Богдан Хмельницький

Спадок Хмельницького в українській історії

Оцінку діяльності Богдана, його внеску в історію, його значення почали давати вже його сучасники. Один з керівників повстання 1659 р. проти гетьмана Виговського Іван Безпалий говорив: «Між нами, військом кошовим і городовим, такої міжусобної брані не бувало, тільки брат за брата, а товариш за товариша вірно і любовно усі єсьмо жили вкупі». Козацький літописець Самійло Величко писав на початку XVIII ст.: «Помер, полишивши по собі несмертну славу, той добрий вождь наш, дякуючи голові якого не тільки ми, його підручні, але й уся Малої Росії Річ Посполита могла жити довгі літа при щасливих успіхах. Помер той, кому разом із вашою милістю панством всюди допомагала всемогутня рука Божа стояти при своїй правді за вольність та свої старожитні права проти братів, але разом з тим ворогів наших — поляків». Невстановлений остаточно автор «Історії Русів» на початку XIX ст. складав Богданові цілу оду: «Таких людей Провидіння Боже тільки породжує в людстві для особливих його намірів і призначень. Він Отчизну свою і народ так любив, що спокоєм своїм, здоров’ям і життям завше йому жертвував без найменшого нарікання. Словом сказати, був найліпший у народі верховний начальник, а у війську безприкладний вождь».

Так сприймали Хмеля в Україні по його смерті. Для поляків-шляхтичів та їхніх нащадків гетьман, звичайно, був зрадником, розбійником, «кровожерним тираном», «збурювачем спокою» та разом з тим «Бичем божим», «Богом даним для кари». Саме такою алегорією починається книга «Історія громадянських воєн у Польщі» венеціанця Альберто Віміни. Бере вона свої витоки з емоцій, викликаних кометою, яка 15 травня 1648 р. з’явилась над Польщею. То було потрактовано як «могутній знак небес про полум’я війни». Інші італійці, котрі теж брали для своїх праць свідчення польських шляхтичів, твердили, що Богдан був особою видатних здібностей, «знаменитий силою тіла і хитрістю ума», але зрадливою, підступною й жорстокою.

Що ж кажуть історики? Українські, польські, російські, всі ті, народи яких представляв чи з якими контактував Богдан Хмельницький? Ким вони бачать його? Ким він був? Що зробив для своєї держави, для козацтва, народу?

Відповідати на ці питання українські історики почали з XIX ст. М. Костомаров вбачав передовсім, що гетьман почав війну суто з помсти своїм кривдникам, і саме в особі Мотрони Чаплинської слід шукати зав’язку «всієї драми, яка називається в народному переказі Хмельниччиною».

В. Антонович суперечливо оцінював діяльність гетьмана. З одного боку, показував Богдана послідовним виразником загальнонародних інтересів, з іншого — виставляв у політичних справах нездарою, який не спромігся чітко спланувати державне будівництво й стояв на захисті лише козацьких інтересів.

Російські історики того часу розглядали події середини XVII ст. лише як боротьбу проти польського поневолення, за «возз’єднання Малої і Великої Русі». До Хмеля ставились по-різному: вбачали в ньому то визначного політика й полководця, то безпринципного діяча із «пересічним політичним розумом» або й взагалі хитрого і підступного козака, котрий присягав, зраджував, знову присягав і так без кінця.

У кінці XIX — на початку XX ст. історики вже починають дивитися на Хмельницького як на творця національної держави. «Батько ук­раїнської історичної науки» Михайло Грушевський у 1898 р., з нагоди 250-річчя повстання, писав: «Є події, що по короткім часі мають історичне, антикварне значення, є знов такі, що служать вихідною точкою для дальших поколінь, на довгий час, сотворяють для них цілком нові обставини життя, виносять на верх змагання та ідеї, що стають бойовим прапором для віків… Се те, що звичайно зветься епохами. Для українського народу такою епохою була Хмельниччина. Її можна порівняти із значенням реформації для німецького народу, Французької революції для Західної Європи. Ми досі чуємо на собі дух перемін, витворених Хмельниччиною». Але Грушевський, з одного боку, зображав гетьмана як талановитого полководця, гнучкого й далекоглядного дипломата, геніального організатора й адміністратора, а з іншого — говорив, що Богдан був політиком «півслів і півділа», з частою відсутністю цілеспрямованості і твердості, закидав, що той запровадив свою владу «ціною страшних жертв» і уклав воєнно-політичний союз із Кримським ханством.

І. Каманін високо оцінив Хмеля як політика й полководця, показав складність його становища в битві під Берестечком. О. Єфименко показала Б. Хмельницького видатним політиком, котрий послідовно боровся за «політичну цілісність і самобутність України». Проти приниження ролі гетьмана в політичному житті України рішуче виступав Г. Хоткевич. Він називав події середини XVII ст. «великою епохою нашої історії», вважав Богдана за великого стратега й організатора в боротьбі за «вільну і самостійну Україну», автора ідеї єдності «українського народу в його етнографічних межах».

З 1920-х рр., коли Україна була вже в складі СРСР, українські радянські історики починали зображувати гетьмана, як веліла ідеологія компартії. Тож тепер, на їхню думку, Хмельницький виступав виразником волі лише українських феодалів-шляхти; пішов на союз із татарами з метою гарантувати інтереси старшини і чекав лише нагоди, аби погасити народну боротьбу. Богдан зрадив інтереси селянства під Зборовом, втік з поля бою під Берестечком тощо.

У польській історіографії оцінювали Хмельницького лише як «зрадника», «лиходія», позбавлену високих ідей, честолюбну, хитру, надзвичайно віроломну й злостиву особу. Мало не єдиним винятком був Л. Кубаля. Він намагався безпристрасно, об’єктивно оцінити Богданові заслуги і дійшов висновку, що в особі Б. Хмельницького Речі Посполитій протистояв геніальний супротивник. На думку вченого, український гетьман був надзвичайною людиною, незрівнянним організатором і політиком, він «народився володарем, умів приховувати свої наміри, у вирішальні моменти не вагався — всюди сильна воля й залізна рука». На переконання Кубалі, Богдан мав не­оціненний хист перейматись потребами й прагненнями людей, викликати до себе довіру.

У 1954 р. гучно святкувалось 300-річчя Переяславської угоди, що радянською владою подавалось як возз’єднання України з Росією. Тоді відбувся перехід до радикально іншого погляду на Хмельницького та його війну. Провідна роль у війні відводилася тепер селянству, межею завершення війни вважалась Переяславська рада, а відтак визначалися й хронологічні межі війни, з 1648 по 1654 р. Хмельницького виставляли в ролі поборника «возз’єднання братніх народів», при цьому відсувалась на маргінес його державотворча діяльність. Разом з тим розпочався процес певної ідеалізації гетьмана, взірцевого політика, воїна та дипломата.

З кінця 80-х рр. ХХ ст. в українській історіографії почався новий період у дослідженні війни під проводом Хмельницького. Були відсунуті радянські канони та догмати, і увагу знову було звернено на Богдана як на творця держави. Висновки українських істориків кінця XX ст. немов випередив діаспорний історик О. Оглоблин, коли ще в 1954 р. писав: «Найбільше місце Богдана Хмельницького в історії України — не як полководця, хоч би й великого, не як дипломата, хоч би й блискучого, а як державного діяча, фундатора й будівничого Української козацької Держави. Яку б ділянку громадсько-державного життя не взяти — Богдан Хмельницький скрізь виступає як державний діяч великого формату».

Та поза тим, Я. Качмарчик свого часу вдало зауважив, що в світовій історії важко знайти такого історичного діяча, як Хмель, на долю якого випало б стільки протилежних за суттю і формою оцінок від сучасників і нащадків.

По-своєму його бачили історики, поети і художники (Тарас Шевченко), письменники в своїх романах (Михайло Старицький, Іван Ле,) кінорежисери (Ігор Савченко, Микола Мащенко, Єжи Гоффман) та інші митці. Музиканти, драматурги, творці опер… Усіх годі перерахувати. Тож залишаємо шановним читачам право самим, прочитавши книгу, подумати й дати відповідь на питання: ким був Богдан-Зиновій Михайлович Хмельницький...