Багряний рейд

1. Макарів, Київщина, районний відділ НКВС

Спати знову не доведеться, бо все одно треба відзначити успіх.

Фомін хлюпнув собі коньяку щедріше, ніж зазвичай. Потім наділив Христюка. Рештки вилив у кухоль, який стояв перед дільничним Гордієнком — для нього в кабінеті не знайшлося скляного посуду. Дільничного з Королівки викликав, бо вже склав у голові просту комбінацію, де для нього знайшлося місце.

Усе йшло до розв’язки. На завершення справи Фомін давав собі добу або дві. У крайньому разі — три, але не більше.

Лишаючи пост на Варвариному хуторі, капітан ні на що не надіявся й нічого не чекав. Це не засідка, не пастка, в яку неодмінно повинен хтось втрапити. Тим більше безглуздо чекати їх на іншому хуторі, в Чепіги. Капітан навіть теоретично не припускав, що там хтось із бандитів з’явиться знову. Загартовані й добре навчені нелегальним життям бандерівці, знаючи зрадника в лице й розуміючи — явку і контакт спалено, туди б не поткнулися. Після того, як застрелили Холодова, остання нитка обірвалася, хоч все одно була благенькою. Досвід підказував: навряд чи вдалося б розколоти полоненого, хоч намотуй йому кишки на кулак чи посипай дрібною сіллю живі рани. Вони вперті, як і кожен, хто воює за ідею.

Ідейним був священик — автокефал, затриманий у районі влітку. Там була ціла операція, розробкою якої Фомін пишався, хоч нічого складного не вигадав, жодних хитрих комбінацій. Після того, як нелегальні молитовні доми накрили в тутешніх селах двічі, а ще три знайшлися в інших наближених до Києва районах, капітан дав завдання двом своїм сексотам шукати невиявлені релігійні громади. Підбиралися довгенько, Фомін навіть перестав вірити в успіх, аж тут раптом усе склеїлося найкраще. Священика забрали в столицю, з дяком попрацювали тут. Знайшли вдома цінність — нагороди за службу, видані, як свідчать супутні документи, особисто Петлюрою. Привели Ревуцькому двох колишніх петлюрівців, нині — тихих скромних громадян, котрі в усьому розкаялися. Поговорили вони з дяком, і той виявився не дурним, пішов на вербовку. Попередив: до нього можуть не прийти, він — резервний контакт, відтак півтора місяця тому доповів — приходили, далися знати й чути, перевіряли, тож, можливо, гості й прийдуть.

Ну, ось вам ідейний. Одні за ідею воюють, інші її зраджують. Що ж, теж ідея: виживати, тримаючись за обставини.

Себе Фомін теж вважав ідейним. За свою ідею теж готовий іти на все й до кінця. Не задля почесних грамот, медалей та орденів несе службу й робить свою роботу. Він повністю приймав радянську владу, згоден з усіма рішеннями та діями партії. А коли війна — боротьба в тилу вимагає часом жорсткіших заходів, ніж на фронті. Це підтвердить будь-хто. Тож намір вивернути полоненого, мов рукавичку, і якщо треба — власноруч, без боязні замаститися кров’ю — не порожній звук. Поранений, кажете? Нічого, лікарі є, очухається.

Після того, як Холодов спровокував себе застрелити, Фомін дістав по шапці з Києва особисто від Савченка[27]. Той, криючи капітана матом, аж розпеклася трубка телефонного апарата, в запалі вигукнув: доповів про ліквідацію націоналістичної диверсійної групи Хрущову, пообіцяв швидкі результати. А Фомін не вберіг єдиного свідка, чим виставив його, комісара держбезпеки, брехуном у очах вищого партійного керівництва. Товариш Хрущов — знову зі слів Савченка — поцікавився, чому відділення НКДБ на місцях очолюють некомпетентні офіцери. Що означає така оцінка, Фомін мусить розуміти й робити для себе висновки.

Старшину й трьох солдатів капітан послав чергувати на Варварин хутір саме після цієї розмови.

Не бачив тоді в цьому смислу, признавався самому собі, але діяти треба, щось хотілося зробити, вжити бодай безглуздих з точки зору логіки заходів. Для очищення совісті, як кажуть у таких випадках. Або задля галочки, так правильніше звучить.

Бач — спрацювало.

Уже примчавши на місце, Фомін особисто допитав кожного з уцілілих: бандит шалено опирався, стріляли впритул, як вижив — узагалі не ясно, живого місця не лишилося. У темряві ще й застрелив одного бійця з близької відстані, майже впритул, іншого дряпнула куля. Потім труснув того дяка, після чого склав історію докупи, зрозумівши в ній усі причиново-наслідкові зв’язки.

Уцілілі напередодні завдяки незапланованому ніким, але рятівному для них виходу Щербаня, бандерівці вирішили шукати новий зв’язок. Пильний, детальний огляд місцевості круг хутора дав змогу знайти місце, звідки бандит прийшов і де ховався, оглядаюсь. Він міг побачити солдатів надворі, зважив би свої шанси й ймовірніше — не поліз би на рожен. Усе було б так.

Аби не дощ.

У сараї вода лилася крізь дірявий дах, сидіти там не дуже затишно. Тим більше, навіть старшина, виконуючи наказ, не бачив у перебуванні на хуторі жодного сенсу, окрім марнування часу. Ліпше марнувати його бодай у мінімально комфортних умовах.

Так прийняли рішення перебазуватися до хати й розміститися там.

Далі все просто: коли серед ночі з’явився гість, від його стуку чоловіки прокинулися майже відразу. Господиня в сусідній кімнаті, меншій, розмістилася там із дітьми на час, поки варта в хаті. Старшина швидко взяв командування, велів Ревуцькому вийти.

Не думав, що жінка з доброго дива закричить. Попередити хотіла, не інакше. Ну, з нею окрема розмова, хай дяк не ображається, краще бабу свою виховує.

Дочекавшись від кожного письмового пояснення, Фомін на їхній основі підготував своє, відправив у Київ секретним пакетом на ім’я Савченка, вручити особисто в руки. Доправити затриманого, виконуючи відповідний наказ, не мав змоги, про що повідомив керівництво телефоном.

— Стікає кров’ю, товаришу комісаре державної безпеки. Боюсь, не довезу. Буде, як з тим.

— Дивись мені, Фомін. Щоб не було. Хай його залатають, по нього приїдуть по обіді. І сам збирайся, — почув у відповідь, потому трубку поклали.

Допит спійманого бандита відклав на потім. Нема різниці, в якому він стані. Чує, балакає — досить.

Бажано розкрутити його самому, реабілітуватися за вчорашній недогляд.

— Ну, товариші офіцери, будемо крепкі!

Міліціонери випили, в унісон занюхали хлібом, зажували порізаним на грубі шматки жовтуватим салом. Фомін не мав часу на передмови, забрав спорожнілу пляшку зі столу, сів, жестом запросив інших, почав відразу, з місця.

— За оперативними даними, це може бути та сама група, яка нашуміла під Коростишевом недавно. Казав про те й раніше, зараз — не припущення, впевненість. Даю гарантію на дев’яносто п’ять відсотків.

— А куди ще п’ять? — поцікавився Христюк.

— Якась інша група. Проте, товариші офіцери, маю отут, — Фомін торкнувся замкнутої на ключ шухляди, — аналітичну записку, отриману місяць тому. Документ таємний, для внутрішнього користування. Показувати його працівникам інших, крім НКДБ, підрозділів не можу, не маю права. У ній ідеться про те, що у світлі останніх подій стає актуальним, бо підтверджується. Частково ми вже обговорювали документ з вами, товаришу капітане.

У присутності третіх осіб офіцери переходили на «ви».

— Було. Дільничних за вашою вказівкою потім збирав, пояснював суть справи, без деталей. Профілактична робота по селах і селищах проводилася. Адже так?

— Так точно, — відчеканив Гордієнко. — На моєму хазяйстві порядок.

— Уже ні.

Гордієнко кліпнув від несподіванки, нутром відчуваючи недобре.

— Чому? В чому справа? Я тут не при ділах, товаришу…

Фомін ляснув долонею по столу.

— От уже ж мода — виправдовуватися наперед! На тебе, Гордієнку, ніхто нічого ще не чіпляє. Крім зірок на погони. Засидівся в молодших лейтенантах, га, партизане?

Дільничний легенько закусив нижню губу. Не знати для чого підвівся, обсмикнув гімнастерку.

— Так точно, товаришу капітане. Засидівся.

— Заслужити треба. Служиш справно, Гордієнку, працюєш добре. Тепер є шанс відзначитись. Знайди нам бандерівців, а?

Питання прозвучало, мов дружнє прохання парубка до парубка познайомити його з дівчиною, яка сподобалася, а підкотитися нема як. Усю його серйозність Юрій не одразу оцінив. Коли дійшло, не стримав судомного ковтального рефлексу, гострий борлак смикнувся на вкритій жорсткими чорними волосками шиї.

— Я б знайшов… Чому саме я?

Христюк теж не вловив ходу думок капітана, мовчки кинув на нього запитальний погляд.

Долоня Фоміна далі лежала на столі. Пальці відбили по поверхні легенький дріб.

— Задля цього викликав тебе. І твоє начальство.

— Нові обставини? Я чогось не знаю?

— Я так само небагато знаю, Христюк. Але дещо зрозумів. Ідіть сюди.

Пружно підвівшись, він підійшов до карти. Міліціонери обступили його з обох боків. Гострий кінчик олівця правив за указку.

— Ось — станція, тут — хутір Чепіги, — Фомін обвів потрібне місце неправильним колом. — Спалену «полуторку», на якій тікали бандити, солдати знайшли ось де, коли прочісували територію, — тепер вістря намалювало жирну крапку. — Навряд чи Щербаню з бандерівцями по дорозі. Чи є інші думки?

— Нема, — Христюк відповів за двох.

— Що це означає? Самі подумаєте, товаришу капітане? Бо я знаю.

Начальник міліції замислено потер вишкрябане бритвою підборіддя.

— Вони розійшлися в різні боки. Вам ліворуч — нам праворуч.

— Не так буквально, але є. Де барліг у Щербаня, міліцію повинно цікавити більше, ніж мене. Хоч і робимо ніби одне діло. Але точно не там, де провели позаминулу ніч ті двоє, що вирвалися від нас позавчора на станції. На одязі захопленого бандита нема слідів недавнього нічлігу в лісі. Він у лісі був, з лісу вийшов, тільки не спав там. Тобто, — знову виправився Фомін, намагаючись пояснити хід думок якнайкраще. — Спав, але перед тим мав можливість десь помитися. Зокрема, волосся на голові мили, каже лікар, не так давно. Хто миється в лісі?

— У нас в загоні була лазня, — бовкнув Гордієнко.

Фомін різко розвернувся до нього всім корпусом.

— Щодня? — Відповіді не дочекався. — Отож. І у вас — загін, база в лісі, давно облаштована. Де в них база тут? Навіть якби була якась законсервована — де там лазня? Можна припустити, що націоналісти справді залишили для подібних випадків бункер десь у лісі з запасом продуктів. Чому туди не подалися відразу, чого попхалися до Чепіги?

— Бази нема, — погодився Христюк. — Але десь вони примудрилися помитися й переночувати. Місце має бути безпечним для них.

— У корінь дивитеся, товаришу капітане. Додайте сюди ще й таке: їхня хованка не дуже далеко як від цього пункту, — олівець тицьнув у місце, де кинули машину, — так і від оцього, — вістря перемістилося до хутора Чепіги. — Тепер гляньте сюди. Ось тут ми його взяли. Зверніть увагу, товариші офіцери: все це майже на одній лінії, хіба Варварин отак огинали, — загострений кінчик намалював щось схоже на параболу. — Танцюємо від того, що вони рухалися до найближчого звідси населеного пункту, побували там, хтось прихистив їх. Після чого вони повернулися до лісу, навряд чи далеко. Так чи інакше в зоні особливої уваги — ось, Королівка твоя, Гордієнку. Все інше — далі.

Задля переконливості Фомін намалював стрілки, котрі вели в різні боки, до сіл, розташованих у тому ж квадраті. Уважно придивившись, навіть трохи примружившись, Юрій визнав: капітан вирахував усе правильно. Похибка може бути, але допустити її — означає визнати, що втікачі подалися кудись далі за Королівку. Саме по собі це виглядало нереальним. І все ж таки…

— Вони могли піти іншим шляхом, — спробував заперечити Христюк. — Їм же кортить забратися подалі.

— Кортить, — легко погодився Фомін. — Але давайте прикинемо час, коли диверсант з’явився на хуторі. Рухався пішки. Навряд чи ризикнув би, аби було далі, ніж Королівка. Від кожного іншого населеного пункту докиньте ще плюс дві, а то й три години пішкодрала. Нічим не виправданий такий перехід, я так вважаю. А він напевне розрахував час у дорозі в обидва боки.

Більше зауважень не чулося. Міліціонери мовчки розглядали карту, ніби бачили її вперше.

Семен Фомін був неабияк задоволений собою.

— Дійшло? — спитав у Гордієнка.

— У мене в селі переховуються бандерівці, — тепер він говорив упевнено.

— Можуть. Один пішов на хутір, скільки лишилося? Двоє чи троє?

— А не більше?

— Навряд. Більше людей — більше місця треба, так вони більше на виду. З висновків наших спеців, котрі оглядали місце, де група ховалася до того і де їх накрили, там їло восьмеро. Та й інші сліди життєдіяльності, залишені по собі, однозначно свідчать: їх вісім. Про це саме один із бандитів говорив Чепізі, намагаючись домовитися про розміщення. На спалених хуторах — троє, на станції — двоє, — він загнув пальці. — Усі мертві. Тепер ще один, живий. Або я не так рахую, бо чогось не знаю, або десь ховається ще двійко.

Гордієнко прокашлявся.

— Мені цеє… пройтися по дворах? У нас ніби всі надійні, хоча… як сказати.

— Тобто?

— Люди бурчать на владу.

— Кругом бурчать, — відрізав Христюк. — І завжди бурчали. Народ ніколи не буває повністю задоволеним. А ще ж війна, недоїдають, багато обмежень.

— Заспокоїли.

— А ти, Гордієнку, не спіши на покій, — зазначив Фомін. — Аби все було так просто, Королівку вже б оточили солдати й почалася облава. Жодної б хати не минули. Можна і зараз так зробити. Тільки воно тобі треба, дільничний, бойові дії на хазяйстві?

— Так точно.

— Що — так точно?

— Не треба.

— Тому ти перевіриш усе сам. Спокійно, тихо, себе не виказуй. Придумайте зараз на дві голови з капітаном правдоподібну легенду, з чим такий обхід пов’язаний. Підозрілі хати фіксуй, потім займемося ними окремо. Починай хоч уже сьогодні, а хоч — від завтра, раненько. І тобі там на місці видніше, хто підозрілий, незадоволений, до кого уважніше треба придивлятися.

Фомін не сказав Христюку, а тим більше — Гордієнкові одну просту й важливу для себе річ. Якщо в Королівці ніхто не проявиться, не доведеться сідати в калюжу. Бо зробити, як правильно, і відправляти в село солдатів, навмання не слід. Його службова репутація й без того за короткий час пошарпана, підмочена. Через те велику операцію провалити не можна — переведуть ще далі від Києва, можуть взагалі запроторити в глибокий тил, виявляти ворожих посіпак десь на Алтаї, під Барнаулом, звідки нема вороття і де доведеться кукати до відставки. Натомість якщо чуйка не підведе і дільничний за зірочку на погонах, якої давно чекає, нариє щось потрібне своїм горбкуватим носом, усі заслуги підуть в актив начальника відділення НКДБ.

Навряд Христюк, а тим більше — Гордієнко на щось більше претендуватимуть.

А начальник міліції тут потрібен, аби він, Фомін, не віддавав накази якомусь дільничному. Кожен мусить знати своє місце й робити свою роботу.

У нього найближчим часом її багато: живий бандерівець.

Руки вже чухаються.

2. Район Макарова, село Королівка

— Не вільно вам тут далі лишатися.

Коломієць бачив і відчував: Агаті важко далися ці слова. Молода жінка носила їх у собі довгенько, шукала нагоди сказати, та в останній момент не наважувалася. Тепер Максим розумів, чому їхня господиня кілька разів у різний час ніби намагалася заговорити, подати якийсь знак, навіть провокувала розмову. Навіть питав, що сталося, та Агата всякий раз закривалася, відверталася, йшла геть.

Коли до світанку Дунай не повернувся, Чуб вибрався з обладнаного в лісі сховку й, поки не розвидніло зовсім, пробрався до Агатиної хати. Коломієць уже не спав, саме збирався, чекав, поки Андрійко піде до школи. Чуб ще нічого не встиг сказати, а Максим уже запідозрив найгірше. Приходити отак — порушення сталих правил, на таке досвідчені партизани зважуються, коли ситуація критична. Але Чуб, попри все, не панікував. Він міркував інакше — припустив, що їхній товариш, людина з чималим досвідом партизанки, з різних причин не вклався в часі. Тож заліг десь у лісі, аби досидіти до нових сутінків і не вештатися серед білого дня, хай навіть на ньому совіцька форма. Врешті-решт Дунай може сам вступити в бій, якщо доведеться стати одному проти трьох. На його боці — фактор несподіванки, цією тактикою вояки часто користалися.

Але він не з’явився і з настанням нових сутінків, і незабаром від часу його виходу збігла рівно доба. Максим уже перестав живитися ілюзіями, навіть сказав Чубові:

— Ймовірно, Дуная вже нема.

Чуб, який цілий день сперечався й шукав усякий раз нові аргументи на користь його повернення, тепер промовчав. Посопівши кілька хвилин, прогудів:

— У разі чого він би живим не дався. Я теж.

Коломієць уникав подібних розмов. Знаючи про неписаний кодекс упівця лишати останні патрони для себе, а командир при цьому, траплялося, спершу стріляв у тих, хто не міг зробити цього сам, він не хотів поставати перед подібним вибором. За його власний рік лісової війни бувало всяке, доводилося потрапляти в жорсткі жорна, прориватися з боями та великою кров’ю, лишати по собі великі втрати. Одначе жодного разу ані він, ані його відділ не потрапляв у глухий кут.

Максим нікому не признавався: легше ловити кулю, кинувшись на ворога, ніж застромити собі в рота пістолетне дуло чи лягти на гранату. Готував себе до всього, окрім такого вибору — позбавити себе життя самому. У разі чого, якщо поруч лишиться Чуб, як ось тепер, він попросить зробити це замість себе. Проте погоджувався цілковито — Дунай пальне в себе, не задумуючись.

Отак, поховавши його заочно, чоловіки вирішили вранці провести військову нараду на свіжу голову й визначитьсь, нарешті, з планом подальших дій. Коломієць розумів ризики. В Агаті не сумнівався, вона не викаже, хоча б зі страху за сина. Але його не можна постійно тримати в хаті, Андрійко має піти до школи. Хлопчик встиг подружитися з Максимом, йому бракувало чоловічого товариства, він підсвідомо хотів батька, тепер зустрів — Коломієць оцінював їхнє швидке зближення саме так. Але кілька днів — і малий таки проговориться в школі, поділиться радістю. Про це швидко дізнаються батьки, почнуться розмови: хто там, цікаво, біля вчительки пригрівся, де вона офіцера знайшла, чому нікому не показує. Самотніх жінок вистачало, всяка подібна новина збуджувала жвавий інтерес.

Далі все ясно.

Зваживши варіанти, Коломієць, незалежно від того, як далі розвиватимуться події, збирався затриматися в Агати не більш ніж на добу-півтори. Хоча б для того, аби Чубова рана краще гоїлася. Проте плани полетіли шкереберть.

Міг дозволити собі бути тут хіба до обіду. Поки хай Чубові перев’яжуть рану, також він радісно схопився за нагоду поспати не на землі. Примостився, відразу захропів.

Розбудила Агата — прийшла раніше, придумала привід відлучитися. Бо на перерві, після першого уроку, тьотя Майя гукнула Андрійка, який ганяв у дворі у квача разом з іншими, передала записку для мами. Агата не принесла її, знищила, спаливши в шкільному туалеті. Написане напам'ять не вивчила, переказала Максимові й Чубу зміст.

Убито людину на хуторі, його вдалося схопити живим.

Дунай.

Спільники можуть ховатися по тутешніх селах. Якщо дільничний Гордієнко вирахує, впорається з відповідальним завданням, йому обіцяли нове звання. Більше нічого Майї не сказав, лише похвалився успіхами. Коломієць, трохи знаючи такий людський тип, наклав цю історію на події, що сталися напередодні й привели Зозулю до Агати. Тож легко пояснив таку поведінку дільничного: хвалько, підвищує самооцінку та власний статус в очах жінки, яка раптом збунтувалася проти нього. Хоче наочно довести — ось за кого треба триматися в складний час, він успішний, без нього вона пропаде, краще тримати язика за зубами й змиритися.

Про Коржа й Товкача нічого не написала. Або не дізналася, або, що ймовірніше, не придумала нагоди спитати.

Погано.

Нема різниці, скільки тепер вояків з його відділу в руках НКДБ. Для Коломійця нічого не мінялося, він усе одно втратив за короткий час майже всіх людей, яких йому довірили. Він, командир, відповідав за них.

От же ж розклáд — хоч стріляйся, так нібито вимагає офіцерська честь…

Мотнувши головою, Максим прогнав від себе зрадницьку думку. Повернувся на цей світ, аж тепер почув — Агата до нього говорить.

— Що?

— Лишатися небезпечно, кажу.

— Тут узагалі небезпечно.

— Я не про взагалі… Ну… Ви розумієте…

— Ні.

Коломієць чудово все розумів.

— Не знаю, що там задумав дільничний. Але я з ним добре знайома. Маю досвід, повірте… Та ви знаєте, я казала.

— Жалілася.

— Еге, був час погуторити, — вставив Чуб. — Він ще дістане свого.

— Якщо раніше не дістанемо ми. Хіба не розумієте? Гордієнко — не так хитрий, як підлий. Нині отримав наказ від начальства. Заразом — необмежену владу тут, у селі. Мав її й раніше, тепер же обставини помінялися. Сам собі домалює повноважень, почне ходити від хати до хати… Не так! — Агата труснула головою. — Слухайте, дільничний напевне склав для себе список неблагонадійних. До мене зайде найперше. Чи до однієї з перших. Що придумав, як діятиме — не знаю. Але його слід стерегтися.

— Хай приходить. — Чуб поплескав автомата.

— І ви вб’єте його тут, у хаті, при дитині?

Зараз Андрійко десь грався з хлопцями. Справа звична, мама сама забирала його перед сутінками, за уроки сідав увечері.

— Ну… впоралися з дільничним та й пішли. Але тоді нам із сином доведеться тікати разом з вами! Бо Гордієнка шукатимуть, прийдуть сюди. Є люди, готові вказати правильний напрям, кому треба. То як нам далі бути?

Чуб зиркнув на Коломійця.

Тепер він — єдиний підлеглий хорунжого Східняка, сильний, хоч і поранений вояк. Усе його військо, вся його армія.

— Гаразд, приймається, — промовив Максим. — Ми підемо сьогодні й більше не вернемося. Малий уже знає: дядя офіцер виконував важливе завдання. Тому про нього нікому не можна казати, бо зрада. Він у тебе не хоче бути зрадником.

— Він хоче бити фашистів, — сумно всміхнулася Агата.

— Отож. Скажеш — дядя офіцер пішов бити фашистів.

Зрозумівши — старший усе вирішив, Чуб одягнув шинель, кривлячись при цьому: боліло, хоч не так сильно. На ньому справді заживало, мов на собаці. Підхопив автомат. Коломієць тим часом теж вдягнувся, перевірив боєзапас. Не густо, неповна обойма в пістолеті, запасна в кишені. У Чуба майже повний диск, є граната — все.

З таким арсеналом далеко не зайдеш, багато не навоюєш.

Стоп.

Думка зринула так раптово й була настільки несподіваною, що Максим аж кліпнув очима — на мить засліпило. Вона одразу засіла міцно, вчепилася, й тепер Коломієць не знав, чому подібне не приходило раніше. Він навіть певною мірою тішився, що можна не озвучувати її Дунаєві — той би завівся одразу, все відкинув, ніколи б не пішов на такий крок.

— Гайда, друже Чуб. Дещо придумав. Розкажу не тут. Тобі, Агато, краще нічого не знати.

— Без того забагато знаю.

— Але не аж так. Дяді пішли бити німців. Ось і все.

Не впевнений, чи слушно чинить, Максим узяв жінку за плечі, ледь стиснув, глянув у вічі, легенько поцілував у лоба.

— Бувай. Тримайтеся тут.

— Довго?

Це вирвалося, й по Агатиних очах Коломієць прочитав: вона сама не знає до пуття, яку відповідь хоче почути і що має на увазі. Молода жінка зрозуміла — бовкнула те, чого сама не ладна пояснити. Щоки запашіли багрянцем.

— То вже хто як витримає.

Розмова заходила не туди, зовсім не нагадувала прощальну. Навпаки — вимагала затриматися, сісти за стіл, заварити міцного чаю і говорити, говорити, говорити. Часу на те чоловіки не мали, тож Коломієць, відсторонивши Агату, кивнув Чубові й ступив до дверей.

— Чекайте. Хлопчики… чекайте.

Вона ще ніколи не зверталася до них так. Обоє зупинилися, і Агата, метнувшись за завісу, одразу ж вернулася, підійшла впритул, простягнула Максимові руку долонею вгору.

— Бери.

— Я не ношу жіночих каблучок. Подарувати поки теж нема кому. Війна, не до освідчень та пропозицій.

— Це — бірюза. Коштовність невелика, швидше — пам’ять… для мене. Хочу лишити щось на згадку про себе. Тримай.

— Незла згадка, — сказав Чуб. — Ти стала нам у пригоді, хіба ні? Пам'ять добра, друже Східняк.

Знизавши плечима, Коломієць двома пальцями взяв колечко, розчепив два верхніх ґудзики шинелі, поклав подарунок у нагрудну кишеню гімнастерки.

— Хай так. Дякую… Дякуємо, Агато. За все. І справді — тримайтеся. Хто що каже — себе спершу слухай, потім інших. Думай, освіту ж маєш. Сина пильнуй… вчителько.

Більше слів для прощання не знайшов. Лиш попросив жінку про ще одну, останню послугу. Отримав згоду, смикнув двері, ступив за поріг.

Чуб теж пішов, не озираючись.

Далеко не відходили — швидко перетнули відкриту місцину, пірнули в ліс, заглибилися, влаштувалися на першій же затишній галявині, де не так давно гуляв осінній вітер. Було тихо й гарно. Сонце, що пробивалося крізь листя, вже не гріло, та довкола багряніло, це створювало ілюзію тепла.

Тут Коломієць спершу поділився з Чубом міркуваннями, а потім виклав план.

Говорив коротко, прагнучи пояснити булавному думки ледь не на пальцях, намагався все розжувати. Хоч і був певен, що побратим погодиться, все ж хотів розтлумачити, на що той ітиме. Аби не виникало потім додаткових, зайвих тепер питань, котрі відвертатимуть увагу і вимагатимуть нових пояснень. Це затягне в коло, і вони врешті-решт залишаться там, звідки почали.

Повертатися переможеним Східняк не збирався. Він погано виглядатиме у власних очах, якщо з усього відділу приведе лиш булавного Чуба. І то не ясно, чи зможуть вони дійти назад, у волинські ліси. Ні за цапову душу класти голови, так усе виглядало.

З цим Чуб погодився.

Далі Максим говорив: продовжувати виконувати те завдання, яке мають усі рейдові групи, вони вдвох так само не можуть. Та після всього, що вже сталося, кортить завдати нарешті удару у відповідь. Перестати ховатися, перейти до активних дій, і диверсії — саме на часі. Силами двох вояків можна собі дозволити розгромити радянську установу, влаштувати засідку й дати бій військовим, наприклад підстерегти легкову машину на дорозі: з Макарова до Києва і навпаки хтось постійно їздить, тут навіть гадати не треба. Ще можна вийти до залізниці й розбити рейки на якійсь ділянці, пустивши поїзд під укіс.

Розгорнути партизанку тут цілком реально.

Тим самими дати зрозуміти місцевим, яке військо за цими акціями стоїть. Люди повинні чути про повстанську армію, котра завдає Совітам шкоди. Хай збиток напозір невеликий, так — покусює й подзьобує трошки. Лиш дотепер навіть такого опору ніхто не чинив.

Поговоривши з Агатою й навіть узявши її за типовий приклад, Коломієць зробив висновок: там, куди замість німців знову прийшла радянська влада, миру й спокою не настало, звільнення не відчувається, люди й далі не чуються в безпеці.

Тут Чуб теж не заперечував.

Зробивши необхідний вступ, ніби підвівши певну теоретичну базу, Коломієць перейшов до конкретики.

Отут булавний пристав не одразу, мав спершу аргументи проти. Проте Максим встиг запастися терпцем, тож швидко розвіяв Чубові сумніви. Переконавши: відбити полоненого Дуная в енкаведистів — неможливо. Але найближчим часом до Макарова потягнеться з Києва багато різного важливого народу, від республіканського НКВС до СМЕРШу, не кажучи вже про військове начальство. Подія надзвичайна, у районі діє націоналістична банда.

Поруч — Київ, усе партійне керівництво.

Треба чекати замаху.

Буде їм замах.

Чотовий Коломієць пропонував підстерегти першу-ліпшу автоколону, котра рухатиметься з Києва. В кого б не цілив — не промажеш, обов’язково поскубеш червоних та ліквідуєш велике цабе.

Максим тиснув на те, що трошки краще знає, як працює совіцька система, як вона влаштована, з чого зроблена, як крутяться коліщатка цієї машини. Чуб змушений був погодитися: так, Східняк знає, про що каже. Потім прийняв і те, що Макарів — місто невелике. Через те подібний замисел у Києві, десь у Луцьку, Рівному чи Львові реалізувати складніше. Якби така операція планувалася деінде, Максим — з його слів — перший поставив би все дійство під сумнів.

Чуб після короткої дискусії кивнув: згода, в тутешній окрузі ніхто подібного не чекає, на НКВС нападати не заведено, цим навіть місцеві бандити не грішать.

А про них булавний сам згадав. Тож Коломієць зловив на слові, підхопив, повів…

— Та ти є вар’ят! — вигукнув Чуб, вислухавши командира. — Не буде з того діла!

— Я таку публіку добре знаю. Побачиш — усе вийде. Від нас такого точно не чекають.

— Хіба що. Але гляди, Східняче…

…Дочекавшись сутінків, вони знову пробралися в Королівку, тепер з іншого боку. Поки сиділи в хаті, Коломієць, аби не гаяти часу, докладно розпитав, що в селі, де, як, спробував накреслити схеми, звірив з Агатою, дещо уточнив та підправив. Так отримав доволі точний план місцевості, це допомогло проскочити непоміченими й обережно, переважно городами, але іноді перетинаючи сільські вулиці, дістатися до хати Майї Зозулі.

Агата розказала, як краще підійти.

Коли вони йшли, Коломієць запитав, чи може вона десь по дорозі залишити знак. Найкраще — білу хустку чи просто щось біле, помітне ввечері. На дереві, на кущі, на паркані — де завгодно, в очі не кинеться відразу, а вони як побачать мітку — приберуть. Агата ж збиралася по сина, і ніщо не заважатиме їй пройти повз будівлю сільради. Якщо дільничний там, то сидітиме зі своїми важливими справами довго. Знак означатиме: Гордієнко в себе, отже, Майя вдома сама.

На випадок, якщо дільничного нема, Максим нічого не придумав. Чубові цього не сказав, вирішив діяти за обставинами. Але все ж досвід — велика сила. Поставив себе на місце Гордієнка, занурився подумки в систему, признався: так, сам би, маючи такий клопіт, сидів би в кабінеті навіть не допізна — заночував там.

Не помилився. Агата лишила білу позначку, де домовлялися, ніби свій останній привіт. Коломієць зняв з куща нерівно відірвану від хустки смужку, зім’яв, заховав у кишеню галіфе.

Тепер вони засіли у дворі, вдивляючись у вікна. Світилося, Зозуля вдома.

Почали — так, треба діяти далі.

Відчинивши двері на стукіт, Майя відразу впізнала гостя.

Відступила, пропускаючи обох, замкнулася зсередини, лиш тоді сказала:

— Розуму у вас нема.

— Хазяїн дома? — миролюбно спитав Коломієць.

— Він тут не хазяїн, — дуже емоційно випалила Зозуля, але одразу ж опанувала себе. — А якби був?

— Ми б не зайшли.

— Так для чого питати дурне?

— Ми зайдемо.

Не чекаючи дозволу, Максим пройшов, вдихнув запах нагрітого в печі борщу, присів за стіл, виклав перед собою пістолет.

— Нагодуєш?

— А як ні — застрелиш?

Чуб примостився навпроти, автомат поставив у ногах.

— Збирай на стіл, хазяйко.

— Юрій може повернутися. Зараз.

— Тому не барися.

Майя витягнула з печі чавунець. Максим підвівся, кинувся допомагати, але вона повела плечем, кинула грубувато:

— Сядь. Сама з руками.

Полумисок поставила один, глибокий, поклала дві ложки, врізала по кусню хліба. Чоловіки їли з однієї, швидко, мовчки, зосереджено. Впоравшись, Коломієць подякував, відсунув порожню посудину набік. Чуб облизав ложку.

— То ти так свого дільничного годуєш.

— Він не мій! — Майя блиснула на Максима неприховано люто. — Я зробила, як домовилися. Написала записку, передала. Більше нічого не знаю. Гордієнко мені не звітує… слава Богу. Не хочу нічого знати про його справи.

— А його самого хочеш знати?

— Не твоє собаче діло! — Зозуля рвучко вихопила в Чуба ложку, знову повернулася до Коломійця, тримаючи її перед собою, мов зброю. — Для чого прийшли сюди? Чого вам ще треба? Я без вас не знаю вже, як мені бути, що робити, куди йти! Миритися з ним — терпіти далі. І якщо одного разу він мене приб’є, вважайте — заробила, заслужила. Прийшли мене захищати, оборонці з лісу, туди вашу мать! — Вона вже погано контролювала себе. — Скільки вас? Двоє? Знаю, більше було. Де вони тепер? Яку махину ви хочете зупинити — вдвох! Навіть якби більше було… Ніхто вас тут не підтримає, чуєте — ніхто! Люди зрозуміли: ця влада назавжди. З нею треба жити, до неї треба притиратися. Ніхто не хоче огризатися, бо дістане по зубах.

— І ти нас не підтримаєш?

— Я — сама за себе! Ясно вам? Даватиму собі раду.

— Поки дільничний не приб’є. Представник влади, до якої треба притиратися. Не лише тебе стосується, ти не одна така. Ви дозволяєте себе вбивати.

— Ні, — вона трохи збавила тон. — Ми робимо все, аби відтягнути, прожити новий день, місяць, рік. Ніхто не хоче помирати раніше, ніж відміряно.

— Подобається так жити?

— На війні інакше не живуть. Чи ви пропонуєте щось? Он, зброя при вас. Воюєте.

— Ми знаємо, заради чого воюємо. — Максим теж трохи стишив голос. — Помирати теж уміємо. Не хочеться, але ми знаємо за що. Для чого ви тут хочете жити? Заради чого, Майє, можеш мені сказати? Яка мета?

— Вижити.

— Усе?

— Немало, повірте мені. Досить, поговорили. Товчемо воду в ступі, розвели тут агітацію.

— У тебе наочна агітація в хаті живе. У ліжку з тобою спить. І ось, на лиці, ще сліди агітації.

Майя мимоволі торкнулася забитого місця.

— Де ти, розумний такий, раніше був?

— Якби нагодивсь раніше — то що?

Відповідь зависла в повітрі. Усі зрозуміли — заговорилися, захопилися, пішли не туди. Прикривши на мить очі долонею, порахувавши подумки до десяти, Зозуля знову глянула на небезпечних гостей. Тепер іншим поглядом, читалися водночас цікавість та рішучість.

А ще не помічений раніше кураж.

— Досі не розумію, чого вас до мене занесло. Маю право знати.

— Маєш, — погодився Коломієць. — Тут нас ніхто не шукатиме. Найперше — дільничний.

— Може, й так. Хитро, хоча й нічого особливого. У книжках багато разів такий хід описаний.

— Гордієнко книжок не читає.

— І то так. Але він не дурний.

— Сьогодні ми це вже чули. Але цими днями роботи, сама ж писала, йому вистачає. Обшукувати твою хату навряд чи буде.

— Він без того приходить лише спати. Хто собі зараз дозволяє цілими днями сидіти в хаті?

— Тим більше. Бач, як вдало ми прийшли.

— Надовго, дозвольте спитати?

— Кілька днів. Може — три, не більше. Нам треба завершити одну справу. Потім підемо звідси чимдалі, хай би як усе не повернулося.

Майя підсіла до них ближче. Тепер збоку виглядало: за столом зібралася трійця змовників, щось замишляють, мають спільні плани.

— А докладніше?

Максим і Чуб обмінялися поглядами.

— Добре, скажу. Зараз у Макарівському НКДБ — троє наших братів, нині вночі взяли Дуная…

— Він один, — перервала Майя.

— Що?

— Гордієнко бовкнув — двоє, котрих схопили раніше, здохли. Даруйте, він саме так сказав.

Чуб перехрестився.

— Спочивайте з миром. Земля пухом.

Максим підвівся, постояв з хвилину, шануючи пам’ять, знову сів, зосередився.

— Отже, один. Дунай. Але це нічого не міняє.

— Що повинно змінитися?

— Кажу ж — нічого. Фомін, так капітана звуть? — Майя кивнула. — Нема правила, щоб такого затриманого дозволили лишити на відкуп начальнику якогось нещасного районного відділу. Це міліції стосується, НКВС — тим більше, — зараз Коломієць повторював те, що кілька годин тому говорив Чубові. — У Фоміна, підозрюю, часу нема, навіть одного дня. Мусить передати його далі, вище. У нашому випадку — доставити в Київ. Так чи інакше повинен це зробити, досягне з Дунаєм успіху чи розіб’є об нього лоба.

— Розіб’є лоба, — прогудів булавний.

— Я теж так думаю. З другом Дунаєм сам не міг впоратися, — вперше за весь час Коломієць посміхнувся. — Не тішу себе ілюзіями, його там рватимуть на шматки. Якщо сам не помре під тортурами — лишать живим.

— Напівживим.

— Живим, Чубе. Так чи інакше, його краще не вбивати тут. Якщо Фомін не розколе полоненого, але й не вбереже, матиме блідий вигляд. Вище керівництво намне чуприну, ще й може розжалувати, опустити до старшого лейтенанта. Дунай і йому подібні для НКВС зараз дорівнюють німецьким агентам у тилу. А це серйозно, бо він не одинокий, треба полювати на інші подібні групи. Є перспектива розкрити масштабну операцію. Значить, Дуная наказано берегти. Хто не впорається — тому не позаздриш. До того ж навіть факт затримання живого бандерівця для Фоміна вже особистий успіх, значне досягнення. Не розколе його — нічого, подяку заробить щонайменше. Принаймні так усе влаштовано, так працює.

— Тобі, мабуть, видніше, — кивнула Майя. — До чого ведеш?

— Завдання шукати залишки нашої групи, тобто нас, твій дільничний…

— Не мій!

— Гаразд…

— Дільничний Гордієнко дістав такий наказ учора по обіді. Похвалився мені, що дуже важлива тепер персона. Має на все про все день сьогоднішній і, думаю, ще завтрашній. Фоміну вигідно рапортувати в Київ: робота ведеться. Хоч насправді тут більше імітації, він просто не хоче віддавати отак бойовий трофей. А ми доведемо Фоміну: нас багато, не всіх половив. Хай крутиться, мов той лящ на сковорідці.

Слухаючи її, Коломієць запалювався. Очі азартно блищали. Його настрій передався не лише Чубові, а й Зозулі. Коли вона завершила, далі заговорив він — упевнено, ніби сам був незримо присутній у кабінеті Фоміна й чув, як той приймає рішення й віддає накази.

— Тобто, найближчими днями тут буде чорним чорно від різного совіцького військового та партійного начальства? Бач, складається! Я раніше перевірив по карті. Можу показати. Та ти ж сама, мабуть, знаєш — з Києва до Макарова тепер одна дорога. Вона виведе від головної траси, там уже рух не надто жвавий. Тут шлях не основний, стратегічного значення не має. І, що дуже важливо, чималий відрізок веде через ліс, ніяк не оминеш. Збройний напад посеред лісу за якихось півсотні кілометрів від столиці — не те, що сподобається Фоміну та його керівництву. Вони змушені будуть рапортувати про інцидент далі, в Москву. І там теж будуть не в захваті. Ми ж виконуємо отримане завдання. Відділ переходить до активних дій. Нас почують, до нас потягнуться. Ось так.

Майя схилила голову до лівого плеча, ставши схожою на дівчачу ляльку, якій капризна власниця скрутила шию.

— Права я. У вас обох справді нема розуму. Скажи, Максиме, що це — фантазія, так не може бути.

— Може. Мусить. Тому буде.

Коломієць вирішив не пояснювати їй, чому готовий діяти, чим би не загрожувало.

— Отак просто засядете в лісі, нападете на автоколону?

— Хто сказав — просто? Не просто. Та ми це зробимо.

Він говорив серйозно, Чуб ствердно кивнув, Майя оцінила й відчула — дедалі більше проймається повагою до незнайомців, ще зовсім недавно — страшних озброєних мужчин. Ледь не зірвалося: два роки під німцями чекала, що отак, пізно, постукають і прийдуть наші партизани.

Хоча…

Хто сказав, що ці двоє — зовсім чужі.

— До того часу я мушу вас заховати.

— Можеш вигнати, як боїшся. Зрозуміємо.

— Кого боятися? Тепер у хаті двоє таких захисників. Кажу ж, Гордієнко прийшов, поїв, поспав і пішов.

— Вирішили. Але є ще одне. Чи до тебе, чи зможеш помогти…

— Не знаєш, Максиме, спитай.

— Ти бач, уже освоїлася дівка! — реготнув Чуб.

Коломієць пропустив це повз увагу.

— Про Щербаня чула щось?

Справді, несподівано.

— Про нього тут усі чули. Місцевий. Ти до нього щось маєш?

— Познайомились днями. Знайти б його. Тим більше — місцевий.

— Чому я повинна знати, як знайти бандита?

— Нічого ти не повинна. Бач, тому й сумнівався.

— Дарма.

— Тобто?

Очі Майї переможно зблиснули. Чи не вперше за останні дні вона відчула — від неї справді щось та й залежить.

— На базарі в Макарові є така тітка Павла. Її всі знають. Ну, не аж так усі — багато хто. Я сиділа з нею… А, пусте, — відмахнулася. — Тітка Павла напевне може звести з кимось, хто приведе до Щербаня. Або підкаже, кого треба шукати. Так мені здалося. Навряд чи дуже помиляюся.

Коломієць і Чуб знову перезирнулися.

— Тітка Павла, кажеш?

— Так її називають.

— Мені потрібен цивільний одяг, — сказав Коломієць.

3. Макарів, Київщина

Кров.

Фомін не гидував, і це не набута риса. Він знав таких, котрі приходили в каральні органи, начитавшись книжок і надивившись фільмів про мужніх чекістів із полум’яними очима. Побачивши бруд реалій, крутили носом. А коли розуміли — нічого не зробиш, треба все приймати, інакше самого спишуть за невідповідність, усе ж намагалися, скільки можна, вдавати з себе чистюль, не закалятися. Усе одно потім звикали, та Фомін таких не любив, навіть дивився косо й підозріло. Не ходив він і на фільми на кшталт «Помилки інженера Кочина», нотаток товариша Шейніна[28] теж не читав, хоч для загального ознайомлення перегорнув.

Любив комедії, міг передивлятися багато разів, щиро вважав їх справжніми — тут ніхто нікого не дурить. Впала людина — сміх, отримала чимось важким по голові — регіт. Взагалі чудовий жанр: можна бити людину, скільки завгодно, це вітається, ще й оплески в залі — давай, ще раз, так його…

Тож до крові звик одразу. Не розбивши шкаралупу, яйце не з’їси. Та й горіх треба лущити. Йому зазвичай траплялися міцні горішки. Цей полонений — не виняток.

При ньому були документи, але Фомін на них не зважав. Усе одно фальшивка. Така сама, як в інших; тож долучив їх до колекції в сейфі, потім треба розібратися, де їх клепають. Адже бланки справжні, потягни за ниточку — приведуть до виробника, де б той не ховався. Війна, бардак кругом, фронт — не виняток, там взагалі сам чорт ногу зламає. Але державна безпека й військова контррозвідка працювали чітко, як усякий налагоджений точний механізм. Помилитися можна командирам на передовій, щось не узгодили, десь не домовились, чогось не врахували — нехай, солдати виконають будь-який наказ. У тилу помилка коштує значно дорожче, тож про бездоганну й оперативну роботу відповідні відомства дбають. Тому вирахують підпільні друкарні, взяти слід — справа часу.

До свого бранця звертався на прізвисько.

Дунай.

Тоді, на станції, зі слів Чепіги відразу ідентифікував обох затриманих. Раніше вже оглянув трупи інших, не впізнав жодного, знайоме обличчя побачив, щойно до нього приволокли полоненого. Отже, десь на волі гуляє — де там, ховається, засів, мов щур у норі! — той, кого називали Східняком. Очевидно, їхній старший. Що ж він так людьми розкидається, командир, туди його. Нічого, рано чи пізно й зі Східняком зустрінуться.

Живим, мертвим — усе одно. Хоч краще живим, але вже як вийде.

Як Фомін і передбачав — розмова не склалася. Поранений мовчав, навіть коли капітан назвав його псевдо. Лише скривився, що в його уяві мало вигляд презирливої посмішки. Хоч лежав на койці, пристебнутий за руку кайданками до бильця, закривавлений, весь у бинтах, здавалося — ледве дихав, а все одно знущався. Не стримавшись, Фомін ударив полоненого, лежачого, незграбно, аби випустити пару. Домігся лиш того, що Дунай зомлів. Капітан покликав лікаря, звелів привести пораненого до тями — і продовжив допит.

Нічого не хоче від нього. Хай спершу просто скаже хоча б як його звуть, де служить, своє військове звання в їхній армії, чий наказ виконує. Цього на початок досить. Заговорить — зможе поспати, це Фомін обіцяв особисто, поки Дунай ще був при пам’яті.

Нічого, крім лайливих вигуків, бранець дотепер не вичавив.

Впертість полоненого не здивувала. Навпаки — роз’ятрила, завела, Фомін запалився азартом, прийняв виклик.

Спати після безсонної ночі не пішов. Спробував — не вийшло, хіба подрімав трохи, збудження не давало, адреналін робив свою справу, та й особливості реакції на спиртне давалися взнаки. Тому зайняв себе складанням докладного рапорту на ім’я Савченка. Лиш коли дописав, перечитав і віддав друкувати з грифом «Цілком таємно», раптом зрозумів: він уже визнав свою неспроможність дотиснути Дуная, вичавити з нього бодай мінімальну інформацію, тож підготував супровідний документ, аж ніяк не переможний звіт.

Дідько!

Фомін гепнув кулаком по столу, подумав — може, випити ще, та передумав. Від того, що не спить від ночі, мозок краще не працюватиме. У голові роїлися, зовсім не пов’язані між собою, розхристані думки. Піднявся розбитий, виснажений ще більше, ніж би вів допит. Запхав голову під кран із пиптиком, струменіло тоненько, капітан вилаявся — гукнув чергового. Той вніс криничної води в оцинкованому відрі, Фомін вигнав його, видихнув, запхав туди голову, раз, другий, на третьому зупинився: досить. Трохи попустило, підбадьорило, і він вирішив поки утриматися від спиртного. Нічого хорошого зараз воно йому не приносить, може, пізніше, коли врешті вдасться розговорити Дуная.

За дві години дізнався: часу майже не лишилося.

Київ, як слід було чекати, вимагав доставити бранця на Короленка. Незалежно від результату, який капітан Фомін уже має. Підрихтувати, аби доїхав до Києва — і все. А оскільки начальник Макарівського відділу НКДБ не може поки похвалитися нічим, з Дунаєм тепер працюватимуть старші товариші. Звісно, цього в короткій телефонній розмові йому не сказали. Та тямущому досить. Фомін чудово розумів, про що недоговорюють. Звичайно, сам він повинен прибути, особисто передати людину й рапорт, відповісти на низку неприємних питань.

Але, зваживши все, капітан трохи заспокоївся — не так усе й погано.

Протягом кількох днів за його безпосередньої участі було не лише виявлено, а й майже повністю ліквідовано банду українських націоналістів, котрі, поза сумнівом, заслані виконувати накази свого німецького командування в радянському тилу. Їм не вдалося здійснити жодної диверсії, не сталося жодного теракту, це все — завдяки керівництву та особистим зусиллям капітана Фоміна. Нема зізнань від затриманого? Так хіба він один розбиває лоба об таких затятих упертих ворогів! Не всіх виявили, зловили, знищили? Про це можна не доповідати, все одно пошуки триватимуть, особовий склад на вухах, міліція всі справи закинула, носом землю риє. Не знайдуть тепер — неодмінно вполюють потім.

Район беруть в облогу, миша не проскочить. Буде привід рапортувати про вдалу операцію наступного разу. Хоча… краще сказати, як є, розписати у райдужних барвах свою роботу, хай знають на Короленка, та навіть до Луб’янки нехай дійде: він, капітан Фомін, на своєму місці. Переводити — лише на вищу посаду, в краще місце, але для цього треба завершити тут.

Вирішивши так, пообідав нашвидку, пішов у лікарню, де посилено охороняли пораненого Дуная.

Дунай лежав горілиць на панцерній койці, його щойно знову перев’язали. Жестом велівши вартовим вийти й причинити щільніше двері, Фомін наблизився до лежачого понівеченого бранця. Пальці скрючені, одне око запухло й не відкривалося, зате друге, живе, дивилося на капітана, і в ньому щось читалося.

Не страх. Ненависті також нема. Якась дивна байдужість… чи це зневага, біс його знає.

— Поговоримо, досить уже дурня клеїти?

Жодної реакції. Дунай навіть не ворухнувся.

— Ти мене чуєш. Говорити не хочеш — то слухай. — Фомін присів, аби краще бачити спотворене болем обличчя бранця. — Визнаю: ти всім тут довів, який мужній, сильний та незламний. Але ж цього, крім нас, ніхто не бачить. Я не оціню, в мене ще й не такі сиділи. Ламалися не всі — в мене. Деінде все одно починали не говорити — співати. Або мовчки здихали. Не помирали, то не смерть, ні. Вмирають люди. Гинуть солдати на фронтах від ворожих куль, мої товариші від таких, як ти, бандитів. Ти вже не людина, вже ніколи нею не станеш. Глянув би на себе збоку. Хочеш глянути? Втратив людську подобу, ой втратив. Але то не головна для тебе втрата. Знаєш, що тобі болить найбільше, що мучить? — капітан нахилився, стишив голос: — Не я. Не мої бійці, яких ти дістав до печінок. Тебе з твоїм подвигом ніхто не бачить. Не загинеш героєм у всіх на очах. Випустиш дух тихо. Або вліплять кулю в потилицю. Поставлять, притулять до стіни у вогкому коридорі, бах — і амба. Не такої смерті ти для себе хочеш.

Раптом Фомін стрепенувся — губи бранця ворушилися.

— О! Так будемо говорити? А я ж казав! Дійшло нарешті! Ну!

Дунай знову щось промовив, майже нечутно.

— Що?

— А… ти…

— Не розібрав. Не розумію.

Дунай хрипко кашлянув, вихаркуючи кривавий згусток, разом із ним:

— Ти… якої… смерті… хо… чеш…

Фомін випростався.

Замахнувся, та зупинився, передумав. Кого, точніше що тут уже бити. Наступний етап — зовсім доконати, передати на Короленка труп. Хтозна, може, трохи оклигає, справа піде краще. Так чи інакше — має бути хоч якийсь результат пошуку Східняка та інших спільників, скільки там їх зосталося.

Виграний день.

Капітан лишав собі останній шанс, до завтрашнього ранку.

— Хоч би сказав, чого тебе Дунаєм кличуть. Сам придумав? Са-ам, не інакше. Не убуде з тебе, нема чому вже убувати.

Око бранця прикрилося.

Хай валяється поки.

Чи здалося — чи справді щойно сіпнувся, ніби дух з нього геть. Дурниця, вирішив капітан. Знову зомлів, лікар казав — пошкоджені життєво важливі органи, може не дожити, потрібна операція. Фомін відмахнувся, навіть облаяв лікаря: ще оперувати, панькатися з ним, ліки дорогоцінні витрачати, тут людям не вистачає. Звісно, взяв усе під свою відповідальність.

Дунай не рухався.

Виходячи, Фомін признався подумки: втрачає до полоненого інтерес. Тепер його думки займав той, інший.

Східняк.

Мабуть, місцевий, з цих країв. Недарма ж прізвисько таке має.

Загиблий у сорок першому Іван Зозуля встиг одягнути цивільний костюм лише двічі.

Офіцери, тим більше — льотчики, визнана еліта радянських збройних сил, воліли носити форму навіть у вихідні. Санаторії відвідували лише спеціалізовані, там статус зобов’язував ходити або при параді, або в смугастих піжамах, та навіть вони не рівняли лейтенантів із майорами. Проте костюм у шафі мав кожен.

Майя добре пам’ятала й навіть не знати для чого розказала Коломійцеві історію костюма, який зберігала всі ці три роки на дні старої скрині, пересипавши від молі крихтами тютюну. Вона вийшла короткою, бо все тоді сталося несподівано й швидко. Іван ніколи не думав довго, приймаючи рішення.

Того травневого дня чоловік повернувся з польотів, й вони пішли гуляти Києвом, просто так, без жодної мети. Подібні прогулянки були рідкісними, а час показав: для них вона виявилася останньою. Спустилися пішки Андріївським до Подолу, там вирішили сходити в кіно. Показували «Богдана Хмельницького»[29], та Майя любила комедії, готова була ще раз подивитися «Музичну історію» з Лемешевим[30]. Чоловік наполіг, вона здалася, хоч цей сеанс був пізніше. Тому Іван трохи пограв у шашки у фойє, тоді запропонував з’їсти морозива, і вони пішли до Красної площі[31], бо там продавали найсмачніше на Подолі ескімо. Поки ходили, гримнуло й линув короткий, але сильний травневий дощ. Так, із морозивом, вони забігли в найближче приміщення. Виявилося — кравецьке ательє.

Побачивши несподіваних візитерів, невисокий сивий єврей у старорежимній жилетці під зграбно скроєним піджаком замість привітання впевнено й зовсім без фамільярності тицьнув пальцем у Івана й вигукнув голосно:

— Раю, Раю, йди сюди і скажи мені просто зараз, що за цим товаришем офіцером гірко плаче новий костюм…

— У мене нема старого, — спробував віджартуватися Іван, і дружина кравця, котра з’явилися на поклик, негайно заявила:

— Тим більше потрібен новий! Давиде, у товариша офіцера зовсім не було вихідного костюма!

Ідея Майї дуже сподобалася, вона миттю стала на бік подружжя:

— Товаришу командире, я пішла вам назустріч, коли ви обирали нам кіно! Тепер ідіть назустріч мені! Костюм!

Часу справді було вдосталь, Іван засміявся і погодився. Кравець одразу ж закружляв навколо нього, і вже за тиждень Майя привела чоловіка на примірку.

Тепер, віддаючи останню цінність Максимові, попросила по можливості не бруднити й повернути. Далі вичавила слова, які справді далися важко:

— Тримаю до останнього. Його можна продати. Чи виміняти на щось цінне, річ вартісна.

— Твій золотий запас? — спробував пожартувати Коломієць.

— Ну… ніби, — серйозно відповіла Зозуля.

…Спершу Майя хотіла заховати чоловіків у льосі. Все одно Гордієнко туди не спускається, нема потреби. Хата не його, нічого свого тут не тримає. Але хоч там вигідніше, особливо для пораненого Чуба, ідею відкинули. Максим не хотів виказати себе навіть випадковим рухом, тож обоє перебралися в сарай за хатою. Колись тут в одній половині жили кури, в другій — тримали сіно. Курей поїли ще за німців, сіна ніхто не косив, лишилося трохи прілого, і головне: туди дільничний тим більше не потикався.

Задля порядку на благеньких дверях Майя повісила старий іржавий амбарний замок. У темряві, проходячи повз сарай до вбиральні, Гордієнко навряд чи зверне увагу і на ті двері, і на той замок. Коли Юрій повернувся пізно, щось гризнув на вечерю нашвидкуруч і завалився спати, навіть нічим за звичкою не похвалившись. Вона вийшла так само ніби до вітру, відчинила сарай, аби чоловіки не ходили під себе. Спала погано і з першими сонячними променями знову вислизнула, тепер навісивши замок, бо вже видно.

Щойно Гордієнко поїв, вийшов і за вікном загарчав його мотоцикл, Зозуля завела гостей до хати. Відразу сказала: довго вони так не протримаються. Тому краще обом чимшвидше забратися. Тоді ж Коломієць нагадав про костюм, отримав його, приміряв, переконався — чоловік Майї був за життя вищим за нього. А одяг висить — не страшно, зараз у більшості так, не пасує довоєнне.

— Як пощастить, підемо завтра вранці.

— А якщо навпаки?

— Теж підемо. Все одно мені потрібна ще одна доба.

Говорячи так, Коломієць не лукавив, не хитрував, не намагався виграти час чи приректи несподівану рятівницю на неприємності. Він справді не знав, чим завершиться його сьогоднішня прогулянка в Макарів, на базар, на пошуки тітки Павли.

Іншого шляху до Щербаня не було.

Та міліцейський досвід підказував: не помиляється, базар — саме те місце, де знаходяться потрібні сліди. Особливо в невеличких містечках. Не тітка Павла, так хтось інший виведе. Правильні слова знайде, підходи до подібної публіки в нього є, варто згадати довоєнну практику й табірні навички.

Під піджак вдягнув старий розтягнутий сірий плетений светр. Довелося заправити в штани й міцніше затягти ременем. Низ виглядав надто підозріло, Майя потроху розпускала светр на нитки й час від часу закутувала ним каструлі й чавуни. Кирзові чоботи, в які заправив штани, в очі не кидалися, тепер усі так ходили. Замість шинелі — куце осіннє пальто, лишилося від котрогось із тітчиних родичів. На голову — чорний картуз.

Тепер Коломієць мало чим відрізнявся від тутешніх мешканців.

Ще документи, їх у здорового на вигляд мужчини в цивільному могли перевірити будь-де й будь-коли. Тим більше — на базарі, поруч з яким постійно товкся військовий патруль і по якому прогулювався міліціонер, не обов’язково у формі. Майя й тут виручила. Вдома не мала казенних бланків, тим більше — печаток, але іншого виходу не було: пішла в контору, виписала папірець на перше ліпше ім’я: Пугач Павло Петрович, працює в колгоспі імені Кагановича на посаді агронома.

Ризикнула ще більше, передаючи Коломійцеві папірець: попросила малого Андрійка, навіть не взявши на себе труд спитати дозволу в Агати. Малому все це далі подавали, мов цікаву гру, він прийняв правила, споважнів, відчувши власну значимість. Чкурнув до околиці, по дорозі Коломієць його перехопив у зазначеному наперед місці.

Повинно проканати, сказав Максим, просячи зробити такий папірчик. Усе одно на один раз, лише страховка.

Пістолет у кишені міг усе перекреслити. Намір обшукати — все, він приймає бій, починає відходити, визнаючи провал. Але тут уже, яка фортуна.

Ніби добре все йшло. Коломієць навіть зазначив подумки: надто гладенько. Сплюнув через плече, аби не накликати біди, не притягнути до себе нічого небажаного, уникнути прикрих сюрпризів.

До Макарова цивільного довезла попутка. Молодий шофер у линялій, із запахом мазуту тілогрійці, нічого не питав. Мало хто зараз ходить між селами, он інваліди роботи шукають разом із дахом над головою, зима скоро. Висадив пасажира, як той просив, поруч із базаром, і, як здалося Максимові, одразу ж викинув цю зустріч — одну з багатьох — з голови.

Далі — теж просто. Тримався впевнено, пройшов повз патруль, не привернувши увагу військових. Прогулявся вздовж торгових рядів, ніби прицінюючись, придивився до публіки. Вчепив поглядом характерного молодика, трохи нервового, засмиканого, в авіаційній шкірянці, чоботях-прохорях, кепці-восьмиклинці. Дрібнота, на базарах такі сновигають всюди, і не може бути, аби цей не мав виходу на когось із потрібних Коломійцеві людей. Але зараз хапати його, притискати, трусити, допитувати — надто явно привертати до себе увагу. Він — місцевий. Ходить вільно, не боїться, отже, брати його треба, та нема за що. Тому відразу підніме ґвалт, і всьому базару стане цікаво, хто насмілився зайти на чужу територію. Краще знайти тітку Павлу, бо Восьмиклинка — точно вартовий, бандитські очі та вуха, сторожовий пес. Хоч і схожий на дворняжку.

Кілька питань — і ось Максим уже стояв поруч із потрібною жінкою, яка дивилася на нього зі зрозумілою недовірою. Коломійцеві нічого не вартувало перевтілитися в закоренілого вуркагана, заговорив до Павли блатною фенею, пересипавши в потрібних місцях матом, навіть додав голосу хрипоти. Особливо не старався, справді встиг застудитися, хоч лісове життя ніби привчило організм не хворіти. Назвався посланцем від «людей з Києва», а коли базарувальниця спитала, до чого тут вона і хто прислав саме до неї, — люто блиснув очима замість відповіді, просичав, нахилившись ближче:

— Хочеш лягавих гукнути? Валяй, кіпішуй. У мусорів такий самий інтерес буде: чому до тебе прийшли, дура, а не до когось іншого? Народу повно на базарі.

Подіяло.

Тітка Павла плутано, тремтячим шепотом стала пояснювати, що насправді мало знає, може помилятися, на неї наговорюють. Максим мовчав і кивав, дозволивши завершити коротку передмову. Потім мовчки тупнув ногою, загрозливо сунувши руку в кишеню пальта. Жінка закивала, мов китайський порцеляновий бовванчик, прошепотіла з присвистом:

— Іди в чайну, бачиш, он там, біля виходу? Там чекай.

Коломієць мав при собі справжні радянські гроші, невелику суму видали всім перед виходом. Тому в чайній замовив собі благенького, ріденького, ледь підфарбованого чимось окропу, взяв на додачу пиріжка з цибулею, примостився за клишоногим столиком. Встиг з’їсти й навіть допити, коли відчув рух поруч, і навпроти примостився Восьмиклинка.

Зміряв поглядом, цикнув зубом.

— Ти з Києва?

— Ну.

— Від кого?

— Я не до тебе.

— А питаю я.

— Не баклань, сявка. Веди, куди треба. Знаєш уже.

Восьмиклинка знову цикнув.

— Ну-ну. Гайда.

Підвівся, вийшов, не озираючись.

Максим рушив за ним.

Петляли довгенько, поводир навмисне закручував маршрут.

Виринули, як водиться, на краю, біля непоказної хатинки вглибині вулиці. Тут, на відміну від інших, паркан виявився помітно міцнішим та вищим. Збивали з різних старих дощок, проте не так давно. Хотіли зробити щось подібне до фортеці, і Коломієць оцінив: при потребі штурм мешканці витримають, хай недовго. Напевне є змога втекти городами, інакше б фланги не укріпили, аби затримати ймовірного ворога. Тим не менше, Максим припустив — Щербань має не одне лігво в окрузі.

У дворі, в садку, багряніли дерева. Щойно Коломієць, рухаючись за провідником, зайшов у хвіртку, з-за стовбура виступив чоловік з німецьким автоматом напереваги. Цього разу бандит перевдягнувся у звичніше йому цивільне. Проте Максим упізнав у ньому одного з автоматників, з якими лише кілька днів тому розійшовся в лісі біля спаленої вантажівки. Зупинившись, Коломієць миролюбно витягнув руки перед собою порожніми долонями догори. Бандит кивком звелів іти до хати, Максим підкорився. До подібного прийому готувався, нічого іншого від такої публіки не чекав.

Ступивши на ґанок, хотів штовхнути двері сам. Його випередили, розчахнувши, а Восьмиклинка сильним поштовхом ззаду змусив Коломійця рухатися швидше.

— Легше, ти, — вишкірився Максим.

— Це я легенько.

Посунувши далі, Коломієць опинися в світлиці, вікна якої зсередини закривали білі занавіски. Ледь перевалило за дванадцяту, зовсім темно в помешканні не було, але й яскравого освітлення — теж.

— А я думаю, хто тут у нас.

Щербань, як був минулого разу — в офіцерській формі, хоч тепер без погонів та портупеї, так само гладенько поголений, підвівся назустріч з-за столу.

Рух ліворуч: з сусідньої, меншої кімнати вийшов чоловік із круглим, побитим віспою лицем; одразу впізнав ще одного автоматника з лісу. Лише тепер стискав парабелум, наблизився з правого боку. Ззаду й ліворуч став той, з саду, автомата не опускав.

— Усі? — поцікавився Коломієць.

— А тобі що до того? Я часто почав випадково зустрічатися з тобою, мусор.

— Зараз я сам тебе шукав. Знайшов.

— На свою голову. Сам віддаси чи помогти?

— Віддати — що?

— Ти не порожній прийшов. Кишені вивертай, порядок знаєш.

— Клав я болт на твої порядки.

Максим підійшов до столу, виклав пістолет. Лишився стояти на місці.

— Два кроки назад.

Коломієць підкорився. Восьмиклинка хутко оббіг його, хапнув зброю, запхав собі в кишеню. Вкотре цикнувши зубом, переплів пальці, хруснув суглобами.

— Розстебни кліфт, підніми граблі.

Максим по черзі розчепив кожен ґудзик, підняв руки на рівень плечей. Спритні пальці пробіглися по тулубу, ковзнули по кишенях. На стіл перекочувало кілька купюр, жменька монет, виписаний Майєю папір, нарешті — колечко з бірюзою.

— Продаєш цяцьку? — гмикнув Щербань. — Глянь, Киря.

Восьмиклинка, відгукнувшись на назване прізвисько, взяв кільце двома пальцями, покрутив перед очима.

— У голодний рік згодиться. А так — фуфло, камінчик не фонтан. З десяток таких — товар.

— Не товар. Подарунок. Сувенір, поклади на місце.

Щербань грюкнув кулаком по столу.

— Тут я командую! Глохни! — і зиркнув на Кирю. — Покладь поки.

Той, блазнюючи, примостив колечко поверх купюр.

— Я ще там, у лісі, просік: ти не фраєр. Замашки — то понти, не туди їх приніс. Як знав, де мене шукати?

— Ось він привів, — Коломієць кивнув на Кирю.

— Не ліпи горбатого. Киря?

— Тітка шепнула. Назвався київським. Ми ж ніби чекаємо, Щербань, — протягнув той.

— Ти вгадав. Ще доба — і нас нема. Відсидітися треба, тут найменше шукатимуть. Під носом.

— Тактика знайома.

— В гробу я бачив твою тактику! — рявкнув Щербань. — До тітки тебе хто послав?

— Сам назвав мене матьорим, забув? Щось умію, дещо знаю. Давай про справи.

— У нас нема справ.

— Так давай будуть.

— Дєлюгу, може, приніс? І давай без «давай». Кажи, з чим прийшов.

— Нехай твої архаровці не ціляться в мене. За спиною теж стояти не треба.

— Вони робитимуть усе, що я скажу.

— Вірю. Скажи, хай стволи приберуть, я з миром.

— А якби з війною?

Коломієць промовчав. Він відчував — Щербань хоче ще щось сказати, не договорює, та чомусь стримує себе. Попри це Максим не шкодував: іншої, кращої ідеї в нього попросту не було, тому прийшов сюди й приймав правила.

Щербань знову кивнув.

Стволи опустилися.

— Киря, погуляй. Подивись там, поки ми з гостем побазаримо.

Восьмиклинка підкорився, поправив кепку, вийшов. Щойно за ним зачинилися двері, Щербань цикнув зубом.

— Кажи.

Коломієць прокашлявся.

— Нас обох шукають, так склалося. Уже наслухався про тебе, Щербаню. Тутешній, знаєш усі хованки. Навіть якщо тут хтось не захоче тобі помагати, на міліцію, тим більше — на армію, надії нема. Не захистять, не поставлять солдата біля кожного, хто тебе боїться. А ти одного разу прийдеш і покараєш, так?

— Дітей мною не лякають. То вже перебільшення. Хоча… Ти ж десь таке почув. Приємно знати, що поважають.

— Бояться.

— Хіба тільки мене?

— Теж факт. Але тоді, на станції, ти межу переступив. Була певна межа, я знаю. Сюди пришлють армію, якщо вже не прислали. За тобою. Скільки б вас не було, ви вже набридли.

— Хіба ти не такий?

— Не зовсім. Хоч ми в одному човні, я та мої люди так само в облозі. Виходить, ми можемо домовитися. Ворог спільний.

— Нічого не вийде, — відрізав Щербань.

— Ти до кінця дослухай.

— Якщо недовго. Не чую поки нічого цікавого.

— Ділову людину видно відразу. Дай зброю, Щербань.

Усе ж таки Коломійцеві вдалося його здивувати.

— Зброю?

— Не кажи, що не маєш десь арсеналу. Думаю, в тебе прихований навіть кулемет, і не один. Точно є гранати, вибухівка, автомати, набої.

— Хочеш воювати? Тут, у тилу?

— А ти хочеш вислизнути непомітно і без втрат, — парирував Максим. — Тебе поскубли, назад дороги нема, в разі чого розстріл на місці. Візьмуть — вирок іншим не буде. Тому виходу нема. Крім дати мені зброю.

— Де тут вихід?

— Сам сказав — ми почнемо невеличку війну. Маємо свій інтерес, перетягнемо все на себе. Вважай, прикриємо твій відхід. Поки солдатам не до тебе, роби ноги. Шанс реальний, подумай.

Поки говорив, Щербань вийшов з-за столу.

Щось у його реакції підказало: мав відповідь, навіть не знаючи, що почує. Ось і стриманість, так погано прихована.

— Тепер послухай мене, — повів Щербань, карбуючи кожне слово, ніби забивав цвяхи. — Я тебе ще тоді розкусив. Був би просто лягавий, який зібрав свою банду, ще нічого, могли б домовитись. Усяких бачив. Розказувати про все — Шахразада, чи як там її в біса, коні двине, замориться. Але ти з того боку, — він кивнув через плече. — Хай би ми тоді розійшлися краями, обом краще. Тільки ж я тобі ще в лісі на пальцях весь розклад дав: солдати мені тут не потрібні. Менти ловити замучаться, впріють, нічого не зроблять. Військо — інша, гірша справа. Візьмеш на себе, прикриєш мене? Почув. По зброю прийшов? Є, вгадав, як і все інше. Навіть кулемети з гранатами. Не тут, в іншому місці, але захований арсенальчик. Знаєш, чому я тобі й таким, як ти, його не дам? Бо ти — ворог.

— Твій?

— Краснопйорих! — вигукнув Щербань, наблизившись майже впритул, і це дало Максимові нагоду позадкувати, рухаючись при цьому в потрібному напрямку. — Ти диверсант! Люди твої — диверсанти! І підтримувати вас — зовсім інша стаття! Вам ніхто не допоможе! З чим би не прийшли! Люди тут не такі, вони мене бояться, Сталіна бояться, а тебе ненавидять! Не тебе конкретно! Таких, як ти! Через вас гайки закручують більше, ніж народ звик! Тітку, ту, з базару, колись загребуть за посібництво нам. Що зроблять? Лише посадять! Потім вийде по амністії, років за два! А варто комусь лише постояти поруч із тобою — все, вишка! Ось чому я тебе здам, фраєрок!

Крок назад.

Треба було передбачити.

Ще крок.

— Здаси?

— Як мотлох сміттяреві! — Щербань наступав. — У мене тут вуха всюди! Знаю, кого поклали там, на хуторах! Знаю, кого злапали кілька днів тому! Доходили чутки: віддати вас, залишки, подільників ваших — і все, маю двадцять чотири години, аби забратися геть. Хай від Васі Щербаня в когось іншого голова болить! В іншому районі! А то й у Києві!

На цих словах позад Максима гримнули двері.

За спиною почулися швидкі кроки.

Коломієць відступив до стіни, готуючись до нападу.

Влетів Киря, без кепки, з виряченими очима, загорлав, не боячись виказати себе, бути почутим:

— Він спалив нас! Атас! Мєнти!

— Привів! — рявкнув Щербань, хапаючи зі столу пістолет.

Киря поруч.

Відчай, прикре й остаточне усвідомлення чергової поразки й дике, непереборне бажання вижити додали сили та спритності: той нічого не встиг зрозуміти, а Максим уже стояв у нього за спиною, прикриваючись живим щитом.

Хто вистрілив перший — Коломієць не зрозумів, бо кілька пострілів злилися в один, світ довкола вибухнув. Він не бачив нічого кращого, як повалитися разом із Кирею на підлогу, відповзти до стіни, тягнучи його за собою. Дзвеніло розбите кулями віконне скло.

— Щербань! Щербань, кидай зброю! Говорить капітан міліції Христюк! Будинок оточено! Пропоную здатися!

На заклик дружно відповіли автомати — обоє стрільців прилаштувалися біля вікон, займаючи кругову оборону.

— За хвіст себе вкуси, начальнику! — гаркнув Щербань, міняючи обойму в своєму пістолеті.

Коломієць ковзав поглядом круг себе. Поруч безсило матюкався Киря.

— Е! — Максим тицьнув його в спину. — Тут є інший вихід?

— Через погріб, — видихнув той.

— Так веди, чого розлігся.

— А…

Більше нічого сказати не встиг — у вікно влетіла граната.

Максим перекинувся на живіт, пустив Кирю, затулив голову руками.

Рвонуло.

Світ довкола наповнився криками болю. Поруч стогнав Киря, але, мабуть, живий, лише оглухнув трошки.

— Бігом! — вигукнув Коломієць.

Тепер той уже не гарикався — порачкував у сіни. Максим, так само на чотирьох, посунув за ним.

Друга граната — обоє ривком вилетіли у двері, опинилися в темних сінях. Киря ліз у далекий куток, знайшов ляду, потягнув на себе, відчиняючи:

— Куди!

Максим наздогнав його, штовхнув, аби не барився, той скотився драбиною у вологу темряву. Коломієць пірнув за ним ногами вперед, зачинив ляду. Вчасно — там знову рвонула граната, у відповідь уже стріляли. Навалившись на свого несподіваного рятівника, обмацав кишені, забрав свого пістолета, тицьнув дулом у писок, засичав:

— Зброя!

— Яка?

— Щербань говорив! Арсенал! Кулемет, гранати! Де?

— Не тут!

— Де!!!!!!

— Покажу… проведу… не стріляй.

Коломієць відвів дуло.

— Отак. Веди. Тихо і бігом.

Над головою вже тупало багато ніг.

4. Район Макарова, село Королівка

Цілий день Майя не знаходила собі місця.

Трохи попустило по обіді. Близько четвертої, ледь почало вечоріти, швидко зайшов стурбований та збуджений Гордієнко — попередити, що терміново зривають у райцентр, буде пізно, чи взагалі завтра. Зозуля не вимагала від нього звітів та рапортів. Ініціатива повністю його: щойно почав до неї вчащати, відразу став доповідати про свою щільну зайнятість. Спершу Майя думала: відповідальний мужчина каже, коли буде вдома, як довго затримається тощо. Чоловік завжди знаходив можливість подзвонити, у них у хаті встановили службовий апарат, тож вона сприймала подібне за норму. І такій Юрієвій манері не дивувалася, так має бути.

Проте останнім часом відіграла назад, переоцінила й переосмислила. Жодної поваги чи спроби тримати жінку, з якою живеш, у курсі власних справ, на які відтепер мусить зважати. Звичайне позерство, демонстрація власної зайнятості, отже, значущості, важливості всього, що робить, кожного слова, кожного вчинку. Ще обізнаності в довколишніх подіях: бач, він, молодший лейтенант Гордієнко, не просто так, якийсь-там сільський дільничний — усе знає, не остання людина в районі, майте не увазі, поважайте. Зрозумівши це, Майя все одно вирішила триматися Юрія: хай навіть так, у тяжкий час усе ж є на кого спертися.

Їй соромно за себе вже кілька днів: навіть після всього ловила себе на подібних думках.

Знала — вже не хоче за нього заміж. Готова й далі жити сама. Та вголос вимовити боялася: напевне, Гордієнко після такого перетворить життя на пекло. Він такий!

Усіма силами намагалася триматися, і в неї виходило. Ніщо в її поведінці не повинно викликати в Юрій підозр, будь-яких, найменших. Доки в неї в сараї переховуються двоє чоловіків, увагу дільничного треба відвернути на себе.

Через те зробила вигляд: переймається терміновим викликом. Причому Гордієнко похвалився — по телефону з ним говорив особисто начальник міліції Христюк. Спершу спитав, як справи, а щойно дільничний почав доповідати — обірвав: усе згортай, рапорт потім, нормально все на хазяйстві, підозрілих осіб нема, всі свої, за радянську владу. Бандьору, якого зловили, підлатали, аби не здох відразу. До вечора вивезуть на Київ, і, зі слів Христюка, баба з воза. Без них роботи навалом, і Гордієнко тут же припустив: хтозна, може, йому довірять конвоювати бандита. Людей бракує, треба підсилити міліціонерами, потрібні лише надійні люди. Недарма, бач, начальник міліції похвалив.

— Чекай назад уже лейтенанта, — дільничний багатозначно торкнуся погона. — Далі все в нас піде. Фартовий у тебе мужик, Майко. Є?

— Є, — вона посміхнулася через силу.

— Далі ще краще піде. Слухайся, не бузи, зі мною можна жити.

Гордієнко вийшов у гарному настрої, ззовні загуркотів мотоцикл. Не втримавшись, Майя накинула пальто, вийшла, провела його поглядом, заспокоїлася. Хай би довше сидів у Макарові, хай там що йому підфартило. Заразом переконалась у правдивості розрахунків Коломійця. От же ж вдалося вгадати, вміти треба. Спокій, хоч і відносний, повертався ще й тому, що нинішньої ночі, максимум — завтра до світанку небезпечних гостей у неї вже не буде. Адже все в них сходиться, обіцяли забратися й заберуться: Максим людина слова.

Повернувшись, удома його не застала. Чуб сидів сам, ще й від нудьги проламав собі в стіні акуратний вихід. Можна вибратися непомітно, справити свою потребу, трохи розім’ятися й залізти назад, затуливши дірку дошками, так, мовляв, і було. Рану затягнуло, велетень бурчав і рвався бодай у якийсь бій. Тривала відсутність Східняка його поки не хвилювала.

— Ще той зух. Вигребе.

Чубова впевненість передалася Зозулі на короткий час, і вона, повернувшись до хати, зайняла себе поточними справами, час від часу дослухаючись: попросила знайти спосіб дати знати, коли Коломієць нарешті вернеться.

Але почула мотоциклетний мотор, напружилася, кинула погляд на старі ходики. Гордієнко повернувся, зараз по дев’ятій, не було більше чотирьох годин. Дільничного не лишили в районі попри його сподівання, зірвали раптово, з другої половини дня, поки туди, поки назад, там… не дуже довго.

Аврал — так це називається.

Майя Зозуля бачила на власні очі, як працює комендатура. Пройшла через чоловікові виклики на службу. Якщо зривають раптом і повертається відносно швидко, тут або тривога і відбій, або…

Далі думати не хотілося.

Пошукавши і знайшовши великого кухонного ножа, Майя поклала його на стіл, кинула зверху рушник.

Коли Гордієнко зайшов, спершу нічого не насторожило. Хіба кинувся в очі підкреслений спокій. Мовчки кивнув, зняв пасок, кинув на лавку й жодної реакції, коли той змією ковзнув на підлогу, під стіну. Зняв шинель, повісив на гачок, для чогось обтрусив долонею. Ніби згадавши щось, витягнув із кишені пляшку самогону, не почату, старанно закорковану. Поставивши її на край столу, зняв ремінь із кобурою, примостив поруч.

А тоді замкнув двері зсередини.

Для певності пристукнув клямку кулаком.

За воєнні роки й життя під німцями Майю не раз охоплювало відчуття липкої небезпеки, якою в момент просякало повітря. Зараз воно прийшло.

Відступивши до столу, вона стала, загородивши спиною накритий рушником ніж.

Тим часом Гордієнко, так само мовчки, взяв бляшаний кухоль з абияк припаяним вухом, у другу руку — склянку. Відкоркувавши пляшку, хлюпнув спершу в склянку, підсунув до Майї, собі влив у кухоль більше. Вона машинально взяла склянку. Чогось понюхала. Пійло виявилося надто смердючим, чи завжди таким було, лиш вона не звертала раніше уваги.

— Щось сталося, Юр?

— Пий.

— За що?

— Просто пий. Не за щось. Для чогось.

— Добре. Для чого пити?

Гордієнко впорався зі своєю порцію одним великим ковтком, видихнув, прикрив рот долонею. Майя підкорилася, спробувала так само — не впоралася, пішло не туди, закашлялася. Юрій якось по-домашньому, по-батьківськи поплескав їй між лопаток, і коли віддихалася, налив знову, трохи менше.

— Давай ще.

— Не буду! — Вона відчула, як вдарило в голову. — Спершу поясни для чого.

— Для хоробрості. І щоб соромно не було.

— За це — окремо?

— Можеш за все разом.

Майя поставила склянку на стіл.

— Кажи. Пояснюй. Що не так сьогодні?

— Усе.

Гордієнко закурив, затягнувся, струсив попіл на підлогу, чого майже ніколи не дозволяв раніше. Затиснувши цигарку в зубах, розстебнув кобуру, витягнув пістолета. Виклацнув обойму, перевірив, чи повна, заклав назад, дослав патрон у патронник.

— Ти мене лякаєш, — вичавила Майя.

— А? — Юрій перепитав так, ніби стосувалося не його. — Лякаю? Це ще не страшно. Знаєш, що таке страшно? Так слухай… — Він налив собі і знову випив, заговорив на видиху: — Коли начальник міліції викликає, аби зачинитися з тобою, — дулом тицьнув себе в груди, мов пальцем, — у кабінеті. Христюк не дуже хоче, аби Фомін зі своїм енкаведе тримав тут гору. Зайвого приводу давати не хоче. Бо в капітана все останнім часом валиться з рук. Хоч із бандерівцями тими… цими… Шукатиме винних, ворогів, зрадників. І знайде. Найкраще — якщо в органах, серед своїх. Викриття прихованих агентів — то його службовий обов’язок. Тому Христюк мені все це розказав. Попередив. Не тому, що сильно мене любить… тьху… не таке слово… цінує там… Ай! — Дільничний махнув рукою, великою затяжкою добив цигарку, кинув недопалок під ноги, старанно роздушив. — Не мене він рятував, Христюк. Себе.

— Я досі нічого не розумію.

Гордієнко почухав носа, жест вийшов дуже дитячим.

— Обласний відділ боротьби з бандитизмом готував операцію тут, у Макарові. Наш Христюк — на підхваті, там Київ керував. Тут усі всіх знають, тому випасти слід Щербаня вдалося тільки чужим. Вася чекав людину з Києва, така була легенда. Довга історія…

— Я послухаю. Мені цікаво.

— Довга, сказав. — Гордієнко підніс голос. — Досить з тебе, що Щербаня з бандою накрили, вони чинили опір, їх закидали гранатами. Три трупи. Гора з плечей, мінус одна банда ліквідована.

— Все одно не розумію, чому ти раптом про це почав. Ніколи не говорив зі мною про міліцейські справи.

— Оце — теж на розумієш?

Ліва рука розстебнула нагрудну кишеню кітеля. Звідти виринув складений учетверо папірець. Гордієнко простягнув його Майї, та взяла, розгорнула.

Світ хитнувся вже не тільки від випитого.

— Пугач Павло Петрович. Хто це?

Майя стискала бланк, виписаний власноручно.

— Це знайшли сьогодні. Там, на місці, де поклали банду. Бланк наш, нашої сільради! — рявкнув раптово. — Печатка — звідси, з контори! Ти маєш до всієї цієї мури доступ! Не тільки ти, згоден! Але ось іще, на!

Гордієнко знову покопирсався в кишені.

На стіл лягло колечко з бірюзою.

— Твоє. Чи комусь віддала? Кажи, кому. Той, у кого воно було, викрав бланки. Чи отримав їх хитрістю. Скажи, як мені тебе виправдати. Бо Христюк цього ще не знає. Він побачив серед речдоків ось цю фільчину грамоту — відразу собі забрав. Посадовий злочин, дурепо!

— Перестань!

— Це ти перестань брехати! На місці бандитської сутички — підроблений документ! З мого господарства! Мого! Дійде до Фоміна — все! Я — посібник бандитів, а Христюк мене покриває! За законом воєнного часу з нами обома панькатися не будуть! На мене йому насрать, Христюк себе рятував! Цяцьку твою я сам побачив, узяв під чесне слово! Сказав — розберуся! І це ще не все! — Він перевів подих, аби почати з новою силою: — Бандера той, поранений, здох після обіду! Саме тоді, коли брали банду Щербаня! Фомін і цього не вберіг! Про стрілянину негайно доповіли. Не розбиратимуться! В нас у районі забагато стріляють! Фоміна викликають у Київ! А післязавтра він повернеться разом зі СМЕРШем! Будуть шукати бандитських посібників, усіх! Ще Христюк звідкись почув: по дорозі на фронт, теж післязавтра, сюди заверне особисто товариш Хрущов! Хоче глянути, що в нас тут за локальна війна! Тому до ранку я, — він ткнув себе пальцем у груди, — мушу звітувати про викриття злочинної групи! Яка постачає фальшивими документами кримінальників! І навряд чи тільки їх — співпрацює з бандерівськими бандами! Злочинна група! У мене в хаті!

— Ти в моїй хаті.

— Та ти що! Давай, Майко! Колися, за що ти мене так! Чи не ти? Віддала Агаті паскудній колечко назад? Потім для неї ж — бланк стягнула, печатку ляпнула? А вона, Агата, — для кого старалася? Здай мені Агату, здай! А то я здам тебе! Чуєш — здам! Просто зараз! І ти вже нічого не скажеш, почула мене? Бо я тебе за спробу опору, після того як зловив на гарячому…

Майя не встигла оговтатись — сильна рука стисла горло.

Дихати відразу стало важко. Перед очима застрибали райдужні цятки, хиталися стіни й стеля.

Чорне дуло дивилося в очі, дуже близько, майже впритул.

Дихнуло сивушним духом: така вона, смерть.

Дзвеніло у вухах. Майя вже не чула, що кричав Гордієнко, валячи її спиною на стіл, притискаючи, навалюючись сильніше. Впали на підлогу кухоль, склянка, скотилося злощасне кільце.

Але не ніж.

Випите додало куражу.

Рука ковзнула під рушник незграбно, замахнулася не сильно, вдарила не влучно — кудись у тіло, вістрям, навмання.

Та цього досить: від болю та несподіванки Гордієнко скрикнув, сахнувся, послабив хватку.

Майя вдарила ще раз, тепер сильніше, та зайшлася при цьому кашлем, усе одно вийшло не так, як хотіла.

— Ти що? — Юрій здивувався щиро, у цьому було щось дитяче. — Ти мене? Сука… Сука!

Дихалося вже легше. Майя вдарила втрете, полоснула по правиці, яка стискала зброю.

Пістолет випав.

Гордієнко ще кричав, коли вона штовхнула його з усієї сили. Потім нахилилася, спритно підхопила пістолет.

— Поклади! Я сказав…

Вона витягнула руку перед собою. Патрон у патроннику. Для певності підтримала праву лівою під лікоть, аби не гуляло.

Спуск ішов туго.

Постріл вийшов гучним, видався Майї подібним до вибуху снаряда, коли бомбили.

Молодший лейтенант Юрій Гордієнко завмер. Подивився на багряну пляму, торкнувся, досі не вірячи, що йому стріляли в груди. Показав Майї брудні від крові пальці.

Вона не стрималася, вистрелила вдруге.

А коли дільничний упав, кинула зброю й опустилася на підлогу поруч із тілом.

Затулила лице руками.

Плакала.

— Отак, значить.

Стоячи над трупом, Коломієць не хотів говорити Майї: те, що трапилося, його планів жодним чином не порушує та ніяк на них не впливає. Вона застрелила Гордієнка, рятувала своє життя, але після того аж ніяк не перейшла на їхній бік остаточно. Так, молода жінка прихистила їх. Проте в жодному разі — не через підтримку їхнього руху, їхніх поглядів, загалом їхньої справи. Трапилося все через збіг обставин, котрий виявився для двох повстанців сприятливим у певний момент, у потрібний час та в потрібному місці. Й такі випадки, як встиг переконатися на власній шкурі Максим, трапляються здебільшого на війні чи за інших непростих, неспокійних умов.

Коломієць також вирішив нічого не говорити ні Чубові, ні тим більше — Зозулі про свій черговий прорахунок, котрий мало не вартував йому життя й міг поставити жирний хрест на задуманій акції. З цими намірами повернувся в Королівку й тут зрозумів: його помилки так чи інак випливли. Обговорювати їх, робити висновки, щось міняти, вносити зміни в плани — на все це тепер не лишалося часу. Тим більше, за кінцевим підсумком Максим несподівано отримав важливу інформацію.

Сумна, але очікувана: всі побратими, включно з Дунаєм, загинули.

Цікава: найближчими днями, найпізніше — післязавтра, до Макарова збирається любитель особистих перевірок, перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов. Ймовірність того, що нагряне особисто, після останніх подій дуже висока.

Можна втрапити із засідкою пальцем у небо — але все одно такий шанс має бути використаним.

— Кров замиєш сама, — мовив він, знявши пальто.

Простягнув. Майя не взяла, стояла й не зводила очей з мерця. Коломієць, роззирнувшись, кинув його на стіл, туди ж поклав піджак.

— Добре, що мотоцикл тут.

— Чому?

— Навіть якщо люди, котрі поруч, ще не сплять, а тримають вуха сторчма, вони в разі чого скажуть правду.

— Правду?

— Правду. Чули, як мотоцикл приїхав. Хто ще на ньому може їхати, крім дільничного. Потім, за якийсь час, знову поїхав. Кому яке діло, куди проти ночі погнав товариш міліціонер? Тобі теж нічого не пояснював. Службова необхідність, так чи ні?

— Може, й так…

— Так і є. Труп далеко за селом повинні знайти раніше. Спишуть на бандитів. А взагалі — на нас. Мало, де ми могли підстерегти радянського офіцера. Ми ж на всіх полюємо, тут усе правильно кажуть. З цим усе.

Максим пішов за завісу, знімати решту чужого одягу й перевдягатися в своє. Чуб тим часом узяв рушника, постояв над тілом, ще вагаючись, потім накрив йому лице. Майя відвернулася. Вона вже не плакала. Тепер їй здавалося: сліз не буде вже ніколи, сьогодні щедро виплакала останні.

Коломієць так само не вважав доцільним говорити їй те, що вже розповів Чубові. Злодюжка привів його до сховку в лісі, де Щербань тримав невеликий, проте досить потужний арсенал. Тим більше не збирався розказувати, що застрелив Кирю там, на місці. Навмисне спровокував, бо підпускати — великий ризик. Раз уже спробував домовитися з кримінальниками. Вірити одному з них вдруге, тим більше — нікчемнішому за мертвого ватажка, не збирався. Вертався назад, цього разу уникаючи попуток, через те дорога забрала багато часу, так і не придумав, як дістатися до залишеної в лісі зброї.

Тепер знав.

Мотоцикл на ходу.

Вийшовши, вже у своїй радянській формі, Максим глянув на Майю, потім на Чуба.

— Витягни його. В коляску.

Поранене плече не завадило Чубові підхопити тіло й виволокти з хати.

— Ну, прощавай.

— Що?

— Прощатися будемо. Дякую. Не скажу, що побачимося. Швидше — ні…

— Не треба.

Зараз Майя говорила впевнено, твердо, дивилася Коломійцеві просто в очі.

— Чого не треба? Дякувати?

— Бачитися більше не треба. І вертатися. Хіба не бачиш — нічого тут не вийде у вас.

— А у вас? Ми, ви… Хіба ми відрізняємося?

— Звичайно, — просто мовила вона. — Ти ж ніби тутешній.

— Полтавщина.

— Без різниці. Тут у людей зовсім інші настрої. Вони вже вибрали менше зло. Знаєш, яке воно? Мир, Максиме. Ми втомилися. Коли в нас стояли німці, чула краєм вуха кілька разів про українське підпілля. Готували повстання, говорили з людьми, щось доводили… Не вийшло. Були в меншості. Потім і тих придушили. Хто зміг — утік. Я чомусь відчувала: німці ненадовго. Ці, — вона кивнула на пляму крові, там, де лежав мертвий дільничний, — міцніші. Їх ніхто не зупинить, бо їм ніколи нічого не болить. Не знають ні болю, ні страху. Чужих, своїх — все одно не знають. Про совість нема чого говорити. Таких неможливо перемогти.

— Можливо.

— Якщо діяти, як вони.

— Ми діємо так.

— І у вас стільки війська? Так багато сил? Люди виснажені. І ви ще це побачите.

— У мене інший настрій.

— А в мене — такий. Не лише в мене. Попередила, аби не мали дурних ілюзій.

— Так їх нема.

— За що ж тоді воюєте?

— За тебе, Майя Зозуля.

Вирвалося ненавмисне. Коломієць не збирався нічого такого говорити. Побачив новий, незнайомий ще блиск її очей, продовжив — його несло:

— За тебе, за Агату з її малим, за всіх, хто живе в цьому селі. В інших селах. Містах. У Києві, Полтаві, моєму Миргороді.

— Вони, люди, знають про це?

— Мають дізнатися.

— Хочуть?

— Чого?

— Щоби ви за них воювали? Чи не питаєте, палите все довкола?

— Одного разу люди все зрозуміють.

Майя мовчала, не зводила з Максима очей. Шукала потрібних слів у відповідь.

Може, знайшла б.

Відчинилися двері, зайшов Чуб.

— То що, друже Східняк, готовий?

— Ще раз: прощавай… пані Зозуля.

Знову ненавмисне вийшло.

Ступив упритул, поцілував у щоку. Навіть не цілунок, торкнувся, мазнув губами.

Майя здивувалася сама собі — хотіла відповісти.

Не так.

Відступивши, Коломієць відсалютував їй двома пальцями. Й вийшов за Чубом у жовтневу ніч.

5. Ліс, район Макарова

Перед тим, як заглибитися в ліс, Коломієць мусив десь подіти труп дільничного.

З’їхав при першій же нагоді з дороги в ліс, витягнув тіло, кинув абияк, прикидав гілками. Шукатимуть — знайдуть. Недалеко викинув, убитого повинні знайти. Про вся випадок залишив у кишені його галіфе повстанську агітаційну листівку-звернення, яку весь час мав при собі. Задля певності, хай на них подумають, так і треба.

Потім Чуб умостився у звільнену коляску, Максим розвернув мотоцикла, взяв курс на Макарів. Чи не вперше за весь час рейду відчував себе впевнено, не бачив потреб озиратися, страхуватися від несподіванок. Гнав, не криючись, навіть не маючи плану на випадок, якщо військові вирішать зупинити, перевірити документи, просто поцікавитись, хто тут гасає посеред ночі. Але нічого не трапилося. По дорозі розминулися лише з невеличкою колоною, поступившись їй місцем — криті вантажівки рухалися в київському напрямку. Побачивши світло фар попереду, Коломієць сильніше стиснув кермо, готуючись рвонути в разі чого через поле так далеко, як дозволить ґрунтова земля. Та колона прослідувала повз них, хіба головна машина сигналом попередила — звільняйте шлях.

Щойно дісталися до прихованого бандитського арсеналу, сипнув холодний осінній дощик. Максим надіявся — скоро пройде, так і сталося, помочило і вщухло. Та вже коли мотоцикл, завантажений зброєю, рушив, припустило знову. Коли вони під ранок, ближче до світанку, старанно маскували мотоцикла, закотивши глибоко в ліс, — Коломієць двома руками, Чуб допомагав однією, — дощ став ряснішим. Благо, запасливий Гордієнко тримав у колясці чималий шмат брезенту. Спорудивши під дощем такий-сякий курінь за густим чагарником, вони забралися туди, затягнули брезент і накрилися. Не для того, аби не мочило, давно змокли до нитки, задля затишку. І дозволили собі заснути разом, без того, аби хтось один вартував.

Максим прокинувся від тиші, коли дощ уже вщух. Виліз, роздягнувся до білизни, яка зволожіла найменше, спробував якось викрутити чи бодай витрусити верхній одяг. Знав — марно, не висохне так, все одно пробував дати раду. Одягнувшись знову, розбудив Чуба. Той побурчав за звичкою: мокро кругом, лісу повно, а дров нема, вогонь розкласти ні з чого. Тоді, оглянувши свою перев’язку й переконавшись — там усе повільно, але загоюється, вирішив нарешті взятися за огляд їхнього нового арсеналу.

Повернулися до схованого мотоцикла, розклали на багряному листі зброю.

Чуб відразу наклав оком на «емге» — не новенький, зате старанно змащений німецький кулемет[32]. У його дужій руці зброя виглядала трохи завеликою іграшкою. Коломієць узяв пістолет «ТТ», автомат ППШ, кілька запасних обойм та дисків до них. Прихопив ще один автомат, для Чуба, — коли завершать задумане і якщо лишаться живими, рейдувати з кулеметом шкодитиме маневреності їхньої маленької боївки. Ще мали гранати — ребристі ручні «яєчка» — й одну протитанкову з довгою ручкою, яка робила її подібною до товкачки — Чуб так і називав її: «товкач».

Погризли сухарів, запили водою з Максимової фляги.

І, лишивши булавного біля куреня, Східняк рушив на розвідку.

Вибравшись до дороги, він обережно пройшовся вздовж усієї ділянки, ховаючись за деревами. Кілька разів завмирав, чуючи звук мотора, стояв, доки не стихало, й просувався далі. Вибравши слушний момент, вихопився на саму дорогу, трохи пройшов уперед, видивляючись довкола та шукаючи зручну позицію, тоді перебіг на протилежний бік, назад вертався іншою стороною. Далі, знайшовши, як виглядало, те, що шукав, Коломієць заліг, імітуючи справжню засідку, й так завмер, набравшись терпіння. Судячи з того, скільки разів за час його розвідки тут їздили, довго чекати не доведеться.

Може, з годину.

Помилився в розрахунках, але не дуже — вантажна машина пройшла хвилин за сорок, сунула в бік Києва, в кузові сиділи солдати. Когось охороняють, припустив Максим, а швидше — супроводжують. Не виключив: щойно повз проїхав у кабіні капітан Фомін, хоча в розпорядженні начальника районного НКВС мала б бути інша, солідніша машина. Проте в легковик солдатів не посадиш, тож Коломієць погодився сам із собою — Фомін таки міг щойно їхати.

Коли стихло, Максим ще раз обстежив місцевість, остаточно переконавшись — так, вибране ним місце годиться для засідки найкраще. Можна сказати: ідеально підходить. З цим він і повернувся до куреня.

Пояснивши Чубові все й навіть намалювавши схему, Східняк дозволив відпочивати, набиратися сил до завтра. За його припущеннями, той, на кого вони полюють, виїздитиме з Києва раненько, бо в Макарові затримається навряд чи довго. Дасть прочухана місцевим, наробить шуму, виконає обов’язок вищого партійного керівника й поїде далі, ближче до лінії фронту. Крім того, Коломієць знав: Хрущов особисто влазить в усе, пов’язане з операціями НКВС проти українських повстанців та підпілля, потім рапортує про успіхи особисто Сталіну. Як людина, відповідальна за стан справ на ввіреній йому великій території, Хрущов вважає особисту участь у придушенні опору владі дуже важливою, передусім для подальшої кар’єри.

Тому Максим Коломієць не відкидав можливості підстерегти тут, серед лісу на Макарівщині, саме Хрущова.

Чотовий УПА на псевдо Східняк під кінець довгого дня цілковито повірив у це.

Перед самим світанком Коломієць штовхнув Чуба: пора на висхідну.

Діставшись до обраного напередодні місця, з першими променями огляділися краще. Кулемет ідеально ставав за кущами, на маківці невеличкого лісистого пагорба, котрий трохи нависав над дорогою, що тягнулася крізь ліс. Тут справді було чи не єдине підходяще для засідки місце.

Лишивши Чуба обживатися, Максим пройшов трохи назад, звідки вони прикотили вночі, вийшов до узлісся. Ну… все зірветься, якщо комусь стукне в голову рушити в об’їзд, ріллею, петляючи між горбами, залишками шанців та вирвами. Іншої дороги з головної траси на Макарів справді нема.

Знову, на лихо, почався дощ. Сипав не так рясно, і з досвіду такий — найпротивніший. Злива стихала за годину-другу, затяжний та сірий дощ міг сіяти так до полудня, а то й мало не весь Божий день, з невеликими перервами. Чуб сидів на мокрому килимі з багряного листя, накривши брезентом кулемет, і тримався за плече. Ніч у вогкому лісі роз’ятрила рану, тепер вона нила й навіть почала трохи кривавити. Перетягувати міцніше не було сенсу: вони не мали сухих бинтів.

Доки чекали, майже не говорили. Кожен думав про своє. Чуб час від часу щось мугикав під носа. Коломієць гнав подалі підступні думки про безглуздість їхніх потуг розбудувати партизанку тут, на східному напрямку, й переконував себе: слова Майї Зозулі сказані спересердя, насправді люди тут готові взятися до зброї, варто лиш покликати. Перейнятий сумнівами й суперечностями, Максим знайшов собі місце під осикою з широкою, ще не опалою кроною, притулився спиною до стовбура, заплющив очі.

Ніби задрімав.

Якщо так — то хіба на якусь мить. Водночас почув далекий гуркіт мотора і Чубів окрик.

Випростався, підхопив автомата.

Час.

Коломієць спустився з пагорба, тримаючись так, аби бачити булавного і аби той, своєю чергою, бачив його. Гуркіт наближався, й тепер Максим дослухався уважніше. Наскільки він навчився розрізняти, в їхній бік з головної рухалася вантажна машина. Хто б там не їхав, сили нерівні, встрявати не варто, ліпше перечекати.

Помітивши, що Чуб дивиться в його бік, Східняк підніс руку — і хитнув нею.

Пропускаємо.

Прокравшись назад, Максим примостився поруч із Чубом. Обоє затамували подих. За якийсь час повз них проїхав «студебекер», у кузові — не менше взводу «червонопогонників». Провівши їх поглядами, повстанці перезирнулися, в унісон гойднули головами: мудро зробили, хай собі їдуть.

Знову потягнулося чекання.

Коломієць уже не відходив, лежав тут, лиш повернувся на спину й приймав дрібні краплі на лице, дивився крізь примружені очі, як вітер гойдає верхівки дерев. То вони так говорять одне до одного, ще в дитинстві Максимові казала про це бабуся…

Шум мотора.

Східняк перекотився на живіт.

Легковик.

Чи він сказав уголос, чи Чуб зрозумів те саме — напружився, попестив кулемет по прикладу. У Східняка враз майнула думка поміняти готовий план. Пропустити машину, якщо точно переконаються — не та. Чекати наступну.

Ні.

Східняк підхопив приготовану протитанкову «товкачку», закинув на плече автомат.

Почали.

Уже збігаючи пологим схилом униз, на дорогу, Коломієць тим самим відрізав собі та Чубові будь-який шлях до відступу. Обом набридло діставати удари, хотілося бити самим. Це бажання не перебороти, зоставалося надіятися на точний розрахунок й також — що насправді машин у районі не так уже й багато, всі — в розпорядженні військових, держбезпеки та міліції. Не схиблять.

Взявши вбік і пробігши вперед, Максим зупинися, поправив кашкета, підняв комір, аби здалеку бачили — офіцер змок під дощем, лівою рукою стиснув автомат, тримаючи дулом донизу. Права знайшла й попестила в кишені гранату. Трохи опустивши, набичивши голову, Коломієць рушив назустріч шуму мотора.

Попереду замаячив чорний ЗІС[33].

Він, не інакше. Похибка тепер мінімальна.

Машина наближалася до лінії вогню.

Коломієць, опустивши правицю з гранатою вздовж тулуба й приховавши за спиною, витягнув перед собою ліву руку, побіг уперед, закричав:

— Ей! Стій! Стій!

Хто б не сидів у легковику, все одно натисне на гальма, побачивши на дорозі посеред лісу армійського офіцера, що вигулькнув чортзна-звідки. Розгледіти його можна було тільки зблизька, тут дощик зіграв на повстанському боці. Максим зі свого місця бачив, як на лобовому склі гойдалися «двірники», зчищаючи дрібні краплі.

Стишили хід.

Гальма.

Ззаду, штовхнувши ліві дверцята, вистрибнув капітан. Коломієць впізнав Фоміна відразу, безпомильно, зітхнув полегшено, наче щойно завершив важку й тривалу роботу.

Вгадав. Як він там опинився, хто ще всередині — вже не важливо.

— Що тут!..

Фомін ступив крок уперед.

Не договорив.

Коломієць уже витягав чеку, жбурнув довгасту протитанкову гранату, мітячи під колеса, тут же скочив убік, в стрибку падаючи на землю й перекочуючись.

Рвонуло, здибивши землю й чорний ЗІС заразом. Ударна хвиля підкинула легковик, та зграбне авто не перекинулося, опустилося на всі чотири колеса. Фомін сидів на землі, збоку, похитуючись та затиснувши голову між долонями.

Східняк перехопив автомат двома руками, від пояса дав довгу чергу, поливаючи капітана кулями зблизька, шматуючи, не знаходячи в собі бажання зупинитися.

Згори Чуб дав коротку влучну чергу, пробиваючи кулями переднє й заднє ліві колеса.

Машина просіла.

Наступною мішенню став офіцер, котрий вивалився ззаду. Зрешечений, він повиснув на дверцятах, гойднувся і впав. Його передсмертний крик злився з автоматною чергою: з протилежного боку вибрався ще один вцілілий офіцер, хаотично поливаючи свинцем довкола себе.

Чуб уже встиг взяти в праву сторону, помінявши вогневу точку, і тепер краще бачив зі свого місця ворога. Міцніше примостивши сошки, булавний прицілився, зловив рухому мішень.

Зрізав.

Коломієць випростався, ступив до машини.

— Лягай! Лягай! Лягай! — заволав Чуб.

Максим, тримаючи автомат напереваги й міцно впершись у землю ногами, з цієї позиції розстріляв увесь диск у лобове скло, розкришивши його вщент. Він бачив, як від граду куль сіпається тіло водія за кермом. Поруч сидів, завалившись набік, офіцер, і хоч ясно — мертвий, Коломієць випустив порцію куль і в нього.

Кінець.

Максим опустив автомат, перевів подих.

Кашкет давно злетів. Тепер, користаючись невеличкою паузою, він розстібав ґудзики, звільняючись від шинелі.

— Агов! — почувся Чубів бас.

— Усе! — гукнув у відповідь.

Чуб відповз трохи назад, потягнувши за собою кулемет. Тоді скотився з пагорба на дорогу, опинившись позаду легковика.

Знову запала тиша. Тільки дощ ворушив листя.

Коломієць, перекинувши автомата в ліву руку, обійшов ЗІС, роздивляючись пасажирів.

Того, на кого чатували, не впізнав.

Гмикнув розчаровано і водночас скептично. Аби справді вдалося підловити тут Хрущова, було б диво. Чудес не буває, хоч на війні трапляються різні збіги. Але — не тут і не тепер.

Зиркнувши на розстріляного Фоміна, він сіпнув дверцята, подивився на офіцера спереду. Молодий, трохи за тридцять, з вигляду не старший за нього. Підполковник. Нахилившись і зазирнувши всередину, Максим переконався: там не лишилося живих. Обшукавши офіцера, знайшов пробиті кулею, вогкі від крові документи. Поклав на капот, розгорнув, глянув.

— Київський військовий округ.

Чуб знизав плечима.

— Цабе велике?

— Не те, котре я надіявся зустріти.

— То й не картай себе. Ми робили, що мусили, друже Східняк. І зробили, що могли.

Максим глянув на Чуба. Потім знову на мертвого Фоміна.

Треба знайти якісь слова, тут і тепер.

Вони затрималися ненадовго.

Максим обшукав інших, один виявився зі СМЕРШу, другий — майор НКДБ, головне управління. Видно, Фомін сів до них у машину, аби їхати разом і говорити по дорозі. Більше Коломієць вирішив не сушити цим голову.

Тим часом Чуб знайшов у кабіні індивідуальний пакет водія, і Максим заходився перев’язувати його рану. Як закінчили, булавний не без жалю залишив кулемет на полі бою, відійшов.

Коломієць жбурнув у салон підбитого ЗІСа гранату.

Вибухнуло.

Машину враз охопило полум’ям.

— Добре є, — мовив задоволено Чуб.

— Сам як? — трохи запізно спитав Максим.

— А як треба?

— Цілий?

— Не придумали на Чуба кулі. Насмітили тут трохи москалям. Не прибрали за собою.

— Своє сміття хай самі прибирають.

— І то так. Знаєш куди? — І після короткої паузи ніби наважився нарешті сказати, що не можна: — Назад?

— Назад? — стрепенувся Максим, відвернувшись від вогняного видовища. — Чому назад? Уперед.

— Як то — вперед?

— Отак. Уперед. На Захід.

Показавши жестом напрям, Коломієць поправив пов’язку і пішов до мотоцикла.

— На Захід — то на Захід.

За п’ять хвилин поле бою спорожніло.

Багряніли верхівки дерев.

Скоро опадатимуть сумно, і ще один рік війни залишиться позаду.