Безтурботний

32 Девід Хасселхофф

Уранішнє світло пробивалося крізь вузьку діру в хмарах, і здавалося, ніби над морем височіє біла колона, яку Том Волер називав Господньою свічкою над фіордом, — удома в нього на стінах схожі пейзажі. Він переступив пластикову стрічку, що обгороджувала місце події. Люди, на їх думку, добре його знали, думали, що він за вдачею така людина — вважає за краще перестрибувати через перешкоду, а не підлазити під неї. Але вони мали б рацію лише частково. Тому Волеру не були відомі люди, які б справді добре його знали, і він вважав, що такий стан речей не зміниться і надалі.

Він підніс цифровий фотоапарат до «поліцейських» сонцезахисних окулярів із скельцями сталевого кольору. Таких окулярів у нього вдома зберігалася ціла дюжина. Подяка вдячних клієнтів. Як і фотокамера. Об’єктив вихопив яму на схилі й тіло чоловіка, що лежало поряд із нею. На нім були чорні брюки та сорочка, колись біла, а нині коричнева від глини та піску.

— Нова картка для особистої колекції? — пролунав голос Вебера.

— Саме так, це щось нове, — сказав Волер, не підводячи очей. — Мені подобаються вбивці, наділені уявою. Особу встановили?

Арне Албу. Сорок два роки. Одружений, троє дітей. Схоже, мав фінансові утруднення. У нього тут заміський будинок.

— Хто-небудь щось бачив або чув?

— Хлопці зараз опитують сусідів. Але ти ж бачиш, яка тут глушина.

— А постояльці готелю? — Волер указав у бік великої жовтої дерев’яної будівлі в кінці пляжу.

— Сумніваюся, — відповів Вебер. — Кому спаде на думку жити тут у цю пору року?

— А хто труп виявив?

— Анонім подзвонив з телефону-автомата в Моссі в тамтешню поліцейську дільницю.

— Гадаєш, убивця?

— Навряд. Він сказав, що гуляв увечері з собакою й побачив ноги, що стирчать із води.

— Розмову записали?

Вебер похитав головою:

— Він не в службу екстрених викликів дзвонив.

— А що показав огляд тіла?

— Лікарського висновку ще немає, але, здається, його закопали живцем. Слідів зовнішньої дії немає, але в нього кров йшла носом і горлом, очні судини полопались — значить, у мозку скупчилася велика кількість крові. Крім того, в гортані виявлений пісок, тобто він іще дихав, поки його закопували.

— Згоден. Ще щось є?

— Пес був прив’язаний перед будинком — онде, вгорі. Здоровенний мерзенний ротвейлер. Хоч як дивно, у прекрасній формі. Зовнішні двері не замкнені. Слідів боротьби в будинку також не виявлено.

— Іншими словами, вони врійшли, пригрозили йому зброєю, прив’язали пса, викопали яму і ввічливо попросили його туди лягти.

— Гадаєш, убивця був не один?

— А ти як думаєш? Величезний ротвейлер, яма півтора метри завглибшки. Здається, це однозначно, Вебер.

Вебер промовчав. Він нічого не мав проти співпраці з Волером — той був шукач рідкісного таланту, про що свідчили результати його роботи. Але це ще не означає, що він неодмінно був Веберу до душі. Втім, не до душі — теж не той вираз. Ні, тут щось інше, просто після якогось часу в нього виникало відчуття, як у грі «Знайди сім помилок на малюнку, коли не знаєш, у чому фішка, але відчуваєш: щось тут не так. Отож, щось у ньому було не так.

Волер сів навпочіпки поряд із трупом. Він знав, що Вебер його недолюблює. Ну й чудово. Вебер уже багато років працював у криміналістичній лабораторії і йому ніколи й на думку не спадало яким-небудь чином вплинути на хід кар’єри Волера чи взагалі на його життя. Коротше кажучи, думка Вебера про нього була йому зовсім до лампочки.

— Хто упізнав?

— Тут приходили декілька місцевих, — відповів Вебер. — Власник магазину його пізнав. Ми зв’язалися з його дружиною і привезли її сюди з Осло. Вона підтвердила, що це Арне Албу.

— А де вона зараз?

— У будинку.

— З нею хто-небудь говорив?

Вебер знизав плечима.

— Я полюбляю бути в таких випадках першим, — зауважив Волер, нахилився вперед і зробив іще пару знімків трупа.

— Справу розслідує поліція Мосса. А нас гіросто викликали на підмогу.

— Правильно, ми ж професіонали, — сказав Волер. — Треба б цим селянам із Мосса ввічливо все пояснити.

— У нас декілька осіб розслідували справи про вбивство, — пролунав позаду ни* голос. Волер подивився вгору на всміхне-ну людину в чорній шкіряній форменій куртці. На погонах із золотим обрізом у нього красувалась одна зірочка.

— No hard feelings[41] у — розсміявся старший інспектор. — Мене звуть Пауль Сьоренсен. — А ти будеш старший інспектор Волер?

Волер коротко кивнув і удав, ніби не помітив простягненої Сьоренсеном руки. Він не полюбляв дотиків незнайомих чоловіків. Та і знайомих, до речі, теж. Ось із жінками — справа інша. В усякому разі, коли він сам виявляв ініціативу. А виявляв він її часто.

— Що, Сьоренсене, і такі справи раніше доводилося розслідувати? — запитав Волер і відвів пальцем гіовіку потерпілого, оголивши криваво-червоне очне яблуко. — Це вам не удар ножем у людному місці або випадковий постріл по пянці. Ви ж тому нас і викликали, чи не так?

— Так, схоже, у нас таких випадків не було, — погодився Сьоренсен.

— Тоді пропоную таке: ти з хлопцями залишаєшся тут і стежиш, аби сторонніх не пускали за огорожу, а я піду переговорю з дружиною трупа.

Сьоренсен розсміявся, ніби Волер відмочив класний жарт, але осікся, побачивши, як той звів брови над скельцями «поліцейських окулярів». Том Волер підвівся і попрямував у бік огорожі. Він поволі порахував до трьох і крикнув:

— І приберіть патрульний автомобіль із розвороту, Сьоренсене! Наші люди там намагаються знайти сліди машини вбивці. Заздалегідь вдячний.

Він і не обертаючись знав, що усмішка сповзла з добродушного лиця цього тюхтія Сьоренсена. І що місце злочину тепер перебуває під контролем людей із Управління поліції Осло.

— Фру Албу? — запитав Волер, увійшовши до вітальні. У місті його чекав багатообіцяючий обід із однією дівчиною, і тому він вирішив не затягувати розмову. Вігдіс Албу відірвала погляд від фотоальбому, який гортала:

— Так?

Волеру подобалося те, що він бачив перед собою. Доглянута шкіра, випещене тіло, поза, що виражала впевненість у собі, — ну просто Дорте Скаппель[42], та ще в блузці з розстебнутим третім ґудзичком. Йому подобалось і те, що він чув. М’який голос надзвичайно пасував до тих особливих слів, які він так полюбляв у вустах своїх жінок. Подобалися йому й її губи, які, як він уже почав сподіватися, коли-небудь вимовлять такі слова.

— Старший інспектор Том Волер, — відрекомендувався він і сів напроти неї. — Я розумію, який шок ви пережили, і хоча це прозвучить банально і навряд чи допоможе вам зараз, але я все ж таки хотів би висловити співчуття. Я сам нещодавно втратив близьку мені людину.

Він витримав паузу. Поки вона нарешті підвела очі і їхні погляди зустрілись. Очі в неї були*затьмарені, й Волер спершу вирішив, що це від сліз. І лише коли Вігдіс Албу заговорила, він зрозумів, що вона п’яна:

— Сигаретою не пригостите, констеблю?

— Називайте мене Том. Я не палю. На жаль.

— Скільки мені ще тут маятися, Томе?

— Я постараюся, щоб ви виїхали звідси якнайскоріше. Просто мені треба поставити вам кілька запитань. Домовилися?

— Домовилися.

— Ну й чудово. Як по-вашому, хто-небудь міг бажати смерті вашому чоловікові?

Вігдіс Албу підперла підборіддя рукою і подивилася у вікно:

— А де ж інший констебль?

— Пробачте, не зрозумів?

— Хіба він не мав приїхати?

— Який констебль, фру Албу?

— Харрі. Адже він веде цю справу, хіба не так?

Така швидка — в порівнянні з його однокашниками — кар’єра Тома Волера пояснювалася перш за все його вмінням діяти так, аби ніхто, у тому числі й адвокати в суді, не мали підстав сумніватися в достовірності зібраних ним доказів. Інша ж причина полягала в чутливості волосся у нього на потилиці. Бувало, звичайно, що воно не реагувало, коли потрібно. Але такого, щоб воно реагувало без приводу, ніколи не траплялось. А тут воно відреагувало.

— Ви маєте на увазі Харрі Холе, фру Албу?

— Можете зупинити тут.

Більше за все Тому Волеру подобався її голос. Він під’їхав до тротуару, нагнувся над кермом і почав роздивлятися рожеву віллу, що вінчала собою вершину пагорба. У променях післяполудневого сонця в саду вгадувалась якась тварина.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — сказала Вігдіс Албу. — Спасибі, що звільнили мене від цього Сьоренсена, та ще й до будинку підкинули.

Волер усміхнувся теплою усмішкою. Він знав, що усмішка вийшла саме теплою. Багато хто говорив йому, що він схожий на Девіда Хасселхоффа в «Рятувальниках Малібу», що в нього таке ж підборіддя, така ж фігура і така ж усмішка. Він бачив «Рятувальників» і розумів, про що йдеться.

— Та ні, це мені слід вам дякувати, — сказав він.

І не схибив проти істини. За час шляху від Ларколлена він дізнався багато цікавого. Наприклад, що Харрі Холе намагався довести причетність її чоловіка до вбивства Анни Бетсен,яка — коли пам’ять йому не зраджує — якийсь час тому сама наклала на себе руки у квартирі на Соргенфрі-гате. Справу було тоді порушено й закрито, Том Волер сам констатував самогубство і написав висновок. Так чого цей йолоп Холе тепер нишпорить? Намагається помститися заклятому недругові? Невже Холе розраховує скомпрометувати його — Тома Волера, довівши, що Анну Бетсен убили? Що завгодно могло спасти на думку цьому недоумкуватому п’яниці, але Волер не розумів, навіщо Холе з такою енергією взявся за розслідування, яке у гіршому разі доведе, що Волер зробив поспішний висновок. Думка про те, що Харрі рухало просте бажання розкрити злочин, він відкинув одразу ж: тільки у кіно детективи так бездарно витрачають свій вільний час.

Але позаяк той, кого Харрі підозрював, убитий, з’явилася можливість подумати і про інші відповіді. Волер не знав, які саме, але оскільки волосся в нього на потилиці ясно дало зрозуміти, що справа ця пов’язана з Харрі Холе, в його інтересах знайти ці відповіді. І коли Вігдіс Албу запросила Тома Волера на чашку кави, він одразу ж погодився. Звичайно, його збуджувала думка про інтрижку з новоспеченою вдовою, але головне — з’явився шанс одірватися від суперника, який дихав йому в потилицю ось уже — скільки там? — вісім місяців.

Так, вісім місяців минуло відтоді, як через чергову дурість Сверре Ульсена Елен Єльтен викрила Тома Волера як головного організатора групи, що займалася доставкою контрабандної зброї в Осло. Наказавши Ульсену прибрати її, щоб перешкодити їй розголосити справу, він усвідомлював, що Холе не заспокоїться, поки не знайде її вбивцю. Тому він і поклопотався про те, щоб самому опинитися на місці злочину і застрелити підозрюваного у вбивстві з метою «самооборони» при затриманні. Ніяких доказів проти нього самого не було, та все ж часом у нього виникало неприємне відчуття, що Холе напав на слід. І що він може бути дуже небезпечний.

— У будинку стало так порожньо, коли всі роз’їхалися, — сказала Вігдіс Албу, відмикаючи вхідні двері.

— І як довго ви вже… як би це… живете сама? — запитав Волер, піднімаючись услід за нею до вітальні. Йому все так само подобалося те, що він бачив перед собою.

— Діти у моїх батьків у Нордбю. Я хотіла, щоб вони побули там, поки все вляжеться, — вона зітхнула й сіла в одне з двох глибоких крісел. — Мені треба випити. А потім подзвонити їм.

Том Волер стояв і дивився на неї. Своїми останніми словами вона все зіпсувала, і легке збудження, що виникло було, пропало. Та й вигляд у неї тепер був старшої. Можливо, тому, що почала тверезіти. Сп’яніння згладжувало її зморшки й пом’якшувало лінію рота, який тепер затвердів і став схожий на червонувату щілину.

— Сідайте, Томе. Зараз я зварю каву.

Він плюхнувся на диван, а вона вийшла на кухню.

Він розсунув ноги і побачив бліду пляму від місячних, таку ж, як на дивані в нього удома.

Спогад викликав у нього усмішку.

Спогад про Беате Льонн.

Мила, безневинна Беате Льонн, яка сиділа напроти нього за столиком в кафе і ковтала кожне його слово, мовби цукрову крихту в каві-латте, напої для маленьких дівчаток. «Здається, найголовніше — прагнути завжди бути самим собою. Найголовніше у відносинах між людьми — це чесність,™ не згодна?» З молодими дівчатами деколи важко вгадати, з яким пафосом вимовляти такі банальності, але у випадку з Беате Льонн він потрапив у десятку. І вона слухняно пішла за ним до нього додому, де він зробив нашвидкуруч напій, зовсім не схожий на дівочий.

Волер мимоволі розсміявся. Навіть наступного дня Беате Льонн думала, що зламалася через утому і незвично міцний для неї напій. А насправді все вирішило вірне дозування.

Але найкомічніше трапилося вранці, коли він увійшов до вітальні й застав її з мокрою ганчіркою перед диваном, на якому він попереднім вечором зробив її вперше, перш ніж вона позбулася залишків волі й почалася справжня забава.

— Вибач, — ледве вичавила вона із себе, мало не крізь сльози. — Мені так ніяково, я думала, у мене ці справи тільки наступного тижня почнуться.

— Та нічого, — відповів він і поплескав її по щоці. — Тим більше, ти ж зараз змиєш цю погань.

І поспішив на кухню. Там він відкрутив на повну потужність кран і кілька разів хряснув дверцями холодильника, щоб заглушити свій регіт. Поки Беате Льонн змивала з дивана пляму, залишену Ліндою. Або, можливо, Карен?

Вігдіс крикнула з кухні:

— Вам із молоком, Томе?

Голос її прозвучав важко і з натиском, як це заведено у жителів західних районів Осло. І до того ж він дізнався все, що було потрібно.

— Я тут пригадав, що в мене зустріч у місті, — сказав він і, обернувшись, побачив її у дверях із двома чашками кави в руках і величезними здивованими очима. Неначе він зацідив їй по фізіономії. Волер трішки подумав.

— Крім того, вам треба побути самій, — сказав він і підвівся, — я вас розумію, адже я говорив, що недавно сам утратив друга.

— Співчуваю, — мовила вона розгублено. — Я навіть не запитала, про кого йдеться.

— Її звали Елен. Моя колега. Вона була мені дуже дорога. — Том Волер злегка нахилив голову і подивився на Вігдіс, яка у відповідь невпевнено всміхнулася.

— Про що ви думаєте? — запитала вона.

— Може, якось заскочу подивитись, як ви тут поживаєте. — Губи його розпливлись у ще теплішій, аніж раніше, усмішці, справжній усмішці Девіда Хасселхоффа, і він подумав, який хаос настав би в світі, якби люди могли читати думки одне одного.

33 Дізосмія

Почався вечірній час пік, біля будівлі Управління поліції на Грьонланнслейрет заметушились автомобілі та службовці. Горобець сів на гілку, й останній листок зірвався з неї та пролетів повз вікна кімнати для нарад на п’ятому поверсі.

— Я промов виголошувати не вмію, — почав Б’ярне Мьоллер, і ті з присутніх, що слухали його виступи раніше, згідно закивали.

— Всі, хто мав відношення до розслідування справи Забійника, побачивши пляшку «Орега» і чотирнадцять поки що не розпакованих пластикових стаканчиків, чекали тільки закінчення його виступу.

— Перш за все я хотів би привітати всіх від імені міських зборів, мера і начальника Управління поліції за чудово виконану роботу. Адже ми, як усім вам відомо, опинилися в досить складній ситуації, оскільки йшлося про серійного грабіжника.

— А я не знав, що ще й інші були! — крикнув Іварссон, чим викликав сміх у залі. Він стояв позаду всіх, ближче до дверей, звідки міг спостерігати за поведінкою всіх присутніх.

— Ну загалом, правильно, — всміхнувся Мьоллер. — Я хочу сказати… ну ви знаєте, ми всі дуже раді, що справу цю закінчено. Але перш ніж ми вип’ємо по стаканчику шампанського і розійдемося по домівках, я хотів би особливо подякувати тому, хто відіграв головну роль…

Харрі відчув, як усі обернулися в його бік. Він ненавидів такі урочисті збіговиська. Промова шефа, у відповідь промови співробітників, блазенські подяки, весь цей банальний театр.

— Тобто Руне Іварссону, який керував слідчою бригадою. Вітаю, Руне!

Оплески.

— Може, ти скажеш декілька слів, Руне?

— Ні, дякую, — процідив Харрі крізь зуби.

— Так-так, звичайно, — сказав Іварссон. Усі присутні обернулися в його бік. — У мене, на жаль, немає такого привілею, Б’ярне, як у тебе, заявити, що я не вмію виголошувати промови на торжествах. Тому що я це вмію. — Сміх у залі посилився. — І як досвідчений оратор, що багато разів виступав на зустрічах, присвячених нашим успіхам, я не стомлюватиму вас, роздаючи похвали всім і вся. Робота в поліції — командна гра, як у спорті. Беате і Харрі заслужили честь забити переможний гол. Але ж усю комбінацію було розіграно на вищому рівні.

Харрі не повірив своїм очам, але всі присутні знову згідно кивнули.

— Тому я хочу висловити подяку всім одразу, — Іварссон окинув поглядом збори, мабуть, для того, щоб кожне відчуло, що саме його він бачить і йому дякує. А потім вигукнув веселим голосом: — А чи не час нам скрутити голову цій пляшці?

Хтось передав йому шампанське, і, кілька разів струсивши пляшку, він почав її відкорковувати.

— Ні, це вже зовсім нестерпно, — шепнув Харрі на вухо Беате. — Я линяю.

Вона докірливо подивилася на нього.

— Будь ласка! — Корок вдарився у стелю. —- Підставляйте стакани.

— Вибач, — сказав Харрі, — побачимося завтра,

Він зайшов до кабінету, взяв пальто. Сходячи вниз, притулився до стінки ліфта. Кілька годин він, звичайно, поспав на дачі Албу. А о шостій ранку, під’їхавши до залізничної станції в Мос-се, подзвонив із телефону-автомата в місцеве відділення поліції й повідомив, що виявив труп на березі моря. Він знав, що місцеві поліцейські попросять допомоги у столичного управління. Тому, повернувшись до Осло близько восьмої, він улаштувався в кав’ярні на Уллеволсвеєн, де насолоджувався кавою «Кортадо», аж поки вирішив, що справу вже передано комусь іншому й він може спокійно їхати в контору.

Дверці ліфта відчинились, і Харрі, пройшовши через вертушку, рушив на холодне чисте столичне повітря, яке, як стверджують, забруднене ще гірше, ніж у Банґкоку. Він пригадав, що поспішати йому нікуди, і стримав крок. Думати сьогодні ні про що не треба, потрібно просто лягти в ліжко і поспати, бажано без сновидінь, а прокинувшись уранці, знати тільки одне — що всі двері за ним зачинено.

Усі двері, окрім одних. Тих, які він ніколи не зачиняв і не збирався зачиняти. Але думати про це треба буде тільки завтра зранку. Завтра вранці вони з Халворсеном знову пройдуть повз Акерсельву. Постоять біля дерева, де знайшли її. Постараються всоте відтворити картину. Не тому, що щось випустили з уваги, а щоб знову зануритися в ту атмосферу, знову відчути те, що відчули тоді.

Він пішов вузькою стежиною через лужок, скорочуючи шлях. І навіть не поглянув у бік сірої будівлі в’язниці зліва від нього.

Расколь, мабуть, цього разу відклав шахи вбік. Ні на Ларколлені, ні десь іще їм не знайти доказів проти цигана або його прибічників, навіть якщо сам Харрі візьметься за розслідування. Вони почекали стільки, скільки визнали потрібним. Забійник мертвий. Мертвий і Арне Албу. «Справедливість немов вода, — сказала якось Елен. — Вона завжди пробе собі дорогу». Вони розуміли, що це неправда, але деколи і в помилковому твердженні можна знайти хоч якусь утіху.

Харрі почув завивання сирен. Утім, він чув їх уже давно. Білі автомобілі з увімкненими блакитними мигалками промчали в бік Грьонланнслейрет. Він постарався не думати, за яким викликом вони виїхали. Видно, не йому з цією справою розбиратись, а якщо і йому, нічого, почекають. До ранку.

Том Волер вирішив, що заявився дуже рано, що у мешканців блідо-жовтого будинку є якісь справи в місті у денний час. І тому, натиснувши нижню й останню кнопку домофону, він уже було зібрався ретируватись, як раптом почув приглушений металевий голос:

— Алло?

Волер обернувся.

— Привіт, це… — він подивився на табличку з іменами мешканців поряд із кнопкою, — …Астрід Монсен?

Двадцять секунд по тому він уже стояв на сходовому майданчику перед відчиненими на ланцюжок дверима, із-за яких його роздивлялася перелякана на смерть жінка з веснянкуватим обличчям,

— Можна мені увійти, фрьокен Монсен? — запитав він і оголив зуби в усмішці у стилі Девіда Хасселхоффа.

— Ні, не можна, — пропищала господиня квартири. Ймовірно, «Рятувальників Малібу» вона не бачила.

Він простягнув їй своє посвідчення:

— Мені треба поставити вам декілька запитань відносно смерті Анни Бетсен. Ми вважаємо тепер, що це не було самогубство. Мені відомо, що один із моїх колег розслідував справу за особистою ініціативою й розмовляв із вами на цю тему.

Том Волер чув, що тварини, особливо хижаки, можуть чути страх по запаху. Але це його не дивувало. А дивувало його те, що не всі володіють таким умінням. У страху таке ж летюче гіркувате амбре, як у бичачої сечі.

— Чого ви так боїтеся, фрьокен Монсен?

Зіниці у неї ще більше розширилися. Волосся на потилиці у Волера стало дибки.

— Нам дуже важлива ваша допомога, — сказав він. — Найголовніше у відносинах між поліцією і простими людьми — це чесність, хіба ви не згодні?

Очі в неї забігали, і він вирішив скористатися шансом:

— Мені здається, мій колега якимсь чином замішаний у цій справі.

У неї відвисла щелепа, і вона безпорадно втупилася в нього. Перемога!

Вони сіли в кухні. Коричневі стіни були суцільно обвішані дитячими малюнками, і Волер вирішив, що в неї купа племінників. Слухаючи її, він робив позначки у блокноті.

— Я почула гуркіт на сходах, вийшла і на майданчику прямо перед своїми дверима побачцла чоловіка, що зігнувся в три погибелі. Він, напевно, впав, і я запитала, чи не має потреби він у допомозі, але ясної відповіді не отримала. Тоді я піднялася вгору й подзвонила в квартиру Анни Бетсен, але і вона не відповіла. Я знову спустилась і допомогла йому підвестися на ноги. Навколо валялися речі, що випали в нього з кишень. Я знайшла гаманець і банківську картку з ім’ям і адресою. Потім допомогла йому вийти на вулицю, зупинила таксі й повідомила шоферові адресу. Ось усе, що мені відомо.

— І ви упевнені, що це була та людина, яка пізніше приходила до вас? Тобто Харрі Холе?

Вона глитнула. І закивала головою.

— Чудово, Астрід. А як ви здогадалися, що він був у Анни?

— Чула, як він прийшов.

— Ви чули, як він прийшов, і чули, як він увійшов до квартири Анни?

— У мене робочий кабінет просто біля сходів. І там усе чути. У нас же будинок дуже тихий, рідко коли щось трапляється.

— Можливо, ще хтось приходив до Анни того вечора?

Вона зачекала:

— Мені здалося, що хтось пробрався вгору по сходах відразу після того, як поліцейський виїхав. Але здається, це була жінка. У туфлях на високих каблуках. Зовсім інший звук виходить. Я подумала, що це фру Гундерсен із четвертого поверху.

-Хто?

— Вона зазвичай, коли вихилить кілька скляночок у «Старого майора», от так по сходах додому добирається.

— А постріли ви чули?

Астрід похитала головою:

— Ні, у нас між квартирами хороша звукоізоляція.

— А номер таксі не запам’ятали?

— Ні.

— О котрій годині ви почули гуркіт на сходах?

— О чверть на дванадцяту.

— Ви упевнені, Астрід?

Кивнувши, вона зробила глибокий вдих.

Волер здивувався, з якою твердістю вона вимовила наступну фразу:

— Це він убив її.

Він відчув, як у нього почастішав пульс. І сильно:

— Що примушує вас стверджувати це, Астрід?

— Я зрозуміла, що тут щось не так, почувши про самогубство Анни. Цей до нестями п’яний чоловік валявся на сходовому майданчику, а коли я подзвонила в двері Анни, вона не відповіла, адже так? Я думала звернутися в поліцію, але тут він заявився знову… — Астрід подивилася на Тома Волера так, ніби вона тонула, а він її рятував. — І насамперед запитав, чи впізнаю я його. Ось я і зрозуміла, що він мав на увазі, чи не так?

— І що ж він мав на увазі, Астрід?

Голос у неї зазвучав на пів-октави вище:

— Навіщо вбивці питати єдиного свідка, чи впізнає він його? Ви як думаєте? Він, звичайно, залякати мене з’явився, показати, що зі мною буде, якщо я його видам. Ось я і зробила, як він хотів: сказала, що бачу його вперше.

— Але ж ви говорите, що він і пізніше приходив і випитував вас про Арне Албу?

— Так, видно, хотів із моєю допомогою перекласти провину на іншого. Зрозумійте, який страх мене охопив. Я прикинулася, що нічого не знаю, і лише підтакувала йому… — Волер зрозумів, що у неї від хвилювання перехопило горло.

— Ну а зараз ви готові прр все це розповісти? У тому числі й у суді під присягою?

— Так, якщо ви… якщо я відчуватиму себе в безпеці.

В іншій кімнаті пролунав сигнал комп’ютера про повідомлення, що надійшло. Волер подивився на годинник. Половина п’ятої. Діяти треба швидко. І краще за все зробити все ще сьогодні ввечері.

За двадцять хвилин до п’ятої Харрі відімкнув двері своєї квартири і тут пригадав, що вони з Халворсеном домовлялися сьогодні позайматися на велотренажерах. Він роззув черевики, ввійшов до вітальні й натиснув клавішу «Ріау» на автовідповідачі, що блимав. Дзвонила Ракель:

— Суд призначено на середу. Я замовила квитки на четвер. Ми будемо в Гардермуені о пів на п’яту. Олег питає, чи зможеш ти нас зустріти.

«Ми». Вона говорила, що рішення суду набуває чинності негайно. Якби вони програли, зустрічати довелося б не «нас», а тільки одну людину, людину, що втратила все.

Вона знову не залишила номера свого телефону, отож він не міг передзвонити і повідомити, що все залагодилось і їй більше не треба нічого побоюватися. Він зітхнув і всівся в зелене крісло. Але варто було йому заплющити очі, як перед ним виникла вона — Ракель. Білі простирадла, такі холодні, що обпалювали шкіру, гардини, що ворушилися перед відчиненим вікном, і світло місяця, що падало на її голу руку. Він із найбільшою обережністю провів кінчиками пальців по її очах, руках, вузьких плечах, довгій стрункій шиї, ногах, сплетених із його ногами. Він відчував її спокійне тепле дихання, ритм якого майже непомітно змінився, коли він ніжно провів пальцем нижче сідниці. Стегна її так само майже непомітно почали погойдуватися в такт його рухам, ніби вона, немов спляча красуня, забулася глибоким сном і лише чекала його дотику, щоб прокинутися.

О п’ятій годині Руне Іварссон зняв трубку свого домашнього телефону на Естерос, аби повідомити тому, хто дзвонив, що сім’я сіла якраз за вечерю, і попросити його передзвонити пізніше.

— Вибач, що турбую, Іварссоне. Це Том Волер.

— Привіт, Томе, — відповів Іварссон із непрожованою картоплиною в роті. — Послухай…

— Мені негайно потрібний ордер на арешт Харрі Холе і санкція на обшук його квартири. І ще п’ять осіб для проведення обшуку. В мене є підстави вважати, що Холе, хоч як це сумно, замішаний у вбивстві.

Іварссон проштовхнув картоплину в горло.

—- Справа не терпить зволікання, — сказав Волер. — Дуже великі шанси, що він знищить докази.

— Б’ярне Мьоллер, — ось усе, що зміг видавити із себе Іварссон, закашлявшись.

— Так-так, я знаю, що, строго кажучи, такі речі в його компетенції, — заперечив Волер. — Але я гадаю, ти погодишся зі мною, що в даному разі він особа зацікавлена. Адже вони з Харрі вже з десяток років пліч-о-пліч працюють.

— Це точно. Тільки у нас тут наприкінці дня нова справа утворилась, і всі мої люди зараз розбираються з нею.

— Руне! — почув Іварссон голос дружини. Йому не хотілося ще більше засмучувати її, адже розпивання шампанського та пограбування філії «Норвезького банку» в Гренсені й так уже затримали його на двадцять хвилин.

— Слухай, Волере, я зв’яжуся з тобою пізніше. Подзвоню прокуророві й дізнаюся, що він зможе зробити. Він кашлянув і досить голосно, щоб його почула дружина, додав: — Після вечері.

Харрі прокинувся від стукоту в двері. Як автоматично відзначив його мозок, гість стукає вже давно, не сумніваючись, що Харрі вдома. Він кинув погляд на годинник. Пять хвилин на шосту. Йому приснилася Ракель. Він потягнувся й підвівся з крісла.

Знову пролунав важкий стукіт у двері.

— Зараз, зараз, — крикнув Харрі й вийшов до передпокою. Крізь візерунчасте віконце в дверях він розрізнив чийсь силует. Напевно, хтось із сусідів, бо домофон не дзвонив.

Він узявся за ручку і раптом зловив себе на думці, що відчиняти не поспішає. У нього кольнуло в потилиці. Якась пляма пролетіла перед очима. Пульс злегка почастішав. Дурниця якась. Він крутонув ручку і відчинив двері.

Це виявився Алі.

— Ти обіцяв до сьогоднішнього дня свої речі прибрати з підвалу, — мовив він, звівши брови дашком.

Харрі хлопнув себе долонею по лобу:

— Чорт! Соррі, Алі! Я тупиця.

— Гаразд, Харрі, добре. Я можу тобі допомогти, якщо в тебе буде час сьогодні ввечері.

Харрі здивовано подивився на нього:

— Допомогти? Що там допомагати? Та я за десять секунд усе винесу. Я, щоправда, точно не пам’ятаю, але, здається, там ніяких моїх речей немає. Ну та гаразд.

— Там цінні речі, Харрі, — Алі похитав головою. — Такі тільки повні кретини в підвалах зберігають.

— Навіть не знаю, Алі. Давай так — я зараз загляну до «Шрьодера» перекусити, а потім подзвоню тобі.

Харрі зачинив двері, всівся в крісло і натиснув кнопку телевізійного пульта. Новини для глухонімих. Харрі трохи знав їхню мову — йому не один раз доводилося допитувати глухих, він навіть вивчив деякі жести і тепер спробував порівняти жестикуляцію репортера з субтитрами. На Східному фронті без змін. Американець потрапив під трибунал за те, що воював на стороні талібів. Харрі махнув рукою. «Фірмова страва в сьогоднішньому меню у «Шрьодера», — подумав він. — Чашка кави. Сигаретка. Потім похід у підвал — і спатоньки». Він схопив пульт і вже зібрався вимкнути телевізор, як раптом сурдоперекладач підніс руку із виставленими вказівним і великим пальцями. Цей знак він пам’ятав. Значить, у когось стріляли. Харрі механічно подумав про Арне Албу, але тут же пригадав, що того задушили. Він перевів погляд на субтитри. І застиг у кріслі. А потім почав безладно натискати на кнопки. Новини були неприємні, можливо, навіть дуже неприємні. На каналі ТБ-текст він знайшов тільки заголовки новин:

У службовця банку стріляли під час пограбування. Грабіжник стріляв у співробітника під час пограбування філії «Норвезького банку» в районі Гренсен в Осло у другій половині дня. Стан пораненого критичний.

Харрі перейшов до спальні й увімкнув комп’ютер. Заголовок на першій сторінці був також присвячений пограбуванню. Він двічі кликнув мишею.

Перед самим закриттям філії в приміщення зайшов грабіжник у масці та, загрожуючи директорові філії, зажадав видати йому гроші з банкомату; коли ж до призначеного злочинцем терміну цього не сталося, він вистрілив у голову іншій співробітниці банку. Повідомляється, що тридцятичотирилітня жінка перебуває в критичному стані. Шеф відділу поліції Руне Іварссон заявив, що це почерк так званого Забійника, який, як раніше на цьому тижні повідомила поліція, був знайдений мертвим у Дажуді в Бразилії.

Це могла бути випадковість. Звичайно, могла. Але це не випадковість. З’ясувалося те, чого він весь час боявся. Лев Гретте зробив тільки одне пограбування. А всі останні — хтось інший. Той, хто вважав себе добре підготовленим. Настільки добре, що надумався імітувати справжнього Забійника до найдрібніших жорстоких деталей.

Харрі спробував викинути ці думки з голови. У нього не було ніякого бажання думати про пограбування. Або про застрелених банківських службовців. Або про наслідки появи двох Забійників. Про те, що він ризикує продовжити працю під керівництвом Іварссона у Відділі пограбувань і розбійних нападів і, відповідно, відкласти розслідування вбивства Елен до кращих часів.

Стоп. На сьогодні досить. Усе обміркуємо завтра.

Але ноги самі привели його до передпокою, де пальці самі набрали номер мобільного телефону Вебера:

— Це Харрі. Що у вас?

— У нас успіх, ось що у нас, — відповів Вебер незвичайно веселим голосом. — Розумним хлопчикам і дівчаткам завжди врешті-решт усміхається удача.

— Це для мене новина, — сказав Харрі. — Давай розповідай.

— Ми в банку працювали, а тут Беате Льонн подзвонила з «Камери тортур». Вона тільки почала проглядати відеозапис пограбування і відразу виявила дещо цікаве. Грабіжник стояв майже впритул до плексигласової перегородки перед стойкою, і вона припустила, що там могли залишитися сліди його слини. Минуло всього півгодини з моменту пограбування, так що

і справді надія була.

— Ну і? — запитав із нетерпінням Харрі.

— Слідів слини на перегородці немає.

Харрі видав звук, схожий на стогін.

— Але є мікроскопічна крапелька — конденсат дихання, — сказав Вебер.

— Точно?

— Йєс.

— Виходить, хтось за нас молився останнім часом. Вітаю, Вебере!

— Я розраховую зробити аналіз ДНК за три дні. Тоді залишиться тільки порівняти його з попередніми результатами. Припускаю, ми візьмемо цього гада до кінця тижня.

— Сподіваюся, ти маєш рацію.

— Я маю рацію.

— Гаразд. У будь-якому разі спасибі, що вкрай не зіпсував мені апетит.

Харрі поклав трубку, одягнув пальто і попрямував до дверей. Але тут він пригадав, що забув відключити комп’ютер, і повернувся до спальні. Він уже зібрався натиснути на кнопку, але побачив те, від чого серце знову забилось як скажене. Йому прийшло послання по електронці. Він міг би, зрозуміло, все одно відключити комп’ютер. Мав би, адже нічого термінового не чекав. Повідомлення міг прислати хто завгодно. По суті, тільки одна людина не могла цього зробити. Просто зараз йому слід було вирушити до «Шрьодера». Пройтися по Довре-гате, поміркувати над парою старих черевиків, які зависли між небом і землею, пригадати сон про Ракель. І все таке інше. Але було надто пізно, пальці вже все зробили самі. Всередині комп’ютера щось забурчало, і нарешті на екрані з’явилося повідомлення, дуже довге.

Закінчивши читати, він подивився на годинник. 18.04. Він стільки років складав звіти, що в нього вже виробився такий рефлекс. І тому тепер він міг із точністю до хвилини сказати, коли земля провалилась у нього під ногами.

Привіт, Харрі!

Що це у тебе лице витягнулось? Ти, напевно, вже і не чекав знову отримати від мене звісточку? Що ж, життя повне несподіванок. Вважаю, що і Арне Албу вже зрозумів це, позаяк ти читаєш мій лист. Адже це ми, ми з тобою зробили його життя нестерпним, правда? Я, напевно, не сильно помилюсь, якщо припущу, що дружина Албу забрала дітей і пішла від нього. Жорстоко, чи не так? Позбавити людину сім% особливо якщо знаєш, що для нього це головне в житті. Втім, він сам у всьому винен. А все-таки за зраду дружини це дуже сувора кара, як ти вважаєш, Харрі? Але так чи інакше, а відплата на цьому закінчується. Ти більше не почуєш від мене ні слова.

Але оскільки вже ти, що називається, ні до чого і просто встряв у цю історію, я, напевно, зобов’язаний пояснити. І пояснення це відносно просте. Я любив Анну. Насправді любив. І її саму, таку, якою вона була, і те, що вона дала мені

А вона, на жаль, любила тільки те, що дав їй я. Тобто забуття. «The Big Sleep»[43]. Ти, напевно, не знав, що вона закінчена наркоманка. Життя — як уже було сказано — повне несподіванок. Це я привчив її до наркотиків після чергового — давай називати речі своїми іменами — фіаско з її виставкою. Ми були немов створені одне для одного й полюбили з першого ж уколу. Чотири роки Анна була моєю клієнткою і таємною коханкою, і ролі ці — скажімо так — не можна розділити.

Ти в замішанні, Харрі? Тому що у неї на руках не знайшли слідів од уколів, вірно? Авжеж, те, що я назвав любов’ю з першого у ко-лу, — просто фігура мови. Річ у тому, що Анна не терпіла уколів. Ми курили героїн, загортаючи його у фольгу від шоколаду «Куба». Це, звичайно, дорожче, ніж колотись, але, з іншого боку, Анна мала можливість купувати наркотик за оптовою ціною, поки була зі мною. Ми були — як це називається? — нерозлучні. У мене досі сльози на очі навертаються, коли я згадую той час. Вона зробила для мене все, що жінка може зробити для чоловіка. Трахалася зі мною, годувала, напувала, розважала, втішала. І благала мене. Єдине, чим вона мене так і не обдарувала, так це своєю любов’ю. Чому полюбити мене виявилося так диявольськи важко для неї, Харрі? Полюбила ж вона тебе, хоча ти ні фіга для неї не зробив.

Навіть Арне Албу вона любила. А я-то думав, що вона цього бовдура при собі тримає, щоб гроші з нього викачувати на наркоту за ринковою ціною і мене хоч на якийсь час позбутися.

Але якось травневого вечора я подзвонив їй. Я якраз відсидів три місяці за дрібниці, а ми з Анною так довго не спілкувались. Я запропонував відсвяткувати одну подію — мені вдалося дістати найчистіший у світі товар прямо із заводу в Чіанг-Раї. З її голосу я відразу зрозумів — щось сталося. Вона сказала, що зав’язала. Я запитав, зі мною чи з наркотою. І вона відповіла, що зав’язала і зі мною, і з наркотою. Вона сказала, що зайнялася роботою, через яку її пам’ятатимуть, і їй слід повністю на ній зосередитися. Адже ти знаєш, поставивши собі якусь мету, вона починала добиватися її з усією своєю татарською упертістю. І я можу присягнутися, що ви не знайшли слідів наркотиків у неї в крові. Адже ви зробили аналіз, вірно?

А ще вона розповіла про цього типау про Арне Албу. Про те, що вони вже якийсь нас зустрічаються і збираються з’єднати свої долі. Йому тільки залишалось улагодити справи з дружиною. Ти чув про це, Харрі? Ну ось, і я також.

Чи не здається тобі дивним, що можна мислити абсолютно ясно, коли весь світ навколо тебе валиться? Я зрозумів, що мені слід зробити, ще до того як поклав слухавку. Я мститимусь. Примітивно? Жодним чином. Помста — це рефлекторна реакція мислячої людини. Складний комплекс дій і наслідків, недоступний тваринам. У плані еволюції помста виявилася найефективнішим засобом, адже виживають лише наймстивіші з нас. Помститись або померти. Годиться для назви вестерну, але не забудь, що саме логіка відплати привела до створення правової держави. Непорушні принципи — око за око, грішник мусить горіти в пеклі або, в усякому разі, теліпатися на шибениці. Відплата і право — ось основа цивілізації, Харрі.

Отже я того ж вечора сів за стіл і почав розробляти план.

Утілити його в життя виявилося вельми просто.

Я замовив у «Тріовінгу» ключ від квартири Анни. Ах, як мені хочеться розповісти тобі про це. Після того, як ти забрався, я відімкнув двері й увійшов до її квартири. Анна вже лягла. У нас із нею і «Береттою-М-92» вийшла довга і змістовна бесіда. Я попросив її дати мені яку-небудь дрібницю, отриману від Арне Албу, — листівку, лист, візитну картку, та що завгодно. План полягав у тому, щоб покласти цю дрібницю поряд із нею, тоді б ви точно вирішили, що вбив її Арне Албу. Але в неї виявилася тільки фотографія його сім’ї, зроблена біля їх заміського будинку, яку вона взяла з фотоальбому. Я подумав, що вам буде складно розгадати цю загадку без моєї допомоги. І тут мені спало на думку. Пані «Беретта» підказала їй сказати мені, як увійти до заміського будинку Албу: що ключ захований у ліхтарі.

Застреливши її — не хочу описувати в деталях, як це відбулося, тому що мене чекало розчарування (ні страху, ні розкаяння з її боку), — я поклав знімок в її туфлю і відразу ж рвонув на Ларколлен. Мені треба було — як ти вже напевно знаєш — заховати запасний ключ од квартири Анни на дачі Албу. Спершу я хотів прикріпити його до задньої стінки бачка в туалеті — мені ця думка дуже сподобалась; якщо пам’ятаєш, Майкл у «Хрещеному батькові-1» дістав пістолет із бачка. Але потім я подумав, що навряд чи в тебе вистачить уяви, щоб пошукати там, та і сенсу в цьому ніякого не було. Ось я і поклав його до шухляди нічного столика. Так легше, адже так?

Тим самим сцену я підготував, і тепер тобі й іншим маріонеткам належить на неї вийти. Сподіваюся, до речі, ти не образився, що я залишив для вас деякі підказки, адже інтелектуальний рівень полісменів не вражає. Тобто не дуже високий.

Відтак прощаюся. Дякую за компанію та допомогу, мені було вельми приємно співробітничати з тобою, Харрі.

34 Pluvianus aegyptius[44]

Одна поліцейська машина припаркувалася просто перед воротами, що вели до двору, інша перегородила Софієс-гате біля перехрестя з Довре-гате.

Том Волер розпорядився не вмикати ні сирени, ні мигалки.

По радіотелефону він перевірив, чи всі на місці, і крізь тріск в ефірі отримав короткі підтвердження, що все гаразд. Іварссон повідомив, що прокурор дав дозвіл на затримання та обшук рівно сорок хвилин тому. Волер відразу ж відмовився від пропозиції задіювати групу «Дельта», сказавши, що сам керуватиме операцією і що люди його вже напоготові. Іварссон наполягати не став.

Том Волер потер руки — частково від крижаного вітру, що дув з боку стадіону «Бішлет», але більше всього від радості. Арешт для нього — найулюбленіша частина роботи в поліції. Він зрозумів це ще в дитинстві, коли вони з Йоакимом осінніми вечорами лежали в засідці в очікуванні паршивців із житлоко-оперативу, що унадилися красти яблука з батьківського саду. І вони з’являлися. Зазвичай групою у вісім— десять осіб. Але хоч скільки б їх було, всіх їх тут же охоплювала паніка, щойно вони з Йоакимом запалювали кишенькові ліхтарики й починали кричати в саморобні мегафони, Вони використовували той же метод, що і вовки в полюванні на північного оленя, — вибирали найслабкішого. Але якщо Тома більше всього приваблювало затримання — сам процес полювання, захоплення жертви, — то Йоаким здійснював акт покарання. Він виявляв такі творчі здібності в цій галузі, що, траплялося, Тому доводилося осаджувати його. Не тому, що він співчував цим злодюжкам, а тому, що — на відміну від Йоакима — умів зберігати холоднокровність і розраховувати наслідки скоєного. Том часто думав, що не випадково життя Йоакима склалося саме так — він уже був помічником судді міського суду першої інстанції Осло і його чекала блискуча кар’єра.

Так от, саме можливість брати участь у затриманні злочинців зіграла головну роль, коли він вирішив піти на службу в поліцію. Його батько хотів, щоб він вступив на медичний або, за його прикладом, на теологічний факультет. Адже в Тома були кращі оцінки в усій школі, тож із якої речі йому йти в поліцейські? Батько казав, що мати солідну освіту необхідно для самоствердження особи, і приводив як приклад свого старшого брата, що працював у залізній крамниці, де торгував усякими там болтами і шурупами, й ненавидів людей, бо вважав себе нижчим за них.

Том вислуховував батьківські нотації з усмішкою, знаючи, що вона виводить батька з себе. Але не самоствердження Тома турбувало батька. Йому не хотілося, щоб сусіди й однолітки розводилися на тему, що ось, мовляв, його єдиний син — «усього лише» поліцейський. Йому й на думку не могло спасти, що людина може ненавидіти людей* навіть якщо вважає себе вищою за них. Вірніше, саме тому.

Том подивився на годинний. Тринадцять хвилин на сьому. Він натиснув кнопку однієї з квартир першого поверху.

— Алло? — відповів жіночий голос.

— Це поліція, — сказав Волер. — Ви можете нам відчинити?

— Звідки я знаю, що ви з поліції?

«Пакистанка чортова», — подумав Волер і попросив її висунути ніс у вікно і переконатися, що перед воротами стоїть поліцейський автомобіль. Замок задзижчав.

— І з квартири не виходьте! — крикнув він у домофон.

Одного із співробітників він поставив на задньому дворі біля

пожежних сходів. Роздивляючись схему будинку в Інтернеті, він запам’ятав, де розташована квартира Харрі, й переконався, що чорних сходів у будинку немає.

Озброєні автоматами МРЗ, він і ще двоє з його команди піднялися по стертих дерев’яних сходинках у під’їзд. На третьому поверсі він зупинився і показав на двері, на яких відсутня — втім, в цьому і потреби особливої не було — табличка з ім’ям господаря квартири. Волер подивився на своїх колег. Вони важко дихали, але не підйом по сходах був тому провиною.

Вони наділи маски. Тепер треба діяти швидко, ефективно і рішуче. Останнє, власне, мало на увазі готовність застосувати фізичні заходи впливу, а у разі потреби — і вбити. Щоправда, таке траплялося рідко. Навіть найзатятіші злочинці зазвичай губилися, побачивши озброєних людей у масках, які вривалися до них без жодного попередження. Коротше кажучи, вони застосовували ту ж тактику, що і банківський грабіжник.

Волер привів себе в повну готовність і кивнув одному зі своїх колег, який злегка торкнувся дверей кісточками пальців. Щоб потім у протоколі можна було відзначити, що спершу вони постукали. Волер вибив стволом автомата скло в дверях, просунув руку всередину й одним рухом відімкнув замок. Увірвавшись в квартиру, він видав дикий крик. Чи то це був явний звук, чи то перший склад якогось слова озброєних людей в масках, він і сам не розібрав. Він знав тільки, що так само вони з Йоакимом кричали в той момент, коли запалювали ліхтарики.

— Це ж картопляна клепка, — здивувалася Майя, взяла тарілку і докірливо поглянула на Харрі. — А ти навіть не доторкнувся.

— Вибач, — відповів Харрі, — їсти зовсім не хочеться. Передай привіт кухареві й скажи, що він не винен. Цього разу.

Майя від душі розсміялась і попрямувала у бік кухні.

— Майє…

Вона поволі обернулася. Щось у його голосі й інтонації підказало їй, що буде далі.

— Принеси пивця, будь ласкава.

Майя пішла далі на кухню. «Це не мені вирішувати, — подумала вона. — Я всього лише офіціантка. Не мені це вирішувати».

— Що сталося, Майє? — запитав кухар, дивлячись, як вона викидає в сміттєвий бак приготовану ним страву.

— Це не моє життя, — сказала вона. — Його життя. Цього Дурня.

Телефон у кабінеті Беате тоненько запищав, і вона зняла слухавку. Спершу вона чула якісь голоси у відділенні, сміх і дзвякання келихів. Потім у слухавці пролунав голос:

— Я не перешкодив?

Лише мить вона сумнівалася: щось чуже здалось їй у його інтонації. Але дзвонити їй міг тільки він.

— Харрі?

— Чим займаєшся?

— Я… вивчаю деталі на відео в Інтернеті.

— Що, вони вивісили запис пограбування в Гренсені в мережі?

— Так-так, але…

— Мені треба дещо сказати тобі, Беате. Арне Албу…

— Чудово. Але почекай, вислухай спершу мене.

— Голос у тебе якийсь стривожений.

— А я і справді тривожусь! — Крик її немов розірвався у слухавці. Потім, уже спокійніше, вона додала: — Вони вирушили за тобою, Харрі. Я спробувала подзвонити й попередити тебе, коли вони звідси виїхали, але ніхто не відповів.

— Про що ти говориш?

— Том Волер… у нього ордер і санкція.

— Що-що? Ордер на мій арешт?

Тільки тепер Беате зрозуміла, чому його голос спершу здався їй чужим. Він був напідпитку. Вона глитнула:

— Скажи, де ти, Харрі, я приїду й заберу тебе. Тоді ми зможемо оформити добровільну явку. Я поки не знаю точно, про що йдеться, але я хочу допомогти тобі, Харрі. Я обіцяю. Харрі? Не роби дурниць, о’кей? Алло?

Вона залишилася зі слухавкою в руці й чула все ті ж далекі голоси, сміх і дзвякання келихів, а потім чийсь голос мовив:

— Це Майя у «Шрьодера».

— А де…

— Він пішов.

35 SOS

Вігдіс Албу розбудив гавкіт Ґреґора. Краплі дощу стукали по даху. Вона подивилася на годинник. Пів на восьму. Вона, напевно, задрімала. Склянка, що стояла перед нею, була порожня, будинок був порожній, і взагалі тільки суцільна порожнеча й навколо й усередині. Ні, не на це був розрахований її план.

Вона підвелася, підійшла до дверей на терасу і подивилася на Ґреґора. Він гавкав на ворота, вуха і хвіст у нього стояли сторчма. Що ж їй із ним робити? Віддати кому-небудь? Або усипити? Навіть діти не мали ніяких теплих почуттів до цього непосидючого, нервового пса. Так от, план. Вона подивилася на напівпорожню пляшку джину на скляному столику. Пора діставати наступну.

Гавкіт Ґреґора повисав у повітрі. Гав-гав! Арне казав, що нервовий гавкіт пса заспокоює, створює відчуття, що хтось тебе охороняє. І ще він казав, що собаки чують ворогів, тому що той, хто хоче тобі зла, пахне зовсім інакше, ніж друзі. Вона вирішила завтра ж подзвонити ветеринарові, їй набридло доглядати за псом, який починав гавкати щоразу, щойно вона входила до вітальні.

Вігдіс прочинила двері на терасу і прислухалася. Крізь гавкіт Ґреґора і шум дощу пролунало дзвякання дзвінка. Вона встигла провести щіткою по волоссю і стерти пляму від туші під лівим оком до того, як дверний дзвінок — подарунок батьків чоловіка на входини — зіграв звичні три такти «Месії» Генделя. Вона здогадувалася, хто це міг бути. І очікування її не обдурили. Майже.

— Констебле? — запитала вона, щиро подивувавшись. — Який приємний сюрприз.

Чоловік, що стояв на ґанку, промок до нитки, краплі скочувались у нього з брів. Він притулився однією рукою до одвірка й дивився на неї, не відповідаючи. Вігдіс Албу відчинила двері навстіж і знову заплющила очі:

— Може, ввійдете?

Вона повела його до вітальні, чуючи, як позаду хлюпають його черевики. Вона знала: йому подобається те, що він бачить перед собою. Не знімаючи пальта, він усівся в крісло. Вона

помітила, що на оббивці під ним одразу розпливлася мокра

пляма.

— Як щодо склянки джину, констебле?

— А «Джим Бім» у вас є?

— Немає.

— Гаразд, тоді й джин згодиться.

Вона принесла кришталеві келихи — весільний подарунок свекра і свекрухи — і налила собі й Харрі.

— Прийміть мої співчуття, — сказав поліцейський і подивився на неї червоними блискучими очима, з чого вона дійшла висновку, що він уже добряче випив сьогодні.

— Дякую! — сказала вона. — Вип’ємо!

Зробивши ковток, Вігдіс помітила, що він спустошив келих наполовину. Вона вертіла в руках свій келих, коли він раптово вимовив:

— Це я позбавив його життя.

Вігдіс мимоволі торкнулася перлової нитки, що висіла в неї на шиї, — «уранішнього дару»[45].

— Я не хотів, аби справа цим закінчилася, — пояснив він, — але діяв безглуздо й необережно. Це я вивів на нього вбивць.

Вігдіс поспішила піднести келих до губ, аби він не помітив, що вона готова розреготатися.

— Тепер вам це відомо.

— Тепер мені це відомо, — прошепотіла вона. їй здалося, що у нього в очах промайнуло здивування.

— Ви говорили з Томом Волером, — скоріше із ствердною, ніж із запитальною інтонацією сказав Харрі.

— Це той сищик, який вважає, ніби він дар божий… ну та гаразд. Так, я говорила з ним. І зрозуміло, розповіла йому все, що знала. А що, не треба було це робити, Харрі?

Він знизав плечима.

— Я що, підставила вас, Харрі? — Вона підібрала під себе ноги і стурбовано подивилася на нього із-за келиха.

Він не відповів.

— Ще джину?

Харрі кивнув:

— В усякому разі, одна хороша новина у мене для вас є. — Він уважно стежив, як вона наповнює його келих. — Увечері я одержав по електронній пошті лист, автор якого зізнається у вбивстві Анни Бетсен. Він увесь час збивав мене з пантелику, робив усе, щоб я повірив, ніби її вбив Арне.

— Тонка робота, — сказала Вігдіс. — Ой, що я роблю! — Вона схлюпнула джин на стіл.

— А ви начебто зовсім не здивувалися?

— Та мене більше вже нічого не дивує. Взагалі-то кажучи, я не думаю, що в Арне настільки міцна нервова система, щоб зробити обачливе, холоднокровне вбивство.

Харрі почухав потилицю:

— Та все ж. Тепер я можу довести, що Анну Бетсен убили. Увечері, перш ніж піти з будинку, я переслав моїй колезі зізнавальні свідчення цого чоловіка. І всі інші електронні послання, що отримав від нього. Це означає, що відносно моєї ролі я виклав усі карти на стіл. Свого часу в мене з Анною був роман. Біда в тому, що я побував у неї того вечора, коли її вбили. Мені, звичайно, слід було б відразу ж повідомити про це, але я зробив дурницю, понадіявся, що сам у всьому розберусь і заразом доведу, що до вбивства не маю ніякого відношення. Але.

— Ви діяли необдумано і необережно. Ви вже про це говорили. — Вона задумливо дивилася на нього, погладжуючи маленьку подушечку, що лежала біля неї на дивані. — Що ж, дещо мені, звичайно, стало ясно. Та все ж ніяк до тями не візьму — хіба це злочин, якщо чоловік проводить час із жінкою, з якою хоче… хоче провести час? Поясніть, Харрі!

— Гаразд. — Він влив у себе нову порцію чистого джину. — Наступного ранку я нічого не пам’ятав.

— Розумію. — Вона підвелася з дивана і простягнула свою красиву руку. Він запитально подивився на неї.

— Знімайте пальто, — сказала вона. — Зараз підете і приймете гарячу ванну, а я зварю каву і спробую знайти для вас що небудь сухе. Сподіваюся, він не образиться. Він у багатьох від ношеннях був розумною людиною.

— Я…

— Нумо, покваптеся.

Ступивши у ванну, Харрі відчув таку насолоду, немов опинився в гарячих обіймах. У ногах від ступень до стегон приємно закололо, а потім він і весь укрився гусячою шкірою. Він навіть застогнав, опустив усе тіло у воду і відкинув голову на край ванни.

Він чув шум дощу, чув і те, що робить Вігдіс Албу, але тут вона ввімкнула плеєр. «Police». Знову ж таки кращі хіти. Він заплющив очі.

«Sending out on SOS, sending out on SOS»[46], — співав Стінг. І Харрі також, дуже вже він поважав цього хлопця. Та і фраза виявилась якраз до речі. Він вважав, що Беате прочитала прислані ним по електронці матеріали, відправила їх далі по інстанціях і, отже, полювання на лисиць уже скасовано. Від випитого повіки у нього обважніли, але щоразу, як тільки він заплющував очі, перед ним виникали ноги, що стирчать із води, в італійських черевиках ручної роботи. Він простягнув руку за голову, намагаючись знайти келих, який поставив на край ванни. До дзвінка Беате він устиг випити всього два півлітрових кухлі пива і не міг по-справжньому забутися, чого якраз і потребував. Але де ж цей чортів келих? Невже Том Волер усе-таки спробує розшукати його? Він розумів, що цьому типу просто не терпиться його заарештувати. Але зараз Харрі ніколи сидіти в КПУ, спершу йому треба до кінця розібратися з цією справою. І сподіватися на когось, окрім себе, нічого. Тільки він у змозі з’ясувати всі деталі. Але спершу треба взяти невеликий тайм-аут. Випити ще, попроситися переночувати тут, на дивані. Прочистити мізки. Все продумати. Але вже завтра.

Він шукав усе в узголів’ї і врешті-решт зіштовхнув важкий кришталевий келих, який із глухим стукотом упав на викладену плиткою підлогу.

Харрі вилаявся і підвівся. Він ледве не впав, але в останню мить притулився до стіни й утримався на ногах. Потім обв’язався товстим волохатим рушником і вийшов до вітальні. Пляшка джину стояла на журнальному столику. Він узяв склянку з барного буфета і наповнив його по самі вінця. Він чув звук кавоварки. І голос Вігдіс в холі на першому поверсі. Харрі знову вирушив у ванну й обережно поставив склянку поряд із речами, приготованими для нього Вігдіс, — все у блакитних і чорних тонах, із колекції, рекламованої Бйорном Боргом. Він провій рушником по дзеркалу і в чистій смузі, що утворилася на запіт нілому склі, побачив своє віддзеркалення.

— Дуб дубом! — прошепотів він.

Він опустив погляд на підлогу. Червона цівка текла між плит ками у бік стоку. Він прослідкував, звідки цівка бере свій початок, і виявив, що в нього між пальцями сочиться кров. Він поранився об скляний уламок і навіть не помітив цього. Нічого не помітив. Він знову подивився на себе в дзеркало і голосно розреготався.

Вігдіс поклала слухавку. їй довелось імпровізувати. А вона імпровізацію ненавиділа, вона в буквальному розумінні відчу вала нездужання, коли щось ішло не за планом. Ще в ранньому дитинстві вона зрозуміла: ніщо не відбувається само по собі, вст треба планувати. Вона досі пам’ятала той випадок, коли разом і сім’єю переїхала в Слемдал із Шієна, де закінчила другий кла<

І ось її відрекомендували новим однокласникам. Вона назвала своє ім’я, а всі роздивлялись її саму, її одяг і непоказний плас тиковий рюкзак, побачивши який декілька дівчат пирснули і почали показувати на нього пальцем. На оєтанньому уроці вона склала список, у якому перерахувала тих однокласниць, які стануть її кращими подругами, і тих, із ким вона буде холодна, тих хлопчиків, які закохаються в неї, і тих учителів, у кого вона стане улюбленою ученицею. Прийшовши зі школи додому, вона повісила цей аркуш над своїм ліжком і не знімала його доти, поки до Різдва біля кожного прізвища з’явилася галочка.

Але нині все не так, тепер їй доводиться задовольнятися тим, що лад за неї наводять інші.

Вона подивилася на годинник. За двадцять хвилин десята. Том Волер сказав, що вони будуть за дванадцять хвилин. І ще сказав, що вони вимкнуть сирени задовго до Слемдала, щоб вона не переживала за сусідів. Хоча сама вона про це навіть не заїкнулася.

Вігдіс залишилася чекати у вітальні, сподіваючись, що Холе заснув у ванні. Вона знову кинула погляд на годинник. Прислухалася до музики. Хіти «Police», що б’ють по нервах, на щастя, скінчились. І тепер Стінг співав своїм прекрасним заспокійливим голосом пісні з сольного альбому. Про краплі дощу, що знов і знов падають, немов сльози із зірки. Так красиво, що вона сама ледве не розридалась.

Пролунав хрипкий гавкіт Ґреґора. Нарешті!

Вона відчинила вхідні двері й, як і домовлялися, вийшла на ґанок. По саду в бік тераси пробіг якийсь чоловік, інший сховався за будинком. Двоє чоловіків у чорній формі, з невеликими короткоствольними гвинтівками застигли перед нею.

— Все ще у ванній? — пошепки запитав один із них із-під чорної маски. — Ліворуч од сходів?

— Так, Томе, — прошепотіла вона у відповідь. — І спасибі, що приїхали так…

Але вони вже ввірвалися до будинку.

Вігдіс заплющила очі й прислухалася. Швидкі кроки по сходах. Відчайдушне «гав-гав» Ґреґора на терасі. М’який голос Стін-га, що виводив «How fragile we аге»[47], гуркіт дверей до ванної, відчинених ударом ноги.

Вона обернулася й увійшла до будинку. Почала підніматися по сходах. На шум голосів. їй потрібно було випити. Вгорі вона побачила Тома Волера. Маску він зняв, але обличчя у нього так спотворилося, що вона ледве впізнала його. Він пальцем показував униз. Вона опустила погляд. На килимі залишилися криваві сліди. Вона обвела очима вітальню й побачила, що двері на терасу відчинені. Цей баран у чорному щось крикнув їй, але вона не розібрала слів. «План, — ось єдине, що спало їй на думку. — А вийшло не за планом».

36 Waltzing Matilda[48]

На бігу Харрі чув тільки уривчастий гавкіт Ґреґора, немов позаду відбивав секунди метроном. А так навколо стояла повна тиша. Продираючись крізь живопліт, він виставив уперед руки, не звертаючи уваги на шпичаки, що впивалися в долоні та рвали в клапті зразок із колекції Бйорна Борга. Свої одяг і взуття він не знайшов, напевно, вона віднесла все вниз, де сиділа в очікуванні Волера. Він пошукав інші черевики, але тут Ґреґор знову загавкав, і йому довелося рвати кігті в чому був — у штанях і сорочці. Дощ заливав очі, і будинки, яблуні та кущі розпливалися перед ним. Та все ж він розгледів у темряві черговий живопліт. Він здавався невисоким, і Харрі вирішив його перестрибнути, але втратив рівновагу і плюхнувся обличчям на доглянутий моріжок. Біг із перешкодами у нетверезому стані. Не підводячись, Харрі прислухався.

Йому здалося, що гавкає тепер не тільки Ґреґор. Невже Віктор прибув? Так скоро? Волер напевно вже розставив їх по місцях. Харрі звівся на ноги й озирнувся. Він був на вершині пагорба, на який і тримав курс.

Він свідомо уникав освітлених доріг і вулиць, де його могли б побачити і де незабаром з’являться патрульні машини. Він розгледів віллу Албу на Бйорнетроккете. Чотири автомобілі стояли перед воротами, два з них із включеними мигалками. Він подивився на селище по інший бік пагорба. Це Хольмен або, можливо, Грессбанен? Щось на зразок цього. Біля перехрестя стояла звичайна машина із засвіченим світлом стоянки. Вона припаркувалася просто на пішохідній смузі. Харрі діяв швидко, але Волер виявився ще проворнішим. Так паркуються тільки поліцейські.

Він із силою потер долонями щоки, намагаючись скинути з себе залишки того блаженного напівсонного стану, в якому зовсім іще недавно так пристрасно мріяв перебувати. Крізь гілки дерев він розгледів блакитне світло, що промайнуло на Сташонсвеєн. Сітку вони вже закинули, і скоро йому в ній борсатися. Йому не втекти. Волер дуже хитрий і досвідчений. Одного він не розумів. Волер же не міг самостійно організувати таку облаву. Адже хтось дав дозвіл задіяти стільки сил, аби спіймати одну-однісіньку людину. Що ж сталося? Невже Беате не отри мала його матеріали?

Він прислухався. Ну точно, собачий гавкіт лунав уже мало не з усіх боків. Він озирнувся. У віллах, розкиданих по горбу, що в безмісячну ніч здавався чорним, світилися вікна. Він уявин собі, як тепло і затишно за цими вікнами. Норвежці люблять світло. Електроенергії в них достатньо. І лише виїжджаючи їм два тижні у відпустку на південь, вони вимикають електрику. Він ковзав поглядом від будинку до будинку.

Том Волер роздивлявся вілли, що прикрашали ландшафт, я к свічки різдвяну ялинку. Великі темні сади. Крадені яблука. Волер сидів, поставивши ноги на приладову дошку виготовленого спс ціально для потреб Віктора автофургона. Він обладнаний кра щими засобами зв’язку, тому Волер і переніс сюди штаб операції.

Волер перебував у постійному контакті з усіма доданими йому підрозділами, вже готовими оточити місцевість. Він подивився на годинник. Ось уже десять хвилин, як провідники з собаками вирушили в гонитву, відразу ж розчинившись у темряві.

У рації почувся тріск:

— Сташонсвеєн для «Віктора-один». У нас тут Стіг Антонсен на машині. Йому треба на Ревехівеєн, сімнадцять. Каже, що їде з роботи. Що нам…

— Перевірте особу й адресу і пропустіть. Те ж і решти стосується, о’кей? І маски надіньте!

Волер вивудив компакт-диск із нагрудної кишені й уставив його в магнітолу. Гурт заспівав фальцетом «Thunder all through the night, morning light»[49]. Чоловік, що сидів поряд із ним на сидінні водія, звів брову, але Волер удав, що нічого не бачить, і додав звук. Куплет. Куплет. Приспів. Куплет. Приспів. Наступна мелодія. «Pop Daddy; Daddy Pop. Oh, sock it to me. Youre the best»[50]. Волер знову подивився на годинник. Чорт, що вони там тягнуть з цими псами! Він стукнув по приладовій дошці. І удостоївся ще одного погляду водія.

— Вони зі свіжими слідами крові мають справу, — сказав Волер. — Що тут складного?

— Це ж собаки, не роботи, — заперечив напарник. — Розслабся, скоро зловлять.

Співак, який назавжди прославився під ім’ям Принц, доспівав до середини «Diamonds and pearls», коли надійшло повідомлення:

— «Віктор нуль три» для «Віктора нуль один». Здається, він тут. Ми стоїмо напроти білої вілли на… е-е. Ерік намагається з’ясувати назву вулиці, але, в усякому разі, на стіні будинку табличка з номером шістнадцять.

Волер приглушив музику:

— О’кей. З’ясуйте назву і чекайте нас. Що це у вас за свист?

— Це не у нас, це в будинку.

У телефоні пролунав скрипучий голос:

— «Сташонсвеєн» для «Віктора-один». Пробач, що перериваю, але у нас тут машина екстреної допомоги. Вони кажуть, що їм треба на Харелаббен, шістнадцять. Там спрацювала охоронна сигналізація — на центральному пульті зареєстровано. Мені…

— «Віктор нуль один» — усім підрозділам — вперед! Харелаббен, шістнадцять! — скомандував Волер.

Б’ярне Мьоллер був у препоганому настрої. Його витягнули з будинку під час «Ареп Post»[51]. Він знайшов білу віллу з номером 16 на стіні й припаркувався навпроти. Минув ворота і підійшов до відчинених вхідних дверей, де стояв поліцейський із вівчаркою на повідку.

— Волер тут? — запитав начальник забійного відділу, і поліцейський кивнув у бік дверей. Мьоллер відзначив, що скло у дверях розбито. Волер стояв у коридорі просто перед ним і запекло сперечався про щось із іншим співробітником.

— Що, чорт вас усіх забирай, тут відбувається? — запитав Мьоллер без усякого вступу.

Волер обернувся:

— Ах он як! Ти-то тут яким побитом, Мьоллер?

— Мені зателефонувала Беате Льонн. Хто дав дозвіл на все це безумство?

— Прокурор.

— Я не арешт маю на увазі. Я питаю>хто дав сигнал на початок третьої світової війни всього лише через те, що один із наших колег, можливо — можливо! — в змозі прояснити кілька речей?

Волер гойднувся на каблуках і подивився Мьоллеру просто у вічі:

— Начальник відділу поліції Іварссон. Ми знайшли дещо у Холе на квартирі, так що від нього вимагається щось більше, ніж просто поговорити з нами. Він підозрюється у вбивстві. Ще що-небудь хочеш дізнатися, Мьоллер?

Від здивування Мьоллер звів брову і припустив, що Волер не в собі: перший раз у житті він почув, як той у такому зухвалому тоні говорить із вищестоящим начальником:

— Так. Де Харрі?

Волер показав на червоні сліди на паркеті:

— Був тут. Зламав двері, як бачиш. Отже йому багато чого пояснювати доведеться, ти не вважаєш?

— Я запитав, де він зараз?

Волер та інший співробітник перезирнулися.

— Харрі, видно, не бажає нічого пояснювати. Коли ми прибули, пташка вже спурхнула.

— Як це? У мене склалося враження, що ви всю округу в залізне кільце взяли.

— Ми так і зробили.

— Як же йому тоді вдалося втекти?

— Ось так. -— Волер ткнув пальцем в апарат, що стояв на телефонному столику.

— Він що, через слухавку вшився? — незважаючи на кепський настрій і серйозність ситуації, Мьоллер не стримав усмішки.

— Є підстави вважати, — почав Волер, і Мьоллер відзначив, як у нього на обличчі могутньо заходили жовна в стилі Девіда Хасселхоффа, — що він викликав таксі.

Ейстейн на малій швидкості проїхав по алеї й повернув на мощену площу, що утворила півколо перед будівлею міської в’язниці Осло. Він припаркував своє таксі між двома машинами задом до порожнього парку і Грьонланнслейрет. Зробив півоберта ключем запалювання, так що мотор вимкнувся, але двірники продовжували працювати. Трохи почекав. Ні на площі, ні в парку ні душі. Він кинув погляд на будівлю Управління поліції й тільки потім смикнув ручку під кермом. Пролунало клацання, і багажник наполовину відкрився.

— Вилазь! — крикнув він і подивився у дзеркальце.

Автомобіль гойднуло. Багажник відкрився повністю і тут же

знову закрився. Потім відчинилися задні дверцята, і в машину протиснувся чоловік. Ейстейн роздивлявся промоклого до нитки, замерзлого до кісток пасажира у дзеркало.

— А портрет у тебе до неподобства хороший, Харрі.

— Дякую.

— І одягнений начебто стильно.

— Не мій розмір, зате з колекції Бйорна Борга. Позич мені свої черевики.

— Що?

— Та я там тільки повстяні капці знайшов у коридорі. Не можу ж я в них піти на зустріч із ув’язненим. Та, до речі, й куртку позич.

Ейстейн звів очі до неба і скинув із себе коротку шкіряну куртку.

— Шухеру не було, коли ти через оточення проїздив? — запитав Харрі.

— Тільки по дорозі туди. Перевіряли, чи є у мене ім’я й адреса, куди я везу ці манатки.

— Імя я побачив на дверній табличці.

— По дорозі назад вони тільки в салон заглянули і рукою махнули — проїжджай. А через півхвилини в них раптом такий базар в ефірі почався — хоч стій, хоч падай. «Усім підрозділам» і все таке інше.

— Та я ніби дещо чув. Тобі відомо, Ейстейне, що настроюватися на хвилю поліцейського радіо протизаконно?

— Ну, привіт! Настроюйся собі на здоров’я. Протизаконно слухати його. А я його майже ніколи й не слухаю.

Харрі розв’язав шнурки і через спинку крісла кинув повстяні капці Ейстейну:

— На небесах тебе винагородять. Якщо вони записали номер і прийдуть до тебе, просто розповіси, як усе було. Що тебе викликали мобільним телефоном і що пасажир наполіг на тому, щоб їхати в багажнику.

— Правда? Так вони і повірили.

— Це найправдивіші слова зі всіх, що я чув за тривалий час.

Харрі перевів дихання і натиснув на кнопку дзвінка. Взагалі-то навряд чи він сильно ризикував, але все-таки непогано б знати, з якою швидкістю розповсюджується звістка, що його оголошено в розшук. Так або інакше, а поліцейські товклися тут у будь-який час дня і ночі.

— Так? — почув він голос у домофоні.

— Старший інспектор Харрі Холе, — упевнено представився Харрі і, як він сподівався, більш-менш ясним поглядом подивився в об’єктив відеокамери над воротами. — Я до Расколя Баксхета.

— Вас немає в списку.

— Хіба? — заперечив Харрі. — Я просив Беате Льонн подзвонити вам і включити мене в список. Сьогодні ввечері о десятій. Можете запитати Расколя.

— Приймальні години закінчилися, тож, якщо вашого імені немає в списку, дзвоніть завтра в робочий час.

Харрі вирішив зайти з іншого боку:

— Як тебе звуть?

— Бойгсет. Але я не маю права…

— Послухай, Бойгсете. Йдеться про деталі важливої справи, і я не можу чекати до завтра. Адже ти чув, як машини із ввімкненими сиренами від’їжджали ввечері від Управління поліції, вірно?

— Авжеж, але…

— Отже, якщо не хочеш завтра пояснювати журналістам, куди ви поділи список із моїм ім’ям, кинь свої бюрократичні замашки і задій здоровий глузд. Тим більше що кнопка просто перед тобою, Бойгсете.

Харрі втупився в порожнє вічко відеокамери. Тисяча один, тисяча два. Замок задзижчав.

Коли Харрі ввійшов до камери, Расколь сидів на стільці.

— Дякую, що підтвердив домовленість про зустріч, — сказав Харрі й озирнувся в невеликому — чотири на два метри — приміщенні. Ліжко, стіл, дві шафки, декілька книг. Ні радіо, ні журналів, ніяких особистих речей, голі стіни.

— Вважаю за краще жити в таких умовах, — сказав Расколь, немовби у відповідь на його думки. — Загострює розум.

— А це теж розум загострить? — Харрі сів на краєчок ліжка. — Анну вбив не Арне Албу, а хтось інший. Твої люди помилились. У них на руках кров ні в чому не повинної людини, Расколе.

Харрі не був цілком упевнений, але йому здалося, що ніщо не здригнулося на скорботному й водночас кам’яному обличчі цигана. Расколь схилив голову і приклав долоні до скронь.

— Убивця надіслав мені листа по електронці, — сказав Харрі. — Як з’ясувалося, він увесь час водив мене за ніс. — Передаючи зміст листа і розповідаючи про події сьогоднішнього дня, Харрі водив рукою по картатому підодіяльнику.

Расколь слухав Харрі, не ворухнувшись, а коли той закінчив, підвів голову:

Але це означає, що і на твоїх руках кров безневинного, Спіуні.

Харрі кивнув.

— І ти прийшов сказати, що я в цьому винуватий і тому за мною боржок?

Харрі не відповів.

— Згоден, — сказав Расколь. — Тоді скажи, що я тобі винен,

Харрі перестав погладжувати підодіяльник:

— Ти винен мені три речі. По-перше, мені потрібне місце, щоб ховатися, поки до кінця не розберуся з убивством Анни.

Расколь кивнув.

— По-друге, мені потрібний ключ від квартири Анни, треба дещо там перевірити.

— Ти його отримаєш.

— Тільки не той, що з ініціалами АА, він лежить у мене вдома в шухляді телефонного столика, але туди мені поки ходу немає. І по-третє…

Харрі зупинився, і Расколь запитально подивився на нього.

—- Якщо я почую від Ракелі, що хтось хоч би косо подивиться на неї, я добровільно з’явлюся в поліцію, викладу всі карти на стіл і вкажу на тебе як на замовника вбивства Арне Албу.

Расколь по-дружньому поблажливо всміхнувся. Немов би тим самим від імені Харрі висловив співчуття про те, що було добре відоме їм обом, — ніхто ніколи не зможе довести причетність Расколя до вбивства Албу.

— Про Ракель і Олега можеш не турбуватися, Спіуні. Моя людина в Москві відкликала своїх людей одразу, щойно з Албу було покінчено. Ти б краще турбувався результатом справи у суді. Моя людина каже, що перспективи не дуже втішні. Наскільки я розумію, в сім’ї батька дитини є зв’язки.

Харрі стенув плечима.

Расколь витягнув зі столу шухляду, дістав ключ від «Тріовінга», сяючий на світлі, й простягнув його Харрі:

— Підеш прямо на станцію метро в Грьонланні. Коли спустишся по перших сходах, побачиш жінку у віконці каси біля туалетів. Даси їй п’ять крон, і вона тебе пропустить. Скажи, що прийшов Харрі, зайди в чоловічий туалет і зачинись в одній із кабінок. Як почуєш, що насвистують «Waltzing Matilda», знай, що приїхали за тобою. Щасливо, Спіунії

Дощ хльостав так сильно, що здавалося, ніби з-під асфальту били тонкі цівки душу, а якщо придивитися, в світлі ліхтарів у кінці вузької перекритої частини Софієс-гате можна було побачити невеликі райдуги. Але часу в Б’ярне Мьоллера не було. Він виліз із машини, натягнув на голову пальто і побіг через дорогу до воріт, де його очікували Іварссон, Вебер і якийсь чоловік — судячи по вигляду, пакистанець.

Мьоллер привітався зі всіма за руку. «Пакистанець» відрекомендувався:

— Алі Ніязі, сусід Харрі.

— Волер приїде, тільки-но вони закінчать у Слемдалі, — сказав Мьоллер. Що ви тут виявили?

— Боюся, це тягне на сенсацію, — відповів Іварссон, — але головне, тепер зрозуміло, яким чином ми повідомимо пресу про те, що один із наших поліцейських…

— Гей, гей! — гримнув Мьоллер. — Не поспішай. Доповідай обстановку.

Іварссон тонко посміхнувся:

— Підемо сюди.

Начальник Відділу грабежів і розбійних нападів відчинив низькі двері й по кривих кам’яних сходах почав опускатися в підвал. Решта рушили за ним. Щоб не зачіпати стелю і стіни, довгов’язому Мьоллеру довелося опустити голову. Він не любив підвали.

Голос Іварссона глухою луною відбивався від цегляних стін:

— Як тобі відомо, Холе сьогодні ввечері переслав Беате Льонн декілька отриманих ним по електронній пошті листів. За словами Холе, автор цих листів зізнається в убивстві Анни Бет-сен. Я був в Управлінні й прочитав ці послання десь із годину тому. Кажучи прямо, тексти ці незрозумілі й непереконливі, загалом, нісенітниця якась. Але в них міститься інформація, якої відправник не міг мати, якби він не був утаємничений в інтимні деталі подій того вечора, коли вбили Анну Бетсен. Хоча, згідно з цією інформацією, Холе побував того вечора в її квартирі, в той же час вона підтверджує його уявне алібі.

— Уявне? — Мьоллер знову нахилився перед черговими дверима. У самому підвалі стеля виявилася ще нижчою, і він ішов тепер, зігнувшись у три погибелі та прагнучи прогнати думки про те, що над ним височіє чотириповерхова махина на вбитих сто років тому в глинистий ґрунт дерев’яних палях. — Що ти маєш на увазі, Іварссоне? Хіба ти не сказав, що в листах міститься визнання?

— Спершу ми обшукали квартиру. Ввімкнули його комп’ютер, відкрили поштову скриньку і знайшли всі повідомлення, які він отримував. Точнісінько ті, що він переправив Беате Льонн. Це і є уявне алібі.

— Я це вже чув, — не приховуючи роздратування, зауважив Мьоллер. — У чому суть справи?

— А суть справи, природно, в тому, що ми з’ясували, хто посилав ці повідомлення на адресу Харрі Холе.

Мьоллер почув попереду якісь голоси.

— Це тут, просто за рогом, — пояснив той, що відрекомендувався сусідом Харрі.

Вони зупинилися перед однією з підвальних комірок, обгороджених металевою сіткою. Усередині комірки сиділи навпочіпки двоє чоловіків. Один із них при світлі кишенькового ліхтарика прочитував номер на задній стороні ноутбука, інший записував. Мьоллер помітив, що від розетки на стіні ведуть два дроти — один був підключений до ноутбука, а інший — до обшарпаного мобільного телефону марки «КІокіа», який, у свою чергу, був підключений до комп’ютера.

Мьоллер випростав спину, наскільки це було можливо:

— І що це все означає?

Іварссон поклав руку на плече сусіда Харрі:

— Алі каже, що заглянув у підвал через кілька днів після вбивства Анни Бетсен і тоді вперше побачив у комірці Харрі ноутбук із підключеним мобільником. Ми вже перевірили телефон.

— Ну і?

— Це телефон Холе. Зараз ми намагаємося з’ясувати, хто цей ноутбук купив. Але так чи інакше, ми відкрили ящик із вихідною кореспонденцією.

Мьоллер заплющив очі. У нього вже защеміла спина.

— І знайшли їх, — Іварссон багатозначно похитав головою, — всі листи, які, як намагається запевнити нас Харрі, посилав йому якийсь містичний убивця.

— Гм, — вимовив Мьоллер, — усе це не здорово.

— Але власне докази Вебер виявив у квартирі.

Мьоллер запитально подивився на Вебера, який із похмурим виглядом показав йому прозорий пластиковий пакетик.

— Ключ? — запитав Мьоллер. — 3 ініціалами АА?

— Знайшов у шухляді телефонного столика, — відповів Вебер. — За формою зубчиків він ідентичний ключу від квартири Анни Бетсен.

Мьоллер подивився на Вебера порожнім поглядом. У тьмяному світлі голої лампочки обличчя у всіх були такими ж блідими, як і обштукатурені стіни підвалу, і Мьоллеру здалося, ніби вони перебувають у могилі.

— Мені треба на повітря, — мовив він тихо.

37 Спіуні герман

Харрі розтулив повіки, побачив просто перед собою смішливе дівоче личко і тут же відчув, як стукає у скронях.

Знову заплющив очі, але ні сміх дівчинки, ні головний біль не зникли.

Він спробував відновити події.

Расколь, туалет на станції метро, маленький, міцно збитий чоловік у поношеному костюмі від Армані, що насвистує якусь мелодію, простягнута для потиску рука в золотих перснях, чорне волосся і довгий гострий ніготь на мізинці. «Привіт, Харрі, я твій друг Симон». І — за контрастом із ношеним костюмом — новенький блискучий «Мерседес» із водієм, з вигляду рідним братом Симона з такими ж веселими карими очима і такою ж волохатою та прикрашеною золотими перснями рукою.

У машині двоє тих, що сиділи попереду, всю дорогу базікали якоюсь сумішшю норвезької та шведської з дивними інтонаціями, які нагадували то розмову циркових артистів, то комівояжерів, то проповідників, то співачок із нічного клубу. Але говорили про дрібниці. «Добре почуваєшся, друже?» — «Паскудна погода, правда?» — «Ти чудово одягнений, мій друже. Може, махнемся?» Веселий сміх і клацання запальнички. Чи палить Харрі? Будь ласка, російські цигарки, рідкісне лайно, та зате як хвацько, розумієш? Вибух веселого сміху. Про Расколя жодним словом не обмовилися, так само як і про те, куди тримають шлях.

А шлях виявився не дуже далекий.

Минувши Музей Мунка, вони звернули й по вибоїстій дорозі виїхали до автостоянки напроти порожнього заболоченого футбольного поля. В кінці стоянки розташувалися три житлові ав-топричепи. Два нові, великі, й один старий, маленький, без коліс, який стояв на порожнистих бетонних блоках.

Двері одного з великих вагончиків відчинились, і Харрі розгледів силует жінки, із-за якої виглядали дитячі голівки, числом п’ять.

Харрі сказав, що не голодний, усів ся в кутку вагончика, спостерігаючи, як господарі вечеряють. На стіл подавала молодша з двох жінок. Вечеря пройшла швидко і без всяких церемоній. Діти поглядали на Харрі, хихикаючи і підштовхуючи одне одного. Харрі підморгував їм у відповідь і намагався вичавити із себе усмішку. Але безуспішно: до його тіла, що змерзло до кісток, помалу поверталася чутливість, що було йому не в радість, бо кожен сантиметр майже двометрового тіла почала забирати ломота. Потім Симон вручив йому дві вовняні ковдри, дружньо хлопнув по плечу і кивнув у бік маленького вагончика: «Це не «Хілтон», але там ти будеш у безпеці, мій друже».

Останнє тепло, що ще збереглось у ньому, тут же виморозило, варто було йому тільки увійти до яйцевидного вагончика, що на ділі був справжнім холодильником. Він зняв черевики Ейстейна, що виявилися принаймні на розмір меншими, ніж треба, розтер пальці на ногах і спробував зручніше розташуватися на дуже короткому ліжку. А потім іще й стягнути з себе мокрі штани — це останнє, що він запам’ятав.

— Хи-хи-хи.

Харрі знову розплющив очі. Темне личко зникло, а сміх тепер доносився з вулиці через відчинені двері, в які проник зухвалий промінь сонця, що освітлював стіну позаду нього і фотографії, що висіли на ній. Харрі підвівся на ліктях і почав їх розглядати. На одному зі знімків двоє хлоп’ят стояли обнявшись перед, як йому здалося, тим самим вагончиком, в якому він тепер перебував. Вигляд у них був дуже задоволений. Ні, навіть більш того — щасливий. Можливо, саме тому Харрі й упізнав в одному з них юного Расколя.

Харрі спустив ноги з ліжка і вирішив не звертати уваги на мігрень. Він посидів декілька секунд, намагаючись визначити, чи зможе стримати нудоту. Блювотні позиви відчувалися сильніше, ніж учора, набагато сильніше. Увечері під час вечері він ледве не запитав у господарів, чи не знайдеться у них шнапсу, і лише в останню мить утримався. Але може, шлунок його тепер легше переносить алкоголь, адже він так довго був у зав’язці?

Відповідь він отримав одразу, тільки-но вийшов із вагончика. Дітвора величезними здивованими очима дивилася, як, спершись на фаркоп автопричепа, Харрі блює на буру траву. Потім він закашлявсь, і його вивернуло ще кілька разів. Він витер губи тильною стороною долоні й, обернувшись, побачив Симона, який усміхався широкою усмішкою, ніби вважав, що краще за все починати новий день саме з процедури звільнення шлунка від випитого напередодні.

— Ти попоїси чого-небудь, мій друже?

Харрі глитнув слину і кивнув.

Симон дав Харрі свій пом’ятий костюм — піджак із широким коміром і штани — і сонцезахисні окуляри з величезними скельцями. Вони сіли в «Мерседес» і поїхали по Фіннмарк-гате. На площі Карла Бернера вони зупинилися на червоне світло. Симон опустив скло і крикнув щось чоловікові, що стояв перед входом до магазинчика й курив сигару. У Харрі виникло слабке відчуття, ніби раніше він його десь бачив. За досвідом він знав, що в таких випадках найчастіше йдеться про людину із судимістю. Чоловік розсміявся й теж щось крикнув у відповідь, але слів Харрі розібрати не вдалося.

— Знайомий? — запитав він.

— Інформатор, — сказав Симон.

— Інформатор, — повторив Харрі й побачив поліцейський автомобіль, що зупинився в очікуванні зеленого світла по інший бік перехрестя.

Симон повернув на захід у бік уллеволської лікарні.

— Скажи мені, — мовив Харрі, — а що це за інформатор у Расколя в Москві, який може вистежити людину в двадця-тимільйонному місті… — він клацнув пальцями, — ось так запросто? Це російська мафія?

Симон розсміявся:

— Може, і так, якщо не вийти на компетентніших людей.

— КДБ?

— Якщо мене не зраджує пам’ять, такої організації більше не існує. — Симон засміявся ще голосніше.

— Фахівець із Росії з нашої Служби безпеки говорить, що там, як і раніше, всім заправляють колишні кадебешники.

Симон знизав плечима:

— Служби службами, а послуги послугами, мій друже. Ну й у відповідь послуги. Ось про що йдеться, розумієш?

— А я думав, йдеться про гроші.

— Так я про це й кажу, мій друже.

Харрі вийшов на Соргенфрі-гате, а Симон рушив далі — у нього «деякі справи утворилися на Сагені, розумієш».

Харрі уважно оглядів вулицю. Мимо прокотив автофургон. Він попросив Тесс, карооку дівчинку, що розбудила його вранці, збігати на Тоєн за «Дагбладет» і «Вердене Ганг», проте ні в одній із газет не повідомлялося про те, що його оголошено в розшук. Але він однаково ніде не міг з’явитись: або він сильно помилявся, або кожен поліцейський екіпаж мав у своєму розпорядженні його фотографію.

Харрі квапливо підійшов до воріт, уставив ключ Расколя в замкову щілину і повернув його. Він постарався нічим не порушити тишу, що стояла в під’їзді. Перед дверима Астрід Монсен лежала газета. Увійшовши до квартири Анни, він обережно зачинив за собою двері й перевів подих.

Не думати про те, що тобі треба тут знайти.

У квартирі стояв затхлий запах. Він пройшов до вітальні. Там нічого не змінилося відтоді, як він був тут востаннє. У вікно лилося світло, висвічуючи три портрети, у променях сонця плавали порошинки. Він зупинився, роздивляючись картини. Спотворені обличчя дивним чином когось нагадували. Він підійшов до картин і кінчиками пальців провів по згустках олійної фарби на полотнах. Якщо вони щось і сказали йому, він цього не зрозумів.

Харрі вирушив на кухню.

Там смерділо брудним посудом і згірклим жиром. Він відчинив вікно і перевірив десертні тарілки та столові прибори в мийці. їх сполоснули, але не помили. Він ткнув виделкою в засохлі залишки їжі, відколупнув маленький шматочок і відправив його до рота. Японе-чилі.

За великою каструлею він виявив два келихи для вина. На денці одного з них залишився тонкий червоний осад, в інший начебто нічого не наливали. Харрі понюхав, але нічого, окрім запаху теплого скла, не почув. Поряд із келихами стояли дві звичайні склянки. Він узяв кухонний рушник, щоб подивитися їх на світло, не залишаючи відбитків пальців. Один був абсолютно чистий, а в іншому він виявив якийсь в’язкий наліт. Він поскріб нігтем і приклав палець до губ. Цукор. Із присмаком кави. Кола? Харрі заплющив очі. Вино і кола? Ні. Одне пило воду і вино. А інше — тільки колу, і винний келих виявився непотрібним. Він загорнув склянку в рушник і поклав до кишені піджака. Інтуїтивно він зайшов до ванної, зняв кришку з бачка унітаза і провів рукою по його задній стінці. Нічого.

Він вийшов на вулицю, із заходу насувалися хмари, вітер міцнішав. Харрі закусив губу. Потім зважився і попрямував на Вібес-гате.

Харрі відразу впізнав молодого чоловіка за прилавком слюсарної майстерні.

— Добридень, я з поліції, — сказав Харрі, сподіваючись, що хлопець не попросить показати посвідчення, яке залишилося в піджаці на віллі Албу в Слемдалі.

Хлопець відклав убік газету:

— Я знаю.

На мить Харрі охопила паніка.

— Я пам’ятаю, ти заходив за ключем, — хлопець широко всміхнувся. — Я всіх клієнтів пам’ятаю.

Харрі кашлянув:

— Ну, я-то не клієнт.

— Як?

— Ключ не мій був. Але рі^ не в цьому…

— Та я точно пам’ятаю, — перебив його хлопець. — Це був універсальний ключ, хіба не так?

Харрі кивнув. Краєм ока він побачив, як по вулиці мимо майстерні поволі проїхала патрульна машина.

— Я якраз про універсальний ключ і хотів запитати. Мені треба знати, як сторонній може зробити дублікат такого ключа. Наприклад, виробництва «Тріовінга».

— Ніяк, — сказав хлопець із стовідсотковою упевненістю в голосі, властивою читачам журналу «illustrert Vitenskap»[52]. — Тільки в «Тріовінгу» можна зробити повністю ідентичний дублікат. Єдиний спосіб — підроблювати довіреність на замовлення, але і в цьому разі обман виявиться, коли ти прийдеш за ключем, тому що ми зажадаємо посвідчення особи і звіримо зі списком імен власників квартир у будинку.

— Але я отримав цей дублікат тут. Мене попросили забрати його.

Хлопець наморщив лоб:

— Та ні, я точно пам’ятаю, що ти показав посвідчення, а я звірив ім’я. Адже ти на чиєсь прохання ключ отримував, так для кого ти його брав?

У скляних дверях відбивався патрульний автомобіль. Харрі побачив, що він проїхав мимо по іншій стороні вулиці.

— Забудь про це. Яким іще способом можна добути дублікат?

— Ніяким. «Тріовінг» робить дублікати тільки на замовлення фірм, які мають патент, таких, як наша. А ми, я вже говорив, перевіряємо документи і ведемо облік замовлень. Система має бути достатньо надійною.

— Це точно, — Харрі в роздратуванні потер щоку. — Я якось подзвонив і дізнався, що одна жінка з Соргенфрі-гате отримала три дублікати ключа від своєї квартири. Один ми знайшли у неї в квартирі, інший вона передала електрикові, щоб він міг увійти за її відсутності й щось там полагодити, а третій ми відшукали в іншому місці. Справа тільки в тому, що, здається, третій дублікат вона не сама замовляла. Можу я попросити тебе перевірити?

Хлопець знизав плечима:

— Та заради бога, але чом би її самої не запитати?

— Її нещодавно вбили. Пострілом у голову.

— Опаньки! — вигукнув хлопець, але жоден мускул не здригнувся у нього на обличчі.

Харрі затамував подих. Він щось відчув. Якийсь холодок — може, від дверей потягло. Достатньо для того, щоб волосся на потилиці піднялося. Хтось обережно кашлянув. Але ніби ніхто до приміщення не заходив. Він спробував не оглядаючись визначити, хто це був, але кут зору в нього був дуже малий.

— Поліція, — пролунав позаду нього високий дзвінкий голос. Харрі глитнув.

— Що? — запитав хлопець і через плече подивився на Харрі.

— Вони там, на вулиці, зупинилися, кажуть, у немолодої жінки в чотирнадцятому будинку замок зламали. їй терміново потрібний новий, ось вони і питають, хто б міг поїхати з ними.

— Ну так і їдь, Альфе. Ти ж бачиш, я зайнятий.

Харрі напружено прислухався до звуку кроків, які віддалялися.

— Анна Бетсен. — Він зміркував, що вимовив її ім’я пошепки. — Ти можеш перевірити, *чи сама вона отримала всі три ключі?

— Немає потреби. Напевно сама.

Харрі нахилився над прилавком:

— А може, все ж таки перевіриш?

Хлопець важко зітхнув і зник у підсобці. Він повернувся з товстою конторською текою і почав перегортати:

— Ну ось, сам подивися, — сказав він, — тут, тут і тут.

Харрі впізнав бланки видачі замовлень, вони повністю збігалися з тими, які він сам підписував, коли забирав дублікат ключа Анни. Але всі бланки, що лежали перед ним, були підписані нею. Він уже зібрався було запитати, де бланки, підписані ним, але тут погляд його впав на дати.

— Тут записано, що останній дублікат вона отримала ще в серпні, — сказав він, — але ж я був тут набагато пізніш і…

-Ну?

Харрі втупився в простір.

— Дякую, — сказав він. — Більше запитань не маю.

Вітер на вулиці ще посвіжішав. Харрі ввійшов до телефонної будки на площі Валькірії.

— Беате?

На башті будівлі Морехідного училища сиділи дві чайки й відчайдушно старалися зберегти рівновагу на сильному вітрі. Під ними тягнулися води Осло-фіорду, що набули якогось зловісного чорно-зеленого відтінку, і столичне передмістя Екеберг, де двоє людей на лавці здавалися малесенькими цятками.

Харрі закінчив свою розповідь про Анну Бетсен. Про те, як вони зустрілися. Про останній вечір, події якого геть зникли у нього з пам’яті. Про Расколя. А Беате закінчила свою розповідь про те, що, як з’ясувалося, знайдений у підвальній комірці Харрі ноутбук три місяці тому було куплено в одному з магазинів мережі «Експерт» біля Колізею. І що гарантію виписано на ім’я

Анни Бетсен. І що підключений до комп’ютера був мобільний телефон, загублений Харрі.

— Ненавиджу крик чайок, —- признався Харрі.

— Це все, що ти хочеш сказати?

— У цей момент — так.

Беате підвелася з лавки:

— Мені не можна було приходити сюди, Харрі. А тобі не можна було дзвонити мені.

— Але ж ти прийшла. — Харрі втратив надію прикурити на різкому вітрі. — Значить, ти мені віриш. Чи не так?

Замість відповіді Беате сердито сплеснула руками.

— Мені відомо не більше, ніж тобі, — сказав Харрі. — Я навіть не впевнений, що не я вбив Анну Бетсен.

Чайки знялись і, спіймавши порив вітру, в елегантному стилі виконали фігуру вищого пілотажу.

— Так розкажи тоді, що тобі відомо, — попросила Беате.

— Я знаю, що цей тип якимсь чином зумів добути дублікат ключа від квартири Анни і проник до неї в ніч убивства. А йдучи, прихопив із собою її ноутбук і мій мобільник.

— А чому твій мобільник опинився в квартирі Ганни?

— Напевно, випав із кишені. Я ж кажу, що був злегка напідпитку.

— Ну і що далі?

— Спочатку план у нього був вельми простий: після вбивства вирушити на Ларколлен і заховати ключ, яким він скористався, на дачі Арне Албу. На брелку ініціали АА, так що ніяких сумнівів ні в кого і виникнути не могло. Але коли він знайшов мій мобільник, то поспішив змінити-‘план, аби ще більше заплутати сліди. А саме подати все так, ніби я вбив Анну, а потім ужив заходів, щоб звалити провину на Албу. Він скористався номером мого мобільника і через сервер в Єгипті почав засипати мене електронними повідомленнями, знаючи, що вистежити відправника неможливо.

— А якщо б і вистежили, то ним виявився б…

— Я. Так чи інакше, я виявив щось дивне, тільки коли «Теленор» прислав мені рахунок. Але очевидно, я і після цього не дуже уважно читав ці повідомлення.

— А ще простіше було б заблокувати мобільник, коли ти його загубив.

— Гм-м. — Харрі раптово підвівся й почав походжати туди й назад перед лавкою. — Складніше зрозуміти, як він ухитрився проникнути до моєї комірки. Адже слідів злому не виявлено і ніхто з сусідів не впустив би стороннього. Іншими словами, у нього був ключ. А йому і потрібний був тільки один, адже у кожного мешканця універсальний ключ, він відкриває і ворота, і горище, і підвал, і квартиру, але дублікат такого ключа дістати не так-то просто. А в Анни, до речі, теж був універсальний ключ.

Харрі зупинився, пильно дивлячись на південь: там, на вході у фіорд, стояло зелене вантажне судно з двома могутніми кранами на борту.

— Про що замислився? — запитала Беате.

— Та ось хочу попросити тебе зробити мені послугу, з’ясувати ім’я одного чоловічка.

— Краще не треба, Харрі. Я ж кажу, мені навіть сюди не можна було приходити.

— А ще думаю, звідки в тебе ці синці?

Різким рухом вона прикрила шию:

— А, так, на тренуванні. Я дзюдо займаюсь. А ще про що думаєш?

— А ще про те, чи зможеш ти передати ось це Веберу. — Хар-рі вийняв із кишені піджака загорнуту в кухонний рушник склянку. — Попроси його зняти відбитки пальців і порівняти їх із моїми.

— А твої в нього є?

— У криміналістичній лабораторії є відбитки всіх сищиків, які виїжджають на місце злочину.

— Харрі… — застережливо почала вона.

— Будь така ласкава!

Беате зітхнула й узяла склянку.

— АТ «Замки», — мовив Харрі.

— А це ще що таке?

— Якщо ти передумаєш щодо чоловічка, перевір їхніх співробітників. Це крихітна фірмочка.

Вона пригнічено подивилася на нього.

Харрі знизав плечима:

— Якщо хоч із склянкою все з’ясуєш, я й то буду щасливий.

— А як мені тебе знайти, коли Вебер дасть відповідь?

— Тобі і справді треба знати? — всміхнувся Харрі.

— Я хочу знати якомога менше. Ти сам на мене вийдеш, так?

Харрі щільніше застебнув піджак:

— Ходімо?

Беате кивнула, але не рушила з місця.

— Те, що він написав, — сказала вона, — що виживають тільки наймстивіші. Як ти гадаєш, Харрі, це справді так?

Харрі лежав у вагончику на своєму короткому ліжку, намагаючись простягнути ноги. Шум машин, які проїжджали по Фіннмарк-гате, нагадав йому часи дитинства в Уппсалі, коли він лягав спати з відчиненим вікном і прислухався до дорожнього руху. Влітку вони жили у діда в Ондалснесі, де стояла цілковита тиша, і йому не вистачало тільки цього рівномірного шуму, що навіває сон і лише зрідка переривається ревом мотоциклетного мотора, гуркотом несправного глушника або завиванням далекої поліцейської сирени.

У двері постукали. Це був Симон:

— Тесс хоче, щоб завтра ти їй теж казку перед сном розповів.

Сьогодні Харрі розповідав про те, як кенгуру вчать дітвору пересуватися стрибками, а ті в нагороду дарували їм перед сном поцілунок.

Вони мовчки курили. Потім Харрі показав на фотографію, що висіла на стіні:

— Це Расколь зі своїм братом, вірно? Стефаном, батьком Анни?

Симон кивнув.

— А де Стефан тепер?

Симон байдуже знизав плечима, і Харрі вирішив, що ця тема для нього табу.

— Судячи з фото, вони дуже дружили, — сказав Харрі.

— Та вони як сіамські близнята були, розумієш. Товариші — нерозлийвода. Ґіорґі двічі відсидів у в’язниці за Стефана. — Симон засміявся. — Бачу, ти здивований, мій друже. Зрозумій, у нас така традиція. Це честь — відбути покарання за брата або за тата, розумієш.

— А ось поліція на це інакше дивиться.

— Та вони ніякої різниці між Ґіорґі й Стефаном не бачили. Брати-цигани. Норвезькій поліції в таких випадках розібратися нелегко. — Він ошкірився і запропонував Харрі ще одну сигаретку. — Особливо коли вони в масках.

Харрі затягнувся і вирішив зробити пробний постріл:

— Так що ж тоді за чорна кішка між ними пробігла?

— А ти як гадаєш? — Симон мелодраматично примружився. — Жінка, звичайно.

— Анна?

Симон не відповів, але Харрі відчув, що залізо розжарилось і його треба кувати:

— Отже, Стефан прогнав Анну через те, що вона зустріла /адзОу не цигана?

Симон загасив сигарету і підвівся:

— Анна тут ні до чого, розумієш? Але в Анни була мати. Добраніч, Спіуні.

— М-м. Іще тільки одне запитання.

Симон зупинився.

— А що означає спіуні?

Симон розсміявся:

— Це скорочення від Брітідегтап — німецький шпигун. Але ти не парся, це не зі зла, так подекуди хлопчаків називають.

Потім він зачинив за собою двері й зник.

Вітер улігся, і до слуху долітав тільки шум руху на Фіннмарк-гате. Та все ж заснути Харрі не міг.

Беате лежала без сну і прислухалася до шуму машин, які проїздили мимо. У дитинстві вона звикла засинати під звуки його голосу. Казок, які він їй розповідав, у книгах не знайти. Він складав їх на ходу, імпровізував. Він ніколи не повторювався, хоча всі казки починались однаково і в них завжди діяли одні й ті ж персонажі — двоє злодюжок, добрий тато і його маленька героїчна донечка. І закінчувалися казки завжди щасливо: злодюжки опинялися за ґратами.

Беате ніколи не бачила батька, щоб він читав. А коли підросла, зрозуміла, що він страждав дислексією, словесною сліпотою. Коли б не це, він став би юристом, як говорила мати.

— Ось ми і хочемо, щоб ти стала юристом.

Але в батьківських казках юристи ніколи не згадувались, і тому, коли Беате оголосила, що її прийняли у Вищу школу поліції, матінка розплакалась.

Беате розплющила очі. Задзвонив домофон. Вона застогнала і встала з ліжка.

— Це я, — мовив голос у слухавці.

— Я ж сказала, що бачити більше тебе не хочу, — сказала Беате, тремтячи від холоду в своєму тонкому халатику. — Забирайся!

— Я відразу піду, тільки хочу попросити вибачення. Це був не я. Я не такий. Просто мене… якась дика пристрасть охопила. Будь ласкава, Беате. Всього п’ять хвилин.

Вона зачекала. У неї оніміла шия, та й синяки Харрі помітив.

— У мене для тебе презент, — мовив голос у слухавці.

Вона зітхнула. Так і так зустрітися їм доведеться. Краще вже

тут в усьому розібратися, ніж на роботі розбірки влаштовувати. Вона натиснула кнопку, щільно загорнула халатик і залишилася чекати біля дверей, прислухаючись до кроків на сходах.

— Привіт! — сказав він, побачивши її, й усміхнувся. Широченною білозубою усмішкою Девіда Хасселхоффа.

38 Fusiform gyrus

Том Волер простягнув подарунок, але постарався обійтися без дотиків, відзначивши, як боязко вона тримається, немов антилопа, що вчула запах хижака. Він пройшов повз неї у вітальню і розташувався на дивані. Вона пішла за ним і зупинилася посеред кімнати. Він озирнувся. Житло своє вона облаштувала приблизно так само, як і інші молоді жінки, в чиїх квартирах йому частенько доводилося бувати: на свій лад, але без смаку, затишно, але без родзинки.

— Відкриєш? — запитав він.

Вона зробила, як він сказав.

— Компакт-диск, — розгублено мовила вона.

— Це не просто диск, — заперечив він, — це «Purple rain»[53]. Постав його, і все зрозумієш.

Волер уважно роздивлявся її, поки вона поралася зі своїм убогим музичним центром, який вона та її сестри по статі називають стереосистемою. Фрьокен Льонн красивою у прямому розумінні слова не назвеш, можливо, по-своєму привабливою. Форми у неї не вельми — потримати нема за що, але тільце стрункеньке і пружне. І їй подобалося те, що він виробляв із нею, вона навіть виявляла цікавість до грубого сексу — в розумних межах. У всякому разі, в попередніх раундах, коли він злегка стримував себе. Так-так, вони не обмежились одним побаченням у нього вдома. Що, власне кажучи, дивно, адже вона зовсім не в його смаку.

Але якось увечері, коли він відчухрав її за повною програмою, вона, як і більшість жінок, із якими він зустрічався, не цілком сприйняла правила гри. До певної міри це йому подобалось, але зазвичай призводило до розриву. Взагалі-то воно йому тільки на руку. А Беате ще хай спасибі скаже. їй і зовсім могло не бути добра з цього. Декілька днів тому, коли вони лежали в його ліжку, вона раптом розповіла, де бачила його вперше.

— На Грюнерльокка, — сказала вона. — Це було ввечері, ти сидів у червоній машині з опущеним склом, а повз тебе проходили натовпи людей. Це сталося минулої зими.

Слова її Волера приголомшили. Особливо тому, що, коли пам’ять його не зраджувала, минулої зими вечірньої пори він був на Грюнерльокка тільки в ту суботу, коли вони уколошкали Елен Єльтен.

Помітивши, як у нього змінилось обличчя, вона сказала з переможними нотками в голосі:

— Я обличчя добре запам’ятовую. Fusiform gyrus. Це така звивина в мозку, завдяки їй людина запам’ятовує обличчя. А в мене вона розвинена до надзвичайності. Мене в кунсткамері треба показувати.

— Напевно, — сказав він. — А що ти ще запам’ятала?

Він підвівся на ліктях, нахилився над нею, провів великим пальцем по горлу. І відчув, як кров у неї в жилах забилася, мовби в до смерті переляканого зайчика. Чи, може, це в нього пульс почастішав?

— Так ти, напевно, і того мужика запам’ятала? — запитав він, починаючи прикидати, чи знає хто, що вона була тут сьогодні ввечері. Чи не пробалакалася вона кому-небудь про їхні стосунки, хоча він її попереджав? Чи є у нього мішки для сміття в кухонній шафі?

Вона обернулася до нього і здивовано посміхнулася:

— Що ти маєш на увазі?

— Ти впізнаєш того мужика, якщо, наприклад, тобі покажуть його фотографію?

Вона подивилася на нього довгим поглядом. Обережно поцілувала.

— Ну? — запитав він і випростав іншу руку з-під ковдри.

— М-м. Ні. Він стояв спиною до мене.

— Але може, пам’ятаєш, як він був одягнений? Я маю на увазі, на випадок, якщо тебе попросять упізнати його.

Вона похитала головою:

— Веретеноподібна звивина допомагає запам’ятовувати тільки обличчя. У решті мій мозок функціонує абсолютно нормально.

— Але адже ти запам’ятала колір машини, в якій я сидів?

Вона засміялася і притиснулася до нього:

— Напевно, тому що мені сподобалося те, що я побачила.

Він поволі прибрав руку в неї з шиї.

Два дні по тому він перевірив її за всіма пунктами програми. І їй не сподобалося те, що вона бачила. І те, що чула. І те, що відчувала.

Dig if you will the picture of you and I engaged in a kiss — the sweat of your body covers me..,[54]

Беате приглушила звук.

— Чого ти хочеш? — запитала вона й опустилася в крісло.

— Я ж сказав. Попросити вибачення.

— Ти вже попросив. Отже підведемо під цим риску. — Вона демонстративно позіхнула. — Я взагалі-то лягти збиралася, Томе.

Він відчував, як його починає охоплювати гнів. Не той, що вогненно-червоною лавою змітає всі перешкоди і засліплює, а той, що, здіймаючись білою лавиною, додає думці ясності і сили.

— Чудово. Тоді перейду до справ. Де Харрі Холе?

Вона розсміялася. Принц зірвався на фальцет.

Том заплющив очі, відчуваючи, як наливається силою від люті, що немов наповнила його судини крижаною освіжаючою водою:

— Харрі дзвонив тобі того вечора, коли зник. Він переслав тобі повідомлення. Ти його зв’язкова, єдина людина, на яку він зараз може покластися. Так де він?

— Я і справді дуже втомилася, Томе. — Вона підвелася з крісла. — Якщо у тебе ще є запитання, на які ти не отримаєш відповіді, то відкладімо цю розмову на завтра.

Том Волер не рушив із місця:

— У мене сьогодні сталася розмова з охоронцем у «Ботсені». Харрі побував там учора ввечері, з-під носа у нас ушився, хоча ми всю криміналку на ноги підняли. Ти знала, що Харрі у згоді з Расколем?

— Не збагну, про що ти говориш і яке все це має відношення до справи.

— І я теж, але пропоную тобі сісти, Беате. І вислухати коротку історію; мені здається, вона змусить тебе подивитися на Харрі та його друзів іншими очима.

— Відповідь буде негативною, Томе. Йди геть!

— Навіть якщо ця історія пов’язана з твоїм батьком?

Він помітив, як у неї здригнулися губи, і зрозумів, що він на вірному шляху.

— У мене є джерела — як би це сказати, — недоступні простим поліцейським, от чому мені точно відомо, що сталося, коли твого батька застрелили в Рюєні. І хто вбив його, теж відомо.

Беате напружено втупилася в нього.

Волер розсміявся:

— На таке ти не розраховувала, вірно?

— Ти брешеш.

— Батька твого вбили з «узі» шістьма пострілами в груди. Згідно з рапортом, він увійшов до банку для переговорів із грабіжниками сам і без зброї, отже, ніяких аргументів у нього не було. Він міг добитися тільки того, що грабіжники рознервуються і ще більше зробляться жорстокими. Страшенна помилка. Незбагненна. Особливо якщо врахувати, що твій батько славився своїм професіоналізмом. Але насправді з ним був напарник. Багатообіцяючий молодий інспектор, у якого попереду блискуча кар’єра. Але він ніколи не стикався з пограбуванням банку live[55], в усякому разі з нальотчиками і справжніми стволами. Того дня він запропонував відвезти твого батька додому після роботи, оскільки завжди прагнув опинитися в товаристві начальства. Отже батько твій під’їхав до Рюєна не на своїй машині, про що в рапорті не мовиться. Адже коли вас із мамою повідомили про те, що сталося, машина стояла у вас в гаражі, вірно, Беате?

Він помітив, як у неї на шиї набубнявіла й посиніла артерія.

— Чорт би тебе забрав зовсім, Томе.

— Іди сюди й послухай татусеву казочку, — сказав він і ляпнув рукою по маленькій подушці, що лежала поряд із ним. — Тому що я говоритиму дуже тихо, а тобі, чесно кажучи, слід її запам’ятати.

Вона мимоволі наблизилася до нього на крок, але зупинилась.

— О’кей, — сказав Том. — Сталося так того дня… коли це трапилось?

— У п’ятницю, третього червня, чверть по третій, — прошепотіла вона.

— Авжеж, того червневого дня. Вони почули повідомлення по радіо, банк опинився неподалік, вони під’їхали і зайняли позицію зі зброєю в руках. Молодий інспектор і навчений досвідом старший інспектор. Вони діяли за інструкцією, чекали підкріплення або хоч би того моменту, коли грабіжники вийдуть на вулицю. Але тут раптом в отворі дверей з’явився один із грабіжників, приставивши до скроні співробітниці банку дуло автомата. Він викрикнув ім’я твого батька. Грабіжник побачив їх через вікно і впізнав старшого інспектора Льонна. Він заявив, що жінці шкоди не завдасть, але їм потрібний заручник. Отже якщо Льонн погодиться зайняти її місце, то все о’кей. Але в такому разі він мусить залишити зброю й увійти до приміщення сам. І що ж робить твій батько? Він починає міркувати. А міркувати йому треба швидко. Жінка шокована. А люди від шоку вмирають. Він подумав про свою дружину, твою матір. Червневий день, п’ятниця, настають вихідні. І сонце… світило сонце того дня, Беате?

Вона кивнула.

— Він уявляє собі,яка духота стоїть зараз у приміщенні банку. Він у страшній напрузі. У паніці. І нарешті зважується. На що ж зважується твій батько, Беате?

— Він заходить до банку, — прошепотіла Беате, відчуваючи клубок у горлі.

— Він заходить до банку, — Волер притишив голос. — Старший інспектор Льонн заходить до банку, а молодий усе чекає і чекає. Чекає підкріплення. Чекає, коли з приміщення вийде жінка. Чекає, коли хто-небудь скаже, що йому робити або що це сон, навчання й він може вирушати додому, адже сьогодні п’ятниця і сонечко світить. А замість цього він чує. — Волер клацнув язиком… — Твого батька відкидає на вхідні двері, вони відчиняються, він падає на поріг. Із шістьма кулями в грудях.

Беате поволі опустилася на стілець.

— Молодий інспектор бачить тіло старшого інспектора, і до нього доходить, що це не навчання. І не сон. Що у грабіжників справжні автомати, і вони холоднокровно застрелили поліцейського. Його охоплює такий страх, якого він ніколи не відчував ні раніше, ні пізніше. Він читав про це — у нього були гарні оцінки із психології. Але теорія перевіряється практикою. Він впадає в той панічний стан, про який так чудово написав у відповіді на питання екзаменаційного білета. Він кидається в машину і тисне, тисне, тисне. І нарешті приїжджає додому, де молода дружина зустрічає його на сходах і дорікає за запізнення до обіду. Він, мовби школяр, що нашкодив, без заперечень зносить прочухан, обіцяє, що такого більше не повториться, — і вони сідають за стіл. Після обіду вони дивляться новини, і телерепортер повідомляє, що під час пограбування банку загинув поліцейський. Що твій батько помер.

Беате закрила обличчя руками. Все немовби повернулося знов. Весь той день. Із круглим, немов здивованим сонцем на безглуздо безхмарному небі. Вона теж думала, що їй це приснилося.

— Але хто ж грабіжник? Хто знав ім’я твого батька, знав усіх, хто розслідує пограбування, і розумів, що з двох поліцейських реальну загрозу являв тільки старший інспектор Льонн. Хто діяв так холоднокровно й обачливо, поставивши твого батька в безвихідь, знаючи, який вибір він зробить? Щоб безперешкодно його розстріляти, а потім легко обставити переляканого молодого інспектора. Хто ж це такий? Га, Беате?

Сльози текли у неї між пальців.

— Рас… — вона стримала ридання.

— Не чую? Ну ж, Беате?

— Расколь.

— Вірно, Расколь. І лише він. Тому що поплічник його був у люті. Вони, мовляв, грабіжники, а не вбивці. Більш того, він зваляв дурня, пригрозив Расколю, що з’явиться з повинною і здасть його з потрухами. Щастя його, що він устиг ушитися за кордон, перш ніж Расколь із ним розібрався.

Беате розридалася. Волер витримав паузу:

— А знаєш, що найсмішніше у всій цій історії? Те, що ти позволила вбивці себе обдурити. У точності як колись твій батько.

Беате підвела погляд:

— Що… що ти маєш на увазі?

Волер знизав плечима:

— Ви просили Расколя назвати ім’я вбивці. А він вистежує одного типа, який погрожував свідчити проти нього у мокрій справі. І що він робить? Зрозуміло, називає вам ім’я цього типа.

— Лева Гретте? — Вона досуха витерла сльози.

— А чом би й ні? Ви могли допомогти йому вийти на слід. Я читав, що ви знайшли його в петлі. Що він сам наклав на себе руки. А я в цьому зовсім не впевнений. Швидше хтось вас злегка випередив.

Беате кашлянула:

— Ти про дещо забуваєш. По-перше, ми знайшли передсмертну записку. Лев залишив після себе не дуже багато записів, але я говорила з його братом, і він знайшов декілька старих шкільних зошитів Лева на горищі в Дісенгренді. Я показала їх Жану Хуе, графологові з Управління кримінальної поліції, й він підтвердив, що записка написана рукою Лева. По-друге, Расколь відбуває термін. Добровільно. Якось це не стикується з твоїм твердженням, що він готовий убити, аби уникнути покарання.

Волер похитав головою:

— Ти здібна дівчинка, але, як і твій батько, у психології розбираєшся кепсько, ти не розумієш, як функціонує мозок злочинця. Расколь не сидить у в’язниці, просто він тимчасово розташовується в «Ботсені». І вирок за вбивство в корені змінив би його положення. А ти тим часом його захищаєш. І його друга Харрі Холе. — Він нагнувся вперед і поклав руку їй на зап’ястя. — Пробач, Беате, якщо завдав тобі болю, але тепер тобі все відомо. Твій батько помилки не припустився. А Харрі співробітничає з тим, хто вбив його. Так що робитимемо? Разом шукатимемо Харрі?

Беате стиснула повіки, вичавила останню сльозу. Потім знову розплющила очі. Волер простягнув їй носову хустку, і вона взяла її.

— Томе, — сказала вона, — мені треба дещо тобі пояснити.

— Немає потреби. — Волер погладив їй руку. — Я розумію. Випробування вірності. Але подумай, як би вчинив у такій ситуації твій батько. Адже він був професіонал до самих кісток, вірно?

Беате в задумливості дивилася на нього. Потім поволі кивнула. Перевела подих. І тут задзвонив телефон.

— Ти не відповіси? — після трьох дзвінків запитав Волер.

— Це мама, — сказала Беате. — Я передзвоню за тридцять секунд.

— За тридцять секунд?

— Мені цього вистачить. Просто я хочу пояснити тобі, що коли б я навіть і знала, де зараз Харрі, то тобі сказала б в останню чергу. — Вона протягнула йому хустку. — І поквапся взутись і залишити мене.

Том Волер відчув, як від люті у нього солодко заломило в хребті й потилиці. Він почекав кілька секунд, насолоджуючись цим відчуттям, а потім обійняв її однією рукою і пригорнув до себе, судорожно хапаючи ротом повітря. Беате намагалася його відштовхнути, але він знав, вона вже відчула, що він її хоче, і значить, її щільно стиснуті губи скоро розкриються.

Після шести дзвінків Харрі повісив трубку і вийшов із телефонної будки, куди тут же впурхнула дівчина, що чекала своєї черги. Він обернувся спиною до Кьольберг-гате, звідки дув вітер, запалив сигарету і випустив дим у бік парковки з житловими автопричепами. По суті, вельми комічна ситуація. Ось він стоїть тут, на відстані двох пристойних спроб у змаганні по кидку каменями від криміналістичної лабораторії з одного боку, будівлі Управління поліції — з іншого і вагончика, де ховається, — з третього. У костюмі, позиченому йому циганом. Оголошений у розшук. Із сміху помреш.

Харрі скреготнув зубами. Він напівобернувся, коли побачив патрульну машину, що проїздила по забитій автомобілями, але безлюдній вулиці. Сон його не брав. І він не міг просто так валятись і не діяти, коли час працював проти нього. Він загасив сигарету об каблук і вже зібрався було додому, як раптом побачив, що телефон звільнився. Харрі подивився на годинник. Скоро північ. Дивно, що її немає вдома, а може, вона спала і не встигла взяти слухавку. Він набрав номер. Вона відповіла після першого ж дзвінка:

— Беате.

— Це Харрі. Я тебе розбудив?

— Я… так.

— Соррі. Може, завтра передзвонити?

— Ні, здорово, що зараз подзвонив.

— Ти сама?

Настала пауза:

— Чому ти запитуєш?

— У тебе голос… Гаразд, забудь. Ти що-небудь знайшла?

Він почув, як вона глитнула, мовби хотіла перевести подих.

— Вебер перевірив відбитки пальців на склянці. Більшість твої. Результати аналізу осаду в склянці будуть готові за кілька днів.

— Чудово.

— Комп’ютер із твоєї комірки також перевірили. Там встановлено спеціальну програму, так що дату і час відправлення повідомлення можна вибрати заздалегідь. Останню зміну внесено в день убивства Анни Бетсен.

Харрі вже більше не відчував холодного, пронизливого вітру.

— Тобто повідомлення,які ти отримав,уже були в комп’ютері, коли його встановили у тебе в підвалі, — сказала Беате. — Ось чому твій сусід-пакистанець говорить, що бачив його там уже давно.

— Ти хочеш сказати, що він отак сам по собі всю дорогу і працював.

— Адже його, як і мобільник, до Мережі було підключено, тож які тут проблеми.

— Чортовиння! — Харрі ляснув себе по лобі. — Адже що виходить: якщо він заздалегідь запрограмував комп’ютер, значить, наперед знав, як розвиватимуться події. Чортів ляльковий театр. А ми в ньому маріонетки.

— Виходить, так. Харрі, ти куди зник?

— Та тут я, просто стараюся все це переварити. Тобто забути на якийсь час, а то дуже багато інформації зараз. А стосовно фірми що-небудь вдалося дізнатись?

— Ах, фірма, отож. А з чого ти взяв, що я нею взагалі займалася?

— Та ні з чого. Поки ти сама про це не сказала.

— Я взагалі про це мовчала.

— Вірно. Але тон у тебе був такий піднесений.

— Тобто?

— Тобі вдалося щось з’ясувати, правда?

— Дещо.

— Нумо викладай.

— Я подзвонила одній пані з аудиторської контори, яка перевіряє серед інших і бухгалтерську звітність АТ «Замки», й вона прислала мені список усіх, хто там працює з їхніми ідентифікаційними номерами. Четверо на повній ставці, у двох неповний робочий день. Я пробила їх по базі Судового реєстру і ще по одній комп’ютерній базі. У п’ятьох усе чисто. А ось у одного…

— Ну?

— Довелося здорово помружити очі, поки все на моніторі не прокрутила. В основному наркотики. Підозрювався в збуті героїну і морфію. Але отримав термін за зберігання невеликої партії гашишу. Мав ще ходки за крадіжку із зломом і два пограбування банків за обтяжливих обставин.

— Із застосуванням насильства?

— У нього пістолет був під час одного з пограбувань. Не стріляв, щоправда, але пістолет був заряджений.

— Блискуче! Це наша людина. Ти просто ангел. Як його звуть?

— Альф Гуннеруд. Тридцять два роки. Адреса — вулиця Тора Ульсена, дев’ять. Судячи з усього, мешкає сам.

— Повтори ім’я й адресу.

Беате повторила.

— М-м… дивно тільки, як він із такою репутацією зміг влаштуватися слюсарем.

— Власником фірми записана Біргер Гуннеруд.

— Тоді зрозуміло. Ти упевнена, що все о’кей?

Пауза.

— Беате?

— Все о’кей, Харрі. Що ти збираєшся робити?

— Збираюся нанести йому візит, може, знайду там що-не- будь цікаве. У такому разі подзвоню тобі з його квартири, а ти пришлеш хлоп’ят, щоб зафіксувати докази, як годиться.

— Коли ти до нього поїдеш?

— Навіщо тобі це знати?

Ще одна пауза.

— Щоб я була на місці, коли ти подзвониш.

— Завтра об одинадцятій. Сподіваюся, він у цей час буде на роботі.

Повісивши слухавку, Харрі трохи постояв, вдивляючись в обкладене хмарами небо, що немов жовтим куполом накрило місто. Фоном прозвучала музика. Начебто і фраза проста. Але цього було досить.

I only want to see you bathing in the purple rain[56].

Він засунув іще одну монету в автомат і набрав 1881.

— Мені потрібен номер телефону Альфа Гуннеруда.

Таксі, немов спокійна чорна риба, в світлі ліхтарів пливло по нічному місту, перетинало перехрестя й повертало згідно з покажчиками у бік центру.

— Нам не можна так зустрічатися, — сказав Ейстейн. Він подивився в дзеркало і побачив, що Харрі натягує на себе захоплений ним із дому чорний пуловер.

— Фомку не забув? — запитав Харрі.

— Лежить у багажнику. А що, коли хлопець усе ж таки вдома?

— Нормальні люди, коли вони вдома, слухавку беруть.

— А якщо він заявиться, поки ти будеш у квартирі?

— Зробиш, як я сказав: даси два короткі сигнали.

— Еге, але як я його впізнаю?

— Йому близько тридцяти, я ж сказав. Побачиш, як він заходить до під’їзду, сигналитимеш.

Ейстейн зупинився під знаком, що забороняє стоянку, на засміченій, із непомірно жвавим рухом кишкоподібній вулиці, яка на сторінці 265 запорошеного фоліанта називається вулицею Батьків міста IV, а в томі, що стоїть поряд на полиці бібліотеки Дейкмана[57], описується як неприваблива і надзвичайно нудна вулиця імені Тора Ульсена. Але саме того вечора все це було Харрі на руку. Шум машин і темрява допоможуть йому залишитися непоміченим, і навряд чи хто зверне увагу на припарковане таксі.

Харрі засунув фомку в рукав шкіряної куртки і швидко перетнув вулицю. Він із полегшенням виявив щонайменше двадцять дзвінків біля під’їзду будинку номер дев’ять. У нього буде ще декілька спроб, якщо не вдасться зблефувати з першого разу. Табличка з ім’ям Альфа Гуннеруда розташовувалася зверху в правому ряду. Він окинув поглядом фасад праворуч від під’їзду. Вікна п’ятого поверху були темні. Харрі натиснув кнопку квартири на першому поверсі. Відповів сонний жіночий голос.

— Привіт! Я до Альфа, — сказав Харрі. — Але у них, напевно, музика так голосно грає, що дзвінка не чутно. Я до Альфа Гуннеруда, слюсаря, він на п’ятому живе. Чи не будете такі ласкаві відчинити мені?

— Але ж уже ніч надворі.

— Прошу вибачення, фру, мені треба сказати Альфу, щоб вони збавили звук.

Харрі чекав недовго. Потім почулося дзижчання замка.

Харрі вибіг на п’ятий поверх, перестрибуючи через три сходинки. Він прислухався, але почув тільки стукіт свого серця. До дверей однієї з двох квартир був приклеєний шматок сірого картону з виведеним на ньому фломастером прізвищем Андерсен. На інших дверях і така табличка була відсутня.

Тепер має бути найскладніша частина операції. Із звичайним замком він міг упоратися, не перебудивши при цьому весь під’їзд, але якщо Альф використовує хоч якісь прибамбаси з арсеналу АТ «Замки», у нього виникнуть проблеми. Харрі огледів двері зверху вниз. Ніяких наклейок «Фалька» або інших фірм, що встановлюють сигналізацію, він не виявив. Ні, це не замок із секретом, який і свердлом не візьмеш. І не циліндровий подвійної дії з системою ригелів, до якого не підбереш відмичку. А просто старий французький циліндричний замок. Іншими словами, такий, який англійці називають ласим шматочком для зломщика.

Харрі витягнув руку, і фомка вислизнула з рукава куртки прямо йому в долоню. Він злегка зачекав, а потім просунув фомку в дверну щілину якраз на рівні замка. Якось аж надто легко все складалося. Але часу на роздуми у нього не залишалося, та й вибору не було. Він не почав виламувати двері, а просто відтиснув їх у бік завіс, вставив у щілину кредитку Ейстейна і провів нею по клямці, так що вона трішки вийшла з гнізда. Він наліг на фомку, двері трохи прочинилися, він підсунув під них ногу і злегка підняв. Завіси заскрипіли, коли він увігнав фомку глибше й одночасно смикнув на себе кредитку. Харрі прошмигнув у квартиру і зачинив за собою двері. Вся операція зайняла вісім секунд.

У квартирі шумів холодильник та доносилися вибухи реготу від сусідського телевізора. Вслухуючись у непроглядну тьму, Харрі постарався дихати рівно і глибоко. Він чув шум автомобілів, що проїздили по вулиці, відчув протяг — виходить, у квартирі старі вікна, не склопакети. Але найголовніше, жоден звук не давав приводу припустити, що вдома хтось є.

Харрі знайшов вимикач. Передпокою, безумовно, був потрібний хоч би косметичний ремонт, так само, втім, як і вітальні. Кухні й ремонт не допоміг би. Інтер’єр квартири або, вірніше, відсутність такого пояснювало, чому господар не вживав ніяких заходів безпеки. У Альфа Гуннеруда попросту не було нічого, навіть стереосистеми, яку Харрі збирався попросити приглушити. І лише два складаних стільці, зелений журнальний столик, розкиданий усюди одяг та ліжко з ковдрою без підодіяльника свідчили про те, що тут усе-таки хтось живе.

Харрі надів гумові рукавички, захоплені Ейстейном із дому, і вийшов у коридор, прихопивши один із стільців. Поставив його перед стелажем із антресоллю, що досягала триметрової стелі, викинув із голови всі думки й обережно піднявся на стілець. У цю мить задзвонив телефон, Харрі спробував знайти опору, але стілець склався, і він із гуркотом повалився на підлогу.

Тома Волера переслідувало погане передчуття. Ситуація розвивалася непередбачувано, а він завжди прагнув до зворотного. Оскільки його кар’єра і взагалі майбутнє перебували не тільки в його руках, але і в руках тих, із ким він діяв разом, людським чинником був ризик, про що йому завжди слід було пам’ятати. І погане передчуття пояснювалося тим, що нині він не знав, чи може покладатися на Беате Льонн, Руне Іварссона або — що найсерйозніше — на чоловіка на прізвисько Кнехт, який приносив йому левову частку доходів.

Коли до Тома дійшла інформація про те, що мерія настійно вимагає від начальника Управління поліції взяти Забійника після пограбування на Грьонланнслейрет, він запропонував Кнехту сховатися на якийсь час у затишному містечку. Містечко це було знайоме Кнехту за колишніми часами. Патайя — найбільший у Східній півкулі збірний пункт західноєвропейських злочинців, які перебувають у розшуку, та і розташована вона всього за дві години їзди на машині від Бангкока. Там Кнехт цілком міг загубитися в натовпі білих туристів. Кнехт називав Патайю азіатським Содомом, і тому Волер надзвичайно здивувався, коли той раптово знову з’явився в Осло і заявив, що більше не в силах бачити цю Патайю.

На Уеланнс-гате Волер зупинився на червоне світло й увімкнув лівий поворотних. Погане передчуття. Останнє пограбування Кнехт зробив, не отримавши заздалегідь згоди від Воле-ра, що було серйозним порушенням правил гри. Щось слід було робити.

Він щойно спробував подзвонити Кнехту додому, але слухавку ніхто не взяв. Це могло означати все що завгодно. Наприклад, що Кнехт сидить на дачі в Трюванні й розробляє деталі пограбування інкасаторської машини, про яке вони домовлялися. А може, перевіряє спорядження — одяг, зброю, поліцейську рацію, схеми. А може, розв’язав і ловить носом окунів у кутку кімнати зі шприцом, що стирчить із вени.

Волер на повільній швидкості проїхав по темній, загидженій кишці, де жив Кнехт. На іншій стороні вулиці стояло в очікуванні пасажира таксі. Волер кинув погляд на вікна квартири. Як не забавно, але вони були освітлені. Якщо Кнехт почав колотися знову, це ні к бісовій матері не годиться. Забратися до нього в квартиру з його гівняним замком ніяких труднощів не становитиме. Він подивився на годинник. Зустріч із Беате розбурхала його, він розумів, що заснути поки що не вийде. Треба ще кудись з’їздити, зробити кілька дзвінків, а там видно буде.

Волер газонув, увімкнув Принца на повну потужність і повернув на Уллеволсвеєн.

Харрі сидів на розкладному стільці, схиливши голову на руки. Страшенно боліло стегно, та й на душі було кепсько: навіть натяку на те, що Альф Гуннеруд саме та людина, яка йому потрібна, він при огляді речей у квартирі, що зайняв усього лише двадцять хвилин, не виявив. їх було так мало, цих речей, що можна було подумати, ніби насправді Гуннеруд живе в іншому місці. У ванній він знайшов зубну щітку, майже порожній тюбик «Солі-докса» і втертий у мильницю шматочок невідомого Харрі мила. Так, іще рушник, який, можливо, колись був білим. Навіть напевно. Але тепер втратив цей колір. Так от як він скористався своїм шансом.

Харрі ледве не розреготався. Хотілось ударитися головою об стіну. Скрутити шийку пляшці «Джима Біма» і заковтнути її вміст разом із осколками. Тому що людиною, яку він розшукував, мав — зобов’язаний — бути Гуннеруд. Із погляду статистики один доказ переважував усі останні — колишні судимості та звинувачення. По всьому виходило, що Гуннеруд замішаний у цій справі. На ньому і розповсюдження наркотиків, і застосування зброї, і працював він у фірмі з виготовлення замків і ключів, міг замовити дублікат будь-якого універсального ключа, наприклад — від квартири Анни. І від квартири Харрі — також.

Він підійшов до вікна. Пригадав, як цей псих вивів його на задану орбіту і він, анітрохи не вагаючись, від крапки до крапки зіграв роль за написаним для нього сценарієм. Але інструкції вже не діють, і готових реплік не залишилось. У розриві між хмарами з’явився схожий на півтаблетки фтору місяць, але і він не міг йому суфлірувати.

Харрі заплющив очі. Спробував зосередитися. Пригадати, що він тут виявив, а потім подумати, що міг випустити з уваги. По пам’яті він знову обшукав усю квартиру, крок за кроком.

За три хвилини він знову розплющив очі. Ні, безнадійна справа. Ніяких доказів тут немає.

Харрі перевірив, чи всі р^чі в тому порядку, в якому він їх знайшов, і ввімкнув світло в кімнаті. Став у туалеті перед унітазом, розстебнув ширінку. Почекав. Господи, навіть це у нього не виходить. Нарешті він пустив струмінь і втомлено зітхнув. Натиснув на злив, і в той момент, коли зашуміла вода, у нього мурашки по шкірі поповзли. За шумом води, що спускається, йому почувся автомобільний гудок. Він вийшов у коридор і, щоб чути краще, зачинив двері до туалету. Ну точно. З вулиці донісся ще один короткий жорсткий гудок. Гуннеруд повертається! Харрі вже стояв у дверях, як раптом його осяяло. Осяяло, звичайно, тільки тепер. Коли вже пізно. Шум води, що спускається. Хрещений батько. Пістолет. Мені ця думка дуже сподобалася.

— Чорт-чорт-чорт!

Харрі кинувся назад до туалету, схопився за ручку на кришці бачка і з скаженою швидкістю почав її відкручувати. Ось уже з’явилося проржавіла різьба. «Швидше!» — прошепотів він і відчув, як сильно забилося серце, тому що проклятий стержень усе прокручувався з диким скреготом і ніяк не хотів вилазити. Він почув, як унизу гримнули двері. Нарешті стержень виліз, і Харрі підняв кришку бачка. Почувся глухий звук від удару фаянсу об фаянс, що тут же потонув у напівтемряві бачка, куди продовжувала прибувати вода. Харрі просунув руку всередину і провів пальцями по покритій жорстким нальотом внутрішній стороні бачка. Що за біс?! Нічого?! Він підняв кришку. А, ось він де. Прикріплений скотчем до внутрішньої сторони кришки. Він зробив глибокий вдих. Йому був знайомий кожен зубець, кожна насічка, кожне поглиблення ключа, що виднівся під прозорою смужкою скотча. Він підходив і до воріт двору, і до дверей підвалу і квартири. Та і прикріплене поряд із ним фото теж було йому знайоме. Бракувало хіба що фотографії над дзеркалом, де Сестринець посміхалась, а Харрі намагався зробити суворе обличчя. Обидва загорілі й по-дитячому щасливі. А ось білий порошок в пластиковому пакеті, прикріплений до кришки бачка трьома широкими чорними смужками, йому не знайомий. Хоча він готовий поставити значну суму на те, що йдеться про діацетилморфін, відоміший як героїн. Багато героїну. Мінімум шість років безумовного героїну. Харрі нічого не чіпав, просто поставив на місце кришку і почав закручувати ручку, прислухаючись до кроків у під’їзді. Як нагадала йому Беате, докази й виїденого яйця не варті, якщо виявиться, що Харрі провів у квартирі обшук без відповідної санкції. Нарешті він докрутив ручку і відразу рвонув до вхідних дверей. Вибору в нього не залишалося, він тихо зачинив їх і вискочив на майданчик. Знизу чулося човгання. Він заглянув у сходовий отвір, але розгледів тільки темну густу шевелюру. Через п’ять секунд він побачить Харрі. Але трьох стрибків по сходах на шостий поверх цілком вистачило б, аби сховатися.

Побачивши перед собою Харрі, що сидів на сходинці, хлопець різко зупинився.

— Привіт, Альфе! — сказав Харрі й подивився на годинник. — Щось я тебе зачекався.

Хлопець утупився в нього витріщеними очима. Бліде веснянкувате обличчя обрамляло не дуже коротко підстрижене масне волосся, як у Лаєма Галлахера, що загиналося над вухами, так що Харрі навіть подумав, що перед ним не досвідчений убивця, а хлопчак, що злякався чергової прочуханки.

— Чого треба? — запитав хлопець високим дзвінким голосом.

— Щоб ти поїхав зі мною в Управління поліції.

Хлопець зреагував вмить. Він розвернувся, відштовхнувся

від поручнів і одним стрибком опинився на нижньому майданчику. «Ей!» — крикнув Харрі,’але хлопець уже зник із очей, стрибаючи через чотирип’ять сходинок, і лише гучний стукіт його каблуків луною віддавався в під’їзді.

— Гуннеруде!

У відповідь Харрі почув тільки гуркіт вхідних дверей на першому поверсі.

Він засунув руку у внутрішню кишеню і лише тут пригадав, що сигарет у нього немає. Підвівшись, він неспішним кроком попрямував униз. Тепер справа за кавалерією.

Том Волер приглушив музику, вивудив із кишені мобільник, що запищав, і приклав його до вуха. На іншому кінці чулися швидке уривчасте дихання і шум вуличного руху.

— Алло? — вимовив нарешті чоловічий голос. — Це ти? — Дзвонив Кнехт. Судячи з голосу, він був сильно наляканий.

— Що сталося, Кнехте?

— Господи, це ти! Та тут чортзна-що сталося. Ти мусиш допомогти мені. І по-швидкому.

— Нічого і нікому я не мушу. Відповідай на запитання.

— Вони нас розкрили. Лягавий сидів на сходах і очікував мене, коли я повертався додому.

Волер зупинився перед пішохідним переходом на виїзді на кільцеву дорогу. Якийсь старий нескінченно довго переходив вулицю дивними дрібними кроками.

— І чого він хотів? — запитав він.

— А ти як думаєш? Заарештувати мене, напевно.

— Так чого ж не заарештував?

— Та я як біс звідти рвонув. Злиняв у момент. Але вони за мною по п’ятах женуться. Вже три патрульні машини мимо проїхали. Ти чуєш? Вони мене візьмуть, якщо не…

— Не кричи у слухавку. А де інші поліцейські?

— Я інших не бачив, просто втік.

— Як же ти так легко ушився? Ти впевнений, що цей тип із поліції?

— Так-так. Адже це він був!

— Хто «він»?

— Харрі Холе, хто ж іще. Він днями до майстерні заходив.

— Ти мені про це не говорив.

— Майстерня з виготовлення ключів. Там поліцейські всю дорогу ошиваються.

На світлофорі зажевріло зелене світло. Волер сигналив водієві машини, що стояла перед ним.

— О’кей, потім із цим розберемося. Ти зараз де?

— Я в телефонній будці перед, ех… будівлею в’язниці, — він нервово засміявся, — і мені тут страшенно не подобається.

— У квартирі було щось, чого не мусило бути?

— Квартира чиста. Всі причандали на дачі.

— А ти? Ти теж чистий?

— Ти ж чудово знаєш, я зав’язав. Так ти приїдеш чи як? Чорт, я весь тремчу.

— Спокійно, Кнехте! — Волер прикинув, скільки йому знадобиться часу. Трюванн. Управління поліції. Центр. — Уяви собі, що це пограбування банку. Я тобі таблетку привезу.

— Я ж кажу, що в зав’язці. — Він помовчав. — А я і не знав, що ти таблетки при собі маєш, Принце.

— Завжди.

— А що у тебе?

— Mothers arms[58]. Рогіпнол. Пістолет «Єрихон», що я тобі дав, із тобою?

— Завжди.

— Чудово. Тоді слухай уважно. Зустрінемося в порту, в східній частині Пакгаузу. Я досить далеко звідти, так що дай мені сорок хвилин.

— Тїі що мелеш? Приїжджай сюди, хай йому біс! Негайно!

Волер не відповів, услухаючись в уривчасте дихання Кнехта.

— Якщо мене візьмуть, я тебе з собою потягну. Сподіваюся, це ти зрозумів, Принце? Я тебе здам, якщо мені за це поблажка вийде. Я, чорт забирай, не бажаю сидіти за тебе, якщо ти не…

— Ти ніби як запанікував, Кнехте. А нам паніка зараз ні до чого. Де у мене гарантія, що тебе не взяли і ти не влаштовуєш мені пастку, щоб і мене заразом утопити. Ти зрозумів, про що я говорю? Ти з’явишся туди один і станеш під ліхтарем, аби я тебе виразно бачив, коли приїду.

Кнехт застогнав:

— Диявол! Диявол!

-Ну?

— Гаразд-гаразд. Чудово. Тільки пігулки привези. Диявол!

— Біля Пакгаузу за сорок хвилин. Під ліхтарем.

— Тільки не спізнюйся.

— Почекай, іще дещо. Я припаркуюся подалі від тебе, і, коли крикну, ти піднімеш ствол угору, так, щоб я його виразно бачив.

— Навіщо? Ти що, параноїк?

— Можуть, скажімо так, виникнути непередбачені обставини, а я ризикувати не хочу. Отже роби, як я кажу.

Волер натиснув клавішу відбою й подивився на годинник. Увімкнув магнітолу на повну потужність. Гітари. Чудовий білий шум. Чудове відчуття білого шаленства.

Він звернув на заправку.

Б’ярне Мьоллер із несхвальним виглядом переступив поріг і озирнувся в кімнаті.

— Вельми затишно, чи не так? — запитав Вебер.

— Наш давній знайомий, як я чув?

— Альф Гуннеруд. Принаймні, квартира на його ім’я записана. Відбитків маса, скоро з’ясуємо, чи йому вони належать. Скло, — він показав на молодого чоловіка, який водив пензликом по вікну, — кращі відбитки завжди на склі залишаються.

— Якщо вже ви почали відбитки збирати, я можу припустити, що ви тут іще дещо виявили?

Вебер показав на пластиковий пакет, що лежав поряд із іншими предметами на вовняному підлоговому покритті. Мьоллер сів навпочіпки і засунув палець у діру в пакеті:

— Гм. На смак героїн. Та тут десь і півкіло буде. А це що?

— Фотографія двох дітей, особи поки не встановлені. І ключ від «Тріовінга», але в усякому разі до цього замка не підходить.

— Якщо це універсальний ключ, у «Тріовінгу» визначать власника. Цей хлопець на фото мені когось нагадує.

— Мені також.

— Веретеноподібна звивина, — мовив у нього за спиною жіночий голос.

— Фрьокен Льонн? — здивовано вигукнув Мьоллер. — А відділ пограбувань тут до чого?

— Це я отримала інформацію про те, що тут зберігаються наркотики. Я ж і попросила тебе викликати.

— Так у тебе і по наркотиках інформатори є?

— Грабіжники і наркомани — одна велика щаслива сім’я, ти ж знаєш.

— Хто навів?

— Уявлення не маю. Він подзвонив мені додому, коли я якраз уляглася. Ім’я своє не назвав і, як дізнався, що я з поліції, також не повідомив. Але дані настільки конкретні й докладні, що я взялася за справу і розбудила прокурора.

— Гм, — мовив Мьоллер. — Наркотики. Раніше судимий. Погроза знищення доказів. Дозвіл, сподіваюся, безпосередньо дістала?

— Можеш не сумніватися.

— Тільки ось трупів я тут щось не бачу, так чому мене викликали?

— Навідник мені ще дещо повідомив.

— Що ж?

— Нібито Альф Гуннеруд перебував у інтимному зв’язку з Анною Бетсен. Як коханець і штовхач. Потім вона з ним розірвала стосунки і, поки він термін відбував, зустріла іншого. Що ти про все це думаєш, Мьоллере?

Мьоллер подивився на неї.

— Я задоволений, — сказав він, але жоден мускул не здригнувся в нього на обличчі, — ти навіть уявити собі не можеш, який я задоволений.

Він усе не відривав од неї погляду, і врешті-решт їй довелось опустити очі.

— Вебер, — сказав він, — заблокуй квартиру і виклич усіх своїх людей. Доведеться багато попрацювати.

39 «Глок»

Стейн Томмесен уже два роки відсурмив опером у черговій частині Управління кримінальної поліції. Він прагнув стати си-щиком, а у мріях бачив себе слідчим. Тоді в нього буде нормований робочий день, власний кабінет, та і зарплата вища, ніж у старшого інспектора. Він уявляв собі, як, повернувшись додому зі служби, почне розповідати Тріне про цікаву справу, яку він обговорював із колегою по забійному і сам вважає неймовірно заплутаною. А поки він служив черговим за жебрацьку зарплатню і відчував смертельну втому, навіть коли йому випадала нагода поспати десять годин поспіль. Вислуховуючи докори Тріне, що не бажала вічно вести таке життя, він намагався пояснити їй, яке це — цілими днями розвозити тинейджерів із передозом по пунктах екстреної допомоги, пояснювати дрібним, що їм не варто брати приклад з батька, який б’є матір, і вислуховувати брудні образи від усіх, кому ненависна поліцейська форма. Але Тріне, звівши очі догори, пропонувала йому поміняти тему.

Коли старший інспектор Волер із забійного відділу зайшов до вартівні й запитав, чи не може Стейн Томмесен вирушити з ним на затримання підозрюваного, першою думкою у Томмесена було попросити у Волера поради, як йоліу діяти, щоб вибитися в слідчі.

Він заговорив про це в машині, коли вони їхали по Нюлан-нсвеєн до двоярусної розв’язки. Волер усміхнувся і попросив його черкнути декілька слів на папірці. І може, навіть він — Во-лер — замовить за нього де треба слівце.

— Дуже-дуже добре… чудово. —- Томмесен поринув у роздуми, чи варто йому розсипати подяки, чи це буде сприйнято як підлабузнювання. Втім, особливо дякувати за великим рахунком поки нема за що. В усякому разі, треба не забути сказати Тріне, що він прозондував ґрунт. Ось-ось, саме так і треба сказати: «прозондував ґрунт». І більше нічого, зберігаючи таємничий вигляд принаймні доти, поки вона що-небудь відповість.

— А що за типа братимемо? — запитав він.

— Я їхав у машині й випадково почув по рації, що на Тора Ульсена виявлена партія героїну. Альфа Гуннеруда братимемо.

— А, я теж чув у вартівні. Майже півкіло.

— І майже відразу подзвонив один чувак і повідомив, що тільки-но бачив Гуннеруда в районі Пакгаузу.

— Щось інформатори сьогодні вночі активізувалися. Про героїн також повідомили по телефону. Може, це і випадковість, але забавно, що два аноніми.

— Не виключено, що це одна і та ж людина, — перебив його Волер. — Може, він за Гуннерудом стежить, може, той його обдурив або ще що.

— Можливо.

— Так, значить, ти в слідчі хочеш податися, — сказав Волер, і Томмесену почулися в його голосі нотки роздратування. Вони звернули з естакади у бік порту. — Ну що ж, можу тебе зрозуміти. Це зовсім інша служба. А в який відділ?

— Забійний, — відповів Томмесен. — Або пограбувань. А сексуальні злочини не привертають.

— Ну, це ясно, — сказав Волер. — А ми приїхали.

Вони вискочили на неосвітлений відкритий майданчик, забитий поставленими один на один контейнерами, в кінці якого виднілася велика рожева будівля.

— Той, що стоїть під ліхтарем, ніби схожий за прикметами, — сказав Волер.

— Де? — запитав Томмесен і примружив очі.

— Онде, біля цієї будівлі.

— Чорт, ну у тебе й зір!

— У тебе зброя з собою? — запитав Волер і збавив швидкість.

Томмесен із подивом подивився на Волера:

— Але ти нічого не сказав.

— Гаразд, у мене є. Ти в машині залишайся, у разі чого патрульні екіпажі викличеш, якщо він шухер підніме, о’кей?

— Добре. А ти впевнений, може, зараз треба викликати…

— У нас часу немає. — Волер увімкнув дальнє світло і зупинив машину. За прикидкою Томмесена, до постаті під ліхтарем було метрів п’ятдесят, за наслідками вимірювання під час розслідування виявилося рівно тридцять чотири метри.

Волер зарядив пістолет — «Глок-20», він клопотав щодо нього перед начальством і отримав спеціальний дозвіл на його носіння, — схопив великий чорний кишеньковий ліхтар, що лежав між передніми сидіннями, і виліз із машини. Він щось крикнув і попрямував до Гуннеруда. Саме у цьому пункті рапорти двох поліцейських про подію розходяться. Волер записав, що він крикнув: «Поліція! Покажи їх!»

Тобто підніми руки над головою. Прокурор погодився, що раніше судимому і такому, що має декілька приводів, напевно знайомий цей сленг. До того ж старший інспектор Волер, так або інакше, чітко заявив, що він із поліції. Томмесен же у своєму рапорті спочатку записав, що Волер нібито крикнув: «Привіт, це дядечко з поліції. Покажи мені його». Проте після консультацій з Волером Томмесен заявив, що версія напарника достовірніша.

Із приводу подальших подій ніяких розбіжностей не виникло. Почувши Волера, чоловік, що стояв під ліхтарем, засунув руку до кишені й витяг пістолет, як з’ясувалося згодом, «Єрихон» зі збитими серійними номерами, чому й виявилося неможливим установити його походження. Волер — який, як указано в поданні Служби внутрішньої безпеки, показав чи не кращі результати із стрільби в тирі — щось викрикнув і зробив з високою скорострільністю три постріли. Два з них уразили Альфа Гуннеруда. Одна куля потрапила в ліве плече, інша — в стегно. Обидва поранення не були смертельними, проте Гуннеруд упав. Волер із піднятим пістолетом підбіг до Гуннеруда, що лежав на спині, і крикнув: «Поліція! Кинь зброю, стрілятиму! Кинь зброю, я сказав!»

Із цієї миті в рапорті Томмесена не міститься яких-небудь істотних деталей, оскільки він перебував за тридцять чотири метри від місця подій, у темряві, й до того ж Волер загороджував від нього Гуннеруда. З іншого боку, ні в рапорті Томмесена, ні серед знайдених на місці події речдоків ніщо не суперечило ходу подальших подій, викладеному в рапорті Волера. Згідно з яким Альф Гуннеруд схопив пістолет і, незважаючи на попереджу вальні вигуки, направив його на Волера, але той встиг вистрілити першим. Із відстані два-три метри.

Я повинен померти. Причому сенсу в цьому немає ніякого. Я дивлюся в димлячий отвір ствола. Згідно із планом, так не по винно було статися, принаймні згідно з моїм планом. Проте цілком можливо, що я, сам того не помічаючи, весь час ішов до цього. Протея планував не так. Мій план був кращий. У моєму плані був сенс. Тиск у салоні падає, і якась невидима сила зсередини тиснс мені на барабанні перетинки. Хтось нахиляється наді мною і пи таЄу чи готовий я до зниження, адже ми скоро приземлимося.

Я пошепки кажу у відповідь, що я крав, брехав, торгував наркотикамиу розпусничав, давав волю рукам. Але я ніколи нікого не вбивав. Я поранив жінку в Гренсені, але то був нещасний випадок. Світло зірок проникало крізь обшивку літака.

«Один гріх… — шепочу я. — Я погрішив проти тієїяку любив. Чи може і його бути пробачено?» Але стюардеса вже пішла, а посадочні вогні горять із усіх боків.

Це сталося того вечора, коли Анна вперше вперлась, а я почав наполягати, замкнув двері. Такого чистого товару в руках ніколи не тримав. Але курити його — тільки задоволення псувати. Вона брикалась, але я сказав, що справу вирішено, і приготував шприц. До цього вона ніколи не ширялась, я сам уколов їй дозу. А це набагато складніше, ніж самому колотися. Після двох безуспішних спроб вона подивилася на мене і поволі мовила: «Я вже три місяці чиста. Я врятувалася». — «Ласкаво просимо в колишній стан», — відповів я. Тоді вона видала короткий смішок і сказала: «Я тебе уб’ю». Третя спроба вдалася. Зіниці у неї розкрилися, поволі, немов велика квітка троянди, і кров із глухим звуком закапала на килим. Потім вона закинула голову. А наступного дня подзвонила мені й попросила повторити процедуру. Шасі заскрипіли по асфальту. Адже ми могли б зробити це життя прекрасним, ти і я. Якби дотримувалися мого плану, в цьому і полягав сенс. А в чому сенс усього цього, я уявлення не маю.

Згідно з протоколом розтину, десятиміліметрова куля пробила Альфу Гуннеруду носову кістку. Осколки кістки разом із кулею прошили тонку перегородку перед мозком і практично повністю зруйнували таламус, лімбічну систему і мозочок, потім куля вийшла через задню частину черепа і пробила асфальт, іще недостатньо затверділий після укладання АТ «Дорожні покриття» за два дні до події.

40 Бонні Тайлер[59]

День видався похмурий, короткий і, за великим рахунком, нікчемний. Навислі над містом свинцево-сірі хмари, що погрожували розродитися дощем, так і не вичавили із себе ні краплі, а випадкові пориви вітру турбували лише газетні смуги на стенді перед магазинчиком «Фрукти і тютюн Елмера». Заголовки свідчили, що народу почала набридати так звана війна з тероризмом: сам термін уже набув злегка одіозного звучання як передвиборне гасло, до того ж момент було упущено, адже ніхто не знав, куди ж подівся головний винуватець. Дехто вважав навіть, що він помер. Ось чому газети знову почали надавати свої смуги зіркам телевізійних реаліті-шоу та зарубіжним знаменитостям другого ряду, що доброзичливо відізвалися про норвежців або про плани королівської сім’ї на відпустку. Єдине, що порушило монотонну буденність дня, так це повідомлення про драму, що розігралася напередодні, в районі Пакгаузу, коли оголошений у розшук убивця і торговець наркотиками підняв зброю на поліцейського, але був убитий до того, як сам устиг вистрілити. За словами начальника Нарквідділу, на квартирі вбитого виявлено велику кількість героїну. А шеф Відділу із розслідування вбивств заявив, що справу про вбивство, в якій, можливо, замішаний тридцятидворічний підозрюваний, виділено в розряд особливо важливих. Щоправда, газета, пізніше за інших підписана до друку, встигла повідомити, що є серйозні докази й проти іншої людини. І що, як не дивно, поліцейський, що вбив наркоділера, трохи більше року тому за схожих обставин застрелив неонациста Сверре Ульсена у нього вдома. Поліцейський усунений від виконання службових обов’язків до закінчення розслідування інциденту Службою внутрішньої безпеки. Газета наводить також слова начальника Управління кримінальної поліції, який заявив, що це звичайна практика в таких випадках і усунення жодним чином не пов’язане зі справою Сверре Ульсена.

Маленьку замітку було присвячено пожежі на дачі в Трюванні, оскільки недалеко від повністю згорілого будинку було знайдено каністру з-під бензину, що дало привід поліції підозрювати підпал. Проте на газетні сторінки не потрапила розповідь журналіста, що намагався зв’язатися з Біргер Гуннеруд, аби дізнатися, як почувається людина, що втратила за один вечір дачу і сина.

Стемніло рано, і вже о третій дня засвітилися вуличні ліхтарі. Зупинений відеозапис пограбування в Гренсені тремтів на екрані в «Камері тортур», коли туди ввійшов Харрі.

— Ще що-небудь буде? — запитав Харрі й кивнув у бік екрану, на якому Забійник тікав щодуху.

Беате похитала головою:

— Ми чекаємо.

— Поки він знову візьметься за справу?

— У цей момент він десь відсиджується і планує нове пограбування. За моїми уявленнями, це трапиться наступного тижня.

— Ти впевнена?

Вона знизала плечима:

— Досвід підказує.

— Твій?

Вона всміхнулась і не відповіла.

Харрі сів на стілець:

— Сподіваюся, я не сплутав ваші плани, вчинивши не так, як сказав по телефону.

Вона наморщила лоб:

— Що ти маєш на увазі?

— Я говорив, що тільки сьогодні збираюся обшукати квартиру.

Харрі подивився на неї. Вигляд у неї був здивований: вона щиро не розуміла, до чого він хилить. З іншого боку, адже Харрі не в Secret Service[60] працює. Він зібрався щось сказати, але передумав. Зате слово взяла Беате:

— Я хочу запитати тебе про дещо, Харрі.

— Shoot[61].

— Ти знав про Расколя і мого батька?

— Про що саме?

— Про те, що це Расколь… був тоді в банку. І стріляв саме

він.

Харрі опустив очі й почав уважно роздивлятися свої руки.

— Ні, — сказав він. — Я цього не знав.

— Але здогадувався?

Харрі підвів очі й зустрів її погляд:

— Думка в мене така виникала. І все.

— А чому виникала?

— Справа у спокутуванні провини.

— Спокутуванні провини?

Харрі набрав повні легені повітря:

— Жахливий злочин деколи затьмарює перспективу. Або, якщо хочеш, розуміння суті того, що відбувається потім.

— Що ти маєш на увазі?

— Кожна людина відчуває потребу в спокутуванні провини, Беате. Ти, наприклад. І, присягаюся Богом, я. І Расколь також. Вона так само природна, як потреба вмиватися. Мова про гармонію, про внутрішню рівновагу, без якої жити не можна. Цю рівновагу ми називаємо моральністю.

Харрі помітив, що обличчя у Беате зблідло. І тут же почервоніло. Вона розкрила рот.

— Ніхто не знає, чому Расколь добровільно з’явився в поліцію, — вів далі Харрі. — Але я переконаний, це з бажання спокутувати провину. Адже він виріс, користуючись тільки однією з усіх свобод — свободою пересування. Для нього тюремне ув’язнення — єдиний спосіб покарати себе самого. Відняти життя в іншої людини зовсім не те ж саме, що відняти у неї гроші. Припустимо, скоївши злочин, він утратив цю внутрішню рівновагу. Ось він і вважав за краще спокутувати провину в повній відчуженості від зовнішнього світу, наодинці з самим собою і — якщо він у нього є — своїм Богом.

Беате нарешті змогла вичавити з себе декілька слів:

— Моральний… моральний… убивця?

Харрі витримав паузу. Але більше нічого не почув.

— Моральна людина — та, що діє згідно зі своїми моральними установками, — тихо вимовив він. — А не чужими.

— А що, коли я ось це надіну? — запитала Беате з гіркотою в голосі, відкрила шухляду столу й дістала звідти наплічну ко-буру. — Що, коли я закриюся з Расколем у кімнаті для побачень і потім заявлю, що він напав на мене й мені довелося стріляти з метою самооборони? Помститися за свого батька і заразом паразита уколошкати — це, по-твоєму, моральний вчинок? —Вона шпурнула кобуру на стіл.

Харрі відкинувся на спинку стільця і заплющив очі, слухаючи, як її прискорене дихання поступово заспокоюється.

— Питання в тому, Беате, що ти вважаєш моральним. Мені невідомо, навіщо ти взяла з собою кобуру, але в мене і в думках немає спробувати утримати тебе від будь-чого.

Він підвівся:

— Дій так, щоб батько пишався тобою, Беате.

Харрі взявся за ручку дверей, але тут почув за спиною ридання Беате. Він обернувся.

— Ти не зрозумів! — крізь ридання викрикнула вона. — Я думала, що зможу, думала, це своєрідний… розрахунок, адже правда?

Харрі не рушив із місця. А потім присунув стілець, сів і приклав руку до її щоки. Вона говорила, а теплі сльози зрошували огрубілу долоню Харрі:

— Ти йдеш працювати в поліцію, тому що хочеш, аби в усьому панував порядок, рівновага, вірно? Розплата, справедливість і все таке інше. І раптом одного прекрасного дня у тебе з’являється шанс звести рахунки, про що ти, власне, тільки і мріяла. Але тільки для того, аби зрозуміти, що це все ж таки не по тобі, — вона шморгнула носом. — Моя мати одного разу сказала, що гірше незадоволеного бажання в житті є тільки одне — відсутність усяких бажань узагалі. Відчуття ненависті начебто останне, що залишається, коли загублене все решта. Але і його у мене відібрали.

Вона змела зі столу кобуру, і та з глухим стукотом ударилася в стіну.

Було вже зовсім темно, коли Харрі підійшов до воріт будинку на Софієс-гате і сунув руку до кишені піджака за ключами. Коли він сьогодні вранці добровільно з’явився в Управління поліції, одним із перших пунктів у розпорядку дня у нього значився похід до криміналістичної лабораторії за речами, які туди доставили з будинку Албу. Але перш за все він вирушив до кабінету Б’ярне Мьоллера. За словами шефа Відділу із розслідування вбивств, особливих проблем у Харрі немає, доведеться тільки почекати, раптом надійде заява з приводу злому на вулиці Харелаббен, 16. Крім того, протягом дня буде ухвалено рішення у зв’язку з тим, що Харрі приховав своє перебування у квартирі Анни в день її вбивства. Харрі заявив, що якщо буде почато розслідування, він, природно, буде вимушений послатися на домовленість між начальником Управління поліції й Мьоллером про надання йому широких повноважень по розшуку Забійника й їхню згоду на поїздку до Бразилії в обхід бразильських властей.

Мьоллер криво посміхнувся і зауважив, що, за його прикидками, розслідування не почнуть, оскільки для цього немає ніяких підстав, та і взагалі реакції з боку начальства не буде.

У під’їзді було тихо. Харрі зірвав захисні стрічки перед квартирою. Замість вибитого скла в двері було вставлено шматок фанери.

Він увійшов до кімнати й озирнувся. Вебер говорив, що вони спершу все сфотографували і лише після цього приступили до обшуку, так що потім усе поставили на місце. Та все ж Харрі не міг звільнитися від неприємного відчуття, що чужі руки чіпали його речі. Загалом, не так багато у нього було того, що не призначалося для чужих очей — кілька палких, але зовсім давніх любовних послань, розкрита пачка презервативів із напевно минулим терміном користування і конверт із фотографією трупа Елен Єльтен — зберігати таке вдома, напевно, визнали збоченням. І крім того, два порножурнали, платівка Бонні Тайлер і книжка Сусанне Брьоггер[62].

Харрі довго дивився на миготливе червоне вічко автовідповідача і тільки потім натиснув кнопку. Знайомий дитячий голос наповнив усе приміщення:

— Привіт! Сьогодні був суд. Мама плаче, сказала, щоб я тобі подзвонив.

Готуючись до гіршого, Харрі зробив глибокий вдих.

— Завтра ми будемо вдома.

Харрі затримав дихання. Він не помилився? Завтра ми будемо вдома?

— Ми перемогли. Ти б бачив, Харрі, батькових адвокатів. Мама каже, вони були упевнені, що ми програємо. Мама. Ти хочеш… ні, вона просто плаче. Ми зараз ідемо в «Макдоналдс» святкувати успіх. Мама просить дізнатися, чи зможеш ти зустріти нас завтра. Бувай.

Харрі чув у слухавці дихання Олега, хтось висякався й засміявся. Потім Олег, притишивши голос, сказав:

— Буде здорово, якщо ти зустрінеш нас, Харрі.

Харрі опустився на стілець. Величезний клубок у нього в горлі розтав, і з очей бризнули сльози.