Божі воїни

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Протягом кількох років свого існування Фогельзанг зумів створити у Шльонську досить численну й непогано розгалужену сітку законсервованих агентів, тож, у принципі, було з чого реконструювати. Проблема полягала в тому, що хвиля переслідувань, яка прокочувалася Шльонськом, не могла не вплинути на завербованих. Частина, слід було побоюватися, перейшла до історії як мученики, після них могло навіть попелу не залишитися. Частина з уцілілих могла під впливом шаліючої Інквізиції радикально переглянути погляди й дійти висновку, що Вікліфові симпатизувати не варто, а Гуса краще любити значно менше, ніж раніше. Серед останніх могли знайтися й такі, які з власної волі або під примусом радикально змінили партійну належність. Перефарбовані та перевербовані, тепер вони чекають, що до них хтось з’явиться. А коли хтось з’являється, бігцем доносять відповідним органам.

Отож контакт з кожним давнім агентом був пов’язаний з чималим ризиком, тому його не варто було встановлювати, попередньо як слід не підстрахувавшись. А трьом — щодо цього не виникало питань — підстраховувати один одного було набагато легше, ніж двом.

Протягом місяця з гаком Рейневан, Жехорс і Бісклавре товклися по Шльонську — то в холод та осінню сльоту, то під живим сонцем і в нитках бабиного літа. Вони відвідали чимало місцевостей, починаючи з великих міст, таких як Вроцлав, Легниця і Свидниця, і закінчуючи Дорфами, Турками й Бульками, повні назви яких нізащо не хотіли залишатися в пам’яті. Відвідували різних людей, різним людям — різними методами і з різними результатами — нагадували про лояльність до справи, якій вони колись присягали. Утікати — панічно — довелося лише тричі. Раз у Ратиборі, коли Жехорс утік із влаштованої Інквізицією мишоловки, вистрибнувши через вікно з другого поверху кам’яниці на ринку, після чого був імпозантний галоп вулицею Довгою аж до самої Миколайської брами. Раз уся трійця пробилася крізь облаву на сьцінавському підгородді, в чому вельми допоміг туман, який, неначе на замовлення, піднімався з мочарів над Одрою. Раз, у Скорогощі, мусили сторчголов утікати від погоні, що рвонула за ними, як тільки в загону найманців, які стерегли митну палату й міст на Писі, виникли щодо них підозри.

Раз, під Намисловом, коли тамтешній бондар-батько вислуховував Жехорса та Рейневана, Бісклавре, який стояв на підстраховці, впіймав і затягнув до хати сина, дванадцятирічного хлопця, крадькома посланого по сторожу до міста. Швидше, ніж вдалося б вимовити “Юда Іскаріот”, бондарчук звивався на долівці, прохромлений навахою, бондар хрипів і хлюпав кров’ю з перерізаного горла, бондарева й бондарівни лементували на різні голоси, а товариство втікало через плоти до залишених у гущавині коней.

— У боротьбі за праве діло етики немає, - спогорда випростався Жехорс, коли через якийсь час Рейневан докоряв йому, головним чином за дванадцятирічного. — Коли діло вимагає вбити, треба вбити. Дух знищення — це водночас творчий дух. Убивство в ім’я правого діла не є злочином, тому не можна вагатися вбивати в ім’я правого діла. Ось ми із піднятим чолом і впевненим кроком входимо на сцену історії. Ми змінюємо й формуємо історію, Рейнмаре. Коли настане Новий Порядок, діти вивчатимуть це у школах. А назву того, що ми робимо, дізнається весь світ Слово “тероризм” буде на вустах усього світу — Амінь, — закінчив Бісклавре.

Через два дні вони повернулися. Жехорс і Бісклавре дізналися прізвище намисловського агента, який перевербував бондаря. І вбили його. Закололи ножами, коли той уночі повертався з корчми.

З кожним днем, слід було визнати, дух знищення ставав дедалі більше й більше творчим.

— Не марудь, не марудь, — кривився Бісклавре, бачачи вираз Рейневанового обличчя. — Одного дня отримаємо від Флютика наказ, то підемо разом, утрьох, застромити ножа в черево тому Грелленортові, який убив твого брата. Або князеві Янові Зембицькому. Або й самому вроцлавському єпископові. І що, тоді ти також нарікатимеш, триндітимеш про етику та честь?

Рейневан не відповідав.

У ніч із сьомого на восьме листопада на домовлене місце, яким був покутний хрест на краю діброви біля перевалу Томпадла, що розділяв масиви Шленжі та Радуні, прибули на зустріч ті, хто мав прибути. Ті з-поміж “розконсервованих” агентів, яких Фогельзанг визнав найнадійнішими й потребував для виконання спеціального завдання. Зрозуміло, було дотримано заходів безпеки: присутності серед конспіраторів шпигуна все ще не можна було виключити. На перевалі Томпадла на тих, хто прибував, чекав тільки один представник Фогельзангу — жереб упав на Жехорса. Якби обійшлося без несподіванок, Жехорс мав повести зібрану групу на схід, до пастуших куренів, де мав чекати Рейневан. Якщо й тут не було засідки, група продовжувала б шлях аж до села Бендковіце, де очікував Бісклавре. Який витягнув найкоротшу соломинку.

Але все пішло гладко, і протягом лише однієї ночі особовий склад Фогельзангу збільшився на дев’ятьох чоловік. Дуже різних. Рахівник з Вроцлава, крамар з Проховіц, тесля з Тршебниці, каменярський челядник зі Сьроди, учитель з Контів, управитель з грангії в Любйонжі, зброєносець, який колись служив Больцам з Цайскенберга, колишній чернець з Ємельниці — нині продавець індульгенцій, а на додачу до них усіх, немов своєрідний вінець, пробощ костелу Серця Ісусового з Погожелі.

Подорожуючи ночами — загін був занадто численний, щоб могти, не викликаючи підозр, пересуватися вдень, — дісталися до Рнхбаха, звідти до Ламперсдорфа і Совиних гір, на Юговський перевал. Тут, на галявині в лісах під селом Югов, від якого пішла назва перевалу, вони зустрілися з групою, що прибула з Чехії. Група складалася з чотирнадцяти професіоналів. Було зовсім неважко здогадатися, що саме було їхньою професією. Зрештою, Рейневан і не мусив здогадуватися. Двох він знав, бачив їх під Білою горою. Вони приходили підготовку в секторі вбивств.

Групу привів знайомий.

— Урбан Горн, — сказав Лукаш Божичко. — Групу привів з Чехії Урбан Горн. Власною персоною.

Гжегож Гейнче, inquisitor a Sede Apostolica specialiter deputatus на вроцлавську дієцезію, кивнув головою на знак того, що він здогадувався. І що анітрохи не здивований. Лукаш Божичко кашлянув, вирішив, що можна доповідати далі.

- Ішлося, природно, про Клодзько. Наша людина була свідком дискусії Горна з Рейнмаром з Беляви і тими двома з Фогельзангу, Жехорсом і Бісклавре. Клодзько, сказав їм Горн, це ворота і ключ до Шльонська. І додав, що пан Пута з Частоловиць починає виростати до величини незручного символу, небезпечного для нас… Значить, для них… Значить, для гуситів… І що цього разу Клодзько мусить упасти.

— Це, — підняв голову інквізитор, — точні слова нашої людини?

— Точні аж до йоти, — підтвердив диякон. — Ці слова передала наша людина нашому агентові в Клодзьку. А той мені.

— Говори далі.

— Той із Фогельзангу, Бісклавре, сказав, що їхній знайомий Трутвейн пережив хаос і смуту та що він і далі діє. Що збирає олію, живицю та інші інгредієнти. Що цього разу нічого не забракне, що вони розпалять у Клодзьку таке багаття, що… це його власні слова, що в пана Пути в замку вуса обгорять. І що цього разу не вони, а пан Пута втікатиме через дірку від срача. Так він сказав, цими конкретно словами: через дірку від срача…

— Отже, — здогадався Гейнче, — групу перекинули до Клодзька. Коли почали перекидати?

— У п’ятницю після святого Мартіна. Їх перекинули не всіх разом, а поступово, по двоє, по троє, щоб не викликати підозр. На щастя, наша людина була в одній з груп, що їх перекинули першими. Тому ми знаємо, що з цим Трутвейном — це правда. Цей Трутвейн, Йоганн Трутвейн, — це вівтарист з костелу Пресвятої Діви Марії, давній гуситський шпигун. Саме навколо нього, як з’ясувалося, у Клодзьку ще з літа функціонує зародок шпигунсько-диверсійного осередку.

— У цей момент, — інквізитор відштовхнув печатку, якою бавився. — У цей момент уся група вже в Клодзьку, як я розумію? Усі?

— Усі. Крім Горна. Беляви, Бісклавре та ще трьох. Вони на святого Мартіна виїхала з-під Югова. Наша людина не знає куди. Які будуть накази, ваша велебносте? Що почнемо?

З-за вікна долинав гамір міста, перекупки сварилися на Курячому базарі. Папський інквізитор мовчав, потираючи носа.

— Ця наша людина, — запитав він нарешті, - це хто?

— Кацпер Домпніг. Рахівник. Звідси, з Вроцлава.

— Домпніг… Його не шантажували. Я би пам’ятав, якби так було, шантажу я б не забув… Але платити, здається, ми йому теж не платили. То що — невже ідеаліст?

- Ідеаліст.

— Тоді наглядай за ним, Лукашу.

— Амінь, ваша велебносте.

— Ти запитував, — Гжегож Гейнче потягнувся, — що ми робимо. Наразі нічого. Але якби почався напад, якби гусити підійшли під Клодзько, якби місто опинилося під загрозою, наша людина повинна негайно провалити всю групу. Повинна негайно видати всіх контррозвідці пана Пути.

— А чи не краще, — усміхнувся Лукаш Божичко, — щоб ця заслуга припала нам? Єпископ Конрад…

— Мене не цікавить єпископ Конрад. А Свята Курія існує не для того, щоби збирати заслуги. Повторюю: наша людина повинна видати групу контррозвідці Клодзька. Саме пан Пута з Частоловиць повинен ліквідувати диверсантів. І ще більше вознестися як символ, що викликає жах серед гуситів. Зрозуміло?

— Амінь, ваша велебносте.

— Рейневана… Рейнмара з Беляви, кажеш, нема у клодзькій групі. Виїхав, кажеш. З Горном. Може, до монастиря в Білому Костелі? Бо, як я розумію, з цим монастирем — це цілком надійна інформація?

— Надійна, ваша велебносте, підтверджую. Чи ми почнемо там… дії?

— Тимчасово — ні. Послухай, Лукашу. Якби все-таки Рейневан повернувся до Клодзька… Якби приєднався до диверсантів… Коротше: якби він потрапив до лап пана Пути, ви маєте його витягнути. Живим і неушкодженим. Зрозумів?

— Так точно, ваша велебносте.

— Залиш мене тепер. Я хочу помолитися.

До Свидниці вони вирушили в шість коней — Горн, Рейневан, Бісклавре і троє вбивць, які прибули з Горном. Однак убивці супроводжували їх тільки до Франкенштейна, не в’їжджаючи в місто, вони відділилися і від’їхали в блакитну далечінь. Не витрачаючи слів ні на які прощання. У них були, це не викликало сумніву, якісь важливі завдання й цілі в Шльонську. Горн міг знати ці цілі, міг знати, кого вони збираються вбити. Але з таким самим успіхом міг і не знати. Рейневан ні про що не питав. Однак він не був би собою, якби не виголосив промови про етику та мораль.

Горн терпляче слухав. Він знову був колишнім Горном, таким, з яким Рейневан познайомився, якого знав і пам’ятав. Горном в елегантному, короткому сірому плащі, скріпленому срібною пряжкою, у гаптованому сріблом вамсі. Горном, який носив на поясі стилет з рубіном у руків’ї та облямовані латунню шпори на курдибанових чоботях. Горном, на голові якого був атласний шаперон з довгою і вигадливо обмотаною навколо шиї ліріпіпою. Горном з проникливими очима й губами, скривленими в дещо викличній гримасі. Гримаса ця ставала тим виразнішою, чим більше Рейневан заглиблювався у питання, що стосувалися моралі, етичних норм, правил та законів війни, а серед них, зокрема, — у питання застосування терору як знаряддя війни.

— Війна несе із собою терор, — відповів він, коли Рейневан закінчив. — І на терор спирається. Війна сама в собі є терором. Ipso facto[305].

— Завіша Чорний з Гарбова не погодився би з тобою. Він інакше розумів війну і jus militare[306].

— Завіша Чорний загинув.

— Що?

— До тебе не дійшли чутки? — Горн обернувся в сідлі. — Не дійшла звістка про смерть одного з найславетніших лицарів новітньої Європи? Завіша Чорний поліг. Вірний васал, він пішов з Люксембуржцем у похід проти турків, облягати фортецю Голубац над Дунаєм. Турки розбили їх під цим Голубацем. Люксембуржець, своїм звичаєм, ганебно втік, Завіша — своїм звичаєм — прикривав відступ. І загинув. Подейкують, що турки відрізали йому голову. Сталося це двадцять восьмого травня, у п’ятницю після святого Урбана, мого патрона, тому я так добре пам’ятаю дату. І немає вже на світі Завіші Чорного з Гарбова, доброго лицаря. Sic transit gloria[307].

— Гадаю, — сказав Рейневан, — що набагато більше. Набагато більше, ніж глорія.

Коли вони приїхали до Свидниці, відразу ж впало в очі неабияке пожвавлення, що панувало в місті. Коли вони в’їхали Нижньою брамою й дісталися на ринок вулицею Довгою, що потопала в болоті, то мали враження, ніби потрапили на якесь народне гуляння — було очевидно, що причина цього пожвавлення радше радісна, ніж навпаки. Бісклавре подався в юрму — з’ясувати, в чому річ, але Рейневанові одразу ж згадалася Прага влітку 1427 року, вируюча й потішена звісткою про перемогу під Таховом. Асоціація виявилася надзвичайно влучною. А міна Бісклавре, коли той повернувся, — надзвичайно кислою. Обличчя Горна, коли той вислуховував нашіптувані йому на вухо повідомлення, похмурніло й супилося в міру шепотіння.

— Що сталося? — не витримав Рейневан. — У чім річ?

— Пізніше, — обрізав Горн. — Пізніше, Рейневане. Зараз у нас зустріч. І важливі переговори. Ходімо. Бісклавре, ти знайди тут когось, кому можна довіряти, і щоб був добре поінформований. Я хочу знати більше.

Зустріч відбулася в шинку на вулиці Лучничій, недалеко від брами під цією ж назвою, а важливі переговори стосувалися поставок зброї та коней з Польщі. Другою стороною в переговорах був знайомий Рейневанові раубрітер, поляк Блажей Якубовський, гербу Порай. Якубовський не впізнав Рейневана. Та й не дивно. Минуло трохи часу. І трохи дечого трапилося.

Переговорам дещо заважав розгардіяш, який панував навколо, і надзвичайно веселий настрій відвідувачів, що переповнювали корчму. Свидничани явно мали якийсь привід святкувати. І не тільки Рейневана цікавило який.

— Кажуть, вас побили? — раптом перервав переговори Якубовський, рухом голови показуючи на радісних городян. — У Лужиці? Під якимось Крацау чи якось так? Кажуть, вам там дали прочухана панове Поленц і Колдіц, здоровенного, кажуть, вам дали прочухана. Га? Та говори ж, Горне, мені цікаво знати подробиці.

— Зараз не час про це розмовляти.

Цієї миті повернувся Бісклавре, Порай тут же здогадався, із чим саме. І вперся, що от саме час. Не було виходу.

— Сирітки Краловця, — стримано почав Білувальник, — мали в облозі в Чехії якусь фортецю, мій інформатор забув, яку й де. У них закінчувався провіант, кінця облозі не було видно, тож вони вирішили піти кількома гуфами на плюндрування. На Лужицю. Шостого листопада пустили з димом Фридланд, у наступні дні спустошили місцевості поблизу Згожельця, Любія й Житави. Навантажили вози здобиччю, зігнали худобу й вирушили у зворотний путь. Трактом через Градек над Нисою. І тут…

- Їх наздогнали, так?

— Наздогнали, — неохоче визнав Бісклавре. — Краловець був надто самовпевнений… Він не сприйняв серйозно німців, недооцінив їх. А тим часом Шість Міст мобілізували сильний озброєний контингент під командуванням Лотара Герсдорфа та Ульріха Біберштайна. З Нижньої Лужиці швидким походом прибув з підмогою ландвійт Ганс фон Поленц, зі Свидниці підійшов Альбрехт фон Колдіц. Швидко приєдналися князі, Ян Жаганський і його брат Генріх Старший на Глогові, а до повного комплекту привів свою дружину Гоче Шафф із замку Гриф. Вони кинулися за Кра-ловцем у погоню, у день святого Мартіна на світанку несподівано вдарили по похідній колоні Сиріток. Милю за Градеком. Під Крацау.

- І побили їх.

— Побили як побили, — Бісклавре мав вираз людини, яка не може виплюнути і змушена проковтнути. — Краловець відступив… Він втратив… Втратив кілька…

— Кілька сотень людей, — докінчив поляк. — Вози. І всю здобич.

— Але німецьких трупів, — буркнув Білувальник, — теж під Крацау чимало залишилося на полі. З Лотаром Герсдорфом на чолі.

— Та проте, — пробурчав Якубовський, — Крацау показало, що ви не є непереможними.

— Тільки Бог є непереможним.

- І ті, хто у Бога в ласці, - криво усміхнувся поляк. — Невже ви, гусити, вже з цієї ласки випали?

— Божі присуди, — Горн подивився йому в очі, - незбагненні, милостивий пане Якубовський. Їх ані не збагнути, ані не передбачити. Інша річ — люди, вони передбачувані. Але досить гаяти час на дебати. Повернімося до наших ґешефтів. Це зараз важливо.

Інших важливих справ Урбан Горн мав чимало. А підвищений до рангу асистента Рейневан мав дедалі менше шансів швидко повернутися до Ютти.

У Сбидниці бони не затрималися надовго, під’їхали до Ниси, попередньо попрощавшись із Бісклавре.

— Побачимося, — Білувальник на прощання зазирнув Рейневанові глибоко в очі. — Побачимося, коли настане час. Щоби ти про це не забув, я з’явлюся. З’явлюся в твоєму затишному монастирочку і нагадаю про обов’язки.

Це прозвучало трохи як погроза, але Рейневан не перейнявся. Він не мав часу. Горн квапив.

Вони поїхали на Опольщину — район, який Горн вважав відносно безпечним. В опольському та немодлінському князівствах дедалі більший вплив і значення мав спадкоємець цих земель, молодий князь Болько Волошек. Антипатія Болька до єпископа та його відраза до кліру й Інквізиції були широко відомі. На Опольщині не було згоди на переслідування. Єпископ та інквізитор погрожували молодому князеві відлученням від церкви, але Волошек на це чхав.

Горн і Рейневан не мали постійної бази; безперервно переміщаючись, вони оперували між Ключборком, Ополем, Стшельцями і Глівіцами, контактуючи з людьми, які прибували з Польщі: з Олькуша, з Хенцін, з Тшебіні, з Велюня, з Паб’яниць, навіть з Кракова. Справ, які належало вирішити, і ділових трансакцій, які належало владнати, було чимало. Рейневана, який під час трансакцій, хоч і був присутній, але головним чином мовчав, дивували торгові таланти Урбана Горна. Його дивувала також міра складності справ, що їх він досі вважав банально простими.

Куля, як виявлялося, була кулі аж ніяк не рівна. Пищалі, якими користувалися гусити, переважно стріляли кулями калібру одного пальця. Палець і одне ячмінне зерно — це був типовий калібр цівок рушниць і легших гаківниць, цівки важчих гаківниць мали калібр, що дорівнював двом пальцям. Цівки тарасниць були уніфіковані до куль калібром два пальці та одне зерно ^{53}. Урбанові Горну довелося домовитися з представниками польських кузень про постачання всіх цих різновидів куль у відповідних кількостях.

Так само і стрілецький порох, як виявилося, не був рівний порохові, він давно вже перестав бути тим, чим був за часів Бертольда Шварца. Пропорції селітри, сірки та деревного вугілля належало старанно відмірювати: ручна зброя вимагала пороху з більшим вмістом селітри, а для гуфниць, тарасниць і бомбард потрібен був порох з більшим вмістом сірки. Якщо суміш була невідповідною, порох годився тільки для феєрверків, та й то не дуже. Порох також мав бути старанно гранульованим: якщо він таким не був, то розкладався під час транспортування — важча селітра переміщалася наниз, на дно посудини, легше вугілля залишалося на поверхні. Стабільний і легкозаймистий гранулят отримували шляхом зрошування меленого пороху людською сечею, причому найкращі результати давала сеча людей, які багато й часто пили. Тож не дивно, що порох польського виробництва користувався на ринку заслужено доброю репутацією, а польські порохові млини — заслуженою славою.

— Мало не забув, — сказав Горн, коли вони поверталися після укладення чергової трансакції. — Шарлей казав тебе поздоровити. Просив передати, що в нього все добре. Він далі в Таборі, у польових військах. Гейтманом польових військ зараз є Якуб Кромешин з Бржезовиць, бо Ярослав з Буковини поліг у жовтні під час облоги Бехині. Шарлей був під час облоги, брав також участь у рейдах до Ракус і в нападі на Верхній Палатинат. У нього, я вже, здається, сказав, усе добре. Він здоровий і веселий. Часом аж понад міру.

— А Самсон Медок?

— Самсон у Чехії? Я не знав.

Наступного дня вони поїхали до Тошека, розмовляти з поляками про кулі, калібри, сірку та селітру. Рейневанові це вже почало злегка набридати. Він мріяв про повернення до монастиря, до Ютти. Мріяв, щоб сталося щось таке, завдяки чому він міг би повернутися. І вимріяв.

— Прощатимемося, — заявив спохмурнілий Горн, повернувшись із опольської колегіатської школи, до якої ходив часто, але завжди сам, без Рейневана. — Я повинен від’їхати. Я не сподівався… Визнаю, не сподівався, що це станеться так швидко. Сирітки Краловця перейшли шльонський кордон. Через Левінський перевал. Ідуть, наче буря, прямо на Клодзько. Може статися так, що ти вже не встигнеш пробратися в місто, перш ніж Краловець почне облогу. Але мусиш туди їхати. Зараз. На коня, друже.

— Бувай, Горне.

Було п’яте грудня 1428 року. Друга неділя адвенту.

Він поїхав на Бжег, краківським трактом, а по дорозі його наздоганяли новини. Сирітки Краловця вогнем і мечем спустошили Клодзьку улоговину. З димом пішла Бистшиця, у місті було влаштовано різанину. На саме Клодзько, як випливало з вістей, Краловець ще не вдарив, навіть близько не підійшов. Але Шльонськ, як у березні, почала охоплювати паніка. На дорогах стало тісно від біженців.

Рейневан поспішав. Але не під Клодзько. Він їхав до Білого Костелу. До Ютти.

Був уже недалеко. Проїхав Пшеворно, уже бачив Руммельсберг. І тоді, на лісовій дорозі, відчув магію.

При дорозі білів кінський скелет, крізь який уже сильно проросла трава, — поза сумнівом, пам’ятка після весняного рейду. Кінь Рейневана харапудився й бокував, форкав, переступав ногами на місці. Однак не скелет налякав коня, ані не вовк або інший звір. Рейневан відчував магію. Він умів її відчувати. Тепер він її відчував, чув нюхом, бачив і чув у сильному запаху вологи та плісняви, у покаркуванні ворон, у забронзовілих і застиглих від приморозку стеблах дягелю. Він відчував магію. А коли роззирнувся, помітив її джерело.

У гущавині голих дерев ховався дерев’яний будинок. Костелик. Певно, модриновий. Зі стрункою гостроверхою дзвіничкою.

Рейневан спішився.

Костелик, розташований безпосередньо на маршруті походу Божих воїнів, намагалися спалити, про це свідчила зовсім почорніла фронтальна стіна й сильно обвуглені стовпи при вході. Однак вогонь не пожер будинку, певно, погашений дощем. Або чимось іншим.

Усередині було зовсім порожньо, костелик пограбували, винесли все, що в ньому було, а було, мабуть, небагато. Решту знищили. Тригранний пресвітерій, яким закінчувався неф, був повний дощок і шмат, певно, решток вівтаря. Тут також були помітні сліди вогню, чорні плями паленого. Чи це був вогонь гніву, вогонь нищення й ненависті, вогонь сліпої помсти за багаття в Констанці? Чи звичайне вогнище, як на бівуаку, розпалене, щоби хоч трошки розігріти казанок із задубілою вчорашньою кашею, у місці, яке захищало від дощу та холоду? Щодо цього не можна було бути впевненим. Рейневанові доводилося бачити в захоплених костелах обидва види полум’я.

Магія, яку він відчував, випромінювалася саме звідси. Бо саме тут, на тому місці, де колись був вівтар, лежав гекс. Шестикутник, сплетений з патиків, лика, смужок березової кори, кольорової вовни й ниток, з додатком пожовклої папороті, марени, листя дуба і трави під назвою erysimon[308], що значно посилювало Dwimmerkraft, тобто магічну силу. Спосіб виготовлення гексу був типовим для сільської чаклунки або когось зі Старшої Раси. Хтось — або чаклунка, або Старший — приніс його сюди й поклав. Щоби віддати честь. Виявити повагу. І співчуття.

На струганих дошках, якими були покриті стіни пресвітерію, було щось намальовано. На малюнках не було знати слідів ударів сокирами, вони не були заквацяні сажею та екскрементами, видно, Божі воїни, які зупинялися тут на постій, не мали часу. Або настрою.

Рейневан наблизився.

Образ охоплював увесь пресвітерій. Бо це був цикл образів, послідовність сцен, що змінювали одна одну.

Totentanc.

Художник не був великим митцем. Митцем він був радше таким собі — і, понад будь-який сумнів, доморощеним. Хтозна, може, заради економії за пензель узявся сам пробощ або вікарій? Постаті були намальовані примітивно, пропорції спотворені до смішного. Комічними — аж страшно — були патикуваті кістяки, окремі dramatis personae[309] фрески, що викидали колінця й поривалися в смертельний танок: Папи, Кесаря в короні, Лицаря в збруї і зі списом, Купця з мішком золота, Астролога з перебільшено семітськими рисами. Усі постаті були комічні, жалюгідно патетичні, викликали якщо не сміх, то бодай співчутливий усміх. Гідною того, щоби над нею змилосердитися, була й сама Смерть, гротескно смішна у своїй позі, у савані, ніби з вертепу, вона проголошувало своє есхатологічне memento mori[310], написане надії черепом чорними кутастими літерами. Літери були рівні, написи легко прочитувалися: митець був явно кращим каліграфом, ніж малярем.

Гекс несподівано запульсував магічною силою. А Смерть раптом обернула гротескний череп. І перестала бути гротескною. Стала страшною. У темному нутрі костелика ще більше потемніло. А образ на дошках, навпаки, засвітився. Саван Смерті забілів, очні ями запалали, убивчо заблищало лезо стиснутої кістлявими лапами коси.

Перед Смертю, покірно схилившись, стояла Діва, одна з алегоричних фігур смертельного хороводу. Діва мала риси Ютти. І мала голос Ютти. Голосом Ютти вона благала Смерть змилуватися. Благальний голос Ютти звучав у Рейневановому черепі, як флейта, як сигнатурка[311].

Голос Смерті, коли вона відповідала на благання, звучав, як хрупання кістки, що ламається, як шкрябання заліза по склу, як скрипіння пожертих іржею цвинтарних воріт.

Рейневан зрозумів. Він вибіг з костелу, скочив на коня, криком та ударами шпор зірвавши його в галоп. У його вухах усе ще скреготів і скрипів страшний голос.

Уже здалеку він бачив, що в монастирі щось не так. Зазвичай наглухо зачинена брама була розкрита навстіж, всередині, у дворі, миготіли силуети людей і коней. Рейневан скулився в сідлі і змусив коня до ще більш шаленого галопу.

І тут його спіймали.

Спочатку були чари, наведене заклинання, громовий удар сили, який наполохав коня і звалив Рейневана з сідла. Він не встиг піднятися, як з ровів і з-за дерев вискочили й накинулися на нього кільканадцятеро чоловіків. Він устиг витягти ножа з халяви, двома широкими замахами зумів шмагнути двох, коротко штрикнувши лезом в обличчя, зупинив третього. Але решта накинулися на нього. Оглушили важкими ударами, повалили на землю. Накопали. Придушили. Зв’язали руки за спиною.

— Міцніше, — почув він знайомий голос. — Міцніше затягнути мотузки, не шкодувати! Якщо в ньому щось зламається, невелика втрата. Хай уже зараз скуштує того, що на нього чекає.

Його смикнули, поставили на ноги. Він розплющив очі. І задрижав.

Перед ним стояв Стінолаз. Біркарт Грелленорт.

Від удару в лице Рейневанові зблиснуло в очах, щока й око запекли, немовби припечені залізом. Стінолаз розвернувся, вдарив його ще раз, цього разу з лівої, тильним боком долоні в рукавичці. Рейневан відчув у роті присмак крові.

— Це було, — тихо пояснив Стінолаз, — тільки для того, щоби привернути твою увагу. Щоб ти зосередився. Ти зосередився?

Рейневан не відповів. Викручуючи голову, він намагався побачити, що відбувається за монастирськими ворітьми, що за вершники там роз’їжджають і що за кнехти бігають. Єдине, що було поза сумнівом, — це не були Чорні вершники з Роти. Ті, хто його тримав, виглядали як звичайні головорізи-найманці. Біля головорізів стояв чоловік з округлим лицем, одяг якого зраджував у ньому валлона. Очі ж його зраджували в ньому чарівника. Саме цей валлон, здогадався Рейневан, і вибив його із сідла заклинанням.

— Ти обманював себе надією, — процідив Стінолаз, — що я про тебе забуду? Чи що я тебе не знайду? Я попереджав, що в мене очі та вуха всюди.

Він замахнувся і вдарив Рейневана знову, просто по щоці, яка вже почала спухати. Повіка, яка розболілася ще після попереднього удару, почала сльозитися. Потекло і з-під другої. І з носа.

Стінолаз нахилився до нього. Дуже близько.

— Мені здавалося, — просичав він, — що ти все ще присвячуєш мені не всю увагу. А я вимагаю всієї. Напруж кебету. І слухай пропозицію. Ти вляпався. Живим ти з цього не вийдеш. Але я можу тебе витягнути. Можу врятувати твою шкуру. Якщо ти мені пообіцяєш, що приведеш мене до… Ти знаєш, до кого. До того астрала, який маскується під великого придурка. Збережеш життя, якщо приведеш мене до нього…

— Гей! Мосьпане Грелленорте!

З висоти сідла на них дивився лицар у повному пластинчатому обладунку. На коні, покритому попоною із блакитно-срібним шаховим узором. Рейневан знав його. Пам’ятав.

— Князь вимагає доставити цього перед його очі. Негайно.

— Ти вирішив? — встиг просичати Стінолаз. — Приведеш?

— Ні.

— Шкодуватимеш.

У монастирському дворі кишіли кінні, юрмилися піші. На відміну від строкатих і радше обірваних головорізів Стінолаза, стрільці та кнехти у дворі були вбрані порядно й одноманітно, в чорно-червоні барви. Серед кінних переважали панцирні, як зброєносці, так і гербові лицарі.

— Давайте його сюди! Давайте гусита!

Рейневан знав цей голос. Знав поставу, вродливе чоловіче обличчя, модно, по-лицарськи, поголену шию. Знав чорно-червоного орла.

Збройними у монастирському дворі командував Ян, князь на Зембицях. Власною княжою персоною, в обшитому горностаями плащі поверх міланських обладунків.

— Давайте його сюди, ближче, — він владно кивнув головою. — Пане маршале Боршніцу! Пане Грелленорте! Давайте його сюди. А цього валлона заберіть геть із очей моїх. Не терплю чаклунів!

Рейневана підвели ближче. Князь подивився на нього згори, з висоти лицарського сідла. Його очі були світлі, сіро-блакитні. Рейневан уже знав, кого йому нагадували очі та риси обличчя абатиси.

— Господь Бог неквапливий, зате справедливий, — проголосив Ян Зембицький носовим голосом і патетично. — Неквапливий, зате справедливий, так-так. Ти відступився від релігії хреста, Беляу, Юдо. Займався чорнокнижництвом. Був замислив замах на мене. За злочини буде кара, Беляу. За злочини буде кара.

Коли він закінчував цю фразу, то вже не дивився на Рейневана. Дивився в бік віридарію. Там стояли чотири черниці. Серед них — абатиса.

— У цьому монастирі, - гучно промовив Ян, підводячись у стременах, — переховували гуситів! Тут давали притулок шпигунам і зрадникам! Це не залишиться безкарним! Чуєш, жінко?

— Не ти мене каратимеш, — відповіла абатиса, дзвінким і зовсім не переляканим голосом. — Не ти! Порушуєш закон, князю Яне! Порушуєш закон! На терен монастиря ти не маєш доступу!

— Це мої землі, і тут моя влада. А цей монастир з милості моїх дідів тут стоїть!

— Монастир стоїть з Божої милості! І не підпорядковується ні твоїй владі, ні юрисдикції! Ти не маєш права сюди входити й перебувати тут — ні ти, ні твої солдати! Ні цей мерзотник, ні його головорізи!

— А він, — Ян Зембицький піднявся в стременах, показав на Рейневана, — мав право тут перебувати? Протягом усього літа? Чи ж можна, пані сестро, переховувати тут єретиків? Таких, як отой, що там лежить?

Рейневан подивився в напрямку, в якому показав князь. Там, де мур, що оточував віридарій, сходився з покритою сухими пагонами плюща стіною будинку інфірмерії, лежав Бісклавре. Рейневан упізнав його за пошитою недавно за міркою курткою з телячої шкіри, яку француз недавно собі справив і якою всім казав захоплюватися. Тільки за курткою і міг його впізнати. Труп був жахливо понівечений. Світловолосий miles gallicus, колишній Ecorcheur, Білувальник, видно, коли його оточили, тяжко бився. І живим узяти себе не дав.

— То як воно? — ущипливо запитав князь — Що, монастир має диспенсу на те, щоб давати притулок єретикам і злочинцям? Отож це не так! Тож замовчи, жінко, замовчи. Вияви послух. Пане Боршніцу! Накажи людям перешукати оті сараї! Там можуть переховуватися інші! Стінолаз ухопив зв’язаного Рейневана за комір, притягнув перед абатису, став дуже близько, лицем до лиця.

— Де, — заскрипів він, — його приятель? Велетень з пикою ідіота? Кажи, монашко.

— Не знаю, про що ти, — зовсім не злякано відповіла абатиси. — І про кого.

— Знаєш. І скажеш мені, що знаєш.

— Apage[312], диявольський вилупку.

В очах Стінолаза запалав пекельний вогонь, однак абатиса й цього разу не відвела погляду. Стінолаз нахилився до неї.

— Говори, бабо. Або я зроблю так, що ти гірко пошкодуєш. Ти і твої чернички.

— Гей, Грелленорте! — князь не зрушив коня, а тільки гордо випростався в сідлі. — Це що таке — ти дієш на власний розсуд? Тут я наказую! Я засуджую і встановлюю покарання. Не ти!

— Черниці переховують ще й інших єретиків, милостивий князю. Я впевнений. Переховують їх у клаузурі. Думають, що ми туди не зайдемо, й насміхаються з нас.

Ян Зембицький якийсь час мовчав, покусував губу.

— Тож обшукаймо і клаузуру, — нарешті байдужно вирішив він. — Пане Боршніцу!

— Ти не наважишся! — крикнула абатиса. — Це святотатство, Яне! Тебе за це відлучать від церкви!

— Відійди, сестро. Пане Боршніцу, до діла.

— Лицарі! — крикнула абатиса, піднімаючи руки й заступаючи збройним дорогу. — Солдати! Не слухайте безбожних наказів, не виконуйте волю апостата і святотатця! Якщо ви його послухаєтеся, прокляття ляже й на вас! І не буде для вас місця серед християн! Ніхто не подасть вам страви ані води! Солда…

На знак Стінолаза його найманці схопили абатису, один притиснув до її обличчя долоню у всіяній залізними бляшками рукавиці. З-під рукавиці потекла кров. Рейневан сіпнувся, видерся з рук приголомшених пахолків. Доскочив, незважаючи на зв’язані руки, копняком перекинув одного із зарізяк, плечем відіпхнув другого. Але зембицькі кнехти вже сиділи на ньому, повалили на землю. Товкли кулаками.

— Обшукати будинки, — наказав князь Ян. — Клаузуру також. А якщо знайдемо там мужчин… Якщо знайдемо там хоч одного переховуваного гусита, то, клянуся Богом, монастир дорого за це заплатить. І ти дорого заплатиш, моя пані сестро.

— Не називай мене сестрою! — прокричала, спльовуючи кров, абатиса, яка шарпалася в руках головорізів. — Ти мені не брат! Я зрікаюся тебе!

— Обшукати монастир! Ну ж бо, швидко! Пане Боршніцу! Пане Різіне! На що ви чекаєте? Я дав наказ!

Боршніц скривився, процідив крізь зуби лайку. Багато з-поміж зембицьких армігерів та кнехтів, спонукуваних наказом, мали досить невиразні міни. Багато хто обурено бурчав під носом. Сестра шафарка почала плакати. А небо раптом заступили хмари.

Князь Ян зиркнув угору. Ніби навіть із деяким побоюванням.

— От що, патере, — він відкашлянув, кивнув капеланові, який його супроводжував. — Іди з ними. Щоб обшук відбувався зі священиком і щоб релігійно, як треба. Щоби потім не балакали.

Невдовзі з обшукуваних приміщень долинуло двигтіння, гупання і тріск: ламали меблі. З клаузури розляглися крики, писки, плачі. А з вікон скрипторію і приватних приміщень абатиси почали вилітати пергаменти і книги. Стінолаз підняв кілька з них.

— Вікліф? — засміявся він, обертаючись до абатиси? — Йоахим Флорський? Вальдхаузер? Ось що тут читають? І ти, відьмо, наважуєшся нам погрожувати? За ці книжечки згниєш у єпископському карцері, цвіллю там поростеш. А відлучення, яким ти лякаєш, накладуть на весь твій єретицький монастир.

— Досить, досить, Грелленорте, — скреготливо відрізав Ян Зембицький. — Збав-но тон і залиш її в спокої! Щось ти тут занадто розпоряджаєшся. Пане Зайфферсдорфе, підженіть-но обшукувачів, щось воно надто затяглося. А ці книги й писання на купу! І спалити!

— Докази єресі?

— Грелленорте. Щоб мені не довелося закликати тебе до порядку. Книги чорніли і згорталися у вогні. Обшук було закінчено.

Ніяких мужчин ані гуситів у клаузурі не знайшли. Розлючена міна Стінолаза говорила сама за себе. Натомість кисла гримаса князя Яна розгладилася в усмішку, його вродливе обличчя просвітліло. Рейневан, якого тримали пахолки, викрутив шию, оглянувся. Він побачив, що так втішило князя. І тоді його серце опустилося на самий низ живота.

Боршніц і Різін вивели з клаузури Ютту.

— Так, так, Беляу, — почув він, здавалося, десь здалеку голос князя. — Я багато про тебе знаю. Як ти думаєш, звідки я знав, що знайду тут тебе? У Клодзьку виловили гуситських шпигунів, усіх взяли живцем. Один, твій товариш, багато знав. Довго не хотів говорити, опирався, але врешті-решт заговорив. І сказав усе. І про цей монастир. Про тебе. А також про твої любовні походеньки.

Згідно з очікуваннями Рейневана, кортеж князя Яна рушив прямо на зембицький тракт. Однак, усупереч його очікуванням, князь не поїхав до Зембиць, а наказав стати на постій у Генрикові. Неподалік монастиря. Цистерціанцям, які вибігли його вітати, князь подякував за гостинність, але наказав розбити бівуак на узліссі, під величезним дубом. Тут розпалили велике вогнище з колод, почали готувати принесену ченцями їжу, відчопували бочівки. Рейневан дивився на це все з коня, з якого йому не дозволили злізти. Троє озброєних стерегли його безперервно. Від вузлів, що врізалися в тіло, він аж затерпнув, а оскільки затерпнув — мерзнув.

Ютти він не мав нагоди побачити. Її тримали в одному із закритих возів, не дозволяли вийти. Під час їзди сам князь кілька разів під’їжджав, зазирав під плахту. Кілька разів до возу зазирнув і Стінолаз. Рейневан тремтів у передчутті найгіршого.

Швидко з’ясувалося, чому і навіщо постій, і саме під дубом. На край села почали з’їжджатися вершники. Лицарі в повних обладунках. У більш або менш численному супроводі зброєносців, стрільців і пахолків.

Гостей вітав Гинче фон Боршніц, маршал князя. Сам Ян Зембицький тільки надимав губи, мінімальними рухами голови давав знати, що зволив помітити сповнені шаноби поклони. Тільки один з лицарів заслужив у Яна трохи більше агенції[313]. На його щиті було зелене яблуко, пробите трьома мечами. Герб роду Фуллштейнів.

— Вітаю, панове, — зволив нарешті заговорити князь Ян. — Я вдячний тим, кому ви служите, що вас на моє прохання прислали посланцями. Дякую й вам за труд. Вітаю на моїх землях. Вітаю Опаву і глубчицьке князівство в особі шляхетного пана Фуллштейна. Вітаю вроцлавське єпископство і град Гродкув в особі пана старости Танненфельда. Вітаю Вроцлав, вітаю Свидницю.

Названі відповідали поклонами. Посланці Вроцлава не носили знаків, але в одному з них Рейневан зі здивуванням упізнав раубрітера Гайна фон Чірне. Свидницю представляв лицар, який носив у гербі срібний багор Оппельнів. Посланець єпископа, гродкувський староста Танненфельд, мав біля сідла щит, розсічений на чернь і золото, із зеленим рутовим вінком, який нагадував герб асканської династії.

— Про причину, чому світлий князь вас викликав, — звернувся до зібраних Гинче Боршніц, — шановні панове, мабуть, здогадуються. Чеські єретики знову напали на наші землі. Знову загрожують місту Клодзьку. І знову, порадивши собі з Клодзьком, посунуть на нас. Тож пора зібрати сили. Вчинити опір!

— З Клодзьком гусити собі не порадять, — оцінив посланець Свидниці, Оппельн з багром на щиті. — Пан Пута з Частоловиць укріпив град, залогу має сильну й бойову. Зрадою його теж не візьмуть, бо гуситських шпигунів повиловлював, як раків. Тепер їх бере на муки та по одному страчує, і навіть нашого свидницького ката для цього найняв. Багато, кажуть, хе-хе, має майстер з гуситами роботи.

— А ми, — підкрутив вус Боршніц, — маємо завдяки цьому добру інформацію. Знаємо про ворога досить! Ви щось хотіли на це сказати, зацний пане Рейбніце?

— Тілько то, — сказав посланець із Вроцлава, супутник Гайна фон Чірне, — що відомості про гуситів не є ні таємними, ні йно вам доступними. Усі знають про них усе. Їх веде Ян Краловець з Градека, ми його вже знаємо. Під ним дві сотні кінних, якихось три з половиною тисячі піших і двісті возів з артилерією. Про що ми тут будемо нараджатися, здогадуюся. І запитую: чи ж зберемо ми силу, здатну з Краловцевою помірятися?

— Це ми невдовзі дізнаємося, — озвався Ян Зембицькищ — Саме від вас, зацні панове. З добрими-бо, сподіваюся, вістями вас сюди прислано. Тож перекажіть мені ці вісті. По черзі. Ти, Рейбніце, перший, раз уже говорити почав.

— Милостивий князю, — випростався вроцлав’янин. — Зволь вибачити, але я не говорю, а запитую. Я, Йорг Рейбніц з Фалькенберга, простий найманець. Роблю те, що мені наказали. А наказали мені панове Рада міста Вроцлава не говорити, а слухати. Тож вислухаю перше, що інші скажуть. Бо з наказу панів Ради мушу довідатися, хто з тут представлених думає з гуситами воювати. А хто, як завжди, волітиме з ними домовлятися й перемир’я укладати.

Фуллштейн з Опави злегка почервонів, але змовчав, тільки гордовито підняв голову. Ян Зембицький набурмосився. Оппельн не витримав.

— Що було, те було! — вибухнув він. — А тепер нема! Свидниця довела, що битися з єретиками вміє, довела це так переконливо, як жоден з вас, котрі тут стоять. Хто під Крацау гуситів розгромив, наголову розбив, того самого Краловця, що нині під Клодзьком стоїть? Ми! Пан староста Альбрехт фон Колдіц і пан підстароста Стош! Свидницьке лицарство у битві під Крацау побувало, єретицьким стервом поле там встелило! Не наговорював би на Свидницю той, хто сам дотепер тільки втікав від гуситів!

— Добре сказано, — дзвінкий голос князя Яна піднявся понад гамором. — Добре й важливе слово сказав лицар фон Оппельн. Важливу назву. Крацау, панове лицарі. Запам’ятайте: Крацау!

— Одне Крацау весни не робить, — зауважив Тамш фон Танненфельд, староста єпископського Гродкува, який доти мовчав. Від битви місяць минув, а начебто розгромлений Краловець під Клодзьком знову клопотів нам завдає. Крацау, не заперечую, — битва важлива, але розумніше розглядати її як щасливий випадок.

— Або, — сказав Рейбніц, — як зерно. Яке сліпій курці трапилося. Лицарі зареготали. Оппельн почервонів.

— Заздрощі у вас промовляють! — крикнув він. — Заздрите Лужиці слави й честі. Панове Колдіц і фон Поленц сміливо пішли в бій, з піднятим чолом і штандартами, в кінній атаці, достоту як Ричард Левине Серце під Аскалоном, а позаяк audaces fortuna iuvat[314], єретиків у полі розбили, влаштували їм криваву лазню, здобич і вози відняли, геть з Лужиці прогнали. А ви заздрите! Бо ви тут навесні прочухана дістали, від гуситів драпали, неначе ті зайці…

— Добирайте слів, — просичав Гайн фон Чірне.

— А що, може, неправда? — взявся в боки зовсім не збентежений його розлюченою міною Оппельн. — Прокоп пів-Шльонська з димом пустив, а ви за вроцлавськими мурами в гачі від страху робили!

На щоках Гайна проступив темний кармін, Йорг Рейбніц швидко стримав його, поклавши долоню йому на наплічник.

— Колдіц і Поленц, — сказав він, — вдарили під Крацау на розтягнуту похідну колону, на вози, навантажені здобиччю так, що ті ледве повзли. Раптовою атакою розірвали гуситський шик, заставши їх зненацька й посіявши паніку, посікли, не дали їм часу ні на те, аби набити рушниці, ні на те, щоби скористатися ними. Інакше там був би не Аскалон, а Гаттін. А у Свидниці, замість свята, — велика жалоба.

— Так саме ж за це, за це якраз Свидниці й лужичанам слава! — невимушено засміявся Маршал Боршніц. — Розумно використати місце, час і перевагу, повернути обставини на свою користь, несподівано вдарити на ворога, заскочити його зненацька мудрою тактикою… таж це те, що мають у своєму розпорядженні великі воєначальники. Саме таким манером перемагали Жижка і Прокоп, слава панам ландвійтам, що зуміли побити гуситів їхньою власною зброєю. Оце викликає в мене заздрощі, їхні тріумф і слава заздрощі викликають. І я зовсім цього не соромлюся.

— Перемога під Крацау, — додав Фуллштейн, — наново нас надихнула. Повернула надію, яку ми вже втрачали. Дай нам, Боже, ще й другу таку вікторію.

— Бог її нам дасть, — оголосив, гордо випроставшись, Ян Зембицький. — І я вам її дам. На бій з єретиками сам вас поведу. До вікторії, яка лужицьку затьмарить.

Поведу вас, отже, до такої вікторії, що Поленц і Колдщ відійдуть у забуття. Вони під Крацау Краловця тільки вщипнули. Ми ж зітремо його на порох. Єретицькі трупи поскладаємо у стоси, а з упійманих будемо на ешафотах паси дерти. Ось що я вам пропоную, вашим князям, старостам і радам. Об’єднатися, спільно на чехів вдарити і їх розгромом відзначити Різдво Христове. Хто зі мною? І з якою силою? Га? Що скаже Вроцлав? Свидниця? Опава?

— Від імені Вацлава Пшемковіца, світлого князя Глубчиць і Градця, — промовив Фуллштейн, швидко, ніби боявся, що хтось його випередить, — обіцяю сто списів опавського лицарства. Світлий князь особисто військо поведе.

- Єпископ Конрад, — сказав, поміркувавши, староста Танненфельд, — виставить усю свою хоругву. Посилену гуфами з Гродкува і Отмухова. Разом сімдесят списів.

— Місто Вроцлав, — взявся в боки Йорг Рейбніц, — дасть сто п’ятдесят вершників. А що Свидниця?

— Місто Свидниця, — гордо заявив Оппельн, — неабияк причинилося до перемоги під Крацау. Раз тепер його милість князь Ян обіцяє вікторію, яка затьмарить Крацау, то й Свидниці там забракнути не може. Так легко затьмарити себе ми не дамо, ані стерти зі сторінок історії. Свидниця виставить сто п’ятдесят коней добірної кінноти під командуванням пана підстарости Стоша. Ми всі у Свидниці раді будемо побачити гуситів розтертими на порох. Але перше, може, хай нам його милість князь Ян оприявнить, у який же то спосіб він наміряється оце розтирання вчинити.

— По-перше, вчиню це силою, — з місця випалив Ян Зембицький. — З того, що ви тут сказали, я обрахував нашу потенцію десь на тисячу кінних, зокрема й триста коней важкоозброєного лицарства. Краловець має чотири тисячі піших і лише двісті вершників. А позаяк лицар в обладунку десяти піших хирляків вартий, перевага на нашому боці. По-друге, ми покінчимо з ними у такий самий спосіб, як і під Крацау. Нападемо із засідки на похідну колону. Попередньо зробивши так, що вони підуть тудою, де ми на будемо на них чекати.

- І якою, — підняв брови Оппельн, — методою ми це зробимо?

- Є в нас така метода.

Великий стінолаз, який скрекотів і метався біля вікна замку в Нисі, здивував вроцлавського єпископа Конрада, однак і єпископ, треба визнати, здивував стінолаза не менше. У своїй палаті, під охороною, він не віддавався, як на диво, ні оргії, ні пиятиці, ні азартним іграм. І не відсипався після оргії, пиятики або азартних ігор. Ні. Він читав. Присвячував час читанню.

Впущений стінолаз швидко трансформувався в людську постать. Кинув оком на книгу, яка лежала на пюпітрі. Покрутив головою, практично безмежно вражений. Мало того, що це було Святе Письмо, гарно ілюмінована Біблія. До того всього це була Біблія по-німецьки.

— Я знаю, з чим ти прийшов, а радше прилетів, — знову здивував Стінолаза Конрад, П’яст, князь Олесниці, єпископ Вроцлава й намісник короля Сигізмунда Люксембурзького у Шльонську. — Ти марно трудився. Я відмовляю твоїй просьбі.

— Сьогодні двадцять друге грудня Anno Domini 1428, - Стінолаз сів, потягнувся по карафку, що стояла на комоді. — Сьомого листопада 1427 року, тобто трохи більше ніж рік тому, тут, у цьому замку, в цій палаті, я суплікував, а ваша єпископська достойність пообіцяла мені…

— Достойність передумала, — відрізав Конрад з Олесниці. - І зробила це ad maiorem Dei gloriam. Рейнмар Беляу став важливою фігурою у грі, а ставка стала неймовірно високою. На що ти сподівався? На те, що я віддам тобі цього Беляу, щоб ти міг його закатувати? Заради якихось незрозумілих мені приватних інтересів? Знаю, знаю, давніше в нас були плани щодо Беляу, він мав послужити нам для того, щоб затушувати аферу з нападом на збирача. Але тепер добро Церкви та благо країни вимагає зовсім іншого. Я наказав тобі співробітничати з князем Яном у пошуках. Дав Янові дозвіл ввійти в монастир у Білому Костелі, Ну, він би, мабуть, увійшов туди й без дозволу, монастир стоїть на його землях, а абатиса — його сестра, але це несуттєво. Суттєво те, що Ян Зембицький наважився вчинити воістину велику річ… Якщо воєнне починання вдасться… а воно має великі шанси вдатися, то ми завдамо єретикам могутнього удару, удару, якого вони досі не знали. Чи розумієш ти це, Біркарте, чи осягаєш ти це розумом? Спочатку солідний прочухан під Крацау, тепер погром, що його їм невдовзі влаштує Ян Зембицький. І лусне міф, згідно з яким гуситів неможливо перемогти в бою. Наш приклад наслідуватимуть інші. Це буде початком їхнього кінця. Їхнього кінця, сину. Я був під Прагою в двадцятому році, на коронації Сигізмунда. Дивився з Града на це місто, яке причаїлося за рікою, мов скажений собака. А коли ми звідти відступали, поклявся собі, що колись повернуся. Що на власні очі побачу, як цьому скаженому собаці вибивають ікла, як уся ця єретицька нація зазнає кари за свої злочини. Як кров тече всіма вулицями цього ницого міста, а Влтава стає червоною. І так буде, хай мені Бог поможе. А важливим кроком до цього є Ян, князь Зембиць. І воєнний план, який я обдумав, а Ян виконає. Цей план повинен вдатися. Бог цього хоче. І я теж цього хочу.

— Тому, — єпископ випростався, — я категорично забороняю тобі будь-які дії, які могли б мій план провалити. Або принаймні ускладнити. Ян тримає Рейнмара фон Беляу в льоху в зембицькому замку. Я забороняю тобі наближатися до цього льоху хоч би й на крок, забороняю розмовляти з Рейнмаром, забороняю торкатися його навіть пальцем. Забороняю тобі це суворо й категорично. Знаю, що ти чарівник, поліморф і некромант, знаю, що ти проникав крізь стіни, щоб у Вроцлаві пробратися до ув’язнених. Знаю, що ти можеш і на що здатний. Але попереджую: якщо ти не послухаєшся моєї заборони, то накличеш на себе мій гнів. І тоді дізнаєшся, на що здатен я. Ти зрозумів, Біркарте, сину мій? Послухаєшся?

— А хіба в мене є вихід? Отче?

Єпископ гнівно сапнув. Потім з виляском закрив Біблію, а на титульну палітурку поставив кубок. І налив у нього бургундського з корицею.

— А між нами кажучи, — запитав він через якийсь час, цілком спокійно, — навіщо тобі знадобився цей Беляу? Адже ж не заради самого задоволення помсти та вбивства? Ти хотів із нього щось витягти, промацати якісь обставини. Які? Гм, певно, ти не захочеш сказати… Не розкриєш подробиць. Але, може, хоч у загальних рисах?

Стінолаз усміхнувся, і була ця усмішка надзвичайно препогана.

— Якщо в загальних рисах, — процідив він з-за усміхнених губів, — то чому б ні? З Рейнемара Беляу я збирався витиснути інформацію, яка привела б мене до одного з його товаришів. А з того я би витиснув наступну інформацію. І отримав би завдяки цьому деяке знання. Загальне. Зокрема, про те, чи книга, яку ти тільки що читав, отче єпископе, є справді тим, чим її звикли вважати. Чи, може, вона варта не більше, ніж байки Езопа Фриги.

— Цікаво, — промовив після хвилини задуми Конрад. — І справді цікаво. Але мої накази залишаються в силі. Ad maiorem Dei gloriam. А байками займемося в кращі часи.

Стінолаз спурхнув із зубців ниського замку, крутнувся, підхоплений вихором, що дув з боку Рихлебів. Вирівняв політ, заскрекотів, шугонув у ніч. Він летів у напрямку масиву Шленжі. Але не на саму Шленжу. Шленжа була для любителів, для дилетантів, як місце чарів, трішечки тривіальна й радше перерекламована. Стінолаз летів на Радуню, на її видовжену вершину. На кам’яний вал і до схожого на катафалк магічного валуна, що лежав у його центрі. Моноліт, який лежав тут ще тоді, коли передгір’ями Судетів тупали мамонти, а великі черепахи відкладали яйця на нинішньому острові П’ясек.

Сівши на валун, стінолаз поміняв подобу. Вітер почав смикати його чорне волосся. Піднявши обидві руки, він закричав. Дико, голосно, протяжно. Уся Радуня, здавалося, задрижала від цього крику.

На далекому пустирищі, на вершині далекої гори, червоні вогні запалали у вікнах замку Сенсенберг, який височів над скелястим урвищем. Небо над сірою чатівнею засвітилося червонуватим відблиском. Ворота з грюкотом розчинилися. Прозвучав демонічний крик і тупіт коней.

Чорні вершники поспішали на заклик.

— Я вирішив, — заявив, бавлячись стилетом, Ян, князь Зембиць. — Я вирішив дати тобі шанс, Рейнмаре Беляу.

Рейневан закліпав, засліплений світлом свічок, болючим для його очей після тривалого перебування в темниці. Крім князя, в кімнаті були й інші. Але знав він тільки Боршніца.

— Хоча злочини твої важкі й вимагають якнайсуворішого покарання, — князь бавився стилетом, — я вирішив дати тобі шанс. Щоб ти бодай трішечки спокутував свої провини, каяттям сподобився Божої милості. Ісус страждав за нас, а Бог милосердний, він відпускає гріхи й очищає від будь-якої неправедності. Навіть якщо гріхи були, як багрянець, будуть вибілені, як сніг. На заступництво Ісуса й милосердя Господа нашого може сподіватися кожен, навіть такий відщепенець, блюзнір, чарівник, збочений мерзотник, щурячий виплодок, чиряк, покидьок, виродок, паскудник і хуй собачий, як ти. Але за умови каяття й виправлення. Я дам тобі шанс виправитися, Рейнмаре Беляу.

— Гусити, — Ян Зембицький кинув стилет на стіл, на карту, що лежала на ньому, — все ще маючи сумніви стосовно штурму Клодзька, стоять укріпленим табором на південь від міста, неподалік села Ренгерсдорф, біля самого мендзилеського тракту. Ти знаєш, де це, правда? Підеш туди. Краловець тебе знає й довіряє тобі, тому він тебе послухає. Ти намовиш його згорнути табір і виступити на північ. Спокусиш його якоюсь брехнею, обіцянкою багатої здобичі, нагодою нищівної атаки на єпископські війська, шансом захопити самого єпископа живцем… Зрештою, твоя справа, якою брехнею ти його переконаєш, важливо, щоб він виступив. На північ, через Шведельдорф і село Рошиці, у долину Сьцінавки, з подальшим напрямом на Нову Руду. Ясна річ, гусити ніколи так далеко не дійдуть, ми займемося ними… раніше. Однак важливо… Ти мене слухаєш?

— Ні.

— Що?

— Ти не зробиш мене зрадником.

— Ти вже зрадник. Зараз ти просто поміняєш одну сторону на іншу.

— Ні.

— Рейневане. Ти знаєш, що можна зробити з людиною за допомогою розжарених кліщів і смоляних квачів? Я тобі скажу: можна припікати боки доти, доки з-під ребер не стане видно внутрішні органи.

— Ні.

— Герой, га? — Ян Зембицький подав знак рукою. — Не зрадить? Навіть якщо його затягнуть до катівні? А що буде, якщо виявиться, що зовсім не героя туди затягнуть? Що комусь іншому будуть припалювати бочки? А героєві накажуть спостерігати за процедурою?

Рейневан заціпенів, зовсім паралізований жахом. Він усе знав ще до того, як князь подав знак рукою. Знав іще до того, як пахолки втягнули до покою Ютту. Вона була бліда й навіть не опиралася.

Князь Ян жестом наказав підвести її ближче. Якщо доти Рейневан обманював себе надією, що феодал не насмілиться ув’язнити чи збезчестити Апольдівну, що не насмілиться заподіяти кривду шляхтянці, панні з лицарського роду, тепер вираз обличчя та очей князя розвіяв його надії й розпорошив їх, як пил. Хтиво і жорстоко усміхнений Ян Зембицький торкнувся щоки Ютти, і дівчина різко відсахнулася, відвернула лице. Князь засміявся, став за нею, різким рухом здер із її плечей котарді та сорочку, на очах Рейневана, який смикався в руках пахолків, стиснув долонями оголені перса. Ютта зашипіла й сіпнулася — марно. Тримали її міцно.

— Перш ніж ми почнемо припікати ці дві красуньки-близнючки, — засміявся Ян, брутально забавляючись персами дівчини, — я візьму собі панянку до ложа. Але якщо ти далі гратимешся в героя, панянка потрапить до карцера в ратуші, хай і там мають утіху. Бо знай, Беляво, що вони там і далі забавляються, наглядачі і стражники, та сама компанія, що й тоді, коли там мала нещастя опинитися бургундка. Дістануть хлопці і другу, яка вже набридла князеві, хе-хе… А тебе я накажу зачинити в сусідній камері. Щоб ти все чув і все собі уявляв. А потім… Потім будемо припікати…

— Пусти її, - ледь чутно видихнув Рейневан. — Пусти її… Лиши… Не смій… Пожалій її… Князю… Я зроблю, що накажеш.

— Що? Я не почув!

— Зроблю, що накажеш!

Кінь, якого йому дали, був норовистий, нервовий і неспокійний-або ж йому просто передався неспокій вершника. На гостинець за Гродзьку браму його провів почет лицарів, серед них Боршніц, Зайфферсдорф і Різін. І князь Ян, власною персоною.

Було холодно. Мерзле, покрите памороззю бадилля тріщало під копитами коней. Небо на півдні темніло, обіцяючи снігову завію.

— Гусити, — Ян Зембицький натягнув віжки свого коня, — повинні пройти в долину Сьцінавки! І далі новорудським трактом. Тому будь переконливий, Беляу. Будь переконливий. Нехай тобі в цьому допоможе думка, що якщо тобі вдасться, якщо гусити опиняться там, де я хочу, щоб вони були, ти врятуєш дівчину. Якщо підведеш, зрадиш, то віддаси її на ганьбу і муку. Тому старайся.

Рейневан не відповів. Князь випростався в сідлі.

— Нехай також тобі в цьому починанні допоможе думка, що, видаючи на згубу єретиків, ти рятуєш свою безсмертну душу. Якщо завдяки тобі ми витнемо їх до ноги, всеблагий Господь, поза сумнівом, зарахує тобі цей вчинок.

Рейневан не відповів і цього разу. Тільки дивився. Князь не зводив з нього очей.

— Ах, який погляд, який погляд, — він скривив губи. — Достоту як у Гельфрада Стерчі, з яким тебе все-таки так багато пов’язує й пов’язувало. Ти ж не спробуєш залякувати мене, як Стерча з ешафоту? Не скажеш: hodie mihi, cras tibi, що сьогодні мене, а завтра тебе спіткає? Не скажеш цього?

— Не скажу.

— Розважливо. Бо я за кожну вимовлену силабу[315] тобі відплатив би. А точніше — твоїй дівчині. За кожну силабу — одне прикладання розпеченого заліза. Не забувай про це, Беляво. Ні на мить не забувай.

— Не забуду.

- Їдь!

У Гродзькій брамі сиділи навпочіпки жебраки, прокажені та волоцюги. Князь Ян, вельми задоволений собою, наказав маршалові Боршніцу кинути їм жменю монет. Жебраки билися за мідяки, кортеж їхав, підкови гучною луною дзвеніли під склепінням брами.

— Милостивий князю?..

— Що?

— Якщо Белява… — Гинче Боршніц кашлянув у кулак. — Якщо Белява виконає… Якщо зробить те, що ви йому наказали… Відпустите дівчину на свободу? Йому також подаруєте?

Ян Зембицький сухо засміявся. Цей сміх, у принципі, мав бути достатньою відповіддю Боршніцові. Однак князь волів відповісти більш розлого.

— Бог, — почав він, — милосердний, — пробачає й вибачає. Однак часом він заходить у своєму милосерді так далеко, що, певно, й сам не відає, що робить. Мені це колись сказав вроцлавський єпископ Конрад, а єпископ — це ж не якийсь собі попик, на справі знається. Отож перш ніж, — говорив єпископ, — Господь грішника пробачить, треба тут, у цій юдолі сліз, зробити так, щоб грішник за свої гріхи та провини як слід постраждав. Так говорив єпископ, а я думаю, що він правильно казав. Отож Рейнмар з Беляви та його шльондра постраждають. Дуже постраждають. А коли після страждань вони постануть перед лицем Господа, тоді вже нехай їм Бог пробачає, якщо така Його воля. Зрозумів, маршале?

— Зрозумів, князю.

Небо синіло, обіцяючи снігову завію. І ще щось гірше. Гірше через те, що невідоме.