Багряний рейд

1. Макарів, Київщина, районний відділ НКВС

Голова йшла обертом.

Або він, Фомін, на своєму місці комусь заважає, або хтось за звичкою вирішив вислужитися. Інакше капітан не сприймав розмову з Києвом.

Стрілянину на ввіреній йому території замовчати не вийде, хоч на залізниці воюють, хоч у лісах, по селах та на хуторах. Фомін не збирався нічого приховувати. Навпаки, завжди діяв відкрито, чим часто працював на випередження. Ніхто не міг закинути йому спроби уникнути особистої відповідальності, перекласти її на інших, відвести від себе удар. Тому про надзвичайну подію доповів негайно, спершу — телефоном, потім склав і відправив «блискавку». Розумів — лиш початок, відписуватися доведеться довго, по шапці ще не раз дістане.

Але не був готовий до звинувачень, почутих від начальника управління.

Спершу навіть не повірив власним вухам. Вибачився, кожним своїм словом виявляючи власну гідність й зберігаючи її. Перепитав, чи правильно все почув, зв’язок, мовляв, не дуже добрий, міг помилитися. У відповідь отримав довжелезну люту тираду, пересипану матюками. Якщо їх відлущити, стане ясно: все зрозумів правильно.

Так.

Упустив бандерівських диверсантів.

Особисто.

За це нестиме персональну відповідальність, коли час настане. Поки на їхні пошуки треба кинути всі наявні сили, відкласти інші справи. Адже товариш Хрущов дає на ліквідацію націоналістичного підпілля в районі двадцять чотири години.

Після такого кортіло хряснути чорною ебонітовою трубкою по «рогах» телефонного апарата. Фомін навіть стиснув її, вже замахнувся.

Та потім, порахувавши подумки до десяти, потім ще до десяти, акуратно поклав її. Потер гостре підборіддя, присів, закурив.

Своєї провини в тому, що сталося на станції, капітан не бачив. Звинуватити його в службовій недбалості, що під час війни дорівнювало тяжкому злочину й в окремих випадках передбачало трибунал та смертний вирок, тут важко, навіть неможливо.

Тим більше, організоване і вдало проведене захоплення диверсантів — інакше їх не назвеш, — пройшло, мов по маслу. Направити групу на хутори — експромт боягуза Чепіги. Навесні він став інформатором саме через страх перед каральними органами. Хоч прихистив у себе бандерівських недобитків, бо теж налякався. Проте в розрахунках Фомін учора не помилився. Готував захоплення й ліквідацію без надмірного, зайвого за подібних обставин поспіху. Все одно втомлені тривалим переходом вояки мусять оклигати, прийти до тями, оглядітися, освоїтися на новому для себе місці. Нікуди з хуторів не подадуться. Капітан навіть припускав, що їх зацікавить близькість до залізниці. Тому вирішив походити з патрулем, подивитися довкола, понюхати — ану, як хтось пхне на станцію свого носа.

Фоміну спершу повідомили про успіх операції. Бандити були там, куди направили, опиралися шалено, є втрати, та їх задавили силою. Тож хоч огризалися, бій тривав заледве півгодини. Двоє мертвих, один ледь живий, не знати, чи оклигає. Чи всіх там підчистили, чи не втік хто, не вислизнув, Фомін не знав. Чепіга ж не сказав, скільки їх було точно. Говорив — багато, але ж він труситься, у страху очі великі. Відтак капітан уже не чекав гостей на станції. Дарма прогулявся, міг би глянути на місці, як солдати воюють, покерував операцією особисто, ніколи не зайве отак засвітитися.

Та Чепіга розгледів на станції двох своїх гостей.

Отже, бандьори розділилися, вислали розвідку. Напевне, ця парочка не знає, що їхнім товаришам хана. Хай почують від нього звістку. Такого задоволення Семен Фомін не міг себе позбавити.

А потім щось пішло не так.

Усе пішло шкереберть.

Начальник управління фактично звинуватив капітана в дозволі озброєним націоналістам втекти з-під носа. Керівництво виявилося на диво добре інформованим про події на станції. Вирахувати, хто постарався й наклепав, не складно. Та сушити собі цим голову саме тепер Фомін не збирався. Адже сам розібрався в усьому, розклав причиново-наслідкові складові по поличках, і єдино правильний крок тепер — докладний, розписаний по пунктах рапорт.

Він витягнув із сейфа та поставив на стіл пляшку вірменського коньяку.

Запечатана, справжня, з довоєнних запасів. Презентував капітан Христюк на знак поваги. Додав, щоправда, ніби між іншим: тут свято Покрови скоро, ось буде чим відзначити, пристойно на стіл поставити. Начальству, жінкам… взагалі.

Тоді Фомін подякував. Не давши взнаки: Покрова, як і жодна інша дата в церковному календарі, для нього не свято. Чув про нього, та не знав коли. Щиро думав — це щось подібне до Різдва, Великодня чи іншого клерикального мракобісся: інакше не сприймав. Спершу покрутив пляшку в руці, знизав плечима, враз стрельнуло — так-так, товаришу Христюк, якого ти там у нас року народження? Одна тисяча дев’ятсот одинадцятого. Тридцять три тобі. Коли знайомилися, ляпнув — вік, мовляв, Христа. Тепер ось про Покрову згадав. І коли говориш із тобою, капітане, про шкідливість релігійних спільнот, тим більше підпільних, котрі притягують до себе націоналістичну наволоч різного ґатунку, ти мовчиш. Або пропускаєш повз вуха, або знаходиш спосіб поміняти тему. Нібито є важливіші питання, нагальніші, так само боротьби з бандитизмом стосуються — тільки ж церковники для тебе, капітане Христюк, не вороги. Та й прізвище відповідне. У партії з тридцять восьмого, молодим прийняли, довірили, повірили.

Комуніст — а в Бога, значить, віриш.

Хай не віриш, але й не забуваєш.

Нічого. На справу поки не тягне. Як кажуть у нас, в разі чого до справи додамо.

Чомусь пригадавши примовку зараз, Фомін відкоркував пляшку, налив собі в склянку на два пальці. Взяв, збовтав, підніс до рота, вдихнув аромат.

Чистий спирт без запаху й смаку. Горілка так не пахне. Тут відгонить чимось невловимо чужим.

Не міг пояснити, чим саме. Так оцінив відчуте.

Капітан не належав до любителів пити на службі. Він узагалі намагався не заливатися, як практикував багато хто на таких, як у нього, посадах. Звісно, роботи багато, вона важка, напружена, нерви на межі, стреси найпростіше знімає алкоголь.

Та Фомін ставився до нього спокійно, а все через дивну особливість організму: на нього не діяло. Точніше, діяло, але не так, як на інших. Не відчував ані огиди, ані задоволення, зовсім нічого. Часом шуміло в голові, і навіть кілька разів, зацікавившись власними можливостями, капітан дозволяв собі більше, навмисне зачиняючись у кабінеті.

Товаришів по службі випите відключало.

Експерименти над собою відкрили Фоміну несподівану властивість власного організму. Міцний алкоголь не дозволяв йому спати взагалі.

Це заважало концентруватися й збирати думки докупи. Фомін не відпочивав, раптом відчувши себе на місці тих, кого цілодобово допитували на конвеєрі. Слідчі мінялися, арештованим не давали спати по кілька діб. Часом дехто з відчаю сам наривався, аби побили, бо так можна зомліти, хоч так лишать у спокої. Таких відливали водою, починали працювати наново.

Спати Фоміну, як і решті колег, службовий обов’язок не дозволяв. Хапав уривками, проте йому все одно вистачало чотирьох годин. Шість вважав за щастя, подарунком за чергову добре зроблену роботу.

Випите ж зовсім забирало здатність навіть здрімнути.

Старі більшовики-чекісти розповідали, як у громадянську не давали собі спати, підживлюючись кокаїном, ще й мішаючи його зі спиртом. Фомін припускав: на нього міцні напої справляють подібний ефект.

Зацікавившись більше, він незадовго до війни, ще лейтенантом, отримав серед інших справу одного старенького професора, де прочитав дивний фах арештованого — ендокринолог. Дізнавшись, що воно означає, Семен Фомін висмикнув старого серед ночі. Зачинився з ним у кабінеті, нагодував ковбасою з хлібом, заварив міцного чаю, підсунув печиво та масло й пояснив, чого від професора хоче. Той, розчулившись, одразу попередив: усе одно його діагноз без обстеження та аналізів не буде точним. На що Фомін відповів: професор тут сидить саме через те, що призначив відповідальному партійному працівнику сумнівні аналізи, ще й порадив лікуватися за кордоном, чим поставив під сумнів прогресивні досягнення радянської медицини, а життя заслуженого комуніста під загрозу. Адже відомо: буржуазний капіталістичний Захід ненавидить комуністів, тож у разі чого залікує до смерті.

— Ти обережніше з аналізами, діду, — попередив на завершення тиради.

Не сперечаючись, професор попросив ще чаю, а потому пустився в довгі й плутані пояснення, навіть малював стрілочки й кружальця на папірці, який Фомін потім спалив у попільничці. З його слів лейтенант зрозумів одне: від народження має особливість організму, якісь інакші метаболічні процеси, щось не так засвоюється, решта — погано зрозуміла вчена каламуть. Склавши два і два, Фомін вирішив не пити багато. Шкідливий ефект починався, щойно прийме на груди грамів двісті. Така доза зовсім ні на що не впливала. Пив, як воду, з тими ж наслідками. Й саме після двохсот грамів горілки чи чогось іншого всі, хто бере участь у застіллі, перестають стежити один за одним.

Отак Фомін навчився сачкувати.

Усі, з ким працював і працює, вважають капітана рівним собі.

Насправді ж він лишається практично непитущим.

Ага, про діда-ендокринолога: виспався після їхньої розмови добу, потім у нього в кабінеті ще за добу в усьому признався, здоровий виявився, хоч і старенький, до суду дожив, отримав десять років за спробу замаху на життя партійного працівника, далі він Семена Фоміна не цікавив.

Подивившись крізь склянку на світло лампочки, капітан хлюпнув собі ще.

Той випадок, коли не зашкодить.

Найближчими днями спати все одно не доведеться.

Аби не дурне звинувачення в службовій недбалості, котре легко перетвориться на службову невідповідність, а далі — хтозна в що виллється, Фомін би зараз не так нервував. Коньяк бодай трохи притлумить нервове напруження.

Щільніше запнув штори. Присів за стіл, увімкнув лампу.

Вимкнув.

Знову ввімкнув. Замислено покрутив склянку, постукав легенько денцем по столу.

Коли почалася стрілянина, перше, що майнуло: їх на станції більше, ніж випас пильний Чепіга. Непомічені, вони пішли ва-банк, пробують визволяти своїх. Уже потім, коли тим двом вдалося вирватися на вчасно наспілій «полуторці», все прояснилося остаточно, хоч відразу заплуталося ще більше.

Іноді так буває.

Біля пакгаузу, куди напередодні загнали товарні вагони, нападники залишили по собі кілька трупів. Офіцера, котрий завідував складами й видавав вантаж згідно з накладними, застрелили впритул. Сержант, який був у той момент поруч, пальнув у відповідь, поклавши на місці одного з нападників. Інші відкрили вогонь, здіймаючи шум, їхній старший одразу ж звелів відходити. Благо, сержант устиг повоювати, в тил перевели після важкого поранення, казали — бурчав, не подобалося протирати штани. Тож фронтовик швидко зорієнтувався, не дав себе вбити. Він же потім пояснив: прокололися бандити з паперами — два дні тому в гарнізоні помінявся начальник, котрий такі накладні підписував. Вони зневажили цим, і видно — спосіб перевірений, бо підпис попередника підроблений вдало. Аби не та заміна, яких у воєнний час може бути скільки завгодно й за будь-якої необхідності, ніхто б і не помітив нічого.

Факт прикрий, пильність треба посилити, з цього приводу ще будуть розмови, зроблять висновки.

Досі не зрозуміло інше: чому бандит Вася Щербань раптом став заодно з бандерівцями.

Фомін випив коньяк. Не цмулив, наслідуючи аристократів. До біса аристократів — перехилив махом, поклав склянку на стіл боком, покатав долонею по поверхні. Закурив, глибоко затягнувся, примружив очі, відкинувся на спинку стільця.

Одного вбитого впізнав Христюк. Особисто не знав, але в сейфі тримав його кримінальну справу. Ігор Грибов, прізвисько Мухомор. Перша судимість ще по малолітству, до війни підручний Щербаня, у тридцять шостому засуджений вдруге, за пограбування. На волю вийшов навесні сорокового. Потім відкрутився від фронту через грижу, коли прийшли німці — записався в допоміжну поліцію. Звідти втік, ніби щось відчув, ще в жовтні минулого року, переховувався на хуторах, згодом знову примкнув до Щербаня, що цілком логічно й зрозуміло.

Капітан готовий був погодитися із начальником міліції: бандити готували свою акцію незалежно від бандерівців, навіть напевне не знали про їх існування. Збіг обставин виглядав дивно. Вася — не з тих, хто комусь допомагає, особливо якщо це далекі від чистого криміналу люди й групи. Закони воєнного часу без того зробили зі Щербаня смертника, бо на його совісті вбивства військових та міліціонерів. Проте проходити за статтею як зраднику йому геть не хотілося.

Фомін зосередився, подумки починаючи комбінувати.

Малювався цікавий розклад.

Дуже цікавий.

Думки захопили настільки, що капітан забув про все на світі. Довкола немов утворився враз товстий ватяний шар, крізь який не проникало жодних звуків. З гуркотом відсунувши стілець, Фомін підхопився, почав міряти широкими кроками невеличкий кабінет. Уже не дбаючи про наслідки, знову хлюпнув коньяку, ковтнув, мов воду.

Припустімо, зальотні скористалися ситуацією й атакували, допомігши своїм утекти. Нехай одного поклали, один прострелений наскрізь, але дихає, тож Фомін має двох полонених, хтось та й поживе. Своєю чергою, Щербань теж зазнав утрат. Їхні спільні дії були не сплановані, проте за тих обставин їх можна пояснити. Об’єднавшись проти спільного на той момент ворога, залишки обох груп вирвалися. Наступне питання: куди подалися далі, чи будуть триматися разом.

Капітан черговою затяжкою докурив цигарку до гільзи.

Припустімо, диверсантам потрібен Щербань як ситуативний союзник. Може таке бути? Запросто!

Чи потрібні такі спільники тямущому кримінальнику? Навряд, йому ніхто не потрібен, не всякого вважає надійним, перевіряє, спосіб життя вимагає того. Але разом з тим Щербань — людина практична. Напевне швидко зрозуміє, хто перед ним.

Вб’є, аби через них не зачепитися з регулярним, добре навченим та озброєним підрозділом військ НКВС? Мабуть, йому така гиря, як то кажуть, не в масть. Та якщо перетворити небезпечний тягар на предмет торгів…

Клацнуло.

Склалося.

Фомін зараз ясно уявляв себе на місці Щербаня, готового почати негласні перемовини й — у разі чого, бо вже скоро зовсім пектиме, збройний напад на станцію тягне на теракт, — підсунути Христюку бандерівських диверсантів. Димова завіса — це саме те, що треба. Прикриє, допоможе зникнути чи бодай виграти дорогоцінний час.

Так міркував капітан.

Був певен: якщо помиляється, то похибка незначна.

Телефон озвався раптово, дзвінок пронизав лунку тишу, змусив Фоміна здригнутися, навіть лапнути кобуру. На другому дзвінку вилаявся, за третім просто почекав, схрестивши руки і втупившись в апарат. Четвертий пропустив, відповів після п’ятого, прокашлявшись:

— Фомін.

Новини невтішні: один із поранених, захоплений на хуторах, відкинув копита, не приходячи до тями. Другий ще дихає, але допитати поки не вийде, говорить погано. Та й що він скаже… Чи є зв’язок між їхньою групою й тими, хто нашумів під Коростишевом? Але за той час у районі Боярки перевдягнені у форму червоних бійців бандити теж стикнулися з армійським підрозділом, напали з лісу на автоколону. Їх засилають у тил партіями, не можуть бути всі пов’язані між собою, автономно діють, хоч завдання напевне одне: дестабілізація, удари в спину.

— Добре. Працюйте. Про найменші зміни доповідайте негайно.

Тепер поклав слухавку акуратно, обережно, наче порцелянову.

Вася Щербань, його обкласти треба.

Так чи інакше знатиме, де на його вотчині залягли чужинці.

Віддасть, довго торгуватись не стане.

Але своїх сил не вистачить на все. Доведеться Київ підключати, хоч без столичного відділу боротьби з бандитизмом у Макарові цими днями стане гаряче. Накрили ворожу диверсійну групу, зі СМЕРШу вже дзвонили, будуть тут ось-ось.

І взагалі, підуть косяками різні перевірки.

Фомін не любив бути в центрі такої уваги.

2. Район Макарова, село Королівка

До сільської околиці дісталися, коли вже сіріло.

Що робити далі, Коломієць не знав. Свіжий досвід підказував — тут довкола все вороже. За інших обставин облаштували б невеличку базу десь посеред лісу, вибравши підходящу місцину. Але тепер невеличка група скоро добу, як обходилася без їжі, одного з трійці поранено, документи засвічені, боєзапас благенький, воювати майже нічим. Партизанку доведеться починати з чистого аркуша, ресурсів у хорунжого Східняка на це не було зовсім. Вертати назад теж не пасувало. Тому дах над головою конче потрібен, будь-який.

Ще й нічний перехід валив із ніг. Спати хотілося дужче, ніж їсти. Бодай на кілька годин усім потрібне безпечне місце.

— Я пройдуся гляну, — сказав Максим, киваючи в бік крайньої, найближчої до узлісся хати.

— Стережися. — Дунаєве слово прозвучало благословенням: так принаймні здалося Коломійцеві.

Струсивши вологі багряні листочки з шинелі, Максим підхопив автомат і короткими перебіжками рушив уперед. Дороги поруч не було, а отже — й ризику нарватися на випадкового раннього перехожого. Діставшись розваленого паркану, за яким починався давно некопаний крихітний городець, він переступив через старі сірі дошки, котрі вже не тримав купи незграбно накручений колючий дріт, стрімко добіг до хати, притулився до облупленої стіни, перевів подих.

Зараз від підійшов з тилу. Маленькі вікна не світилися, закриті зсередини простими білими шматами, переробленими під занавіски. Обережно визирнувши, зачепив поглядом незграбний, теж частково зруйнований сарай, далі за ним — абияк поставлений кособокий нужник, зроблений з патиків та кукурудзиння, більше зі свого місця нічого не бачив.

Десь поруч голосно, зухвало, хрипкувато кукурікнув півень.

— І тобі здоров, — процідив Коломієць, звіривши за ним годинник.

Шоста тридцять.

Є півень — мусять бути й кури. Де кури — там яйця.

Не зміг стримати слину. Ну, корови тут точно нема, навіть не пахне. Та й хазяйка сама по собі ледве справляється, вочевидь, на особливостях сільського життя Максим уже трохи розумівся.

Ніби у відповідь з протилежного боку, з вулиці, вгадався рух. Сахнувшись, Коломієць тут же знову визирнув, ще обережніше. В поле зору ввійшла замотана в теплу хустку жінка, немолода, спрацьована, в тілогрійці, ватяних штанях і кирзових чоботях. До грудей вона притискала глиняний глечик. Штовхнувши хвіртку, пройшла у двір упевнено, не як до себе додому, але видно — заходила часто. Півень бадьоро привітав гостю, а наступної миті грюкнули вхідні двері, почулося:

— Доброго ранку.

Говорила так само жінка, молодша, російською. І навіть коротка фраза дала Максимові зрозуміти: тут мешкає росіянка. Розмовна манера відрізняється, вони балакають російською інакше, ніж тут, в Україні. Розрізнити не складно.

— Молоко прийшло.

— Дякую, тьоть Люб. Можна сьогодні в борг?

Навіть стоячи на відстані, Коломієць вловив у цьому проханні неприхований відчай.

— Знову? — Схоже, тітка з молоком зовсім не здивувалася. — Третій раз уже. Чому я тебе жалію, Агатко?

— Андрійкові треба пити молоко щодня. Йому лікар прописав.

— І брати в борг — теж лікар сказав?

— Слухайте, ви ж прийшли! — Агата, яку Коломієць так і не побачив, почала нервувати й втрачати контроль над собою. — Прийшли, принесли своє молоко!

— Не моє. Від корови.

— У нас щодня така розмова! Для чого ви носите, раз я не можу заплатити зараз?

— Тоді завтра не принесу.

— Та послухайте ви мене! — Агата зірвалася на крик. — Ви ж бачите! Все бачите! Я теж бачу, що чужа тут! Що вам від мене треба! Ви носите молоко не просто так! Ви ж чогось від мене хочете!

— Ти ж знаєш.

— Боже мій! Ну скільки, скільки можна! Мене вже пограбували, мене принизили! Я вчу ваших дітей, а ви готові забрати в мене останнє!

— Не останнє.

— Чому, ну чому ви так упевнені!

— Бо твоєму малому дохтор приписав молочко.

Чим безпорадніше звучав голос Агати, тим жорсткіше відповідала їй тітка Паша.

— Ви мене шантажуєте.

— Усі хочуть жити. Заводь свою корову, Агатко. Барахло збережеш.

Обидві жінки на деякий час замовкли. Максим переступив з ноги на ногу, лаштуючись зручніше.

— Так, — зараз Агата, схоже, опанувала себе. — Тьоть Люб, давайте начистоту. В скільки глечиків молока ви оцінили річ, яка вам сподобалася?

— Це третій.

— Усе?

— Можу приносити ще два дні.

— Нехай. А якщо я не віддам вам те, на що ви претендуєте?

— Заплатиш грішми.

— У мене нема. Знаєте, як зараз платять.

— Тоді віддаси хустку.

— Шаль.

— Га?

— Шаль, Любове Миронівно. Це називається — шаль.

— Мені до сраки, як воно там у тебе називається. Мені буде хустка.

— А як не буде? Ви припустили хоч на секунду, що я отак можу взяти й не віддати вам свою шаль?

— Чого ж. Будеш должна. І молочка малому не дасть ніхто більше. Усе село знатиме, яка ти, вчителько. А тобі з нами тут жити ще. Без мужика, самій. Схочеш завести — наші баби тобі патли вирвуть і баньки видряпають. Самим не стає, не облизуйся на чуже. Ти ж на дільничного нашого око клала. Бач, не вийшло, подружка твоя постаралася швидше, Майка.

Кожна фраза звучала вироком.

— Ваша Майка мені не подружка! — тепер Агата захлиналася обуренням. — І дільничний ваш ні до чого!

— Еге. То він до тебе ходив. То ти до нього чогось бігала. Потім із Майкою якісь сварки. У селі не сховаєшся, люди все бачать! Вона у нас дівка така, давно в Королівці живе. Знаємо, її навіть енкаведе не займа.

— Та що ви там знаєте! Що розумієте!

— Ось і скажи.

Розмова помітно повертала не туди, чіпаючи якісь свіжі рани вчительки Агати. Відчув це не лише Коломієць. Обидві жінки вже схаменулися.

— Купляла б за гроші — не влізла б у борги.

— Ви знову за своє, Любове Миронівно. Тоді не мала, чим платити.

— Зараз теж не маєш.

— Але ви носите.

— Бо ти той раз молоко взяла. І позатой. Дільничному напиши скаргу. Так він же за мене заступиться, не за тебе. Хотів би тобі помогти, так Майка не дозволить. Береш? Усе одно ж винна, дівко.

Максим почув, як голосно й приречено зітхнула Агата.

— Давайте. Зараз переллю. Шаль, шановна, коштує дорожче, ніж три глечики молока. Навіть дорожче за п’ять. Ви будете носити мені молоко щоранку ще тиждень. Потім віддам те, що просите. Або гроші. Вас влаштовує?

— Забагато.

— Замало за річ ручної роботи. Чиста вовна, вологодське мереживо. Я вмію зберігати, тому міль не поточила ні краплі. Такої ви не знайдете ніде. Навіть у Києві, на чорному ринку. Там ще за німців люди віддали, хто що мав. Ви можете отримати її за десять глечиків молока. Знайомі актриси мене б засміяли.

— Тому ти й не зміняла її своїм артисткам, — легко відповіла тітка Люба. — Хай уже, погубить мене моя доброта. Домовилися. Тільки гляди, Агато. Обіцяла. У разі чого я…

— Лякана вже, — різко перервала Агата. — Війна далеко, а всі кругом одне одного страшать. Стійте тут, винесу глечика. У мене там дитина ще спить.

Рипнули двері. За короткий час — знову.

Потім тітка Люба з’явилася в полі зору, вийшла з двору, пішла, не озираючись, швидко зникла з очей.

Двері тим часом знову рипнули.

Почекавши ще кілька хвилин, Коломієць повернувся до паркану, став так, аби бачили з лісу, дав знак. Потім обігнув хату, ступив на ґанок, постукав неголосно, не лишаючи собі тим самим шансу на останні роздуми. Зсередини почувся рух, двері розчахнулися, назустріч вилетіло роздратоване:

— Чого вам ще…

Побачивши чоловіка у формі, Агата завмерла.

Не маючи часу роздивлятися хазяйку, Максим посунув на неї, грубувато штовхнув усередину, зачинив двері, притулився спиною, для певності перехопив автомат, наставив на молоду жінку:

— Тихо. Сама?

— А ви…

— Сама, питаю?

Агата, торкнувшись йоржика коротко стриженого волосся, замість відповіді кивнула.

— Брешеш, — відрубав Максим. — У тебе син удома. Спить. Хлопчик. Скільки років?

— Десять, — пискнула Агата, тут же спитала: — Ви ж нічого йому не зробите? Ви нас не вб’єте? — І аж тепер вичавила запізно: — Ви хто?

— Крім сина є ще хто в хаті?

— Ні.

— Точно?

— Точно.

— Я чув про дільничного. Друг твій?

— Ні.

— Зайде?

— Ні.

— Хтось, крім тітки з молоком, ще має зайти нині?

— Ні… Не знаю.

— Не знаєш?

— Ні… Не повинен. Ми живемо тут удвох. Я вчителька, з місцевої школи. Мова, література… Російська…

— Це вже зайве. Можна не уточнювати.

Максим опустив автомат.

Агата зиркнула на зброю.

— Мамо, хто там?

— Андрій!

Агата перехопила сонного хлопця, обняла, притиснула міцно, потім заступила.

— Чого ти, мам! Це ж наш! Дядя офіцер! — вигукнув той.

— Ось дитина й розібрала, — вперше за останні дні полегшено всміхнувся Коломієць, протягнув хлопчикові руку долонею догори. — Здоров, малий.

На бинти довелося порізати ціле пране простирадло.

Агата сама дістала його зі старої дерев’яної скрині в кутку. Крім не знати звідки занесеної сюди солдатської койки з панцерною сіткою, кривоногого столу й двох табуреток меблів в хаті більше не було. Ще широка лавка, на ній стояла гасова лампа. Для стосика книжок хтось придумав саморобну, збиту з різнокаліберних дощок етажерку. Потертий, але колись запевне дорогий портфель, тулився біля стіни.

Андрійко пішов до школи, і аж тоді Коломієць подав знак своїм. Хлопчик не повинен був бачити в хаті ще когось, крім «дяді офіцера». Максим навмисне сказав при дитині: комісували, вертається зі шпиталю додому, підсів на попутку, висадили його біля найближчого села. Зайшов поїсти, як хазяйка пустить — то й переночувати. Тепер, якщо Андрійко проговориться в школі, в гіршому випадку приблудним офіцером дільничний чи сільський голова поцікавляться по обіді. У кращому — взагалі не сьогодні. Якщо потім хтось питатиме, Агата скаже: був офіцер, навіть ночував, рано-вранці пішов далі.

Випадків таких чимало.

І все одно до повернення хлопчика Дунай із Чубом мусили піти.

Нікого не питаючи, Дунай пошукав і знайшов у хаті трохи дров, заходився розпалювати плиту.

Агата не заважала незваним гостям хазяйнувати. Відгородившись саморобною розцяцькованою завісою, вона перевдягнулася, вийшла, примостилася на лавці й сказала:

— Їсти нема чого.

— Ти святим духом живишся? — спитав Дунай.

— На трьох чоловіків не стане.

— Нагріємо воду, поп’ємо чаю, — розпорядився Коломієць. — Нашого товариша треба перев’язати, гарячої води піде багато. Маєш щось чисте?

Віддавши простирадло, яке сама ж порізала на довгі стрічки, Агата зовсім не сподівалася відкупитися. Максим бачив на її лиці бажання спитати щось важливе. Та вчителька старанно тягнула, зайняла себе пораненим Чубом. Віддерши присохлі клоччя від розірваної нижньої сорочки й промивши рану, запитала:

— Дуже болить?

— Та потерплю.

Коломієць знайшов у печі казанок із вареною картоплею, поставив на стіл.

— На зуб стане.

Він був єдиний, хто перейшов із Агатою на російську. Дунай зиркав на вчительку з-під густих брів усякий раз, коли чув її москальську вимову. Чуб, схоже, зараз не звертав або не хотів звертати на те уваги.

— Що ви далі? — різко спитала Агата. — Слухайте, я ж розумію вже, хто ви. Читаю газети, в Макарові вже інструктували. Для чого сюди дійшли, не маю гадки і не хочу мати.

— А вашого зілля московського, бачу, всюди, — мовив Дунай.

— Чому — московського. Я ленінградка. Корінна, між іншим.

Вона говорила, не припиняючи роботи. Чубова рана поступово ховалася за білим шаром бинтів.

— Мова не про те, — зауважив Коломієць, вкотре намагаючись заволодіти ініціативою.

— Тут згодна. Готово. — Агата закріпила тугіше затягнула перев’язку, повернулася до інших, схрестила руки на грудях. — Справді, мені хочеться почути від вас інше. Наприклад, який вирок ви приготували мені й моєму синові.

— Отак. Відразу вирок.

— Жінка каже мудрі речі, друже Східняк.

Дунай узяв із казанка картоплину, пошукав солі, не знайшов, відкусив шматочок просто з лушпиною. Швидко прожувавши й жадібно ковтнувши, повів далі, не зводячи з вчительки гострого погляду:

— Совіцька професорка. Має ходити на службу. Як не вийде з хати, шукатимуть. Прийдуть сюди, знайдуть нас.

Агата зойкнула.

— Тихо будь, — сказав Чуб. — То наш товариш так міркує, вголос.

— Правильно міркує, — погодився Коломієць. — З висновками квапитись треба. А вони такі. — Хорунжий теж узяв картоплину, передав булавному, сам їсти не спішив. — Хата скраю села. З того, що я встиг почути, до тебе сюди з місцевих мало хто вчащає. Чоловіків на господарстві так само не водиться. Ви підете, я лишуся до завтра. Спробую більше розвідати. Подобається тобі, Агато, чи ні.

— Мене ніхто давно не питав, що саме мені подобається, а що — ні. З людьми нині не рахуються.

— Війна, — вставив Дунай. — Хоча з нашою людністю тут багато років не рахувалися.

— Не про те зараз мова, — зупинив його жестом Максим. — Ти маєш весь час, поки ми тут, поводити себе, ніби нічого не сталося.

— А що сталося? Вломилися в мій дім, озброєні, я сама з дитиною…

— Не плач, не поможе, — зупинив її Дунай.

— Плакала б — сліз давно нема! — парирувала Агата, поступово стаючи дедалі впевненішою в собі.

— Ти повинна піти на роботу, — сказав Коломієць.

— Довіряєте? Отак відпускаєте?

— Нема довіри. — Максим при цьому хотів додати вибачення, але в останній момент передумав. — Хлопчина твій блідий, кволий. Має право хворіти. Прийди на службу, покрутися, відпросися.

— А як донесу на вас?

— Про сина подумай.

Агата зблідла.

— Ні.

— Як то — ні?

— Ви погрожуєте вбити дитину. Ви точно такі, як про вас пишуть газети.

У Коломійця була відповідь.

Замість того він взяв нарешті й собі картоплину. Поки їв, жували інші. Скориставшись паузою, Агата поставила каструлю з молоком на вже гарячу плиту, розворушила вугілля кочергою. Раптом, піддавшись загальному настрою, теж заходилася їсти. Казанок за короткий час майже спорожнів, на дні перекочувалося три маленькі картоплини. Розтовкши їх у полумиску, залила теплим молоком. Їла мовчки.

— Про нас чутки ходять, Агато, — мовив Максим, коли вона доїла. — Я особисто гарантую вам обом життя. Та все одно краще не ризикувати й не давати знати про нас дільничному. Не врятує.

— От йому я щось скажу в останню чергу! — вирвалося в Агати.

Наступної миті вона шкодувала про власну нестриманість. Але слово вискочило.

Для потрібних висновків міліцейського й табірного досвіду Коломійцеві вистачило. Жінка побачила короткий спалах у його очах, котрі дотепер відбивали лише смертельну втому. А ще помітила зацікавленість, інакшу, ніж виявляють у скрутному становищі навіть сильні, до всього звичні люди. Тепер уже старший хотів більшого, ніж пересидіти небезпеку під дахом, перепочити й трохи відіспатися.

— Що у вас із місцевим дільничним? — запитав Коломієць діловито.

— Вам важливо знати?

— Важливо. — Максим уже вловив зацікавлені погляди товаришів. — Ми підемо звідси, щойно розвідаємо обстановку в окрузі й виробимо, зважаючи на це, план дій. Краще за тутешнього міліціонера нам про це ніхто не розкаже.

— Ви впевнені, що він вам отак усе розкаже, стане вашим спільником?

— Ні. Є різні способи, — спокійно пояснив Коломієць, і говорив зараз не лише для Агатиних вух. — Та жоден не подіє без ключика. А ключ до міліціонера ти можеш знати.

— Чому?

— Бо не любиш його. Я сказав би навіть — місцевий дільничний є твоїм ворогом. У тебе в селі мало друзів, є ті, з ким ти часто сваришся. Є ті, до кого байдужа. Та до міліціонера маєш щось особисте. Коли так, всяка людина мимоволі фіксує, чим у разі потреби можна буде взяти ворога. Притиснути його. Навіть подумки. Ти ж, засинаючи, напевне, у своїй уяві не раз і не два покарала кривдника.

Максим говорив спокійно.

Взяв звичний для себе тон, яким свого часу схиляв громадян до співпраці з карним розшуком, а згодом, уже воюючи в УПА, вербував у той самий спосіб полонених червоних солдатів, партизанів, навіть молодших офіцерів. Агата знову розпружувалася, поступово відходила від чергового нападу переляку, чим далі слухала, тим уважніше.

Свиснуло.

Дунай схопився за пістолет, розвертаючись на різкий звук. Чуб здивовано глянув спершу на нього, потім побачив причину тривоги, реготнув. Не стримав усмішки й Коломієць: на плиті саме закипів чайник, про це повідомив свисток на кінці носика. У цьому звуці було щось невловимо мирне, домашнє, затишне — вдома в Максима теж був такий, і він не знав, чи зберігся. Відтоді, як після судового вироку пішов по етапу за Урал, у рідному Миргороді не був. Та й дому напевне вже нема.

Враз накотило: він на Київщині, якихось три сотні кілометрів на північний схід — і ось вона, рідна Полтавщина, тугу за якою й тягу до якої чомусь відчув саме тепер. Труснувши головою, аби не відвертати свою увагу зайвими думками, Максим зняв чайника з плити, витягнув свисток, допитливо глянув на Агату.

— Талісман, — розвела вона руками.

— Чому талісман?

— Єдине, що залишилося на пам’ять про Курськ. Запакувала чайник із собою в евакуацію. Він дореволюційний ще, — додала для чогось.

— Хочеш повернутися туди?

— Мабуть. — Вона знизала плечима. — Не знаю. Місто давно наше. Я клопоталася після евакуації. А мене чомусь сюди…

— Ваших сюди, на нашу землю, далі засилатимуть, — сказав Дунай. — То задум такий, московський. І ви вчите тут наших дітей чужої мови. Забрати мову — то як вирвати язика.

Агата, котра лиш почала розпружуватися, боязко втягнула голову в плечі, знову перетворившись на голе мокре беззахисне курча.

— Давай поки без агітації та політичної інформації, — відчеканив Коломієць. — Хоча б через те, що тут не час і не місце.

— Ми прийшли сюди навертати людей на наш бік, — нагадав Дунай.

— І ти вирішив почати з сільської вчительки — росіянки, присланої сюди проти її волі, — підхопив Максим. — Сам чув: Агата не хоче тут бути. Побережи сили й красномовство для іншої нагоди та більш вдячної аудиторії.

— А ти, чую, трохи інакше заговорив.

Слухаючи обох, Агата крутила головою й уже не знала, кого їй більше боятися.

Коломієць легко взяв жінку за лікоть, даючи зрозуміти всім — дискусія на цей момент припиняється. Дунай знизав плечима, ступив до плити, підняв кришку чайника. Лице відразу обдало парою, він примружився, мов кіт під дощем, гмикнув, зиркнув на жінку.

— Там вишня є в саду. Малину ніби примітив. Скоч, наламай гілочок, тільки не сухих. Тих, що засинають, розумієш мене? Заваримо, окропом заллємо. Матимеш добрий чай.

Агата глянула спершу на нього, потім на Чуба.

— Чого, збігай, — добродушно дозволив той.

Натягнувши перешите з шинелі пальто і пхнувши ноги в чуні, господиня вийшла надвір. Дунай, роззирнувшись, вибрав собі місце в кутку біля плити, сів на підлогу, притулився спиною до стіни, стягнув чоботи, розмотав вологі брудні онучі. Кімнатою відразу розповзся кислий запах. Незважаючи на це, Дунай розклав онучі на грубі, витягнув ноги, навіть поворушив звільненими пальцями.

— Добре є.

Коломійцеві теж кортіло не лише роззутися, а й скинути одяг, витягнутися будь на чому, крім вогкої землі.

Рипнули двері — зайшла Агата зі жменькою наламаних гілочок. Дунай не поворухнувся, їх узяв Чуб, поламав дрібно, кинув у окріп, знову поставив чайник на плиту, накрив кришкою.

— Хай упріває. Цукор, може, маєте, пані?

Замість відповіді Агата взяла з підвіконня невеличкий полотняний згорток, розгорнула, виклала посеред столу сколоту в різних місцях голівку рафінаду.

— Все?

— Тобі на роботу скоро. Запізнишся — підозріло, — нагадав Максим. — З дільничним що? Як звати, де проживає, з ким.

— Гордієнко. Юрій. Лейтенант. Здається, молодший. Чи вже ні, я його зірочки на погонах не пильную. Живе з нашою Зозулею.

— Що за пташка?

— Майя Зозуля, працює в сільраді, в конторі. Чула, Гордієнко хоче на ній женитися.

— Зозуля відбила жениха в тебе? Чи я чогось не дочув?

— Погано слухали! — огризнулася Агата. — Дільничний був у партизанах. Зараз тягне в кого що може. Йому відкупне дають, і в селі, і на базарі в Макарові, часто там буває. На короткій нозі з начальником міліції та начальником управління НКВС у районі, Фомін його прізвище.

Коломієць і Дунай швидко перезирнулися. Тепер у Дуная нарешті з’явився справжній інтерес до розмови.

— Де хата Майї Зозулі? Тобто, — тут же виправився Максим, — де міліціонер живе?

— Можу розказати. Чи намалюю. Я ж не проведу вас отак, — і відразу, без паузи: — Що ви зробите з ним… з ними?

— Розмова буде, — відповів обтічно Коломієць.

Чайник знову засвистів.

Максим пересунув його з вогню. Хату поступово заповнили пахощі заварених пагонів, хоч запах бруду не перебили, навіть змішавшись із ним. Узяв кухля, хлюпнув темнуватого варива, відколов шматочок цукру, сів біля столу, почав сьорбати вприкуску. Дунай не знайшов кухля, хлюпнув собі чай у полумисок, теж запасся цукром, влаштувався зручно в своєму кутку. Пив мов із великого глибоченького блюдця.

Пошукав і знайшов, на що би поставити свою тару.

Книжечка казок Пушкіна.

Максим вийшов у сіни разом із зібраною Агатою, провів до дверей.

Надвір не виходив, затримав жінку, розвернув до себе. Зустрів уже не зляканий, тепер відсторонений, покірний погляд.

— Душа не на місці?

— Не на місці. Хіба після всього можна інакше?

— Усе буде добре. Я гарантую безпеку тобі й твоєму хлопцеві.

— Ти це вже говорив.

— Повторюся, не страшно. Ми заберемося, Агато. Теж обіцяю. Нам не можна тут бути довго. Ризиковано. Незнайома людина, таке всяке…

— Не довіряєш.

— Ні.

— Дякую за відвертість.

— Мусиш зрозуміти. А я мушу повірити тобі через «неможна».

— Якщо випливе, мене розстріляють. Або під суд, далі табір. Надовго. Андрійка в дитячий будинок. Він не виживе там. Я, здається, всюди тепер витримаю.

— Не випливе. Ані в мене, ані в інших нема причин виказувати тебе. Ти нічого не зробила, ні в чому не завинила. Живеш у крайній хаті від лісу, вся провина.

— Смішно. — Її очі не сміялися. — Обережніше. Прошу вас, молю, як людей — обережніше будьте, тихіше.

Не знаючи, як і чим підсилити прохання, Агата торкнулася долонею неголеної щоки Коломійця. Хорунжий взяв її руку в свою, відвів.

— Іди, Агато. Ти зробила, що могла. Не забуду. Йди.

Жінка вийшла, щільно причинивши за собою двері. Максим тут же потягнув їх на себе, утворивши вузеньку щілину, провів поглядом. Двір Агата перетнула, не озираючись, лиш вийшовши на вулицю, не стрималася — глянула через плече. Зачинивши двері, Коломієць не поспішав повертатися в хату. Затримався у сінях, знайшов залишки тютюну, папірець та запальничку. Закурив, притулившись спиною до стіни.

Так.

Вчителька не викаже.

Спроби переконати її в добрих намірах навряд чи вдалі. Вона не повірила. Виглядає, не звикла вірити нікому, і вона не одна така. Не лише в цьому селі, люди давно перестали довіряти одне одному. Зрадити, донести, продати когось заради хай навіть невеличкої вигоди стало нормою, і такого кроку можна чекати навіть від близької людини. З якою спиш в одному ліжку, живеш під одним дахом, їси з однієї тарілки.

Проте Максим ударив Агату нижче пояса: згадав дитину.

Звісно, він не збирається чимось зашкодити хлопцеві. Але метод дієвий: мама боїться за сина, тому хлопець під їхньою опікою — гарантія її мовчання.

Поки що.

Тепер його неабияк цікавив дільничний Гордієнко.

Точніше його стосунки з капітаном Фоміним, вчорашнім новим знайомим.

Треба будь-що дізнатися про долю своїх людей. Скількох убито, хто живий і в полоні, що відомо енкаведистам, які найближчі плани дій. Дільничних мусять інструктувати у зв’язку з такими надзвичайними подіями в районі. Вони мають придивлятися пильно, фіксувати всіх підозрілих у формі військових Червоної армії.

Усе це Коломієць збирався почути від місцевого дільничного найближчим часом. Дав собі на розробку й реалізацію плану добу. Дві — вже критично, сидіти довго під цим дахом небезпечно. Потрібні люди, надійніші за російську вчительку. Навіть якщо він готовий їй довіритися, цього ніколи не дозволить собі та іншим затятий Дунай.

Резервний зв’язок, автокефальний дяк-підпільник Остап Ревуцький.

Вийти на нього так само питання короткого часу.

Впродовж доби.

Багато треба встигнути за найближчі двадцять чотири години.

Максим докурив, глянув на годинник. Рахуючи від учорашнього ранку, він не склепляв повік уже добу.

Ступив до хати.

На підлозі хропів Дунай. На ліжку — сопів Чуб, прилаштувавши зручніше перев’язану руку.

Більш ідилічної картини давно не бачив.

3. Макарів, Київщина, районний відділ НКВС

— Посадіть його, — звелів Фомін.

Двоє кремезних вартових, котрі втягнули пораненого під скуті за спиною руки, підвели його до ослона й опустили. Полонений не втримався, посунув на підлогу. Капітан, гидливо скривившись, вийшов з-за столу, став навпроти, нахилився, просичав:

— Погано? Ледве дихаєш? Може, лікаря тобі, укол? Спокій, не турбувати, що там ще? Палату і сестричку молоденьку з цицьками, хай утку підносить?

— Не трать часу, капітане, — промовив полонений розбитими губами. — Усе, що треба знати, в документах написано.

Фомін ступив крок назад, взяв розкладені на столі папери, помахав у повітрі.

— Ти ж не старшина Полєтаєв Іван Гаврилович. Ти не лежав у шпиталі Київського військового округу. Це перевірити найпростіше. Але ким би ти не був, жити хочеться. Хочеться чи ні?

— Ти ж уже вирішив за мене, капітане.

— Громадянин капітан!

— Мені все одно.

Полонений тяжко дихав. Лоб ряснів від дрібок поту, краплі котилися вниз вилицею, лоскотали щоку. Одна крапелька впала на віко, потекла вниз, бранець кліпнув. Фомін витягнув із кишені галіфе картату хустинку, витер вологу з лиця, повторивши жест художника перед палітрою. Потім зіжмакав носовичка, вкинув у кошик для сміття, коротко звелів конвойним:

— Вийдіть.

Щойно їх лишили самих, полонений розпрямив плечі й став триматися впевненіше. Його поранило в стегно, правий бік, зачепило голову. Ця куля могла бути смертельною, та лишила по собі дрібну подряпину, ніби чоловік випадково тернув головою об гострий краєчок сухої гілки. З боку кулю вийняли, наклали тугу пов’язку. Стегно обмотали бинтом, звідти шматочок свинцю не діставали, відчуття були найболючіші.

— Куриш? — запитав капітан.

— Бавлюся. Але з тобою не хочу. Не буду. Потерплю.

— Гордий. Тебе ж ніхто зараз не бачить. Перед ким викаблучуєшся?

Бранець промовчав. Знизавши плечима, Фомін закурив, пройшовся кабінетом.

— Думаєш, я на щось надіявся, Полєтаєв чи як тебе там? Вашого брата я вже бачив, контингент затятий. І не цікавив би ти мене сам по собі. Все одно до кінця дня тебе відправлять у Київ, на Короленка тобою займуться. Я на своєму місці й своєму рівні, бач, дрібна ланка. Нічого тобі пообіцяти не можу. Не я вирішую, зрозумів? Ти ворожий диверсант, прийшов сюди разом із бандою націоналістів. Вони, тобто, ви — прихвосні Гітлера, це давно відомо. Служили в німців, далі в них служите, отримуєте зброю, продукти, навіть гроші. А оці документи майструє для ваших потреб законсервована німецька агентура в нашому тилу. Бач, знаю.

— Тоді не тягни, капітане. Виведи на задній двір, командуй солдатами чи сам стріляй. Закони воєнного часу, я ж ворог.

Переплівши пальці рук, Фомін поворушив ними, хруснув.

— Так би й було. Перший допит я зобов’язаний провести, далі передаю вище, отримую подяку — чи не отримую. Я ж на службі, служу Радянському Союзу. Не за подяки, відзнаки, медалі, ордени. Навіть не за гроші. Знаєш, чому? — Він розплів пальці. — Бо ваша братія так в усіх пропагандистських листівках пише про ідею. Бандерівці в лісах, значить, за ідею воювати мають право, а ми, представники законної влади, безідейні, так по-твоєму?

— Ніколи не думав про таке.

— Ти не думав? Ти? — Не стримавшись, капітан згріб бранця обома руками, смикнув, підняв над ослоном, труснув, опустив назад. — Не дійшло, суко, чому я взагалі марную на тебе час, хоча можу цього не робити? Ти ж не їхній, не хохол! Я ж чую, наш ти, росіянин! Хохли російською так не говорять! А в тебе вимова дуже правильна, як у професорів!

— Своїх учителів, може, згадав? — запитав полонений.

— Стули пельку, слухай мене! Дивись на мене, ну! — Фомін навис над ним, бранець мусив підняти голову. — Я бачив їх, отих, учених. Із такою самою грамотною вимовою, дореволюційна буржуазія, приховані вороги. Для чого вони спершу вчилися хрін знає скільки років, поки інші горбатилися на заводах та в шахтах, а потім навчали інших грамоти? Скажу: щоб без помилок писати щиросердні зізнання! І писали! Один за одним, признавалися в усьому й клепали на тих, хто сидів у сусідніх камерах! А ті, хто за стіною, так само грамотно й гладенько писали на них! Бачив я не таких, не таких ламав! Але російського бандерівця бачу вперше! Тим ти мене зачепив, Полєтаєв чи як тебе там.

— Холодов.

— Що?

— Холодов. Олег Борисович Холодов. Киянин, корінний. Але росіянин. Мій прадід отримав маєток тут, недалеко, ще на чесній службі в царя-батюшки.

Капітан здивовано примружився.

— Чекай-чекай. Ти — монархіст? Може, взагалі білогвардієць? Власовець?

— Монархістом був мій батько. Служив у Скоропадського, в інформаційній службі, газети випускав, брошури, — кажучи так, бранець помітно пожвавився. — Наскільки я знаю, підтримав гетьмана, коли той почав говорити про федерацію з Росією, але якщо там не буде більшовиків. Потім пішов із Києва, кинув родину, тікав аж до Парижа, там помер. А мене у вашу партію прийняли в тридцять дев’ятому. На фронт у червні сорок першого пішов добровольцем, — зробив невеличку паузу. — До Української повстанської армії теж перейшов добровільно. Дезертирував узимку, здався в полон. Відгукуюсь на псевдо Товкач.

— Псевдо — це прізвисько?

— Та називай, як хочеш. Тобі ж цікаво, чому я, росіянин з роду, воюю з ними проти вас? Бо наковтався радянської влади ще до війни. Не монархіст, але й не більшовик. Треба було цієї війни, аби все стало для мене на свої місця.

— Що ж раніше було не на місці?

— Вірив до останнього: коли вже німці напали, то Сталін нарешті заборонить шукати ворогів, аби весь народ піднявся проти ворога. А нічого схожого, капітане, і ти це дуже добре знаєш. Я дезертирував, коли виконав наказ і був у розстрільній команді. Цікаво послухати історію зрадника?

Позадкувавши, Фомін вперся куприком об край столу, схрестив руки на грудях.

Товкач перевів подих. Він важко дихав, лице знову вкрилося потом.

— Під кінець січня, вже на підходах до Рівного, нашому полку наказали взяти фріцівський укріпрайон. — Він ковтнув слину. — Комполку звелів атакувати в лоб, кинув піхоту на вкопані в землю бетонні кулеметні доти. Захлинулося три атаки, людей посилали на убій. Один взводний на свій страх та ризик не виконав наказу. Він зберіг людей і повів за собою, коли нарешті підтягнулася артилерія. Начальник особового відділу, теж капітан, до речі, віддав усіх, хто вцілів із того взводу, під трибунал. Разом із пораненим у бою командиром, котрий зберіг свій підрозділ від неминучої смерті.

— Невиконання наказу на фронті — військовий злочин.

— А виконання безглуздого, вбивчого наказу — вбивство. Людей ніхто не жаліє. Німців давлять масою, втрат не рахують. У перші роки на фронті ніхто не мав точних списків загиблих, втрати визначали на око, я сам бачив, чув, навіть складав такі рапорти. За що воюємо? — Товкач уже говорив голосно, сидів прямо. — З ким — ясно. Але за що? На війні полководці бережуть військо. Червона армія несе величезні втрати, і вони майже завжди могли би бути меншими.

— На війні солдат має бути готовий померти, — відчеканив Фомін. — Ти не погодився з цим? Тебе, бійця, здивувало, що на війні вбивають?

— Коли вбиває ворог — ні. Гірше, коли на глупу смерть посилають свої. І наказують добити тих, хто насмілився уникнути безглуздої загибелі. Коли зі мною вже потім говорили повстанські командири, до мене дійшло: вони воюють, аби не лише на їхній землі — ніде більше масово і з чужої злої волі не гинули люди.

Фомін відступив від столу.

— Як ти сказав? На їхній землі? Хіба вона, ось ця земля, не твоя?

— Моя теж, — просто відповів Товкач. — Київ мій, люблю його дуже. Відшукав якось місце, де був маєток Холодових, спалений та розграбований сільською голотою під червоними прапорами.

— Ага, то в тебе зуб на радянську владу? Ти, значить, у нас прихований буржуй?

— У вас я в полоні, — парирував Товкач. — А прихований — це погано. Не люблю ховатися. Добре, спалили б маєток, Бог із ним. Усе одно не жив би там, міська людина. Але поставили б на його місці щось інше, користали б із того! Ні, там далі грабували людей. Частина тих, то палив, потім пішли до отамана Струка[24]. Інші з ними боролися, доносили в губчека. Тільки ж у тих, хто лишився, забрали весь хліб і поморили голодом. На місці зруйнованого не збудували нічого. І ті, хто палив маєтки, не могли нічого зводити на згарищах. Вони вже не були хазяями своєї землі. Я все розумів — але довго думав: мене це не стосується. Зійде піна, світ перестане трусити, ми самі розберемося зі своєю владою. Тільки, капітане, в моєму рідному Києві владу почали призначати ті, хто в Києві ніколи не був. Або присягаєш на вірність — або помираєш.

— Прозрів, значить. Чи тобі націоналісти мізки промили?

— Зустрів тих, хто вголос говорить те, про що я думаю. Тому, капітане, ти, особисто ти, довго ще ходитимеш по цій землі, мов по розпеченій сковороді. Я воював із повстанцями півроку. Вони не заспокояться, повір мені. Озиратимешся, як вулицею йтимеш.

— Не тут.

— Усюди. Ми прийшли для того, капітане. Готовий написати все, що зараз сказав. Я вчитель, у мене гарний почерк. Краще сам, ніж під диктовку.

— Вирішив покаятися все ж таки? — посміхнувся Фомін. — А чого, давай. Ти ж не затятий, Холодов. Послухав тебе зараз — і бачу це, розумію. Хіба двоє росіян між собою не домовляться? — Він знову нахилився ближче. — Слухай, я тобі обіцяю: напишеш, як положено, — піду клопотатися за тебе, куди треба. Мене знають у Києві, але Київ — дурня. До Москви дійду, особисто. Ти свій, обдурений пропагандою. Ще й маєш до влади якісь там задавнені образи. Впали, як кажуть, ворожі зерна на благодатний ґрунт. Ми ж росіяни, а росіяни своїх не кидають. Забув? Ти — свій для мене, Холодов.

— Вербуєш?

— Так тебе вже раз вербували! Що в цьому поганого? Робота в мене така. А в тебе — шанс, Холодов.

— Який? Не розстріляють, так повісять?

— Не розстріляють — житимеш, дурню! Спокутуєш провину. Даси просто тут, у мене в кабінеті, підписку про співпрацю.

— Відразу?

— Щиросердне зізнання, — капітан загнув великий палець. — Письмове бажання працювати на органи НКВС, — поруч загнувся вказівний. — Такі випадки бували. Гляди — все спишуть, усі гріхи. Допоможеш спіймати бандитів, знешкодити — вважай, викрутився. Нове життя почнеш, спочатку. Ще й колегами будемо. Під моїм началом працюватимеш. Годиться?

Товкач знизав плечима.

— Обіцянки солодкі. Я пояснив, чому воюю за них. Згоду стати зрадником не давав. Спішиш дуже, капітане.

— То й зізнання не писатимеш?

— Чому. Ти мене почув. Інші хай читають. Навряд чи дійде до когось. Але що я там не наваяв би, все одно мусиш показати. Може, хоч так до когось дійде моя правда.

— Ну-ну. Живи цією думкою. Багатій.

Фомін підійшов до столу, витягнув із шухляди кілька аркушів.

Поставив поруч чорнильницю-непроливайку, з іншого боку поклав ручку.

— Зубами писати?

Гмикнувши, капітан витяг із кишені ключ, звільнив бранцеві руки.

Ступив у бік, запрошуючи блазнюватим жестом.

Товкач підвівся, ледь поточився. Аби не впасти, взявся обома руками за краї столу.

Наступної миті в голову Фоміна полетіла важенька чорнильниця.

Він ледве встиг ухилитися — та все ж на мить втратив контроль, і Олег Холодов, народжений у Рязані, вже цілився йому в око вістрям пера.

Фомін устигнув перехопити руку, ривком вивернути її, вільною — вдарити Товкача навідліг, а коли той відлетів до стіни, загорлав:

— Конвой!

Солдати увірвалися, та полонений повільно піднімався на ноги. Він хитався, боліли рани, але правиця далі стискала ручку.

Знову замахнувся, вже у стрибку.

Постріл злився з відчайдушним:

— Не стріляти!

Пізно.

4. Район Макарова, село Королівка

— Що це?

Майя перевела погляд на рано посивілу жінку, яка — вона знала — була старшою лише на сім років, потім знову втупилася в туго затягнутий полотняний мішечок, який та виставила на стіл. Чекаючи на відповідь, зважила на руці. Кілограма з півтора, не менше.

— Цукор. Розкрий, подивись.

— Чула вже про цукор. А ось це — аби його їсти.

Майя взяла одну з трьох срібних ложок, які лежали в іншому згортку, показала жінці.

— Ложка для солодкого життя. Друга — аби ми з Юрієм їли цей цукор удвох. Третя, так розумію, для наших майбутніх дітей.

— Не гарикайся. Чого завелася. Ми домовлялися.

— Із ким? — Зозуля швидко заводилася. — Ти зі мною ні про що не домовлялася, Галю!

— З чоловіком твоїм.

— Ми не в шлюбі. Не розписані.

— Ой, Майко…

Цими днями на дільничного раптом навалили стільки справ, що здійснити намір та офіційно оформити стосунки в сільраді просто не мав часу. Не відмовлявся, вважав розпис дрібницею, до якої все одно слід підходити відповідально, бо то ж на все життя. На ходу, пояснив, нічого не робиться, а перевести подих ніколи. Тут тобі й Щербань, тут і націоналістичні елементи голови піднімають. Особового складу міліції на все не вистачає, тож дільничні по селах тягнуть лямку, мов ті бурлаки.

Та в селі нічого не сховаєш.

Їх уже поженили, навіть раніше, ніж Гордієнко зробив Майї пропозицію.

Вже коли переночував у неї вперше, наступного дня місцеві кумасі все для себе зрозуміли й вирішили.

— Давай спочатку. Цукор і три срібні столові ложки. Що це таке?

— Ти напишеш довідку, а голова сільради підпише. Юрко твій так сказав.

— Хабар принесла?

— Подарунок. Цукор не крадений, не думай. Пилип на станції ціле літо вагони розвантажував. Заробив як старший бригади. Домовився саме про цукор, борошно вимінюю на молоко. Поки корова годує, ну, і син же — годівник, єдиний мужик у хаті.

— Син у тебе нівроку, Галю. Він заробив цукор для того, аби ти носила його дільничному?

— Аби син лишився вдома, Майко. Підуть свої діти — побачиш, як воно, коли єдиного сина забирають.

До Майї поволі почало доходити.

— Чекай. Забирають… Пилипові вісімнадцять. Буде.

— Було. Місяць тому.

— Мобілізація.

— Єдиний годувальник. Був зв’язковим у партизанів. Комсомолець, активіст. Знається на техніці, змалку на МТС пропадав. Там тепер самі інваліди.

— Не перебільшуй.

— Хіба в тилу не потрібні хлопці з руками та головою?

А хіба воювати за Батьківщину повинні безрукі й безголові?

Фраза ледь не зірвалася з Зозулиних вуст.

Та Майя стрималася, проковтнула її. Якісь слова все одно потрібні. Добираючи їх, вона взяла другу ложку, вклала обидві в одну руку, стуливши денце до денця, кілька разів труснула, дослухаючись до звуку — так ярмаркові ложкарі грають на дерев’яних ложках, вона не раз бачила. У неї виходив не музичний звук, а якесь кухонне брязкання.

— Ми обидві знаємо, Галю: твій син не був партизанським зв’язковим, — мовила нарешті.

Гляділа повз відвідувачку, через її голову. Очі вперлися в портрет Сталіна, вирізаний з газети й забраний у простеньку дерев’яну рамку. Майя відвела їх, погляд заковзав по голій стіні. Дивитись на Галину не хотіла.

— Це знаю я, — погодилась та. — Тобі звідки відомо?

— Не забувай, де я служила за німців.

— У комендатурі. Там що, були списки підлітків, котрі числися партизанськими зв’язковими?

Майя зітхнула.

— Якби списки вів хтось інший, Галю, твого сина забрали б до Німеччини. Ти забула, до речі, хто робив усе можливе, аби наших хлопців та дівчат не гнали на роботи в рейх?

— Їх гнали. Ловили на облавах і гнали. Минулого літа Пилип ледь вискочив.

— Не ледь вискочив, — тут Зозуля не стрималася. — Його лапнув Дмитро Вознюк, поліцай, наш, із Королівки. Його тоді перевели до Макарова, задіяли в облаві. Дав знати мені, я доклала зусиль, твого хлопця відпустили. Більше не виходив не те що за межі села — з двору надовго не відлучався. Це, до речі, про партизанського зв’язкового.

— Добре, кланяюся тобі низенько. Тоді врятувала. Порятуй і тепер. По селах іде мобілізація, сама знаєш. Заховати Пилипа в погріб не можу, бо знайдуть і назвуть дезертиром. Учасник підпільного руху, сухоти в нього. Не можна на фронт.

— Бога ти не боїшся, Галю.

— Відколи ти така набожна стала, Майко? — визвірилася жінка.

— Здоровий твій Пилип. Нема в нього сухот. Тому не гріши, не наклич хворобу.

— Ти лікар? Звідки тобі знати?

— Аби діагноз був справжній, ти б не шукала різних довідок і не приносила б викуп.

Галина змовчала — крити справді нічим. На очі навернулися сльози.

— Майко, будь людиною. Кому краще від того, як мого сина вб’ють на війні? Він тут за два роки під німцями стільки натерпівся, всякого набачився. Ми всі намучилися, ось тільки жити починаємо.

Щось за рік ніяк не почнемо.

Це Майя так само промовила подумки. Рішуче відсунула цукор та ложки на край столу.

— Не знаю, як треба робити. Юрко сказав тобі нести викуп?

— Він звелів принести тобі сюди цукор і цінності.

— Знав про твої срібні ложки?

— Я виміняла їх у Макарові за картоплю. Одна дамочка принесла, з евакуйованих. Ну, — Галина запнулася, відразу виправилася, — з тих, київських, відселених. Каже — артистка, співала в офіцерському казино. Барахло залишив залицяльник, пан німецький офіцер. Потім, на допиті, нашим уже сказала — інтелігентний чоловік, культурний. Її відправили з Києва за цю, як її… пропаганду. Назвала фашиста культурним, так вона пояснила.

— З якого дива тобі сповідалася?

— Бо’йо’зна, — знизала плечима Галина. — Поговорити хотіла. Сльозу з мене вибивала, мо’. Аби пожаліла її.

— Та бачу, пожаліла. Вициганила крадене столове срібло.

— Дамочка не крала!

— Не дамочка. Пан німецький офіцер. Він оці ложки з собою привіз? — Майя нахилилася через стіл. — Такі цінності масово здавали єврейські родини за наказом окупаційної влади. Потім євреїв розстріляли. Пізніше — викопали з могил, аби спалити трупи. Сліди замітали.

— До чого…

— До того! — Майя стукнула долонею по столу. — Хочеш, доведу тобі, що на твоїх ложках кров людська? Тобі все одно, до тебе вони прийшли через треті руки. Але тепер ти принесла їх мені і думаєш — я така дурна й жадібна, що візьму їх та їстиму вдома кашу.

Галина вже встигла опанувати себе, знову визвірилася.

— Ти мене тут не совісти, дівко. Ще раз тобі кажу: маєш питання — став своєму дільничному. Звідки він узнав про оці мої скарби? Так то його робота — всюди носа пхати. Він звелів принести добро тобі. А ти мовчки візьмеш і зробиш, як треба. Бери. Не викаблучуйся. Теж мені, дівиця цнотлива, курка нетовкана. Бери, сказала!

Маленький кабінет гойднувся.

Прикривши рукою очі, Майя посиділа трохи мовчки, поки світ довкола заспокоївся, набув звичної стійкості.

— Принести мені, значить, — мовила неголосно. — А він так і сказав — нести в контору? Аби всі бачили?

— Тут же нема нікого. І хіба не всі…

— Цить! — перервала Зозуля. — Забирай все, неси назад. Треба буде — додому припреш. Нікому ані слова, ані півслова. Я сама розберуся, що, де, коли, від кого й за що брати. Йди, Галю, від гріха.

Остання фраза прозвучала мольбою.

День вимотав Гордієнка.

Зранку метнувся в райцентр, де дільничних зібрали, провели інструктаж, закликали бути пильними у зв’язку з позавчорашньою стріляниною на станції. Виступав більше Фомін, начальник міліції говорив мало, та й, виглядало, додати не було чого. Сам же капітан виглядав як ніколи втомленим, не говорив — промовляв однотонно, немов викладав підлеглим чергову інструкцію, яку порядок вимагає довести, та реальне життя не дозволяє виконувати. Наголошували на активізації в районі націоналістичних банд, котрі набагато небезпечніші за кримінальні групи. Відстрілювати військових і тероризувати місцеве населення — не мета Щербаня чи інших, подібних до нього розбійників. Озброєні бандерівські банди — все одно, що німецькі фашисти в нашому тилу.

Повернувшись у Королівку по обіді, дільничний переконався в правоті Фоміна, отримавши сигнал від шкільної прибиральниці. Завклубом їздив до Києва по якихось своїх справах, треба вже готувати перше після окупації святкування річниці революції. Чвертьстолітній ювілей пропустили, тепер двадцять сьомий рік мусить нагадати про всі перемоги й здобутки. Отож приїхав і займається поширенням ворожої пропаганди.

Вислухавши її, Гордієнко вирішив не обідати. Майя збиралася йому щось сказати, але Юрій відмахнувся: «Роби своє діло!» Завклубу Степанюка, короткозорого невисокого чоловіка в ще добротному та завжди акуратному довоєнному костюмі, перестрів у червоному куточку, де той займався зі шкільним хором, кахикнув, попросив сказати дітям, хай уже розходяться і вчать уроки. А коли вони вийшли, замкнув двері зсередини на клямку, смикнув, перевіряючи — міцно, кивнув чоловікові на стілець.

— Сядь.

— Що таке, Юрію Гри…

— Товариш молодший лейтенант! — гаркнув Гордієнко, відразу задаючи тон розмові. — Дивись, Степанюк, стану громадянином — усе, амба. Капут.

— Та я нічого не…

— Сядь, я сказав! — гримнув Юрій, і Степанюк опустив кощавий зад на розсохлий стілець, поправивши при цьому окуляри.

Легко взявши за спинку інший, Гордієнко примостився навпроти, осідлавши його.

— Ми тут, у селі, всі свої. Не хочу нічого виносити з хати, я не з таких. Нам жити разом, разом будувати мирне життя. Для чого сваритися, наживати ворогів. Згоден?

— Ми хіба вороги? Ворога ж вигнали, доблесна Червона армія…

— Замовкни. У нас розмова інтимна, я б так сказав. Бо ти дядько грамотний, сам усе розумієш. А чого не зрозумів — я тобі поясню. Розтлумачу. У нас тут із тобою профілактична бесіда. Потім розписку даси про нерозголошення. І ще один документик напишеш.

— Який документик? Що за розписка? Юрію… товаришу молодший лейтенант, ти здалеку заходиш.

— А ти, Степанюк, досі не второпав нічого?

У відповідь завклубом щиро замотав головою.

— Шия відвалиться, — зауважив Гордієнко.

— Так у чому справа?

Нервує, аж пара з маківки йде.

Готовий.

— Сьогодні ти поширив серед учителів чутку про зняття товариша Хрущова. Офіційно, в газетах, це не публікувалося. По радіо ніхто не говорив. Товариш Хрущов продовжує виконувати обов’язки на посаді секретаря ЦК компартії Радянської України. Хто тебе тягнув за язика, Степанюк? Може, намовив хто? Так ти скажи, розберемося.

Завклубом утиснувся в спинку стільця, ніби так можна було триматися від дільничного далі.

— Я не поширював чуток, — пробелькотів він. — Мене спитали колеги… наші товариші… запитали, як там Київ, що чути. Я розказав, що чути.

— Отже, таки поширював чутки, — підсумував Гордієнко. — Сам же щойно сказав.

— Та ні! Ми були на нараді, потім пішли в буфет. Доцент, лектор із відділу пропаганди при Укоопспілці, обмовилась: чула, що товариша Хрущова переведуть, на його місці буде товариш Жданов. Перекинулися ще парою слів на цю тему, більше не говорили. Я це саме нашим і передав. Розмови ходять… Вони ж ходять, товаришу дільничний.

Хитро примружившись, Гордієнко теж відкинувся на спинку стільця.

— Ти ще базарні плітки переказуй. Роти вам позашивати чи що? Нема такого покарання, не передбачає чинний кодекс. Зате є п’ять років за антирадянську пропаганду. Пощастить тобі, Степанюк, якщо цим терміном відбудешся.

— Та за що!

— Поширення наперед брехливої інформації, — розвів руками дільничний. — Ми ж не про все поговорили. Тобто, ти мені не все до кінця розказав. Як прізвище доцента?

— Навроцька.

— Звати як?

— Марта.

— По батькові?

— Львівна.

— Я так розумію, повернулася в Київ із евакуації?

— Ніби.

— Ніби?

— Точно. Так точно, повернулася з евакуації.

— І чим же твоя Навроцька Марта Львівна пояснювала нібито переведення товариша Хрущова з України?

Степанюк хотів відповісти, уже навіть відкрив рот, але Гордієнко не дав цього зробити, випалив одним подихом:

— Єврейка Навроцька радіє з того, що антисеміта Хрущова карають переведенням з посади. Знаєш, хто звинувачує радянську владу та її керівників на місцях у антисемітських проявах? Ворожа пропаганда. Не німецька агентура, у Гітлера самого рило в пуху, скільки єврейського населення знищено окупантами — ти краще за мене знаєш. А я, товаришу Степанюк, знаю кількох людей, щоправда, безпартійних, які в часи окупації переховували євреїв. Ризикуючи власним життям, між іншим. Хіба може радянська влада сприяти антисемітським проявам після такого, коли ми всі дружно засуджуємо злочини німецьких фашистів? Але ні, націоналістичне охвістя у своїх листівках подає нашу владу брехливо, лише в чорному світлі. Мовляв, комуністична верхівка — всі суцільно бюрократи бездушні, народ експлуатують, тому вони знищують усіх довкола. Хіба зараз ти не заплутався, скажи?

— Нічого вже не розумію, — пробелькотів Степанюк.

— Отож, — переможно мовив дільничний. — Чутки пускають у нестійке середовище передусім сіоністські елементи. З ними заодно так звані українські націоналісти. Хоча… чому так звані… Їхня спільна мета — дискредитація органів радянської влади, відданих партії діячів. Сам же партійний, хіба ні?

— Партійний.

— Маєш щось проти громадян єврейської нації?

— Та ні.

— Чому повірив, що товариш Хрущов сприяє антисемітським проявам?

— Я не повірив!

— Але повернувся з Києва в село і тут же повідав те, у що не повірив, місцевій, так би мовити, інтелігенції. Може, в тебе десь бандерівські листівки заховані? Ця братія тут активничає тепер.

— Нічого в мене нема! У що ти мене втягуєш, товаришу Гордієнко!

Обурення й переляк змішалися докупи, перехлюпували через край.

Степанюк підскочив, кулаки судомно стиснулися.

Дільничний теж неквапом, по-хазяйськи підвівся.

— Ти своїм дурним язиком сам себе затягнув у болото. І подякуй, що далі мене вся ця дурня й маячня не піде. Більше про таке не говоритимеш. Хто з місцевих надто зацікавиться, питатиме, не заспокоїться — до мене пришлеш. Я проведу політичну інформацію для тих, кому зведень Совінформбюро[25] мало. Це зрозумів.

— Да…

— Да?

— Так точно! — це прозвучало дуже кумедно.

— Побачимо. Аби я побачив, що ти, Степанюк, усе зрозумів правильно, напишеш мені пояснювальну записку. Ну, не зовсім аж так записку… Отож, зараз підемо до мене. Там видам тобі аркуш. Вкажеш, від кого почув брехливу інформацію. Ти ж не сам придумав? Ось і вкажеш: громадянка Навроцька, Марта Львівна, такого-то числа, там-то, за таких-то обставин… Засудиш її, окремо це зазначиш. Я дам твоєму сигналу хід. Усе, з тебе всі підозри знімаються. Науку матимеш надовго.

— Але ж…

— Що? — у голосі Гордієнка брязнув метал. — Я погано пояснив?

— Та ніби все правильно. Тільки ж… Донос, виходить так…

— Сигнал про поширення ворожої пропаганди — донос? Тепер я нічого не розумію.

Знявши окуляри, Степанюк, сопучи, протер скельця манжетом сорочки. Начепивши назад на ніс, нервовим жестом потер перенісся.

— Мені все ясно.

— Коли так — гайда. Бач, я тобі не ворог. Інакше ти б уже в Макарові все пояснював. Іншим людям, в інших кабінетах.

Майя зварила борщу, для навару вкинувши туди трохи американської тушонки, яку десь роздобув Гордієнко.

Поки вечеряв, вона мовчала. Сама вже встигла, звикла не чекати його, сиділа за столом навпроти й дивилася, як мужчина орудує ложкою. Їв він без помітного апетиту, швидше виконував необхідний сакральний ритуал, без якого неможливо відбути кожен наступний прожитий день. Втомлені люди не переймаються смаком їжі, це Майя не раз відчувала на собі.

Відсунувши порожній полумисок та акуратно зібравши пучками пальців зі столу крихти хліба, Гордієнко вкинув до рота і їх, широко всміхнувся, крекнув:

— Добре.

— Добре то й добре. — Зозуля прибрала від нього посуд, відсунула на край столу. — Тоді, може, поговоримо?

— Поговоримо, — сито кивнув Юрій. — Якщо ти про розпис, так…

— Ні. Це окремо. Хоча насправді йдеться про наші стосунки.

— О! А чого раптом? Хіба тобі ще щось не ясно? Я ж ніби хочу разом жить. Триматися треба один за одного. Сім’я, діти…

— З дітьми ти не поспішай поки. Без законних стосунків я їх не хочу. Ми ніби вже домовились.

Майя все ще кружляла колами, не наважуючись почати, і єдиний спосіб — кинутися в задумане з головою, різко відкинувши сумніви й застереження.

— Я знаю, звідки в тебе те колечко. Обручальне.

Гордієнко витер губи тильним боком долоні.

— Та-ак. Здається, я не приховував.

— Бо я не надто цікавилася, — відрізала Майя. — Тобто, вирішила: буде краще, якщо мене все це стосуватися не буде. Зрештою від Агати, вчительки, цяцька могла потрапити до тебе будь-яким кружним шляхом.

— Ясно. Вона тобі наскаржилася. Ти знайшла собі подружку.

— Ми мусимо якось жити разом, спілкуватися. Ми вітаємося, хоч зовсім не подруги. Вона мені дещо розказала… Як ти поклав око на її маленький скарб. Та ще раз кажу: викинула з голови. Всяке буває.

— Чому згадала саме тепер? Більш підходящого моменту не могла знайти? Довго готувалася, чекала?

— Галина Дудко, — мовила Майя, дивлячись Гордієнкові просто у вічі.

Якщо він знітився, то хіба на мить.

— Є така.

— Вона приходила до мене сьогодні. Сказала — ти прислав.

— Я порадив. Їй потрібні якісь там папірці, це все в сільраді робиться. Ти ж там сидиш, можеш помогти. Що такого сталося?

— Ти вимагав від жінки відкупного. Взамін обіцяв зробити довідки, котрі допоможуть Пилипу, її синові, уникнути мобілізації. До війська зараз активно забирають не лише тих, кому виповнилося вісімнадцять. З цим нічого не вдієш, війна не знати, коли скінчиться. Багато хто ховається.

— Знаю. Про дезертирів нас сьогодні зранку знову інструктували. Ти ж сама визнаєш — іде війна, без поповнення на фронтах армія загнеться.

— Вона несе величезні втрати, котрі можна зменшити при бажанні, — відчеканила Майя.

Брови Гордієнка стрибнули вгору.

— Та-ак! — протягнув він знову. — Пропаганда вже у своїй хаті. Бач, як далеко справа зайшла. Хто ж тебе просвітлює?

— Я серед людей живу, — відрізала вона. — Буваю на базарі в райцентрі. Там інвалідів, побитих-покалічених після шпиталю, завжди повно. Слухаю, хто що каже. Часом зупиняюся, не можу йти далі. Хочеш сказати: фронтовики — ворожі агенти, все брешуть, аби очорнити нашу армію?

— Не тих слухаєш.

— А кого треба? Тебе? Таких, як ти, ладних за три срібні ложки виписати будь-яку липову довідку? Є законніші способи залишити хлопця в тилу. Він може мати цілком легальну бронь. І ти, Юрію, знаєш це краще за мене.

Гордієнко почухав потилицю. Жест вийшов буденним. Так реагує дбайливий господар, коли бачить погризений мишами мішок із борошном чи врожай, побитий градом. Потім підвівся, пожував губами. Обсмикнув гімнастерку, розправляючи матерію під паском. Ніби згадавши щось, розстебнув ремінь. Думаючи про своє, повільно намотав його на руку, на якийсь час захопившись цим процесом. Накрутивши, став так само повільно розмотувати. Аж тепер підніс очі на Майю.

— Таких, як я, кажеш? Я краду срібні ложки. Такі, як я, їх крадуть. Ти все сказала?

Її щоки запашіли.

— Чекай. Я не хотіла… Ти не так зрозумів…

Пасок знову намотувався круг розчепіреної долоні.

— Я на своєму місці. Поставлений сюди радянською владою, аби все розуміти правильно. Я тобі зараз це доведу. Згадала мені якісь там смердючі ложки? Гаразд, не буде ложок. Нічого не буде. Пилип, синок Галчин, піде на призовний пункт, бо того вимагає закон. Він не відсидиться в тилу. Все зроблю по закону, ти цього хотіла?

Майя мовчала.

— Бач, я все розумію правильно, Майко. Але ж таких, як я, ти не любиш. Так чи ні?

— Юра…

— Я тебе запитав. Повторити?

Зозуля розгублено кліпнула очима. Поговорити з чоловіком мусила, навіть зараз знала — все робить правильно, мовчати не збиралася. Але починалося щось таке, чого вона передбачити не могла. Інакше б вибрала для розмови інший час та напевне — інакшу манеру.

— Не треба. Я не сказала, що ти крадеш ложки.

— На хрін ложки. Такі, як я, виписують липові довідки. Я — шахрай, так ти вважаєш? Я наживаюся на людському горі, на війні, використовую владу для власних цілей? Хіба не про це мовить ворожа пропаганда? Коли ми були тут, у лісах, наша розвідка привела мужика, зв’язкового з націоналістичного підпілля. Він сам назвався, тиснув на те, що ворог у нас спільний: німці. Патякав — ми мусимо діяти разом для звільнення нашої землі. Агітувати почав, ясно тобі? Проти всіх. За свою вільну Україну. Від комуністів вільну. А я — комуніст, ясно тобі?

Гордієнко не кричав. Говорив на диво спокійно, голосу не підвищував.

— Я його не допитував. Потім, коли пустили в розхід, повісили на узліссі, аби люди бачили зрадника й провокатора, про все почуте від нього нам, особовому складу, доповів комісар загону. І що я чую від тебе, підпільниці? Те саме? Може, правий Фомін і з твоєю нібито підпільною роботою треба окремо розібратися? Ну, як вона таки давала результат і працювала ти не на наше підпілля, га?

— Ти що таке мелеш своїм язиком!

— Не гірше, ніж ти — своїм!

Обійшовши стіл, Юрій наблизився до Майї.

— Такі, як я, тобі не подобаються. Але ти живеш із таким. Спиш, переш онучі, чистиш штани й чоботи, годуєш. Береш подарунки. Чому, коли такий, як я, тобі противний? Бо з голоду не здохнеш біля мене. Бо мужик у хаті, в разі чого захистить, витягне з халепи. А через язик, Майко, ти матимеш халепу, ой матимеш! Краще зараз дати науку, аби потім не мати більшого горя.

Вона не встигла нічого сказати.

Гордієнко різко махнув рукою, розпущений пасок зазміївся в повітрі, свиснув — важка латунна бляха вдарила по плечу.

Майя не відразу зрозуміла: її б’ють.

Зі ступору вивів другий удар.

Перехопивши пасок за обидва краї, Гордієнко почав шмагати жінку, коротко замахуючись, луплячи й смачно відхукуючи. Зозуля, відступивши до стіни, виявилася затиснутою між нею та чоловіком, намагалася закритися руками й при цьому мовчала, не вимагаючи й не просячи припинити.

Досить.

Дивом пірнувши під вкотре занесену руку, Майся примудрилася відштовхнути кривдника, метнулася до дверей. Їй вдалося зберегти холодний розум: тікаючи геть, не збиралася вискакувати на двір роздягнена. На бігу рвонула з гачка пальто, накинула його вже в сінях, коли вибігла в теплі жовтневі сутінки — останні дні бабиного літа, — помітила: на ногах чоботи, ходила в них хатою, не перевзулася в старі туфлі всупереч заведеним для себе правилам. Так, ніби відчувала вибух, шосте відчуття мимоволі готувало.

Майя тікала проти ночі з власної хати.

— Стій! Куди!

Справді — куди? Не має значення: звідси.

Вона побігла, дісталася кінця вулиці, повернула, не знижуючи темпу. Лиш забігши далеко від хати, перейшла на ходу. Потім зупинилася, перевела подих.

Так.

Треба подумати.

Отак стояти — безглуздо. Треба ж десь перебути до ранку. Перетравити все й вирішити для себе, наскільки правий Гордієнко, сказавши: вона з ним живе, бо їй так вигідно. Зараз Майя не була готова сказати собі, чи справді Юрій подобався їй як людина. Напевне такі моменти були, вона себе знає. Не ладна підпустити до себе мужчину, до якого зовсім нічого не відчуває або зв’язку противиться її єство. Що ж сталося, де вона проґавила, в який момент?..

Зозуля стиснула скроні пальцями.

Ковзнула по садну, заболіло тепер, котрийсь із ударів таки влучив у лице, розсік брову. Торкнувшись пальцем, відчула вологу, машинально злизнула кров.

Переступивши з ноги на ногу, запхала руки глибоко в кишені пальта.

У правій, на дні, щось було.

Майя витягнула кільце з бірюзою. Стисла двома пальцями, піднесла близько до очей, ніби бачила вперше. Весь час після розмови з Агатою тримала його там. Навіть на певний час змогла викинути з голови й справді призабула про його існування, іншого клопоту досить.

Чим їй дорікнули — подарунками?

Крадене. Час признатися чесно.

Майя вже знала, куди піде.

Затиснувши колечко в кулаку й час від часи стискаючи його, аби гострий кінчик прикраси колов долоню, вона рушила через усе село, на протилежний бік, до околиці.

Додому до Агати Колпакової.

Темрява поглинула її остаточно, щойно штовхнула благеньку хвіртку, відзначила на ходу: віконниці на вікнах зачинені, але світло зсередини пробивається, господарі вдома. Та й куди Агаті з сином тут о такій порі діватися.

Ступила на ґанок, постукала в двері.

Відчиняти не поспішали. Зрозуміло, після історії з кільцем Агата уникала Майї, а при зустрічі відверталася й скоро йшла геть. Хоча навряд вона могла побачили з вікна, хто прийшов. Може, вчителька взагалі нікого не впускає після заходу сонця.

Знову грюкнула.

Ще раз, уже сильніше.

Зсередини брязнув засув.

— Ти мені двері винесеш.

Агата стояла на порозі, тримаючи перед собою свічку й впершись вільною рукою об одвірок. На ній — розтягнена довга, до колін, плетена кофта, проста спідниця, на плечах — квітчаста хустка. Зовсім по-домашньому.

— Тобі чого? — голос Агати звучав недружньо.

— Поговорити, — видихнула Майя, додавши з запізненням: — Вибач.

— Нічого. Говори, слухаю тебе.

— Не тут. Пустиш до хати?

— Ні.

— Я пішла з дому, Агато.

Це була неправда. Зозуля нікуди не збиралася йти з власної хати. Швидше звідти піде хтось інший, кого вона не захоче бачити. Фраза вирвалася мимоволі, бо дуже відповідала моменту й настрою.

— Отак?

Агата зробила крок назад, виставила свічку перед собою, аби краще роздивитися несподівану гостю. Скориставшись цим, Майя переступила поріг, зачинила за собою двері, квапливо, ніби боячись не встигнути, бажаючи одразу задати розмові тон, простягнула Агаті розкриту долоню з колечком на ній.

— Ось. Візьми. Більше не говоримо про це. Я так хочу.

— Якщо візьму — підеш?

— Ні. Треба поговорити.

Агата, ледь пвагавшись, взяла кільце, затисла у жмені.

— Зараз не можу… Не хочу… Слухай, дай трохи часу. Майє, йди, поговоримо потім, звісно поговоримо.

— Мені нема, куди йти, хіба не чула? Будь людиною, я до тебе нормально прийшла. Чаю хоч дай.

Погано контролюючи себе, не бажаючи прийняти дивної впертості Агати, до якої вона прийшла з миром і кілька разів повторила це, навіть із затятого бажання вчинити по-своєму, хоч десь сьогодні відчути себе сильною, Майя ліктем відсторонила господиню, взялася за дверну ручку.

Потягнула на себе.

— Ти здуріла! Пішла геть з мого дому!

Пізно.

Зозуля вже зайшла в світлицю.

— Тьотя Майя! — зустрів її Андрійків голос.

Помешкання освітлювала гасова лампа.

З-за столу назустріч їй піднявся русявий неголений молодий офіцер. Точніше чоловік у офіцерському кітелі, але без погонів. Шинель вона побачила на цвяху в кутку. Поруч із двома іншими шинелями.

Зігнута в лікті рука стискала пістолет.

— Вона сама, я не пускала! — вигукнула позад неї Агата. — Забери зброю! Дитину налякав!

Хлопчик дивився на все з цікавістю, зовсім без страху. Офіцер ступив до хлопчика, поклав руку йому на плече, притиснув до себе, розкуйовдив волосся.

Коломієць опустив руку, повернувся до Агати.

— Хто це?

— Майя. Говорила вам про неї. Зозуля, з сільради, з контори.

— Любка міліціонера?

Майя озирнулася. Тепер Агата заступала їй шлях назад. Вона знову глянула на Максима, спитала:

— Ви хто? Що тут відбувається?

— Для тебе — нічого небезпечного.

Коломієць наблизився до Зозулі, пригледівся. Майї стало незатишно — так її ще ніхто не розглядав, хоч за війну встигла побачити всякого. Жестом підкликавши Агату зі свічкою, Максим взяв Майю двома пальцями за підборіддя, повернув профілем до себе.

— Ти чого!

Обурення переважило страх, вона ляснула нахабу по руці.

— Нічого. — Коломієць відступив назад. — Отримала від когось під око, зовсім недавно. Я навіть не гадатиму, від кого. Повіриш — ні: колись тижня не було, аби не доводилося розгрібати сімейні чвари. Жінки просили посадити законних, я їм — тут карний розшук, хай щось украдуть, а мені: життя вони в мене вкрали, все життя, товаришу міліціонер. Посварилася зі своїм, правда ж?

Майя поволі заспокоїлася.

— Не чіпай більше.

— Не буду. — Максим виставив обидві руки перед собою. — Проходь, раз прийшла. Поговоримо. Нам би хоч як довелося зустрітися.

— З якої радості? — і тут же, без перерви: — А я здогадуюсь, хто ви. Гордієнко попереджав про пильність. У наших краях уже бачили перевдягнених у радянську форму оунівців.

— Пильна ти. Метикована. Тим краще, менше пояснювати. Присядь.

— Для чого?

— Поговорити прийшла. Я чув.

— Не з тобою. Ось, із нею, — Майя кивнула на Агату. — Цікаві в тебе гості.

Коломієць перехопив погляд хлопчика, котрий крутив головою, намагаючись зрозуміти, чому гостя так схарапудила дядю, до якого він уже встиг звикнути. Максимова долоня легенько погладила Андрійкову маківку.

— Вийдемо.

Взявши свічку зі столу, Коломієць пішов у сіни першим, не озираючись. Майя рушила за ним, Максим у сінях міцно стиснув її лікоть, розвернув, притиснувши спиною до стіни.

— Ви з дільничним не дуже ладнаєте.

— А тобі яка печаль?

— Та печаль ніби тобі.

Коломієць знову торкнувся розсіченої брови, Майя цього разу не опиралася.

— Що зі мною буде?

— Не бійся. Не збираюся вбивати тебе, бо бачила мене. Маю інше завдання. Мирне населення ми не караємо, якщо, звісно, ніхто нікого не зрадив. Ми з ним працюємо, так чи ні?

— Будете зі мною працювати? — поцікавилася Зозуля. — Дасте пістолет, аби застрелила партійного працівника чи нашого дільничного?

— Не про те мова. — Коломієць говорив рівно, спокійно, виважено. — Слухай, пані Зозуля…

Майя не стримала смішку, хоч було не до жартів.

— Що є? — здивувався Коломієць.

— Пані Зозуля. Мене так ще ніхто не називав.

— Подобається? — спитав Максим.

— Звучить.

— Коли так, пані Зозуля, — тепер посміхнувся Коломієць, — мусиш розуміти: ми у ворожому тилу, влипли, шукаємо виходу і зв’язків. Ти зараз із нами в одному човні. Хочеш помиритися зі своїм дільничним — викажи нас. Заразом — подружку свою…

— Ми не дружимо.

— Нехай. Вчительку вашу. Разом з малим. Розкриєш підпільну групу, змову, матимеш за це медаль.

— Ти так кажеш, наче в мене буде така можливість — викрити вас.

— Буде, — твердо промовив Коломієць. — Ти можеш пообіцяти нам свою допомогу. Ми тебе відпустимо. Ти зробиш, як безпечніше: розкажеш про все своєму Гордієнкові. Той сам не піде сюди, викличе автоматників. Вони оточать двір. Ми не дамося без бою, і вони посічуть автоматами всіх. Агата за таких розкладів навіть до суду не доживе. Хлопця теж накриє, однією дитячою смертю на війні більше, хто їх рахує. Про твій подвиг напишуть у газеті.

— Мені не подобається, коли вбивають жінок і дітей. Хто б це не був.

— А чоловіків?

— Якщо вони — вороги.

— Я — ворог?

Зозуля відповіла, на задумуючись.

— Не знаю. Побачила вперше півгодини тому. Але…

Коломієць щось відчув. У напівтемряві, при тьмяному світлі свічки, помітив — зачепив те саме, невловиму незвичному до допитів та оперативних комбінацій і прийняття рішень зміну голосу, тону, настрою.

— Але?

— Я працювала в комендатурі. Від самого початку, коли сюди прийшли німці. Спершу бачила, як ваші знаходили з німцями спільну мову. Навіть короткий час були при владі, десь до осені сорок першого. Потім німецька адміністрація стала закручувати гайки. Виходили газети, працювали школи, облаштовувалися господарства на селах. Тут, у Королівці — так само. Раптом ті, хто був за вільну Україну, стали ворогами.

Кожна наступна фраза давалася Маїй дедалі важче. Вона ніколи ні з ким про це не говорила і зараз признавалася собі — за інших обставин ще довго б не дозволяла собі навіть думок у подібному напрямі.

— Їх арештовували, катували, розстрілювали й вішали. Часто — тихцем, народ зганяли на страти схоплених червоних диверсантів чи партизанів. А тих… Вони теж стали ворогами. Для всіх: і німців, і наших. Не все розумію досі, правда. Але ж дивно. Нібито ворог ворога — друг, за такою логікою все зараз відбувається. Тільки ж оті, хто за Україну… Вони проти німців і проти наших.

— Проти загарбників. Дуже чітко все пояснюється. Не всі розуміють відразу. Ти краще за мене знаєш, — зауважив Коломієць, знову глянув на Майю: — То як, ми вороги?

— Не знаю, — повторила вона. — Не розібралася у почуттях.

— Мислиш, як треба. Гляди, тепер знаєш усе. Підеш звідси зі своїми думками. Сама вирішуй: закладати нас своєму дільничному чи допомогти.

— Вербуєш? Хочеш, аби на тебе працювала?

— Працюють за гроші. Платити тобі нема чим. Допомагають за ідею.

— Ідей у мене поки нема.

— То будуть.

Майя прибрала пасмо волосся з лоба.

— Чим допоможу?

— Щойно проговорилася — міліціонерів інструктують щодня, мало не бойова готовність. Треба знати, до чого вони готуються, де і як збираються нас ловити. Навіть два випадково зронених слова для нас дуже важливі.

Зозуля не вірила власним вухам. Її залучають до підпілля, як три роки тому, навіть майже в такий самий спосіб, дають подібні доручення. Лиш цього разу виглядає на те, про неї не забудуть. Та й ризиків ніби більше. Німці своїми не були. Погодившись тепер, вона стане чужою для своїх.

Якщо вважати своїм чоловіка, котрий ось тільки відшмагав її офіцерським ременем.

— Усе?

— Ні. Якщо буде нагода — треба дізнатися, чи живі наші товариші, захоплені вчора.

— Їх міліція схопила?

— Енкаведе.

— Складніше. Хоча… Чула, Гордієнко скаржився. Людей не вистачає, дільничних навантажують надмірно. До різних операцій залучають їх та навіть цивільних.

— Знайомо. То ти слухай, раптом він знатиме. На розмову не провокуй. Так, при нагоді.

Тепер Майя і Коломієць розмовляли діловито, ніби виконувати його доручення для неї — звична справа.

— Ви будете в Агати постійно?

— Ні. Ризиковано. Шукаю контакти, надійних людей. Але тепер ти в полі моєї уваги. З’явлюся, як буде треба.

— Мені — треба?

— Мені.

— Надійних знайти непросто.

— Сама ж знаєш — вони тут були за німців, є й нині. Подумай, підкажи, на кого можна вийти.

— Гаразд, — кивнула Зозуля. — Різні настрої гуляють. Незадоволених багато. Але всі не можуть бути вдоволені, бо війна. І не кожен, хто бурчить на владу, готовий виступати проти неї. Мусите готуватися до такого.

— Ніхто не обіцяє легкого життя, — гмикнув Максим. — То як, повертаєшся?

— Доведеться. Зі своєї хати куди бігти…

— І то правда. Агата казала, школа і твоя контора поруч?

— Так і є.

— Буде повідомлення — малий там крутиться, передаси записку для мами.

— Не боїтеся, що хлопчик випадково проговориться?

— Та ні. Якщо так думати, будь-хто ладен спалити нас будь-коли без жодних лихих намірів. Йди, пані Зозуля.

Вони не прощалися.

Майя лиш махнула рукою, повернулася, штовхнула вхідні двері і вийшла в темінь жовтневого вечора, на ходу застібаючи верхні ґудзики пальта. Дочекавшись, доки кроки стихнуть, Максим повернувся до хати, тут же наштовхнувся на Агатин погляд.

— Ти пустив її? Отак, запросто?

— Хіба мав убити?

— Та я вже нічого не знаю з усіма вами. — Агата стиснула скроні пальцями, трохи потерла. — Ти вирішив, чи лишишся тут?

— Ночую. Мої люди в лісі. Не думай, що далеко зайшли. У разі чого будуть тут швидко.

— Знову погрози. Без них не можете?

Коломієць проковтнув це.

— Завтра треба вибиратися звідси. Далі від цього села.

Він не збирався казати Агаті, що саме зараз Дунай уже вирушив перевірити резервний зв’язок.

Дяк-автокефал, Остап Ревуцький.

Варварин хутір, уже дізналися.

5. Хутір Варварин, район Макарова

Він умів досить швидко освоювати незнайому територію.

Опинившись на новому місці, скоро починав легко орієнтуватися й визначати найкоротший маршрут руху із мінімальною похибкою. Через це Гордія Зіневича на псевдо Дунай призначили командиром одного з особливих відділів Служби безпеки. Якщо треба вистежити й ліквідувати ворожу диверсійну боївку, котра творить провокації, або виловити й покарати тих, із чиєї вини загинули підпільні групи, рівних тут майже не мав. За короткий час пішли чутки: Дунай вполює хоч на тому світі, витягне на цей, аби покарати ворога власноруч, відправити назад до пекла.

Така слава тішила.

Хоч мала й зворотний бік. Як водиться, за собою не помічав. І одного разу настав час, коли Дунай почав вважати себе непогрішимим. Єдино правильними вважав лише свої висновки, рішення й дії. Сперечатися з ним могло тільки вище керівництво. Натомість самому багато чого сходило з рук. У складні часи, які переживав Головний Провід і вся військова організація, жорстким засобам та методам віддавалася перевага.

Тому він переймався, що не ладен просто зараз покарати зрадника Чепігу. Йти туди — вскочити в засідку. Але нічого, зав’язав напам’ять вузлика. Прийдуть ще по того паскудника, ох, прийдуть. Тоді коли не знатиме й не чекатиме.

Лаштуючись, він готувався подолати шлях від Ковалівки до Варвариного хутора пішки, за декілька годин. Виходити на трасу, намагатися зупинити попутне авто чи шукати можливості підсісти до когось на воза Дунай не збирався. Надто ризиковано, особливо після вчорашніх подій, і на додачу через те, що пішов сам. Спершу Коломієць, пізніше Агата попередили: його специфічна, не характерна для цієї місцевості вимова ріже стороннє вухо. Чим більше він мовчатиме, чим менше вступатиме в контакт із тутешніми, тим наразі краще. А тривале лісове життя привчило Дуная ставати невидимим, не збиватися з потрібного шляху в темряві, долати тривалі переходи.

Та й хіба то довго йти — кілометрів п'ятнадцять, це якщо не кружляти, обходячи відкриті ділянки.

Вирушив, щойно сутінки перетекли в ніч. Дістався на хутір перед опівніччю.

Поки йшов, постійно прокручував подумки можливі варіанти. Агата, нова в цих краях людина, дуже слабко орієнтувалася, навіть на станції не була жодного разу. Місцевість Дунай до пуття уявити не міг. Та все ж наклав вивчену по карті місцевість на чималий досвід власної партизанки й вирішив: не так уже й складно буде визначитися.

Зібравши висновки докупи, розклавши їх у голові, Дунай підбив підсумок і накидав остаточний план подальших дій.

Отже, танцювати треба від того, що Варварин хутір виявився єдиним уцілілим довкола. Село, розташоване недалеко від станції поруч із торф’яниками, війна знищила майже до фундаменту, і люди — Дунай бачив це — тулилися хто в землянках, хто — в саморобних халабудах. Йти далеко від залізниці зараз безглуздо. Влада почала розробку покладів торфу, станція розбудовувалася, хай поволі, а це означало — тут є робота. За яку можна отримати пайок чи продуктові картки. Потреба місцевих триматися ближче до «хлібного» місця зробила свою справу: між селищем і хутором утворилася досить велика відстань.

Дяк із родиною жили окремо. Як побачив на карті, там поруч лісосмуга, хутір оточений нею з двох боків, ніби на маленькому острівці. Чужі там не ходили, саме через те місцевість була привабливою, аби обладнати там молитовний дім, адже справжню церкву, ще й автокефальну, націоналістичну, звести тут ніхто не дозволить.

Священик правив на Варвариному хуторі. Коли вибирався туди — всякий раз давав зрозуміти, що їде на станцію, працював там після актування[26] рахівником. Де і в чому виявив необережність, давши себе схопити, Дунай не знав. Але арешт жодним чином не пов’язав священика з хутором та його мешканцями. Тож дяк Ревуцький, оговтавшись, знову поволі почав рухати церковну справу далі.

Дощик почався, щойно він пройшов приблизно половину шляху. Спершу трошки посіяв, Дунай навіть не сприйняв його серйозно, восени вночі таке часто стається, вітер приносить вологу. Та незабаром пішло сильніше, й довелося навіть глибше натягнути шапку й підняти комір шинелі. Перехід, без того марудний, став узагалі незатишним.

Вийшовши куди треба й нарешті розгледівши за деревами обійстя, Дунай не квапився далі. Перечекав трохи, уважно роздивляючись довкола, вдивляючись у ніч, намагаючись розгледіти в її чорноті бодай щось підозріле.

Та нічого не порушувало тиші, ніде не вгадувалося найменшого руху.

Хіба дощ шелестів у листі.

Пригнувшись і приготувавши пістолет, Дунай рвонув уперед, подолав короткий відкритий відрізок, упав на землю, завмер, дослухаючись. Мирний спокій жоден звук, крім шуму верхівок дерев від холодного вітру, не порушив. Наступним ривком Дунай добіг до благенького паркану, ковзнув у діру між підгнилими дошками, перетнув городець, тінню прокрався до стіни, притиснувся спиною.

Тепер перевів подих, потім видихнув, спробував зазирнути у вікно крізь шпарини у віконницях. Нічого не побачив усередині, світло не горіло, господарі спали.

Дунай стукнув у віконницю кісточками пальців.

Тут же, сильніше — пістолетним руків’ям.

Почув — хтось прокинувся, суне до вікна. Більше не стукав, промовчав, коли долинуло тихе й, здається, тривожне:

— Хто?..

Пауза видалася задовгою, хоч насправді минуло кілька секунд. Потому спитали вже голосніше:

— Хто там?..

— Свої.

— Чого треба?

Замість відповіді Дунай відступив, обійшов хату, легко скочив на ґанок, завмер під дверима.

Зсередини заворушилися, брязнула клямка, в прямокутнику пройми з’явилася постать у білому. Зсередини дихнуло теплою хатою.

Затишок.

Чоловіка на порозі не розгледів. Нікого іншого, крім Остапа, тут бути не може. Дяк ступив праворуч, пропускаючи нежданого гостя. Дунай чи не вперше за останні дні відчув: отут дарма витягнув пістолет. У таких хатах нема кого й чого стерегтися. Пройшов, збирався назвати пароль, отриманий для зв’язку, аби напевне визначити себе.

Зсередини почувся приглушений жіночий зойк.

Дунай завмер, і тепер жінка закричала голосніше.

— Назад! — вигукнув хтось, швидше за все — дяк, принаймні голос звучав із того місця, де він стояв. Не ясно, кого закликав чи попереджав, біла постать сильніше тиснулася до стіни.

Якби не крики — почув би рух збоку, в глибині сіней, на мить раніше.

Ще не знаючи, хто там, не бачачи, скільки їх, він розвернувся, пославши в напрямку небезпеки дві кулі поспіль, почув крик пораненого, метнувся назад, намагаючись вирватися з пастки, в яку не знати, як себе загнав.

З протилежного боку коротко спалахнула, вибухнула пострілом ніч. Обпекло стегно й плече, потім нижче. Кулі решетили його з темряви, і, здається, стріляли звідусіль, вона оживала й ворушилася, постаті ставали матеріальними.

Дунай поточився, втратив рівновагу, але не свідомість та відчуття реальності. Рука далі міцно стискала руків’я, рот розкрився, пістолетне дуло вже прямувало туди.

І тут навалили відразу, одночасно, звідусіль, крутячи правицю, притискаючи, пересилюючи, вивертаючи.

Палець натиснув спуск — лиш куля пройшла повз ціль, ввігналася в одвірок.