Бланкі поспішає на допомогу

Розділ 4. Ніч у лісі

Бігти вночі лісом Марта не змогла. У темряві вона постійно натикалася на гілки та пні. Дівчинка боялася впасти, адже в неї на руках досі була маленька Розалінда. Бланкі летів попереду й намагався показувати дорогу між деревами. Його сяйво, звичайно, не могло цілком розігнати пітьму. Однак воно робило все навколо не таким страшним.

На щастя, Бланкі вдалося відшукати невелику галявину, куди пробивалося місячне світло, адже Марта вже знесилилась. Дівчинка опустила на траву Розалінду й сіла поруч.

— Усе, більше не можу. Нам треба відпочити. А завтра спробуємо знайти шлях додому.

Притулившись спиною до стовбура дерева, Марта дивилася в нічне небо. Розалінда залізла їй на коліна. Маленька собачка, мабуть, змерзла. Вона дрібно тремтіла.

— Як нам розвести багаття? Адже до ранку ми у цьому лісі зовсім змерзнемо, — пробурмотіла дівчинка. — Бланкі, а ти вмієш пускати іскри?

— Іскри? — здивувався фері­ґард. — Ніколи цього не робив.

Бланкі примружився й уявив іск­ри. Але в нього так нічого й не ви­йшло. Тоді він згадав, що в школі феріґардів їх учили запалювати маленькі вогники. Щеня запалило такий вогник, але він просто світив тихим рівним світлом і був схожий на світлячка.

— Від такого вогника вогнище не розведеш, — засмутилася Марта. — А ти можеш принести вогонь чи сірники? Ти ж умієш зникати й з’являтися в різних місцях.

— Я-то вмію, а от вогонь — ні. Він залишиться там, звідки я спробую його взяти.

— Як же нам зігрітися?

— То ти хочеш зробити вогонь, щоб зігрітися? Для цього не потрібен вогонь. Я можу зігріти тебе й так! — весело вигукнув Бланкі. — «Феріґард завжди може зігріти будь-яку живу істоту силою своєї любові», — так нас учив наш поважний учитель.

— У вас теж є вчителі? А які вони?

— Перш за все, гайда я тебе зігрію, а потім розповім.

Бланкі злетів вище й накреслив у повітрі великий квадрат. За щеням залишався ледь помітний слід, який світився. Потім він почав дмухати в цей квадрат. Від цього в повітрі з’явилася ковдра, що світилася, — велика й пухнаста. Вона огорнула дівчинку й собачку. Бланкі приземлився на край ковд­ри, ліг на живіт і, підставивши під мордочку лапки, почав свою захоп­ливу розповідь.

— Кажуть, перші захисники ­з’явилися разом із цим світом. Але я народився нещодавно. Учитель сказав, що мене створили з особ­ливою метою. От тільки цю мету я повинен розгадати сам. Це називається — призначення.

— А ти пам’ятаєш, як народився?

— Це було так смішно! Я прос­то впав з неба на хмару. — Щеня засміялося, та так заразливо, що Марта не втрималася й теж за­регота­лася.

— Добре, що ти не впав на землю.

— Еге ж. Мене вчитель зловив.

— А що, десь у світі є школи для феріґардів?

— Я знаю лише про одну таку… До того ж я звалився на голову ­одному дуже мудрому старому захиснику. Він зрозумів, що його призначення — навчати маленьких феріґардів.

— Як цікаво! І чого він тебе вчив?

— Літати, створювати дива, а головне — любити. Іноді це буває важко.

— Що ж тут важкого?

— А ти змогла б полюбити того дядька, який украв Розалінду?

— Звичайно ні! Він же злодій, жорстокий та страшний.

— А феріґарди повинні любити всіх! Навіть таких, як він. Бо колись усі були дітьми, добрими й чесними. До того ж будь-хто може виправитися.

Друзі надовго замовчали, міркуючи кожен про своє. І Марта заснула. Бланкі не спав. Він просто лежав поруч із дівчинкою й думав, як було б чудово, якби він був не чарівним, а звичайним щеням. Бланкі мріяв до самого ранку. Але тільки-но визирнуло сонечко, він вирішив розвідати обстановку.

Щеня подумало, що непогано було б опинитися поруч із тим викрадачем собак. Раптом той задумав ще якусь капость. Заплющивши очі, Бланкі уявив, що тане. І розтанув! А коли з’явився знову, то побачив просто перед собою злодія. Той стояв посеред двору того самого будинку, куди вони приїхали ввечері. Але він був не сам. Викрадач годував величезного злого пса, що з гучним хрускотом гриз кістки.

— Нічого! Їм ще дістанеться від мене на кислички! Уночі дівчина не могла далеко піти. Вона, напевно, сховалася в лісі неподалік. Ми з тобою, Волоханю, швидко її знайдемо. А разом з нею й ту дрібну собацюру. У місті за неї дадуть чималі гроші. Тоді ти поласуєш шматком справжнього м’яса.