Богдан Хмельницький

Хмельницький: спроба психологічного портрету

На сьогодні ми маємо два типи джерел, що дають можливість відтворити риси зовнішності гетьмана, — це прижиттєві портрети та описи очевидців, що контактували з Хмельницьким.

Зображення Хмельницького, яке лягло в основу майже всіх його наступних портретів, міститься на гравюрі В. Гондіуса від 1651 р. Проте дослідники висловлюють сумнів щодо того, чи бачився Гондіус особисто з Хмельницьким і чи робив свою гравюру безпосередньо з натури. Швидше за все, він скористався малюнком Абрагама ван Вестерфельда, придворного художника литовського гетьмана Яна Радзивілла. Вестерфельд і Гондіус співпрацювали в тому руслі, що перший малював оригінальні портрети (Василя Лупула, Тимоша Хмельницького та ін.), а Гондіус з оригіналів робив гравюри. У серпні—вересні 1651 р. Вестерфельд перебував поблизу Білої Церкви, де відбувались переговори між Я. Казимиром, М. Потоцьким та Б. Хмельницьким. Саме тоді гетьман міг замовити Абрагамові свій портрет. Художник вже мав нагоду зробити свій малюнок (портрет) якщо не з натури, то за пам’яттю.

Портрет має всі атрибути зображень володарів різного рангу середини XVII ст. в Центральній та Східній Європі: булава в правиці як символ гетьманської влади, урочисто-офіційне вбрання — шапка зі страусовими перами, єдвабний жупан, на плечах — кирея з хутряним коміром, запнута коштовною застібкою; шабля при боці; сповнена спокійної гідності постава. Угорі, над лівим плечем Хмельницького, невеличкий герб Війська Запорозького (козак з мушкетом на плечі), але оточений він особистими ініціалами Хмельницького, хоча власний герб він мав інший — «Абданк» або «Сирокомля».

На цьому портреті-зображенні Хмельницького тонкі брови на втомленому обличчі підкреслюють відкритий і водночас владний погляд темних очей. Високе чоло, трохи задовгий ніс, закручені донизу вуса, міцно стулені тонкі губи, неважке, але круто зрізане підборіддя. Запалі щоки, зморшки на переніссі та лобі. При спогляданні гравюри виникає відчуття, що Хмельницький дивиться спокійно, впевнено, але сумно. Відчувається, що перед нами сильна, але втомлена людина. У цьому образі є щось владне, але немає нічого героїчного і патетичного. Не таким зображено «батька Хмеля» в українських народних думах. Та якщо портрет справді створювався в серпні—вересні 1651 р., то сум і втома на обличчі Хмельницького повністю відповідали його внутрішньому емоційному станові. Поразка під Берестечком, очікування важких перемовин з поляками, ймовірна втрата минулих політичних здобутків явно не надавали оптимізму. Проте зберігалась впевненість, що ще не все втрачено.

Дещо інший Хмельницький зображений у літописі Самійла Величка. Це малюнок тушшю, трохи підфарбований аквареллю. Тут Хмельницький постає в більш молодому віці, ніж на гравюрі Гондіуса. Він стоїть без шапки, у кольчузі, поверх неї накинуто делію, у лівій руці булава. Від постаті гетьмана віє енергією, розумом, гідністю.

Якщо ж вести мову про уявлення, яке склалося в народі про Хмельницького наприкінці XVII ст., то варто розглянути інше відоме зображення того часу — картину «Хмельницький з полками».

Полотно зображує Хмельницького на повний зріст, у знайомій з Гондіусової гравюри шапці з перами, у киреї. Непропорційно велетенська постать гетьмана стоїть ніби на карті створеної ним держави: по берегах Дніпра намальовано двадцять три маленькі булави, що символізують полкові міста (їхні назви надписано поруч з булавами), а двадцять четверта булава — внизу, навхрест із списом на тлі маленького шатра, — означає Січ-матір. Ліва рука Хмельницького вказує на козацьку Україну, створену ним державу. Ліворуч і праворуч від постаті гетьмана зображено три сценки із групками постатей, значно менших за нього.

У лівому куті картини художник розташував овальну рамку з досить довгим написом, у якому можна розібрати лише початок: «Богдан Зиновій Хмельницький...» Оригінал картини 1880 р. перебував в колекції В. Тарновського в Качанівці, а згодом, на жаль, був втрачений. До нашого часу збереглись лише неякісні репродукції.

Надалі, у XIX—XX ст. ст., було створено ще близько півсотні портретів гетьмана. Усі вони більшою чи меншою мірою були копіями Гондіусового творіння, з індивідуальними авторськими вкрапленнями. Ці портрети зберігаються по різних музеях світу, і тут недоречно описувати кожен із них, оскільки це справа окремого дослідження. Натомість не можна не згадати про найпоширеніше й найвпізнаваніше сьогодні зображення Хмельницького — його портрет на п’ятигривневій купюрі.

Збереглись до нашого часу й свідчення очевидців про зовнішність Хмельницького, із якими можна порівняти картини та гравюри. Венеціанець Альберт Віміна, котрий зустрічався з Хмельницьким у червні 1650 р., зазначав, що гетьман на зріст «швидше високий, ніж середній, широкий у кістках, міцної будови»; Павло Алепський у 1654 р. писав про Хмельницького, що «вигляд його непоказний», і протиставляв йому молдавського воєводу Василя Лупула, який був високим на зріст. Дивно, але ці двоє зовсім по-різному змальовують гетьмана. За результатами розкопок козацького цвинтаря в Чигирині, середній зріст козака в XVII ст. сягав 176 см. Траплялися й вищі — 180—190 см. У ті часи пересічний житель Європи, яку представляв Віміна, був нижчий і мав зріст 150—160 см. Тож не дивно, що Хмельницький міг здатись Віміні високим. А от сирієць Павло Алеп­ський подорожував країнами Передньої Азії, де населення переважно було високим і мало ті ж 170—180 см заввишки. Тому йому гетьман видався «непоказним».

Художники, творці опер, кінорежисери пізніших часів кожен по-своєму бачили Богдана, та спільним для всіх було намагання представити його як мужнього козацького володаря.

Будь-який історичний діяч цікавий з погляду сучасності не тільки як державний, політичний чи релігійний персонаж, а як проста людина, зі своїм світоглядом, зацікавленнями, потребами тощо. Це те, що ми називаємо рисами характеру й особливостями побуту. Хмельницький був доволі різнобічною особистістю, і цьому варто присвятити окремі рядки.

У повсякденному житті гетьман був дуже скромною людиною. Він носив простий козацький одяг і лише під час урочистостей чи дипломатичних прийомів одягав коштовне вбрання. Наприклад, щоб привітати патріарха Макарія в 1654 р., він приїхав з табору під Богуславом звичайною бричкою, запряженою одним конем, одягнений у простий, короткий одяг, під час дощу накинув на себе білу кирею. У 1648 р. польський посол Смаровський пише, що Хмельницький постав перед ним у пурпуровому жупані зі срібними петлицями, у фіалковій напівгранатовій ферезії, підшитій соболями першої якості. Інший польський посол, Мясковський, зазначає, що під час переговорів із ним Богдан теж був одягнутий далеко не простацьки — у парчеву червону соболину шубу. Очевидно, що тим чи іншим стилем одягу Хмельницький хотів продемонструвати дружелюбність чи, навпаки, незалежність, виклик особам, із якими спілкувався та які його оточували.

Гетьманський палац у Чигирині не відрізнявся якоюсь особливою пишністю з огляду на ранг його власника. Двір оточувала огорожа з в’їзною брамою. Будинок був з ґанком, з якого був хід до сіней, а з них — до кімнат. Із сіней був вхід до світлиці, у якій гетьман давав аудієнції послам. Як писав А. Віміна, «у цій кімнаті немає ніякої розкоші, стіни позбавлені всяких прикрас, за винятком місць для сидіння. У кімнаті знаходяться тільки грубі дерев’яні лави, вкриті шкіряними подушками… Дамаський килим простягається перед невеликим ліжком гетьмана, в головах його висить лук і шабля, єдина зброя, яку він звичайно носить… Гетьман передбачливо прикрасив так своє житло, щоб пам’ятати про своє становище і не впасти в надмірну гордість. Може, в цьому він наслідує Агафокла, який, бувши сином гончаря і досягши царської влади, звелів зробити собі стіл і поставець з глиняним посудом».

Гільденбрандт вказував, що біля ліжка стояв також гетьманський бунчук. Поряд зі світлицею розташовувалась «комора», до якої гетьман запрошував послів на таємні переговори. Загальну скромність житла відзначав і Гетгард фон Велінг, звітуючи своєму королю Карлу X після прийому в гетьманському палаці в січні 1657 p.: «Оскільки гетьман живе просто і скромно, так, що у тім же покою, де він давав аудієнцію, їсть, спить і всю свою родину при собі тримає».

При цьому, скромний у побуті, гетьман мав вишуканий смак і замовляв собі дорогі речі. У різних українських та закордонних музеях зберігаються: булава з рогу носорога; позолочені шаблі Хмельницького, де руків’я із різьбленої слонової кістки, кухоль — теж зі слонової кістки, оздоблений сріблом та перлами. Легенда стверджує, що цей кухоль гетьман зробив із людських кісток. Кришку кухля прикрашає фігурка святого Христофора. Замість обличчя у святої людини, яка переносить Христа через болото, — псяча морда.

При дворі Хмельницького було кілька слуг, чи «дворян», як їх називали. До їхніх обов’язків належало забезпечення комфорту гетьманського побуту. Управителем господарства був Іван Ковалевський, якого називають то гетьманським «підскарбієм», то «майордомом», управителем маєтку (на західний манір). Відомо також про «покойового», гетьманського хірурга, перукаря, годинникаря і конюшого.

Не були особливо пишними й гетьманські бенкети, сам Хмельницький не був вибагливим до їжі. А. Віміна оповідав: «Стіл не відзначається більшою розкішшю, як і решта обстановки і посуду, бо їдять без серветок і не видно іншого срібла, крім ложок і кубків... Але гетьманський стіл не бідний добрими і смачними стравами і звичайними в країні напоями: горілкою, пивом, медом. Вино, яким мало запасаються і рідко п’ють, подають до столу тільки у присутності знатних чужоземців».

Антіохійського патріарха Макарія Хмельницький приймав у військовій обстановці, біля воєнного табору, з військовою простотою. «На стіл подали миску з горілкою, і її черпали ложками ще гарячу. Перед гетьманом поставили в срібнім кубку кращої горілки, і він подав спочатку патріархові, а потім випив сам і почастував кожного з нас [гостей]... Після цього поставлено на стіл розписні глиняні миски з вареною солоною рибою і трохи іншої страви. Не було ні срібних полумисків і кубків, ні срібних ложок або чогось подібного».

Під Замостям польських послів приймали «козацьким обичаєм» — обідом із шістьох страв і вином. Сам Хмельницький, як згадує Павло Алепський, любив випити кави.

При тому що алкогольні напої становили невід’ємну частину застілля гетьмана, джерела неодноразово вказують на те, що Хмельницький деколи випивав забагато. Зокрема, у грудні 1648 р., коли Богдана вітав весь Київ, Києво-Могилянська академія, єрусалимський патріарх Паїсій як «визволителя руської землі», польський комісар В. Мясковський пише: «Від таких почестей загордився звір. На обіді в архімандрита сидів на першому місці, пив удень і вночі, особливо напередодні своїх іменин. У день свого ангела вранці був п’яний і пізно прибув у церкву… Патріарх, цей розбійник… наказав йому приступити до святого причащання. Хмельницький спочатку не хотів, бо ж у нього був ще хміль в голові…»

А ось запис того ж Мясковського від 20 січня 1649 р.: «Потім Хмельницький повернувся до нас уже п’яний і виїхав в третій годині ночі». І запис від 22 січня того ж року: «Довго спав Хмельницький, бо пропиячив з ворожками, які часто розважають його і пророкують йому ще в цьому році щастя на війні».

Звісно, можна закинути автору цих рядків, польському шляхтичеві, упереджене ставлення до Хмельницького як до «бунтівливого хлопа» і відповідно прагнення огудити гетьмана. Та описи інших сучасників Хмельницького, нейтрально або невороже налаштованих, свідчать, що Богдан все ж любив перехилити чарку.

У 1653 р. з молдавського трону скинули тестя Хмельницького Василя Лупула. Той особисто прибув до Хмельницького просити військової підмоги. Гетьман саме перебував у глибокому запої. Лупулу довелося чекати тиждень, поки сват протверезіє і вислухає його. Хмельницький, очевидно, не дуже добре отямившись, показав йому чашу з горілкою і відповів: «Ось, брате, найкраща розрада в нещасті». Але все ж відрядив на допомогу Лупулові військо на чолі зі своїм сином Тимошем.

Оковита зіграла з Хмельницьким злий жарт під час прийому в гетьманській столиці шведського королівського посла Г. Веллінга. Надворі був 1656 р., і цю розповідь записав пастор К. Гільдебрандт, котрий супроводжував посольство. Згідно з дипломатичним церемоніалом після переговорів представника Швеції запросили на вечерю разом з гетьманом та старшиною. Урочистість вечері підкреслював дорогий посуд, який був виставлений на стіл з нагоди присутності посла. Серед нього особливо вирізнялися великі кришталеві келихи ручної роботи. Очевидно, того разу вино в гетьманських льохах закінчилося, а тому в келихи розлили звичайну козацьку горілку. Після виголошення першого тосту всі присутні випили за здоров’я шведського монарха. Посол Швеції навіть не скуштував міцного напою. Хмельницький одразу помітив це й наказав генеральному писарю Івану Виговському, який сидів поруч, попередити шведа про необхідність пити разом з усіма. Адже так велів звичай і дипломатична традиція. Другий тост гості пили вже за здоров’я українського гетьмана. І знову шведський дипломат не приєднався до інших. Це ще більше розлютило Богдана. Він вже навіть почав погрожувати послу: мовляв, якщо той не вип’є, то всі домовленості втратять свою силу. Саме тому швед, якому не хотілося пити незвичний для нього напій, запропонував Хмельницькому і старшині під час третього тосту таке: замість того щоб випити келих, він його… з’їсть. У відповідь на це усі дружно посміялися з дивака шведа, але той справді вилив з кришталевого келиха горілку і почав його їсти. Хмельницький не просто не здивувався, а розлютився, адже кришталь на той час був дорогий, дуже цінувався, і до всього королівський посол знову не випив. Однак інцидент якось вдалося залагодити і українсько-шведські відносини далі залишались товариськими.

Як і в кожної людини що того часу, що тепер, у Богдана було те, що називаємо хобі. Найбільшим його захопленням були голуби, у різновидах яких він розбирався досконало. Ще любив грати на цитрі (бандурі) і курити люльки, серед яких надавав перевагу турецьким.

Інформатори XVII ст. розповідають про холеричний темперамент Богдана Михайловича. Кажуть, що в дитинстві він був запальним, непокірним, гордим і водночас уразливим хлопчиком. Цілком зрозуміло, що на формування характеру, світогляду малого Хмеля вплинули всі тривоги і нещастя, які завдали його родині татарські набіги. І природно, що за таких життєвих обставин у родині козацького сотника Михайла, який змалку турботливо ставився до свого сина, значна увага приділялась вихованню таких чеснот, як мужність, відвага, терпіння, витривалість у перенесенні життєвих труднощів, товариськість і взаємодопомога, досконале володіння зброєю, вправне поводження з конем. Зрештою, Хмельницький змалку набирався козацького духу, адже виростав серед дітей козаків, селян, добре знав розмовну українську мову, народні пісні, думи, приказки, легенди. Згодом його офіційні виступи, привітання, листи містили елементи українського фольклору.

Із розповідей очевидців, збережених джерелами того часу, Богдан постає перед нами доволі суперечливим. То він різкий у судженнях і запальний в розмові, то м’який і привітний. Інколи дотепний, інколи мовчазний. Коли одні звертали увагу на простоту, щирість, доброту, інші, навпаки, на лукавість, мстивість та жорстокість. Богдан просто вмів підлаштовуватись під обставини, людей та емоції, а потім їх підлаштовувати під себе. Він відчував і знав, де і коли треба бути дипломатичним, а де можна не церемонитись. Хоч міг перегинати палицю і в першому, і в другому випадках. Проте це властиво всім смертним, адже ніхто не досконалий.

Безпосереднім спостерігачам іноді важко було розгадати вдачу Хмельницького. Усі відзначали мінливість його настрою. «Повна змін за одну годину ця людина, — дивувалися посли з Польщі. — Змінюється щодня, щогодини, раз схильний до згоди, за годину змінюється, як ніч на день». Павло Алепський відзначав зовсім інше: «Нелукавий, спокійний, мовчазний, але людей не цурається». Богдан часто бував мовчазний, задуманий, навіть меланхолійний, легко розчулювався. Проте коли щось обурювало його, то свого гніву не приховував. Викриваючи зловживання польських магнатів у Переяславі, він «говорив з такою фурією, що кидався від лави, рвався за чуприну, ногами бив землю, аж шляхетські посли цебеніли зі страху». Коли Богдан дізнався про поразку під Берестечком, то «почав рвати собі волосся і лихословити». Одержавши якось від Потоцького листа без титулу гетьмана, зблід і дуже обурився. Вісті про переговори у Вільні так його схвилювали, що кинувся, «мов шалений, що втратив розум».

Холеричний темперамент Хмельницького особ­ливо давав себе чути під час хвороби. «У своїй недузі на всіх гнівається — таку має вдачу — на всіх сварить за малу дрібницю, що і підійти не можна», «ніхто не міг йому суперечити, а хто посмів би, позбувся б життя».

Венеціанець Віміна відзначав, що в Хмельницькому було немов два єства: одне — активне, діяльне, друге — спокійне, мрійливе. Поза тим посол високо оцінював розум гетьмана і його вміння керувати. «Мова його і спосіб керування показують, що він має зрілий і проник­ливий розум... У поведінці він м’який і простий, і тим викликає до себе любов козаків, але, з другого боку, держить їх у дисципліні суворими карами».

Під час публічних виступів Хмельницький тримав себе в руках, не зривався, був зі всіма ввічливий і контактний. «Легкий був до нього доступ, бо до всіх був привітний і ласкавий», «всім, хто входить в його кімнату, він стискає руку і всіх просить сідати, якщо вони козаки». Коли траплялося йому образити когось, він умів схаменутися і перепросити скривдженого. Був випадок, коли старшина заперечувала проти походу на Молдавію, а Хмельницький спересердя рубанув шаблею черкаського полковника Якова Воронченка, але зараз же опам’ятався: прийшов до козаків, поклонився тричі, звелів дати бочку меду і сказав: «Діти мої, напийтеся і мене не судіть!» Козаки відповіли: «Пане гетьмане, в цьому твоя воля, ми всі готові іти з тобою!»

Коли Хмельницький був у доброму гуморі, говорив багато і цікаво, захоплюючи аудиторію. У звітах різних послів зафіксовано ряд його розмов та промов на політичні теми. Громадські справи були його постійним зацікавленням, він порушував ці питання навіть на бенкетах, бо, очевидно, повсякчас думав про них. Часто засуджував дії польської шляхти, згадував про давні кривди, що їх вона завдавала козакам. Залюбки говорив про перемоги Запорозького Війська, із презирством висловлювався про боя­гузтво гордовитих панів. У дискусіях умів твердо захищати свою точку зору, підшукував переконливі аргументи. Свої думки і погляди він висловлював гаряче, схвильовано, із твердим переконанням у власній правоті. Його промови справляли величезне враження навіть на ворогів.

Твердість переконань і рішучість Хмельницького, його сміливість і відвертість, владний жест — все це забезпечувало йому непохитний авторитет і серед селян, і серед простих козаків, і серед старшини. Особливо ці риси проявились в останній рік життя Богдана. З початку року його стан здоров’я катастрофічно погіршувався. Він уже майже не рухався, частішали напади люті, які наводили жах на присутніх. На квітень Хмель скликав нараду, де козаки мали вирішити, хто стане новим гетьманом.

Передчуваючи наближення смертної години, політику такого рангу можна було б спокійно відійти від справ, цілком справедливо вважаючи, що вже зробив достатньо. Можна було б оточити себе лікарями і доживати віку подалі від гамору. Тільки все це не про Хмельницького. Той у буквальному сенсі до останнього подиху займався державними справами, диктував листи, приймав та відправляв посольства. Поспішав робити актуальне та давно плановане, але ще не зроблене. Перш за все не допустити того, щоб по його смерті через між­усобиці та неузгодженість старшини не впала держава, зведена, за цілком вдалим висловом історика Наталії Яковенко, «надлюдськими зусиллями». У квітні 1657 р. надав нові села у володіння Густинському монастиреві, наприкінці квітня — на початку травня розіслав універсали до єпископів із пропозицією обрати собі нового митрополита замість покійного Силь-вестра Косова. У середині червня 1657 р. видав грецьким купцям права на безмитну торгівлю, підтвердив земельні права шляхтичам і провів дуже важкі і виснажливі переговори з московським послом. Зокрема, гетьман аргументовано та послідовно відхилив намагання царського уряду закріпитися в Україні шляхом направлення до низки українських міст російських воєвод і роздачі стрільцям землі в Києві. Перша спроба царя обмежити права Війська Запорозького, затверджені в 1654 р., зазнала невдачі. Російські посли побачили, що гетьман стоїть на цілу голову вище від них у плані дипломатичного хисту.

Ще в червні 1657 р. до Чигирина приїхали посли від Шведського королівства, і тяжко хворий гетьман, як писав сам посол, «незважаючи на свою слабість, велів перенести себе туди (до кімнати переговорів — Т. Б.), щоб мати зі мною розмову». Далі представник Швеції дивувався тому, що Хмельницький у такому важкому стані «привітав мене дуже люб’язно і випив бокал за здоров’я Вашої Королівської Милості (Карла X Густава — Т. Б.)».

На початку другої декади липня 1657 р. гетьман видав ще два універсали про підтвердження прав Мгарського монастиря. Двадцять третього липня 1657 р. Богдан посилає до московського воєводи Ромадановського листа, де просить чимшвидше підійти з військом на допомогу, бо стало відомо, що поляки з татарами готують новий наступ на козацьку державу. Після 23 липня листів, підписаних Хмельницьким, більше не виявлено. Очевидно, той був останнім. Останнім яскравим свідченням нескорення долі, нескорення смерті заради відстоювання і збереження інтересів і добробуту своєї держави.

Уперше Богдан Михайлович одружився приблизно в 30-річному віці. Ймовірно, це був його перший шлюб. З історичних джерел достеменно відомо лише про його подружнє життя з Ганною Сомківною з родини заможного переяславського козака. Вони побралися близько 1625 р. Богдан тоді вже встиг побувати в походах і полонах й починав закладати в Суботові господарство.

Ганна (можливо, Гафія) Сомківна була сестрою майбутнього наказного гетьмана Якима Сомка. Усі шестеро (або й семеро) дітей Хмельницького були від неї.

Близько другої половини 1630-х рр. або на початку 1640-х рр. на хуторі Богдана Хмельницького в Суботові оселилась якась Мотрона (прізвище батьків невідоме). Про неї майже нічого не відомо. Збереглися лише вказівки, які дають можливість припускати, що була вона зі збіднілої шляхетської родини. Мотрона допомагала дружині козацького сотника Ганні Сомківні доглядати за господарством і виховувати дітей. Сталось так, що Ганна померла десь між 1645—1647 pp. За пізнішими зізнаннями Хмельницького, у цей час він опинився «у сирітстві й важкій біді». Матері Богдана вже не було, тож Мотрона залишилась єдиною жінкою, яка допомагала йому поратися з господарством і виховувати дітей. З нею Хмель невдовзі і побрався вдруге.

Джерела оповідали про надзвичайну вроду Мотрони, порівнювали її з Єленою Прекрасною з поем Гомера. Упала вона в око не тільки Богданові, але й немолодому вдівцю, шляхтичеві, чигиринському підстарості Даніелю Чаплинському. Важко стверджувати, що найперше викликало заздрість Чаплинського — молода і вродлива подруга козацького сотника Хмельницького чи його заможний маєток в Суботові. Чаплинський, користаючись своїм вигідним владним становищем, вирішив відібрати в Хмельницького як одне, так і інше.

Навесні 1647 р. Даніель Чаплинський з військовим загоном напав на Суботів, вигнав звідти сім’ю чигиринського сотника, забрав із собою Мотрону і силоміць обвінчався з нею.

Богдан їздив до короля, подавав судові скарги, прагнучи повернути собі майно, кохану жінку та врешті-решт задовольнити принижену гідність. Але так і не дочекався підтримки чи позитивного рішення на свою користь.

Мотрона зіграла у розпалі війни роль тієї, з ким її порівнювали. Адже на захист Хмеля піднімались козаки, з якими польські шляхтичі поводились аналогічно. Сам же Богдан, ставши гетьманом, викрав у Чаплинського кохану і повторно обвінчався з нею. Київський митрополит Сильвестр Косів відмовився дати дозвіл на формальне розірвання шлюбу з Чаплинським та її одруження з гетьманом. Як не крути, живим ще був чоловік Мотрони — Чаплинський. Тоді Хмельницький звернувся до єрусалимського патріарха Паїсія, який повторив обряд шлюбу.

Відчути вповні щастя подружнього життя Богданові не випало через війну. Та й цей шлюб протривав недовго. Під час битви під Берестечком до Хмельницького надійшла вістка з Чигирина про те, що Мотрона його… зрадила.

Різні джерела по-різному описують, як розвивалися ці події. Так, із польського боку ця розповідь була записана зі слів Яна II Казимира напередодні Берестецької битви. Король же втішався з того, що гетьманша закохалась в годинникаря, котрий служив у Хмельницького управителем двору. Таємний роман Мотрони із цим годинникарем начебто тривав уже довго, аж поки гетьман не виявив пропажі мішечка з грошима. Спочатку Богдан подумав, що це старший син Тиміш взяв гроші для військового походу. Однак від сина отримав негативну відповідь і доручив своїй розвідці почати розслідування цієї справи. У його ході й розкрились всі обставини подружнього злочину. Розгніваний Богдан начебто звелів гетьманшу і годинникаря роздягти догола і, прив’язавши одне до другого, повісити. Історики стверджують, що розповідь Яна II Казимира була доповнена спеціально вигаданими деталями з метою приниження гетьмана та його сім’ї.

У викладі литовського шляхтича Альбрехта Радзивілла все було трішки інакше. Пропажу золота виявив Тиміш Хмельницький. Він вистежив злодія, довідався про його аморальні зв’язки зі своєю мачухою, розповів про все це Богданові. Фінал історії, правда, залишався незмінним: Мотрону з годинникарем повісили на одній шибениці.

Шукаючи згадки в козацьких літописах, натрап­ляємо на дещо інші подробиці. Даніель Чаплинський написав до Мотрони листа з інструкцією, як можна приховати викрадені в Хмеля скарби, а його самого отруїти. За дорученням гетьмана справу розслідував Тиміш. І саме йому начебто вдалося знайти викрадене золото та викрити спільників гетьманші, після чого Мотрону, а також її матір і ще п’ятьох осіб було страчено.

Після цього Богдан одружився втретє. Цього разу дружиною гетьмана стала Ганна, сестра ніжинського полковника Івана Золотаренка, а також полковника Василя Золотаренка, згодом наказного гетьмана. Ганна була вдовою козацького полковника Пилипа, тому в народі її називали також Пилипиха. Богдан вінчався з нею в Корсуні на початку серпня 1651 р. Історик І. Крип’якевич писав: «Це була жінка поважна, хороша господиня, користувалася загальною пошаною в оточенні гетьмана; зберігся навіть універсал, який вона видала від свого імені на зразок гетьманських». Померла вона через 10 років після Богдана, у 1667 р., черницею в жіночому монастирі.

З історичних джерел Хмельницький постає перед нами як турботливий батько, який любив та пестив своїх дітей і гостро переживав їхні невдачі, переймався проблемами їхньої освіти та особистого життя.

Із трьох синів Хмеля до історії увійшли двоє: вояка Тиміш (народився в Суботові між 1632—1635 рp.) та його антипод Юрій (між 1640—1642 рр.).

Богдан дуже любив старшого сина і бачив у ньому свого наступника на гетьманській посаді. Та Тиміш виростав дуже гордим, буйним і незалежним. У джерелах збереглась інформація, що Богдан з початку дорослішання сина вирішив «запрограмувати» того на правильне виховання. Тому якось «наказав прив’язати його до гармати і міцно бити, поки той не поклявся йому, що буде добрим, статечним, і тільки потім наказав відкувати його. Часто Хмельницький за шаблю хапався, так що (Тиміш) не хоче потрапляти йому на очі». Але згодом старший Хмельниченко став досвідченим, хоробрим воїном, хоч був «високий на зріст і огрядний, але дуже добре їздив верхи, повертався на сідлі, як блискавка, стріляв з лука правою і лівою рукою, рубав шаблею, стріляв з рушниці і з-під черева свого коня».

Хмельницький ще юнаком брав Тимоша із собою в походи та битви, у Галичину і під Зборів зокрема. У 1650 р. Богдан відправив сина під керівництвом генерального осавула Дем’яна Лисівця у похід на Дон «лише для того, щоб привчити до ратної справи, щоб знав служити».

Та не тільки військові навички мав здобути Тиміш. Батько Богдан вважав, що мало лише навчитись захоплювати території силою зброї — треба ще вміти відстоювати їх у дипломатичних переговорах та навчитись мудро ними керувати. Тому посилав Тимоша до Києва вписувати документи до гродських книг, велів бути присутнім на аудієнціях іноземних послів, планував вислати його до Семигорода для набуття досвіду при дворі семигородського князя Юрія Ракоці.

Саме із Тимошем Богдан планував встановити в Україні спадкову монархію і започаткувати в країні та за її межами династію Хмельницьких. Для цього гетьман посприяв шлюбу Ти­моша з Розандою Лупул, дочкою молдавського господаря Василя Лупула, у Яссах у 1652 p. У цій родині було на той час двоє правителів — сам Василь Лупул, очільник Молдавського князівства, і Януш Радзивілл, великий литовський гетьман, фактичний правитель Литви, котрий 1645 р. був одружений зі старшою сестрою Розанди, Оленою. Оскільки Молдавія була під владою Османської Порти, цим шлюбом Хмельницький хотів вийти через Лупула просто до султана і здобути турецьку протекцію. Історики вважають, якби це вдалось, то не було би потреби в Переяславському договорі.

Шлюб Тимоша та Розанди, той факт, що Василь Лупул та Богдан Хмельницький стали сватами, міг означати, що Хмельницькі з часом можуть утвердитись на молдавському престолі. Проти цього були правителі сусідніх країн, Юрій ІІ Ракоці (Трансільванія) та Матвій Бесараб (Валахія). У квітні 1653 р. трансільвансько-валаські війська ввійшли в столицю Молдавії Ясси і посадовили на трон Стефана Георгіцу. Лупулу вдалося втекти з Ясс до Рашкова, де стояв з військом його зять Тиміш. Він почав просити в гетьманича та самого гетьмана Богдана військової допомоги.

У похід на підмогу Лупулові Тиміш вирушив разом з козацькими старшинами Іваном Богуном і Тимофієм Носачем. Ворожі війська було розбито. Лупул повернув собі трон, але, вочевидь, цього йому стало мало, і він підмовив Ти­моша поквитатись із Валахією. Вирішальна битва під Яловицею принесла поразку Лупулові, і той знову втік в Україну, сховавши дружину з донькою в Сучавській фортеці. Об’єднані трансільвансько-валахські війська облягли фортецю. Тиміш зі своїми козацькими загонами повів бій із ворогом, очікуючи підмоги від батька. Але раніше від неї прийшла польська армія, що почала обстріл укріплень. Під час нього Тимоша було смертельно поранено.

Дев’ятого жовтня 1653 р. козаки здали фортецю, повернулись додому, везучи тіло покійного гетьманича. Богдан важко пережив смерть улюб­леного сина, навіть підупав на здоров’ї. Але, як свідчать джерела, радів, що його син не дістався живим у руки ворогові, а помер лицарською смертю. До Чигирина із Сучави повернулась і Розанда. Тут у кінці грудня 1653 p. вона народила двох хлопчиків-близнюків, онуків Богдана. На жаль, їхня подальша доля невідома.

Після смерті Тимоша Хмельницький покладав всі свої батьківські надії на молодшого сина Юрія. По-перше, дав йому добру освіту вдома, потім послав учитись в Києво-Могилянський колегіум. Там через погане здоров’я Юрій пробув недовго й повернувся до Чигирина. Старший Хмельницький запросив на домашню науку для Юрка монаха Києво-Печерської лаври Іларіона Добродіяшка.

Незадовго до смерті Хмельницький пропонував козацькій раді обрати свого наступника. Називав багато імен славних полковників, та нікого не хотіли козаки бачити на престолі Війська Запорозького, крім «рідної крові», сина Юрія. Хмельницький відповідав, що Юрась іще малий і не має досвіду правління. Тоді порадили, що генеральний писар Виговський стане регентом і правитиме державою, поки Юрась не змужніє.

Виговський правив два роки і був усунений за свою пропольську орієнтацію. Юрась Хмельницький, як його всі називали через молодечий вік, був блідою копією свого батька і, як майже одноголосно визнають історики, став іграшкою в руках правителів Московії, Речі Посполитої та Османської імперії. Він тричі обирався гетьманом (у 1659—1662, 1677—1681, 1685 рр.) за сприяння відповідних держав і потім ними ж ув’язнювався. За найпоширенішою версією, Юрко був убитий турками 1685 р.

У Богдана був ще й третій син. Історики припускають, що звали його Остап. Він помер неповнолітнім приблизно в 1651 р., побитий найманцями Чаплинського під час нападу на хутір у Суботові в 1647 р.

Крім синів, Хмельницький мав і доньок. Зазвичай сходяться на думці, що їх було чотири. Звісно, всі вони були завидними нареченими, оскільки їхні майбутні чоловіки ставали приналежними до клану Хмельницьких. Найстарша донька, Олена, перший шлюб взяла з полковником і наказним гетьманом Данилом Виговським. Удруге Олена вийшла заміж за переяславського полковника Павла Тетерю, згодом гетьмана Правобережної України (1662—1665 рр.). Олена з Данилом мали двох синів — Юрія та Василя.

Друга донька Богдана, Степанида, побралась із полковником Іваном Нечаєм.

Імена ще двох дочок Богдана невідомі. Одна з них точно була дружиною Лук’яна Мовчана. Їхній син Федір був прилуцьким і стародубським полковником у 1675—1678 pp. Ще одна донька була дружиною корсунського сотника Блиська, що загинув 1654 р.

Дослідник І. Коляда припускає, що в Богдана було не чотири малолітні доньки, а принаймні шість. Зокрема, п’ятою була Катерина, за допомогою якої Богдан хотів стати «тестем Європи» і утвердити міжнародну жіночу гілку династії Хмельницьких. У березні 1654 р. Богдан сватав Катерину за племінника російської цариці Марії Милославської. У червні—жовтні 1654 р. Хмельницький вже віддавав її за Мігая, сина Ніколя Петрашку, онука волоського господаря Мігая Хороброго. Цього через якісь обставини не вдалось зробити. Тоді гетьман вирішив віддати доньку за племінника трансільванського князя Юрія II Ракоці. Але з цієї династично-шлюбної лихоманки 1654 р. нічого не вийшло.

Також згадується зять Хмельницького Павло, який був радником гетьмана з 1649 р. Імовірно, він мав за дружину шосту доньку Хмельницького, ім’я та доля якої залишились для нас невідомими.