Бланкі поспішає на допомогу

Розділ 7. Новий ворог і новий друг

Тепер, коли небезпека була позаду, Марта відчула, як сильно зголодніла. Та й Розалінда не звикла обходитися без їжі так довго.

— Б-б-бланкі, т-ти м-м-ожеш з-знайти н-нам по-поїсти? — тремтячи від холоду в мокрому одязі, запитала дівчинка.

— Вибирайся на сонечко й погрійся. А я поки роззирнуся. Тут напевне можна знайти щось смачненьке. — Бланкі зник.

Марта лягла на теплі камені, щоб просушити одяг на сонечку. За деякий час на галявину повернулося щеня.

— Тут неподалік росте малина. А ще там є ліщина. Цікаво, чи сподобається це частування Розалінді?

Марта пішла за Бланкі до малинника. Розалінда бігла поруч. Побачивши кущі, густо всипані солодкою малиною, дівчинка підстрибнула з радості. Вона почала збирати і їсти ягоди.

— Ми з Розаліндою пошукаємо чогось і для неї, — сказав Бланкі й полетів.

Наївшись малини, Марта помітила неподалік ліщину. Дівчинка пішла було туди, але почула тріск гілок.

— Щось ти занадто голосно ходиш для чарівного цуценяти, — засміялася Марта й озирнулася.

Просто на неї з малинника ви­йшов великий ведмідь. Дівчинка завмерла. Подумки вона кликала на допомогу Бланкі, але вголос не наважилася вимовити ані звуку. Вона стала повільно задкувати, поки не вперлася спиною в дерево. Аж тут на галявину вилетів Бланкі.

— Що ж робити? — розгубилося щеня.

Раптом ведмідь став на задні лапи й пішов до Марти. Дівчинка заплющила очі. Несподівано вона почула ззаду гарчання звіра.

«Невже ще один ведмідь?» — подумала налякана Марта.

Гарчання наближалося. І ось уже дівчинка відчула на своєму плечі гаряче дихання. Вона не втрималася й розплющила очі. З-поза дерев назустріч ведмедю йшов величезний пес. Його зуби були вишкірені, а з пащі лунало грізне гарчання.

Пес зупинився, затуливши собою дівчинку. Ведмідь голосно загарчав, клацнув зубами й… пішов. Просто повернувся й, опустившись на чотири лапи, почимчикував у кущі.

Марта голосно видихнула та всіла­ся на землю. Пес повернувся до дівчинки й дружелюбно завиляв хвостом.

— Дякую, — прошепотіла Марта.

— Дякуємо! — заволав з радості Бланкі.

— Нема за що, — буркнув у відповідь пес. — Чого це ви до лісу припхалися? Навіщо ти дитину із собою притягнув?

— Це ми Розалінду від викрадача рятуємо. До речі, а де вона? — сполошився Бланкі.

— У кущах ховається. Злякалася ведмедя, — посміхнувся пес. — Гайда я вас із лісу виведу, а то раптом ще якесь лихо трапиться.

Пес підійшов до Марти й лизнув її в ніс. Дівчинка залилася щасливим сміхом та обійняла його. Зарившись обличчям у пухнасте хутро, Марта запитала:

— Як же тебе звати? Бланкі, ти можеш запитати його?

— Немає в мене імені, — сумно відповів пес. — І господаря немає. Сам я.

— У нього немає імені, — відповів дівчинці Бланкі.

— А можна я дам йому ім’я?

У відповідь величезний пес радісно загавкав і ще сильніше завиляв хвостом, підсунувши волохату голову ближче до дівчинки.

— Давай дружити! Тепер ти будеш Мишко! — засміялася Марта. — Он який ти кошлатий і величезний, та коричневий до того ж. Справжній ведмідь. Тобі подобається нове ім’я?

Пес радісно пискнув. Було так смішно чути це від такого величезного собаки, що Бланкі й Марта радісно розсміялися. Розалінда й Мишко теж сміялися, тільки по-собачому. Тепле відчуття огорнуло друзів.

Новий друг повів наших манд­рівників на найближчу ферму. Дорогою Марта весь час трималася за м’яке хутро Мишка. Та й Розалінда намагалася бігти поблизу лап величезного доброго пса. Бланкі летів іззаду й милувався маленькою дружньою компанією.

Марта дуже втомилася й зголодніла, але відчувала себе щасливою. Нарешті вона і її друзі були в безпеці, подалі від злих крадіїв.