Божі воїни

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Коли різким рухом з його голови стягнули мішок, Рейневан згорбився і зіщулився, скривившись, змружив повіки: іскриста білизна снігу осліпила його болісно і цілковито. Він чув запах диму й кінського поту, чув тупіт, хрипіння й іржання коней, брязкіт спорядження, гомін, зрозумів, що його оточує чимала група людей.

— Вітаю, — почув він ще до того, як почав бачити. — Вітаю з вдалим полюванням, пане Дахс. Важко було?

— Нічого особливого, — відповів з-за плеча знайомий йому голос, той самий злий і хрипкий, але тепер наче трохи догідливий. — Бувало важче, вельможний пане Ульріху.

— З людей Шаффа хтось постраждав? Кривда комусь сталася?

— Нічого такого, чого мазь не гоїть. Рейневан обережно розплющив очі.

Він був у селі, великому; над стріхами халуп, стодол і сараїв здіймалася дзвіниця костелу. Вулиця була заповнена вершниками, щонайменше сорок коней. Серед кінних були лицарі в повних металевих обладунках. Були вимпели. У тому числі один золотий з червоним оленячим рогом. Зрештою, ще до того, як побачив герб, Рейневан здогадався, чиїм бранцем він є цього разу.

— Підніми голову!

Ульріх фон Біберштайн, володар Фридланда й Жарів, дядько Ніколетти, на своєму бойовому коні здіймався над ним, як гора.

Замість того, щоб злякатися, він почував полегшення. Що це не Біркарт Грелленорт.

— Ти знаєш, хто я?

Він важко кивнув головою, шия не хотіла згинатися, якийсь час він не міг видобути голосу, що було розцінено як неґречність. Чоловік зі злим голосом садонув його кулаком у район нирки. Його Рейневан теж бачив у Тросках. “Мікулаш Дахс, — згадав він. — Клієнт Біберштайнів. Бургграф у якомусь замку. Забув, у якому”.

— Знаю… Я знаю, хто ви, пане Біберштайн.

Ульріх Біберштайн випростався в сідлі, від чого став ще вищим. Кулаком у сталевій рукавиці сперся на бляшаний фартух нюрнберзького обладунку.

— За те, що ти вчинив, будеш покараний.

Рейневан не відповів, ризикуючи знову дістати стусана. Але цього разу Мікулаш Дахс залишився байдужим.

— Підготувати його до дороги, — наказав Біберштайн. — Дати тепліший одяг, щоб не закоцюб. Він має прибути у Штольц цілий, здоровий і сповнений сили.

З групи лицарів, що трималися близько халуп, ступою виїхали троє і наблизилися. Двоє були в повних пластинчастих обладунках, у металевих панцирах новочасного типу, з потовщеним і розбудованим лівим наплічником і наручником, що дозволяло повністю відмовитися від щита. Третій, наймолодший, не носив панцира, під плащем із вовчих шкур він мав тільки ватований, трохи забруднений вамс. Рейневан упізнав його відразу.

— Щастя зрадливе! — презирливо фиркнув Нікель фон Койшбург, недавній бранець у міхаловицькому замку. — Сьогодні ти мене, завтра я тебе! І як тобі це подобається, мосьці єретиче? Я нині вільний, з неволі викуплений! А ти в путах! З мотузком на шиї! І скоро тобою кат займеться!

Змусивши коня дрібно переступати ногами, юнак під’їхав ближче. Він явно хотів впхатися конем між володарем Фридланда і Рейневаном, та цьому перешкодив, загородивши дорогу, Мікулаш Дахс.

— Яким правом, — крикнув Койшбург, — ви берете собі цього полоненого, пане Біберштайн?

Ульріх фон Біберштайн надув губи, навіть не думаючи відповідати. Паноша почервонів від люті.

— Поганий приклад подаєте! — зарепетував він. — Приклад приватних інтересів! Заради якоїсь темної родової ворожнечі, заради якоїсь особистої помсти й самолюбних порахунків наражаєте країну! Ганебний це вчинок! Ганебний!

— Пане Фольч, — перебив спокійним голосом Біберштайн. — Ви муж поважний, розважністю знаний і зарадністю славний. То порадьте цьому молокососові, щоби стулив пельку.

Койшбург потягнувся до боку, але один із вершників схопив його за руку залізною рукавицею і стиснув так, що молодик зіщулився від болю. Рейневан здогадався, хто це, він пам’ятав почуті в Міхаловіцах розповіді. Ганс Фольч із замку Роймунд. Згожелець-кий найманець.

— Як же мені йому дораджати, — повільно промовив Фольч, — якщо він правий? Твій бранець, пане Ульріху, — це важливий рангом гусит, соратник найбільших тутешніх гейтманів, кажуть, запанібрата з ними. Силу чого він має знати про наміри єретиків і про їхні таємні плани. Війна над нами, а на війні той перемагає, хто викриє наміри ворога. Цього бранця тра до Згожельця або до Житави забрати, взяти його на спитки, потроха, неспішно, видушити з нього все, що знає. Того й кажу: віддайте його нам. Для блага країни відмовтеся від помсти й віддайте його.

Ульріх фон Біберштайн глянув ліворуч, глянув праворуч, покірні його погляду лицарі, юнкери і кнехти рушили з місць, почали підводити коней усе ближче і ближче. До Мікулаша Дахса, який стояв коло Рейневана, підійшов зброєносець з величезним біденгандером[165], тримаючи зброю так, щоб Дахсу було зручно вхопити дванадцятидюймову рукоять. Ганс Фольч бачив усе це.

— А якби я не захотів відмовитися, — процідив Ульріх фон Біберштайн, усе ще впираючись кулаком у бік, — то що тоді? Нападете на мене? Для блага країни?

Фольч навіть не здригнувся. Але бургмани з Роймунда і згожелецькі збройні рушили кіньми, під’їхали, ставши фронтом перед шиком людей Біберштайна, і було їх, як помітив Рейневан, трохи більше. Де-не-де вже брязкали у піхвах мечі, але спокій Ганса Фольча стримав усіх.

— Ні, пане фон Біберштайн, — холодно сказав згожелецький найманець. — Ми не нападемо на вас. Бо це занадто втішило би наших ворогів. Бо щоразу як ми один одного за чуба хапаємо, гусити руки потирають. Я сказав вам, що мав сказати.

— А я вислухав, — задер голову пан на Фридланді. - І на цьому кінець. Прощавайте, пане Фольч, пане Варнсдорф.

Койшбург, презирливо проігнорований у прощанні, поблід від люті.

— Не кінець! — зарепетував він. — Не кінець, о ні! Усе це не буде так залишено! Відповісте, пане Біберштайн! Як не перед судами, то на втоптаній землі!

— Тих, котрі мене судами страхають, — підвищив голос Ульріх Біберштайн, — я звик, як пахолків, киями пригощати. Так що стримуйся, шмаркачу, якщо тобі дорога шкура на спині. Не на втоптаній землі, а тут, на болоті, накажу тебе віддубасити. Ти молокососе! Що з того, що збираєшся Донам до роду вженитися? Хоч би й була твоя жінка з Донового роду, ти не піднімепіся! Бо де тобі і з чим до старої шляхти, ти, синку мерсебурзьких єпископських міністеріалів ^{28}! На сміх виставляєшся!

Койшбург з блідого став червоним, як розрізаний буряк, здавалося, він накинеться на Біберштайна з голими руками. Фольч хапнув його за плече, другий лицар, названий Варнсдорфом, схопив коня за вуздечку біля мундштука. Але решта згожелецьких збройних рвалася в бій. Хтось крикнув, хтось підхопив крик, блиснули мечі і барти[166]. Заіржали пришпорювані коні, зблиснули мечі і в руках людей Біберштайна. Мікулаш Дахс ухопив і підняв біденхандер.

— Стійте! - гаркнув Ганс Фольч. — Стійте, пся мать! Сховайте зброю!

Роймундські і згожелецькі послухалися його. Не вельми охоче. Коні хропли, розтоптуючи сніг у болото.

— Рушайте звідси, — зловісно промовив Ульріх фон Біберштайн. — Рушайте своєю дорогою, пане Фольч. Зараз. Перш ніж до якихось недобрих речей дійде.

Сніг танув блискавично, досить було тієї дрібки сонця, що пробилося крізь хмари. Вітер стих. Стало тепліше.

Повернулася осінь.

Шклярська Поремба — Рейневан уже дізнався, прислухаючись до розмов, назву села з костеликом, — дещо спорожніла, коли загін Фольча і Варнсдорфа зник в ущелині, що вела до Якубового перевалу, який відділяв, як він пам’ятав з чиїхось розповідей, Карконоші від їзерських гір. Мікулаш Дахас якийсь час похмуро дивився вслід, щось промовив до Біберштайна, показуючи то на від’їжджаючих, то на Рейневана. Біберштайн надув губи, зміряв полоненого злим поглядом, кивнув головою. Потім віддав накази. Дахс поклонився.

— Пане Лібенталь! — заволав він, підходячи. — Пане Строчіл, пане Прідланц, пане Кун! Прошу до мене.

Чотири лицарі вийшли з громади, наблизилися, позираючи з цікавістю, але демонстративно неприязно. Дахс цим анітрохи не перейнявся.

— Оцього делінквента, — показав він на Рейневана, — вельможний пан Ульріх фон Біберштайн наказує доставити у Шльонськ, у замок Штольц, там передати до рук брата вельможного пана Ульріха, пана Яна Біберштайна. Полонений має бути доставлений не пізніше ніж за п’ять днів, тобто в понеділок, бо сьогодні четвер. Має бути доставлений живий, здоровий і неушкоджений. Командиром ескорту пан Біберштайн зволив призначити пана Лібенталя. Але за бранця і за виконання наказу головою відповідають усі. Зрозуміло, панове? Пане Лібенталь?

— Чому саме ми? — різко запитав Лібенталь, потираючи чітко окреслене, чорне від щетини підборіддя. — І чому йно вчотирьох?

— Тому, що так пан Ульріх зволив наказати. І тому, що я йому це порадив.

— Сердечно дякуємо, — в’їдливо сказав другий з ескорту, у вдягненій набакир бобровій шапці. — Значить, у Штольц цілого та здорового довезти. А як не довеземо, покладемо голови. Файно.

— А якби втікати пробував? — третій, здоровань зі світлим вусом, зміряв Рейневана похмурим поглядом. — Вільно нам буде бодай лабу йому перебити?

- Є ризик, — холодно відповів Дахс, — що тоді пан на Штольці накаже поперебивати лаби вам.

— То що? — не здавався вусань. — Зв’язати його і в міхові везти? А може, в залізну бочку всадити, таку, в якій Конрад Глоговський тримав Генріха Грубого? А може?..

— Годі! — обрізав Дахс. — Полонений за п’ять днів має бути в Штольці, цілий і здоровий. Як — ваша справа, і кінець балачкам. Від себе додам, що він мав би бути божевільний, щоб утікати. Багато ловців на нього полюють, і в чиї лабети він би не потрапив, чекає його смерть. Причому ані не швидка, ані не легка.

— А у Штольці що? Квітами його закидають?

— Це не моя справа, — стенув плечима Дахс, — чим його там закидають. Але що його чекає в Згожельці, Житаві або Будишині, я знаю: катівня і багаття. Упіймають його знову де Бергов чи Шафф, то теж від злої смерті не втече. Так що я не думаю, що він буде втікати…

— Я не буду втікати, — заявив Рейневан, якому вже набридло мовчати. — Можу дати слово. Поклястися хрестом і всіма святинями!

Лицарі вибухнули диким і сердечним сміхом. Дахсові аж сльози виступили на очі.

— Ой, пане Беляу, — він витер сльози зі щік. — Ну й розвеселив ти мене. Поклянешся, кажеш? Та клянися собі, скільки хочеш? А ми тимчасом зв’яжемо тебе кавалком міцного мотуза. І на хлопську шпортаву кобилу посадимо, щоб тобі часом чвалувати не запрагнулося. Усе це просто так, для певності. Нічого особистого.

Збори тривали недовго, і вони вирушили. Рейневанові, згідно з обіцянкою Дахса, зв’язали руки, без зайвої жорстокості, але надійно і міцно. Згідно з обіцянкою, посадили на коня, а точніше — на паскудну, неповоротку шкапу, яка, крім назви, з конем не мала нічого спільного, кривуляла на задні ноги і цілком очевидно була нездатна не тільки до чвалу, а й навіть до клусу. На такому “скакуні” й справді годі було мріяти про втечу: на ньому не вдалося б обігнати навіть пари волів у ярмі.

Вони їхали на схід. У бік Єленя-Гури. У бік тракту, що сполучав Згожелець зі Свидницею, Нисою і Ратибором.

“Їду до Шльонська, — подумав Рейневан, чухаючи носа, який свербів, об комір плаща. — Повертаюся до Шльонська, як і обіцяв. Як поклявся. Собі та іншим.

Флютик, якби знав, певно, тішився би. Початок листопада, усього чотири дні після Дня Померлих. До Різдва ще купа часу, а я вже у Шльонську”.

Вони їхали на схід. У бік Єленя-Гури. У бік тракту, який називали Підсудетською дорогою, і який сполучав Згожелець зі Свидницею, Нисою і Ратибором. І проходив через Франкенштейн. І неподалік замку Штольц.

“Замку, — думав Рейневан, тручись носом об комір, — в якому перебуває моя Ніколетта. І мій син.”

Близько полудня вони добралися до села Гермсдорф. Тут вони поїхали швидше, погнали коней, тривожно позираючи в бік гранітної скелі і вежі замку Хойнік, що височіла над поселенням. Мікулаш Дахс, застерігаючи перед можливими підступами імовірних переслідувачів, наказав поблизу Хойніка зберігати особливу пильність. Глузд підказував, що Янка Шаффа в замку бути не могло, шлях через карконоські урочища і котловини мусив зайняти йому набагато більше часу, ніж їм, що їхали гостинцем. Але тривога не покидала їх доти, доки замок не зник з їхніх очей.

Вони минули в улоговині Цепліце, село, яке славилося своїми теплими джерелами і цілющими водами. Незабаром побачили і Єленя-Гуру, дзвіницю парафіяльного костелу і башту замку, що здіймалася над містом. Замок нібито збудував понад триста років тому Болеслав Кривоустий, князь полян, а розбудував двісті років тому його пра-пра-пра-і-ще-щось-там-внук, Болько I Свиднинький.

Лібенталь, який очолював ескорт, розвернув коня, під’їхав, сперся стременом на стремено Рейневана. Потім витягнув ніж і перерізав ним пута на руках.

— Ми їдемо через місто, — сухо сказав він. — Я не хочу, щоб люди витріщалися. І пліткували. Розумієш?

— Розумію і дякую.

— Рано дякувати. Бо знай: спробуєш штучок, то оцим-от цизориком вуха тобі відріжу. Клянуся святою Трійцею, що це зроблю. Хоч би мені й довелося це у Біберштайнів спокутувати, відріжу тобі вуха. Май це на увазі.

— Май ще й те, — додав фон Прідланц, світловусий, — що хоча тобі з нами неволя, від інших тебе може гірша прикрість спіткати. Ті, що тебе переслідують, лиху долю тобі готують, муку і смерть, пам’ятаєш, що Дахс говорив? А звідки знаття, чи за нами хто не їде? Може, Фольч і той другий, Варнсдорф з Рогожця? Може, де Бергов? Клюкс? Янко Шафф? А тутешні місця, би ти знав, то якраз маєтки Шаффів та їхніх родичів і свояків: Німпчів, Цедліців, Редернів. Навіть якби ти від нас утік, далеко не зайдеш. Злапають тебе мужики, своїм панам видадуть.

— Як пити дати, — кивнув головою третій з ескорту. — Доправди, ліпше тобі датися, щоб ми тебе у Штольц доставили. На пана Біберштайна милість розраховувати.

— Я не буду пробувати втікати. — запевнив Рейневан, розтираючи зап’ястя. — Я не боюся Яна Біберштайна, бо не почуваю за собою жодної вини. Доведу свою невинність.

— Амінь, — підсумував Лібенталь. — То в дорогу.

На постій і нічліг вони зупинилися відразу за Єленя-Гурою, у селі Майвальдау. Повечеряли абичим, а переночували в сараї, в якому вітрисько, що знову віяв від гір, свистів у численних дірках у стінах і даху.

Рейневан, втомлений переходами, заснув швидко. Настільки швидко, що ява перейшла в сон гладко й непомітно, нереальність плавно зайняла місце реальності. “Ух, ух, панове, як мені кортить до якої-небудь баби.” “Кат би тебе, Прідланц, і встрелило тобі згадати, тепер не засну.” “Нічого, незабавки будемо у Свидниці, я знаю там один борделик… А в Рихбаху на підгородді знаю двох веселих дівчат, швачок…”

“Коня піді мною вбив, мого Штурма, — кипить Нікель Койшбург, жестикулюючи напівобгризеною кісткою, — з арбалета застрелив, сучий син, я сорок гривень за нього дав, але ніколи не шкодував, бо прудкий був… Та ні, не гусит! Кінь був прудкий! Мій Штурмі… А цей гусит, Рейнмар Беляу, бодай його лиха смерть не минула…”

“Біжи”, - шипить, мружачи блакитно-зелені очі, Дус фон Пак. У долоні погойдує дротик. “Утікай, — договорює Бір карт фон Грелленорт, який стоїть за нею. — Я однаково тебе наздожену. В мене вуха й очі всюди. У кожному монастирі”.

“Він викараскається з цього, — говорить Гжегож Гейнче, inquisitor a Sede Apostolica specialiter deputatus на вроцлавську дієцезію. — І тоді є шанс, що він виведе нас на…”

“Мене цікавить пташиний спів, — говорить Конрад Олесницький, вроцлавський єпископ. — Рейнмар Беляу виведе мене на слід пташиного співу.”

Вершник мчить у ніч, лісами і скелястими ущелинами, гупає в оковану браму укріпленого, наче фортеця, монастиря. Йому відкриває чернець у білій рясі з чорною ладанкою, оздобленою хрестом, навколо основи якого обвилася літера “S”.

Ганс Фольч, згожелецький найманець на Роймунді, виконав обов’язок повністю і до кінця — особисто доставив викупленого з гуситського полону Нікеля Койшбурга у розміщений на вершині Соколиної Гори замок Фалькенберг, одну із резиденцій роду фон Дона. Визволеного юнака вітали в замку з бурхливою радістю, а панна Барбара фон Дона, яка налічувала чотирнадцять років, аж сплакалася від щастя. Сплакалася і її сестра, тринадцятирічна Енеда: врешті-решт, ідентична пригода могла як не сьогодні, то завтра спіткати її власного зальотника, Каспара Герсдорфа. За компанію сплакалася мати Барбари та Енеди, їймосць Маргарета, у дівоцтві Єнквичівна. Сплакався дідусь, старий пан Бернард фон Дона, але він був уже в поважному віці, і хоча сміявся і плакав доволі часто, але рідко знав, з чого й чому.

Фрідріх фон Дона, пан на Фалькенбурзі, син Бернарда, чоловік Маргарети і батько дівчат, великої радості не виявляв. Усміхався досить криво, а щастя лише імітував. Він не тільки збіднів на заплачені як викуп вісімдесят кіп грошів. Заплативши гуситам за Койшбурга, він офіційно задекларував свою позицію, призначив його офіційним кандидатом у зяті. А він був упевнений, що його донька могла знайти кращу партію. Тому він кусав вус, вимушено всміхався і не міг дочекатися учти, на якій збирався напитися до нестями, щоб забутися.

З-поміж решти одним із небагатьох, які тішилися по-справжньому щиро, був Ганс Фольч. Від Фрідріха фон Дона він взяв на викуп за Койшбурга суму ста кіп грошів. З гуситським гейтманом Яном Чапеком сторгувався до шістдесяти. Пану Фрідріхові сказав, що до вісімдесяти.

Коли розповідь про пригоди Нікеля Койшбурга облетіла вже як верхній, так і нижній замок, з Фалькенберга тихцем виїхав вершник.

Вершник не шкодував коня. Менш ніж за годину їзди, невдовзі після півночі, він уже гупав у браму укріпленого, ніби фортеця, монастиря целестинців в Ойбіні. У монастирі вже ніхто не спав: суворий целестинський статут наказував після того, як проб’є північ, вставати з лежанок і братися до молитви та праці.

— Звідки прийшла звістка?

— З Ойбіна, ваша велебність. Від целестинців. Від пріора Бурхарда.

— Наскільки вона застаріла?

— Звістка дійшла до Ойбіна вчорашньої ночі, тобто розі; post sexta die mensis Novembris[167], у третю нічну вігілію[168]. А зараз є ніч після сьомого дня листопада і саме закінчується перша вігілія. Гонець, дозволю собі зауважити, їхав удень і вночі, не жаліючи коней. Новини, які він привіз, належить визнати якнайбільш актуальними.

Гжегож Гейнче, inquisitor a Sede Apostolica specialiter deputatus на вроцлавську дієцезію, всівся зручніше, простягнувши підошви чобіт у бік жару, що пашів з каміна.

— Цього слід було сподіватися, — буркнув він. — Слід було очікувати, що Рейнмар фон Беляу не всидить спокійно, особливо коли дізнається про… Про певні речі. Можна було також передбачити, що Біберштайни його цапнуть. Його, звичайно ж, везуть у Штольц?

— Звичайно, — підтвердив Лукаш Божичко, поляк, диякон костелу Святого Лазаря, який старанно і з великою відданістю працював на Святу Курію. — їдуть, ясна річ, Підсудетською дорогою, зараз вони мають бути поблизу Болькова. Ночами напевне не подорожують, а день тепер короткий. Ваша велебносте, у Свидниці ми можемо їх перехопити. У нас там є люди…

— Знаю, що є.

— Якщо він… — диякон кашлянув у кулак. — Якщо Рейнмар з Беляви потрапить у Штольц, то живим він звідти не вийде. Коли він й дістанеться до рук пана Яна Біберштайна, то загине під тортурами. Він зганьбив доньку пана Яна, пан Ян жорстоко відімстить йому…

— Якщо він провинився, — перебив Гейнче, — то заслужив кару. І Ти жалієш його? Це ж єретик, гусит, його смерть для нас, добрих т католиків, радість, щастя та втіха. Чим смерть лютіша, тим утіха щ більша. Ти ж клявся, увесь Шльонськ клявся. Чи я маю нагадати я клятву? “Die Ketzer und in dem christlichen Glauben irresame Leute zu tilgen und zu verderben ^{29}…”Так воно було, правда?

— Я лишень… — промимрив диякон, зовсім збитий з пантелику і сарказмом інквізитора, — Лишень хотів, би-сте завважили, що той Рейнмар силу всього знати може… Якщо Біберштайн його замуч мит, то ми…

— Втратимо нагоду замучити його самі, - закінчив Гейнче. — Що ж, такий ризик існує.

— Це радше впевненість.

— Впевненим можна бути тільки щодо податків. І того, що Римська Церква вічна.

Диякон не мав аргументів.

— Пошлеш гінця до Свидниці, - сказав після паузи інквізитор. — До домініканців. Нехай вишлють найліпших агентів. Нехай стежать і непомітно спостерігають. Бо я думаю…

Гейнче упіймав себе на тому, що говорить сам до себе. Він відірвав погляд від патьоку на стелі, подивився на дещо зблідлого диякона.

— Я думаю, — докінчив він, що Рейнмар з Беляви викараскається з цієї халепи. Думаю, що є шанс, що він виведе нас на…

— …виведе мене на Фогельзанг, — закінчив Конрад Олесницький, вроцлавський єпископ. — Справа вкраденого податку — дурниця, ми вирішимо її так чи інакше, вона від нас не втече. Але Фогельзанг… Якби я добрався до Фогельзангу, о, це би було щось. А цілий цей Рейневан де Беляу — суб’єкт, мушу визнати, дедалі цікавіший… Він може вивести мене на Фогельзангу.

Єпископ допив келих рейнського вина. Починаючи від ранішньої служби він випив сьогодні щонайменше три гарнці різних вин. Вино давало здоров’я, розганяло меланхолію, посилювало потенцію й оберігало від зарази.

— З того, — продовжив він, наливаючи собі, - що доносить з Ойбіна пріор Бурхард, випливає, що зараз цей Беляу має бути поблизу Болькова, тому треба розраховувати, що за два дні, в неділю, nona die Novembris[169], добереться до Свидниці. Гм. У мене є агенти серед свидницьких домініканців, але боюся, що багато з них працюють на дві сторони, тобто і для Гейнче теж… Доведеться послати когось із моїх власних охоронців… Гм. Я неохоче позбуваюся особистих охоронців, мені донесли, що на мене планують замах. Гусити, ясна річ. Ех, показав би я їм, якби добрався до тих із Фогельзангу… Якби я їх перетягнув, перевербував, якби вони почали працювати на мене… Гм! Ти розумієш мій план, Біркарте, сину мій?

Стінолаз не відповів. Він щільніше загорнувся в шубу, у покоях панував холод, вітер, що дув з боку Рихлебів, через усі шпарини вривався всередину замку в Нисі.

— Розумієш, — відповів сам собі Конрад. — Тому ти зрозумієш і наказ, який я тобі оце даю: лиши Рейневана в спокої. А між іншим, яким це чудом йому вдалося втекти від тебе в Карконошах?

— Чудеса, — або обличчя Стінолаза здригнулося, або це було мигтіння свічі. — Чудеса трапляються. Ваша достойність сумнівається в цьому?

— Авжеж, сумнівається. Бо моя достойність бачила, як їх влаштовують. Але не час на диспути. Видно, провидіння хотіло, щоби Рейневан від тебе втік. Не протився, сину, провидінню. Зніми зі сліду своїх псів, свою лиховісну Роту, своїх Чорних Вершників. Нехай сидять тихо у Сенсенберзі, очікують наказів. Вони знадобляться, коли ми, йдучи слідом Рейнмара де Беляу, вистежимо Фогельзанг. А ти, Біркарте фон Грелленорт, весь час будеш біля мене, при моєму боці. Тут, у Нисі. В отмуховському замку. У Вроцлаві. Одним словом, усюди, де мені доведеться перебувати. Я хочу, щоб ти був поруч зі мною. Завжди і всюди. Я казав, що гусити полюють на мене, планують замах на моє життя…

Стінолаз кивнув головою. Він прекрасно знав, що “планований замах” був вигадкою, його придумав сам єпископ, щоб мати привід посилити терор і переслідування. Вельми сумнівним було й питання поєднування особи Рейневана де Беляу з таємною гуситською організацією під криптонімом Фогельзанг. Єпископ Конрад мав, безперечно, численні власні джерела інформації, але вони не завжди були вірогідні. Надто часто послужливі донощики доносили єпископові про те, про що він хотів, щоб йому доносили.

— На випадок цього замаху, — сказав він, — може, буде краще, якщо мої Вершники…

— Твої Вершники, — єпископ гримнув кулаком по столу, — мають сидіти тихо в Сенчсенберзі! Я сказав! Надто вже багато про цих Вершників говорять! Гейнче дивиться мені на руки, він би втішився, якби міг мене пов’язати з Вершниками, з тобою, з чорною магією і чарами! Надто вже багато про вас балакають, надто багато гуляє чуток!

— Ми старалися, щоб вони гуляли, — спокійно нагадав Стінолаз. — Щоб викликали страх. Врешті-решт, це наша спільна ініціатива, любий єпископе. Я робив те, що ми вирішили. І те, що ти особисто наказував мені зробити. Задля справи. Ad maiorem Dei gloriam.

— Задля справи? — єпископ відпив з келиха, скривився так, ніби це була жовч, а не рейнське. — Гуситських шпигунів та співчуваючих, з яких можна було би видушити інформацію, ти вбивав холоднокровно. Для задоволення. Для втіхи від убивства. Так що не говори, що це було для слави Божої. Бо Бог ось-ось впаде у гнів.

— Тож залишмо це питання, — обличчя Стінолаза не здригнулося, — вирішувати Богові. Я підкорюся наказу, єпископе. Мої люди залишаться в Сенсенберзі.

— Це я розумію. Це я розумію, сину. Залишаться в Сенсенберзі. А ти, якщо тобі потрібні люди, підбери собі кого-небудь із моїх найманців. Хочеш, то бери.

— Дякую.

— Я собі думаю. А тепер уже йди. Хіба що ти маєш щось до мене.

— Так склалося, що маю.

- І що таке?

— Дві речі. Перша — застереження. Друга — прохання. Покірна супліка.

— Я весь перетворився на слух.

— Не нехтуй Рейнмаром з Беляви, єпископе. Ти не віриш у чудеса, кепкуєш з Таємних Знань, до магії ставишся з презирливою усмішечкою. Це не дуже розумно, єпископе, не дуже розумно. Magna Magia існує, а чудеса трапляються. Одне чудо я недавно бачив. І саме біля Рейневана.

— Справді? І що ж таке ти бачив?

- Істоту, якої не може бути. Яка не може існувати.

— Гм. То, може, ти випадково, мій сину, подивився у дзеркало?

Стінолаз відвернувся. Єпископ, хоч і тішився вдало пущеною шпилькою, не усміхнувся. Він перевернув клепсидру — минула media nox[170], до officium matutinum[171] залишалося близько восьми годин. “Саме час нарешті йти спати, — подумав він. — Я забагато працюю. І що я з цього маю? Хто це цінує? Папа Мартін, цей мудак, zum Teufel mit ihm[172], далі не хоче чути про архієпископство для мене. Дієцезія далі формально підпорядкована Гнєзну!” Він обернувся до Стінолаза. Його обличчя було серйозне.

— Застереження я зрозумів. Я візьму його до уваги. А прохання? Ти згадував про прохання.

— Я не знаю, які в тебе плани, єпископе. Але я хотів би, коли настане час, могти зайнятися цим Рейневаном… власноручно. Ним і його товаришами. Я хотів би, щоб ваша достойність мені це пообіцяла.

— Обіцяю, — кивнув єпископ. — Ти їх матимеш.

“Якщо це буде в інтересах моїх і Церкви”, - подумки додав він. Стінолаз подивився йому в очі і всміхнувся.

Вони їхали дорогою, що проходила вздовж берега Бобра, який мчав бистринами, між двома рядами вільх і в’язів. Погода покращилася, часом навіть проглядало сонце. На жаль, рідко і ненадовго, але що тут дивуватися, це ж був уже листопад. Точніше, сьоме листопада. Septima Novembris. П’ятниця.

Вільрих фон Лібенталь, якого Біберштайн відзначив тим, що довірив командувати ескортом, був родом з Мейсена. Він — нібито — був споріднений з вельможними Лібенталями з Лібенталя під Львувеком. Йому подобалося це підкреслювати. Але, загалом, то була одна з небагатьох його вад.

Мало чим — у сенсі вад — можна було дорікнути й решті членів ескорту. Рейневан подумки дякував провидінню, усвідомлюючи, що йому могли трапитися набагато гірші.

Бартош Строчіл називав себе сілезцем. Рейневан невиразно пам’ятав, що якийсь Строчіл і справді мав аптеку у Вроцлаві, але волів не з’ясовувати спорідненість.

— Я знаю, — бозна-вкотре повторював Строчіл, погойдуючись у сідлі. — Я знаю у Свидниці приємний бордельчик… А в Рихбаху на підгородді я знав двох веселих дівчат, швачок. Щоправда, це було зо два роки тому назад, могли, курви такі, заміж повиходити…

— Це можна було би перевірити, — зітхав Стош фон Прідланц. — Зупинившись тамка…

— Треба буде.

— Йо, йо, — говорив Отто Кун. — Тра буде.

Стош фон Прідланц, лужичанин, але з чеським корінням, був клієнтом Біберштейнів — як і його батько, дід і, мабуть, прадід. Отто Кун походив з Баварії. Він не хвалився цим, будучи радше мовчкуватим, але якщо вже озвався, гортанне клекотання не залишало сумнівів: так ображати прекрасну німецьку мову могли виключно баварці.

— Ха! — поганяв коня Лібенталь. — Ну то станемо, бачиться мені, в тому свидницькому борделі. Мені теж останнім часом щось часто дупа на умі. А в мені, коли я подумаю про дупу, прокидається поет. Чисто тобі Таннхаузер.

— Зі мною так само. Тілько без Таннхаузера.

— Гей! — Прідланц раптом схопився, обернувся в сідлі. — Ви бачили? Там?

— Що?

— Вершник! З отого горба за нами спостерігав! Згори, з-за отих ялиць. Тепер зник. Сховався…

— Чорт. Цього нам не вистачало. Ти впізнав кольори?

— Він був чорний. І кінь карий.

— Чорний Вершник! — зареготав Строчіл. — Знову! Останнім часом всуціль тільки Чорні Вершники, чорні привиди, Рота Смерті. Рота Смерті тут, Рота Смерті там, Рота проїжджала, Рота показалася, Рота на людей де Бергова напала… Але щоб це й тобі передалося? Га, Прідланц?

— Я бачив, грім би мене побив! Він був там!

— Підженіть коней, — сухо наказав Вільрих Лібенталь, не зводячи очей з узлісся. — І будьте насторожі.

Вони послухалися, поїхали швидше, тримаючи долоні на руків’ях мечів. Коні хропли.

Рейневан відчував, як його хвилями охоплює страх.

Тривога передалася всім. Вони їхали сторожко, уважно розглядаючись. Ніхто вже не жартував, зовсім навпаки: до інциденту поставилися надзвичайно серйозно. Настільки, що організували засідку. Спритно і справно. В одному з ярів, які вони проїжджали, Строчіл і Кун зіскочили із сідел і сховалися в хащах з готовими до пострілу арбалетами. Решта поїхали далі, перебільшено галасуючи і голосно розмовляючи.

Сілезець і баварець чекали в схованці майже годину. Марно. Вони не дочекалися нікого, хто їхав би слідом. Але навіть і тоді напруження не спало. Вони далі їхали обережно і часто оглядалися назад.

— Певно… — відітхнув Строчіл, — ми від нього відірвалися…

— Або, — видушив із себе Кун, — він усе-таки Прідланцлові привидівся.

— Ні те, ні інше, — буркнув Лібенталь. — Паскудник їде за нами, я його тільки що бачив. На пагорбі ліворуч. Не озиратися, чорт забирай!

— Ото хитра якась холера.

- Їде за нами… Що йому треба?

— Чорт його знає…

— Що робимо?

— Нічого. Зброю тримати напоготові.

Вони їхали, напружені і похмурі, дорогою, яка пробігала ярами, вздовж берега Бобра, який шумів на бистринах, серед осінніх вільх, в’язів, яворів та численних скупчень старих, деколи гігантських дубів. Краєвид був красивий і повинен був заспокоювати. Не заспокоював. Рейневан краєм ока дивився на лицарів, спостерігав, як у них наростає злість. Кун, оглядаючи арбалет, цідив крізь зуби якісь гортанні баварські лайки. Прідланц плювався. Зазвичай балакливий Строчіл мовчав як могила. Лібенталь довго зберігав видимість спокою, але врешті-решт і він не витримав.

— А цей, — прохрипів він, кидаючи на Рейневана лиховісний погляд. — А цей, пекло його нам зіслало, на цій напівдохлій хабеті їде, що й не підженеш! Волочимося через нього як ті засрані слимаки!

Рейневан відвернувся, твердо вирішивши не дати себе спровокувати.

— Ти, єретику їден! — знову зачепив його Лібенталь. — Що тобі в довбешку стрелило від істинної віри відступитися? Матері Божої зректися? Гусу-дияволу поклонятися? Таїнствам блюзнити?

— Облиш, Вільрих, — спокійно порадив Стош фон Прідланц. — Облиш.

Лібенталь сапнув, але послухався. Вони їхали у важкій тиші.

Рейневан же, який досі вагався, прийняв остаточне рішення.

Він повинен був утекти. Виходило, що Біркарт Грелленорт не брехав, що в нього справді всюди очі і вуха. Повішений біля підніжжя Карконошів капелан Цвікер не був єдиним його шпигуном, був, як з’ясувалося, якийсь донощик і серед свити Ульріха Біберштайна. Ескорт, який віз його до Шльонська, виявилося легко вистежити, а в сутичці з Чорними Вершниками, яка тепер загрожувала, цей ескорт радше не мав шансів. “Самому, — думав він, — мені легше буде сховатися, простіше обдурити переслідувачів”.

Але вправність лицарів не пройшла повз його увагу. Від цих людей не можна було так просто собі втекти. Потрібен був спосіб. Метод.

Проїхавши приблизно милю, рівно ополудні, про що сповістив дзвін костелика, вони в’їхали в Яновіци, велике село над Бобром. Ще десь через годину доїхали до роздоріжжя — їхня дорога перетиналася тут із гостинцем, що вів зі Сьвежави до Ландесхута. Порожній доти шлях закишів подорожніми, а настрій ескорту виразно покращився. Лицарі перестали озиратися, усвідомлюючи, що тепер, серед громади людей, вони в значно більшій безпеці, ніж у лісових хащах карконошського підгір’я. Прідланц знову став нарікати, що йому кортить до баби, Строчіл знову почав вихваляти відвідані колись борделі. Отто Кун мугикав під ніс баварські пісні. Тільки Лібенталь далі був нервовий, дражливий і злий. Майже кожен подорожній, з яким вони розминалися, удостоювався інвектив, що їх Лібенталь бурмотів собі під ніс. Єврей-мішечник став “убивцею Христа”, “кровопивцею” і — а як же без цього — “пархом”. Усі купці, природно, були “злодіями”, в рудокопи з Мідянки поблизу — “валонськими приблудами”. Брати-мінорити, що мандрували групкою, дочекалися титулу “довбаних нероб”, а озброєні йоанніти поїхали далі як “банда содомітів”.

— Знаєте що? — раптом озвався Строчіл, безпомилково відчуваючи причину настрою. — Я так собі думаю, що то не була людина, той чорний, що за нами стежив.

— А хто тоді?

— Дух. Демон. Це ж Карконоші, хіба ви забули?

— Рібецаль, — здогадався Кун. — Йо, йо…

— Рібецаль, — переконано промовив Прідланц, — має оленячі роги і величезне бородище. А в того їх не було.

— Рібецаль може мати який завгодно вигляд.

— Курва… Придалося би розп’яття. Або якийсь інший хрест. Є в когось? А в тебе, Белява? Нема часом хреста.

— Нема.

— Залишається, курва, святим молитися… Тільки-от котрим?

— Чотирнадцятьом святим, які у помочі стають, — підказав Строчіл. — Усім одразу вкупі. Є серед них кілька зухів. От хоча б Георгій, відомо. З-поміж інших: Киріак диявола посадив на ланцюг, Маргарита приборкала дракона, а Євстахій — левів. Віт… Що Віт зробив, не пам’ятаю. Але неодмінно щось зробив.

— Віт, — втрутився Кун, — смішні підскоки виробляв.

— Ну. Хіба я не казав?

— Заткніться нарешті, до собачої матері! — вибухнув Вільрих фон Лібенталь. — Мало шляк не трафляє, як вас слухаєш!

— Погляньте, який кортеж багатий.

Справді, треба було визнати, що свита, яка проїжджала повз них з боку Болькова, виглядала імпозантно. Попереду їхав лауфер[173] у лазурно-срібних кольорах, тримаючи прапорець із такою ж шахівницею. За ним їхали озброєні вершники і чепурні придворні, які оточували запряжений четвіркою сивків віз, оббитий узорчастою тканиною і прикрашений блакитними стрічками. На возі, в оточенні придворних дам, поважно сиділа, поширюючи ауру достоїнства, тілиста матрона в чіпці і підвійці.

— Розамунда фон Боршніц, — упізнав, кланяючись, Прідланц.

— У дівоцтві Больц, — підтвердив упівголоса Строчіл. — Ха, розповідають, що колись це була навдивовижу вродлива жінка: Мій покійний татко розказував, що за його молодих літ пів-Шльо-нська були в неї закохані, літали за нею кавалери, як пси за сукою, бо крім того, що дуже гарна, то ще й добре випосажена була. Врешті-решт за Куно Боршніца віддалася, того, котрий…

— Часів, коли твій татко молодий був, — в’їдливо перебив Лібенталь, — навіть найстарші люди не пам’ятають. Вроцлавські єпископи тоді ще, кажуть, підкорялися гнєзненській метрополії, свидницьким князівством, кажуть, володіли П’ясти, а чеський король Вацлав IV, кажуть, був малесеньким опецьком. Так давно це було. Так що Боршніцовій, старій бабезі, має бути добряче за шістдесят років, дивно, що ще на порохно не розсипалася. Підженіть коней, чорти беруть так воліктися! Єретик, піджени кобилу! Гей! Потягніть-но хтось його хабету нагайкою по крупу!

— Лишив би ти його в спокої, Вільрих.

Ночувати їм випало в Болькові, містечку, що лежало біля підніжжя гори, на вершині якої височів славетний і грізний замок.

Цього разу вони спали на постоялому дворі: Лібенталь нарешті вирішив глибше засунути руку в гаман, який він дістав від Дахса на покриття коштів подорожі. Вони також почастувалися вечерею у вигляді щедро помащених вареників з капустою і грибами.

Ситий Рейневан спав без сновидінь.

Наступного дня небо знову затягли низькі хмари, почало мжити. Вони їхали, рідко перериваючи мовчання. Озиралися, але від вершника, який вистежував їх, не залишилося й сліду. Зник. Як дух. Може, він дійсно був духом? Може, це справді був Рібецаль, демон Карконош? Може, він зник тому, що вони віддалилися від Карконош?

Мжило.

Розпогодилося лише пізно після полудня. Коли вони добралися до Свебодзіц.

Вони зупинилися в корчмі “Під Бородатим Цапом”. “Уже пізно, — заявив Вільрих Лібенталь, — є ризик, що не встигнемо до Свидниці, перш ніж смеркне і зачиняться брами. А позаяк Свидниця вимагає дотримання “закону милі”, у радіусі милі від міста корчми не знайдеш. А від цього “Цапа” приємно чимось пахне”.

Пахло, як з’ясувалося, капустою, цибулею, кашею і журом[174] на копченому м’ясі, а понад усе печеною гускою. Святий Мартін був на носі і нагадував про себе. Перед розташованою в безпосередній близькості біля Больковської брами корчмою стояли чимало возів, а в стайні — чимало коней. Гостей могла привабити кухня “Цапа” — або ж їх змусив проїжджати тут дорожній примус, яким володіли Свебодзіце.

— Людно нині у вас, — заговорив Рейневан до стаєнного хлопця. — Роботи по вуха, га? А чиї ж бо це коні?

Хлопець пояснив чиї. Пояснюючи, зітхав. Він був дуже збуджений. І дуже балакучий. Вони балакали б довше, якби не Лібенталь.

— Гей! Ти! Белява! Що за теревені? Писок на замок і сюди! Бігом!

Наповнена димом, чадом і затишним теплом корчма була повна людей. Переважали селяни, яким споконвічна землеробська традиція суворо наказувала в суботній вечір напитися в дим. Були й купці, були пілігрими в опанчах, обшитих мушлями з Компостелли. Були цистерціанські квестори, які у швидкому тем спорожняли як миски, так і дзбанки. На лаві біля каміна сиділи шестеро кнехтів у шкіряних куртках, а поруч, біля столу, — четверо вдягнених у чорне і сумних суб’єктів.

Голосно й грубо, як і личить лицарям, замовили їсти й пити. Лі бенталь знову вирішив надщербити отриману на подорож суму, тож незабаром їх стіл заповнили миски з м’ясом, горщики з кашею, глеки з вином і пляшки з яблучником.

— У-у-ах… — простогнав через якийсь час Прідланц. — Нічого собі їдло… Та й питво зійде.

— Йо, йо, — відригнув Кун. — Добре, gut. Wia sih’s g’hort.

— То випиймо!

— За здоров’я! Наливай, Бартошу!

— Ваше здоров’я!

— Шкода, — зітхнув Бартош Строчіл, — що, поївши і попивши, не пофікаємо. Але завтра, пся крев, інакше буде, от побачите. Як у Свидниці станемо. Клянуся ласкою святого Григорія Чудотворця! Знаю я у Свидниці борделик, тамка повії, неначе лані…

— Сподіваюся, — обтер вуса Лібенталь, — що ці вісті походять з більш новітніх часів. Га, Строчіл? Як давно ти знав цих ланей? Щоб не виявилося, що тепер це старої Боршніцової однолітки. Такі само порохна!

— Ви перегинаєте палку, пане, — озвався Рейневан. — Крім того, як я бачу, ви ображаєте тут честь жінки.

— А тебе хтось питає? — рявкнув Лібенталь. — Чого писок розтуляєш?

— Тихіше, вашмосьці, - шикнув Прідланц, тривожно озираючись. — Тихіше трошки. На нас уже витріщатися починають. А тобі, Белява, про що йдеться?

— Шляхетна пані Боршніцова зовсім не стара. Мій батько стільки само літ має і не є старцем.

— Що? Як?

— Шістдесят літ, — Рейневан підвищив голос, — це не старість. Мій батько…

— До сраки твого батька, — гаркнув Лібенталь. — Чорт би твого батька забрав. Шістдесят — не старість! Баране ти! Кому шостий десяток стукне, той порохно, трухляк і пердулина! Я сказав! А ти мовчи і не виступай, бо в рило дам!

— Голосніше говоріть, голосніше, — буркнув Прідланц. — Ще не всі вас чули. Он хоч би отой нечупара біля дверей. Ще він, певно, не чув.

— А крім того, — тихо сказав Рейневан, дивлячись Лібенталеві прямо в очі. — А крім того, не подобається мені те, як вашмосьці про жінок розводяться. Як негідно до них ставляться. Можна було би подумати, що ви всіх жінок міряєте одною міркою. Що для вас вони всі однакові.

— Шлях мене трафить! — Лібенталь зацідив кулаком по столу, аж посуд підскочив. — Клянуся Богом! Не витримаю!

— Ви заткнетеся чи ні? Чорт забирай…

— Пане Белява, — Строчіл перехилився понад столом. — Що на вашу мосць напало? Упився чи що? А може, хорий? Спершу батько, тепер якісь жінки… Що з тобою?

— Що жінки всі однакові, я заперечую.

— Усі однакові! — заревів Лібенталь. — Однакові, мать їх туди й назад! І для однакової речі служать!

— Ну ні! — Рейневан зірвався з-за столу, замахав руками. — Ні, панове! Мені цього слухати не годиться!

— Я ледве стерпів, — він заговорив голосніше, пискляво підвищивши голос, коли ви Святого Отця зневажали, папу Мартіна V, з дупою його порівнювали, називаючи старим трухляком і пердулиною! Але відмовляти в честі Божій Матері? Казати, що честь їй не належиться? Що вона така сама, як і всі жінки, що sicut ceterae mulieres[175] зачала і народила? Ні цього я спокійно слухати й не подумаю! Ваше товариство мушу покинути!

Щелепи Лібенталя і Прідланца впали. Але до кінця впасти не встигли. Вони ще не закінчили падати, як четверо сумних з-з столу в кутку зірвалися на ноги. Зірвалися, як по команді, і кнехти в шкіряних куртках.

- Іменем Святої Курії! Ви заарештовані!

Лібенталь відштовхнув стіл, схопився за меч, Строчіл копняком перекинув лаву, Прідланц і Кун блиснули наполовину видобутими клинками. Але четверо сумних знайшли несподіваних союзників. На чолі Куна з тріском луснув глиняний горщик, кинутий з неймовірною влучністю і силою одним з обшитих мушлями пілігримів. Баварець гупнувся спиною на стіну, не встиг опам’ятатися, як його вже тримали міцною хваткою двоє цистерціанців. Третій цистерціанець, чоловік невисокий, але кремезний і міцний, вдарив Лібенталя плечем, лупнув коротко і точно лівим боковим, додав правим. Лібенталь відповів, чернець ухилився, злегка, але достатньо, щоб кулак тільки ледь мазнув його по тонзурі, сам вивів знизу гарний хук, а після нього ще гарніший прямий. Прямо в носа. Лібенталь залився кров’ю, зник під громадою кнехтів, які накинулися на нього. Інші вже встигли знешкодити Строчіла і Прідланца.

— Ви заарештовані, - повторював один зі сумних, жоден з яких не взяв участі в бійці. - Іменем Святої Курії, ви заарештовані. За блюзнірство, святотатство та образу почуттів.

— Пес вас їбав! — гарчав Прідланц, якого притискали до підлоги.

— Це буде занесено до протоколу.

— Йобані покидьки!

— Це теж.

Мабуть, не треба додавати, що Рейневана вже давно не було в кімнаті. Як тільки почалася метушня, він ушився.

Стаєнний хлопець виконав прохання, не розсідлав одного з коней. До заходу сонця було ще настільки далеко, що воріт не замкнули, але настільки близько, що на шляху вже не було живої душі, нікого, хто міг би дати вказівки погоні. А Рейневан не сумнівався, що погоня вирушить, вирушить негайно, як тільки справа з’ясується. Переслідувати його буде, він це знав, не тільки його недавній ескорт, але й ті сумні, в яких він безпомилково впізнав людей Інквізиції. Він мусив чимшвидше збільшити відстань, дистанцію, віддалитися настільки, щоби близькі сутінки зірвали переслідувачам плани. Коли стане зовсім темно, він мав бути далеко. За будь-яку ціну. Навіть якби йому довелося до смерті загнати коня.

Щастя, здавалося, далі йому сприяло, кінь не виявляв у галопі ознак втоми. Він почав укриватися милом і важко дихати аж тоді, коли дістався до бору. Але тут Рейневан однаково мусив їхати повільніше. У бору вже було майже зовсім темно.

Щастити перестало, коли зовсім стемніло. Коли він проїжджав місток через струмок, тупіт копит по брусах рознісся луною. Заглушивши тупіт інших копит. Чорний і невидимий у темряві вершник виринув із пітьми, мов привид. Перш ніж Рейневан встиг відреагувати, його стягли із сідла. Він захищався, але чорний вершник мав просто-таки надлюдську силу. Він підняв його і з висоти жбурнув на кам’янистий ґрунт.

Був блиск, біль, паралізуюче безсилля. Потім тверда земля ніби розпливлася під ним, всмоктала в пухнасту тишу. У бездонну прірву м’якого небуття.

Він прийшов до тями в напівлежачому положенні. І в путах. Зап’ястя були зв’язані на подолі, ноги — в кісточках. “За останні десять днів, — подумав він, — це вже вп’яте мене хтось ловить, я вп’яте є чиїмось бранцем. Мабуть, я встановив рекорд”.

Це була перша думка. Вона передувала думці навіть більш доречній у його становищі, а саме: хто упіймав його цього разу?

Спиною він спирався на щось, що, ймовірно, було муром, бо було тверде і виділяло запах старого вапняного розчину. Рештки муру він бачив і збоку, вони захищали від вітру палаюче вогнище. Вітер дув сильно, у поривах аж завивав. Шуміли і поскрипували ялиці. Рейневан не міг позбутися враження, що він десь високо, на вершині гори або пагорба.

— Ти отямився?

Чоловік — силач — який його зловив і зв’язав, носив чорний плащ з грубої вовни. Крім того, на ньому були обладунки. І лицарський пояс. Він нічим не нагадував Біркарта Грелленорта або його чорних вершників. Рейневан відзначив це зі здивуванням навіть більшим, ніж полегшення: він гадав, що його схопив саме Грелленорт. Чому ж тоді його схопив силач в обладунках, і ким він був? Адже ж не Рібецалем, духом Карконош?

Рейневан ковтнув слину. Він не вірив в існування Рібецаля. З іншого боку, протягом останніх двох років йому довелося зустріти і побачити безліч інших речей, в існування яких він не вірив.

— Ти Рейнмар з Беляви? Підтвердь. Я не хотів би припуститися помилки.

— Я Рейнмар з Беляви. А хто ти?

— Хто я? — голос лицаря в чорному плащі дещо змінився, причому не на краще. — Скажімо так, я є наслідком.

— Наслідком чого?

— Твоїх давніх вчинків. І провин.

— Ах. Ангел помсти? Посланець долі? Невмолима десниця справедливості?

Рейневан сам дивувався, як легко йому дається невимушений тон. “Досвід, — подумав він. — Я просто-напросто набрався вправності”.

— Ти вимагав підтвердження, що це я, — говорив він далі, і далі безтурботно. — Отже, ти мене не знаєш. Я тебе теж ніколи в житті на очі не бачив. Значить, ти дієш, це очевидно, від чийогось імені і з чийогось наказу. Чийого? І хто ж це має причини, щоб зводити зі мною порахунки за мої давні вчинки? Спробую відгадати. Я знаю тих, які на мене чигають.

— Ти надзвичайно багато патякаєш.

— Ян фон Біберштайн та Інквізиція відпадають. Бергов і лужичани — малоймовірно. Хто залишається? Вроцлавський єпископ Конрад? Стерчі? Князь Ян Зембицький? Буко фон Кроссіг? А може, Аделя Стерчева?

Чорний лицар усівся навпроти. Вогонь освітлював його обличчя, відблисками мигтів на обладунку.

— Цікаві прізвища. Цікаві особи. Особливо остання. Аделя фон Стерча. Тебе здивувало би, якби я діяв саме від її імені? За її наказом?

— А це так?

— Спробуй відгадати.

Обидва мовчали. Вітер дув, свистів, то пригашував, то роздмухував вогонь.

— У Шльонську, — озвався лицар, — до дідька і трохи гарних дівчат. Не бракує там і вродливих і позбавлених забобонів заміжніх жінок, а останнім часом надзвичайно швидко зростає кількість вродливих, охочих і відносно маловживаних вдовичок. А що ти, Белява, вибираєш із цього рогу достатку? Найгіршу заразу, Аделю фон Стерча. Що тебе так саме до неї приперло? Що ти в ній такого побачив, чого в інших не було?

— Ти надзвичайно багато патякаєш.

— Тебе розохотило те, що вона заміжня? Що чоловік далеко, в чужій стороні? Що він напевно не догоджав жінці як треба? Що тільки з тобою вона зазнає справжнього блаженства? Вона це тобі казала? На вушко шептала? Так ви собі удвох у ложі з чоловіка-рогоносця між забавами глузували? Я думаю…

— Мене не цікавить, — різко обірвав Рейневан, — що ти думаєш. Ти говориш про речі, про які поняття не маєш, не мав і не матимеш. Так що облиш цю тему.

— Ага! Болить болячка, коли ткнути, га? З рогоносця насміхатися весело було, закінчилися веселощі, коли сам рогоносцем став. Непоганого, ох і непоганого коника з тобою ця шльондра викинула… Пів-Шльонська животи понадривало, слухаючи, як-то ти до Зембиць на турнір був приїхав і перед князем Яном у любові до лахудри зізнавався. Ой і надщербила вродлива Аделя твою лицарську честь, ох і надщербила… На посміховисько виставила! Ти маєш її, думаю, страшенно ненавидіти. Але я втішу тебе… Душу твою порадую…

— Знай, — знову перебив Рейневан, — що я анітрохи не почуваюся надщербленим. І не називай її більше в моїй присутності лахудрою. Ти почуваєш себе безкарним, бо в мене руки зв’язані. Так що за мою честь не турбуйся, а краще своєї пильнуй, бо меншає її в тебе. А я без втішань обійдуся. Але суто з цікавості: чим і як ти збирався мене втішити?

Чорний лицар довго мовчав, дивився дивним поглядом. Нарешті заговорив:

— Аделя Стерчева померла.

Знову надовго запала мовчанка. І знову саме лицар наважився її порушити.

— Князь Ян, володар Зембиць, — промовив він, зважуючи кожне слово, — надумав зміцнити союз свого князівства з Клодзьком, з паном Путою з Частоловиць. Обидва вирішили, що найкращим способом на це буде мар’яж Яна з Анкою, наймолодшою донькою пана Пути. Але була проблема, і проблема називалася Аделя. Аделя де Стерча, яка вже хазяйнувала в Зембицях як удільна пані та княгиня. Яка, коли їй донесли про матримоніальні плани князя Яна, зчинила таке пекло, що стіни здригалися. Стало зрозуміло, що це не ще одна звичайна метреса, не одна з багатьох коханок “зліва”, яку можна прогнати, підкупити або відписати на васала. Було зрозуміло, що покинута Аделя здійме велику бучу й неабиякий скандал. А пан Пута з Частоловиць вернув носа, скандалу не бажав, зарікався, що не наразить свою Анку на жодні прикрощі. Заручини будуть не швидше, клявся він усіма святими, ніж наречений буде чистий як скельце, а на зембицькому дворі запанують порядок і побожність. Він віддасть доньку до Зембиць не раніше, ніж буде впевнений, що їй там не загрожуватимуть ні плітки, ні насмішки, ні жодна інша кривда. Досить швидко, кажуть, з намови сповідника, Ян Зембицький знайшов спосіб, як позбутися проблеми. Тебе це зацікавить, але почасти цим способом був ти, мій пане. Адже бургундка, згадав собі герцог, мала колись близькі зв’язки з Рейнмаром з Беляви, сумнозвісним чарівником. Дивний, дивний у тебе вираз обличчя. Я думав, що тебе втішить помста, що тобі принесе задоволення звістка, що почасти саме тобі ця Єзавель завдячує поваленням… Я гадав…

— Неправильно гадав. Говори далі.

— Як додатково було встановлено, Аделя й справді намагалася давати князеві любистку, вдавалася до любовних чарів. Її звинуватили в чаклунстві та угоді з дияволом. Справу дослідив найбільший у князівстві спеціаліст з питань чарівництва, Миколай Каппіц, абат монастиря в Кам’янці. Він визнав Аделю винною, викрив у ній і навколо неї диявольські клімати й запахи. Кажуть, що він викрив це все за сто угорських дукатів, отриманих від князя. Упіймали бабу-травничку, припекли п’яти… Та зізналася, що Аделя купувала в неї не тільки любовні напої. Що зі страху, що герцог Ян її покине, вона завчасу готувала помсту. Що замовила сатанинський відвар, який мав викликати в князя тривалу неміч чоловічого члена. Що, про всяк випадок, вона замовила ще й дурману. Для Анки з Частоловиць. Зізнання травнички показали Аделі. І запропонували домовитися. Але бургундка не злякалася. Процес про чарівництво? Будь ласка. Буде про що свідчити на процесі, буде що послухати суддям, канонікам та абатам. Вона, Аделя, знає багато і з радістю розповість. Побачимо, чи князь Ян втішиться з розголосу. А князь Ян, який уже вважав справу закритою, розлютився. Видав накази. Прекрасна бургундка не знати коли і як опинилася в підземеллі у ратуші. З пуху й атласів — на прілу солому…

— Тортурували… — Рейневан кашлем прочистив стиснуте горло. — Тортурували її, так?

— Та де. Шляхтянка як-не-як. На таке безчинство стосовно шляхтянки Ян Зембицький не наважився. Ув’язненням він хотів її лише налякати. Змусити до покірності, зробити так, щоб після звільнення вона пішла собі з Зембиць чемно і без шуму. Він не знав…

— Чого… — Рейневан відчув, як жар заливає йому щоки. — Чого він не знав?

— У карцері ратуші, - голос лицаря змінився, а Рейневанові здалося, що він чує тихий скрегіт зубів, — діяла, як з’ясувалося, шайка. Сторожі, катівські помічники, драбанти з міської сторожі, кілька міщан, кілька челядників… Коротше кажучи, вони влаштували собі у в’язниці дармовий бордель. Коли ув’язнювали жінку, а надто підозрювану в чаклунстві, мерзотники приходили вночі…

Він обірвав.

— Одного разу, — продовжив він ще більше зміненим голосом, — котрийсь із гультіпак у поспіху і сум’ятті забув у камері пасок від штанів. Вранці знайшли Аделю. Повішену на цьому паску. Слідства, природно, не було. Нікого не покарали. Ян Зембицький боявся розголосу. Бургундку, сповістили, замордував у карцері сам диявол, бо вона зрадила його, збиралася його зрадити, просила святих таїнств. Усе це підтвердив й оголосив з амвона той самий Миколай Каппіц, абат кам’янецьких цистерціанців. Зрештою, тоді він знову нагадав про тебе. Як застереження, до чого доводять контакти з чарівниками.

- І ніхто… — Рейневан подолав спазм горла. — Ніхто…

— Ніхто, — закінчив лицар. — Кого це обходило? А дотепер уже й забули. Може, крім пана Пути з Частоловиць. Пан Пута підтримує з князем Яном дружні відносини й союз, але одруження Яна з Анкою весь час відкладається.

— Його і не буде, — прохрипів Рейневан. — Я вб’ю Яна. Поїду до Зембиць і вб’ю. Нехай у костелі, але вб’ю. Відімщу за Аделю.

— Відімстиш?

— Відімщу. Хай мені в цьому допоможе Бог і Святий Хрест.

— Не блюзни, — сухо і хрипко зауважив лицар. — У помсті не шукають допомоги Бога. Помста, щоби вона була справжньою помстою, повинна бути жорстокою. Той, хто мстить, повинен відкинути Бога. Він проклятий. Навіки.

Блискавичним рухом він видобув мізерикордію, схилився, вхопив Рейневана за сорочку під шиєю, смикнув догори, душачи, приклав лезо до горла, наблизив лице до лиця, а очі до очей.

— Я Гельфрад фон Стерча.

Рейневан заплющив очі, здригнувся, відчуваючи, як клинок мізерикордії надрізає йому шкіру на шиї, а гаряча кров стікає за сорочку. Але це тривало тільки хвилину, дещицю хвилини, а потім лезо відступило. Він відчув, як спадають розрізані пута.

Гельфрад фон Стерча, чоловік Аделі, випростався.

— Я був твердо вирішив убити тебе, Белява, — хрипко сказав він. — Дізнавшись у Шклярській Порембі, хто ти, я стежив за тобою, чекаючи нагоди. Я знаю, ти не винен у смерті Нікласа. Два роки тому ти подарував життя Вольфгеру; якби не твоя шляхетність, я втратив би двох братів, а не одного. Попри те я був твердо вирішив позбавити тебе життя. Так-так, ти правильно підозрюєш… Я хотів тебе вбити через уражену чоловічу гордість. Я хотів твоєю кров’ю змити бруд неслави, який осів на моєму гербі. У твоїй крові втопити ганьбу жалюгідного соси, рогоносця над рогоносцями.

— Але що ж, — закінчив він, ховаючи мізерикордію до піхов. — Багато що змінилося. Про те, що я живий, що я у Шльонську, не знає ніхто, навіть Апечко, тепер старійшина роду. Не знають навіть Вольфгер і Морольд, мої рідні брати. Але надовго я тут не затримаюся. Виконаю, що належить, і вже ніколи не повернуся. Я вже є із Лужиць, на службі в Шести Міст… Женитися теж буду з лужичанкою. Незабаром. Я вже до неї залицяюся, знаєш? Якби ти її бачив… Очі волошкові й не надто розумні, ніс кирпатий, весь у ластовинні, ноги короткі, дупа велика — нічого, нічогісінько з Франції, нічого з Бургундії… Так що, може, щось у моєму житті зміниться на краще. Якщо пощастить.

— Те, що ти сказав, — він відвернувся, — я розглядаю як слово шляхтича. Знай, що я їду до Зембиць. Ти здогадуєшся, з якою метою. Я їду до Зембиць виконати обов’язок. Я виконаю його, хай мені допоможе дідько. Але якби я випадково не зумів… Якби мені не пощастило… Тоді я ловлю тебе на слові, Белява. На verbum nobile[176].

— Клянуся, — Рейневан розтер занімілі зап’ястя. — Тут, перед лицем цих віковічних гір, клянуся, що мучителі і вбивці Аделі не будуть спати спокійно і насолоджуватися безкарністю. Клянуся, що Ян Зембицький, перш ніж сконає, знатиме, за що вмирає. Я даю клятву і виконаю її, навіть якби мені довелося продати душу дияволу.

— Амінь. Бувай, Рейнмаре фон Беляу.

— Бувай, Гельфраде фон Стерча.