Богдан Хмельницький

Від немовляти до державного мужа (1595—1648 рр.)

Поява на світ та родинне коріння. Народився майбутній гетьман 27 грудня 1595 р. Венеціанський посол Сагредо в 1649 р. зазначав, що Хмельницькому 54 роки. Тому, як правило, цим роком і датується його народження. 27 грудня, як відомо, День святого Теодора Начертаного, і хлопчики, народжені в цей день, отримували ім’я Богдан (народна форма імені Теодор). Історики сходяться на думці, що Богдана також називали Зиновієм. Так його й кликали за світських, життєвих обставин. Коли ж ішлося про державні діяння, Хмельницького-гетьмана величали Богданом.

Секретар короля Італії Єронім Піноччі писав, що «Хмельницький так названий від своїх; ім’я його батька було Хмель, а його звали Хмеленко». Павло Алепський, сирійський мандрівник, який побував в Україні в 1654—1656 рр., не називав гетьмана інакше як Хмель — таке ім’я він чув від козаків. Будемо й ми слідувати цій традиції, тобто називати гетьмана Хмелем, щоб не повторювати постійно його імені чи прізвища.

Невідомо достеменно, де саме народився Богдан, як і те, звідки походив рід Хмельницьких. Зазвичай беруть на озброєння суто географічну прив’язку: населені пункти Хмельник, Хмелів, Хмелівка та ін. Хмельницькі були маловідомими дрібними шляхтичами, якими не цікавилися геральдисти, і тепер ще не можна остаточно з’ясувати, з якого саме місця походить цей рід. Польський історик Владислав Марчинський на початку XIX ст. писав, що Хмельницькі жили в містечку Хмільник (тепер Вінницька область). Український історик Степан Посіко твердив, що Хмельницькі вийшли з Хмельника в Перемишльській землі Руського воєводства. Зараз найбільш вірогідним місцем наро­дження вважають село Хмель, розташоване за 20 кілометрів на південний схід від Любліна. За 15 кілометрів від нього є село Собєська Воля (з якого походив рід Якуба Собєського, батька короля Яна ІІІ Собєського), а ще за 7 кілометрів — село Жулкевка (з якого походив рід Станіслава Жолкевського, батька коронного гетьмана й канцлера, засновника Жовкви).

Народження Богдана майже ніхто не пов’язує з «хмільними» містами. Найімовірнішим місцем народження називають Чигирин, також згадують Жовкву, Переяслав та Суботів. Визначення більш-менш точного місця безпосередньо пов’язане зі з’ясуванням деталей біографії Богданового батька, Михайла. Богдан був найстаршою дитиною в сім’ї, і з огляду на дату ­його народження батьки мали побратись не пізніше 1594 р., а завагітніти мати гетьмана мала б орієнтовно в 1594-му або на початку 1595 р. Отож виникає питання: де вони жили на той час?

Що ми знаємо про батька Богдана, Михайла? Народився він у 1560-х рр. Історики запевняють, що належав до земян (дрібної шляхти, що підтримувала тісні стосунки з козаками). У автобіо­графічному листі до короля Яна ІІ Казимира, написаному під Зборовом 1649 р., Богдан назвався шляхтичем. Посли різних країн у різний час теж стверджували, що Богдан шляхетський син. За деякими даними, його батько Михайло народився в Лисянці на Київщині. Проте відомості ці, очевидно, помилкові, бо Лисянка почала заселятися лише в 20-ті рр. XVII ст. Були навіть міркування, що Михайло Хмельницький походив з Литви чи з Мазовецької землі.

Дорослішання Михайла припадає на час формування козацтва як військового стану в Речі Посполитій. Ця держава постала 1569 р. як унія Польської Корони та Великого князівства Литовського. У 1572 р. 300 козаків були вперше взяті на державну військову службу і вписані до реєстру. Їхньою функцією став захист південно-східних кордонів новоствореної держави (сучасна центральна Україна) від спустошливих нападів татар із Кримського ханства. У 1578 р. їхня кількість зросла до 600 і король надав козакам у володіння місто Трахтемирів, прапор і печатку.

Історія життя Михайла начебто й інформативна, але часом виглядає доволі заплутаною й суперечливою. Одна група істориків наводить такі факти: у кінці XVI ст. — на початку XVII ст. Михайло жив у Жовкві на Львівщині при дворі коронного гетьмана Станіслава Жолкевського. Імовірно, мешкав у замку, як і решта гетьманських слуг. Станіславова донька Софія 1605 р. побралась із Яном Даниловичем, власником Олеського замку. Після цього Михайло пішов на службу до Яна в Олесько, а згодом до Чигирина.

Інша група істориків твердить, що Михайло Хмельницький перейшов на службу до Яна Даниловича ще в 1592—1594 рр., коли той став чигиринським і корсунським старостою, а Михайла в 1594 р. призначив підстаростою. Істориками ж переноситься з книжки до книжки помилкове твердження, що призначення Яна старостою відбулось у 1606 р. Тож, як стверджують прихильники версії народження гетьмана в Жовкві, до 1594 р. Михайло Хмельницький жив у Жовкві, і саме там побачив світ Богдан. Імовірно, що Михайло проживав у Жолкевського не до 1606 р., а в період між 1588—1594 рр. Звідки такі розрахунки? Із 1588 р. Жолкевський перебував у поселенні Винники, і тільки з 1597 р. біля Винників він почав будувати власне Жовкву, яка в 1603 р. отримала магдебурзьке право. Дружина Жолкевського Регіна призначила Михайла Хмельницького очільником палацової охорони. Друга дата обумовлюється тим, що в 1594 р. Михайло вже фігурує як чигиринський підстароста.

У чому полягала тоді причина зміни місця проживання? Історики сходяться на думці, що мотивом була втеча від правосуддя. Венеціанський посол Альберт Віміна в 1650 р. писав: «Він (Михайло — Т. Б.) був шляхтичем, який попав під вигнання і був позбавлений шляхетського звання». Посол шведського короля Самуель Грондський, котрий був у Чигирині 1654 р., теж зазначав, що Хмельницький «народився від батька — польського шляхтича», який був покараний судом чи то на баніцію, чи то на інфамію.

Баніцією звалося позбавлення всіх прав, виведення з-під дії норм судочинства, оголошення вигнання з держави. Покарання інфамією за законами Польської Корони вважалося найжорстокішим і передбачало знеславлення й обмеження в громадянських правах або вигнання покараного за межі батьківщини. Таке рішення суд ухвалював щодо шляхти, яка чинила напади на маєтки сусідів, ґвалт, розбої чи крадіжки. Що саме із цього зробив Михайло — невідомо. Історик Людмила Дехтярьова, вивчаючи це питання, стверджувала, ніби він був настільки гарним, що сусідські жінки-шляхтянки постійно задивлялись на «пана Міхала». До всього ще й дорікали своїм чоловікам, чому вони не такі, як пан козак Хмель. І цього шляхтичі не могли стерпіти, почали закидати Михайлові, що той псує їм жінок. Потім, за однією версією, зібрали навколишню озброєну шляхту й вчинили напад на його господарство. За іншою — на знак помсти з’явились до суду й домоглись для Михайла баніції, звинувачуючи у ґвалті. Але в статті, де наводиться така версія, історик не подає посилань чи цитат з історичних джерел, що могли б цю версію підтвердити.

Чигиринська земля була на той час територією Дикого Поля — малозаселених і майже не­освоєних земель, на які ще не поширювалась юрисдикція Польської держави. Там батько Хмеля міг перебути своє вигнання, яке б втратило свій правовий статус через відсутність правових норм, судів і виконавців покарань. До Чигирина Михайло перебрався, очевидно, за порадою свого пана, Жолкевського. Той був у дружніх стосунках із Яном Даниловичем, у 1594 р. рекомендував Михайла гетьману Яну Замойському, хвалив його бойові якості. Тож, вирішивши не вплутуватись в історію з баніцією Михайла, порадив йому перебратись туди. Тим більше що Чигирин отримав у 1592 р. право самоврядування, його потрібно було розбу­до­вувати, і так можна було почати свою кар’єру з чистого аркуша.

Ще одним аргументом на користь Чигирина є те, що мати Богдана була козачкою. Територія ж Дикого Поля була основною, де в XV—XVI ст. ст. зароджувалось козацтво як суспільний та військовий стан. Навряд чи Михайло познайомився зі своєю дружиною в Жовкві, де були тільки шляхта та залежні селяни.

Імовірними місцями народження Хмельницького називають також Переяслав і Суботів. Переяслав був імовірним місцем народження в тому випадку, якщо Богданова мати була родом звідти. Історик Микола Петровський додавав до цієї версії такі факти: що родом з Переяслава був хрещеник Богдана, Тетеря; що Хмельницький мав двір у Переяславі; що Данило Заславський назвав Богдана переяславським козаком. Та, радше за все, Богдан мав там коріння й бував у місті, вивчав його, його людей, родичався з ними — але народився не там. Хутір Суботів розглядався через те, що Михайло Хмельницький завів там своє господарство й побудував дерев’яну церкву Святого Михаїла, де охрестив Богдана. Та цих аргументів все ж замало для побудови повноцінного припущення.

Посада підстарости, на яку був призначений Михайло, була на той час досить значною та впливовою. Фактично підстароста був управителем всього старостинського замку та староства, бо сам староста рідко коли мешкав у своїй державній резиденції. За його відсутності саме підстароста чинив суд, командував військовим загоном. Михайлові було надано право бути осадником Чигирина (тобто засновувати нові поселення). Він і сам отримав від Яна Даниловича посілість (земельну ділянку) над річкою Тясмин милею вище від Чигирина, де збудував собі хутір. Біля цього хутора з часом постало село Суботів (у 1606-му або 1616 р.).

Із середини 1590-х рр. розпочалось масове «покозачення» селян і міщан, які перебирались до Дикого Поля й утворювали свої козацькі громади. Зароджувались особливі козацькі порядки, кодекс поведінки, усвідомлення особливого статусу козаків у суспільстві. Серед елементів того кодексу були ті, які найбільше приваблювали бажаючих стати козаками, — особиста воля від пана й держави. Уже в 1591—1593 рр. спалахнуло перше козацьке повстання, підтримуване селянами. Коли перші бунтували проти невиплати платні, обмеження вступу до реєстру, то другі хотіли з допомогою козаків позбутись своїх панів, польських шляхтичів. Вони завели для селян таку панщину й кріпаччину, що іноземні автори писали: «Польська Корона — то рай для шляхти й пекло для холопів». Повстання було придушено, і частина повстанців була відіслана в той-таки Чигирин. Також там проживало немало козаків-реєстровців, які несли сторожову службу, захищаючи землю від набігів татар. Згодом Михайло був призначений їхнім сотником. Саме з козацького середовища він і вибрав собі дружину. Його обраницею стала донька низового гетьмана князя Богдана (Федора) Ружинського Анастасія Ружинська. Богдан при нагоді неодноразово підкреслював своє шляхетське походження, але при цьому не забував і про козацьку кров.

Відомості про матір Хмельницького дуже скупі. Ураховуючи, що вона народжувала в 1595 р. (Богдана) і близько 1620 р. (Григорія), то народження її самої слід віднести десь до 1575—1579 рр. Припускають, що подружжя мало трьох синів: власне Богдана, Юська (сосницького полковника) і, можливо, Захара (реєстрового козака). Імовірно, що в подружжя Хмельницьких було ще три доньки, Богданові сестри, які повиходили заміж за козаків.

Проблема успадкованого статусу. Покоління істориків, що брались вивчати постать Хмельницького, ставили собі питання: до якої соціальної та правової категорії його віднести — до шляхтичів чи простих козаків? Проблема, власне, полягає в подвійній самоідентифікації Хмеля. Богдан неодноразово підкреслював, що відчуває себе козаком. Проте також часто говорив, що він «шляхетно уродзоний» і батько його шляхтич. Де в такому разі правда?

Польський історик Януш Качмарчик зважив усі аргументи дискутантів і дійшов висновку, що через брак переконливих аргументів цю проблему не вдасться розв’язати. Чи так воно є? І що саме дає підстави вагатись у визначенні станової приналежності гетьмана? По-перше, сумнівне шляхетство самого батька Хмельницького, Михайла. Вище вже йшлося про те, що, за свідченнями джерел, батько Богдана був шляхтичем, який попав під вигнання і був позбавлений шляхетського звання, покараний судом чи то на баніцію, чи то на інфамію. Що одне, що інше передбачало знеславлення й вигнання.

Проте шляхетство Хмельницького визнавав польський король Ян Казимир, який у своїх листах називав його «уродзоним», тобто шляхтичем. Хоч саме таким Богдан рекомендувався й попередньому королю. Навряд чи тому було невідомо про злочини Богданового батька. Проте в тогочасному суспільстві в повсякденному житті такі юридичні тонкощі далеко не завжди бралися до уваги. До прикладу, у першій половині XVII ст. жив такий собі польський шляхтич Самійло Лящ. За розбій, грабунки, вбивства він був присуджений 236(!) разів до вигнання — баніції і 47(!) до позбавлення честі й доброго імені — інфамії. Але за відвагу на полі бою від виконання покарань його захищав великий гетьман коронний Станіслав Конєцпольський, під чиїм командуванням він перебував з 1623 р. Гетьман видавав ґлейти (охоронні листи) на відтермінування виконання баніції Ляща. Про шляхтича-розбишаку тоді пліткували, що невиконаними вироками суду він підбивав собі плащ.

Друга підстава для сумніву в шляхетстві Хмельницького — це соціальний статус його матері. Усі дослідники стверджують, що вона була простою козачкою. За статутом 1505 р. шляхтичем визнавався лише той, хто походив від матері-­шляхтянки. Коли шляхтич брав шлюб із простачкою, він автоматично позбавляв свого майбутнього спадкоємця шляхетських прав. Проте після загибелі чоловіка мати Богдана вдруге вийшла заміж — за шляхтича Василя Шишку-­Ставецького, що може свідчити на користь її шляхетського походження.

Зрештою, Хмельницький використовував у своїх листах герб «Абданк» або ж «Сирокомля», як стверджує історик Іван Сварник, бо ці герби доволі схожі один на інший. Це теж мав право робити тільки шляхтич. Брацлавський воєвода великий український магнат Адам Кисіль називав Хмельницького «простим хлопом». Але Кисіль взагалі намагався принизити значення повстання, казав, що це «хлопська рука» піднялася «противу своїм господарям», тому й Хмельницького він називав «хлопом». У листах же він звертався до Хмельницького як до рівного собі шляхтича: «…здавна мені милий пане і приятелю», «пане і приятелю мій давній, ласкавий».

Проблема шляхетського коріння була актуальною для Хмельницького завжди, а гостроактуальною стала, коли він очолив Військо Запорозьке. Адже за тогочасними уявленнями лише шляхта мала право створювати державу, керувати нею й представляти її. Сербські дипломати у своєму листі від 1654 р. титулували гетьмана «пресвітлий і благородний, Богом вибраний пане Богдане Хмель». Для них факт походження гетьмана зі шляхетного роду був очевидним.

При цьому всьому, як не дивно, двоїстість статусу власне і йшла на користь його політиці. Якщо в межах держави, серед козаків, міщанства і селянства, Хмель був своїм, «козаком», то за її межами його величали шляхтичем, главою, ба навіть князем Війська Запорозького. Таке ставлення, знову ж, з усіх боків формувало Богданів авторитет і повагу. Із самого початку не вдалось цього зробити його наступнику Виговському, бо козаки твердили в один голос, що він із польської, ворожої шляхти, і негідно йому очолювати українську козацьку державу.

Альма-матер майбутнього гетьмана. Початкову освіту Богдан, очевидно, здобув удома, як і багато синів дрібних шляхтичів та козаків. У віці 10 років, напевно, за наполяганням батька продовжив навчання в одній з монастирських шкіл у Києві. На цьому наголошують дослідники, які аналізували написані гетьманом листи та універсали. Вони дійшли висновку, що його почерк характерний для київських шкіл початку XVII ст. Існувала версія, що це була Київська братська школа. Проте вона відкрилася в 1617 p., коли Богдану вже виповнилося 22 роки і він ходив у походи і володів пером не гірше, ніж шаблею.

У Києві Богдан навчався приблизно в 1605—1607 рр. Там він мав опанувати тогочасну літературну українську мову, навички скорописного письма, отримати знання з історії свого краю. На це вказує мова його листів та універсалів — тогочасна українська літературна мова, народна в своїй основі, у якій зустрічаються старослов’янські слова й полонізми. У листах Богдана та в усних висловах є згадки про давніх київських князів, особливо про Володимира, що хрестив Русь, про Володимира Мономаха, про галицького князя Лева, про кордони «великих князів руських з королями польськими», про загарбання українських земель Польщею. Саме Київська школа дала майбутньому гетьманові такі знання.

Задоволений шкільними успіхами сина, Михайло Хмельницький вирішив навчити Богдана польської й латинської мов. Їх знання в Речі Посполитій було запорукою успішної кар’єри. Для подальшого навчання батько обрав єзуїтську колегію, засновану в 1608 р. у Львові Станіславом Жолкевським. Ця школа слугувала знаряддям поширення католицтва в Україні й боротьби з православною церквою та самобутньою культурою українського народу. Богдан навчався в цій колегії десь із 1609 (1610) по 1615 (1616) p., успішно пройшовши класи граматики, поетики та риторики, тобто здобув звичайну для незаможної шляхти того часу освіту. Опанував польську мову й латину, якою тоді практично писала, друкувала й спілкувалася вся Європа. У колегії він також почав вивчати французьку й німецьку мови.

Відомо, що одним з його вчителів був Андрій Говцель-Мокрський, доктор богослов’я, відомий проповідник, автор панегіриків польській шляхті й католицькій вірі.

У колегії Богдана навчили теологічним основам католицизму. Єзуїти одразу намагались наставляти молодих юнаків на шлях служіння католицькій церкві, відповідно часто-густо закликали зрікатись православ’я. Із юним Хмелем їм цього зробити не вдалося. У стінах колегії Богдан почав відчувати ворожість до єзуїтів. Про перебування Хмельницького в єзуїтській школі українські літописці записали такий переказ: коли Богдан з іншими студентами похо­джав біля костьолу, «вітер схопив його, тричі обніс довкола костьолу й на тому місці, звідки його підхопив, знову поставив»; єзуїти з цієї пригоди зробили висновок, що «з цього хлопця буде велике гоніння на римську церкву». І справді, ставши гетьманом, Хмельницький домігся від польського уряду заборони діяльності єзуїтів на території Війська Запорозького, бо від єзуїтів «починається незгода в релігії та порушення миру».

Мовну практику та освіту Богдан продовжував і після завершення навчання. Потрапивши до турецького полону в 1620-х рр., вивчив там турецьку, а згодом і татарську. За певний час це допомогло йому вести переговори з ханами, яких він брав собі за союзників. Польською він володів добре й постійно вправлявся в ній, пишучи листи до польських королів та магнатів. Французький посол у Варшаві граф де Брежі був здивований, коли в 1647 р. на зустрічі з козаками Б. Хмельницький повів з ним розмову латиною. Посол згадував Богдана як «людину освічену, розумну, сильну в латині». У 1650 р. гетьман вів латиною переговори з венеціанським послом.

Зрештою, Хмельницький отримав добру осві­ту, яку на той час мали більшість козаків, що стали за часів його правління козацькою старшиною. Випускники Києво-Могилянської академії, Острозької слов’яно-греко-латинської школи, Львівської братської школи та інших навчальних закладів в Україні були захисниками української державності ще дуже тривалий час.

Перші контакти з козацтвом (кінець 1610-х — 1620-ті рр.)

Після закінчення навчання випускник Львівської колегії повернувся назад у Чигирин. Не знаємо нічого про те, коли Богдан повернувся до батька і як тривало його подальше життя. Можна тільки припустити, що він, як молода людина, допомагав батькові по господарству та під його керівництвом навчався військової справи. Чигирин лежав на самому краю «диких піль», безлюдних степів, куди татарська орда часто чинила спустошливі набіги. Усе тамтешнє населення було озброєне й брало участь в обороні країни.

Час повернення Богдана додому припав також на розпал козацько-селянських повстань та розквіт епохи морських походів козаків під проводом Петра Сагайдачного. Це була доба масового покозачення, і юний Хмель не залишався осторонь подій.

Сагайдачний не раз бував у Чигирині, знав і поважав Михайла Хмельницького, можливо, контактував і з Богданом. Існує непідтверджене припущення, що в похід на Москву 1618 р. Сагайдачний взяв із собою 23-річного Хмеля. Хлопець виявив себе в цьому поході сміливим і вправним воїном, ба навіть врятував на полі бою королевича Володислава, майбутнього польського короля Владислава IV Вазу. Із того часу між ними встановились дружні взаємини.

У 1619 р. польський уряд спільно з молдавським господарем Граціані розпочав війну проти турецько-татарських військ. Коронний гетьман Станіслав Жолкевський розпочав збирати військо для походу в районі Могилева-Подільського. Йому не вдалося заручитися підтримкою козаків, і був відданий наказ Михайлу Хмельницькому на чолі своєї кінної сотні взяти участь у поході. Із собою чигиринський сотник узяв Богдана, який уперше зміг зблизька познайомитися з похідним життям польських жовнірів.

Двадцять другого серпня 1620 р. польське військо вирушило в похід на столицю Молдови — м. Ясси. Разом із польською кіннотою Богдан зробив успішний рейд. Уранці 8 вересня розпочалася запекла битва, у якій сторони були нарівні. Під час бою наступного дня молдавський господар зрадив польських союзників, перейшов на бік супротивника, внаслідок чого польське військо зазнало поразки. Цілком можливо, що в цей день загинув і Михайло Хмельницький. Згодом, як згадував Богдан, «батько голову свою поклав на Цецорі». Невдача викликала панічні настрої в польському таборі. Підпал наметів і возів, поширення чутки про втечу гетьманів зірвали організовану переправу через Прут. Мало хто залишився живим, а ті, кому пощастило, потрапили до татарського полону. Серед них був і Богдан Хмельницький.

За повідомленням турецького літописця Наїма Челебі, він перебував у неволі в одного зі старшин султанського флоту (цей старшина проживав у кварталі Касим-паші). Як згадував потім Богдан, він терпів «два роки суворого ув’язнення». Перебуваючи в столиці, Хмельницький мав змогу познайомитися з побутом турків і військовими силами Туреччини. Тут він завів деякі особисті знайомства, котрі потім вміло використовував у переговорах з Портою. Згодом один із султанських радників, Бектеш-ага, підтримував тісний зв’язок із Хмельницьким.

Після двох років полону Богдан повернувся додому. За однією версією, Богдана з неволі викупила мати, за іншою — запорожці обміняли його на турецьких бранців, «вдячно згадуючи батька». При цьому існує й третя версія, яку чомусь не беруть до уваги. Богдана міг викупити чи обміняти Ян Данилович, у якого служив його батько. Адже саме в Олеському замку, власності Яна, бранцем був знатний турок Абдрахман. Не розглядають цю версію, мабуть, тому, що в історичних дослідженнях щодо Яна Даниловича трапилась помилка: начебто він прагнув викупити за 500 червоних золотих або обміняти Михайла Хмельницького. Але ж той, як згадував Богдан, в полоні не був, до нього просто не дожив, загинувши в битві.

Повернувшись до рідної домівки, Богдан зай­мався господарством, а також почав військову службу як реєстровий козак Чигиринського полку. Будучи сином загиблого в бою чигиринського підстарости, Хмель міг обійняти якусь із посад в адміністрації Чигиринського староства. Але вирішив за краще козакувати.

Про початки цієї служби мало відомо. Є інформація, що Хмельницький деякий час перебував на Запоріжжі й доволі швидко від простого козака вислужився до сотника чи отамана.

Того часу Богдан не міг не відчути наростання невдоволення козацьких мас політикою панівних кіл Речі Посполитої, намаганням магнатів і шляхти звести нанівець козацькі права та вільності. Не міг він також не помітити зростання самоусвідомлення козацтвом своїх сил, своєї ролі в житті Польщі. Уже в 1613 р. на засіданні польського сейму мовилось, що козаки «не визнають нашої влади… обравши своїх старших і суддів». Польська влада постійно затримувала їм платню за успішні військові походи, обмежувала розширення реєстру, не хотіла давати шляхетство особам давніх боярських родів, що стали козаками. Козацтво також послідовно й рішуче стало на захист православної віри. Причина була в тому, що після Люблінської унії 1569 р. та Берестейського собору 1596 р., утворення греко-католицької церкви, відбувалось примусове окатоличення, відбирання земель і зневаження давніх прав православних священиків та їхніх парафіян з боку поляків римо-католиків.

Разом з тим всі іноземні спостерігачі відзначали тодішнє дуже важке життя селян під владою шляхти, найбільших земельних власників, які були багатшими за короля та церкву. Знаний картограф Гійом де Боплан писав: «Селяни опиняються в гіршому становищі, ніж каторжани на галері». Тому найсміливіші, найвитриваліші втікали в степові райони, тодішнє Дике Поле, і там формували своє господарство. Не в кращому становищі були й міщани, часто-густо зв’язані боргами з євреями, що розповсюджували по всіх українських воєводствах Речі Посполитої свою лихварську діяльність. Накопичувалась глибока соціальна напруга, яка рано чи пізно мала розрядитись.

У літописах XVII—XVIII ст.ст. є дані, нібито Богдан 1621 р. ходив на море з 10 тисячами війська й захопив кілька турецьких кораблів (хоч він був на той час у полоні), у 1629 р. в бою з татарами взяв у полон двох татарських князів з роду Кантемирів, у 1633—1634 рр. начебто брав участь у Смоленській війні і так відзначився, що король подарував йому шаблю. Однак ці факти або прямо перекручені, або не стосуються майбутнього гетьмана і, як гадають історики, були підтасовані з метою його героїзації.

Які ж тоді відомі реальні факти з життя Богдана в період 20—30-х рр. XVII ст.? На жаль, їх небагато. І через те, що значна кількість документів втрачена в часи воєнних лихоліть, і через те, що Хмельницький був тоді ще маловідомою і малоцікавою особою на політичній арені Речі Посполитої. Доводиться лише робити припущення щодо участі Хмельницького як козака в тих чи інших козацьких акціях і щодо його ставлення до внутрішньополітичної ситуації в країні.

Так, у червні 1625 р. король висунув перед козацькою старшиною вимоги: скоротити число реєстровців до чотирьох тисяч, прогнати із Запоріжжя всіх виписаних з реєстру козаків, припинити походи проти Туреччини й Криму. У разі непокори король погрожував зруйнувати Січ. Козаки відмовилися прийняти цей ультиматум та підняли повстання на чолі з Марком Жмайлом. Цілком можливо, що в лавах повстанців перебував також Богдан Хмельницький.

Можна також напевно твердити, що він не схвалював відмову польського сейму йти на поступки козацтву, у тому числі в релігійних справах. Разом з іншими реєстровцями Богдан, мабуть, обурювався зловживаннями українських і польських магнатів. У 1627 р. реєстрові козаки скаржилися сеймові «на великі утиски» з боку місцевих панів, які забирали в них майно, не дозволяли займатися промислами й торгівлею, чинили їм різні насильства.

Як вказують історики, Хмельницький міг бути причетним до участі козаків у міжусобній боротьбі турецько-татарських орд у Криму. Туреччина вирішила руками Кантеміра-мурзи по­збавити влади Мехмед- і Шагін-Гіреїв і підбурювала його виступити проти них. Хан Мехмед-Гірей звернувся по допомогу на Січ, і навесні 1628 р. чотири тисячі добровольців на чолі з гетьманом Михайлом Дорошенком вирушили в Крим. Прорвавшись через Перекоп, вони під охороною табору з жорстокими боями дійшли до Бахчисарая, змусивши Кантеміра відступити до Кафи (Феодосії).

У боротьбі з Річчю Посполитою (1630-ті рр.)

Тридцяті роки XVII ст. стали якісно новим етапом становлення політичних поглядів Богдана Хмельницького. Саме тоді він остаточно переконався в потребі зміни політичного устрою Речі Посполитої, дійшов висновку про необхідність об’єднання різних груп козацтва в боротьбі за «вільності й віру», досягнення союзу козаків з іншими верствами населення, у тому числі з дрібною шляхтою та селянством.

Відомий польський історик другої половини XVII ст. В. Коховський твердив про участь Богдана в повстанні Тараса Трясила 1630 р. Правда, не навів при цьому якихось конкретних фактів. Мабуть, Хмель пристав до війська Трясила після захоплення ним Канева й дійшов разом із повстанцями аж до Переяслава, та не брав якоїсь керівної, організаторської ролі в повстанні. Вочевидь, йому передалось прагнення керівників повстання «віру благочестиву (православну — Т. Б.) від замислів лядських врятувати».

У цілому поки що не виявлено джерел, де б прослідковувався шлях Хмельницького протягом першої половини 30-х рр. XVII ст. Можна лише припустити, яку позицію він займав у протиборстві козаків та польської шляхти. Швидше за все, Богдан не перебував у лавах тієї частини заможного козацтва та старшини, яка прагнула служити шляхетській Польщі. Разом із тим він не поділяв і певних настроїв козацьких низів, які були «гарячими умами» і закликали різати й громити шляхту. Дедалі більше Хмель переконувався в тому, наскільки катастрофічними для козацтва є їхні міжусобиці. На цей час він уже користувався досить великим авторитетом серед козацтва, почав обіймати нижчі старшинські посади.

Докладно відомо про участь Хмельницького в козацько-селянському повстанні 1637—1638 рр. під проводом Павла Павлюка (Бута), Яцька Остряниці та Дмитра Гуні. Згодом у листах до Миколи Потоцького і Яна Казимира він запевняв, що «ніколи не бував у ніякій ребелії, бунтах свавільних». Але Хмельницький робив такі заяви, маючи спеціальні політичні цілі, щоб полегшити собі переговори з польським урядом. Насправді він разом з іншою реєстровою старшиною брав участь у повстанні на першому ж його етапі.

Хмельницький тим більше мав підстав брати участь у повстанні через те, що Чигирин, де він жив, восени 1637 р. став головним центром повстанського руху. Один з керівників повстання, Томиленко, на початку 1637 р. відрядив на сейм посольство, яке мало добитися виплати грошей, права вписати нових козаків до реєстру, засвідчити великі кривди, що їх чинила козакам шляхта. Хмельницького називають серед учасників цього невдалого посольства, хоча зі стопроцентною впевненістю стверджувати це заважає брак джерел.

Також Богдан міг бути серед оточення іншого керівника повстання, Павла Павлюка. Дослідники відзначають, що Хмельницький, організовуючи своє повстання взимку 1648 р., діяв так само, як і Павлюк у 1637 р.: робив спроби залучити на свій бік реєстрове козацтво, розсилав універсали до міст і сіл із закликами підніматися на боротьбу, прагнув заручитися підтримкою з боку донських козаків і татар і т. д.

У грудні 1637 р. повстанці капітулювали й видали Потоцькому Павлюка, Томиленка й ще кількох осіб (попри домовленість із Киселем, усіх їх згодом стратили у Варшаві). За кілька днів відбулася козацька рада, котра здала переможцям клейноди Війська Запорозького, прийняла умови капітуляції та присягнула на вірність королеві. За вказівкою Потоцького було затверджено нову старшину реєстрового козацтва. Старшим реєстру призначили переяславського полковника Ілляша Караїмовича. Богдана Хмельницького призначили на посаду військового писаря.

Під Боровицею 24 грудня 1637 р. Хмельницький як військовий писар підписав акт капітуляції Запорозького Війська. На долю Богдана також випало вести листування з польськими гетьманами та складати прохання й скарги, що вимагало певного дипломатичного хисту. Саме тоді в нього почала вироблятись власна дипломатична манера: декларуючи поступливість, він у конкретних питаннях ставив тверді вимоги та не йшов на компроміси.

У 1638 р. була прийнята «Ординація Війська Запорозького», яка ще більше обмежила права і вільності реєстрового козацтва, заборонила вибирати собі гетьмана, забрала всі надані клейноди. Посаду військового писаря було скасовано, Хмельницький мусив вдовольнитися нижчою посадою, ставши одним з десятьох чигиринських сотників. Зрозуміло, що козаки не були задоволені новими законами, і в серпні 1638 р. вони сформували посольство до короля, яке мало домагатися пом’якшення умов «Ординації». До нього залучили Хмельницького.

Зустріч із королем пройшла в січні—лютому 1639 р. у м. Вільні. Владислав IV відмовився задовольнити прохання козаків і порадив наді­слати нове посольство на сейм, котрий відкривався восени того ж року. Повернувшись додому, посли повідомили Військо Запорозьке про свою невдачу. Але втрачати було нічого, тому вирішено скористатися з поради короля та вирядити посольство на сейм. До нього козаки знову обрали Богдана Хмельницького — єдиного з усього складу попереднього посольства. Вісімнадцятого жовтня посли прибули у Варшаву і там перебували до 15 листопада.

Виконуючи постанови «Ординації», у 1639 р. польська влада відновила зруйновану козаками фортецю Кодак, що мала затримати потік добровольців на Січ. Оглядаючи відновлену фортецю в Кодаку, Конєцпольський запитав присутнього там Хмельницького, що той думає про її розташування та укріплення. Богдан начебто відповів: «Збудоване руками можна руками й зруйнувати». Через такі слова Хмель мало не був ув’язнений. І Конєцпольський перед смертю висловив жаль, що доводиться йому вмирати тоді, коли залишається серед живих Хмельницький. Справедливо передчував, якою загрозою той може стати, і боявся, «щоб Річ Посполита не зазнала від нього багато лиха, бо ніколи не було між козаками людини таких здібностей і розуму».

Перший досвід міжнародної дипломатії (поч. 1640-х рр.)

Майже нічого не відомо про життя Хмельницького на початку 1640-х рр. Очевидно, що зростали його військові вміння та дипломатичний хист і тіснішали зв’язки із козацтвом. Цілком можливо, що чигиринський сотник брав участь у битві коронного війська, очолюваного Станіславом Конєцпольським, проти татарської орди Тугай-бея під Охматовом 20 січня 1644 р. Союзна польсько-українська армія перемогла, і це була найбільша перемога Речі Посполитої над кримськими татарами в першій половині XVII ст.

Зате відомо, що в 1645 р. талант Хмеля було визнано й використано на міжнародній арені. Французький інженер та офіцер Боплан, перебуваючи у Варшаві, у 1644 р. запропонував французькому послу в Речі Посполитій генерал-лейтенанту графу де Брежі найняти запорожців, щоб ті повоювали проти іспанців. Після слів Боплана де Брежі написав кардиналові Франції Мазарині, що є можливість взяти на французьку службу запорозьких козаків. Описуючи їх, він говорив, що це «дуже відважні вояки, непогані вершники, досконала піхота, особливо вони здатні до захисту фортець».

Останнє було дуже актуальним. Кардинал і перший міністр Франції Мазарині проводив політику послаблення сусідніх країн і зміцнення абсолютизму у Франції. Він хотів приєднати деякі райони іспанських Нідерландів і частину Саксонії. Фортеця Дюнкерк, яку не могли взяти протягом 10 років, була розташована на березі Ла-Манша, а саме місто було важливим портом при вході з Північного моря в Па-де-Кале та Ла-Манш. Іспанці потурбувались про неприступність Дюнкерка. Оперезали його глибоким ровом, наповненим водою, з високим валом, на якому розмістили десять бастіонів. Тож французам була потрібна сила, щоби здобути цю фортецю.

Мазарині доручив послові провести переговори із запорожцями щодо цього питання. Сповіщенням від 21 вересня 1644 р. де Брежі повідомив кардинала, що в запорожців «є нині дуже здібний полководець Хмельницький, його тут при дворі поважають, я буду бачитися з ним». За місяць де Брежі повідомив Мазарині про цю зустріч: «Цими днями був у Варшаві один зі старшин козацької нації полковник Хмельницький, про якого я мав честь писати вашій еміненції. Він був у мене, я мав з ним дві розмови. Це людина освічена, розумна, сильна в латинській мові. Що торкається служби козаків у його величності, то, якщо війни з турками не буде, Хмельницький готовий допомогти мені в цій справі».

Переговори де Брежі з Богданом Хмельницьким тривали досить довго й закінчилися лише в березні 1645 р. У квітні Богдан Хмельницький і січовий отаман Іван Сірко виїхали до Фонтенбло (Франція), де після зустрічі з представниками французького командування була досягнута домовленість про найм півтори тисячі козаків. Тоді ж Хмельницький зустрівся з відомим французьким полководцем Конде. У 1655 р. під час зустрічі з французьким послом, який приїхав в Україну, Хмельницький розповідав, що із задоволенням згадує дні, що їх провів у Франції, розпитував про князя Конде та з гордістю називав його своїм «старим вождем».

У жовтні вже не півтори, а дві з половиною тисячі козаків були перевезені морем із Гданська до Кале (Франція) і вступили на службу у французьку армію. При облозі Дюнкерка 11 жовтня 1645 р. козаки проявили себе як самостійна військова частина. Хоч французьке командування сумнівалось у козацькому потенціалі, та саме він приніс перемогу французам.

Участь Богдана Хмельницького у воєнних діях і облозі Дюнкерка залишається нез’ясованою, у французьких джерелах згадується тільки полк Сірка. Тому одні дослідники не відкидають можливості того, що Богдан воював на території Франції, інші ж таку можливість заперечують.

Конфлікт із Даніелем Чаплинським: коли з іскри спалахує полум’я

Друга половина 1640-х рр. була для Богдана і важкою, і визначальною водночас. Йому доводилось постійно обертатись у системі протистояння між королем та шляхтою, яке щораз більше зачіпало інтереси, добробут, а то й життя самого Хмельницького.

Детальний огляд цих подій варто почати з того, що король Владислав IV з 1644 р. готував плани великого «хрестового походу» проти Османської Порти. Восени 1645 р. до Варшави приїхав венеціанський посол Тьєполо і почав переговори про спільний виступ Венеції, Польщі та інших держав проти турків, утворення коаліції європейських монархів-християн у боротьбі з невірними. У ці плани входило залучення до операції Запорозького Війська, яке мало організувати великий похід на Чорне море. Козаки вже були добре відомі по всій Європі своїми успішними походами проти турків, тож не залучити їх могло бути рівноцінно програшеві.

У цей час Хмельницький жив і господарював у хуторі Суботів, який успадкував від батька Михайла. Завів собі там чотири рибні ставки та млини, лани, сіножаті та інші угіддя. Спокійне життя закінчилось тоді, коли новим корсунським і чигиринським старостою став Олександр Конєцпольський, а підстаростою, своїм заступником, призначив Даніеля Чаплинського. Нові господарі почали прибирати до рук маєтки, які були заможні, але їм не належали. Серед таких був і маєток Хмельницького. Правда, свою землю він тримав тільки так званим спокійним володінням, не маючи на неї офіційних документів — ні акту надання, ні королівського підтвердження. Цим і скористався Чаплинський — випрохав наприкінці 1645 р. або на початку 1646 р. в коронного хорунжого привілей, щоб «осадити слободу» на землях Суботова.

Хмельницький дізнався про це, але Чаплинський, очевидно, одразу не взявся господарювати на привласненій території. Та й Богдана попросили послужити державі, тож часу розбиратись у судах наразі не було. У березні 1646 р. до Варшави було запрошено делегатів Запорозького Війська, щоб обговорити питання участі козаків у поході на турків. Козаки, порадившись, вислали посольство в складі Хмельницького, військових осавулів Івана Барабаша та Ілляша Караїмовича, полкових осавулів Івана Нестеренка, Романа Пешти та Яцька Клиші. Посольство прибуло на початку квітня й одразу приступило до роботи. Переговори велися таємно вночі за участі сімох сенаторів — довірених осіб короля. На нараді було вирішено, що козаки підготують морський похід, а саме збудують 60 морських човнів (на це старшина одержала шість тисяч талярів). Щоб уберегти військо від переслідувань адміністрації, король дав старшині свої листи з особистою печаткою, у яких дозволяв будувати човни, а також обіцяв збільшити реєстрове військо до 12 тисяч осіб. Єдине застереження стосувалося того, що ці листи повинні бути секретними до часу оголошення Річчю Посполитою війни Туреччині.

Повернувшись додому після зустрічі з королем, представники козацької старшини розпочали підготовку до морського походу на Туреччину, будуючи для цього 60 «чайок». Хмельницький же на початку літа вирушив до Варшави, щоб там у короля отримати підтвердження своїх прав на хутір. Це було потрібно, щоб у судовому порядку відстояти своє набуте майно. Після аудієнції особисто у Владислава IV Богдан одержав датований 12 (або 22) липня 1646 р. королівський привілей на володіння Суботовим.

Королівський привілей не допоміг, а лише відтермінував нахабне зайняття Суботова Чаплинським. Він підбурював Конєцпольського, щоби той змушував Хмельницького або продати хутір, або обміняти його. Та Богдан не хотів навіть чути цього.

Тимчасом у жовтні 1646 р. проти планів Владислава IV виступила шляхетська опозиція — сейм висловився проти війни з Туреччиною й наказав королю припинити всі військові приготування. У листопаді того ж року Миколай Потоцький звернувся з універсалом до Івана Барабаша, керівника організації козацького походу, і наказав йому знищити вже готові човни та взагалі облишити цю справу. Козацька старшина, відповідальна за похід, зібралась на раду і вирішила погодитись на умови, щоб не накликати на себе гнів Потоцького. Лише Хмельницький вимагав продовжити підготовку до походу.

Тепер його запідозрили у бунтарстві. Знаючи великий авторитет сотника серед козаків, можна було припустити, що Хмель заручиться підтримкою великої їх кількості. Саме тоді Конєцпольський та Чаплинський вчинили першу спробу фізичної ліквідації Богдана. Наприкінці 1646 р., коли татари напали на Чигирин, під час бою один польський жовнір вдарив Хмельницького шаблею по шиї, однак Богдан мав на голові шолом із залізною сіткою, що затримала удар. Жовнір виправдовувався цинічно: «Я думав, що це татарин», хоч Хмельницький їхав серед війська поруч з чигиринським полковником.

Цей невдалий замах викликав гостру реакцію кума Богдана, чигиринського полковника Станіслава Кричевського, та інших козаків. Тоді Чаплинський змушений був відкласти до сприятливішого часу реалізацію свого задуму вбити Хмельницького і почав давати своїм слугам накази йому шкодити. Спочатку шляхтич Дольгерт під приводом «поволовщини» (один із численних різновидів податків) забрав улюбленого бойового коня Хмельницького. Зрозуміло, що то було образою шляхетської честі козацького сотника. Богданові з великими труднощами за 12,5 злотих (дуже велика сума на той час) вдалося викупити коня. Усіляко ображали й залякували дружину Богдана, його доньок та синів. За наказом Чаплинського одного сина Хмельницьких добряче побили. На думку деяких дослідників, від побоїв хлопчина помер.

Урешті-решт десь у березні—квітні 1647 р. Чаплинський організував напад на Суботів. Сам Хмельницький так описував це пограбування: «Пан Чаплинський, вподобавши собі хутір мій власний, батьківський, під Чигирином, на Суботові, не можучи інакше, випросив собі в небіжчика святої пам’яті пана краківського Станіслава Конєцпольського на згаданому хуторі слободу садити — де я мав на свій прожиток чотири ставки рибні й млини, ниви, сіножаті, на що мав і привілей його королівської милості; і там, прийшовши з людьми на ту слободу, мені… збіжжя, якого було сто кіп, що його від кількох літ збирано, цей голодний люд… снопами розніс, і що було засіяного збіжжя на нивах, все пропало, худобою, кіньми і вівцями витолочено; і так мене геть, силоміць, з усього вигнано, тільки мені, як в ім’я Боже, на чигиринському орендарі 150 золотих взяти наказано, а цей ґрунт вартий тисячу».

Саме так, щоб якомога дошкульніше вразити гідність переможеного ворога, підстароста вигнав з хутора сім’ю Хмельницького і розпорядився виплатити йому якихось 150 флоринів відшкодуванням збитку, тоді як захоплена земля коштувала 1000 флоринів. Більше того, Чаплинський викрав красуню дружину Хмельницького Мотрону і змусив вийти за нього заміж та змінити при цьому своє віросповідання з православного на католицьке.

Розгніваний Богдан, як пишуть козацькі літописи, стиснув зуби і промовив: «Маю шаблю в руці, то не все забрав у мене Чаплинський, жиє Бог і козацька ще не вмерла мати». Перекази доносять до нас навіть згадки про те, що Хмельницький відповідно до норм шляхетської етики викликав свого кривдника на чесний поєдинок. Однак той і цього разу повівся підступно: влаштував засідку, до якої ледве не потрапив козацький старшина.

Облаштувавши родину в Чигирині, Богдан Хмельницький розпочав енергійну боротьбу за повернення Суботова й дружини. Він звернувся з листом до великого коронного гетьмана Миколи Потоцького: «Не знати, звідки взявся сей порушник мого спокійного життя Чаплинський — литовський заволока, польський п’яниця, злодій і грабіжник український, підстароста чигиринський, котрий, господарюючи вісім літ на Чигиринщині й прикриваючись ім’ям свого начальника пана Конєцпольського, коронного хорунжого, знищив наклепами та доносами багатьох наших братів і привласнив їхні маєтки. Звичайно ж, тепер Чигиринщиною володіє не пан коронний хорунжий, а його слуга, брехун, зрадник і п’яниця Чаплинський».

Микола Потоцький звернувся з листом до останнього, умовляючи його дозволити сотникові «згідно з наданням його королівської милості… назавжди залишитися на своїй убогій батьківщині». Не дочекавшись від Конєц­польського позитивного вирішення питання, Хмельницький звернувся безпосередньо до короля, щоб оскаржити дії чигиринського старости і підстарости, повернути собі хутір, повідомити про переслідування козаків з боку магнатів, шляхти та урядовців. Проте місія до короля наприкінці травня — на початку червня 1647 p. завершилася тим, що Владислав IV обмежився особистим співчуттям і листом до того ж таки Конєцпольського, у якому було висловлене побажання стримувати свавілля польської шляхти проти козаків («бо вони добре служать вітчизні»), ні словом не згадавши про Богдана Хмельницького. Наприкінці аудієнції король нібито сказав Богданові: «Пан полковник Хмельницький — шляхтич, має шаблю при боці. Тож нехай боронить свою честь!» За іншою версією, Владислав IV подарував Богданові свою шаблю й сказав: «Ось тобі королівський знак; є у вас при боках шаблі... як час прийде, будьте на поганців і на моїх непослушників у всій моїй волі».

Повернувшись додому, Хмельницький ще раз спробував вплинути на Конєцпольського, проте успіху не досяг. Королівська влада й накази на місцях вже не мали ніякої сили, а шляхта встановлювала власні закони і порядки. Зять Чаплинського, Коморовський, узагалі погрожував вбити Богдана: «Як ми нічого не можемо вдіяти судом з цим Хмельницьким, то присягаю, що одного дня ви почуєте, що його вже нема, бо є в нас такі спритні люди, які, будь-де зустрівшись з ним, вб’ють його».

Незважаючи на опір шляхти, Владислав IV таємно продовжував готуватись до походу. Ймовірно, під час зустрічі з Хмельницьким у червні король натякнув Богданові на це. У серпні 1647 р. Владислав вислав до козаків свого вірного канцлера Єжи Оссолінського, прихильника війни з турками. Той мав завдання заохотити козаків до самостійного морського походу. Його очільником був призначений Хмельницький. Саме йому Владислав найбільше довіряв, саме його військовий хист визнавав і в світлі останніх подій міг бути впевнений, що Богдан знайде сили опиратися шляхті, якщо вона дізнається про похід. Якщо вірити пізнішим свідченням посла Грондського, Оссолінський під час своєї подорожі зустрівся з Богданом і від імені короля передав йому прапор і гетьманську булаву.

Підготовка до турецької війни викликала велике пожвавлення серед козацтва, відновила надії на збільшення числа реєстрового війська, вибори нової старшини, інші зміни в його становищі, яке з часу сеймової ординації 1638 р. було дуже важким.

Восени 1647 р. Хмельницький починає збирати козацькі ради начебто для організації війська для походу, а насправді до повстання проти польської шляхти. Терпець Богданові урвався. На цих радах він говорив: «Останнім часом козакам уже немає терпцю зносити нечувані знущання з боку польських урядовців, магнатів, шляхти, євреїв-орендарів; за свою вірну службу козаки одержують від ляхів лише палі, гаки, шибениці й муки». Хмельницький закликав «захищати спільну справу всього козацького народу», доводив необхідність узяти шаблі в руки заради збереження давніх завойованих привілеїв, бо «лише таким чином можна скинути ярмо польської шляхти». Навколо Хмеля формується когорта однодумців, які заявляли: «Якщо вже шанованого чигиринського сотника, полковника Богдана Хмельницького так безкарно дозволяє кривдити й принижувати польська шляхта, то що вже казати про простого козака і селянина».

На цих же нарадах Б. Хмельницький розсекретив отриманий від короля у квітні 1646 р. привілей, який дозволяв відновити козацькі вільності, збільшити реєстр до 12 тисяч осіб і здійснити похід на море. Наявність такого привілею від короля робила виступ проти шляхетського свавілля законним в очах козаків. У цій боротьбі було вирішено заручитись союзом з боку кримського хана.

Підняти повстання планувалось під час виступу Конєцпольського проти татар наприкінці жовтня 1647 р. Проте шпигун (чи зрадник) серед козаків дізнався про ці плани й передав інформацію до польського уряду. Хмельницького як ініціатора заворушення запроторили до в’язниці. Чигиринському же полковнику Станіславу Кричевському, кумові Богдана, Конєцпольський дав наказ обезголовити бунтівника. Кричевський не поспішав виконувати наказ, чекаючи згоди коронного гетьмана Потоцького та козацького комісара Яцека Шемберка. Богданові поплічники, ясна річ, прагнули врятувати брата по зброї і почали переконувати Кричевського в тому, що на Хмеля зробили наклеп, ніяких виступів проти держави він не робив. Тому просили відпустити його на поруки: мовляв, поїдуть вони з Богданом до Шемберка і той сотника виправдає.

Десь в середині грудня 1647 р. Хмелю вдалось вивільнитися з ув’язнення. Із кількома десятками своїх найбільших прихильників, у тому числі із сином Тимошем, узявши «харчі на вози», наприкінці грудня 1647 р. він вирушив начебто до Трахтемирова, де був козацький комісар. Насправді ж подався на Запорозьку Січ, що була в той час на острові Томаківка.

З’явившись на Січі, Хмельницький у присутності кошового отамана, старшин та козаків звернувся до товариства: «До вас приніс душу і тіло, сховайте мене, старого товариша, бороніть самих себе! З’єднаймося, браття, повстанемо за віру православну, відновімо волю народу нашого і будемо єдині…» Богдан прибув сюди з королівськими листами про відновлення козацьких вільностей «і ще, зробивши таблицю, приліпив воском привілей і хустиною покрив». Велике враження на всіх справляла також королівська хоругва (прапор) — «червона з білим орлом», яку Хмельницький усюди носив із собою. Державний символ Речі Посполитої зайвий раз підкреслював статус Хмельницького як посланця короля. Вістка про те, що Хмельницький діє за королівським дозволом, невдовзі облетіла дніпровські острови, й до нього сотнями і тисячами почали стікатися запорожці й козаки з усієї України. Не пішли б за Богданом, якби його ситуація була поодиноким випадком. А так вона була типовою для того часу і часто повторюваною в життях козаків, що ставали його соратниками.

Це був, як слушно зауважував батько української історичної науки Михайло Грушевський, «критичний момент у житті Хмельницького. В душі його, в усім єстві наставав глибокий перелом, тим страшніший, чим стриманіша і зрівноважена досі була ця незвичайно сильна обдарована натура. Можна сказати, що Хмельницький перед цим і по цім моменті — це двоє різних людей». Полум’я повстання під проводом Хмеля спалахнуло з небаченою ні до, ні після Богдана силою…