Де вони тут взялися? — щиро здивувалася Майя, задля підтримки розмови відсьорбнувши горілки: казенка все ж не така противна, як самогон, від якого її нудило.

— Не так питаєш, — прогудів Юрій, роблячи великий ковток і відкушуючи половину картоплини разом з лушпиною.

— А як треба?

— Знову.

— Що — знову?

— Де бандерівці в наших краях взялися — знову.

Дільничний витер губи тильним боком долоні, витягнув «катюшу», почав слинити цигарку. Пальці гуляли й погано слухалися, тож Майя рішуче взяла в Гордієнка кисет, папірці, сама спритно впоралася, простягнула йому. Коли палець із третього разу не зміг викресати вогонь, вона, зітхнувши, виставила долоню. Юрій покірно вклав у неї запальничку, Майя запалила з першої спроби, підкурила сама, не закашлявшись, згадавши при цьому смак міцного дешевого тютюну, не стрималася — затягнулася. Передала Гордієнку, той сприйняв допомогу, як належне, повів далі:

— Знаєш, вони ж були тут узимку. Шороху навели, всіх нас, вважай, мобілізували. В ружйо була команда. — Він пахнýв цигаркою, Майя машинально розігнала довкола себе ядучий дим. — Після того осередки в області виявляли, не тільки в нашій. Та в основному, знаєш, попів їхніх. Служили таємно, Богу своєму молилися. Брошурки там читали, якісь листівки поширювали, пропаганда. Як каже товариш Фомін, неприємно, але не страшно. Зараз, бач, наново полізли.

— А тобі що?

— Я — влада. Поставлений тут дбати про закон, — Юрій говорив так серйозно, як може казати лише сильно п’яний. — Наказано глядіти обома. Отак, — він розвів два пальці, вказівний та середній, притулив пучками до очей. — Вони ж, Майко, незаконне збройне формування. І дарма в наші краї не полізуть.

— Як то — дарма?

— Для мене і для товариша Фоміна ті бандерівці мало чим відрізняються від банди Щербаня.

— Зрозуміло. Бандити всі однакові.

— Тут є нюанс, — це слово дільничний вимовив старанно, підкреслено, піднявши при цьому багатозначно пальця вгору. — Але то деталі, тобі не треба. Загалом діють вони однаково. Щербань тримається в окрузі й нікуди далеко не тікає, бо має тут десь базу, і не одну. Є якась підтримка серед населення, інакше б давно здали. Згодна?

— Згодна.

Майя справді не заперечувала. Хоч взяти участь у підпільному русі за два роки під німцями не вдалося, її все ж готували, проводили інструктаж, і вона розуміла: без підтримки на місцях підпілля приречене. Будь-яке. Налагоджувати контакти, не маючи попередніх домовленостей, — як стрибати в воду з берега, не знаючи дна.

— Коли вони вже йдуть сюди, мають десь своїх людей. — Гордієнко постукав брудним нігтем по бляшанці. — Во, законсервованих. Нам наказано не проґавити, інакше…

Стиснувши обидві долоні в кулаки, Юрій поставив правий на лівий, зробив жест, ніби крутить щось, при цьому крекнув.

— Башку знімуть.

— Вони це вміють.

Майї раптом стало дуже шкода дільничного, на якого навалили купу додаткових обов’язків, належне виконання яких не завжди від нього залежало. Та де там: зовсім не залежало. Ганятися за бандерівцями — не Юркова парафія.

— Ось бачиш. — Гордієнко, прицмокнувши, затягнувся. — Підтримки мені треба. Сам я.

— Я завжди підтримаю. Знаєш же, — вона говорила щиро.

— Ага, — сказав він, хлюпнув собі щедро, випив у два прийоми, зажував капустою. — Куди я такий піду, Майко?

— Нікуди, — погодилася вона. — Лягай уже, постелю.

— Не треба. Сам.

Розвезло Гордієнка надто швидко, і Майї довелося волочити важке, хоч і худе тіло до ліжка. Далі зняла портупею, стягнула кітель, хоча він мляво намагався заперечувати. Коли знімала заляпані грязюкою чоботи — вже спав, легенько підхропуючи. Трохи подумавши, Майя витрясла гостя з галіфе. У голові трохи шуміло від випитого, її брало швидко, мала таку прикру особливість організму. Аби якось послабити дію, зробила й собі цигарку, скориставшись Юрковим кисетом. Не курила давненько, кидала періодично, тепер, значить, знову на часі.

Трохи прийшовши до тями, діловито, вже по-жіночому обдивилася верхній одяг, навіть понюхала, скривилася. Рішуче кинула в ночви, перед тим витягнувши з кишень якісь нецікаві їй папірці. Нагріла води, замочила форму. Потім, озброївшись шматком мила, теж принесеним уважним дільничним, заходилася прати. Поралася довгенько, кілька разів полоскала й старанно викручувала. Нарешті вивісила чисте біля пічки, підкинула ще дров і з почуттям виконаного обов’язку витерла мокрі руки об фартух.

Гордієнко крутився, далі хропів, ще й плямкав губами, зовсім не схожий уві сні на грізного блюстителя порядку. Майя стояла посеред хати, переводячи погляд з ліжка, половину якого зайняв — з її дозволу — Юрій, на вузьку, застелену смугастим, ручної роботи килимком дерев’яну лавку біля стіни. Навіть присіла, потім прилягла, знаючи наперед, чим то скінчиться. Уже переставши дурити себе, скинула спідницю і, лишившись у самій комбінації, обережно примостилася поруч.

Юрко прикинувся серед ночі, розбуркавши її. Переліз, знайшов відро з водою, жадібно випив, один за одним, два кухлі. Віддихався, повернувся назад і, ніби робив це щодня, грубувато, спрагло притягнув Майю до себе.

Вона прошепотіла: «Не треба…»

Хоч знала: говорить так для порядку, аби могла потім себе поважати та й він не пишався б своїм стрімким завоюванням її тіла…

…Затим Гордієнко знову швидко заснув, а Майя крутилася ще довго, задрімавши перед самим світанком. Прокинувшись і пошукавши штани, Юрій отримав від неї чисте, навіть напрасоване галіфе, не подякував, але пригорнув, поцілував у чоло, потім у губи, рука лягла на груди, але далі не пішов — стримався. Пояснив: служба.

Ввечері повернувся, мов до себе додому.

Приніс невеличкий вузлик, виклав на стіл.

Подарунок.

Майя розгорнула: чорна комбінація — шовк і мереживо. Пара панчіх, напевне нових. Туфлі, коричневі, блискучі, на товстому підборі.

— Де я це носитиму? — вона всміхнулася, взяла туфлі, помахала перед Юрком.

А збиралася запитати: де взяв? звідки це?

Передумала.

Несподівана гостя постукала у двері за три дні.

Була неділя, і Майя з чистою совістю не пішла на роботу. Вже вранці другого дня, прокинувшись і сівши снідати, Гордієнко обмовився: коли таке діло — вона може сидіти вдома. Отримав категоричну відповідь: навіть якщо вся Королівка пліткуватиме, що Зозуля спить з дільничним, все одно ходитиме на службу, ніби нічого не сталося. Та й нічого не має мінятися, і так краще передусім для Юрка. Попросивши пояснити, почув: запросто пришиють аморалку.

Звісно, так зараз багато хто живе, бо всі люди, часи непрості, одне одного слід триматися. Але ж сам напередодні говорив: сьогодні — так, а завтра капітан Фомін знайде щось, було б бажання причепитися. Отут добрі люди й підкажуть: завів собі під боком дільничний Гордієнко жіночку з непевною біографією, працювала на німців, грішків за нею водиться повно. Не доведений остаточно її зв’язок із підпіллям. Сама визнає — відсиджувалася в тилу, жодної участі в русі опору, ніякої користі радянській владі. Тепер, бач, спритно прилаштувалася, ще й картки отримує, бо числиться на державній службі. Ось і матиме Гордієнко вразливе місце. А як сидітиме вдома, отримуючи ті ж самі картки ні за що, — проблеми знайдуться швидше, бо заздрісників багато.

— Угу, — погодився Юрій. — Як далі? Ховаємося від людей?

— Сховаєшся тут, у селі, — пирхнула Майя. — Усе залагодити просто. Одружитися треба.

— Як знав! У вас, баб, одне в голові!

— Так точно, товаришу молодший лейтенант! — Вона задерикувато випнула груди, вперла кулаки в боки. — Одне в голові! Ваша безпека! І моя, до речі!

Зрозумівши — неправий, Гордієнко трохи заспокоївся, почухав потилицю.

— Отак зараз і одружуватися?

— Не відразу. Чи ти взагалі не хочеш?

— Та можна, чого ж… — прозвучало так, ніби йому пропонували добавку борщу.

— Коли так, вдома не сидітиму, поки стосунки офіційно не оформлені. Далі, раз так кортить зробити з мене офіцерську дружину — домашню господарку, не матиму нічого проти. Але краще, аби я мала іншу роботу, де не залежала б від тебе прямо. Подружжя не може працювати отак, як ми. Ти — дільничний, я — при тобі діловодом.

— А так, як зараз, діловод може бути?

— Дам тобі, дорогенький, повний розклад на жінок та дівок у макарівських установах. Хто з ким спить чи підсипає.

— Знаю. Не дуже там ховаються, місто ж маленьке.

— Велике село, — поправила Майя. — Тому, Юрку, поки ми так — нічого страшного. Але подумай, прискорити процес треба. Розпишемося, там видно буде.

Пробурчавши щось про бабську корисливість, Гордієнко розмову припинив, і Майя зрозуміла: дільничний не опиратиметься, він уже погодився. А його нинішні гарикання — те саме, що її «не треба», коли Юрій уперше поліз до неї. Так вони окреслили кожен свою територію, остаточно з’ясували, чого хочуть одне від одного, і на тому перемовини слід вважати звершеними.

Тож візиту вчительки не здивувалася — подив викликала причина відвідин.

Агата Колпакова жила в Королівці від цього літа. Приїхала сюди з десятирічним сином із Курська. Вдова військового інженера з початком війни поїхала в Ташкент, у евакуацію, там влаштувалася редактором на «Ленфільм» — кращої роботи філологиня знайти навіть не мріяла. Повернувшись назад після остаточного звільнення рідного міста, Агата, вже знаючи про загибель чоловіка під Сталінградом тієї зими, застала на місці свого будинку велику вирву. Потинявшись по установах і всюди, де тільки можна, нагадуючи про свій статус офіцерської вдови, вона зрештою погодилася їхати до Харкова працювати в школу, за фахом. Що там сталося, Майя не знала, як не уявляли собі інші, з ким Агата познайомилася на новому місці. Але щось серйозне таки мало відбутися, аби її в терміновому порядку перевели спершу — до Києва, а потім узагалі в сільську школу.

Майя не мала дітей, а з новою вчителькою не встигла до пуття познайомитися. Приміщення семирічки німці спалили, відбудовувати влада збиралася, але без школи була не лише Королівка, на всіх матеріалів не настарчиш. Тож поки діти вчилися в уцілілій будівлі сільради, для цього прибудували приміщення й зробили окремий вхід. Дільничний займав службову кімнату в самій сільраді, там же — робоче місце Майї. І хоч жінки товклися в одній будівлі, близько познайомитися за короткий час не встигли. Через те здивувалася, коли Агата, скинувши квітчасту хустку й поправивши короткий йоржик волосся, видала просто з порога:

— Поговорити треба.

— Хоч присядь, — розгублено запросила Майя, тут же виправившись: — Присядьте.

— Можемо на «ти». Між нами не така велика різниця.

— Ви мою метрику бачили?

— Я вас бачу, — мовила Агата, так само швидко виправившись: — Тебе.

— Гаразд, сідай у хаті.

Майя кивнула на лавку, але вчителька ступила до столу, відсунула ослона, вмостилася, розправивши хустку на плечах. Потім вичікувально подивилася на господиню.

— Чаю? — по-світськи запитала Майя.

— Звичайно. У тебе, мабуть, є справжній чай, — коротка пауза, потім додала, ніби виправдовуючись: — Я теж такий мала, не думай.

— Та я не думаю нічого, — знизала та плечима. — Взагалі, не зовсім розумію, що в тебе сталося.

— Чому в мене щось повинно статися?

Майнуло в голові: таки праві ті, хто називає вчительку трошки дивною. Хоч війна, від якої втомилися всі, міняє кожного. Майя не виключала: її так само хтось може вважати дивакуватою. Причину знайде завжди.

— Ти прийшла поговорити. Досі ми лише віталися. Третій місяць у нас, а з людьми ані півслова. То твоя справа, але ж ось раптом приходиш на розмову, — навмисне підкреслила: — До мене. Чи ти по всіх хатах ходиш?

Агата повела плечима.

— Обходити хати — твого мужика служба.

— Отакої! — Майя схрестила руки на грудях. — Яке тобі діло до мого чоловіка?

— Мужика, — вперто повторила гостя. — Поки не одружитесь, він тобі не чоловік.

Майя кинула стримуватися, загрозливо посунула на незвану гостю.

— Ще раз — яке твоє собаче діло?

Агата підвелася, але страху в очах не читалося, зустріла й витримала гнівний погляд.

— Товариш молодший лейтенант женитися хоче. На тобі. А ще йому лейтенанта скоро дадуть. Це теж секрет.

Майя зупинилася, тепер дивилася підозріло.

— З якої радості він із тобою секретничає? Ще й про таке…

— Тому прийшла. Слова не даєш вставити.

Гнів остаточно минув.

— У нас тут, бач, розмова сліпого з глухим. Не інакше. Знаєш, давай справді чаю. І почнемо спочатку.

Поворушивши кочергою в піддувалі, аби вивернути нагору червоні вуглини, Майя поставила на плиту старий закіптюжений чайник. Поки грілося, поставила на стіл галети й тарілку з яблучним повидлом.

— Оце зварила, вродило, замість цукерок буде. Тут сахарин, небагато, цукру піди роздобудь. Але чай справжній, англійський, тут вгадала.

Майя витягнула з-за гірки тарілок червону бляшанку з англійськими літерами, покрутила в руках.

— Теж мені — вгадайка, — гмикнула Агата. — Спекулянтів днями трусили. Звідти напевне, з обшуку. Була в місті, так весь базар гудів. Бурчать люди на міліцію.

— Спекулянти завжди бурчать на міліцію.

— А де зараз продукти знайти? — парирувала Агата. — На картки мізер дають, а в кого діти чи хворі вдома, тим як? Війна війною, але ноги простягати теж не хочеться. По чай, масло, цукор до кого йдеш?

— Торгаші не знати, де беруть.

— Тебе не зупиняє. І не лише тебе. Бач, яка: і масельця хоцця, й тих, хто його тобі нехай втридорога віддає чи міняє на щось цінне, ненавидиш. Перекрили канал, загребли підпільний склад. І де той чай у бляшанках? У магазинах? Чи, може, міліціонери між собою роздерибанили? Не в пайок нашому товаришу дільничному ось такий чай дають, як у тебе, — вона кивнула на бляшанку.

— Не хочеш — не пий, — знизала плечима Майя. — Не сушу собі цим голову. Може, їм як премію роздали. Не грошима ж видавати.

— Може. А може й ні. У тебе кипить.

Майя озирнулася, підхопила чайника з плити. Собі поставила кухлика, гості — фаянсову чашку, крихти довоєнного життя. Спершу налила окріп, потім кинула по дрібці заварки. Розмішала держаком ложки, накрила свого кухля дощечкою, на чашку примостила зверху пощерблене блюдце денцем донизу.

— Здається, не про те говоримо. Ти ж не через чай прийшла.

— Одне за одним тягнеться.

— Слухай, не до загадок. Прямо кажи.

— Так нема, куди вже пряміше, — Агата засовалася на ослоні. — Є в мене колечко, золоте. Від тітки лишився спадок. Там більше було, але в евакуації все пішло. Дитина в мене, хлопчик хворів. На студії працювала, артистки — народ до коштовностей спраглий. Кому война, а кому — мать родна. Мали на що їх міняти. Ось це зберегла, як пам’ять.

Агата витягнула з кишені й виклала на стіл зав’язану вузликом хустинку. Розпустивши, розправила краї, показуючи Майї свій останній скарб. Це було простеньке на перший погляд кільце з бірюзою, без надмірностей та затій. Але Майя, хоч не великий фахівець, дещо про коштовності знала. Відразу визначила: робота досвідченого майстра, котрий вміє поєднувати простоту, стиль та елегантність.

— Можна? — не втрималася.

— Бери, бери, — кивнула Аглая, тут же додавши: — Бач, ніби нічого особливого, а рука сама тягнеться.

Взявши виріб двома пальцями, Майя покрутила, притиснула óбід, погладила пучкою пальця. Коли піднесла до вікна, бірюза зблиснула на сонці, ніби підморгуючи зухвало.

— Твій мужик хотів його купити, — мовила Агата спокійно й одразу ж виправилася: — Точніше, виміняти. Обіцяв продуктів. Отаку саму коробку з чаєм приносив, показати, спокусити. Знала це?

Майя відірвала погляд від колечка, глянула на гостю.

— Ні.

— Отож. Сюрприз готував. Пояснив: заміж тебе кликатиме, це обручка буде. Я не віддала. Кажу ж: хоч щось на пам’ять нехай лишиться. Чи на піковий випадок.

— Піковий?

— Ліки. Кажу ж — син хворіє часто. Поки викручувалася, а тут де візьму? Колечко — остання надія. Звідки твій дільничний винюхав про нього, знати б.

— Не винюхав. — Майя поклала кільце назад на хустку, навіть поправила, прилаштовуючи по центру. — Дізнався. Робота в нього така.

— Та звісно. Хіба ж то великий труд навести довідку про вдову, яка в евакуації міняла цяцьки та одяг на ліки й продукти. Чом би й не припустити: не все віддала, щось та й лишилося. Я чого прийшла… — Агата підвелася. — Бачу, ти справді ні сном, ні духом. Скажи своєму милому — хай шукає обручку для тебе десь у іншому місці. А від мене відчепиться.

Майя теж підвелася.

— Сама скажи.

— Я сказала. Він погрожує. Каже: не обміняю — так забере.

— Неправда.

— Сама запитай. Була б я сама, як оце ти, без дитини — хтозна. А так є, як кажуть, страховка. Хай невеличка, але впевненість у завтрашньому дні. Для мене і хлопчика. Скажи своєму, Майє, поговори.

Накинувши хустку на голову, Агата зав’язала її, пішла до дверей, вже на порозі озирнулася.

— Взагалі — бажаю щастя. Миру та любові. Зараз треба разом триматися людям. А нам, бабам, — за мужиків надійних.

Чаю і повидла гостя не торкнулася.

Вчительку забрали за три дні.

Майя сиділа в себе, саме збиралася обідати, принесла з собою закутаний у стару безрукавку невеличкий казанок із заправленим крихтою сала борщем. Побачила у вікно, як під’їхала забрьохана «полуторка», з кузова синхронно зістрибнуло двоє автоматників, з кабіни вибрався високий офіцер у розхристаному шкіряному плащі.

Спершу подумала — до голови чи до них, у міліцейський опорний пункт. Гордієнко саме був у дворі, біля свого мотоцикла, й, побачивши гостей, поквапився до них. Майя чекала — зараз зайдуть. Але трійця, обігнувши будівлю, рушила до школи, Юрій пішов за ними.

За короткий час усі повернулися назад, тепер уже з Агатою. Вона спотикалася на ходу, наче п’яна чи поранена, хустку тримала в лівій руці, правицею марно намагалася застебнути пальто. Надвір висипали діти, серед них Майя побачила і її сина, той тримався позаду всіх і виглядав розгубленим, крутив головою на всі боки. До нього ніхто не підійшов, і матір на очах сина, грубо підштовхнувши знизу, змусили залізти на кузов. Автоматники примостилися поруч із поважним виглядом, ніби конвоюють особливо небезпечного німецького диверсанта. Аж тоді до хлопчика наспіла баба Поля, тутешня прибиральниця, взяла за руку, потягнула за собою. Дитина не хотіла йти, озиралася на вантажівку, яка завозила кудись далеко її маму, і бабі Полі довелося сильно смикнути, аби хлопець пішов за нею.

«Полуторка» рушила. Гордієнко забіг у кабінет, не глянув на Майю, взяв планшет зі столу, вийшов, осідлав мотоцикл. Запустив мотор, рушив навздогін вантажівці.

Провівши поглядом спершу його, потім інших і дочекавшись, поки двір спорожніє, Майя відійшла від вікна й повернулася за стіл, намагаючись зібрати думки докупи. Їй не хотілося думати, що це дійство якось пов’язане з позавчорашньою розмовою. Вона таки вирішила поговорити з Гордієнком, і той легко визнав: так, збирається оформити їхні стосунки, сама ж хотіла, він — чоловік нормальний, порядний, усе розуміє. Такі часи, хочеться мати якусь гарантію, впевненість у завтрашньому дні, облаштований тил. У спробі виміняти кільце Юрій крамоли не бачив, а погрози категорично заперечив.

— То я, мабуть, дуже захопився, так умовляв, — пояснив він. — Голос підвищив, знаєш, є таке зі мною. Робота, часто доводиться на котрогось прикрикнути. А твоя вчителька не так усе зрозуміла.

— Не моя вона зовсім, — знизала плечима Майя. — Міг би мені сказати.

— Про що? Слухай, Майко, я ж здивувати хотів.

— Сюрприз?

— Во-во. Не вийшло. От же ж… А могла й не скаржитись.

— Агату можна зрозуміти, я думаю.

— Та можна. — Юрій розвів руками. — Трясеться над скарбом, наче той Кощій із казки Пушкіна, в школі вчили. Знаєш, той, котрий над золотом чахне.

— Погане порівняння, товаришу дільничний. Жінка в чужому місці, нема на кого обпертися. Нема нічого дивного, що так усе сприймає.

— Ти нормально сприйняла? Розібралися?

— Ти ніби пояснив.

— Ніби?

— Пояснив, — остаточно визнала Майя.

— Ось і добре. Знаєш… пішла вона, вчителька наша. Ну її.

— Грубувато. Але правильно.

На тому скінчили, й наступного дня Майя про ту розмову забула. Тепер категорично відкидала будь-який зв’язок між нею й раптовим арештом Агати Колпакової. Обговорювати такі речі давно не було заведено, і до кінця дня всі, з ким Майя бачилася, старанно обходили новину. Зрештою вона готова була повірити: нічого не сталося, хіба непорозуміння, і вранці навчання в школі почнеться, як звичайно. Тим не менше, дочекавшись пізнього повернення Юрія, запитала, щойно він переступив поріг:

— У чому справа? Що з учителькою?

Гордієнко скинув шинель, почепив на цвях, але лишився в кашкеті. Коли ступив до неї, Майя вловила легкий запах самогону. Якщо зараз зробить так, як вона підозрює, все ясно: не пригубив із колегами, а набрався добряче.

Знявши кашкета, Юрій надів його Майї на голову.

Все ясно.

— Так що з Агатою? — повторила вона, віддавши йому кашкета.

Гордієнко глибоко зітхнув і видихнув густий неприємний сивушний вихлоп.

— Є сигнал на громадянку Колпакову.

— Ти святкував її викриття?

— Ніхто нічого не святкував. Так, посиділи.

— І в такому стані ганяєш уночі. Ще не оженився, а вже хочеш зробити вдовою.

— Одружимось. На Покрову.

— Щось раніше не зважав на церковні свята.

— Яке воно церковне? Наше, — Юрій гикнув, обсмикнув кітель. — Слухай, Майко, давай не будемо зараз про вчительку та інше. Мені Фомін пістонів натикав за неї. Ворога під носом у себе на хазяйстві не розгледів.

— То Агата справді ворог?

— Сигнал був.

— Який?

— Який треба! — Гордієнко тупнув ногою. — Все, я тебе прошу! Розберуться, кому треба. Мені — догану. Не вкатали, але обіцяли. Як підтвердиться.

— Підтвердиться — що?

— Те саме! — Він знову тупнув, тепер уже іншою ногою. — Завтра побачимо. Дай поїсти, я спати буду.

Зітхнувши, Майя пішла гріти йому вранішній борщ. Коли принесла казанок, дільничний уже спав, розвалившись на ліжку поверх покривала просто в одязі. Зітхнувши знову, Майя заходилася стягувати з Юрія чоботи, подумки пояснюючи собі: він сам переймається, бо недогледів. Чого саме, напевне скаже, як проспиться.

Проте вранці Гордієнко тримався з нею сухо, стримано, ніби з чужою. Майя списала це на похмільні муки, десь глибоко в душі розуміючи: він зараз уникатиме розмов про арешт вчительки. Надто сумнівно, двояко виглядає ситуація. Якось втиснувши в себе рідке, Юрій одягнувся й вийшов. Знадвору заторохтів мотоцикл, і Майя побачила — дільничний їде не до центру села, а в протилежний бік, до райцентру. Отже, на службу не поїхав, і це її неабияк заінтригувало. Прокинулася жіноча цікавість, заразом — жалість: син Агати ночував без матері.

Школу зранку не відчиняли. Діти товклися у дворі, не знаючи, чим себе зайняти. Навчання відновили не так давно, і якщо до війни скасовані заняття сприймалися за щастя, тепер сільська дітвора відверто нудилася: уроки не повертали мирного життя, бо щоденні зведення Інформбюро по радіо не пропускав ніхто, але створювали ілюзію наближення миру. Його хотілося однаково всім. Та дітворі, здається, найбільше.

Андрійко, син Агати, з загубленим виглядом тинявся окремо. Ті, хто грався з ним іще вчора, тепер демонстративно тримали дистанцію. Стиснувши губи ниткою, Майя рішуче перетнула двір, підійшла до хлопчика, присіла біля нього. Малий відвернувся, та вона міцно стиснула руками його худенькі плечі, силоміць розвернула до себе, струснула.

— На мене дивись. Їсти хочеш?

— Ні, — вичавив із себе Андрійко.

— Брешеш. Гайда, погодую.

— Не брешу. Картопля лишилася в чавунку, — зовсім по-дорослому заперечив він і відразу видав: — То про маму все брешуть!

Тепер Андрійко дивився на неї, і Майя побачила — в хлопчика зелені очі, зовсім не мамині, сірі.

— Ти на кого схожий? На тата?

— Сам на себе, — сказав він.

— Це добре, — Майя посміхнулася. — А з мамою що? Кажеш — брешуть. Щось чув про неї, хтось говорив?

— Ніхто. Вона хороша. Раз її забрали, то хтось набрехав на неї.

З нею таки говорив не десятирічний хлопчик, а дорослий чоловік років на десять старший. На зріст невисокий, голос тонкий, тому й видається дитиною.

— Молодець. Так і треба. Я рада, що ти віриш мамі. То під’їси ще трохи? Може, хоч чаю? В мене повидло є.

Майя випросталася. Тепер Андрійко дивився на неї знизу вгору.

— Це ж ви дільничного нашого дружина?

— Так, — трохи подумавши, відповіла вона.

— Не хочу. Дякую, я картоплю їв.

Хлопчик відступив від Майї на кілька кроків, вглядів бабу Полю, поспішив до неї. Та, ковзнувши поглядом у її бік, наче вперше бачила, обійняла Андрійка за плечі й кудись повела, на ходу немов затуляючи собою.

Агата повернулася з ранніми сутінками.

Її підвезли королівські базарувальники. Підвода розминулася з Майєю, коли та саме верталася додому. Вчителька, в тій самій хустці, виглядала старшою, ніж лише кілька днів тому. Сиділа коцюбою, опустила голову нижче плечей, але, вгледівши Зозулю, підняла її. Та зупинилася, ступила крок набік, пропускаючи підводу, і жінки дивилися одна на одну, поки віддалялися. Попри жалюгідний Агатин вигляд, настрій у Майї трохи поліпшився. Так швидко тепер не звільняють, а отже — сталося прикре непорозуміння, розібралися скоро й відпустили на всі чотири боки.

Є, значить, справедливість.

Гордієнко прийшов пізніше, ніж учора, Майя вже готувалася до сну, навіть чекати перестала. На противагу вчорашньому Юрій виглядав на диво тверезо, був у добрішому, ніж завжди, настрої, навіть несподівано для Майї обійняв її, піднявши при цьому над підлогою. Подриґавши ногами, вона попросила поставити назад, і дільничний послухався. Потім глянув на неї, ніби розгледів аж тепер, підморгнув зовсім по-хлопчачому.

— Як там у кіно кажуть: прошу вашої руки.

Речовий мішок він ще раніше поставив на підлогу біля одвірка, притуливши до стіни. Тепер підхопив його, і Майя мимоволі визначила на око: важенький. Жестом циркача закинувши «сидора» на стіл, Юрій розтягнув верх і урочисто виставив на стіл пляшку шампанського.

— О! Сватання в Королівці!

Майї забракло слів — Гордієнко таки вмів дивувати, коли дуже хотів.

Юрій уже порпався в кишені шинелі.

Поруч зі святковою пляшкою поклав зав’язану картату хустинку, всю в дрібних тютюнових крихтах.

Знову підморгнув, почав був сам розтягувати краї, враз передумав, відступив.

— Глянь, що там. Тобі.

Пальці Майї спритно впоралися з вузликом.

Розгорнули хустку.

Кільце.

Вона знову бачила цей перстень з бірюзовою крапелькою.

— Обручка буде. Я обійдуся, а жінкам воно ніби той…

Чоловік іще щось говорив, але Майя не чула. Довкола враз стало тихо, слова Юрія немов всотував клумак вати. На коротку мить потемніло в очах, та скоро все повернулося, як було: щасливий, задоволений собою Гордієнко, шампанське посеред столу, колечко поруч.

— Де ти взяв? — вичавила з себе Майя.

— Кого?

— Вино… Шампанське… — Запитати хотілося про інше, та в останній момент довелося до крові прикусити язика. — Там, де чай?

— Ради такого діла пішов на порушення. Службове.

Юрій узяв пляшку, почав здирати фольгу з горлечка, і Майя автоматично визначила: дільничний не вміє цього робити. Принаймні так, як її чоловік-офіцер тоді, в минулому житті.

— Неприємності будуть? — запитала, аби не мовчати.

— Та ну! Спекулянта базарного випустив. Він мені за це — могорич. Так домовлялися.

— Хіба базарні спекулянти з Макарова — твоя парафія, Юрку?

Гордієнко перестав обдирати пляшку, здивовано зиркнув на Майю.

— Чого ти? Ну, не зовсім так було. Ганяв зранку в райцентр, Фомін знову всіх викликає на якусь нараду. Завтра он теж треба їхати, щось у нього цілком таємне. — Пальці тепер вовтузилися з корком. — Потім один там, із міської нашої управи, попросив підсилити. Вони там облаву на спекулянтів… Ну, там уже домовилися… — Гордієнко почав заводитися. — Тьху, чорт, воно тобі треба! Я ж зовсім про інше! Та як же воно відкривається, зараза!

— Дай.

Майя взяла пляшку в нього з рук, на диво легко впоралася з корком. Тепле розбовтане вино піною вдарило через край, і жінка стояла так, уся облита краденим напоєм аристократів.

А Юрій глянув на неї — і чомусь засміявся.

Мабуть, збоку видовище справді виглядало кумедним.

Шампанське залило хустку, колечко сховалося в піні.

Потьмяніла бірюза.

Зранку дільничний за графіком приймав громадян.

Майя могла вийти, куди й коли хотіла. Але її не полишало відчуття: Гордієнко стежить за нею. Хоча Юрій з головою поринув у поточні справи, довго і нудно пояснюючи кожному, як проблему, з якою той прийшов, можна вирішити, а частіше — чому вона не вирішиться найближчим часом. Майя старанно записувала все, машинально, доведеними до автоматизму рухами вела свою документацію, приймала, реєструвала заяви, готувала належні в таких випадках офіційні бюрократичні відповіді. Й уперто намагалася не дивитися на чоловіка, який учора покликав заміж і тепер уже приходитиме запросто, мов до себе додому. Хоч він поводив себе так і дотепер, Майя не заперечувала: сприймала міліціонера в хаті гарантією власної безпеки в цей непевний час.

Зараз вона вже так не вважала.

Небезпека, якої прагнула уникнути й заради чого йшла на компроміси, раптом стала такою самою реальною, як у часи, коли мусила працювати в німецькій комендатурі. Чекала зв’язкового, попри все чекала когось свого, боялася викриття, та все одно — жила якоюсь надією на повернення наших. Тюремна камера в Макарові, розмова з капітаном Фоміним, і ось тепер загроза у власній хаті. Все це мало нагадувало повернення своїх, хоча в неї було досить часу, аби переконатися в цьому.

Не так.

Після повернення радянської влади вона старанно робила вигляд, ніби нічого не помічає. Адже донедавна все, що переживає зараз, її оминало. Нині настала її черга, ось і все пояснення.

Глибоко по обіді Гордієнко нарешті вдягнувся й пішов у справах, розбирати одну з давніх заяв, до якої аж тепер дійшли руки. Лишившись у кабінеті й полічивши спершу до п’ятдесяти, потім уже до ста, Майя рішуче підвелася, накинула тілогрійку, хустку й вийшла на ґанок. Не побачивши дільничного в полі свого зору, вона рішуче обігнула будівлю, зайшовши в шкільне приміщення.

Увесь час, поки Юрій працював з людьми, вона сиділа напроти вікна, котре виходило на вулицю. Бачила зранку, як Агата зайшла до школи. Як виходила — не помітила, хіба б учителька вирішила вилізти через вікно, аби не потрапити їй на очі. Звісно, не втекла: сиділа в класі сама, закутавшись у благеньке пальто — тут топили, лише коли йшли уроки. Краї берета насунула до брів, комір пальта підняла, перевіряла зошити.

Побачивши Майю, спершу розправила плечі, рвучко підвелася. Але відразу сіла на місце, зробила вигляд, ніби дуже зайнята й не звертає на несподівану відвідувачку уваги. Майя ж рішуче, відкидаючи непотрібні церемонії та умовності, наблизилася, підхопивши на ходу за спинку старого стільця, поставила його навпроти Агати, сіла. Дивуючись сама собі, відсунула зошити вбік.

— Поговоримо.

— Ні.

Агата поклала руку на стосик, та Майя накрила її своєю долонею.

— Що це було?

— Де?

— Не придурюйся. З тобою.

— Затримали й відпустили. З кожним може статися.

— Знаю. За що?

Агата вивільнила руку.

— Мені показали заяву. Почерк кривий, або дитина писала, або дорослий лівою рукою. Я знаюся на таких речах, усе доросле життя маю справу з писаними текстами. Розрізняти почерки вмію. Не визначати людину за почерком, то трошки інше.

— Зрозуміло. Яку заяву?

— Ідіотську, — зітхнула Агата. — Я на уроках розповідаю дітям, що в Німеччині жити краще, ніж у Радянському Союзі. Адже там — культура, цивілізація, Європа.

— Таке справді було?

— Ага, ще ти допитуй! — Агата трохи відсунулась, тепер дивилася на Майю з відвертою ворожістю.

— Я не допитую. Тебе відпустили, значить — перевірили, все в порядку. Але таких заяв без причини не пишуть.

— Причина є, — кивнула Агата. — У нас на студії, на «Ленфільмі», працювали актори, актриси, інші люди з кіно, котрі свого часу мали змогу їздити за кордон. Не лише в Німеччину, не лише в Європу, в Америку теж. Звісно, це перевірені люди, багато разів перевірені. Та навіть їх хоч по разу викликали в НКВС. Мовляв, мали свого часу контакти з іноземцями на ворожій території — мусимо вас перевірити, опитати, все таке. Війна, мусите розуміти.

— Розуміли?

— Бурчали, обурювалися, але розуміли. Розповідали, як люди за кордоном живуть, не без того. Дещо навіть подобалося, ставили за приклад. Я справді могла щось комусь бовкнути, теж як приклад чи порівняння, не більше. І то — не в школі. Хоча… — Агата відмахнулася, — це ж неможливо, Майє. Божевілля, параноя — стежити за словами. Так доведеться постійно мовчати, але ж думки залишаться. Ти впевнена, що ніхто не читає наших із тобою думок? Після того, що сталося, я вже не впевнена ні в чому!

Майя мовчки виклала перед Агатою колечко з бірюзою.

— Це твоє.

— Ні. Уже твоє.

— Я повертаю.

— Не треба. Знову неприємностей наживемо, тепер уже обидві. Значить, так треба.

— Юрій… Гордієнко нічого не пояснив мені.

— Ти питала?

— Ні, — призналася Майя. — Тому й прийшла до тебе.

— А якби він щось пояснив? Не прийшла б?

— Гаразд, ми ходимо колами. — Майя заховала колечко назад у кишеню. — Як твоя річ опинилася в Гордієнка?

— Спершу мене забрали, замкнули в камері з кількома жахливими жінками. Одна, здається, досвідчена кримінальниця і, як у них кажуть, марафетчиця[21]. Усяких бачила, але зблизька, отак — вперше. Не знаю, скільки я там була, час ніби зупинився. Страшно. Потім викликали до слідчого, такий собі сірий чоловік у цивільному костюмі, довоєнному, плечі великі, ватяні. Намагався витягнути зізнання, що я поширюю ворожу пропаганду. Нічого не розуміла, все як у тумані. Знову камера, потім, уже ближче до вечора, повели на новий допит. У кабінеті слідчого вже сидів Гордієнко. Сказав: готовий поручитися за мене. Слідчий раптом вийшов, придумав привід. Лишив мене з дільничним. Той каже: витягне мене, але я маю віддати йому своє кільце. Продати не хотіла, тепер маю…

— Так і сказав?

— Відкритим текстом. Більше нічого не пояснював. Я погодилася відразу, він мені про сина нагадав.

— Про сина?

— Часи, каже, воєнні, складні. Він, каже, вірить мені, що я ні в чому не винна, все це дурня. Але ж, каже, тут, у слідчих, свій план, свої розрахунки. Викриють нового ворога народу, ворожого агента. Мій син стане членом родини ворога народу. Дитячий будинок…

— Шантажував.

— Ні, — Агата сумно посміхнулася. — Усе правильно говорив. По поличках розклав, і ти, Майє, чудово це знаєш. Усе припиниться, якщо я віддам останню коштовність. Погодься, невелика ціна за безпеку дитини. Коли я погодилася, все дивним чином вирішилося. Переночувала в одиночній камері, там навіть трошки топили. Уранці оформили звільнення, той самий слідчий. Розібралися й відпустили. Наші органи невинних не карають. Це мені там нагадали. І все, поговорили. Йди, бажаю щастя.

Справді, слів більше нема.

— Дякую, — вичавила з себе Майя, підвелася й залишила клас.

На ґанку мерзлякувато повела плечима, відійшла за ріг, аби нікому не кидатися в очі, знову витягнула злощасне колечко. Стиснувши до болю кулак, рвучко замахнулася, збираючись викинути подарунок. Та в останній момент передумала, запхала назад. Замість того вийняла зім’яту пачку «Казбеку». Папіроси лежали там з того часу, коли курила свої востаннє — з весни.

Там же, в кишені, серед дрібних тютюнових крихт завалялися сірники. Закуривши, Майя закашлялася після першої затяжки — забута звичка. Друга пішла легше, в горлі вже не дерло, і вона вперлася спиною в стіну, завмерла, дивлячись на багряне жовтневе листя дерев, на неймовірно синє й холодне осіннє небо, на клин перелітних птахів…

…Увечері, коли Гордієнко сів за стіл, Майя виставила роздобуту раніше чвертку самогону, міцного й каламутного. Мовчки налила Юрію більше, собі — трохи менше, пояснила здивованому чоловікові свої дії:

— Я згодна. Давай розпишемося. У сільраді. Хоч завтра.

І першою влила гидотну рідину в себе.

4. Макарів, Київщина, районний відділ УНКВС

Для розмови капітан Фомін викликав до себе лише начальника міліції.

Після повернення з Києва, де до нього, як і до інших керівників районних управ, довели потрібну й цілком таємну інформацію, він хотів зібрати весь особовий склад. Але потім передумав. Усе одно до низових підрозділів його слова дійдуть через начальство, і це поставить під сумнів сам факт секретності.

Фомін узагалі не розумів, яка може бути секретність при тому, що кожен дільничний міліціонер так чи інакше працюватиме з місцевим населенням. Отже, дуже скоро всі в окрузі знатимуть, чим перейнялися каральні органи, на чому вони зосередилися. Підпілля, яке треба ліквідувати в найкоротший термін, знизить активність, заляже на дно, і оперативна робота піде котові під хвіст.

З іншого боку, всі кругом знають — міліція ловить банду Щербаня. Це не заважає бандитам періодично нападати на склади, магазини й навіть товарні станції. А людям — приховувати інформацію, котра виведе на них. Хоча Фомін голову давав на відсіч: щонайменше половина макарівських базарувальників так чи інакше зі Щербанем пов’язана. Приховати інформацію для них означає надалі забезпечувати чорний ринок товарами першої необхідності, передусім харчами. Зачистити його означало нажити собі ворогів: більшість людей так чи інакше жила завдяки перекупникам та тіньовим натуральним обмінам. Якщо перекрити ці канали, людям зостануться лише продуктові картки, яких катастрофічно не вистачає. Чорний ринок і його неписані закони дозволяли утримувати потрібний баланс у суспільстві, він де-факто був свідченням негласного договору, укладеного між владою й народом. Людям дозволялося порушувати правила в межах розумного, і вони в обмін демонстрували лояльність, таку потрібну в тилу під час війни.

Фомін не був наївним. Чудово розумів: повернувшись на раніше окуповані території, радянська влада не може й не стане забезпечувати громадянам права та свободи, на які вони сподівалися. Справа навіть не у війні. Капітан прийшов у органи шість років тому, в тридцять восьмому, на місце вичищених перед тим товаришів. Гайки закрутили в цілком мирний час, для такого не треба оголошувати комусь війну чи самим ставати жертвами зовнішньої агресії. Для Фоміна війна лише загострила внутрішню ситуацію, багато що розставивши на свої місця. Він навіть хотів, аби Гітлерові зламали хребет. Останні зведення Інформбюро обнадіювали: так буде, лиш не ясно, коли саме. Та після перемоги, яка неодмінно настане, капітана влаштував би постійний воєнний стан. Нема чого розслаблятися, та й дозволено більше.

Так, він і до війни не надто церемонився з явними й прихованими ворогами.

Але війна давала змогу діяти, нічого нікому не пояснюючи.

Закони воєнного часу. Хочете ви, громадяни, того чи ні.

Капітан Семен Сергійович Фомін робив ставку на те, що кримінальні банди місцеве населення сприйматиме меншим злом, ніж банди націоналістичні.

Значить, допомагатиме органам активніше. Хоча б задля того, аби заслужити довіру влади. Виказавши терористичну групу і всякого, хто з нею може бути пов’язаний, люди в такий спосіб добуватимуть собі індульгенції. Не всі сприймають Васю Щербаня ворогом, бо, за легендами, він звичайних громадян не чіпає, останнє в злиднів не забирає. Натомість диверсанти, на яких націлило київське керівництво, — прислужники фашистів, не менше, не інакше.

Фашизм — це ворог номер один.

Заохотити громадян виявляти реальних ворожих агентів — переключити їхню увагу від тих негараздів, які переживаються зараз.

Ось про це капітан і розказав колезі, опецькуватому, простуватому з вигляду капітанові Христюку.

— Приблизно так, Павле.

Збираючись удвох, офіцери були на «ти».

— Та розумію, Семене, — відповів той, дослухавши невеличку, але змістовну промову до кінця. — Звідки така впевненість, що до нас сюди засилаються бандерівські групи? Що їм тут робити? На кого спиратися?

— Аполітично, — мовив Фомін.

— Ти про що?

— Про те саме, капітане. Мислиш категоріями, далекими від політики.

— До чого тут політика?

— Видно, що все життя ловив тільки кримінальний елемент. І то — дрібненький.

До війни Павло Христюк справді служив у Таращанському карному розшуку. Містечко маленьке, й займатися доводилося переважно крадіями, гопниками та побутовими злочинами: родинними сварками, під час яких п’яні чоловіки калічили, а то й ненавмисне, в запалі убивали дружин, чи навпаки — ревниві жінки вночі різали чоловіків-зрадників кухонними ножами або рубали сокирами. Пішов на фронт добровольцем, потім командував партизанською розвідкою в рідних Таращанських лісах, а з цієї зими повернувся на службу, не пішовши на фронт після розформування загону. Родину Христюка німці взяли в заручники разом з іншими у відповідь на вбивство офіцера і розстріляли. Тому до них та всіх, хто може бути пов’язаний з ворогом, капітан мав особистий рахунок.

— І як це воно видно? З чого?

— Не розумієш важливості поточного моменту. — Фомін клацнув пальцями. — Гляди ширше, товаришу Христюк. Грабіжник, який притискає даму в кутку, тицяє їй фінку під горло й забирає гроші та продуктові картки, нічого проти влади, на службі в якої ми з тобою маємо честь перебувати, не має. Гопник або той самий Вася Щербань — радянський громадянин. Не зразковий, порушує закони, і воєнний час дозволяє розстрілювати таких на місці. Але… — Він знову клацнув пальцями, ніби таким чином розставляючи потрібні наголоси. — Він лише злочинець. Не має проти влади нічого. Своє ремесло такий тип практикуватиме за будь-якого режиму. Крадій крав за наших і за німців. Проти товариша Сталіна, капітане, кишеньковий злодій чи вуличний нальотник не має нічого, як і проти пана Гітлера. За великим рахунком, ти завжди мав справу із типовими декласованими елементами. Буржуазні націоналісти — народ не такий. Вони небезпечніші, бо ідейні.

— Кому тут, у нашому районі, треба їхні ідеї, — відмахнувся Христюк, і Фомін тільки зараз звернув увагу, які в начальника міліції короткі, хоч і дужі руки. — Розумію, начальство пильнує. Правильно, ліпше, як кажуть, перестрахуватися, діяти на випередження. Але, по-моєму, така напасть нас обійде. Їм тут нічого ловити, бандерівцям твоїм.

Фомін прищурився.

— Кажеш, нема чого? Добре. Тоді ось факти. Ти про них напевне знаєш, зведи тепер докупи.

Він відчинив шухляду, видобув звідти й показав Христюкові складену вдвоє газету.

— Бачиш назву? «Нове Українське Слово». Друкували її в Києві, за німців. Редагував прихований ворог, запеклий колаборант, колишній університетський професор. Почитай, цікаво. Тут що не стаття — наклепи на більшовиків та радянську владу в цілому. Ось тобі ще одна газетка. — Фомін витягнув і поклав на стіл інший примірник. — Ти її читаєш, «Київська правда». Порівняй статейки. У фашистському пропагандистському листку один так званий вчений пише — музеї грабували комуністи, а в радянській газеті він же звинувачує в усьому німців. Автор не так давно обіймав відповідальну посаду на державній службі, і не лише він один такий. До прихованих ворогів руки доходять тільки тепер, і це, погодься, не дядько з фомкою, який краде хліб і тушонку.

— Так я хіба проти?

— Ясно, ти все розумієш, грамотний, відмінник бойової та політичної підготовки, — криво посміхнувся Фомін. — Знаєш, скількох ми ще не виявили? Людей не вистачає, але з цим вирішимо. Небезпека в іншому: ворожі агенти теж знають, скільки перевертнів лишилося в нашому тилу. Вони — люди грамотні, вчені, ідеологи, газетка тому приклад. Почнуть обробляти народні маси, котрі втомилися від війни. Особливо тут, по селах й повітових містечках, де жити ще гірше, ніж у великих містах. Благодатний ґрунт для підготовки удару в спину.

— Може, й так, — знизав плечима Христюк.

— Згадай, скількох так званих автокефалів виявили й виловили тільки цієї весни. — Поруч з газетами на стіл лягли брошурки, надруковані на сірому папері. — Молитовник. Українською мовою. Інша пропаганда, махрова петлюрівщина. Це вилучено в хаті сільського вчителя тут, у нашому районі, зовсім недавно. Він на допиті назвав себе священиком автокефальної церкви і членом організації українських націоналістів. Своїх парафіян не назвав, і хай собі буде героєм. Їх вирахували, та не чіпаємо. Є підозра: цей підпільний піп керував розгалуженою організацією бандерівського напряму. Їхня мета — підрив державного устрою Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Отут уже політика, і не сперечайся.

Начальник міліції знову знизав плечима.

— Тобі видніше, Семене.

— Ти ж згоден зі мною?

— Та згоден, згоден. До чого ведеш, кажи краще. Не тягни кота за хвоста.

Фомін підійшов до карти на стіні, обвів кінчиком нагостреного олівця назву.

— Йди сюди, глянь.

Христюк наблизився, примружився, придивився.

— Коростишів. Це ж не наше хазяйство.

— Але саме там кілька днів тому мав місце бій з бандерівською бойовою групою. Тамтешній відділ готував операцію, і, чесно кажучи, через раптову появу тих бандитів вона зірвалася. Та нема лиха без добра: сам факт зіткнення з бандерівцями в глибокому тилу, далеко від їхнього основного місця дислокації, досить красномовний. Згадай, як на початку року вони вже влаштували тут маленьку війну. І, на наше щастя, допомогла погода. Сніг, мороз, бандити погано екіпіровані, не мали підтримки серед місцевих. Тому в них усе провалилося.

— Хочеш сказати — тепер таку підтримку вони матимуть?

Фомін відійшов, граючись олівцем між пальцями.

— На нараді в Києві був присутній товариш Хрущов. За його особистою інформацією, яка перевірена агентурою і не підлягає сумніву, в наш тил засилатимуть малі диверсійні групи оунівців. Їхня мета — шукати підтримки тут, на місці, в людей, котрі після звільнення від німців і повернення радянської влади розчаровані та, відповідно, критично налаштовані. Причин багато, капітане. Наслідок один: у тилу потроху зріє отруйний нарив. Незгодним, прихованим ворогам лишиться одне: чекати збройної підтримки, аби починати опір. Ставка робиться саме на це. Тепер ясно, що я маю на увазі, коли наголошую на політичному моменті?

— Та ніби ясно. — Христюк почухав коротко стрижену потилицю, провів пальцем від назви «Коростишів» униз по карті. — Хочеш сказати, бандерівці рухаються сюди, до нас?

— Думаю, йде не одна група. Їх стратегічно цікавить Київ. Так сказав Микита Сергійович, і офіцери на нараді з ним цілком погодилися.

— Звідки відомо, що в засідку тут, — палець тицьнув у обведене олівцем коло на карті, — влетіли саме бандерівці, а не хтось типу Васі Щербаня? Звичайні дезертири, наприклад.

— Там двох поклали. Наскільки я знаю, жодних документів при них не було. Військова форма наша, радянська. Так, могли бути й дезертири, — кивнув Фомін, ніби погоджуючись сам із собою. — Тільки деталь: у кишені один з убитих тримав пропагандистську картинку подібного з оцим, — він кивнув на українську газету, — змісту. Ніби нічого особливого. Нам ту картинку показували, звичайний собі малюнок. На перший погляд. Такі-от вилучалися раніше в оунівських посіпак. Серед них — той піп, про якого я говорив раніше. Усе сходиться. Як так у вас кажуть? У масть?

— У цвєт, — поправив Христюк. — Хоча «у масть» теж правильно. Переконав, — розвів руками він. — Сам знаєш, я дотошний. Мені докази треба залізні, щоб знати, в якому напрямі працювати. То чекаємо гостей?

— Чекаємо, — погодився Фомін. — Якщо вони вже не завітали. Твоя ділянка роботи — не лізти без потреби, куди не просять, а попрацювати окремо з кожним міліціонером. Особливо з кожним дільничним, ця наволоч легше знаходить спільну мову з селянами. Та й залягти в погребах та на хуторах простіше. Нехай народ стимулюють, не залякують. Пильність, мовляв, буде винагороджуватися. Ідеї є?

— Чого ж, хоч просто зараз. — Ступивши до столу, Христюк узяв брошуру, покрутив у руці, гмикнув. — Дам вказівку дільничним. Хай кожен збере в клубі народ, виступить, затаврує фашистських прихвоснів. Утім, вони в мене не всі ловкі агітатори, тож треба підсилити партійними товаришами з району. А взагалі було б добре з Києва виписати. Нехай розкажуть про все оте зло. Закличуть громаду до особливої пильності. Вони один на одного озиратимуться, Семене.

— Простенько, але смачненько. — Фомін клацнув пальцями, що означало згоду. — Працюй, капітане. Про Васю Щербаня не забувай, твоя парафія.

— Та моя, моя. А людей на все мало.

— Не бурчи, Павле, на те війна. Обходься тими силами, що маєш. У піковому випадку, звичайно, солдатами підсилимо.

5. Район Макарова, хутір — залізнична станція

— Скільки вас? — тихо запитав чоловік, намагаючись як слід розгледіти Коломійця в темряві.

Максим ухилився від прямої відповіді, обмежився коротким:

— Вистачить.

— Для чого вистачить?

— Для чого треба. Для всього. Так і будемо стояти?

— Не дарма питаю. У мене в хаті жінка спить, дітей двоє. Туди ви точно не підете. Хіба в сарай, тож мушу знати, чи місця вистачить…

— Хлопці, — сказав Дунай, враз виступивши з темряви. — І чого ви тут гарикаєтеся бозна-скільки. Ми прийшли за адресою. Сказали пароль, отримали відгук. Ти на нас чекав. Маєш знати, що робити. Правильно?

Співбесідник відмовчався, переступив з ноги на ногу.

— Тебе не має хвилювати, скільки нас є. Виконуй наказ, розмісти людей на ніч. Далі отримаєш нові інструкції. Усі повноваження маємо. Для чого воду товкти в ступі?

— Накази вже роздають. Командири прийшли, ага, начальство.

Відповідь Коломійцеві не сподобалась так само, як і загальний тон їхнього нового знайомого. Чоловік, якого звали Мироном Чепігою, був налаштований досить дивно. При тому, що контакт отримав особисто Дунай у референтурі СБ.

Про Чепігу було відомо відносно небагато. Від народження мав праву ногу коротшу за ліву, тож для військової служби непридатний. Через природне каліцтво цей молодий ще чоловік, якому не так давно виповнилося тридцять три, дуже переживав, бо вважав: ніколи не матиме родини, дівчата на такого не дивитимуться, і тривалий час жив відлюдно на хуторі, працюючи слюсарем на залізниці.

Війна змінила життя Чепіги радикально й несподівано.

Він виявився одним із тих щасливців, котрих ніколи не призвуть на військову службу. Він був, як кажуть у народі, при руках та з головою, тому довколишні жінки раптом стали звертати на інваліда увагу. Станційний слюсар Мирон швидко одружився, одразу ж пішли діти, і, що важливо, йому вдалося вберегти родину при німцях. Інвалід займався тим самим, що до війни, — слюсарював. Перед радянською владою лишився чистим, бо очевидно співпрацював з окупантами з примусу: принаймні так Чепіга сказав, коли на початку березня прихистив у себе на хуторі трьох вояків повстанської армії, які виходили з котла після розгрому й провалу великої рейдової операції. Перебувши в нього тиждень, повстанці пішли, передавши дані на завербованого в референтуру.

Для групи Коломійця хутір Мирона Чепіги був запасним варіантом.

Від самого початку тримали інший курс.

Але після короткого бою в лісі поблизу Коростишева командир вирішив поміняти маршрут. Довкола цього знову виникла суперечка з Дунаєм, але Максим притлумив її. Принаймні хотів думати, що притлумив.

Стримавшись від того, аби починати при всіх, Коломієць на привалі відкликав Дуная вбік, так далеко, аби не чули інші, і заговорив без передмов, дивлячись тому в очі й не моргаючи.

— Давай так. Я — чоловік простий і прямий. Цього не написано в паперах, які тобі хтось там склав, коли збирав про мене різні відомості для есбе. І якщо ти не зрозумів досі, повторюся, спеціально для тебе: простий я, без всяких-там реверансів та політесів.

Дунай не намагався зберігати спокій: він справді не хвилювався. Тримався так, ніби розмова стосувалась когось іншого.

— Аж надто простий часом, Східняче. Бачив таких.

— Ну-ну, розкажи, яких бачив.

Максим уже ненавидів себе за те, що почав розмову. Бо за короткий час спілкування з Дунаєм, особливо останні дні, коли доводилося постійно бути пліч-о-пліч, зробив прикре відкриття: саме цей чоловік уже фактом своєї присутності поруч здатен завести його з півоберта. Зазвичай Коломієць намагався зберігати холодну голову, і здебільшого вдавалося. Інакше давно б уже гнив десь у землі, приводів життя давало аж забагато. Війна взагалі вимагала контролю над емоціями й розважливості в прийнятті важливих рішень. Найгірше в нинішній ситуації: виводив не ворог, з яким усе ясно, а ніби свій. Той, хто має прикрити спину в потрібний момент і кого, своєю чергою, прикриватиме він сам.

Але й тут невелика біда.

Одне діло — коли кипить усередині. Й зовсім інше — коли це помітно ззовні. А Дунай, як устиг пересвідчитися Максим, належав саме до тих, від кого важко щось приховати. Тому, заводячись, Коломієць одразу відчував себе слабшим, навіть вразливішим за опонента.

— Казав уже. То ти забув. — Дунай нарисував посмішку. — Нагадаю, добре. Твоїх земляків бачив, таких самих східняків. Узимку вирушили в рейди, так само, як оце ми нині. Навіть маршрути подібні. І, кажуть, більшість зрадила. Хто бився гідно — головою наклав. Хто повернувся — вже потім, коли влітку почалася велика війна з Совітами, перебігав із піднятими руками. Потім листівки були в лісах, ти їх сам бачив. Зрадники визнавали помилки, закликали інших припинити боротьбу з народною владою й виходити, складати зброю. Когось агітація переконувала. Деякі вагалися, і таких приводили до нашої референтури.

Коломієць глибоко вдихнув, потім видихнув.

— Отже, таких ти бачив. Хай. А я, — задля переконливості він тицьнув себе пальцем у груди, — бачив таких, як ти! — Тепер палець націлився на Дуная. — Один ось тут стоїть. Для тебе і подібних усі східняки — зрадники. Не раніше, так пізніше перебіжать. Чув я вже, що ти боїшся спиною до мене повернутися.

— Ніхто тебе тут не боїться.

— Ти не знаєш страху, Дунаю. Хіба озираєшся сторожко. І не довіряєш нікому. Собі хоч віриш?

— Лише собі, — була відповідь.

— О, слава Богу! Нарешті правду почув. Візьму до уваги. Але ти, друже Дунай, теж зроби зарубку, зав’яжи вузлика, роби, як звик, справа твоя.

— Вузлика?

— Та отож. Простий я чоловік.

— Уже втретє чую.

— Так зрозумій, до чого веду. Для мене, знаєш, начальства нема. Командування є, накази виконую. Але не вважай, що тебе наді мною поставили. Поки я хорунжий, поки командир, поки веду групу й відповідаю за людей, ти — мій підлеглий. Виконуєш мої накази. Не погрожую, Боже збав, але нагадую те, про що забув ти. Я, Дунаю, начальника радянської міліції застрелив. Начальство поважаю, військова людина. Та не боюся. І не лови на слові, стріляти в тебе й прибирати з дороги, як ти вбив у свою голову, не хочу й не буду. Проте, — Максим зробив крок, тепер ставши впритул, — наступного разу в писок дістанеш. При хлопцях. Плювати, як далі в нас піде. До речі — як? Передбачені такі випадки, коли командир побився з підлеглим? А ти мій підлеглий тут, Дунаю. Окремого наказу вирізняти тебе з-поміж інших не маю. То як діятимеш? Заарештуєш чи на місці застрелиш, які маєш повноваження? Може, цидулу таємну тримаєш у підошві на подібний випадок?

Дунай мовчав. Усе, що він хотів і міг сказати, за нього говорили сірі очі, котрі, поки Коломієць говорив, трохи звузились. А Максима несло далі:

— Там, на хуторі, ти почав без мого наказу. Треба було оцінити обстановку, а вже потім виказувати себе. Або не виявляти, обійти стороною. Зупинити тебе я не міг, навіть якби дуже хотів. Забагато береш на себе, їй-богу, забагато. Через твої дії ми втратили двох вояків. Заперечиш?

— Шерех і Гонта загинули в бою, — відчеканив Дунай. — Вояки щодня гинуть. То є війна.

— Вони загинули як герої. Через твою самовпевненість і пиху. Не хочу казати нічого про дурість…

— Сказав. Я почув.

— Бажано, аби почув усе інше. Особливо про писок. Їй-богу, вдарю, щойно дозволиш наступного разу наказувати щось комусь замість мене. При живому командирі.

Тут Коломієць зовсім перестав контролювати себе.

Розбудивши вглибині себе не лише колишнього міліціонера, а й колишнього зека, цикнув зубом на блатний манер, протягнув через губу з характерними інтонаціями:

— Усьок? Молодця. Кочумай[22]. Ніхто маршрут не мінятиме без мого дозволу. А я зараз тебе вислухав, але з тобою не згоден. Йдемо, як ішли. Все.

Лишалося поплескати трохи отетерілого Дуная по плечу й розійтися, що Максим і зробив. Був свідомий: віднині між ними прірва. Чим би не завершився рейд, коли б не повернулися назад, як скоро налагодиться зв’язок із референтурою — однак Дунай цієї розмови й, головне, подібного тону не подарує. Не в його характері. Нічого, зате межу Коломієць окреслив, дистанцію вказав, ситуацію прояснив остаточно й назавжди.

Звісно, напруженість між двома «старшими» приховати від інших не вдалося. Та й Максим не надто хотів. Поводився, ніби нічого не сталося. А хто вважає — щось таки трапилось, нехай тримає висновки при собі. Щойно знялися й рушили далі, Коломієць пересвідчився: з дисципліною в його групі все гаразд. А під час руху взагалі не до балачок.

До хутора дісталися під вечір наступного дня, і зараз, говорячи з Чепігою та водночас намагаючись оцінити обстановку, Максим дійшов висновку: їхній появі тут не надто раді. Й справа навіть не в самому Чепізі, в якого жінка й діти. Як правдивий східняк, нехай навіть рідна Полтавщина географічно лежить не на сході України, він тонше, ніж більшість побратимів, розумів тутешні звичаї й відчував місцеві настрої. Вони характерні не лише для окремого району Київщини, а загалом для всієї місцевості, де радянська влада встигла закріпитися раніше, ніж по той бік Збруча. Й, відповідно, раніше й рясно вмити все довкола кров’ю.

Тут хотіли миру.

Чимшвидше він настане — тим краще.

За будь-яких умов. Адже тут навчилися пристосовуватися. Максим знав це, бо свого часу пристосувався сам, не надто переймаючись цим. Він просто визнав владу. Не зовсім своєю, але все ж владою, на яку слід зважати, подобається вона чи ні. Тепер він уже так не думав, протягом минулого року, проведеного у волинських лісах, радикально змінивши погляди.

Проте, як казала колись його шкільна вчителька, свою голову нікому не переставиш, а все горе — в головах.

Змірявши Мирона поглядом із голови до п’ят, Коломієць мовив, обравши тон, який одразу відсікає бажання сперечатися чи просто гарикатися:

— Наказ ти вже одного разу отримав, Чепіго. Не бійся, ніхто тебе не мобілізує просто зараз. Роби те, що маєш робити. Розмісти людей на ніч, нагодуй. Хай там як, але зостанемося тут до завтра.

— Чим нагодую? — визвірився господар. — У дітей заберу? Ич, розумецький. У мене, аби знав, наші партизани нічого не брали.

— Хто у тебе наші партизани? — виступив наперед Дунай.

Максим жестом зупинив його.

— Спокійно. Він обмовився. А може, не обмовився, але тут так називають — наші. Усі, хто не німці, — то свої, зрозумів?

— Ні, — відчеканив Дунай. — Здається, ти теж. У нас різне розуміння.

Миронові очі сторожко забігали від одного незваного гостя до іншого. Відчувши в Максимові якого не якого, а заступника, він смикнув його за рукав, заговорив швидко, зачастив:

— Слухайте, все не так… Я нічого, хлопці, нічого… Ваші навесні були, пішли, більше не приходили. Тепер знову, мов сніг на голову. Тоді заховав, бо… Не знаю… Допоміг, тепер сам боюся. Трушуся, мов листок на осиці… Не за себе, мені воно… Жінка, діти, мусите зважати… Скільки війна йде, стільки за них боюся. Меншому рочок ось тільки, старшій третій пішов… Дівчинка… Валя… А синок — Ілько, Ілля, Ілюша…

Коломійцеві набрид словесний потік.

— Чого хочеш?

— Не паліть мене. Йдіть. Так — усе, що треба. Але тут — ні.

— Так — це як?

— Зв’язок. Відомості будь-які. Я ж залізничник. Ешелони проходять, вантажі. Там продовольство на фронт, зброя, речі, медикаменти. Не все зупиняється тут, станція не вузлова. Але буває — стають. Ось зараз на запасну колію два вагони загнали.

Розмова починала ставати предметною.

— Що там? — запитав коротко.

— Ніби харчі. Сухпаї. Галети, тушонка. — Мирон поволі заспокоювався, очі заблищали життям. — Тут же так, у тилу: кому война — кому мать родна. Примовка така є.

— Є, — тепер втрутився Дунай, йому набридло відмовчуватися. — Ти по суті справи давай.

— По суті, по суті, — активно закивав Чепіга. — Коли вже про суть… Хлопці, люди добрі, не губіть, га? Я ж вам усе говорю, всі секрети. А то секретна інформація. Розголошувати зась, під страхом…

— Та бачу я, дядьку, який ти переляканий, — дозволив собі поблажливі нотки Дунай. — А ще виджу — торгуєшся. Давай, кажи.

Нарешті Чепіга зовсім осмілів, повів діловито, мов справжній крамар, зачастив ще сильніше:

— Слухайте-слухайте, отак зробимо. Ви, хлопці, йдіть сьогодні кудись. Вас тут багато, аби ще двоє-троє, то якось той… Діти малі, навіть побачать стільки дядь чужих, нічого нікому не скажуть, не вміють. Жінка мовчатиме, але ж вона ще більше труситиметься, ніж я. Тому йдіть, хлопчики, йдіть. Там далі, кілометрів десять, хутори спалені. Там ще минулої осені повоювали трошки… чи не трошки… Відпрасували місцевість, майже нічого не лишилося, не живе ніхто, мертво. Але погреби збереглися, там пересидіти можна короткий час. То як, підете?

Коломієць гмикнув.

— Хоч щось. Умовив, перейдемося ще трохи. Люди в мене ледь на ногах стоять, тому хоч сухарів знайди.

— Навіть сала шматок витягну! — Чепіга не приховував радості. — Так тепер про сухарі чи то галети, хрін знає… У вагонах, на запасній колії. Кажу ж: там з вантажем щось нечисто. Накладні перевіряють суворо, і так виглядає, ніби хтось ті два вагони солдатських харчів наліво двинув. Чи хотів… Там розбираються, могли б пропустити, але капнув хтось десь… Стуконув, розумієте…

Мирона так захопила власна розповідь, що він уже зовсім забув про все на світі. До Коломійця враз дійшло: Чепіга заздрить тим невідомим, хто в умовах воєнного часу й суцільного хаосу при наполегливих спробах навести довкола подобу порядку зумів списати під шумок справжній скарб — два вагони харчів. І незадоволений, що злодіїв зрадили.

Трошки розбираючись у подібних схемах, котрі мали місце ще до війни, Максим міг битися об заклад: сумнівний вантаж так до фронту й не дійде. Надто ласий шматок — два вагони, котрі йшли невідомо куди. Тепер той, хто сигналізував про можливий злочин, напевне намагається заговорити, надмірно бюрократизувати справу, потім довести — з вантажем усе гаразд і негайно причепити вагони до найближчого ешелону. Щоб десь по дорозі, на вузловій станції, вони б зникли остаточно.

Війна господарських злочинів не зупиняє.

До тилових служб мобілізовані цивільні, вчорашні господарники, з цілком законною бронею. А вони як крутили в мирний час, так і на війні крутитимуть. Тим більше зараз, коли вона тягнеться третій рік і до неї, хай там як, люди звикли й пристосувалися. Хіба хочеш — мусиш.

— Нас цікавлять ці вагони, — мовив Максим. — Нам узагалі потрібна докладна інформація про рух поїздів по вашій станції. Особливо військові ешелони, зі зброєю. Танки, гармати, снаряди, таке інше.

— Тут не стратегічна гілка, — зауважив Чепіга.

— Але вона завантажена, — парирував Дунай. — Усе, Східняче, забираємося звідси. Хіба дізнайся, де ті хутори.

Максим відкрив планшет.

— На карті покажеш?

Чепіга знизав плечима.

— І ще: люди потрібні. Надійні. У канцеляріях найперше. Документи маємо справні, але різні інші папери знадобляться. Когось знаєш?

— Хто у вас надійні?

— Незадоволені владою.

Чепіга знову знизав плечима.

— Вони вголос не говорять. Шукайте самі. Ось якщо їх у вагонах на станцію привезуть — дам знати.

— Жарт?

— Еге.

— Смішно. — Максим лишався серйозним, тим часом витягнув карту, розгорнув на потрібному місці. — Показуй, де хутори. Ми — ось тут.

Тицьнув пальцем, постукав пучкою кілька разів.

Вказані Чепігою спалені хутори знайшлися — трохи не там, куди той тицьнув.

Дунай відразу зробив стійку «на зраду». Гарикатися набридло, і Коломієць, давши йому випустити пару, спокійно пояснив: ніхто нікого не зрадив, просто через вроджену інвалідність Мирон, крім свого куточка, мало де бував. Погано орієнтується на місцевості, тим більше — в картах не мастак, ось найпростіше пояснення. Сам зробив поправку на місцевості, група дала гак і вийшла туди, куди треба, вже за п’ять додаткових кілометрів від того місця.

Навіть поночі стало ясно — тут рік тому було гаряче. Землю довкола щільно вкривали вирви, й, прямуючи до потрібного місця, чоловіки не завжди могли оминути, втрачали тверде під ногами, ковзали вниз. Та призвичаїлися швидко й, діставшись розбитих забудов, справді відшукали серед уламків вхід до вогкого, але безпечного льоху. Всередині стало місця всім. Люди вимоталися, засинали на ходу. Коломієць розумів, та все одно наказав міняти вартових щогодини. Дай більше часу — з ніг може впасти й сторожа, всі живі люди.

Але така передишка теж пішла на користь — вояки трохи перевели подих, почали освоюватися, розділили рештки харчів, і Чуб красномовно труснув порожнім «сидором»:

— Так далі підемо, нє?

— Ось і продуктові вагони до речі, — кивнув Максим. — Потому довго тут не лишимося, облава буде велика. Придивимося, поміняємо базу. Але далі піде легше. Повинно піти.

— Ти про що? — поцікавився Тур.

— Друже Тур, ти як колишній військовослужбовець РККА[23] не даси збрехати: мирне населення навіть до війни побоювалося військових. Не бачило в них своїх захисників. Про червоноармійців кажу. Є таке?

— Чого ж! — легко погодився той. — На своїй шкурі відчув. У прямому смислі.

Хоч усі тут знали його історію, Тур усе одно засукав правого рукава до ліктя. Очам відкрився слід потворного опіку. Чотири роки тому в нього, тоді ще сержанта, хлюпнула кислотою волинська дівчина. Готувалася, як потім розібралися, довго, заходила здалеку. До нього особисто нічого не мала, кортіло насолити першому-ліпшому москалеві. Її старшого брата забрали незабаром після входу радянських військ як активіста українського підпілля. Від тортур він помер у камері луцької тюрми НКВС, тіло віддали, ховати довелося в закритій труні. Потому дівчина свідомо накликала на себе прокляття рідних, почавши шукати знайомства зі справді першим військовим, котрий впав у око, — Василем Сміяном, так насправді звали Тура.

Де роздобула кислоту, він так і не дізнався. Натомість досі, розповідаючи, як усе було, пишається власною реакцією футбольного воротаря — в останню мить устиг виставити перед собою голу руку. Аби не це, мав усі шанси лишитися без обох очей, без одного — напевне. Звідки напівроздягнена, в самій сорочечці панянка видобула склянку, теж не бачив: збуджений авансами, спраглий за жіночими пестощами солдат у той момент думав чим завгодно, лиш не головою, тож стягнув гімнастерку, лишившись голим по пояс.

Тоді сержант Сміян не дав їй утекти, скрутив, здав, куди треба. Навіть отримав подяку в шпиталі, його підвищили відразу до старшини. Згодом про все дізнався, в тому числі — про те, як у камері дівчину кілька днів ґвалтували, називаючи це допитами, і вона знайшла спосіб накласти на себе руки. Отримавши й переживши цілий букет різних вражень, Василь Сміян поступово і, як сам признався потім, несподівано для себе, кандидата в члени партії, зробив висновки. Котрі й спонукали його влітку сорок першого тишком-нишком, прихопивши зброю й знявши з форми всі відзнаки, перейти до українського збройного підпілля.

Свого часу, дізнавшись Турову історію, Коломієць зробив висновок: той намагається в подібний спосіб спокутувати провину. Не свою особисту — спільну. Вважаючи винними всіх, хто служив у Червоній армії. Свого часу, розбираючись у причинах подібного власного рішення, Максим дійшов схожої, такої самої, дуже близької думки про свої мотиви.

— Мусиш знати — потрібна іскра. Принаймні в це вірять наші керівники. Хтось має показати: армія та влада загалом слабка. Не контролює нічого або контролює погано. Кулак — поганий контроль. Згоден?

— Але ж ефект від нього є…

— До часу, друже Тур, — парирував Коломієць. — Це ж очевидно: люди спершу чекали німців як визволителів від комуністів, потім, зрозумівши — ті недалеко від більшовиків пішли, стали надіятись на повернення тієї влади. Мовляв, війна та біда навчать. А бач, нікого нічого не навчили. Судячи з усього, одні визволителі нічим не ліпші за інших. Люди волі не знають і не відчувають себе в тилу в безпеці.

— Здалеку заходиш.

— Аби ти краще зрозумів, бо тут своя специфіка, — вкотре наголосив на цьому Максим. — Народ шукає виходу. І чогось чекає. Скуштував обидві влади, наївся — о! — він черкнув себе ребром долоні по горлу. — Аж тут хтось починає шуміти. Не дає спокою. Показує на ділі: насправді влада не має тієї влади, яка була. Втрачає контроль, не здатна стискати кулак, як раніше, бо змушена рахуватися з війною. Інакші порядки, інакші вимоги, не розірветься. Люди ж накручені, їх лише підштовхни.

— Кажеш — підштовхнемо, друже Східняк? — вліз Товкач.

— Спробуємо.

— Я не аж такий оптиміст. Хоч кортить із тобою погодитись.

— І я про це, — підхопив Тур. — Не думаю, що тут народ безнадійний. Зброї повно, людей копнуть треба під дупу. Ми з тобою, друже Товкач, тому два приклади. Та й пан командир.

Він посміхнувся у вуса.

— Ага, — озвався зі свого кутка Хорт. — Життє вас усіх копнуло.

Увесь цей час Дунай слухав та відмовчувався. Коли розмова згорнулася, підвівся, наскільки дозволяв льох, підійшов до Коломійця, став над ним, дивлячись згори. Той хотів випростатись, аби опинитися з ним на рівних. Та раптом передумав, зручніше вмостився біля підмурованої дбайливим господарем стіни, глянув на товариша знизу.

Ззовні сюди проникав тонкий промінчик через невеликий прямокутний отвір — його зранку виявили та трохи розширили вартові Мирон і Корж, потім завбачливо замаскувавши.

Витримавши деякий час у напівзігнутому стані, Дунай нарешті опустився, зігнувши ноги, присів поруч.

— Маєш план дій?

— Доповідати тобі не мушу! — машинально, вже за звичкою огризнувся Коломієць, тут же зрозумів — надто різко, не годиться, все ніби трохи вляглося, здав назад: — Тобто, міркування є. Але поки хай повариться.

— І що ж то за вариво?

— Поки не вивчимо обстановку — не готовий сказати. Готуючи плани, слід багато на що тут зважати.

— Сидячи в пивниці, нічого не побачиш, — відрубав Дунай. — Довго тут ховатимемось, мов щури?

Максим знову ледь стримався від грубої відповіді. Та наступної миті зрозумів: саме зараз Дунай має рацію.

— Ховатися, як ти кажеш, нам доведеться ще довгенько. Ти краще за мене це знаєш. Хлопці — так само. Вільно ходити не можемо. Але все правильно. Почати слід із розвідки. Наприклад, прогулятися до залізниці.

— Чому саме туди?

— Вагони на запасній колії. Поки не знаємо, наскільки лояльними будуть до нас тутешні, вдарити кудись треба.

— Підірвати колію ефективніше, — відрізав Дунай. — Завдання рейдових груп — диверсії. Коли забув, друже Східняк, то я нагадую. Так, між іншим.

— Подяка, — гмикнув Коломієць. — Тоді давай відразу викличемо весь вогонь на себе й ляжемо всі. Марш-кидок того вартий, наші побратими за це лягли?

Після його слів запала лунка тиша.

— До чого ведеш? — запитав Дунай.

— Диверсія — її ні з чим не сплутаєш, — терпляче пояснив Максим. — Відразу шукатимуть диверсантів. І тут дуже скоро мерехтітиме в очах від «червоних погонів». На військові склади чи інші об’єкти, ті ж самі вагони на запасних коліях, клюють не завжди диверсанти. Навіть не так: переважно банди, звичайні дезертири чи хто там ще ховається по лісах від влади.

— Ми, — знову вліз Хорт.

— Ні. Ми криємося від ворога до часу, — повернувся до нього Коломієць. — Хіба хтось із нас тут визнає цю владу нашою, своєю? Ми на війні.

— Пишно сказав, — сказав Товкач. — Але правильно.

— Ага. Але ж інші, хто також ховається по лісах, так не вважають. Бо не воюють уже. Для них війні давно кінець. Владу визнають владою, тому й бояться їхнього закону. Бандити. Бачили ж листівки більшовицькі? Нас там із ними рівняють. Напевне знають: ми — не кримінальний елемент. Тому якщо наша ціль — товарний вагон чи, скажімо, склад із продовольством, найперше на справжніх бандитів подумають. А ганятися за ними солдатів поки не посилають. Місцева міліція ледь справляється. Ми ж, як ти мудро кажеш, друже Дунай, розвідку проведемо.

Поки говорив, зрозумів: не так до інших, як сам до себе.

Лиш думки вголос.

Рушили по обіді.

На станцію пішло четверо. Коломієць взяв із собою Тура й Товкача, обоє говорили по-місцевому краще за решту, а контакту з патрулями не уникнути. Дунай вирішив йти з ними в останній момент, нічого не пояснив — просто зібрався. Максим розумів причину, відмовчався — хай наглядає всевидяче око. Лиш обмовився:

— У разі чого більше мовчи. Говірка викаже. В їхній армії нашого брата повно, але зустріти в тилу когось із вашим акцентом…

Хоча ніде правди діти — Дунай виглядав типовим, наче з картинки чи агітаційного плакату, радянським старшиною. Документи мали всі, справжнісінькі, бланків свого часу викрали досить. Печатки змайстрували з відірваних підошов, та на око не відрізнити, перевірено не раз. Єдине, що справді могло насторожити, — ціла група військових, які повертаються у свої частини з різних шпиталів, але чомусь тиняються гуртом. Тож розділилися: Коломієць сказав Дунаєві триматися біля себе, в разі чого говоритиме офіцер, старшина не втручатиметься, а Тур із Товкачем йшли кожен окремо, при цьому домовилися тримати один одного в полі зору.

За старшого на базі лишився Чуб.

Четвірка проминула вже зовсім щедро вкритий багрянцем ліс. Перед виходом на дорогу уважно обдивилися кожен себе, чи не лишилося на одязі листя або інших слідів, що могли виказати. Потому, кивнувши розвідникам, Коломієць поправив ремінь, обсмикнув шинель і посунув уперед, широко ступаючи. Дунай подався за ним, притримуючи правицею худий «сидір» — зовсім без речей пара військових бути не могла.

Якийсь час ішли, не озираючись, напрямок узяли правильний, і десь за годину їх наздогнала «полуторка». Ступивши на узбіччя, Максим хотів пропустити машину. Але, трохи обігнавши, вона раптом загальмувала.

Тепер розвідники могли порахувати кількість солдатів у кузові — четверо. У всіх автомати, довкруж — як на лихо відкрита місцевість, і в разі чого бій вийде коротким. Проти чотирьох автоматників двоє з офіцерськими ТТ в кишенях нічого не вдіють. Про всяк випадок торкнувшись через шинельне сукно гранати, Коломієць, ніби нічого не сталося, крокував далі. Не озирався, та відчув потилицею Дунаєву напругу.

З кабіни, з пасажирського місця, тим часом вийшов капітан років під тридцять п’ять, непоказний, вишкрябані бритвою щоки й підборіддя видно зблизька, під кашкетом — йоржик каштанового волосся. Круглий, бульбочкою ніс робив його добродушним, простецьким й водночас — звичайнісіньким. У натовпі, хоч у цивільному чоловік, хоч у формі, Максим би такого не вирізнив. Навіть кирпа — не прикмета, таких повно.

Порівнявшись із машиною, Коломієць кинув руку до козирка, зупинився. Боковим зором помітив — Дунай теж козирнув, ставши так, аби в разі чого прикрити тил. Старший офіцер відповів тим же жестом, відчеканив:

— Капітан Волобуєв, — й не дочекавшись, спитав: — Здоров, танкісти. Куди, товариші? Може, підкинути?

— Лейтенант Коломієць. — Максим вирішив зберегти у фальшивих документах справжнє прізвище, а на плечах — польові погони молодшого офіцера танкових військ, випадкового знайомого вони не настрожили. — Дякую, товаришу капітане. Не відмовимося. Ми на станцію.

— Так і ми на желєзку! — Волобуєв гостинно й навіть картинно розвів руками. — Своїх доганяєте?

— Висуваємося в розташування, — обмежився Коломієць обтічною фразою.

— Заскакуйте. Туди ще вісім кеме, для чого ноги бити.

Дунай мовчки взявся за край борту, підтягнувся сам. Двоє солдатів з кузова допомогли Максимові, хоч він не просив, хряснули дверцята кабіни — капітан умостився назад. Машина рушила, і Коломієць заспокоївся: нічого особливого, взаємна виручка, на місці Волобуєва сам підхопив би двох служивих.

Інша річ, по приїзді капітан захоче поговорити, перекинутися бодай парою слів. Хто, куди, звідки — не допит, звична в таких випадках розмова. Але, здається, пронесло. Висадивши пасажирів біля залізниці, Волобуєв попрощався так само коротко, як привітався, обмовившись — інтендантські справи, постачання, вантаж отримувати. На його погонах Коломієць не розгледів маленьких коричневих відзнак інтенданта, та значення цьому не надав. Бійці взагалі мали золотаво-жовті нашивки піхотинців, це тим більше нічого не означало: Волобуєву виділили в розпорядження чотирьох людей і шофера з машиною. Той саме ходив довкола, зосереджено кóпаючи носаком скати.

Потиснувши капітанові руку на прощання, Максим відійшов у бік станційної будівлі, раптом зупинився, витягнув трофейні папіроси з кишені, відкрив коробку, простягнув Дунаєві. Поки той прикурював, мовив неголосно:

— До нього придивитися не зайве.

— А що таке?

— Цікавий інтендант, постачальник. — Коломієць теж прикурив, затягнувся, скосував у бік нового знайомого. — На станції — вагони з продуктами. Цього явно за ними відрядили. Типовий тиловик, не надто обережний. Увійти в контакт, з’ясувати звідки. Нам же треба знати, де тут поруч частина стоїть.

— Не завадить, — погодився Дунай. — Він затримається тут. Давай поки роздивимось на місці.

— Та я вже бачу, що треба, — гмикнув Максим, кивнувши товаришу через плече.

Ставши боком, той теж побачив буфет, з якого саме виходив, точніше вистрибував на одній нозі, допомагаючи собі саморобними костурами, молоденький солдатик у гімнастерці без ременя, галіфе з підкоченою лівою, порожньою штаниною. За ним вискочила, тримаючи в руках сіру ватяну тілогрійку, розпатлана жінка, старша, в старому драповому пальті. А вже за жінкою — худа висока стрижена тітка в запраному, колись білому, тепер сіруватому довгому халаті.

— Дай сюди! — заволала вона, схопивши розпатлану за плече і розвернувши, смикнула ватянку.

— Совість май, Любко! — огризнулася та, вирвавши здобич у буфетниці. — Інваліда роздягаєш! Він воював за тебе, ти!

— Ага! А касу теж за мене здаватиме! — визвірилася Любка. — Знаєш, Семенівно, от же ж знаєш, як зараз перевіряють! Не збігається щось — все! Шкідництво! Я минулого разу ледь вигребла!

— Просила тебе — не наливай йому в борг! Не бери речами! — Семенівна відступила, заховавши ватянку за спину, рукав торкнувся землі. — І так нічого в хаті нема після тих німців! Усе, що могла, продала чи поміняла! Так Колька ж останнє тягне!

— Не наллєш — гранату принесе! Забула, як той раз? Тут же цього добра, що грязюки! Хочеш, аби сина закрили?

— Хто одноногого закриє!

Поки жінки сварилися, солдатик, різко рухаючись, віддалявся від них. Утративши враз рівновагу, поточився й упав на бік, завмер, навіть не намагаючись встати. Обидві миттю припинили сварку, кинулися до одноногого, заходилися піднімати. Неподалік зупинився патруль — офіцер і двоє солдатів, та допомагати не квапилися, байдуже стежачи за вочевидь звичним тут видовищем.

Тим часом у полі зору з’явився Тур — сидів на возі поруч із трьома бідонами, конем правила закутана по самі очі селянка.

Товкача ще не видно.

Капітан Волобуєв про щось мирно теревенив з іншим офіцером, під час розмови той машинально поправляв червону пов’язку на рукаві. Його бійці, згуртувавшись осторонь, пригощалися махоркою, один з них тримав кисет.

Проїхав без зупинки ешелон, на відритих платформах — новенькі танки і гармати в чохлах.

Тур допоміг селянці зняти з воза бідони, жінка прилаштовувала їх біля помпи. Тур, ковзаючи поглядом по привокзальному майдану, почав помпувати. Повз нього пройшов патруль, якому набридло стежити за скандалом біля буфету.

Зім’явши папіросну гільзу, Максим знову закурив.

Ось нарешті й Товкач. Напомпував і ніби нічого не сталося веде велосипед за кермо й завзято, захоплено фліртує з його власницею — поштаркою в чоботях, чорному пальті й збитому на потилицю береті. На диво мирна картина, патруль навіть не глянув у їхній бік.

«Полуторка» Волобуєва повільно зрушила з місця, водій розвернувся, почав здавати задом, і скоро машина зникла за пакгаузом. Туди ж, докурюючи, посунули бійці. Капітан дружньо поплескав свого співбесідника по плечу, знайшов поглядом Максима й Дуная, махнув їм, мов давнім знайомим.

Одноногого солдатика матір уже підняла й відвела подалі, щось тихо говорячи на ходу й марно намагаючись накинути йому на плечі відвойовану тілогрійку. Буфетниця вже зникла з очей, і Коломієць торкнув Дуная ліктем:

— Зайдемо.

Волобуєв теж зник з очей.

У Максимовій голові поволі визрівав план, як затягнути капітана в буфет на розмову.

— Здравія бажаю.

Коломієць повернувся на голос.

Патруль.

Зблизька перетягнутий портупеєю гостролиций офіцер з капітанськими погонами нагадував хижака, який мітить територію. Миттю згадалася зустріч із вовком: минулої осені, в середині вересня, звір вийшов на Коломійця з чагарів. Чому тварина пішла на людину, а не уникла зустрічі, Максим тоді зрозумів швидко — почув щеняче скавчання вглибині. Вовчиця привела вовченят, і тато-вовк показав, де чоловік мусить зупинитися подалі від гріха. Якийсь час людина й звір стояли один навпроти одного, хто кого передивиться. Потім з лісу вийшло ще двоє вояків, Коломієць саме вів розвідку, теж зупинилися. Один поклав був долоню на ложе автомата, але Максим хитнув головою й, не зводячи погляду з вовка, позадкував, жестом наказуючи товаришам робити те саме. Поки порушники спокою не сховалися за деревами, хижак стояв на місці.

Не кидався на людей. Нічим не виказував лихих намірів. Дивився, як на ворогів.

Погляд старшого патруля подібний.

— Здравія бажаю, товаришу капітане, — козирнув Максим.

Дунай виструнчився, руку до пілотки приклав мовчки.

— Ваші документи, — сухо мовив офіцер, простягаючи правицю.

— А в чому справа? — поцікавився Коломієць, зачепивши периферійним зором увагу Тура й Товкача, які зараз стояли в різних кінцях майдану.

— Перевірка. Треба пояснювати додатково?

Справді, питання дурні. Патруль має право вимагати документи будь у кого.

Розстебнувши кілька верхніх ґудзиків на своїй шинелі, Максим ковзнув рукою за викот. Дунай уже теж ліз по свої папери.

— Відставити, — мовив раптом капітан. — Пройдемо з нами, товариші. Там покажете.

Він показав загостреним підборіддям на станційне приміщення.

— Може, поясните тут?

— Лейтенанте, виконуйте наказ старшого за званням.

Солдати, ніби чекаючи саме цих слів як команди, синхронно скинули з плечей ремені гвинтівок.

Пальці капітана розстебнули кобуру.

Нічого хорошого… чорт забирай!

— Ми прямуємо в розташування нашої частини, — розправив плечі Коломієць. — Якщо нас арештовують…

— Ніхто вас не арештовує. — Капітан говорив рівно й спокійно. — Чому відразу — арештовані? Може, є на те причина?

— Товаришу капітан, що тут…

Дружно клацнули два затвори.

— Не загострюй, лейтенанте, — тепер капітан говорив тихо. — Кругом, кроком руш. І старшини це теж стосується.

Повертатися спиною до патруля не хотілося, та ситуація справді ставала дражливою. Намагаючись не дивитися на своїх, аби старший патруля не перехопив погляд і не зробив відповідних висновків, Максим рушив уперед, до будівлі. Поруч, майже крок у крок, ступав Дунай. Його напруга відчувалася фізично.

Так перед весняною грозою електризується повітря.

Потому, як вони зайшли всередину й переступили поріг кімнати чергового по станції, події побігли так швидко, що Коломієць втратив контроль, підхоплений виром, мов листок у бурю.

— Ви знайомі, — сказав капітан з-за їхніх спин.

Так, знайомі. Назустріч затриманим з ослона підвівся різноногий Мирон Чепіга. Слюсар сидів навпроти вікна, воно виходило на пристанційну площу, звідси ж чудово проглядався буфет, і питань у Коломійця вже не було. Зрозумів усе й Дунай, харкнув, густо сплюнув собі під ноги.

— Ти в мене зараз мордою все витреш.

Відразу по погрозі його вдарили ззаду, підбиваючи ноги. Капітан відступив, старався солдат, і коли Дунай, не втримавшись від несподіваного нападу, упав навколішки, дістав від нього ще й прикладом між лопаток. Максима не чіпали, на нього просто навели дула, а капітан, замахнувшись ногою, вдарив лежачого носаком, цілячись у лице.

— Отак, — сказав переможно, витягаючи пістолет із кобури. — Хто це?

Питання до Чепіги, той відповів миттєво, тицьнувши пальцем на Коломійця:

— Старший у них, товаришу Фомін. Називали Східняком.

— Як нам одразу пощастило, — гостролиций скривив кутик рота, зображаючи посмішку, хоч більше це нагадувало бридливу гримасу. — Скільки їх усього?

— Не рахував. Не бачив усіх, зі мною говорили ось вони, двоє. Та не менше десятка, треба було всіх розмістити.

— Скільки вас? — Фомін повернувся до Коломійця, пістолет не опускав. — Зброю на підлогу. Ну!

Максим зітхнув.

— Сука ти, Чепіга.

— З жінкою та двома дітьми! — випалив той. — Бач, які вони розумні! Тільки я мудріший, ясно? Ще тоді, навесні, як ваші в мене пересиділи, пішов, куди треба, і доповів! Покаявся! А мене похвалили! Молодець, Мироне Петровичу, чекай тепер на гостей!

— Буде, — обірвав його сповідь Фомін, зробив півкроку до Коломійця. — Нате вам очну ставку. Докладно поговоримо пізніше, є про що. А скільки вас — я й так дізнаюся скоро. Руки!

Грюкнули двері — зайшло ще двоє солдатів. Максим не рухався, руки теж не піднімав. Усе відбувалося не з ними, він лише глядач, дивиться збоку.

Спробував опиратися, коли крутили — дарма: схопили двоє, перетягнули до столу, вклали поверх. Спритні сильні руки знайшли гранату в кишені шинелі, з другої витягнули ТТ. Водночас інша пара роззброїла Дуная, перед тим один, нівроку кремезний, сів полоненому на голову. Фомін опустив пістолет, на лиці — вираз майстра, який добре впорався з роботою. Різноногий Чепіга сяяв, уже не виглядав калікою, обділеним життям, зараз на обличчі та в усій поставі читався тріумф переможця.

Капітан повернув зброю в кобуру, скрипнув ременями, поправив форменого кашкета, зняв непотрібну вже пов’язку старшого патруля з рукава, поклав на підвіконня, виплюнув:

— Узяти.

Ззовні долинула довга автоматна черга.

Відразу ляснуло кілька одиноких пістолетних пострілів — і знову заговорив автомат.

Коломієць, як і всі присутні тут, не розумів, хто стріляє й що взагалі коїться. Натомість майнуло одне: тепер.

— А-а-а-а! — заволав він на всю силу легенів, рвонувся, крутнувся вужем, вивертаючись із ослаблих на мить рук.

— Назад! — гаркнув Фомін.

Кому кричав — не ясно. Бо в той самий час, шарпонувшись, скинув із себе противника Дунай. Ще один рух, ось він уже на ногах.

Сили в невеличкому приміщенні хоч як були нерівні. Коломієць не тішив себе ілюзіями, що вдасться прорватися. Їх постріляють, покосять тут чи на вулиці, але вони бодай спробують використати раптову паніку й несподіваний шанс.

Брязкіт розбитого скла — у вікно знадвору влетіла граната.

Максим у відчайдушному довгому стрибку відлетів до стіни, стукнувся об неї, сповз, накриваючи голову руками. Рвонуло наступної миті, кімната наповнилася криками болю, стогоном і матом. Розплющивши очі, Коломієць побачив солдатів в одній купі малій, Фоміна, який сидів на підлозі й тряс головою, Чепігу в дальньому куті, за перекинутим столом.

І прочинені двері.

У проймі — Дунай.

Вони вибігли по черзі, відразу сипонули в різні боки, ще не знаючи куди треба бігти й де порятунок, — головне розбігтися, далі від голого простору, в укриття, будь-яке. Максим, пригинаючись, погнав до буфету, навперейми вже бігло кілька бійців, та враз з-за рогу пролунали постріли: Товкач і Тур намагалися відсікти погоню.

А з-за пакгаузу вилетіла «полуторка».

На повній швидкості перетнувши станційний майдан, траєкторією руху розрізавши його по діагоналі, машина врізалася в солдатів, котрі не встигли втекти з дороги. Автоматники били з кузова, розмістившись вздовж бортів й збільшуючи тим самим сектор обстрілу. Навіть у такому запалі Коломієць встиг помітити: їх уже троє… ні, двоє — черга від пакгаузу скосила того, хто примостився з правого краю й необережно випростався.

Дверцята кабіни прочинені.

Волобуєв стріляв не прицільно, хаотично. Зі свого місця Максимові не було видно, та він готовий битися об заклад: кирпатий зараз посміхається.

— Стій!!! — вигукнув Коломієць і, перш ніж Товкач спробував зупинити його, кинувся навперейми машині.

Нічого не заважало шоферові збити й цю перешкоду.

Але раптом вантажівка чомусь рвучко повернула ліворуч, сіпнулася, зупиняючись. Від такого ривка автоматники в кузові втратили рівновагу й завалилися на дно. А над ними пройшла черга, випущена після того, як попередня розбила лобове скло й кулі пробили шофера.

Так і є — зсередини дверцята відчинили, капітан сильним поштовхом викинув тіло з кабіни.

Коломієць уже був поруч, заскочив на підніжку.

Солдати вже бігли звідусіль, оточуючи «полуторку», беручи в кільце стрільців, самі стріляючи в русі. Один із пострілів збив з ніг Товкача — той, за Максимовим прикладом, спішив до рятівної машини, під її прикриття. З протилежного боку, петляючи, туди ж нісся Дунай, і тепер втрутився Тур — відчайдушно спробував пістолетними пострілами відвернути увагу на себе, від беззбройного.

Його розстріляли ззаду, майже впритул.

Але вже оговталися капітанові автоматники. Їхня зброя заговорила дружно, злагоджено, вони били з-за бортів короткими чергами, солдати зупинилися й розтягнулися ланцюгом, залягли.

— Давай!

Це кричав Волобуєв, вчепившись у кермо й випрямляючи машину.

— Ходу, Щербань! Ходу! — перекрикуючи звуки бою, рявкнув йому один зі вцілілих автоматників.

Максим довго не думав.

Скочив з підніжки, схопився за борт, перекинув себе в кабіну. Автомат — ось, руку простягни.

— Дунай! — загорлав він.

Той уже добіг до вантажівки, забрався в кабіну, вже на ходу, тут же пригнувся.

Волобуєв, Щербань, капітан — байдуже, хто і як називати, втопив до упора педаль газу, пальці вчепилися в кермо, аж побіліли кісточки.

Вони йшли на прорив.

Максимові завжди в таких випадках здавалося — час безмежний, бій триває кілька годин і Бог знає, коли скінчиться. Та насправді від їхнього арешту дотепер, коли втікачі на всіх парах вилетіли на битий шлях і негайно гайнули до лісу, залишивши погоню позаду, спливло не більше, як тридцять хвилин.

Командирський годинник на руці Коломійця не розбився.

— Знайомимося наново?

— Розходимося краями, лейтенанте. Чи хто ти там.

— Лейтенант. Тільки не Червоної армії.

— А якої?

Кирпатого, здається, нічим не можливо здивувати. Примруживши очі, він витягнув коротку шию, придивляючись до Максима, ніби намагався впізнати в ньому когось із давно забутих знайомих. Потім видав звук, схожий на тихе рохкання.

— Мусор. Я ваших читаю. Просік, коли ти мені ось зараз карти розклав. Матьорий. Та й корєш твій, — кивок у бік Дуная, який сидів на землі, спершись спиною об колесо машини. — От впали мені на голову! Коли б хто сказав — Вася Щербань з лягавими на одній дєлюзі, сам би того кокнув.

…Куди він завіз випадкових спільників, Коломієць не уявляв, карту лишив Чубові. Розпитати нічого не встиг. Щойно зупинилися, Щербань відразу націлив пістолет, питаючи, хто такі й звідки взялися. Максим у відповідь узяв напереваги автомат, запитав те ж саме в несподіваних рятівників. Хоча щойно все вщухло й повернулася розважливість, він сам зміг на це відповісти. Заговорив одразу, склавши докупи все побачене й почуте уривками у єдино правильну версію подій.

Тепер це нагадувало переговори.

Поки мислив уголос, обоє опустили зброю.

Щербань і його люди під виглядом постачальників із підробленими документами приїхали отримати продукти. Нічого нового й надзвичайного. Інтенданти отримують такі відрядження щодня, а злочинці працюють під військових дуже часто. Ще півтора року тому, в таборі за Уралом, засуджений Коломієць наслухався подібних історій. Війна породжувала нові види злочинів, та й не такі вони вже нові… Сьогодні явно не їхній день, бо кузов порожній. Це означало лише одне: спершу все йшло, мов по маслу, та в останній момент бандити на чомусь прокололися. Не встигли завантажити нічого, довелося починати стрілянину й прориватися з боєм.

Збіг обставин, справді щасливий для Коломійця і його групи.

Та й де там щасливий: ще двоє лягло. І найгірше — Максим не певен в загибелі Тура й Товкача. Або один з них, або обоє можуть бути поранені, тяжко — але живі, в полоні. Потім, коли скінчив він, своє додав Щербань. Бандитського ватажка дуже здивувало, коли в нього на очах відразу після того, як почалася стрілянина, один із солдатів не знати з якого переляку кинувся до станційної будівлі й жбурнув гранату у вікно. А потім разом з іншим, котрий хтозна-звідки вигулькнув, став відстрілюватися від солдатів, мимоволі підтримавши вогнем прорив бандитів.

— Так карти лише раз у житті лягають, — завершив Щербань, додавши тону філософських ноток. — Про мене ти зараз усе зрубав. А я не знаю, кого з пекла вивіз.

— Сам щойно мусором назвав.

— Це ще нічого не значить. Ти по життю такий. І в тебе з краснопйорими контри. Форма наша в обох. Ще двоє на станції, з гранатами… — Він стишив голос. — Диверсанти? З того боку, німецькі? Нам тут на території СМЕРШ не в жилу. Може, вас зараз краще замочити й підкинути на видне місце, аби тут не почалася військова операція?

На ці слова бандити дружно скинули автомати.

Дунай вловив намір — уже стояв на рівних, поставивши ноги на ширину плечей, ніби збирався відштовхнутися від землі. Дуло підібраного в кабіні пістолета дивилося на Щербаня, в голову, палець ліг на спуск.

— Спробуй, — мовив Коломієць.

— Та бачу, — на знак миролюбності Щербань поставив свій пістолет на запобіжник, демонстративно вклав у кобуру, після чого його люди опустили зброю.

Дунай не збирався.

Білки очей войовничо блищали.

Аж тепер Максим звернув увагу, як швидко ліс занурився в ранні вологі жовтневі сутінки.

— Добре. — Щербань ступив крок назад. — Мені до вас нема діла. У мене свого клопоту, бач, повно. Чорт знає, кого вже шукають, тебе чи мене.

— Обох.

— Ага. Тільки тепер не ясно, чи зв’яжуть нас із тобою після сьогоднішнього. Розділять — добре, поруч із тобою земля горить, лейтенанте. Моя стаття, в разі чого, не зрада батьківщини. Закони воєнного часу хоч як вимагають ставити мене до стінки на місці. Але хай краще за своє, ніж за твоє.

— Ти знаєш, яке воно — моє?

— Знати не хочу. Ви з оцим вусатим, — кивок на Дуная, — не фраєра, ясно. Значить, розходимося звідси краями й більше не зустрічаємося. Наступного разу, лейтенанте, хоч як тебе валитиму. Хіба…

— Хіба?

— Йдемо звідси разом. У мене втрати, твоїх поклали. Тримаємося разом, погуляємо до холодів. Однак краснопузих скубти, тобі не один хрін з ким?

— До холодів, значить. Потім куди?

— На всі чотири боки. Звідси — хоч за Урал. Там нашому брату загубитися легше.

— Ну, то вашому. В мене тут нема ні братів, ні інших родичів.

— Знав, що так скажеш. Моє діло — руку простягнути. Твоє — прийняти чи відмовитися. Коли так, прощавайте. Йдіть, стріляти не буду, слово даю.

— Твоє слово чогось варте?

— Валяй, перевіряй.

На знак того, що втратив до розмови щонайменший інтерес, Щербань повернувся до Дуная спиною. Той глянув на Максима, опустив зброю.

Бандити вже знали, що треба робити. Один, як уже розгледів Коломієць, високий та рябий чоловік, чий точний вік заважали визначити віспяні рівчачки на лиці, пхав у бензобак брудну шмату. Другий, вилицюватий, з азійськими рисами, ладнав запальничку. Мить — ганчірка спалахнула. Обоє відступили, Коломієць із Дунаєм теж відійшли на безпечну відстань.

Завмерли.

Очікування вибуху раптом об’єднало їх, зробило якщо не однодумцями, то спільниками, змовниками, навіть заколотниками.

Сідало сонце.

Каркнула ворона, їй відповіла інша. Чорні птахи кружляли над верхівками сосон.

Вибух.

П’ятеро ще якийсь час стояли, заворожено дивлячись на вогонь.

Потім Щербань, не зронивши пари з вуст, пішов геть. Його люди рушили за ватажком, жоден не озирнувся.

Дочекавшись, поки трійця розчиниться в сутінковому лісі, Дунай процідив:

— Це зрада.

— Чепіга? Так, зрада, — легко погодився Коломієць. — І не перша, яку ми тут побачимо. Групи, подібні до нашої, можуть мати такі самі контакти. Треба попередити, хоча… Не ясно як. І це нічого не змінить.

— Думати не годний, Східняче.

— Ти про що? Чепіга куцоногий нас здав — я знову винен? Чи взагалі всі східняки — зрадники, твоя теорія підтвердилася?

— Він послав нас на ті хутори.

Наче обухом по тімені.

Лиш тепер до Максима дійшло, про що говорить Дунай.

Ніч видалася світлою, ніби хтось невидимий змілосердився над ними й жбурнув у небо жменю зірок.

Орієнтувалися по них — справа звична. Вертатися на хутори не можна, Дунай категорично заявив це одразу ж, і Коломієць погодився. Чепіга зрадив, туди вже послали «червонопогонників», сили нерівні, але хлопці прийняли бій, так просто не далися. Чи вижив хто — не ясно.

Усе це Максим прогнозував і без Дуная. Той мав ще одну адресу, запасний контакт. Остап Ревуцький, колишній вояк армії УНР, прихований петлюрівець, нині — дяк-автокефал. Мусив бути священик, його залучили ще взимку сорок третього. Готуючи цей рейд, Служба безпеки ще раніше дала завдання тутешньому оунівському підпіллю дізнатися, чи дійсний нині зв’язок, через певний час отримали відповідь: у серпні святого отця арештували, та лишився дяк — жив окремо, на хуторі, тому не потрапив у поле зору. Дунай тримав контакт про запас, бо на Чепігу надій було більше: саме через те, що навесні прихистив вояків.

— Проти ночі туди не підемо, — відрізав Коломієць. — Перечекаємо в лісі. Після сьогоднішнього всі довколишні села візьмуть на олівець, тільки й чекатимуть, де ми проявимось. За добу пильність ослабне.

Дунай промовчав — надто втомився за сьогодні, аби сперечатися. Тим більше, Максимова пропозиція збігалася з його думкою й висновками.

Він не врахував одного: Коломієць погодився, що не треба рухатися до хуторів, але навіть після року служби в УПА не готовий цього прийняти. Лишити своїх, не переконатися на власні очі, що сталося, не дізнатися, чи вдалося комусь уціліти, — Максим не збирався з цим жити й отак просто йти геть.

Дунай не погодився.

Коломієць пояснив — ближче, ніж на кілометр, до небезпечного місця не підійдуть. Не збирався казати, що має намір лишити товариша в тилу, а сам хоче пройти тихо й непомітно, переконатися, чи справді є засідка. Аж тоді вирішувати далі.

Дунай буркнув щось собі під ніс, однак не заперечував, якщо Східняк бере всю відповідальність на себе.

Поки йшли, Максим усе крутив у голові: чому Чепіга тягнув.

Зрадив він давно. Весь цей час чекав гостей, давши знати в НКВС найпізніше вранці наступного дня після того, як від нього пішли. Тобто — нині. Лишити всіх у себе, аби здати відразу, не ризикнув. Одного, двох, трьох — нехай. Цілий військовий підрозділ, хай невеличкий, махом не захопиш. Почнеться війна, на його хуторі, поруч — жінка й діти, яке не є, але хазяйство.

Припустімо, тут ясно. Чепіга зберіг себе, відправляючи небезпечних гостей чимдалі.

Чому, коли так, військових не нацькували на них відразу?

Відповіді Коломієць не знаходив. Обговорювати це з Дунаєм наміру не мав. Ілюзіями себе, однак, не тішив.

Він — той командир, котрий втратив своїх людей менш ніж за добу після того, як привів їх на місце. Двох втратили раніше, через самовпевненість Дуная. Боївки нема, бо сам хорунжий чогось не передбачив, не продумав, не прорахував.

Так він вважав. Сидів у заростях, вдивлявся в темряву, картав себе.

Жодних інших думок не зринало.

Ні, була ще одна, яку прогнав.

Соромно, прощення йому нема. Проте стрілятися не збирається, не дочекаєтесь. Хай там як, ще повоюємо.

Максим уже мав у цій окрузі особисті рахунки, за якими хтось так чи інакше заплатить.

Вологий вечір поволі перетік у місячну ніч. Вони йшли, роблячи коло за колом, та все ж наближалися до небезпечного місця. Підібралися з північної сторони, попереду замаячило поле. Обережно ступивши вперед, намірившись підійти до краю й зачаїтися там, аби все роздивитися та оцінити обстановку, Коломієць раптом завмер. Чутливе вухо вловило з лівого боку рух, котрий не відчула б людина без партизанського досвіду.

Може, здалося. Ліс часом видає дивні…

Звук повторився.

Максим, уже впевнений: мишоловка стоїть, і зараз затраскуються «дверцята», розвернувся всім корпусом, виставляючи автомат перед собою.

Дунай теж відчув небезпеку, сахнувся вбік, під прикриття найближчого широкого стовбура. Аби відрізати обом шляхи до відступу, з відчаєм фаталіста показати — готові прийняти останній бій, він голосно вигукнув:

— Стій! Стріляю!

Та у відповідь почулося:

— То я, друже Дунай!

Наступної миті до них, накульгуючи, вийшов Чуб, і Максим не стримався — відкинув автомат, підбіг, згріб велетня в обійми. Булавний застогнав, Коломієць пустив, зробив крок назад.

— Що?

— Плече. Зачепило. Наскрізь, не тримаються в мені кулі. Не придумали кулі на Чуба.

— Інші? — запитав Дунай, і обоє знали відповідь.

— Нема. Сам тут заховався. Добу собі дав, аби когось із вас дочекатися.

— Потім?

— То Бог святий знає.

Знизавши міцними плечима, Чуб знову поморщився.

— Сильно?

— Терплю. То дурне. Хлопців загубили.

Чуб опустився на вологий килим із багряного листя, притулився спиною до дерева. Максим присів навпроти, Дунай лишився на ногах, запитав:

— Коли?

— Як ви пішли, десь годину по тому. Хорт вартував, він і побачив. Та москалі не дуже й ховалися. Розтягнулися ланцюгом, йшли он з тамтого боку, — кивнув перед собою Чуб. — Знали, кого і де шукати, я одразу змикитив.

— Зрада.

— Та отож. Готувалися добре, обклали хутір з усіх боків. Ми зайняли кругову. Мирон першим упав, за ним — Хорт, того гранатами закидали. Та справу добру зробили, під їхнім вогнем ми з Коржем промацали, де є щілина. Рвонули. Корж не добіг, я повернувся, тягнув його — самого зачепило. Довелося кинути.

— Живого? — насупився Дунай.

Щось у короткому питанні змусило Коломійця здригнутися. Він випростався, аби стати врівень з ним. Чуб лишився сидіти, дивився на Дуная знизу.

— Хочеш почути? Слухай. Того ніхто не знає, друже Дунай. Москалів лізло звідусіль, мов тих тарганів. Корж стогнав, я бачив його кров, з рота текла. Пінилася, друже Дунай. Тільки він усе одно правив: лиши, тікай, відходь. Мусив його застрелити, чи як скажеш?

— Ти залишив живого побратима на полі бою, — повторив Дунай, знову ставши собою, таким, яким Коломієць уже звик його бачити.

Не знати чому, нагадав про себе уламок зуба: заболіло, коли Максим, ковтнувши слину й машинально ворухнувши при цьому язиком, випадково зачепив його.

— Припини, — промовив він. — Припини негайно, Дунаю. Ти бачив мертвими Товкача й Тура? Кілька годин тому, теж під час бою, ти не думав про них. А вони прикривали тебе, мене. Гарантуєш, що обох убито? Впевнений, що жоден не потрапив у полон живим? Кого і в чому ти виниш зараз? Тут троє, один поранений, і двоє з нас — зрадники, боягузи, отже — твої вороги?

Поки говорив, Чуб, крекчучи, теж підвівся.

— Спиніть це. Як сталося — так сталося. Війна, хлопців не вернеш. Маєш до мене звинувачення, друже Дунай? То добре. Хай ми повернемося назад. І тоді тягай мене по своїх референтурах, хай мене питають, я маю відповідь на все. Поки треба вирішити, як діяти далі.

— Думка мудра, — погодився Максим. — Ти, Дунаю, або довіряєш тим, із ким лишився, або…

— Доста! — перервав той, помовчав, повторив уже тихіше: — Буде. Чуб правий. Я все бачу, побачене й почуте мотаю на вус. Ми маємо або повернутися з поразкою, доповівши командуванню про тотальну зраду на цих теренах. Або лишитися й вивчити обстановку детально. Знайти дяка, Микиту. Налагодити нарешті зв’язок. Дізнатися про долю наших братів. Я маю бути певен, що жоден не потрапив у полон.

— А як хто потрапив?

— Ми нічого не знаємо, Східняче.

Давши зрозуміти — розмову скінчено, Дунай відступив, прихилився плечем до стовбура.

Коломієць міг і хотів йому відповісти.

Та зараз — не час і не місце. Він не збирався знову заходити з Дунаєм у те саме коло суперечок й відвертих сварок. Людина, котра починає подібні розмови в ситуації, зовсім для того неприйнятній, коли треба радитися й шукати найправильніше рішення, навряд чи зрозуміє хоч один з його доводів.

— Тепер у нас поранений. Ми не можемо лишитися цієї ночі в лісі. Треба роздобути хоч якихось медикаментів, — сказав, ніби починаючи все з чистого аркуша.

— Не думайте про мене.

— А про кого мені думати, Чубе? Я втратив за день майже всіх людей. Тепер кожен з вас на вагу золота. Знайдемо найближче село. Сам зайду в першу-ліпшу хату. Побачимо, чим удасться розжитися. Якщо люди там непевні — одразу ж відходимо в ліс, чимдалі.

— Ти керуєш, — знизав плечима Чуб.

— Карту.

Здоровою рукою булавний витягнув із-за халяви складений вузьким прямокутником папір.

— Присвіти.

Поки Максим розгортав, підніс запальничку, став біля командира, глянув. З другого боку підступив Дунай.

Найближчий населений пункт, позначений тут — село Королівка.

Від того місця, де вони зараз, — праворуч три кілометри, там урочище. Звідти тече річка, триматися берега, йти за течією — не минеш.

Нехай буде Королівка.