Богдан Хмельницький

Очільник визвольної війни (1648—1657 рр.)

По прибутті на Січ Хмельницького одразу підтримали козаки. Четвертого лютого, не зустрічаючи якоїсь протидії, Богдан вже володів Січчю. Проти «бунтаря Хмельницького» були вислані війська шляхтичів Вадовського та Кричевського, які 9 лютого були розбиті й відступили до Крилова. Ці події знаменували переростання повстання у війну. Між 10 та 15 лютого Богдан був обраний на козацькій раді гетьманом Війська Запорозького. Тепер він мав легітимну (в очах козаків) керівну посаду, військову підтримку і територію-плацдарм для збройного виступу на ворога.

Як починав розвивати закріплений успіх Хмельницький? По-перше, віддав наказ зміцнювати військовий табір на Томаківській Січі, де збирав військові сили й звідки планував похід. Це було розумне в будь-якому разі рішення, особливо тоді, коли б польські війська відкинули війська Богдана назад до табору. Наступним кроком було розсилання козаків у міста та села Київського й Брацлавського воєводств для підбурення тамтешнього населення до підтримки планів повстання. Також Хмель звернувся по допомогу до козаків-побратимів з-за Дону і вперше повів розмову з кримським ханом про можливість спільного походу.

Польська влада не стала чекати, доки повстання буде розширюватись. Коронний гетьман Микола Потоцький вирішив придушити його вже на початку. Уже 13 лютого був відданий наказ послати каральну експедицію з реєстровців на Запоріжжя, збиратись кварцяним військам (на утримання яких йшла четверта частина зі скарбниці) та шляхті, що була військовозобов’язаною. Двадцятого лютого Потоцький вже був у Корсуні і закликав повстанців видати їм свого «старшого» та розійтись по домівках. Якщо ослухаються наказу — позбудуться майна, своїх жінок та дітей.

Мабуть, не один козак вагався тоді між тим, чи скласти зброю, чи розвивати вже почате. Проте Хмельницький від самого початку подавав приклад вождя, який спільно з козаками не побоїться, не відступить і доведе справу до завершення. Тим більше що й обставини для козацького табору складалися сприятливо. Реєстровців не вдалося зібрати для каральної місії, а кварцяне військо й шляхта збирались не так швидко, як цього б хотілось Потоцькому. Тимчасом розіслані Богданом по Київщині і Брацлавщині агенти зробили свою справу — селяни і міщани цих регіонів піднімали масові заворушення проти своїх панів. Частина шляхти втекла, а інша не хотіла здаватись і просила Потоцького щось зробити, бо «не залишилось жодного села, жодного міста, де б не лунали заклики до свавілля і де б не замишляли на життя і майно своїх панів й орендарів».

Потоцький вирішив наразі почекати з радикальними діями і пішов з повстанцями на переговори. Звісно, не особисто, а через посланців, бо не личило такому вельможі, як він, особисто вести перемовини з простими козаками. Знаючи особисту кривду Хмельницького, Потоцький через послів запропонував тому віддати Суботів і розглянути інші козацькі скарги та й думав, що цього буде досить. Але Хмель від імені військової ради повстанцям відповів, що хоче набагато більше, ніж повернення хутора. Ні багато ні мало — поновити давні права і вольності, замінити польських полковників на козацьких, дозволити морський похід на Туреччину, вивести польське військо з берегів Дніпра та Правобережжя й взагалі скасувати тут польське управління, бо «козацький це регіон».

Звісно, що Потоцькому не подобались такі вимоги повстанців, оскільки вони підривали основу державного устрою Речі Посполитої на українських землях. У відповідь коронний гетьман дав наказ польським військам зайняти міста, де найбільше скупчувалось козацтво: Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, заборонив міщанам та селянам збиратись разом і вилучив всю наявну в них зброю.

Відомості про козацьке повстання та вимоги козаків у Варшаві стали відомими орієнтовно через три тижні, у першій декаді березня. Перші особи держави, король та канцлер, вважали, що козаки обурились, бо їм зірвали морський похід, і вже звично ремствували на зловживання шляхтичів та урядників. Тож запропонували Потоцькому не заважати вийти в море і створити комісію для розгляду козацьких скарг, щоб трохи заспокоїти їх і не мати клопоту.

Проте не думалось Потоцькому, що запропонований королем план залагодить ситуацію. Надто гострими й радикальними були вимоги Хмельницького і козаків, надто рішуче вони поводились. Тому на кінець квітня, коли підросте трава для коней і висохне болотиста місцевість, Потоцький запланував йти на Запоріжжя й придушити бунт Хмельницького. Із собою в похід вів дві групи військ: одну суходолом, іншу Дніпром, на човнах. Так хотів заскочити залогу Богдана на Січі з усіх боків.

Військ у Хмельницького на той час було набагато менше. Потрібна була допомога з іншого боку. Тому Богдан так інтенсивно вів переговори з кримським ханом Іслам-Гіреєм. Той спочатку відмовлявся, та врешті погодився, очікуючи для себе вигоди від цієї операції. Спочатку направив до Хмеля свого підопічного Тугай-бея, а потім прибув сам.

Усього хан привів із собою п’ять-шість тисяч воїнів. Десь стільки ж мав Хмельницький. Потоцький же міг розпоряджатися силами від 16 до 18 тисяч, мінімум на 6 тисяч більше. Перевага була очевидною, і Богдан гарячково шукав додаткову військову міць під свої знамена, що дала б можливість врівноважити сили. Зовсім незайвою була б допомога кількох тисяч реєстровців, які були серед польського війська. Тож Хмель заслав і туди своїх підопічних, щоб переконали об’єднатись із ним.

Розвідка гетьмана донесла йому плани Потоцького: де він зараз перебуває, скільки воїнів має, коли приблизно прибуде на Запоріжжя. Хмель вирішив задіяти тактичний маневр, якого не використовували раніше ні очільники козацьких повстань, ні польські воєначальники. Усі вони зазвичай чекали, коли лице в лице зустрінуться з основними силами ворога й тоді почнуть битву. Богдан же вирушив Потоцькому назустріч, знаючи, що військо його розпорошене і розтягнуте. Так було набагато легше його подолати.

Потоцький 21 квітня відрядив свого сина Стефана суходолом, а сам з іншою частиною війська вирушив по Дніпру, як і планував. Двадцять дев’ятого квітня польські жовніри стали та­бором на правому березі річки Жовті Води. Хмельницький виступив із Січі вже 26 квітня, отримавши від агентів розвідки відомості про пересування ворожих військ. Перед Богданом виїхали татарські загони, які несподівано для поляків розгромили їхню розвідувальну групу, та й самі стали несподіванкою для польських військ. У бій з татарами була послана трохи більша кількість військ, але вони були змушені відступити. І лише наступні послані вояки допомогли вцілілим попереднім жовнірам врятуватись і відійти до табору.

Пізніше з’явився і сам Хмель, наказав готуватися штурмувати польський табір. Підготовка полягала в копанні шанців (окопів) навколо нього. Назавтра козаки з татарами пішли на штурм, який успіху не мав. Наступного дня польські жовніри взагалі вибили козаків із заготовлених окопів.

Невдача змусила Богдана вдатися до інших кроків, а саме облоги табору. Він був заблокований зі всіх боків, виходу не було, а запасів провізії ставало щораз менше. Козаки успішно перешкоджали всім спробам поляків передати листа з проханням про допомогу. Її міг надати Є. Вишневецький, котрий перебував у Лубнах. Щоб цього не сталося, Богдан послав козаків з наказом знищувати всі поромні переправи аж до Києва. Тимчасом Потоцький-старший, дізнавшись про облогу, вислав війська сину на допомогу. Вони б прийшли і допомогли б Стефанові, якби не черговий виграшний хід Хмеля, елемент такої собі «інформаційної війни»…

На початку походу до поляків в полон потрапив реєстровий козак, який начебто втік від Хмельницького. Він робив великі від страху очі й розповідав, що в орді Тугай-бея, поплічника гетьмана, 50 тисяч воїнів (тоді як насправді було п’ять тисяч). Потоцький не дуже вірив козакові, та все ж залишився при думці, що як не 50 тисяч, то 30—40 все ж є. Такому війську він протистояти не міг. Урешті завернув війська назад і написав листа у Варшаву, у якому благав про підмогу. Саме за вміння дезінформувати, морально громити ворога сучасний дослідник козацтва Тарас Чухліб називає Хмельницького «батьком психологічних воєн».

Дванадцятого травня реєстрові козаки підій­шли на допомогу Хмельницькому. Дізнавшись про це, Стефан вирішив капітулювати. Розпочались переговори окремо з Богданом та турецьким ханом. Останній не порозумівся із сином коронного гетьмана, і воєнні дії продовжились. Частині польських військ вдалося вирватись із табору, і Тугай-бей вирішив сам їх розгромити. Але ці жовніри відбивались мужньо, і бей звернувся по допомогу до Хмеля. Той послав війська, які оточили поляків в урочищі Княжі Байраки і повністю їх розбили. Стефан Потоцький був важко поранений, його захопили татари як військову здобич, адже за шляхетного пана заплатили б хороший викуп. Та по дорозі до Криму він помер.

Богдан вирішив не зупинятись на досягнутому і добити залишок військ Потоцького, поки той не почне мститися за смерть сина. Уже 17 травня Хмель вирушив на Корсунь. Потоцький-старший 18 травня, дізнавшись про жовтоводську поразку, забажав відступити і 22 травня отаборився біля міста Корсуня, на річці Рось. За два дні польська розвідка донесла, що козацько-татарські війська вже близько.

Догнавши поляків, Богдан не мав наміру одразу штурмувати позиції Потоцького. Цього разу він захотів витурити противника з табору і добивати його вже на марші. Розрахунок був на те, що жовніри не надто вміло оборонялись без табору. Для початку козацькі та ханські війська цілий день маневрували біля табору, начебто вивчаючи місцевість і готуючись до наступу.

Того ж вечора в польський табір знову потрапив козак-тлумач татарської. Можливо, був свідомо засланий Богданом, можливо, добровільно вирішив потрапити до рук ворога, адже після допиту на нього все одно чекала страта. Він вкотре налякав Потоцького величезною кількістю об’єднаного козацько-татарського війська: майже 50 тисяч татар, 7 тисяч козаків, і ще буде надходити підмога.

Насамкінець коронний гетьман зібрав військову раду для обговорення питання, як чинити далі. Частина ради виступала за те, щоб залишитись у таборі і відбиватись, поки татари не повернуть додому або не надійде підмога. Урешті Потоцький наполіг на тому, що залишатись у таборі — справа марна. Цього, власне, Богданові і було треба. Він завбачливо наказав заздалегідь перекопати всі ймовірні шляхи відступу і зосередив там частини своєї армії, щоб поляки, у який би бік не йшли, натрапляли на козаків.

На світанку наступного дня польські жовніри були вишикувані для відступу. Богдан не став нападати одразу, дав можливість висунутись вперед, а вже потім зайшов ззаду і почав їх обстрілювати. Потоцький очікувано почав шукати обхідні шляхи, але натрапив на козаків, що вже чекали там на нього. Обмежений у вдалих варіантах для відступу, Потоцький завів військових в Горіхову діброву, зарослу лісом і чагарником, перекопану і до всього завалену деревами. Кращої природної пастки для ворога й не придумаєш. Козаки спільно з татарами обстрілювали поляків, викликавши повний хаос у їхніх лавах. Хоч вони мужньо оборонялись понад чотири години, лише незначна частина жовнірів врятувалась. Решта або загинули, або потрапили в полон.

Поразка польських військ стала не просто поразкою, а катастрофою. Про неї стало відомо у найвіддаленіших кутках Речі Посполитої та за її межами. Навіть у тогочасній англійській пресі виходили статті із заголовками: «Польща впала під ноги козаків».

Дізнавшись про козацькі перемоги, селяни та міщани піднялись на місцеву боротьбу проти своїх шляхтичів. Богдан же вирішив на досягнутому не зупинятися і просунутися в центральні воєводства, до Білої Церкви. Тепер до Богданового війська сотнями приставали і козаки, і селяни, і навіть дрібна католицька шляхта. Урешті воно зросло до 30 тисяч осіб. Розгромленому Потоцькому гетьман передав вимоги миру: створення на території Запоріжжя і Лівобережжя удільної, автономної козацької держави в складі Польщі, відновлення для козаків давніх прав та привілеїв, підпорядкування Війська Запорозького безпосередньо королю. Потоцький, попри те що програв, відповів, що польський сейм (уряд) ніколи не пристане на такі вимоги, і відмовився відсилати їх до Варшави.

Хмельницький і далі продовжував би похід, якби не відмова Іслам-Гірея підтримати гетьмана. До всього й реєстрове козацтво знову змінило свої орієнтири та вирішило замиритись із поляками. За таких обставин Богдан скликав військову раду, що й вирішила вислати до Варшави посольство. Воно мало добитись від короля та сейму ліквідувати «Ординацію» 1638 р. й повернути православні церкви, що були захоплені уніатами. На питанні автономії вже не наголошувалось окремо, для цього Богдан вирішив чекати слушної нагоди. Він тим часом розіслав по воєводствах Київському та Брацлавському своїх полковників, які успішно піднімали антипольське повстання. Тамтешній магнат Є. Вишневецький був змушений втекти на Правобережжя, відкрито побоюючись за власне життя. Тривало масове покозачення селян, починали формуватись козацькі полки як майбутні адміністративні одиниці повноцінної козацької держави. Полковники, прийшовши в якусь місцевість для її визволення від польських шляхтичів із тисячею козаків, добирали ще з 10, а то й 20 тисяч охочих приєднатись. У кінці липня полковник Кривоніс біля Старокостянтинова розбив війська Є. Вишневецького і створив умови для визволення правобережних воєводств (Руського, Волинського, Подільського) від польської адміністрації.

Вищі чини Речі Посполитої вельми занепокоїлись. Козацькі перемоги, підкріплені повстаннями селян, свідчили про їхню готовність і далі висувати вимоги про окрему державу. Щоб не допустити цього, було ухвалено рішення про формування нової армії. Її керівниками були призначені Владислав Заславський, Миколай Остророг та Олександр Конєцпольський. Ображеним залишився Єремія Вишневецький, якого не призначили керівником походу. І тому він вирішив зі своїми військами діяти окремо. Лише після тривалих перемовин з’єднав їх з іншими загонами. Польська армія була дійсно армією, бо нараховувала під 90 тисяч боєздатних жовнірів. Це давало учасникам походу надмірну самовпевненість, наївне переконання в тому, що перемога дасться «батогами, а не зброєю». Його очевидці згодом писали, що шляхта вибралась як на бенкет, у дорогому і розкішному одязі, з возами напоїв, не забувши й про жінок легкої поведінки. Воєначальникам бракувало згуртованості, єдності думок і, що основне, військового досвіду та авторитету серед вояків.

Набагато серйозніше готувався до битви Хмельницький. Паралельно ще шукав можливості залагодити стосунки з Польщею. Але воєвода Кисіль, висланий на переговори, від імені Речі Посполитої не йшов на жодні поступки. Та й серед козаків поширювались настрої «громити і гнати ляхів».

Тож гетьман почав шукати таку місцевість для табору, де незручно почувала б себе польська кіннота, якої цього разу було багато. Таке місце знайшли біля містечка Пилява, на правому березі річки Іква. Табір був величезний і добре укріплений, квадратної форми з довжиною кожної сторони в один кілометр. Підходи до табору були або перекопані, або залиті водою, або чатувались козацькою піхотою. Для ворога була відведена територія лівого берега Ікви, з рівчаками з водою, болотистою місцевістю й чагарниками.

Армія Богдана нараховувала 110 тисяч, була більшою, ніж польська. Та половину його війська складали погано озброєні або й неозброєні селяни й міщани без бойового досвіду. Тому Хмель вирішив за всяку ціну виманити поляків до свого вигідно розташованого табору, виснажити їх, а потім татари, що мали підійти в другій декаді вересня, розбили б поляків ззаду.

План Богдана вдався. Поляки самі рвались до бою, побачивши табір, і комісари навіть заклалися між собою, що за добу ним заволодіють. «Кожний жовнір хотів бути ротмістром, ротмістр — полковником, а полковник — гетьманом», — писав Заславський. Але це було згодом, після ганебної поразки. Кожен поляк хотів розбити Богданове військо, і це не могло не призвести до неї.

Попереду і позаду табору Богдан викопав глибокі рови, а в районі боліт, через які наступала польська кіннота, виставив свою піхоту. Атаки нічого доброго для поляків не принесли, окрім значних втрат, бо пересуватись по болотах під ударами козацьких шабель було, м’яко кажучи, незручно. Згодом спіймані козаки твердили полякам, що на підмогу йде татарська орда числом 30 тисяч (хоча насправді там було тисяч із сім, не більше). Щоб надати вигадці більшої правдоподібності, Хмельницький ще й наказав пере­одягнути селян в татарське вбрання.

Основним центром бою була гребля Ікви. Двадцять третього вересня, коли польське командування віддало наказ замінити свої підрозділи на ній свіжими силами, Богдан одразу почав атакувати і піхотою, і гарматами. Була заскочена зненацька й розбита не одна рота польських кіннотників. Гетьман з військами захопив греблю й почав просуватись на лівий берег Ікви, де стояла основна частина польських військ.

Польське військо охопив відчай і розгубленість, а після отримання відомостей про прихід додаткових татарських військ — ще й паніка. Була скликана військова нарада, на якій було вирішено відступати. Спочатку планувалося вивезти табір з гарматами і піхотою, а вже потім з кіннотою. Але згодом комісари та регіментарі вирішили покинути піхоту напризволяще і виїхати з кіннотою, рятуючи свої життя.

Уночі жовніри дізналися, що залишились без свого військового керівництва. Про якийсь організований відступ вже не могло бути й мови. Як писали потім польські історики, «важко було описати ганьбу цієї ночі», коли тисячі людей кидали зброю, сідали на коней і залишали табір, втікаючи світ за очі.

Зранку табір був уже порожній. Богдан спочатку подумав, що це пастка, але скоро стало очевидно, що звідти просто повтікали «знатні лицарі» Речі Посполитої. Утікачі залишили гетьманові «в дарунок» тисячі возів з майном, зброю і коштовності.

Пилявецька перемога, вслід за жовтоводсь­кою і корсунською, засвідчила, що козацьке військо очолює людина з непересічним військовим талантом, яка вміє і знає, коли атакувати, а коли відступати. Перемоги різко піднесли авторитет Богдана серед козаків, а їхня відданість йому зросла ще більше.

Двадцять восьмого вересня козацьке військо залишило Пиляву, а 30-го об’єдналось із татарською ордою Крим-Гірея. Разом 2 жовтня вони захопили Збараж, а звідти вирушили на Львів. Там заховались польські комісари, котрі втекли з Пиляви. Вони обрали своїм зверхником Вишневецького і розпочали збір коштів з львів’ян для захисту міста. Проте, дізнавшись про наближення військ Хмельницького, вкотре показали себе боягузами й зрадниками: забрали собі гроші і 5 жовтня таємно покинули Львів. Орди Тугай-бея атакували передмістя, і місто було взяте в облогу. Тривала вона до 21 жовтня, коли міщани попросили не руйнувати їхнього міста та відкупились від гетьмана. Опісля Богдан вирушив із частиною кримських військ на Замостя.

Уже сама поява гетьмана і його підрозділів на західноукраїнських землях сприяла масовому повстанню міщан та селян Руського, Белзького, Волинського воєводств. На шляху до Замостя Богдану підкорялись (добровільно чи під силою) малі й великі міста: Жовква, Берестя, Белз та інші.

Тим часом у Польщі тривало «безкоролів’я», і Хмельницький вирішує використати свої успішні військові кампанії в переговорах із кандидатами на престол короля. Одним із очевидних претендентів був королевич Ян Казимир, і саме до нього Богдан направив послів з умовами миру. Вони були доволі скромні: збільшення реєстру, підлягання лише королівській владі і т. п. Не на часі було вимагати більшого, бо козацьке військо було втомлене, скошене чумою, відчувався брак зброї і насувалася зима. Яна Казимира було обрано королем, і він направив посланця до козаків. Вони ухвалили рішення про припинення воєнних дій, визнали нову королівську владу й доцільність відступу на Запоріжжя.

І ось тут всі дослідники Богданової біографії одностайно визнають, що гетьман припустився найбільшої помилки за свою політичну кар’єру — не залишив козацьких залог у найбільших західноукраїнських містах. Для Польщі ці території стали плацдармом для зосередження й наступу на козаків, який, власне, польські урядовці і почали розгортати, не гаючи часу. Уже 12 грудня король розіслав наказ селянам і міщанам припинити бунтувати й далі виконувати повинності на користь шляхти.

Хмельницький тимчасом підходив до Києва і ввійшов туди під урочисту зустріч. Його вітали як «Мойсея, рятівника і визволителя народу від польського рабства». Тоді ж, як писав Михайло Грушевський, «від січня 1649 р. програма незалежної від Польщі України вже не сходила зі столу Хмельницького».

Проте сейм та король все одно не погодились би з такими планами Богдана, і знову, як тільки прийшла весна 1649 р., всупереч домовленостям почали формувати нову армію. Цього разу було вирішено залучити литовські війська під командуванням Я. Радзивілла. Польські війська вийшли назустріч військам Хмельницького й зупинились біля Збаража 30 червня. Литовські війська рушили з території білоруських воєводств. Їм навперейми гетьман вислав кінноту полковника Кричевського, а сам 10 липня прибув до Збаража.

Поява козацько-татарських військ під Збаражем була геть неочікуваною для польських військ. Ті лише готувалися, споряджались і не могли оперативно щось протиставити натиску ворога. На козацькій нараді ухвалили оточити польський табір, тримати в облозі й постійно обстрілювати і так вичікувати, поки не закінчиться провіант і польське терпіння. Так чи інакше, але Хмельницький виставляв найслабших воїнів брати табір приступом. Раз за разом їхні спроби завершувались невдачею. Усе одно Богдан тримав досвідчених бойових козаків для генеральної битви, підбираючи щонайкращу нагоду.

Сильний гарматний вогонь, що вели польські каноніри по козаках, не давав узяти табір. Тоді Богдан просто звелів звести земляні вали вищі за польські і на них поставити козацькі гармати, скерувавши їх до самого центру ворожого табору. Як згадували потім у своїх мемуарах вцілілі учасники Збаразької кампанії, «Хмельницький… так їх (обложених — Т. Б.) закрив, що ні конем, ні возом не можна було пробратись». Серед поляків почали поширюватися хвороби, нападав голод.

Це безвихідне становище збирався виправити король Ян Казимир: дізнавшись про нелегку долю своїх підопічних, він вирушив з військом назустріч їм. Хмельницькому було відомо мало не про кожен крок пересування війська короля, адже в багатьох селах і містах у Богдана були свої інформатори. Зокрема, в Зборові місцеві мешканці почали дзвонити в церкві, коли король робив переправу через річку Стрипу. Розбити його війська Хмельницький з татарами планували так: татари з козацькою кіннотою нападуть одночасно спереду і ззаду, а піхота буде атакувати по центру.

П’ятнадцятого серпня король виступив у похід. Туман, дрібний дощ, болотиста місцевість були не найкращими соратниками. Заховані в лісах козаки Хмеля чекали дзвону зі Зборова. Ось він пролунав. Король та воєначальники не встигли нічого зрозуміти, як на них із ревом з усіх боків накинулись козаки і татари на конях. Не за горами була вже знайома з Пилявецької битви паніка серед простих жовнірів і втеча воє­начальників та магнатів. Хмельницький та Іслам-Гірей припинили битву перед самими сутінками та відвели військо.

Рештки польської армії окопалися в таборі, і король вислав до козаків листа, де прохав миру, але звинувачував Богдана в тому, що він почав воєнні дії і закликав відвести війська. Такі умови наполовину з вимогами не влаштовували ні Хмеля, ні Іслам-Гірея, які скористались безпорадністю поляків і відновили наступ. У цьому бою жовніри на заклик короля проявили відчайдушну хоробрість і відбили натиск козацько-татарських підрозділів. Але ці жовніри вже були буквально останніми силами, здатними до оборони. Тому Ян Казимир знову вислав посланців із закликом про переговори. Іслам-Гірей виявився тут спритнішим від Хмельницького і першим висунув свої вимоги. Надто значними вони були для короля, але не мав він великого вибору, окрім як пристати на них. Тож виторгував для себе 200 тисяч талярів ­викупу і 200 тисяч за зняття облоги Збаража, згоду на ясир у західноукраїнських воєводствах та інші пункти. Хмельницький же висував вимоги не фінансового, а політичного характеру, державницького. Після довгих переговорів зійшлися на тому, що Брацлавське, Київське, Чернігівське воєводства ставали автономним козацьким утворенням, козацький реєстр складав 40 тисяч осіб, шляхта поверталась до своїх маєтків, а її піддані знову мали виконувати давні повинності. Питання про скасування Берестейської унії та повернення православних святинь, захоплених католиками, відкладалось до рішення сейму. Ці пункти ввійшли в історію як Зборівський договір 1649 р.

Так, Богдан хотів незалежності, а отримав лише автономію. Проте і це варто розцінювати як «стартовий капітал», початок для можливостей розгорнути свою діяльність на певній території, де буде свій уряд, свої закони, свої порядки. І саме це дозволяло рухатись далі до мети.

Тепер Богданові як гетьману й очільнику держави з військовою репутацією треба було заробити й втримати репутацію політичного діяча. За наявних умов це було нелегко. Одразу після підписання договору татари пройшлися по Волині, Галичині і Поділлі, вирізували населення і брали в ясир жінок та дітей. Адже на це був змушений погодитись польський король. Та місцеві мешканці проклинали не тільки нападників, але й самого Хмеля. Річ у тім, що часто татарів супроводжували козаки, щоб ті не дозволяли собі зайвого на козацьких територіях. Через це складалось враження, що Богдан дозволив татарським ордам знущатись над селянами і міщанами, які його підтримували чи навіть були в його війську. Тож татари такими своїми діями одразу кинули тінь на світле ім’я гетьмана.

Ще одна складна ситуація полягала в тому, що для виконання умов договору із наявних 140 тисяч покозачених селян і міщан треба було зробити реєстр числом 40 тисяч. Решта мали повернутись до панів і відбувати звичні повинності. Майже ніхто не хотів цього робити, бо, відчувши смак свободи, люди і далі хотіли залишатись вільними. Покозачені селяни не допускали повернення шляхти у їхні маєтки, чинячи бунт, опір і навіть вбивства панів.

За таких обставин Богдан ще прагнув дотриматися букви закону Зборівського договору. Він видавав шляхтичам «оборонні» (захисні) універсали, висилав каральні експедиції для придушення повстання, всіляко сприяв виконанню мирних умов. Та при цьому просив шляхту та магнатів якнайлояльніше ставитись до підданих, не дерти з них останніх шкур і не провокувати на виступи, бо довго стримувати селян не зможе.

І таки не зміг. З березня 1650 р. селянські виступи від Львова до Києва і Чигирина набули особливого розмаху. Їх підтримувала радикально налаштована частина старшини, яка й чути не хотіла про мир з ляхами. Весною цього року в Руському, Волинському і особливо в Подільському воєводствах лютував страшний голод, коли населення було доведене до особливого відчаю.

А тим часом Польща не хотіла стояти на засадах миру і залишати козакам автономію. З кінця листопада 1650 р. сейм розпочав мобілізацію та підготовку до війни з козаками. Із цією метою поляки робили всі можливі спроби замирення з кримським ханом, котрий повсякчас допомагав Богданові. Гетьманська розвідка донесла інформацію про наміри поляків напасти взимку, бо козаки в попередніх битвах часто заганяли польську кінноту у весняні або осінні болота, і вона ставала там безпорадна. Словом, Річ Посполита намагалася засвоїти уроки всіх попередніх поразок.

Не гаяв часу і Хмель, проводив охорону кордонів і укріплював козацькими залогами міста. Та зробив це запізно. У прикордонному місті Красному польські жовніри розбили війська полковника Нечая і вбили його самого. Жителі заховались в місті, довго його обороняючи. Воєвода Калиновський вже навіть пообіцяв їм помилування, якщо складуть зброю, та ті не погодились і померли всі до одного.

Якщо напад на Красне став несподіванкою, то до захисту Вінниці козаки підготувались краще. Полковник Богун вивів жовнірів на замасковані ополонки, де багато з них і потонули. Правда, під натиском гармат, що підійшли згодом, козаки були змушені відступити.

Поки вірні Богданові полковники героїчно розбивали частини польських військ, той збирав воїнів для генеральної битви і вирішував важливі дипломатичні питання. Листувався з трансільванським князем Юрієм ІІ Ракоці про можливість спільного виступу на Польщу, намагався замиритись із литовськими князями, щоб часом ті не надумали піти на козацтво війною, та інтенсивно писав кримському хану з проханням ще раз надати військову допомогу. А той щораз відмовлявся. Не хотів і турецький султан воювати з Польщею.

За цілу зиму й початок весни військам Калиновського не вдалося захопити гетьманські воє­водства. Багато козацьких голів полетіло, затримуючи його похід. На підтримку полякам в середині травня 1651 р. разом зі шляхтою вирушив сам король Ян Казимир. Богдан тим часом вже кілька тижнів стояв із армією між Тернополем та Озерною, чекаючи на прибуття хана з Криму. Військова старшина почала вже підмовляти Богдана до замирення з Польщею, та абсолютна більшість вояків була готова битись до перемоги чи до смерті.

Тим часом Юрій ІІ Ракоці знову не наважився виступити проти Польщі. Коронне військо стояло під Сокалем і постійно збільшувалося за рахунок шляхти та найманців. Його чисельність врешті досягла майже 240 тисяч осіб. Ніколи більше армія Речі Посполитої не була такою значною. Богдан міг протиставити їй вдвічі меншу чисельність воїнів, не більше.

Двадцять другого — двадцять шостого червня поляки формували табір біля міста Берестечка, на правому березі річки Стир. Богдан завжди змушував їх вибирати незручне місце для розташування. Цього ж разу було навпаки: прямо перед табором на схід пролягала рівнина, якою було зручно вести атаку кіннотою, праворуч та ліворуч — природні перешкоди для утруднення доступу, густі ліси й важкі болота.

Двадцять третього червня нарешті прибув Іслам-Гірей на чолі 30-тисячного війська. Із Хмельницьким вирішили не атакувати сам табір, а розбити жовнірів під час маршу (як у битві під Зборовом). Двадцять сьомого червня поляки вирушили, але скоро почули наказ повернутись, бо від Стефана Чарнецького отримали звістку, що Богдан веде війська їм назустріч. Таким чином, план гетьмана не вдався, і треба було придумувати щось інше. Довелось іти в атаку на військо, що стояло біля табору. Козаки з татарами цю битву програли і були відкинути до переправи через Стир.

Уночі до Берестечка підійшли основні сили козацько-татарської кінноти. Проти них Ян Казимир теж вирішив вивести лише кінноту, хоч його відраджували військові радники. Після обіду 29 червня кілька тисяч козаків, турків і татар розгромили славнозвісну польську кінноту.

Проте власне тут і почалась криза в стосунках між гетьманом і кримським ханом. Іслам-Гірей не хотів цілковитого розгрому Речі Посполитої і зростання за той рахунок козацької сили, яка до того ж могла потрапити під владу Османської Порти. Існують прямі й непрямі докази того, що перед вирішальною битвою 30 червня король і хан домовились про ненапад. Зранку того дня Іслам-Гірей начебто повів свої орди в бій, але наказу від короля виступати у від­повідь не було. Згодом наказ вдарити віддав Хмельницький, з польського табору почався гарматний обстріл, а хан просто відвів свої війська. Тривалий час козаки успішно наступали, та польська піхота почала відтісняти їх щораз далі й далі.

Саме тоді Хмельницький гадав, що Іслам-­Гірей, як планувалося заздалегідь, у мить натиску поляків вдарить, відкине їх назад чи просто допоможе вистояти. Але хан зрадницьки стояв позад табору і спостерігав за ходом битви. Далі Ян Казимир наказав вистрелити в те місце, де стояв хан. Постріл майже не завдав шкоди його війську, та послугував умовним сигналом. Кримські війська організовано почали відступ і невдовзі зникли за обрієм. До короля неодноразово підходив німецький офіцер-радник і мало не благав наздогнати й перебити мусульманське військо, та Ян Казимир лиш знизував плечима і переводив розмову на іншу тему.

Тим часом Богдан дав наказ відступати і відвів війська під захистом табору в долину річки Пляшівка, де зосередив залишки війська в окопах. Переконавшися, що військо в безпеці, по­мчав за ханом, щоб повернути. Наздогнав і висловив йому всю свою злість та образу. Після цього Іслам-Гірей віддав наказ орді повернути назад, і Богдан вже відправив гінця з посланням, що 4 липня прибуде з татарами. Та одразу після цього Гірей передумав, взяв Богдана в полон і попрямував до Криму.

Звільнив хан гетьмана лише через десять днів. Той чимскоріш повертався до свого війська, але було вже надто пізно. Генеральна старшина не змогла проконтролювати ситуацію й організувати відступ. Поляки у чисельній перевазі по частинах розбивали козаків, які героїчно і мужньо оборонялись до останнього, викликаючи подив і повагу в польських воєначальників та короля.

Катастрофа під Берестечком продовжилась наступом литовських військ Яна Радзивілла, які на початку серпня захопили Київ. Хмельницький не мав наміру здаватись і, зібравши 60-тисячне військо, закріпився в таборі біля Білої Церкви. Та так міцно, що протягом шести днів польські жовніри Потоцького не могли його здобути. Разом з тим піднялись масові селянські повстання. Селяни, дізнавшись про Богданову поразку, вирішили не допустити його цілковитого розгрому. І польські воєначальники були змушені йти на перемир’я. Був укладений новий договір, умови якого цього разу диктувала польська сторона. Територія козацької держави тепер «дозволялась» лише в Київському воєводстві, реєстр зменшувався до 20 тисяч, решта покозачених селян мала знову стати підданими шляхти, яка поверталась до своїх маєтків.

Чи сприйняли з гідністю і змирились з обставинами переможені козаки? Звісно ні. Радикальна старшина, більшість козацтва, майже все селянство одразу чинили опір шляхті, що поверталась. Як і після Зборівського договору, гетьман закликав шляхту та магнатів не поспішати з поверненням, лагідно ставитись до підданих. До селян же розсилав таємні універсали, у яких прохав почекати, потерпіти до весни, коли збере сили прогнати панів. Усе було дарма. Сама лише поява польського шляхтича на землі, яку селяни вважали своєю, козацькою, руською, викликала в них бажання взятися за зброю.

Цю соціальну напругу можна було розрядити лише скасуванням чинного Білоцерківського миру й відновленням козацьких порядків, які панували перед ним. Тож Богдан у березні 1652 р. розіслав таємний універсал, у якому закликав готуватись до походу після Великодня 18 квітня.

На кінець травня об’єднане козацько-татарське військо вже було готове. Поляки на чолі з Мартином Калиновським чекали його біля містечка та річки Батіг. Польський командувач збудував величезний табір, та не укріпив його як слід валами. Богдан вислав із загонами вперед свого сина Тимоша, що розбив війська, послані йому навперейми. Потім підійшли ще козацькі війська з татарами, котрий знову відсунули польську кінноту до самого табору.

Через день після цього прибув Хмельницький. Оглянув табір, підрахував приблизно, скільки жовнірів там є. І зробив висновок, що небагато для його захисту. Тому віддав наказ атакувати табір з усіх боків, що й було виконано. У контратаку пішла польська кіннота, але за якихось півгодини її було розбито. Залишки кинулись відступати. Мартин Калиновський закликав повернутись, виконати до кінця свій лицарський обов’язок, та його ніхто не чув. Розлючений, він навіть дав наказ німецькій піхоті стріляти по втікачах, які «ганьблять Вітчизну».

Тоді ж загорілись запаси сіна й соломи, із табору почали втікати слуги. Калиновський даремно хотів заховатись у земляних копанках, де сиділи німецькі найманці. Богданова піхота вибивала їх звідти і вистрілювала гарматами. У Батозькій битві загинув сам польський воєвода, його син Самуель, багато магнатів і знатної шляхти, майже вся піхота і половина гусарів Речі Посполитої. Такого розгрому її армія не знала за весь час існування, з 1569 по 1795 р.

Білоцерківський договір втратив свою чинність, і Хмельницький відновив свою владу на території Київського, Чернігівського і Брац­лавського воєводств. Селяни з тамтешніх регіонів допомогли прогнати шляхту і встановити козацьку владу. Де-факто держава Богдана стала незалежною, бо юридично нікому не підлягала і ніякий договір не обмежував її повноваження. Богдан розпочав комплекс заходів своєї внутрішньої політики як гетьман Війська Запо­розького.

Проте еліта Речі Посполитої — король, канц­лер, магнати — не збирались миритися із цим фактом. Хмельницький у своїх листах просив їх не розпочинати нових походів, залишити козаків у спокої, бо знову проллється багато крові. Ані Богдан, ані поляки не хотіли міняти своїх позицій. У січні 1653 р. рада старшини вирішила знову готуватись до війни. У кінці лютого польські війська вже вбивали населення Брацлавщини, буквально вирізували з почуттям помсти за підтримку Хмельницького. Проривалися до Умані, де були зупинені й відбиті військами Богуна.

Уже ні одна, ні друга сторона не мали сил воювати. Особливо це стосувалось козаків. На їхніх землях у 1650—1653 рр. лютували епідемії чуми, голоду та холери, що винищували населення більше, ніж польські війська. Щораз важче ставало шукати воїнів, занепадала економіка, серед козаків та селян поширювались втома війною та відчай. Усе ж гетьман наприкінці травня 1653 р. пройшов з Умані до Зборова, де розгромив вислані проти нього польські війська.

Планував здійснити другий похід на Галичину, та тут вперше проти нього виступили його ж козаки. Сказали, що далі не підуть, почали дорікати за те, що затягує війну, за спустошення міст і сіл, за голод, за безліч речей. Гетьман остудив гарячі козацькі голови аргументами, що в більшості випадків його вини нема. Та від складної економічної ситуації ніде було ховатись. Дивлячись на небажання козаків воювати, Богдан вислав посольство до Варшави з пропозицією остаточного замирення на умовах Зборівського миру. Та поляки вже знали, що козацьке військо слабке, і різко відкинули ці умови. Запропонували натомість, щоб Хмель зрікся гетьманства, реєстр було скорочено до шести тисяч, а всі, хто не втрапляв до нього, йшли би назад до своїх панів.

Не міг Богдан підписатись під такими умовами, які означали б повну втрату досягнень всіх попередніх років і успішних битв. За них поклали голови тисячі хоробрих воїнів, від досвідченого козака до простого селянина, який ще вчора тримав у руках косу.

У серпні заново зібрана польська армія вирушила на Військо Запорозьке. І Богдан теж поспіхом формує свою армію. От тільки вперше його «зазивні» універсали вступати до лав війська не були сприйняті народом. Тоді Богдан знову звернувся до короля й канцлера з проханням про переговори, та старшинська рада вирішила продовжити з «ляхами» боротьбу.

Богдан об’єднав сили із татарським ханом і прямував до Кам’янця-Подільського, де планував зустріти польське військо. І по дорозі ді­знався про загибель сина Тимоша, котрий був у поході на Валахію. Ця жахлива для гетьмана звістка спонукала його, як писали згодом козацькі літописці, покласти врешті край війні і розгромити Річ Посполиту. Старшині було віддано наказ масово збирати до війська козаків, селян і міщан, забезпечити їх всім необхідним: їжею, питвом та зброєю.

Польське командування, дізнавшися, що Хмельницький засів в Кам’янці, вирішило не встрявати там у битву, а відійти до містечка Жванець і там очікувати на прибуття підрозділів союзників з Валахії, Трансільванії та Молдови.

Хмельницький зупинився неподалік від Жванця і наступати не спішив, бо не знав, як себе поведе кримський хан. Той же ніяк не хотів виступати проти поляків, навіть був схильний до підписання договору про пряме військове та політичне співробітництво. Та все ж погодився надати військову допомогу. Богдан вирішив відкласти атаку, маючи план оточити та зробити полякам блокаду, чекати, поки голод і холод змусять їх здатись.

У кінці жовтня — на початку листопада козацько-кримські війська захопили всі навколишні від Жванця села й містечка. Це перекривало полякам будь-які шляхи відходу й постачання продовольства. Від холоду і голоду, як і планував Богдан, щодоби помирали сотні польських солдатів.

Капітуляція польської армії була лише справою часу, однак її знову, як під Зборовом, врятував кримський хан. Хмельницький після цього вкотре переконався, який ненадійний з хана союзник. Суть становища полягала в тому, що Іслам-Гірей почав домовлятись із поляками і за себе, і за козаків. Для себе стандартно просив щорічних виплат та згоди брати ясир на західноукраїнських землях, а щодо своїх союзників-козаків — повністю пристав на умови тимчасового повернення їх у становище Зборівського миру. Не йшла мова ні про козацьку автономію, ні про кордони Війська Запорозького, ні про реєстр. До маєтків поверталася шляхта, а польські війська мали зайняти козацьку територію. Мало бути відновлене все те, що порушено після 1648 р.

Богдан, дізнавшись про договір, скликав раду, де постановили про повне розірвання стосунків із Польщею. Козацьке військо відступило, а гетьману тепер не давала спокою думка, де знайти нових союзників для продовження боротьби.

Спочатку обговорювалась можливість прий­няття турецької протекції. Та згодом Богдан зі старшиною відкинули цю ідею і вирішили податися до Москви. Унаслідок довгих і важ-ких переговорів у січні 1654 р. козаки погодились присягнути на вірність московському царю Олексію Михайловичу. Згодом були затверджені Березневі статті, що обумовлювали підданість Війська Запорозького та зобов’язання Московського царства. Зокрема, воно обіцяло надати військову підтримку в поході на Річ Посполиту.

Тим часом поляки, дізнавшись про «змову» козаків та Московії, не стали чекати московських військ, а вирішили вдарити першими. Знову театром бойових дій стала Брацлавщина. Послані Хмельницьким полковники прогнали поляків, та було зрозуміло, що ті повернуться. До того ж не самі. Кримський хан, колишній союзник Хмеля, офіційно підписав договір з Річчю Посполитою. Тепер у Богдана ставало на одного ворога більше. Хмель інтенсивно просив якомога швидше надати війська, але московський уряд не поспішав. Коронний гетьман Потоцький у повній мірі скористався цим і вкотре напав на Брацлавщину, де відзначились оборонці міста Буша, героїчно витримуючи тривалу облогу й не пускаючи поляків далі.

Урешті 23 січня Богдан дочекався підходу московської підмоги воєводи Шереметьєва і вирушив у похід. Потоцький, дізнавшись про це, зняв облогу Умані і поспішив їм назустріч. Козацька розвідка не помітила польських військ, тож їхня поява біля містечка Охматів стала для козаків несподіванкою. Богдан швидко наказав формувати табір для відбиття відступу. Проте замало було часу, польська кіннота і піхота вдарили спереду, а татари ззаду. Все ж об’єднані татарсько-польські війська витримували натиск і навіть зводили укріплення під гарматним обстрілом. Як вони були зведені, поляки припинили наступ і подумали, що козаки з московитами самі себе загнали в пастку. Оточені в лютий січневий мороз, ті рано чи пізно складуть зброю. Проте гетьман холоднокровно планував, як вирватись із оточення. Для цього пішов на переговори із татарськими воєначальниками, щоб дали відступити й не переслідували. Як тільки козацько-московське військо почало відступ, поляки накинулись на них, але були відбиті і самі відступили. Охматівська битва стала, по суті, нічийною перемогою.

Жахливою була винагорода поляків татарам за їхню підтримку. З багатостраждальної Брацлавщини було зібрано людський ясир, спалено сотні міст та церков. На початку травня татари відійшли до Криму і Богдан відрядив своїх полковників, щоб звільнили території від поляків. Тепер Хмель запланував похід у Галичину, прагнучи взяти під свій контроль Волинське, Руське воєводство, інші сучасні західноукраїнські землі. Протягом жовтня 1655 р. вдруге взяв в облогу Львів.

Той похід був чи не останнім, у якому Богдан взяв участь особисто. У нього тепер з’явився могутній союзник — Швеція, яка ставала новою грозою Європи. Її армія взяла Варшаву і Краків, литовські магнати присягнули Швеції на вірність, а козацько-московські війська захопили польські території від Львова аж по Віслу і Сян. Нарешті мала здійснитись гетьманова мрія і мрія сотень тисяч, які йшли за ним, — розгром Польщі і об’єднання всіх земель, де проживає «руський» православний народ. Проте шведський король був проти передання західноукраїнських земель під владу гетьмана, визнавав його владу тільки на воєводствах Київському, Чернігівському та Брацлавському.

За таких обставин Богдан мусив замінити шаблю дипломатією. Зустрівся з послом Яна Казимира і просив передати, що допоможе здолати Швецію, якщо король погодиться віддати землі по Володимир, Львів і Перемишль. Але гетьман знав, що польська шляхта на це ніколи не пристане, хоч би лишалось сто шляхтичів на всю Річ Посполиту. Та козаки стоятимуть на цьому, скільки їм вистачить сил.

У кінці 1655 — на початку 1656 рр. Московське царство, налякане успіхами Швеції, вирішило йти на зближення з Польщею і в кінці травня оголосило шведському королю війну. З одного боку, це входило до планів Хмельницького, а з іншого — той розумів, що при замиренні Московії та Польщі ніхто з його інтересами рахуватись не буде. Так і сталось. У жовтні 1656 р. між цими державами було укладено Віленсь­кий мир, за яким вони припиняли взаємну боротьбу і спрямовували свою військову потугу проти Швеції. Московити відкинули пропозиції миру, надіслані козаками, із чого ті страшенно обурились.

Та ради не було, Хмельницький відхрестився від допомоги Москви і почав писати листи монархам сусідніх держав з надією сформувати антипольський союз. Особливо сподівався на похід «на ляхи» трансільванський князь Юрій ІІ Ракоці. Сам Богдан через хворобу не міг взяти в ньому участь, тож вислав найкращих своїх полководців, які залишились живими, Андрія Ждановича та Івана Богуна. У другій половині лютого 1657 р. армія Ракоці об’єдналась із козацькими військами, а в березні-травні до них приєднались і шведські війська на чолі з Карлом Х Густавом. Об’єднані війська в червні 1657 р. навіть захопили Варшаву. Очевидці цих боїв відзначали небачену раніше хоробрість і мужність козаків. Та незабаром шведський король мусив вивести свої війська, бо його країні війну оголосила Данія. І трансільванський князь мав відступити. Польський король вирішив розбити його війська по дорозі додому.

У поході не надто дружньо склались відносини між Ждановичем та Юрієм ІІ. Останній, як повідомляли Хмельницькому, «чинить козакам багато образ і кривд». Козацький полковник терпів усе це до пори до часу, адже йшлося про спільну боротьбу з основним ворогом, з Польщею. На допомогу союзникам Богдан вислав з військами свого сина Юрія. Та 11 липня польський воєвода Чарнецький наздогнав головні сили Ракоці під Магеровим, що на північ від Львова. Спершу авангард Чарнецького розбив табір, що йшов за військом без охорони, потім основні сили поляків вдарили прямо на піхоту Ракоці на марші. Ця атака відкинула війська аж до Жовкви. Козацько-трансільванські війська відступили до Меджибіжа, де козаки спочатку хотіли дати відсіч, та Ракоці в паніці 22 липня 1657 р. вирішив здатися полякам. Жданович об’єднався з військами Ю. Хмельницького і відступив до Чигирина. Так завершився останній за життя гетьмана Хмельницького похід проти поляків. Через декілька тижнів великого гетьмана не стало…

Які загальні риси та особливості військового мистецтва гетьмана можна було б виділити? Богдан перетворив селянські загони на дисципліновані полки, які перемагали добре навчені шляхетські армії. Адже військовому вишколу надавалось великого значення.

Хмель добре розумів, що воювати із натовпом неозброєних і ненавчених військовій справі людей буде означати їхню смерть і поразку. Гетьман вивчав і вдало використовував як досвід запорожців, так і досвід армій інших країн. Запорозь­кі козаки, як не крути, були професіоналами військової справи, навчали селян стрільбі, стройовій справі, тактиці ведення бою. Деякі козаки були настільки майстерними, що просто вражали своїми вміннями. Венеціанський посол Віміна писав: «Мені доводилося бачити, як вони кулею гасили свічку, відсікали нагар так, немов це зроблено з допомогою щипців». Крім того, часто Хмельницькому допомагали німецькі військові консультанти.

Хмельницький майже всі види військ української армії вивів на світовий рівень того часу. Його сміливо можна назвати батьком козацької кінноти, яка з’явилась у 1649 р. і в подальшому успішно змагалася зі шляхетською кіннотою, що забезпечувало українським військовим широке поле маневру, нейтралізувало перевагу польської важкої кінноти, гусарів. Легку кінноту для ведення бойових дій Богдан створив чи не першим в Європі в XVII ст.

Хмель поклав початок і козацькій військовій артилерії. До 1648 р. вона була в козаків малочисленою і швидше слугувала прикрасою, бо вважалася її клейнодами. За Богдана артилерія в українській армії надзвичайно посилилася. Уже в 1648 р. тільки в Чигирині козаки мали 74, а під Берестечком — 100 гармат. У 1652—1653 рр. козацька армія нараховувала понад 400 гармат. Частково їх почали виготовляти в Чигирині. За рахунок цього козацька артилерія стала перевершувати польську.

При гетьманстві Хмельницького з’явилися нові типи фортифікаційних, оборонних споруд. Найбільшого розвитку набуло будівництво земляних укріплень для індивідуального захисту від вогню ворога. Особливу увагу гетьман звертав на підготовку і правильний вибір напряму головного удару.

Богдан розумів, що перемога над Річчю Посполитою буде здобута тільки після її розгрому на західному театрі воєнних дій. Це була територія воєводств, що стали згодом козацькою державою, а також територія Галичини. Тому гетьман забезпечував ці регіони максимальною кількістю засобів і сил, зосередив тут більшість частин козацької армії. На північний театр війни проти литовських військ він посилав невеликі загони.

Як полководець Б. Хмельницький був дуже обережний. Богданові вдалося забезпечити зразкову дисципліну у війську. Польський шляхтич С. Кушевич зазначав: «Дай Боже, аби така дисципліна в нашому коронному війську була». Часто Богдан показував приклад особистої мужності, що ще більше підіймало його авторитет. Так, у 1648 р. під Львовом він так близько їздив коло міських мурів, що гарматне ядро впало під ноги його коня.

Український гетьман відмовився від застарілих прийомів воєнної тактики й стратегії (наприклад, воєнних дій лише влітку) і використовував нові елементи при підготовці, а головне — при здійсненні своїх задумів. Він рішуче відмовився від оборонної тактики бою, натомість головну роль відводив наступальним операціям і концентрованому удару. Саме це вирішило долю битв під Корсунем, Пилявцями, Зборовом і Збаражем. Гетьман діяв усупереч стратегії і тактиці, яка була напрацьована в західноєвропейських арміях. Він відмовився від тривалих облог фортець. Перемог у війні він добивався польовими боями, ідучи просто до головної мети — зав’язати бій із головними силами ворога і розгромити їх.

Богдан максимально враховував географічні особливості місць, де його чекав бій. Неодноразово заганяв поляків у ліси, чагарники, болота, де жовніри втрачали свою боєздатність і ставали легкою здобиччю для козаків.

Хмель розвивав запорозьку тактику манев­рування. Часто він використовував тактичний прийом оточення ворога з флангів і вихід у його тил. Великого значення надавав гетьман фактору раптовості. Під Пилявцями та під Зборовом гетьман до останньої хвилини приховував свої сили і захопив ворога раптово, несподіваним наступом.

Дуже високо Богдан Хмельницький підніс розвідувальне мистецтво. Гетьман розсилав своїх розвідників-агітаторів до самого серця Польщі, до Варшави та Кракова, прагнув використати їх як своєрідний каталізатор, котрий прискорив би повстання в тилу шляхетської Польщі. У столиці Великого князівства Литовського Вільні Хмельницькому вдалося створити агентурну мережу, яка вчасно надавала необхідну інформацію як політичного, так і військового характеру. Також Богданові доводилось формувати контррозвідку і постійно виявляти в таборі польських шпигунів. Часто в них була місія посіяти розбрат між старшинами і козаками, зруйнувати їхню монолітність, розпорошити сили. За розвідку і контррозвідку була відповідальною Генеральна військова канцелярія, яка всіляко старалась утаємничити військово-політичні плани гетьмана, щоб ті не стали відомі ворогу.

Дуже дієвим був прийом дезінформації, коли Хмельницький надсилав «зрадників» у польський табір, які переконували, що козацьке військо значно переважає польське за чисельністю. І польські воєначальники втрачали оптимізм, відступали і потрапляли у козацькі пастки.

У Богдана були свої «орлята», полковники-однодумці — Максим Кривонос, Іван Богун, Данило Нечай, Іван Золотаренко, Федір Вешняк, які розвивали і збагачували козацьке військове мистецтво.

Як підсумок, всі історики сходяться на тому, що талант Хмельницького як полководця був незмірно видатним. У битві під Батогом (1652) українська армія, виконуючи стратегічний задум гетьмана, оточила переважаюче польське військо і знищила його. Недаремно цю битву згодом порівнювали з битвою Ганнібала під Каннами в 216 р. до н. е., у якій карфагенський полководець розбив набагато чисельнішу армію римлян.

Хмельницький-політик

Внутрішні справи Війська Запорозького. За Зборівським миром три наддніпрянські воєводства — Київське, Брацлавське і Чернігівське — були залишені під владою Запорозького Війська і до них заборонялося вступати польським військам. Так була визнана окрема козацька територія, якої з початку війни вимагав Хмельницький та всі козаки. Зборівський мир затвердив кількість реєстрового козацтва — 40 тисяч осіб. Це була велика армія, яка могла захистити територію від військової агресії інших країн та підтримувати порядок у межах своєї. Маючи свою територію і своє військо, Богдан почав налагоджувати внутрішню політику, не диктовану жодною зовнішньою силою. У 1649—1650 рр. Хмельницький на території підвладних воєводств поширював козацьку адміністрацію за військовим принципом, таким, який був на Запорозькій Січі. А саме проводив поділ країни на полки і сотні, які стали територіальними одиницями управління. Полковники, сотники і міські отамани здійснювали військову та цивільну владу в своїх районах.

Дещо загальмувались процеси встановлення козацького управління в 1651 р. Тоді Білоцерківським договором територію Війська Запорозь­кого було обмежено до одного Київського воєводства, а чисельність козацького реєстру — до 20 тисяч чоловік. На Брацлавщину і Чернігівщину ввійшли польські війська, і шляхта заново почала встановлювати свої порядки.

Але перемога під Батогом у 1652 р. звела умови миру нанівець. Знову вся територія по річку Случ була очищена від шляхти, і тут була відновлена козацька адміністрація. Один з польських шпигунів Щетніцький у жовтні 1652 р. доніс від молдавського воєводи Лупула такі відомості про плани Богдана: «Задум Хмельницького — панувати абсолютно і незалежно, не підлягаючи ніякому монархові, і володіти всією землею, яка починається від Дністра і йде до Дніпра і далі, до московського кордону».

Хмельницький взяв під свій особистий конт­роль створення державного апарату. На визволеній території України виник новий державний апарат. Прототипом його стали установи, що існували на Запорозькій Січі. Головним органом влади була козацька рада. Кожен козак міг на ній виступати і голосувати. Рада обирала гетьмана, генеральну військову старшину і мала право знімати їх з посад. У її компетенції також було вирішення головних військових і господарських справ та судочинство. Гетьман, що був обраний радою, мав широку військову і виконавчу владу, аж до права карати козаків на смерть. Так, звісно формально, влада гетьмана була обмежена козацькою радою, яка, як зазначалось, могла скидати і призначати гетьмана. Проте «батько Хміль» мав такий фантастичний, непорушний авторитет, що він часто робив його владу майже необмеженою.

Державною емблемою новоствореної держави Богдана, Війська Запорозького, став герб із зображенням козака із шаблею при боці і рушницею на лівому плечі. Такий герб був на печат­ці Хмеля в кількох варіантах. Був у Хмельницького і свій прапор. У перші роки війни козаки користувались хорогвами, отриманими ще від польських королів: голубою з біло-червоним орлом — від Владислава IV і червоною з білим орлом і двома «руськими» хрестами — від Яна Казимира. Потім, коли Богдан перестав визнавати зверхництво Польщі, відбулась і заміна символіки. Посли різних країн та польські воє­води писали й про те, що Хмельницький карбував власну монету: «А на тих нових грошах на одній стороні меч, а на другій стороні його Богданове ім’я». Це ще раз доводить наміри Богдана будувати власну державу, адже власна монетна система є одним із неодмінних атрибутів цього. Хоча наразі монети Хмельницького не знайдені. Гетьманські накази стосовно поточного управління, господарської діяльності і у військовій сфері носили назву універсалів, на зразок польських офіційних документів. Саме універсали є дуже цінним джерелом для пізнання внутрішньої політики гетьмана.

Увесь державний апарат очолював Хмельни­цький як гетьман. Богдан скликав загальну раду і раду старшини, керував ними, брав участь в обговоренні питань і винесенні рішень ради, виконував ці рішення. Гетьман очолював адміністрацію, підписував найважливіші розпорядження й накази. Як очільнику держави Хмелю доводилось брати участь у судочинстві й розглядати скарги на нижчі суди; організовувати фінанси; очолювати військо; починати війну і вести мирні переговори; встановлювати та керувати дипломатичними зв’язками з іноземними державами.

Керівні військово-адміністративні посади зай­мала військова або генеральна старшина. За часів Хмельницького генеральними старшинами були обозний, два осавули, два судді та писар. Військовий хорунжий, бунчужний та підскарбій у той час ще не належали до генеральної старшини. Генеральний обозний та генеральні осавули виконували військові функції. Обозний вів реєстр війська, генеральні осавули організовували військову раду і брали участь у прийомі іноземних послів. Військовий писар очолював гетьманську канцелярію. Козацька старшина, що сформувалася за Хмельницького, висту­пала як основна панівна верства. Вона не була однорідною і поділялась на дві основні групи. До першої групи належали заможні козаки, учасники козацько-селянських повстань 1590—1630-х рр. Другу групу представляла українська православна шляхта. Спочатку вона нейтрально, вичікувально ставилася до повстання Богдана і лише згодом приєдналася до козацтва. Ця частина не хотіла втрачати свої шляхетські привілеї, зокрема владу над селянами. Як писав І. Крип’якевич, ближче Хмельницькому була перша група, козаки, які ставали його найближчими соратниками. Але серед православної шляхти було найбільше освічених людей і різних спеціа­лістів, які часто були незамінні в державному апараті. Богдан контролював діяльність старшинських угрупувань і не давав їм розпочинати міжусобиці.

Територія Війська Запорозького, як вже було згадано, поділялася на полки і сотні. Це були водночас військові і територіальні одиниці поділу. У 1649 р. було 16 полків, згодом їхня кількість зросла. Полки очолювали полковники, вони здійснювали військову владу і виконували адміністративні функції на місцях. Полковники були головними представниками військової та адміністративної влади на території полку і виконували доручення гетьмана й старшинської ради. Вони розв’язували багато справ цілком самостійно і на своїй території мали великий авторитет. Також завідували земельним фондом полку, колишніми «королівщинами», королівськими землями та шляхетськими угіддями. Ці землі розподілялись між козаками, яким не платили грошей за службу. У зв’язку із наданням земель полковники визначали також обов’язки, повинності селян і міщан щодо полкової старшини, постачання сіна, підвод тощо. У земельних справах полковники мали завдання оберігати землеволодіння від нападів селян і козаків, не дозволяти їм захоплювати старшинських, шляхетських і монастирських лісів, пасік, млинів тощо. Полковники також відали фінансами на підлеглій їм території, а саме проводили збір податків до військового скарбу, віддавали в оренду підприємства, збирали орендну плату.

Полки поділялись на сотні. На території сотень адміністративну владу виконували сотники, в окремих містах і селах — отамани. На місцях полковники, сотники й отамани часто збирали козаків своєї округи, щоб обговорити з ними військові, адміністративні і судові справи.

У містах, особливо великих, Хмельницький зберіг магдебурзьке право. На чолі міста стояв війт, при якому допоміжні функції виконували бурмистри, райці і лавники. Війта вибирало все «поспільство», міські жителі, затверджував його гетьман.

Значне місце у внутрішній політиці Богдан відводив фінансам, збагаченню своєї держави. Він спирався на ті соціальні групи, що були провідними в економічному житті, — на козацьку старшину, яка представляла середнє й велике землеволодіння, і на велике купецтво. У цьому плані гетьман також великої ваги надавав міським багачам, патриціату і самим містам — звільняв їхніх жителів від військових обов’язків, надавав «оборонні» (захисні) привілеї, піклувався про торгівлю, час від часу запрошував міську верхівку на старшинські ради. Усі ці заходи мали на меті залучити міста до участі в новому державному апараті, насамперед до використання коштів міщан для потреб державних фінансів. Ця політика виявилась доволі успішною. Адже міста надавали гетьманському урядові допомогу, яку той хотів. Так, київські міщани передали до військового скарбу прибутки з оренди, які раніше сплачували польському воєводі. У інших, менших містах війти і бурмистри збирали податки за дорученням полковників, а ті вже передавали «нагору», до гетьмана і військового скарбу.

У той період, коли Хмельницький був гетьманом, «військовий скарб» не було ще відділено від гетьманського і всю фінансову справу контролював тільки гетьман. У цій роботі Богданові допомагав підскарбій. При підскарбієві допоміжні завдання виконував завідувач оренд. Важливу роль відігравали «екзактори», тобто збирачі податків та інших державних прибутків. У полках фінансові справи було покладено особисто на полковників.

За умовами Зборівського миру 1649 р. Хмельницький був змушений погодитися на те, щоб у підконтрольних йому воєводствах зберігалося шляхетсько-магнатське землеволодіння. Щойно в січні 1650 р. мир був затверджений сеймом, шляхта, яка раніше втікала з охоплених повстанням земель, почала повертатися до своїх маєтків. Але селяни та козаки сприймали колишніх шляхтичів особливо вороже, даючи відчути себе в кращому разі «гістьми, не господарями». До Чигирина почали їздити посланці різних панів, прохаючи для себе оборонних універсалів; навіть особисті вороги Війська Запорозького та недруги Богдана — магнати Вишневецький, Конєцпольський, Потоцький — були змушені скоритися і вести переговори з гетьманом про повернення їм давніх земель. Хмельницький рішуче відмовляв їм у проханнях і погоджувався лише на те, щоб прибувала дрібна шляхта або панські слуги під супроводом невеликої кількості осіб.

Реваншувати магнати вирішили після Білоцерківського миру. Тоді Хмельницький і старшина були змушені прийняти умову, що територія Війська Запорозького обмежиться лише Київським воєводством, а Брацлавське і Чернігівське воєводства займе польське військо. На цих землях люди, що не увійшли до реєстру, «повинні залишитись у звичайному підданстві в королівських замках і при роботах». Шляхта поспішала запроваджувати умови миру. За короткий час Брацлавщина та Чернігівщина були зайняті польськими жовнірами, в усіх великих містах були розташовані військові застави, і вже під їхнім захистом шляхта поверталася до своїх маєтків.

Серед селян та козаків це викликало знову не покору, а спротив. Хмельницький прохав підданих зачекати, зібратись із силами і тоді виступити проти шляхти. Але його не слухали, прагнучи негайно вигнати із своєї землі нових-­старих панів. Вдалося цього досягнути разом з розгромом польського війська Хмельницьким у Батозькій битві 23 травня 1652 р. Унаслідок цієї перемоги відпала потреба додержуватись умов Білоцерківського миру, і територія За­порозького Війська була остаточно очищена від польських військ. Невелика кількість польської шляхти все ж залишилась, мірою тих чи інших обставин, і нічого було їй робити, крім як служити новій владі. Більше того, Богдан видавав окремим шляхтичам оборонні універсали. У них підкреслював їхню прихильність до Війська Запорозького, закликав селян і далі працювати на них, а козакам не чинити перешкоди. За цією декларативністю ховалось очевидне прагнення Богданове використати цих відірваних від батьківщини панів у своїй політичній грі з Польщею.

Після ліквідації польської влади велика кількість земельних ділянок в Україні втратила своїх попередніх власників і почала переходити до нових. Ці землі були різного типу: королівщини, тобто державні землі, маєтки магнатів (великих землевласників), середньої та дрібної шляхти, а також землі католицького духівниц­тва. По-різному вирішував долю цих земель і Хмельницький.

Із попередніх землевласників залишилися українська православна шляхта, православні монастирі і дрібна шляхта. До першої доброзичливо ставився як сам гетьман і козацька старшина, так і прості козаки. Тож за нею він залишив колишні королівські надання, а королівщину приєднав до військового скарбу. Адже це був великий земельний фонд, який міг дати значні фінансові прибутки. Богдан прихильно ставився також до землеволодіння православних монастирів. На початку війни посланці від монастирів з’являлись до Богдана, щоби той не забирав у них маєтки і селян. Але не варто було їм хвилюватись, бо Хмель не тільки брав монастирі під особисту протекцію, не тільки підтверджував право на землю, але й робив нові земельні надання. Богдан пояснював так своє прихильне ставлення до монастирів: «Оскільки всемогутньою своєю рукою Бог і Творець неба і землі дав мені неприятелів і гонителів східної православної церкви, матері нашої, ляхів з України в Польщу далеко прогнати, старання маю пильне про добробут церков Божих та монастирів для розмноження хвали Божої». Також Богдан неодноразово зазначав, що Запорозьке військо завжди виступало на захист інтересів православної церкви. Богдан наказував селянам, прикріпленим до монастирських земель, щоб «послушні були і роботи усілякі виконували». Одночасно забороняв козакам та всім іншим чинити напади, шкодити майну монастирів під загрозою суворої кари. Не один монастир вирішив скористатись Богдановою добротою. Монахи йшли до гетьмана і просили для себе землі, які належали католицькому духівництву, а також частину тих земель, що залишалися без власників. Хмельницький не скупився і прохання монастирів задовольняв.

Більшість колишніх шляхетських земель була передана старшині та козакам, які не одержували ніякої платні грішми і на утримання діставали тільки земельні наділи. На цих землях були здебільшого будівлі, млини, невеликі села — щось таке, що не сприяло швидкому і великому збагаченню. У цьому було відображення незгоди простих селян та козаків на реставрацію великого землеволодіння в руках нових власників. Із цим могла знову прийти панщина, знову могло прийти кріпацтво. Отож Хмельницький, хоч і не перешкоджав розвитку старшинського землеволодіння, проте намагався утримати цей процес у таких формах, щоб він не спровокував народних заворушень. Більшість старшини не погоджувалася з такою політикою гетьмана. Не здобувши підтримки у Хмельницького, старшина намагалася здійснити свої плани поза його спиною, безпосередньо порозумітися то з польським, то з російським урядом.

У зв’язку із новою формою земельних відносин Богдан чітко визначив своїми універсалами, хто козаки, а хто селяни. Козаками стали ті селяни, які на початку війни добровільно вступили в Запорозьке Військо, брали участь у війні і тим добули собі козацькі права. Але були й інші селяни, які на війну не пішли, а перейшли від власників-шляхтичів до монастирів і там на їхню користь виконували повинності. Зате пізніше, коли шляхта була розгромлена, ці селяни почали відмовлятися від обов’язків перед монастирем і стали називати себе козаками. Хмельницький наказав таким «новим козакам» залишитися в підданстві монастирів.

На колишніх шляхетських землях, тепер козацьких, гетьман активно підтримував орендарів і розростання орендного промислу, адже це було вигідно молодій державі. По суті, завдяки Богданові орендарство стало окремою фінансовою системою. Павло Алепський писав, що Хмельницький «віддає в оренду всі митні оплати купців на кордонах своєї держави і доходи з меду, пива та горілки» і що цього вистачає на всі державні витрати. Хмельницький зробив оренду набагато дешевшою, ніж вона була за часів шляхетської Польщі на українських воєводствах. Орендарі згадуються в багатьох універсалах Хмельницького. Це були багаті козаки й міщани, які, очевидно, збагачувались із цього «бізнесу». В оренду брались різні дрібні підприємства, такі як млини, винокурні, шинки тощо. Історики, аналізуючи свідчення сучасників Хмеля, доходять висновку, що оренди були найприбутковішою статтею, і навіть безпосередні податки становили набагато менші суми.

Якщо вже зайшла мова про податкову систему, то її Хмельницький частково будував за польським взірцем, але частково від нього відходив. Відомо про побір та стацію як основні податкові збори. Побором був постійний податок, «подимний», а стація була надзвичайним податком, який стягувався на військові потреби. Податки бували різних розмірів та видів (грошима або зерном). Одиницею оподаткування був двір, тобто господарство. Податки платили в основному селяни й міщани. Павло Алепський у своєму описі України запевняв, що козацтво не платить ніяких податків: «Ніхто не бере з них (козаків) ні десятини, ні нічого подібного — вони вільні від усього; і в такому становищі знаходяться всі піддані країни козаків: не знають ані податків, ані гарачу, ані десятини».

Багато коштів державі Богдана приносила торгівля, що з кожним роком зростала. Сам Богдан провадив великі торгові операції, наприклад продав дві тисячі мір жита. Очевидно, були заможні купці з великими капіталами, здатні купити таку кількість товару. Поряд з ними торгівлею займались багато дрібних міщан, козаків і селян. Найбільш прибутковими торговими статтями були сіль і поташ, натомість Богдан не дозволяв вивозити хліб. Гетьман видавав закордонним купцям універсали з правом на безмитну торгівлю і старався добитись того самого для українських. Не обходилось в торгівлі і без політики. Так, Хмель хотів, щоб будь-яка торгівля велась, обминаючи Польщу, тобто щоб економічна система майбутньої держави формувалась не в залежності від ворожої польської шляхти чи лихварів.

Фінансова стабільність протягом всього правління гетьмана була гостроактуальним питанням. Тривала війна, спустошення території і подібні чинники не давали населенню козацької держави зажити враз заможно і щасливо. Проте Хмельницький розумів, що тільки забезпечене, озброєне військо допоможе втримати державу, яка щойно постала. Тому цьому старався приділяти першочергову увагу. Так і визнавав це сам, порівнюючи Україну з іншими державами: «Не маю я багатої держави, як інші, угорський і мунтянський (князі), — маю тільки воєнний люд».

Релігійне гноблення православних у Речі Посполитій стало однією з головних причин виникнення війни під проводом Богдана Хмельницького. У своїх зверненнях до козаків, селян та міщан «руського обряду» він прямо вказував, що польські панівні кола «посполитим народом нашим заволодівши, не тільки у ярмо невольниче їх запрягли, але (й) по своїй волі безбожній і в душі вредную і правилами священним і святих отець наших противную вчинити унію» хотіли. Цими словами гетьман показував становище православних після Берестейського собору (унії) 1596 р., коли була об’єднана частина православних єпископств із польськими католицькими в окрему греко-католицьку церкву. Польський уряд вважав унію обов’язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Православна релігія опинилася у стані незаконної. Унія насаджувалася силою. За допомогою Берестейської церковної унії польські пани й католицьке духівництво сподівались денаціо­налізувати й ополячити український і білоруський народи.

Через весь її період проходить гасло боротьби «за віру». Духівництво Київської митро­полії підтримало дії Богдана Хмельницького, який від початку домагався поряд із задоволенням козацьких вимог охорони прав православної церкви та повернення православним всіх їхніх храмів, захоплених католиками після Берестейського собору 1596 р. «Щодо нашого духівництва стародавньої грецької віри, — писав гетьман у середині 1648 р., — то дуже просимо його не чіпати, і ті святі церкви, які в Любліні, Красному Ставу, Сокалі та інших містах силою були унією поневолені, при давніх вольностях залишити».

Вимогу ліквідувати церковну унію Богдан ставив і перед Яном Казимиром як претендентом на польський престол. Таку ж саму вимогу на сеймі 1648 р. поставила й православна шляхта, яку представляв брацлавський воєвода Адам Кисіль. Той був досвідченим політиком і чи не першим зрозумів можливі згубні наслідки козацько-селянського повстання для Речі Посполитої, яке піднялось проти шляхти і за православну віру. Так само Кисіль знав про значний вплив українського православного духівництва на козаків, які до скону будуть його боронити. Воєвода попереджав про згубність наклепів на духівництво православної Київської митрополії, що їх розповсюджували єзуїти, та вказував на потребу в лояльності шляхти в ім’я досягнення злагоди та спокою в країні.

Ян Казимир погодився зі справедливістю вимог православних українців та обіцяв їх виконати. Ставши королем, він відрядив для переговорів з гетьманом своїх послів. Унаслідок цього 2 грудня 1648 р. з’явився універсал Богдана Хмельницького, де вказувалося, що Ян Казимир, якого «Господь Бог зволив поблагословити на панування», закликає припинити «цю непотрібну війну і пролиття християнської крові і залишає нас у мирі та при давніх вольностях». Від свого імені гетьман попередив шляхту, яка поверталася в свої маєтки, щоби вона не чинила селянам утиски та визиски і не знущалася з їхньої православної віри.

Турбота Богдана Хмельницького про права православної церкви не обмежувалася тільки переговорами з польським урядом. Гетьманський уряд прихильно ставився до монастирів, беручи до уваги їхні заслуги перед православною вірою і те, що православне духівництво переслідувалося шляхетською владою. Варто зауважити, що частина його членів брала участь у війні. Із судових книг міст Руського воєводства відомо про близько 100 священиків, які брали участь у селянських походах на шляхетські замки, маєтки, міста. Декотрі з них навіть були сотниками і полковниками у селянських загонах.

Старшина вважала духівництво своїм союзником, церква мала великий вплив на селянство і цим впливом могла підтримати організацію нової влади. Заручитися ж підтримкою церкви та її духівництва, особливо чорного, можна було, зокрема, шляхом збереження та розширення монастирського землеволодіння. За підрахунками історика Івана Крип’якевича, у період з 1648 по 1657 р. монастирі отримали понад 80 маєтків, шляхта — близько 50, а старшина — до 20.

Робились певні земельні надання і білому духівництву, очевидно тим представникам, які були вигідні політиці Хмельницького. Наприклад, універсал Богдана, виданий Лазарю Барановичу з нагоди його обрання на Чернігівську кафедру, виразно свідчив про наміри гетьмана зберегти за білим духівництвом їхні маєтності. Зокрема, підтверджувалося право на землі «на віки вічні», заборонялось відбирати чи нападати, чинити шкоду цим маєткам. Існувало ще й дрібне духівництво, яке брало участь у повстанні і теж намагалося розширити свої володіння за рахунок маєтностей католицької церкви та шляхти.

Позиція гетьмана щодо повернення «колишніх прав та вольностей» подобалась не лише козацькій верстві. Вона цілком відповідала інтересам вищої православної ієрархії та значної частини дрібного духівництва Київської митрополії. Саме тому в’їзд Богдана Хмельницького до Києва в 1648 р. напередодні Різдвяних свят був таким тріумфальним. Власне, це дало підставу Київському митрополиту Сильвестру Косову, обраному в 1647 р., вітати гетьмана як нового Мойсея, як визволителя України. Особ­ливого значення цій зустрічі надавав візит єрусалимського патріарха Паїсія, що саме прибув перед тим зі Сходу. Патріарх намовляв Богдана Хмельницького використати військовий успіх та наявну козацьку силу в інтересах усього східного православ’я, розкладав перед ним плани союзу православних держав: Війська Запорозького, Московського царства, Молдовсь­кого й Валахійського князівств. Цей союз оборонив би православні народи, поневолені Османською імперією. Кампанія 1649 р. розпочалася серед загального піднесення настрою всіх верств українського народу, разом із духівництвом. Як писали очевидці тих подій, усюди на визволених територіях «і не чути іншої влади, окрім гетьмана та Війська Запорозького».

У серпні 1649 р. відбулось укладення Зборівського договору. У цілому він не відповідав фактичному успіхові козацької армії і надіям селянства. Проте Зборівський договір у разі його дотримання надавав православній церк­ві великі перспективи. Зокрема, у Київському, Чернігівському та Брацлавському воєводствах вона зрівнювалась в правах з римо-католицькою. Усі урядові посади в цих воєводствах мали діставатися тільки православній шляхті. Київському митрополитові разом з двома єпископами митрополії надавалися місця в сенаті. Євреям та ченцям-єзуїтам на території згаданих воєводств проживати заборонялося. Крім того, ставилося питання про скасування церковної унії та дозвіл православним відкривати свої храми і вільно здійснювати обряд ­віросповідання в Кракові, Варшаві, Любліні та інших містах.

Здається природнім, що так розширювались права православної церкви. Адже над виробленням умов договору разом із гетьманом активно працював київський митрополит Сильвестр Косів. Хмельницький своєю чергою намагався врахувати всі побажання українського владики. Зокрема, в Інструкції, виданій козацьким послам на Варшавський сейм, наказував їм добиватися підтвердження Зборівської угоди, враховуючи і пункти, що стосувалися церковної справи.

Вимоги скасувати унію та надати Київському митрополитові місце в парламенті викликали велике невдоволення з боку римо- та греко-­католицького духівництва. Тому на сеймі, що працював у кінці 1649 р., Сильвестр Косів за порадою Адама Кисіля тимчасово відмовився від свого права засідати в Сенаті. Було вирішено відкласти це питання, як і питання про долю церковної унії, до наступного сейму. Самого ж Адама Кисіля на основі договору призначили київським воєводою. І на початку січня 1650 р. сейм в цілому підтвердив «права та вольності православного руського народу і його віри». Згідно із затвердженими постановами Луцьке, Холмське, Вітебське та Мстиславське єпископства, а також Жидичинська архимандрія залишалися у підпорядкуванні Київського митрополита. Єзуїтам заборонялося відкривати свої школи в Києві. Сейм підтвердив права православних на друкарні та школи. Окремо підтверджувалися права священиків та їхнє підпорядкування тільки духовному суду. На початку 1650 р. король ствердив погоджені сеймом умови Зборівсь­кого миру.

Чи виконувались прийняті і затверджені умови? Далеко не завжди. У березні того ж року Хмельницький відрядив до короля чергове посольство. Воно мало розповісти наступне: хоч сейм і затвердив «права наші», проте «пани уніати не хочуть відступитися, нехтують наказом і не хочуть залишати маєтків духовних установ, які здавна належать православним установам». Тому необхідно було, щоби «унія була скасована», щоби розв’язання цього питання «не відкладалося на наступні сейми», а «фундації православні негайно повернути православному духівництву». Якою була відповідь короля Яна Казимира, невідомо, проте вже восени Богдан Хмельницький сповістив шляхту Волинського воєводства про повернення православній церк­ві всіх її маєтностей. Вимоги православних до кінця не виконувалися. Але позиція польського уряду давала всі підстави сподіватись Київському митрополитові та єпископам на повне задоволення у недалекому майбутньому всіх їхніх потреб та прохань.

Ще однією актуальною проблемою православного духівництва були його економічні інтереси, точніше, часто повне їх ігнорування. Історики мають підстави вважати, що селянські рухи в 1648—1649 рр. (коли відбувалися погроми шляхетських садиб і замків, канцелярій судових інстанцій; привласнення майна шляхти й орендарів; захоплення орних земель й сільськогосподарських угідь) були не просто повстанням, а селянською війною. Громили будь-яких панів, незалежно від їхнього віросповідання.

Відповідно під гарячу руку потрапляли і православні монастирі. Вони були зруйновані, непорушними залишилися тільки їхні садиби; що ж до земель, то здебільшого вони переходили до рук селян та козаків. Незважаючи на універсали гетьмана Богдана Хмельницького, селяни з Холмів, Ядутина та інших сіл не визнавали влади Максаківського монастиря. Скаржився гетьману протопіп Григорій Васильович, що селяни Козелецького монастиря кривду «тому місцю святому» чинили. Звісно, це тільки один із прикладів. Зрозуміло, що в умовах війни Богдан Хмельницький не міг своєчасно попередити та зброєю захистити всі церковні володіння. Та це не завжди розуміло духівництво. Тому духівництво поступово відходило від співробітництва з гетьманським урядом.

Існували й інші обставини, що розділяли ієрархів митрополії, зокрема Сильвестра Косова, та гетьмана. Вступ козацьких військ у ту чи іншу місцевість, як правило, супроводжувався погромами шляхти та католицького духівництва, проте нерідко зачіпав і духівництво православне. Від козаків, попри заборону Хмельницького, діставалось і православній шляхті. А Сильвестру Косову та єпископам як людям шляхет-ського походження це було далеко не до вподоби. Поволі проходила переорієнтація симпатій духівництва на бік колишнього зверхника, Речі Посполитої. Коли в липні 1651 р. польсько-литовські війська зайняли Київ, то Косів звелів надати їм грошову допомогу в розмірі 25 тисяч злотих. «Ми, — казав щодо цього владика, — були в неволі майже чотири роки і кожний день вмирали від жахів козаків та власних підданих». Учинок київського духівництва став відомим королю Яну Казимиру, і той через місяць видав універсал, яким гарантував особисту та майнову недоторканість православного духівництва, а також монастирів і церков «грецької релігії», взятих королем під свою опіку.

Узагалі, хід воєнних дій і зміна при цьому влади суттєво впливали на матеріальне становище Київської митрополії. До прикладу, після поразки українських військ під Берестечком польська шляхта відібрала в Києво-Братського монастиря землі, надані Богданом Хмельницьким. Але ж після Білоцерківського договору монастирю можна було забрати ці землі назад.

Отож, під час війни обставини, у яких опинилося вище духівництво православної церкви на українських теренах, були доволі складними. Перемінні успіхи ворожих сторін змушували його бути дуже обережним у своїй поведінці та висловлюваннях. Загроза втратити привілеї, маєтки, здобуті ще за часів Петра Могили та значно розширені в роки війни, змусила українських ієрархів більш детально проаналізувати процеси, що розвивалися навколо них. Урешті-­ решт православна еліта на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим вибрала варіант уникати будь-яких політичних акцій або тих, які б навіть частково мали політичний характер. Така позиція давала їм змогу підтримувати доброзичливі стосунки і з гетьманом, і з польським королем, і з православними патріархами та митрополитами, і з московським урядом, розвивати з ними церковно-господарські зв’язки, а також управляти митрополією та турбуватися про належний професіоналізм її духівництва.

Щоправда, таку політику не дуже розумів і підтримував константинопольський патріарх. Той кожного разу висловлював «велику любов та радість» з приводу перемог Богдана Хмельницького, постійно просив Сильвестра Косова, щоби той «піклувався і старався перед благочестивим та великим вождем (гетьманом — Т. Б.) про встановлення й зміцнення великої церкви Христової», кажучи «добрі, милі та гарно підібрані слова від чистого серця».

Протягом 1649—1651 рр. у Києві побували єрусалимський патріарх Паїсій, митрополити Назаретський Гавриїл та Коринфський Йоасаф. І варто зауважити, що гетьман, не маючи належної політичної підтримки з боку українських православних ієрархів, всіх їх використовував як посередників на переговорах України з Росією, а Паїсія, крім того, ще й з Молдовою та Волощиною.

На початку 1653 р. новий Константинопольський владика Афанасій поїхав до Москви залагоджувати церковні справи. Шлях патріарха пролягав через Україну, де він зустрічався і мав розмову з Богданом Хмельницьким. Гетьман, побачивши такого «чесного чоловіка, деякі справи доручив», аби він «царській величності запропонував таємно».

Поза сумнівом, присутність східних владик сприяла зміцненню церковних інституцій Київської митрополії, позитивно впливала на розвиток релігійної думки в Україні. Вони не тільки відвідували православні монастирі та церкви, але й нерідко особисто правили службу в храмах. Зокрема, Коринфський митрополит Йоасаф тривалий час служив ранкову і вечірню відправи в гетьманській столиці Чигирині.

Упродовж усього періоду, коли Богдан Хмельницький вів переговори з Москвою, митрополит Сильвестр Косів мав добрі стосунки з московським урядом. Задовольняючи прохання в церковних потребах, він натомість отримував жалувані грамоти, які дозволяли збирати в Москві пожертви київським монастирям. Але цікаво те, що митрополит і українське духівництво у своїй більшості, не маючи жодних ворожих настроїв супроти Росії, зовсім не бажали йти під «високу государеву руку». Про московитів в українського духівництва склалась думка, що ті лише на слові християни, а «ділом і звичаями гірше варварів самих». Тому Косів та інші не поділяли намірів гетьмана укласти політичну угоду з Московським царством.

Хоча на політичних переговорах Богдана Хмельницького з урядом Росії питання про підпорядкування митрополії не розглядалося, проте переговори, за словами історика Івана Власовсь­кого, «щиро чи не щиро, але велись найперше в ім’я православія, для спасіння його від гніту в Польщі». Для Богдана ідея захисту православ’я була чи не головним аргументом, який змусив би Московію в союзі з Військом Запорозьким розпочати війну проти Польщі. «Ми, — казав гетьман, — ласки царської шукаємо і бажаємо, тому що від Володимирового святого хрещення одна наша благочестива віра з Московською державою і ми мали єдину владу, а роз’єднали нас неправдами своїми і насиллям лукаві ляхи».

Царський же уряд вбачав у війні Хмельницького силу, здатну підірвати могутність Речі Посполитої, бачив у ній реальну можливість «повернути» Росії «спірні» землі України, Білорусі та Литви і закріпитися там. Ось чому, підтримавши визвольну війну, Москва намагалася заручитися насамперед підтримкою авторитетного духівництва Київської митрополії, влада якого розповсюджувалася на вказані території. Намагаючись зблизитися з українськими ієрархами, уряд Московського царства без зволікань надав вагому матеріальну допомогу, різного роду жалувані грамоти владикам, великим монастирям і прагнув об’єднати митрополії, залишаючись при цьому «згори».

Проте зусилля Москви були марними, їй так і не вдалося перевести церковно-господарські зв’язки з Київською митрополією в політичну площину. І вина за це покладалась на Богдана Хмельницького. Московський уряд, тоді ще не впевнений у своїх силах, боявся відкрито надати військову допомогу Україні, що означало би опинитися в стані війни з Польщею. На своє виправдання цар та бояри посилалися на політичну інертність українського духівництва, зокрема митрополита. Гетьману не залишалося нічого іншого, як повідомити в Москву, що Сильвестр Косів «радий би поїхати до великого государя бити чолом про підданство Малої Росії, але боїться помсти від поляків, коли государ не згодиться прийняти її».

Проте Косів опирався, як міг, і не реагував на заклики Хмельницького. Тимчасом 1 жовтня 1653 р. Московське царство зважилося оголосити війну Польщі та взяти Військо Запорозьке під свою протекцію, бо там «пани Ради і вся Річ Посполита на православну віру і на св. Божії церкви повстали і хочуть їх знищити». Особливо здивувало московський уряд мовчання, що ним відреагував митрополит на рішення Переяславської ради 1654 р. Лише 16 березня, по приїзді російського посла Василя Бутурліна до Києва, владика пообіцяв, що «тепер уже буде молитися Богові й за царя». Проте й далі не послабив свою впертість та норов. Наступного дня, коли привели до присяги царю поселенців Печерського монастиря — шляхту, міщан та дворових слуг, митрополит заборонив їм присягати. «Як тільки довідається литовський король, — заявив Сильвестр Косів, — що я шляхту та дворових людей своїх до присяги послав, то звелить тих єпископів і духівництво, що по литовських містах перебувають, порубати, я буду перед Богом відповідати за всі ті душі». Крім того, «шляхта його та дворові люди маєтностей не мають, служать за наймом і тому присягати їм не годиться». Тільки через два днів мовлянь та погроз митрополит дає на це свій дозвіл.

У лютому того ж 1654 р. Сильвестр відмовляється надати землі Софійського митрополичого монастиря для побудови під Києвом нової фортеці. Свою відмову владика мотивував тим, що хоч «Хмельницький і піддався під високу государеву руку, тільки він, митрополит, із всім собором про то бити чолом не посилав і живе з духовними людьми сам по собі, ні під чиєю владою». Митрополит, як і раніше, не дивлячись на особи та чини, твердо оберігав Київську митрополію. «А якщо стануть бояри та воєводи на тому місці ставити город, — попередив Сильвестр Косів, — то він буде з ними битися». Конфлікт дійшов до гетьмана і царя. Справа закінчилася тим, що цар грамотою від 30 березня 1654 р. змушений був розпорядитися замінити ділянку монастирської землі, відведеної під забудову фортеці, на іншу. При цьому він примирливо писав гетьману, щоби митрополит не ображався, оскільки землі ніхто не збирається відбирати, «а готові ще прибавити».

У такий спосіб вище православне духівництво активізувало відносини із польськими й литовськими урядовими колами та самим королем. Хмельницький же не дуже цьому опирався, бо починав бачити зневажливе та загарбницьке ставлення московських урядовців до населення козацької держави. До короля Косів писав, що «Москва нас хоче перехрестити», а патріарх Московський «собі присягать велить». Московські воєводи без відома митрополита втручалися у справи київських монастирів, затримали на деякий час у Києві та піддали допиту настоятеля Слуцького Феодосія. Боярин Василь Бутурлін, прибувши до Києва для складення присяги, замість того щоб розпитати владику про його здоров’я, як це належало за тодішнім етикетом, одразу накинувся на нього: чому і «з якою метою» він ніколи царю «чолом не бив, не писав та царської милості до себе не шукав». Не кращим було й ставлення царя Олексія Михайловича. Після Переяславської угоди на ім’я Сильвестра Косова не надій­шло жодної його грамоти чи листа. Із 27 березня 1654 р. із Москви до Богдана Хмельницького надійшов царський указ, де в грубій формі говорилося: «І тобі би, гетьману Богдану Хмельницькому, того київського митрополита Сильвестра веліти до нас, великого государя, в Москву прислати, щоб він... виправлення дав», тобто виявив покірність. Треба в цьому випадку віддати належне гетьману, який постійно захищав митрополита.

Православні священики напередодні козацьких нарад з приводу присягання на вірність цареві виступали з проповідями проти цього. І так успішно, що козаки Богдана Хмельницького назвали зрадником та звинуватили в тому, що він хоче продати Україну «народові, котрий не подав їм жодної допомоги в найлихішу їхню годину, не подав навіть води промити кривавих уст». Козаки разом з Іваном Богуном заявили, що краще бути «у безперервних війнах за свободу, ніж накладати на себе нові кайдани рабства та неволі. Та і кому із сусідніх народів можна віддатися без жаху і трепету?».

Однак Хмельницький, тверезо оцінюючи ситуацію, що склалася навколо України, змушений був прийняти протекцію російського царя. До цього змушували грабіжництво орди та непримиренність Польщі до української державності, навіть на обмеженій козацькій території. Сучасні українські дослідники епохи Хмельниччини сходяться на тому, що угода, підписана гетьманом в Переяславі, зовсім не передбачала входження України до складу Московської держави. Створювалась лише своєрідна конфедерація під егідою московського царя, спрямована на розгром Речі Посполитої та протистояння агресії Кримського ханства. За козацькою державою зберігалися дійсна форма правління та інститути політичної влади. Її суверенітет лише частково обмежувався у сфері зовнішньополітичної діяльності, а також зобов’язанням виплачувати певну данину до московської скарбниці. Союз із Москвою Богдан Хмельницький, як би в це не вірили козаки, намагався використати в першу чергу для зміцнення козацької державності, невід’ємною частиною якої мала виступати власна незалежна православна церква.

І в березні 1654 р. гетьманський уряд, подаючи царю «Статті», які б мали регулювати відносини Війська Запорозького і Московського царства, поряд із правами «мирського чину людям», ставить на затвердження й права людей «духовного чину», здавна наданих руськими князями та польськими королями, з вимогою їх не порушувати.

Розглянувши «Статті», цар із боярами звеліли гетьману «бути під нашою царської величності рукою за давніми їхніми правами й привілеями, наданими їм від польських і великих князів литовських», і тих їхніх прав та вольностей порушувати нічим не веліли. Прохання, які стосувались церковних питань, майже не було розглянуто і згадано. Зате бояри одразу вказали на необхідність Київському митрополиту разом із духівництвом бути під благословенням (фактично — під підпорядкуванням) Московського патріарха.

Після того як московські війська зазнали успіхів у воєнній кампанії проти Речі Посполитої в 1654 р., Московська патріархія взяла безпосередньо в своє управління Смоленську, Мсти­славсько-Могилівську та Полоцьку єпархії. Ніби й не «знала», ніби «забула», що це була юрисдикція Київського митрополита.

У зв’язку із цим наприкінці травня 1654 р. Богдан Хмельницький знову порушив перед царем питання відносно прав та привілеїв української церкви. Із Чигирина в Москву від його імені надходять листи, адресовані царю Олексію Михайловичу та патріарху Никону, де він наполягає, аби цар врешті підтвердив давні вільності українського духівництва. Одночасно гетьман просив царя, аби той задовольнив прохання ченців київських Богоявленського, Братського, Пустинно-Микільського монастирів та Печорської лаври.

Проте в Москві із відповіддю зволікали. Православні українські ієрархи усвідомлювали, що відсутність з боку царя гарантійних документів на права та привілеї Київської митрополії робить можливим втручання царських чиновників у її справи і на території власне козацької держави. Утративши надію на допомогу польського короля й наочно переконавшись у рішучості Богдана Хмельницького та його уряду щодо збе­реження канонічного статусу непорушності митрополії, українські духовні особи разом із митрополитом Сильвестром Косовим йдуть на остаточне зближення з гетьманом. До царя послали посольство, до якого входили гетьманські посланці та представники духівництва.

Воно приїхало в липні 1654 р. і привезло цілий список статей, які мало намір затвердити в царя:

1. Затвердити всі права та привілеї митрополії, здавна надані їй великими князями руськими та королями польськими.

2. Залишити її під юрисдикцією Константинопольського патріарха.

3. Визнати право митрополита, єпископів та ігуменів перебувати на своїх посадах до смерті, не допустити втручання у їхні справи духовних Московської патріархії.

4. Найвищою інстанцією українських церковних судів є суд митрополита, апеляція до Москви забороняється.

5. Визнати канонічну підлеглість православних Литви та Волині Київському митрополитові, як це було давніше, гарантувати їм вільні відносини з митрополитом.

6. Надати монастирям маєтки поблизу Києва взамін тих, що лишилися під Польщею, а також відібрати землі, незаконно займані шляхтою.

7. Нікого з українського духівництва «до Великої Росії не затягувати». Коли в когось виникне необхідність побувати у справах в Росії, то нікого силою там не затримувати.

Частина із цих статей, зокрема та, що стосувалась маєткових, земельних прохань, була одразу задоволена царем, щоб зменшити невдоволення духівництва. Але стосовно головної вимоги українського духівництва — залишити Київську митрополію в юрисдикції Константинопольського патріарха — цар запевнив, що цей указ з’явиться згодом, але цього не сталось. Московський уряд визнав за непотрібне задовольняти прохання київського духівництва.

Отже, поїздка посольства до царя Олексія Михайловича фактично виявилася безрезультатною. Далі було загострення відносин між царем та митрополитом. Воно дійшло до того, що на початку лютого 1656 р. Косів відмовив самому царю відправити до нього на деякий час «свого співака Ваську Пикулинського».

У березні 1657 р. Богдан Хмельницький чи не востаннє за своє життя спробував добитися гарантійних документів православній церк­ві козацької держави. У листі до Московсь­кого патріарха Никона він відверто писав, що «весь собор священний і весь чин духовний зажадав пожалувати і утвердити государськими грамотами їхні права, привілеї свободи і добра по чину і звичаю давньому на віки». Гетьман заявив, що він, Богдан Хмельницький, і все Військо Запорозьке підтримують українське духівництво та «молять» «великого святителя» Никона якнайшвидше виконати їхню волю. Проте в Москві промовчали і цього разу. Надто великим було бажання підпорядкувати собі Київську митрополію, а разом з нею і українську православну церкву.

У квітні 1657 р. Київський митрополит Силь­вестр Косів помер. Богдан Хмельницький, вважаючи вибори нового владики внутрішньою справою України, не визнав за потрібне навіть повідомити Москву про смерть митрополита, що глибоко обурило царських урядовців. Без відома Москви гетьман затвердив тимчасовим очільником Київської митрополії Чернігівського єпископа Лазаря Барановича, а день виборів нового духовного керманича призначив на 15 серпня 1657 р. Від свого імені Богдан Хмельницький відправив універсали-запрошення до єпископів «у Львів і в Перемишль і в Луцьк, щоби вони приїхали на обрання митрополита за стародавнім правом, як перед тим споконвіків бувало». Проте до виборів нового глави Київ­ської митрополії гетьман вже не дожив.

Складно сформулювати однозначно ставлення Хмельницького до євреїв. З одного боку, він не міг стримати селян та козаків, вороже-радикально налаштованих проти юдейського народу, з іншого — одного разу звелів прикувати до гармати козацького полковника за те, що вирізав ціле єврейське поселення. Деякі історики взагалі розвивають припущення, що Богдан був сином вихрещеного єврея, але ця гіпотеза має надто мало доказів.

Як би там не було, та достовірно відомо про масові винищення козаками єврейських громад вже в 1648 р. Спалах ненависті до «жидів» мав свою соціальну причину: польські магнати давали євреям право на збір податків у своїх володіннях, на різноманітні промисли та оренду корчем і млинів. Отож негативне ставлення до шляхти відбивалось і на євреях-орендарях, які, як видавалося селянству і козакам, вже в своїй вірі мають принцип зневаження руського православного народу.

Хмельницький начебто мав на меті (принаймні так свідчать джерела) очистити православну козацьку землю від представників інших релігій, зокрема юдеїв. За цими джерелами, Богдан видав спеціальний універсал, у якому закликав всіх представників «грецької» (православної — Т. Б.) віри «своїх панів та їхніх слуг, євреїв, вибивайте, рубайте, винищуйте для чистоти нашої землі, яку обіцяємо зробити благословенною».

Хмельницький та розпочата ним війна набули справжнього містичного значення серед євреїв, які проживали на козацьких землях. За дивним збігом, 1648 р. у юдейських кабалістичних книгах був визначений наперед як рік пришестя Месії. Єврейський рабин незадовго до своєї загибелі в цьому році вирахував, що літери слова «Хміль» — це перші літери гебрейського вислову «Муки народження Месії настають у світі». Тож козацька різанина сприймалась як початок цих мук.

Червень—липень 1648 р. згадувались євреями Речі Посполитої як «Брама Помсти», а 21 червня, день здобуття Немирова, досьогодні присутній серед дат скорботи єврейського календаря. Козаки тільки в 1648 р., як свідчать єврейські хроністи (Натан Ганновер та інші), винищили біля 100 тисяч осіб «мойсеєвого віросповідання». Врахуймо, що єврейські автори описували події в шоковому стані, переживши величезну трагедію. Як і всі, хто пережив її, вони мимохіть перебільшували кількість жертв, а нерідко й навмисне перебільшували їх, щоб отримати допомогу від інших єврейських громад. Тому наведені тисячі смертей треба зменшувати у п’ять, а то й у десять разів, щоб отримати реальну статистику.

Щоб захиститись, євреї передусім звертались до своїх покровителів — панівних кіл Речі Посполитої та українських магнатів. Коли ж влада втратила силу, євреї опинились під смертельною загрозою. Деякі з них приєднались до військ, що відступали з України. Саме тоді Ярема Вишневецький здобув славу людини, яка «любить євреїв», адже разом з його військом з Лівобережжя втекло 500 єврейських сімей. Після того інші євреї кинулись вихваляти Вишневецького, сподіваючись, що влада Речі Посполитої і шляхтичі й надалі захищатимуть їх. Є достовірні свідчення, що з 1649 р. євреї служили в польській армії. Після відвоювання Ізяслава та винищення православних мешканців міста до польської армії приєднались кілька сотень євреїв. Є повідомлення, що євреї брали участь в облозі Збаража. Натан Ганновер стверджував, що тисячний загін євреїв воював під Берестечком на боці поляків проти Хмельницького. Так, своїми виступами козаки нажили собі ворогів і серед євреїв, та інакше не могло бути, бо для них була принциповою боротьба за православну віру.

Зовнішньополітична діяльність очільника держави. Тисяча шістсот сорок восьмий рік став для козаків Речі Посполитої початком нового, державницького етапу їхньої історії. Саме із цього часу вони силою зброї здобули собі не лише внутрішньополітичне визнання та станові привілеї, але й вийшли на новий етап свого міжнародного утвердження.

Головним завданням Хмельницького в зовнішній політиці було домогтись визнання Війська Запорозького іншими державами починаючи з другої половини 1648 р. При цьому він розумів, що не просто буде втриматись у боротьбі з Річчю Посполитою, а тому слід шукати якогось покровителя, який би підтримував молоду державу і допомагав її розвитку. За тогочасними правовими нормами в такому разі Богданова влада була б узаконена. Як заявляв сам Б. Хмельницький, «я буду триматися того пана, який мене ласкаво з Божої ласки держить в своїй опіці». Богдан шукав і знаходив цю опіку у Трансільванії, Росії, Туреччині, Швеції та інших країнах. За період свого правління (у доволі непростих для України умовах) Хмель проявив себе відмінним дипломатом. Як і в чому саме, йтиметься далі.

Військо Запорозьке офіційно перебувало в підданстві королів Речі Посполитої, а Богдана й далі вважали бунтівником, який надумав приміряти на себе титул козацького гетьмана. Він розумів, що веде за собою силу, здатну цілу Польщу поставити на коліна, проте не поспішав цього робити.

У одному з перших листів до короля Влади­слава IV в червні 1648 р., після гучних перемог над коронною армією на Жовтих Водах й під Корсунем, гетьман Б. Хмельницький пише, що є «найнижчим підніжком і вірнопідданим» польського монарха, висловлює «вірність підданства нашого з вірною рицарською службою». Разом з тим нагадує Владиславу IV про козацькі «права, привілеї, військові вольності» та про їхнє порушення від «старост і державців», які протягом тривалого часу «кривдять і ображають» козацький загал. Це, пояснює Богдан, стало причиною його збройного виступу, але не проти короля, а проти його непокірної шляхти.

У листі до Владислава IV та в інструкції послам Хмельницький вимагав повторного підтвердження королем статусу козацтва в соціально-політичній структурі Польсько-Литовської держави. У посланні до воєводи Киселя від 3 червня гетьман вперше пише, що розглядає можливість звернення Війська Запорозького «за порадою до іншого пана». Це був наразі дипломатичний натяк польському воєводі про зміну «пана» в разі невиконання королем вимог козацтва.

Однак усі ці звернення гетьмана з проханням про підтвердження «давніх прав і привілеїв» залишались без відповіді. Незабаром польський король помер. Розпочалась боротьба претендентів на престол. Тоді Богдан відкликав посольство з Польщі і несподівано змінив у своїх листах титулатуру. Якщо раніше він підписувався як «гетьман» або «старший» і додавав слова «із Військом його Королівської милості Запорозь­ким», то відтепер просто «старший з Військом Запорозьким». Цей момент можна сміливо називати початком усвідомленого унезалежненого від Польщі курсу політики Богдана.

Уже 8 червня гетьман вперше висловив офіційне бажання бачити на спорожнілому троні Речі Посполитої московського царя Олексія Михайловича. Зрозумівши, що той не прагне цього, український гетьман у листопаді 1648 р. звернувся з такою ж пропозицією до правителя Трансільванського князівства Юрія Ракоці.

Що до царя, що до князя Хмельницький звертався із завуальованою метою чимшвидше отримати військову допомогу для продовження боротьби з польською армією. До Трансільванії, наприклад, вирушило досить поважне українське посольство на чолі з генеральним писарем І. Виговським.

Одним з головних претендентів на польський трон був королевич Ян Казимир. У листопаді 1648 р. до нього вирушило посольство від Хмельницького. Посланці мали запропонувати Яну Казимиру умови, на яких український гетьманат визнає його зверхність над собою у випадку обрання: безпосереднє підпорядкування королеві; відсутність в Україні шляхетського війська; обрання гетьмана з козацького стану; набір та оплата 12-тисячного реєстру; скасування унії; «щоб пани не карали своїх підданих»; власний суд на зразок суду литовських татар, «які судяться таким правом, як шляхта». Крім того, Ян Казимир мав би підтвердити привілеї, що перед тим були надані козацтву Владиславом IV.

Уже в статусі короля Ян II Казимир видає універсал до Війська Запорозького про збереження його давніх «рицарських прав». Король погоджувався бути його зверхником, а також визначити комісію для обговорення й ухвалення рішення щодо інших вимог козацтва. Крім того, король затвердив на гетьманстві Б. Хмельницького та вислав йому свої символи влади: булаву та корогву з написом «Король Іоанн Казимир».

Проте Хмельницький на той час відчував себе фактичним правителем України. І вже не погоджувався йти ні на які поступки Польщі, починав висувати низку вимог до представників Речі Посполитої. Богдан і далі йменувався «гетьман Війська Запорозького» без згадки про підданство «Його Королівській Милості».

Із лютого 1649 р. Богдан починає вести потрійну дипломатію. Так, спочатку пише до московського царя з проханням взяти його під свою опіку, а також вислати військо проти «ляхів». Далі гетьман приймає послів з Трансільванії й заявляє їм, що не відмовляється від ідеї бачити князя цієї держави в ролі свого протектора. Паралельно з трансільванцями українське керівництво проводило переговори про перемир’я з представниками короля на чолі з А. Кисілем. Йому було передано лист з вимогами до короля, у якому чітко вказувалось: «Залишимося вірнопідданими, якщо наведені нижче пункти будуть здійснені». У першому ж пункті відверто говорилося про те, що з огляду на «криваві образи» Військо Запорозьке шукало собі «допомоги у чужих панів».

Відтепер з точки зору уряду Б. Хмельницького йшла мова про офіційне визнання королем зверхності над гетьманом, усім «Військом Запорозьким», українськими селянами, міщанами і козаками, що населяли новоутворену державу. Зрозуміло, що король і шляхта не могли погодитися з такою позицією Б. Хмельницького. Адже якщо б король не виконував тих зобов’язань, що на себе взяв, то козацька держава могла цілком законно відмовитися від захисту польського короля і шукати вигіднішого монарха-заступника.

Власне, протягом усього 1649 р. цим і зай­мався Хмельницький: писав листи до московського царя, розпочав переговори з послами Османської імперії, вів листування з трансільванським князем та урядовцями Кримського ханату. Однак жодна із цих сторін не могла забезпечити своєї військової присутності в Україні і посприяти реальному утвердженню влади Б. Хмельницького. Вона ж перебувала перед постійною загрозою ліквідації з польського боку.

Тому Хмель і старався завершити перемовини з польським урядом. На поступки короля змусила піти поразка під Зборовом, яка потягла за собою укладення Зборівського мирного договору. Тоді Хмель висилає свої чергові вимоги до Яна ІІ Казимира, які стосувались майже всіх сфер українсько-польських взаємин. Король був змушений визнати Військо Запорозьке автономним державним утворенням під своєю зверхністю.

Це була перша серйозна перемога Хмельницького в плані визнання створеної ним держави. Проте, як кажуть, був виграний лиш бій, але не війна. «Війна» йшла за повне, визнане на міжнародному рівні відмежування від Польщі і перехід до іншого зверхника. Незважаючи на укладення Зборівського договору, Хмельницький у вересні 1649 р. в листі до трансільванського князя визнавав його номінальну зверхність над Українським гетьманатом. Князь повсякчас обіцяв військову допомогу і постійно «завертав» її назад, що дуже дратувало Богдана.

Як бачимо, Хмельницький повсякчас шукав можливості широкого визнання легітимності своєї влади на міжнародній арені. Однак робити це було важко, не розібравшись до кінця у відносинах із Річчю Посполитою. До всього король Ян Казимир відмовився виконувати умови підписаного ним же Зборівського миру. Богдан надіслав до Варшави посольство з проханням вплинути на короля, нагадати йому, що договір було затверджено на сеймі і це не просто папірець.

Король зволікав і не хотів виконувати взяті на себе зобов’язання. Тоді Хмельницький вдався до силового тиску на союзників Речі Посполитої, зокрема Молдавське князівство. Ще з літа 1648 р. гетьман робив спроби схилити молдавсь­кого господаря Василя Лупула до добросусідських відносин з Військом Запорозьким. Проте Лупул підтримував польський уряд, який планував використати Молдавію у своїй боротьбі проти повстанців. Хмельницький, недовго думаючи, у вересні 1650 р. виступив у похід на чолі 60-тисячної армії козаків і заволодів молдавською столицею, містом Ясси. Лупул погодився розірвати дружбу із Польщею і встановити її з Богданом. Щоб зміцнити політичні зв’язки, молдавський господар зобов’язався видати свою дочку Розанду за сина Богдана Хмельницького — Тимоша. Такий шлюб давав би зовнішньополітичне визнання і Богданові як гетьману, і Війську Запорозькому як державі. Тим більше що діти Тимоша й Розанди вважалися б «принцами крові» і здійснювали б свої владні повноваження щодо тієї чи іншої території.

Поки розгортався молдавський «фронт», Московська держава військової підтримки так і не надала. Тому влітку 1650 р. Богдан активізує свої відносини з Османською імперією. Спочатку гетьман звернувся до яничарського воєначальника в Стамбулі Бекташ-аги та очаківського бея Мурад-паші з проханням допомогти налагодити відносини із султаном Мехмедом IV. У відповідь турецьким володарем було направлене до Чигирина посольство на чолі з Осман-агою.

Після прийняття турецького посольства Хмельницький подав листа до турецького султана. У ньому обумовлювалися попередні умови, згідно з якими Український гетьманат погоджувався на турецький протекторат. Чигирин зобов’язувався: «проти кожного неприятеля султана стояти»; «у держави Вашої цесарської милості не вторгатися»; «у згоді перебувати з татарами... на віки в приятельстві ходити»; з відома султана і кримського хана свої «військові справи чинити».

Українсько-турецькі переговори завершилися в березні 1651 р. формальним визнанням України підлеглою державою Османської імперії. На знак цього султан Мехмед IV надіслав Хмельницькому вишитий золотом кафтан, що в османській традиції міждержавних відносин означало визнання українського гетьмана за султанського підданого. Однак щойно дійшло до практичної реалізації домовленостей, у відносинах між Чигирином і Стамбулом почали виникати певні труднощі й непорозуміння.

Спочатку навесні 1651 р. Хмельницький відмовився прийняти військову допомогу турків в обмін на вимогу передачі Порті Кам’янця-Подільського. Згодом у червні кримський хан, всупереч своїм попереднім зобов’язанням, не підтримав українську армію в битві з поляками під Берестечком, і це призвело до поразки козаків. Гетьман звернувся з проханням до Мехмеда IV вплинути на хана. У обмін на це Порта змусила Хмеля платити данину султану і надавати в розпорядження Османської імперії певну кількість війська для її війни з Венецією.

Такі умови не були виходом із ситуації для Хмельницького. Кримський хан знову міг зрадити, незважаючи на вказівки зі Стамбулу. І грошей на данину теж було негусто. Військова поразка під Берестечком певною мірою змусила гетьмана укласти черговий договір щодо умов підданства Українського гетьманату Речі Посполитій. У вересні 1651 р. Хмельницький та генеральна старшина складають присягу на вірність «королеві і Речі Посполитій», яка скріплювала укладену між ними Білоцерківську угоду.

Однак одразу ж після акту присяги українсь­кий гетьман висилає своє посольство до Москви з листом до царя, у якому, зокрема, говорилося: «...Прийняли перемир’я з гетьманами коронними і Річчю Посполитою… і сподіваємось на ласку Господа Бога і на ласку Його Царської Величності». Богдан все ще сподівався, що військова допомога Московії надасть йому можливість не раз відчути смак перемоги над поляками.

Замиренням Хмельницького з королем під Білою Церквою була незадоволена Османська імперія, адже законно вважала Богдана своїм підданим. Той мусив виправдовуватись перед Мехмедом IV і зазначав, що битву під Берестечком можна було б виграти, якби не запізнення татарських орд при поєднанні з козацькою армією. Хмельницький наголосив на своєму бажанні й надалі визнавати зверхність турецької влади. Більше того, гетьман знову звернувся до султана з проханням дати наказ хану йти йому на підтримку.

Наступного, 1652 р. Ян II Казимир змусив українського гетьмана вибирати між польською і турецькою протекцією і в березні запропонував йому негайно виступити у військовий похід проти Туреччини. Тоді Хмельницький дипломатично відмовив королю. Через деякий час вже відверто заявив: якщо король не припинить наступ на землі Українського гетьманату, то гетьман змушений буде шукати собі «іншого стороннього пана» і «чужої сили, яка зможе нас захищати». Ці погрози вилились у встановлення більш тісних дипломатичних стосунків з Османською імперією, а потім і з Московським царством.

У серпні 1652 р. Тиміш взяв шлюб із Розандою Лупул. Занепокоєні молдавсько-козацьким союзом, Польща, Валахія і Трансільванія об’єднались і скинули Лупула з престолу, посадивши туди свого ставленика. Лупул пішов просити допомоги в Богдана, і той вислав на допомогу військо під проводом Тимоша.

Тимчасом на початку березня 1653 р. до Стамбула виїхало представницьке козацьке посольство. Хмельницький просив султана Мехмеда IV підтвердити своєю грамотою протекцію над Україною і як символ зміцнення державних стосунків надіслати йому прапор і барабан. Після цього Військо Запорозьке мало б розглядатися як частина Османської імперії (на зразок Молдавії та Волощини), а військовий напад на нього мав розцінюватися як напад на саму імперію. Султан пішов назустріч гетьману, надіслав до Чигирина своє посольство. Посланці привезли султанську грамоту, де мова йшла про те, «щоб був гетьман у підданих султана». Крім того, Богданові вручили «шаблю, і булаву, і бунчук, і кафтан». Османські посли запевнили Хмеля, що султан Мехмед IV надасть йому військову допомогу у вигляді десяти тисяч вояків й буде повсякчас захищати козацьку державу від іноземних вторгнень.

Хмельницький разом з усією старшиною мав скласти присягу на вірність султану від імені всього населення України. Гетьману залишалося зробити найголовніший крок до правового оформлення угоди про залежність Війська Запорозького від Османської імперії, а саме скликати Генеральну раду, яка б узаконила цей українсько-турецький договір.

Роздуми козаків над цим питанням тривали під час Жванецької кампанії 1653 р. і невдалого завершення походу Тимоша. Він повернув своєму тестю Василю Лупулові престол, але, підбурений ним, подався у Валахію, де й загинув при облозі Сучавської фортеці. Загибель сина перекреслила плани Хмельницького на об’єднання в перспективі Війська Запорозького та Молдавського князівства.

Тепер варто було вирішувати, що робити із можливою турецькою протекцією. Генеральна рада з вирішення цього питання відбулася наприкінці червня — на початку липня 1653 р. і відхилила не лише умови турецької сторони щодо підданства, але й положення українсько-­турецького договору, який був укладений гетьманом та султаном.

Стамбулу відмовили не лише через надмірні вимоги Туреччини. Сучасні історики розглядають це як маневр української дипломатії. Він мав відволікти уряд Речі Посполитої від нового головного напряму зовнішньої політики Війська Запорозького — намагання отримати протекцію «православного володаря» — царя Московської держави. З іншого боку, вагання приймати чи відкидати протекцію Османів Хмельницький розглядав як такий собі засіб тиску на Росію з метою змусити її монарха ухвалити рішення «вступитися» за «одновірців» перед Польсь­кою Короною.

Ще з 1649 р. гетьман Хмельницький почав приймати від царя Олексія Михайловича «милостиве жалування» на потреби Війська Запорозького. За це російському монархові обіцялося «послуги наші рицарські... і голови наші покладати за твою царську величність проти всякого неприятеля християнського». Як уже згадувалось, Хмельницький вів листування із царем і в 1650 р. Але в 1651 р. почав особливо активно працювати в напрямі зближення з Московією. Тоді Хмель, очевидно, зрозумів усю безперспективність укладення взаємовигідного договору з королем Яном II Казимиром. Усвідомив і те, що обіцянки турецької та трансільванської сторін надати військо й політичну протекцію так і будуть залишатися обіцянками.

Протягом 1651—1652 рр. Московія і Військо Запорозьке повсякчас обмінювались посольствами й листувались. Посли радились і обговорювали умови, на яких Україна буде приймати протекцію московського царя. З українського боку вони були такими: російський монарх мав забезпечити військову допомогу проти «ляхів» й не «попускати віри нашої православної і церков східних в поругання», а у відповідь український гетьман буде вірно «служити» цареві.

Щоб цар не зволікав, гетьман успішно переконував його в серйозності українсько-турецьких переговорів, що тривали з початку 1653 р. і начебто мали завершитися прийняттям османської протекції. У квітні 1653 р. гетьманські посли про це саме так і заявили в Москві. Хмельницький писав до путивльського воєводи: «Не відійти мені від бусурманських невірних рук... приводить мені Бог бути слугою невірному царю». У жовтні 1653 р. був скликаний Земський собор, на якому постановили, що необхідно якомога швидше прийняти українців «під високу руку» царя, а то вони «піддадуться бусурманам». Сталося це саме вчасно, бо в грудні 1653 р. Річ Посполита уклала мирний договір із Кримським ханством, недавнім партнером Хмельницького.

Отож на початку 1654 р. посли Хмельницького виїхали до Москви і повезли царю «Переяславські пункти» — умови, затверджені на старшинській раді в Переяславі. Цар мав погодити привезені пункти та висунути свої вимоги, за яких він погоджувався захищати гетьманат. Відповіді царя довго не було, і Хмель написав додатковий лист до своїх послів. У ньому вказував, що незайве було б нагадати московитам, що до ради в Переяславі турецький султан «на всі статті наші і права і віри і вольності дозволяв і ніякої дані від нас не вимагав, тільки щоб ми на війну були готовими». Яскравий вияв того, що Богдан залишався вірним своєму стилю — «лякав» одного монарха іншим.

Наприкінці березня 1654 р. московський цар врешті погодив (із певними виправленнями і доповненнями) 11 статей, які разом із «жалуваними грамотами» козацькому, шляхетському, міщанському станам, а також духівництву були привезені до Чигирина українськими послами. Цим самим, як вказують історики, московський цар визнав фактично незалежну українську дипломатію.

Доволі дискусійним для сторін виявився пункт про зовнішньополітичну діяльність гетьмана. Цар Олексій Михайлович забажав, щоби Богдан повідомляв його про всі свої зовнішньополітичні кроки під час прийняття іноземних посольств в Україні. Більше того, мав затримувати в себе тих послів, які б намовляли гетьмана до виступу проти царя. Богдан потрактував це як обмеження своїх прав та повноважень. І саме тому почав робити все можливе для того, щоб не скликати Генеральну раду й таким чином відтягнути затвердження січнево-березневих домовленостей з Московією. Протягом квітня—грудня 1654 р. та подальшого часу питання щодо скликання Генеральної чи старшинської ради задля затвердження досягнутих рішень навіть не висувалось українським правителем. Отже, ці домовленості (як перед тим — із султаном) так і не були затверджені Генеральною Військовою радою як найвищим законодавчим органом Української держави. І відповідно не стали легітимні з точки зору правових норм, які склалися на середину XVII ст. в Центрально-Східній Європі.

Переяславські події 1654 р. заслуговують на окреме, детальніше висвітлення, особливо коли йдеться про їхню роль у зовнішній політиці гетьмана та значення для Війська Запорозького. Отож 9 жовтня 1653 р., після рішення Земсь­кого собору, царські посли виїхали в Україну, везучи гетьману знамено, булаву, ферязь і шапку як атрибути влади. Тридцять першого грудня 1653 р. московське посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним було вже в Переяславі, де полковник Павло Тетеря організував урочистий прийом. Так, посли в’їхали до міста під постріли самопалів, були зустрінуті протопопом Григорієм зі священиками та мешканцями. У суботу, 7 січня, з послами зустрівся сам Хмельницький. Ті повідомили йому про мету посольства й запропонували 8 січня провести в церкві церемонію складання присяги на вірність царю. Гетьман засвідчив готовність Війська Запорозького з козацькими старшинами служити московському государю. Уранці в неділю гетьман зібрав старшинську раду, на якій обговорив основні вимоги Війська Запорозького, що їх мав затвердити московський уряд.

Зберігся щоденник ради, писаний московськими послами, з якого дізнаємось, як вона проходила. О другій годині дня вдарили барабани, що скликали козаків та мешканців міста на раду. Сюди ж прибув гетьман разом із 13 полковниками, представниками генеральної та полкової старшини. На майдані зібралось коло, де під бунчуком стояла старшина на чолі з гетьманом. Згодом Богдан вийшов на середину кола, і військовий осавул звелів усім зберігати мовчанку, адже зараз гетьман буде звертатись із промовою. Богдан охарактеризував становище козацьких земель після шестирічної кровопролитної війни, згадав про перемоги та поразки і розповів люду, що Земський собор погодився прийняти Україну до складу Московської держави. Аргументом на користь вибору Московської держави в ролі зверхника Богдан назвав православну віру московитів. На завершення сказав: «А буде хто з нами не згодний, куди хоче вільна дорога». У відповідь на ці слова гетьмана присутні заявили: «Волимо під царя східного, православного». Тоді переяславський полковник П. Тетеря обійшов по колу всіх присутніх і запитав: «Усі ви цього бажаєте?» Відповідь була одностайною: «Усі одностайно!» Знову взяв слово Б. Хмельницький: «Нехай буде так! Хай Господь Бог дає нам сили бути під царською міцною рукою!» У відповідь усі присутні на раді одностайно прокричали: «Боже, зміцни, Боже, утверди, щоб на віки вічні разом були!» Після цього гетьман повідомив посла Бутурліна про рішення.

Так відбулася Переяславська рада. Щоправда, у ній брали участь козаки не всіх полків України і вона мала представників не всіх соціальних верств і регіонів українських земель. По-перше, участь у раді взяли 200 представників старшин та козаків Війська Запорозького. По-друге, на раді не були представлені лише три полки (Уманський, Паволоцький, Кальницький, козаки котрих мали охороняти південний кордон). По-третє, у схваленні рішень ради не брали участі представники населення Волинського, Подільського, Руського, Белзького воєводств. І по-четверте, на раду також не було запрошено представників ні духівництва, ні міщан, ні селян. Тому, по суті, рішення про підданство під руку московського государя було прийнято розширеною козацькою радою.

Після ради настав час їхати до церкви, щоб присягнути на рішенні ради. До карети разом посідали гетьман і московські посли. У церкві їх зустріли протопіп Григорій, а також прислані московським урядом для цієї церемонії казанський преображенський архімандрит Прохор і протопіп Андрій. У церкві стався правовий казус, який міг зірвати укладання україно-московського союзу. Хмельницький став вимагати від московських представників присяги від імені царя в тому, що будуть збережені права та вільності козацтва. Адже козаки звикли, що король польський у своїх універсалах і указах особисто підтверджував їхні права та привілеї. На що бояри відповідали, що це суперечить самодержавним московським традиціям: царі своїм підданим не присягають, такої традиції у Московській державі немає і бути не може. У цій критичній ситуації гетьман зібрав раду старшини для вирішення питання — а що ж робити тепер? І тільки тоді, коли московські посли заявили, що всі права і вільності Війська Запорозького будуть підтверджені окремими грамотами, Хмельницький і старшина повернулись до церкви і склали присягу на вірність московському цареві-государю, «щоб перебувати із землями та містами під государевою високою рукою на віки вічні».

Після присяги гетьман з послами поїхали до їхнього помешкання. Прибувши туди, боярин Бутурлін вручив Хмельницькому передані царем клейноди: знамено, булаву, ферязь і шапку, а також платню йому і старшинам. Опісля гетьман пішов до свого двору, а посли залишились у себе.

Далеко не всі козаки, духівництво та міщани хотіли присягати на вірність козацько-московському союзу. Не хотів присягати полковник Богун. Частина міщан Переяслава, Києва та Чорнобиля присягнула лише під тиском козаків. Траплялися випадки незадоволення рішенням ради серед козаків і старшини Уманського, Брац­лавського, Полтавського та Кропивницького полків. Відомо також, що митрополит Київський Сильвестр Косів та архімандрит Києво-­Печерського монастиря Йосиф Тризна відмовлялися 17—19 січня 1654 р. послати представників присягнути на вірність царю. Відмовлялося духівництво присягати під тим приводом, що не має на це дозволу Константинопольського патріарха. Загалом же на другу половину лютого 1654 р. було завершено прийняття присяги населенням 17 полків. За відомостями записних книг, її склали 127 338 осіб, із них козаків — 64 659, решту становили міщани, до яких було віднесено й мешканців сіл. Але при аналізуванні записних книг помітно, що присягли також мешканці не всіх населених пунктів, а лише тих, список яких подав Бутурліну Хмельницький. Там проживали козаки, які, імовірно, підлягали безпосередньо козацькій адміністрації (міста й вільні військові села).

Із середини січня 1654 р. у Чигирині Богдан особисто займався розробкою умов, які б визначали статус Війська Запорозького в складі Московського царства. Затвердження цих умов мало добиватися посольство, спеціально надіслане до Москви. На середину лютого вони були сформовані й 17 лютого викладені в «Проханні» до Олексія Михайловича, з яким вирушили до Москви гетьманські посли — Самійло Богданович-­Зарудний і Павло Тетеря. У «Проханні» Богдан домагався збереження республіканської форми державного устрою Війська Запорозького, яке на час Переяславської ради було фактично самостійною державою.

Так, козацькій раді мало залишитися право вільного вибору гетьмана, і до цього московський уряд не повинен був утручатися. Про вибір гетьмана царю мали лише повідомляти. Без змін мала залишатись адміністративно-судова система. Першорядної ваги надавав гетьман збереженню повноважень козацьких військових судів; мали і далі функціонувати земські та міські суди за участі тих урядників, яких буде обирати місцева шляхта. Також у містах, зазначав гетьман, урядники мали бути з русинів, православної віри. Відповідно посли мали добиватись, щоб російський уряд не призначав в Україну воєвод. Заборонялося приїздити воєводам навіть для збору податків.

Богдан домагався від царя збереження великих повноважень за гетьманською владою. Передусім — щоб вибори нового гетьмана могли відбутися лише після смерті його попередника. Чого Хмель хотів цим досягти? По-перше, забезпечити пожиттєве володіння гетьманською булавою особам, обраним на посаду правителів козацької України (можливо, навіть установлення спадкоємного гетьманату); по-друге, унеможливити або звести до мінімуму тим ­самим згубні наслідки боротьби старшини за гетьманську булаву; по-третє, не допустити спроб втручання московського уряду з метою усувати з цієї посади небажаних для себе осіб за допомогою підкупу козаків. Просив для себе, для різних витрат і потреб, Чигиринське староство на володіння. Козацький реєстр, така дражлива тема для польських королів, мав зрости до 60 тисяч. У компетенції гетьмана мало бути вирішення всіх як внутрішніх, так і зовнішніх проблем Української держави.

Також гетьман намагався зберегти в козацькій Україні давні права козаків як військового привілейованого стану. За службу як старшині, так і козакам належало одержувати платню: гетьману — Чигиринське староство; військовому писарю — одну тисячу злотих і млин; осавулам військовим — по 400 злотих і млин; обозному — 400 злотих; суддям військовим — по 300 злотих і млин тощо. Мали бути також збережені давні привілеї і статус православних священиків.

Гетьман також чітко й однозначно дав зрозуміти, що соціально-економічна політика на землях Війська Запорозького буде справою самого гетьмана. І зі свого боку зобов’язувався сплачувати в державну скарбницю цареві відповідну суму грошей.

Відповідь царя Олексія Михайловича на гетьманські умови була зафіксована головним чином у двох документах: «Статтях Богдана Хмельницького» від 21 березня та «Жалуваній грамоті» Олексія Михайловича гетьманові й Війську Запорозькому про збереження їхніх прав і вільностей від 27 березня. По суті, більшість прохань гетьмана були задоволені царем і боя­рами: збереження прав і вільностей Війська Запорозького; звичні принципи обрання гетьмана та його повноваження; чисельність реєстрових козаків; розміри платні їм і старшині; права та привілеї православній шляхті й православному духівництву; міське самоуправління тощо. Певні обмеження стосувалися лише зовнішньополітичної діяльності: цар наказав затримувати в гетьмана послів, яких було запідозрено у ворожості до царя або «замислах злих», і не відпускати назад без царського розпорядження. Також заборонялось підтримувати дипломатичні відносини з урядами Речі Посполитої та Порти.

Рішення Переяславської ради 1654 р. стало доленосним для Війська Запорозького зокрема та української історії в цілому. Так, наступні покоління закидали Богданові, що той привів їх під нове ярмо, новий гніт, тепер вже не шляхетської Польщі, а самодержавної Московії. Та історики виправдовують Богдана і вказують, що на час виникнення Війська Запорозького склалося вкрай несприятливе для молодої козацької держави геополітичне становище. Уряди Османської імперії, Кримського ханства та Речі Посполитої не визнавали її права на самостійне існування. Власних сил для захисту державності Богдана часто не вистачало. Тому Хмельницький і подав ідею зближення, намагаючись у новому союзі максимально зберегти самостійність і державні права. Деякі дослідники називають цей союз унією двох держав, інші — військово-політичним або тільки військовим союзом, ще інші говорять про форми від підлеглості до «возз’єднання України з Росією». «Середнім» варіантом є версія створення під верховенством царя конфедерації, союзу двох незалежних держав. Поза тим протягом наступного після Богдана століття Московське царство звело статус незалежності Війська Запорозького спочатку до автономії, а потім позбавило й цього. Для Московського царства Переяслав став кроком до істотного зміцнення, виникли передумови для його перетворення на одну зі світових імперій, посилення експансії на західну і південну частини Європи. Тоді ж почався занепад Речі Посполитої, істотне послаблення політичної сили та ваги Оттоманської Порти й Кримського ханства. Політична карта Європи починала змінюватись…

Хмельницький зовсім не хотів бути обмеженим у зовнішній політиці. У 1654 р. Богдан продовжив дипломатичні стосунки Війська Запорозького з Османською імперією та Кримським ханством. Хмельницький звернувся до султана Мехмеда IV із проханням про заступництво Османської імперії. Навесні в Стамбулі перебували представники гетьмана, які отримали від султана згоду на продовження сто­сунків з Кримським ханством. Після того гетьман написав хану листа, де, зокрема, згадував про покровительство царя: «Що ж до Москви, з якою ми вступили в дружбу, то… чому б і ми не мали цього робити? Бо краще мати більше друзів...»

Також Хмель повів дипломатію в напрямку можливого прийняття протекції з боку Шведського королівства. Переговори зі шведами розпочалися ще в 1652—1653 рр. й відновилися в червні 1654 р., коли гетьман надіслав листа з пропозицією укладення військового союзу проти Речі Посполитої.

Улітку 1655 р. Хмельницький у відповідь на прибуття до нього шведського посла повідомляв у листі до короля Карла X Густава про свою радість, «що згідно з нашими давніми проханнями, обіцяє король нам довір’я, захист і дружбу». Іншими словами, Богдан був готовий до того, щоб Карл X став його черговим покровителем. У жовтні розпочались безпосередні перемовини зі Швецією, які показали, що Богдан хотів бачити західноукраїнські землі в складі Війська Запорозького. Шведський король хотів залишити їх у складі Польщі. Стоячи табором під Львовом, Хмельницький писав до львівських міщан: «Його Милість шведський король нехай прий­має те, що йому дав Господь Бог в його розпорядження, а що нам Господь Бог поміг визволити Україну свою руську, при цьому я стою».

Ні одна зі сторін не йшла на поступки іншій. Тому в червні наступного року гетьман вертається до царя Олексія Михайловича зі скаргою на Карла X Густава, що той відбирає «рубіж князівства Російського по Віслу ріку». Як запевняв Хмель, король таким чином, не погоджуючись із гетьманом як підданим царя, вступив у конфлікт з Московським царством. Тож Богдан заявив, що буде воювати проти Шведського королівства, якщо те буде «противитися Вашій Царській Величності».

Наприкінці жовтня 1656 р. шведи зайняли Варшаву. Від Хмельницького туди прибув посол Данило Грек у супроводі трьохтисячного козацького загону. За дорученням Хмельницького він мав домовитися зі шведським королем щодо підданства України на таких умовах: дотримання миру з Московською державою, термінове укладення шведсько-українсько-російського оборонно-наступального союзу, спрямованого проти Османської імперії.

Однак у Карла X Густава були інші плани. Швеція, захопивши Польщу та розвинувши свої військові успіхи в Центрально-Східній Європі, вже не хотіла миритися з Москвою. І треба сказати, що Хмельницькому на той час це було вигідно. Він бачив у Швеції ворога як проти Москви, так і проти Польщі. Тож шведський король був гідним партнером, який був би в змозі допомогти Хмелю в здобутті незалежності Війська Запорозького.

У останні роки свого життя в Чигирині гетьман і далі приймав польські посольства й писав листи до Яна ІІ Казимира, у яких говорив, що, можливо, колись повернеться під польську протекцію. Польща на той час вже була настільки знесилена, що не становила загрози для гетьмана. Хмельницький почувався незалежним і повноцінним володарем своєї землі. Коли посольство Трансільванського князівства в жовтні 1656 р. прибуло до України для остаточного укладення договору й зажадало від Хмельницького скласти присягу на вірність Юрію II Ракоці, то оточення гетьмана заявило: «Ми не хочемо брати ярма на шию. Князь нас не завоював шаблею, як молдаван, ми з доброї волі і по дружбі хочемо мати з ним союз». Більше того, у листах до шведського короля Карла X Густава та бранденбурзького курфюрста Фридриха Великого за 1656—1657 рр. гетьман величає себе не інакше як «Bohdan Chmielnicki, dux Cohor. Zaporow.», тобто «Богдан Хмельницький, князь Війська Запорозького». Латинське слово «dux» у європейських країнах того часу означало «володар», «князь», «герцог». Тож Хмельницький тим самим хотів показати європейським монархам, що він цілком відповідає їхньому рівню.

Продовжити огляд зовнішньої політики гетьмана хотілось би питаннями: як здійснювалась її організація? Як, наприклад, вибирались і готувались посли? Хто віддавав і в якій формі їм розпорядження тощо?

Почати тут варто з того, що всі найважливіші питання зовнішньої політики Хмельницький вирішував на старшинській раді. З-поміж старшин він вибирав наближених до себе, давав дипломатичні доручення. Передусім це був Іван Виговський як генеральний писар. Він вів діловий бік переговорів, був завжди присутній при розмовах з іноземними послами, складав листи, умови, інструкції для українських послів та ін. На другому місці після Виговського був генеральний суддя Самійло Богданович Зарудний. У цих двох осіб були свої допоміжні кадри, канцеляристи гетьманської канцелярії — писарі й секретарі, які їздили з послами.

Хмельницький часто залучав до дипломатичної служби також іноземних фахівців, передусім греків. Найвідомішим з них був Іван Тафралі. Хмельницький передавав через нього листи до російського уряду. Богдан користувався допомогою греків головним чином тому, що вони знали іноземні мови, а це було необхідно в зносинах з різними країнами.

Гетьман посилав за кордон послів для ведення переговорів і гінців для пересилання дипломатичних листів. Посольство складалося з кількох осіб, але, як правило, тільки один посол мав право вести переговори. Посли завжди мали листа гетьмана до глави держави, куди прямувало посольство. На той випадок, якщо листування потрапить до рук ворога, гетьманський лист містив тільки загальні думки, а найістотніше посол передавав усно. Крім глави держави, Хмель також писав до членів уряду або осіб, які мали вплив на державну політику, із проханням підтримати його. Інколи гетьман доповнював листи запискою або проханням від всього Запорозького Війська, за власним підписом. Послам давали також письмову інструкцію, або «наказ», де перераховувались питання, що їх посли мали з’ясувати в ході переговорів. Богдан мав звичку розв’язувати політичні питання швидко, не затягуючи. «У них (козаків) нема звичаю вести довгі переговори», — писав шведський посол. Проте старшина дуже пильно приглядалася до документів, які подавали їй іноземні дипломати.

Численні документи, що збереглися до нашого часу, свідчать про те, що гетьманська канцелярія повністю оволоділа різними прийомами тогочасної дипломатії та успішно їх застосо­вувала. Козацькі канцеляристи були освічені, багато хто вчився за кордоном, мав великий досвід роботи; вміли пристосовувати стиль окремих листів до звичаїв тих країн, з якими їм доводилося вести листування. У листах до царя та російських бояр вони додержувались усталених титулів і етикету, але ділову частину листа писали простою розмовною мовою, так само, як це було в російських листах. У листах до польського короля вони наслідували шляхетську багатослівність і витончену ввічливість, уживали, наприклад, такі вислови, як «вірні піддані», «покірні слуги» тощо. Листи до західних правителів писалися в пишномовному стилі, чистою латиною, каліграфічним почерком.

Оформлювали гетьманське листування, звичайно, різні люди — писарі, канцеляристи, — та складанням листів керував сам Хмельницький — диктував, вичитував, вносив свої корективи. Дослідники відзначають Богданове вміння у звичайні, відповідні до встановлених традицій форми документів вкласти гострий політичний зміст. Це особливо відчувається в листах до польського короля й польських панів. Коли гетьман був змушений підтримувати з ними мирні відносини, він це обов’язково підкреслював, але в той же час хоча б однією гострою фразою давав зрозуміти, що ніколи не відступиться від своєї позиції.

Підсумовуючи аналіз дипломатії та зовнішньої політики Богдана, дослідники одностайно визнають її блискучою. Судіть самі: Хмельницький, по-перше, зумів, не відмовляючись від підданства польського короля, забезпечити входження козацької держави до міжнародної спільноти на умовах прийняття номінальної зверхності від турецького султана, московського царя і шведського короля. Таким чином добився на міжнародній арені визнання своєї держави десятьма країнами. Раніше землі Війська Запорозького сприймались світовими володарями не інакше як провінція Речі Посполитої.

По-друге, Богдан сформував з іншими державами військовий та політичний союз проти Польщі. У списку були Кримське ханство, Османська Порта, Трансільванія, Швеція, Московія… Молдавію, що опиралась союзу, просто примусив до цього.

Жоден інший гетьман ні до, ні після Богдана не досягнув такого розмаху в зовнішній політиці. Більше того, Хмельницький ще й виробив власний стиль, який був чи не єдиним правильним, хоч дотримуватись його було часом вкрай важко. Це було постійне балансування між Варшавою та Стокгольмом, між Бахчисараєм та Москвою, між Варшавою та Москвою. Це було також залякування одного монарха іншим так, щоб не потрапити у цілковиту залежність ні від одного, ні від іншого. Така манера, як пишуть історики, визнавалася в Чигирині за найкращий за тих умов варіант ведення зовнішньополітичної гри.