Безтурботний

26 Дажуда

Фред Баугестад нездужав через похмілля. Йому йшов тридцять другий рік, він був розлучений і гнув горба простим робітником на буровій вежі «Статфіорд Б». Робота на вежі зовсім не мед, та й під час вахти навіть пивця ані-ні. Зате платили добряче, в кімнаті у тебе телевізор, класна їжа, а найголовніше — графік роботи: після трьох тижнів вахти була чотиритижнева відпустка. Хтось виїжджав додому до дружини і, лежачи на дивані, витріщався в стелю, хтось у цей час водив таксі або будував дім, аби не померти з нудьги, а хтось, як Фред, вирушав до якої-не- будь жаркої країни і напивався там мало не до смерті. Зрідка він посилав поштові листівки Кармьой, дівчинці, або «пацанці», як він її називав, хоча їй виповнилося вже десять років. Чи, може, одинадцять? Та яка різниця — це була єдина людина на континенті, з якою він підтримував зв’язок, — ну і на тому спасибі. В останній своїй розмові по телефону з батьком той із жалем повідав, що матусю знову забрали за чергову крадіжку капітанського кексу в «Рімі»[32]. «Я молюся за неї», — сказав батько й поцікавився, чи бере Фред із собою Біблію норвезькою, коли їде за кордон. «Батьку, я без Книги не можу обійтись, як без сніданку», — відповів Фред. Що було святою правдою, якщо взяти до уваги, що Фред, перебуваючи в Дажуді, ніколи не приймав їжі до обіду. Якщо, звичайно, не вважати їжею кайпіринью. А це вже питання до фахівця, адже в кожен келих він додавав щонайменше чотири столові ложки цукру. Фред Баугестад споживав кайпіринью, тому що це було найгидотніше пійло. В Європі коктейль користувався незаслужено доброю славою, позаяк там використовували джин або горілку замість кашаси — смердючого, їдкого бразильського самогону з цукрового буряку. Тому Фред і вважав, що пиття кайпіриньї задумане як плата за гріхи. Обидва Фредові діди були алкоголіками, і, маючи таку спадковість, Фред вважав, що споживання цієї гидоти вбереже його від звикання.

Сьогодні він зайшов до Мохаммеда о дванадцятій, випив чашку еспресо і чарку бренді, а потім поволі побрів назад по вузькій, у глибоких вибоїнах гравійній дорозі вздовж кам’яних будинків більш-менш білого кольору, над якими тремтіло розжарене повітря. Будинок, який він знімав разом із Рогером, білим назвати було важко. Штукатурка обвалилась, і всередині були тільки голі сірі стіни, які наскрізь пронизував вологий вітер із Атлантики, так що, лизнувши стіну, можна було відчути гіркий смак каменю. «Але навіщо це робити?» — подумав Фред. Будинок-то цілком нічого собі. Три спальні, два матраци, холодильник і плита. А ще диван і стільниця на двох порожнистих цементних блоках у вітальні — так вони називали цю кімнату, оскільки в одній із її стін був майже квадратний отвір, який вони величали вікном. Узагалі-то їм слід було частіше прибирати в будинку, адже кухня кишіла жахливо кусючими вогненно-руди- ми мурашками — lava ре, як називають їх бразильці. Щоправда, після того, як вони перенесли холодильник до вітальні, Фред не так часто бував у кухні. Він лежав на дивані й намагався спланувати свої дії на залишок дня, коли до кімнати увійшов Рогер.

— Ти де був? — запитав Фред.

— В аптеці в Порту, — відповів Рогер, і все його широке, в червоних плямах обличчя розпливлося в усмішці. — Ти не повіриш, що вони тут продають. Ти такі речі навіть за рецептом у Норвегії не дістанеш. — Він висипав вміст пластикового пакету на стільницю й почав голосно читати етикетки:

— Три міліграми бензодіазепіну. Два міліграми флунітразе-паму. Тьху ти чорт, Фред, адже ми говоримо «рогіпнол».

Фред промовчав.

— Тобі що, кепсько? — стривожився Рогер. — Ти хоч попоїв чого-небудь?

— Ні. Тільки кави випив у Мохаммеда. Там, до речі, сьогодні якийсь підозрілий тип побував. Розпитував Мохаммеда про Лева.

Рогер відірвав погляд від чергової етикетки:

— Про Льва? Який на вигляд той тип?

—- Високий. Світловолосий, блакитноокий. Судячи з вимови, начебто норвежець.

— Диявол, ти чого мене так лякаєш, Фред? — Рогер відновив читання етикеток.

— Ти це про що?

— Скажімо так: якби він був чорноволосий, високий і худий, нам слід було б робити ноги звідси, з Дажуди. Та і взагалі переміщуватися в Східну півкулю, якщо на те пішло. На лягавого він скидається?

— А який вигляд мають лягаві?

— Вони… гаразд, забудь про це, нафтовик.

— Випити йому хотілося точно. Вже я-то, в усякому разі, знаю, який вигляд мають алкаші.

— Окей. Напевно,приятель Льва. Ну що, допоможемо йому?

Фред похитав головою:

— Лев казав, що живе тут абсолютно ін… ін… якесь латинське слово, загалом, таємно. Мохаммед зробив вигляд, що ніколи про Лева не чув. Хлопець знайде Лева, якщо Лев захоче.

— Та приколююсь я. До речі, а де Лев знаходиться? Я його вже декілька тижнів не бачив.

— Останнє, що я чув… він начебто до Норвегії збирався, — сказав Фред і обережно спробував підвести голову.

— А може, його взяли, коли він банк намагався грабону-ти? сказав Рогер і посміхнувся. Але не тому, що бажав Льву опинитися в холодній, просто одна лише думка про пограбування банку завжди викликала у нього посмішку. Сам він три такі справи упорав і щоразу відчував при цьому величезне задоволення. Хай у перших двох випадках їх і накрила поліція, зате востаннє він усе зробив правильно. Правда, описуючи те, що сталося, він зазвичай забував згадати про удачу, що супроводила його: камери спостереження якийсь час не працювали. Але так чи інакше, зірваний куш виявився достатньо великий, щоб він тепер міг насолоджуватися заслуженим відпочинком і навіть зрідка балуватись опіумом тут, у Дажуді. Це невелике красиве селище розташовувалося точно на південь від Порту-Сеґуру і до недавнього часу залишалося головним у південній від Боготи частині континенту притулком оголошених у розшук злочинців. Початок цьому процесу було зроблено в сімдесяті роки, коли в Дажуду почали стікатися хіпі та інший люд, який літньої пори промишляв у Європі, виступаючи в ролі вуличних музикантів, продавців кустарних прикрас або татуювальників. Вони приносили Дажуді додатковий прибуток і, за великим рахунком, нікому не заважали. А тому дві бразильські сім’ї, які, власне, контролювали всю економіку селища, домовились дивитися крізь пальці на куріння марихуани на пляжі, в кав^’ярнях, барах, яких ставало все більше і більше, а потім і на вулицях, і взагалі де завгодно.

Щоправда, одна проблема залишалася. Важливим джерелом доходів для поліцейських, що отримували, як і скрізь, мізерну зарплатню від держави, слугували «штрафи», що стягуються з туристів за куріння марихуани та порушення інших мало кому відомих законів. Тому, щоб забезпечити мирне співіснування туристів і поліції,згаданим сім’ям довелося поклопотатися про створення для поліцейських альтернативних джерел доходів. Почалося з того, що якогось американського соціолога і його аргентинського коханця, що налагодили виробництво та збут марихуани в тутешніх краях, зобов’язали виплачувати поліції комісійні за гарантування їх безпеки і монополії на бізнес. Тобто за те, що їхніх потенційних конкурентів без довгих з’ясувань заарештували і під фанфари видали федеральній поліції. Гроші річкою потекли до кишень тісного кола місцевих держслужбовців, і всі були раді й задоволені одне одним, але тут з’явилися троє мексиканців, які запропонували комісійні більші. І тоді американця й аргентинця взяли під білі руки і в один прекрасний недільний ранок теж під фанфари передали федеральній поліції на площі перед будівлею цошти. Тим часом ефективна, регульована законами ринку система продажу і покупки прав на захист бізнесу продовжувала успішно розвиватись, і незабаром Дажуду заполонили злочинці, що перебувають у розшуку, зі всіх кінців світу, які в тутешніх умовах могли забезпечити собі відносно спокійне існування, і притому набагато дешевше, ніж у Патайї або ще де-небудь. Проте у вісімдесяті роки цю прекрасну перлину з її майже не порушеною природою, величезними пляжами, багряними заходами сонця і чудової якості марихуаною відкрили для себе двигуни прогресу туристичного бізнесу — любителі блукати по планеті з рюкзаком за спиною. Вони насунули в Дажуду в такій кількості і з такими матеріальними запитами, що дві сім’ї, які контролювали місцеву економіку, замислилися, наскільки рентабельно і далі використовувати селище як притулок для злочинців усіх мастей. Поступово затишні, напі-восвітлені бари почали переобладнати під пункти прокату інвентарю для нирців, а в кав’ярнях, де раніше аборигени на старий лад танцювали свою ламбаду, почали влаштовувати «Wild-Wild-Moonparty»[33]. А в місцевої поліції входили у звичну блискавичні облави в кам’яних будинках, що відзначалися не таким уже й білим кольором, мешканців яких, незважаючи на їх обурені протести, у наручниках доставляли на площу. Але однаково порушникам закону було спокійніше перебувати в Дажуді, ніж у багатьох інших куточках землі, хоча пара-ноїчний страх переслідував їх усіх, а не тільки Рогера.

Саме з цієї причини в мережі громадського харчування Да-жуди і знайшлося місце такій людині, як Мохаммед Алі. Взагалі-то заробляв він на хліб в основному завдяки тому, що його кав’ярня розташовувалася в стратегічно важливому пункті — на площі, де була кінцева зупинка автобуса з Порту-Сеґуру. Із-за стойки своєї відкритої ахви Мохаммед мав можливість спостерігати за всім, що відбувалося на випаленій сонцем і викладеній диким каменем єдиній плазі Дажуди. Коли під’їжджав черговий автобус, він припиняв подавати каву і набивати кальяни бразильським тютюном — вельми поганеньким замінником m'aasil із його рідних країв — і намагався визначити, чи немає серед новоприбулих переодягнених поліцейських або здирників. Якщо завдяки чуттю, що ніколи не підводило його, він розпізнавав серед приїжджих представників двох вищезазначених категорій, тут же бив тривогу. З тими, хто щомісячно виплачував йому певну винагороду, він укладав свого роду договір про обслуговування й у разі потреби попереджав їх про появу небажаних осіб або по телефону, або за допомогою маленького швидконогого Пауліньо. Проте Мохаммед був і особисто зацікавлений у тому, щоб стежити за всіма, хто приїздив у Дажуду. Відтоді, як він украв Розаліту в чоловіка і втік разом із нею з Ріо, він ні на мить не засумнівався в тому, чого їм слід чекати, якщо обдурений чоловік дізнається, де вони живуть. Де-небудь у павелах — трущобах Pio або Сан-Паулу — можна було замовити людину за кілька сотень доларів, але навіть професійний кілер узяв би не більше двох-трьох тисяч доларів плюс витрати на проведення операції під назвою find and destroy[34] — така ціна склалася на ринку в останні десять років. Крім того, можна ще і знижку отримати, якщо замовляєш двох.

Бувало, що виявлені Мохаммедом здирники відразу ж прямували в його ахву. Зазвичай вони для вигляду замовляли каву і, зробивши декілька ковтків, ставили неминуче питання: а-ти- знаєш-де-живе-мій-друг-такий-то-і-такий-то або чи-знаєш-ти-чоловіка-на-цій-фотографії-я-заборгував-йому-гроші. Мохаммед брав із клієнтів додаткову плату, якщо, вислухавши його стандартну відповідь («Два дні тому я бачив, як він із великою валізою сідав на автобус до Порту-Сеґуру, seńor»), здирник наступним автобусом вирушав геть.

І тому, коли високий світловолосий чоловік у помятому лляному костюмі із забинтованою потилицею поставив на стойку дорожню сумку і пакет із ігровою приставкою, витер піт із лоба і по-англійськи замовив каву, Мохаммед відразу зрозумів, що є можливість заробити декілька зайвих реалів понад обумовлений гонорар. Але учув він вигоду не через чоловіка, а через прибулу разом із ним жінку. Слово «поліція» в неї немов на лобі було написано.

Харрі роззирнувся. Окрім нього, Беате й араба в кав’ярні було ще троє. Двоє туристів із рюкзаками і ще один «турист», який, схоже, страждав тяжким похміллям. Убивчий біль у потилиці не стихав. Харрі подивився на годинник. Двадцять годин тому вони відбули з Осло. Дзвонив Олег, він побив рекорд у тетрісі, й Харрі перед вильотом із Хітроу встиг купити приставку Namo G-Con в-Соп 45. Із Ресіфе вони на гвинтовому літаку дісталися Порту-Сеґуру і, вийшовши з аеровокзалу, мабуть, за якусь скажену за тутешніми мірками ціну, домовилися з таксистом, який довіз їх до порту, звідки вони на поромі дісталися пристані на березі, де розташовувалася Дажуда, а залишок шляху подолали автобусом, який підстрибував на нескінченних вибоїнах.

Двадцять чотири години тому він сидів у кімнаті для побачень і намагався пояснити Расколю, чому необхідно передати єгиптянам ще сорок тисяч крон. Тоді Расколь і розповів, що ахва Мохаммеда Алі розташована не в Порту-Сеґуру, а в селищі неподалік. «У Дажуді, — пояснив Расколь і широко всміхнувся, — я знаю двох хлоп’ят, які там живуть».

Араб подивився на Беате, але вона заперечливо похитала головою, і він поставив чашку кави перед Харрі. Кава виявилася гіркою й міцною.

— Мохаммед, — почав Харрі й побачив, що чоловік за стойкою завмер. — You are Muhammed, right?[35]

Араб глитнув:

— Whos asking?[36]

— A friend.[37] — Харрі сунув праву руку до внутрішньої кишені піджака й за виразом обличчя співбесідника зрозумів, що той запанікував. — Молодший брат Лева хоче зв’язатися з ним. — Харрі витягнув із кишені одну з фотографій що Беате добула у Тронна, і поклав її на стойку.

Мохаммед на мить заплющив очі й, судячи з руху його губ, вимовив нишком подячну молитву.

На картці було зображено двох хлопців. Той, що старший, одягнений у червону стьобану куртку, сміявся і по-дружньому обіймав молодшого, який усміхався в об’єктив фотоапарата.

— Не знаю, чи говорив тобі Лев, що у нього є молодший брат, — сказав Харрі, — а звуть його Тронн.

Мохаммед узяв картку і почав уважно роздивлятись її.

— Гм, — нарешті вимовив він і почухав в бороді. — Нікого з них не зустрічав. І ніколи ні про якого Лева в Дажуді не чув. Адже я знаю майже всіх, хто тут живе.

Він повернув фотографію Харрі, який поклав її до внутрішньої кишені й допив каву.

— Нам потрібно влаштуватися на нічліг, Мохаммед. А потім ми повернемось. Отже подумай поки що.

Мохаммед похитав головою, витягнув двадцятидоларовий папірець, який Харрі засунув під чашку, і простягнув йому:

— Я великих купюр не приймаю.

Харрі знизав плечима:

— Ми все ж таки зайдемо ще, Мохаммед.

У невеликому готелі під назвою «Зітторія» їх поселили у величезні номери, оскільки сезон уже закінчувався. Харрі отримав ключ із цифрою 69. Хоча у двоповерховому готелі налічувалося всього лише близько двадцяти номерів. Харрі вирішив, що потрапив до люксу для наречених, коли, висунувши шухляду тумбочки, що стояла біля ліжка у формі червоного сердечка, виявив там два презервативи й вітальне звернення до гостей від господарів готелю. На дверях у ванну висіло дзеркало, в якому можна було спостерігати за собою в ліжку. Крім ліжка в кімнаті стояла ще невідповідна за шириною та глибиною платтяна шафа, де висіли два дещо пошарпані куцополі купальні халати з вишитими на спині східними символами.

Адміністраторка готелю тільки всміхнулась і похитала головою, коли вони показали їй фотографію Лева Гретте. Те ж чекало їх і в ресторані поряд із готелем, і в розташованому трохи далі на дивно тихій головній вулиці інтернет-кафе. Вона за традицією вела від церкви до кладовища, ось тільки називалася тепер Бродвеєм. У магазинчику, де торгували продуктами, напоями та всякими дрібничками на зразок ялинкових іграшок, на дверях якого красувався напис СУПЕРМАРКЕТ, вони після тривалих пошуків виявили касирку. Вона відповідала «yes» на всі їхні запитання і весь час, аж поки вони зрозуміли, що справа дохла, і пішли, дивилася на них порожнім поглядом. По дорозі назад вони побачили тільки одну людину — молодого поліцейського з кобурою на стегні, який, схрестивши на грудях руки і спершись на дверцята джипу, проводжав їх нудьгуючим поглядом.

В ахві Мохаммеда худорлявий хлопець за стойкою пояснив, що шеф раптово вирішив відпочити й вирушив на прогулянку. Беате запитала, коли він збирався повернутись, але хлопець із подивом похитав головою, вказав на сонце й мовив:

Транкозо.

У готелі адміністраторка розповіла, що пляж, який розтягнувся на тринадцять кілометрів, укритий білим піском, — головна тутешня визначна пам’ятка. А якщо не брати до уваги католицьку церкву на площі, то й зовсім єдина.

— М-м, а чому тут так мало людей, зепога? — запитав Харрі.

Вона тільки всміхнулась і вказала пальцем у бік пляжу.

Там-то люди й виявилися — на розжареному піску, що тягнувся в обидва боки настільки, наскільки можна було щось розгледіти у спекотному мареві. Стрункими лавами лежали ті, що загоряють, по щиколотку занурювалися в пісок продавці фруктів, зігнуті під вагою рюкзаків і мішків, в імпровізованих кав’ярнях під гучні звуки самби метушилися бармени, тут і там показувались на мить серфінгісти в костюмах кольору форми бразильської збірної, з білими від цинкової мазі губами. І були ще на цьому пляжі жінка й чоловік, які брели по піску в бік півдня із взуттям у руках. На ній були шорти, вузький ліфчик і солом’яний капелюшок, який вона наділа в готелі. А він так і залишився з непокритою головою і в пом’ятому лляному костюмі.

— Скільки, вона сказала? Тринадцять кілометрів? — запитав Харрі й змахнув із кінчика носа крапельку поту.

— Напевно, стемніє ще до нашого повернення, — сказала Беате і вказала пальцем: — Дивися, всі вже йдуть геть.

На пляжі позначилася чорна смуга —це нескінченний караван людей, у спину яким світило післяполудневе сонце, рушив додому.

— Мовби за замовленням, — сказав Харрі й поправив сонцезахисні окуляри, що збилися було. — Тут усі, хто живе в Да-жуді. Нам треба бути уважнішими. Не знайдемо Мохаммеда, так, може, із самим Левом пощастить зустрітися.

Беате всміхнулася:

— Ставлю сотню.

У жаркому серпанку миготіли обличчя. Чорні, білі, молоді, постарілі, всміхнені, кислі. По них відразу можна визначити, хто під кайфом, а хто чистий. Там і сям сиділи групки туристів і палили сигарети, що виразно пахли марихуаною.

— Я тут подумав про інтимні речі й пригадав нашу версію, — сказав Харрі. — Як ти гадаєш, чи не зв’язувало Лева і Стіне Грет-те щось більше, ніж просто родинні відносини?

— Ти маєш на увазі, що вони разом розробили план пограбування, а потім він її застрелив, щоб замести сліди? — Беате примружилася на сонці. — Ну а чом би й ні?

Хоча йшла вже п’ята година, спека майже не спадала. Вони взулися, добрівши до кам’янистої ділянки, в кінці якої Харрі знайшов товсту висохлу гілку. Він увіткнув її в пісок, вийняв гаманець і паспорт із кишень піджака і повісиз його на гілку, немов на вішалку.

Вдалині вже виднілося Транкозо, коли Беате повідомила, що вони тільки-но зустріли людину, яку вона бачила раніше на відео. Харрі спершу вирішив, ніби йдеться про якогось не дуже відомого актора, але вона повідомила, що звуть цю людину Рогер Персон і що, крім затримань за незаконний обіг наркотиків, він двічі сидів за спробу пограбувати поштове відділення в Гамлебюєн і Вейтвете, а також підозрюється в пограбуванні пошти в Улдеволі.

Фред видудлив три келихи кайпіриньї в ресторані на пляжі в Транкозо. І все ж таки, як і раніше, вважав абсолютно безглуздою тринадцятикілометрову прогулянку з метою всього лише — як висловився Рогер — провітрити шкіру, щоб грибок не завівся.

— Тобі просто через ці нові пігулки на місці не сидиться, — роздратовано дорікнув Фред товаришеві, який чи не риссю біг попереду, відтягуючи носки й високо задираючи коліна.

— Ну і що? Тобі треба спалити більше калорій, перш ніж повертатися в Північне море, до різноманітної їжі на нафтовій вежі. Розкажи краще, що Мохаммед говорив по телефону про цих двох поліцейських.

Фред зітхнув і знехотя зробив спробу попорпатись у пам’яті:

— Говорив про невисоке дівчисько з такою блідою, немов прозорою, шкірою. І про здоровенного німця з сизим носом алкаша.

— Про німця?

— Так Мохаммед припустив. А може, він росіянин. Або індіанець із інків, або…

— Забавно. Він упевнений, що це лягавий?

— Як це? — Фред ледве не налетів на Рогера, який раптово зупинився.

— Не подобається мені все це, скажімо так,— відповів Рогер. — Наскільки я знаю, Лев грабував банки тільки в Норвегії. А норвезькі поліцейські ні за що не потягнуться до Бразилії за негідником, який грабонув кілька банків. Напевно це росіяни.

Диявол! Тепер зрозуміло, хто їх сюди направив. І значить, не самим тільки Левом вони цікавляться.

— Благаю, тільки не заводь знову шарманку про цього проклятого цигана, — простогнав Фред.

— Ти гадаєш, це параноя, але ж він що сам сатана. Йому досить пальцем поворушити, щоб порішити того, хто його хоч би на крону обдурив. Я і думати не думав, що він коли-небудь про це дізнається. Та й узяв-то я тоді з сумки всього пару тисяч на кишенькові витрати, вірно? Але тут справа принципу, втямив? Якщо ти ватажок, значить, мусиш викликати пошану, а то…

— Рогере! Я краще фільм на відео подивлюся, коли мені захочеться послухати цю бридню щодо мафії.

Рогер не відповів.

— Ей! Рогере!

— Заткнися! — прошепотів Рогер. — І не обертайся, йди вперед.

— А що?

— Якби ти не був п’яний як чіп,ти б помітив,повз кого ми щойно пройшли, — ту блідолицю і хлопця з сизим носом.

— Правда? — Фред озирнувся. — Рогере…

-Ну?

— Здається, твоя правда. Вони теж обернулися.

Рогер продовжував іти, дивлячись уперед:

— Чорт! Чорт! Чорт!

— Що нам робити?

Не почувши відповіді, Фред озирнувсь і виявив, що Рогер зник. Він із здивуванням вглядівся в залишені на піску глибокі сліди і виявив, що його приятель різким стрибком повернув ліворуч. Знову підвів погляд і побачив, як виблискують п’яти Ро-гера. І тоді Фред теж рвонув у бік зелених хащів.

Харрі здався майже відразу.

— Марно! — крикнув він Беате, і вона нехотя зупинилася.

Всього за декілька метрів од пляжу вони немов потрапили до зовсім іншого світу. Задушливе, нерухоме повітря повисло в смерковому просторі між стовбурами дерев під зеленим листяним дахом. Навіть якби двоє втікачів і говорили про щось, їх однаково заглушили б крики птахів і шум прибою.

— А той, що відстав, нікудишній спринтер, — зауважила Беате.

— Вони ці стежини знають краще за нас, — сказав Харрі. —- І потім, у нас зброї немає, а у них, можливо, є.

— Якщо Лева ще не попередили, то у будь-якому разі зроблять це зараз. Як діятимемо?

Харрі потер рукою промоклу наскрізь пов’язку на потилиці. Москіти вже встигли кілька разів його вкусити.

— За планом Б.

— Он як? І в чому він полягає?

Харрі подивився на Беате і, на свій подив, не виявив у неї на лобі ані крапельки поту, хоча з нього лило, як із ринви, що продірявилась.

Сонце, що швидко заходило, явило прекрасне видовище, забарвивши небо у всілякі відтінки червоного кольору.

— Пару штук зверху, — заперечив Мохаммед і вказав на горизонт, де світило плавилося, мовби шматок масла на сковорідці.

Німця, що стояв перед стойкою, захід сонця не займав. Він тільки-но сказав Мохаммеду, що виплатить тисячу доларів тому, хто допоможе знайти Лева Гретте або Рогера Персона. І запитав, чи не зможе Мохаммед поширити цю пропозицію у своєму колі. Він додав, що всі зацікавлені особи можуть звертатися в номер 69 готелю «Вітторія». Після чого німець покинув ахву разом із блідолицьою жінкою.

Ластівки зовсім збісилися, коли комахи завели свої вечірні танці, але і вони тривали недовго. Сонце здавалося тепер якимось червоним місивом, що опускається на водну поверхню. А за десять хвилин настала темрява.

За годину, коли Рогер, чортихаючись, з’явився в кав’ярні, навіть під засмагою було видно, як він зблід.

— Чортів циган, — пробурмотів він і розповів, що в барі Фредо вже поширюють чутки про багатого іноземця, ось він одразу і вшився звідти. По дорозі Рогер заскочив до супермаркету до Петри, і вона повідомила, що німець із блондинкою сьогодні заходили до неї двічі. Востаннє ні про що не питали, просто купили моток риболовецької волосіні.

— Навіщо вона їм? — запитав він і швидко роззирнувся на всі боки, поки Мохаммед наливав у чашку каву. — Невже на риболовлю зібралися?

— Будь ласка, — сказав Мохаммед і кивнув у бік чашки. — Допомагає від параної.

— Параної?! — вигукнув Рогер. — Чортова тисяча доларів. Та тутешні за десяту частину кого завгодно із задоволенням пришиють.

— Так що робитимеш?

—- Те, що потрібно. Треба німця випередити.

— Он воно що! І як же?

Рогер скуштував каву й одночасно витягнув із-за пояса чорний пістолет із короткою червонувато-бурою рукояткою:

— Знайомся: «Таурус-РТ92С» із Сан-Паулу.

— Ні, дякую, — прошипів Мохаммед. — Нумо прибери його зараз же. Ти що, з глузду з’їхав? Збираєшся здолати німця самотужки?

Рогер знизав плечима і засунув пістолет за пояс:

— Фред лежить удома і весь тремтить. Каже, що більше ніколи не просохне.

— Цей хлопець профі, врахуй, Рогер.

Рогер пирхкнув:

— А я хто? Адже я кілька банків грабонув. І знаєш, Мохаммед, що найголовніше? Ефект раптовості. Це все і вирішує. — Рогер допив каву. — Та і який він у бісової матері профі, якщо кому завгодно повідомляє, в якому номері живе?

Мохаммед звів очі догори і склав долоні, творячи молитву.

— Аллах тебе не залишить, Мохаммед, — сухо пробурмотів Рогер і підвівся із стільця.

Рогер побачив блондинку відразу, щойно увійшов до холу готелю. Разом із групою чоловіків вона дивилася футбол по телевізору над стойкою адміністратора. Ну точно: адже сьогодні ввечері «Фла-флу» показують — традиційне дербі в Ріо між «Фламенго» і «Флуміненсе», ось у Фредо і зібралося стільки народу.

Він швидко минув уболівальників, сподіваючись, що ніхто не звернув на нього уваги. Вибіг по вкритих ковроліном сходах і рвонув у коридор. Він знав, куди йти. Коли чоловікові Петри траплялося виїхати, він і сам, бувало, замовляв саме цей номер.

Рогер приклав вухо до дверей: ані звуку. Він подивився в замкову щілину, але в кімнаті було темно. Чи то німець пішов, чи то заснув. Рогер глитнув. Серце у нього скажено забилось, але він наказав собі заспокоїтися. Перш ніж обережно натиснути на ручку дверей, він перевірив, чи заряджений пістолет, і зняв його із запобіжника. Двері виявилися відчиненими! Рогер швидко зробив крок у кімнату і, намагаючись не шуміти, зачинив двері за собою. Стоячи в цілковитій темряві, він намагався стримати дихання. Він нічого не бачив і не чув. Ніхто в кімнаті не рухався, ніхто не дихав. Тільки у ринві слабко шарудів вітер. На щастя, Рогер чудово знав розташування меблів у номері. І поки очі поволі звикали до темряві, він направив пістолет на ліжко у формі серця. Раптом туди впала вузька смужка блідого місячного світла, і виявилося, що ковдру на ньому відслонено. Треба було швидко вирішувати, що відбувається. Невже німець пішов і забув замкнути двері? Тоді Рогер міг би просто почекати, поки він з’явиться у дверному отворі. Але в такий успіх важко повірити — прямо як в банку, де співробітники забули ввімкнути таймер камер спостереження. Такого просто не буває. Шум вітру у водостоку.

Сумніви його підтвердилися тієї ж миті.

Рогер здригнувся, коли у ванній пролунав шум води, яку спускали. Ага, хлопець сидів на унітазі! Рогер обома руками схопив пістолет і направив його туди, де, як він пам’ятав, були двері у ванну. Минуло п’ять секунд. Вісім секунд. Рогер ледве стримував дихання. Якого диявола цей тип там застиг, адже він уже натиснув на злив? Дванадцять секунд. А може, він що-небудь почув? Спробував утекти? Рогер пригадав, що у ванній є невелике віконце. Чорт! У нього тільки один шанс — не можна зараз упустити цього хлопця. Рогер пробрався повз шафу з купальним халатом, який так здорово йшов Петрі, зупинився перед дверима до ванної й поклав руку на дверну ручку. Перевів дух. Залишалося тільки повернути ручку, але тут він відчув легкий подув. Але ні ринва, ні відчинене вікйо тут ні до чого. Справа в чомусь іншому.

— Freeze[38], — мовив хтось у нього за спиною. І, підвівши голову й подивившись у дзеркало на дверях ванної, він підкорився. Його охопив такий озноб, що зацокотіли зуби. Двері платтяної шафи виявились розкриті, й у глибині її між білими купальними халатами він розрізнив здоровенного мужика. Але не від цього він укрився холодним потім. Виявивши, що супротивник навів на тебе пістолет більшого калібру, ніж твій, навіть розбираючись у зброї, не можна не відчути психологічного тиску. Навпаки, якщо знаєш, наскільки небезпечніші для людини її кулі, психологічний ефект зростає. А кулі «Тауруса-РТ92С» однаково що горошини поряд із тими, якими заряджене чорне чудовисько у нього за спиною. Почувши скрип угорі, Рогер підвів очі. Над ним блиснуло щось схоже на риболовецьку волосінь, яка тягнулася з-під дверей ванної до шафи.

— Guten Abend, — прошепотів Рогер.

Коли через шість років доля занесла Рогера в Патайю і він упізнав Фреда в бороданеві, що кликав його підсісти за свій столик у барі, він просто остовпів від подиву і відреагував, тільки коли Фред підсунув йому стілець.

Фред замовив випивку і повідомив, що більше не працює на Північному морі й живе на допомогу з непрацездатності. Рогер боязко сів і, не вдаючись до деталей, розповів, що останні шість років був наркокур’єром у Чіанг-Раї. Лише випивши два коктейлі, Фред прокашлявся і запитав, що ж, власне, сталося того вечора, коли Рогер так раптово зник із Дажуди.

Рогер утупився поглядом у дно келиха, зітхнув і сказав, що в нього не було іншого вибору. Німець, який, як з’ясувалося, зовсім і не німець, виявився хитрішим і, не сходячи з місця, ледве не відправив його на той світ. Але в останню секунду Рогеру вдалося з ним домовитися. Йому дали півгодини, щоб забратися з Дажуди, але за це він розповів, де ховається Лев Гретте.

— А що за пістолет був у того типа? — поцікавився Фред.

— Точно я не розгледів у темряві. Здається, якоїсь не дуже відомої марки. Але я тобі кажу, він вибив би з мене мізки і вони долетіли б до бару Фредо. — Рогер знову кинув швидкий погляд у бік вхідних дверей.

— Я тут в одній халупі розташувався, — сказав Фред. — А тобі, до речі, є де жити?

Рогер подивився на Фреда так, ніби його ніколи не займало це питання. Він довго шкрябав щетину в себе на обличчі й тільки потім відповів:

— Узагалі-то ні.

27 Едвард Ґріґ

Будинок Лева стояв осібно в кінці тупика. Він майже нічим не відрізнявся від більшості сусідніх будинків, тільки його вікна були засклені. Хмари мошкари кинулися до самотнього вуличного ліхтаря, борючись за місце під його жовтим світлом, у якому в передчутті ситної вечері раз у раз з’являлися з темряви кажани.

— Схоже, вдома нікого немає, — прошепотіла Беате.

— А раптом він економить електрику? — припустив Харрі.

Вони зупинилися перед низькими проіржавілими металевими воротами.

— Так що робитимемо? — запитала Беате. — Просто постукаємо в двері?

— Ні. Ти зараз приготуєш мобільний і почекаєш тут. А коли побачиш, що я влаштувався під вікном, набереш ось цей номер. — Харрі передав їй вирваний із записника аркушик.

— Навіщо?

— Якщо я почую, що в будинку задзвонив мобільник, значить, Лев там.

— Зрозуміло. Ну а як ти збираєшся його взяти? Ось із цим? — Вона вказала на здоровенну чорну штуковину, яку Харрі тримав у правій руці.

— А чом би й ні? — запитав Харрі. — На Рогера Персона це справило враження.

— Харрі, перехрестись, він же цю штуку бачив у напівтемряві* та ще й у дзеркалі.

— Вірно. Але позаяк нам не можна брати з собою до Бразилії вогнепальну зброю, доведеться задовольнятися тим, що є.

— Типу риболовецької волосіні, прикріпленої до ланцюжка зливного бачка, і якоїсь іграшки?

— Це не проста іграшка, Беате. Це Namco G-Con 45, — сказав Харрі й ляснув по пластмасовому пістолету велетенського розміру.

— Ти принаймні етикетку «Playstation» відчухрай, — порадила Беате і похитала головою.

Харрі роззувся і, зігнувшись, швидким кроком перетнув сухий, потрісканий простір між воротами та будинком, на якому, за первинним планом, передбачалося розбити газон. Він примостився спиною до стіни під вікном і махнув Беате рукою. Він її не бачив, але знав, що вона розрізнить його фігуру на тлі білої стіни. Харрі подивився на небо, де Всесвіт виставив напоказ усі свої зірки. Через декілька секунд із будинку донеслися слабкі, але цілком помітні трелі мобільного телефону. Палац Доврсько-го діда. «Пер Ґюнт». Іншими словами, цей малий не позбавлений почуття гумору.

Харрі затримав погляд на одній із зірок і спробував викинути з голови всі інші думки й зосередитися на тому, що ж йому слід зробити. Але у нього нічого не вийшло. Еуне якось сказав, що коли ми знаємо, що в нашій Галактиці більше сонць, аніж піщинок на пляжі, то навіщо нам ворожити, чи є на них життя, чи ні. Краще задатися питанням, чи мирно настроєні ці цивілізації. І вирішити, який ступінь ризику при контакті з ними. Харрі стиснув рукоятку пістолета. Саме це питання він щойно поставив самому собі.

Телефон перестав грати мелодію Ґріґа. Харрі почекав. Потім перевів дихання, звівся на ноги і пробрався до дверей. Прислухався, але в будинку стояла тиша, звучали тільки пісні цвіркунів. Він обережно взявся за ручку дверей, припускаючи, що вона замкнута.

Так і вийшло.

Харрі тихо вилаявся. Він заздалегідь вирішив, що у такому разі не зможе скористатися ефектом раптовості й їм слід почекати до завтра, купити зброю й тільки потім повернутися на місце. Він аніскільки не сумнівався, що в такому містечку без зусиль роздобуде пару стволів пристойної якості. Але він також чудово розумів, що Леву незабаром донесуть про те, що сталося, так що часу в них обмаль.

Харрі підскочив, коли відчув біль від укусу в правій стопі. Він інстинктивно відсмикнув ногу й подивився вниз. У слабкому світлі зірок він розрізнив чорну смужку на білій обштукатуреній стіні. Вона вела від дверей на сходи, де щойно стояла його права нога, і далі — вниз по сходинках, де і зникала з очей. Він вийняв із кишені електричний ліхтарик Mini Maglite і ввімкнув його. Це були мурашки — ті самі lava ре. Великі, руді, напівпрозорі, вони рухалися двома колонами — одна прямувала по сходах униз, а інша — вгору, проникаючи в будинок крізь щілину між дверима та порогом. Місцеві мурашки явно відрізнялися від звичних норвежцям, тих, що заводяться в цукрі. Розглянути, що вони несли, Харрі не міг, але наскільки він розбирався в мурашках, якийсь вантаж у них усе-таки був.

Харрі вимкнув ліхтарик. І, трохи розміркувавши, рушив геть. Спустився з ґанку і попрямував до воріт. Але на півдорозі зупинився, розвернувся й зі всіх ніг кинувся до будинку. Трухляві, хисткі двері відразу злетіли з петель, коли Харрі врізався в них зі своїми дев’яносто п’ятьма кілограмами і на швидкості під тридцять кілометрів за годину. Він упав ліктем на кам’яну підлогу, а різкий біль пронизав руку і відгукнувся в потилиці. Він лежав у темряві, чекаючи пострілу. Так і не дочекавшись, підвівся і знову ввімкнув ліхтарик. У вузькій смузі світла від ліхтарика він знову виявив колону мурашок, що рухалися вздовж стіни. На потилиці під пов’язкою він відчув тепло і зрозумів, що рана знову кровоточить. Поблискуючи у світлі ліхтарика, мурашки просувалися по потертому килиму в наступну кімнату. Там колона відразу ж повертала ліворуч і забиралася вгору по стіні. Світло ліхтарика вихопило край картини з Камасутри. Мурашиний караван продовжував шлях по стелі. Тепер вони були просто над ним. Харрі задер голову вгору, що відгукнулося небувалим болем у потилиці. Йому довелося повернути голову. Щоб знову відшукати мурашок, він поводив ліхтариком по стелі. Невже вони і справді знайшли найкоротший шлях до пункту призначення? Але не встиг Харрі подумати про це, як побачив Лева Гретте. Тіло його нависало над Харрі, який упустив ліхтарик і відсахнувся. І хоча розум підказував йому, що робити це вже пізно, він, відчуваючи одночасно шок і напад нудоти, занишпо-рив руками по підлозі у пошуках Namco G-Con 45.

28 Lауа ре

Через страшенний сморід у кімнаті Беате через кілька хвилин вискочила на повітря. Харрі вийшов слідом за нею і знайшов її в темряві скорченою у три погибелі. Він сів на сходинку ґанку і закурив.

— А тобі цей сморід завиграшки? — зі стогоном мовила Беате, у,неї текло з рота і з носа.

— Дізосмія, — сказав Харрі. — Часткова втрата нюху. Деякі запахи взагалі більше не відчуваю. Еуне говорить, це через те, що дуже часто доводилося мати справу з трупами. Емоційна травма і все таке інше.

Беате виблювала.

— Пробач, — ледве вимовила вона. — Це через мурашок. Мені кепсько стало, коли я побачила, як ці бридкі тварюки заповзають в одну ніздрю, а з іншої виповзають. Ніби вулиця з двостороннім рухом. Навіщо?

— Гаразд. Якщо наполягаєш, я можу пояснити тобі, де в людському телі найбільше протеїну.

— Ні-ні, дякую красно.

— Ну вибач, — Харрі кинув недопалок на висохлий ґрунт. — А ти, Льонн, по-молодецьки трималася там, у кімнаті. На відео-то все по-іншому сприймається. — Він підвівся і повернувся до будинку.

Тіло Лева Гретте висіло на короткому мотузку, кінець якого був закріплений на люстрі. Ноги його перебували приблизно за півметра над підлогою поряд із перекинутим стільцем. Так от чому тільки мухи робили замах на труп, не беручи до уваги жовтих мурашок, які все так само снували вгору і вниз по мотузку.

На підлозі біля дивана Беате виявила мобільний телефон із підключеним зарядним пристроєм і сказала, що тепер можна визначити, коли у Лева відбулася остання розмова. Харрі вийшов на кухню і ввімкнув світло. На аркуші паперу формату А4, що лежав на кухонному столі, він побачив таргана кольору блакитний металік, який засовав вусами в його бік, а потім швидко втік під плиту. Харрі взяв списаний від руки аркуш. Йому доводилося читати всякі передсмертні записки, і лише мала їх дещиця могла вважатися зразком літературної творчості. Як правило, прощальними словами були плутані пояснення, відчайдушні крики про допомогу або банальні інструкції щодо того, кому заповідається тостер, а кому — газонокосарка. На пам’яті Харрі найрозумніше вчинив один селянин із Марідалена, що начеркав передсмертну записку крейдою на стіні сінника. «Тут висить мертва людина. Будьте ласкаві, зателефонуйте в поліцію. Прошу вибачення». Отже лист Лева Гретте був якщо не унікальним, то в усякому разі незвичайним.

Дорогий Тронн!

Я все ніяк не міг зрозуміти, що він відчував, коли плита пішохідного містка пішла у нього з-під ніг. Коли перед ним розверзлась прірва і він здогадався, що зараз станеться якесь безглуздя, що зараз він помре ні за що ні про що. Можливо, у нього ще залишалися справи тут, на землі. Можливо, хтось чекав його тим ранком. А може, він саме того дня вирішив почати нове життя. Що стосується останнього, то в якомусь сенсі була його правда.

Я не розповідав тобі, що відвідав його в лікарні. З’явився з великим букетом троянд і повідомив його, що бачив те, що сталося з вікна, що це я подзвонив у «Швидку» і передав поліції прикмети хлопчака з велосипедом. Він лежав на ліжку, такий маленький, сірий, і дякував мені. І тоді я запитав його, наче настирливий спортивний коментатор: «А що ви тоді відчували?»

Він не відповів. Він просто лежав під крапельницею, обплутаний якимись дротами, й дивився на мене. Потім він знову сказав «спасибі», а санітар попередив, що мені час йти.

Так я і не дізнався, що люди відчувають в останню мить життя. Не знав доти, аж поки прірва раптово розверзлася переді мною самим. Це сталося не тоді, коли я біг по Індастрі-гате після пограбування. Або коли потім перераховував гроші. Або коли дивився новини. Це трапилося точно як із тим старим, коли одного разу вранці я йшов по вулиці без усяких поганих передчуттів і на дущі у мене панували мир і спокій. Світило сонце, в Дажуді я був у цілковитій безпеці, і в мене з’явилася можливість відпочити і знову дозволити собі поміркувати. Ось я й міркував. І думав про те, що відняв у того, якого любив більше за всіх у житті, ту, яку він любив сильніше за всіх на землі. Про те, що в мене є два мільйони і на них цілком можна жити, тільки заради чого? Це спало мені на думку сьогодні вранці.

Я не чекаю від тебе розуміння того, що я вчинив, Тронне. Що пограбував банк, що вона мене впізнала, що я виявився заручником гри, яка має свої власні правила, яким немає місця на твоєму світі. Не чекаю я й того, що ти зрозумієш вчинок, який мені зараз належить зробити. Але я сподіваюся, ти зрозумієш, що й від цього можна втомитися. Від життя.

Лев.

P.S. Того разу, Тронне, я не надав значення тому, що старий дякував мені без усмішки. Але пригадав про це сьогодні. Так, може, все-таки ніхто не чекав його тоді і йому вже нічого було робити на землі.

Може, він просто відчув полегшення, коли перед ним розверзлася

безодня і він зрозумів, що йому не доведеться самому позбавляти

себе життя.

Харрі повернувся до кімнати і побачив, як Беате, стоячи на стільці поряд із трупом Лева, намагається розігнути один із закостенілих пальців небіжчика, щоб прикласти його до внутрішньої сторони блискучої металевої коробочки.

— Чорт! — вигукнула вона. — Я все це господарство в номері на сонці залишила, ось губка і висохла.

— Якщо не зумієш як слід зняти відбитки, скористаємося, так би мовити, пожежним методом.

—-1 в чому його суть?

— Гинучи від вогню, люди автоматично стискають руки в кулак. Іноді навіть у повністю обгорілих трупів на кінчиках пальців зберігається достатньо шкіри, щоб зняти відбитки. Буває, що пожежникам доводиться відрізати палець і передавати його судмедекспертові.

— Це називається упізнанням трупа.

Харрі пересмикнуло:

— Подивися на іншу руку — на ній одного пальця не вистачає.

— Я бачила, — сказала Беате. — Схоже, його недавно відрізали. Що б це означало?

Харрі підійшов ближче і посвітив ліхтариком:

— Рана не зажила, а крові майже немає. Виходить, він довго тут провисів, аж поки в нього палець відрізали. Хтось сюди заходив і переконався, що хлопець сам зробив за нього роботу.

— Хто ж?

— Бачиш, у деяких країнах цигани карають злодіїв, відрізаючи в них палець, — відповів Харрі. — Якщо ті обікрали циган, прошу зауважити.

— Здається, відбитки вийшли відмінні, — сказала Беате і витерла з лоба піт. — Обрізатимемо мотузок?

— Ні, — заперечив Харрі. — Зараз роззирнемося, приберемо за собою і вшиємось. Я бачив телефонну будку на головній вулиці. Подзвоню в поліцію, не представляючись, і дам відбій. Коли повернемося до Осло, ти сюди зателефонуєш і попросиш прислати н^м акт судмедекспертизи. Не сумніваюся, що він помер від задухи, але мене цікавить, о котрій годині настала смерть.

— А що робити з дверима?

— Та нічого.

— Як у тебе потилиця, болить? Пов’язка вся червона.

— Не біда. Гірше з рукою — я на неї приземлився, коли двері вибивав.

— Сильно болить?

Харрі обережно підвів руку, і обличчя його спотворила гримаса:

— Не болить, поки вона у спокої.

— Скажи спасибі, що не страждаєш сетесдальською трясучкою.

Двоє з трьох, що перебували в кімнаті, розсміялись, але сміх швидко стих.

По дорозі назад у готель Беате запитала Харрі, чи все йому тепер ясно,

— З технічної точки зору — ясно. Тільки ось про самогубство я так ніколи не скажу. — Він кинув сигарету, і вона описала вогненну дугу в майже непроглядній темряві. — Таким уже я вродився.

29 Номер 316

Вікно із грюкотом відчинилось.

— Тронна немає, — сказала старенька, розкочуючи «р». Після їхньої останньої зустрічі вона явно проробила щось із застосуванням хімічних засобів зі своїм бляклим волоссям, що посіклось і крізь нього проглядала шкіра. — Ви що, на півдні побували?

— Нібито. Ви не знаєте, де він?

— Речі в машину поніс, — вона показала пальцем у протилежний від будинку бік. — Видно, зібрався кудись, бідолаха.

— М-м.

Беате вже зробила крок у вказаному напрямі, але Харрі залишився на місці.

— Ви, напевно, дуже давно тут живете? — запитав він.

—- Авжеж. Уже тридцять два роки.

— Значить, пам’ятаєте Лева і Тронна, коли вони ще маленькими були?

— Звичайно. Вони багатьом тут у селищі запам’яталися. — Вона всміхнулася, висовуючись із вікна. — Особливо Лев. Такий чарівник. Ми рано зрозуміли, що дамам слід його остерігатися.

— Авжеж, що остерігатися. Вам, видно, знайома історія зі старим, який упав із пішохідного містка?

Обличчя у неї потемніло, і вона прошепотіла трагічним голосом:

— Іще б. Жахлива історія. Я чула, старий так і не зміг більше нормально ходити. У бідолахи ноги не згиналися в колінах. Можете собі уявити, щоб дитина зробила таке зло?

— М-м. Він, напевно, справжній шибайголова був.

— Шибайголова? — вона примружила очі. — Та ні, я б так не сказала. Ввічливий, добре вихований хлопчик. От чому ця історія справила таке обтяжливе враження.

— І всі в селищі знали, що це його рук справа?

— Усі. Я сама бачила з вікна, як він у своїй червоній куртці рвонув звідти на велосипеді. І мені слід було здогадатися, що сталось щось не те, коли хлопець повернувся додому — такий блідий він був. — Вона зіщулилася під поривом холодного вітру. І показала рукою на дорогу.

Тронн йшов їм назустріч, витягнувши руки по швах. Він усе сповільнював і сповільнював хід, а потім узагалі майже зупинився.

— Ви із звістками про Лева? — запитав він, коли нарешті підійшов до них.

— Так, — відповів Харрі.

— Він помер?

Краєм ока Харрі бачив допитливе обличчя старенької:

— Так, він помер.

— Добре, — сказав Тронн. Потім нахилився і обхопив голову руками.

Харрі заглянув у прочинені двері кабінету і побачив, що Б’ярне Мьоллер стоїть біля вікна і із стурбованим виглядом дивиться вниз. Харрі обережно постукав.

Мьоллер обернувся, і очі в нього просяяли:

— А, привіт!

— Ось звіт, шеф. — Харрі кинув теку в зеленій обкладинці на письмовий стіл начальника.

Мьоллер опустився на стілець, насилу розмістив ноги під столом і начепив окуляри.

— Ну точно, — пробурмотів він, перевернувши обкладинку з написом «Документи у справі». У теці виявився тільки один аркуш формату А4.

— Мені здалося, що вам не потрібні деталі, —сказав Харрі.

— Правильно мислиш, — мовив Мьоллер і почав проглядати текст із досить великими інтервалами між рядками.

Харрі глянув у вікно поверх голови начальника, але не побачив нічого, окрім щільного, вологого, немов використаний під-гузник, туману, що накрив місто. Мьоллер відклав папір убік:

— Значить, ви туди приїхали і хтось повідомив вам, де цей тип живе, а потім ви знайшли Забійника в петлі.

— Загалом, саме так.

Мьоллер знизав плечима:

— Мені, в принципі, цього досить, але тільки якщо в нас будуть прямі докази, що це дійсно та людина, яку ми розшукуємо.

— Вранці Вебер звірив відбитки.

— Ну і?..

Харрі сів:

— Вони збігаються з тими, що злочинець залишив на пляшці з-під коли. Він тримав її в руках, перш ніж увійти до банку.

— А ми можемо бути упевнені, що це та сама пляшка?

— Не хвилюйся, шеф, і пляшка і злочинець є у нас на відео. Адже ти щойно прочитав написану Левом Гретте від руки передсмертну записку, в якій він фактично надає зізнавальні свідчення, чи не так? А сьогодні вранці ми побували в Дісенгренде і повідомили про все Тронна Гретте. На горищі знайшлося декілька старих шкільних зошитів Лева, ми взяли їх на якийсь час і передали графологові з криміналістичної лабораторії. Він не сумнівається, що передсмертна записка написана тією ж людиною.

— Так-так, усе так, але я хочу бути на сто відсотків впевненим, Харрі, перш ніж ми зробимо офіційну заяву. Адже це пер-шополосна новина, сам розумієш.

— Ти б хоч трохи порадів, шеф. — Харрі підвівся. — Давненько у нас таких гучних справ не було, і ми цей злочин розкрили. То де ж свято з серпантином і Повітряними кульками?

— Напевно, ти маєш рацію, — зітхнув Мьоллер і, помовчавши, запитав: — А ти ж бо чому не радієш?

— Порадію, коли з іншим злочином розберуся, ти знаєш із яким, — Харрі попрямував до дверей. — Ми з Халворсеном сьогодні все зайве викинули з голови і з завтрашнього дня беремося за справу Елен.

Мьоллер кашлянув, і Харрі зупинився в дверях:

— Слухаю, шеф?

— Просто хочу дізнатися, як ти з’ясував, що Лев Гретте і Забійник — одна особа.

—- Будь ласка. За офіційною версією, Беате пізнала його на відео. Хочеш почути неофіційну?

Мьоллер масажував заніміле коліно. Вигляд у нього знову став стурбований.

— Та ні, мабуть.

— Ось так, — сказав Харрі, не переступаючи поріг «Камери тортур».

— Ось так. — Беате розвернулася на стільці й утупила погляд в екран.

— Ось зайшов подякувати за співпрацю, — мовив Харрі.

— Взаємно.

Харрі не рухався з місця, вертячи в руці зв’язку ключів.

— Так чи інакше, — сказав він, *-г-Іварссону нічого так довго злитися. Він розділить успіх із нами, адже це його ідея — об’єднати нас в команду.

Беате злегка всміхнулась:

— Якої більше немає.

— І запам’ятай, що я тобі говорив про нього.

— Ні! — В очах у неї сяйнули блискавки.

Харрі знизав плечима:

— Він тварюка. І мене б совість замучила, якщо б я тебе про це не попередив.

— Приємно було познайомитися з тобою, Харрі.

Харрі відпустив двері, і вони поволі зачинилися за ним.

Харрі відімкнув замок, поставив сумку і пакет із «Playstation» на підлогу в центрі передпокою, пройшов до кімнати і завалився спати. Він проспав без сновидінь три години, але його розбудив телефонний дзвінок. Він обернувся, побачив, що будильник висвічує 19.03, скинув ноги з ліжка, протюпав до передпокою, взяв слухавку і ще до того, як той, що дзвонив, назвався, сказав:

— Здоров, Ейстейне!

— Здоров, приятелю! Я в Каїрському аеропорту, — відгукнувся Ейстейн. — Адже ми в цей час домовилися здзвони-тися, так?

— Ти сама пунктуальність, — підтвердив Харрі й позіхнув. — Та ти чи п’яний?

— І зовсім я не п’яний, — сердито заперечив Ейстейн. — Дві «Стелли Артуа» всього лише і випив. Ну, може, три. У цій пустелі треба підтримувати водний баланс, старий. Чувак при ясному розумі та тверезій пам’яті, Харрі.

— Чудово. Сподіваюсь, у тебе хороші новини?

— У мене, як кажуть лікарі, дві новини: гарна й погана. Почну з гарної.

— Гаразд.

Настала довга пауза, у слухавці чулося тільки якесь поскрипування, ніби співбесідник уривчасто дихав.

— Ейстейне, що з тобою?

— Га?

— Я чекаю і згоряю від нетерпіння, як дитина.

— Ти про що?

— Про гарну новину.

— Еге ж. Ну загалом… Я дістав номер абонента, Харрі. N0 ргоЫешо, як тут кажуть. Це норвезький номер мобільного телефону.

— Мобільного? Точно?

— Ти можеш послати електронне повідомлення звідки завгодно. І без усяких там дротів. Тобі тільки треба підключити комп’ютер до мобільника, а він уже дзвонить на сервер. Такий спосіб давно не новина, Харрі.

— О’кей, а як ім’я абонента?

— Е-е, воно мені відоме. Але тут, в Ель-Торі, його немає, вони звідси просто завантажують норвезького оператора, в даному разі «Теленор», а той уже пред’являє рахунок абонентові. Отже я просто подзвонив у «Теленор» і дізнався ім’я.

— Ну і?.. — Харрі остаточно прокинувся.

— А зараз черга не дуже гарної новини.

— Кажи!

— Ти останнім часом перевіряв рахунок свого мобільника, Харрі?

Тільки через декілька секунд до Харрі дійшов сенс сказаного:

— Мого мобільника? Цей гад користується моїм мобільним телефоном?

— Але ж він уже не твій — я правильно розумію?

— Правильно, я загубив його того вечора у… у Анни. Чорт!

— І ти навіть не подумав заблокувати телефон, коли його втратив?

— Подумав?! — понуро сказав Харрі. — Та в мене жодної розумної думки в довбешці не з’явилося відтоді, як ця бридня почалася! Вибач, Ейстейне, що я тобі все це говорю, але ситуація, виходить, простішої не буває. Ось чому мені не вдалося знайти телефон у Анни. Ось чому він почувається на коні.

— Пробач, якщо я тобі настрій зіпсував.

— Зачекай, — несподівано бадьоро мовив Харрі. — Якщо він користується моїм мобільником, значить, ми зможемо довести, що він побував у Анни після мене.

— Ура! — закричав у слухавку Ейстейн. А потім боязко додав: — Так, значить, ти все-таки задоволений? Алло? Харрі?

— Та тут я. Думаю.

— Думати — це здорово. Продовжуй думати, а у мене тут домовленість із якоюсь Стеллою. Вірніше, з декількома. Отже, якщо я хочу встигнути на літак до Осло…

— Гаразд, Ейстейне, бувай!

Харрі застиг зі слухавкою в руці, борючись із бажанням шпурнути її у дзеркало, що висіло перед ним. Прокинувшись уранці, він було вирішив, що розмова з Ейстейном йому приснилася. Та вона, власне, і приснилася. В шести чи семи версіях.

Харрі говорив, а Расколь слухав, опустивши голову. Він жодного разу не ворухнувся і не перервав Харрі, що розповідав, як вони знайшли Лева Гретте і яким чином історія з нещасливим телефоном Харрі перешкодила їм зібрати докази проти вбивці Анни. Коли Харрі закінчив розповідь, Расколь підвів голову:

— Виходить, ти свою справу закінчив, а мою досі не розкрито.

— Я не вважаю, що одна справа моя, а інша — твоя. Під свою відповідальність…

— Зате я так вважаю, Ступі, — перебив його Расколь. — І організація у мене військова.

— Гм. А що ти маєш на увазі?

Расколь заплющив очі:

— Я не розповідав тобі, Ступі, як князь царства У доручив Сунь-цзи навчити своїх наложниць військового мистецтва?

— Та наче ні.

Расколь усміхнувся:

— Сунь-цзи був розумний, і спочатку він чітко і дохідливо пояснив жінкам, які команди їм доведеться виконувати в похідному строю. Але коли загуркотіли барабани, жінки залишилися на місці, якась із них хихикала, інша сміялась. «Якщо підлеглі не розуміють команди, винен генерал», — сказав Сунь-цзи і повторив урок. Але коли він скомандував «Марш!», повторилося те саме, що і вперше. «Коли підлеглі розуміють команди, але не виконують їх, винні командири», — сказав Сунь-цзи і наказав своїм людям вивести зі строю двох старших дружин. І обезголовити їх на очах у решти переляканих на смерть жінок. Почувши про страту двох своїх фавориток, князь занедужав і пролежав у ліжку декілька днів. А видужавши, призначив Сунь-цзи командувачем усього війська. — Расколь знову розплющив очі. — Ну і чого, по-твоєму, навчає ця історія, Спіуні?

Харрі промовчав.

— А навчає вона нас того, що’у військовій організації все побудовано на залізній логіці й непорушній послідовності дій. Не будеш послідовним — опинишся біля розбитого корита з групою хихотливих наложниць. Коли ти попросив у мене ще сорок тисяч крон, я дав тобі їх, тому що повірив у історію з фотографією в туфлі Анни. Адже Анна — циганка. А коли цигани кочують, вони завжди залишають патрін, своєрідні застережливі знаки на роздоріжжях. Це може бути червона ганчірка на гілці дерева або, наприклад, кістка з карбом, і кожна з цих речей символізує ту або іншу подію. Скажімо, фотографія означає, що хтось помер. Або скоро помре. Ти про це знати не міг, тому я і повірив, що твоя розповідь правдива. — Расколь поклав руки на стіл долонями догори. — Але людина, яка позбавила життя дочку мого брата, на волі. І ось тепер я дивлюся на тебе, а бачу перед собою хихотливу наложницю, Спіуні. Непорушна послідовність дій.Назви мені його ім’я,Спіуні.

Харрі перевів дихання. Два слова, чотири склади. Якби він сам розкрив злочин, скільки отримав би Албу? Навмисне вбивство на ґрунті ревнощів — девять років. І через шість вийшов би на свободу. А наслідки для самого Харрі? Розслідування напевно показало б, що Харрі, перебуваючи при виконанні службових обов’язків, приховав правду, щоб підозра не лягла на нього самого. І тоді йому залишилося б тільки одне — застрелитися. Два слова. Чотири склади. Вимови їх Харрі — і кінець усім його печалям. Розплачуватися довелося б Албу.

Харрі відповів коротко.

Расколь кивнув і сумно поглянув на Харрі:

— Я боявся, що саме так ти і відповіси. Ти не залишаєш мені вибору, Спіуні. Ти пам’ятаєш, що я сказав, коли ти запитав, чому я тобі довіряю?

Харрі кивнув.

— Кожен із нас живе заради когось або чогось, вірно, Спіуні? І цього ми можемо позбутися. Число триста шістнадцять тобі що-небудь говорить?

Харрі не відповів.

— Що ж, можу повідомити, що це номер кімнати в московському готелі «Міжнародний». Чергову по поверху, на якому розташований номер, звуть Ольга. їй скоро на пенсію, і вона мріє про тривалу відпустку на Чорному морі. На поверх ведуть двоє сходів, можна й на ліфті піднятися. До речі, там ще і службовий ліфт є. А в номері два ліжка, що стоять окремо.

Харрі глитнув.

Расколь опустив лоб на долоні:

— Дитина спить на тому, що стоїть ближче до вікна.

Харрі підійшов до дверей і щосили ударив по них кулаком.

Відлуння удару розкотилося по коридору. Він усе стукав і стукав. Поки не почув звук ключа, що повертався в замку.

30 Вібродзвінок

— Соррі, але раніше під’їхати не міг, — повинився Ейстейн, коли Харрі сів до нього в машину біля кіоску «Фрукти і тютюн Елмера».

— З поверненням! — сказав Харрі, намагаючись угадати, чи розуміє водій автобуса, що вивертає праворуч, що Ейстейн і не подумає його пропустити.

— Нам до Слемдала? — Ейстейн не звернув ніякої уваги на відчайдушні гудки автобуса.

— До Бйорнетроккета. Ти ж мав поступитися йому дорогою.

— Вирішив правила порушити.

Харрі подивився на приятеля. У вузьких щілинах між набряклими повіками він розгледів два червоні очні яблука.

— Що, важко?

— Переліт усе-таки.

— Та у нас із Єгиптом усього лише година різниці.

— Щонайменше.

Амортизатори і ресори у машини Ейстейна ні к лихій годині не годились, і Харрі відчував кожен камінчик і кожну латочку на асфальті, коли машину підкидало на крутих поворотах по дорозі до вілли Албу, але не це турбувало його зараз. По мобільнику Ейстейна він подзвонив у готель «Міжнародний», і його з’єднали з номером 316. Слухавку взяв Олег. Харрі почув у його голосі радісні нотки, коли він запитав, де Харрі перебуває.

— У машині. А де мама?

— Її немає.

— Здається, їй до суду тільки завтра?

— У неї зустріч з адвокатами на Кузнецькому Мосту, — сказав Олег ламким голосом. — Вона повернеться за годину.

—- Послухай, Олеже, ти можеш дещо передати мамі? Скажи, що вам необхідно змінити готель. Причому негайно.

— Чому?

— Тому що я так сказав. Тільки передай їй це, о’кей? А я пізніше зателефоную.

— Гаразд.

— Чудово, малюк. А мені час бігти.

— Ти…

—- Що?

— Та ні, нічого.

— О’кей. І не забудь передати мамі те, що я сказав.

Ейстейн пригальмував і під’їхав до тротуару.

— Почекай тут, — сказав Харрі й виліз із машини. — Якщо я не повернуся за двадцять хвилин, подзвониш по номеру, який я тобі дав, в Опервідділ. І скажеш…

— Що старший інспектор Холе із забійного відділу просить негайно прислати патрульну машину з озброєним екіпажем. Я запам’ятав.

— Гаразд. А почуєш постріли — дзвони відразу ж.

— Так і зроблю. А що за фільм сьогодні?

Харрі подивився в бік вілли Албу. Собачого гавкоту він не чув. Темно-синій БМВ на невеликій швидкості проїхав повз них і зупинився далі на вулиці. А більше ні звуку.

— Як завжди, — неголосно відповів Харрі.

Ейстейн посміхнувся:

— Круто?! —- Потім він стурбовано зморщив лоб: — Правда круто буде? Не просто страшенно небезпечно?

Двері відчинила Вігдіс Албу. На ній була свіжовипрасована біла блуза і коротка спідниця, але злегка затьмарені очі швидше наводили на думку, що вона тільки-тільки підвелася з ліжка.

— Я дзвонив вашому чоловікові на роботу, — пояснив Харрі, — але мені сказали, що сьогодні він удома.

— Дуже може бути, — сказала Вігдіс, — тільки він тут більше не живе. —- Вона розсміялась. — А що вас дивує, старший інспекторе? Адже я від вас дізналася про цю… цю… — вона зробила жест, ніби прагнула підібрати якесь інше слово, але потім криво посміхнулася, немов зрозуміла, що іншого слова просто не існує, — …шльондру.

— Можна мені увійти, фру Албу?

Вона здвигнула плечима. Мовби раптом здригнулася від холоду:

— Називайте мене Вігдіс або як завгодно ще, тільки не так.

— Вігдіс, — Харрі коротко поклонився. — Тепер мені можна ввійти?

Вона звела тонкі, вищипані в ниточку брови, зачекала, а потім махнула рукою:

— А чом би й ні?

Харрі почувся слабкий запах джину, але це міг бути і запах її парфумів. У будинку ніщо не указувало на те, що в сім’ї не все добре, — чисто, прибрано, пахнуть свіжі квіти у вазоні на стійці бару. Харрі відзначив, що покривало на дивані ще більш білосніжне, ніж коли він сидів на ньому минулого разу. З динаміків, місцерозташування яких йому встановити не вдалося, тихо лилася класична мелодія.

— Малер? — запитав Харрі.

— Greitest hits[39], — відповіла Вігдіс. — Арне купував тільки збірні альбоми. Його цікавили лише кращі речі, як він сам говорив.

— Добре, що він не всі альбоми забрав із собою. І де він, до речі?

— По-перше, тут йому нічого не належить, а де він там перебуває, не знаю і знати не хочу. Пригостите сигаретою, старший інспекторе?

Харрі простягнув їй пачку й якийсь час спостерігав, як вона безуспішно морочиться з масивною настільною запальничкою з тику та срібла. Потім він перегнувся через стіл і дав їй прикурити від своєї, одноразової.

— Дякую. Здається, він за кордоном. Де-небудь у жаркому місці. Боюся, щоправда, не такому жаркому, як мені хотілося б.

— М-м. А що ви маєте на увазі, кажучи, що йому тут нічого не належить?

— Тільки те, що сказала. Будинок, меблі, машина — це все моє, — вона різко видихнула дим. — Можете поцікавитись у мого адвоката.

— А я-то думав, це все на гроші вашого чоловіка.

— Не називайте його так! — Вігдіс Албу затягнулася так глибоко, ніби збиралася викурити сигарету за одну затяжку. — Авжеж, гроші в Арне були. І достатньо, щоб купити і цей будинок, і меблі, і машини, і одяг, і заміський будинок, і прикраси, які він мені дарував, тільки щоб я красувалася в них, коли ми збиралися з нашими так званими друзями. Чужа думка — ось що для Арне було головним. Думка його рідні, моєї, колег, однокашників. — Гнів надав її голосу якогось важкого, металевого звучання, мовби вона говорила в мегафон. — Усі ми могли бути лише глядачами на святі під назвою «велике життя Арне Албу» і захоплюватися ним, коли справи йшли добре. Якби Арне з такою ж енергією займався справами компанії, з якої прагнув зірвати оплески оточення, то, цілком імовірно, «АТ Албу» не розвалилося б, як це сталося насправді.

— М-м. А ось «Вісник підприємництва» пише, що «АТ Албу» успішне підприємство.

— «Албу» — це сімейне підприємство. Акції його на біржі не зареєстровані, і йому необов’язково надавати докладну бухгалтерську звітність. Арне створював враження, що фірма приносить прибуток, продаючи її власність. — Вона з силою загасила в попільничці недопалену і до половини сигарету. —- Кілька років тому у фірми з’явилися проблеми з ліквідністю, а Арне сам ніс відповідальність по боргах, ось він і перевів і будинок, і решту всієї власності на моє ім’я та ім’я дітей.

— М-м. Але ж покупці заплатили заправлену ціну. Тридцять мільйонів, писали в газеті.

Вігдіс гірко посміхнулася:

— Виходить, і ви купилися. Що ж, зрозуміло, красива історія — фірма продається, щоб власник міг більше займатися сім’єю. Арне на такі штучки здатний, цього в нього не відбереш. Я скажу так — у нього був вибір: або добровільно розлучитися з підприємством, або оголосити себе банкрутом.

— Ну а де ж тридцять мільйонів?

— Арне, коли захоче, може бути з біса привабливий. Люди в таких випадках легко йому вірять. Тому він чудово веде переговори, особливо у складних ситуаціях. Ось чому і банк* і постачальник якийсь час допомагали йому утримувати фірму на плаву. У права власності вступив постачальник, але в договір із ним, який мав стати актом про беззастережну капітуляцію, Арне вдалося включити два пункти. По-перше, він зберіг за собою заміський будинок, який записаний на його ім’я. А по-друге, покупець погодився вказати ціну в тридцять мільйонів. Для нього це не має значення — саме стільки заборгувало йому «АТ Албу». А ось для іміджу Албу це мало колосальне значення. Адже йому головне — обличчя зберегти. А тут замість банкрутства вдалий продаж підприємства. Не слабо, правда?

Вона відкинула голову й розреготалася. Харрі помітив невеликий шрам у неї на шиї просто під підборіддям.

— Ну а що стосовно Анни Бетсен? — поцікавився він.

— Його шльондри? — Вона поклала свої стрункі ноги одну

на іншу, пальцем прибрала з лоба пасмо волосся і втупилася байдужим поглядом в якусь цятку на стіні. Та вона для нього

просто іграшкою була. А помилка його в тому, що він дуже відкрито вихвалявся у своїй чоловічій компанії любовним зв’язком із справжньою циганкою. Але далеко не всі, хто ходив у Арне в друзях, вважали себе зобов’язаними зберігати його таємниці. Коротше кажучи, мені все стало відомо.

-Ну і?

— Я дала йому шанс. Заради дітей. Я жінка розумна, — вона подивилася на Харрі з-під важких повік. — Але він ним не скористався.

— А може, він зрозумів, що вона для нього не просто іграшка?

Вона не відповіла, тільки стиснула тонкі губи.

— У нього був кабінет або щось на зразок цього? — запитав Харрі.

Вігдіс Албу кивнула. І повела його вгору по сходах.

— Траплялося, він замикався тут до опівночі. — Вона відчинила двері в горищну кімнату з краєвидом на дахи сусідніх будинків.

— Працював?

— Сидів в Інтернеті. Він для нього немов наркотик був. Казав, що шукає інформацію про автомобілі й усе таке інше, але бог його знає.

Харрі підійшов до письмового столу і витягнув одну з шухляд:

—- Порожньо.

— Він усе забрав, що в нього у столі було. Вмістилося в пластиковому пакеті.

— І комп’ютер теж?

— Та в нього ноутбук був.

— До якого він іноді підключав свій мобільник?

Вігдіс здивовано звела брову:

— Та мені ж бо звідки знати?

— Це я просто розмірковую.

— Ще що-небудь хочете подивитися?

Харрі обернувся. Вігдіс Албу стояла у дверному отворі, спершись піднесеною над головою рукою об одвірок і взявшись іншою в бік. Його вразило відчуття дежавю.

— У мене останнє запитання, фру… Вігдіс.

— Що, невже так поспішаєте, старший інспекторе?

— Та в мене там таксометр унизу цокає. Запитання дуже просте. Як ви гадаєте, він міг її вбити?

Вона в задумливості дивилася на Харрі, злегка постукуючи каблуком по порогу. Харрі чекав.

— Коли я повідомила його, що мені все відомо про його зв’язок із цією шльондрою, він мені сказав: «Нікому не говори про це, Вігдіс». Уявляєте? Мені не можна про це розводитися! Для Арне головне, щоб усі думали, ніби ми щасливі у шлюбі, а не те, що було насправді. А відповім я тобі так, старший інспекторе: уявлення не маю, на що здатен цей чоловік. Я його не знаю.

Харрі вивудив із внутрішньої кишені візитну картку:

— Зателефонуйте мені, якщо він спробує зв’язатися з вами або якщо дізнаєтеся, де він перебуває. Відразу ж.

Вігдіс роздивлялася візитівку з легкою усмішкою на блідо-рожевих губах:

— Тільки й усього, старший інспекторе?

Харрі не відповів.

На ґанку він обернувся:

— Ви кому-небудь про це розповідали?

— Про те, що чоловік мене зраджував? Ви сповна розуму?

— Ну і добре. Я знаю, що ви жінка практична.

Вона широко всміхнулася.

— Вісімнадцять хвилин, — сказав Ейстейн. — Чорт, у мене вже жижки трястися почали.

— Ти дзвонив по моєму старому мобільному номеру, поки я був у будинку?

— Ну звичайно. Дзвінки чув, але слухавку ніхто не взяв.

— Жодного дзвінка не було. Значить, його там немає.

— Вибач, але ти про вібродзвінок чув?

— Про що, про що?

Ейстейн зобразив, що заходився в епілептичному припадку:

— Про те, про те, про вібродзвінок. Silent phone[40].

— Та мій усього крону коштував, і йе було в нього такої функції. Значить, він його із собою забрав, Ейстейне. А куди подівся синій БМВ?

— Який?

— Та він он там припаркувався, — зітхнув Харрі. — Гаразд, поїхали.

31 Maglite

— Виходить, якийсь бандит переслідує нас, тому що ти не можеш знайти вбивцю його родички? — Голос Ракелі неприємно деренчав у слухавці.

Харрі примружив очі. Халворсен вирушив до Елмера, і він залишився в кабінеті сам:

— Стисло кажучи, так. У мене з ним домовленість, і свої зобов’язання він виконав.

— І тому на нас відкрито полювання? І мені довелося зриватися з готелю з сином, якому за кілька днів належить дізнатися, дозволять йому залишитися з матір’ю чи ні? Тому, тому… — її високий плачливий голос зірвався. Харрі не перебивав її. — У чому причина, Харрі?

— Вона стара як світ. Кровна помста. Вендета.

— Але ми тут до чого?

— Я ж сказав, що ні до чого. Ви з Олегом не мета, а засіб. Ця людина вважає своїм обов’язком помститися вбивці.

— Обов’язком? — Від її викрику в Харрі ледве не луснули барабанні перетинки.

— Якщо ці люди вважають своїм обов’язком мститися,то це просто неандертальці якісь.

Він витримав паузу:

— Мене ця історія пригнічує, але зараз я нічого не можу вдіяти.

Вона не відповіла.

— Ракель?

-Що.

— Ви де?

— Позаяк ти говориш, що вони нас так легко обчислили, як же я можу сказати це по телефону?

— О’кей. Це місце надійне?

— Гадаю, так.

— Ну-ну.

У слухавці пролунав голос якогось росіянина й тут же зник, немов при настроюванні короткохвильового приймача на потрібну радіостанцію.

— Чому ти не можеш просто сказати, що ми в безпеці, Хар-рі? Скажи, що це вигадка, що вони блефують… — мовила вона благально, — ну хоч що-небудь.

Харрі зробив паузу, а потім поволі й чітко вимовив:

— Тому що тобі необхідно боятися, так, боятися, щоб робити вірні кроки.

— Які, наприклад?

Харрі важко зітхнув:

— Я все владнаю, Ракель, я все владнаю.

Харрі зателефонував Вігдіс Албу відразу, щойно Ракель поклала слухавку. Вона відповіла після першого ж дзвінка.

— Це Холе. Ви сидите біля телефону й чекаєте дзвінка, фру Албу?

— А ви як гадаєте? — запитала вона,«розтягуючи слова, і Харрі вирішив, що після того як він пішов, вона вихилила щонайменше кілька скляночок.

— Уявлення не маю. Але мені треба, щоб ви заявили про зникнення чоловіка.

— З якої статі? Я за ним не журюся, — вона сумно регот-нула.

— Гаразд, поясню: мені потрібен привід, аби оголосити його в розшук. Отже, вибирайте — або ви заявляєте про його зникнення, або я оголошую його в розшук. За звинуваченням у вбивстві.

Запанувала довга пауза.

— Я не зовсім розумію, інспекторе.

— А що тут розуміти, фру Албу? Значить, ви відмовляєтеся заявляти про зникнення чоловіка? Добре, так і запишемо.

— Почекайте! — крикнула вона. Харрі почув на іншому кінці дроту звук розбитої склянки. — Я не розумію, про що ви говорите. Адже Арне вже в розшуку.

— Так, я його розшукую. Але поки що офіційно про це не заявляв.

— Хіба? А як же троє детективів, що приїхали до мене після вашого відходу?

У Харрі мурашки пробігли по шкірі:

— Що ще за троє детективів?

— Ви що там у поліції взагалі один з одним не спілкуєтеся? Вони мене так налякали і йти не поспішали.

Харрі підвівся:

— Вони в синьому БМВ приїхали, фру Албу?

— Харрі, адже я вам говорила щодо всяких цих фру?

— Гаразд, що ви їм сказали?

— Сказала і сказала. Нічого з того, про що ми з вами говорили, як мені здається. Вони подивилися декілька фотографій і… та ні, вони загалом не грубіянили, але…

— Чому ж вони все-таки пішли?

-—Пішли?

— Вони б не пішли, якби не дізналися про те, за чим приходили. Повірте мені, фру Албу.

— Харрі, я вже втомилася нагадувати.

— Подумайте! Це дуже важливо.

— Та Господи Боже, нічого я їм не сказала, я ж говорю. Я… еге ж, я дала їм прослухати повідомлення Арне, він залишив його на автовідповідачі два дні тому. І вони пішли.

— Ви ж говорили, що не спілкувалися з ним.

— А я і не спілкувалася. Він просто залишив повідомлення, що узяв Ґреґора з собою. Так воно і є: я чула гавкіт Ґреґора.

— Звідки він дзвонив?

— А звідки мені знати?

— В усякому разі тим, що були у вас, це відомо. Ви можете прокрутити повідомлення для мене?

— Але він просто говорить…

— Будьте ласкаві, зробіть, як я кажу. Йдеться про… — Харрі спробував висловити свою думку інакше, але не знайшов інших слів, — про життя і смерть.

Харрі слабко розбирався в нюансах політики розвитку транспортної інфраструктури. Він і гадки не мав про розрахунки, згідно з якими будівництво двох тунелів у районі Вінтербро і продовження автобану допоможе позбутися пробок на трасі Е-6 на південь від Осло. Не відав він і про те, що головним аргументом на користь здійснення цього мільярдного проекту були не побажання виборців, що моталися туди й сюди з Мосса і Дрьобака, а міркування підвищення безпеки дорожнього руху. Не були йому відомі й розрахунки, якими чиновники департаменту транспорту користувалися для обґрунтування суспільної значущості проекту і в яких людське життя оцінювалося в 20,4 мільйона крон, включаючи витрати на «швидку допомогу», вимушений перерозподіл транспортних потоків, а також упущену вигоду від податкових відрахувань, що не надійшли. Через те, що він застряг у «Мерседесі» Ейстейна в пробці на Е-6, ледве просуваючись у південному напрямі, він навіть уявити собі не міг, у що сам оцінює життя Арне Албу. В усякому разі, він не знав, який буде виграш, якщо йому вдасться врятувати його. Знав тільки, що жодної можливості відшкодувати втрату, яку ризикував понести він сам, йому не випаде. Отже краще за все зовсім про це не думати.

Запис повідомлення, яке Вігдіс Албу прокрутила йому по телефону, тривав усього п’ять секунд і був інформативний лише в одному сенсі. Але цій інформації виявилося для Харрі достатньо, і містилася вона зовсім не в десяти словах, які мовив Арне Албу, перш ніж повісити слухавку: «Я взяв із собою Ґреґора. Просто хочу, щоб ти знала».

Але фоном служив не скажений гавкіт Ґреґора.

Це були пронизливі крики. Крики чайок.

Уже стемніло, коли у фарах блиснув покажчик з’їзду на Ларколлен.

Перед будинком стояв джип «Черокі», але Харрі проїхав далі до розвороту. Проте і там синього БМВ він не виявив і припаркувався просто навпроти будинку. Безглуздо намагатися проникнути всередину: він почув собачий гавкіт, ще коли опустив скло, досить далеко від вершини горба.

Харрі зрозумів, що слід було б захопити із собою зброю. Справа не в Арне Албу, він навряд чи був озброєний, оскільки не знав, що хтось загрожує його життю, а вірніше сказати, бажає його смерті. Але тепер окрім них на сцену вийшли й інші актори.

Харрі виліз із машини. Чайок не видно і не чути. Він припустив, що голос вони подають тільки вдень.

Ґреґор був прив’язаний до поручнів ґанку. Зуби його виблискували при місячному світлі, й у Харрі відразу ж знову запекла рана на потилиці. Але він змусив себе розміреним кроком підійти до пса, що заливався гавкотом.

— Пам’ятаєш мене? — прошепотів Харрі, наблизившись настільки, щоб відчути його жарке дихання. Ланцюг, на якому сидів Ґреґор, натягався. Харрі опустився навпочіпки, і, на його подив, гавкіт стих. Судячи з хрипкого дихання, пес просто знеміг. Ґреґор уткнув морду в передні лапи і зовсім замовк. Харрі поторкав ручку дверей. Вони виявилися замкненими. Він прислухався. Начебто ніхто в будинку не розмовляв. Але в кімнаті горіло світло.

— Арне Албу!

Відповіді не було.

Харрі витримав паузу і повторив спробу.

У ліхтарі ключа не виявилося. Тоді він підібрав важкий камінь, переліз через поручні веранди, видавив скло в одному з квадратиків, на які були розділені двері, що ведуть до кімнати, просунув руку всередину і відсунув защіпку.

Ніяких ознак боротьби в кімнаті він не виявив. Скоріше, йшлося про поспішний від’їзд. На столі лежала розкрита книга. Харрі підняв її. Це був «Макбет» Шекспіра. На відкритій сторінці один рядок було обведено синьою ручкою: «Я не знаходжу слів. Тобі їх скаже мій меч». Він озирнувся, але ніякої ручки не виявив.

Ось тільки в найменшій спальні ліжко виявилося розібраним. На нічному столику лежав журнал «Ми — чоловіки».

На кухні тихо звучало радіо, мабуть настроєне на четверту програму. Харрі вимкнув його. На столі він побачив антрекот, що вже відтанув, і броколі в нерозпечатаній упаковці. Харрі узяв антрекот і вийшов до передпокою. Почувши, як хтось скребеться в двері, він відімкнув їх. Двоє карих собачих очей втупилися в нього. Вірніше, не в нього, а в антрекот, який наступної миті шльопнувся на ґанок і тут же був розірваний на шматочки.

Харрі спостерігав, як вони зникали в пащі ненажерливого пса, і все намагався вирішити, що ж йому слід зробити. Якщо взагалі щось слід було робити. Адже Арне Албу не читав Віль-яма Шекспіра — вже в цьому-то він був упевнений на всі сто.

Коли від антрекота не залишилось і сліду, Ґреґор із новою силою голосно загавкав на дорогу. Харрі підійшов до поручнів і відв’язав ланцюг. Він ледве втримався на ногах на слизькому ґрунті, коли Ґреґор спробував вирватись, а потім рушив за ним по стежині, що вела через дорогу, і далі по крутому схилу, де внизу чорні хвилі розбивались об гладенькі скелі. Ноги застрягали у високій мокрій траві, вона мовби намагалась утримати його, але тільки коли під мартенсами Харрі заскрипіли легкі камінчики й пісок, Ґреґор зупинився, задерши вгору товстий хвіст. Вони опинилися на березі. Був приплив, вода майже досягала краю густо порослого травою схилу і накочувалася на пляж із таким шипінням, ніби морська піна виносила на берег вуглекислоту, залишену на піску черговою хвилею. Ґреґор знову загавкав.

— Він що, на катері звідси змився? — запитав Харрі чи то Ґреґора, чи то самого себе. — Сам чи з кимось іще?

Відповіді, зрозуміло, не було. Хай там як, сліди в цьому місці закінчувалися. Харрі потягнув за нашийник, проте величезний ротвейлер не зрушив із місця. Тоді Харрі запалив кишеньковий ліхтарик марки «Магліте» і направив його в бік набігаючих хвиль. Але нічого, крім гребенів, які нагадували білі смужки кокаїну на чорному склі, не побачив. Мілководдя тяг-лося, судячи з усього, далеко від берега. Харрі знову потягнув за нашийник, але тут Ґреґор почав рити кігтями пісок і страшно завив.

Харрі зітхнув, вимкнув ліхтарик і попрямував назад до будинку. У кухні він зварив собі кави, прислухаючись до собачого гавкоту, що лунав удалині. Харрі допив чашку і знову вирушив на берег, знайшов заглиблення у скелі, де і сховався від вітру. Він закурив сигарету і спробував зосередитися. Потім закутався в пальто й заплющив очі.

Якось уночі, коли вони лежали у неї в ліжку, Анна висловила одну думку. Скоріше за все, це відбулося вже ближче до кінця їхньому півторамісячного роману — і скоріше за все, він був набагато тверезішим, аніж зазвичай, позаяк уже запам’ятав її слова. Вона сказала, що ліжко її — корабель, на борту якого вонй з Харрі, двоє самотніх людей, які зазнали аварії, кидаються по бурхливих водах і більше всього на світі бояться побачити землю. Невже так і сталося, невже і справді вони побачили землю? Йому здавалося, що це не так, що йому вдалося списатися на берег, просто стрибнувши через борт. Але, можливо, він помилявся.

Він заплющив очі та спробував уявити, який вона мала вигляд. Не тоді, коли вони були в ролі жертв аварії, а тоді, коли він бачив її востаннє. Тоді вони пообідали. Це точно. Вона налила йому чогось, може, вина? Він випив? Точно. Вона ще підлила, він абсолютно втратив контроль над собою. Налив собі сам. Вона сміялася. Цілувала його. Танцювала перед ним. За звичаєм, нашіптувала у вухо лагідні слова. А потім вони кинулися в ліжко і пропали в обіймах одне одного. Невже і справді вона з такою легкістю пішла на це? А він?

Ні, так бути не могло.

Але Харрі не знав напевно, як усе було. І не міг до кінця відкинути думку, що він із блаженною усмішкою ніжився в обіймах новознайденої коханки в будинку на Соргенфрі-гате, тоді як Ракель у Москві лежала* втупившись у стелю готельного номера, і їй ніяк не вдавалося заснути, бо вона могла втратити сина.

Харрі зіщулився. Сирий, гострий вітер пронизував його наскрізь, наче він був привидом. Досі він старанно відгонив од себе ці думки, а тут вони разом насунули на нього. Якщо вже він не знає, чи міг зрадити найдорожче в житті, то як йому судити про свою здатність зробити той або інший вчинок? Якщо вірити Еуне, в стані сп’яніння людина або виявляє свою справжню суть, або, навпаки, ховає її. Але хтозна, що саме в ній закладене?! Люди ж не роботи, та й хімічні процеси в мозку проходять коли як. Хто зуміє перерахувати все, що людина може натворити під впливом обставин або матеріальних каталізаторів?

Харрі здригнувся й вилаявся. Тільки тепер він усе зрозумів. Зрозумів, навіщо йому було необхідно знайти Арне Албу, перш ніж того змусять замовкнути навіки. Не тому, що він поліцейський до самих кісток, і не тому, що захист принципів правової держави став його особистою справою. А тому, що йому потрібно було знати, як усе сталося насправді. А Арне Албу — єдиний, хто міг розповісти про це.

Харрі знову заплющив очі. Вітер стиха посвистував у тріщинах гранітних скель, вносячи різноманітність до тягучого, монотонного шуму моря.

Коли він знову розплющив очі, було вже не так темно. Вітер розігнав хмари, і над ним матово світили зірки. Місяць перемістився на небосхилі. Харрі подивився на годинник. Він просидів в укритті майже цілу годину. Ґреґор все так само скажено гавкав у бік моря. Харрі підвівся на задерев’янілих ногах і попрямував до нього. Почався відплив, вода відступила, і під ногами в нього опинився широкий піщаний пляж.

— Ходімо, Ґреґоре, нічого нам тут не знайти.

Пес спробував куснути його, коли Харрі взявся за нашийник, і він інстинктивно відступив на крок назад. Примружившись, подивився в бік моря. Місячні відблиски грали на чорній поверхні води, але він усе ж таки побачив попереду те, чого не розгледів, коли припливна хвиля досягала максимального рівня. Схоже, там стирчали верхівки двох кнехтів. Харрі підійшов до самої води і знову ввімкнув ліхтарик.

— Господи Ісусе! — прошепотів він.

Ґреґор рвонув уперед навпростець по воді, і Харрі рушив за ним, грузнучи в піску. Він пройшов метрів десять, але вода не діставала йому й до коліна. З води стирчали не кнехти, а пара черевиків. Італійських, ручної роботи. Харрі направив ліхтарик униз, і світло його вихопило синяво-білі щиколотки, подібні до двох колон надгробка.

Підхоплений вітром, крик Харрі миттєво потонув у гуркоті хвиль. А ось ліхтарик, який він упустив, залишився на піщаному дні й світив іще майже цілу добу. До наступного літа, коли його знайшов маленький хлопчик і відразу помчав із ним до батька, чорна фарба під впливом морської води облізла, і ніхто з них не міг уявити, що знайдений Mini Maglite якимсь чином пов’язаний із жахливою торішньою знахідкою, про яку писали в газетах. Але зараз, на літньому сонці, здавалося, що ця історія відбулася страшенно давно.