Безтурботний

41 C#MN

На небі не було ні хмарки, але дув крижаний вітер, і Харрі з Еуне, піднявши коміри курток і притиснувшись один до одного, попрямували по березовій алеї, що вже скинула на зиму своє літнє вбрання.

— Я розповів дружині, яким щасливим голосом ти говорив мені, що Ракель і Олег повернулися додому, — сказав Еуне. — Вона запитала, чи означає це, що ви скоро з’їдетеся.

Замість відповіді Харрі всміхнувся.

— Адже в неї, принаймні, місця в будинку вистачить, — не відставав Еуне.

— Місця в будинку вистачить, — підтвердив Харрі. — Передай від мене привіт Кароліні та процитуй Ула Бауера.

— «Я навіть спробував переїхати на Соргенфрі-гате»?

— «Але і це не допомогло».

Обидва розсміялися.

— А взагалі-то я зараз більш за все цією історією зайнятий, — сказав Харрі.

— Ну та зрозуміло, — погодився Еуне. — Я прочитав усі рапорти, як ти просив. Вражаюче. Просто вражаюче. Ти прокидаєшся у себе удома, нічдго не пам’ятаєш, і тут — бац! — виявляється, що ти всього лише пішак у руках Альфа Гуннеруда. Зрозуміло, складно ставити психологічний діагноз post mortem[63], але, правду кажучи, це вельми цікавий випадок. Особа явно неординарна, розумний, із творчою жилкою. Я б навіть сказав, художник. Ти подивись, який хитромудрий план він винайшов, це ж просто шедевр. Але є дві речі, які мене бентежать. Я прочитав копії всіх повідомлень, які він тобі надсилав. Адже спочатку він грав на тому, що у тебе трапився провал у пам’яті. Виходить, він бачив, як ти, добряче напідпитку, покидав квартиру, ось і ризикнув, понадіявся, що на ранок нічого не пам’ятатимеш.

— Ну, напевно, так і було, коли я без чужої допомоги у таксі влізти не міг. Припускаю, що він стояв на вулиці й вистежував мене, як він, власне, й описує в листі, який і навів мене на думку, що це був Арне Албу. Схоже, він зв’язувався з Анною і знав, що я прийду до неї того вечора. А тим, що так нализався, я просто подарунок йому підніс, на якій він навряд чи розраховував.

— Потім він пробрався до квартири, відімкнувши двері ключем, який отримав від виробника через AT «Замки». І застрелив її. Як думаєш, зі своєї зброї?

— Найімовірніше. Серійний номер був збитий, так само як на тому пістолеті, що знайшли на тілі Гуннеруда біля Пакгаузу. За словами Вебера, спосіб, яким збивали номери, свідчить, що обидва стволи він отримав од одного і того ж постачальника. Судячи з усього, йдеться про незаконні постачання зброї у великих масштабах. Пістолет «Глок» ми знайшли вдома у Сверре Ульсена, того, хто застрелив Елен. Так у нього таким самим способом номери збивали.

— І потім, він же вклав їй пістолет у праву руку, хоча вона була лівшею.

— Це приманка, — сказав Харрі. — Він, зрозуміло, припускав, що я в той або інший момент займуся цією справою, хоч би для того, щоб компрометуючі мене обставини не вилізли назовні. І що я, на відміну від слідчих, які не знали Анну, виявлю його помилку.

— А ще ця фотографія з фру Албу і дітьми.

— Це щоб навести мене на Арне Албу, її останнього коханця.

— Але перед тим, як піти, він захопив із собою ноутбук Анни і твій мобільний телефон, який ти там залишив.

— Іще один нежданий подарунок.

— Ти уявляєш, який витончений розум треба мати, щоб заздалегідь скласти такий каверзний і безпомилковий план, завдяки якому він зміг відразу вбити трьох зайців, тобто помститись і своїй невірній коханці, й тому, з ким вона його зрадила, коли він сидів за ґратами, і її новій-давній пасії, тобто світловолосому поліцейському. Але крім цього він ще й імпровізує. Завдяки роботі в АТ «Замки» він дістає ключ від твоєї квартири та комірки. Там він розміщує ноутбук Анни, підключає його до твого мобільного телефону і замовляє на його номер анонімний абонемент на користування сервером, відстежити який практично неможливо.

— Майже неможливо.

— Авжеж, цей твій невідомий мені хакер його відстежив. Але він не зміг розібратися, що електронні повідомлення, які ти отримував, написані заздалегідь і відсилалися в запрограмований час із твого комп’ютера в комірці, що відправник усе підготував іще до того, як розмістив ноутбук із підключеним мобільником у тебе в комірці. Вірно?

— М-м. Ти зміст листів опрацював, як я тебе просив?

— Так, звичайно. Тут така штука. Якщо читати їх підряд, знаючи, чим справа кінчилася, то, хоча автор і претендує на послідовний виклад подій, фабула уявляється вельми розмитою. Але якщо ти читаєш ці листи нібито у міру їх надходження, як людина, що перебуває в гущі цих подій, то у тебе відразу виникає відчуття, що автор — людина вельми інформована й отримує цю інформацію в режимі онлайн. Утім, йому на це було наплювати, адже він сам замовляв музику.

— Все так. Ми поки не впевнені на всі сто, що саме Гуннеруд організував убивство Арне Албу. Його колега по майстерні стверджує, що в мить, коли ймовірно Албу був убитий, вони з Гуннерудом сиділи в «Старому майорові» і пили пиво.

Еуне потер руки, і Харрі так і не зрозумів, чи то він це зробив від холоду, чи то від задоволення, що в цій заплутаній справі у нього багато можливостей виявити свої логічні здібності.

— Припустимо, що Гуннеруд не вбивав Албу, — сказав психолог. — Яку ж у такому разі долю він підготував Албу, коли навів тебе на нього? Хотів, аби його засудили? Але тоді з тебе зняли б усі підозри. І навпаки, адже неможливо двох засудити за одне і те ж убивство.

— Вірно, — зауважив Харрі. — Але потрібно задатися питанням: що було найголовнішим у житті для Арне Албу?

— Блискуче, — підхопив Еуне. — Батько трьох дітей, який добровільно або під тиском обставин кидає бізнес. Я припущу, що сім’я.

— А чого домагався Гуннеруд, викривши або, вірніше сказати, налагодивши мене викрити Арне Албу, що він як і раніше зустрічається з Анною?

— Щоб дружина забрала дітей і пішла від нього.

— Позбавити людину життя — це не найстрашніше, що можна зробити з нею. Найстрашніше — позбавити людину найдорожчого, заради чого вона, власне, живе.

— Класна цитата. — Еуне схвально кивнув. — Хто це сказав?

— Не пам’ятаю, — відповів Харрі.

— Тоді виникає ще одне запитання. А чого він хотів позбавити тебе, Харрі? Ти-то заради чого живеш?

Вони підійшли до будинку Анни. Харрі довго морочився з ключем.

— Ну так що? — запитав Еуне.

— Гуннеруд, напевно, знав мене тільки з розповідей Анни. А вона знала мене на ті часи, коли… коли у мене за великим рахунком нічого, окрім роботи, не було.

— Роботи?

— Він хотів мене засадити. Але найголовніше — щоб мене виперли з поліції.

По сходах вони підіймалися мовчки.

Вебер і його люди вже закінчили роботу в квартирі. Вебер із задоволеним виглядом повідомив, що знайдено масу відбитків Гуннеруда в багатьох місцях, особливо ж на спинці ліжка.

— Він не дуже-то обережний був, — сказав Вебер.

— Він тут так часто бував, що у будь-якому разі якісь відбитки залишив би, — заперечив Харрі. — І крім того, він був переконаний, що на нього підозри ні за що не ляжуть.

— До речі, Арне Албу вбили якимсь дивним способом, — сказав Еуне, поки Харрі проникав через розсувні двері до кімнати з портретами і торшером Тріммера.

— Закопали головою вниз. На пляжі. Схоже на якийсь ритуал, ніби вбивця хотів розповісти нам щось про себе. Ти не думав про це?

— Я тією справою не займаюся.

— Та я не про це.

— Гаразд. Можливо, вбивця хотів розповісти нам дещо про жертву.

— Що ти маєш на увазі?

Харрі ввімкнув лампу, світло якої впало на портрети.

— Я тут пригадав Гулатінзьке уложення[64], це приблизно тисяча сотий рік, — читав його, коли право вивчав. Так от там записано, що померлих слід ховати в освяченій землі, за винятком лиходіїв, клятвопорушників і вбивць. А для тих могили копали на межі припливної хвилі та дернового покриття. А Арне Албу поховали якраз в такому місці, так що йдеться не про вбивство на ґрунті ревнощів, а значить, його вбив не Гуннеруд. Ні, хтось хотів показати, що Арне Албу — злочинець.

— Цікаво, — сказав Еуне. — Слухай, навіщо нам знову ці картини дивитися? Вони тільки жах наганяють.

— Ти і справді впевнений, що нічого такого в них не помічаєш?

— Ну як тобі сказати, вони належать пензлю молодого художника з претензією на оригінальність, із надмірною тягою до театральності й відсутністю елементарних навичок.

— Моя колега Беате Льонн сьогодні не змогла прийти, вона зараз у Німеччині на конференції слідчих, розповідає, як за допомогою цифрових маніпуляцій із зображенням на відео або фото і підключенням веретеноподібної звивини можна впізнати в обличчя злочинця під маскою. У неї рідкісна природжена здатність: вона пам’ятає обличчя всіх людей, що коли-небудь зустрічались їй.

Еуне кивнув:

— Мені цей феномен відомий.

— Коли я показав їй ці картини, вона відразу назвала прототипи персонажів.

— Та ну?! — Еуне звів брову. — Нумо давай викладай.

Харрі показав пальцем:

— Ліворуч Арне Албу, в центрі Альф Гуннеруд, ну а про-воруч я.

Еуне примружився, поправив окуляри і почав розглядати портрети з різних точок.

— Цікаво, — пробурмотів він. — Надзвичайно цікаво. А я бачу тільки контури облич.

— Я хотів, щоб ти як експерт поручився, що таке цілком можливо. Тоді ми зможемо довести тісніший зв’язок Гуннеруда з Анною.

Еуне змахнув рукою:

— Якщо те, що ти говориш про фрьокен Льонн, правда, то їй досить мінімум мініморум інформації, щоб упізнати обличчя.

Коли вони вийшли на вулицю, Еуне сказав, що з професійного інтересу хотів би зустрітися з цією Беате Льонн.

— Вона слідчий, як я розумію?

— Так, у відділі пограбувань. Ми з нею розплутуємо справу Забійника.

— А, зрозумів. Як просувається?

—- Так собі. Слідів небагато. Вони припускали, що він скоро піде на нове пограбування, але поки що цього не сталося. Що, взагалі-то кажучи, дещо дивно.

На Бугстадвеєн Харрі побачив перші осінні сніжинки, що кружляли в повітрі.

— Зима! — крикнув Алі з другого боку вулиці й показав Харрі пальцем на небо. Він щось сказав братові на урду, й той відразу замінив його в ролі вантажника і почав затягувати ящики з фруктами до магазинчика. Алі м’якоюходою перетнув вулицю й підійшов до Харрі.

— Добре, що все скінчилося, — всміхнувся він.

— Звичайно, — відповів Харрі.

— Осінь — гівняна пора року. Нарешті сніжок пішов.

— Точно. А я думав, ти про ту справу говорив.

— З цим комп’ютером у твоїй комірці? Вона закінчена?

— А тобі ніхто про це не говорив? Вони знайшли людину, яка його там поставила.

— Он воно що. Тому дружину повідомили, що мені не треба сьогодні на допит в Управління. А що там насправді сталося?

— Коротко кажучи, один тип намагався подати справу так, ніби я був замішаний у серйозному злочині. Якщо запросиш мене сьогодні на обід, я докладніше розповім.

— Та я тебе вже запросив, Харрі!

— Ти не сказав, о котрій годині.

Алі звів очі догори:

— І чому у вас обов’язково треба день і годину призначати, щоб у гості прийти? Та ти просто в двері постукай, і я відчиню, а їжа у нас завжди є.

— Спасибі, Алі, я постукаю голосно і чітко. — Харрі відімкнув ворота.

— А ви з тією дамою розібралися? Може, це поплічниця була.

— Про кого ти говориш?

— Та про ту незнайому даму, я її того дня перед дверима до підвалу бачив. Я про неї цьому говорив… Тому, як його там?

Харрі застиг, забувши натиснути ручку воріт:

— Нумо, Алі, давай у точності викладай, що ти йому говорив.

— Він запитав, чи не помітив я чого незвичайного в підвалі або біля нього, ось я і сказав, що бачив незнайому даму біля входу до підвалу Коли я увійшов до під’їзду, вона стояла до мене спиною. Я це запам’ятав, тому що хотів запитати, хто вона така. Але потім почув, як клацнув замок, і вирішив, що позаяк у неї ключ, значить, все о’кей.

— Коли це сталось і який вона мала вигляд?

Алі досадливо сплеснув руками:

— Адже я поспішав, та й бачив її тільки зі спини. Три тижні тому? Або п’ять? Блондинка? Брюнетка? Не уявляю.

— Але ти впевнений, що це була жінка.

— Принаймні, мені здалося, що це дама.

— Альф Гуннеруд був середнього зросту, вузькоплечий, не дуже коротко стрижений, темноволосий.

Алі замислився:

— Так, звичайно, могло бути і так. Але це могла бути і дочка фру Мелькерсен, вона до неї якраз заходила. Наприклад!

— Гаразд, бувай, Алі.

Харрі вирішив спершу прийняти душ, одягнутись і вирушити до Ракелі й Олега, які запросили його на млинці та партію в тетріс. У день їх повернення Ракель показала привезені з Москви чудові шахи з різьбленими фігурами й дошкою з дерева і перламутру. Але, на жаль, їй зовсім не сподобався пістолет Ыашсо Є-Соп 45, який Харрі купив у подарунок Олегу, і вона його негайно конфіскувала,’заявивши, що Олегу не можна дарувати іграшкову зброю, принаймні поки йому не виповниться дванадцять років. Харрі з Олегом злегка зніяковіли й без розмов погодилися з нею. Правда, вони знали, що пізніше Ракель скористається присутністю Харрі й залишить його наглядати за Олегом, а сама вирушить на вечірню пробіжку. І Олег шепнув Харрі, що бачив, куди вона заховала Namo G-Con 45.

Стоячи під душем, гарячі струмені якого вигнали холод, що поселився в його тілі, Харрі прагнув забути розмову з Алі. Місце сумнівам знайдеться завжди, хоч якою б ясною здавалася справа. А Харрі народився скептиком. Але в якісь моменти необхідно просто вірити, якщо хочеш, аби твоє існування набуло контурів, знайшло сенс.

Харрі витерся, поголився й надів чисту сорочку. Подивився на себе в дзеркало й усміхнувся. Олег сказав, що в нього жовті зуби, і Ракель якось дуже голосно розсміялась. У дзеркалі він побачив роздрук першого листа від С#МЫ, що, як і раніше, висів на протилежній стіні. Завтра він його зірве й на це місце знову повісить фотографію із Сестринцем і ним самим. Завтра. Він уперся поглядом в текст у дзеркалі. Дивно, що він не звернув на це уваги того вечора, коли ось так само стояв перед дзеркалом і відчував, що чогось не вистачає. Напевно, коли постійно бачиш одну і ту ж річ, погляд замилюється і ти її не помічаєш. Він знову подивився на текст у дзеркалі. Потім викликав таксі, взув черевики і почав чекати. Подивився на годинник. Таксі вже напевно під’їхало. Вперед! І тут він зловив себе на тому, що знову піднімає слухавку й набирає номер.

— Еуне.

— Мені треба, щоб ти наново прочитав усі листи. І спробував розібратися, чоловік їх писав чи жінка.

42 Діез

Сніг розтанув у ту ж ніч. Астрід Монсен щойно вийшла з дому і попрямувала по мокрому чорному асфальту в бік Бугстадвеєн, як раптом побачила світловолосого поліцейського, що крокував по тротуару на протилежному боці вулиці. Вона прискорила крок, і пульс у неї почастішав. Вона втупила погляд прямо перед собою в надії, що він її не помітить. У газетах були поміщені фотографії Альфа Гуннеруда, і натовпи слідчих цілими днями тупали по сходах то вгору, то вниз, заважаючи їй працювати. Але тепер із цим покінчено, як сказала вона сама собі.

Вона поспішно попрямувала до переходу. «Кондитерська Хансена». Аби встигнути туди забігти, тоді вона врятована. Чашечка чаю і пончик по можливості за останнім столиком у самісінькому кінці довгої кишкоподібної зали позаду стойки. Щодня рівно о пів на одинадцяту.

— Чай і пончик?

—- Так, спасибі.

— З вас тридцять вісім.

— Будь ласка.

— Дякую.

Як правило, це була її найтриваліша бесіда за весь день.

Останніми тижнями траплялося, що до її приходу це місце вже займав якийсь чоловік, і хоча залишалися багато інших вільних столиків, вона не могла там сидіти, тому що… ні, їй навіть думати про це зараз не хотілося. Так або інакше, але їй довелося змінити розпорядок дня, і тепер вона з’являлася в кондитерській

о чверть на одинадцяту, щоб устигнути зайняти місце за своїм законним столиком. Як з’ясувалося, сьогодні це навіть і на краще, інакше він застав би її вдома. І їй довелось би відчинити, тому що вона дала обіцянку матері. Після того випадку вона два місяці не відгукувалася ні на телефонні дзвінки, ні на дзвінки в двері. Врешті-решт мати викликала поліцію та погрозила знову покласти її до лікарні.

Матері вона ніколи не брехала.

А ось іншим доводилось. Іншим вона брехала весь час. По телефону — редакторам видавництв, у магазинах і на форумі в Інтернеті. Особливо в останньому випадку. Там вона давала волю своїй фантазії. Там вона уявляла себе зовсім не такою, якою була в житті, там вона уявляла себе однією з героїнь романів, які перекладала, або Рамоною, пересиченою життям, розпусною, але безстрашною жінкою. Астрід дізналася про існування Рамони ще в ранньому дитинстві. Це була танцівниця з довгим чорним волоссям і карими мигдалеподібними очима. Астрід полюбляла малювати Рамону, й особливо її очі, але робити це їй доводилося крадькома — побачивши такі малюнки, мати відбирала їх, рвала на клапті й говорила, що бачити не бажає таких курвочок у себе вдома. Рамона зникла на довгі роки, але потім повернулася, й Астрід почала помічати, що все більше й більше підпадає під її владу, і понад усе, коли пише листи письменникам чоловічої статі, книги яких перекладає. Спочатку йшлося про мовні проблеми, прохання пояснити не зовсім зрозуміле місце, а потім вона починала засипати їх електронними повідомленнями неформального характеру, після чого вже французькі письменники настійно просили її про зустріч. Коли вони приїдуть в Осло у зв’язку з презентацією книги, та хоч би навіть і тільки заради особистого знайомства з нею. Вона всім відмовляла, але так, що це жодним чином не відлякувало наполегливих поклонників, а швидше навпаки, ще більше притягало їх до неї. Ось у чому полягала тепер уся її літературна діяльність, після того як кілька років тому її блакитна мрія видавати власні книжки розбилася вщент, коли консультант одного з видавництв подзвонив їй і прошипів у слухавку, що більше не в змозі виносити її «істеричні схлипи» і що в світі не знайдеться жодного читача, який захотів би платити за її вигадки, хоча, можливо, який-небудь психолог і погодився б ознайомитися з ними за пристойний гонорар.

—- Астрід Монсен!

Вона відчула, як горло в неї стиснулось, і її охопила паніка. Не вистачало тільки задихнутися просто на вулиці привселюдно. Вона вже збиралася ступити на проїжджу частину, але тут на світлофорі з’явився червоний чоловічок. їй так хотілося на той бік вулиці, але червоному чоловічкові вона завжди підкорялася.

— Привіт! А я якраз до вас збирався. — Харрі Холе підійшов і став поряд із нею. У нього був усе той же вираз загнаного звіра на обличчі, все такі ж червоні очі. — Перш за все я хочу сказати, що прочитав рапорт Волера про бесіду з вами. І ще, що, здається, ви збрехали мені зі страху.

Вона задихала, мовби викинута на берег риба.

— Я, звичайно, теж повний кретин, що не розповів одразу вам про свою роль у цій справі, — сказав поліцейський.

Вона із здивуванням подивилася на нього. Судячи з тону, він щиро жалкував про те, що сталося.

— А я читала в газеті, що винного нарешті взяли, — почула вона свій власний голос.

Вони обмінялися поглядами.

— Чи вбили, чи що, — тихо додала вона.

— Так, — сказав він і вичавив із себе усмішку. — Але, може, ви все ж таки допоможете мені прояснити кілька питань?

Уперше за столиком в «Кондитерській Хансена» з нею сидів співбесідник. Дівчина за стойкою змовницьки підморгнула їй, буцім велетень, що прийшов із нею, — її кавалер. Але оскільки вигляд у нього був таким, немов він тільки що з ліжка, вона навіть могла припустити, що… ні, їй і думати про це зараз не хотілося.

Харрі простягнув їй роздруки цілого ряду електронних листів і попросив продивитися їх. Можливо, вона як письменник зможе сказати, написані вони чоловіком чи жінкою? Вона подивилася на листи. Письменник, як він висловився. Сказати йому правду? Вона піднесла чашку до губ, щоб приховати усмішку, що з’явилася при цій думці. Зрозуміло, ні. Вона брехатиме.

— Важко сказати, — мовила вона. — Це белетристика?

— І так, і ні, — відповів Харрі. — Ми думаємо, що автор — убивця Анни.

— Так, виходить, це чоловік.

Харрі втупився поглядом у стільницю, і вона кинула на нього швидкий погляд. Красивим його не назвеш, але щось привабливе в ньому було. Вона відразу — хоч як неймовірно це звучить — вловила це, тільки-но побачила його лежачим на сходовому майданчику перед своєю квартирою. Можливо, тому що вона випила на чарку «Контро» більше, ніж зазвичай, але він здався їй таким смирним, майже красивим, немов сплячий принц, якого хтось поклав перед її дверима. Речі, що випали у нього з кишень, валялися навколо і на майданчику, і на сходинках. Вона підібрала їх одну за однією і навіть заглянула в гаманець, де знайшла його картку з адресою та ім’ям.

Харрі підвів очі, і вона тут же відвела свої. Чи подобався він їй? Безумовно. Проблема в тому, що вона йому не подобається. Істеричні схлипи. Безпричинний страх. Напади ридань. Йому такі не потрібні. Йому потрібні такі, як Анна Бетсен. Такі, як Рамона.

— Ви впевнені, що не впізнаєте її? — поволі запитав він.

Вона з жахом подивилася на нього. І лише тепер помітила,

що він тримає в руці фотографію. Він уже раніше показував її. Жінка і двоє дітей на пляжі.

— У ніч вбивства, наприклад? — наполягав він.

— Ніколи в житті не бачила її, — твердо відповіла вона.

Знову пішов сніг. Лапаті мокрі сніжинки брудно-сірого кольору падали на буру землю на просторі між Управлінням поліції та «Ботсеном». У кабінеті на Харрі чекала записка від Вебера. Зміст записки зміцнив його в підозрі, яка, власне, і змусила його подивитися на листи під іншим кутом зору. І все ж таки коротка, але містка записка Вебера викликала у нього шок. Своєрідний очікуваний шок.

Залишок дня Харрі провів, сидячи на телефоні й раз у раз бігаючи до факсу і назад. У проміжках він роздумував. Складав камінь на камінь, прагнучи не думати про те, що він хоче знайти. Але картина вимальовувалася дуже виразна. Ця дорога могла вести то вгору, то вниз або звиватися, скільки їй заманеться, але, як і всяка інша така дорога, в кінці вона мала привести до початку.

Коли Харрі закінчив, йому майже все стало ясно. Він відкинувся на спинку конторського стільця, але тріумфатором себе не відчував, тільки відчував порожнечу всередині.

Ракель ні про що не запитала, коли він подзвонив їй і сказав, щоб сьогодні вона його не чекала. Потім він піднявся до їдальні й вийшов на балкон, де двоє курців тремтіли від холоду. Глибоко під ними в ранніх осінніх сутінках миготіли міські вогні. Харрі закурив сигарету, провів рукою по цегляному верху балконних ґрат і почав ліпити сніжку, стискаючи її все сильніше і сильніше, аж поки між пальців потекла вода. Тоді він кинув її в бік міста і землі та прослідкував очима, як блискуча сніжна кулька прискорювалася під час польоту, аж поки зникла з очей на сіро-білому тлі.

— У мене був однокласник на ім’я Людвіг Александер, — голосно сказав Харрі.

Курці, що пританцьовували на холоді, обернулися до старшого інспектора.

— Він грав на піаніно, і його прозвали Діезом. Просто тому, що якось на уроці співу він мав дурість привселюдно заявити вчительці, що його улюблена тональність діез. Коли наставала зима, ми на кожній перерві грали з паралельним класом у сніжки. Діез відмовлявся, але ми його примушували. Використовували в ролі гарматного м’яса. Сам він кидав сніжки так, що вони ледве перелітали на бік супротивника. А в його рядах був Руар, міцний такий хлопчак, він у гандбол за Уппсалу грав. Зазвичай він заради сміху приймав сніжки Діеза головою, а потім своїми влучними, сильними кидками розквітчав йому обличчя в кров. Але одного разу Діез сліпив сніжок навколо каменя і кинув його так високо, як тільки міг. Руар стрибнув сміючись і відбив його головою. Звук пролунав такій, ніби камінь ударився об камінь, який лежить на мілководді, такий жорсткий і м’який одночасно. Того дня я єдиний раз бачив «швидку» в шкільному дворі.

Харрі глибоко затягнувся.

— У вчительській цілими днями думали й гадали, чи заслуговує Діез на покарання. Але ж він ні в кого сніжкою не мітив, і питання тільки в тому, чи слід карати людину, яка попросту не врахувала, що один ідіот поводиться по-ідіотськи.

Харрі загасив недопалок і ввійшов усередину.

Час перейшов за пів на четверту. Злий вітер іще додав у силі на белебні між Акерсельвою та станцією метро на площі Гренландії, де школярів і пенсіонерів як пасажирів почали змінювати люди із замкненими обличчями і при краватках, що поспішають додому після роботи. Харрі врізався в одного з них, коли біг униз по сходах, і почув кинуту йому вслід лайку, що луною відбилася від цегляних стін. Він зупинився перед кабінкою між туалетами. У кабінці сиділа та ж сама немолода жінка.

— Мені треба поговорити з Симоном, негайно.

Вона подивилася на нього холодними карими очима.

— Його немає в Тоєні, — сказав Харрі. — Всі виїхали.

Жінка нерозуміюче знизала плечима.

— Скажи, що його Харрі питає.

Вона похитала головою і зробила знак рукою, щоб він ішов геть.

Харрі наблизився впритул до скла, що розділяло їх:

— Скажи, це спіуні герман.

Симон віддав перевагу Енебаккевеєн над довгим тунелем через Екеберг.

— Не люблю тунелів, розумієш, — пояснив він, коли вони тяглись у бік скель у пробці надвечір’я.

— Так, значить, двоє братів, що перебралися до Норвегії й виросли разом в одному вагончику, стали недругами, тому що покохали одну дівчину, —- сказав Харрі.

— Марія з дуже поважної сім’ї ловара. Вони облаштувалися у Швеції, де її тато був булибас. Вона вийшла заміж за Стефана і переїхала з ним до Норвегії, коли їй тільки виповнилося тринадцять, а йому вісімнадцять. Стефан до смерті любив її. Якраз у цей час Расколь ховався в Росії, розумієш. Не від поліції, а від косовських албанців, які орудували в Германії. Вони вважали, що він кинув їх по бізнесу.

— По бізнесу?

— Вони знайшли порожній трейлер на автобані під Гамбургом, — усміхнувся Симон.

— Але Расколь повернувся?

— Одного прекрасного травневого дня він з’явився в Тойені. Тоді-то вони з Марією і побачили одне одного вперше. — Симон засміявся. — Господи, якими поглядами вони обмінювались! Я навіть на небо подивився, думав, зараз гроза вдарить, так повітря наелектризувалося.

— Вони закохались одне в одного?

— Відразу. На очах в усіх. Деякі жінки навіть соромливо відвернулися.

— Але якщо це було так очевидно, родичі, напевно, якось відреагували.

— Та ні, ніхто не думав, що це так небезпечно. Не забудь, що ми одружуємося раніше за вас, розумієш. Ми не в силах стримувати молодь. Вони закохуються. Тринадцять — ти можеш собі уявити…

— Можу. — Харрі почухав потилицю.

— Але все виявилося дуже серйозно, розумієш. Вона була замужем за Стефаном, але любила Расколя з того самого дня, коли побачила його вперше. І хоча вони зі Стефаном жили у своєму вагончику, вона зустрічалася з Расколем, адже він весь час там перебував. Ну і сталося так, як і мало статися. Коли народилась Анна, тільки Стефан і Расколь не знали, що вона дочка Расколя.

— Бідолашна дівчинка.

— І бідолашний Расколь. Із них тільки Стефан був щасливий. Він так пишався, розумієш. Казав, що Анна така ж красива, як і її тато. — У сумних очах Симона промайнула усмішка. — Може, все б так і далі продовжувалось, якби Стефан із Расколем не задумали пограбувати банк.

— І в них не склалося?

Залишаючись у пробці, вони все-таки під’їхали до Рюєн-крюссет.

— їх було троє. Стефан як найстарший мав увійти до банку й вийти останнім. І поки двоє інших побігли з грошима за машиною, в якій змогли б звідти виїхати, Стефан залишавсь у приміщенні банку з пістолетом, щоб співробітники не ввімкнули сигналізацію. Адже вони були дилетантами, навіть не знали, що банк обладнаний системою беззвучної сигналізації. І коли ті двоє під’їхали, то побачили, що Стефан лежить обличчям на капоті поліцейського автомобіля й лягавий надягає на нього наручники. Вів машину Расколь. Йому було тільки сімнадцять, і він навіть прав не мав. Він опустив скло. На задньому сидінні лежало триста тисяч. Він поволі під’їхав до поліцейської машини, на капоті якої розпластався його брат. І тут Расколь і поліцейський зустрілися поглядами. Господи, повітря так само наелектризувалось, як того разу, коли Расколь і Марія зустрілися вперше. Вони дивились один на одного цілу вічність. Я боявся, Расколь закричить. Але він не вимовив ані слова. Просто поїхав далі. Це була їхня перша зустріч.

— Расколя та Йоргена Льонна?

Симон кивнув. Вони минули перехрестя з коловим рухом і звернули на Рюєнсвінген. Біля заправки Симон пригальмував і ввімкнув поворотник. Вони зупинилися перед дванадцятипо-верховою будівлею. Поряд, над входом, світився блакитний логотип Норвезького банку.

— Стефан отримав чотири роки, тому що вистрілив із пістолета в стелю, — продовжив розповідь Симон, — але після суду сталося щось дивне, розумієш. Расколь прийшов на побачення із Стефаном у «Ботсен», і через день один із наглядачів заявив, що в нового ув’язненого начебто змінилася зовнішність. Шеф же його сказав, що так часто буває з тими, хто відбуває перший термін. Часом дружини не можуть упізнати своїх чоловіків, коли приходять до них на побачення вперше. Наглядач заспокоївся, але ще за декілька днів по тому до в’язниці зателефонувала жінка й повідомила, що відбулася підміна: замість Стефана Баксхета в камері перебуває його молодший брат, якого слід відпустити.

— Це дійсно правда? — запитав Харрі, витягнув запальничку і підніс її до сигарети.

— Так^звичайно, — відповів Симон. — У південноєвропей-ських циган увійшло до звичаю, що молодший брат або син відбуває термін за засудженого, якщо в того є сім’я, яку йому треба утримувати. А у Стефана сім’я була. Для нас це справа честі, розумієш?

— Але власті, напевно, розібралися?

— Е-е, — Симон махнув рукою. — Для них циган є циган.

І якщо він сидить за те, чого не вчиняв, значить, напевно винен у чомусь іншому.

— А хто дзвонив?

— Цього вони так і не з’ясували. Але тієї ж ночі зникла Марія. І її більше ніколи не бачили. Поліцейські привезли Расколя в Тоєн пізно вночі. Стефан відбрикувався, вергав прокляття, але його зв’язали й винесли в машину. Анні було два роки, вона лежала в ліжку, кричала, кликала маму, і ніхто, ні чоловіки, ні жінки, не могли її заспокоїти. Аж поки до вагончика ввійшов Расколь і взяв її на руки.

Вони пильно вдивлялися в двері банку. Харрі подивився на годинник. До закриття залишалося декілька хвилин.

— А що сталося потім?

— Коли Стефан відбув термін, він одразу ж виїхав із Норвегії. Я іноді зв’язувався з ним по телефону. Він багато їздив.

— А що з Анною?

— Вона росла у вагончику. Расколь віддав її до школи. У неї з’явилися нециганські друзі. І нециганські звички. Вона не бажала жити, як ми. їй хотілося робити те, що робили її друзі, — самій приймати рішення, самій заробляти на життя, мати своє житло. Відтоді, як вона отримала в спадок від бабусі квартиру й переїхала на Соргенфрі-гате, ми з нею взагалі не спілкувалися. Вона… так, вона сама вирішила виїхати. І лише Расколь хоч якийсь контакт із нею підтримував.

— Як гадаєш, вона знала, хто насправді її батько?

Симон знизав плечима:

— Наскільки мені відомо, цніхто нічого їй не говорив, але, я упевнений, вона знала.

Виникла невелика пауза.

— Ось тут це сталося, — нарешті сказав Симон.

— Перед самісіньким закриттям, — уточнив Харрі. — Як зараз.

— Він би не застрелив Льонна, якби не вважав, що зобов’язаний це зробити, — сказав Симон. — Він зробив те, що мусив зробити. Адже він воїн, розумієш?

— Ніяких тобі хихотливих наложниць.

— Чого?

— Та ні, нічого. А де Стефан зараз, Симоне?

— Не знаю.

Харрі чекав. Вони побачили, як службовець банку замкнув двері зсередини. Харрі як і раніше чекав.

— Востаннє він дзвонив із якогось шведського міста, — сказав Симон. — Із Йотебора. Це все, чим я можу допомогти тобі.

— Та ти не мені допомагаєш.

— Я знаю, — Симон зітхнув. — Я знаю.

Харрі побачив жовтий будинок на Вестланнсвеєн. У вікнах обох поверхів горіло світло. Він припаркувався, виліз із машини і подивився в бік станції метро. Там вони збиралися темними вечорами на початку осені. Сігген, Туре, Крістіан, Торкіль, Ейстейн і Харрі. Це був постійний склад команди, що крала яблука в чужих садах. Як правило, вони на велосипедах здійснювали марш-кидок у Нордстранн, де і яблука були більші, й шансів менше, що місцеві жителі знають їхніх батьків. Сігген першим перелазив через огорожу, Ейстейн залишався на шу-хері. Харрі як найвищому діставалися найвищі яблуні. Але одного разу вони полінувались їхати так далеко і зробили рейд по сусідству.

Харрі кинув погляд на фруктовий сад на іншому боці вулиці.

Вони вже наповнили кишені, як раптом Харрі виявив, що на них хтось дивиться з освітленого вікна другого поверху Дивиться й мовчить. Це був Діез.

Харрі відчинив ворота й підійшов до дверей. «Йорген і Крістіна Льонн» було написане на фарфоровій табличці над двома кнопками. Харрі натиснув верхню.

Беате відгукнулася тільки на другий дзвінок.

Вона запитала, чи хоче він чаю, але він похитав головою. Вона зникла на кухні, а він роззувся в передпокої.

— А чому на дверній табличці дотепер ім’я твого отця збереглося? — запитав він, коли вона ввійшла до кімнати з однією чашкою в руках. — Щоб сторонні знали, що в будинку є чоловік?

Вона знизала плечима й опустилась у глибоке крісло:

— Та ми про це навіть і не думали. Вона там так довго висить, що ми її вже не помічаємо.

— М-м, — Харрі склав руки разом. — По суті, я якраз про це і хотів поговорити.

— Про табличку?

— Ні, про дизосмію. Коли не відчуваєш трупного запаху.

— Що ти маєш на увазі?

—* Я вчора стояв у себе в передпокої і читав повідомлення. Яке мені прислав убивця Анни. З ним точно як із вашою табличкою. Відчувати відчуваєш, а мозком не сприймаєш. Це як при дизосмії. Роздрук висів там так довго, що я перестав його помічати. Так само, як і нашу із Сестринцем фотографію. Коли вона зникла, я відчув: щось змінилося, але не зрозумів, що саме. І знаєш чому?

Беате похитала головою.

— Бо в мене не було приводу подивитися на все, що сталося, під іншим кутом зору. Я бачив тільки те, що припускав побачити. Але вчора дещо сталось. Алі розповів, що того вечора бачив зі спини якусь жінку біля входу до підвалу. І до мене дійшло: адже я із самого початку, не усвідомлюючи, виходив із того, що Анну вбив чоловік. А помилкове припущення примушує тебе йти по помилковому сліду, і ти навіть не розглядаєш інші варіанти. А завдяки розповіді Алі я подивився на цей текст новим поглядом.

Беате зробила брови дашком:

— Ти хочеш сказати, що Анну Бетсен убив не Альф Гуннеруд?

— Ти знаєш, що таке анаграма? — запитав Харрі.

— Перестановка літер для…

— Убивця Анни знову залишив для мене патрин. У даному разі — анаграму. Я побачив це в дзеркалі. Виявилось, текст підписаний жіночим ім’ям. У дзеркальному відображенні. Я відіслав текст Еуне, а той зв’язався із фахівцем, що розбирається в когнітивній психології та мові. Він одного разу за одним реченням у листі з погрозами зумів визначити стать і вік автора й навіть район, звідки той родом. Цього разу він дійшов висновку, що авторові від двадцяти до сімдесяти років, а ось стать і місце, звідки він родом, визначити не зміг. Іншими словами, не дуже він мені допоміг. Щоправда, з однією обмовкою. Він усе-таки вважає, що, найімовірніше, лист писала жінка. На підставі одного-однісінького слова. Там написано «ваші полісмени» замість звичайного «ви в поліції» або «ваші поліцейські». Він вважає, що відправник підсвідомо вжив це англійське слово, протиставивши себе чоловікам. Адже «полісмени» може означати тільки чоловіків.

Харрі відкинувся на спинку стільця.

Беате відставила чашку:

— Правду кажучи, не готова визнати, що ти мене переконав, Харрі. Якась невідома жінка в під’їзді, кодове слово, що означає жіноче ім’я, якщо прочитати його з кінця, і психолог, який вважає, що Альф Гуннеруд ужив слово, більш властиве жінкам.

— М-м, — кивнув Харрі. — Згоден. Але спершу я збирався розповісти, що навело мене на слід. І перш ніж повідати тобі, хто вбив Анну, я хотів запитати, чи не зможеш ти допомогти мені розшукати декого із тих, які зникли безвісти.

— Звичайно. Але чому ти до мене звертаєшся? Хіба пошук тих, що зникли, входить…

— Так, — сумно всміхнувся Харрі. — Пошук тих, що зникли, — це твоя турбота.

43 Рамона

Харрі знайшов Вігдіс Албу на пляжі: обхопивши руками коліна і вдивляючись у води фіорду, вона сиділа в тій же ніші в скелі, де він спав тієї ночі. У вранішньому серпанку сонце було схоже на своє бліде відображення. Ґреґор вибіг Харрі назустріч, виляючи хвостом. Був час відпливу, в повітрі відчувався запах водоростей і нафти. Харрі сів на камінь у неї за спиною і дістав сигарету.

— Це ти його знайшов? — запитала вона, не обертаючись.

Харрі прикинув, скільки часу вона його чекала.

— їх було багато, — відповів він, — і я серед них.

Вона прибрала пасемце волосся, що розвівалося на вітрі в неї перед очима.

— І я також. Але це було давним-давно. Можеш мені не вірити, але колись я любила його.

Харрі клацнув запальничкою:

— А чому мені вам не вірити?

— Та вір чому хочеш. Не кожній людині дається здатність любити. Ми — і вони, — може, і вірять, що можуть, але це не так. Вони можуть вивчити жести, репліки, послідовність кроків — і все. Дехто з них навіть здатний обдурювати нас тривалий час. Але мене вражає не те, що вони не можуть, а те, що не хочуть. Навіщо напружуватися, щоб відповісти на почуття, їм зовсім не знайоме? Ти розумієш, констеблю?

Харрі не відповів.

— А може, вони просто бояться, — сказала вона і повернулася до нього, — бояться подивитись у дзеркало і побачити в ньму карликів.

— Про кого ви говорите, фру Албу?

Вона знову повернулася лицем до затоки:

— А хто його знає? Може, про Анну Бетсен. Про Арне. Про себе саму. Таку, якою стала.

Ґреґор лизнув Харрі руку.

— Я знаю, як убили Анну Бетсен, — сказав Харрі. Він дивився їй у спину, але ніякої реакції не помітив. Він прикурив сигарету з другої спроби. — Вчора після обіду з криміналістичної лабораторії мені передали результати дослідження чотирьох склянок із кухонного столу Анни Бетсен. На них і мої відбитки. Я, очевидно, пив колу. Але ніколи в житті не додумався б запивати нею вино. А один із винних келихів виявився чистим. І найцікавіше, що у склянці з-під коли виявлені сліди гідрохлориду морфіну, що зазвичай іменується морфієм. Вам відомо, як діють великі дози морфію, чи не так, фру Албу?

Вона подивилася на нього. А потім поволі похитала головою.

— Невже? — сказав Харрі. — Повний колапс і втрата пам’яті з моменту прийому, сильна блювота і головний біль після повернення свідомості. Іншими словами, такі ж симптоми, як при глибокому сп’янінні. І так само, як рогіпнол, використовується насильниками для присипляння жертви. А нас зґвалтували. Всіх. Чи не так, фру Албу?

Над ними пролунав скреготливий крик чайки.

— Знову ви? — сказала Астрід Монсен, видала короткий нервовий смішок і впустила його до квартири. Вони пройшли в кухню, і господиня відразу заметушилася, почала заварювати чай, поставила на стіл торт, куплений у «Кондитерській Хансена», за її словами, на випадок, якщо хто в гості загляне. Харрі ж бурмотів якісь банальності щодо снігу, що випав учора, бідкався, що світ сильно не змінився, хоча всім здавалося, що він мав звалитися разом із баштами Всесвітнього торгового центру на телеекранах. І лише коли вона розлила чай і сіла, він запитав, як вона ставилася до Анни. Астрід застигла з розкритим ротом.

— Ви її ненавиділи?

У тиші, що настала потім, було чутно, як в іншій кімнаті дзвякнув комп’ютер.

— Ні, не те слово, — вона стиснула в руках величезний кухоль із зеленим чаєм. — Просто вона була… інша.

— Яка — інша?

— Її життя. Манера триматися. Вона вміла бути такою… такою, якою хотіла бути.

— А вам це не подобалося?

— Я… не знаю. Ні, напевно, все-таки не подобалося.

— Чому?

Астрід Монсен подивилася на нього довгим поглядом. Усмішка пурхала у неї в очах, немов метелик.

— Тут не те, що ви думаєте, — сказала вона. — Я заздрила Анні. Захоплювалася нею. Бували дні, коли я мріяла стати такою, як вона. Вона була моєю протилежністю. І ось я сиджу зараз тут, а вона…

Астрід втупилася поглядом у вікно:

— Вона одягалася так, ніби залишалася голою, і так виходила в світ, — ця Анна. Чоловіки з’являлись і йшли геть, вона знала, що їй їх не утримати, і все-таки любила. Вона не вміла писати олією, але виставляла свої картини на загальний огляд. Зі всіма вона розмовляла так, ніби мала підставу вважати, що вона їм подобається. І зі мною теж. Траплялися дні, коли мені здавалося, що вона вкрала характер, який по ідеї мусила мати я. Але я знала — нам разом на цьому світі місця немає, і мені слід чекати своєї черги. — Вона знову засміялася нервовим сміхом. — Але вона померла. І тоді виявилося, що я помилилась. Я не можу стати нею. І ніхто не може стати нею зараз, — вона перевела погляд на Харрі: — Ні, я не ненавиділа її. Я її любила.

Харрі відчув, як у нього застукало в потилиці.

— Ви можете розповісти, що ж усе-таки відбулося того вечора, коли ви підібрали мене на сходах?

На губах у неї загуляла усмішка, мовби світло в несправній люмінесцентній лампі, а в очах затанцювали щасливі вогники. У Харрі з’явилося відчуття, що він був греблею, яку трохи прорвало.

— Ви були жахливі, — прошепотіла вона, — але не огидні.

Харрі звів брову:

— М-м. Коли ви мене підняли, від мене тхнуло перегаром?

Вона здивувалася, наче таке їй узагалі й на думку не спадало:

— Ні. Зовсім ні. Від вас узагалі не пахло.

— Нічим?

Вона густо почервоніла:

— Нічим… особливим.

— Я на сходах нічого не загубив?

— А що ви могли загубити?

— Мобільний телефон і ключ.

— Який ключ?

— Ось про це я і хотів у вас запитати.

Вона похитала головою:

— Мобільного телефону не було. А ключ я підібрала й поклала назад вам до кишені. А ^юму ви мене про це запитуєте?

— Тому що я знаю, хто вбив Ганну. Просто спочатку хотів перевірити ще раз деякі факти.

44 Патрін

Наступного дня розтанули останні залишки снігу, що випав два дні тому. На вранішній планерці Іварссон підтвердив: просунутися в розслідуванні справи Забійника їм найлегше, якщо він піде на чергове пограбування, на що вони всі сподіваються. Проте припущення Беате про те, що Забійник весь час скорочує проміжки між пограбуваннями, на жаль, не виправдалося. На загальне здивування, Беате не звернула особливої уваги на приховану критику в свою адресу, але впевнено повторила, що Забійник обов’язково зробить нову спробу і це тільки питання часу.

Увечері того ж дня на парковку перед Музеєм Мунка заїхав поліцейський автомобіль. Із машини вийшли четверо чоловіків — двоє в поліцейській формі і ще двоє в цивільному, що, як могло показатися здалеку, йшли під руку.

— Вибач за заходи безпеки, — сказав Харрі, показавши очима на наручники. — Але інакше мені б дозволу на зустріч не отримати.

Расколь знизав плечима:

— Здається, Харрі, те, що ми скуті одним ланцюгом, більше пригнічує тебе, ніж мене.

Процесія пройшла через парковку в бік футбольного поля і житлових вагончиків. Харрі знаком велів поліцейським почекати їх, а потім вони з Расколем увійшли до вагончика.

Симон уже чекав їх. Він поставив на стіл пляшку кальвадосу і три склянки. Харрі похитав головою, розстебнув наручники й сів на диван-ліжко.

— Дивно знову тут опинитися?

Расколь не відповів, і Харрі дав йому можливість роззирну-тися. Харрі бачив, як його погляд зупинився на фотографії двох братів над ліжком, і йому здалося, що м’які губи Расколя злегка здригнулися.

— Я обіцяв повернутися в «Ботсен» до опівночі, так що перейдімо до справи, — сказав Харрі. — Анну вбив не Альф Гуннеруд.

Симон кинув погляд у бік Расколя, який втупився в Харрі.

— І не Арне Албу.

Настала тиша, і Харрі здалося, що шум руху на Фіннмарк-гате посилився. Цікаво, чи жалкував Расколь, що не чує його, коли лягав спати в камері? Що не чує звуків із іншого ліжка, не чує рівного дихання брата в темряві, не відчуває його запаху? Харрі повернувся до Симона:

— Ти можеш залишити нас наодинці?

Симон кинув погляд на Расколя, і той коротко кивнув. Симон зачинив за собою двері. Харрі склав руки і підвів погляд. Очі у Расколя блищали, ніби у нього піднялася температура.

— Адже ти припускав, що так станеться, вірно? — тихо запитав Харрі. Расколь склав долоні, мабуть бажаючи показати, що спокійний, але бліді кінчики пальців говорили про протилежне.

— Анна, можливо, читала Сунь-цзи, — сказав Харрі, — і знала, що головний принцип будії-якої війни — обман. Проте вона підказала мені рішення, ось тільки я не зміг код розгадати. Вона підписувалася так: Се, решітка, еш і еп. Вона навіть підказала мені, що мені слід, аби зрозуміти значення літер, прочитати їх задом наперед, як у дзеркальному відображенні, нібито тому, що так сприймає їх сітківка ока.

Расколь заплющив очі. Здавалося, він молиться.

— Мати її була красива, але навіжена. Й Анна така ж.

— Здається, ти давно вже розв’язав анаграму, — сказав Харрі. — Давай подивимося: С, потім решітка, що означає riss, тобто до-діез. Потім М і N. А тепер напиши все літерами, і вийде ciss-em-en. І прочитай слово з кінця: Nemessic. Nemesis. Немезида. Жінка-месник. Відплачує людям згідно з їхньою провиною. Анна прямо про це говорила. Це і є її шедевр. Завдяки якому її пам’ятатимуть.

Харрі сказав усе це без ніякого торжества в голосі. Просто із ствердною інтонацією. У тісному вагончику, здавалося, стало ще тісніше.

— Розкажи решту.

— Та ти сам усе можеш додумати.

— Розкажи! — прошипів Расколь.

Харрі подивився на кругле, повністю запітніле віконце над столом. Ілюмінатор. Космічний корабель. Йому раптом уявилось, як він протре зараз віконце і з’ясується, що вони в космосі, два самотні астронавти, що перетинають туманність «Кінська Голова» на борту вагончика, що летить. І це було 6 не фантастичніше, ніж історія, яку йому належало розповісти.

45 The Art Of War[65]

Расколь випростався, і Харрі почав свою розповідь.

— Улітку мій сусід Алі Ніязі одержав лист, автор якого повідомляв, що жив у цьому будинку кілька років тому і начебто має заборгованість по квартплаті. Алі в будинковій книзі такого прізвища не знайшов і відписав, що приводів для неспокою у нього немає. Прізвище відправника було Еріксен. Вчора я зателефонував Алі й попросив його знайти той лист. Виявилося, що відправник мешкав на Соргенфрі-гате, сімнадцять. Астрід же підтвердила, що влітку на поштовій скриньці Анни декілька днів висіла ще одна табличка з прізвищем Еріксен. Навіщо їй знадобився цей лист? Я зателефонував до АТ «Замки». їм дійсно надходило замовлення на виготовлення дубліката ключа від моєї квартири. Мені переслали всі папери факсом. Я відразу ж звернув увагу, що замовлення зроблене за тиждень до смерті Анни. Причому замовлення було підписане Алі, головою нашого житлотовариства і відповідальним за виготовлення дублікатів. Підпис на бланку замовлення був підроблений бездарно. Неначе бездарна художниця намагалася змалювати підпис, наприклад, із надісланого їй листа. Але в майстерні підпис визнали справжнім і замовлення на виготовлення дубліката ключа від квартири Харрі Холе негайно передали в «Тріовінг». Проте Харрі Холе мав сам з’явитися до майстерні, пред’явити посвідчення особи й залишити розписку про отримання дубліката. Він так і зробив. Вважаючи, що розписався за запасний ключ від квартири Анни. Померти можна зі сміху, вірно?

Судячи з виразу обличчя Расколя, він цілком тримав удар.

— У проміжку між тією зустріччю та обідом в останній вечір вона все підготувала. Замовила абонемент на номер мобільного Харрі Холе на одному з серверів у Єгипті і внесла до ноутбука тексти всіх повідомлень, запрограмувавши дати і час їх відсилання. Якось удень вона проникла в підвал і відшукала мою комірку. Тим же ключем вона відчинила двері моєї квартири: їй потрібно було що-небудь із моїх особистих речей, те, що я б одразу визнав. Аби потім залишити цю річ у квартирі Гуннеруда. Вона зупинилася на моїй із Сестринцем фотографії. Наступним пунктом програми значилися відвідини свого колишнього коханця та штовхача. Цілком можливо, Альф Гуннеруд злегка здивувався, побачивши її знову. Чого вона хотіла? Напевно, купити або позичити у нього пістолет. Адже вона знала, що у нього є ствол, один із тих пістолетів зі збитими номерами, якими в той момент Осло був буквально завалений. Вона пішла до туалету, а він у цей час дістав із тайника «Беретту-М92Р». Ймовірно, він думав, що Анна у нього довше затримається, але… вийшовши з туалету, вона раптом заквапилась і сказала, що їй час іти. У будь-якому разі ми можемо уявити собі, що саме так і було.

Расколь зціпив щелепи,так що губи у нього, як помітив Харрі, стали тоншими. Харрі відкинувся на спинку дивана:

— Потім, згідно із планом, їй належало проникнути до заміського будинку Албу і залишити запасний ключ від своєї квартири у шухляді нічного столика. Особливих труднощів це не складало, адже вона знала, що ключ від вхідних дверей лежить у ліхтарі. Крім того, вона вирвала із фотоальбому фотографію Вігдіс із дітьми й узяла її з собою. На цьому підготовка закінчилася. Тепер залишалося тільки чекати. Чекати, що Харрі прийде на обід. У меню значилися ямс із японе-чилі та кола із гідрохло-ридом морфіну. Останній інгредієнт користується особливою популярністю серед насильників, оскільки він леткий, відносно позбавлений смаку, його легко відміряти і діє він передбачено. Жертва прокидається з провалом у пам’яті та в усьому винить алкоголь, переживаючи всі симптоми страшного похмілля. І в якомусь сенсі можна сказати, що мене зґвалтували. У мене був такий густий туман у довбешці, що їй не склало ніяких труднощів витягнути з моєї кишені мобільник, а потім виштовхати мене за двері. Коли я виїхав, вона пішла за мною, проникла в мою комірку в підвалі й підключила мобільник до ноутбука. Повернувшись додому, вона прослизнула по сходах до себе. Астрід Монсен чула її кроки, але вирішила, що це була фру Гундерсен із четвертого поверху. Тим самим вона повністю підготувала свій останній вихід, перш ніж самій написати епілог. Вона, зрозуміло, виходила з того, що я так чи інакше займусь її справою, призначить мене начальство чи ні, й тому приготувала для мене ще два попереджувальних знаки. Вона взяла пістолет правою рукою, адже я знав, що вона лівша. А ще поклала фотографію в туфлю.

Губи у Расколя здригнулись, але він не вимовив ані звуку.

Харрі провів рукою по обличчю:

— Останній мазок на свій шедевр вона нанесла, натиснувши на спуск.

— Але чому? —прошепотів Расколь.

— Анна була людиною крайнощів. Вона вирішила помститися всім, кого вважала винним у тому, що втратила сенс свого життя. Любов. А винними були Албу, Гуннеруд і я. І ви, тобто сім’я. Кажучи коротко, перемогла ненависть.

— Bullshit[66], — сказав Расколь.

Харрі обернувся, зірвав із стіни фотографію Расколя і Стефана й поклав її на середину столу:

— Адже у вашій сім’ї завжди перемагала ненависть, чи не так, Расколю?

Расколь закинув голову, осушив склянку і широко всміхнувся.

Події наступних секунд відклалися в пам’яті Харрі мовби під час прискореної зйомки. Після закінчення цих секунд він виявився лежачим на підлозі в залізних обіймах Расколя, що обхопив його за шию. Очі палив виплеснутий в обличчя кальвадос, від його смороду було не продихнути, а до горла приставлена пляшка з відбитою шийкою.

— Знаєш, що може бути гіршим за високий тиск, Спіуні7 — прошепотів Расколь. — Тільки дуже низький. Отже лежи тихо.

Харрі глитнув і спробував щось сказати, але Расколь іще сильніше стиснув йому горло, і він зміг тільки застогнати.

— Сунь-цзи вельми прозоро говорить про любов і ненависть, Спіуні. У війні перемагають і ненависть, і любов. Вони нероздільні, мовби сіамські близнята. А програють лють

і співчуття.

Расколь іще більше підсилив хватку.

— Моя Анна ніколи б не вибрала смерть, — голос його здригнувся. — Вона любила життя.

Харрі нарешті вдалося вимовити, вірніше, прошипіти кілька слів:

— Так само — як ти — свободу?

Расколь трохи ослабив хватку, і Харрі з хрипом наповнив повітрям ниючі легені. Стукіт власного серця віддававсь у нього в голові. Але принаймні він знову чув шум машин, що проїздили мимо.

— Ти зробив вибір, — прохрипів Харрі. — Ти здався властям, аби спокутувати провину. Ніхто тебе не зрозумів, але це твій вибір. Те ж саме зробила Анна.

Харрі спробував поворушитись, але Расколь сильніше притиснув пляшку до його горла:

— У мене на те були свої причини.

— Я знаю, — сказав Харрі, — інстинкт спокутування провини такий же сильний, як і інстинкт помсти.

Расколь не відповів.

— А ти знаєш, що Беате Льонн теж зробила свій вибір? Вона зрозуміла, що ніщо вже не поверне їй батька. Лють її пройшла. Вона просила передати тобі привіт і сказати, що прощає тебе. — Уламок дряпнув його по шкірі. Пролунав такий звук, немов поряд хтось писав на грубому папері. Поволі виписуючи свої останні слова. І залишалося тільки поставити крапку. — Отже тепер твоя черга вибирати.

— Між чим вибирати, Спіунії Залишити тобі життя чи ні?

Харрі перевів дихання, прагнучи не втрачати витримки:

— Звільнити Беате Льонн. Розповісти, що ж сталося того дня, коли ти застрелив її батька. І звільнити себе самого.

— Самого? — Расколь засміявся своїм легким сміхом.

— Я знайшов його, — сказав Харрі. — Тобто його знайшла Беате Льонн.

— Знайшла кого?

— Він живе в Йотеборі.

Сміх Расколя миттєво урвався.

— Уже дев’ятнадцять років, — вів далі Харрі. — Відтоді, як дізнався, хто справжній батько Анни.

— Ти брешеш! — крикнув Расколь і заніс руку з пляшкою над його головою. У Харрі пересохло в роті, він заплющив очі. А коли знову розплющив, зустрів засклянілий погляд Расколя. Обидва важко дихали.

Расколь прошепотів:

— А… Марія?

Харрі зумів відповісти тільки з другої спроби:

— Від неї немає ніяких вістей. Хтось говорив Стефану, що кілька років тому її бачили разом із бродячим табором у Нормандії.

— Стефану? Ти говорив із ним?

Харрі кивнув.

— Із чого б це він почав говорити з таким спіуні, як ти? Харрі спробував знизати плечима, але в нього не вийшло:

— Сам у нього запитай.

— Запитай… — Расколь недовірливо втупився у Харрі.

— Симон привіз його вчора. Він у сусідньому вагончику. В поліції до нього є претензії, але у наших хлоп’ят вказівка не чіпати його. Він хоче поговорити з тобою, Расколю. Отже тобі вибирати.

Харрі просунув долоню між шиєю і гострим краєм пляшки. Але Расколь цього разу не намагався перешкодити йому піднятися. Тільки запитав:

— Навіщо ти це зробив, Спіуні?

Харрі знизав плечима:

— Ти подбав про те, щоб суд у Москві не відняв у Ракелі Олега. А я даю тобі шанс не втратити єдиного, хто залишився з твоїх. — Він поклав наручники на стіл. — Незалежно від твого вибору, вважаю, що ми квити.

— Квити?

— Ти допоміг мені з дружиною і сином. А я тобі — з братом.

— Я чув, що ти сказав. Але що це означає?

— Це означає, що я викладу все, що мені відомо про вбивство Арне Албу. І ми переслідуватимемо тебе всіма можливими способами.

Расколь звів брову:

— Тобі простіше не вплутувати мене в цю справу, Спіуні. Сам знаєш, вам на мене нічого не повісити, так навіщо ж старатися?

— На те, що ми поліцейські, — відповів Харрі, — а не хихот-ливі наложниці.

Расколь довго дивився на нього. Потім коротко кивнув.

У дверях Харрі озирнувся. Зігнувшись, худорлявий чоловік сидів за пластиковим столом, і тінь приховувала його обличчя.

— Часу у вас до полуночі, Расколю. Опівночі хлоп’ята відвезуть тебе назад.

Сирена «швидкої» прорізала шум вуличного руху на Фіннмарк-гате, то підвищуючи, то знижуючи звук, немов намагалася відшукати вірний.

46 Медея

Харрі обережно штовхнув двері до спальні. Він немов би відчув запах її парфумів, але такий слабкий, що, можливо, він просто сплив у нього в пам’яті. Величезне ліжко підносилося посеред кімнати, немов давньоримська галера. Харрі сів на матрац, поклав руки на прохолодну білосніжну білизну, заплющив очі й відчув, що він немовби погойдується на довгих ледачих хвилях. Чи тут Анна чекала на нього того вечора? Пролунав різкий дзвінок. Він подивився на годинник. Рівно сьома. Це виявилася Беате. Еуне подзвонив через кілька хвилин. Обличчя його з подвійним підборіддям добряче почервоніло після підйому по сходах. Важко дихаючи, він привітався з Беате, і вони втрьох пройшли до вітальні.

— Отже, ти можеш визначити, хто зображений на цих пор третах? — запитав Еуне.

— Арне Албу, — сказала Беате й показала на портрет і:і лівого боку. — Альф Гуннеруд у центрі, а Харрі — пра воруч.

— Блискуче! — захоплено вигукнув Еуне.

— А, дурниця, — заперечила Беате. — Мурашка розрізши всіх своїх побратимів по купі. Пропорційно вазі тіла веретеноподібна звизина у неї працює набагато ефективніше :іл мою.

— Боюся, по відношенню до моєї ваги ефективність моєї звивини наближається до нуля, — сказав Еуне. — Ти що-небудь можеш розгледіти, Харрі?

— Зараз, принаймні, трохи більше, ніж тоді, коли Анна показувала мені їх уперше. Я знаю, що цих трьох вона звинувачує, — Харрі кивнув на жінку з трьома світильниками: — Немезида, богиня відплати і справедливості.

— Яку римляни поцупили у греків, — підхопив Еуне, — залишили терези, замінили батіг на меч, зав’язали їй очі й назвали богинею правосуддя. — Він підійшов до торшера. — Коли приблизно за шість сотень років до Різдва Христового почали розуміти, що система кровної помсти діє неефективно, і вирішили зробити відплату не особистою, а суспільною справою, саме ця жінка стала уособленням сучасної правової держави. — Він провів рукою по прохолодній бронзовій жіночій фігурці. — Холодна справедливість. Сліпа відплата. Наша цивілізація стоїть у неї на руках. Хіба вона не красива?

— Красива — як електричний стілець, — сказав Харрі. — Помсту Анни не можна назвати сліпою.

— Вона була і сліпа і усвідомлена, — виправив його Еуне. — Навмисна і несвідома. Анна була, мабуть, вельми чутливою натурою. Очевидно, з порушеннями психіки, але ми всі такі, по суті, йдеться лише про серйозність цих порушень.

— І які порушення були в неї?

— Я ж її ніколи не бачив, так що можу тільки здогадуватися.

— Тоді здогадайся, — сказав Харрі.

— Оскільки вже ми заговорили про стародавніх богів, то, сподіваюся, ви чули про Нарциса, грецького юнака, який Настільки закохався у своє дзеркальне відображення, що був не в змозі від нього відірватись. У психології поняття «нарцисист» увів Фрейд. Воно означає людину самозакохану, з перебільшеним усвідомленням власної винятковості, схиблену на думці про те, що вона має добитися величезних успіхів. У нарцисистів потреба в помсті тим, хто уразив їх самолюбство, часто превалює над усіма іншими потребами. Це так зване «нарцисичне шаленство». Американський психоаналітик Хайнц Кохут описав, як така особа будь-якими засобами намагається помститися за уражене самолюбство, навіть у тих випадках, коли нам здається, що йдеться про справжні дрібниці. Наприклад, виражене заперечення повсякденності зазвичай призводить до того, що людина з маніакальним завзяттям прагне відтворити внутрішню рівновагу, хай це кінець кінцем і спричинить смерть.

— Смерть кого? — запитав Харрі.

— Та кого завгодно.

— Але це ж безумство! — вигукнула Беате.

— Ну, я по суті про це і говорю, — відрізав Еуне.

Вони пройшли до їдальні. Еуне спробував сісти на один зі старих стільців з прямими спинками, що стояли біля довгого вузького дубового столу:

— Таких більше не роблять.

— Але невже вона позбавила себе життя тільки для того… щоб помститися? — простогнала Беате. — Адже є й інші спо соби.

— Зрозуміло, — погодився Еуне. — Але самогубство часто само по собі є помстою. З метою викликати у тих, хто тебе зра див, відчуття провини. Анна просто зробила на крок більше, ніж необхідно. Крім того, є всі підстави вважати, що вона насправді не хотіла більше жити. Вона була самотня, вигнана з сім’ї, їй не таланило в любові. Кар’єра художниці не задалася, вона удалася до допомоги наркотиків, але це не могло розв’язати її проблем.

Коротше кажучи, це була глибоко розчарована й нещасна жінка, і вона, холоднокровно все обдумавши, віддала перевагу самогубству. І помсті.

— Зовсім не думаючи про мораль? — запитав Харрі.

— Питання про мораль, звичайно, цікаве. — Еуне склав руки на грудях. — Адже суспільство накладає на нас моральний обов’язок жити й тому відкидає суїцид. Але Анна явно захоплювалась античністю і, не виключено, дотримувалася думки старогрецьких філософів: людина вільна вирішувати сама, коли їй помирати. Ніцше теж вважав, що людина має повне моральне право позбавити себе життя. Він навіть використовував термін «Freitod», тобто «добровільна смерть». — Еуне підніс вказівний палець. — Але перед нею виникла інша дилема. А саме — життя або помста. У будь-якому разі Анна сповідала християнську етику, а та забороняє мститися. Парадокс, зрозуміло, полягає в тому, що християни вірять у Бога, який сам по собі — грізний месник. Якщо ти щось робиш наперекір йому, значить, горіти тобі вічно в пеклі, а така відплата несумірна з величиною гріха, швидше це справа Міжнародної амністії. І якщо…

— А може, це просто ненависть?

Еуне й Харрі поврнулися до Беате. Вона перелякано подивилася на них, немов ці слова зірвалися з її губ помилково.

— Мораль, етика, — прошепотіла вона. — Життєлюбність. Любов. Та все ж найсильніша ненависть.

47 Світіння моря

Харрі стояв біля відчиненого вікна і слухав далеке завивання сирени «швидкої», що поволі тонула в шумі Улоговини[67]. Будинок, успадкований Ракеллю від батька, височів над нею, і Харрі як на долоні бачив те, що відбувається там, під світловим покривом, щоправда, лише те, що міг розгледіти серед величезних дерев, що стояли у саду. Він любив цей краєвид. Думка про те, скільки вже років вони ростуть тут, заспокоювала його. І про міські вогні, світло яких нагадувало морське світіння. Морське квітіння Харрі бачив лише раз у житті, коли дід одного разу вночі взяв його з собою в човен, збираючись на лов крабів у районі Свартхольмена. Всього одна ніч. Але цей краєвид він не забував ніколи. Одна з картин, які з кожним роком ставали в пам’яті все більш ясними і реальними. Так було далеко не зі всіма його спогадами. Скільки ночей він провів із Анною на цьому ліжку, скільки разів на борту судна капітана Еспера вони вирушали в плавання по бурхливих хвилях? Йому й не згадати. А незабаром і решта забудеться. Сумно? Так. Сумно, але необхідно.

Та все ж дві картини, пов’язані з ім’ям Анни, ніколи, він знав це напевно, ніколи не зітруться у нього з пам’яті. Дві майже однакові картини. Її густе волосся віялом розкидане по подушці, очі широко розкриті, однією рукою вона міцно стискає біле-біле простирадло. Різниця тільки в положенні пальців іншої руки. У першому випадку вони сплетені з його пальцями. А в іншому — стискають рукоять пістолета.

— Ти вікно не зачиниш? — почув він за спиною голос Ракелі. Вона сиділа на дивані, підібравши під себе ноги, з келихом червоного вина. Олег уже вирушив спати, задоволений своєю першою перемогою над Харрі в тетріс, Харрі вже боявся, що його ера безповоротно канула в минуле.

Новини не містили ніяких новин. Рефрени, що набили оскому: хрестовий похід на Схід, відплата Заходу. Вони вимкнули телевізор і поставили платівку «Стоун Роузес»[68], яку Харрі, на свій подив і задоволення, виявив у її зібранні. Часи юності. Тоді більше за все піднімали йому настрій зухвалі англійські хлопчаки з гітарами і театралізованими ефектами. Тепер йому подобалися «Kings of Convenience»[69], мелодії в них хай і повільні, але хоч трохи не такі тужливі, як у Донована[70].І «Стоун Роузес» на малій гучності. Сумно, але факт. А можливо, необхідно. Життя розвивається немов по спіралі. Він зачинив вікно і дав самому собі обіцянку за першої нагоди взяти з собою Олега в море ловити крабів.

«Down, down, down, — чулося з динаміків бурмотіння «Стоун Роузес». Ракель нагнулася і відсьорбнула вина.

— Це стародавня історія, — прошепотіла вона. — Два брати закохані в одну жінку, адже це само по собі сюжет для трагедії.

Вони сплели руки і мовчки прислухалися до дихання одне одного.

— Ти кохав її? — запитала вона.

Харрі довго думав, перш ніж відповісти:

— Не пам’ятаю. Я тоді жив… як у тумані.

Вона погладила його по щоці:

— Знаєш, яка думка мене пригнічує? Що ця жінка, яку я ніколи не зустрічала і не бачила, пробралася до твоєї квартири й бачила нас трьох на фотографії з Фрогнерсетерена на твоєму дзеркалі. І при цьому знала, що все зруйнує. Адже ви, судячи з усього, кохали одне одного.

— М-м. Вона спланувала все ще до того, як дізналася про вас із Олегом. Підпис Алі опинився у неї ще влітку.

— До речі, уяви собі, як їй, лівші, важко було підроблювати підпис.

— А я про це навіть не думав. — Він обхопив голову руками. — Давай поговоримо про що-небудь інше. Що, коли мені попросити батька здати нам на літо будинок в Ондальснесі? Погода там зазвичай лайно, та зате є елінг і весловий човен — від діда залишилися.

Ракель засміялась, і Харрі заплющив очі. Він любив її сміх. І подумав: якщо більше не наробить дурниць, йому, можливо, пощастить чути цей сміх іще дуже довго.

Харрі прокинувся ніби від поштовху. Схопився з ліжка, намагаючись угамувати дихання. Йому щось приснилося, але сон не запам’ятався. Серце билося так, немов замість нього встановили якийсь скажений барабан. Чи то він знову опинився під водою у басейні в Бангкоку? Чи перед убивцею в люксі сасів ського готелю? Голова розламувалася.

— Що сталося? — пробурмотіла в темряві Ракель.

— Нічого, — прошепотів Харрі. — Спи!

Він пройшов у ванну і випив склянку води. Із дзеркала на нього дивилося змарніле, мертвотно-бліде обличчя. За вікном здійнявся вітер. Гілки величезного дуба шмагали стіну будинку. Били його по плечах. Лоскотали потилицю, так що волосся встало дибки. Харрі знову наповнив склянку і поволі осушив її. Тепер він пригадав. Пригадав, що йому приснилося. Хлопчак, який сидить на краю даху і теліпає ногами. Він не пішов на урок. Твори за нього писав молодший брат. Він показував коханій брата ті місця, де вони гралися дітьми. Йому приснився сюжет трагедії.

Коли він знову забрався під ковдру, Ракель спала. Він утупився поглядом у стелю і почав чекати настання досвітніх сутінків.

Годинник на нічному столику показував 05.03, коли він не витримав, підвівся, подзвонив у довідкову й дізнався номер домашнього телефону Жана Хуе.

48 Генріх Ширмер

Беате прокинулася після третього дзвінка. Вона перевернулася на бік і подивилася на годинник. Чверть на шосту. Вона залишилася в ліжку, вирішуючи, як краще — встати і послати його до дідька чи прикинутися, що її немає вдома. Пролунав іще один дзвінок, такий наполегливий, що стало ясно — він не вгамується.

Вона зітхнула, встала з ліжка, наділа халатик і підняла слухавку домофону.

— Так?

— Соррі, що дзвоню так пізно. Або, вірніше, рано.

— Забирайся до біса, Томе.

Настала довга пауза.

— Це не Том, — мовив голос. — Це я, Харрі.

Беате тихенько вилаялась і натиснула кнопку.

— Сил не було валятися без сну, — сказав Харрі, ввійшовши до квартири. — Мова про Забійника.

Він улаштувався на дивані, а Беате тим часом зникла у спальні.

— А історія з Волером, як уже було сказано, мене абсолютно не колише! — крикнув він у відчинені двері спальні.

— Як ти сам говориш, це вже було сказано! — крикнула вона у відповідь. — Крім того, його усунено.

— Я знаю. Мене викликали на допит до Служби внутрішньої безпеки на предмет моєї участі у справі Альфа Гуннеруда.

Вона повернулась із спальні в джинсах і білій майці з короткими рукавами й зупинилася перед ним. Харрі підвів на неї погляд.

— Малося на увазі, що я його усунула, — сказала вона.

— Що-о?

— Він останнє лайно. Але хоч ти і маєш рацію* це ще не означає, що ти можеш розповідати про це кожному зустрічному.

Харрі схилив голову набік і заплющив одне око.

— Мені повторити? — запитала вона.

— Та ні, — відповів він, — мені здається, я все зрозумів. А якщо не кожному зустрічному, а другу?

— Кава? — Беате не встигла повернутись у бік кухні, як її обличчя зашарілося. Харрі підвівся й рушив за нею. Біля столика на кухні стояв тільки один стілець. На стіні висіло дерев’яне плаке, на якому рожевими літерами було виведено одну з «Промов Високого»:

Перш ніж до будинку ввійдеш, всі входи ти оглянь, ти роздивись, —

бо звідки знати, чи немає недругів у цьому житлі1.

— Ракель учора ввечері навела мене на дві думки, — повідомив Харрі і притулився до кухонного столу. — За її словами, історія про двох братів, закоханих в одну жінку, — це сюжет класичної трагедії. А ще вона здивувалася, як лівші Анні вдалося скопіювати підпис Алі, вірніше, яких зусиль їй це коштувало.

1 Edda Saemundar (Старша Едда) — найдавніша збірка епічних творів ісландської літератури. Старша Едда поєднує численні міфи й легенди скандинавського культурного простору часів Середньовіччя.

— Ну і що? — Беате висипала мірну ложечку кави в кавоварку.

— Тронн Гретте дав нам декілька шкільних зошитів Лева, щоб порівняти його почерк із почерком самовбивці. Ти не пам’ятаєш, із якого предмета?

— Загалом ні, пам’ятаю тільки, що зошити були його, — я перевірила. — Вона налила в кавоварку води,

— Із норвезької, — сказав Харрі.

— Цілком можливо, — погодилася вона і повернулася до нього.

— А я знаю точно, — заявив Харрі. — Я щойно від Жана Хуе з криміналістичної лабораторії.

— Графолог? Посеред ночі?

— У нього домашній офіс, і він виявив розуміння. Він порівняв чернетки творів і передсмертну записку ось із цим, — Харрі розгорнув аркуш паперу і поклав його на кухонний стіл. — Кава скоро буде?

— Ти що, поспішаєш?

— Нам усім треба поквапитися, — сказав Харрі. — А ти перевір, будь ласка, заново ті банківські рахунки.

Загалом Ельсе Лунд, офіс-менеджеру й одній із двох спів робітниць турбюро «Бразтур», досить часто дзвонили ноча ми клієнти. Когось пограбували у Бразилії, хтось загубив паспорт і квиток, ось вони у відчаї й набирали номер її мо більного телефону, абсолютно забувши про різницю в часі. Тому, лягаючи спати, вона ховала мобільник подалі. Тим біль ше вона була неприємно здивована, коли о пів на шосту ранку задзвонив її домашній телефон і голос на іншому кіп ці дроту запитав, чи не може вона негайно прибути на роботу. Втім, вона злегка пом’якшала, коли той же голос додав, що телефонують із поліції.

— Сподіваюся, це питання життя і смерті, — мовила Ельсе Лунд.

— Саме так, — озвався голос. — Скоріше смерті.

Руне Іварссон, як завжди, першим з’явився на робочому місці. Він подививсь у вікно. Він любив тишу, йому подобалося, що він один на всьому поверсі, але не в цьому полягала причина його ранньої появи на роботі. Просто до приходу решти співробітників він устигав прочитати отримані напередодні ввечері факси та рапорти, а також проглянути вранішні газети й таким чином забезпечити собі необхідну перевагу. Керівник має все тримати під контролем, і значить, йому потрібен спостережний пункт, своєрідний капітанський місток, звідки у нього прекрасний огляд. І якщо його підлеглі час від часу висловлювали подив із приводу того, що керівництво притримує інформацію, то це просто від нерозуміння, адже знання — влада, а керівництво має володіти владою, щоб уміти правильно визначити курс, який врешті-решт приведе їх усіх у потрібну гавань. Отже, збираючи всю інформацію, він попросту піклувався про їх же благо. Тому і наказав усім, хто займався справою Забійника, направляти звіти йому саме з метою зібрати всю інформацію в потрібних руках, тобто в руках начальника відділу, і не витрачати дарма час на нескінченних планерках, покликаних єдино створювати у підлеглих відчуття причетності. Наразі йому було найважливіше виявити ініціативу й уміння діяти рішуче та енергійно. Бо, хоча він і зробив усе від нього залежне, щоб поставити успішне завершення справи Лева Грет-те собі в заслугу, все ж таки відчувалося, що авторитет його похитнувся. Авторитет керівника т— це не питання особистого престижу, а турбота всього особового складу.

У двері постукали.

— А я і не знав, Холе, що ти рання пташка, т-сказав Іварссон блідому Харрі, що заглянув у прочинені двері, та продовжив читати факс, який лежав перед ним. Кореспондент однієї щоденної газети прислав на узгодження текст його інтерв’ю у справі Забійника. Текст йому не дуже подобався. Ні, звичайно, грубих спотворень його слів він не виявив, але в журналістській версії вони звучали так, ніби він відповідав на запитання ухильно і якось безпорадно. На щастя, фотографії вийшли хороші.

— Тобі чого, Холе?

— Просто хотів сказати, що я скликав декілька чоловік на нараду на шостому поверсі. Думав, тобі цікаво буде послухати. Йдеться про так зване пограбування банку на Бугстадвеєн. Ми зараз починаємо.

Іварссон одірвав погляд від факсу й подивився на Харрі:

— Значить, ти скликав нараду? Забавно. А хто, смію запитати, тебе уповноважив, Холе?

— Ніхто.

— Ніхто. — Іварссон видав короткий і різкий, немов крик чайки, смішок. Тоді піднімись угору і попередь, що нарада переноситься на післяобідній час. Мені масу звітів треба прочитати саме зараз. Зрозуміло?

Харрі поволі, немов ретельно обдумуючи його слова, кивнув:

— Зрозуміло. Але справа перебуває у веденні забійного від ділу, і ми починаємо просто зараз. Приємного читання.

Він повернувся, і в ту ж мить Іварссон грюкнув кулаком гіо столу:

— Холе! Якого диявола ти спиною до мене повертаєшся, коли я з тобою розмовляю! Я тут наради призначаю. Особливо у справах про пограбування. Зрозуміло? — Червоні вологі губи, що виділялися на білому обличчі начальника відділу, затремтіли.

— Адже ти чув, Іварссоне, що я сказав так зване пограбувант ня на Бугстадвеєн.

— Ну і що ти, чорт би тебе забрав зовсім, маєш на увазі? — майже вискнув Іварссон.

— А те, що на Бугстадвеєн ніколи ніякого пограбування не було, — сказав Харрі. — А було добре сплановане вбивство.

Харрі стояв біля вікна й роздивлявся «Ботсен». За вікном поволі й мовби неохоче, немов скрипучий віз, набирав хід день. Дощ над Екебергом і чорними парасольками на Гренланнслей-рет. У нього за спиною всі вже зібралися. Б’ярне Мьоллер,позіхаючи, немовби потонув у конторському кріслі. Усміхнений шеф кримінальної поліції базікав про щось із Іварссоном. Мовчазний Вебер нетерпляче схрестив руки на грудях. Халворсен дістав блокнот для записів. І нервова Беате Льонн з метушливим поглядом.

49 «Стоун Роузес»

Удень дощі припинилися. Свинцево-сірі хмари, крізь які іноді переглядало сонце, раптом розійшлися врізнобіч, немов театральна завіса перед останнім актом. Як з’ясувалося згодом, небо очистилося всього на декілька годин, а потім місто вже остаточно накрила сіра зимова ковдра. Так що Дісенгренда ку палася в сонячних променях, коли Харрі втретє натиснув кнопку дзвінка.

Звук пролунав такий, ніби в череві квартири рядного будинку забурчало. З шумом відчинилося сусіднє вікно.

— Тронна немає, — прокаркав немолодий голос. Колір об личчя у сусідки Тронна злегка змінився і набув якогось жовтувато-коричневого відтінку, мов пальці у завзятого курця. — Бі долаха, — додала вона.

—- А де він? — запитав Харрі.

У відповідь вона звела очі до неба й показала великим паль цем собі за спину.

— На тенісному корті?

Беате відразу ж попрямувала в той бік, але Харрі не зрушии із місця.

— Я тут пригадав нашу останню бесіду, сказав Харрі. Про пішохідний місток. Ви сказали, ця історія всіх приголом шила, адже він був такий тихий і ввічливий хлопчик.

— Ну?

— І всі в Гренді знали, що це його рук справа.

— Адже ми бачили, як він того ранку повернувся звідти на велосипеді.

— У червоній куртці?

— Так.

— Лев?

— Лев? — Вона засміялась і похитала головою. — Та не Льва я мала на увазі. Він, звичайно, на всяке був здатний, але зла нікому не робив.

— Про кого ж ви тоді говорите?

— Про Тронна. Я про нього весь час говорила. Я ж сказала, що додому він повернувся зовсім блідий. Адже він виду крові не виносить.

Неждано повіяв вітер. Із заходу почали наступ на блакитне небо сизі, схожі на повітряну кукурудзу хмари. Порив вітру вкрив брижами калюжки на червоному ґрунтовому майданчику і стер відображення Тронна Гретте, що підкинув м’яч для чергової подачі.

— Привіт! — крикнув Тронн і ударив по м’ячу, який поволі полетів над майданчиком. Хмарка білої крейди зметнулася над кортом і була миттєво розсіяна вітром, коли м’яч ударився об лінію квадрата і відскочив дуже високо, не давши уявному супротивникові по інший бік сітки ані найменшого шансу його прийняти.

Тронн повернувся до Харрі та Беате, що стояли за сталевою сіткою. На ньому була біла теніска, білі тенісні шорти, білий гольф і білі кросівки.

— Чудово, чи не так? — всміхнувся він.

— Певно, — підтвердив Харрі.

Тронн усміхнувся ще ширше, затулив очі долонею й подивився на небо:

— Схоже, хмари обложні. Чим можу служити?

— Тим, що вирушиш із нами до Управління.

— До Управління? — Він з подивом глянув на них. Тобто спробував зобразити подив. Аж надто театрально він витріщив

очі, та і в голосі прозвучали удавані нотки, чого ніколи не траплялося під час їхніх попередніх бесід. Тон був перебільшено низький, а в кінці раптом різко підвищився: «Управління?». Харрі відчув, що волосся в нього на потилиці заворушилося.

— І негайно, — сказала Беате.

— Саме так, — Тронн кивнув, неначе щойно до нього дійшла якась думка. — Ясна річ, — він попрямував до лавки, де з-під сірого плаща виглядало декілька тенісних ракеток. Підошви його кросівок шаруділи по корту.

— Він себе не контролює, — прошепотіла Беате. — Я надіну на нього наручники.

— Не… — почав було Харрі й схопив її за руку, але вона вже відчинила дверці в огорожі та ступила на корт. Час ніби рапто во розширився,роздувся,точно повітряна подушка автомобіля, і притиснув Харрі до землі так, що він і поворушитися не міг. Крізь сітку він бачив, як Беате схопила пристебнуті до пояса наручники. Він чув шелестіння кросівок Тронна по корту. Тронн ішов дрібними кроками, немов астронавт. Харрі мимоволі засу нув руку в наплічну кобуру під курткою.

— Гретте,я жалкую… — встигла вимовити Беате, коли Тропи підійшов до лавки і просунув руку під сірий плащ. Час раптоио задихав, зіщулюючись і розширюючись в єдиному русі. Харрі обхопив рукоять пістолета, але він знав, що мине ціла вічність, перш ніж він дістане зброю, зарядить її, зніме із запобіжника і прицілиться. Під піднесеною рукою Беате промайнув відбитий сонячний промінь.

— Я також, — сказав Тронн і притиснув до плеча оливково-зелену з воронованою вставкою гвинтівку АС-З. Беате відсахнулася.

— Красунечко, — тихо мовив Тронн, — якщо хочеш прожити ще декілька секунд, стій спокійно і не рипайся.

— Ми помилилися, — Харрі відірвав погляд від пейзажу за вікном і повернувся лицем до присутніх. — Лев не вбивав Стіне Гретте. Її вбив власний чоловік, Тронн Гретте.

Начальник Управління кримінальної поліції та Іварссон припинили бесіду, Мьоллер випростався на стільці, Халворсен перестав записувати, і навіть із лиця Вебера сповзла нудьгуюча маска.

Тривале мовчання нарешті перервав Мьоллер:

— Цей бухгалтер?

Харрі кивнув у бік недовірливих колег, які дивилися на нього.

— Але це неможливо, — мовив Вебер. — У нас запис із «Се-вен-елевен», у нас відбитки пальців на пляшці з-під коли, загалом ніяких сумнівів, що злочинець Лев Гретте, немає.

— І передсмертна записка, — додав Іварссон.

— І якщо я правильно пам’ятаю, Лева Гретте впізнав на відео сам Расколь, — доповнив начальник Управління кримінальної поліції.

— Схоже, справа доволі ясна, — зауважив Мьоллер. — І розкрита.

— Дайте ж мені розповісти, — заперечив Харрі.

— Та вже будь такий люб’язний, — сказав шеф кримінальної поліції.

Хмари продовжували розповзатись і тепер, немов чорна армада, пливли над Акерською лікарнею.

— Не роби дурниць, Харрі, — сказав Тронн. Він приставив дуло гвинтівки до лоба Беате. — Кинь ствол, я знаю, він у тебе в руці.

— А інакше що? —- запитав Харрі й витягнув пістолет із-під куртки.

Тронн тихо засміявся:

— Елементарно. Я застрелю твого напарника.

— Так само, як застрелив свою дружину?

— Вона це заслужила.

— Як це? Тому що Лева вона любила більше, ніж тебе?

— Тому що вона була мені дружина.

Харрі перевів дихання. Беате стояла між ним і Тронном, але спиною до нього, так що він нічого не міг прочитати по її обличчю. Існувало декілька можливостей вийти із ситуації, що створилася. По-перше, можна було спробувати переконати Тронна, що він діє безглуздо і скороспішно, і сподіватися на його розум. Хоча людина, яка взяла з собою на тенісний корт заряд жену гвинтівку Ав-З, поза сумнівом, ретельно продумала, для чого вона їй знадобиться. Варіант два полягав у тому, щоб вико нати вимогу Тронна, кинути пістолет на землю і чекати, поки нім його вб’є. І нарешті, варіант три — спробувати натиснути на Тронна, зачепитися за щось, що змусило б його змінити сної плани. Або навпаки, вибухнути і вистрілити. Перший варіант був безнадійний. Другий міг мати непередбачувані наслідки. 11 у а дій він за третім варіантом, Беате могла чекати доля Елен, і Харрі знав, що цього йому не пережити, навіть якщо він сам залишиться живим.

— Але вона, ймовірно, не бажала залишатися тобі дружиною, — сказав Харрі. — Ось що насправді сталося?

Тронн поклав палець на спуск, і Харрі зустрів його погляд із-за плеча Беате. Харрі автоматично почав рахувати про себе. Тисяча один. Тисяча.

— Вона думала, що може отак запросто кинути мене, — тихо мовив Тронн. — Мене — який дав їй усе, — він засміявся. — Віддала перевагу наді мною чоловікові, який ніколи нічого ні для кого не зробив, який вважав життя суцільним днем народження, де всі подарунки призначені йому. Лев не крав. Просто він не міг прочитати записки на різдвяних подарунках. — Вітер змів залишки його сміху, немов крихти печива зі столу.

— Наприклад, від Стіне Тронну, — припустив Харрі.

Тронн заморгав:

— Вона сказала, що любить його. Любить. Такого я від неї навіть у день весілля не почув. «Мені добре з тобою», — ось що вона сказала. їй було добре зі мною. Тому що я зробив їй стільки добра. Але любила вона його, а він тільки й умів, що сидіти на краю даху та теліпати ногами в очікуванні оплесків. Ось чого він чекав від життя — оплесків.

Вони стояли на відстані менше шести метрів, і Харрі побачив, як у Тронна побіліли кісточки пальців, що стискали ствол гвинтівки.

— А тобі ні, Тронне, тобі оплески не потрібні, вірно я розумію? Ти свої перемоги святкував у тиші. Наодинці. Як того разу на пішохідному містку.

Тронн випнув нижню губу:

— Визнай, що повірили мені.

— Так, ми вірили тобі, Тронне. Ми вірили кожному твоєму слову.

— Де ж тоді стався прокол?

— Беате перевірила банківські рахунки Тронна і Стіне Грет-те за останні півроку, — вів далі Харрі.

Беате підняла цілий стос папірців, аби присутні могли переконатися в цьому.

— Вони обоє переводили гроші на рахунок туристичної фірми «Бразтур», — сказала вона. — Турфірма підтвердила, що Стіне Гретте в березні замовила на липень тур у Сан-Паулу, а Трони Гретте виїхав туди ж через тиждень після неї.

— Це загалом відповідає тому, що Тронн Гретте повідомив нам, — сказав Харрі. — Дивно тільки, що, за словами керівника філії Клементсена, Стіне збиралась у відпустку на Тенеріфе. І що Тронн Гретте замовив і викупив квиток у день від їзду. Як їй* схоже, що вони хотіли разом провести відпустку і відсвяткува ти десятиліття весілля, вірно?

У залі настала така тиша, що стало чути шум холодильника, який увімкнувся в кімнаті навпроти.

— Зате, здається, це дуже нагадує дружину, що повідомила всіх, де вона збирається провести відпустку, і чоловіка, що дав но вже запідозрив недобре, перевіривши виписки з її банків ських рахунків і не знайшовши підтвердження «Бразтура» щодо Тенеріфе. Тоді він подзвонив у фірму, дізнався назву готелю, де зупинилася дружина, і вирушив услід за нею, щоб повернути м додому.

— І що далі? — запитав Іварссон. — Він застукав її з чорно мазим?

Харрі похитав головою:

— Гадаю, він узагалі її не знайшов.

— Ми перевірили — вона в цьому готелі не була, — пояснила Беате. — А Тронн повернувся до Осло раніше за неї.

— Крім того, Тронн у Сан-Паулу зняв зі своєї кредитки тридцять тисяч крон. Спершу він стверджував, що купив перстень із діамантом, а потім — що дав ці гроші Леву, оскільки той був на нулі. Але я майже впевнений, що ні те, ні інше не відповідає дійсності. Здається, цими грошима він сплатив зовсім за інший товар, яким Сан-Паулу славиться ще більше, ніж ювелірними прикрасами.

— І що ж це за товар? — запитав Іварссон, явно роздратований нестерпною паузою.

— Замовлене вбивство.

Харрі хотілося ще більше продовжити паузу, але по очах Беате він зрозумів, що вона стає занадто театральною:

— Коли Лев восени приїхав у Осло, він сам сплатив за поїздку. Він зовсім не був на мілині й не збирався грабувати банк. Він приїхав, аби забрати Стіне з собою до Бразилії.

— Стіне? — вигукнув Мьоллер. — Дружину власного брата?!

Харрі кивнув. Присутні обмінялися поглядами.

— І Стіне думала переїхати до Бразилії, нікого не попередивши? — продовжив Мьоллер. — Ні батьків, ні друзів? І навіть з роботи не звільнившись?

— Що ж, — сказав Харрі, — якщо ти вирішив пов’язати своє життя з грабіжником, якого розшукують і поліція, і, так би мовити, колеги по цеху, ти ж не почнеш видавати свої плани або свою нову адресу. Тільки одній людині вона все розповіла — Тронну.

— Останньому, кому варто було про це розповідати, — додала Беате.

— Вона, напевно, дуАмала, що добре його вивчила за тринадцять років спільного життя. — Харрі підійшов до вікна. — Цього чутливого, доброго і забезпеченого бухгалтера, який так сильно її любив. А зараз давайте я трохи поміркую про те, що відбувалося далі.

Іварссон пирхнув:

— А до цього чим ти тут займався?

— Коли Лев приїхав у Осло, Тронн із ним зв’язався. Сказав, що вони люди дорослі й брати і їм слід усе обговорити. Лев із радістю й полегшенням погодився. Але він справедливо побоювався з’являтись у місті, й вони домовилися зустрітись у Дісенгренді, поки Стіне була на роботі. Тронн по-доброму зустрів Лева, сказав, що спершу ця історія його пригнічувала, але тепер образа пройшла і він радий за них обох. Він поставив на стіл дві пляшки коли, і вони почали обговорювати практичні деталі. Леи дав Тронну свою секретну адресу в Дажуді, щоб той міг пере слати Стіне пошту, вихідну допомога і все таке інше. Йдучи, Лев, звичайно, і подумати не міг, що видав Тронну інформацію, якої бракувало для здійснення плану, задуманого ним іще в Сам Паулу.

Харрі помітив, що Вебер почав поволі кивати.

— Настав день ікс. Ранок п’ятниці. Ввечері Стіне разом і » Левом мала летіти до Лондона, а звідти наступного дня — до Бразилії. Тур замовлено через «Бразтур», а квиток її супутпи ка виписано на ім’я Петера Бернтсена. Упаковані валізи зали шились удома, а Стіне і Тронн, як завжди, пішли на служ(>у

О другій годині Тронн покинув своє робоче місце й попри мував до фітнес-центру на Спурвейс-гате. Там він розплати п ся карткою за годину занять сквошем, який заздалегідь замо вив, і заявив, що не зміг знайти партнера. Тим самим одна частина алібі опинилась у нього в кишені — чек про оплату, зареєстровану о чотирнадцятій тридцять чотири. Тоді він говорить, що замість сквоша хотів би позайматися в тренажерному залі, і прямує до роздягальні. Там у цей час дня завжди багато народу, хтось іде, хтось приходить. Він заходить із сумкою до кабінки туалету, переодягається в комбінезон і, щоб приховати його, надягає щось поверх, найімовірніше плащ. Він трохи перечікує, поки, за його розрахунками, покинуть роздягальню ті, хто бачив, як він заходив до кабінки, надягає сонцезахисні окуляри, бере сумку, швидко й непомітно виходить із роздягальні й проскакує повз стойку адміністрації. Припускаю, що він іде в бік Стенспаркена, а потім угору по Пілестреде, де робочий день на будмайданчику закінчується

О третій годині. Він пробирається на майданчик, стягує плащ, надягає на голову підвернуту лижну маску, а зверху, щоб приховати її, кашкет. Потім піднімається на горб і повертає ліворуч на Індастрі-гате. На розі з Бугстадвеєн він заходить до «Севен-елевен». Він уже був там кілька тижнів тому і перевірив, під яким кутом установлені камери стеження. Замовлений ним контейнер уже на місці. Таким чином, мізансцену для старанних сищиків підготовлено, адже він знає, що вони перевірять усе, що в ці хвилини зафіксують камери в магазинах

1 на заправках поблизу від філії банку. Він розігрує цей спектакль для нас, адже ми не бачимо його обличчя, зате дуже виразно бачимо, як він п’є із пляшки, не надягаючи рукавичок, кладе її до пластикового пакета, так що і він і ми впевнені, що відбитки не змиє можливий дощ, і опускає пакет у зелений контейнер, який вивезуть звідти ще нескоро. Він, звичайно, злегка переоцінював рівень нашого професіоналізму ще до того, як цей доказ розсипався на порох, проте йому пощастило. Деталі, що їх нашукала Беате, дозволили нам дійти висновку, що у Тронна залізне алібі. Адже ми знайшли вирішальні, непохитні докази проти Лева.

Харрі зупинився. В очах колег, які сиділи перед ним, читався легкий подив.

— Із цієї пляшки Лев пив, коли був у брата в Дісенгренді, —- продовжив Харрі. — Або в іншому місці. Тронн її і зберіг саме з цією метою.

— Боюся, ти забув одну деталь, Холе, — незадоволено пробурмотів Іварссон. — Ви ж самі говорите, що грабіжник був без рукавичок, коли хапався за пляшку. Якщо йдеться про Тронна Гретте, значить, і його відбитки залишилися.

Харрі кивнув у бік Вебера.

— Клей, — коротко кинув старий служака.

— Що-що? — шеф кримінальної поліції повернувся до Вебера.

— Відомий у середовищі грабіжників трюк. Вони злегка обмазують клеєм «Carlson» кінчики пальців, клей засихає — і готово: ніяких відбитків.

Начальник кримінальної поліції похитав головою:

— І де ж цей, як ви його називаєте, бухгалтер таких фокусів навчився?

— У нього старший брат — один із найдосвідченіших грабіжників у Норвегії, — пояснила Беате. —- Він напам’ять вивчив методи та манеру Лева. Той, наприклад, зберігав удома в Дісенгренді відеозаписи своїх власних злочинів. Він настільки вникнув у найдрібніші деталі роботи брата, що навіть Расколь упізнав у грабіжнику на відео Льва. До того ж завдяки зовнішній схожості братів і комп’ютерна обробка відеоматеріалів показала, що грабіжником міг бути Лев.

— Тьху-ти чорт! — вирвалося раптом у Халворсена. Він нахилив голову і перелякано подивився на Б’ярне Мьоллера, але той сидів із розкритим ротом, утупивши порожній погляд у якусь точку перед собою, немов йому куля лоб пробила.

— Ти не кинув цістолет, Харрі. Може, поясниш чому?

Харрі прагнув дихати рівно, хоча серце давно вже билося як

скажене. Приплив кисню до мозку — ось що зараз найважливіше. Він прагнув не дивитися на Беате. Пориви вітру звивали пасма її білястого тонкого волосся. М’язи на тоненькій шийці зарухались, і плечі почали тремтіти.

— Елементарно, — відповів Харрі. — Ти вб’єш нас обох. Чи у тебе є пропозиція трохи краща?

Тронн засміявсь і приклався щокою до зеленого приклада гвинтівки.

— А як щодо такої пропозиції, Харрі: у тебе двадцять п’ять секунд, аби обдумати всі можливі варіанти й покласти зброю на землю.

— Як завжди, двадцять п’ять секунд?

— Саме так. Ти, напевно, пам’ятаєш, як швидко вони проходять. Отже думай швидше. — Тронн відступив на крок назад.

— А ти знаєш, чому в нас з’явилася думка, що Стіне знала грабіжника? — крикнув Харрі. — Тому що ви стояли близько одне до одного. Набагато ближче, ніж зараз із Беате. Як не дивно, але навіть коли йдеться про життя і смерть, люди прагнуть не порушувати гідність сторонньої людини. Хіба це не дивно?

Тронн підвів дулом підборіддя Беате:

— Чи не будеш ти така ласкава, Беате, порахувати за нас? — У голосі його знову прозвучали театральні нотки. — Від одного до двадцяти п’яти. Не дуже швидко, але й і не дуже поволі.

— Я хочу дізнатися про одну річ, — сказав Харрі. — Що вона сказала тобі в останню мить перед пострілом?

— Ти і справді хочеш знати це, Харрі?

— Так, хочу.

— Тоді скажу на рахунок «два». Один.

— Рахуй, Беате!

— Один, — сухим шепотом вимовила Беате. — Два.

~ Стіне безповоротно підписала собі та Леву смертний вирок, — сказав Тронн.

— Три.

— Вона сказала, що я можу вбити її, але просила пощадити брата.

Харрі відчув, як у нього перехопило горло й пальці, що стискали рукоять пістолета, трохи ослабили хватку.

— Чотири.

— Інакше кажучи, він застрелив би Стіне незалежно від того, скільки часу завідувач перекладав гроші в сумку? — запитав Халворсен.

Харрі сумно кивнув.

— Оскільки ти все знаєш, може, розповіси, яким маршрутом він із місця злочину йшов? — запитав Іварссон. Він спробував надати голосу глузливих, їдких ноток, але в ньому дуже явно прозвучало роздратування.

— Ні, але припускаю, що повертався він тим же шляхом. Угору по Індастрі-гате, потім по Пілестреде, потім зайшов на будівельний майданчик, де стягнув із себе лижну маску і приліпив літери «Поліція» на спину комбінезона. До фітнес-центру він повернувся в кашкеті й сонцезахисних окулярах, абсолютно не ховаючись від обслуговуючого персоналу — адже вони не могли впізнати його. Він попрямував просто до роздягальні, переодягнувся в тренувальний костюм, у якому прийшов до центру з роботи, змішався з натовпом у тренажерному залі, трохи покрутив педалі на велотренажері, можливо, кілька разів підняв штангу. Потім він прийняв душ і повідомив адміністратора, що в нього вкрали ракетку для сквоша. Дівчина, яка прийняла заяву, точно зареєструвала час звернення —- шістнадцята нуль дві. Алібі було забезпечене, він вийшов на вулицю, почув завивання сирен і вирушив додому. Ось приблизно так.

— А я ніяк не втямлю, навіщо йому фокус із поліцейською наклейкою знадобився, — сказав шеф кримінальної поліції. — Ми ж комбінезонами не користуємося.

— Елементарний психологічний трюк, — пояснила Беате і зашарілася, побачивши, що шеф кримінальної поліції здивовано підвів брову. — Я маю на увазі… елементарний не в тому сенсі… ну, як очевидний.

— Продовжуй, — попросив начальник кримінальної поліції.

— Тронн Гретте, певна річ, розумів, що поліція розшукуватиме всіх, хто з’являвся в цьому районі в комбінезоні. Тому йому треба було якось виділити свій комбінезон, щоб поліція відразу ж відкинула версію про причетність до справи поміченого в центрі невідомого. А слово «поліція» більше всього впадає у вічі.

— Цікаве твердження, — в’їдливо посміхнувся Іварссон і підпер підборіддя двома пальцями.

— Вона має рацію, — заперечив начальник кримінальної поліції. — В усіх у нас, хай і невеликий, присутній страх перед представниками влади. Продовжуй, Льонн.

— Але для стовідсоткової впевненості він сам виступив у ролі свідка і за власним почином розповів нам, що бачив біля тренажерного залу людину в комбінезоні зі словом «Поліція» на спині.

— Що само по собі, зрозуміло, геніальним не назвеш, — додав Харрі. — Він розповів про це, неначе не розумів, що наклейка виводить ту людину з кола підозрюваних. Хоча, звичайно, цей хід зміцнив нашу віру в правдивість його свідчень, адже він добровільно видав факт, який, із його точки зору, міг навести нас на думку, чому він опинився на шляху відходу вбивці.

— Що-що? — запитав Мьоллер. — Повтори ще раз. Повільніше.

Харрі перевів подих.

— А втім, біс із ним, — сказав Мьоллер. — У мене голова розколюється.

— Сім.

— Але ти не виконав її прохання, — сказав Харрі. — Не пощадив свого брата.

— Звичайно ні, — відповів Тронн.

— Він знав, що це ти вбив її?

— Я мав задоволення особисто його повідомити. По мобільному телефону. Він сидів в аеропорту Гардермуен і чекав її. Я сказав, що коли він не сяде на цей рейс, я і його прикінчу.

— І він повірив, коли почув, що це ти вбив Стіне?

Тронн розсміявся:

—- Лев знав мене. І не сумнівався ні секунди. Він сидів у кімнаті відпочинку для пасажирів бізнес-класу і читав телетекст про пограбування, а я посвячував його в деталі. Він вимкнув телефон, коли, як я почув, оголосили посадку на його рейс. На його із Стіне рейс. І привіт! — Він приставив дуло гвинтівки до лоба Беате.

— Вісім.

— Він, напевно, вірив, що буде там у цілковитій безпеці? — запитав Харрі. — Адже він не знав, який контракт та уклав у Сан-Паулу.

— Лев — грабіжник, але легковірний хлопець. Не слід було йому давати мені свою секретну адресу в Дажуді.

— Дев’ять.

Харрі прагнув відключитися від монотонного рахунку Беате.

— І ти відправив кілерові вказівки. Разом із передсмертною запискою, написаною тим же почерком, що і шкільні твори.

—Ти диви, — вдавано здивувався Тронн. — Відмінна робота, Харрі. Одна тільки помилочка — лист-то я ще до пограбування відіслав.

— Десять.

— Гаразд, — сказав Харрі. — Кілер теж свою роботу виконав на відмінно. Все мало такий вигляд, ніби Лев дійсно повісився. Ось тільки історія з відрізаним мізинцем трохи збивала з пантелику. Це що, доказ виконання контракту?

— Скажімо так, мізинець легко поміщається у звичайному поштовому конверті.

— Він не знав, що ти, Тронне, вигляду крові не переносиш?

— Одинадцять,

Крізь свист вітру Харрі почув далекий гуркіт грому. Навколо корту і на вулицях було зовсім порожньо, немов усі люди позабиралися в сховище перед лихом, яке невідворотно насувається.

— Дванадцять.

— А чом би тобі просто не здатися? — крикнув Харрі. — Чи вважаєш, це безнадійно?

Тронн засміявся:

— Звичайно, безнадійно. Але в цьому-то і вся фішка. Ніякої надії. Нічого втрачати.

— Тринадцять.

— Ну і які плани, Тронн?

— Плани? У мене два мільйони крон після пограбування, і я планую прожити довге — й, може, щасливе — життя в еміграції. Щоправда, від’їзд доведеться дещо прискорити, але я і до цього підготувавсь. У мене машина стоїть напоготові з моменту пограбування. Отже вибирайте — або я вас прикінчу, або наручниками до огорожі пристебну.

— Чотирнадцять.

— Ти ж знаєш, що цей фокус не пройде, — сказав Харрі.

— Повір мені, я знаю силу-силенну способів, як зникнути. Лев ними користувався. Двадцять хвилин фори — ось усе, що мені потрібно. За цей час я двічі зміню засіб пересування й документи. У мене чотири машини й чотири паспорти на шляхи проходження та хороші зв’язки. Наприклад, у Сан-Паулу. Двадцять мільйонів жителів — спробуй відшукай!

— П’ятнадцять.

— Твій напарник скоро помре. Що ти вирішив?

— Ти дуже багато розбовкав, — відповів Харрі. — Отже вб’єш нас у будь-якому разі.

— Шанс виплутатися у тебе ще є. Які будуть пропозиції?

— Ти помреш раніше за мене, — сказав Харрі й зарядив пістолет.

— Шістнадцять, — прошепотіла Беате.

Харрі закінчив свій виступ.

— Забавна теорія, Холе, — оцінив його Іварссон. — Особливо хід із бразильським кілером мені сподобався. Вельми… — він оголив свої дрібні зуби в тонкій усмішці, — екзотично. А ще в тебе що-небудь є? Докази, наприклад?

— Почерк у передсмертній записці.

—- Ти ж тільки-но сказав, що він не відповідає почерку Тронна Гретте.

— Вірно, його звичайному почерку не відповідає. Але у творах…

— А в тебе є свідки, що Тронн їх писав?

— Немає, — відповів Харрі.

Іварссон аж застогнав:

— Іншими словами, в тебе немає жодного неспростовного доказу в справі про вбивство.

— Про навмисне вбивство, — тихо сказав Харрі й подивився на Іварссона. Краєм ока він помітив, що Б’ярне Мьоллер зніяковіло втупився в підлогу, а Беате у відчаї заламала руки. Начальник кримінальної поліції кашлянув.

Харрі зняв пістолет із запобіжника.

— Ти що там робиш? — Тронн примружився і так ткнув стовбуром гвинтівки, що голова у Беате відкинулася назад.

— Двадцять один, — простогнала вона.

— Але хіба це не полегшення? — запитав Харрі. — Коли ти нарешті розумієш, що тобі нічого втрачати? Тепер легко зробити вибір.

— Ти блефуєш?

— Невже? — Харрі приставив дуло пістолета до своєї лівої руки й натиснув на спуск. Пролунав гучний і різкий постріл. Десяту частку секунди по тому він відбився луною від стін найближчих висоток. Тронн втупився в Харрі. Вірніше, на рвану дірку в його шкіряній куртці, з якої вилетів жмут вовняної підкладки, тут же звіяний вітром. З дірки закапало. Важкі червоні краплі глухо, немов звук годинника, що відлічує час, падали на землю і зникали в червоному ґрунті з тьмяною травою.

— Двадцять два.

Крапель ставало все більше й більше, і падали вони все частіше й частіше* так що здавалося, ніби стукає метроном, який набирає швидкість. Харрі підняв пістолет, направив його в один із квадратиків металевої сітки і прицілився:

— Отакий вигляд має моя кров, Тронне, — сказав він так тихо, що навряд чи був почутий. — Подивимося на твою?

У цю мить хмари закрили сонце.

— Двадцять три.

Темна тінь, немов падаюча стіна, накрила із заходу простір перед рядними будинками, а потім і самі будинки, і висотки, і червоний корт, і тих трьох, які стояли на ньому. Температура теж упала. Так різко, ніби темна стіна не тільки відрізала джерело світла та тепла, але й сама виділяла холод. Проте Тронн ніяк на це не відреагував. Він відчував лише короткий швидкий пульс Беате і бачив тільки її бліде обличчя, що нічого не виражало, та дуло пістолета поліцейського, що дивилося на нього, мовби чорне, око, що нарешті знайшло те, що довго шукало: цей погляд уже просвердлив його, розклав на клітинки, виявив його суть. Удалині прогуркотів грім. Але він нічого не чув, окрім стукоту крапель крові, що падали на землю. Поліцейський був відкритий, і його вміст витікав назовні. Разом із кров’ю з нього йшли біль і життя, плямкаючи в траві, мовби кров не була мертвою — вже мертва, вона догорала у ґрунті. І Тронн відчував, що навіть коли заплющить очі й заткне вуха, то, як і раніше, чутиме шум його крові, як вона співає, тисне на барабанні перетинки, наче прагне вирватися назовні.

Немов потуги, він відчув напад нудоти, буцім у ньому був зародок, готовий народитися через рот. Глитнув слину, але всі його залози так активно виробляли рідину, що всередині в нього утворився тугий клубок, із яким він уже не міг упоратися. Все навколо раптом попливло в нього перед очима. Він зіщулився, спробував сховатися за жінкою-поліцейським, але вона була дуже мала, прозора, наче захищала його зараз крепова завіска, що тремтіла на вітрі. Він ухопився за гвинтівку, немов не він тримав її, а навпаки, притиснув палець до спускового гачка, але не натиснув на нього. Йому треба було дочекатися. Чого? Поки угамується страх? Щоб усе усталилось? Але як воно могло усталитися, якщо порошинки буття крутилися навколо в якомусь скаженому ритмі й заспокоїти їх можна було, тільки притиснувши до дна. Все перебувало у вільному падінні з тієї самої секунди, коли Стіне повідомила про свій від’їзд, і шум крові у вухах лише нагадував, що швидкість падіння все збільшувалася. Щоранку він прокидався з думкою, що він уже звик до цього стану, що страх нарешті залишить його, що біль пережитий. Але все було не так. І він уже сам прагнув на дно, щоб дожити до того дня, коли в будь-якому разі перестане боятися. І ось тепер, коли він нарешті побачив під собою дно, страх охопив його з іще більшою силою. Ландшафт по інший бік сітки помчав йому назустріч.

— Двадцять чотири.

Беате скоро закінчить рахунок. Сонце світило їй в обличчя, вона стояла у відділенні банку в Рюєні, денне світло сліпило очі, і все навколо здавалося білим і важким. Батько стояв поруч із нею і, як завжди, мовчав. Звідкись почувся крик матері, але вона була далеко, як завжди далеко. Беате рахувала картини минулого, що проносилися перед очима, літні канікули, поцілунки, невдачі. Багато чого дивувало її, хоч де б вона бувала. Вона згадувала обличчя, Париж, Прагу, усмішку під чорним чубком, незграбне освідчення, важке дихання, страх: а це боляче? І ще ресторан у Сан-Себастьяні — грошей у неї не вистачало, але вона все ж таки замовила столик. Так, може, їй слід бути вдячною, незважаючи ні на що?

Від цих думок вона прокинулася, коли Тронн приставив до її лоба гвинтівку. Картини минулого зникли, й на екрані залишилася тільки біла тріскуча заметіль. І вона задалася питанням: чому батько просто стояв поруч із нею, чому ні про що її не просив? Він ніколи ні про що її не просив. І вона ненавиділа його за це. Невже він не розумів, що її єдиним бажанням було зробити щось для нього, все що завгодно? Вона пройшла весь його шлях, але коли знайшла грабіжника, вбивцю, що зробив її матір удовою, і зібралася помститися за батька, за них обох, він просто стояв поруч із нею і, як завжди, мовчав, і тоді вона відступилася.

А ось тепер вона стоїть там, де стояв він. І всі ті, кого вона бачила на відеозаписах пограбувань зі всіх кінців світу, просиджуючи ночами в «Камері тортур» і прагнучи уявити собі, про що вони думають. Тепер вона опинилася на їх місці, але відповіді на своє питання так і не знаходила.

Потім хтось вимкнув світло, сонце пропало, і вона затремтіла від холоду. І ось у цій-то темряві вона знову прокинулася. Немов би минулого разу прокинулась уві сні. І вона знову почала рахувати. Але тепер вона рахувала ті місця, де не бувала, людей, яких ніколи не зустрічала, не виплакані нею сльози і не вимовлені дотепер слова.

— Так, — сказав Харрі, — у мене є ось цей доказ. — Він дістав аркуш паперу і поклав його на довгий стіл.

Іварссон і Мьоллер, одночасно нахилившись, ледве не зіткнулися лобами.

— Це ще що? — гаркнув Іварссон: — «Прекрасний день»!

— Так, писанина, — пояснив Харрі. — У блокноті в психіатричній лікарні Геуста. Ми з Льонн були присутні при цьому і можемо засвідчити, що це рука Тронна Гретте.

— Ну і що?

Харрі подивився на присутніх. ПотіхМ повернувся до них спиною і поволі підійшов до вікна:

— А ви бачили свої випадкові записи, коли писали, думаючи про щось інше? Вони багато що можуть про вас сказати. Тому я й узяв тоді цей папірець, подумав, може, в цьому і є якийсь сенс. Спочатку нічого не виходило. Адже якщо в тебе щойно вбили дружину, а ти сидиш у закритому психіатричному відділенні й весь час пишеш тільки «Прекрасний день», то або ти повний божевільний, або пишеш зовсім не те, що думаєш. Але тут я дещо зрозумів.

Місто було блідо-сіре, немов стомлений старий, але сьогодні сонце висвітило трохи ще не вицвілих фарб. «Мовби остання усмішка перед прощанням», — подумав Харрі.

— «Прекрасний день», — продовжив він. — Це не думка, не коментар, не твердження. Це заголовок. Заголовок твору, які пишуть школярі в молодших класах.

За вікном пролетів горобець.

— Тронн Гретте не обдумував текст, він писав машинально. Так само, як у дитинстві, коли вчився писати новим почерком. Жан Хуе, графолог із криміналістичної лабораторії, підтвердив, що ці два слова, передсмертну записку та шкільні твори написано однією рукою.

Здавалося, ніби плівку заїло і на екрані застиг один кадр. Ніхто не ворухнувся, ніхто не вимовив ані слова, тільки з коридору доносилося розмірене клацання ксерокса.

Нарешті сам Харрі, повернувшись до присутніх, порушив тишу:

— Судячи з настрою присутніх, нам із Льонн пора з’їздити за Тронном Гретте і почати довгий-довгий допит.

— Чорт-чорт-чорт! — Харрі прагнув рівно тримати пістолет, але від болю в нього паморочилось у голові, та й пориви вітру заважали зберігати рівновагу. Вигляд крові подіяв на Тронна саме так, як Харрі й сподівався, і була мить, коли Харрі міг вистрілити, не ризикуючи зачепити Беате. Але він забарився, і тепер Тронн розташовувався за Беате так, що Харрі бачив лише частину його голови та плеча. Вона схожа, він ясно бачив це зараз, Господи, як вона схожа! Харрі сильно примружився, щоб знову зловити їх у фокус. Новий порив вітру був такої сили, що здійняв підлоги плаща на лавці. І на мить здалося, ніби хтось, одягнений в сам тільки пильовик, пробіг кортом. Харрі розумів, що насувається катастрофа і що ці повітряні маси, гнані стіною дощу, — останнє попередження. Навколо зробилося темно, ніби раптово настала ніч, дві фігури перед ним злилися в одну, і в ту ж мить вибухнула злива, по землі застукали великі важкі краплі.

— Двадцять п’ять, — сказала Беате несподівано гучним і ясним голосом.

У проблиску світла Харрі побачив Їхні тіні на червоному ґрунті. Гуркіт, що пролунав наступної миті, оглушив його, немов законопативши вуха. Одне тіло відокремилося від іншого і навзнаки впало на землю.

Харрі опустився на коліна і почув свій крик:

— Елен!

Він побачив, що фігура, яка залишилася на ногах, розвернулась і попрямувала в його бік із гвинтівкою в руках. Харрі почав прицілюватись, але струмені дощу, що стікали по обличчю, засліплювали його. Він примружився і знову прицілився. Він більше нічого не відчував, ні болю, ні холоду, не відчував ні печалі, ні торжества, зовсім нічого. І не було ніякого сенсу в тому, що відбувається, все повторювалося, ніби у вічній мантрі — життя, смерть, воскресіння, життя, смерть. Він злегка натиснув на спусковий гачок і прицілився.

— Беате?! — прошепотів Харрі.

Вона ногою відчинила дверці в огорожі й шпурнула гвинтівку АЄ-З Харрі.

— Що… сталося?

— Сетесдальська трясучка, — сказала вона.

— Сетесдальська трясучка?

— Він просто навзнак звалився, бідолаха. — Вона показала йому праву руку. Дощ змив кров, що сочилася з двох ранок на кісточках пальців. — Я чекала тільки чого-небудь, що могло б відвернути його увагу. А цей гуркіт грому так його налякав, що він знепритомнів. Та й ти, схоже, теж.

Вони подивилися на мляве тіло, що лежало на лівому боці корту.

— Ти допоможеш мені з наручниками, Харрі? — Її світле волосся налипло на обличчя, але вона цього не помічала. Вона всміхалася.

Харрі підвів обличчя назустріч дощовим струменям і заплющив очі.

— Боже всемогутній, — пробурмотів він, — відпусти цю бідну душу на волю не раніше дванадцятого липня дві тисячі двадцять першого. Будь такий милостивий.

— Харрі?

Він розплющив очі:

-Що?

— Якщо йому виходити на волю дві тисячі двадцять першого року, нам слід перепровадити його в Управління негайно.

— Та я не про нього, — сказав Харрі й підвівся з колін. — Я про себе. Мені того дня на пенсію виходити.

Він обняв її рукою за плечі й усміхнувся:

— Ах ти, сетесдальська трясучко.

50 Екеберзький кряж

Другого тижня в грудні знову повалив сніг. І цього разу зима взялася за справу серйозно. Завірюха кружляла навколо будинків, і в новинах обіцяли нові опади. У середу в другій половині дня відбулося зізнання. Тронн Гретте розповів прокуророві, як він спланував, а потім і здійснив убивство своєї дружини.

Сніг падав усю ніч, і наступного дня він зізнався і в тому, що замовив свого брата. Чоловік, якому він заплатив за вбивство, назвався Ель Охо. Охо, не мав адреси і щотижня міняв прізвисько та номер мобільного телефону. Тронн бачився з ним усього лише раз на одній із парковок у Сан-Паулу, де вони й обговорили всі деталі. Ель Охо отримав п’ятнадцять тисяч доларів у завдаток, решту Тронн у паперовому пакеті поклав у комірку камери схову в терміналі Т’єті. Вони домовилися, що Тронн пришле кілерові передсмертну записку в поштове відділення в Кампус Белус, муніципалітет на південь від центру, а ключ від комірки — туди ж після отримання мізинця Лева.

Єдиний раз за час довгих допитів виникла кумедна ситуація, коли на запитання, яким чином звичайний турист зумів вийти на професійного кілера, Тронн відповів, що це далося йому набагато легше, ніж домогтися приходу водопровідника в Норвегії. Проте аналогія виявилася невипадковою.

— Мені про це якось Лев розповів, — повідав Тронн. — Вони вміщують свої контактні телефони під рубрикою ріошего поряд із пропозиціями сексуальних послуг у газеті «Фолья де Сан-Паулу».

— Плум… як там далі?

— Ріошего. Водопровідник.

Халворсен передав цю мізерну інформацію до бразильського посольства, співробітники якого утрималися від уїдливих зауважень і ввічливо пообіцяли зробити все від них залежне.

Гвинтівка Ав-3, якою Тронн користувався в момент пограбування, належала Леву і зберігалася на горищі в Дісенгренді. Але її походження встановити не вдалося, оскільки серійні номери виявилися збитими.

Різдвяний вечір для консорціуму страхових товариств «Нордеа» настав раніше належного, адже всі вкрадені на Бугстадвеєн гроші до єдиної крони було знайдено в багажнику машини Тронна.

Ішли дні, йшов сніг, і продовжувалися допити. У п’ятницю в другій половині дня, коли всі вже добряче натомилися, Харрі запитав Тронна, чому його не вивернуло, коли він убив свою дружину пострілом у голову — адже він не виносить вигляду крові? Тронн довго дивився в об’єктив відеокамери в кутку. А потім просто похитав головою.

Але коли допит закінчився й вони поверталися по «Кишці» в камеру попереднього ув’язнення, він раптом обернувся:

— Кров, Харрі, різна буває.

У вихідний Харрі, сидячи на стільці біля вікна, спостерігав, як Олег із сусідськими хлопчаками будує сніжну фортецю в саду перед дерев’яною віллою. Ракель запитала, про що він думає, але Харрі на запитання не відповів, а замість цього запропонував прогулятися. Вона наділа вушанку і рукавички. Коли вони йшли повз Холменколлен, Ракель запитала, чи не запросити їм батька та сестру Харрі до неї додому на Різдво.

— Адже, окрім нас, нікого більше не буде, — сказала вона

і стиснула йому руку.

У понеділок Харрі та Халворсен повернулися до справи Елен. Вони почали із самого початку. Опитали відомих їм уже свідків, знову прочитали колишні рапорти, перевірили інформацію від агентів і виявлені ще тоді сліди. Як з’ясувалося, що вели в нікуди.

— У тебе є адреса того, хто бачив Сверре Ульсена разом із одним типом у червоній машині на Грюнерльокка? — запитав Харрі.

— Квінсвік. Він зареєстрований за адресою батьків, але ми його там навряд чи застанемо.

Увійшовши до піцерії Херберта, Харрі не плекав особливих надій щось довідатися про Роя Квінсвіка. Але поставивши кухоль пива одному хлопчакові з логотипом Національного Альянсу на футболці, він почерпнув вельми важливу інформацію про те, що обов’язок зберігати таємницю на Роя більше не поширюється, позаяк нещодавно він кинув своїх колишніх дружків. Рой, мабуть, зустрів дівчину-християнку і втратив віру в нацизм. Ніхто не міг повідомити її ім’я або адресу, за якою Рой нині мешкає, але хтось начебто бачив його, коли він виспівував псалми серед членів Філадельфійської общини.

Завірюха намела замети, і на центральних вулицях заметушилися снігоприбиральні машини.

Жінку, в яку стріляли під час пограбування філії «Норвезького банку» в Гренсені, виписали з лікарні. На фотографіях у «Даґбладет» вона показувала пальцем на те місце, куди ввійшла куля, і, приклавши два пальці до грудей, позначила відстань до серця. Як було написано в газеті, тепер вона збиралася весело зустріти Різдво вдома з чоловіком і дитиною.

На тому ж тижні в середу о десятій ранку Харрі обтупав сніг із черевиків і постукав у двері конференц-залу № 3 Управління поліції.

— Заходь, Холе, — почув він громовий голос судді Вальдерхауга, керівника комісії Служби внутрішньої безпеки поліції, що розслідує інцидент із стріляниною в районі Пакгаузу. Харрі сів на стілець перед зборами з пяти осіб. Окрім судді Вальдерхауга, до групи входили прокурор, два слідчі, жінка й чоловік, і адвокат Ула Лунде, відважний, але здатний і реально мислячий хлопець, із яким Харрі був знайомий.

— Нам би хотілося до різдвяних відпусток подати висновок прокуророві міста, — почав Вальдерхауг. — Чи не міг би ти по можливості стисло і детально викласти свою позицію в цій справі?

Харрі розповів про свою недовгу зустріч з Альфом Гуннерудом під акомпанемент стукоту клавіатури слідчого, що набирав його свідчення. Коли він закінчив, суддя Вальдерхауг подякував йому, порився в паперах, поки не знайшов потрібний, і подивився на Харрі поверх окулярів.

— Нам би хотілося знати, чи не був ти здивований, почувши, що Гуннеруд направив зброю на поліцейського, виходячи зі свого враження про нього під час вашого короткого рандеву?

Харрі пригадав, про що подумав, побачивши Гуннеруда в під’їзді. Хлопчак, що боїться, що його зараз знову поб’ють. Але ніяк не холоднокровний убивця. Харрі зустрів погляд судді й відповів:

-Ні.

Вальдерхауг зняв окуляри:

— Але ж коли Гуннеруд побачив тебе, він не поліз за зброєю, а вважав за краще втекти. Чому ж, по-твоєму, зустрівши Волера, він змінив тактику?

— Не знаю, — відповів Харрі. — Мене там не було.

— Тобто ти не вважаєш, що це дивно?

— Вважаю.

— Але адже ти щойно сказав, що не здивувався.

Харрі злегка відкинувся на спинку стільця:

— Я вже тривалий час служу в поліції, пане суддя. І мене більше не дивує, що люди здійснюють дивні вчинки. Навіть убивці.

Вальдерхауг знову надів окуляри, і Харрі здалося, що на його зморшкуватому обличчі промайнула легка усмішка.

Ула Лунде кашлянув:

— Як тобі відомо, старшого інспектора Тома Волера було на короткий період усунено від виконання службових обов’язків у зв’язку із затриманням молодого неонациста, що закінчилося подібним же чином.

— Сверре Ульсена, — пояснив Харрі.

— Того разу Служба внутрішньої безпеки не знайшла підстав рекомендувати прокуророві міста порушити кримінальну справу.

— Ви всього тиждень працювали, — сказав Харрі.

Ула Лунде питально подивився на Вальдерхауга. Той кивнув.

— Так чи інакше, — вів далі Лунде, — ми, ясна річ, знаходимо вражаючим факт, що та ж людина знов опинилася в тій же ситуації. Нам відомо, що в поліцейському корпусі сильний дух корпоративної солідарності і співробітникам неприємно ставити колег в незручне становище… е-е… як би це…

— Заклавши їх, — підказав Харрі.

— Що-що?

— Здається, ти слово «закласти» підшукував.

Лунде знову обмінявся поглядами з Вальдерхаугом:

—- Я знаю, що маю на увазі, але ми вважаємо за краще називати це «повідомляти важливу інформацію», щоб правила гри дотримувалися. Ти не згоден, Харрі?

Передні ніжки стільця, на якому сидів Харрі, зі стукотом опустилися на підлогу:

— Та загалом, так. Просто я у термінах не такий сильний, як ти.

Вальдерхауг уже більше не міг приховувати усмішку.

— Не дуже в цьому впевнений, Холе, — сказав Лунде, в якого на губах також з’явилась усмішка. — Добре, що ти згоден зі мною, і позаяк уже ти багато років працював разом із Волером, ми виходимо з того, що ти добре знаєш його характер. Співробітники, з якими ми вже розмовляли, відзначали безкомпромісний стиль поводження Волера з карними злочинцями, а деколи і не тільки з ними. Хіба Том Волер настільки безрозсудний, аби раптом застрелити Альфа Гуннеруда?

Харрі довго дивився у вікно. За сніжною пеленою лише вгадувалися контури Екеберзького кряжа. Але він знав, що кряж на місці. Сидячи за столом у кабінеті Управління, він роками спостерігав його там, і він назавжди там залишиться, зелений улітку, чорно-білий узимку. Його не зрушити з місця, він назавжди буде там, і це просто факт. А найчудовіше у фактах те, що можна не думати, бажані вони чи ні.

— Ні, — сказав Харрі,— Том Волер не настільки безрозсудний, аби раптом застрелити Альфа Гуннеруда.

І якщо хтось із членів комісії звернув увагу, що Харрі трішки виділив слово «безрозсудний», ніхто, в усякому разі, нічого не сказав.

Коли Харрі вийшов до коридору, із стільця біля дверей підвівся Вебер.

— Прошу, наступний, — сказав Харрі. — Це що у тебе?

Вебер підняв пластиковий пакет:

— Пістолет Гуннеруда. Гаразд, піду, хочу скоріше звільнитися.

— М-м, — Харрі вивудив із пачки сигарету. — Незвичайний ствол.

— Ізраїльський, — пояснив Вебер. — «Єрихонг941».

Харрі все дивився на двері, що зачинилися за Вебером, поки

Мьоллер, який проходив повз нього, звернув його увагу на те, що він стоїть із неприкуреною сигаретою в роті.

У забійному відділі було незвичне тихо. Сищики та слідчі спочатку жартували, що Забійник упав у зимову сплячку, а зараз — що дав себе вбити і таємно поховати, щоб стати вічною легендою. Сніг укривав міські дахи, сповзав і знову засипав їх, а димарі спокійно диміли.

Відділи з розкриття вбивств, пограбувань і сексуальних злочинів улаштували спільну зустріч Різдва в їдальні. Б’ярне Мьоллер, Беате Льонн і Халворсен виявилися сусідами по столу. Між ними стояв незайнятий стілець і тарілка з карткою на ім’я Харрі.

— Де він? — запитав Мьоллер і налив вина в келих Беате.

Розшукує одного з приятелів Сверре Ульсена, він, за його словами, бачив Ульсена з якимсь типом у ніч убивства, — відповів Халворсен, намагаючись відкрити пляшку пива одноразовою запальничкою.

— Жах який, — сказав Мьоллер. — Передай йому, що він до смерті допрацюється. Вже на різдвяну-то вечірку можна було викроїти час, не зважаючи ні на що.

— Скажи йому про це сам, — заперечив Халворсен.

— А може, він просто не захотів прийти, — припустила Беате.

Чоловіки подивилися на неї й усміхнулися.

— А що тут такого? — розсміялася Беате. — Ви думаєте, я Харрі не знаю?

Вони випили. З уст Халворсена не сходила усмішка. Він дивився на Беате. Щось — він не міг сказати, що саме, — але щось змінилося в її зовнішності. Востаннє він бачив її в конференц-залі. Але тоді не помітив цієї живинки у неї в очах. А які у неї зараз яскраві губи. Яка постава.

— Харрі віддає перевагу в’язниці над такими заходами, — сказав Мьоллер і повідав, як Лінда з приймальні СПБ витягнула Харрі танцювати. Беате сміялася до сліз. Потім повернулася до Халворсена і схилила голову набік:

— А що ти все дивишся, Халворсене?

Халворсен відчув, як у нього зашарілися щоки, і лише встиг, запинаючись, вимовити невлад «та ні», як Беате з Мьоллером знову розреготалися.

Пізніше увечері він набрався мужності й зважився запросити її на танець. Мьоллер залишився сам, аж поки на місце Беате плюхнувся Іварссон. Він був п’яний і гугнявим голосом почав розповідати, як одного разу з жахом ховався за машиною, що стояла перед філією банку в Рюєні.

— Це було давно, Руне, — втішив його Мьоллер. — Ти був новачок. Та і у будь-якому разі нічого не міг зробити.

Іварссон відкинув голову й довго дивився на Мьоллера. Потім він підвівся й пішов, а Мьоллер подумав, наскільки Іварссон насправді самотній, але сам цього не усвідомлює.

Коли діджеї Лі та Лі закінчили грати «Purple Rain», Беате і Халворсен зіткнулися з однією з танцюючих пар, і Халворсен відчув, як Беате заціпеніла. Він подивився на танцюючого.

— Прошу вибачення, — вимовив глибокий голос. У напівтемряві на обличчі Девіда Хасселхоффа виблискували міцні білі зуби.

Після вечірки взяти таксі виявилося неможливо, і Халворсен запропонував Беате провести її. Вони поплелися на схід, грузнучи в мокрому снігу, і лише за годину дістались її будинку в Уппсалі.

Беате всміхнулась і повернулася до Халворсена:

— Так якщо буде бажання, заходь.

— Із задоволенням, — сказав він. — Дякую.

— Значить, домовилися, — констатувала вона. — Я завтра маму попереджу.

Він побажав їй на добраніч, поцілував у щоку і вирушив у полярний похід у західному напрямі.

Сімнадцятого грудня Норвезьке телеграфне агентство повідомило, що є великий шанс побити двадцятирічний рекорд із кількості опадів, що випали в грудні.

Того ж дня комісія закінчила роботу над поданням у справі Тома Волера.

Комісія не зафіксувала ніяких порушень службових інструкцій і навіть, навпаки, висунула пропозицію заохотити Тома Волера за те, що він діяв абсолютно правильно і зберіг присутність духу у вельми драматичній ситуації. Шеф кримінальної поліції подзвонив начальникові Управління і обережно поцікавився його думкою відносно представлення Тома Волера до нагороди, але оскільки сім’я Альфа Гуннеруда, незважаючи ні на що, належала до найшанованіших у місті — його дядько засідав у міському муніципалітеті, — вони вирішили, що такі дії можуть бути визнані невчасними.

Харрі всього лише коротко кивнув, коли Халворсен повідомив його, що Волер повернувся до виконання службових обов’язків.

Настав Святвечір, і принаймні маленьку Норвегію вкутав різдвяний спокій.

Ракель вигнала Харрі з Олегом із дому, щоб вони не заважали їй готувати різдвяний обід. Повернувшись, вони відразу ж відчули аромат печені зі свинячих реберець. Улав Холе, батько Харрі, приїхав на таксі разом із Сестринцем.

Сестринець захоплювалася будинком, їжею, Олегом, усім. За обідом вони з Ракеллю щебетали, мовби давні подружки, а ось Олег із Улавом, які сиділи один проти одного, відбувалися короткими репліками. Але і вони відтанули, коли прийшов час вручати подарунки, і Олег розкрив великий пакет із записочкою «Від Улава Олегу». У ньому виявилося повне зібрання творів Жуля Верна. Роззявивши рота, Олег почав перегортати один із томів.

— Це він написав той роман про подорож на Місяць, який читав тобі Харрі, — сказала Ракель.

— Тут оригінальні ілюстрації, — підхопив Харрі й показав на малюнок, де капітан Немо стоїть поряд із прапором на Південному полюсі й каже: «Не згадуйте лихим словом! Моя нова держава починається з шестимісячної ночі».

Ці книги стояли на полиці мого батька, — сказав Удав, він був збуджений не менше, ніж Олег.

— Ну і що з того! — вигукнув Олег.

Коли ж Олег обійняв Улава на знак подяки, на обличчі у нього з’явилася збентежена, але тепла усмішка.

Уночі, коли Ракель заснула, Харрі підвівся й підійшов до вікна. Він згадував тих, кого більше не було. Матір, Біргіту, батька Ракелі, Елен і Анну. І тих, хто ще живий. Ейстейна з Уппсали, якому він одного разу подарував на Різдво черевики. Расколя в «Ботсені» і двох милих жінок із Уппсали, що люб’язно запросили Халворсена на пізній різдвяний обід, оскільки той чергував того вечора і не встигав додому в Стейнк’єр до настання Різдва.

Щось сталося нинішнього вечора, він не знав, що саме, але щось змінилося. Він довго дивився на міські вогні й раптом виявив, що сніг уже не падає. Сліди. Ті, хто вночі пройде стежиною вздовж Акерсельви, напевно залишать сліди.

— Ти отримав те, про що мріяв? — прошепотіла Ракель, коли він знову ліг.

— Мріяв? — Він обійняв її.

— Мені здалося, ти про щось мрієш там, біля вікна. Про що?

— У мене є все, про що я тільки можу мріяти, — відповів Харрі й поцілував її в лоб.

— Розкажи, про що? — прошепотіла вона і трохи відхилила голову, щоб подивитися йому в вічі. — Розкажи, Харрі, про що ти мрієш?

— А ти і справді хочеш це знати?

— Так, — вона ще сильніше пригорнулася до нього. Він заплющив очі, й перед ним почала поволі прокручуватися плівка, так поволі, що він міг розглянути кожен кадр, немов звичайну фотографію. Сліди на снігу.

— Про спокій, — збрехав він.

51 Сан-Сусі

Харрі подивився на фотографію, відзначив білозубу теплу посмішку, сильні щелепи й сіро-блакитні очі. Том Волер. Потім він підсунув її на інший бік письмового столу.

— Не поспішай, — сказав він. — Подивися уважно.

Рой Квінсвік помітно нервувався. Харрі відкинувся на спинку офісного стільця й озирнувся. Халворсен повісив різдвяний календар на стіну біля шафи з архівними матеріалами. Перший день Різдва. Харрі був ледве чи не сам на весь поверх. У цьому вся краса свят. Він не думав, що Квінсвік знову понесе релігійну нісенітницю, як тоді, коли Харрі знайшов його в першому ряду в «Філадельфії», — в усякому разі, на це можна було сподіватися.

Квінсвік кашлянув, і Харрі випростався на стільці.

За вікном легкі сніжинки падали на безлюдні вулиці.