Bella Figura

5

Десь на тій самій терасі, що й у сцені 2. Майже ніч. Затишна атмосфера.

Андреа сидить і курить на самоті.

На низькому столику — пляшка шампанського зі сцени 2, вже не у відрі, і наполовину наповнений келих.

Через якусь мить з’являється Франсуаза.

(У першій частині цієї сцени слова їй даються нелегко).

ФРАНСУАЗА: Ви досі тут...

АНДРЕА: Так... Постійно хочу піти — але лишаюсь, лишаюсь, лишаюсь...

ФРАНСУАЗА: А Борис?

АНДРЕА: Він зник. Я попросила адміністратора викликати мені таксі — і Борис випарувався вмить!

Франсуаза запалює цигарку.

Пауза.

ФРАНСУАЗА: Ви не пробували електронні сигарети?

АНДРЕА: Ні.

ФРАНСУАЗА: Я пробувала всі смаки. Східний, енергетичний напій... Що це за звуки?

АНДРЕА: Це жаби... За рестораном ставок.

ФРАНСУАЗА: Ох і волають...

АНДРЕА: І не кажіть.

Пауза.

ФРАНСУАЗА: Мене лякають звуки природи... Віддаю перевагу місту... Хотіла б я жити в Парижі...

АНДРЕА: Або у Римі.

ФРАНСУАЗА: Рим?.. Що ж, чому б ні. (Пауза). Як ви? Все гаразд?

АНДРЕА: Усе просто чудово.

ФРАНСУАЗА: Родом ви звідси?

АНДРЕА: Я із Шалі.

ФРАНСУАЗА: Знаю це містечко.

АНДРЕА: Таке нечасто трапляється.

ФРАНСУАЗА: Мій колишній чоловік працював там у кооперативі...

Пауза.

АНДРЕА: Скільки років Івонні?

ФРАНСУАЗА: Про це не відомо нікому.

АНДРЕА: У мене ноги в крові... «Джиджи Дул». Чотириста дев’яносто євро. Одна п’ята частка моєї зарплатні... Купила вчора спеціально під коротку спідницю — ніби знала, що вечір чекає на нас феєричний!

ФРАНСУАЗА: Невже в Бордо є крамниця «Джиджи Дул»?

АНДРЕА: Є корнер у торговому центрі.

Франсуаза докурює цигарку.

Андреа робить кілька ковтків шампанського — і переливає останні краплини з пляшки у свій келих.

ФРАНСУАЗА (й оком не повівши): Що ж... Мушу повертатися до зали...

АНДРЕА: Вони там без вас не сумують...

ФРАНСУАЗА: Певно, що ні.

АНДРЕА: Знаєте, я справді думаю про Рим. Час від часу підводжусь і вирішую — ось зараз кудись як поїду! Зміню життя, знайду нових друзів у сонячній італійській столиці!..

Тиша.

Андреа намащує стіком укуси комарів.

ФРАНСУАЗА: Можна?

Також водить стіком по шкірі.

АНДРЕА: У потязі, коли повертаюся додому ввечері, у вікна бачу клаптики інтер’єрів будинків, з телевізорами, столами, накритими на вечерю, завжди о тій самій годині... Інтер’єри м’які, повні пилу й тарганів, та водночас — такі милі... Знаєте, чого я хочу? Повторення. Щоб усе завжди відбувалось однаково, в один і той самий час.

ФРАНСУАЗА: У вас не всі вдома.

АНДРЕА: Це вже не новина.

З’являється Івонна.

ІВОННА: А ось і ти, Франсуазо!

ФРАНСУАЗА: Івонно, все гаразд? Що там таке?

ІВОННА: Уяви — я загубилася! Мене залишили в цьому лабіринті саму. Зрештою я отямилась у смітнику.

ФРАНСУАЗА: Але навіщо ти вийшла з-за столу?

ІВОННА: Ерік весь час говорить по телефону... А я не хочу сидіти за столом, де немає з ким погомоніти!

ФРАНСУАЗА: Ходімо. Повернімося.

ІВОННА: Секунду.

Сідає — точніше падає — на канапу.

ФРАНСУАЗА: Івонно!

ІВОННА: Секундочку, Франсуазо! Він же розмовляє по телефону!.. Тому краще побути тут, на повітрі.

ФРАНСУАЗА: Відчуваю, що цей вечір мене вб’є.

Тиша. Чути жаб.

Андреа знімає туфлі.

ІВОННА: Обожнюю високі підбори! Тепер їх роблять такими високими! Знаєте, я була дівчиною пін-ап[4]. Але у стилі Старого Режиму. Якось я побачила портрет герцогині де Лонґвіль, чули про таку?.. Так от, я скопіювала її сукню для костюмованого балу, потім обрізала її над колінами — і носила зі шпильками на коктейлі! Та наступає мить, коли ти вже не можеш одягнути шпильку. Тіло відмовляється... Тому, люба моя, користуйтеся своїми прегарними ніжками, поки можете. Поки тіло не висуне вам свої сумні вимоги... Відколи у мене артроз, я не можу самостійно обрізати нігті на ногах. Доводиться ходити на педикюр за сорок п’ять євро — а це вдвічі дорожче за прийом першокласного лікаря! Звісно, я розумію, що вона має платити оренду, і все ж! Те саме я плачу перукарці — але там хоча б використовують електрику для сушіння волосся... Моя подруга Соланж Ескудеро вже майже не виходить. Я вирішила навідати її, то вона зустріла мене у сяєві своїх сивих літ — у сукні з блискучим принтом і намистом зі штучних перлів на чотири нитки! Думаю, бідолашна Соланж дуже цінує можливість іще себе прикрашати... Вона робить орігамі, розводить орхідеї, має у помешканні ялинки — тримає їх на столику для бриджу... А колись була заміжня за тореадором!

Пауза.

АНДРЕА: Я голодна.

ІВОННА: Слухайте, пані...

АНДРЕА: Мене звати Андреа.

ІВОННА: Андреа, атож. У мене люмбаго... вже не пам’ятаю... словом, давно...

АНДРЕА: Авжеж.

ІВОННА: Дуже болісне люмбаго... Мені прописали «Екс-Тралан».

АНДРЕА: Так.

ІВОННА: Над ранок приймаю одну маленьку піґулочку...

АНДРЕА: Ви вже мені це казали.

ІВОННА: Справді?.. А ці бевзі кажуть, що не варто приймати!

АНДРЕА: Одну піґулку можна.

ІВОННА: Одну! Тільки одну!.. А ще я б хотіла знати — підкажіть, будь ласка, — чи можна поєднувати «Пронтал», який я приймаю, аби не сидіти всю ніч з виряченими очима, з моїм «Екс-Траланом»?

АНДРЕА: Я вам уже казала, що можна.

ІВОННА: Справді? Коли?

АНДРЕА: У вбиральні... Слухайте, можете приймати і те, й те. Один препарат уранці, другий увечері. За умови, що не будете збільшувати дози.

ІВОННА: О, яке полегшення! Дякую!

Пауза.

Івонна виймає з сумочки книжечку і щось записує.

ІВОННА: У вбиральні, кажете?..

ФРАНСУАЗА: Івонно, гадаю, нам час іти...

ІВОННА: Соланж також була дівчиною пін-ап. Я випрямляла їй кучері залізком. Її мати працювала на фабриці рукавичок... Тоді тільки з’явилися перші м’які станики... Соланж потайки приміряла їх...

ФРАНСУАЗА: То що, ходімо?

ІВОННА: Повечеряєте з нами?

ФРАНСУАЗА: Ні, Івонно! Ні, вона не буде з нами вечеряти! Чуєте? Не буде!

ІВОННА: Не верещи, Франсуазо!

ФРАНСУАЗА: Ти ж добре знаєш, що її не запрошено на вечерю! Навіщо ти пропонуєш?! (Івонна затуляє вуха руками. Франсуаза різко відриває її руки від вух). Навіщо ти пропонуєш?!

ІВОННА: Ти мені робиш боляче...

ФРАНСУАЗА: От тільки не треба вдавати з себе нещасну перелякану стару!

ІВОННА: Плювати я хотіла на ваші пересвари! Це мій день народження — можу його святкувати, з ким хочу!

ФРАНСУАЗА: То ми його до смерті святкувати будемо?

ІВОННА: Не до тебе кажучи, але... Ти свій день народження не любиш. Не любиш Різдво, не любиш неділі — не любиш нічого!

ФРАНСУАЗА: Аякже, нічого я не люблю!

ІВОННА: А де ваш друг?

АНДРЕА: Ет!.. Чорт його зна!

ІВОННА: Мені він видався надто запальним.

АНДРЕА: Ви робите йому багато честі, мадам.

Пауза.

ІВОННА (до Андреа): У мадемуазель де Лонґвіль віяла не було, а я собі змайструвала... Це що, жаби кумкають?

ФРАНСУАЗА: Так, жаби кумкають!

ІВОННА: Тут є болото?

ФРАНСУАЗА: Є болото!

ІВОННА: О, це чудово! (До Андреа). Буває, в мене шумить у вухах... Мій названий батько зазвичай затуляв жабам пельки своїм карабіном... Франсуазо, доню, ти сердишся?

ФРАНСУАЗА: Ні.

ІВОННА: Я не люблю, коли ти сердишся.

ФРАНСУАЗА: Я не серджуся.

АНДРЕА: Дали б мені волю — я б усе врегулювала карабіном! (Намагається взути свої туфлі). Все, не лізе... Не можу взути... Знущання, а не взуття! (Люто відштовхує їх ногами).

Івонна сміється.

Пауза.

АНДРЕА: Який у вас розмір?

ФРАНСУАЗА: Тридцять сьомий.

З’являється Ерік.

ЕРІК: Франсуазо, я вимагаю пояснень. Поясніть, що ви з ледве живою мамою тут робите — тим часом я сам, віч-на-віч з молюсками?

ФРАНСУАЗА: Ти говорив по телефону.

ЕРІК: Дві хвилини! Лише дві хвилини з бідолашним Серже Де Ґро, якого щойно звільнили з «Юніфре»... І ви тут? Ви досі тут?

АНДРЕА: Мені тут подобається.

Андреа робить ковток і простягає келих Франсуазі — та допиває.

ЕРІК: Мамо, ти вже не хочеш їсти?!

ІВОННА: Їсти, їсти! Ви тільки про це і говорите! Гадаєш, мені більше немає чого робити?

ЕРІК: Але ж тобі хотілося устриць?

ФРАНСУАЗА: Дай їй спокій.

ЕРІК: Франсуазо, я не розумію, що відбувається.

ФРАНСУАЗА: А тут немає чого розуміти. Усе пішло на пси. Вечір зіпсований, у мене зіпсований настрій, твоя мати збита з пантелику, тож можеш навіть не намагатися тримати температуру на рівні кімнатної...

ЕРІК: Але що мені робити з цілою тацею морепродуктів?!

ФРАНСУАЗА: Та плювати ми хотіли і на тацю, і на морепродукти!

АНДРЕА: А морські їжаки там є?

ЕРІК: Далися вам ті їжаки! Зараз же не сезон... (До Андреа). Ваш приятель чкурнув світ за очі? Муд­ра людина.

ФРАНСУАЗА: Борис — чоловік Патриції.

ЕРІК: Здається, це тебе вже не зупиняє.

ФРАНСУАЗА: Хіба ти не збирався принести нам нову холодненьку пляшку?

АНДРЕА: Чудова ідея!

ЕРІК (помічає, що Івонна куняє, похилившись на канапу): Що вона робить?! Мамо!.. Ненавиджу, коли вона ось так пускається берега!

ФРАНСУАЗА: Я пішла.

Вона зникає у напрямку ресторану.

Андреа трохи піднімає Івонну, допомагаючи їй стати на ноги.

АНДРЕА: Івонно, ви маєте бути з нами і святкувати свій день народження.

ІВОННА: А й справді — мій день народження!

АНДРЕА: Вам не парко у цій кофтині?

ІВОННА: Моя сумочка... Парко, так.

ЕРІК: То зніми її!

АНДРЕА: Можна розстібнути... отак...

Розстібає камізельку Івонни.

ІВОННА: Та дайте вже мені нарешті спокій! Ви мене всі дістали!

ЕРІК (до Франсуази, що повернулася): Я замовив на десерт грушеве праліне. Скасувати?

ФРАНСУАЗА: Подивимось! І чого ти так переймаєшся їдлом!..

ІВОННА: А чому грушеве?!

ЕРІК: Бо це їхня фірмова страва.

ІВОННА: Я люблю праліне з шоколадом.

ФРАНСУАЗА: Ти ж знаєш, як вона любить шоколад...

ЕРІК: Але фірмова страва — це груша!.. Мамо, ти взагалі хочеш десерт?!

ІВОННА: Еріку, у мене від тебе вуха в’януть!

Раптом з’являється Борис.

АНДРЕА: А хто тут у нас!

БОРИС: На паркінґу чекало таксі...

АНДРЕА: Певно, моє.

БОРИС: Я його відіслав.

АНДРЕА: Відіслав?!

БОРИС: А у вас тут що, збори? З ресторану прогнали?

АНДРЕА: Борисе, ти справді відіслав моє таксі?!

БОРИС: Заплатив за лічильником і дав на чай.

АНДРЕА: Мені терміново потрібне заспокійливе... (Риється в сумочці і виймає пакетик). А що ти робив на паркінґу?

БОРИС: Міркував... Тепер ти можеш іти, ми їм набридли — хіба не бачиш? Збирайся...

Бере її за руку і водночас намагається зібрати її речі.

АНДРЕА (раптом стає податливою, млявою і кволою): Хлопчику мій, то ти міркував, згорбившись у своїй машинці...

БОРИС: А де твої туфлі?

АНДРЕА: Уявляєш, я коли зрозуміла, що ти пішов, то навіть зажурилася на хвилинку... Ти залишив мене саму... і відразу після приниження журбою... і журби приниження... словом, матрьош­ка із різних видів журби... ти ж добре знаєш, що кажеш завжди не те, що хочеш сказати... Словом, облиш мої туфлі — у мене ноги стали втричі більшого розміру... Нарешті я розумію, чому Патриція так радила це місце... Чому ти відіслав моє таксі?.. Ти забув, що не можеш зробити мене щасливою?.. Хіба це ваша — чоловіча — роль робити нас, жінок, щасливими?..

БОРИС: Що це за театр? Ти вирішила когось спокусити?

АНДРЕА: Віддай мою сумку!

БОРИС: Ми йдемо.

АНДРЕА: Та ти вже сто разів за вечір це повторив!

БОРИС: Андреа, я везу тебе до тебе додому!

АНДРЕА: О, диви, загарчав...

БОРИС: Ми псуємо людям вечірку!

АНДРЕА: Не вплутуй мене в це.

ЕРІК: Годі з мене цього цирку!

БОРИС: Це що, ваш будинок? Ідіть за свій столик! Не ресторан, а похоронне бюро...

ФРАНСУАЗА: Похоронне бюро? Так, справді.

ЕРІК: Ти сама його обрала!

ФРАНСУАЗА: По Інтернету. Івонні кортіло молюсків.

АНДРЕА: Патриція обожнює це місце.

БОРИС: Авжеж, обожнює! І наполегливо його радила!

ЕРІК: Мамо, заради Бога, ми будемо святкувати чи ні?!

ІВОННА: Я хочу святкувати радісно.

ФРАНСУАЗА: Це буде непросто.

ЕРІК: Хочеш, запитаю, чи можуть вони зробити шоколадне праліне замість грушевого?

ІВОННА: Хто?

ЕРІК: Як — хто?! Таж працівники ресторану!

ІВОННА: Вони дуже милі люди.

ЕРІК: Мамо, що мені робити?.. Замовляти шоколадне праліне?

АНДРЕА: Ви її тільки заплутуєте. Дайте їй передихнути.

ЕРІК: А ви заткайте свою пельку!

БОРИС: Друже, час тобі заспокоїтися...

ЕРІК: Мамо, тобі замовляти шоколадне праліне?!

ФРАНСУАЗА: Еріку, годі!

ЕРІК: Не вдавай із себе жертву, відповідай! Промугикай вже щось!

АНДРЕА: Не смійте з нею так розмовляти!..

ЕРІК: Та йдіть ви всі!..

Пауза.

Офіціант заносить карафу з водою і пляшку шампанського у новому відерці. Він відкорковує її і наповнює келихи.

Андреа дає Івонні склянку води і заохочує випити.

ЕРІК (знеможено): Я лізу зі шкіри, щоб полегшити їм життя, рву себе на частини, щоб підтримати ілюзію сімейного затишку... Витрачаю життя на їхній добробут... І що? Хоч би натяк на вдячність! О, ні! Тільки скарги, скигління, невдоволені мармизи!.. Звідки цей скрекіт?

АНДРЕА: За рестораном є водойма.

ЕРІК: Ви що, вже всю територію дослідили?

АНДРЕА: Авжеж.

ЕРІК: Певно, треба таки бути впертим егоїстом або фаталістом... Нехай кожен сам собі дає раду і сам веслує своїм човном... Я вже навіть їсти не хочу...

АНДРЕА: А я хочу! І їсти, і пити!

ЕРІК: То пригощайтесь молюсками, якщо є бажання! Тацю я оплатив...

ФРАНСУАЗА: Івонно, як ви?.. Івонно?

ІВОННА: Усе гаразд...

БОРИС: Задихаюся... Мене нудить...

АНДРЕА: Дати тобі «Седаміл»?

БОРИС: Я цю гидоту не приймаю...

АНДРЕА (до Франсуази): У мене закінчились цигарки, у вас часом не знайдеться «Лакі» для мене?

ФРАНСУАЗА: На жаль, теж уже не маю...

БОРИС: Вона вже достатньо викурила... Бачу, ви тепер подружки?

АНДРЕА: Може, вони нас виручать? (Робить кілька кроків у бік зали ресторану). Певно, мене виженуть із голими ногами?.. (Борис перехоплює її). Ай!.. Ти ж боляче мені робиш!.. Відпусти!..

БОРИС (тримає її): Ми тут назавжди застрягли?

АНДРЕА: Борисе, ти мені набрид, краще йди...

БОРИС: Не кажи слів, про які пошкодуєш. Сьогодні я здатен на будь-що...

АНДРЕА (регоче): Ого!

БОРИС: Мене приперли до стінки. Я вскочив по самі вуха.

АНДРЕА: Знову ти за своє! Ти хоч розумієш, як мало у тебе шансів пробити когось на сльози такими фразами? Вскочив? То сиди мовчки!

ЕРІК: Що, знову веранди?!

БОРИС: Я приречений на ліквідацію.

ЕРІК: Та не приречені ви!

БОРИС: Замовкніть! Чому ви так вирішили? Ви ж нічого не знаєте!..

ЕРІК: Тепер ми на «ви»?

БОРИС: Віщаєте, мов священник із катедри, не знаючи анінайменшої деталі...

ЕРІК (вказуючи на Франсуазу): Я суджу з того, що мені розповіли.

БОРИС: Годі. Облиште... Я заклав будинок. Єдине, що в мене є. Аби гарантувати повернення інвестицій. Моя дружина про це не знає. Мене примусять поповнити пасив, бо визнають винним. Якщо я подам звітність, мене позбавлять і будинку, і компанії. В мене не буде нічого. Процедура триватиме роками, а боргів стане до кінця життя...

ЕРІК: Якщо ви покажете мені свою документацію, я зможу...

БОРИС: Немає там на що дивитися. Я банкрут. Крапка.

ЕРІК: Хоча б договір про заставу...

ФРАНСУАЗА: Дай йому спокій.

ЕРІК: Але ж це він знову махає в нас перед носами своєю справою!

ІВОННА: Банкрут?

АНДРЕА: Здається.

ЕРІК (до Франсуази): Мені цього не казали...

ІВОННА: На мене накинувся фальшивий каліка! Ром. А я тримала в руках м’яку сумочку! Абсолютно безглузда модель...

БОРИС: Дай мені «Седаміл».

ІВОННА: Коли я її розстібала, все вивалювалось...

ЕРІК: Це ліки для чого?

АНДРЕА: Запаморочення, параноїдальні стани, депресія...

ЕРІК: Те, що треба.

Андреа роздає піґулки.

Пауза. Всі неначе кам’яніють. Кумкають жаби.

ІВОННА: Що бісить мене у смерті, так це те, що люди і далі живуть так, ніби нічого не сталося. Коли я помру, ви будете спокійно пліткувати, як і раніше.

ЕРІК: Та ну...

ІВОННА: Або влаштуєте драму. Особисто мене драми не турбують. Навпаки — це як розвага.

ЕРІК: Мамо...

ІВОННА: Охоронець у нашому будинку — такий милий португалець — одного дня вирішив прибратись у своїй комірчині. Вичистив усе. А за два тижні помер.

ФРАНСУАЗА: Може, змінимо тему?

ІВОННА: Доню, Франсуазо, я тебе дуже люблю.

ФРАНСУАЗА: Івонно, я вас також... Тепер час для розваг!

АНДРЕА: Авжеж, розваги!.. Справді, що нам заважає розважатися?.. Зараз літо, вдягнені ми по-літньому... А у вас голос дивно змінився — треба ж, щоб він лунав весело, радісно!.. Ми на природі, ми молоді... У Межані, де нидіє моя мати, людям не дозволяють навіть вікно відчинити — дозволу треба просити навіть про ковток повітря... (До Бориса). Перш ніж кидатись до Ґаронни — якщо вже ти так вирішив, любий, — то міг би вже у свій останній вечір піти ва-банк, як справжній гравець! А мені бракує цигарки...

Загальне зніяковіння.

ФРАНСУАЗА: Ходімо, повертаємося до столу.

ЕРІК: Мамо, ходімо!

Франсуаза і Ерік допомагають Івонні вибратися з канапи і тягнуть її у бік зали ресторану.

ФРАНСУАЗА: Борисе... Ви повинні боротися... Ще нічого не визначено... І... не думайте про Ґаронну... (До Андреа). Прощавайте.

ЕРІК: Краще б нам познайомитися за інших обставин... Що ж, успіхів! Франсуаза має рацію — ніколи не знаєш, яке рішення дійсно правильне... Пляшку залишаємо вам!

ІВОННА: Куди ми йдемо?

ЕРІК: Вечеряти, мамо. Попрощайся з ними...

ІВОННА: До побачення...

БОРИС: До побачення, мадам.

АНДРЕА: Прощавайте, Івонно...

ЕРІК: Будьте обережні на дорозі!

Вони вже майже виходять, аж раптом Івонна обертається.

ІВОННА: А у мене сьогодні день народження!

АНДРЕА: Точно...

Вони виходять.

Андреа і Борис залишаються самі.

БОРИС: Треба сказати, ти їх заохотила...

Андреа, опустивши плечі, ніби вся стискається. За якусь мить вона виймає свій телефон і набирає номер.

АНДРЕА: Малюська моя... Моя Со... Звичайно... Аякже!.. Чудова ідея!.. Висох уже?.. Ти їла пюре з цвітної капусти?.. Смачно? От бачиш! А ти не вірила мамі. З твердим сиром і бешамелем — іще смачніше!.. Де я? Не знаю... Але скоро повернуся!.. Тепер спатки... Що робить Віолетта? Скажи їй, хай іде в ліжко... Гаразд... (Посилає поцілунки у телефон).

Борис крутить в руках книжечку Івонни, забуту на канапі.

БОРИС: Вона двічі написала твоє ім’я: Андреа... ще раз Андреа...

АНДРЕА: Слід їй її повернути.

БОРИС: «Любий сон... так регоче... ”Пронтал” і ”Екс...” хтозна-що, я забула: можна...» (Гортає сторінки книжечки).

АНДРЕА: Припини! Закрий книжечку!

БОРИС: «Жовтий чохол для поїздок... фісташки (знак питання)... де я (знак питання)...»

АНДРЕА: Годі!.. (намагається вирвати книжечку з його рук).

БОРИС: «Червоний поцілунок... вочевидь, я ніде...»

Віддає їй книжечку.

АНДРЕА: Як ти смієш? Як ти смієш таке робити?!

БОРИС: А вона таки трохи схиблена!..

АНДРЕА: Ти мені огидний.

БОРИС: І при цьому — вона найкраща з них трьох.

Мовчанка.

Заходять Ерік і стривожена Івонна.

АНДРЕА (миттю простягає книжечку Ерікові): Ось вона! Не хвилюйтесь, ось!

ЕРІК: Бачиш, книжечка тут! Не треба так перейматись!

ІВОННА: О, дякую! Від усього серця дякую вам, мадам!..

АНДРЕА: Вона не губилась.

ІВОННА: Знаєте, це ж британська шкіра! Шкіра британського страуса...

АНДРЕА: Дуже цікаво.

ІВОННА: Мій покійний чоловік казав, що британці — покидьки, та я не згодна.

ЕРІК: Мамо, ходімо. Франсуаза там зовсім сама.

ІВОННА: Час від часу він навідується до мене — з лопаток у нього стирчать крильця... Він пурхає по моїй кімнаті...

АНДРЕА (регоче): Пурхає! Це ж просто перл!

ІВОННА: Авжеж! Він у своїй бежевій піжамі з попліну, яку завжди відмовлявся надягати.

ЕРІК: Підозрюю, що авто таки сильно її зачепило...

БОРИС: Ви так гадаєте?.. Бо в неї б мала боліти голова... Як ви?.. Гаразд?..

ІВОННА: Чудово почуваюся!

АНДРЕА: Не паморочиться?

ІВОННА: А мало б?

Івонна обережно кладе книжечку в сумочку і намагається застібнути її. Потім виходить під руку з сином.

Мовчанка.

Андреа силкується натягнути туфлі...