Безтурботний

20 Приземлення

Про що думають люди, дивлячись в отвір ствола рушниці? Деколи мені здається, вони взагалі не думають. Як та пані сьогодні. «Не стріляй», — сказала вона. Невже вона дійсно думала, що це її прохання зможе щось змінити? На картці, приколеній до лацкана її жакета, значилося: «Норвезький банк. Катріне Шойен». Коли я запитав її, чому в неї таке дивне прізвище, ця дурна корова, продовжуючи витріщатися на мене, не придумала нічого кращого, як знову повторити: «Не стріляй». Тут я не витримав, утратив над собою контроль, заревів і всадив їй кулю прямо проміж рогів.

Машини попереду, схоже, стали намертво. Спинка сидіння намокла від поту. По хвилі NRK «Новини постійно» про це досі не сказали ні слова. Я дивлюся на годинник. При нормальному розкладі я був би на дачі в цілковитій безпеці вже за півгодини. У машини переді мною такий могутній вихлоп, що мені доводиться вмикнути вентилятор. Узагалі-то скоро настане час вечірніх пробок, але вони все-таки бувають пізніше. Дивно. Може, попереду аварія? Або все ж таки поліція вирішила перекрити всі дороги? Та ні, неможливо. Сумка з грошима лежить на задньому сидінні під курткою. Разом із зарядженою АЄ-З. Мотор передньої машини відчайдушно заревів, водій витиснув зчеплення і просунувся ще на пару метрів. Знову стали намертво. Від нудьги я почав роздумувати, що в моєму становищі логічніше — злитися чи боятися, й тут я побачив їх. По розділовій смузі йшли двое — жінка у формі та високий чоловік у сірому плащі. Вони уважно вдивлялися в машини праворуч і ліворуч. Час від часу хтось із них зупинявся і з усмішкою перекидався кількома словами з водієм, напевно непристебнутим. Ймовірно, звичайна рутинна перевірка. Підходять ближче. По радіо гугнявий голос оголошує по-англійськи, що температура повітря в місці приземлення вища за сорок градусів, і радить ужити всіх належних запобіжних заходів проти сонячного удару. Я відразу починаю потіти, хоча і знаю, що на вулиці швидше вогко і холодно. Вони вже просто переді мною. Той самий поліцейський. Харрі Холе. Жінка схожа на Стіне. Проходячи мимо, вона дивиться на мене. Я з полегшенням переводжу дух. Готовий уже розсміятись. І тут лунає стукіт у скло. Я повільно обертаюся. Страшенно повільно. Вона всміхається, й у цей момент я помічаю, що бічне скло повністю опущене. Дивно. Вона щось говорить, однак слова тануть у гарчанні мотора передньої машини.

— Що? — перепитую я, розплющуючи очі.

— Could you please put the back of your seat to an upright position[24].

— Спинку крісла? — розгублено повторюю я.

— Well be landing shortly, sir[25]. — Вона всміхається і зникає.

Я протираю очі, струшуючи із себе сон, і знову все повертається. Пограбування. Втеча. Валіза і квиток на літак, що чекають мене в заміському будинку. Есемеска від Принца, що шлях вільний. І все ж таки деяка нервозність, коли доводиться пред’являти паспорт на контролі в аеропорту Гардермуен. Зліт. Усе пройшло за планом.

Я дивлюсь у вікно. Мабуть, я ще не зовсім прокинувся — в якийсь момент мені здається, що ми пролітаємо над зірками. Потім я розумію, що це вогні міста, і починаю думати про машину, яку заздалегідь замовив у бюро прокату. Або ж варто переночувати в готелі в цьому великому, задушливому і сморідному місті й рушити на південь завтра? Та ні, за ніч я однаково ще як слід не відпочину від перельоту. Так що вже краще відразу дістатися потрібного мені місця. Яке, до речі, краще, ніж його репутація. Там навіть є кілька норвежців, із якими цілком можна поговорити. Повернутися до сонця, моря та солодкого життя. Ось такий план. В усякому разі, мій план.

Я міцно стискаю чарку, яку встиг підхопити, коли стюардеса складала мій столик. Так чому ж усе-таки я не вірю в успіх цього плану?

Гул мотора то голосніший, то тихіший. Я відчуваю, що ми справді знижуємося. Заплющую очі й машинально затримую дихання, знаючи, що зараз буде. Вона. На ній те ж саме плаття, що і вперше, коли я її побачив. Господи, я вже сумую за нею. І те, що вгамувати цю саму тугу було б неможливо, неймовірно, навіть якщо б вона залишилася жива, вже нічого не міняє. Оскільки в ній із самого початку все було неймовірно. Скромність і неприборканість. Волосся, яке, здавалося б, мало поглинати світло, а насправді сяє як золото. Упертий сміх одночасно зі слізьми, що течуть по щоках. Повний ненависті погляд, коли я оволодівав нею. Брехливі освідчення та щира радість, коли я, на ходу вигадуючи привід, просив вибачення за чергову порушену обіи,янку. І так знов і знов, поки я в її ліжку, опустивши голову на подушку, яка ще зберігає відбиток обличчя того, іншого. Все це вже у минулому. За мільйони років до сьогоднішнього дня. Я знову заплющую очі, щоб не бачити продовження. Як я всаджую в неї кулю. її зіниця, що поволі розширюється, подібно до того, як розпускається троянда. Кров, що витікає з рани, краплі, які тихенько капають на підлогу. Злам шиї, закинену назад голову. І ось жінка, яку я кохаю, мертва. Виявляється, все так просто. Але це, як і раніше, не має ніякого значення. Це якраз і чудово. Все так просто і чудово, що навряд чи зі всім цим можна жити. Тиску кабіні падає, а напруження росте. Внутрішнє напруження. Невидима сила прагне назовні, розриваючи барабанні перетинки і розм’якшуючи мозок. Щось говорить мені, що все саме так і буде. Ніхто мене не знайде, не вирве у мене моєї таємниці. Але план однаково зірветься. Підірваний ізсередини.

21 «Монополія»

Харрі розбудив радіобудильник, по якому саме почалися новини. Бомбардування стали інтенсивнішими. Схоже, останнім часом це перетворилося на рефрен усіх новинних програм.

Він постарався переконати себе, що пора вставати.

Голос по радіо віщав, що з 1975 року середня вага чоловіків і жінок в Норвегії збільшилася відповідно на 13 і 9 кілограмів. Харрі заплющив очі й почав думати про те, що одного разу сказав Еуне. Що в ескапізму невиправдано погана репутація. Поступово він знову почав занурюватися в сон. З’явилося знайоме приємне відчуття теплоти й затишку, як тоді, в дитинстві, коли він уклався в ліжку і крізь відчинені двері чув, як батько ходить по будинку і скрізь гасить світло — одну лампу за одною, і з кожною новою погашеною лампою за дверима ставало все темніше й темніше.

Після того, як останніми тижнями в Осло почастішали випадки пограбування банків із застосуванням насильства, банківські службовці столиці вимагають організувати озброєну охорону найуразливіших відділень банків у центральній частині міста. Вчорашній наліт на філію «Gjensidige NOR» на Грьонланнслейрет став іще однією ланкою в ланцюгу озброєних пограбувань, здійснених, як підозрює поліція, так званим Забійником. Це людина, яка застрелила…

Босі ноги Харрі торкнулися холодного лінолеуму. В обличчі, що дивилося на нього із дзеркала у ванній, було щось від портретів пізнього Пікассо.

Беате говорила по телефону. Побачивши в дверях Харрі, вона заперечливо похитала головою. Він кивнув і хотів піти, проте вона поманила його рукою, пропонуючи залишитися.

— У будь-якому разі дякую за допомогу, — закінчила вона і поклала слухавку.

— Я перебив? — запитав Харрі, ставлячи перед нею на стіл чашку кави.

— Ні, я хитала головою, щоб показати, що ніяких результатів немає. З усіх чоловіків, які, за нашими відомостями, були тоді в спортцентрі «САТС», тільки один смутно пам’ятає чоловіка в комбінезоні. При цьому він зовсім не упевнений, що бачив його саме в роздягальні.

— Гм. — Харрі сів і роззирнувся. Проти очікувань її кабінет зовсім не був таким уже затишним і акуратним. За винятком вельми поширеної кімнатної рослини на підвіконні, назва якої, втім, Харрі була невідома, тут, як і в його власному кабінеті, повністю були відсутні прикраси. На столі Беате Харрі побачив фотографію в рамці. Зараз вона була повернена до нього зворотним боком, проте він і так чудово знав, чий це портрет.

— Ти опитала тільки чоловіків? — поцікавився він.

— Адже ми виходили з того, що він проник до чоловічої роздягальні, де і змінив одяг, чи не так?

— А потім розчинився в натовпі таких самих звичайних людей. Авжеж, звичайно. Що-небудь новеньке щодо вчорашнього нальоту на Грьонланнслейрет?

— Яке там новеньке. Швидше я б назвала це імітацією. Той же тип одягу, знову AG-З. Змусив заручницю говорити замість себе. Забрав гроші з банкомату, витративши в цілому хвилину п’ятдесят секунд. Ніяких слідів. Коротше кажучи…

— Забійник, — закінчив за неї Харрі.

— Що це? — Беате узяла чашку і заглянула всередину.

— Капучино. Це тобі від Халворсена.

— Кава з молоком? — Вона незадоволено скривилася.

— Дозволь, я вгадаю, — сказав Харрі. — Твій батько говорив, що не довіряє людям, які не п’ють чорну каву.

Він тут же пошкодував про сказане, побачивши, як умить змінився вираз обличчя Беате.

— Вибач, — пробурмотів він. — Я не хотів… коротше, дурня зваляв.

— Що нам тепер робити? — поспішила розрядити обстановку Беате, водячи пальцем по ручці чашки. — Ми знов опинилися на старті.

Харрі розкинувся в кріслі, простягнув ноги і втупився у носки своїх черевиків.

— Прямо до в’язниці.

— Що?

— Вирушимо прямо до в’язниці. — Він знову випростався. — Хоч ти і пройшла «Старт», але двох тисяч крон однаково не отримаєш.

— Що ти базікаєш?

— Це як у грі «Монополія». Картки «Випробуй свій шанс». Єдине, що нам залишається. Шукати щастя. У в’язниці. Ти знаєш, як телефонувати в «Ботсен»?

— Це просто втрата часу, — сказала Беате.

Вона квапливо дріботіла по «Кишці» поряд із Харрі; голос її, відбиваючись од масивних цегляних стін, звучав гучно.

— Цілком можливо, — відповів Харрі. — Як і взагалі дев’яносто відсотків розшукової роботи.

— Я прочитала всі пов’язані з ним рапорти і протоколи його допитів. Він ніколи нічого не говорить. Не беручи до уваги різної філософської нісенітниці, яка не має зі справою нічого спільного.

Харрі натиснув на кнопку виклику збоку від сірих сталевих дверей у кінці тунелю.

— Чула коли-небудь приказку: «Шукати пропажу треба не там, де втратив, а де світліше»? Ймовірно, вона має ілюструвати людську дурість. А по мені, так це просто здоровий глузд.

— Піднесіть ваші посвідчення до камери, — звелів їм голос, який пролунав із переговорного пристрою.

— Ну а де я буду весь цей час? Адже ти хотів розмовляти з ним один? — запитала Беате, прошмигнувши в двері вслід за Харрі.

— Ми з Елен часто так робили. Сам допит завжди вів один з нас, а інший у цей час просто сидів і слухав. Коли ставало ясно, що бесіда заходить у безвихідь, ми оголошували перерву. Якщо спочатку допитував я, то я виходив із кімнати, а Елен у цей час починала розмовляти з підозрюваним зовсім про інше, про найбуденніші побутові дрібниці. Наприклад, про те, що пора кидати палити, або ж про те, яке лайно показують по телевізору. Або що відтоді, як вона порвала зі своїм хлопцем, квартплата здається їй дуже великою. Почекавши якийсь час, поки вони так поговорять, я заглядав до кімнати й говорив, що щось сталось і їй треба йти.

— І що, це діяло?

— Завжди.

Піднявшись по сходах, вони опинилися в замкнутому відсіку, двері якого вели до тюремних коридорів. Наглядач, що показався у віконці за товстим куленепробивним склом, кивнув їм і натиснув на кнопку. Почувся гугнявий голос: «Дочекайтеся наглядача».

Наглядачем виявився весь укритий горбами м’язів коротун, дуже гномоподібний, у тому числі й своєю кострубатою, перевальцем, ходою. Він провів їх у саме серце в’язниці — овальну залу з триповерховою галереєю по периметру, вздовж якої виднілися пофарбовані у блакитний колір двері камер. Простір між поверхами забраний сталевою сіткою. Не видно ні душі, а тишу, що панує тут, лише одного разу порушив звук дверей, що десь гримнули.

Харрі приходив сюди вже не вперше. Проте кожного разу при думці, що за цими дверима сидять люди, яких суспільство визнало необхідним тримати взаперті поза їхнім бажанням, у нього виникало відчуття абсурду. Харрі й сам не знав, чому ця думка здається йому такою безглуздою. Швидше за все, його просто нудив цей наочний вияв офіційної, узаконеної помсти за вчинені злочини. Терези і меч.

Ключі на зв’язці в руках наглядача жалібно дзвякнули, коли він відімкнув двері, на яких великими чорними літерами було написано: «Кімната побачень».

— Будь ласка. Якщо захочете вийти, просто постукайте.

Вони увійшли всередину, і двері за ними зачинились. У тиші, що настала, Харрі відзначив про себе низький звук, який лунав час від часу, — це гула одна із трубок-ламп денного освітлення, яка то гасла, то спалахувала знову. Пластикові квіти на стінах кидали бліді тіні на вицвілі, каламутні акварелі. У торці кімнати за столом, встановленим точно посередині жовтуватої стіни, випроставши спину, сидів чоловік. Руки його лежали на столі, а між ними виднілася шахівниця. Волосся зачесане назад і туго стягнуте на потилиці, залишаючи відкритими правильної форми вуха. Одягнений він був у добре відпрасований сірий костюм, трохи схожий на комбінезон. Добре окреслені брови та тінь, яка падала з обох боків прямого носа щоразу, коли лампа гасла, складали досить чітку літеру Т. Але і зараз, як тоді на похороні, Хар-рі перш за все вразив погляд цього чоловіка — суперечлива суміш страждання і відсутності всякого виразу.

Харрі кивком указав Беате на стілець біля дверей. Сам він пройшов до столу і всівся навпроти Расколя.

— Дякую, що знайшли час зустрітися з нами.

— Час. — Голос у Расколя виявився несподівано високим і мяким. — Він тут дешево коштує. — Говорив він на східноєвропейський зразок — із твердим «р» і виразно вимовляючи кожне слово.

— Розумію. Я Харрі Холе, а мою колегу звуть…

— Беате Льонн. Ви схожі на батька, Беате.

Харрі почув звук, схожий на схлип, неначе Беате бракувало повітря, і наполовину обернувся до неї. Над усяке його сподівання, обличчя дівчини зовсім не спалахнуло, а, навпаки, ще дужче зблідло. Рот її скривився і застиг, неначе вона щойно дістала ляпаса.

Схилившись до столу, Харрі закашлявся. Лише тепер він звернув увагу на те, що доволі неприємне відчуття, яке могло виникнути через ідеально симетричне положення Расколя щодо поздовжньої осі приміщення, скрадається завдяки одній дрібниці: положенню короля і королеви на шахівниці.

— А вас де я раніше бачив, Холе?

— Здебільшого я перебуваю поблизу небіжчиків, —- сказав Харрі.

— Ага. Похорон. Ви один із сторожових псів пана начальника відділу, так?

— Ні.

— Значить, не подобається, коли вас називають його сторожовим псом. Що так, посварилися?

— Ні. — Харрі на мить замислився. — Просто ми з ним один одного недолюблюємо. У вас, здається, та ж історія?

Расколь м’яко всміхнувся; у ту ж мить лампа блимнула.

— Сподіваюся, він не взяв це близько до серця. До того ж костюм, схоже, був дешевенький.

— Гадаю, більше за все постраждав не костюм.

— Він хотів, щоб я дещо йому розповів. Ось я і розповів йому дещо.

— Що стукачів клеймлять навік?

— Непогано, старший інспекторе, непогано. Проте це чорнило з часом сходить. Ви граєте в шахи?

Харрі вважав за краще не звертати уваги на те, що Расколю, як з’ясувалося, відоме його звання. Хоча, цілком можливо, він просто здогадався.

— Я ось усе думаю, де ви вмудрилися заховати приймач, — сказав Харрі. — Я чув, вони потім тут усе догори дном перевернули.

— А хто каже, що я щось ховав? Білі чи чорні?

— Подейкують, ви все ще мозковий центр більшої частини значних пограбувань у Норвегії. Це, як і раніше, ваше основне заняття, і певний відсоток зі здобичі надходить на ваш закордонний банківський рахунок. Виходить, ви спеціально подбали про те, щоб потрапити саме сюди — у відділення А в «Ботсені»? Адже тут тримають тих, у кого короткий термін ув’язнення. Ви зустрічаєтеся з ними, розробляєте план, а вони потім, вийшовши на свободу, здійснюють його, вірно? Але як ви спілкуєтеся, коли вони звільняються? У вас що, тут є мобільник чи, може, комп’ютер?

Расколь зітхнув:

— Ви добре почали, старший інспекторе, але тепер уже стаєте утомливим. Так ми гратимемо?

— Гра нудна, — сказав Харрі. — Певна річ, якщо на кону нічого не стоїть.

— Що ж, згоден. На що гратимемо?

— На це. — В руках у Харрі з’явилося колечко з єдиним ключем і латунною пластиною.

— А що це таке? — запитав Расколь.

— Ніхто не знає. Проте іноді варто випробувати долю — а раптом те, що поставлено на кон, чого-небудь та варте.

— Але мені-то це навіщо?

Харрі перегнувся до нього через стіл:

— Тому що мені ви вірите.

Расколь голосно розсміявся:

— Назви мені хоч одну причину, через яку я маю тобі вірити, Спіуні.

— Беате, — сказав Харрі, не зводячи очей із Расколя. — Зроби ласку, вийди і залиш нас одних.

Він почув за спиною стукіт у двері і трохи згодом — дзвякання ключів. Двері відчинились і з гучним клацанням замку закрилися знову.

— Погляньте. — Харрі поклав ключ на стіл.

— Що? — запитав Расколь, пильно дивлячись Харрі прямо у вічі.

Харрі взяв у руки білого короля. Дуже красива фігура, напевно, ручної роботи.

— Це ініціали чоловіка, в якого була проблема вельми делікатної властивості. Він був багатий. Мав дружину і дітей. Власний будинок у місті й заміську віллу. Собаку та коханку. Все йшло з біса добре. — Харрі покрутив фігуру в руках. Проте з часом цей багатий чоловік змінився. Волею долі одного разу він усвідомив, що сім’я — найважливіше в його житті. Він продав фірму, розлучився з коханкою і присягнувся самому собі та рідним, що відтепер житиме тільки заради сім’ї. Єдина проблема полягала в тому, що коханка почала загрожувати розголосити їхні колишні відносини. Авжеж, крім усього іншого, вона хотіла від нього грошей. Але не стільки з пожадливості, скільки по бідності. А ще тому, що завершувала одну свою роботу, яку щиро вважала шедевром, і їй були потрібні кошти, щоб познайомити світ із цим витвором мистецтва. Вона ставала все наполегливішою, й ось одного разу — ближче до ночі — він зібрався її відвідати. Вечір цей був вибраний ним не випадково: вона розповіла, що саме сьогодні чекає візиту своєї колишньої пасії. Навіщо вона йому це розповіла? Може, щоб він її приревнував? Або щоб показати, що окрім нього є й інші чоловіки, які хочуть бути з нею? Ревнувати він не став. Навпаки, він торжествував. Йому випала прекрасна нагода. — Харрі глянув скоса на Расколя. Той сидів зі схрещеними на грудях руками, уважно дивлячись на нього. — Він чекав на вулиці. Все чекав і чекав і дивився на освітлені вікна її квартири. Незадовго до півночі її гість пішов. Випадковий чоловік, який — як потім з’ясувалося, дарма — не поклопотався про те, щоб час його відходу був кимось помічено. Проте він пробув у Анни весь вечір. Це може підтвердити її чуйна сусідка Астрід Монсен, яка чула, як він дзвонив у двері на самому початку вечора. А ось наш із вами чоловік — ні, він не дзвонив. Наш чоловік сам відчинив під’їзд і сам увійшов до квартири.

Харрі узяв із дошки чорного короля і порівняв його з білим. Якщо не придивлятись, їх можна було визнати практично ідентичними.

— Пістолет не був зареєстрований. Можливо, він належав Анні, можливо, йому самому. Що саме відбулося в квартирі, я не знаю. Швидше за все, світ про це так і не дізнається, бо вона мертва. А в поліції її смерть визнали самогубством і справу закрили.

— «Я»? «У поліції»? — Расколь поторкав свою козлину борідку. — А чому ж не «ми», «у нас»? Ви що, старший інспекторе, намагаєтеся переконати мене, що дієте самостійно?

— Що ви маєте на увазі?

— Ви чудово розумієте, що я маю на увазі. Підозрюю, що ви навмисне відіслали напарника, щоб змусити мене повірити, ніби у все це дійсно посвячені тільки ви і я. Одначе… — Він поволі з’єднав долоні. Не можна виключати, що все так і було. Ще кому-небудь відомо те, про що знаєте ви?

Харрі похитав головою.

— Так чого ж вам треба? Грошей?

-Ні.

— На вашому місці, старший інспекторе, я б не поспішав з відповіддю. Адже я поки що не сказав, наскільки цінною є для мене ваша інформація. Може статися, мова піде про велику суму. Зрозуміло, якщо ви зумієте надати докази сказаного. А покарання винного може бути здійснено — скажімо, так — у приватному порядку, без залучення офіційних властей.

— Питання не в цьому, — заперечив Харрі, сподіваючись, що крапельки поту, які виступили в нього на лобі, непомітні співбесідникові. — Питання в тому, наскільки ваша інформація виявиться цінною для мене.

— Так що ти пропонуєш, Спіуні?

— Ось що я пропоную, — сказав Харрі, тримаючи обох шахових королів в одній руці. — Нічию. Ви розповідаєте мені, хто такий Забійник. А я здобуваю докази проти людини, що вбила Анну.

Расколь неголосно розсміявся:

— Ах ось воно що. Можеш іти, Спіуні.

— Подумайте про це, Расколь.

— Не варто. Я довіряю людям, які полюють за грошима, а не якимсь там хрестоносцям.

Очі їх зустрілися. Світильник блимнув і зашипів. Харрі кивнув, поставив фігури на стіл, підвівся, підійшов до дверей і постукав.

— Мабуть, ви її любили, — сказав він, стоячи спиною до Расколя. — Квартира на Соргенфрі-гате офіційно зареєстрована на ваше ім’я, а я-то знаю, як туго було в Анни з грошима.

— І що далі?

— Оскільки це ваша квартира, я залишив розпорядження, щоб ключ передали вам. Його мають доставити сьогодні протягом дня. Рекомендую вам порівняти його з тим, який ви щойно отримали від мене.

— Навіщо?

— Існували всього три ключі від квартири Анни. Один був у неї, інший вона передала електрикові. Цей я знайшов у нічному столику заміського будинку тієї людини, про яку вам говорив. Це третій, останній, ключ. Єдиний, яким міг скористатися вбивця, якщо Анна справді була убита.

За дверима почулися кроки.

— Ну і, нарешті, ще дещо. Зрозуміло, якщо, по-вашому, це підтверджує мою розповідь, — додав Харрі. — Зараз я просто рятую свою шкуру.

22 Америка

Якщо хочеш випити, місце завжди знайдеться. Взяти, наприклад, «У Маліка» на Тересес-гате. Звичайний бар із гамбургерами, ні натяку на те, що робило розпивочну «Шрьодер» загалом гідним закладом. Ну та якщо вірити чуткам, гамбургери у Маліка трохи кращі, ніж у конкурентів, а інтер’єр в індійському стилі з неодмінною фотографією норвезького королівського подружжя на найвиднішому місці з деякою натяжкою можна вважати не позбавленим певного простакуватого шарму. Так чи інакше, це була тільки жалюгідна забігайлівка, до якої людина, готова заплатити за випивку в пристойному місці, ніколи не загляне, щоб накотити свої звичайні півлітра пивця.

Харрі це не стосувалося.

Правда, він давно вже не бував «У Маліка», але, роззирнувшись на всі боки, відзначив, що все тут, як і раніше. Ейстейн в компанії декількох товаришів по чарці та однієї товаришки сидів за столиком для тих, що палять. Під акомпанемент застарілих поп-хітів, Євроспорту й шиплячої олії текла неспішна дружня бесіда про виграші в лотерею, останні кримінальні новини й етичні якості відсутнього приятеля.

— А-а, Харрі, привіт! — хрипкий голос Ейстейна зумів пробитися крізь усі інші звуки. Труснувши довгим масним волоссям, він витер долоню об холошу і простягнув Харрі руку.

— Це той коп, про якого я вам говорив, хлоп’ята. Він іще пристрелив одного типа в Австралії. Прямо в лобешник улупив, вірно?

—- Здорово! — відгукнувся один із його приятелів, обличчя якого Харрі не бачив — той сидів, нахилившись уперед, так що довге волосся приховувало не тільки обличчя, але й півлітровий кухоль, який стояв перед ним. — Загалом, виходить, прибрав сміття.

Харрі вказав на вільний столик; Ейстейн кивнув, згасив недопалок, сунув у нагрудну кишеню джинсової сорочки пачку тютюну для самокруток і сконцентрував усю свою увагу на тому, аби перенести на нове місце, не проливши при цьому ні краплі, щойно отриманий кухоль пива.

— Давненько тебе не зустрічав, — зауважив Ейстейн, згортаючи собі нову самокрутку. — Втім, як і решти хлоп’ят. Зовсім їх не бачу. Всі роз’їхалися, переженилися, завели дітей. — Ейстейн вичавив із себе сухий, гіркий смішок. — Стали такими правильними — куди там. Хто б міг подумати.

— Гм.

— В Уппсалі ж коли-небудь буваєш, га? Адже твій батько живе все в тому ж будинку, вірно?

— Так, але я до нього рідко заїжджаю. Іноді говоримо по телефону.

— А сестричка як? Не краще?

Харрі усміхнувся:

— При синдромі Дауна, Ейстейн, покращень не буває. Але вона, загалом, справляється. Живе сама у власній квартирці в Согне[26]. Навіть хлопець у неї є.

— Ого! Та в неї, здається, все краще, ніж у мене.

— Ти все шоферуєш?

— Ага. Щойно змінив господаря. Колишній вважав, що від мене, бачте, погано пахне. Ідіот чбртів.

— А до комп’ютера повернутися не хочеш?

— Чого ж тут не хотіти?! — Стримуючи гіркий смішок, Ейстейн ледве не поперхнувся: у цей момент він якраз заклеював самокрутку —- водив кінчиком язика по краю папірця. — Мільйон за рік, солідна контора — зрозуміло, я був би дуже навіть не проти. Проте, Харрі, поїзд пішов. Час таких рок-н-ролльщиків, як я, на комп’ютерному світі вже давно позаду.

— Я тут розмовляв із одним хлопцем із Норвезького банку, який відповідає у них за безпеку локальної мережі. Він сказав, що ти, як і раніше, славишся піонером хакерства.

— Харрі, «піонер» у нас означає «старий». Як гадаєш, кому зараз потрібний звідусіль звільнений хакер, та ще такий, що до того ж відстав од часу років на десять? А тут іще і цей скандал на додачу.

— Гм. Що там, власне кажучи, сталося?

— Ха! Що сталося, кажеш? — Ейстейн закотив очі до неба. — Ти ж знаєш мене. Одного разу хіпі — хіпі назавжди. Потрібне було бабло. Спробував зламати одну систему, яку не можна було чіпати. — Прикуривши, він озирнувся на всі боки, марно намагаючись знайти попільничку. — Ну а ти-то як? Я дивлюся, пити зовсім зав’язав?

— Намагаюся. — Харрі потягнувся і взяв попільничку із сусіднього столика. — Я тепер не сам.

Він розповів про Ракель, Олега та судовий процес у Москві. Ну і про життя взагалі. Багато часу це не забрало.

Ейстейн, у свою чергу, повідав про те, як склалося життя у решти хлоп’ят, які виросли разом із ними на вулицях Уппсали. Про Сиггене, що переїхав до Харестюа з дамочкою, яка, на думку Ейстейна, була занадто гарна для нього. Про Крістіана, який катається в інвалідному кріслі, відтоді, як потрапив на своєму мотоциклі в аварію північніше Міннесунна. Лікарі, однак, вважають, що надія є.

— Надія на що? — не зрозумів Харрі.

— Що знову зможе трахкатись як кролик, — сказав Ейстейн і залпом допив залишки пива.

Туре, як і раніше, працював учителем, але із Сілією вони розлучилися.

— Ось у кого діла не дуже, — продовжував Ейстейн. — Набрав зайвих тридцять кілограмів. їй-богу! Через те вона його і кинула. Якось зустрів у місті Торкіля. Каже, кинув їсти свинину. — Він одставив свій кухоль. — Але ж ти мені подзвонив не для того, щоб усе це вислуховувати, га?

— Ні, мені потрібна допомога. Розумієш, я тут веду одну справу.

— Все поганих хлопців ловиш? І з цим ти вирішив прийти до мене? З’їхати з глузду. — Ейстейн розреготався, але тут же закашлявся.

— У цій справі у мене особистий інтерес, — признався Харрі. — Довго пояснювати, але мені потрібно дізнатися, що за тип шле мейли на мою особисту адресу. Думаю, він робить це через анонімний сервер, розташований десь за кордоном.

Ейстейн задумливо кивнув:

— Отже, у тебе проблеми?

— Можливо. А чому ти так думаєш?

— Я питущий таксист, який нічого не розуміє в усіх цих новомодних комп’ютерних примочках. Що стосується роботи, то всі мої друзі в курсі — на мене краще не покладатися. Коротше кажучи, єдина причина, з Якої ти прийшов саме до мене, в тому, що я твій давній приятель. Уся справа в лояльності. Я вмію тримати язика за зубами. Вірно? — Він зробив великий ковток. — Може, я і алкаш, Харрі, але зовсім не дурень. — Жадібно затягнувшись самокруткою, він поцікавився: — Коли починаємо?

На Слемдаль поволі опускалися вечірні сутінки. Відчинилися двері, й на ґанок вийшли чоловік і жінка. Тепло розпрощавшись із господарем, який проводжав їх, вони спустилися з ґанку на під’їзну доріжку. Хрускіт гравію під чорним блискучим взуттям зливався з мимренням парочки, що півголосом обговорювала частування, господарів та інших гостей. Вони були такі поглинені розмовою, що коли вийшли з воріт і рушили по Бьорнетроккет, не звернули ніякої уваги на таксі, припарковане трохи далі по вулиці. Харрі згасив сигарету, зробив радіо голосніше й почув, як Елвіс Костелло бекає свою знамениту композицію «Watching The Detectives». На хвилі Р4. Він давно вже звернув увагу, що музиканти-бунтарі — кумири його молодості — з роками, як правило, осідають зовсім не на бунтарських радіоканалах. Харрі чудово розумів, що це може означати тільки одне — він також старіє. Наприклад, учора Ніка Кейва передавали по «Дев’ятигодинному».

Вкрадливий голос нічного ведучого оголосив наступну композицію — «Another Day In Paradise», — і Харрі вимкнув радіо. Опустивши скло, він почав вслухатися в приглушені звуки басів, які доносяться з боку будинку Албу. Більше ніщо не порушувало нічну тишу кварталу. Вечірка для дорослих. Ділові партнери, сусіди, однокашники по вивченню ВІ — «бізнес-інтелекту». Не легковажні танцюльки, але й не розв’язна п’янка, а всього помалу: джин-тонік, «АББА», «Роллінг Стоунз». Гостям під сорок, усі з вищою освітою. Харрі гіодивився на годинник і раптом пригадав про нове повідомлення, яке чекало його, коли вони з Ейстейном увімкнули комп’ютер:

Мені нудно. Боїшся чи ти просто дурний?

С#МИ.

Ейстейна він залишив біля комп’ютера, а сам позичив його автомобіль — заїжджений «мерседес», випущений іще в 70-х, який заходив ходором на «лежачих поліцейських», варто було тільки Харрі в’їхати до кварталу дорогих вілл. І все-таки їздити на ньому усе ще було саме задоволення. Побачивши, що з будинку виходять ошатні люди, він вирішив дочекатися, поки останні з гостей відкланяються. Затівати скандал прилюдно не варто. Все-таки треба ще раз гарненько все зважити, щоб не натворити дурниць. Харрі спробував мислити розсудливо, проте це «Мені нудно» без кінця лізло в голову.

— Зараз ти в мене потанцюєш, —- пробурмотів Харрі, розглядаючи свою фізіономію у дзеркалі заднього огляду. — Зараз ти у мене будеш дурний.

Двері йому відчинила Вігдіс Албу. їй цілком вдався фокус, доступний лише жінкам-ілюзіоністам: технологія його показу для чоловіків, подібних до Харрі, завжди залишиться таємницею за сімома печатями. Вона була чарівна. При цьому єдина, наскільки міг помітити Харрі, зміна в ній полягала в бірюзовій вечірній сукні, що чудово відтіняла її величезні, — а зараз іще й широко розкриті від подиву — блакитні очі.

— Пробачте, що турбую вас так пізно, фру Албу. Але мені хотілося б переговорити з вашим чоловіком.

— У нас гості, — сказала вона. — Чи не можна почекати з цим до завтра? — Вона благально всміхнулась, але Харрі чудово бачив, як їй хотілося просто зачинити двері у нього перед носом.

— Вельми жалкую, — сказав він. — Проте ваш чоловік збрехав, стверджуючи, що не знає Анну Бетсен. Утім, мабуть, і ви також. — Харрі не знав, що більшою мірою спровокувало його на такий ввічливий тон — неприязнь чи її вечірнє плаття. Губи Вігдіс Албу округлялися.

— У мене є свідок, який бачив їх разом, — продовжував Харрі. — І я знаю, звідки взялася та фотографія.

Жінка двічі моргнула.

— Чому…— запинаючись, пробелькотала вона. — Чому…

— Тому що вони були коханцями, фру Албу.

— Ні, я питаю, чому ви мені все це розповідаєте? Хто дав вам право?

Харрі уже відкрив рот, збираючись відповісти. Він хотів було сказати, що, як йому здається, їй слід знати правду, тому що колись вона однаково випливе назовні, і тому подібне. Але замість цього він мовчки застиг, дивлячись на неї. Адже вона-то чудово розуміла, чому він усе це розповідає, а сам він, виходить, і не здогадувався — аж до цієї миті. Він ніяково закашлявся.

— Право на що, люба?

Харрі побачив Арне Албу, що спускався сходами. Лоб його блищав від поту, а розв’язана краватка-метелик бовталася на шиї між полами розстебнутого смокінга. Харрі почув, як нагорі у вітальні Девід Боуї намагається запевнити, буцім «This is not America»[27].

— Tc-c, Арне, діти прокинуться, — сказала Вігдіс, не зводячи з Харрі благального погляду.

— Е-е, та їх, мабуть, атомною бомбою не розбудиш, — мовив спроквола чоловік.

— Здається, саме це Холе зараз і зробив, — тихо зауважила фру Албу. — Мабуть, із розрахунку на максимальний збиток.

Харрі зустрівся з нею поглядом.

— Що ж, — оскірився Арне Албу, обіймаючи дружину за плечі. — А мене з собою пограти не візьмете? — Посмішка була лукавою і в той же час відкритою, майже безневинною. У ній бриніла безтурботна радість хлопчиська, що без дозволу взяв покататися батьківський автомобіль.

— Жалкую, — сказав Харрі. — Але гру закінчено. У нас є всі необхідні докази. А зараз наш експерт із комп’ютерів якраз обчислює адресу, з якої ви посилали повідомлення.

— Що це він верзе? — розсміявся Албу. — Які докази? Які повідомлення?

Харрі подивився на нього:

— Той знімок, який опинився біля неї в туфлі, Анна взяла з фотоальбому, коли ви з нею були у вашому заміському будинку в Ларколлені кілька тижнів тому.

— Декілька тижнів? — перепитала Вігдіс, оглядаючись на чоловіка.

— Він це зрозумів, коли я показав йому фотографію, — сказав Харрі. — Вчора він з’їздив у Ларколлен і вклеїв до альбому копію.

Арне Албу скривився, втім не перестаючи посміхатись:

Ви що, констеблю, хильнули зайвого?

— Не треба було говорити їй, що вона помре, — продовжував Харрі, відчуваючи, що ось-ось втратить над собою контроль. — Або вже потім не спускати з неї очей. їй удалося покласти фото в туфлю. Саме це, Албу, тебе і погубило.

Харрі почув, як фру Албу важко зітхнула.

— Ах, туфлі, туфлі, туфлі, всюди оці туфлі, — придуркувато проспівав Албу, ласкаво лоскочучи потилицю дружині. — Знаєте, чому у норвежців не йде бізнес за кордоном? Вони забувають про туфлі. До костюмів од Прада за п’ятнадцять тисяч вони взувають туфлі, куплені на розпродажу в «Скорінген». Зарубіжним партнерам це здається підозрілим. — Албу вказав униз на свої черевики. — Ось, дивіться. Італійські, ручна робота. Вісімнадцять тисяч крон. І це зовсім не дорого, коли йдеться про те, щоб завоювати довіру.

— Лише одного ніяк не збагну, — сказав Харрі. — Навіщо тобі неодмінно треба було дати мені зрозуміти, що ти взагалі існуєш? Що це, ревнощі, чи що?

Арне, сміючись, похитав головою; дружина тим часом вивільнялася з його обіймів.

— Може, прийняв мене за її нового коханця? — вів далі Харрі. — Порахував, що я не зважуся копатись у справі, в якій, того і дивися, сам виявлюся замішаним, і тому Можна зі мною пограти, подратувати, змусити лізти на стіну? Так, чи що? Відповідай!

— Арне, повертайся! Зараз Крістіан говоритиме! — Нагорі на сходах з’явився, тиняючись, пан із келихом в одній руці й сигарою в іншій.

— Починайте без мене, — сказав Арне. — Спочатку я проведу цього люб’язного пана.

Чоловік із келихом спохмурнів:

— Що, якісь проблеми?

— Та ні, Томасе, з чого ти взяв? — поквапилася розрядити обстановку Вігдіс. — Ми зараз, іди до всіх.

Знизавши плечима, пан зник.

— Мене вражає ще дещо, — зауважив Харрі. — Твоє нахабство. Навіть після того, як я показав тобі фотографію, ти продовжував присилати свої мейли.

— Вибач, констеблю, якщо я повторююся, — процідив Албу. — Але все-таки поясни, що саме ти маєш на увазі, коли твердиш про якісь… мейли, чи що?

— Будь ласка. Бачиш, багато хто вважає, що можна посилати мейли абсолютно анонімно, якщо використовувати сервер, де не обов’язково реєструватися під власним ім’ям. Але це не так. Мій друг хакер пояснив мені, що всі — абсолютно всі — дії в Мережі залишають своєрідний електронний слід, який може привести — а в нашому випадку обов’язково приведе — до того комп’ютера, з якого їх послано. Потрібно тільки вміти шукати. — Харрі потягнув із внутрішньої кишені пачку сигарет.

— Будь ласка, не… — почала було Вігдіс, але раптом замовкла.

— Скажіть, пане Албу, — Харрі закурив, — де ви були у вівторок минулого тижня між одинадцятою та годиною ночі?

Арне і Вігдіс Албу перезирнулися.

— Можемо з’ясувати все або тут> або в Управлінні поліції — вам вибирати, — запропонував Харрі.

— Він був удома, — сказала Вігдіс.

— Що ж, ви мою пропозицію чули. — Харрі випустив дим через ніс. Він розумів, що переграє, проте шляху назад не було — не можна блефувати наполовину. — Ми мргли прояснити все на місці. Тепер, мабуть, доведеться їхати до Управління. Мені самому оголосити гостям, що свято закінчено?

Вігдіс закусила нижню губу.

— Але я ж сказала, що він… — Тепер вона вже не здавалася чарівною.

— Усе гаразд, Вігдіс, — сказав Албу, заспокійливо поплескавши її по плечу. — Піди займися гостями, а я провожу Холе до воріт.

Вийшовши на вулицю, Харрі відчув нерухомість нічного повітря. Проте варто було підвести голову, як стала очевидною оманливість цього затишшя: дув сильний вітер, що час від часу наганяв на місячний диск квапливі хмари. Вони поволі попрямували до воріт.

— Навіщо це треба було робити тут? — запитав Албу.

— Ти сам напросився.

Албу кивнув:

— Так, напевно. Але навіщо тобі знадобилося, щоб вона про все дізналася саме так?

Харрі знизав плечима:

— А як би ти хотів, щоб вона дізналася?

Музика стихла; у будинку з регулярними проміжками лунали вибухи сміху. Схоже, Крістіан сьогодні у гарному настрої.

— Можна стрельнути у тебе сигарету? — попросив Албу. — Взагалі-то я кинув.

Харрі простягнув йому пачку.

— Дякую. — Затиснувши сигарету в зубах, Албу нахилився до запальнички в руці Харрі. — Чого ти насправді добиваєшся? Грошей?

— Та що ви всі про одне і те ж? — пробурмотів Харрі з досадою.

— Ти з’явився сюди сам-один, без ордера на арешт, і намагаєшся блефувати, погрожуючи відвезти мене в дільницю. А якщо ти і справді побував у заміському будинку в Ларколлені, у тебе можуть виникнути мінімум такі ж проблеми, як у мене.

Харрі поволі похитав головою.

— Отже, гроші ні до чого? — Албу подивився на небо. Подекуди мерехтіли самотні зірки. — Тоді, виходить, щось особисте? Ви були коханцями?

— Я гадав, тобі все про мене відомо, — сказав Харрі.

— До любові Анна ставилася серйозно. Вона любила любов. Ні, неправильне слово. Обожнювала. Вона обожнювала любов. Тільки їй було відведено місце в її житті. Любові та ненависті. — Він кивком указав на небо. — Для неї ці два почуття були подібні до нейтронних зірок. Знаєш, що таке нейтронні зірки?

Харрі похитав головою. Албу вийняв із рота сигарету:

— Це зірки, що володіють такою високою густиною та силою тяжіння, що, якби я кинув цю сигарету на одну з них, вона б справила враження ядерного вибуху. Те ж саме і з Анною. Її тяга до любові — та ненависті — була така велика, що в проміжку між ними вже ніщо не могло існувати. Будь-яка дрібниця могла викликати ядерний вибух. Розумієш? Мені, наприклад, аби зрозуміти, було потрібно немало часу. Вона, як Юпітер, вічно намагалася сховатися за якоюсь сірчистою хмарою. За гумором. Сексуальністю.

— Венера.

— Що?

— Так, нічого.

У прогалині між двох хмар з’явився місяць і висвітив у саду бронзову статую оленяти, яке в місячному сяйві стало схоже на якусь казкову тварину.

— Ми з Анною домовились зустрітися близько півночі, — сказав Албу. Вона сказала, що в неї збереглися мої особисті речі, які їй хотілося б мені повернути. Я приїхав на Соргенфрі-гате о дванадцятій і простояв там до чверті на першу. Вона просила мене не підніматися, а подзвонити їй по телефону з машини. За її словами, сусідка аж надто цікава. Хай там як, слухавку вона не брала. Тоді я поїхав додому.

— Значить, твоя дружина брехала?

— Звичайно. Ми домовилися, що вона підтвердить моє алібі, ще в той день, коли ти вперше прийшов із цією фотографією.

— А чому ти тепер від нього відмовляєшся?

Албу розсміявся:

— Хіба наша розмова що-небудь означає? Нас тут двоє, єдиний мовчазний свідок — місяць. Пізніше я від усього зможу відмовитися. Та і, сказати по правді, я сильно сумніваюся, що в тебе що-небудь проти мене є.

— Тоді чом би тобі не розповісти і про все інше?

— Натякаєш, що я її вбив? — Він знову розсміявся, цього разу вже голосніше. — Але ж з’ясувати це — твоя робота, чи не так?

Вони дійшли до самих воріт.

— Тобі просто захотілося подивитись, як ми відреагуємо, так? — Албу згасив сигарету об мармуровий стовп. — А ще ти жадав помститись, ось і розповів їй все. Ти був розсерджений. Злий хлопчисько, що б’є туди, куди дотягнеться. Ну що, тепер задоволений?

— Коли у мене буде електронна адреса, я тебе матиму, — пообіцяв Харрі. Він більше не відчував злості. Лише втому.

— Ніякої адреси ти не знайдеш, — сказав Албу. — Пробач, друже. Ми, звичайно, можемо продовжити цю гру, але тобі в ній не виграти.

Харрі вдарив. Звук вийшов глухий і короткий. Албу похитнувся, зробив крок назад і схопився за брову.

У темноті Харрі зумів розрізнити світлу цівку пари від власного дихання.

— Зашивати доведеться, — сказав він.

Албу поглянув на свою забруднену кров’ю руку і раптово розреготався:

— Господи, Харрі, який же ти жалюгідний невдаха! Нічого, що я по імені? Просто це нас іще більше зблизило, вірно?

Харрі не відповів, а Албу все не вгамовувався:

— Що вона знайшла в тобі, Харрі? Адже їй ніколи не подобалися невдахи. Принаймні вона не дозволяла їм себе трахати.

Поки Харрі йшов до свого таксі, регіт ставав усе голоснішим. Борідки ключів, які Харрі машинально стискав в руці, боляче впивалися в шкіру.

23 Туманність «Кінська Голова»

Харрі розбудив телефонний дзвінок. Він кинув погляд на годинник. 7.30. Це був Ейстейн. Усього лише три години тому він покинув квартиру Харрі. Тоді він зумів встановити, що сервер розташований десь у Єгипті. Тепер йому, ймовірно, вдалося просунутися ще далі.

— Я тут зв’язався по електронці з одним давнім знайомим. Він живе в Малайзії й усе ще помалу хакерить. Сервер цей розташований в Ель-Торі на Синайському півострові. У них там повно таких серверів; це, можна сказати, своєрідний центр. Ти вже спав?

— Намагався. Як ти думаєш шукати нашого абонента?

— Боюся, є тільки один спосіб. Вирушити туди з товстою пачкою американських президентів.

— Скільки?

— Стільки, щоб хто-небудь захотів розповісти, з ким мені треба поговорити. А той сказав, з ким насправді потрібно розмовляти. А той, із ким насправді потрібно розмовляти, погодився б…

— Зрозуміло. Так скільки?

— Тисячі доларів на перших порах має вистачити.

— На перших порах?

— Не чіпляйся до слів. Звідки я, в біса, можу знати?

— О’кей. Так завдання прийняте?

— Питаєш!

— Так і бути, дупо, витрати я сплачу. Але пам’ятай, найдешевший рейс і найзадрипаніший готель.

— Згода.

Годинник показував дванадцяту, і в їдальні Управління поліції Осло було повно народу. Харрі зціпив зуби й увійшов усередину. Колег своїх він недолюблював. Проте не з якихось принципових причин, а чисто інстинктивно. З роками неприязнь тільки посилювалася.

— Цілком рядова параноя, — називав це Еуне. — Та в мене у самого така. Мені здається, до мене несправедливі всі мої ко-леги-психіатри, хоча насправді — не більше половини.

Уважно оглядівшись, Харрі побачив Беате, яка, як завжди, їла принесені з дому бутерброди, а також спину людини, що складала їй компанію за столиком. Лавіруючи між столиками, Харрі прагнув не помічати звернені до нього погляди. Деякі, правда, бурмотіли щось подібне до «привітик», але він не відповідав, вважаючи, що його, скоріше за все, підколюють.

— Я не заважатиму?

Беате поглянула на Харрі так, ніби він застав її за чимось непристойним.

— Зовсім ні, — відповів добре знайомий голос. Сусід по столику підвівся. — Я саме збирався йти.

Харрі відчув, як волосся на потилиці помалу починає настовбурчуватися. Не з якихось принципових міркувань, а чисто інстинктивно.

— Що ж, до вечора. — Том Вол ер обдарував почервонілу мов рак Беате білозубою усмішкою, підхопив свою тацю, кивнув Харpi й пішов. Беате, уткнувшись у бутерброд із коричневим сиром[28], силкувалася надати обличчю більш-менш нейтрального виразу; Харрі тим часом плюхнувся навпроти.

-Ну?

— Про що ти? — з перебільшено нерозуміючим виглядом прощебетала вона.

— На моєму автовідповідачі було повідомлення, що в тебе є щось новеньке, — сказав Харрі. — Мені здалося, це терміново.

— Я розібралася. — Беате відпила ковток молока зі склянки. — У тих начерках обличчя Забійника, яких видала програма. Мене все мучила думка, що вони мені когось нагадують,

— Ті роздруки, що ти мені показувала? Але там немає нічого, хоч би віддалено схожого на обличчя. Просто випадковий набір рисочок.

— Та все ж.

Харрі знизав плечима:

— Що ж, це в тебе fusiform gyrus. Гаразд, далі.

— Сьогодні вночі я зрозуміла, кого. — Вона зробила ще ковток і промокнула сліди молока серветкою.

— І кого ж?

— Тронна Гретте.

Харрі міряв її поглядом:

— Ти що, знущаєшся?

— Ні, — відповіла вона. — Просто говорю, що є певна схожість. До того ж Гретте перебував поблизу від Бугстадвеєн якраз у момент вбивства. Проте, як я сказала, я в усьому розібралася.

— А як…

— Я зв’язалася з лікарнею Геуста. Якщо це той же нальотчик, який потім пограбував відділення Норвезького банку на Кіркевеєн, то це не Гретте. В той момент він сидів у телехолі в компанії як мінімум трьох санітарів. Я послала хлопців із криміналістичного відділу зняти у Гретте відбитки пальців. Вебер щойно порівняв їх із відбитком на пляшці з-під кока-коли. Абсолютно точно, він йому не належить.

— Значить, раз вряди-годи ти помилилася?

Беате уперто хитнула головою:

— Ні, просто ми шукаємо людину, чиї фізичні характеристики ідентичні параметрам Гретте.

— Прошу мене вибачити, Беате, проте вимушений зауважити, що у Гретте немає ні фізичних, ні яких-небудь інших характеристик. Він бухгалтер, і зовнішність у нього як у бухгалтера. Я навіть уже не пам’ятаю, який він має вигляд.

— Нічого, — сказала вона, розгортаючи наступний бутерброд, — зате я пам’ятаю. У нас є на що спертися.

— Гм. У мене теж є новина. Можливо, хороша.

— Так?

— Я зараз двину в «Ботсен». Расколь виявив бажання поговорити зі мною.

— Он як?! Що ж, удачі.

— Дякую. — Харрі підвівся і, трохи пом’явшись, нарешті зважився: — Знаю, я не твій батько, але можна я тобі дещо скажу?

— Будь ласка.

Роззирнувшись на всі боки, він переконався, що їх ніхто не чує, і лише після цього ризикнув:

— На твоєму місці я був би обережніший із Волером.

—- Спасибі. — Беате відкусила великий шматок. — Але взагалі-то ти все правильно сказав про себе і про мого батька.

— Усе своє життя я прожив у Норвегії, — почав Харрі. — Виріс в Уппсалі. Батьки були вчителями. Батько мій зараз на пенсії; відтоді як померла мама, він живе як уві сні, лише зрідка відвідуючи нас, безсонних. Моїй молодшій сестричці його дуже не вистачає. Вважаю, мені теж. Мені бракує їх обох. Вони думали, що я буду вчителем. Я теж так вважав. Замість цього вступив до Школи поліції. Трохи вивчав право. Якщо мене запитають, чому я став поліцейським, я наведу десять вагомих причин, хоча сам не вірю в жодну. Тепер я про це вже і не думаю. Це просто робота, за яку я отримую гроші; іноді мені вдається зробити щось хороше, таке, що довго ще пам’ятатимуть. Мені не було і тридцяти, коли я став алкоголіком. А може, і двадцяти — це як подивитися. Кажуть, алкоголізм закладений на генному рівні. Цілком можливо. Коли я виріс, то дізнався, що мій дід, який жив в Ондальснесі, напивався щодня впродовж п’ятдесяти років. Ми бували там щоліта доти, аж поки мені виповнилося п’ятнадцять, і я нічого не помічав. На жаль, цього його таланту я не успадкував. Витворяв таке, що просто не могло пройти непоміченим. Коротше кажучи, це диво, що я все ще працюю в поліції.

Харрі покосився на табличку «Не курити» і закурив.

— Ми з Анною були коханцями шість тижнів. Вона не любила мене. Я не любив її. Порвав із нею скоріше для її ж користі. Хоча вона думала інакше.

Другий чоловік, що перебував у кімнаті, кивнув.

— За своє життя я любив трьох жінок, — вів далі Харрі. — Спочатку було перше юнацьке кохання, я навіть трохи не одружився з нею, але потім у нас усе розладналося. Вона наклала на себе руки через багато років опісля нашої останньої зустрічі. Я до цього не маю ніякого відношення. Іншу було вбито на іншому кінці світу людиною, за якою я полював. Те ж саме сталось і з моїм напарником, Елен. Не знаю чому, але жінки, які оточують мене, помирають. Може, всьому провиною гени.

— А третя твоя кохана жінка?

Третя жінка. Третій ключ.Харрі погладив пальцями ініціали АА і борідку ключа, який Расколь підштовхнув до нього на інший кінець столу, ледве Харрі увійшов до кімнати. Коли Харрі поцікавився, чи ідентичний цей ключ тому, що був посланий йому поштою, Расколь кивнув.

А потім попросив Харрі розповісти про себе.

І ось тепер Расколь сидів, обперши лікті об стіл і сплівши довгі худі пальці, мовби для молитви. Несправну трубку світильника замінили, і тепер світло, що падало на його обличчя, надавало йому рівного блідо-блакитного відтінку.

— Третя жінка зараз у Москві, — сказав Харрі. — Гадаю, вона цілком життєздатна.

— Вона твоя?

— Я б не став це так називати.

—Але ви разом?

—Так.

— І плануєте бути разом решту життя?

— Ну-у. Ми нічого не планували. Ще дуже рано про це думати.

Расколь сумно посміхнувся:

— Тобто ти ще не планував. Жінки, проте, планують. Вони планують завжди.

— Так само як і ти?

Расколь похитав головою:

— Я вмію планувати крадіжки грошей. Що стосується крадіжки сердець, тут усі чоловіки — жалюгідні любителі. Ми можемо вважати, що завоювали її, подібно до полководця, що зайняв ворожу фортецю, але надто пізно помічаємо — зрозуміло, якщо взагалі помічаємо, — що нас просто заманили в пастку. Ти що-небудь чув про Сунь-цзи?

Харрі кивнув:

— Китайський генерал, військовий тактик. Написав трактат «Мистецтво війни».

—- Стверджують, що це він написав «Мистецтво війни». Я особисто гадаю, що автором трактату була жінка. На перший погляд, «Мистецтво війни» — керівництво з тактики ведення бою, проте якщо копнути глибше, в ньму описується, як узагалі перемагати в конфліктах. А ще точніше — мистецтво отримувати те, що хочеш, за найнижчою ціною. Той, хто виграв війну, не завжди виявляється переможцем. Багато хто завойовував корону, але при цьому ніс дуже великі втрати і міг правити лише на умовах, які висували їх нібито повергнуті супротивники. Коли йдеться про владу, жінки, на відміну від чоловіків, не такі марнославні. Вони не прагнуть продемонструвати свою владу всьому світу. Жінка хоче просто мати владу, яка дозволить їй отримати решту. Упевненість. їжу. Задоволення. Помсту. Мир. Вона — раціонально мислячий володар, що вміє будувати плани, здатний бачити далі окремих битв і переможного тріумфування. До того ж вона володіє природженою здатністю визначати слабкості своєї жертви та інстинктивно відчуває, коли і куди слід завдати удару. А коли краще утриматися. Навчитися цього не можна, Спіуни

— Тому ти і сидиш зараз у в’язниці?

Расколь заплющив очі й беззвучно розсміявся:

— Я міг би відповісти, але тобі не варто вірити жодному моєму слову. Сунь-цзи говорить, що перший принцип війни — це Іхотрегіе[29]. Повір мені — всі цигани брешуть.

— Гм. Значить, якщо я тобі повірю, вийде як у грецькому парадоксі про брехуна?

— Сам роби висновок, пане поліцейський, позаяк уже ти знаєш не тільки кримінальний кодекс. Якщо всі цигани брешуть, а я циган, виходить, неправда, ніби всі цигани брешуть. Тобто я говорю правду — всі цигани брешуть. Отже, брешу і я. Логічно замкнене коло, з якого неможливо вибратися. Таке і моє життя, і це єдине, що істинно. — Він розсміявся дзвінким, майже жіночим сміхом.

— Ну що ж. Я перед тобою розкрився. Тепер твоя черга.

Расколь якийсь час роздивлявся Харрі. Потім кивнув.

— Мене звуть Расколь Баксхет. Це албанське ім’я, хоча батько завжди заперечував, що ми албанці. Він називав Албанію анальним отвором Європи. Тому мені й усім моїм братам і сестрам говорили, що ми народилися в Румунії, хрестили нас у Болгарії, а обрізання робили в Угорщині.

Расколь розповів, що сім’я його, мабуть, належала до мекарій-ців — найчисленнішої групи албанських циган. Рятуючись від переслідувань Енвера Ходжі, що ненавидів циган, вони втекли з країни, перебравшись через гори до Чорногорії, а потім вирушили далі на схід.

— Нас гнали, хоч куди б ми прийшли. Стверджували, що ми злодії. Ми і справді крали, але вони навіть не утрудняли себе пошуком доказів — єдиним доказом проти нас було те, що ми цигани. Я все це розповідаю тому, що цигана не можна зрозуміти, не уявивши собі, що він від народження носить на лобі клеймо нижчої касти. Всі режими в Європі вічно переслідували нас, чи то фашисти, чи то комуністи або демократи. Просто фашисти робили це набагато ефективніше. У циган немає якогось особливого ставлення до голокосту — він не дуже відрізнявся від тих гонінь, до яких ми здавна звикли. Ти мені, здається, не віриш?

Харрі знизав плечима. Расколь схрестив руки на грудях:

— Тисяча п’ятсот вісімдесят дев’ятого року в Данії було введено страту для всіх циганських ватажків. Через півстоліття шведи ухвалили вішати всіх циган чоловічої статі. У Моравії циганкам відрізали ліве вухо, в Богемії — праве. Архієпископ Майнца проголосив, що всіх циган слід страчувати без суду, бо сам їхній спосіб життя заборонений. Тисяча сімсот двадцять п’ятого року в Пруссії було прийнято закон, згідно з яким усі цигани, старші за вісімнадцять років, підлягали страті без ніякого судового розгляду, проте пізніше закон був змінено — віковий бар’єр понижено до чотирнадцяти років. Четверо братів батька померли у в’язниці. І тільки один із них — під час війни. Мені продовжувати?

Харрі похитав головою.

— Але і тут є логічно замкнуте коло, — вів далі Расколь. — Причина того, що нас переслідують, але ми виживаємо, завжди одна. Ми є — і будемо — інші. Як ніхто не приймає нас до себе, так і ми не приймаємо до себе ґадзо. ІДиган — це містичний і грізний чужак, про якого точно нічого не відомо, проте ходить маса чуток. Упродовж багатьох поколінь циган уважали канібалами. Коли я ріс — у Балтені під Бухарестом, — стверджували, що хми нащадки Каїна і засуджені на вічну погибель. Сусіди-ґадзо сунули нам гроші, щоб ми трималися подалі від них.

Погляд Расколя блукав по глухих стінах.

— Батько мій був ковалем, але в Румунії для ковалів не було роботи. Нам довелося перебратися на сміттєве звалище на околиці міста, де жили цигани-кальдерас. В Албанії батько був булибасом — місцевим ватажком і суддею. А тут, серед циган-кальдерас, просто безробітним ковалем.

Расколь важко зітхнув.

— Ніколи не забуду виразу його очей, коли він прийшов додому, ведучи за собою на повідці ручне буре ведмежа. Він купив його на останні гроші у циган-урсарійців. «Він уміє танцювати», — сказав батько. Комуністи платили за те, щоб подивитись, як звір танцює. Це дозволяло їм думати, що вони кращі за нього. Стефан, мій брат, намагався годувати ведмежа, але те нічого не їло. Мати запитала батька, чи не хворий ведмідь, але той відповів, що всю дорогу від Бухареста вони йшли пішки і звірові просто потрібно відпочити. Через чотири дні ведмежа здохло.

Расколь знову заплющив очі й усміхнувся своєю сумною усмішкою:

— Тієї ж осені, засуджені на вічну погибель, ми із Стефаном втекли. Двома ротами менше. Ми вирушили на північ.

— Скільки вам було років?

— Мені дев’ять, йому дванадцять. У нас був план перебратися до Західної Німеччини. У той час там приймали біженців зі всієї Європи і годували їх — таким чином німці замолювали свої гріхи. Стефан вважав, що чим ми молодші, тим більше шансів у нас туди потрапити. Але на кордоні з Польщею нас зупинили. Проте ми дісталися Варшави й заночували під мостом, загорнувшись кожен у свою вовняну ковдру, за огорожею східного залізничного терміналу в районі Всходні. Ми знали, що тут можна відшукати шлепера — провідника, що переправляє людей туди, куди їм потрібно. Після кількох днів пошуків ми зустріли чоловіка, що говорив по-румунськи й називав себе провідником; він обіцяв перевести нас до Західної Німеччини. Щоправда, у нас не було грошей, аби йому заплатити, проте він сам знайшов ихід: сказав, що знає людей, готових викласти купу грошей за красивих циганських хлопчиків. Мені було незрозуміло, про що він говорив, Стефан же, навпаки, чудово все зрозумів. Він відвів провідника вбік, і вони довго про щось сперечалися; при цьому провідник час від часу показував на мене. Стефан тільки вперто мотав головою, і під кінець провідник сплеснув руками й, очевидно, здався. Стефан велів мені чекати, а сам кудись виїхав із ним на автомобілі. Я слухняно чекав, час ішов, а його все не було. Настала ніч, і я заснув. У перші дві ночі під мостом я раз у раз прокидався при звуку гальм товарних потягів, що прибували, проте незабаром мій молодий слух почав підказувати мені, що це зовсім не ті звуки, яких слід побоюватись. Отже, я заснув і прокинувся, лише коли ближче до півночі почув обережні кроки. Це був Стефан. Він забрався під ковдру і притиснувся до сирої кам’яної стіни. Я чув, що він плаче, проте продовжував лежати із заплющеними очима, не подаючи вигляду, що не сплю. І скоро знову стали чутні лише звуки поїздів, що прибувають. — Расколь підвів голову: — Ти любиш поїзди, Спіуні ?.

Харрі кивнув.

Провідник повернувся наступного дня. Він сказав, що потрібні ще гроші, і Стефан знову виїхав на автомобілі. Чотири дні по тому я прокинувся дуже рано і насамперед подивився на Стефана. Його не було всю ніч. Він спав, як завжди, із напіврозплющеними очима, в морозному повітрі виднілася хмарка пари від його дихання. На розпухлих, щільно стиснутих губах запеклася кров. Я узяв свою ковдру й пішов на вокзал. Там перед туалетами, також в очікуванні відправки на захід, розташувалася сім’я циган-кальдерас. Я заговорив зі старшим із хлопчиків. Він розповів мені, що той, кого ми прийняли за шлепера, насправді звичайний вокзальний сутенер. їх батькові він пообіцяв тридцять злотих, щоб той узяв із собою ще двох хлопчиків. Я показав хлопцю свою шерстяну ковдру. Вона була товста і красива — ми вкрали її в Любляні просто з білизняного мотузка. Хлопцю вона сподобалася. На носі був грудень. Я попросив, щоб він показав мені свій ніж. Він був у нього під сорочкою.

— Звідки ти знав, що у нього є ніж?

— У кожного цигана є ніж. Для їжі. Навіть члени однієї сім’ї завжди користуються тільки власними столовими приборами, побоюючись шаЬгіше — зарази. Той хлопець зробив вигідний обмін. Ніж у нього був маленький і тупий. На щастя, мені вдалося його нагострити в залізничній майстерні.

Довгим гострим нігтем правого мізинця Расколь почухав перенісся.

— Того ж вечора, щойно Стефан всівся в автомобіль, я запитав сутенера, чи немає у нього покупця і на мене. Він просяяв і попросив мене почекати. Коли він повернувся, я стояв у тіні під мостом і дивився на потяги, що йдуть і прибувають. «Йди сюди, сінті! — крикнув він. — У мене є хороший клієнт. Багатий партійний функціонер. Ну йди ж, у нас мало часу!» Я відповів: «Нам треба дочекатися поїзда з Кракова». Він підійшов до мене і схопив за руку. «Ходімо просто зараз, розумієш?» Я ледве діставав йому до грудей. «Ось він, дивися», — я вказав у бік колій. Він відпустив мене і підвів голову. Повз нас довгою низкою йшли сталеві вагони, із вікон виглядали бліді обличчя. Нарешті було те, чого я чекав. Скрегіт сталі об сталь, коли включилися гальма. Він перекрив усі звуки.

Харрі заплющився, неначе це могло допомогти йому зрозуміти, чи правдива розповідь Расколя.

— Коли повз мене поволі пропливали останні вагони, я побачив жіноче обличчя, що дивилося на мене з вікна. Я неначе зустрівся з примарою. Вона була схожа на мою матір. Я підняв скривавлений ніж і показав їй. Знаєш, Спіуніу це був єдиний момент у моєму житті, коли я відчував себе абсолютно щасливим. — Расколь мрійно ‘‘заплющив очі, неначе знов переживаючи цю хвилину. — Koke per koke. Голова за голову. Так албанці кажуть про кровну помсту. Найвище захоплення і найнебезпечніше сп’яніння з усіх, дарованих людям Господом.

— Що було потім?

Расколь розплющив очі:

— Знаєш, Спіуніу що таке baxt7.

— Поняття не маю.

— Доля. Успіх і карма. Те, що управляє нашим життям. Я знайшов гаманець сутенера, в ньому виявилося три тисячі злотих. Повернувся Стефан; разом із ним ми перенесли труп через колії та поклали в товарний вагон потяга, що йде на схід. Самі ми вирушили на північ. Два тижні по тому в Гданську ми пробралися на корабель, який довіз нас до Швеції. Звідти попрямували в Осло. Тут, у Тойені, була земельна ділянка, на якій стояли чотири фургони. У трьох із них жили цигани. Четвертий — старий, ветхий, із поламаною віссю — порожній. Він став будинком для мене і Стефана на п’ять подальших років. Тут різдвяного вечора ми відсвяткували мій дев’ятий день народження. Закутавшись у єдину вовняну ковдру, що залишилась у нас, ми їли печиво, запиваючи його молоком. Наступного дня ми вперше зламали кіоск і вирішили, що нарешті потрапили в підходяще місце. — Расколь широко всміхнувся. — Це виявилося простішим, ніж відняти у дитини цукерочку.

Досить тривалий час вони сиділи мовчки.

— У тебе такий вигляд, ніби ти все ще не до кінця мені віриш, — сказав нарешті Расколь.

— Хіба це має якесь значення? — грубувато парирував Харрі.

Расколь усміхнувся.

— Звідки ти знаєш, що Анна тебе не любила? — у свою чергу запитав він.

Харрі мовчки знизав плечима.

Рука об руку, скуті наручниками, вони ввійшли до «Кишки».

— Не варто на всі сто відсотків розраховувати, що я впізнаю нальотчика, — попередив Расколь. — Цілком може бути, що це хто-небудь із залітних.

— Зрозуміло, — буркнув Харрі.

— Чудово.

— Та якщо Анна — дочка Стефана і він живе в Норвегії, чому його не було на похороні?

— Тому що він мертвий. Зірвався, коли ремонтував дах багато років тому.

— А мати Анни?

— Вони з сестрою і братом після смерті Стефана подалися на південь, до Румунії. Адреси її я не знаю, та і взагалі сумніваюся, щоб вона в неї була.

— Іварссону ти сказав, що родичі не прийшли на похорон, тому що вона накликала ганьбу на всю сім’ю.

— Невже? — У карих очах Расколя блиснули лукаві іскорки. — Якщо скажу, що збрехав, ти мені повіриш?

— Повірю.

— Однак я не брехав. Сім’я відкинула Анну. Для батька вона більше не існувала, він заборонив називати її ім’я у своїй присутності. Щоб уникнути таЬгіте. Розумієш?

— Чесно кажучи, ні.

Вони дійшли до будівлі Управління й зупинилися в очікуванні ліфта. Расколь пробурмотів щось нерозбірливе; вголос же він запитав:

— А чому ти вирішив, що мені можна вірити, Спіуні?

— Хіба у мене є вибір?

— Вибір завжди є.

— Набагато цікавіше, чому ти віриш мені. Хай ключ, який я тобі дав, дублікат ключа від квартири Анни, але ж зовсім не факт, що я знайшов його у вбивці.

Расколь похитав головою:

— Ти не зрозумів. Я не вірю нікому. Покладаюся лише на інстинкт. А він підказує мені, що ти зовсім не дурень. У кожного є щось, заради чого він живе. Те, що можна у нього відняти. У тому числі й у тебе. Це зовсім не складно.

Двері ліфта розкрились, і вони ввійшли всередину.

Поки Расколь проглядав відеозапис пограбування, Харрі в напівтемряві спостерігав за ним. Циган сидів із незворушним виглядом, випроставшись і щільно стиснувши долоні. Обличчя його залишалося безпристрасним навіть тоді, коли в «Камері тортур» пролунав спотворений звук пострілу з гвинтівки.

— Хочеш проглянути ще раз? — запитав Харрі, коли вони дійшли до останніх кадрів, на яких Забійник ішов по Індастрі-гате.

Не потрібно, — відмовився Расколь.

— Ну і?.. — Харрі спробував приховати збудження.

— А ще що-небудь є?

Харрі сприйняв це як поганий знак:

— Е-е. У нас є запис відеокамери із «Севен-елевен», розташованого навпроти, звідки він спостерігав за банком перед самим пограбуванням.

— Став.

Харрі прокрутив плівку двічі.

— Ну? — повторив він своє запитання, коли зображення на екрані знову змінилося заметіллю.

— Я так розумію, що було ще декілька нальотів, і ми могли б подивитись і ці записи, — сказав Расколь і поглянув на годинник. — Проте все це марна трата часу.

— Мені здавалося, ти говорив, що час — це єдине, чого у тебе в надлишку.

— Очевидна брехня. — Расколь підвівся і простягнув Харрі руку. — Якраз із часом у мене туго. Давай, Спіуні, пристібай нас.

Харрі подумки вилаявся. Він защипнув наручники на зап’ясті Расколя, і вони разом, бочком, протиснулися між столом і стіною до дверей. Харрі взявся за собачку замка.

— Більшість із тих,хто грабує банки, — прості хлоп’ята, — сказав Расколь. — Через те вони і грабують банки.

Харрі завмер.

— Одним із найзнаменитіших грабіжників був американець Віллі Саттон, — вів далі Расколь. — Коли він був спійманий і постав перед судом, суддя запитав його, чому він грабує банки. Саттон відповів: «Because that’s where the money is»[30]. У американців цей вираз став крилатим — мабуть, як приклад того, з якою геніальною прямотою і простотою можна висловлюватися. Щодо мене, я тут бачу лише ідіота, який попався. Кращі грабіжники банків — ті, що залишилися невідомими, але їх ніхто не цитує. Ти про них ніколи і не чув. Той, кого ви шукаєте, саме такий.

Харрі все ще вичікував.

— Гретте, — сказав Расколь.

— Гретте? — Беате так витріщила очі, що, здавалося Харрі, ще трохи — і вони вилізуть їй на лоба. — Гретте? — На шиї в неї нервово забилася тоненька жилка. — У Гретте алібі! Тронн Гретте — бухгалтер із розладнаними нервами, а зовсім ніякий не грабіжник! Тронн Гретте… та він…

— Він невинуватий, — сказав Харрі. — Знаю. — Зробивши крок усередину, він зачинив за собою двері її кабінету і плюхнувся на стілець біля письмового столу. — Але ми говоримо не про Тронне Гретте.

Беате розкрила і знову закрила рот, досить виразно зашльопавши при цьому губами.

— Ти чула про Льва Гретте? — запитав Харрі. — Расколь сказав, що йому досить було і перших тридцяти секунд, а далі він дивився лише для того, щоб остаточно переконатися. Тому що Лева Гретте вже багато років ніхто не бачив. Останнє, що чув про нього Расколь, — це що він живе за кордоном.

— Лев Гретте, — повторила Беате, і погляд її зробився відсутнім. — Пам’ятаю, батько розповідав мені про нього — такий кримінальний вундеркінд. Я читала рапорти про нальоти, в яких, як підозрювали, він брав участь, коли йому було всього шістнадцять. Він був легендою, тому що поліції так і не вдалося його затримати, а коли він зник, у нас не залишилося нічого, навіть його відбитків. — Вона подивилася на Харрі. — Як же я могла зробити таку дурницю?! Та ж фігура. Схоже обличчя. Це брат Тронна Гретте, вірно?

Харрі кивнув.

Беате наморщила лоб:

— Виходить, що Лев Гретте застрелив власну невістку.

— І це пояснює дещо інше, чи не так?

Подумавши, вона поволі кивнула:

— Двадцять сантиметрів між обличчями. Вони знали одне одного.

— І якщо Лев Гретте зрозумів, що його впізнали.

— Звичайно, — підхопила Беате. — Вона стала свідком, і він не міг допустити, щоб вона його впізнала.

Харрі підвівся.

— Піду попрошу Халворсена зварити нам що-небудь міцніше. Зараз дивитимемося відео.

— Готовий посперечатися, Леву Гретте заздалегідь не було відомо, що Стіне Гретте працює там, — сказав Харрі, дивлячись на екран. — Видно, він її впізнав, але все-таки вирішив використовувати як заручницю. Проте він мав розуміти, що зблизька вона обов’язково впізнає його — хоч би по голосу.

Беате здивовано похитала головою, дивлячись на кадрі, де поки панували мир і спокій, а Авґуст Шульц, який човгає підошвами, був іще на півдорозі до мети своєї подорожі.

— Тоді чому він усе-таки зробив це?

— Він професіонал. Не звик нічого залишати на волю випадку. Стіне Гретте була засуджена ось із цієї миті. — Харрі зупинив запис на тому місці, де нальотчик заходить до банку й оглядає приміщення, неначе скануючи його. — Як тільки Лев Гретте побачив її і зрозумів, що, можливо, вона його впізнає, він тут же вирішив — вона мусить померти. Тому він цілком міг використовувати її як заручницю.

— Абсолютно холоднокровно.

— Не те слово. Єдине, що я не зовсім розумію, — навіщо йому йти на вбивство, якщо його однаково вже розшукують за минулі пограбування?

Вебер увійшов до вітальні, тримаючи в руках тацю з кавою.

— Так, але Лева Гретте ніхто не розшукує за минулі пограбування, — сказав він, обережно ставлячи тацю на журнальний столик. Вітальня мала такий вигляд, мовби відтоді, як її вмеблювали ще у п’ятдесяті роки, нічия рука її не торкалася. Плюшеві крісла, піаніно й запорошені рослини на підвіконнях створювали дивне відчуття спокою, навіть маятник годинника, що висів у кутку, гойдався безшумно. З портрета, що стояв у рамці за склом на каміні, беззвучно сміялася сивоволоса жінка з сяючими очима. Тиша поселилася тут, коли вісім років тому Вебер овдовів. Усе навколо нього замовкло раз і назавжди; здавалося, навіть із піаніно тепер не видобути ні звуку. Квартира розташовувалася на першому поверсі старого будинку в Тоєні. Й шум транспорту, що доносився з вулиці, лише підкреслював тишу, яка панувала тут. Обережно, неначе це був музейний експонат, Вебер влаштувався в одному з двох крісел із високими спинками.

— Нам так і не вдалося знайти жодного доказу, що Гретте був причетний до якого-небудь пограбування. Ні прикмет, отриманих від свідків, ні доносів інформаторів, ні відбитків пальців або якихось інших речових доказів. У звітах лише вказувалося, що він є підозрюваним.

— Гм. Отже, поки у Стіне Гретте не з’явилася можливість його здати, він, можна сказати, залишався людиною з кришталевою репутацією?

— Цілком вірно. Печиво?

Беате похитала головою.

У Вебера був вихідний, проте Харрі по телефону наполіг на тому, щоб вони заїхали до нього. Він знав, що Вебер неохоче приймає гостей, але це нітрохи його не збентежило.

— Ми попросили чергового криміналіста звірити відбиток пальця на пляшці з-під кока-коли з відбитками Лева Гретте, відомими по тих пограбуваннях, в яких його підозрювали, — сказала Беате. — Але він нічого не знайшов.

— Як я і говорив, — зауважив Вебер, поправляючи кришку на кавнику, — Лев Гретте ніколи не залишав на місці злочину ніяких слідів.

Беате погортала свої записи.

— Ти згоден із Расколем, що цей злочин здійснений Левом Гретте?

— Ха. А чом би й ні? — Вебер почав розливати каву по чашках.

— Тому що жодне пограбування, у причетності до яких його підозрюють, не здійснювалось із застосуванням насильства. І потім, вона все-таки була його невісткою. Вбити, бо тебе можуть упізнати, — чи не дуже це слабкий мотив для вбивства?

Вебер припинив розливати каву й уважно подивився на неї. Потім поглянув на Харрі, який тільки мовчки знизав плечима.

— Ні, не дуже, — нарешті сказав він і знову зайнявся кавою. Беате болісно почервоніла.

— Вебер у нас поборник класичної школи, — мало не вибачливим тоном почав Харрі. — Він вважає, що вбивство за визначенням виключає скільки-небудь раціональні мотиви. Існують лише приводи, різною мірою складні та заплутані, але завжди невмотивовані, хоча в деяких із них часом удається вгледіти щось схоже на здоровий глузд.

— Саме так, — згідно кивнув Вебер, відставляючи вбік кавник.

— А я ось усе думаю, — сказав Харрі, — чому Лев Гретте тікав із країни, хоча в поліції на нього нічого не було?

Вебер змахнув з підлокітника крісла невидиму порошинку:

— Точно не скажу.

— Тонно?

Вебер стиснув тонку, витончену ручку каврвої чашки товстим, великим і пожовтілим від нікотину вказівним пальцем.

— У той час з’явилась одна чутка. Не те щоб ми особливо їй вірили. Стверджували, що він тікав не від поліції. Хтось чув, що останнє пограбування пройшло не зовсім за планом. Нібито Гретте кинув напарника напризволяще.

— Яким чином? — запитала Беате.

— Цього ніхто не знав. Одні думали, що Гретте був водієм і виїхав, залишивши напарника в банку, як тільки на місці злочину з’явилася поліція. Інші говорили, що наліт пройшов успішно, але Гретте втік за кордон, прихопивши спільні гроші. — Вебер зробив ковток і обережно поставив чашку на місце. — Але з погляду тієї справи, над якою ми зараз працюємо, особливо цікаво, не яким чином, а кого саме він підвів. Хто був цей його напарник.

Харрі подивився на Вебера:

— По-твоєму, ним був?..

Старий криміналіст кивнув. Беате і Харрі перезирглянулися.

— Чорт! — вилаявся Харрі.

Беате ввімкнула лівий поворотник і почала чекати розриву в потоці машин, що мчать праворуч по Тоєн-гате. Харрі заплющив очі. Він знав, що якщо зосередитися, то шум машин, які проносяться мимо, можна прийняти за плескіт штормових хвиль об ніс порома, а сам він дивиться за борт на клапті білої піни, вклавши долоньку в руку діда. Проте на все це у нього зараз не було часу.

— Значить, у Расколя є свої рахунки з Левом Гретте, — сказав Харрі, розплющуючи очі. — І він указує нам на нього як на людину, що зробила пограбування. Так що ж, нальотчик на відеоплів-ці — справді Гретте чи Расколь просто хоче таким чином йому помститись? Чи це нова затія Расколя, щоб поводити нас за ніс?

— Чи, як сказав Вебер, усе це порожні чутки, — підсумувала Беате. Потік машин праворуч не припинявсь, і вона нетерпляче барабанила пальцями по керму.

— Може, ти і маєш рацію, — сказав Харрі. — Щоб помститися Гретте, Расколю не потрібна допомога поліції. А якщо зрада Гретте — порожні чутки, навіщо Расколю звинувачувати його в пограбуванні, якого він не здійснював?

— Чергова чудасія?

Харрі похитав головою:

— Расколь — тактик. Він не вказував би не на ту людину без вагомої на те причини. Зовсім не обов’язково, що Забійник діє цілком самостійно.

— Що ти маєш на увазі?

— Може, всі ці пограбування планує хтось інший. Хтось, у кого є можливість діставати зброю. Автомобілі. Конспіративні квартири. У кого є чистильник, який знищує потім зброю і одяг грабіжника. І мийнику який відмиває гроші.

— Расколь?

— Якщо Расколь хоче відвернути нашу увагу від справжнього злочинця, що може бути хитромудрішим, аніж змусити нас шукати людину, чиє місцеперебування нікому не відоме? Не виключено, що він давно помер або живе за кордоном під чужим ім’ям. Коротше кажучи, підозрюваного, якого нам ніколи не вдасться виключити. Так він може змусити нас ганятися за влас-ною тінню, замість того щоб ловити винного.

— По-твоєму, він бреше?

— Всі цигани брешуть.

— І що?

— Я цитую Расколя.

— Що ж, принаймні у відчутті гумору йому не відмовиш. То чом би йому не брехати тобі, якщо він бреше всім?

Харрі не відповів.

— Нарешті просвіт, — сказала Беате, легенько натискаючи на газ.

— Постій! — раптово вигукнув Харрі. — Давай праворуч, до Фіннмарк-гате.

— Будь ласка, — здивовано сказала вона, звертаючи на вулицю перед Тоєн-парком. — Куди їдемо?

— Треба б провідати Тронна Гретте.

Сітки на тенісному корті не було. І не було світла в жодному з вікон квартири Гретте.

— Немає вдома, — констатувала Беате, коли і після другого дзвінка їм ніхто не відчинив.

Сусідське вікно несподівано відчинилося.

— Тронн там, удома він, — почувся гаркавий голос, і у вікні з’явилося зморщене баб’яче личко, яке показалося Харрі ще смаглявішим, аніж минулого разу. — Просто відчиняти не хоче. Дзвоніть довше, він відчинить.

Беате рішуче втопила кнопку, і з квартири донеслася дзвінка однотонна трель, що неприємно різонула слух. Сусідське вікно зачинилось, і відразу ж услід за цим вони побачили бліде обличчя з синяво-чорними колами навколо очей, які поглядали на них із якнайглибшою байдужістю. На Тронне Гретте був жовтий халат. Вигляд він мав такий, ніби щойно підвівся з ліжка, проспавши цілий тиждень. І не виспався. Не кажучи ні слова, він жестом запропонував їм увійти. При цьому промінь сонця яскраво запалив діамант на його лівому мізинці.

— Лев був не таким, як усі, — сказав Тронн. — У п’ятнадцять років він ледве не вбив людину.

Він мрійно всміхнувся, мовби це був один із найдорожчих його спогадів.

— Ми з ним неначе поділили на двох один повний комплект генів. Те, чого не було в нього, було у мене, й навпаки. Ми виросли тут, у Дісенгренді, в цьому самому будинку. Лева знала вся округа, а я — я був просто його молодшим братом. Перші мої спогади — про школу: про те, як на змінах Лев ходив по водостоку. Водостік був на рівні четвертого поверху, і ніхто з учителів не наважувався зняти брата. Ми стояли внизу й підбадьорювали його криками, поки він там танцював, балансуючи руками. Як зараз, бачу його фігурку на тлі блакитного неба. Я зовсім не боявся за нього, мені й на думку не могло спасти, що мій старший брат може зірватися. Здається, всі присутні переживали такі самі почуття. Лев — єдиний, хто міг упоратися з братами Гаустенами з блокових будинків на Травервеєн, хоча вони були на два роки старші й уже встигли побувати в колонії для неповнолітніх. Коли Леву було чотирнадцять, він украв у батька автомобіль, з’їздив до Ліллес-трьома й повернувся звідти з красивим пакетом, який поцупив у кіоску на станції. Батько так нічого й не помітив. А пакет Лев подарував мені.

Здавалося, ще трохи — і Тронн Гретте всміхнеться. Вони влаштувалися за столом на кухні. Тронн приготував какао. Порошок він насипав у чашки просто з банки, яку спочатку довго крутив у руках і розглядав. На її металевій поверхні тушшю було виведено: «КАКАО». Почерк акуратний — видно, жіночий.

— Адже і з нього цілком моглб вийти щось путнє, — продовжував Тронн. — Біда в тому, що йому все швидко набридало. Всі говорили, що такого талановитого футболіста в команді «Шейд» не було вже багато років. Його навіть запросили грати за юнацьку збірну країни, але одного разу він просто сказав, що не хоче більше ходити на тренування. Коли йому виповнилося п’ятнадцять, він узяв у когось гітару і вже через два місяці виступав у школі з власними композиціями. Один хлопець, якого звали Воктор[31], запропонував йому грати в їхньому ансамблі в Гроруді, проте Лев відмовився — на його думку, решта музикантів гурту йому і в підметки не годилися. Все у нього виходило само собою. У нього і в школі все йшло б як по маслу, якби він робив уроки і трохи менше прогулював. — Тронн криво посміхнувся. — Розплачуючись краденими ласощами, він змусив мене навчитися копіювати його почерк, аби я писав за нього твори. Отже з норвезької в нього завжди були хороші оцінки. — Тронн навіть засміявся, проте тут же різко обірвав себе і знову посерйознішав. — Потім гітара йому набридла, і він вступив до молодіжної банди старших хлопців із Орвола. Лев ніколи не шкодував про те, від чого відмовлявся, постійно прагнучи знайти щось нове, краще, цікавіше.

— Може, безглуздо запитувати про це його брата, — сказав Харрі. — Але ти дійсно добре його знаєш?

Якийсь час Тронн роздумував:

— А запитання-то зовсім не дурне. Так, ми з ним росли разом. Так, Лев був товариським і цікавим хлопцем, із яким усі — і хлопці, й дівчата — були не проти познайомитися. Проте насправді він самотній вовк. Одного разу він признався мені, що у нього немає справжніх друзів — тільки поклонники і прихильниці. Багато чого в ньому я не міг зрозуміти. Наприклад, коли брати Гаустени приходили до нас битись. їх було троє, і всі старші за Лева. Місцеві хлопчиська кидалися врозтіч, ледве забачивши їх. Але тільки не Лев. Він і не думав тікати. Вони лупцювали його п’ять років. Та якось одного разу старший із них, Рогер, з’явився сам. Як завжди, ми розбіглися. Коли я обережно виглянув із-за будинку, то побачив, що Рогер лежить навзнак, а Лев сидить на ньому верхи. Ногами він затиснув руки Рогера, а сам тримав прутик. Я підійшов ближче, щоб усе бачити. Окрім важкого сопіння, жоден із них не видав ні звуку. І тут я став свідком того, як Лев устромив прутик Рогеру просто в око.

Беате засовалася на стільці.

— Лев діяв зосереджено, ніби займався справою, що вимагала найбільшої точності й акуратності. Схоже, він збирався вийняти очне яблуко. У Рогера з ока текла кров, з мочки вуха вона капала на асфальт. Стояла така тиша, що був чутний звук падаючих крапель — кап-кап.

— І що ти зробив? — запитала Беате.

— Виблював. Я ніколи не виносив вигляду крові — мене від цього мутить і стає погано. — Тронн поволі похитав головою. — Лев відпустив Рогера і пішов зі мною додому. Око Рогеру врятували, проте після цього брати Гаустени до нас більше не потикались. Але я так і не зміг забути те, що побачив: Лева з прутиком у руці. Тоді я ще подумав, що деколи мій старший брат перетворюється на іншу людину, якої я зовсім не знаю. На жаль, такі перетворення почали відбуватися з ним усе частіше й частіше.

— Ти говорив про те, ніби він намагався когось убити?

— Це трапилось якось недільним ранком. Прихопивши з собою викрутку й олівець, Лев вирушив на велосипеді до одного з пішохідних містків біля кільцевої автодороги. Адже ви бували на таких містках, знаєте? Досить неприємне відчуття, тому що йти доводиться на семиметровій висоті по ґратчастих металевих квадратиках, крізь які видно все, що робиться під тобою. Як я вже сказав, стояв недільний ранок і народу було небагато. Лев відкрутив гвинти, якими кріпився майданчик, залишивїпи тільки два з одного краю, а під інший підклав олівець. І почав чекати. Першою показалася пані, «очевидно, свіжовідтрахана», як висловився Лев. Виряджена, скуйовджена, щохвилини чортихаючись, вона шкандибала на зламаній шпильці. — Тронн неголосно розсміявся. — До п’ятнадцяти років Лев багато що встиг побачити і спробувати. — Він підніс чашку до рота і застиг, здивовано дивлячись у вікно на сміттєвоз, що зупинився біля помийних баків за сушкою для білизни. Сьогодні у нас що, понеділок?

— Ні, — відповів Харрі. Він так і не доторкнувся до своєї чашки. — Так що ж було з цією дівчиною?

— Адже там два ряди ґрат. Вона пішла по лівому. «Неталан», — говорив потім Лев. Він би віддав перевагу їй, а не старому. Загалом, по правому ряду ішов старий. Через підкладений олівець відгвинчені ґрати виступали, і Льву здалося, що старий помітив небезпеку — в міру наближення до неї він ішов усе повільніше й повільніше. Перш ніж зробити останній крок, він немов застиг із піднятою ногою.

Поволі хитаючи головою, Тронн споглядав, як сміттєвоз із шумом заковтує сусідське сміття.

— Ледве він опустив ногу, як ґрати звалилися вниз, мов кришка люка. Ну знаєте, такого, який використовують, щоб вішати людей. Старий упав на асфальт і зламав собі обидві гомілки. Якби це сталося не в неділю вранці, його б тут же переїхала машина. «Неталан», — сказав Лев.

— А в поліції він теж це повторив? — поцікавився Харрі.

— Еге-е, поліція, — на розтяг мовив Тронн, дивлячись у свою чашку. — Вони прийшли через два дні. Двері їм відчинив я. Вони запитали, чи належить велосипед, що стоїть на вулиці, кому-небудь у будинку. Я відповів ствердно. Виявилось, що свідок бачив, як Лев від’їжджав од пішохідного містка. Він повідомив поліції прикмети велосипеда і хлопця в червоній куртці. Я показав їм червону дуту куртку, яка тоді була на братові.

—Ти? — здивувався Харрі. — Виходить, ти здав власного брата?

Тронн зітхнув:

— Я сказав, що це мій велосипед і моя куртка. Зовні ми з Левом дуже схожі.

— Навіщо ти так учинив?

— Мені було чотирнадцять — дуже мало, щоб мене карати. А Лева б відправили до колонії для неповнолітніх, туди, де побував Рогер Гаустен,

— А як до цього поставилися батько з матір’ю?

— Що вони могли сказати? Всі, хто нас знав, здогадувалися, чиїх рук це справа. Лев був хуліганом, він крав солодощі й кидався камінням, а я — тихий, слухняний хлопчик, який старанно вчився і переводив стареньких через вулицю. У сім’ї про це просто більше ніколи не говорили.

Беате кашлянула:

— А хто вирішив, що краще буде, коли ти візьмеш провину на себе?

— Я сам. Я любив Лева більше всіх на світі. Я і зараз розповідаю це тільки тому, що термін давності у справі вже закінчився. А крім того… — Тронн всміхнувся своєю характерною байдужою усмішкою. — Іноді мені навіть хотілося, щоб це я наважився на такий вчинок.

Харрі та Беате мовчки крутили в руках чашки. Харрі роздумував, кому з них зараз варто поставити наступне запитання. Якби з ним була Елен, вони б уже давно розібралися.

— Де… — одночасно почали обоє. Тронн здивовано заморгав. Харрі, поступаючись, кивнув Беате.

— Де твій брат зараз? — запитала вона.

— Де… де зараз Лев? — Тронн подивився на неї, явно не розуміючи.

— Так, — підтвердила вона. — Нам відомо, що якийсь час тому він зник.

Гретте обернувся до Харрі.

— Ви не говорили, що мова у нас піде про Лева. — У голосі його звучали докірливі нотки.

— Ми сказали, що хотіли б побалакати про те про се, — сказав Харрі. — Про «те» ми вже побалакали.

Тронн різко підвівся, схопив чашку, поспішно підійшов до раковини і виплеснув залишки какао:

— Але Лев… він же… Яке він має до всього цього відношення?

— Може, і ніякого, — сказав Харрі. — У такому разі нам тим більше знадобиться твоя допомога, щоб довести його непричетність.

— Його ж навіть немає в країні, — простогнав Тронн, повертаючись до них.

Беате і Харрі перезирнулися.

— А де він живе? — запитав Харрі.

Перш ніж відповісти, Тронн помовчав рівно на одну десяту частку секунди довше, ніж потрібно:

— Не знаю.

Харрі провів очима від’їжджаючий жовтий сміттєвоз:

— Не дуже-то в тебе виходить брехати.

Тронн, не відповідаючи, дивився на нього застиглим поглядом.

Харрі гмикнув.

— Може, нам і не варто розраховувати, що ти допоможеш нам відшукати свого братика. З іншого боку, це ж твою дружину вбили. І у нас є свідок, який стверджує, що вбивця — твій брат. — Вимовляючи останні слова, він підвів погляд на Тронна і побачив, як на шиї в того під в’ялою блідою шкірою нервово сіпнувся кадик. У повислій услід за цим тиші чутно було, як у сусідів грає радіо.

Харрі кашлянув:

— Отже ми були б вельми вдячні, якби ти все ж таки зумів нам що-небудь повідомити.

Тронн похитав головою.

Ще якийсь час посиділи мовчки. Потім Харрі підвівся:

— Гаразд, якщо надумаєш, ти знаєш, як нас знайти.

Вони стояли на ґанку, і Тронн мав такий змучений вигляд, як тоді, коли вони тільки прийшли до нього. Харрі, примружившись, подивився на низьке4сонце, що прозирало з-за хмар.

— Розумію, Гретте, це нелегко, — сказав він. — Але може, саме зараз час зняти з себе ту червону куртку.

Під вечір хмари розсіялися. Дорогою додому від «Шрьодера» в кінці Доврегата Харрі зупинився, задер голову і подивився на небо. У безмісячній вишині тихо мерехтіли зірки. Один вогник — літак — поволі плив на північ у бік Гардерму-ена. Туманність «Кінська Голова» в сузір’ї Оріон. Туманність «Кінська Голова». Оріон. Хто ж йому про це розповідав? Невже Анна?

Увійшовши до квартири, він насамперед увімкнув центральний канал, аби послухати новини. Різні героїчні історії про мужність американських пожежників. Довелося вимикати. Знизу з вулиці доносився чоловічий голос, що викрикував жіноче ім’я. Судячи з голосу, чоловік був п’яний. Харрі порився в кишенях у пошуках клаптика паперу з новим номером телефону, який дала йому Ракель, і раптово виявив усе ще лежачий там ключ із ініціалами АА. Він прибрав його подалі в шухляду телефонного столика, а сам набрав номер. Відповіді не було. Тому, коли пролунав дзвінок, він був упевнений, що передзвонює Ракель. Замість цього крізь потріскування він почув голос Ейстейна:

— От чорт, як же вони тут водять!

— Не варто так кричати, Ейстейн.

— Чорт мене забирай, та вони тут усі — просто вбивці на шосе! Із Шарм-ель-Шейха взяв таксі просто до місця. Я-то думав, відмінна прогулянка — через пустелю, ніякого транспорту, пряма дорога. Та ба. Присягаюся тобі. Це диво, що я все ще живий. А ця спека! А коників тутешніх чув? Цвіркуни пустелі! Цвірчать вище за всіх у світі. Маю на увазі висоту звуку. Всі мізки навиворіт вивернули, чорти. Ось що тут добряче — так це море! Вода — шик! Абсолютно прозора, з трохи зеленкуватим відливом. А температура — як температура тіла, так що її навіть не помічаєш. Виліз учора з моря, так віриш, чорт мене забирай, не міг зрозуміти, купався я чи…

— Біс із нею, з водою, Ейстейн. Ти знайшов сервер?

— І так і ні.

— Що це означає?

Відповіді Харрі не отримав. Мабуть, на іншому кінці дроту зав’язалася дискусія, з якої до Харрі долітали лише фрагменти типу «the boss» і «the money».

— Харрі? Вибач, у хлопця тут параноя. Та й у мене також. Усе бісова спека! Але я знайшов, як мені здається, той самий сервер. Звичайно, є шанс, що хлопець мене, обдурює, але завтра я, схоже, побачу й саму машину, і господаря. Три хвилини роботи біля клавіатури — і я точно знатиму, чи це те, що нам потрібно. Тоді останнє — лише питання ціни. Принаймні сподіваюся. Зателефоную завтра. Бачив би ти, які ножі у тутешніх бедуїнів.

Сміх Ейстейна звучав глухо, як із бочки.

Перш ніж згасити світло, Харрі погортав енциклопедію. Туманність «Кінська Голова» виявилася темною туманністю, про яку мало що відомо. Як, утім, і про Оріон, який, проте, був названий одним і найкрасивіших сузір’їв. Також указувалося, що Оріоном звався якийсь міфологічний персонаж — титан, мис-ливець-велетень. Він був спокушений богинею зорі Еос, після чого Артеміда в гніві вбила його. Харрі ліг спати з таким відчуттям, що хтось про нього згадує.

Коли наступного ранку він розплющив очі, в голові у нього був щонайповніший безлад: усі думки перемішались і сплутались, у свідомості проносились якісь смутні відчуття та уривки напівзабутих спогадів. Неначе хтось зробив у нього в мізках обшук і тепер вміст, до того акуратно розсортований по різних полицях і ящиках, був звалений в одну велику купу. Мабуть, уночі йому щось снилося. Телефон у передпокої дзвонив не вгаваючи. Харрі, зробивши над собою зусилля, підвівся й узяв слухавку. Це знову був Ейстейн. Він говорив із якоїсь контори в Ель-Торі.

— У нас проблеми, —- сказав він.

24 Сан-Паулу

Кутики губ у Расколя опущені так, що здається, ніби він весь час злегка всміхається. Ось і тепер неможливо визначити, чи то він і справді всміхнувся цією своєю легкою усмішкою, чи то ні. Харрі вибрав останній варіант.

— Значить, твій приятель перебуває зараз у якомусь єгипетському містечку й намагається роздобути якийсь телефонний номер, — сказав Расколь, і з його тону Харрі так і не зрозумів, він сказав ущипливо чи просто констатував факт.

—- В Ель-Торі, — уточнив Харрі і провів долонями по ручках стільця. Він відчував неприємну тяжкість у шлунку, і не тільки через те, що знову довелося навідатися в цю голу кімнату для побачень, просто його нинішня місія не викликала в нього позитивних емоцій. Він обміркував усі інші можливості для виходу з ситуації, що склалася. Наприклад, самому взяти позику в банку. Або познайомити зі справою Бьярне Мьоллера. Або ж продати «Форд-ескорт» власникові майстерні, де він і так стоїть без руху. Останнє — єдиний реальний вихід, єдине логічне рішення. Але це ж цілковите безумство.

— Це не просто номер телефону, — мовив Харрі. — Він виведе нас на абонента, який надіслав мені листа по електронці. І з цього листа можна судити, що його авторові відомі конкретні деталі смерті Анни, яких він не міг мати у своєму розпорядженні, якби не побував у неї перед самим убивством.

— І твій приятель говорить, що власники сервера зажадали шістдесят тисяч єгипетських фунтів. Скільки це?

— Приблизно сто двадцять тисяч крон.

— Які ти хочеш отримати від мене.

— Нічого я не хочу, просто розповідаю, яка склалася ситуація. Вони вимагають гроші, а таких грошей у мене немає.

Расколь провів пальцем по верхній губі:

— Але чому ти вирішив, що це моя проблема, Харрі? Адже у нас домовленість, і свої зобов’язання я виконав.

— Я теж виконаю свої, тільки без грошей це займе більше часу.

Расколь похитав головою, сплеснув руками і пробурмотів щось, як вирішив Харрі, циганською мовою. У голосі Ейстейна, коли той телефонував, відчувалися нотки відчаю. Ні, не було ніяких сумнівів, що вони вийшли на потрібний їм сервер, але він очікував виявити допотопний, такий, що чхає від старості, проржавілий апарат в якому-небудь сараї, де баришник у тюрбані попросить у нього трьох верблюдів і пачку американських сигарет на додачу за повний список абонентів. На ділі ж він опинився в офісі з кондиціонером, де молодий єгиптянин у костюмі, розглядаючи Ейстейна крізь окуляри в срібній оправі, сказав, що не йдеться про «торгову операцію» і тому гроші слід виплатити готівкою, щоб операцію не можна було прослідкувати по банківській звітності, і що пропозиція діє протягом трьох днів.

— Гадаю, ти продумав усі наслідки на випадок, якщо стане відомо, що ти, перебуваючи на службі, взяв гроші у такої людини, як я.

— Я не на службі, — сказав Харрі.

Расколь притиснув долоні до вух:

— Сунь-цзи говорить, що той, хто втрачає контроль над розвитком подій, сам стає їхнім заручником. А ти втратив контроль над подіями, Ступі. І це означає, що ти зробив помилку. А я не можу покладатися на людей, які помиляються. Тому в мене є інша пропозиція. Ми спростимо справу для обох сторін. Давай так: ти повідомляєш мені ім’я цієї людини, а я поклопочуся про останнє.

— Ні! — Харрі вдарив долонею по столу. — Не хочу, щоб його самим найпідлішим чином пришив хто-небудь із твоїх мордо-воротів.

— Ти дивуєш мене, Спіуні. Якщо я правильно тебе розумію, ти і так уже перебуваєш у делікатному становищі у зв’язку з цією справою. Так чому ж ти не хочеш, аби акт справедливості відбувся так безболісно, наскільки це взагалі можливо.

— Ніякої вендети. У цьому сенс нашої домовленості.

Расколь усміхнувся:

— А ти міцний хлопець, Холе, мені це подобається. І я поважаю домовленості. Але якщо ти починаєш робити помилки, то як я можу бути впевнений, що це саме та людина, яка нам потрібна?

— Адже ти сам порівнював ключ Анни з тим, що я знайшов у нього в заміському будинку, і переконався в їх ідентичності.

— І тепер ти знову хочеш прийти мені на допомогу? У такому разі скажи, що тобі ще відомо.

Харрі глитнув:

— Я виявив фотографію в туфлі Анни.

— Продовжуй.

— Здається, вона заховала її туди перед самою смертю. А на фотографії — сім’я вбивці.

— Це все?

— Так.

Расколь похитав головою. Перевів погляд на Харрі й знову похитав головою:

—- Не розумію, хто з нас виглядає дурнішим. Ти, якого ошукує твій же друг? Твій приятель, який сподівається сховатися після того, як поцупить мої гроші? — Він тяжко зітхнув: — Чи я, який дає гроші?

Харрі думав, що відчує радість або хоч би полегшення. Але замість цього вузол у нього в животі затягнувся ще тугіше:

— Яка інформація тобі потрібна?

— Тільки ім’я твого приятеля і назва банку в Єгипті, де він зніме гроші з рахунку.

— Повідомлю за годину. — Харрі підвівся.

Расколь потер руки так, немов із нього щойно зняли наручники.

— Сподіваюся, ти не думаєш, що розумієш мене, Спіуніу — сказав він тихим голосом, не підводячи очей.

Харрі зупинився:

— Що ти маєш на увазі?

— Адже я циган. І на моєму світі все може бути поставлено з ніг на голову. Ти знаєш, як буде «Бог» по-циганськи?

— Ні.

— Девел. Забавно, чи не так? Якщо хочеш продати душу, Спіуніу непогано б знати, кому ти її продаєш.

Халворсен не забув проїхатися з приводу виснаженого вигляду Харрі.

— А що таке «виснажений»? — запитав Харрі й відкинувся на спинку офісного стільця. — Хоча гаразд, не турбуйся.

Коли ж Халворсен поцікавився, як пройшло побачення, а Харрі попросив його визначити значення слова «побачення», той покинув кабінет, щоб купити щасливий квиток у кіоску в Елмера.

Харрі набрав номер, який повідомила йому Ракель, але знову ж таки хтось, як зрозумів Харрі, по-російськи відповів, що він не туди потрапив. Тоді він зателефонував Б’ярне Мьоллеру і спробував створити у шефа враження, що він влучив у точку. Судячи з голосу співбесідника, спроба виявилася безуспішною.

— Мені потрібні хороші новини, Харрі. А не звіти про те, на що ти витрачаєш свій робочий час.

До кабінету ввійшла Беате. Вона проглянула запис іще разів десять, і тепер у неї вже не залишилося сумнівів в тому, що Забійник і Стіне Гретте знали одне одного:

— Здається, в останню мить він сказав їй, що зараз вона помре. Ти можеш прочитати це по її погляду, він у неї одночасно відчужений і запитливий. У точності як у підпільників із військових фільмів, коли вони стоять перед строєм розстрільної команди.

Виникла пауза.

— Гей! — Беате помахала рукою перед очима в Харрі. — Зовсім вимотався?

Харрі набрав номер Еуне:

— Це Харрі. Слухай, як поводяться засуджені до смерті в останню мить перед стратою?

Еуне кашлянув.

— Вони фокусують увагу, — нарешті вимовив він, — на часі.

— А страх? У паніку вони не впадають?

— Це багато від чого залежить. Про яку страту йдеться?

— Про публічну. Про вбивство в приміщенні банку.

— Я подумаю. Передзвоню тобі за кілька, хвилин, гаразд?

В очікуванні дзвінка Харрі дивився на годинник. Він прозвучав через сто десять секунд.

— Відхід із життя так само, як і поява на світ, — процеси суто інтимні, — сказав Еуне. — Людина в таких ситуаціях інстинктивно прагне приховати свої відчуття від оточення не лише тому, що відчуває себе фізично уразливою. Смерть у присутності інших людей, як у випадку з публічною стратою, сприймається засудженим як подвійне покарання: адже це грубе вторгнення в найпотаємніші сфери життя особи. От чому завжди вважалося, що публічна страта — набагато ефективніший превентивний засіб у боротьбі зі злочинністю, ніж виконання вироку в одиночній камері без сторонніх очей. Зрозуміло, вживалося певних заходів для полегшення долі засудженого — наприклад, кати вершили свою справу в масках. І це не для того, щоб, як думає багато хто, приховати особу ката, адже всі знали місцевого забійника худоби або канатника. Маску на ката надягали заради засудженого — щоб він не відчував такої близькості з чужою людиною в момент своєї смерті.

— М-м. Грабіжник теж був у масці.

— Психологи ефектом маски практично не займаються. Наприклад, сучасні уявлення про те, що маска закріпачує нас, — цілковита нісенітниця. Адже маска знеособлює людину, і в ній вона, цілком імовірно, почувається вільнішою. Чим, по-твоєму, пояснюється популярність балів-маскарадів у вікторіанські часи? Або чому маски використовуються в сексуальних іграх? Хоча у грабіжника, зрозуміло, були більш приземлені причини для того, щоб з’явитись у банку в масці.

— Можливо.

— Можливо?

— Я не знаю, — зітхнув Харрі.

— Ти якийсь…

— Та замотався просто. Гаразд, бувай.

Сонце поволі віддалялося від того місця на земній кулі, де перебував Харрі, та й сутінки тепер що не день наставали все раніше й раніше. Коли Харрі піднімався до будинку по Софієс-гате, лимони на деревах перед магазинчиком Алі світилися, ніби маленькі жовті зірочки, а по асфальту безшумно мжичив дощ. Усю другу половину дня він займався переказом грошей у Ель-Тор, що, втім, особливих труднощів не становило. Він переговорив із Ейстейном, дізнався номер його паспорта і адресу найближчого до його готелю відділення банку й передав по телефону інформацію в редакцію газети ув’язнених «Двійник», де Расколь сидів і писав статтю про Сунь-цзи. Тепер залишалося тільки чекати.

Харрі підійшов до воріт, але ключі дістати не встиг, тому що за спиною у нього пролунав тупіт великого собаки, що біг по тротуару. Він не обертався.

Поки не почув слабке гарчання.

Узагалі-то він навіть не здивувався: коли підкладаєш до жару вогню, чекай неприємностей.

Морда у пса була чорна, немов ніч, і лише зуби біліли в розкритій пащі. У тьмяному світлі ліхтаря виблискувала цівка слини, що стікала з величезного ікла.

— Сидіти! — мовив знайомий голос із-під даху над в’їздом до гаража на іншому боці вузької тихої вулички. Ротвейлер неохоче опустив свій могутній м’язистий зад на мокрий асфальт, не спускаючи з Харрі карих блискучих очей, вираз яких ніяк не нагадував того, що зазвичай асоціюється із собачим поглядом.

Тінь од крисів капелюха приховувала обличчя чоловіка, що наближався.

— Добрий вечір, Харрі. Ти що, собак боїшся?

Харрі подивився прямо в червону розкриту пащу пса. У мозку раптом сплив спогад. Десь він читав, що римляни використовували предків ротвейлерів при завоюванні Європи.

— Та ні. А тобі що від мене потрібно?

— Просто хочу зробити тобі пропозицію. Пропозиція, від якої ти не… як це там мовиться?

— Чудово! Озвуч пропозицію, Албу.

— Пропоную перемир’я. — Арне Албу трохи підняв капелюх і спробував зобразити хлоп’ячу усмішку, але тепер вона вийшла не такою природною, як минулого разу. — Ти не чіпаєш мене, а я тебе.

— Забавно, Албу. А що ти можеш учинити проти мене?

Албу кивнув у бік ротвейлера, який не стільки сидів, скільки

готувався до стрибка:

— Є у мене свої методи. Деякі можливості маю у своєму розпорядженні.

— М-м, — Харрі простягнув було руку до кишені піджака за сигаретами, але, почувши грізне гарчання пса, відсмикнув її — Вигляд у тебе аж надто змучений, Албу. Що, біг так вимотав?

Албу похитав головою:

— Та це не я бігаю, Харрі, а ти.

— Що? Ти погрожуєш поліцейському просто на вулиці. Здається, це ознака втоми. Чому ж ти не хочеш продовжити гру?

— Гру? Ти так це називаєш? А ставки в цій грі — людські долі, так, чи що?

Харрі побачив гнів в очах Арне Албу. Вилиці ходили ходором, а на скронях і лобі роздулися жили. Він був у відчаї.

— Ти взагалі-то розумієш, що ти накоїв? — ледве чи не прошепотів він і вже не робив спроб усміхнутися. — Вона пішла від мене. Вона… вона забрала дітей і пішла. А все через якусь нікчемну історію. Анна для мене вже нічого не означала.

Арне Албу впритул наблизився до Харрі:

— Ми з Анною зустрілися випадково. Один із моїх друзів показував мені свою галерею, Анна ж якраз улаштовувала там вернісаж. Я і купив дві її картини, навіть не знаю навіщо. Сказав, що для офісу. Я їх, природно, ніде не вивішував. А коли наступного дня прийшов за ними, ми з Анною розговорились і я раптом запросив її на ленч. Потім ми ще раз пообідали разом, а через два тижні з’їздили на вік-енд до Берліна. Я немов у вир упав. Мене ніби ланцюгом до неї прикували, і я навіть не намагався звільнитися. Аж поки Вігдіс про все здогадалась і пригрозила піти.

Голос у нього злегка затремтів.

— Я сказав Вігдіс, що зробив дурницю, закохався по-ідіот- ськи, мов хлопчисько, як це іноді буває з мужиками мого віку, коли вони зустрічають молоду жінку, що нагадує їм, якими вони були колись. Молодими, сильними і вільними. А зараз ми вже не такі, в усякому разі, що стосується свободи. Ось матимеш дітей — сам усе зрозумієш.

Голос у нього зірвався, він важко задихав, але потім засунув руки в кишені пальта і знову заговорив:

— Ця Анна така пристрасна. Я 6 навіть сказав, ненормальна, їй у ліжку всього було мало. Мені буквально вириватися з її обіймів доводилось. Одного разу вона мені навіть піджак у дверях порвала, коли я намагався від неї втекти. — Здається, ти розумієш, про що я. Адже вона мені розповіла, що з нею творилося, коли ти її кинув. Для неї немовби життя скінчилося.

Харрі був дуже збентежений і нічого не відповів.

— Але мені було жаль Анну, —- продовжив Албу. — Інакше я не погодився б знову зустрітися з нею. Я відверто сказав, що між нами все скінчено. Але, за її словами, вона збиралася всього лише повернути мені кілька дрібниць. І я ж не міг знати, що у цей момент заявишся ти і почнеш гнати хвилю. Подаси справу так, що… що ми відновили наші зустрічі. — Він опустив голову. — Вігдіс мені більше не вірить. Каже, що більше ніколи не повірить мені. Ні-ко-ли!

Він підняв голову, і Харрі побачив відчай у його очах:

— Ти забрав єдине, що у мене було. Вони — єдине, що у мене є. І я не знаю, як їх повернути. — Обличчя його спотворила гримаса страждання.

Харрі пригадав про підлитий в масло вогонь. Це було зовсім недавно.

— У мене один-єдиний шанс залишився, якщо ти… якщо ти не…

Харрі інстинктивно зреагував на рух руки Албу в правій кишені пальта. Він ударив його збоку по нозі, і той опустився колінами на тротуар. І коли ротвейлер у ту ж секунду кинувся на нього, Харрі виставив руку, захищаючи обличчя. Він почув звук розірваної матерії, відчув, як зуби ротвейлера встромилися йому в руку. Але всупереч очікуванням, породження пекла ослабило хватку, і Харрі спробував ногою відштовхнути від себе це нагромадження м’язів, які ховалися під чорною шерстю, але промахнувся. І тут же почув скрегіт кігтів об асфальт готового до нового стрибка звіра і побачив перед собою його розкриту пащу. Хтось розповідав йому, ніби вже в тримісячному віці ротвейлери знають, що жертву найлегше вбити, перегризши їй глотку. І ось тепер, коли п’ятдесятикілограмова гора м’язів уже пролетіла повз його руки, він, використовуючи інерцію руху після невдалого випаду ногою, розвернувся, і тому щелепи пса зімкнулись у нього не на горлі, а ззаду, на шиї. Але це зовсім не розв’язувало його проблем. Він схопив руками щелепи пса і щосили спробував їх розтискати. Але порвати йому пащі він не зміг, навпаки, хватка посилилась, і зуби собаки занурилися в шию Харрі ще на декілька міліметрів. Здавалося, ніби жили і м’язи у ротвейлера зі сталевого троса. Харрі відступив назад і спиною кинувся на цегляну стінку. Він почув, як у пса хруснуло ребро, але щелепи той так і не розтискав. Харрі відчував, що впадає в паніку. Адже йому відомо, що таке мертва хватка, він чув розповіді про гієн, що вчепилися в горло мертвого лева: їхні щелепи не можна було розтиснути через тривалий час після того, як їх самих убили левиці. Він відчув, що кров теплою цівкою стікає у нього по спині, і виявив, що стоїть навколішки. Невже він непритомніє? Але де ж люди? Софієс-гате, звичайно, тиха вулиця, але Харрі здавалося, що ніколи ще вона не було така порожньою, як зараз. Він раптом зрозумів, що все сталося в щонайповнішій тиші, не було чутно ні криків, ні гавкоту — тільки звук тіл, що стикаються, і шкіри, що роздирається. Харрі спробував було крикнути, але не зміг видобути із себе ні звуку. В очах у нього потемніло, і він зрозумів, що сонна артерія перетиснута і в мозок надходить недостатньо крові. Лимони, що світяться, перед магазинчиком Алі померкнули. Щось чорне, пласке, мокре і важке ударило йому в обличчя, і він відчув смак асфальту. Звідкись здалеку донісся до нього голос Арне Албу:

-Фу!

Він відчув, що пес ослабив хватку. Але сонце поволі віддалялося від того місця на землі, де перебував Харрі, й навколо було зовсім темно, коли він почув над собою чоловічий голос:

— Ти живий? Чуєш мене?

Потім просто біля його вуха пролунало металеве клацання. Зброя. Затвор пересмикує.

— Ох, ч… — Почувся слабкий стогін, потім шльопання блювоти об асфальт. Знову металеве клацання. Знімає із запобіжника. За кілька секунд усе буде скінчено. Так от що людина переживає в такий момент. Не відчай, не страх — і навіть не жаль. А всього лише полегшення. Начебто втрачати їй було нічого. Але Албу дав йому час. І його виявилося достатньо, аби Харрі усвідомив, що йому все ж таки є що втрачати. Деякі справи залишились у нього тут, на землі. Він набрав повні легені повітря. Насичені киснем кровоносні судини стали поштовхами подавати кров у мозок.

— Ну так… — заговорив було чоловік, що схилився над ним, але тут же замовк, отримавши від Харрі удар кулаком у гортань.

Харрі піднявся на коліна — тільки на це у нього вистачило сил. Він постарався не знепритомніти в очікуванні останньої, вирішальної сутички. Минула секунда. Дві секунди. Три. Сморід від блювоти на асфальті забивав ніздрі. Нарешті йому вдалося сфокусувати погляд на світлі ліхтаря, що висів над ним. Вулиця була порожня. Абсолютно порожня. Тільки якась людина в дутику, з-під якого вибивався комір сорочки, схожої на піжамну куртку, лежала поряд із ним, і в горлі у неї щось клекотіло. Світло ліхтаря відбилося від металевого предмета. Це був не пістолет. Це була запальничка. І лише тепер до Харрі дійшло, що лежача на асфальті людина — зовсім не Арне Албу. Це був Тронн Гретте.

Харрі поставив чашку з гарячим чаєм на кухонний стіл перед Тронном, який усе так само жадібно хапав ротом повітря, видаючи при цьому якісь скреготливі звуки. У погляді його витріщених, майже вилізлих із орбіт очей читався панічний страх.

У самого Харрі паморочилася голова, він відчував нудоту і пульсуючий біль у потилиці, немов від опіку.

— Пий, — сказав Харрі. — Тут багато лимона, а він заспокоює біль у м’язах, вони розслабляться, і тобі стане легше дихати.

Тронн послухався. І на великий подив Харрі, напій подіяв, Тронн зробив декілька ковтків, двічі при цьому закашлявшись, але нарешті його бліді щоки злегка порожевіли.

— Жафвивий вифлят, — ледве не прошипів він.

— Що-що? — Харрі опустився на один із двох стільців, які стояли на кухні.

— Жахливий у тебе вигляд.

Харрі всміхнувся і поторкав рушник, який обмотав навколо шиї. Він уже наскрізь промок від крові:

— Тебе через це вирвало?

— Не виношу вигляду крові, — признався Тронн. — Я зовсім… — Він звів очі догори.

— Гаразд. Могло бути набагато гірше. Ти врятував мене.

Тронн похитав головою:

— Адже я далеко був, коли вас побачив, і просто крикнув. Не впевнений, що саме тому він наказав псові відпустити тебе. Номер машини я, вибач, не запам’ятав, але в усякому разі вони змилися на джипі «Черокі».

Харрі протестуюче махнув рукою:

— Я його знаю.

— Що-що?

— Цей тип у мене в розробці. Але краще розкажи, що ти робив у цьому районі, Гретте?

Тронн задумливо повертів у руках чашку:

— Тобі б треба до травмопункту — з такою раною.

— Із цим я сам розберуся. Ти як, надумав що-небудь розповісти мені відтоді, як ми бачилися востаннє.

Тронн злегка кивнув.

— Ну і що скажеш?

— Що я більше не можу допомагати йому. — Харрі так і не зрозумів, чому Тронн вимовив останнє речення пошепки — чи то через біль у горлі, чи то з якоїсь іншої причини.

— То де ж твій брат зараз?

— Я хочу, аби ви самі сказали йому, що я вас повідомив про це. Він зрозуміє.

— Домовилися.

— У Порту-Сеґуру.

— Ну-ну.

— Це муніципалітет у Бразилії.

Харрі наморщив лоб:

— Чудово. І як нам знайти його?

— Він тільки сказав, що там у нього будинок. Адреси він мені не повідомив, дав лише номер свого мобільного.

— А чому? Він же не в розшуку.

— Щодо останнього я не впевнений. — Тронн зробив іще один ковток. — В усякому разі, він сказав, що мені краще його адреси не знати.

— Гм. Це велике місто?

— За словами Лева, майже мільйон жителів.

— Точно. А інших відомостей у тебе немає? Ти не знаєш кого-небудь із його знайомих, хто може повідомити адресу?

Тронн зачекав, а потім похитав головою.

— Давай викладай, — сказав Харрі.

— Ми з Левом пили каву, коли зустрілися в Осло. Він сказав, що кава була ще гірша, ніж зазвичай. Що кращої кави, ніж кафезіньйо в тамтешній ахві, не знайти.

— Ахва? Це ніби арабська кав’ярня?

— Вірно. А кафезіньйо — це крутий бразильський варіант еспресо. Лев сказав, що він майже щодня там буває. П’є каву, курить кальян, грає в доміно із власником кав’ярні — сирійцем, із яким він мовби як подружився. Я запам’ятав його ім’я. Його звуть Мохаммед Алі. Точно як знаменитого боксера.

— І як п’ятдесят мільйонів інших арабів. Брат сказав тобі, де ця кав’ярня розташована?

— Напевно, але я не запам’ятав. А що, по-твоєму, в бразильському містечку повно таких кав’ярень?

— Напевно, не багато, — Харрі замислився. У будь-якому разі є конкретні відомості — з ними можна попрацювати. — Він хотів прикласти руку до лоба, але щойно підвів її, відразу відчув біль у потилиці.

— Гаразд, Гретте, останнє питання. Що ж змусило тебе розповісти мені про це?

Тронн все крутив і крутив чашку в руках.

— Я знав, що він приїхав в Осло.

Харрі відчув, що рушник стискається навколо його шиї, немов канат:

— Тобто?

Тронн довго чухав підборіддя, перш ніж відповісти:

— Ми з ним більше двох років не спілкувались. І раптом він дзвонить мені й говорить, що він у місті. Ми зустрілися в кав’ярні й довго розмовляли. Під каву.

— Коли це було?

— За три дні до пограбування.

— І про що ж ви говорили?

— Про все. І ні про що. Коли знаєш один одного так довго, як ми, великі проблеми стають такими величезними, що в основному говориш про дрібниці. Наприклад, про… батьківські троянди й тому подібне.

— І що це за величезні проблеми?

— Те, чого не потрібно було робити. І те, про що не варто говорити.

— Значить, замість цього ви говорили про троянди.

— Я успадкував батьківські троянди, коли нам із Стіне дістався рядний будинок. Будинок, у якому ми з Левом виросли. Мені хотілося, щоб і наші діти виросли в цьому будинку. — Він прикусив губу і втупився поглядом у клейонку — єдине, що Харрі дісталось у спадок від матері.

— Про пограбування він нічого’не говорив?

Тронн похитав головою.

— А ти розумієш, що пограбування до того моменту було вже сплановане? І що йшлося про банк, де працювала твоя дружина?

Тронн важко зітхнув:

— Якби все було так, як ти говориш, я б знав і міг би йому перешкодити. Річ у тому, що Лев із задоволенням розповідав про вчинені ним пограбування. Йому вдалося дістати копії відеоза-писів, які він зберігав на горищі в Дісенгренді, й іноді він примушував мене дивитись їх разом із ним. Отже я бачив, як уміло діяв мій старший брат. Але коли я одружувався із Стіне й вона влаштувалася на роботу, я сказав йому коротко і ясно, що більше нічого не хочу знати про його подвиги. Адже це могло поставити мене у вельми делікатне становище.

— М-м. Так значить, він знав, що Стіне працює в банку?

—- Я згадував, що вона працює в «Нордеа», але в якій саме філії, йому не говорив.

— А вони були знайомі?

— Бачилися кілька разів. Сімейні свята і таке інше. Лев цих посиденьок не полюбляв.

— І як вони ладнали?

— Добре. Лев міг кого завгодно зачарувати, коли хотів. — Тронн криво посміхнувся. — Ми, що називається, поділили з ним на двох один набір генів. Мені подобалося, що він хотів показати їй себе з кращого боку. І коли я розповів їй, як він може поводитися з людьми, яких не поважає, вона відчула себе вдоволеною. Вперше, коли він нас відвідав, він узяв її на прогулянку по окрузі й показав усі ті місця, де ми з ним гралися в дитинстві.

— Але напевно, пішохідний місток не показував?

— Ні, звичайно, — Тронн підняв руки і в задумливості почав розглядати долоні. — Ні, ти не думай, що він старався себе вигородити. Лев узагалі-то з превеликим задоволенням розповідав про все погане, що зробив. Але тут він розумів, що мені не сподобається, якщо Стіне дізнається, який мій братик насправді.

— Гм, а ти не думаєш, що в душі твій брат зовсім не такий благородний, як ти розписуєш?

Тронн похитав головою:

— В душі у Лева є і світла, і т£мна ггордна. Як, втім, у всіх у нас. Він на смерть піде за тих, кого любить.

— Але не у в’язницю?

Тронн розкрив рот, але відповіді не було. Під оком у нього затремтіла жилка. Харрі зітхнув і насилу підвівся зі стільця:

— Доведеться викликати таксі до травмопункту.

— Я на машині, — сказав Тронн.

Тихо гудів мотор. Харрі дивився на вуличні ліхтарі, і йому здавалося, ніби світло їх відбивається від чорного неба й висвічує приладову дошку і на кермі праву руку Тронна, на мізинці якої матово блиснув діамант.

— А щодо персня, що в тебе на руці, ти мені збрехав, — прошепотів Харрі. — Такий маленький діамант на тридцять тисяч не потягне. Думаю, коштує він тисяч п’ять, не більше, і купив ти його для Стіне в ювелірному салоні тут, в Осло. Чи не так?

Тронн кивнув.

— Ти зустрічався з Левом у Сан-Паулу, вірно? І передав йому гроші?

Тронн знову кивнув.

— І грошей цих вистачило на перших порах, — сказав Харрі. — Принаймні на авіаквиток до Осло. Адже він вирішив повернутися сюди і знову взятися за роботу.

Тронн не відповів.

— Лев усе ще в Осло, — прошепотів Харрі. — Мені потрібний номер його мобільника.

— Розумієш, — сказав Тронн, обережно звертаючи праворуч до площі Александра Х’єлланна, — вночі мені приснилося, що Стіне прийшла до мене в спальню, аби поговорити зі мною. На ній було ангельське одіяння, але не справжнє, а бутафорське, яке надягають на карнавал. Вона сказала, що не знайшла собі місця там, нагорі. А прокинувшись, я пригадав Лева. Як він сидів на краю шкільного даху і теліпав ногами, поки ми всі поспішали на наступний урок. Знизу він здавався невеликою плямочкою, що розпливлася, але я пам’ятаю, про що подумав того разу. Про те, що там, нагорі, йому саме місце.

25 Бакшиш

У кабінеті Іварссона їх було троє. Іварссон сидів на високому стільці за чисто прибраним столом, а Беате і Харрі розташувалися перед ним на стільцях нижче. Цей трюк із стільцями у спілкуванні з підлеглими настільки широко відомий, що можна сплохувати, вважаючи, ніби він уже не використовується, але Іварссон дотримувався іншої думки. Досвід підказував йому, що основоположні методи роботи ніколи не виходять із ужитку.

Харрі поставив свій стілець злегка навскоси, щоб можна було поглядати у вікно. Воно виходило на готель «Плаза». Круглі хмари нависали над скляною баштою та містом, але дощем усе не проливалися. Харрі зовсім не спав уночі, хоча прийняв болезаспокійливе, після того як у травмопункті йому зробили протиправцевий укол. Його розповідь про бездомного собаку, що напав на нього, була дуже оригінальна, щоб прозвучати достовірно, і настільки близька до істини, що його версія нікого не переконала. Шия в нього розпухла, і краї жорсткої повязки врізалися в шкіру. Харрі знав, як боляче йому буде, якщо він спробує повернути голову в бік просторікуючого Іварссона. Але так само точно він знав, що не став би цього робити, навіть якби це не заподіяло йому взагалі ніякого болю.

— Отже, вам потрібні авіаквитки до Бразилії, де ви збираєтеся продовжити розслідування, — сказав Іварссон, провів рукою по абсолютно чистій стільниці, мовби хотів протерти її, і вдав, ніби намагається стримати посмішку. — Але ж добре відомо, що Забійник перебуває в Осло і готує нові пограбування, чи не так?

— Нам невідоме його місцезнаходження, — відповіла Беате. — Взагалі не факт, що він в Осло. Але ми сподіваємося знайти будинок, який, за словами брата, він купив у Порту-Сеґуру. Якщо ми його відшукаємо, значить, знайдемо і відбитки, і якщо буде збіг із тими, що ми маємо на пляшці з-під кока-коли, у нас будуть залізні докази. Отже поїздка окупиться на всі сто.

— Та ну? І де ж ці відбитки, про які відомо тільки вам, і нікому іншому?

Беате безуспішно спробувала обмінятися поглядом з Харрі:

— Позаяк ми вже домовилися вести розслідування незалежно, то і вирішили не розкривати наші карти. Поки що.

— Мила Беате, — почав Іварссон і примружив праве око, — ти кажеш «ми», але я чую тільки Харрі Холе. Я поважаю прагнення Холе працювати за запропонованим мною методом, але ми не можемо ставити принципи вище за можливість спільно домогтися результатів. Тому повторюю: про які відбитки йдеться?

Беате у відчаї подивилася на Харрі.

— Що скажеш, Холе?

— Ми продовжили роботу за прийнятим планом. Поки що.

— Ну як хочеш, — сказав Іварссон. — Але у такому разі забудьте про цю поїздку. Ви просто можете зв’язатися з бразильськими поліцейськими і попросити їх допомогти вам роздобути відбитки.

Беате кашлянула:

— Я вже все перевірила. Нам доведеться відправляти письмовий запит начальникові поліції штату Баїя, після чого тамтешній прокурор розгляне справу і, можливо, дозволить провести в будинку обшук. Той, із ким я говорила, сказав: якщо в нас немає знайомств серед бразильських чиновників, вирішення питання, як показує практика, може затягнутися на термін від двох місяців до двох років.

— Ми замовили квитки на завтрашній вечір, — сказав Хар-рі й почав уважно роздивлятися ніготь на одному зі своїх пальців.

Іварссон розсміявся:

— Про що ти говориш? Ви приходите до мене, просите грошей на квитки в інший кінець земної кулі, а самі не бажаєте навіть обґрунтувати необхідність такої поїздки. Ви без ніякого дозволу задумали провести в будинку обшук, і навіть якщо ви дійсно відшукаєте докази, суд відкине їх як здобуті незаконним шляхом.

— Трюк із цеглиною, — тихо мовив Харрі.

— Що-що?

— Невідомий кидає у вікно цеглину. А тут абсолютно випадково мимо проїздить поліцейський патруль, якому в такому разі не потрібно ніякого дозволу, щоб проникнути до будинку. їм здається, що у вітальні пахне марихуаною. Думка суб’єктивна, але вона дає підставу для негайного проведення обшуку в усьому будинку. От так ми і добудемо на місці докази у вигляді відбитків пальців. Усе згідно із законом.

— Коротше кажучи, ми думали про те, про що ти говориш, — поспішила вставити Беате. — І якщо ми відшукаємо будинок, то відбитки добудемо законним шляхом.

— А як?

— Сподіваюся, без цеглини.

Іварссон похитав головою:

— Мені все це не подобається. Я категорично проти вашої поїздки. — Він подивився на годинник, даючи зрозуміти, що зустріч закінчена, і додав із тонкою зміїною посмішкою: — Бувайте.

— Ти що, не міг хоча б йому заперечити? — запитала Беате, коли вони, вийшовши з кабінету Іварссона, рухалися по коридору.

— А навіщо? — відповів Харрі, обережно повернувши голову. — Він же все заздалегідь вирішив.

— Але ти йому навіть шансу не дав передумати й оплатити нам відрядження.

— Я дав йому інший шанс — щоб на нього не наїхали.

— Що ти маєш на увазі? — Вони зупинилися біля ліфта.

— Адже я говорив, що нам надано якісь повноваження у цій справі.

Беате обернулась і подивилася на нього.

— Здається, я розумію, — поволі сказала вона. — І що тепер буде?

— Від’їзд. Не забудь крем від засмаги! — Двері ліфта зачинилися.

Пізніше того ж дня Б’ярне Мьоллер розповів Харрі, як сторопів Іварссон, коли начальник Управління поліції особисто повідомив його, що посилає Харрі та Беате до Бразилії, а відрядження оплачує Відділ грабежів і розбійних нападів.

— Ну що, тепер задоволений собою? — запитала Беате, коли Харрі зібрався додому.

Але коли Харрі проходив повз «Плазу» і хмари нарешті розродилися дощем, він, як не дивно, не відчував ніякого задоволення. А тільки збентеження, недосип і біль у потилиці.

— Бакшиш? — заволав у слухавку Харрі. — Що це, хай йому біс, іще за бакшиш такий?

— Та елементарний хабар, віддячити треба, — сказав Ейстейн. — У цій клятій країні без бакшишу ніхто і пальцем не поворухне.

Диявол! — Харрі стукнув ногою по ніжці столика, що стояв перед дзеркалом. Апарат гойднуло вбік, і слухавка випала з рук.

— Алло? Харрі,ти куди пропав? — тріскуче прозвучав голос Ейстейна зі слухавки, що лежала на підлозі. Більше за все Харрі хотілося там її і залишити. Кинути все. Або зарядити на повну потужність пластинку «Металіки». Одну із старих.

— Зберися, Харрі! — пропищало на іншому кінці дроту.

Харрі нахилився, стараючись, щоправда, не опускати голову,

і нарешті підняв слухавку:

— Соррі, Ейстейне. Так скільки, ти кажеш, вони зверху вимагають?

— Двадцять штук єгипетських. Сорок штук норвезьких. І номер відразу буде в мене.

— Вони що, голову нам морочать, Ейстейне?

— Звичайно. Так потрібен нам номер цього абонента чи ні?

— Гроші будуть. Не забудь тільки розписку узяти, о’кей?

Харрі лежав у ліжку, чекаючи, коли подіє потрійна доза заспокійливих пігулок, і перед очима у нього маячив шкільний дах. Останнє, що він побачив перед тим, як провалитися в темноту, був хлопчисько, який сидів на краю і теліпав ногами, витріщаючись на нього зверху вниз.