Безтурботний

1 План

Я мушу померти. Причому сенсу в цьому немає ніякого. Згідно з планом, так не мало статися, принаймні згідно з моїм планом. А втім, цілком можливо, що я, сам того не помічаючи, весь час ішов до цього. Одначе я планував не так. Мій план був кращий. У моєму плані був сенс.

Я дивлюся в отвір ствола і знаю, що він прийде звідти. Вісник. Перевізник. Розсміятися наостанку._Ось так світло в кінці тунелю обертається часом пороховим спалахом. Зронити останню сльозинку. А ми ж могли б зробити це життя прекрасним, ти і я. Якби ми дотримувалися мого плану. Остання думка. Всі запитують, у’чому сенс життя; у чому сенс смерті — ніхто.

2 Астронавт

Старий здавався Харрі схожим на астронавта. Кумедні дрібні кроки, тьмяний, мертвий погляд і безупинне човгання товстими підметками по паркету. Начебто їхній власник більше за все на світі боявся відірватися від землі й злетіти, зависнути в повітрі.

Харрі перевів погляд на годинник, який висів на білій цегляній стіні над вхідними дверима. 15.16. За вікном по Бугстадвеєн по-пятничному діловито снували люди. Промінь низького жовтневого сонця відбився у боковому дзеркалі машини, що виїхала з двору і втиснулась у щільний потік транспорту.

Харрі знову спробував сконцентрувати всю свою увагу на особі старого. Капелюх та елегантний сірий пильовик явно потребували чищення. Під пильовиком — твідовий піджак і сірі штани, сильно поношені, але акуратно випрасувані, з гострими, як лезо ножа, стрілками. До блиску надраєні черевики зі стоптаними підборами. Один із тих пенсіонерів, якими так і кишить Майорстюа. Це не було припущенням. Харрі вже встиг з’ясувати, що колишньому торгівцю готовим одягом Авґусту Шульцу вісімдесят один рік і весь цей час він безвилазно прожив у Майорстюа, за винятком воєнних років, які провів у бараку Ос-венціма. А за свої хворі ноги він має дякувати падінню з пішохідного місточка через кільцевий автошлях під час одного з регулярних візитів до дочки. Зігнуті в ліктях під прямим кутом до тулуба і виставлені вперед руки надавали постаті старого неабияку подібність до механічної ляльки. На правій руці висів коричневий ціпок, а ліва, що стискала банківську квитанцію, була простягнена в бік другого віконця. Харрі не було видно обличчя коротко стриженого молодика, що сидів за ним, одначе він точно знав, що той дивиться на старого із сумішшю співчуття й роздратування.

О 15.17 Август Шульц дістався-таки віконця. Харрі зітхнув.

У першому віконечку Стіне Гретте відраховувала сімсот тридцять крон хлопцеві у блакитній плетеній шапочці, який щойно передав їй ордер. Щоразу, коли вона клала на стойку чергову банкноту, діамант у персні на безіменному пальці її лівої ріуки яскраво спалахував.

Хоча Харрі й не міг цього бачити, він знав,.що праворуч од хлопця біля третього віконця стоїть жінка з дитячою коляскою, яку вона неуважливо гойдає, причому зовсім даремно, позаяк дитина в колясці міцно спить. Жінка терпляче очікує своєї черги, поки фру Бренне гучноголосо пояснює комусь по телефону, чому він не може здійснити автоматичне переведення грошей зі свого рахунка, якщо одержувач не уклав із банком відповідної угоди, і що це вона, а не він працює в банку, і взагалі, чи не час їм завершити цю марну суперечку.

Цієї самої миті у двері банку поспішно ввійшли двоє чоловіків — один високий, інший трохи нижчий — в однакових темних комбінезонах. Стіне Гретте підвела голову й подивилася на них. Поглянувши на свій годинник, Харрі заходився рахувати. Чоловіки квапливо попрямували в куток приміщення просто до віконця Стіне Гретте. При цьому високий рухався обережно, ніби переходячи калюжу, а той, що трохи нижчий, ішов перевальцем, як ходять ті, хто наростив надто велику м’язову масу. Хлопець у блакитній шапочці повільно повернувся й пішов до виходу; перераховуючи одержані гроші, він не звертав на чоловіків, які йшли йому назустріч, ніякої уваги,

— Привіт, — сказав високий, зі стуком ставлячи на стойку перед Стіне чорну валізу. Низенький поправив на носі темні окуляри із дзеркальними скельцями, також підійшов до стойки й виклав на неї такий самий кейс.

— Гроші! — пронизливим фальцетом пискнув він. — Відчиняй двері!

Всі на екрані завмерли, ніби хтось раптом натиснув на кнопку «Пауза» на пульті. Лише транспорт, який рухався за вікном, свідчив про те, що час не зупинився. Та ще секундна стрілка годинника Харрі, згідно з якою минуло десять секунд. Стіне натиснула кнопку під стойкою. Із дзижчанням спрацював електронний замок; низенький розчинив двері й притиснув їх коліном до стіни.

— У кого ключ? — запитав він. — Жвавіше,- ми не можемо чекати цілий день!

— Хельге! —- не обертаючись, покликала Стіне.

— Що? — обізвались із прочинених дверей єдиного в усьому приміщенні кабінету.

— До нас прийшли, Хельге!

У дверях з’явився чоловік в окулярах, із краваткою-мете- ликом.

— Хельге, ці панове хочуть, аби ти відчинив банкомат, — мовила Стіне.

Хельге Клементсен тупо вперся очима на одягнених у комбінезони чоловіків; під той час обидва вже були за стойкою. Високий кидав знервовані погляди на вхідні двері; низенький пильно, не відриваючись, дивився на управителя відділенням банку.

— Авжеж, звичайно, — знічено витиснув із себе Хельге Клементсен, мовби щойно згадав про давно забуту домовленість.

Харрі завмер, стараючись не проґавити ані найменшої деталі того, що відбувається; очі його пожадливо ловили кожний рух, помічаючи навіть мізерні зміни міміки. Двадцять п’ять секунд. Продовжуючи фіксувати час за годинником над вхідними дверима, боковим зором він усе ж таки бачив, як управитель відмикає банкомат, дістає звідти дві довгасті металеві касети для грошей і передає їх чоловікам. Усе відбувалося швидко і в цілковитому мовчанні. Пять-десять секунд.

— А це тобі, старий! — Невисокий вийняв зі свого кейса дві точно такі ж касети і простягнув Хельге Клементсену. Судомно глитнувши слину, управитель кивнув, узяв касети і вставив їх у банкомат.

— Приємних вихідних! — побажав низенький, із задоволенням потягнувся всім тілом і взяв свою валізу. Півтори хвилини.

— Гей, послухай-но, не поспішай, — зупинив його Хельге.

Невисокий завмер.

— А квитанція?

Повисла пауза. Деякий час ті, що ввійшли, мовчки дивилися на щуплого сивого управителя, потім, як по команді, розсміялися. Сміх був тоненький, гучний, із верескливими, ледве не істеричними нотками — викапані наркомани.

— Ти що, серйозно думав, що ми так і підемо? Ось просто так оддамо тобі два мільйони без усякої квитанції?!

— Ну-у… — зам’явся Хельге Клементсен. — Минулого тижня один із ваших мало не забув.

— Зараз в інкасації стільки новеньких. — Низенький і Клементсен по черзі розписались у квитанції, і кожний узяв собі по копії — жовтій і рожевій відповідно.

Дочекавшись, коли інкасатори вийдуть, Харрі знову зиркнув на годинник. Дві хвилини десять секунд.

Крізь скляні двері він бачив, як білий інкасаторський автомобіль із фірмовою емблемою «Нордеа» від’їхав од будівлі філії банку.

Розмови у приміщенні поновилися. Харрі міг би й не перераховувати всіх тих, хто в цю мить перебував усередині, одначе він усе ж таки зробив це. Семеро. Троє за стойками і троє перед ними, включаючи немовля, а також хлопець у штанях від робочого комбінезона, він щойно ввійшов і став біля столика в центрі, щоб переписати номер рахунку в платіжну квитанцію, видану, Харрі це знав, туроператором «Саги Сульрайсер».

— Адьйо, — попрощався Август Шульц і зачовгав до виходу.

Годинник показував 15.21. Отут усе й розпочалося.

Харрі помітив, що, коли двері відчинилися, Стіне Гретте стрепенулася було, але тут же знову поринула в читання своїх паперів. Потім вона знову підвела голову, цього разу значно повільніше. Харрі перевів погляд на вхідні двері. Чоловік, який увійшов, розстебнув блискавку свого глухого комбінезона й дістав довгастий оливково-зелений предмет із воронованою вставкою, що виявився не чим іншим, як автоматичною гвинтівкою АС-3. Темно-синя вовняна шапочка приховувала все обличчя чоловіка, за винятком очей. Харрі знову почав відлік від нуля.

Зовсім як у ляльки, шапочка заворушилася в тому місці, де мав бути рот:

— This is a robbery. Nobody moves[1].

Говорив він неголосно, та все ж у тісному приміщенні його слова пролунали як гарматний залп. Запала мертва тиша. Харрі подивився на Стіне. Чоловік пересмикнув затвор гвинтівки — дзвінке клацання добре змащених механізмів заглушило далекий шум автомобільних моторів. Ліве плече Стіне ледь помітно опустилось.

«Хоробра жінка, — подумав Харрі. — А може, просто скам’яніла від страху». Еуне, професор психології, що викладав у них у Школі поліції, говорив, що коли людину як слід налякати, вона перестає думати й починає діяти запрограмовано, так, як її навчали. У момент пограбування більшість банківських службовців натискають безшумну тривожну кнопку в стані, близькому до шокового, стверджував Еуне, посилаючись на те, що потім під час опитування багато хто з них не можуть згадати, вмикали вони сигналізацію чи ні. У цей час вони діють на автопілоті. Точнісінько як і грабіжник, який заздалегідь запрограмував себе стріляти в кожного, хто спробує його зупинити. Чим дужче грабіжник наляканий, тим менша ймовірність змусити його одуматися. Харрі спробував розгледіти очі грабіжника. Блакитні.

Грабіжник зняв із плеча чорну сумку і шпурнув її на підлогу між банкоматом і чоловіком у штанях від робочого комбінезона, який так і застиг у ту мить, коли його ручка дописувала останню петлю у вісімці. Потім одягнений у чорне нальотчик зробив решту шість кроків, що відділяли його від низької стойки, всівся на неї й одним махом переніс ноги на протилежний бік. Там він став за спиною у Стіне, яка сиділа нерухомо, дивлячись прямо перед собою. «Відмінно», — подумав Харрі. Вона явно знала інструкцію й не провокувала грабіжника, намагаючись розгледіли його краще.

Тим часом бандит приставив сЛол гвинтівки до потилиці Стіне і, нахилившись, прошепотів їй щось на вухо.

Судячи з усього, Стіне ще не почала панікувати всерйоз, хоча Харрі було видно, як важко здіймаються її груди. Здавалося, жінці бракує повітря, а легка біла блузка, незважаючи на худорбу, раптово стала їй надто тісною. П’ятнадцять секунд.

Стіне кашлянула. Раз. Удруге. Нарешті на плівці почувся її голос:

— Хельге. Ключі від банкомата. — Голос був низький і хрипкий, зовсім не схожий на той, яким вона вимовляла майже ті самі слова три хвилини тому.

Хоча Харрі й не було цього видно, він знав, що Хельге Клементсен стояв у дверях свого кабінету й чудово чув усе, починаючи з першої репліки грабіжника.

— Швидше, інакше… — ці слова вона мовила ледве чутно. В паузі, що настала потім, єдиним звуком, який порушував тишу, було човгання підошов Августа Шульца. Здавалося, хтось у страшенно повільному ритмі раз у раз шурхає щітками по барабану. — …він мене застрелить.

Харрі спробував крізь вікно оглянути вулицю. Імовірно, десь там було припарковано автомобіль із увімкненим мотором, одначе звідси його не було видно. Тільки потік транспорту й люди, що снують в обох напрямках із більш чи менш безтурботним виглядом.

— Хельге… — в її голосі з’явилися благальні нотки.

«Ну виходь же, Хельге», — подумав Харрі. На сьогодні йому вже було відомо чимало про літнього управителя філії банку.

Харрі знав, що вдома на нього чекають два королівські пуделі, дружина і щойно покинута чоловіком вагітна дочка. Знав, що вони спакували всі речі й готові вирушити до літнього будиночка в горах, як тільки Хельге Клементсен повернеться з роботи. Одначе знав також, що зараз Клементсен почувається ніби зануреним у воду, мовби в якомусь сні, де всі рухи сповільнюються, хоч би як швидко ти намагався діяти. Урешті він з’явився в полі зору Харрі. Нальотчик розвернув крісло Стіне так, аби, перебуваючи, як і раніше, в неї за спиною, опинитись обличчям до Хельге Клементсена. Той у свою чергу завмер у позі дитини, яка, тремтячи від страху, пригощає коня чимось смачненьким: відкинувшись усім тілом назад, Хельге тримав ключі у витягнутій руці якомога далі від себе. Грабіжник прошепотів щось Стіне на вухо і спрямував ствол гвинтівки на Клементсена, який тут же мимоволі відсахнувся й відступив на кілька кроків.

— Він каже, щоб ти відчинив банкомат і поклав нові касети із грошима в цю чорну сумку, — мовила придушеним голосом Стіне.

Хельге Клементсен як загіпнотизований не відривав погляду від гвинтівки, що дивилася в його бік.

— У тебе є двадцять п’ять секунд, потім він вистрілить. У мене. Не в тебе.

Клементсен розкрив і знову закрив рот, нібито хотів сказати щось.

— Ну ж бо, Хельге. — У дверях намітився рух, і Хельге Клементсен, із видимим зусиллям переставляючи ноги, з’явився у приміщенні.

Від початку пограбування минуло тридцять секунд. Авґуст Шульц уже майже дістався виходу. Управитель філії опустився на коліна перед банкоматом і в ступорі упнувся поглядом у в’язку ключів. Усього їх було чотири.

— Лишилося двадцять секунд, — почувся голос Стіне.

«Поліцейська дільниця Майорстюа, — подумав Харрі. — Сідають у машини. Вісім кварталів. П’ятничні пробки».

Тремтячими пальцями Хельге Клементсен вибрав нарешті ключ і вставив його у проріз замка. На півдорозі він застряв. Хельге Клементсен натиснув сильніше.

— Сімнадцять секунд.

— Але… — почав було він.

— П’ятнадцять.

Хельге Клементсен вийняв ключ і спробував уставити інший. Той увійшов до кінця, однак не обертався.

— Тринадцять. Із зеленою наклейкою, Хельге.

Хельге Клементсен тупо розглядав в’язку, ніби вперше її побачив.

— Одинадцять.

Третій ключ увійшов легко. І крутнувся. Хельге Клементсен відчинив дверцята банкомата і обернувся до Стіне та нальотчика.

— Мені треба відімкнути ще один замок, аби дістати кас…

— Дев’ять! — Стіне майже кричала.

Хельге Клементсен схлипнув; пальці його гарячково перебирали борідки ключів, наче він раптово осліп і навпомацки намагався визначити потрібний.

— Сім.

Харрі напружив слух. Усе ще ніяких поліцейських сирен. Авґуст Шульц узявся за ручку вхідних дверей.

Дзенькнув метал — ключі впали на підлогу.

— П’ять, — прошепотіла Стіне.

Вхідні двері розчинились, і до приміщення ввірвалися звуки вулиці. Харрі здалося, що здалеку долинає такий добре знайомий йому жалібний звук; ось він стих і відразу ж виник знову. Виття поліцейської сирени. Двері знову зачинились.

— Дві, Хельге!

Харрі заплющив очі й дорахував до двох.

— Ось, дивися! — це вже кричав Хельге Клементсен. Нарешті він упорався з другим замком і тепер, сидячи навпочіпки, відчайдушно смикав касети, які, очевидно, застряли. — Зараз, я тільки дістану гроші! Я…

Слова його перервав пронизливий зойк. Харрі перевів погляд у протилежний куток і побачив перекошене обличчя жінки, яка з жахом дивилася на нерухомий ствол гвинтівки, що впирався в потилицю Стіне. Моргнувши кілька разів, дама замовкла й безсило схилилася над своєю коляскою, звідки, ніби на зміну їй, відразу ж пролунав дитячий плач, який посилювався з кожною секундою.

Коли перша касета нарешті зійшла з напрямних, Хельге Клементсен утратив рівновагу і ледве не впав навзнак. Він тут же потягнувся за чорною сумкою. Протягом шести секунд обидві касети з грошима перекочували в неї. Слухняно виконуючи команду, що надійшла, Клементсен застебнув блискавку на сумці й став біля банківської стойки. Розпоряджався нальотчик, як і раніше, через Стіне, голос якої тепер звучав несподівано твердо й навіть спокійно.

Хвилина і три секунди. Пограбування закінчилося. Сумка з грошима лежала на підлозі просто посередині приміщення. Через декілька секунд під’їде перший поліцейський автомобіль. Через чотири хвилини решта машин перекриють усі можливі шляхи відходу в районі місця злочину. Кожна клітинка тіла злочинця в цю мить мусила б кричати про те, що зараз саме час ушиватися звідси. І тут сталося те, чого Харрі ніяк не міг зрозуміти. Це було попросту цілковито позбавлено сенсу. Замість того щоб кинутися навтікача, грабіжник розвернув стілець Сті-не так, що тепер вона опинилася віч-на-віч із ним. Нахилившись, він щось шепнув їй. Харрі примружився. Найближчими днями обов’язково треба буде це перевірити. Одначе в цю мить він був упевнений, що правильно все розгледів. Стіне пильно дивилася на безликого грабіжника, і в міру того як зміст сказаних ним пошепки слів доходив до її свідомості, сама вона мінялася на обличчі. Тоненькі, акуратно вищипані брови звелися, утворюючи дві високі дуги над очима, готовими, здавалося, вискочити з орбіт від подиву; верхня губа скривилась, а кутики рота опустились у подобі посмішки. Дитина замовкла так само різко, як почала кричати. Харрі перевів дух. Він усе зрозумів. Перед ним був стоп-кадр. Фотознімок, зроблений великим майстром. Двоє людей, зафіксовані в ту мить, коли одне повідомляє іншому про винесений йому смертний вирок. Обличчя в масці на відстані двох долонь від розкритого обличчя. Кат і його жертва. Ствол гвинтівки впирається в ямочку на шиї просто над золотим сердечком, яке висить на тонкому ланцюжку. Хоча Харрі цього й не бачив, одначе здогадувався, як під шкірою в цій ямочці судорожно пульсує жилка.

Приглушений тужливий звук. Та це не поліцейські сирени — просто задзвенів телефон у передпокої.

Грабіжник обернувся й подивився прямо в камеру спостереження, розташовану під стелею над банківською стойкою. Потім він підвів руку в чорній рукавичці з розчепіреними п’ятьма пальцями, стиснув її в кулак, після чого виставив указівний палець. Разом шість пальців. Шість секунд понад одведений час. Він знову повернувся до Стіне, взяв гвинтівку в обидві руки і, тримаючи її на рівні стегна, підняв ствол так, що тепер він опинився якраз напроти її голови. Потім він злегка розставив ноги, щоб пом’якшити віддачу. Телефон усе дзвонив і дзвонив. Хвилина і дванадцять секунд. Стіне підвела руку, мовби збираючись помахати комусь на прощання; в цей час діамант у її персні блиснув.

Коли він натиснув на спусковий гачок, годинник показував 15.22.22. Пролунало коротке глухе клацання. Крісло Стіне нахилилося назад, а голова її смикнулась, як у зламаної ляльки. Потім крісло перевернулося. З тупим стуком ударившись головою об край письмового столу, Стіне Гретте зникла з поля зору. Не бачив Харрі тепер і барвистої рекламної наклейки нового пенсійного фонду «Нордеа» на склі над банківською стойкою — за одну мить усе скло стало червоним. У сусідній кімнаті, як і раніше, сердито надривався телефон. Грабіжник перемахнув через стой-ку й підбіг до своєї сумки. Харрі належало приймати якесь рішення. Нальотчик підняв сумку. Цієї миті Харрі нарешті визначився. Одним рухом покинув крісло. Шість стрибків — і він на місці. Зняв слухавку.

— Говоріть.

Під час наступної паузи чути було звуки поліцейських сирен, які доносилися з телевізора, що працював у вітальні, якийсь пакистанський хіт, що звучав у сусідній квартирі, й важкі кроки на сходовій клітці, що належали, мабуть, фру Мадсен. На іншому кінці лінії м’яко розсміялися. Цей сміх був із далекого минулого. Із дуже далекого, та й зовсім невчасно. Як сімдесят відсотків усього того, що коли-не-коли поверталося до Харрі у вигляді туманних пліток або просто вигадок. Однак у достовірності цієї історії сумніватися не доводилось.

— Що, Харрі, й досі зображуєш із себе мачо?

— Анна?

— Авжеж, ти мене приємно дивуєш.

Харрі відчув приємне тепло, ще? розтікалося всередині, майже як після добрячого ковтка віскі. Ото ж бо й воно, що майже. У дзеркалі він бачив фото, яке сам повісив колись на протилежній стіні. Вони із Сестринцем зовсім маленькі на канікулах десь у Вітстені. Усміхаються так, як це можуть робити лише діти, впевнені, що нічого поганого з ними статися не може.

— Ну, Харрі, й чим же ти займаєшся недільного.вечора?

— Ну… — Харрі спіймав себе на тому, що намагається говорити так само, як і вона, — низьким грудним голосом, злегка розтягуючи слова. Ні, йому це ні до чого. Тільки не зараз. Кашлянувши, він постарався взяти цілком нейтральний тон: — Тим же, чим займається більшість людей.

— А саме?

— Дивлюсь відео.

3 Камера тортур

— Дивився відео?

Зламане офісне крісло протестуюче затріщало, коли інспектор Халворсен, відкинувшись на спинку, поглянув на колегу, що переважав його за всіма статтями. Старший інспектор Харрі Холе навіть був на дев’ять років старший. На юному простодушному обличчі Халворсена явно читалося недовір’я.

— Еге ж. — Підчепивши великим і вказівним пальцями складку шкіри під налитим кров’ю оком, Харрі обережно відтягнув її вниз. Мішок зник.

— Усі вихідні?

— Із суботнього ранку до недільного вечора.

— Значить, трохи розважився увечері в п’ятницю.

— Точно. — Вийнявши з кишені плаща синю теку, Харрі поклав її на свій стіл, який стояв якраз напроти столу Халворсена. — Читав виписки із протоколів допитів.

Із іншої кишені Харрі витяг сірий пакетик, на якому значилося: «Французька колоніальна кава». Кабінет, який ділили вони з Халворсеном, був розташований майже в самому кінці коридору в червоній зоні на шостому поверсі Грьонланнської поліцейської дільниці. Два місяці тому вони в складчину купили «Rancilio Silvia» — кавоварку для приготування еспресо. Віднині вона посідала почесне місце на архівному ящику під уміщеним у рамку фото дівчини, що з ногами забралася на письмовий стіл. Її веснянкувате обличчя відчайдушно намагалося зберегти серйозний вираз, крізь який, однак, прозирав сміх. Сфотографовано її було на тлі такої ж офісної стіни, як і та, на якій висіла картка.

— Знаєш, що троє з чотирьох поліцейських не можуть без помилки написати слово «неінтересний»? — запитав Харрі, вішаючи плащ на плічка. — Або вони пропускають «е» між «т» і «р», або…

— Цікаво.

— А ти чим займався у вихідні?

— У п’ятницю сидів у машині біля квартири американського посла: якийсь псих анонімно повідомив по телефону, начебто в автомобіль закладено бомбу. Ясна річ, хибна тривога. Але ти ж знаєш, вони тепер із шкури пнуться, так що довелося там простирчати весь вечір. У суботу знову намагався знайти ту, єдину, яка на все життя. Насамкінець у неділю дійшов висновку, що такої не знайти. Ну і що там на допитах говорять про особу грабіжника? — Халворсен засипав каву в подвійний паперовий фільтр.

— Ну-у… — Харрі стяг із себе светр. Під ним виявилася темно-сіра футболка, що колись, очевидно, була чорною, з написом «Violent Femmes»[2]. Харрі зі стогоном опустився в крісло. — Не надійшло жодної заяви про те, що хтось бачив його поблизу банку перед пограбуванням. Хлопець, який вийшов із «Севен-еле- вен» на протилежному боці Бугстадвеєн, бачив, як нальотчик побіг у напрямку Індастрі-гате. Він звернув на нього увагу через шапочку. Камера зовнішнього нагляду банку зафіксувала їх у той момент, коли грабіжник порівнявся зі свідком перед металевим контейнером для сміття, що стоїть біля «Севен-елевен». Єдина цікава деталь, про яку згадав свідок, — підіймаючись по Індастрі-гате, грабіжник двічі переходив із одного боку вулиці на інший.

— Хлопець, що ніяк не може вирішити, на якому боці вулиці йому йти. Що ж тут такого інтересного? — Халворсен уставив подвійний фільтр у стаціонарний. — 3 усіма «е» й без усякого «т» між «с» і «н».

— Та ти ж нічого не тямиш у пограбуваннях банків, Халворсен.

— А навіщо мені? Наша справа — ловити убивць, а пограбуваннями нехай займаються хедмаркенці.

— Хедмаркенці?

-— Ти хіба не помітив, що у відділі пограбувань всі на «є» та «ітте»[3] і у плетених кофтах із характерним візерунком? Так у чому ж бо фішка?

— Фішка у Вікторі.

— У кінолозі з собакою?

— Як правило, вони перші, хто прибуває на місце злочину, й досвідчені грабіжники знають це. Гарний пес може навіть у місті взяти слід нальотчика,який рухається пішки. Та якщо він перетне вулицю, по якій ходить транспорт, собака слід втрачає.

— І що з того? — Халворсен утрамбував каву спеціальною трамбівкою і насамкінець процедури вирівняв поверхню. Він стверджував, що ця операція дозволяє відрізнити істинних професіоналів приготування кави від жалюгідних любителів.

— Це зміцнює підозру, що ми маємо справу з досвідченим злочинцем. Таким чином, ми могли б значно звузити коло підозрюваних. Шеф Відділу пограбувань і розбійних нападів розповідав мені…

— Іварссон? От уже ніколи б не подумав, що ти не проти того, аби з ним побазікати!

— Ми й не базікали. Він говорив, звертаючись до всієї слідчої групи, до складу якої входжу і я. Так ось, він сказав, що професійних грабіжників у Осло менше сотні. П’ятдесят із них — цілковиті тупаки, наркомани або ж розумово відсталі — попадаються практично щоразу, як учиняють злочин. Половина з них і зараз сидять, так що їх ми сміливо можемо викреслити. Сорок осіб — гарні виконавці, яким удається втекти, якщо хтось допоможе спланувати пограбування. Залишається десяток професіоналів, тих, що грабують інкасаторів і банки. Щоб узяти їх, потрібна певна удача. Ми й намагаємося відстежити, де й коли перебуває кожен із них. Сьогодні нам належить перевірити їх алібі. — Харрі кинув погляд на «Сільвію», що пихкала на архівному ящику. — А ще я в суботу розмовляв з Вебером із криміналістичної лабораторії.

— Мені здавалося, Вебер у цьому місяці виходить на пенсію.

— Хтось помилився у підрахунках, і його випровадять лише влітку.

Халворсен розсміявся:

— Із цього приводу він, мабуть, бурчав іще більше, ніж зазвичай, га?

— Авжеж, тільки не зовсім із цього приводу, — погодився Харрі. — Просто ні він, ні його люди ні біса там не знайшли.

— Зовсім нічого?

— Ніяких відбитків пальців. Жодної волосинки. Немає навіть найдрібніших волокон тканини чи ниток від одягу. А знайдені сліди взуття, певна річ, свідчать, що черевики у злочинця були новісінькі.

— Тобто вони не можуть навіть порівняти особливості зношування з іншим взуттям підозрюваних?

— То-очно. — Харрі зробив упор на «о», ледве не проспівавши його.

— А що зі знаряддям пограбування? — поцікавився Халворсен, обережно пересуваючи чашку з кавою зі свого столу на стіл Харрі. Підвівши погляд, він виявив, що ліва брова Харрі звелася настільки, що ледве не торкається світлого їжака волосся. — Вибач. Зі знаряддям убивства.

— Нічого. Його не знайдено.

Халворсен присів на свою частину столу та обережно відпив ковток кави.

— Коротше кажучи, серед білого дня чоловік зайшов до банку, де повно людей, узяв два мільйони крон, убив жінку, спокійнісінько вийшов звідти й відбув по не такій уже багатолюдній вулиці з пожвавленим рухом. І сталося це в самому центрі норвезької столиці за кілька сотень метрів од поліцейської дільниці. А у нас, професіоналів, які перебувають на службі в королівській поліції й одержують за це гроші, нічого на нього немає?

Харрі повільно кивнув:

— Майже нічого. У нас є відеозапис.

— Який ти, наскільки я тебе знаю, зараз найретельнішим чином вивчаєш, секунда за секундою.

— Авжеж. Навіть десяті частки секунди.

— А покази свідків, мабуть, можеш цитувати напам’ять?

— Тільки Авґуста Шульца. Він розповідав багато цікавого про війну. Видав мені цілий список імен своїх конкурентів по торгівлі готовим одягом із числа так званих добропорядних норвежців, які під час війни брали участь у поділі конфіскованого в його родини майна. Він навіть точно знає, хто з них чим нині займається. А ось що йограбування сталося, він не в курсі.

Рештки кави вони допивали мовчки. У шибку стукали крапельки дощу.

— А тобі ж подобається таке життя, зізнайся, — раптово сказав Халворсен. — Проводити вихідні на самоті, намагаючись ловити привидів.

Харрі посміхнувся, втім залишив його слова без відповіді.

— А я ж бо сподівався, що тепер, коли в тебе з’явилися деякі сімейні обов’язки, ти врешті забудеш свої дивацтва.

Харрі застережливо глянув на молодого колегу:

— Не думаю, що дотримуюся тієї ж думки. Ти ж знаєш, ми ще навіть не живемо разом.

— Так, але у Ракелі є синочок, а це багато що змінює, хіба ні?

—- Авжеж. Олег. Харрі відкотився на кріслі до архівного

ящика. — У п’ятницю вони полетіли до Москви.

— Та ну?!

— Судовий позов. Батько хлопчика хоче отримати батьківські права.

— Резонно. А що він за птиця?

— Ну-у… — Харрі поправив над кавоваркою фото, що висіло кривувато. — Він якийсь професор. Ракель познайомилася з ним і вийшла заміж, коли працювала там, у Росії. Родом він із давньої, страшенно багатої сім’ї. За словами Ракелі, родичі мають неабияку політичну вагу.

— І кілька знайомих суддів на додачу, так?

— Напевно. І все ж таки ми сподіваємося, що все пройде як слід. Усім відомо, що в татуся дах зовсім поїхав. Такий собі, розумієш, прихований алкаш, який часом не в змозі впоратися зі своїми емоціями.

— Можу собі уявити.

Кинувши швидкий погляд на колегу, Харрі встиг помітити скороминущу посмішку, яку Халворсен, щоправда, тут же поквапився стерти з обличчя.

В Управлінні поліції всі знали, що у Харрі проблеми з алкоголем. Сам по собі алкоголізм не може слугувати причиною звільнення держслужбовця, а ось за появу на роботі в нетверезому стані вигнати цілком навіть можуть. Коли Харрі зірвався, у високих кабінетах почали подейкувати про те, як би позбавити поліцію, такого співробітника. Однак Б’ярне Мьоллер, начальник забійного відділу, як завжди, простяг над ним свою охоронну долоню, пояснивши його стан особливими обставинами. Обставини ці полягали в тому, що дівчину з фото, яке висить над кавомашиною, — Елен Єльтен, напарника і близького друга Харрі, — було на смерть забито бейсбольною битою на стежинці біля Акерсельви. Хоча Харрі й удалось оговтатися, рана ще кровоточила. Тим паче що, на думку Харрі, справу все ще не було розслідувано до кінця. Не встигли Харрі з Халворсеном зібрати технічні докази причетності до вбивства неонациста Сверре Ульсена, як старший інспектор Том Волер поспішив до нього на квартиру, щоб заарештувати. Ульсен намагався відстрілюватись, і Волеру з метою самооборони довелося його пристрелити. Так випливало з рапорту самого Воле-ра, і ні докази, знайдені на місці події, ні розслідування всіх обставин справи, розпочате Службою внутрішньої безпеки, не містили жодного натяку на щось інше. З іншого боку, мотиви вбивства, вчиненого Ульсеном, так і лишилися нез’ясованими, за винятком того, що все вказувало на його причетність до нелегальної торгівлі зброєю, в результаті якої Осло останніми роками наповнила стрілецька зброя на будь-який смак. Елен же вийшла на його слід. Однак Ульсен був лише виконавцем; особи тих, хто насправді керував ліквідацією, поліції так і не вдалося встановити.

Саме для того, щоб мати можливість довести до кінця справу Елен, Харрі домігся переведення назад у Відділ із розслідування вбивств після короткочасного перебування на найвищому поверсі будівлі Управління в Службі внутрішньої безпеки. Там його переведення всі сприйняли з радістю. Мьоллер тішився не менше, бачачи його знову в себе на шостому поверсі.

— Збігаю, мабуть, я з цією штукою нагору до Іварссона, у Відділ пограбувань і розбійних нападів, — буркнув Харрі, помахавши відеокасетою. Він хотів проглянути плівку з черговим дівчиськом-вундеркіндом, яке йому нещодавно вдалося запопасти.

—- О? І хто така?

— Літній випуск Школи поліції; певне розкрила вже не менше трьох пограбувань тільки на основі перегляду відео-записів.

— Угу. Симпатична?

Харрі зітхнув:

— Ех, молоде та зелене… Які ж ви всі передбачувані. Сподіваюся, вона тямущий співробітник, решта мене не цікавить.

— Але це точно жінка?

—- Звичайно, татусь і матуся Льонн могли бути жартівниками й дати хлопчику ім’я Беате.

— Нутром чую — симпатична.

— Не сказай би. — Проносячи крізь дверний отвір свої сто дев’яносто п’ять сантиметрів, Харрі звично пригнувся.

— Що так?

Відповідь прозвучала вже з коридору:

— Гарні поліцейські всі потвори.

З першого погляду на Беате Льонн важко було судити, симпатична вона чи поганенька. Вже точно не почвара— дехто навіть вважав би її ляльково красивою. Головним чином через те, що все в неї було надто мініатюрним: обличчя, ніс, вуха, фігура. Однак передусім у вічі впадала її блідість. Шкіра та волосся були настільки безбарвними, що Харрі згадалась утоплениця, яку вони з Елен виловили в Буннефіорді. Утім між ними була одна істотна відмінність: Харрі відчував, що варто йому відвернутись, і він тут же забуде, який вигляд має Беате Льонн. Сама вона від цього, мабуть, не дуже б засмутилася, судячи з поквапливості, з якою пробурмотіла своє ім’я й відняла у Харрі вологу долоньку, ледве дозволивши її потиснути.

— Знаєш, Холе у нас тут — щось на зразок ходячої легенди, — сказав начальник відділу Руне Іварссон, стоячи спиною до них і побрязкуючи в’язкою ключів. У верхній частині сірих металевих дверей, розташованих просто перед ними, красувався виконаний готичними літерами напис: «Камера тортур». Під нею значилося: «Кабінет № 598». — Вірно, Холе?

Харрі не відповів. Не доводилося сумніватись, які легенди має на увазі Іварссон. Він ніколи й не приховував, що вважає Харрі Холе ганьбою для всього особового складу поліції, і давним-давно обстоював його якнайскоріше вигнання з лав.

Тим часом Іварссон відімкнув двері, й вони ввійшли всередину. «Камера тортур» була спеціальним приміщенням, яке слугувало відділу для вивчення, монтажу та копіювання відеозаписів. Окрім великого столу посередині кімнати, тут було обладнано ще три робочих місця. Вікон не було. Стіни прикрашала полиця з відеоматеріалами, дюжина наклеєних аркушиків із фотографіями нальотчиків, які перебувають у розшуку, великий екран на одній із торцевих стін, карта Осло, а також чимало трофеїв, захоплених під час вдалих операцій із затримання бандитів. Приміром, біля дверей висіли дві плетені шапочки з прорізами для очей і рота. Інтер’єр доповнювали сірі комп’ютери, чорні монітори, VHS-і DVD-програвачі та величезна кількість усякої апаратури, призначення якої Харрі не розумів.

— Ну і що вдалося вивудити з цього запису по забійному відділу? — поцікавився Іварссон, падаючи в крісло. Вимовляючи «забійному», він умисне протягнув «ив».

— Дещо, — сказав Харрі, відходячи до полиці з відеокасетами.

— Дещо?

— Не так уже й багато.

— Жаль, ніхто з вас не знайшов часу бути присутніми на доповіді, яку я робив у вересні у приміщенні їдальні. Якщо не помиляюся, там були представники всіх відділів, окрім вашого.

Іварссон був високий на зріст, довгорукий і довгоногий; із-під укладеного красивою хвилею світлого волосся на співбесідника дивились яскраво-блакитні очі. Мужнє обличчя нагадувало обличчя манекенів німецької фірми «Босс»: на ньому все ще виднілися сліди засмаги після тривалого часу, проведеного Іварссоном улітку на тенісному корті, а може, і в солярії фізкультурно-оздоровчого центру. Коротше, Руне Іварссон був прекрасним прикладом поняття «симпатичний мужчина», тим самим підкріплюючи теорію Харрі про взаємозв’язок між зовнішністю та діловими якостями слідчого. Відсутність таланту сищика, однак, з верхом покривалась у нього тонким політичним чуттям і здатністю безпомилково вгадувати, до якого з угруповань в ієрархії Управління поліції вигідніше прилучитися у певний конкретний момент. Окрім того, природжену самовпевненість Іварссона багато хто сприймав як доказ його лідерських якостей. Тим часом згадана самовпевненість ґрунтувалася виключно на тому, що Іварссон, на щастя для себе, зовсім не помічав власної обмеженості. Не доводилося сумніватись, що ця обставина неодмінно сприятиме просуванню по службі й рано чи пізно зробить його начальником Харрі — безпосереднім або непрямим. Узагалі-то Харрі нібито й не доводилося скаржитись, що така посередність завдяки кар’єрному росту виявилася відлученою від слідчої роботи. Однак небезпечність суб’єктів, подібних до Іварссона, якраз і полягає в тому, що вони, як правило, думають, буцімто зобов’язані вникати в усе й керувати діями тих, хто насправді вміє вести розслідування.

— І що ж, ми пропустили щось важливе? — запитав Харрі, проводячи пальцем уздовж ряду касет із написаними від руки наклейками.

— Взагалі-то ні, — уїдливо кинув Іварссон. — Дійсно, кого можуть цікавити такі дрібниці, як розслідування злочинів?!

Харрі вдалося подолати спокусу відповісти, що на ту доповідь він не пішов умисне, прочувши, буцім усе зводиться до похвальби Іварссона, що, відтоді як він вступив на посаду шефа Відділу пограбувань і розбійних нападів, розкриття пограбувань банків зросло із 35 до 50 відсотків. При цьому жодним словом не згадувалося, що призначення це збіглося зі збільшенням чисельності співробітників удвічі, розширенням їх повноважень при виборі методів ведення розслідування, а головне — відділ нарешті позбувся свого найгіршого співробітника — слідчого Руне Іварссона.

— Мене це начебто цікавить, — мовив Харрі. — Розкажи-но, приміром, як вам удалося розплутати ось це. —- Він наполовину витягнув із полиці одну з касет і прочитав уголос напис на наклейці: — «20.11.94, Ощадний банк «НОР», Манглеруд».

Іварссон посміхнувся:

— Із задоволенням. їх ми встановили давнім перевіреним способом. На звалищі в Алнабрю вони перемінили автомобіль, а той, що лишили, підпалили. Однак він згорів не повністю. Ми знайшли рукавички одного з нальотчиків зі слідами ДНК. Потім ми порівняли їх із ДНК тих наших давніх знайомих, кого, після перегляду відеозапису, інформатори назвали як найбільш імовірних учасників пограбування, і дані одного з них збіглися. А позаяк цей ідіот у ході пограбування ще й вистрілив у стелю, йому дали чотири роки. Іще щось цікавить, Холе?

— М-м-м… — Харрі повертів у руках принесену ним касету. — А що це були за сліди ДНК?

— Я ж сказав, ті, що збіглися. — Кутик лівого ока Іварссона нервово смикнувся.

— Прекрасно, але що саме це було? Частинки змертвілої шкіри? А може, ніготь? Кров?

— Хіба це так уже важливо? — Голос Іварссона зробився різким, у ньому явно чулися нотки нетерпіння.

Харрі подумав, що йому, напевно, варто заткнути рота. До чого воювати з вітряками? Люди, подібні до Іварссона, однаково нічого не навчаться.

— Та взагалі-то ні, — почув Харрі власний голос. — Певна річ, якщо не цікавишся такими дрібницями, як розслідування злочинів.

Харрі відчув на собі важкий погляд Іварссона. Від тиші, повислої у спеціальному звуконепроникному приміщенні, закладало вуха. Іварссон розкрив рота, збираючись щось сказати.

— Суглобова волосина.

Чоловіки, як по команді, повернулися до Беате Льонн. Харрі й думати забув про її присутність. Вона ж, переводячи погляд з одного з них на іншого, майже пошепки повторила:

— Суглобова волосина. Це такі волосинки на фалангах пальців… їх називають…

Іварссон відкашлявся:

— Цілком вірно, це була волосина. Однак — хоча, може, й не варто б уточнювати — це була волосина з тильного боку кисті. Хіба не так, Беате? — Не дожидаючи відповіді, він легенько постукав указівним пальцем по склу свого масивного годинника. — Ну, мені час бігти. Приємного вам перегляду.

Не встигли двері за Іварссоном зачинитись, як Беате вихопила у Харрі касету, що її вмить із м’яким дзижчанням проковтнув плеєр.

— Дві волосинки, — сказала дівчина. У лівій рукавичці. З фаланги пальця. І звалище було не в Алнабрю, а в Каріхеуген. А стосовно чотирьох років — усе правильно.

Харрі зі здивуванням подивився на неї:

— Хіба це не було задовго до тебе?

Знизавши плечима, вона натиснула на «плей»:

— Вибач, треба читати звіти.

— Хм, — Харрі спробував уважніше придивитися до співбесідниці, зручніше влаштовуючись у кріслі. — Давай-но глянемо, чи не залишив і цей тип нам чого-небудь на зразок суглобової волосини.

У відику щось тихенько скрипнуло, і Беате вимкнула світло. Поки Харрі розглядав синю заставку, що з’явилася на екрані, він раптом відчув, як у свідомості його миготять кадри іншого фільму Фільм був короткий, тривав усього декілька секунд. Уся побачена ним сцена тонула у спалахах блакитнуватого світла, що перемежовували напівтемряву «Вотерфронту», давно вже знесеного клубу, що колись розташовувався у фешенебельному районі Акер-Брюґґе. Тоді він іще не знав її імені. Жінка з усміхненими карими очима щось крикнула йому, стараючись перекричати ревище музики. Грали композицію в стилі панк. «Green On Red». Джейсон і «The Scorchers». А Харрі все підливав «Джим Бім» собі в колу, і йому було наплювати, як її звуть. Він дізнався про це тільки наступного дня, коли, рішуче віддавши кінці, вони пустилися в перше своє плавання на ліжку зі спинкою у формі безголового коня. Харрі знову відчув приплив блаженної млості, як і напередодні ввечері, коли він почув у слухавці її голос.

Однак на екрані вже виникло зображення.

Старий почав долати непростий для себе маршрут від вхідних дверей до банківської стойки. Через кожні п’ять секунд кут зйомки змінювався.

— Торкільдсен із ТВ-2, —- зауважила Беате Льонн.

— Ні, це Август Шульц, — поквапився виправити Харрі.

— Я про монтаж, — відгукнулася вона. — Схоже, робота Тор-кільдсена з ТВ-2. Подекуди відсутнє розкадрування по десятих секунди.

— Відсутнє? Але як ти…

— Тут багато всього. Приміром, зверни увагу на задній план. Бачиш червону «Мазду» на вулиці перед банком? Вона в самому центрі кадру. Тепер камера помінялась, а вона й досі в центрі. Але ж об’єкт не може бути у двох місцях одночасно.

— Вважаєш, хтось напартачив із записом?

— Та ні. Все, зняте шістьма внутрішніми й однією зовнішньою камерою, переписується на одну плівку. На вихідному записі в момент зміни камери замість зображення на мить виникає сліпий спалах. Тому, щоб не порушувати взаємозв’язку деталей епізоду, необхідний монтаж. Іноді, коли ми не можемо впоратися своїми силами, нам доводиться звертатися по допомогу до телевізійників. А вони, як наразі Торкільдсен, часто шахраюють із тайм-кодом, щоб картинка не смикалася, була кращою. Мені здається, це в них на рівні професійного неврозу.

— Професійного неврозу, — повторив Харрі. Дивно було чути цей загалом старомодний термін із уст такої юної дівчини. Чи вона не така вже й молода, як йому здалося на перший погляд? Коли світло погасло, дещо в ній змінилося. Тіло нібито розслабилося, жести стали вільнішими, голос твердішим.

У приміщенні банку з’явився нальотчик і викрикнув свою англійську фразу. Голос звучав глухо і мовби здалеку, наче долітав із-під товстої ковдри.

— А про це ти що думаєш?

— Норвежець. Говорить по-англійськи, щоб неможливо було визначити діалект, акцент або характерні слова, які ми, можливо, могли б пов’язати з раніше вчиненими ним пограбуваннями. Одяг, що не залишає волокон, які ми потім могли б знайти у змінних автомобілях, на конспіративній квартирі або в нього вдома.

— Хм-м. Щось іще?

— Всі краї одягу ретельно підклеєні скотчем, щоб ніде не залишити слідів ДНК. Бачиш, холоші притягнуті до чобіт, а рукава — до рукавичок. Не здивуюся, якщо він обмотав скотчем усю шевелюру, а брови залив воском.

— Значить, профі.

Вона знизала плечима.

— Вісімдесят відсотків пограбувань банків планується менш ніж за тиждень і вчиняється особами, що перебувають під дією алкоголю або наркотиків. У нашрму випадку злочин виглядає прекрасно підготовленим, а грабіжник — тверезим.

— З чого ти взяла?

— Якби в нас було гарне освітлення і камери кращі, можна було б збільшити окремі кадри й розглянути його зіниці. Та по-заяк усього цього немає, я суджу з його жестів. Рухи спокійні, ретельно вивірені, бачиш? Якщо він що і приймав, то не амфетамін чи щось таке. Скоріше транквілізатори — приміром, рогіпнол. Вони це полюбляють.

— Чому?

— Пограбування банку — екстремальна ситуація. Опинившись у ній, ти не потребуєш, аби тебе щось підстьобувало. Скоріше навпаки. Минулого року один озброєний автоматом суб’єкт увірвався до відділення Норвезького банку на площі Соллі, зрешетив стелю та стіни й вибіг із банку, так і не взявши грошей. Судді він сказав, що йому просто необхідно було дати вихід тій дозі амфетаміну, яку він прийняв. Чесно кажучи, я вважаю за краще, коли нальотчики приймають рогіпнол.

Харрі кивком указав на екран:

— Подивися на плече Стіне Гретте в першому віконці. Бачиш, зараз вона натискає тривожну кнопку? Звук на записі робиться набагато кращим. Чому?

— Сигналізацію сполучено з відеомагнітофоном, і коли її вмикають, швидкість запису в декілька разів прискорюється. Поліпшується якість зображення та звуку. Він робиться таким чітким, що цілком можна провести звуковий аналіз. Тепер на-льотчику не допоможе навіть те, що він говорив по-англійськи.

— А що, це і справді така вірна штука, як кажуть?

— Звук, записаний на плівку, — це ті ж самі відбитки пальців. Якщо ми зможемо надати спеціалістам із Технологічного університету десяток вимовлених грабіжником слів, записаних на плівку, вони проведуть порівнювальний аналіз його голосу з точністю до дев’яноста п’яти відсотків.

— Хм-м. Але не за такої якості звуку, як до ввімкнення сигналізації, еге ж?

— У цьому разі точність зменшується.

— Так от, значить, чому він спочатку кричить ґіо-англійськи, а потім, коли вважає, що сигналізацію ввімкнено, змушує говорити замість себе Стіне Гретте.

— Так воно і є.

Вони мовчки переглянули, як одягнений в усе чорне нальотчик перемахнув через банківську стойку, приставив ствол до голови Стіне Гретте й зашепотів їй на вухо.

—- А що ти думаєш про те, як вона реагує? — запитав Харрі.

— Що ти маєш на увазі?

— Вираз її обличчя. Тобі не здається, що в неї вигляд відносно спокійний?

— Мені нічого не здається. Як правило, вираз обличчя не дає достовірної інформації. Можу побитись об заклад, пульс у неї зараз близький до ста вісімдесяти.

Вони спостерігали, як Хельге Клеменсен безпомічно метушився на підлозі перед банкоматом.

— Сподіваюся, потім йому дадуть можливість пройти необхідний курс реабілітації, — похитавши голЬвою, тихо сказала Беате. — Я бачила, як після таких пограбувань у людей просто не витримувала психіка.

Харрі промовчав, однак подумки вирішив, що фразу цю вона, з усього зрозуміло, запозичила в когось із ста|рших колег.

Нальотчик повернувся обличчям до камери й показав їм шість пальців.

— Цікаво, — пробурмотіла Беате і, не дивлячись, зробила якусь помітку в записнику, що лежав перед нею. Краєм ока Хар-рі спостерігав за молоденькою колегою і бачив, як, зачувши сухе клацання пострілу, вона підскочила на стільці. Коли грабіжник на екрані перестрибнув черговий раз через стойку і, прихопивши свою сумку, попрямував до дверей, мініатюрне підборіддя Беате задерлося догори, ручка вислизнула із пальців.

— Останній фрагмент ми не вміщували в Інтернет і не давали телевізійникам, — сказав Харрі. — Дивися, це його знімає зовнішня камера.

Вони побачили, як грабіжник поспішно перетнув на зелене світло по пішохідному переходу вулицю Бугстадвеєн і заквапився вгору по Індастрі-гате. Потім він зник із очей.

— А що поліція? — запитала Беате.

— Найближча поліцейська дільниця розташована на Сьор-кедальсвеєн, просто за шлагбаумним пунктом платного проїзду, всього лиш за вісімсот метрів од банку. Однак після сигналу тривоги їм потрібно було близько трьох хвилин, аби прибути на місце події. Так що у грабіжника було щонайменше дві хвилини для відходу.

Беате в задумі дивилася на екран, на якому, наче нічого й не сталося, продовжували снувати люди та автомобілі.

— Свій відхід він продумав так само добре, як і пограбування. Певно, його машина стояла просто за рогом, поза межами досяжності камер зовнішнього спостереження банку. Вдало.

— Можливо, — відгукнувся Харрі. — 3 іншого боку, він зовсім не схожий на того, хто розраховує тільки на удачу. Хіба не так?

Беате знизала плечима:

—- Більшість вдалих пограбувань банків видаються ретельно продуманими.

— О’кей, але тут у нього було значно більше шансів, що поліція запізниться. Адже у п’ятницю всі патрульні машини цього району було задіяно зовсім в іншому місці…

— …поблизу резиденції американського посла! — закінчила за нього Беате, ляснувши себе по лобі. — Анонімний дзвінок про автомобіль із вибухівкою. У мене в п’ятницю був вихідний, але про це повідомляли в теленовинах. Нині, коли повсюди така паніка[4], не дивно, що всі кинулися туди.

— Ніякої бомби так і не знайшли.

— Звісно. Класичний трюк — що-небудь вигадати, аби перед самим пограбуванням направити поліцію подалі від місця злочину.

Решту запису вони переглянули мовчки. Авґуст Шульц, який завмер біля пішохідного переходу. Світлофор устиг кілька разів переключитись із зеленого на червоний і навпаки, а старий так і не рушив з місця. «Чого він чекає? — подумав Харрі. — Поки зелений установиться надовго? Перебою в роботі світлофора, який може статися раз на сто років? Ну от. Схоже, дочекався». Здалеку долинув звук поліцейської сирени.

— Щось тут не сходиться, — сказав Харрі.

— Завжди щось не сходиться, — з утомленим старечим зітханням зауважила Беате Льонн.

Запис закінчився; на екрані замиготіла хурделиця.

4 Луна

— Сніг?

Вискакуючи на край тротуару, Харрі ледве не кричав у слухавку мобільника.

— Авжеж. — Зв’язок із Москвою був поганий. Слова Ракелі вторила тріскуча луна.

— Алло?

— Тут страшенно холодно…о. І на вулиці, і в готелі…лі.

— А як із атмосферою в залі суду?

— Також нижче нуля. Раніше, коли ми жили тут, його мати сама мені твердила, щоб я забирала Олега і від’їжджала. А тепер сидить наче й не було нічого з усіма іншими та спопеляє мене ненависним поглядом…дом.

— Але справа ж хоч рухається?

— Звідки мені знати?

— Як це — звідки? По-перше, ти юрист, по-друге, знаєш російську.

— Бачиш, Харрі, як і сто п’ятдесят мільйонів росіян, я нічогісінько не тямлю у тутешній системі правосуддя. Зрозумілого?

— Зрозуміло. А як там Олег?

Харрі двічі повторив запитання і, так і не дочекавшись відповіді, поглянув на дисплей телефону, перевіряючи, чи не перервався зв’язок. Секунди на табло, однак, продовжували змінюватись, і він знову приклав слухавку до вуха:

— Алло?

— Алло, алло, Харрі, я тебе чую…ю. Я так сумую за тобою… ю. Ти що, смієшся…ся?

— Просто в тебе смішно виходить. Луна.

Підійшовши до будинку, Харрі дістав ключ, відімкнув двері під’їзду й увійшов усередину.

— Ти вважаєш, я хникаю?

— Та ні ж бо, звичайно, ні.

Харрі кивнув Алі, який, обливаючись потом, намагався протягти фінські сани через двері підвалу.

— Я тебе люблю. Чуєш? Я тебе люблю! Алло?! Алло?!

Розгублено подивившись на телефон, який відключився,

Харрі підвів очі, й тут же його погляд наштовхнувся на сяючу усмішку сусіда-пакистанця.

— Ну, звичайно, Алі, тебе я також люблю, — пробурмотів він, знову намагаючись набрати номер Ракелі.

— Кнопка повтору, — сказав Алі.

— Га?

— Та так, нічого, проїхали. Слухай, якщо з’явиться бажання здати свою комірчину в підвалі, скажи мені. Ти ж ним майже не користуєшся, вірно?

— А що, в мене є там комірчина?

Алі молитовно закотив очі догори:

— Скільки років, як ти тут живеш, га, Харрі?

— Я ж сказав, що також тебе люблю.

Алі запитливо втупився в Харрі, який відмахнувся від нього, жестом даючи зрозуміти, що знову додзвонився, і помчав угору по сходах, тримаючи перед собою на витягнутій руці, як лозоходець свою лозу, ключ від квартири.

— Ну от, тепер ми можемо розмовляти, — сказав Харрі, заходячи до своєї по-спартанськи умебльованої акуратної двокімнатної квартирки, купленої ним за безцінок іще наприкінці вісімдесятих, коли на ринку житла панував цілковитий застій. Іноді Харрі здавалося, що цією купівлею він вичерпав ліміт удач, відпущених йому долею.

— Як би мені хотілося, Харрі, щоб ти міг зараз бути з нами. Та й Олег за тобою скучив.

— Він що, так прямо і сказав?

— Йому й говорити нічого не треба. Ви ж із ним такі схожі.

— Слухай, я саме казав, що люблю тебе. Устиг повторити це тричі: сусід — свідок. Знаєш, чого це тобі коштуватиме?

Ракель розсміялася. Харрі був закоханий у цей її сміх відтоді, як уперше його почув. Підсвідомо він відчував, що готовий зробити все, тільки б чути його якомога частіше. А найкраще — щодня.

Роззуваючи на ходу черевики, він звернув увагу, що на автовідповідачі у передпокої блимає червоний сигнал. Харрі всміхнувся: хоч і не ясновидець, він знав — Ракель удень вже намагалася зв’язатись із ним. Його прозірливість пояснювалася дуже просто — ніхто інший Харрі Холе на домашній номер не телефонував.

— Признавайся, звідки ти взяв, що мене любиш? — воркотала тим часом у слухавці Ракель. Луна, на щастя, зникла.

— Знаю, тому що відчуваю, як у мене потеплішало на… як це називається?

— На серці?

— Та ні, ззаду й нижче. Як же це?.. Нирки? Печінка? Селезінка? Ага, ось! Відчуваю приплив тепла до селезінки.

На іншому кінці проводу Ракель чи то схлипнула, чи то розсміялася. Так до пуття й не зрозумівши, Харрі натиснув на кнопку автовідповідача.

«Привіт, це знову я…»

Харрі відчув, як серце ніби сколихнулось, і зреагував раніше, ніж устиг про щось подумати, — відключив телефонну приставку. Але було пізно: слова, вимовлені ледь хрипкуватим жіночим голосом із вкрадливими інтонаціями, продовжували витати в повітрі, відлунюючись од стін кімнати.

— Що це там у тебе? — запитала Ракель.

Харрі важко перевів подих і зрештою зміркував, що відповісти, хоча й розумів, що вже занадто пізно:

— Та так, радіо. — Відкашлявшись, він вів далі: — Коли знатимеш, повідом, яким рейсом ви прилітаєте, — я вас обов’язково зустріну.

— Певна річ, повідомлю. — В голосі її й досі проступав подив.

Повисла незручна пауза.

— Ну гаразд, мені час, — врешті сказала Ракель. — Давай здзвонимось увечері, годині о восьмій.

— Чудово! Тобто ні, я буду зайнятий.

— О-о! Сподіваюся, чимось приємним?

— Ну-у… — Харрі трохи запнувся. Потім, набравши більше повітря, він випалив: — В усякому разі, в мене буде зустріч із жінкою.

— Навіть отак! І хто ж ця щасливиця?

— Беате Льонн. Новий інспектор Відділу пограбувань і розбійних нападів.

— Із якого приводу?

— Треба поговорити з чоловіком Стіне Гретте, тієї, що застрелили під час пограбування на Бугстадвеєн. Пам’ятаєш, я тобі розповідав? А ще із завідувачем відділення банку.

— Гаразд, удачі. Здзвонимося завтра. Зачекай, тут Олег хоче побажати тобі доброї ночі.

Харрі почув поквапливе дитяче тупотіння, і в слухавку важко задихали.

Поклавши слухавку, Харрі ще деякий час стояв у передпокої, розглядаючи своє відображення у дзеркалі над телефонним столиком. Якщо дотримуватися його теорії, звідтіля зараз на нього дивився гарний поліцейський. Налиті кров’ю очі, великий ніс, прикрашений химерною сіткою синіх прожилок, шкіра з глибокими порами, костисте обличчя. Зморшки на ньому мали вигляд глибоких зарубок, довільно нанесених на шматок колоди. Як же так сталось? У дзеркалі він бачив у себе за спиною на стіні фото всміхненого засмаглого хлопчака із сестричкою. Однак запитання, яке поставив собі Харрі, стосувалось аж ніяк не того, куди поділися колишні юність і краса. Зараз його мучило зовсім інше. Вдивляючись у власні риси, він шукав те, що викривало б у ньому брехуна, зрадника і боягуза, яким він почувався після того, як щойно порушив одну з небагатьох обіцянок, що дав собі сам: ніколи, ні за що й ні за яких обставин не брехати Ракелі. В основі їх непростих стосунків, де й так існувало чимало підводних каменів, просто не мусило б залишатися місця для брехні. Так чому ж він усе-таки збрехав? Дійсно, вони з Беате збиралися зустрітись із чоловіком Стіне Гретте. Але чому він не розповів, що після цього домовився про зустріч із Анною? Давня пасія — що ж тут такого? Бурхливий короткий роман, після якого, певна річ, у душі лишився слід, одначе аж ніяк не рана. Вони просто побалакають, вип’ють по чашечці кави, розкажуть одне одному, як вони «жили-після-того-як». На тому й розійдуться.

Харрі знову натиснув на кнопку автовідповідача, щоб дослухати повідомлення до кінця. Передпокій знову наповнився голосом Анни: «…чекаю нашої зустрічі сьогодні ввечері в «М». Так, до речі, два невеликих прохання. Чи не міг би ти дорогою зазирнути до майстерні «Замки» на Вібес-гате й забрати ключі, які я там замовила? Вони працюють до сьомої, і я попередила, щоб готове замовлення віддали тобі. Іще — зроби ласку, одягни ті джинси, які мені завжди так подобались!»

Низький, ледь хрипкуватий сміх. Здавалося, вся кімната вібрує в такт йому. Без сумніву, вона все та ж.

5 Немезида

Струмені дощу миготливими нитками розтинали жовтневі сутінки, спалахуючи у світлі лампочки, що освітлювала керамічну табличку, на якій значилося, що тут мешкає Еспен, Стіне і Тронн Гретте. Під «тут» слід було розуміти жовтий рядний дім1 у районі Дісенгренди. Натиснувши на кнопку дзвінка, Харрі подивився на всі боки. Дісенгренда являла собою чотири довгі рядні будинки, а навколо тяглися просторі незабудовані земельні ділянки, також обрамлені типовими блочними будинками. На погляд Харрі, все це нагадувало кругову оборону, зайняту першими американськими поселенцями для відбивання атак войовничих індіанців. Загалом-то так воно й було. Рядні будинки тут вибудували в шістдесяті роки спеціально для представників середнього класу, що бурхливо зростав. Робітники — корінне населення блочних будинків, яке стрімко скорочувалося, на Дісен-веєн і Травервеєн — уже тоді вбачали в них нових господарів життя, нових державців майбутньої країни.

— Не схоже, щоб він був удома, — сказав Харрі й ще раз подзвонив у двері. — Як, на твою думку, він добре зрозумів, що ми прийдемо до нього у другій половині дня?

-Ні.

1 Одноквартирний дім, який становить частину суцільного ряду будинків, які мають спільний дах і спільні бокові стіни.

— Ні?! — Харрі обернувся й подивився на Беате Льонн. Сховавшись під парасолькою, дівчина дрижала від холоду. На ній була спідниця й туфлі на високих каблуках. Ще коли Беате підхопила його біля «Шрьодера», йому відразу спало на думку, що одягнена вона скоріше як на вечірку — зовсім не для допиту.

— Гретте двічі підтвердив домовленість, коли я телефонувала йому, — сказала вона. — Але при цьому в мене склалося враження, що він трохи того… сам не свій.

Харрі перегнувся через перила ґанку і притиснувся носом до кухонного віконця. Всередині було темно; єдине, що йому вдалося розгледіти, — білий настінний календар із логотипом «Нордеа».

— Гаразд, їдьмо назад, — сказав він.

Цієї миті з шумом розчинилося кухонне вікно в сусідів.

— Ви, часом, не Тронна шукаєте?

Слова ці було мовлено з типовим берґенським акцентом: «р» таке розкотисте, що здавалося, середніх розмірів потяг зіходить з рейок. Повернувшись, Харрі побачив смагляве зморшкувате обличчя літньої жінки, яка намагалась одночасно і посміхнутись, і зберегти серйозний, навіть скорботний вираз.

— Точно, — підтвердив Харрі.

— Родичі?

— Поліція.

— Зрозуміло, — кивнула літня дама, і скорботна міна зникла. — Я ж бо думала, ви прийшли висловити співчуття. Він на тенісному корті, бідолаха.

— На тенісному корті?

— Отам, за парканом палісадника, — показала сусідка. — Він там із четвертої години.

— Але ж уже зовсім темно, — сказала Беате. — І дощ іде.

Дама знизала плечима:

— Видно, так він переживає. — Вона так налягала на своє тріскотливе «р», що Харрі згадалося дитинство, що минуло в Уппсалі[5]: так само тріскотіли, вдаряючись об спиці, клапті жорсткого картону, які вони спеціально закріплювали на втулках своїх велосипедів.

— Наскільки я розумію, ти також родом зі сходу, — сказав Харрі, коли вони з Беате рушили в напрямі, вказаному дамою. — Чи я помиляюсь?

— Ні, — коротко відповіла Беате.

Тенісний корт виявився на півдорозі між блочними і рядними будинками. Глухі удари ракетки об мокрий м’яч вони почули ще здалеку, а коли підійшли ближче, зуміли в осінніх сутінках, які швидко густішали, розрізнити на обгородженому металевою сіткою майданчику силует самотнього гравця, що раз у раз тренував подачу.

— Гей, ви там! — погукав Харрі, підходячи впритул до огорожі.

Чоловік не відповів. Тільки тепер стало видно, що на ньому

костюм, сорочка та краватка.

— Тронн Гретте?

Тенісний м’ячик плюхнувся в темну калюжу і відскочив у сітчасту огорожу/хлюпнувши на них каскадом дощових бризок, які Беате, на щастя, відбила своєю парасолькою.

Дівчина спробувала відчинити хвіртку.

— Він зачинився зсередини, — шепнула вона.

— Холе і Льонн із поліції! — крикнув Харрі. — Ми з вами домовлялися. Можна ми… чорт забирай! — Харрі помітив м’ячик, тільки коли він врізався в металеву сітку й застряг у ній за дюйм від його обличчя. Протерши очі від бризок, він оглянув свій костюм і переконався, що має такий вигляд, ніби його щойно з голови до ніг обдали рідкою червонувато-коричневою грязюкою із фарбопульта. Побачивши, як тенісист підкидає наступний м’яч, Харрі мимоволі повернувся до нього спиною.

— Тронн Гретте!

Відповіддю на крик Харрі була луна, що народилася між блочними будинками. Прокресливши химерну дугу на тлі світла, яке падало із їхніх вікон, черговий тенісний м’ячик зник десь у пітьмі за межами майданчика. Харрі знову повернувся до корту саме в ту мить, коли якась істота з диким ревінням вискочила з темряви і з розмаху кинулася на огорожу якраз напроти нього. У момент зіткнення розлюченого тенісиста з металевою сіткою пролунав надсадний скрегіт. Нападник упав, став рачки, потім підвівся, розбігся і повторив свою спробу. Упав, підвівся й кинувся знову.

— Господи, та в нього, схоже, дах поїхав, — пробурмотів Харрі. Він інстинктивно відсахнувся, побачивши просто перед собою мертвотно-бліде обличчя з вибалушеними очима. Це Беате ввімкнула ліхтарик і навела промінь його на Гретте, що повис на огорожі. До лоба йому прилипло пасмо мокрого волосся, а непевний погляд, здавалося, шукав, за що б зачепитися. Повільно ковзаючи по сітці, як плитка сніжна каша по вітровому склу, він зрештою сповз на землю й завмер.

— І що нам тепер робити? — знову пошепки запитала Беате.

Відчувши, як щось скрипнуло в нього на зубах, Харрі сплюнув у долоню й переконався, посвітивши ліхтариком, що це червонувата грязюка з корту.

— Дзвони у «Швидку», а я поки сходжу до машини за кусачками, — сказав він.

— І що, йому дали заспокійливі? — запитала Анна.

Харрі кивнув і зробив ковток коли. Навколо них біля бар-

ної стойки, мов кури на сідалі, сиділи представники молодих паростків тутешніх завсідників із числа жителів західної частини Осло і дружно поглинали вино, коктейлі та колу. «М», як і більшість столичних кав’ярень, була закладом, з одного боку, досить фешенебельним, а з іншого — досить провінційним. Така суміш претензійності та наївної скромності справляла, загалом, сприятливе враження. Харрі чомусь згадався однокласник на прізвисько Діез — відмінник і тишко, — в якого, як одного разу з’ясувалося, був такий собі зошиток, куди він ретельно записував усі лайливі слова з лексикону затятих шкільних хуліганів.

— Вони відвезли бідолаху до лікарні. Ми ще трохи поговорили з сусідкою, і з’ясувалося, що відтоді як загинула дружина, він щовечора проводив на корті, раз у раз тренуючи подачу.

— Треба ж. Звідки це?

— Психічні зриви — не рідкість у тих, хто втрачає близьких за таких обставин. Дехто старається забути про все і поводиться так, ніби померла людина й досі жива. Сусідка розповідала нам, що Стіне і Тронн Гретте були в міксті чудовою парою і, якщо дозволяла погода, ходили на корт мало не щовечора.

—- Виходить, він чекав, що дружина от-от прийме його подачу?

— Схоже на те.

— О Господи! Слухай, замов мені ще пивця, а я поки прогуляюся до туалету.

Анна зіскочила з високого стільця і, злегка похитуючи стегнами, попрямувала в глиб зали. Харрі старався не проводжати її поглядом. Він уже встиг розгледіти все, що його цікавило. Кілька свіжих зморщок біля очей, кілька нових сивих волосинок у зачісці кольору воронячого крила. В усьому іншому вона була все тією ж. Як колись, злегка загнаний погляд вугляно-чорних очей із-під брів, які зрослися, трохи гачкуватий вузький ніс, надміру повні вульгарні губи, впалі щоки, які часом надавали всьому обличчю якогось голодного виразу. Красунею її не назвеш — для цього всі риси були занадто важкими і різкими, — однак Харрі встиг помітити, що струнка фігурка і плавні вигини її тіла змусили як мінімум двох чоловіків із тих, які сиділи в залі, замовкнути, втративши нитку розмови, і проводжати її пильним поглядом.

Харрі прикурив сигарету. Після Гретте вони побували у завідувача відділення банку Хельге Клеменсена, однак і цей візит не дав їм практично жодної додаткової зачіпки. Клементсен і досі перебував у шоковому стані: нерухомо сидів на стільці у своїй квартирці в будинку на дві сім’ї по Х’єлсосвеєн і тільки тупо переводив погляд із королівського пуделя, що метушився біля його ніг, на дружину, що снувала між кухнею та їдальнею з кавником і блюдом тістечок-трубочок, таких сухих і черствих, яких Харрі ще ніколи не доводилося куштувати. У затишному міщанському гніздечку подружжя Клементсен костюм Беате мав куди кращий вигляд, аніж запрані джинси «левіс» і важкі мартенси Харрі. Одначе саме Харрі в основному підтримував розмову з фру Клементсен, яка гарячково поралася, про небувалу кількість опадів, які опустилися на Осло цієї осені, а також про мистецтво приготування солодких трубочок. Часом їхню світську бесіду переривали важкі кроки та ридання, що долинали з квартири нагорі. Фру Клементсен пояснила, що це їхня вагітна дочка Інна. Чоловік її, такий мерзотник, не придумав нічого ліпшого, ніж відкосити саме тепер, коли бідолаха вже на шостому місяці. Саме «відКосити»[6] — цей пройдисвіт до всього іншого ще й грек. Харрі вже ледве стримувався, щоб не жбурнути на стіл кам’яну трубочку, коли Беате нарешті виявила бажання вступити в розмову. Дочекавшись моменту, коли пес покинув вітальню й Хельге Клементсен змушений був сфокусувати свій непевний погляд цілковито на одному предметі — дружині, Беате рівним і спокійним тоном поцікавилась:

— Як вам здається, якого зросту був грабіжник?

Хельге Клементсен подивився на неї, поривчасто схопив чашку з кавою і завмер, так і не донісши її до рота, позаяк не міг і пити, й відповідати одночасно:

— Високий. Можливо, метрів зо два. Стіне, вона ж ніколи не запізнювалась.

— Але він не був таким уже високим, пане Клементсен.

— Ну тоді, може, метр дев’яносто. І завжди була такою акуратною.

— А в чому він був?

— У чомусь чорному, ніби як прогумованому. Минулого літа вона вперше взяла повну відпустку. їздила на Кос.

Фру Клементсен обурено пирхнула.

— Прогумованому? — перепитала Беате.

— Так. І ще шапка.

— Якого вона була кольору, пане Клементсен?

— Червоного.

Беате припинила робити позначки в записнику, і через кілька хвилин вони вже знову сиділи в її машині, рухаючись до міста.

— Якби тільки судді та присяжні знали, як мало можна довіряти показанням свідків у справах про такі пограбування, нам би ні за що не дозволили використовувати їх як доказову базу, — сказала Беате. — Іноді просто диву даєшся, що відбувається у людей з головою, коли вони намагаються відновити події. Від переляку вони все бачать мовби крізь окуляри, і грабіжники здаються їм значно вищими й краще озброєними, ніж насправді. А час? Секунди в їхньому уявленні ніби розтягуються. Нашому грабіжнику на все про все знадобилося трохи більше хвилини, а фру Бренне, дама з віконечка, того, що ближче до дверей, вважає, що він пробув у банку майже п’ять хвилин. А зріст його — аж ніяк не два метри, а всього метр сімдесят вісім. Звичайно, якщо він не використовував каблуки, що, до речі, зовсім не рідкість серед професіоналів.

— Яким чином тобі вдалося так точно вирахувати зріст?

— За відеозаписом. Я позначила його зріст на одвірку в тому кадрі, коли він з’являється в дверному отворі. Сьогодні вранці я знову з’їздила до банку, розмітила одвірок, сфотографувала, а потім порівняла з вихідною картинкою.

— Хм-м… Ми в забійному звикли, що всякі там заміри робить оперативна група.

— Насправді розрахунок зросту злочинця за відеозаписом — не така вже й проста справа. У вісімдесят дев’ятому, після пограбування філії Норвезького банку в Калльбаккені, оперативна група помилилася зі зростом злочинця аж на три сантиметри. Так що я волію робити заміри сама.

Харрі подивився скоса на дівчину й хотів було спитати, чому вона пішла в поліцію. Однак замість цього він попрохав висадити його біля замкової майстерні на Вібес-гате. Щоправда, перед тим як вийти, запитав, чи звернула Беате увагу, що Клементсен не розлив жодної краплі з повної по вінця чашки кави, яку він тримав у висячому положенні, поки вона його допитувала. Виявилося, що ні.

—- Тобі тут подобається? — поцікавилась Анна, знову забираючись на стілець.

— Ну-у, — Харрі роззирнувся. — Взагалі-то місце не зовсім у моєму стилі.

— Та й не в моєму також, — сказала Анна, підхопила сумочку й підвелася. — То переберемося до мене?

— Я щойно взяв тобі ще пива, — сказав Харрі, киваючи на півлітровий пінливий кухоль.

— Самій пити так нудно, — скривилася вона. — Гаразд, Харрі, розслабся. Ходімо.

Коли вони вийшли на вулицю, виявилося, що дощ перестав і в повітрі віє приємною прохолодою і свіжістю.

— Пам’ятаєш, як одного разу восени ми заїхали з тобою в Марідален? — запитала Анна, на ходу просуваючи руку під його лікоть.

— Ні, — обізвався Харрі.

— Та досить тобі! Напевно пам’ятаєш! Ну, ще сидіння у твоєму вбитому «Форд-ескорті» ні за що не хотіли розкладатися.

Харрі криво посміхнувся.

— А-а, почервонів, — із задоволенням зазначила вона. — Тоді ти точно маєш пам’ятати, що ми припаркувались і вирушили до лісу. А пам’ятаєш усе це жовте листя, яке слугувало нам… — вона тиснула його руку, — …постіллю? Величезною золотою постіллю. — Зі смішком вона жартівливо штурхнула його в бік. — А потім мені довелося допомагати тобі та штовхати цього монстра — твою тачку, щоб вона завелася. Сподіваюсь, ти нарешті від неї звільнився?

— Ну-у, — зам’явся Харрі. — Зараз вона в майстерні. А там побачимо.

— Ого?! Ти говориш про неї як про друга, який зліг у лікарню з чимось подібним до раку. — І додала, цього разу зовсім тихо: — Ех, Харрі, не варто було тобі тоді так легко здаватися.

Він не відповів.

— От ми і прийшли, — сказала вона. —- Хоч це ти принаймні не забув? — Вони зупинилися біля пофарбованого в синій колір під’їзду будинку на Соргенфрі-гате.

Харрі обережно вивільнив руку.

— Слухай, Анно, — почав він, стараючись не помічати її застережливого погляду, — завтра рано-вранці в мене зустріч із інформаторами у Відділі пограбувань і розбійних нападів.

— Навіть не намагайся, — сказала вона, відмикаючи під’їзд.

Раптом щось згадавши, Харрі засунув руку до внутрішньої

кишені плаща і простягнув їй жовтий конверт.

— Із майстерні.

— А, ключ. Як все пройшло, нормально?

— Хлопець у прийомці довго вивчав мої документи. Крім того, мені довелося десь розписатися. Дивний суб’єкт. — Харрі поглянув на годинник і позіхнув.

— росто в них суворі правила, коли йдеться про виготовлення ключів, — квапливо зауважила Анна. Адже це універсальний ключ — ним можна відімкнути все: під’їзд, підвал, квартиру. — Вона нервово хихикнула. — Щоб виготовити один такий ключ, вони навіть вимагали письмову згоду від мого сусіда.

— Треба ж. — Хитнувшись на каблуках, Харрі набрав у легені більше повітря, готуючись попрощатися.

Однак Анна його випередила. При цьому в голосі її прозвучали мало не благальні нотки:

— Харрі, ну всього тільки чашечку кави.

Все та ж люстра під самою стелею у великій кімнаті над усе тим же столовим гарнітуром. Харрі навіть здавалося, що шпалери колись тут були світлі — білі або, можливо, жовті. В цьому він був не зовсім упевнений. Тепер шпалери були блакитні й сама кімната здавалася меншою. Може, Анна навмисно старалася скоротити простір. Нелегко самотній намагатися заповнити собою три кімнати та дві великі спальні, де до стелі три з половиною метри. Колись Анна говорила Харрі, що її бабуся також самотою жила тут. Проте їй не доводилося проводити вдома так багато часу — поки могла співати, вона моталася зі своїм знаменитим сопрано по всьому світу.

Анна зникла на кухні, а Харрі заглянув до сусідньої кімнати. Вона була зовсім порожньою, лише посередині на широко розставлених дерев’яних ніжках стояв гімнастичний кінь завбільшки з добрячого ісландського поні. Зверху красувалися дві рукоятки. Харрі підійшов ближче і провів долонею по гладенькій коричневій шкірі.

— Ти що, зайнялася гімнастикою? — голосно запитав він.

— Це ти про коня? — прокричала з кухні Анна.

— Мені завжди здавалося, що це чоловічий прилад.

— Так, точно. Впевнений, Харрі, що не будеш пива?

— Абсолютно впевнений! — крикнув він у відповідь. — Ну а якщо серйозно, навіщо він тобі?

Почувши її голос, який пролунав просто в нього за спиною, Харрі здригнувся від несподіванки.

— А я взагалі полюбляю робити те, що роблять чоловіки.

Харрі обернувся. Вона зняла із себе светр і стояла в дверях,

обпершись рукою об одвірок. Харрі ледве стримав захоплений вигук.

— Я купила його в Гімнастичній спілці Осло. Це буде мій шедевр, ось побачиш. Я влаштую інсталяцію, атракціон. Зовсім як «Контакт» — ти його напевно пам’ятаєш.

— Ти маєш на увазі поставлену на стіл коробку із занавіскою, куди треба просувати руки? А всередині було сховано муляжі рук, які можна потискувати.

— Або гладити. А ще загравати з ними. Або відштовхнути. Вмонтовані в них термоелементи постійно підтримували температуру тіла. У цьому й була вся фішка, вірно? А народ думав, що хтось ховається під столом. Ходімо, я тобі ще дещо покажу.

Він рушив за нею до дальньої кімнати. Анна розсунула двері, схопила Харрі за руку й потягла його за собою в темряву. Коли врешті спалахнуло світло, Харрі завмер, дивлячись на його джерело. Це був позолочений торшер у вигляді жіночої фігури. В одній руці жінка тримала терези, в іншій — меч. Світильники були розташовані на кінчику меча, на терезах і на голові в жінки. Роззирнувшись, Харрі побачив, що світло кожного з них спрямоване на одну з картин. Дві картини висіли на стіні, а третя, очевидно ще не закінчена, стояла на мольберті, у лівому нижньому куті якого була закріплена палітра, заляпана жовтою й коричневою фарбою.

— Що за картини? — поцікавився Харрі.

— Портрети, хіба не бачиш?

— Точно. Це очі? — вказав він. — А рот тут?

Анна схилила голову набік: 4

— Якщо тобі так хочеться, то так. Узагалі-то це троє чоловіків.

— Я кого-небудь знаю?

Перш ніж відповісти, Анна деякий час у задумі дивилася на Харрі.

— Ні, не думаю, Харрі, щоб ти був знайомий із ким-небудь з них. Проте можеш познайомитись. Якщо справді цього хочеш.

Харрі спробував уважніше роздивитися картини.

— Скажи мені, що ти бачиш?

— Бачу свого сусіда з фінськими саньми. Хлопця, що вийшов із підсобки майстерні, коли я збирався йти. Бачу офіціанта з «М». А також Пера Столе Льоннінґа[7].

Вона всміхнулась.

— А тобі не доводилося чути, що сітківка ока повертає сприйманий нею предмет, так що в мозок надходить дзеркальне його відображення? І якщо хочеш побачити речі такими, які вони є насправді, треба дивитися на них у дзеркало. Якби ти так і зробив, то побачив би на цих картинах зовсім інших людей. — В очах її сяяло торжество, і Харрі не зважився заперечити, що на сітківці ока зображення предметів справді виявляється перевернутим, однак зовсім не так, як у дзеркалі, а догори ногами. — Це буде моїм останнім шедевром, Харрі. Завдяки цьому я залишу пам’ять про себе.

— Завдяки цим портретам?

— Ні, це лише частина всього шедевра. Він іще не завершений. Але обов’язково буде готовий, почекай.

— Хм. Хоч назва в нього є?

— Немезида, — тихо, ледве не пошепки, відповіла вона.

Харрі здивовано подивився на неї; їхні погляди зустрілися.

— Ну знаєш, так звали богиню.

Частину її обличчя ховала тінь. Харрі відвернувся. Він і так уже все роздивився. Спина, зігнута як у танці в очікуванні руки партнера, одна нога виставлена трохи вперед, нібито вона ніяк не може вирішити: зробити їй крок назустріч чи піти. Груди, що важко здіймались і опускалися, худа шия з напруженою, набубнявілою веною — йому навіть здавалося, він бачить, як вона пульсує. Харрі відчув, як його накриває гаряча хвиля; голова трохи паморочилась. Що там вона сказала? «Не варто було тобі тоді так легко здаватися». Може, і справді?

— Харрі…

— Мені треба йти, — насилу видушив він.

Він через голову стягнув із неї плаття, і вона, сміючись, кинулася навзнак на білі простирадла. Яскраве бірюзове світло, проникаючи між стовбурами хитких пальм із заставки на екрані ноутбука, що стояв на письмовому столі, залишало химерні блиски на вискалених пичках чортів і демонів, уплетених у фантастичний візерунок різьбленої спинки ліжка. Вони лукаво поглядали на те, як вона розстібала його пасок. Анна якось розповідала йому, що це ліжко її бабусі. Воно стояло на одному й тому ж місці ось уже майже вісімдесят років. Покусуючи його мочку, вона спершу шепотіла якісь лагідні слова незнайомою мовою, потім одразу змовкла, осідлала його й почала шалену скачку, супроводжуючи її несамовитими криками, сміхом і благаннями, зверненими до якихось невідомих вищих сил. А він пристрасно жадав лиш одного — щоб шалений цей гін усе тривав і тривав. Однак раптово, коли він уже був на грані оргазму, Анна завмерла, стйснула його обличчя долонями і прошепотіла:

— Мій навіки?

— Дідька лисого! — жартівливо проричав він, рвонувся, перекинув її на спину й тепер уже сам опинився зверху. Дерев’яні демони весело підморгували йому.

— Мій навіки?

— Так, — простогнав він і кінчив.

Обливаючись потом, але однаково безсилі відірватись одне від одного, вони довго лежали поверх ковдри, не розтискаючи обіймів і заливаючись щасливим сміхом. Трохи заспокоївшись, Анна повідала, що це ліжко було подароване бабусі одним іспанським аристократом.

— Після концерту, який вона давала в Севільї тисяча дев’ятсот одинадцятого року, — уточнила вона, злегка підвівши голову, щоб Харрі зручніше було піднести до її губів припалену сигарету.

Ліжко ж прибуло в Осло через три місяці з пароплавом «Елеонора». Випадково — а може, й не зовсім, — однак доля розпорядилася так, що першим — але аж ніяк не кращим — коханцем бабусі у цьому ліжку став капітан судна Еспер як-його-там. За розповідями бабусі, саме нестримна палкість цього самого Еспера призвела до того, що кінь на спинці ліжка позбувся голови. В пориві пристрасті капітан Еспер попросту відірвав її.

Анна чмихнула, Харрі також посміхнувся. Коли цигарку було викурено, вони знову кохали одне одного з такою несамовитістю, що іспанський матрац і рама ліжка під ними ходили ходором, видаючи тріск і жалібний скрип. Харрі навіть на мить здалося, що вони і справді на борту корабля, за штурвалом якого нікого немає: хоч як дивно, його це зовсім не бентежило.

Він подумав, що вже й не пам’ятає, коли останнього разу йому траплялося засинати на ліжку бабусі Анни, а вже тверезим і поготів.

Харрі повернувся на бік на вузькому ліжку з металевою сіткою. Дисплей радіобудильника на нічному столику показував 3.21. Він вилаявся вголос. Заплющивши очі, дочекався, поки думки знову повернуться до Анни й того літа на білих простирадлах у бабусиному ліжку. Так, він постійно бував п’яним, однак ті ночі, що запам’яталися йому, були прекрасні й суціль забарвлені в рожеві тони, як еротичні листівки. Навіть фразу, що підводила риску під тим літом, — хоча, по суті, це був заяложений вислів, — він вимовив цілком щиро із справжньою теплотою: «Ти заслуговуєш на когось ліпшого, ніж я».

На той час він пив уже так сильно, що бачив цьому лиш одне завершення. І якось у рідкісний момент просвітлення вирішив: нізащо не потягне її за собою. Вона проклинала його своєю незрозумілою мовою й навіть заприсяглася, що одного чудового дня зробить із ним те ж саме — відніме в нього найдорожче, єдине, що він по-справжньому любить.

Усе це було сім років тому і тривало шість тижнів. Пізніше він зустрічав її всього двічі. Одного разу в барі, куди вона з’явилася вся в сльозах і відразу ж попросила його знайти собі інше місце, що він, власне, і зробив. Іншого разу — на виставці, куди Харрі прийшов із Сестринцем. Він обіцяв їй зателефонувати, але так і не дотримав слова.

Харрі знову глянув скоса на годинник. 3.32. Чорт забирай, коли це тільки він устиг стати таким делікатним? Мучить совість через те, що поцілував на ніч свою колишню пасію? Намагаючись дихати глибоко й рівно, Харрі спробував сконцентрувати думки на можливих маршрутах відходу з Бугстадвеєн через Індастрі-гате. Вдалося. Ні. Знову вдалося. І все ж таки він і досі відчував її аромат. Солодку вагу її тіла. У вухах звучав ледь хрипкуватий наполегливий голос.

6 Чилі

Перші промені сонця, переваливши через вершину Екеберзького кряжу, проникли під наполовину прочинені жалюзі кімнати нарад забійного відділу й уперто намагалися вклинитись у вузенькі щілинки між повіками, сліплячи й без того хворобливо примружені очі Харрі. У торці довгого столу, заклавши руки за спину, широко розставивши ноги і злегка розхитуючись на каблуках, стояв Руне Іварссон. Позаду нього височів великий планшет із відривними аркушами паперу; на першому з них великими червоними літерами було написано: «Ласкаво просимо». Насилу стримавши позіх при перших словах начальника відділу, Харрі мляво подумав, що Іварссон, очевидно, підгледів це на якомусь із незліченних семінарів або на презентації, які він справно відвідував.

— Доброго ранку всім. Ми, вісім осіб, які сидять за цим столом, становимо слідчу групу у справі про пограбування, що сталося у п’ятницю на Бугстадвеєн.

— Убивство, — пробурчав Харрі.

— Що-що?

Харрі спробував сісти трохи пряміше, проте, хоч як він повертався, кляте сонце продовжувало сліпити очі.

— Було б правильніше із самого початку класифікувати справу як убивство і, виходячи саме з цього, будувати все розслідування.

Не дивлячись на Харрі, Іварссон криво посміхнувся, намагаючись охопити поглядом тих, що сиділи за столом:

— Я думав почати з того, щоб відрекомендувати всіх, хто зібрався, та якщо вже наш друг із забійного відділу почав… Старший інспектор Харрі Холе люб’язно наданий у наше розпорядження його начальником Б’ярне Мьоллером, оскільки спеціалізується виключно на смертельних результатах.

— На вбивствах, — перебив Харрі.

— На вбивствах. Ліворуч од Холе сидить Карл Вебер із експертно-криміналістичного відділу, який керує оглядом місця події. Як багато хто з вас знає, Вебер — найдосвідченіший спеціаліст із розшуку слідів. Славиться як своїми аналітичними здібностями, так і безпомилковою інтуїцією. Начальник Управління сказав якось, що був би радий узяти його з собою на полювання як шукача.

За столом засміялися. Навіть не обертаючись, Харрі міг би побитись об заклад, що в самого Вебера на обличчі не з’явилося

і тіні усмішки. Вебер не всміхався майже ніколи. В усякому разі, тим, хто йому не подобався. А не подобалися йому майже всі. Й особливо нові молоді начальники, що, на думку Вебера, всі як один були неосвіченими кар’єристами, які нічого не петрають у своїй професії й начисто позбавлені відчуття корпоративної солідарності. Тим сильніше в них було розвинене бюрократичне чуття, прагнення влади й бажання обійняти високу посаду, заради чого не гріх було й погостювати в Управлінні поліції.

Іварссон посміхнувся. Очікуючи, поки сміх за столом стихне, він розхитувався на каблуках, схожий на капітана судна в момент сильного хвилювання на морі.

— Беате Льонн, навпаки, людина в наших лавах нова, недосвідчена; спеціалізується на аналізі відеоматеріалів.

Беате почервоніла.

— Вона — дочка Йоргена Льонна, який двадцять років прослужив у підрозділі, що у той час називався Відділом пограбувань і вбивств. Усе говорить за те, що вона готова повторити славетний шлях свого батька: вона вже встигла зробити вагомий внесок у розкриття кількох справ. Не пам’ятаю, чи згадував я про це, але за останній рік ми у Відділі пограбувань і розбійних нападів підвищили розкриття майже до п’ятдесяти відсотків, що, коли брати міжнародні показники…

— Ти вже згадував про це, Іварссоне.

— Дякую.

Цього разу Іварссон просто у вічі подивився Харрі, не забувши, однак, знову посміхнутися. Посмішка, до самісіньких ясен оголивши ікла, зробила його схожим на гігантську рептилію. Не змінюючи виразу обличчя, він відрекомендував решту. Двох із них Харрі знав. Маґнус Ріан, молодий хлопець із Томрефіордена, працював у вбивчому відділі вже півроку і справляв загалом гарне враження. Другий, Дідрік Гудмундсон, був заступником начальника відділу, найдосвідченішим сищи-ком із усіх присутніх. Роботу свою він виконував спокійно й методично; у Харрі з ним не виникало ніяких проблем. Решта двоє також були співробітниками Відділу пограбувань і розбійних нападів, обидва носили прізвище Лі, проте Харрі вистачило й одного погляду, щоб зрозуміти: вони зовсім не од-нояйцеві близнюки. Туріль Лі була високою блондинкою з тонкими губами й непроникним обличчям, а Ула Лі — рудим коротуном з пухкою пичкою та всміхненими очима. Харрі стільки разів стикався з ними в коридорах Управління, що інший на його місці давно б уже вітався з ними, однак Харрі це якось не спадало на думку.

— Мене самого, сподіваюся, всі вже знають, — підвів риску Іварссон. — Та про всяк випадок уточнюю: я шеф Відділу пограбувань і розбійних нападів і мені доручено керувати цим розслідуванням. А як відповідь на те, що ти сказав на самому початку, Холе, хочу зауважити, що нам уже не вперше доводиться займатися пограбуванням із смертельним результатом.

Харрі намагався стриматися. Чесно. Але йому на заваді стала крокодиляча посмішка Іварссона.

— І тут відсоток розкриття у вас також трохи менше п’ятдесяти?

Лише один із тих, що сиділи за столом, розсміявся, проте сміявся він голосно. Це був Вебер.

— Вибачте, що забув дещо сказати вам про Холе, — переставши посміхатися, зауважив Іварссон. — Цілком імовірно, у нього прорізався комічний талант. Наскільки можу судити, не гірший, аніж у Рене Арве Упсаля[8].

На мить повисло важке мовчання. Уривчастий, гавкаючий сміх Іварссона дещо послабив напруження; дехто за столом навіть спробував наслідувати його.

— О’кей, давайте почнемо зі стислого підбиття підсумків того, що ми маємо. — Іварссон перекинув на планшеті аркуш із написом «Ласкаво просимо». Наступний аркуш виявився чистим. Знявши ковпачок із фломастера, Іварссон приготувався записувати:

— Вебере, прошу.

Карл Вебер підвівся. Це був невисокий чоловік із гривою сивого волосся й широкою густою бородою. Його голос нагадував глухе зловісне бурчання, втім цілком розбірливе.

— Буду стислим.

— Аж ніяк, Карле, — заперечив Іварссон, підносячи фломастер до паперу. — Часу в тебе стільки, скільки буде потрібно.

— Позаяк багато часу мені не потрібно, то буду стислим, — пробурчав Вебер. — У нас немає нічого.

— Саме так, — підтвердив Іварссон і опустив фломастер. — Що конкретно ти маєш на увазі, кажучи «нічого»?

— У нас є відбиток новісіньких кросівок «Найк» сорок п’ятого розміру. Практично все, що пов’язано з цим пограбуванням, злочинець проробив так професійно, що саме це наводить мене на думку — розмір зовсім не його. Зроблено балістичну експертизу. Стандартна куля калібру сім цілих шістдесят дві сотих до автоматичної гвинтівки Ав-З — найпоширенішій у королівстві Норвегія зброї, яка є в кожній казармі, на складі озброєння, а також у домі кожного офіцера запасу або ж солдата «Хемверна»[9]. Словом, ніяких зачіпок. Крім того, що він мовби туди й не входив. І не виходив. Зовні ми, до речі, також усе ретельно оглянули.

Вебер сів.

— Дякую, Вебере, це… е-е-е… прояснює ситуацію. — Іварссон відкрив наступний аркуш, на якому значилося: «Свідки».

— Холе?!

Харрі ще дужче розкинувся на стільці:

— Усіх присутніх у банку в момент пограбування опитано безпосередньо по гарячих слідах, і ніхто з них не повідомив нічого такого, чого не було видно на запису. Тобто деякі з них таки пригадали дещо, проте в нас є всі підстави вважати їх покази помилковими. Один із свідків бачив, що грабіжник утіказ по Індастрі-гате, однак ніхто цього не підтверджує.

— Що переносить нас до наступного пункту — автомобіль, — відгукнувся Іварссон. — Туріль?!

Туріль Лі підвелась і ввімкнула проектор, у який вже було вкладено целулоїдний аркуш із складеним нею списком легкових автомобілів, викрадених за останні три місяці. З жорстким суннмьорським акцентом, чітко вимовляючи кожне слово, Лі пояснила, чому чотири з них вона виділила як найбільш імовірні транспортні засоби для забезпечення втечі грабіжника з місця злочину. При цьому посилалася на те, що всі ці машини відносяться до найбільш поширених у країні марок і моделей, усі вони світлі, непримітні й до того ж досить нові, щоб не побоюватися технічної несправності в найбільш непідходящий момент. На особливу увагу, на її думку, заслуговував один «Фольксваґен Гольф ЄТІ». Зазвичай припаркованого просто на вулиці, його було викрадено саме увечері напередодні пограбування.

— Нальотчики, як правило, стараються викрадати машини для забезпечення відходу якраз перед учиненням злочину, щоб вони не потрапили до списків розшукуваних автомобілів, які є в усіх патрульних поліцейських, — пояснила Туріль Лі, вимкнула проектор і зайняла своє місце за столом, не забувши прихопити аркуш.

Іварссон кивнув:

— Дякую.

— От уже дійсно ні за що, — шепнув Харрі Веберу.

Наступний аркуш планшета дістав заголовок «Аналіз відеоматеріалів». Іварссон акуратно закрив фломастер ковпачком. Беате нервово глитнула, відкашлялась, відпила води зі склянки, що стояла перед нею, знову кашлянула і, втупившись у стіл, ледве чутно почала:

— Я визначила зріст…

— Зроби ласку, Беате, говори трохи голосніше. — Крокодиляча посмішка. Беате знову закашлялась.

— Користуючись відеозаписом, я визначила зріст злочинця. Метр сімдесят дев’ять. На моє прохання Вебер перевірив розрахунки й цілковито зі мною згоден.

Вебер кивнув.

— Прекрасно! — з перебільшеним ентузіазмом вигукнув Іварссон, зірвав ковпачок із фломастера і записав: «Зріст — 179 см».

Як і раніше, звертаючись виключно до стільниці, Беате вела далі:

— Крім того, я проконсультувалась із нашим спеціалістом із Університету природничих наук. Він прослухав п’ять слів, вимовлених грабіжником по-англійськи. Аслаксен сказав… — Беате підвела зляканий погляд на Іварссона, що стояв спиною до неї і був готовий записувати, — …що якість запису вельми кепська і він не піддається аналізу.

Занесена було рука Іварссона різко впала йниз; одночасно погас прямокутник світла, який відкидали на стіну, проникаючи крізь вікно, промені призахідного сонця, раптово закритого хмарою, що набігла. У кімнаті запала мертва тиша. Іварссон шумно втягнув повітря й заходився з агресивним виглядом розхитуватися на носках.

— На щастя, на закуску ми все-таки приберегли козир.

Начальник Відділу пограбувань і розбійних нападів відкрив останній аркуш планшета. «Показання агентів зовнішнього нагляду» — значилося на ньому.

— Для тих, хто не працює в йашому відділі, слід пояснити, що показання агентів — перше, до чого ми звертаємось, якщо в нашому розпорядженні є відеозапис пограбування. В семи з десяти випадків гарний запис дозволяє встановити особу нальотчика, якщо він відноситься до числа наших давніх клієнтів.

— Навіть незважаючи на маску? — поцікавився Вебер.

Іварссон кивнув:

— Гарний агент зовнішнього нагляду розпізнає давнього знайомого за статурою, жестами, голосом, характерною манерою говорити щось у момент нальоту — тобто за всіма тими дрібницями, які не сховаєш під маскою.

— Однак недостатньо просто розпізнати злочинця, — вставив Дідрік Гудмундсон, заступник Іварссона. — Необхідні…

— Саме так, — перебив його Іварссон. — Необхідні докази. За допомогою наших схем ми цілком можемо вирахувати ім’я злочинця, проте якщо вже він у масці, а матеріальні докази відсутні, то можна вважати, що у правовому відношенні ми не занадто просунулися в розслідуванні.

— І скільки ж із цих семи розпізнаних виявляються засудженими? — запитав Вебер.

— Принаймні деякі, — ухилився від прямої відповіді Іварссон. — І все ж таки значно краще хоча б знати, хто саме вчинив пограбування, навіть якщо злочинець залишається на свободі. Так ми вивчаємо його манеру й методи. І цілком можливо, візьмемо його на наступному злочині.

— А якщо наступного не буде? — поцікавився Харрі. Він звернув увагу, що коли Іварссон сміється, над вухами в нього набрякають вени.

— Любий ти наш спеціалісте з убивств, — із неприхованою іронією вів далі Іварссон. — Варто тобі огледітись, і ти побачиш, що в більшості це твоє запитання викликало посмішки. Річ у тім, що коли злочин удався, грабіжник завжди — завжди! — намагатиметься повторити його. Для нього це — як закон тяжіння. — Іварссон поглянув у вікно, дозволив собі ще раз насмішкувато гмукнути й різко крутнувся на каблуках. — Ну що ж, якщо ми нарешті завершили з лікнепом, то, може, подивимося, що конкретно в нас є? Ула?!

Ула Лі подивився на Іварссона, нібито роздумуючи, підводитися йому чи ні, проте кінець кінцем, напевно, вирішив говорити сидячи:

— Учора ввечері було моє чергування. Готовий матеріал, який включає записи всіх камер спостереження, надійшов до нас у п’ятницю о восьмій вечора. Я зібрав усіх чергових агентів зовнішнього нагляду в «Камері тортур» і змусив переглянути записи. Тих, хто у п’ятницю був вільний, викликав на суботу. Всього матеріал переглянули тринадцять агентів. Перший — у п’ятницю о восьмій вечора, останній…

— Відмінно, Уло, — перервав Іварссон. — І що вони?

Ула видав нервовий смішок, який прозвучав різко, мовби каркаючий крик чайки.

— Ну так що?

— Еспен Воланд зараз на бюлетені, —- зам’явшись, сказав зрештою Ула. — Він знає в обличчя більшість грабіжників. Спробую витягти його сюди завтра.

— Так що ти все ж таки можеш нам сказати?

Ула обвів поглядом усіх присутніх.

— Зовсім небагато, — тихо видушив він.

— Ула все ще відносно новачок у цій справі, — сказав Іварссон, і Харрі побачив, як на вилицях його заходили жовна. — Йому потрібна стовідсоткова гарантія розпізнання, що само загалом похвально. Однак це вже перебір, особливо якщо грабіжник…

— Убивця.

— …у масці, повністю переодягнений і до того ж середнього зросту, вважає за краще помовчувати, рухається явно нетипово й носить взуття занадто великого розміру. — Іварссон злегка підвищив голос. Ну, Уло, не муч. Так хто ж у нас у списку найбільш імовірних підозрюваних?

— Підозрюваних немає.

— Обов’язково мусить бути хоч хтось.

— Але його немає. — Ула Лі ніяково кашлянув.

— Ти хочеш сказати, що ні в кого немає на цей рахунок ніяких припущень? Ні в кого з наших найбільш ретельних шукачів, тих, що добровільно відвідують найбільш буйні кубла Осло, вважачи справою своєї честі щоденне спілкування з найогидні-шими покидьками суспільства? У тих, хто в дев’яти з десяти випадків хоч краєм вуха чув, хто вів машину, хто ніс гроші, хто стояв на сторожі, і раптом — жодної здогадки?

— Здогадки-то є, — сказав Ула. — Вони назвали мені шість імен.

— Ну так викладай, старий.

— Я перевірив усіх. Троє з них сидять. Одного з решти наша людина в момент пограбування бачила на Платі[10]. Другий зараз у Патайї, в Таїланді, це я перевірив. А ще одного всі агенти назвали практично одностайно, позаяк він схожий; фігурою, та й сам злочин учинений дуже вже професійно. Це такий собі Бьорн Юхансен із твейтського угруповання.

— І?

В Ули був такий вигляд, наче в цю мить йому більше за все хотілося сповзти зі стільця та сховатися під столом.

— У п’ятницю в лікарні Уллевол йому зробили операцію з приводу аит аЫае.

— Аит аІаХае7.

— Капловухість, — простогнав Харрі, змахуючи з лоба крапельку поту. — У Іварссона був такий вигляд, ніби він ось-ось вибухне. Ну, і скільки намотав?

— Щойно проминув двадцять перший кілометр. — Голос Халворсена лунко відбивався від стін тренажерної зали, розташованої в підвалі Управління поліції Осло. День іще тільки схилявся до вечора, й тому вони тут були майже єдиними відвідувачами.

— Зрізуєш ти, чи що? — Харрі зціпив зуби і спробував швидше тиснути на педалі. Навколо його велотренажера вже розтеклася калюжка поту, тоді як у Халворсена на лобі ледве виступило кілька краплин.

— Виходить, поки у вас жодної зачіпки? — запитав Халворсен, намагаючись дихати спокійно й рівно.

— Атож, якщо не вважати того, що Беате Льонн сказала насамкінець.

— А що ж вона сказала?

— Вона працює зараз із однією комп’ютерною програмою, що на основі кадрів відеозйомки дозволить їй дістати тривимірне зображення голови та обличчя злочинця.

— У масці?

— Ця програма використовує ту інформацію, яку їй удається зчитати із плівки. Світло, тіні, заглиблення, випуклості. Чим щільніше маска прилягає до обличчя злочинця, тим більш імовірно, що реконструйоване зображення нагадуватиме його зовнішність. У будь-якому разі це буде лише начерк, ескіз, однак Беате говорить, що зможе порівняти його з фото підозрюваних.

— За допомогою ідентифікаційної програми ФБР? — Халворсен обернувся до Харрі, з деяким злорадством зауваживши, що пляма поту, яка раніше проступала в того на грудях лише біля логотипу «Jokker&Valentine», тепер розпливлася по всій майці.

— Ні, в неї є краща програма, — сказав Харрі. — Скільки там у тебе?

— Двадцять два. І що це за програма?

— Fusiform gyrus[11].

— Майкрософт? Еппл?

Харрі постукав зігнутим пальцем по багровому лобі:

— Загальнолюдський програмний продукт. Міститься у скроневій частці мозку. Єдина функція — розпізнавати обличчя. Більше нічого не може. За допомогою цього біта пам’яті ми розрізняємо сотні тисяч людських облич, однак навряд чи відрізнимо один від одного дюжину носорогів.

— Носорогів?

Харрі зажмурився, намагаючись зморгнути піт, який заливав очі.

— Це всього лише приклад, Халворсене. Проте стосовно Беате Льонн,тут випадок особливий. У неї в цій звивині є ще кілька додаткових завитків, завдяки яким вона пам’ятає всі обличчя, які коли-небудь бачила. Кажучи «всі», я маю на увазі не тільки обличчя знайомих їй людей або тих, із ким їй доводилося перекинутись кількома словами, але й фізіономії, які вона побіжно бачила в натовпі на вулиці років п’ятнадцять тому, хай навіть наполовину сховані темними окулярами.

— Брешеш!

— Аніскілечки. — Харрі опустив голову, дочекався, поки відновиться дихання, і вів далі: — Таких, як вона, і двох сотень не набереться. Дідрік Гудмундсон розповідав, що в Школі поліції її змусили пройти відповідний тест і вона посоромила всі існуючі ідентифікаційні програми. Ця дівиця — ходяча картотека облич. Якщо вона запитує тебе: «Де я могла бачити вас раніше?» — будь певен, що з її боку це зовсім не банальна спроба зав’язати знайомство.

— Здуріти можна! Що ж вона в поліції робить? Я маю на увазі, з таким талантом?

Харрі знизав плечима.

— Ти, може, пам’ятаєш співробітника, застреленого у вісімдесяті під час пограбування банку в Рюені?

— Це було ще до мене.

— Коли до нас надійшло повідомлення, він випадково опинився неподалік і, оскільки першим прибув на місце, ввійшов до банку без зброї, щоб почати переговори. Грабіжники розстріляли його з автоматичної зброї. їх так і не взяли. Пізніше в Школі поліції цей випадок почали наводити як приклад, як не треба діяти, опинившись на місці злочину.

— Слід було чекати на підкріплення й не вступати в контакт із бандитами, щоб не наражати на непотрібну небезпеку ні себе, ні службовців банку, ні самих злочинців.

— Точно, як за підручником. Дивно, але він був одним із кращих і найдосвідченіших наших співробітників. Йорген Льонн. Батько Беате.

— Он як? Так ти вважаєш, воіїа тому й пішла в поліцію? Через батька?

— Очевидно.

— Вона нічого?

— Ділова. Ти де вже?

— Проїхав двадцять четвертий. Лишилося ще шість. А ти?

—- Двадцять другий. Певно, скоро тебе дістану.

— Тільки не цього разу. — Халворсен запрацював педалями з подвійним завзяттям.

— Зараз почнуться підйоми — отут я тебе й упораю. Ти, як завжди, психологічно зламаєшся і зупинишся.

— Не сьогодні, — пообіцяв Халворсен і ще наліг на педалі. Біля коріння його густої шевелюри блиснула краплина поту. Харрі посміхнувся й також припав до руля.

Бярне Мьоллер дивився поперемінно то на список, яким забезпечила його дружина, то на магазинну полицю, де, як йому здавалося, лежав коріандр. Після їхньої поїздки на Пхукет минулої зими Маґрете закохалася в тайську кухню, одначе сам начальник убивчого відділу все ще плутався при виборі різних овочів, які щодня доправляли літаком із Бангкока до продовольчого магазинчика на Грьонланнслейрет.

— Це зелений чилі, шеф, —пролунав просто в нього над вухом чийсь голос. Б’ярне Мьоллер різко обернувся й ледве не вткнувся носом у мокру багрово-червону фізіономію Харрі. — Дві ці штуки, кілька скибочок імбиру — й можна приготувати непоганий супчик «том ям». Щоправда, після нього з вух дим валить, зате піт виводить із організму всяку гидоту.

— Судячи з твого вигляду, Харрі, ти щойно його скуштував.

— Просто невеликий велопробіг із Халворсеном.

— Он як? А що це там у тебе в руці?

— Японе. Дрібний червоний ЧИЛІ.

— От уже не знав, що ти вмієш готувати.

Харрі з легким подивом, нібито бачив його вперше, глянув на пакетик із чилі.

— Між іншим, шеф, добре, що я тебе зустрів. У нас проблема.

Мьоллер відчув знайомий свербіж біля коріння волосся.

— Не знаю, хто там ухвалював рішення про те, щоб Іварссон очолив слідство по вбивству на Бугстадвеєн, але так продовжуватися не може.

Мьоллер запхав список у корзину з продуктами.

— Скільки ви вже пропрацювали з ним разом? Аж два дні?

— Не в тому річ, шеф.

— Слухай, Харрі, можеш ти хоч раз вряди-годи зайнятися виключно розслідуванням? А як усе організувати — дозволь вирішувати іншим. Знаєш, нічого страшного не станеться, якщо ти хоча б спробуєш не ставати в опозицію.

— Та я просто хочу скоріше розкрутити цю справу, шеф. Аби знову зайнятися тією, іншою, ну, ти знаєш.

— Знаю. Але ти вовтузишся з нею вже понад обіцяні мною шість місяців, а я не можу й надалі заплющувати очі на використання часу й ресурсів, виходячи з особистих почуттів і відносин, Харрі.

— Але ж ідеться про нашу колегу, співробітницю поліції.

— Я знаю! — гаркнув Мьоллер. Трохи помовчавши, він роззирнувся на всі боки і, злегка понизивши тон, вів далі:

— Так у чому проблема, Харрі?

— Вони звикли працювати вйключно з пограбуваннями, й Іварссона не цікавлять ніякі конструктивні пропозиції.

Б’ярне Мьоллер злегка посміхнувся при думці про «конструктивні пропозиції» Харрі. А той, ледь нахилившись до нього, заговорив швидко й гаряче:

— Коли відбувається вбивство, про що ми насамперед думаємо, га, шеф? Чому, який мотив, адже так? У Відділі пограбувань і розбійних нападів сприймають як даність, що мотивом були гроші, тож таких запитань узагалі не виникає.

— Ну а сам ти що вважаєш? Який тут мотив?

— Нічого я не вважаю, справа вся в тому, що вони використовують в корені невірну методику.

— Іншу методику, Харрі, іншу. Ну гаразд, мені давно вже слід було купити ці овочі й бути вдома. Тож говори скоріше, чого ти хочеш.

— Хочу, щоб ти з ними домовився — нехай дадуть мені можливість з ким-небудь іще відокремитись і працювати в автономному режимі.

— Вийти зі складу слідчої групи?

—- Провадити розслідування паралельно.

— Харрі…

— Так уже було, коли ми брали Червоногрудку, пам’ятаєш?

— Харрі, я не можу втручатися…

— Я хочу взяти Беате Льонн і разом із нею почати все з нуля. Іварссон уже встиг зайти в глухий кут і…

— Харрі!

— Ну?

— Назви істинну причину.

Харрі вирішив трохи змінити тактику:

— Мені не витримати спільної роботи з цим крокодилом.

— З Іварссоном?

— Відчуваю, скоро таких дров наламаю…

Брови Бярне Мьоллера зійшлися на переніссі й зметнулися вгору, утворюючи літеру V.

— Це що, погроза?

Харрі поклав руку Мьоллеру на плече:

— Зроби мені цю послугу, шеф, одну-однісіньку. І я ніколи тебе більше ні про що не попрошу. Ніколи!

Мьоллер незадоволено гмукнув. Скільки разів за останні роки йому доводилося через Харрі класти свою голову ледве не на плаху, замість того щоб послухатися мудрих порад старших колег і будувати власну кар’єру, дистанціювавшись від цього свого непередбачуваного опера! Якщо вже мова зайшла про Харрі Холе, єдине, що можна було б сказати про нього напевно, так це те, що одного прекрасного дня він таки наламає дров. Однак, позаяк вони з Харрі якось дивно примудрялися виходити сухими з води, ніхто стосовно них жорстких заходів не вживав. Дотепер. Тим часом найцікавішим було запитання: навіщо він усе це робить? Мьоллер глянув скоса на Харрі. Алкаш. Скандаліст. Часом нестерпний нахабний упер-тюх. І при цьому — його кращий опер, якщо не брати до уваги Волера.

— Тільки тримай себе в шорах, Харрі. Інакше, присягаюся, знову запхаю тебе за письмовий стіл і замкну. Втямив?

— Так, шеф.

— Завтра в мене зустріч із начальником Управління і з шефом криміналки. Подивимось. Але я тобі нічого не обіцяю, чуєш?

— Бувай, шеф. Привіт дружині.

По дорозі до виходу Харрі обернувся:

—- Коріандр там, ліворуч, у глибині, на нижній полиці.

Після того як Харрі пішов, Б’ярне Мьоллер довго стояв, утупившись у свою корзинку. Він нарешті зрозумів, навіщо йому все це потрібно. Просто цей скандальний і впертий алкаш йому подобався.

7 Білий король

Кивнувши комусь із завсідників, Харрі всівся за столик біля одного з вузьких кривуватих вікон, які виходять на вулицю Валь-демара Тране. У кутку в нього за спиною красувалася велика картина: чоловіки, що прогулюються по площі Янгсторгет, бадьоро помахуючи циліндрами, вітають зустрічних дам, які намагаються сховатися від палючих променів сонця під мереживними парасолями. Неможливо уявити собі великого контрасту з вічною напівтемрявою та благоговійною пообідньою тишею, що панують у залі «Шрьодера».

— Добре, що тобі вдалось вирватися, — сказав Харрі, звертаючись до повнявого чоловіка, що вже сидів за столиком. По ньому відразу було видно, що він не належить до числа завсідників закладу. Причина крилася не в елегантному твідовому піджаці, й навіть не у краватці-метелику в червону крапочку. Просто на пропахлій пивом і вкритій чорними плямами від сигаретних недопалків скатертині перед ним стояла чашка з чаєм. Цим випадковим відвідувачем був психолог Столе Еуне, один із кращих спеціалістів у країні, до послуг якого поліція Осло вдавалася часто й навіть вельми охоче. Щоправда, з деякою часткою побоювання, позаяк Еуне, аж до самих кісток порядна людина, щиро дбаючи про підтримання власного реноме, ніколи не дозволяв собі в суді ніяких висловлювань, якщо вони не були на всі сто відсотків підтверджені науковими доказами. А позаяк у психології взагалі існує не так уже й багато доказів хоч би там чого, нерідко траплялося, що він, як свідок звинувачення, ставав кращим помічником захисту: посіяні його виступом сумніви тлумачилися на користь звинувачуваного. Розслідуючи різні вбивства, Харрі так часто звертався по допомогу до Еуне, що вже вважав його ледве не своїм колегою. Та й у питанні лікування власного алкоголізму Харрі так само сліпо довірявся цьому розумному, душевному, дещо франтуватому впертюху, так що найближчим часом навіть міг почати називати його своїм другом.

— Так ось, значить, де твоя схованка? — сказав Еуне.

— Угу, — підтвердив Харрі й звів брову, подаючи знак Майї, яка тут же вискочила з-за стойки і зникла на кухні.

— А це в тебе що?

— Японе. Чилі.

По переніссю Харрі скотилася крапля поту, на мить затрималася на кінчику носа й упала на скатертину. Еуне з подивом подивився на вологу пляму.

— Погано відновлюється теплообмін, — пояснив Харрі. — Я щойно з тренування.

Еуне скривився:

— Як медик я, можливо, мав би аплодувати, але як філософ ставлю великий знак питання — чи варто піддавати організм таким випробуванням?

На столі перед Харрі виникли сталевий кавник і чашка.

— Дякую, Майє.

— Відчуття провини, — вів далі Еуне. —- Дехто намагається впоратися з ним, вигадуючи собі різні покарання. Як ти, Харрі, коли зриваєшся. У твоєму випадку алкоголь — не спосіб утекти від дійсності, а радикальний спосіб самопокарання.

— Дякую, я й раніше чув од тебе цей діагноз.

— Так ти тому так старався на тренуванні? Докори сумління?

Харрі знизав плечима.

Еуне притишив голос:

— Ти що, так і продовжуєш думати про Елен?

Погляд Харрі метнувся вгору і зустрівся з поглядом Еуне. Він поволі підніс чашку з кавою до рота, довго пив і врешті з прикрою гримасою відставив її вбік.

— Ні, це не пов’язано зі справою Елен. Там ми ні на крок не просунулися, але я переконаний, зовсім не тому, що погано спрацювали. Просто треба набратися терпіння — рано чи пізно що-небудь обов’язково з’явиться.

— Добре, — сказав Еуне. — У тому, що Елен загинула, твоєї провини немає. Твердо це запам’ятай. І не забувай, усі твої колеги вважають, що справжнього її вбивцю було спіймано.

— Може, так. А може, й ні. Він мертвий, так що запитати тепер ні в кого.

— Не дозволяй цьому стати твоєю ідеєю фікс, Харрі. — Еуне сунув два пальці в кишеньку свого твідового жилета, дістав звідти срібний годинник і кинув погляд на циферблат. — Однак ти ж навряд чи хотів зі мною поговорити про відчуття провини?

— Ні. — Харрі вийняв із кишені стосик фотографій. — Я хотів би знати, що ти думаєш ось про це.

Еуне взяв знімки й почав переглядати.

— Схоже на пограбування банку. Не думав, що й це в компетенції забійного відділу.

— Подивися на наступну фотографію — і отримаєш пояснення.

— Ну і що? Він указує пальцем на камеру стеження.

— Вибач, наступна.

— Ого! Невже…

— Так. Спалаху майже не видно, це гвинтівка АС-3, але він щойно вистрілив. Як бачиш, куля влучила жінці точно в лоб. На наступній фотографії видно, як вона виходить із потилиці й застряє в дерев’яній панелі поряд зі скляним віконцем.

Еуне відклав знімки.

— Скажи на милість, Харрі, чому ви вічно сунете мені під ніс ці жахи?

— Щоб ти був у курсі, про що йдеться. Поглянь на наступний знімок.

Еуне важко зітхнув.

— Злочинець оволодів грішми, — вів далі Харрі, показуючи фотографію. — Тепер єдине, що йому залишається, — втекти. Він професіонал, спокійний, рішучий; у нього більше немає ніяких причин залякувати когось або до чогось змушувати. І все ж таки він на кілька секунд відкладає втечу заради того, щоб пристрелити службовку банку. Тільки через те, що управитель витратив зайві шість секунд, дістаючи гроші з банкомату.

Ложечка в чашці чаю, що стояла перед Еуне, поволі малювала вісімку.

— І тепер ти намагаєшся здогадатись, який у нього був мотив?

— Ну, мотив-то є завжди, просто часто складно буває зрозуміти, по який бік здорового глузду слід його шукати. Які будуть припущення?

— Серйозний розлад психіки.

— Але всі інші його дії надзвичайно раціональні.

— Розлад психіки зовсім не рівнозначний дурості. Люди з таким розладом мають не меншу, а деколи навіть більшу спритність у досягненні своєї мети, ніж ми, здорові. Що їх відрізняє від нас, так це самі цілі.

— А як щодо наркотиків? Бувають такі, під впливом яких нормальна людина стає такою агресивною, що в ній прокидається жадоба вбивати?

Еуне похитав головою:

— Дія стимулятора може лише підсилити або послабити схильність, яка вже існує. Той, що вбив сп’яну свою дружину, як правило, не раз про це подумував і на тверезу голову. Люди, що здійснюють навмисні вбивства, як у нашому випадку, майже напевно мають до цього стійку схильність.

— Так ти вважаєш, що хлопець зовсім звихнувся?

— Або ж первісно запрограмований на вбивство.

— Первісно запрограмований?

Еуне кивнув:

— Пам’ятаєш того грабіжника, якого так ніколи й не вдалося взяти, Расколя Баксхета?

Харрі зробив заперечний жест.

— Він циган, — вів далі Еуне. — Декілька років ходили чутки про цю справді містичну постать. Вважалося, що він мозковий центр, який стоїть за всіма значними пограбуваннями фінансових установ та інкасаторів в Осло у вісімдесяті роки. Минуло чимало часу, перш ніж поліції вдалось установити, що він справді існує, але навіть і тоді не зуміли знайти ніяких доказів проти нього.

— Тепер щось таке пригадую, — сказав Харрі. — Проте його начебто все ж таки спіймали?

— Помиляєшся. Щонайближче до нього вдалося підібратися, коли двоє нальотчиків пообіцяли свідчити в суді проти Расколя в обмін на пом’якшення покарання для них самих. Однак обидва вони раптово зникли за таємничих обставин.

— Нічого незвичайного, — зауважив Харрі, дістаючи пачку «Кемелу».

— Незвичайне те, що вони тоді сиділи у в’язниці, — сказав Еуне.

Харрі тихенько свиснув:

— Та все ж мені здається, він потрапив за ґрати.

— Вірно, — відгукнувся Еуне. — Проте його не спіймали. Він здався сам. Одного разу з’явився до приймальні Управління поліції Осло і заявив, що хоче зізнатись у здійсненні купи давніх пограбувань. Звісно, почався дикий переполох. Ніхто нічого не розумів, а сам Расколь навідріз відмовився пояснити, чому здався. Перш ніж порушувати справу, зателефонували мені, щоб я його оглянув і перевірив, чи не з’їхав він з глузду, — адже інакше суд визнав би зізнання недійсним. Расколь погодився на бесіду зі мною за двох умов. По-перше, ми мусили зіграти партію в шахи — і не питай мене, звідки йому стало відомо, що я граю. А по-друге, мені слід було принести французький переклад «Мистецтва війни» — стародавнього китайського трактату про військову тактику.

Еуне розпечатав пачку сигарил «Нобель петі».

— Книгу мені прислали з Парижа, і я захопив із собою шахівницю. Мене відвели до нього в камеру. Людина, яку я там побачив, більше всього нагадувала ченця. Він попросив у мене ручку і почав перегортати книгу, кивком давши зрозуміти, щоб я готувався до гри й починав. Я розставив фігури і зробив перший хід, готуючись розіграти дебют Реті — при ньому атака на супротивника починається лише після того, як твої фігури займуть усі центральні позиції. Часто такий початок буває вельми ефективним проти гравців середнього рівня. За одним тільки першим ходом неможливо було вгадати, що саме я задумав, однак цей циган, одірвавшись від книги, поглянув скоса на дошку, смикнув себе за цапину борідку, подивився на мене, розуміюче посміхнувся, зробив позначку в книзі…

Язичок полум’я, виплюнутий срібною запальничкою, лизнув кінчик сигарили.

— …і продовжив читання. Я запитав: «А ти що, не ходитимеш?» Щось недбало черкаючи на полях книги моєю ручкою, він відповів: «А навіщо? Бачиш, я записую, як складеться ця партія, хід за ходом. Усе скінчиться тим, що ти змушений будеш покласти свого короля». Я спробував було пояснити, що після одного-однісінького ходу він не може передбачити весь хід партії. «Парі?» — запропонував він. Я спробував відбутися жартами, але він наполягав. Тоді я погодився поставити сотню, таємно сподіваючись, що це схилить його до бесіди зі мною. Він зажадав, аби я поклав сотенну купюру біля дошки, щоб він міг її бачити. Потім він підвів руку, неначе збирався зробити хід, і тут події почали розвиватися блискавично.

— Шах і мат?

Еуне задумливо всміхнувся і випустив блакитне кілечко диму, що відразу ж рушило вгору:

— Наступної миті я відчув, що затиснутий залізною хваткою, голова закинута до стелі, а у вухо мені шепочуть: «Відчуваєш лезо мого ножа, ґадзо?» Дійсно, я відчував тонке, гостре як бритва лезо, що вперлося мені в горло і ледве не розпороло шкіру. Тобі коли-небудь доводилося переживати таке, Харрі?

Харрі в думках звірився з реєстром схожих ситуацій, в яких йому доводилось опинятися, проте точної відповідності так і не знайшов. Він похитав головою.

— Почуваєшся, як висловлюються деякі мої пацієнти, ніби риба, викинута з води. Я до того злякався, що ледве не обмочився. А він продовжував шепотіти мені у вухо: «Поклади свого короля, Еуне». Хватка трохи ослабла, щоб я зумів підвести руку і змести з дошки свої фігури. Потім, усе так само несподівано, він мене відпустив. Знову зайнявїпи своє місце за столом, він почекав, поки я опам’ятаюсь і відсапаюсь. «Якого диявола, що це було?» — простогнав я. «Це було пограбування банку, — відповів він. — Спершу сплановане, потім здійснене». З цими словами він розкрив книгу, де, за його словами, зафіксував хід партії, і показав мені. Але там був записаний тільки мій перший хід і слова: «Білий король здався». Потім він запитав: «Ну що, Еуне, це дає відповідь на всі твої запитання?»

— І що ти йому відповів?

— Нічого. Я покликав наглядача, який чекав за дверима. Проте, перш ніж він відімкнув камеру, я все ж таки задав Расколю останнє запитання. Відчував, що звихнуся, сушачи голову, якщо не отримаю на нього відповіді прямо тут і зараз. Я запитав: «Ти б це зробив? Перерізав би мені глотку, якби я не змахнув свого короля? Заради того щоб виграти ідіотське парі?»

— І що ж він відповів?

— Посміхнувся й запитав, чи знаю я, що таке попереднє програмування.

— Ну і?..

— Це все. Двері відчинились, і я пішов.

-Ащо він мав на увазі під попереднім програмуванням?

Еуне відсунув від себе чашку з чаєм:

— Можна первісно запрограмувати свій мозок, щоб він дотримувався певної моделі поведінки. Мозок пригнічуватиме інші імпульси і, хай там що, дотримуватиметься заздалегідь визначених правил. Вельми корисна річ у ситуаціях, коли природною реакцією мозку була б паніка. Наприклад, коли парашут не розкрився. Парашутист заздалегідь програмує себе на здійснення в цьому разі певних вимушених дій.

Або ж поведінка солдата в бою.

— Точно. До речі, є методи попереднього програмування, які дозволяють занурити людину в такий глибокий транс, що навіть найрадикальніша зовнішня дія не в змозі із нього вивести. Люди уподібнюються живим роботам. Найстрашніше, що досягти такого ефекту — заповітної мрії будь-якого генерала — надзвичайно просто, досить лише володіти потрібною технікою.

— Ти це про гіпноз?

— Мені більше подобається називати це попереднім програмуванням — не так таємничо звучить. Усе тут зводиться до дозволу і заборони на прийом імпульсів. Найбільш здатні легко можуть програмувати самих себе — це називають самогіпнозом. Якщо Расколь заздалегідь запрограмував себе на вбивство у разі, якщо я не покладу свого короля, то він тим самим відрізав собі всі шляхи до відступу.

— Але ж він усе-таки тебе не вбив.

— В усіх програм існує своєрідна кнопка скасування, якийсь пароль, що руйнує транс. У даному разі, цілком можливо, ним був перекинутий білий король.

— М-м. Вражає.

— Я ось до чого все це кажу…

— Здається, я здогадуюся, — перебив Харрі. — Грабіжник із фотографії міг запрограмувати себе на вбивство у разі, якщо управитель не вкладеться в строк.

— Правила попереднього програмування можуть бути досить прості, — сказав Еуне, гасячи свій недопалок у чашці й накриваючи її блюдцем. — Щоб занурити себе в транс, досить створити якусь малу, логічно завершену систему, закриту для проникнення будь-яких думок ЗЗОВНІ.

Поклавши на стіл поряд із кавовою чашкою п’ятдесяти-кронову купюру, Харрі підвівся. Туне мовчки дочекався, поки він збере фотографії, і лише потім запитав:

— Признайся, адже ти ні на йоту не віриш у те, що я тут тобі наплів, га?

— Абсолютно.

Еуне також підвівся й застебнув піджак.

— У що ти взагалі віриш?

— У те, чого мене вчить особистий досвід, — відповів Харрі. — У своїй масі звичайні бандити, щонайменше, зовсім не розумніші за мене — вони обирають найбільш прості рішення, та й мотиви у них, як правило, нехитрі. Коротше кажучи, на перевірку все виявляється таким самим, яким здається на перший погляд. Готовий посперечатися, що цей наш нальотчик або на-ширявся до одуру, або відчайдушно запанікував. Те, що він зробив, з біса безглуздо, з чого я роблю висновок, що він до того ж іще й тупий. Узяти, наприклад, цього цигана, якого ти, очевидно, вважаєш неабиякою спритною людиною. Скільки років до свого строку він дістав за те, що напав на тебе з ножем?

— Аніскільки, — сардонічно посміхнувшись, відповів Еуне.

— Як це?

— Ніякого ножа не знайшли.

— Мені здавалося, ти говорив, що ви сиділи з ним самі в замкненій камері.

-— Уяви собі таку ситуацію. Ти лежиш на пляжі на животі й загоряєш. Тут до тебе підходять приятелі й кажуть, щоб ти не надумався ворушитись, — у тебе над спиною один із них тримає совок із розжареним вугіллям. Раптом ти чуєш, як хтось із них ойкає, і наступної миті відчуваєш, як на спину падають вуглинки та нещадно її печуть. Доводилося тобі стикатися з чим-небудь подібним?

У свідомості Харрі —: до образливого швидко — промайнули всі картини його літніх відпусток.

— Ні.

— У результаті виявляється, що тебе розіграли і це всього лише шматочки льоду…

— Ну і що?

Еуне зітхнув:

— Деколи мені дуже б хотілося знати, Харрі, де ж усе-таки ти провів ті тридцять п’ять років, які, як ти стверджуєш, минули з моменту твого народження.

Харрі втомлено провів рукою по обличчю:

— О’кей, так у чому суть, Еуне?

— У тому, що досвідчений маніпулятор може змусити тебе сприйняти край сотенної купюри за лезо ножа.

Дивлячись Харрі просто у вічі, блондинка пообіцяла сонячну погоду і легку хмарність ближче до другої половини дня. Харрі натиснув кнопку, і картинка згорнулася, перетворившись на крихітну крапку, що світиться, в центрі 14-дюймового екрана. Проте варто йому тільки заплющитись, як у свідомості спалахнуло зображення Стіне Гретте у супроводі відлуння слів репортера: «…у справі, як і раніше, немає підозрюваних».

Харрі знову розплющив очі й подивився на погаслий екран, у якому відбивалася кімната. Він сам, старе зелене крісло з високою спинкою з «Ліфта»1 і порожній журнальний столик, при¬

1 Мережа дешевих магазинів в Осло.

крашений кругами від денець склянок і пляшок. Усе як завжди. Маленький телевізор стояв на полиці між «Самотньою планетою: книгою про Таїланд» і стареньким «Атласом шляхів», виданим іще Норвезькою спілкою підприємців тоді, як Харрі тут поселився. Незважаючи на свій статус переносного, телевізор за останні сім років не зрушився з місця ні на метр. Харрі довелося якось читати про семирічний синдром: приблизно через сім років люди починають прагнути переїхати на новіє місце. Або поміняти роботу. Або супутника життя. По собі він цього не помічав. Робота у нього була все та ж ось уже майже десять років. Харрі подивився на годинник. Анна сказала — о восьмій.

Що ж до супутниці життя, тут він ніколи не заходив так далеко, щоб мати можливість переконатися у правильності цієї теорії. За винятком двох випадків, усі його романи обмежувалися тим, що сам Харрі називав «шеститижневим утамовуванням свербіжу». У чому крилася причина, він і сам не знав. Може, в тому, що ці два винятки, коли він закохувався по-справжньому, завершилися трагічно. А може, винні були дві найстійкіші його прихильності — пристрасть до розслідування вбивств і тяга до алкоголю. В усякому разі, ще до того як рік тому він зустрів Ракель, Харрі й сам уже мало-помалу почав схилятися до думки, що не створений для тривалих відносин. Йому раптом згадалася спальня в будинку Ракелі в Холменколлені — простора, прохолодна. Багатозначні погляди і недомовки за сніданком. Малюнок Олега на дверцятах холодильника: три фігурки, що тримають одне одного за руки. Під однією з них — високою, головою ледве не врівні з жовтим сонцем, сяючим на безхмарному небі, — кострубато надряпано «Харі».

Харрі підвівся з крісла, взяв аркуш, який лежав поряд із ав-товідповідачем, і рішуче набрав номер на мобільнику. Після чотирьох гудків на іншому кінці лінії зняли слухавку.

— Привіт, Харрі.

— Привіт. Як ти здогадалася, що це я?

Низький приглушений смішок:

— Ти де був усі останні роки, га, Харрі?

— Ну, тут… там… а що? Невже знову дурня зваляв?

Вона засміялася цього разу трохи голосніше.

— Ах так, адже мій номер висвітився в тебе на дисплеї. І справді ідіот. — Харрі відчував, що все це дійсно звучить по-дурному. Нічого, йому б тільки зуміти сказати те, заради чого він телефонує, а там недовго і слухавку кинути. Ну, раз, два, три — пора зважуватись. — Знаєш, Анно, з приводу цієї нашої домовленості на сьогоднішній вечір…

— Харрі, не будь дитиною!

— Дитиною?

— Я тут таке карі готую, пальчики оближеш! Якщо боїшся, що я тебе спокушатиму, то мушу розчарувати. Я розраховую пообідати, ну і побалакати потім кілька годин. Спробуємо розібратися у двох-трьох випадках непорозуміння, що залишилися відтоді, як ми бачилися востаннє. А може, і цього не буде. Просто посидимо, посміємось. Японе-чилі, пам’ятаєш?

— Аякже, звичайно.

— От і чудово! Рівно о восьмій, о’кей?

— Ну, я…

— Чудово.

Вона поклала слухавку. Харрі ще якийсь час розглядав згаслий екран мобільника.

8 Джелалабад

— Скоро я тебе вб’ю, — сказав Харрі, ще сильніше стискаючи холодну сталь гвинтівки. — Мені хочеться, щоб тобі це було заздалегідь відомо. Подумай над цим. Ану розкрий рот!

Усі, що оточували його, були восковими ляльками. Нерухомими, бездушними, позбавленими будь-яких людських рис. Харрі відчував, що його обличчя під маскою вкрите потом. Кров стугоніла у скронях, кожен удар озивався тупим болем. Він не наважувався огледітися, боячись зустріти чий-небудь осудливий погляд.

— Пхай гроші в мішок, — наказав він безликій істоті навпроти. — А сам мішок поклади собі на голову.

Безликий розсміявся, Харрі повернув свою гвинтівку і спробував ударити його прикладом у голову, але промахнувся. Решта присутніх у приміщенні також почали сміятися. Харрі нарешті зважився і роздивився їх крізь нерівні прорізи маски. Виявляється, він усіх їх знав. Дівчина в сусідньому віконці схожа на Біргіту. Чорношкірий біля автомата з талонами на чергу — Харрі міг би в цьому заприсягнутися — викапаний Ендрю. А сива пані з дитячою коляскою…

— Мамо? — ледве чутно прошепотів він.

— Так ти береш гроші чи ні? — запитав безликий. — Залишилося двадцять п’ять секунд.

Скільки залишилося часу, тут вирішую я! — гаркнув Хар-рі, знову всаджуючи ствол гвинтівки в чорний провал рота безликого. — Я так і знав, що це ти. Готуйся, за шість секунд ти помреш. Так бійся ж!

Із рота безликого на тоненькій ниточці звисав вибитий зуб, рясно текла кров. Але відповідав він, мовби не помічаючи цього:

— Мені видається абсолютно неприпустимим розпоряджатися часом і засобами, виходячи виключно з особистісних міркувань.

Десь наполегливо продовжував дзвонити телефон.

— Ну ж, злякайся! Бійся, чорт забирай, так, як боялася вона!

— Обережно, Харрі, не дозволяй цьому стати твоєю ідеєю фікс. — Харрі відчув, як щелепи безликого плющать ствол гвинтівки.

— Вона ж була моїм партнером, напарницею! Чуєш ти, сво-лото! Моїм кращим… — Маска заліплювала Харрі рот, заважала дихати. А безликий, незважаючи на ствол гвинтівки, що стирчить у роті, як нічого й не сталося, продовжував молоти нісенітницю:

— Узяв і відкосив.

— …другом. — Харрі повністю втиснув спусковий гачок. Нічого не сталося. Він розплющив очі.

Першою думкою Харрі було, що він на мить відключився. Він сидів усе в тому ж зеленому кріслі з високою спинкою, втупившись у згаслий телеекран. Ось тільки одяг. Він був з головою вкритий плащем. Навіть у роті відчувався неприємний присмак мокрої тканини. Та й кімнату тепер заливало яскраве денне світло. Удари молота. З безжальною точністю вони раз по раз влучали в якийсь нерв, розташований за очним яблуком, віддаючись у ньому неправдоподібно гострим і в той же час звичним болем. Він спробував напружитись і пригадати. Завис у «Шрьодера»? Почав пити в Анни? Проте, як він і боявся,у пам’яті зяяв провал. Він іще пам’ятав, як після телефонної розмови з Анною сів тут, у кімнаті. Далі — порожнеча. У цей момент гостро нагадав про себе вміст шлунка. Харрі встиг перегнутися через підлокітник крісла, і виблював просто на паркет. Зі стогоном заплющивши очі, він спробував відігнати від себе наполегливі дзвінки телефону. Коли ввімкнувсь автовідповідач, Харрі вже знову міцно спав.

Час миготів короткими відрізками, неначе хтось розрізав його ножицями на дрібні шматочки й упускав їх із нерівними проміжками. Знову прокинувшись, Харрі не квапився розплющувати очі. Спочатку він спробував прислухатися до свого стану, марно сподіваючись знайти які-небудь зміни на краще. Удари молота розосередилися по дещо більшій площі, в кімнаті смерділо блювотою, він точно знав, що більше заснути йому не вдасться. Ось, мабуть, і всі зміни. Долічивши до трьох, він підвівся, прошкандибав вісім кроків, які відокремлювали крісло від ванної, та знову випорожнив шлунок. Міцно тримаючись за бачок унітаза, він дочекався, поки відновиться дихання, зі здивуванням роздивляючись власну блювоту: у жовтій однорідній масі, що стікала в унітаз, видно були мікроскопічні червоні та зелені грудочки. Зачепивши червону грудочку великим і вказівним пальцями, він промив її під краном і підніс ближче до світла. Потім обережно поклав до рота й розжував. Відчувши пекучий смак японе-чилі, скривився. Ретельно вимив обличчя й випростався. Фізіономію, що дивилася на нього із дзеркала, прикрашав величезних розмірів синяк. Коли він вмикав автовідповідач, світло, що заливало кімнату, неприємно різонуло по очах.

«Це Беате Льонн. Сподіваюся, не перешкодила у заняттях, але Іварссон велів мені негайно всіх обдзвонити. Сталося ще одне пограбування. Відділення Норвезького банку, розташоване між Фрогнер-паркен і Майорстюакрюссет».

9 Туман

Сонце сховалося за низькими сірувато-сталевими хмарами, що наповзали з боку Осло-фіорду під несамовитими поривами південного вітру — явною увертюрою до дощу, що наближався. Кожен шквал супроводжувався диким свистом ринв і оглушливим лясканням маркіз на Кіркевеєн. Дерева стояли зовсім голі; Осло являв собою суцільну чорно-білу картину — неначе хтось висмоктав із міста всі барви. Притримуючи поли плаща руками, засунутими глибоко в кишені, й уперто пригнувши голову, Хар-рі крокував назустріч вітру. Він уже встиг відзначити, що останній ґудзик, який залишався, десь загубився — ймовірно, ще напередодні ввечері або вночі. Причому ця втрата була зовсім не єдиною. Зібравшись зателефонувати Анні, щоб та допомогла відновити картину минулого вечора, він виявив, що зник також і мобільник. Коли ж він урешті додумався передзвонити їй із звичайного апарата, голос у слухавці, що смутно нагадав Харрі голос когось із телеведучих колишніх років, повідав, що абонент, який викликається ним, саме зараз недоступний, проте він може залишити свій номер або ж повідомлення. Та від останнього він утримався.

Він відносно швидко опам’ятався і на подив легко поборов бажання продовжити де-небудь у «Вінмонополе» або у «Шрьодера». Замість цього він прийняв душ, переодягнувся і попрямував по Софієс-гате повз стадіон «Бішлет», проминув Пілестреде, Стенспаркен і вийшов на Майорстюа. На ходу він намагався зрозуміти, що ж таке він пив напередодні. Замість хворобливих спазмів шлунка — явних ознак вживання «Джима Біма» — всі органи чуття, здавалося, вкутала густа пелена липкого туману, розвіяти який, як з’ясувалося, не могли навіть най-різкіші пориви свіжого вітру.

Біля відділення Норвезького банку стояли дві поліцейські машини з увімкненими синіми мигалками. Харрі продемонстрував своє посвідчення одному з одягнених у форму патрульних в оточенні, пірнув під натягнуту стрічку і попрямував до входу в банк, де Вебер розмовляв із кимось зі своїх співробітників із криміналістичної лабораторії.

— А, старший інспектор, добрий вечір, — привітався Вебер, роблячи особливий наголос на слові «вечір». Побачивши синяк, який прикрашав фізіономію Харрі, він звів брову. — Що, дружина б’ється?

Не знайшовши відразу, що відповісти, Харрі клацанням витяг із пачки сигарету:

— Ну і що у нас тут?

— Хлопець у масці з гвинтівкою Ав-З.

— Природно, пташка відлетіла?

— Спокійнісінько.

— Свідків хто-небудь опитав?

— Лі й Лі в Управлінні якраз зайняті цим.

— Які-небудь деталі самого пограбування?

— Нальотчик дав жінці-управителю двадцять п’ять секунд на те, щоб відкрити банкомат, а сам у цей час приставив гвинтівку до голови однієї із службовок.

— І змусив її говорити замість себе?

— Угу. А коли увірвався в банк, молов усе ту ж нісенітницю по-англійськи.

— This is a robbery, don’t move! — пролунало в них за спиною у супроводі короткого уривчастого смішка. — Справді, вельми люб’язно, що ти все ж таки зумів вибратися, Холе. Ох, невже у ванні посковзнувся?

Харрі однією рукою підніс запальничку до своєї сигарети і припалив, а іншою одночасно простягнув пачку Іварссону. Той похитав головою:

— Погана звичка, Холе.

— Вірно, — озвався Харрі, ховаючи пачку «Кемелу» у внутрішню кишеню. — Ніколи не пропонуй свої сигарети джентльменові — виходь із того, що він палить власні. Бенджамін Франклін.

— Правда? — Іварссон старанно удавав, що не помічає посмішки Вебера. — Встиг нажлуктитися, га, Холе? Ну тепер-то тобі ясно, що наш грабіжник завдав нового удару — точнісінько як ми і припускали?

— І звідки ти взяв, що це саме він?

— Вважаю, ти бачиш, що це точна копія пограбування банку «Нордеа» на Бугстадвеєн?

— Хіба? — Харрі глибоко затягнувся. — У чому ж схожість?

На мить погляди Іварссона і Харрі схрестилися. Блиснув крокодилячий оскал.

— Управителька виявилася розторопною, — втрутився Вебер. — Ухитрилася спорожнити банкомат за двадцять секунд.

— Отже ніяких жертв, ніяких вбивств, — підхопив Іварссон. — Що, розчарований?

— Ні, — відповів Харрі, випускаючи сигаретний дим із ніздрів. Порив вітру тут же розвіяв його, не залишивши і сліду. Туман у голові, проте, розвіюватися не збирався.

Почувши, що хтось увійшов, Халворсен відвернувся від «Сільвії».

— Високооктановий еспресо, пронто, — буркнув Харрі, плю-хаючись у крісло.

— Доброго ранку, бос, — озвався Халворсен. — Кеіїський маєш вигляд.

Харрі уткнувся лицем у долоні:

— Нічого не пам’ятаю, що було вчора ввечері. Не знаю, що саме я пив, але присягаюся, ніколи більше цієї погані в рот не візьму.

Подивившись на колегу в щілину між пальцями, він побачив, що той усерйоз стурбований — лоб прокреслила глибока зморшка.

— Та розслабся ти, Халворсене, — це просто нещасний випадок. Зараз я тверезий як скельце.

—- Так що ж усе-таки трапилося?

— Судячи із вмісту шлунка, я пообідав із старим приятелем. Кілька разів телефонував, аби дістати підтвердження, але вона не озивається.

— Вона?

— Так. Вона.

— Може, жорстокі поліцейські ігри? — обережно поцікавився Халворсен.

— Займися краще кавою, — похмуро порадив Харрі. — Просто стара пасія. Все було абсолютно безневинно.

— Звідки ти знаєш, адже ти нічого не пам’ятаєш?

Харрі помацав неголене підборіддя. Згадалося, як колись Анна говорила, що вміла тільки слугувати каталізатором тих пристрастей, які вже є. Не дуже-то це заспокоювало. У пам’яті помалу почали спливати окремі деталі. Чорне плаття. На Анні було чорне плаття. Він лежить на сходах. Якась жінка допомагає йому підвестися. У неї лише половина обличчя. Як на одному з портретів Анни.

— У мене часто бувають провали в пам’яті, — сказав Харрі. — Це ще не гірший варіант.

— А з оком що?

— Напевно, стукнувся об кухонну полицю, коли повернувся додому, або щось подібне.

— Не хотілось би тебе засмучувати, Харрі, але це має серйозніший вигляд, аніж якась кухонна полиця.

— А що, — сказав Харрі, обома руками беручи чашку кави, — хіба в мене засмучений вигляд? У п’яному стані я б’юся тільки з тими, хто мені й на тверезу голову не подобається.

— До речі, Мьоллер просив тобі передати, що, схоже, все влаштовується, ось тільки не сказав, що саме.

Харрі зробив ковток еспресо, декілька секунд потримав каву в роті й лише тоді проковтнув:

— Гаразд, Халворсен, заспокойся, не бери в голову.

Нове пограбування піддалося детальному розбору на нараді слідчої групи, яка відбулася тим же вечором в будівлі Управління поліції Осло. Дідрік Гудмундсон доповів, що з моменту, коли спрацювала сигналізація, до прибуття поліції минуло три хвилини, проте нальотчик уже встиг покинути місце злочину. Негайно було утворено внутрішнє кільце оточення — патрульні автомобілі перекрили всі довколишні вулиці. Услід за цим протягом десяти хвилин було організовано і зовнішнє кільце — перекриті найважливіші транспортні магістралі: шосе Е-18 у Фор-небю, третє кільце поблизу Уллевола, Тронхеймсвеєн біля Акерської лікарні, Грінівеєн поблизу Рюа та перехрестя на площі Карла Бернера.

— Мені б хотілося назвати це кільце залізним, однак усі ви знаєте, як на сьогодні в нас ідуть справи з особовим складом.

Один із свідків, допитаних Туріль Лі, посвідчив, що чоловік у шапочці сідав на пасажирське сидіння білого «Опеля-аскони», що стояв із увімкненим двигуном на Майорстюавеєн. Автомобіль повернув ліворуч на Якоб-Ольс-гате. Магнус Ріан доповів, що ще один свідок бачив, як білий автомобіль — можливо, «Опель» — в’їхав у гараж на Віндерен, а вслід за цим звідти виїхав синій «Вольво». Іварссон подивився на карту, що висіла на штативі поверх відривних аркушів.

— А чом би й ні? Ула, оголоси в розшук іще й синій «Вольво».

— Є три волокна тканини, — сказав Вебер. — Два із стойки, там, де він через неї перескочив, і одне з дверей.

— Йесс! —- стиснувши кулак, Іварссон зробив ним характерний енергійний жест. Протягом усіх доповідей він ходив навколо столу за спинами присутніх, чим страшенно дратував Харрі.

— Тепер нам залишилося тільки підшукати кандидатури. Як тільки Беате закінчить редагувати відеозапис пограбування, відразу ж помістимо його в Інтернет.

— Гадаєш, це хороша думка? — із сумнівом у голосі поцікавився Харрі та відсунув свій стілець до стіни, перегородивши Іварссону дорогу.

Начальник відділу здивовано подивився на нього:

— Хороша — не хороша. Нічого не маю проти, якщо хтось повідомить нас, що впізнав людину на відео.

— А пам’ятаєте, — втрутився ^іа, — ту матусю, що зателефонувала і заявила, буцімто впізнала свого сина на плівці із записом пограбування, скинутим нами в Інтернет? А потім з’ясувалося, що він уже давно сидить за інше пограбування.

Вибух реготу. Іварссон також посміхнувся.

— І все ж таки ми ніколи не говоримо «ні» жодному новому свідкові, Холе.

— І жодному імітаторові? — Харрі закинув руки за голову і прогнувся.

— Імітаторові? Та кинь ти, Холе.

— Чому ж? Задумав би я коли-небудь узяти банк, уже постарався б у точності скопіювати манеру найзнаменитішого нальотчика країни, щоб перевести всі стрілки на нього. Адже всі деталі пограбування на Бугстадвеєн були доступні через Інтернет.

Іварссон похитав головою:

— Боюся, Холе, що в реальному світі звичайний грабіжник зовсім не така витончена натура. Може,хто-не6удь бажає пояснити забійному відділу, що найтиповіше для всіх серійних грабіжників? Ні? Ну що ж. Вони завжди — і при цьому із хворобливою пунктуальністю — повторюють ті ж самі дії, що і під час своєї попередньої вдалої рпроби. Лише коли щось зривається — тобто грабіжникові або не вдається одержати гроші, або його затримують, — він нарешті наважується змінити свій звичайний почерк.

— Що частково підтверджує твою точку зору, проте зовсім не спростовує мою, — підхопив Харрі.

Іварссон обвів очима тих, що сиділи за столом, ніби благаючи про допомогу.

— Ну гаразд, Холе. Ти отримаєш шанс особисто перевірити всі свої теорії. Я якраз ухвалив рішення про апробацію нової робочої методики. Відповідно до неї створюється самостійний підрозділ, що працює паралельно з основною слідчою групою, але при цьому незалежно від неї. Цю ідею я запозичив у ФБР. Головна думка її в тому, щоб уникнути одностороннього підходу до справи, що часто спостерігається у великих слідчих бригадах, де свідомо — або несвідомо — сповідаються достатньо шаблонні методи роботи. Така група може внести новий, свіжий струмінь, бо працює в автономному режимі, незалежно від решти бригади. Ця методика показала себе ефективною при розслідуванні особливо складних справ. Гадаю, більшість погодиться зі мною, що Харрі Холе володіє достатньою кваліфікацією, щоб увійти до такого підрозділу.

Почулися тихі смішки. Іварссон зупинився за спиною у Беате:

— Беате, ти складеш Холе компанію.

Беате почервоніла. Іварссон по-батьківськи поклав долоню їй на плече:

— Якщо щось не виходитиме, ти завжди зможеш просто відмовитися.

— Я тоді сам відмовлюся, — пообіцяв Харрі.

Харрі вже начебто почав відмикати під’їзд, як раптом несподівано передумав і рішучим кроком подолав ті десять метрів, що відокремлювали парадне від крихітного продуктового магазинчика, куди Алі якраз прибирав ящики з овочами і фруктами, що стояли на тротуарі.

— Привіт, Харрі! Ну як форма, краща? — Алі вискалився на весь рот, і Харрі на мить навіть примружився. Отже, його побоювання були не марні.

— Так ти що, Алі, допомагав мені?

— Тільки піднятися по сходах до квартири. Коли нам нарешті вдалося відімкнути двері, ти сказав, що далі впораєшся сам.

— А як я сюди дістався? Пішки чи…

— На таксі. Між іншим, ти винен мені сто двадцять крон.

Харрі застогнав і услід за Алі увійшов усередину його закладу.

— Мені дуже шкода, Алі, їй-богу. Будь добрий, розкажи стисліше, пропускаючи болісні подробиці.

— Ви з водієм стояли посеред вулиці та скандалили. А у нас спальня якраз сюди виходить. — Його фізіономія знову розпливлася в усмішці. — Який виродок придумав спальні з вікнами на вулицю?

— І коли це було?

— Вночі.

— Алі,ти прокидаєшся о п’ятій ранку,тож незрозуміло,що ти маєш на увазі, кажучи «вночі».

— Найраніше — о пів на дванадцяту.

Слухаючи, як Харрі плутано обіцяє, що таке більше не повториться, Алі кивав головою ледве не на кожне слово з виглядом людини, що знає все це практично напам’ять. Харрі висловив бажання віддячити Алі за клопіт, і той відповів, що Харрі міг би поступитися йому своєю порожньою коміркою в підвалі. Пообіцявши ще раз гарненько обдумати це питання, Харрі віддав Алі борг за таксі, а також розплатився за прихоплені в магазинчику пляшку коли та пакетик із макаронами і фрикадельками.

— Ну ось, тепер ми розрахувалися, — сказав Харрі, відрахувавши гроші.

Алі похитав головою:

— Колективний внесок за три місяці — зажадав цей кербуд, бухгалтер і ремонтник в одній особі.

— О чорт, зовсім забув!

— Еріксен, — усміхнувся ще ширше Алі.

— А це ще хто?

— Влітку я одержав листа від якогось Еріксена. Він просив вислати номери рахунків, на які він міг би перерахувати свою частину колективних внесків за травень і червень сімдесят другого року. Вважає, що саме це заважає йому спокійно спати останні тридцять років. Я відповів, що нині в нашому будинку не залишилося нікого, хто б його пам’ятав, так що він цілком може забути про цей борг. — 3 цими словами Алі направив на Харрі свій вказівний палець. — Але до тебе це зовсім не відноситься.

Харрі клятвено підвів праву руку:

— Обіцяю, завтра ж оплачу квитанцію.

Піднявшись до себе, Харрі насамперед знову набрав номер Анни. Знову той же жіночий голос автовідповідача. Однак якраз у той момент, коли він виклав вміст принесеного з собою пакету на шиплячу сковороду, телефон задзвонив. Кинувшись у передпокій, він схопив слухавку.

— Алло! — ледве не крикнув він.

— Привіт! — У добре знайомому йому жіночому голосі на тому кінці лінії звучали нотки здивування.

— А, це ти.

— Авжеж, а ти думав хто?

Харрі з досадою заплющив очі.

— Та так, один колега. У нас тут нове пограбування. — Кожне слово залишало в роті пекучу гіркоту жовчі, що розлилася, навпіл з чилі. Знову повернувся глухий пульсуючий головний біль.

— Я намагалася дзвонити тобі на мобільний, — сказала Ракель.

— Я його загубив.

— Загубив?

— Десь залишив або вкрали, не знаю, Ракель.

— Харрі, в тебе щось не так?

— Не так?

— Я по голосу чую, ти якийсь… збуджений.

— Бачиш, я…

-Ну?

Харрі важко зітхнув.

— Гаразд, а як там у вас, справа просувається?

До Харрі доходив сенс окремих слів, проте він ніяк не міг скласти їх у доладні речення. Зі всіх цих «економічний стан», «благо дитини» та «компромісна пропозиція» він зрозумів тільки, що ніяких особливих новин немає, наступне судове засідання призначено на п’ятницю, в Олега все гаразд, але йому набридло жити в готелі.

— Скажи йому, що я вас дуже чекаю, — попросив Харрі.

Поклавши трубку, Харрі якийсь час стояв над телефоном,

роздумуючи, чи не передзвонити їй просто зараз. Але для чого? Щоб розповісти, що він повечеряв зі своєю старою пасією і не знає, що саме сталося потім? Харрі вже потягнувся було до телефону, проте у цей момент на кухні завила пожежна сигналізація. Ледве він устиг зірвати з плити задимлену сковорідку із палаючими рештками їжі й відчинити вікно, як телефон задзвонив знову. Пізніше Харрі не раз думав, що все могло скластися по-іншому, якби Б’ярне Мьоллеру не спало на думку зателефонувати того вечора саме йому.

— Я знаю, ти щойно з чергування, — сказав Мьоллер. — Але в нас не вистачає людей. Жінку знайдено мертвою у своїй квартирі. Схоже, застрелилася. Може, прогуляєшся туди?

— Ясно, шеф, — сказав Харрі. — Тим більше що я твій боржник. Іварссон, між іншим, видав створення паралельної слідчої групи за власну ідею.

— А ти б на його місці що зробив, якби був начальником і дістав таке розпорядження ззовні?

— Знаєш, шеф, намагатись уявити мене начальником — однаково що старатися лобом стіну пробити. Гаразд, а як мені потрапити до цієї квартирки?

— Сиди вдома, за тобою заїдуть.

Через двадцять хвилин пролунав дзвінок у двері; звук цей Харрі чув так рідко, що ледве не підстрибнув од несподіванки. Голос, який сповістив, що таксі подано, певна річ, був неабияк спотворений домофоном, однак видався Харрі знайомим. Він відчув, як волосся у нього на потилиці встає дибки. Спустившись на вулицю й побачивши припаркований біля під’їзду приземистий червоний спортивний автомобіль — «Тойоту MR2», — він зрозумів, що його побоювання не марні.

— Добрий вечір, Холе. — Голос донісся з відчиненого вікна машини, розташованого, втім, настільки низько — біля самого асфальту, — що Харрі не міг бачити мовця. Коли Харрі відчинив дверцята, його вітав знайомий верескливий фальцет, який кричав «You sexy motherfucka!»[12] у супроводі таких могутніх басів і органного синтезатора, що їхнє ревище змусило в перший момент відсахнутись, як від кинутоїчв обличчя жмені льодяників.

З чималими труднощами Харрі вмостився на тісному пасажирському сидінні — справді місце смертника!

— Виходить, сьогодні ввечері ми вдвох, — зауважив старший інспектор Том Волер. Його виступаюча вперед тевтонська нижня щелепа трохи опустилась, оголяючи ряд бездоганних білосніжних зубів, що виділялися на тлі загорілого лиця. Прозорі блакитні очі тим часом, як і раніше, залишалися холодними. Багато хто в Управлінні недолюблював Харрі, однак, наскільки йому самому це було відомо, по-справжньому ненавиділа його лише одна людина. Харрі знав, що в очах Волера він найнегідні-ший представник поліцейського корпусу і, отже, своєрідна особиста образа для Тома. За найрізноманітніших обставин Харрі давав зрозуміти, що не поділяє забарвлене в коричневі тони ставлення Волера та деяких інших своїх колег до гомиків, комуністів, інвалідів-симулянтів, до різних там іммігрантів — пакистанців, жовтопиких, нігерів, циган і «даго», а Волер, у свою чергу, величав Харрі «рок-журналістом, що спився». Харрі підозрював, що справжня причина ненависті криється в його пристрасті до випивки. Том Волер не терпів слабкостей. Саме тому, на думку Харрі, він проводив стільки годин у тренажерному залі, луплячи ногами й руками мішки з піском і все нових і нових спаринг-партнерів. Одного разу в їдальні Харрі чув, як один із молодих інспекторів із захопленням повідомляв, як Волер зламав обидві руки в’єтнамцеві-каратистові з молодіжної банди в районі Осло-С. Враховуючи погляди Волера на колір шкіри, Харрі здавалося парадоксом, що цей його колега може годинами не вилазити із солярію. Мабуть, варто було прислухатися до того, що твердили навчені досвідом колеги: насправді ж бо Волер зовсім не був расистом. І неонацистів, і чорномазих він бив із однаковим задоволенням.

Крім того, що знали всі, було те, про що ніхто до пуття не знав, проте деякі здогадувалися. Щось пов’язане з тим, що понад рік тому Сверре Ульсен — єдиний, хто міг розповісти, чому вбили Елен Єльтен, був знайдений у своєму ліжку з розрядженим пістолетом у руці й кулею Волера між очей.

— Обережніше, Волер.

— Що-що?

Харрі простягнув руку і зменшив гучність любовних стогонів.

— Сьогодні слизько.

Мотор продовжував стукати рівно, як швейна машинка, проте звук був оманний: Харрі відчув, як прискорення вдавлює його в жорстку спинку сидіння. Минувши Стенспаркен, вони помчали в бік Суумс-гате.

— Куди ми? — запитав Харрі.

— Сюди, — озвався Волер, різко повертаючи ліворуч просто перед капотом зустрічної машини. Крізь відчинене вікно Харрі почув шелестіння покришок по мокрому листю, яким був усипаний асфальт.

— Із поверненням до забійного відділу, — сказав Харрі. — А що ж, у Службі внутрішньої безпеки не прижився?

— Структурні зміни, — відповів Волер. — Крім того, начальник кримінальної поліції та Мьоллер наполягли на моєму поверненні. У забійному я досяг непоганих результатів, якщо ще пам’ятаєш.

— Як я можу забути?

— Ну не знаю, стільки доводиться чути про довготривалий ефект рясних узливань…

Якби Харрі не встиг упертися рукою в приладову панель, різке гальмування шпурнуло б його лицем прямо на вітрове скло. Бардачок відкрився, і щось важке впало на підлогу, попередньо стукнувши Харрі по коліну.

— Якого біса, що це? — скрикнув він.

— «Джеріко-941», ізраїльський пістолет-кулемет, — як ні в чому не бувало пояснив Волер, вимикаючи мотор. — Не заряджений. Хай собі валяється. Ми приїхали.

— Тут? — здивовано запитав Харрі, пригинаючись, аби трохи краще роздивитися жовтий дворик, біля якого вони зупинилися.

— А в чому справа? — поцікавився Волер, що встиг уже наполовину вилізти з машини.

Харрі відчув, що серце його забилося сильніше і частіше. Поки він намагався відшукати дверну ручку, в голові промайнув вихор думок, із яких затрималася тільки одна. Все-таки треба було тоді взяти слухавку та передзвонити Ракелі.

Туман повернувся. Він сочився всередину з вулиці, проникаючи із-за дерев у щілини вікон, уриваючись услід за ними у вхідні двері, що відчинились одразу ж після того, як Вебер щось гаркнув у домофон. Туман переслідував їх по п’ятах на сходах, потрапляючи сюди із замкових щілин сусідських квартир. Він закутував Харрі як ватяна ковдра, і коли вони нарешті увійшли до квартири, Харрі почало здаватися, що він іде ніби в хмарі. Все навколо — люди, голоси, потріскуючі рації, сині спалахи бліців — було оточено якимсь фантастичним ореолом і не мало значення, оскільки насправді не було — просто не могло бути — реальністю. А коли вони опинилися перед ліжком покійної, що лежала з пістолетом у правій руці та діркою у скроні, він так і не зміг подивитися на кров на подушці або ж зустрітися з її порожнім поглядом, що звинувачував. Замість цього Харрі роздивлявся спинку ліжка, коня з відірваною головою, щосили сподіваючись, що туман незабаром розсіється і він нарешті прокинеться.

10 Не було клопоту

Навколо нього то виникали, то знову замовкали чиїсь голоси.

— Я старший інспектор Том Волер. Може хто-небудь із присутніх озвучити стислу версію того, що сталося?

— Ми прибули три чверті години тому. Тут перебував електрик, який її і виявив.

— Коли він її знайшов?

— О п’ятій. І відразу ж подзвонив у поліцію. Його ім’я… зараз подивимося… Рене Єнсен. Тут у мене ще є його особистий номер і адреса.

— Чудово. Подзвоніть і пробийте його по наший базі.

— О’кей.

— Рене Єнсен?

— Так, це я.

— Підійдіть. Моє прізвище Волер. Скажіть, як ви сюди потрапили?

— Я вже розповідав тим, іншим: за допомогою запасного ключа. В четвер вона приходила до мене в майстерню і дала його мені, тому що не могла бути вдома, коли я прийду.

— їй що ж, у цей час на роботу треба було?

— А я звідкіля знаю? Хоча не думаю, щоб вона працювала. Ну тобто так, як всі. У неї там якась велика виставка була і таке інше.

— А, значить, художниця. Хто-небудь тут про неї чув?

Дружне мовчання.

— Що ви робили в спальні, Єнсен?

— Шукав ванну.

Інший голос:

— Ванна ось тут, за тими дверима.

— О’кей. Коли ви увійшли до квартири, Єнсен, ви не помітили нічого підозрілого?

— Підозрілого? Е-е… як це?

— Ну, двері, приміром, були замкнуті? Може, вікна відчинені? Які-небудь специфічні запахи або звуки? Хоч щось?

— Двері були замкнуті. Ніяких там відчинених вікон, та я взагалі-то особливо й не роззирався. А пахло, так це… начебто розчинником…

— Уайт-спірит?

Інший голос:

— В одній із кімнат ми виявили різне приладдя, яким користуються художники.

— Дякую. Ще на що-небудь звернули увагу, Єнсен?

— А що ви там ще говорили?

— Звуки.

— А так, звуки! Ні, звуків, мабуть, не було. Навпаки, тихо, як у могилі. Ну тобто… кхе, кхе… я ж тоді не знав, що…

— Гаразд, Єнсен, усе гаразд. А раніше ви покійну зустрічали?

— Ніколи, до того самого дня, як вона з’явилась у мене в майстерні. Така весела, енергійна пані.

— І що їй треба було?

— Полагодити термостат нагрівача у ванній.

— Будьте ласкаві, гляньте, він і справді не працює? Якщо там узагалі є нагрівач, звичайно.

— Тобто як це? А-а, розумію, вона спеціально все підстроїла, щоб її так знайшли, еге ж?

— Щось на зразок цього.

— Так, але термостат дійсно був того…

— Того?

— Зламаний.

— Звідки ви знаєте?

Пауза.

— Вам же сказано було, Єнсен, нічого тут не чіпати.

— Авжеж, але поки ви приїхали, минуло стільки часу, а я так нервувався, що мені просто потрібно було якось відволіктися.

— Отже, тепер термостат у покійної у повному порядку?

— Еге ж, типу того… кхе, кхе.

Харрі хотілося відійти від ліжка, але ноги відмовлялися коритися. Лікар закрив очі Анні, і тепер здавалося, що вона просто спить. Том Волер відпустив електрика, наприкінці взявши з нього обіцянку бути в найближчий день у межах досяжності. Відпустив він і чергову бригаду з Управління, що прибула сюди за сигналом про подію. Раніше Харрі ні за що не повірив би, що таке можливо, проте зараз він навіть радів присутності Тома Волера. Що не кажи, а досвід у Волера був. Харрі відчував, що сам, без нього, не зумів би зараз поставити жодного виразного запитання і вже поготів не в змозі був ужити якихось розумних заходів.

Волер попросив лікаря зробити попередні виводи.

— Куля, мабуть, пройшла наскрізь через усю черепну коробку, пошкодивши мозок і порушивши тим самим усі життєво важливі функції. Якщо припустити, що температура в кімнаті не мінялася, то, судячи з температури тіла, вона мертва вже мінімум шістнадцять годин. На тілі відсутні будь-які інші сліди насильства. Немає ніяких відмітин від ін’єкцій або інших ознак медикаментозного втручання. Одначе… — Тут лікар зробив театральну паузу: — Стан вен на зап’ястях указує на те, що це не перша її спроба суїциду. Чисто з царини припущень, але навскидку я б кваліфікував її стан як маніакальну депресію або просто депресію із суїцидальним синдромом. Готовий побитись об заклад, ми зможемо знайти її медичну карту в якого-небудь психіатра.

Харрі спробував щось сказати, але язик, подібно до ніг, не бажав його слухатися.

— Точніше зможу сказати, коли погляну на неї ближче.

— Спасибі, лікарю. А ти що повідаєш, Вебер?

— Зброя звичайнісінька — «Беретта-М92Б». Відбитки на рукояті належать одній людині — скоріше за все, їй самій. Куля, що застрягла в дерев’яній частині ліжка, підходить до цього типу зброї, так що балістична експертиза напевно підтвердить, що вона випущена саме з цього пістолета. Повний звіт буде готовий завтра.

— Добре, Вебер. Так, іще дещо. Коли електрик прийшов, двері були замкнуті. Я звернув увагу, що там — ригельний замок, а не клямка. Отже, виключено, що хтось сторонній побував тут і вийшов, зачинивши двері. Певна річ, якщо він не прихопив із собою ключі покійної. Іншими словами, якщо знайдемо її ключі, то внесемо ясність до цього питання.

Вебер кивнув і виставив на загальний огляд жовтий олівець із зв’язкою ключів, що висіла на нім.

— Лежали на комоді в коридорі. Це універсальний ключ — підходить і до під’їзду, і до всіх спільних приміщень у будинку. Двері в квартиру ним також можна відімкнути — я перевіряв.

— Чудово. По суті, нам бракує тільки власноручно написаного прощального послання. У кого-небудь є заперечення проти того, щоб вважати цей випадок цілком очевидним?

Волер по черзі обвів очима Вебера, лікаря і Харрі.

— О’кей.тоді нам залишилося тільки повідомити сумну звістку близьким родичам і провести офіційне упізнання.

Він вийшов у коридор; Харрі, як і раніше, продовжував стояти біля ліжка. Трохи згодом Волер знову заглянув до спальні.

— Все ж таки здорово, коли пасьянс сходиться з першого разу. Вірно, Холе?

Харрі відчув, як мозок його віддав команду кивнути, проте зовсім не був упевнений, що голова послухається.

11 Ілюзія

Я проглядаю перший відеозапис. Якщо розбити його на кадри, стає виразно видно спалах пострілу. Порохові частинки, що ще не перетворилися на чисту енергію, схожі на рій астероїдів, які супроводжують комету в її мандрах крізь атмосферу і згоряють у цій атмосфері у міру того, як сама комета безперешкодно рухається все далі й далі вглиб. І ніхто не в змозі їй перешкодити, бо шлях її визначений наперед мільйони років тому, ще до появи людства, до того, як виникли відчуття, до народження ненависті й милосердя. Куля входить у голову, обриваючи думку, повертаючи назад мрії. І в самій глибині свідомості імпульсом нервових закінчень, що народився в центрі болю, виникає остання думка — SOS, суперечливе благання про допомогу, звернене до себе самого, — блискавкою пронизує мозок і тут же гасне. Натискаю на клавішу миші, вибираючи другий відеозапис. Поки мій комп’ютер перемелює інформацію, продираючись крізь морок їнтернету, я дивлюсь у вікно на зірки, що обсипали небо, і думаю, що кожна з них — свідчення невідворотності долі. У них немає ніякого сенсу, вони вищі за потребу людей в усьому знаходити логіку та взаємозв’язок. Через те вони такі прекрасні, розумію я.

Нарешті другий відеозапис готовий. Я натискаю на «ріау». Play a play[13]. Все той самий спектакль бродячого театру, щоправда, тепер він поставлений на новому місці. Ті ж репліки, рухи, все той самий костюм, та ж сценографія. Змінені лише статисти. І завершальна сцена. Сьогодні ввечері граємо не трагедію.

Я цілком задоволений собою. Я Зумів передати суть виконуваної мною ролі — холодного професіонала, антагоніста, яким точно знає, чого хоче, і якщо треба, то вбиває. Ніхто навіть не намагається тягнути час — після Бугстадвеєн вони просто не сміють. І тому на ті дві хвилини —- сто двадцять секунд, які я сам собі відпустив, я — Бог. Ілюзія спрацьовує. Мільйон одежин під комбінезоном, подвійні устілки, кольорові контактні лінзи, завчені рухи.

Я вимикаю комп’ютер, і в кімнаті робиться темно. Зовні доноситься лише звичайний міський шум. Сьогодні я зустрічався з Принцом. Дивний тип. При спілкуванні з ним виникає подвійне відчуття, як тоді, коли бачиш єгипетського бігунка — крихітну пташку, що клює залишки їжі, застряглі в зубах у крокодила. Він сказав, що в нього все під контролем, у Відділу пограбувань і розбійних нападів, як і раніше, немає ніяких доказів. Він отримав свою частку, а я — той єврейський пістолет, який він обіцяв мені дістати.

Імовірно, мені б слід було радіти, проте ніщо вже не може зробити мене колишнім.

Потім я подзвонив із телефону-автомата в Управління поліції, проте вони не хотіли нічого говорити, поки я не відрекомендувався родичем. Тоді вони сказали, що це було самогубство, Анна сама в себе вистрілила. Справу припинено. Ледве встигнувши повісити слухавку, я розреготався.