Божі воїни

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

“Чи я вже його десь бачив? — думав, дивлячись на свого гостя, Вендель Домараск, magister scholarum[115] колегіатської школи Святого Хреста в Ополі. — Чи я його десь бачив? І якщо так, то де? У Кракові? У Дрездені? В Опаві?”

З-за вікна долинали голоси учнів, які хором декламували строфи “Фіваїди” Стація. Раз по раз декламацію переривав вереск — це сигнатор, що наглядав за класом, за допомогою різки виправляв чиюсь латину і заохочував до успіхів у навчанні.

Гість був високий, такий худий, що аж мало не кістлявий, але в ньому відчувалася сила. Сивувате волосся було зачесане так, як це було прийнято серед кліру, а фетрова шапка, Вендель Домараск побився б об заклад на що завгодно, прикривала тонзуру або слід від неї. Прибулець також міг би — щодо цього магістр теж готовий був закластися — по-чернечому опустити очі, покірно схилити голову, скласти руки і бурмотіти молитву. Міг би. Якби хотів. Зараз він явно не хотів. Дивився магістрові просто в очі.

Очі прибульця були дуже дивні. Своєю нерухомою гостротою вони непокоїли, будили тисячі мурашок за коміром і на спині. Але найдивнішим був їхній колір — колір заліза, старого, потемнілого, вислуженого клинка ножа. Це враження посилювали рудуваті плямки на райдужках, чисто тобі сліди іржі.

— Ecce sub occiduas versae iam Noctis habenas asrorumgue obitus, ubi primum maxima Tethis imu… impulit… Ай! О Боже!

Вендель Домараск, magister scholarum колегіатської школи Святого Хреста в Ополі, а водночас головний резидент таборитської розвідки, шеф і координатор шпигунської мережі в Шльонську, тихо зітхнув. Він знав, ким був прибулець, його попередили, що той прибуде. Він знав, за чиїм наказом прибулець прибув і чий авторитет представляє. Він знав, які прибулець має повноваження, знав, що той має право наказувати, знав також, що загрожує за невиконання його наказів. Більше Домараск не знав. Нічого більше. Особливо ж того, як прибульця звати.

— Айно, так, милостивий пане, — він врешті-решт вирішив вжити форму настільки ж ввічливу, наскільки й безпечно-нейтральну. — Нелегко нам тут у Шльонську останнім часом. Я не кажу вам цього, зрозумійте, щоб відкручуватися від завдань або виправдовувати неробство, у жодному разі, я докладаю старань, брат Прокоп може бути впевнений…

Він не договорив. Залізний погляд прибульця, як виявилося, з-посеред інших властивостей мав також дивовижну властивість вгамовувати словесні потоки.

— У лютому минулого року, — Вендель Домараск перейшов на коротші й конкретніші речення, — виникнув, як ви, мабуть, знаєте, Стшелінський союз Шльонські князі, старости і ради Вроцлава, Свидниці, Явора і Клодзька. Мета: мобілізація армії для удару на Чехію. А перед мобілізацією — ліквідація чеських сіток агентів, які діють у Шльонську.

Прибулець кивнув головою на знак, що йому відомо. Але залізні очі не змінили виразу.

— Нам завдали потужного удару, — безпристрасно продовжив шпигун. — Єпископська інквізиція, контррозвідки Альбрехта Колдіца і Пуги з Частоловиць. Абати з Генрикова, Кам’янця і Кшешова. Восени спіймали свидницького резидента й кількох наших людей у Вроцлаві. Когось змусили давати свідчення або хтось зрадив, бо вже в другу неділю адвенту схопили групу з Явора. Узимку заарештували більшість агентів з району Ниси. А цього року нема місяця, щоби хтось не провалився… Або щоб когось не вбили. Шириться терор. Ті, хто нам сприяє, гинуть. Гинуть купці, які співпрацюють з нами… Людей охопив страх. Вербувати нових агентів у таких умовах важко, інфільтрувати важко, зростає ризик зради й провокації. Брата Прокопа, я розумію, не цікавлять труднощі, а результати, наслідки… Перекажіть, що ми робимо, що можемо. Робимо своє. Я роблю своє. Дотримуюся принципів ремесла — і роблю своє…

— Я не приїхав сюди з перевіркою, — спокійно вставив залізноокий. — У мене в Шльонську своє завдання, яке я повинен виконати. Вас я відвідав з трьох причин. Primo, ви найкраще законспіровані, а мені трохи залежить на власній безпеці. Secundo, мені потрібна ваша допомога.

Магістр зітхнув, ковтнув слину, сміливіше підняв голову.

— А tertio?

— Вам потрібна допомога Прокопа. Ось вона.

Залізноокий розв’язав свою торбу, дістав з неї чималий вузлик, замотаний в овечу шкуру і перев’язаний ремінцем. Вузлик важко гупнув об стіл, повідомивши про свій вміст приглушеним брязкотом. Шпигун простягнув руку. Його кістлява, покрита старечими плямами рука нагадувала кігтисту лапу яструба-перепелятника.

— Саме цього, — сказав він, торкаючись згортка, — нам треба. Золота і переможного духу. Хай мені Прокоп дасть більше золота і ще зо дві перемоги на міру Тахова, і за рік Шльонськ буде його.

— Numquam tibi sanguinis huius ius erit aut magno feries impre… imperdita Tydeo pectora; vado equidem exsul… exultans… Ой! Ай!

— Ви згадували, — magister scholarum прикрив віконце, — що очікуєте моєї допомоги.

— Ось список речей, які мені знадобляться. Постарайтеся роздобути їх якнайшвидше.

— Гм-м. Буде зроблено.

— Мені також необхідно зустрітися з Урбаном Горном. Повідомте його. Нехай прибуде до Ополе.

— Горна немає в Шльонську. Йому довелося втікати. Хтось доніс, його замалим не схопили. У Мілічі він убив одного розбійника, важко поранив другого… Ха, неначе у лицарському романі… Зараз він, мабуть, у Великопольщі. Точно я не знаю. Як спеціальний агент, Горн мені не підпорядкований і не підзвітний.

— У такому разі Тибальд Раабе. Викличте його сюди.

- Із цим теж буде проблема. Тибальд сидить у льоху.

— Де? У кого?

— У замку Шварцвальдау. У пана Германа Цеттріца Молодшого.

— Дістаньте мені доброго коня.

Лицар Герман фон Цеттріц Молодший, володар замку Шварцвальдау, сидів, розвалившись у кріслі, що нагадувало трон. На стіні за його спиною висів дещо закіптюжений гобелен, на якому, судячи з усього, був зображений райський сад. Біля ніг лицаря лежали два надзвичайно брудні хорти. Поряд, за накритим столом, сиділа свита лицаря, ненабагато чистіша від хортів, яка складалася з п’яти озброєних бургманів ^{11} і двох дівчат, професію яких було не дуже важко відгадати.

Герман фон Цеттріц струсив крихти хліба з черева і родового герба, червлено-срібної голови тура, подивився згори вниз на ксьондза, який стояв перед ним у смиренній позі прохача.

— А так, — повторив він. — Саме так, попе. Як тебе звати? Я забув.

— Отець Апфельбаум, — ксьондз підняв очі. Вони мали, як констатував Цетрріц, колір заліза.

— А отже, — він випнув щелепу, — саме так! Саме так, попе Апфельбаум. Згаданий Тибальд Раабе сидить у моєму льоху. Я посадив негідника під замок. Бо він єретик.

— Справді?

— Виспівував проти попів, глумився над папою, над Святим Отцем. Малюночок такий потішний показував, ніби папа Мартін V у хлівці, за кабанчиками доглядає; папа — це той, що з тіарою на голові, третій зліва. Бу-уга-а-га-а-га-а-га-а-а!

Цеттріц аж розплакався від реготу, а разом з ним зареготали і його бургмани. Один із хортів загавкав і дістав копняка. Залізноокий прибулець вимушено всміхнувся.

— Але я його попереджав, — посерйознішав лицар, — щоб він мені підданих не бунтував. Співай, кажу йому, курватвоя, скільки хочеш пісень про Вікліфа й антихриста, називай скільки хочеш попів п’явками, бо вони й справді п’явки. Але не розказуй кметям, курва твоя, що перед Богом усі рівні і що незабаром усе буде спільне, в тому числі мої землі, мій бург, моя комора і моя скарбниця. І що данини платити на замок не треба взагалі, бо надійде справедливий божий лад і скасує та ліквідує всі данини та повинності. Я попереджав його, застерігав. Він не послухався, тож я й засадив його до льоху. Я ще не вирішив, що з ними зроблю. Може, накажу повісити. Може, тільки висікти. Може, поставлю під прангер[116] на ринку в Ландесгуті. Може, видам у руки вроцлавського єпископа. Мені конче треба залагодити відносини з єпископатом, бо останнім часом вони чогось трішечки зіпсувалися, бу-уга-а-га-а-га!

Залізнооокий ксьондз знав, звичайно ж, про що йдеться. Він знав про напад на монастир цистерціанців у Кшешові, вчинений Цеттріцом улітку минулого року. З реготу збройних за столом він дійшов висновку, що вони теж брали участь у грабежі. Можливо, він занадто уважно приглядався, можливо, щось було в його обличчі, бо володар Шварцвальдау раптом випростався і гупнув кулаком у поручень крісла.

— Кшешовський абат спалив мені трьох робітників! — заревів так, що не посоромився б навіть тур із герба. — Проти моєї волі вчинив! Посварився зі мною, курва його, хоч я його попереджав, що це йому так не обійдеться! Без пояснення звинуватив трьох робітників у сприянні гуситам, послав на вогнище! А все для того, щоби до мене зневагу виявити! Думав, що я не наважуся, що в мене сил нема, щоб на монастир вдарити! То я йому й показав, де раки зимують!

— Показ, — ксьондз знову підняв очі, - відбувся, наскільки я пам’ятаю, за допомогою і за участю трутновських Сиріток під проводом Яна Баштіна з Поростле.

Лицар нахилився, просвердлив його поглядом.

— Та хто ж ти, попе?

— Не здогадуєтеся?

— Здогадуюся, це правда, — сплюнув Цеттріц. — Правда й те, що абата я навчив добрих звичаїв з вашою неоціненною гуситською допомогою. Але чи це робить мене гуситом? Я причастя приймаю в католицький спосіб, вірю в чистилище, а в потребі закликаю святих. Я не маю з вами нічого спільного.

— За винятком здобичі, награбованої в Кшешові, поділеної пів на пів із Баштіном. Коні, корови, свині, готівка золотом і сріблом, вино, літургійний посуд… Сподіваєтеся, пане, що єпископ Конрад відпустить вам ці гріхи взамін за звичайного собі голіарда?

— Надто відважно, — Цеттріц примружив очі, - ти тут поводишся. Гляди! Бо ще й тебе додам до рахунку. Ой і зрадів би тобі єпископ, зрадів би… Та я бачу, що ти пройда, а не якийсь собі тюхтій. Але ні голосу, ні очей не піднімай. Перед лицарем стоїш! Перед паном!

— Я знаю. І пропоную лицарський спосіб полагодити справу. Гідний викуп за зброєносця — десять кіп грошей. Голіард не є вищим, ніж зброєносець. Заплачу за нього.

Цеттріц подивився на бургманів, а ті, наче за командою, по-вовчому вишкірили зуби.

— Ти привіз сюди срібло? Воно в тебе у в’юках, так? А кінь у стайні? У моїй стайні? В моєму замку?

— Саме так, — у залізноокого не здригнулася повіка. — У вашій стайні, у вашому замку. Але ви не дали мені закінчити. Я дам вам за голіарда Тибальда ще щось.

- І що ж це таке, мені цікаво?

— Гарантію. Коли Божі воїни прийдуть у Шльонськ, а це станеться швидко, коли палитимуть тут усе до голої землі, нічого поганого не станеться ні вашій стайні, ні вашому замку, ні майну ваших підданих. Ми з принципу не палимо маєтки прихильних до нас людей. А тим більше — союзників.

Тривалий час було тихо. Так тихо, що було чути, як чухаються блошливі хорти.

— Усі геть! — раптом заревів на свою свиту лицар. — Raus![117] Гетьте! Усі! Зараз же!

— Стосовно союзу і дружби, — озвався, коли вони лишилися самі, Герман Цеттріц Молодший, пан на Шварцвальдау. — Стосовно майбутньої співпраці… Майбутньої спільної боротьби і братства по зброї… І поділу здобичі, природно… Чи можемо ми, брате чеху, обговорити деталі?

Відразу ж за брамою вони пришпорили коней, погнали галопом. Небо на заході темніло, навіть чорніло. Вихор завивав і свистів у кронах ялиць, зривав сухе листя з дубів і грабів.

— Пане Влк!

— Що?

— Дякую! Дякую за звільнення!

Залізноокий ксьондз обернувся в сідлі.

— Ти мені потрібний, Тибальде Раабе. Мені потрібна інформація.

— Розумію.

— Сумніваюся. Ага, Раабе, іще одне.

— Слухаю, пане Влк.

— Ніколи більше не вимовляй уголос мого прізвища.

Село, певно, лежало прямісінько на шляху загонів Башті-на з Поростле, які після минулорічного нападу на кшешівський монастир грабували землі між Ландесгутом і Валбжихом. Чимось, певно, це село мусило гуситам не догодити, бо від нього залишилася чорна випалена земля, з якої тільки де-не-де щось стирчало. Небагато залишилося і з місцевого костелика — якраз стільки, щоби можна було розпізнати, що це був костелик. Єдине, що вціліло, — це придорожній хрест і розташований за згарищем храму цвинтар, захований у вільшанику.

Вітер дув, чесав покриті лісами схили гір, затягував небо чорно-синьою паволокою хмар.

Залізноокий ксьондз притримав коня, обернувся, зачекав, поки під’їде Тибальд Раабе.

— Злазь, — сухо сказав він. — Я казав, що ти повинен надати мені деяку інформацію. Тут і зараз.

— Тут? На цьому зловісному урочищі? Якраз коло цвинтаря? В сутінки? Під голим небом, з якого ось-ось вперіщить? Не можемо поговорити в корчмі, за пивом?

— Я вже і так достатньо через тебе розконспірувався. Не хочу, щоби мене з тобою бачили. І пов’язували. Тому…

Він урвав, побачивши, як очі голіарда розширюються від жаху.

Перш за все вони побачили вибух чорного птаства, яке зірвалося з заростей, що оточували цвинтар. А тоді побачили танцівників.

Один за одним, рядочком, тримаючись за руки, виходили з-за цвинтарного муру скелети, витанцьовуючи в диких і гротескних стрибках. Декотрі голі, декотрі без деяких частин, декотрі прикрашені порваними рештками саванів — вони танцювали, вихитуючись і високо підкидаючи костисті ступні, голінні та стегнові кістки, ритмічно клацаючи при цьому щербатими щелепами. Вітер вив, завивав як проклятий, свистів між ребрами і в тазових кістках, виграв на черепах, немов на окаринах.

— Totentanz… — зітхнув Тибальд Раабе. — Danse macabre[118]…

Хоровод кістяків тричі обійшов цвинтар, потім, усе ще тримаючись за руки, скелети рушили у ліс на схилі, все ще пританцьовуючим кроком, виконуючи різні па. Вони йшли, з підскоками і торохкотінням, у заметілі листя, в завірюсі попелу, що здіймався з пожарища. Хмари чорного птаства супроводжували їх весь час. Навіть тоді, коли жахливі танцівники зникли в гущавині, птахи, які кружляли понад верхівками дерев, позначали шлях їхньої процесії.

— Знак, — пробелькотів голіард. — Лиха прикмета! Прийде зараза… Або війна…

— Або і те, й інше, — знизав плечима залізноокий. — Виходить, хіліасти не помилялися. Цей світ не має шансів проіснувати до кінця другого тисячоліття, загибель, судячи з усіх видимих знаків, спіткає його набагато раніше. Я б навіть сказав, скоро. Скоріше ходімо, Тибальде. Я передумав. Пошукаймо все-таки якогось постоялого двору. Десь якнайдалі звідсіля.

— Ех, пане, — сказав Тибальд Раабе з повним ротом гороху і капусти. — А де ж мені таку інформацію дістати? Звичайно, про те, що я знаю, розповісти вам я можу, з подробицями. Про Петерліна з Беляви. Про його брата Рейневана і про роман Рейневана з Аделею Стерчевою, про те, що з цього вийшло. Про те, що сталося в раубрітерському селищі Кромолін та на турнірі в Зембицях… А що там у Рейневана, пане? Здоровий? Добре мається? Він? Самсон? Шарлей?

— Не відходь від теми. Але якщо вже ми про це говоримо, то хто він, цей Шар лей?

— Не знаєте? Та він нібито порочний монах або ксьондз, який начебто втік з монастирської в’язниці. Кажуть також — а конкретно мені про це розповідав такий собі Тассіло де Тресков — що Шарлей брав участь у вроцлавській едиції[119] 1418 року. Знаєте, вісімнадцятого липня, коли збунтовані різники і шевці забили бургомістра Фрайбергера і шістьох засідателів. Тридцять бунтівничих голів упало за це під сокирою на вроцлавському ринку, а тридцятьох було засуджено до вигнання. А позаяк Шарлей усе ще носить голову на плечах, то мусив бути поміж тими вигнаними. Я думаю…

— Досить, — перебив залізноокий. — Наступні відомості. Ті, про які я просив. Про напад на збирача податків і на конвой, якій віз зібраний податок. Конвой, у якому був Рейневан. У якому був і ти, Тибальде.

— Айно, айно, — голіард зачерпнув ложку гороху. — Що знаю, те знаю. І розповім, чому б і ні. Але про ці інші речі…

— Про чорних вершників, які кричать: “Adsumus”. і явно вживають арабську субстанцію під назвою гашш’иш.

— Отож-бо. Я не бачив і не знаю про це взагалі нічого. Де мені взяти ці відомості? Звідки їх дістати?

— Спробуй, — голос залізноокого небезпечно змінився, — пошукати в мисці, яка в тебе під носом. Між горохом і шкварками. Знайдеш — тобі ж краще. Збережеш час і сили.

— Розумію.

— Дуже добре. Усі відомості, Тибальде. Усе, що тільки можна. Факти, плітки, чутки, те, про що говорять по корчмах, на базарах і ярмарках, у монастирях, казармах і борделях. Про що ксьондзи патякають на проповідях, парафіяни у процесіях, райці по ратушах, а баби при криницях. Ясно?

— Як сонце.

— Сьогодні переддень святої Ядвіги, чотирнадцяте жовтня, вівторок. Через п’ять днів, у неділю, зустрінемося у Свидниці. Після меси, перед фарою Станіслава і Вацлава. Коли побачиш мене, не підходь. Я піду, а ти йди слідом. Зрозумів?

— Так, пане Влк… Кгм… Пробачте…

— Цього разу ще пробачаю. Але наступного разу я тебе вб’ю.

Tempora cum causis Latium digesta per annum

Учням колегіатської школи Святого Хреста в Ополі на сьогодні задали “Fasti” Овідія. З-над Млинівки долинало перегукування рибалок і вереск праль, які сварилися між собою. Вендель Домараск, magister scholarum, поклав у тайник рапорти агентів. Зміст більшості рапортів був тривожний.

Щось готувалося.

“Тип із залізними очима, — подумав Вендель Домараск, — через нього виникнуть проблеми. Я знав це відразу, як тільки його побачив. Зрозуміло, навіщо його сюди прислали. Це вбивця. Таємний убивця. Присланий для того, щоб когось прибрати. А після цього завжди починаються переслідування, вибухає лютий терор. І не можна спокійно працювати. Шпигунство любить спокій, не терпить метушні і сум’яття.

А особливо воно не терпить людей для спеціальних завдань.

Чому, — магістр спер підборіддя на переплетені долоні, - чому він запитував про Фогельзанг[120]?”

— Фогельзанг. Вам щось говорить ця назва?

— Природно, — Домараск, хоч і вражений, опанував себе, не дозволив здригнутися навіть брові. — Звісно, що говорить.

— Тоді я слухаю.

— Криптонім “Фогельзанг”, - магістр постарався, щоб його тон був діловим, а голос — байдужим, — присвоїли таємній групі для спеціальних завдань, яка підпорядковувалася безпосередньо Жижці. Група мала координатора і зв’язкового. Коли той загинув за дивних обставин, зв’язок обірвався. Фогельзанг просто зник. Я отримав наказ знайти групу. Я доклав зусиль. Почав пошуки. Безрезультатно.

Він не опустив погляду, хоча залізні очі кололи, як голки.

— Факти я знаю, — у голосі прибульця не було й сліду емоцій. — Те, про що прошу, — це ваша власна думка щодо цього питання. І ваші висновки.

“Висновки, — подумав Домараск, — уже давно зроблено. Їх зробив Флютик, Богухвал Неплах, який тепер гарячково шукає винних. Бо Фогельзанг, у цьому немає жодної таємниці, отримав із Табора кошти. Величезні гроші, які малі піти на фінансування “спеціальних операцій”. Гроші явно були занадто великі, а завербовані у Фогельзанг люди — занадто спеціальні. Результат — зникли гроші, зникли люди. І швидше за все — безповоротно”.

— Зв’язковий і координатор Фогельзангу, — сказав вій під поглядом, який його підганяв, — був, як я вже сказав, убитий. Обставини вбивства були не тільки загадковими. Вони насторожували, а поголос зробив із них просто жахіття. Страх перед смертю може перемогти лояльність і відданість справі. У великій тривозі й боячись за життя про лояльність забувають.

— Про лояльність забувають, — повільно повторив прибулець. — А ви про вашу забули б?

— Моя не є непевною.

— Розумію.

“Сподіваюся, що так, — подумав Домараск. — Сподіваюся, що ти зрозумів. Бо я знаю чутки, які ходять серед оточення Прокопа і Флютика, — про зраду, про змову. Змова, ще б пак! Формують якусь секретну “спеціальну групу”, вербуючи до неї шахраїв з темною біографією, які на перший сигнал про загрозу дезертирують і викрадають довірені їм гроші. А після цього шукають змови.

І присилають у Шльонськ убивцю”.

Пралі над Млинівкою сварилися і звинувачували одна одну в проституції. Рибалки лаялися. Учні декламували Овідія.

“Цікаво, — подумав магістр, зачиняючи вікно, — де зараз цей тип?”

— Ти знаєш цю жінку? — запитав друга Парсіфаль Рахенау. — І цю панну?

— Ти ж бачив, що я з нею вітався, — буркнув у відповідь, попускаючи пояс, Генріх Барут на прізвисько Шпачок. — Що я її в ручку чмокав. Ти думаєш, я маю звичай чужих бабів у руку чмокати? Це моя стрийна, Грозвіта, видно, в дорозі. Та товстощока — то її покоївка. А та, яка в чепчику, — її економка.

— А панна?

— Дочка стрийни, отже, моя кузина. Стрийна — дружина мого стрия. Але не стрия Генріха, який сидить на Смарховіцах і якого звуть Гейнеманом, ані того з Голої Гори, Генріха, якого звуть Журавлем, а того третього, наймолодшого батькового брата, якого звати…

— Генріх, — відгадав Парсіфаль Рахенау, який задивився на світловолосу дівчинку.

— Ти з ним знайомий? А, ну то тоді ти знаєш. Так от, він — мій стрий, стрийна — його дружина, а дівчисько — їхня донька. Звати її Офка. А що це ти на неї так витріщаєшся, га?

— Я… — почервонів хлопець. — Нічого… Я тільки так…

Офка фон Барут тільки вдавала, ніби повністю зайнята тим, що вертиться на лаві, махає ногами, постукує ложкою по мисці, витріщається в стелю і смикає за кінець коси. Насправді вона вже давно помітила зацікавленість зброєносця і зненацька вирішила відреагувати. Показавши йому язика.

— Коза, — з відразою прокоментував Шпачок. Парсіфаль не прокоментував. Він був цілковито зачарований. Єдине, що його непокоїло, — це питання спорідненості. Рахенау були споріднені з Барутами, котрась із сестер дядька Гавейна була, здається, кузиною тітки дружини Генріха, якого звали Журавлем. Така річ, напевно, потребувала диспенси[121], а з диспенсою бувало по-різному. Парсіфаль думав про одруження як про неприємний обов’язок, якщо не взагалі покарання, але тепер зрозумів поза будь-яким сумнівом, що якщо вже женитися, то він у тисячу разів більше воліє світловолосу Офку фон Барут, ніж худу як тріска і прищувату Зузанну, яку вперто сватав Рахенау її батько, старий Альбрехт фон Гакеборн, пан на Пшевозі. Парсіфаль мав твердий намір відтягувати одруження, скільки вдасться. Але з роками Зузана Гакеборн могла щонайбільше примножити свої прищі, натомість Офка мала задатки вродливої панни. Вельми вродливої панни…

Вродлива in spe панна, явно втішена його зацікавленням, спочатку вишкірила на нього нижні зубки, а тоді знову звісила язичок аж на підборіддя. Матрона в чепчику, яка сиділа поруч, різко її вишпетила. Офка вишкірила зубки, цього разу, для різноманітності, - верхні.

— Скільки… — пробурмотів Парсіфаль Рахенау. — Скільки їй буде років?

— А що мене це може обходити? — відмахнувся Шпачок. — І тебе, якщо вже ми про це говоримо? Жери швидше цю кашу, нам тра в дорогу. Пан Пута розгнівається, якщо ми не приїдемо до Клодзька вчасно.

— Якщо не помиляюся, — пролунало коло них, — я маю справу зі шляхетними панами лицарями Генріхом Барутом і Парсіфалем фон Рахенау?

Вони підвели голови. Біля них стояв ксьондз, високий, сивуватий. З очима кольору заліза. А може, вони тільки здавалися такими в задимленому повітрі корчми?

— Таки так, — Парсіфаль Рахенау схилив голову. — Таки так, святий отче. Це ми. Але ми не лицарі. Ще не пасовані…

— Але ж це, — усміхнувся ксьондз, — тільки питання часу. Та ще й недовгого, я впевнений. З вашого дозволу, я отець Шльосскнехт, слуга божий… Ох і холодно ж сьогодні… Випити б грітого вина… Чи панове лицарі зроблять мені честь і погодяться, щоб я приніс по кухлику і для них? Є охота?

Шпачок і Парсіфаль перезирнулися, проковтнули слину. Охота була, ще й велика. Гірше було з готівкою.

— Отець Шльосскнехт, слуга Божий, — ксьондз, ставлячи на стіл кухлі, поновив презентацію. — Тепер при бжегській колегіаті. До того капелан лицаря Отто Кауффунга, упокій, Господи, його

душу…

— Капелан пана Кауффунга! — Парсіфаль Рахенау відірвав погляд від Офки фон Барут, мало не захлинувшись грітим вином. — Клянуся головою святого Тибурція! Таж він, у битві порубаний, на моїх руках сконав! Два роки тому це було, у вересні, у Голеньовських борах. Я був у його почті, на який напали бриганти[122]! Тоді, коли розбійники двох панн викрали, Біберштайнівну й Апольдівну. Щоби пізніше їх обох поганьбити, небог.

— Боже, будь милостивий, — склав руки ксьондз. — Невинних панн поганьблено? Скільки ж то зла у світі… Скільки зла… Скільки гріху… А хто ж міг на таке діло наважитися?

— Лицарі-розбійники. Їхнім ватажком був Рейнмар Беляу. Лотр і чарівник.

— Чарівник? Неймовірно!

— Повірите, коли розкажу. Я на власні очі бачив… Та й чув немало…

— Я також багато що розповісти можу, — Шпачок сьорбнув з кухля. Його щоки вже неабияк розчервонілися. — Бо і я бачив чорнокнижницькі штучки цього Беляу! Відьом бачив, які на шабаш летіли! І людисьок побитих на гостинці під Франкенштейном, біля Горохової гори!

— Бути не може!

— Може, може, — хвалькувато запевнив Шпачок. — Правду повідаю! Людей пані Дзержки де Вірсінг, торговки кіньми, побили Чорні Вершники. Рота Смерті. Дияволи! Самі чорти у цього Беляу на послугах! Не повірите, коли я вам розповім!

Залізноокий ксьондз запевнив, що повірить. Гріте вино вдаряло в голову. Розв’язувало язики.

— Як ви сказали, велебний? — наморщив лоба Фричко Ностіц, закидаючи сідло на балку. — Як вас звуть?

— Отець Габершрак, — повторив ксьондз тихим голосом. — Канонік у костелі Пресвятої Діви в Ратиборі.

— Так-так, я чув про вас, — підтвердив з абсолютно впевненим виразом обличчя Фричко. — То яка у вас до мене справа? Така пильна, що ви аж у стайні мене переслідуєте? якщо йдеться про Гедвіжку Штраухівну, оту, що якраз із Ратибора, то клянуся, хай мене спалить святий Антоній, вона бреше. Батьком її байстряти я бути ніяк не можу, бо пендзлював її тільки раз, та й то в задок.

— Та ні, та ні, - швидко промовив ксьондз. — Йдеться про зовсім іншу справу, ніж Штраухівна, запевняю вас. Хоча, я б сказав, не менш делікатну. Я хотів би довідатися… Гм-м-м… Я хотів би довідатися про обставини смерті мого близького родича. Ой, може, все-таки ні… Я б радше волів…

— Що ви б воліли?

— Порозмовляти про це з кимось іншим. Позаяк…

— Щось ти крутиш, патер. Кажи — або гуляй звідси! Мені до корчми спішно, друзі чекають. Ти знаєш, що таке друзі? Дружина? Ну! То кажи швидко, в чому річ!

— А ви відповісте, якщо я запитаю?

— А то вже, — закопилив губу Фричко фон Ностіц, — побачимо. Бо надто часто ви, попи, пхаєте свого носа куди не треба. Надто часто. Замість того, щоби займатися своїми справами. І молитовником. Молитися Богу і допомагати бідним, як наказує статут.

— Я так і знав, — спокійно відповів ксьондз, піднімаючи очі, які, як виявилося, були кольору заліза. — Я передбачав, що ви так відповісте. Тому я хотів вас попросити всього лише бути посередником. Порозмовляти-бо я хотів із вашим другом, тим італійцем… Його мені особливо рекомендували. Як наймудрішого і найдосвідченішого з-поміж вас.

Фричко вибухнув сміхом, таким голосним, що аж коні почали хропти і тупати.

— Оце тобі маєш! Покепкували з тебе, патер, на посміховисько виставили. Вітелоццо Гаетані — найдосвідченіший? У чому? Хіба що у випивці. Наймудріший? Це п’ємонтський бевзь, справжнісінький телепень, бовдур невчений. Усе, що він міг би тобі сказати, це його постійні cazzo, fanculo, puttana і porcamadonna[123]. Більше слів він не знає! Хочеш дізнатися правду? То питай розумних. Мене, щоб далеко не шукати.

— Якщо на те ваша воля, — ксьондз примружив очі, - то запитаю. Як і за яких обставин загинув пан Гануш Трост, купець, убитий два роки тому поблизу Срібної гори?

— Ха, — фиркнув Фричко. — Я чекав на щось подібне. Але вже пообіцяв, тому скажу.

Він сів на стаєнній лавці, показав ксьондзові на другу.

— У місяці вересні це було, якраз два роки тому, — почав він. — Ми виїхали з Кромоліна, раптом дивимося, хтось їде слідом. Зробили засідку, впіймали. І хто ж нам, дивимося, до рук потрапив? Не вгадаєш: Рейневан де Беляу. Отой чарівник і злочинець, ґвалтівник панн. Ти чув про Рейневана де Беляу, ґвалтівника панн?

— Що має спільного ґвалтівник панн зі смертю Троста?

— Зараз розповім. Ох і здивую я тебе, патер. Здивую…

— Брат Кантор? Анджей Кантор?

— Я, — диякон у костелі Воздвиження Святого Хреста аж підскочив, почувши голос за спиною. — Це я…

Чоловік, який стояв за ним, був одягнений у чорний плащ, розшитий квітками, сірий приталений дублет[124] і берет з пір’ям, вбрання за модою, прийнятою серед багатших купців і патриціїв. Але було в цьому чоловікові щось, що з купецтвом і міщанством ніяк не пов’язувалося. Диякон не знав, що саме. Може, дивна складка губ. Може, голос. Може, очі. Дивні. Кольору заліза.

— У мене тут для вас, — залізноокий видобув з-за пазухи капшук, — плата. За передачу до рук Святої Курії Рейнмара фон Беляу, яка відбулася, згідно з нашими книгами, тут, у місті Франкенштейн, quintadecima die mensis Septembris Anno Domini 1425[125]. Плата трохи запізніла, але, на жаль, так працює наша бухгалтерія.

Диякон і не думав запитувати, що це за “наші книги” і “наша бухгалтерія”. Він здогадувався. Взяв із рук чоловіка капшук. Набагато легший, ніж він сподівався. Але він не думав, що був сенс сваритися за відсотки.

— Я… — наважився він. — Я завжди… Свята Курія завжди на мене покластися може… Як тільки що підозріле побачу… Зразу ж доношу… Як стій до пріора лечу… От, не далі як у тамтой четвер, крутився по суконних рядах один такий…

— За згаданого Беляву, — перебив залізноокий, — ми особливо вдячні. Великий це був злочинець.

— Ну! — пожвавився Кантор. — Розбійник! Чарівник! Людей, кажуть, мордував. Труїв, розказують. На самого зембицького князя руку підняв. В Олесниці заміжніх жінок магією знаджував, знаджених ганьбив, а потім магією чинив так, щоби вони все забули. А доньку пана Яна Біберштайна взяв і викрав, а потім силою зґвалтував.

— Силою, — повторив, викривляючи губи, залізноокий. — А міг же, як чарівник, магією знадити, знаджену ганьбити туди-сюди, а потім магією зробити так, щоб вона про все забула. Якось тут, друже, логіки бракує, тобі не здається?

Диякон мовчав, розкривши рота. Він не дуже знав, що таке “логіка”. Але підозрював найгірше.

— А якщо ти такий пильний, як похваляєшся, — досить байдужо тягнув далі залізноокий, — то чи не допитувався хто-небудь про Беляу? Пізніше, після арешту? Це міг бути якийсь спільник, гусит, вальденс або катар.

— Ви… пи… тував один, — промимрив проти власної волі Кантор. Він боявся наступних запитань. Головним чином одного: чому він не доніс на того, хто випитував. А не доніс зі страху. З жаху, який у ньому викликав той, хто випитував. Чорноволосий, вбраний у чорне, з начебто пташиною фізіономією. І з поглядом диявола.

— Як він виглядав? — солодко запитав залізноокий. — Опиши. Якомога докладніше. Будь ласка.

У парафіяльному костелі — на втіху чоловікові з залізними очима — не було жодної живої душі. На порожню і просмерджену фіміамом пресвітерію дивилася з центральної дошки триптиху патронеса храму, свята Катерина Александрійська, оточена товстощокими ангеликами, які визирали з-за хмарин.

Залізноокий став на коліна перед вівтарем і ковчежцем, піднявся, швидкою ходою рушив і бік схованої у пітьмі бічного нефа сповідальні. Але перш ніж він устиг у ній всістися, з боку ризниці прозвучав голосний пчих і дещо тихіша лайка, а після лайки сповнене каяття: “Даруй, Господи”. Залізноокий теж вилаявся.

Але “Даруй, Господи” собі подарував. Потягнувся під плащ по капшук, бо скидалося на те, що без хабара не обійдеться.

Той, хто підійшов, виявився згорбленим ксьондзиком у закуйовдженій сутані, мабуть, сповідник, бо прямував він саме у бік сповідальні. Побачивши залізноокого ксьондза, став як укопаний і роззявив рота.

— Слава Ісусу Христу, — привітався залізноокий, вдягаючи на обличчя якомога люб’язнішу усмішку. — Вітаю, отче. У мене до вас…

Він обірвав.

— Брат… — обличчя сповідника раптом зм’якло, обвисло від здивування та недовірі. - брат Маркус! Це ти? Ти! Ти вцілів! Вижив! Очам не вірю!

- І правильно, — холодно відповів ксьондз з очима кольору заліза. — Бо ти помиляєшся, отче. Мене звати Кнойфель. Отець Ян Кнойфель.

— Я брат Каетан! Ти не впізнаєш мене?

— Ні.

— Але я тебе впізнаю, — старий сповідник склав руки. — Ми ж чотири роки провели в монастирі в Хрудимі… Щодня молилися в одному монастирі й приймали трапезу в одній трапезній. Щодня проходили один повз одного на кружганках. Аж до того жахливого дня, коли під монастир підійшли єретицькі орди…

— Ти плутаєш мене з кимось.

Сповідник якийсь час мовчав. Нарешті його обличчя проясніло, а усмішка деформувала губи.

— Розумію! — заявив він. — Інкогніто! Ти боїшся диявольських слуг, які мають довгі та мстиві руки. Даремно, брате, даремно! Не знаю, Божий мандрівче, які тебе вели дороги, але тепер ти серед своїх. Нас тут багато, нас тут ціла група, ціла communitas[126] бідних утікачів, вигнанців, вигнаних з вітчизни, вигнаних зі своїх пограбованих монастирів та осквернених храмів. Тут є брат Геліодор, який ледве врятувався з Хомутова, є абат Вецгаузен з Кладрубів, є втікачі зі Страгова, з Яромержа і Бржевнова… Володар цих земель, чоловік шляхетний і богобоязливий, сприяє нам. Він дозволяє нам вести тут школу, виголошувати проповіді про злочини єретиків… Він захищає й охороняє нас. Я знаю, через що ти пройшов, брате, розумію, що ти не хочеш розкривати себе. Якщо така твоя воля, я збережу таємницю. Слова не скажу. Захочеш іти далі, нікому не скажу, що я тебе бачив.

Залізноокий ксьондз якийсь час дивився на нього.

— Звичайно, — сказав він нарешті, - що не скажеш.

Блискавичний рух, удар з вкладеною в нього всією силою плеча. Озброєний зубатим кастетом п’ястук ударив сповідника просто в адамове яблуко і всадив його глибоко в роздушену гортань і трахею. Брат Каетан захарчав, схопився за горло, його очі вилізли з орбіт. Він пережив різанину, яку таборити Жижки влаштували в хрудимському монастирі домініканців у квітні 1421 року. Але цього удару він не міг пережити.

Свята Катерина і товстощокі ангелики байдужо дивилися, як він умирає.

Ксьондз із залізними очима зняв з пальців кастет, нахилився, вхопив покійника за сутану і затягнув його за сповідальню. Сам усівся на лавочці, закриваючи обличчя каптуром. Він сидів у цілковитій тиші, серед запаху фіміаму і свічок. Чекав.

Близько полудня сюди, до парафіяльного костелу своєї патронеси, мала прийти до сповіді — разом з дитиною — панна Катажина фон Біберштайн, донька Яна Біберштайна, пана на Штольці. Залізноокого цікавили грішні думки панни Катажини Біберштайн. Її грішні вчинки. І деякі надзвичайно грішні факти її біографії.

У місті Свидниці, у неділю дев’ятнадцятого жовтня, невдовзі після меси, спів і звуки лютні приваблювали перехожих на вулицю Котлярську, туди, де торгував своїм крамом гончар, неподалік провулку, що вів до синагоги. Стоячи на бочці, немолодий голіард у червоному каптурі та вирізаній зубчиками басці бренькав на струнах і співав.

З кожним наступним куплетом прибувало слухачів. Натовп навколо голіарда зростав і тіснішав. Щоправда, були й такі, які квапливо втікали, зорієнтувавшись, що в голіардовій пісеньці йдеться не про секс, як вони сподівалися, а про небезпечну останнім часом політику.

— Правда, правда! Свята правда! — загорлали кілька голосів із юрби. І моментально розпочалася дискусія. Одні вдалися в гостру критику кліру та Риму, інші, навпаки, бралися захищати, тверезо зауважуючи, що як не Рим — то що? А голіард скористався з нагоди і тихцем змився.

Він повернув у Хмільні підсіння, потім у Замкову вулицю, прямуючи до підвалля[127] при Гродській брамі. Невдовзі він побачив мету своєї подорожі — вивіску пивниці “Під Червоним Грифом”.

— Ти гарно співав, Тибальде, — почув він за спиною. Голіард відхилив каптур, досить виклично подивився просто в очі кольору заліза.

— Дві години, — з докором промовив він, — я чекав на вас після меси під фарою. Ви не зволили показатися.

— Ти гарно співав, — залізноокий, сьогодні в мендикантській рясі мінорита, не визнав за потрібне виправдовуватися чи вибачатися. — Гарно, клянуся душею. Тільки трохи небезпечно. Ти не боїшся, що тебе знову в тюрму запроторять?

— По-перше, — закопилив губу Тибальд Раабе, — pictoribus atque poetis quodlibet audendi semper fuit aequa potestas ^{13}. По-друге, а як іще я можу працювати задля справи. Я не шпигун, який криється в пітьмі або під чужим одягом. Я агітатор, моя справа — йти межи люди…

— Добре, добре. Інформація.

— Сядьмо десь.

— Конче тут?

— Тут пиво найліпше.

— Тих чорних вершників, про яких ви запитували, — розповів голіард, коли вони всілися за стіл, — у Шльонську бачили багато разів. Зокрема, цікава річ, їх бачили як під Стшеліном, коли було вбито пана Барта, так і поблизу Собутки, коли загинув пан Чамбор з Гейссенштейна. У першому випадку бачив недоумок пастух, у другому — п’яний органіст, тож, як легко здогадатися, жодному з них не повірили. Більш вірогідними я вважаю конюхів і машталірів пані Дзержки де Вірсінг, торговки кіньми, кортеж якої лицарі в чорних обладунках атакували і розгромили під Франкенштейном. С багато свідків цієї події. Цікаві речі розповідають і слуги Інквізиції…

— Ти розпитував слуг Інквізиції?

— Та що ви. Не сам. Через довірених осіб. Слуги вибовкали, що папський інквізитор, велебний Гжегож Гейнче, вже принаймні два роки провадить інтенсивне розслідування у справі якихось демонічних вершників, що роз’їжджають по Шльонську на чорних конях. Навіть назви попридумували: “Рота Смерті” або, по-біблійному, “Демони полуденної пори”. А ще на них кажуть… “Месники”. Але так, щоб інквізитор не чув. Бо вже давно стало зрозуміло, що Рота Смерті вбиває людей, яких підозрюють у сприянні гуситам, у торгівлі з ними, у постачанні їм продовольства, зброї, пороху, свинцю… Або коней, як це робила щойно згадувана Дзержка де Вірсінг. “Тому Чорні лицарі — це наші союзники, а не вороги, — шепчуться за спиною інквізитора його люди. — Нащо їх вистежувати, нащо їм заважати? Завдяки ним у нас менше роботи.”

— А напад на колектора, який віз податок? Призначений, як-не-як, для війни з гуситами?

— Невідомо, чи на збирача податку напала саме Рота. Про цю справу нічого не відомо.

Залізноокий досить довго мовчав.

— Мені цікаво, — нарешті сказав він, — чи хтось міг вижити після цього нападу.

— Не думаю.

— Ти вижив.

— Я, — Тибальд Раабе злегка усміхнувся, — маю досвід. Безперервно або переховуюся, або втікаю, так часто, що я вже виробив у собі інстинкт. Відколи я покинув краківську альма-матер заради мандрівки, лютні й пісні. Знаєте, як воно є, пане Влк: поет — це як диявол у жіночому монастирі, завжди все саме на нього звалять, його ж таки у всьому звинуватять. Треба вміти втікати. Інстинктивно, як сарна, як тільки щось, не думати, а відразу драла. Зрештою…

— Що зрештою?

— Мені тоді, на Сціборовій Вирубці, неабияк пощастило. Мене мучила срачка.

— Що?

— У кортежі була панянка, я казав вам, лицарська донька… Не міг я близько від неї, соромно… Тож я пішов випорожнитися далеко, в очерети, до самого озерця. Коли стався напад, я втік через мочар. Нападників навіть не бачив…

Залізноокий довго мовчав.

— Чому, — нарешті запитав він, — ти не сказав мені раніше, що там було озерце?

Утопник був дуже чуйний. Навіть мешкаючи в загубленому серед борів озерці біля Сціборової Вирубки, на пустирищі, де практично не було шансів кого-небудь зустріти, він поводився надзвичайно обережно. Виринаючи, він здійняв не більшу хвилю, ніж риба. Якби не те, що водна гладінь була рівнесенька, як дзеркало, залізноокий, що зачаївся в кущах, міг би взагалі не помітити, як розходяться кола. Вилазячи на берег, створіння ледь-ледь хлюпнуло, ледь-ледь зашелестіло, можна було би подумати, що це видра. Але залізноокий знав, що це не видра.

Будучи вже на сухій землі й переконавшись, що йому ніщо не загрожує, утопник набув упевненості в собі. Він випростався, затупотів великими ступнями, підскочив, у підскоку вода й намул щедро і з плюскотом полилися з-під його зеленого плащика. Уже зовсім осмілівши, утопник псикнув водою із зябер, розтулив жаб’ячу пащеку і голосно заскрекотів, повідомляючи навколишню природу про те, хто тут хазяїн.

Природа не відреагувала. Утопник покрутився трохи між трав, попорпався у болоті, врешті-решт вирушив під гору, у бік лісу. І потрапив прямісінько в пастку. Скрекотнув, побачивши перед собою насипане з піску півколо. Наблизив пласку ступню — і зі здивуванням відсмикнув її. Раптом збагнув, у чому справа, голосно заквакав й обернувся, щоб утікати. Але вже було пізно. Залізноокий вискочив із заростей і замкнув магічне коло висипаним із мішка піском. Замкнувши, всівся на пеньку.

— Доброго вечора, — чемно сказав він. — Я хотів би порозмовляти.

Утопник — залізноокий уже бачив, що це створіння правильніше називати водяником, — кілька разів спробував перескочити через магічне коло, безрезультатно, ясна річ. Змирившись з долею, він енергійно потрусив пласкою головою, причому з його вух вилилося багато води.

— Брекк-рек, — заскрекотів він. — Брекк-рекекекс.

— Виплюнь мул і повтори, будь ласка.

— Брекекґрег-ґрег-ґрег.

— Ти робиш ідіота із себе? Чи з мене?

— Куакс-квааакс.

— Шкода таланту, пане водянику. Ти мене не обдуриш. Я прекрасно знаю, що ви розумієте і вмієте говорити по-людськії.

Водяник закліпав подвійними повіками і розкрив рота, широкого, як у ропухи.

— По-людськи… — забулькав він, плюючи водою. — По-людськи — авжеж, так. Але чого б це я мав би балакати по-німецьки?

— Один-нуль на твою користь. По-чеськи може бути?

— Чому б і ні?

— Як тебе звати?

— А як я тобі скажу, то ти мене випустиш?

— Ні!

— То йди до сраки.

Якийсь час панувала тиша. Її порушив залізноокий.

- Є, - лагідно почав він, — одна справа, яку треба залагодити, пане водянику. Я хочу, щоб ти мені щось дав. Ні, не дав. Скажімо так: дав доступ.

— До гівна я тобі дам доступ.

— Я й на мить не припускав, — усміхнувся залізноокий, — що ти згодишся відразу, і передбачав, що над цим доведеться попрацювати. Я терплячий. Маю час.

Утопник підскочив, затупотів. З-під його плащика знову полилася вода, видно, він мав там чималий її запас.

— Чого ти хочеш? — заскрекотів він. — Чому ти мене мучиш? Що я тобі зробив? Чого ти від мене хочеш?

— Від тебе — нічого. Радше від твоєї дружини. Вона, зрештою, чує нашу розмову, вона он там, біля самого берега, я бачу, як заворушився очерет і задрижало латаття. Добрий вечір, пані водяникова! Не йдіть, будь ласка, ви будете потрібні!

З-під берега почувся плюскіт, ніби пірнув у воду бобер, водою пішли кола. Упійманий утопник голосно загудів, немов болотяний бугай, коли той трубить, засунувши дзьоб у болото. Потім сильно розчепірив зябра і видобув із себе гучний скрекіт. Залізноокий безпристрасно спостерігав за ним.

— Два роки тому, — сказав він спокійно, — у місяці вересні, який ви називаєте Мхеанх, тут, на Сціборовій Вирубці, сталися напад, бійка і вбивство.

Водяник знову надувся, пирснув. Із зябер щедро дзюркнуло.

— А мені що до того? Я не лізу до ваших афер.

— Жертви, обтяжені каменями, кинули у цей ставок. Я впевнений, бо ніколи не буває інакше, що котрась із жертв ще жила, коли її кидали у воду. Що вмерла тільки тому, що потонула. А якщо це було так, то вона там у тебе, на дні, у твоєму rehoengan, підводному лігві та скарбниці. Вона там у тебе у вигляді hevai.

— У вигляді чого? Не розумію.

— Але ж розумієш. Hevai того, хто потонув. Маєш її у скарбниці. Пошли по неї дружину. Накажи, нехай принесе.

— Ти тут нісенітниці верзеш, людино, — перебільшено захрипіла істота, — а в мене зябра висихають… Я задихаюся… Вмираю…

— Не намагайся робити з мене дурня. Ти можеш дихати атмосферним повітрям так само довго, як рак, нічого тобі не станеться. Але коли зійде сонце і здійметься вітер… Коли в тебе почне репатися шкіра…

— Ядзька-а-а! — загукав водяник. — Неси сюди hevai. Знаєш яку!

— То ти й по-польськи говориш.

Водяник закашлявся, дзюркнув водою з носа.

— Дружина полька, — неохоче відповів він. — З Гопла. Ми можемо порозмовляти серйозно?

— Звичайно.

— То послухай, смертний чоловіче. Ти правильно здогадався. З тих шістнадцяти, яких тоді тут побили і покидали у став… Один, хоч неслабо подірявлений, ще був живий. Серце билося, він ішов до дна у хмарі крові і бульок. Набрав у легені води й помер, але… про це ти також догадався… я встиг опинитися біля нього, перш ніж це сталося, і в мене є його… Є hevai. Якщо я тобі її дам… Пообіцяєш, що ти випустиш мене?

— Пообіцяю. Обіцяю.

— Навіть якщо виявиться… Бо якщо вже ти так багато знаєш, то ти ж, певно, не віриш у казки і забобони? Ти не повернеш утопленика до життя, розбивши hevai. Це нісенітниця, забобон, вигадка. Ти нічого не доб’єшся, тільки розпорошиш його ауру. Зробиш так, що він помре вдруге, у величезних стражданнях, таких страшних, що аура може цього не витримати і відмерти. Так що якщо це був хтось тобі близький…

— Це не був ніхто мені близький, — відрізав залізноокий. — І я не вірю в забобони. Дай мені hevai всього лише на кілька хвилин. Потім я тобі її поверну цілою й неушкодженою. А тебе звільню.

— Гм, — закліпав усіма повіками водяник. — Якщо так, то на якого милого знадобилася тобі ця пастка? Навіщо ти мене ловив, наражаючи на стрес і нерви? Треба було прийти, попросити..

— Наступного разу.

Біля берега щось захлюпотіло, засмерділо шламом і дохлою рибою. Невдовзі, наближаючись повільно і обережно, як болотяна черепаха, до них підійшла дружина водяника. Залізноокий подивився на неї із зацікавленням, бо він уперше в житті бачив гоплану. На перший погляд вона не дуже відрізнялася від свого чоловіка, але вправне око ксьондза вміло виловити навіть малопомітні подробиці. Якщо шльонський водяник скидався на жабу, то польська водяничка нагадувала принцесу, зачаровану в жабу.

Водяник забрав від жінки щось, що було схоже на велику беззубку, оброслу бородою водоростей. Але з-під водоростей пробивалося світло. Беззубка світилася. Фосфоризувала. Як трухляк. Або як квітка папороті.

Залізноокий ногою розкинув пісок магічного кола, звільнивши водяника з пастки. Потім взяв hevai з його рук. І негайно відчув, як посудина пульсує і дрижить, як пульсування і дрож переходять з долоні на все тіло, як проникають у нього і пронизують його, щоби врешті-решт вповзти на шию і до мозку. Він почув голос, спочатку тихий, комашиний, потім дедалі виразніший і голосніший.

— …дину смерті нашої… Тепер і в годину смерті нашої… Еленча… Моя дитина… Моя дитина…

Це не був, звичайно, нічий голос, це не була істота, здатна говорити, або така, з якою можна було б розмовляти, якій можна було б, на манір некромантів, ставити запитання. Як в Амсеті, Хапі, Дуамутефі і Кебексенуфі, єгипетських канопах, як в anguinum, друїдському яйці, як у кристалі oglain-nan-Druighe, так само і в hevai або іншому аналогічному вмістилищі була ув’язнена аура, точніше, фрагмент аури, який пам’ятає тільки одне, — момент, котрий передував смерті. Цей момент для аури тривав нескінченність. Вічну й абсолютну нескінченність.

— Рятуйте мою дитину! Зжальтеся! Тепер і в годину… Рятуйте мою дитину… Рятуйте мою доньку… Утікай, утікай, Еленча, не озирайся! Ховайся, ховайся, зникни у хащах… Знайдуть, уб’ють… Помилуй нас… Молися за нас, грішних, тепер і в годину смерті нашої. Моя донька… Пресвята Діво… У годину смерті нашої, амінь… Еленча! Утікай, Еленча! Утікай! Утікай!

Ксьондз нахилився і поклав hevai, яка пульсувала внутрішнім світлом, на березі озерця. Поклав акуратно й обережно. Щоб не розбити. Не порушити. Не потурбувати, не порушити спокою вічності.

— Лицар Хартвіг Штітенкрон, — з ходу відгадав Тибальд Раабе. — І його донька. Але чи з цього випливає, що вона вижила? Що їй вдалося втекти або сховатися? Її могли вбити пізніше, коли його вже втопили.

— Баланс не сходиться, — холодно заявив залізноокий. — Утопник нарахував шістнадцять тіл, кинутих в озеро. Колектор, Штітенкрон, шість солдатів ескорту, четверо ченців, четверо пілігримів. Не вистачає однієї штуки. Еленчі фон Штітенкрон.

- Її могли взяти із собою. Знаєте, для втіхи… Побавилися, перерізали горло, та й кинули десь у лісі у вирву від бурелому. Могло так бути.

— Вона вижила.

— Звідки ви це знаєте?

— Не задавай запитань, Раабе. Знайди її. Зараз я виїжджаю, а коли повернуся…

— А куди це ви їдете?

Залізноокий подивився на нього. Так, що Тибальд Раабе не повторив запитання.

Гжегож Гейнче, inquisitor a Sede Apostolica specialiter deputatus на вроцлавську дієцезію, довго роздумував, йти на страту чи ні. Довго зважував “за” і “проти”. “Проти” було набагато більше — хоча б той факт, що страта була результатом дій єпископської інквізиції, тобто конкурентної. Аргумент “за” був, у принципі, тільки один: це було близько. Тих, кого визнали винними у єресі та сприянні гуситам, мали палити там, де й завжди, — на площі за костелом святого Войцеха, стертій до голої землі і до твердого втоптаній ногами сотень любителів подивитися на чужі муки й смерть.

Зваживши “за” і “проти”, сам із себе трохи дивуючись, Гжегож Гейнче все-таки пішов на страту. Інкогніто, змішавшись із групою домініканців, разом з якими він зайняв місце на підвищенні, призначеному для духовних осіб та глядачів вищого стану або маєтності. Серед них, на центральній трибуні, на лаві, оббитій кармазиновим атласом, розсівся Конрад Олесницький, єпископ Вроцлава, автор і спонсор сьогоднішньої вистави. Його супроводжували кілька духовних осіб, серед них літній нотаріус Єжи Ліхтенберг і Гуго Ваценроде, який нещодавно замінив Отто Беесса, якого зняли з посади препозита у костелі святого Йоанна Хрестителя. Був там, звичайно ж, і Ян Снешевич, єпископський вікарій in spiritualibus[128]. Був охоронець єпископа, Кучера фон Гунт. Не було Біркарта Грелленорта.

Підготовка до страти була вже на завершальній стадії, засуджених — вісім осіб — катові пахолки вже тягли по драбинах на багаття і прив’язували ланцюгами до обкладених в’язанками хмизу і дровами стовпів. Багаття, згідно з останньою модою, були надзвичайно високі.

Навіть якби Гжегож Гейнче бодай на мить мав якісь ілюзії щодо мотивів єпископа Конрада, то тепер він би їх втратив.

Але інквізитор не мав ілюзій. Він від самого початку знав, що єпископська вистава — це демонстрація, спрямована проти нього особисто. Упізнаючи деяких приречених на багаттях, Гжегож Гейнче ще більше утверджувався у своєму переконанні.

Він знав трьох. Один, вівтарист[129] із костелу Святої Ельжбети, трохи забагато патякав про Вікліфа, Йоахима Флорського, Святого Духа та реформу Церкви, але на слідстві швидко зрікся помилок, покаявся, після формального revocatio et abiuratio[130] був засуджений до того, щоби протягом тижня носити покутний одяг із хрестом. Другий, маляр, співтворець прегарних поліптихів, які прикрашали вівтар у костелі святого Егідія, постав перед трибуналом інквізиції внаслідок доносу, а коли той виявився безпідставним, його звільнили. Третій — інквізитор його ледве впізнав, бо в нього були покалічені вуха і вирвані ніздрі — був євреєм, якого колись звинуватили у вбивстві та у профанації облатки. Звинувачення було неправдиве, тому і його звільнили. Однак звістка про це, видно, якось дійшла до єпископа і Снешевича, бо тепер усі троє стояли на багаттях, прив’язані ланцюгами до паль. Не маючи уявлення про те, що своєю долею вони завдячують гострим суперечностям між єпископською і папською Інквізицією. Що за хвилину єпископ накаже запалити хмиз у них під ногами. На зло папському інквізиторові.

Скільки з-поміж решти приречених повинні були сьогодні вмерти виключно заради демонстрації, Гейнче не знав. Він не пам’ятав нікого. Жодного обличчя. Ні жінки з обстриженою на лисо головою і потрісканими губами, ні здоровила, ноги якого були замотані в закривавлене ганчір’я. Ні біловолосого старця, схожого на біблійного пророка, який виривався з рук пахолків і верещав…

— Ваша велебносте.

Він обернувся. Відсунув з обличчя краєчок каптура.

— Його достойність єпископ Конрад, — нахилився молоденький клірик, — просить до себе. Нехай ваша велебність іде за мною. Я поведу.

Що було робити.

Єпископ, побачивши його, зробив короткий і радше зневажливий жест долонею, показав на місце коло себе. Його погляд швидко оцінив обличчя інквізитора, шукаючи на ньому ознак чогось радісного для себе. Не знайшов. Гжегож Гейнче бував у Римі і вже навчився робити найкращі міни при найгірших іграх.

— Зараз, — буркнув єпископ, — ми тут возрадуємо Ісуса і Матір Божу. А ти, отче інквізиторе? Тішишся?

— Незмірно.

Єпископ знову буркнув, втягнув повітря, вилаявся під носом. Видно було, що він злий, і було зрозуміло, чому він злий. Будучи перед очима публіки, він не міг напитися, а полудень уже минув з біса давно.

— То дивися, інквізиторе. То дивися. І вчися.

— Браття! — репетував на своєму багатті біловолосий старець, смикаючись біля палі. — Опам’ятайтеся! Чому вбиваєте пророків ваших? Чому плямите руки кров’ю мучеників ваших? Бра-а-а-аття-а-а-а!

Один із пахолків, ніби знехотя, стусонув його ліктем у шлунок. Пророк зігнувся, захрипів, якийсь час було тихо. Не дуже довго.

— Загинете! — завив він, на галасливу втіху юрмі. — Заги-и-ине-е-те-е-е-е! І прийде люд поганський, одних заб’є, інших пійме в неволю, розмножаться проти вас хижі вовки і темряви, які вас занурять у безоднях моря. Рече Господь: “Тому скину тебе з гори Божої… Посеред каменя вогнистого вигублю тебе, тому-бо вдарю тебе об землю, а перед ликом царів покладу тебе як чобіт скриплячий…”

Чернь ревла і аж заходилася від радості.

— Господь виллє як дощ на непобожних сильця! Прихисток брехні змете град, а криївку заллють води!

— Не можна було йому рота заткнути? — не витримав інквізитор. — Або в який-небудь інший спосіб утихомирити?

— А нащо? — широко усміхнувся Конрад Олесницький. — Нехай собі люди послухають цю маячню. Нехай посміються. Народ працює в поті чола. Завзято молиться. Недоїдає, особливо під час постів. Йому належиться трохи розваги. Сміх розслабляє.

Натовп явно був тієї ж думки, кожен черговий викрик пророка супроводжувався вибухами реготу. Перші ряди роззяв аж присідали від втіхи.

— Заги-и-ине-е-ете-е-е-е-е-е!

— Нікому, — вдруге не витримав Гжегож Гейнче, бачачи, до чого йде. — Нікому не буде виявлено милосердя? Кати не отримали розпоряджень?

— Власне що отримали, — єпископ нарешті удостоїв його погляду, в якому був тріумф. — І чітко дотримуються їх літери. Бо тут, Гжесю, не попускають.

Пахолки зняли драбини, відійшли. Кат наблизився із запаленим від мазниці смолоскипом. Він по черзі підпалював багаття, між хмизом з тріском оживав вогник, здіймалися смужки диму. Приречені реагували по-різному. Деякі почали молитися. Інші — вити як шакали. Вівтарист з костелу Ельжбети смикався, шарпався, ревів, бився потилицею об палю. Очі маляра поліптихів ожили, посвітлішали, вигляд полум’я і запах диму вирвали його з отупіння. Поголена жінка почала заводити, з її носа витекла довга шмаркля, а з рота — слина. Пророк далі викрикував нісенітниці, але його голос мінявся. Ставав дедалі пискливішим, вищим — тим вищим, чим вище піднімався вогонь.

— Браття! Церква — це блудниця! Папа — це антихрист!

Юрба ревла, вила, кричала “віват!”. Дим густішав, закривав огляд. Полум’я повзло по деревині, посувалося вгору. Але багаття були високі. Їх спеціально так поскладали. Щоби продовжити видовище.

— Погляньте! Ось антихрист надходить! Дивіться! Не бачите? Чи ж очі ваші сліпі? Він з покоління Дань! Три і пів року царюватиме! У Єрусалимі церква його буде! Ім’я його шість, шість і шість, Евантас, Латейнос, Тейтан! Лик його як у дикого звіра! Праве його око як зоря, що сходить на світанні, уста його на лікоть, а зуби на п’ядь! Браття! Хіба ви не бачите? Бра-а-а-а…

Вогонь нарешті подолав і поборов пасивний опір сирої деревини, пробився з розгону, бухнув, загудів. Над багаттями розлігся страшний, нелюдський вереск. Хвиля жару прогнала дим, якийсь момент, дуже коротку мить можна було побачити, як у червоному пеклі звиваються біля паль людські фігури. Вогонь, здавалося, виривається просто з їхніх розкритих у крику ротів.

Вітер, милосердний до Гжегожа Гейнче, гнав сморід у протилежний бік.

Чотири затінені аркадами сторони віридарію монастиря премонстрантів на Олдині мали допомагати в медитації, нагадуючи про чотири ріки в раю, про чотирьох євангелістів та про чотири найголовніші чесноти. Цей, як називав його святий Бернард, шанець дисципліни імпонував порядком та естетикою. Дихав спокоєм.

— Щось ти мовчазний, Гжесю, — зауважив Конрад Олесницький, єпископ Вроцлава, уважно придивляючись до інквізитора. — Ніби нездоровий. Сумління? Чи шлунок?

Монастир. Віридарій. Сад. Покірність. Спокій. Зберегти спокій.

— З гідною подиву послідовністю ваша єпископська достойність дозволяє собі звертатися до мене в особливо фамільярний спосіб. Дозволю і я собі виявити послідовність: черговий раз нагадаю, що я — папський інквізитор, делегат апостольської столиці на вроцлавську дієцезію. З огляду на мій пост мені належиться повага і відповідний титул. “Гжесем”, “Ясем”, “Пасем” чи “Песем” ваша достойність може називати своїх послугачів, каноніків, сповідників і придупників.

— Ваша інквізиторська велебність, — єпископ вклав у титул стільки презирливого перебільшення, скільки зміг, — не мусить мені нагадувати, що я можу. Я сам це знаю найкраще. Це легко: просто-напросто я можу все. А щоб усе-таки не виникало недомовок, скажу вашій велебності, що я в процесі обміну листами з Римом. Саме з апостольською столицею. А наслідок може бути такий, що багатообіцяюча кар’єра вашої велебності може виявитися нетривкою, як риб’ячий пузир. Пук! — і нема. А тоді найвищий пост, на який ваша велебність зможе розраховувати в цій дієцезії, це малесенька посада у мене в якості слуги, каноніка або придупника, з усім належним до неї опорядженням, у тому числі фамільярним іменем Гжеся. Або Песя, якщо я забажаю. Бо альтернативою буде ім’я “брата Грегоріуса” в якомусь затишному монастирі, серед мальовничих і густих лісів, у місці, на практиці настільки ж віддаленому від Вроцлава, як Вірменія.

— Дійсно, — Гжегож Гейнче переплів пальці, також сперся на аркаду, погляду не опустив. — Справді, ваша єпископська достойність не залишила багатьох недомовок. Однак захід це був надаремний, позаяк факт обміну листами між вашою достойністю і Римом мені прекрасно відомий. Знаю я, звісно ж, і результати цього листування, результати менш ніж скромні, а властиво, ніякі. Ніхто, ясна річ, не заборонить вашій достойності слати подальші епістоли, адже крапля камінь точить, хтозна, може, хтось із кардиналів нарешті здасться, може, мене відкличуть? Особисто я в цьому сумніваюся, але ж усе в руках Божих.

— Амінь, — єпископ Конрад усміхнувся і зітхнув, радий, що рівень розмови стабілізувався. — Амінь, Гжесю. Ти недурний хлопець, знаєш? Це мені в тобі подобається. Шкода, що тільки це.

— Воістину шкода.

— Не корч гримас. Ти прекрасно знаєш, через що у мене до тебе претензії, чому я клопочуся, щоб тебе відкликали. Ти надто м’який, Гжесю, надто милосердний. Дієш не досить рішуче, повільно і без плану. А час цьому не сприяє. Haereses ac multa mala hic in nostra dioecesi surrexerunt. Шириться єретицтво і язичництво. Навколо кишить гуситськими шпигунами. Чарівниці, кобольди, упирі та інші пекельні монстри насміхаються з нас, справляючи свої шабаші на Шленжі, за п’ять миль від Вроцлава. Гидкі практики і поклоніння сатані відбуваються ночами на Гороховій, на Клодзькій горі, на Железняку, під вершиною Прадіда, в сотнях інших місць. Піднімають голови бегінки. Насміхається над законом безбожна секта Сестер Вільного Духу, безкарна, бо в ній діють і верховодять шляхтянки, патриціанки й абатиси найбагатших монастирів. А ти, інквізиторе, чим можеш похвалитися? Від тебе втікає, хоча ти мав його в руках, Урбан Горн, апостат, зрадник і гуситський шпигун. Тікає від тебе, хоч ти і мав його в руках, Рейнмар фон Беляу, чарівник і злочинець. Від тебе один за одним утікають купчики, які торгують з гуситами: Барт, Трост, Ноймаркт, Пфефферкорн та інші. Кара, щоправда, досягає їх, але ж не тобою призначена і завдана. Хтось тебе виручив. Хтось весь час мусить тебе виручати. Чи має бути так, щоб інквізитора хтось виручав? Га? Гжесю?

— Невдовзі, запевняю вашу достойність, я покладу край цьому виручанню.

— Весь час ти тільки запевняєш. Уже два роки тому, в грудні, ти начебто знайшов свідка, зізнання якого мали були викрити якусь грізну, просто-таки демонічну організацію чи секту, винну в численних убивствах. Цього свідка, буцімто диякона намисловської колегіати, ти розкопав, ха-ха, у божевільні. Я напружено чекав, щоб послухати зізнання цього безумця. І що? Ти не зумів довезти його до Вроцлава.

— Не зумів, — визнав Гейнче. — По дорозі він був підступно вбитий. Кимсь, хто займається чорною магією.

— Ах-ах! Чорною магією.

- І це доводить, — спокійно тягнув далі інквізитор, — що комусь залежало на тому, щоб він мовчав. Бо якби він заговорив, його зізнання комусь би дуже пошкодили. Він був наочним свідком убивства Пфефферкорна. Може, він упізнав би вбивцю, якби йому його показали?

— Може. А може, ні? Ми цього не знаємо. А чому не знаємо? Бо папський інквізитор не здатний запевнити безпеку свідкові, навіть якщо свідком є придурок з Вежі блазнів. Конфуз, Гжесю. Компрометація.

— У тебе під самим боком, — вів далі єпископ, не дочекавшись реакції, - процвітає злочинність, ніхто не почуває себе в безпеці. Лицарі-розбійники спільно з гуситами грабують монастирі. Жиди оскверняють облатки і могили. Єретики грабіжницьки заволоділи податком, кривавицею бідного люду. Донька Яна Біберштайна, лицаря і вельможі, викрадена і зґвалтована, явно гуситами, з помсти за те, що Біберштейн — добрий католик. А ти що? Тебе знову треба виручати. Я, єпископ Вроцлава, в якого на голові безліч справ, що стосуються віри, мушу за тебе палити винних.

— А серед спалених нині, - інквізитор підняв брови, — були винні? Я якось не зауважив.

— Зауважувати, — парирував єпископ, — не найсильніша твоя риса, Гжесю. Безперечно, ти надто багатьох речей не зауважуєш. І діється це, на жаль, зі шкодою для Шльонська. Для Церкви. Т для Святої Курії, якій ти все-таки служиш.

— Святій Курії шкодять бездумні і демонстративні страти. Шкодить несправедливість. Завдяки таким речам складається чорна легенда, постає міф про жорстоку Інквізицію, ллється вода на млин єретицької пропаганди. Через сто років, з жахом думаю я, залишиться тільки ця легенда, похмура і страхітлива розповідь про льохи, тортури та багаття. Легенда, в яку всі повірять.

— Ти не знаєш ні людей, ні історичних процесів, — холодно відповів Конрад Олесницький. — А це перекреслює тебе як інквізитора. Тобі варто знати, Гжесю, що завжди є два полюси. Якщо буде страхітлива легенда, то буде й антилегенда. Контрлегенда. Ще страхітливіша. Коли я спалю сто чоловік, через сто років одні будуть доводити, що я спалив тисячу. А інші — що я не спалив нікого. Через п’ятсот років, якщо цей світ проіснує так довго, на кожних трьох, які будуть проникливо правити про льохи, тортури і багаття, припадатиме щонайменше один блазень, на думку якого ніяких льохів не було, тортури не застосовувалися, Інквізиція була сповненою співчуття і справедливою, як батько, а всі ці багаття — це вигадка і наклепи єретиків. Так що роби свою справу, Гжесю, а решту облиш історії. І людям, які її розуміють. І не тринди, будь, ласка, про справедливість. Установа, в якій ти працюєш, була створена не заради справедливості. Справедливість — це droit de seigneur[131]. Ergo[132], справедливість — це я, бо я тут сеньйор, я пан, я П’яст, я князь. Князь Церкви, авжеж, але такий, який habet omnia iura tamquam dux[133]. А ти, Гжесю, вибач, є слугою.

— Божим.

— Хрін правда. Ти пахолок Інквізиції, установи, яка має придушувати думку в зародку і залякувати думаючих, ганити і поневолювати вільнодумство, сіяти страх і терор, робити так, щоби чернь боялася думати. Бо саме з цією метою була створена ця установа. Шкода, що так мало хто про це пам’ятає. Саме тому так шириться і розцвітає єресь. Розцвітає завдяки тобі подібним, навіженим, які дивляться в небо, лазять босоніж і жебрають, думаючи, що вони наслідують Христа. Таким, що торочать про віру, покірність, служіння Богу, дозволяють сідати на себе і срати на себе пташкам і час від часу дістають стигмати. У тебе бувають стигмати, Гжесю?

— Ні, ваша достойносте. Не бувають.

— Це вже щось. Отже, далі: те, що ти бачиш навколо себе, отче інквізиторе, це не Боже ігрище. Це світ, яким треба правити. Світ — це домен, який повинен підпорядковуватися володарям, із земним поклоном прийняти droit de seigneur, владу синьйора. А це ж природно, що синьйорами є князі Церкви. Як і їхні сини. Так-так, Гжесю. Світом правимо ми, а після нас влада перейде до наших синів. Синів королів, князів, пап, кардиналів та єпископів. А сини шовкоторговців, вибач за щирість, є і будуть васалами. Підданими. Слугами, Вони повинні служити. Служити! Ти зрозумів, Гжегоже Гейнче, сину свидницького купчика? Зрозумів?

— Краще, ніж ваша достойність собі гадає.

— То йди і служи. Будь уважним до проявів єресі так, як на це має вказувати твоє ім’я: Грегорікос. Будь непримиренним стосовно єретиків, безбожників, збоченців, монстрів, чарівниць і жидів. Будь безжальним до тих, хто насмілюється піднімати думку, очі, голос і руку на мою владу і моє майно. Служи. Ad maiorem gloriam Dei[134]!

— Стосовно останнього ваша велебність може повністю на мене розраховувати.

- І пам’ятай, — Конрад знову підняв два пальці, але цього разу в цьому жесті не було нічого спільного з благословенням. — Пам’ятай: хто не зі мною, contra me est[135]. Або ти зі мною, або проти мене, tertium non datur[136]. Хто поблажливий до моїх ворогів, той сам мій ворог.

— Розумію.

— Це добре. Тоді перекреслімо те, що було, грубою рискою. Почнімо з нового, чистого листка. Sapienti sat dictum est[137], тож на початок домовмося так: наступного тижня наступних десятьох спалиш ти, інквізиторе Гжесю. Нехай Шльонськ на мить затамує дихання. Нехай грішники нагадають собі про вогонь пекельний. Нехай ті, що вагаються, утвердяться у вірі, побачивши альтернативу. Нехай донощики згадають, що треба доносити, доносити багато і на кого тільки можна. Перш ніж хтось донесе на них. Настав час терору і страху! Треба стиснути гадюку єретицтва за горло залізною рукою! Стиснути і тримати, не попускаючи! Бо саме тому, що колись попустили, що проявили слабкість, ми завдячуємо нинішнім розквітом єресі.

- Єресь у Церкві, - стиха сказав інквізитор, — існувала століттями. Завжди. Позаяк Церква була опорою і пристановищем людей глибоко віруючих, а водночас і активно мислячих. Будучи водночас, на жаль, завжди притулком, родючим ґрунтом і полем діяльності для таких креатур, як ваша достойність.

— Мені в тобі подобається, — сказав після тривалої тиші єпископ, — твій розум і твоя щирість. Воістину шкода, що нічого, крім цього.

Отець Феліціян, для світу колись Ганис Ґвіздек на прізвисько Вошка, грівся у сонячній плямі на кінці віридарію, з-за тернового куща спостерігаючи за єпископом та інквізитором, що поринули в тиху бесіду. “Хтозна, — думав він, — може, невдовзі мене допускатимуть до таких бесід, може, я братиму в них участь? Як рівний. Адже я пнуся вгору. Вгору.”

Отець Феліціян і справді пнувся вгору. Єпископ підвищив його за заслуги. Ці заслуги полягали головним чином у доносительстві на попереднього начальника, каноніка Отто Беесса. Коли внаслідок доносів Отто Беесс потрапив у немилість, при дворі єпископа стали інакше дивитися на отця Феліціяна. Зовсім інакше. Отцеві Феліціянові здавалося, що з шанобою.

“Я пнуся вгору. Ха. Пнуся вгору.”

— Отче.

Він здригнувся, обернувся. Чернець, який настільки безшумно захопив його зненацька, не був премонстрантом, він носив білу домініканську рясу. Отець Феліціян не знав його. Це означало, що то була людина інквізитора.

- Ідіть-но собі звідси, отче. Тут вам нічого робити. Щоб вас тут і духу не було!

“Людина інквізитора, — подумав отець Феліціян, віддаляючись, наче його змило водою. — Домініканець, один з-поміж славнозвісних і всевладних “білих кардиналів”, яких так багато розплодилося. Цей голос, владний, немовби це сам єпископ… Ці очі…

Очі кольору заліза”.

Зембицький притулок Серця Ісусового був розташований поза міськими стінами, недалеко від Ткацьких воріт. Коли вони туди дісталися, був час трапези. Схудлі та вкриті загноєними виразками злидарі вставали з ліжок, брали тремтячими руками миски, мачали в них хліб, і вже розмочений пхали в беззубі роти. Тибальд Раабе кашлянув, затулив носа крагою рукавиці. Залізноокий ксьондз навіть не звернув уваги. Нужда і страждання не справляли на нього враження і вже давно перестали цікавити.

Їм довелося чекати. Дівчина, до якої вони прийшли, була зайнята на кухні притулку.

З кухні смерділо.

Перш ніж вона прийшло, минуло трохи часу.

“Ось вона яка, Еленча фон Штітенкрон, — подумав залізноокий. — Не вельми приваблива. Сутула, сіра, з тонкими губами. З водянистим поглядом. З волоссям, милосердно прикритим чепчиком і підвійкою. З колись по-модному вищипаними бровами, які вже потрохи заростають.

Еленча Штітенкрон, котра вціліла в різанині, в якій загинуло шістнадцять чоловіків. Єдина, яка вижила. Чоловіки, в тому числі озброєні солдати, дали собі перерізати горло. Сутула погануля вижила. Висновок напрошується сам. Сутула погануля — це не проста сутула погануля”.

— Шляхетна панно фон Штітенкрон…

— Не називайте мене так, будь ласка.

— Гм-м. Панно Еленчо.

“Еленча. Ім’я теж незвичайне. Рідкісне. Тибальд Раабе простежив його походження: таке ім’я мала донька Владислава, битомського князя. Дід Хартвіга Штітенкрона, який служив у би-томського князя, дав таке ім’я одній із дочок. Повстала традиція. Хартвіг охрестив свою одиначку згідно з традицією.”

Він дав поглядом знак Тибальдові Раабе. Голіард відкашлявся.

— Панянко, — серйозно промовив він. — Я попереджав вас попереднього разу. Ми повинні поставити вам кілька запитань. Які стосуються… Сціборової Вирубки.

— Я не хочу про це говорити. Не хочу пам’ятати.

— Треба, — різко (занадто різко!) сказав залізноокий.

Дівчина зіщулилася, так ніби він замахнувся на неї, пригрозив кулаком.

— Треба, — ксьондз пом’якшив тон. — Йдеться про життя або смерть. Ми повинні знати. Молодий шляхтич, який за два дні до нападу приєднався до вашого кортежу і невдовзі полишив кортеж. Чи він був серед нападників на вирубці? Панно Еленчо! Чи серед нападників був Рейнмар з Беляви?

— Молодий шляхтич, — пояснив Раабе, — якого ви знаєте як Рейнмара фон Хагенау, панянко.

— Рейнмар Хагенау… — очі Еленчі Штітенкрон розширилися. — То… це був… Рейнмар з Беляви?

— Саме він, — залізноокий стримав роздратування. — Ви впізнали його? Він був серед нападників?

— Ні! Звичайно ні…

— Чому “звичайно”?

— Бо… Бо він… — дівчина затнулася, благально подивилася на Тибальда. — Бо він би не міг… Милостивий Раабе… Про Рейнмара з Беляви… Ходять плітки… Буцімто він… скривдив… доньку пана Біберштайна… Милостивий Раабе! Це не може бути правдою!

“Захоплення, — подумав залізноокий, стримуючи гримасу. — Захоплення поганулі, яка закохана в мрію, в картинку, в строфу з “Трістана” або “Ерека”. Ще одна, замилувана цим Белявою. Ще одна до колекції. Що вони в ньому бачать? Чорта з’їсть той, хто зрозуміє жінок.”

— Отже, — перепитав він, — Рейнмара з Беляви не було серед нападників?

— Не було.

— Точно?

— Точно. Я би впізнала.

— А чи нападники були вбрані в чорні обладунки і плащі? Чи кричали: “Adsumus”, тобто: “Ми тут”?

— Ні.

— Ні?

— Ні.

Вони мовчали. Хтось із нужденних раптом почав плакати. Його заспокоювала опікунка, гладка черниця в рясі клариски. Залізноокий не повернув голови. Очей теж.

— Панно Еленчо. Ваша мати… Мачуха… Вдова батька знає, що ви тут?

Дівчина заперечила рухом голови, її губи помітно здригнулися. Залізноокий знав, у чім річ, Тибальд Раабе докопався до істини. Того трагічного для себе дня лицар Хартвіг Штітенкрон віз доньку до родичів, які жили у Бардо. Він віз її туди, забравши з власних — зрештою, убогих, — володінь, щоб звільнити від заздрісної і злої тиранії мачухи, своєї другої дружини. Щоб забрати з досяжності пітних лап двох синів мачухи, шалапутів і п’яниць, які переграли тамтешніх і довколишніх дівок з челяді й уже починали недвозначно поглядати на Еленчу.

— Ви не думали про те, щоб повернутися?

— Мені тут добре.

“Їй тут добре”, - подумки повторив він. У родичів, до яких вона добралася після втечі та блукань, вона не пробула довго. Не встигла ні відчути себе вдома, ні звикнути, не кажучи вже про те, щоб полюбити. Уже в грудні Бардо здобули, пограбували та спалили гусити, градецькі Сирітки Амброжа. Обоє родичів, чоловік і жінка, загинули в різні.

“Нещастя переслідує цю дівчину. Фатум. Лиха доля.” Зі спаленого Барда Еленча потрапила до притулку в Зембицях. Залишилася надовго. Спочатку як пацієнтка, занурена в глибоку апатію на межі із ступором. Потім, після одужання, — як опікунка інших хворих. Останнім часом — всюдисущий і влізливий Тибальд Раабе довідався і про це — нею зацікавилися стшелінські клариски, а Еленча цілком серйозно подумувала про послушництво.

— Отже, — підсумував залізноокий, — ти залишишся тут.

— Залишуся.

“Залишися, — подумав залізноокий. — Залишися. Багато залежить від того, щоб ти залишилася. Еленчо Штітенкрон.”

— Брат Анджей Кантор?

— Я… — диякон костелу Воздвиження Святого Хреста підскочив, почувши несподіваний голос за спиною. — Я тут… Ой… Мати Божа! Це ви!

Чоловік, який стояв за ним, був весь у чорному: мав чорний плащ, чорний вамс, чорні штани, чорне волосся до пліч. Пташине обличчя, ніс, як пташиний дзьоб.

І погляд диявола.

— Це ми, — підтвердив він з усмішкою, і вигляд цієї усмішки заморозив дияконові кров у жилах. — Ми давно не бачилися, Кантор. Я заглянув до Франкенштейна, щоб довідатися, чи…

Диякон ковтнув слину.

— Чи про мене, — докінчив Стінолаз, — останнім часом ніхто не розпитував?

Суворо встановлений і непорушний звичай велів, що якщо Конрад Олесницький, єпископ Вроцлава, прибував до отмуховського замку для відпочинку, то дверей єпископської спальні старанно пильнували, абсолютно ніхто не міг їх відчинити і пройти в них. Тому єпископ остовпів, коли двері зненацька відчинилися і в спальню вкотився клубок, що складався з кількох людей.

Єпископ надзвичайно гидко вилаявся. Одна з монашок, веснянкувата, руда й коротко стрижена, з писком вискочила з-поміж його колін. Друга черниця, так само цілком гола, сховала голову й обличчя під периною, виставивши при цьому на загальний огляд щось значно цікавіше, ніж обличчя.

Клубок на підлозі тим часом розділився на Кучеру фон Гунта, єпископського охоронця, двох отмуховських стражників і Біркарта Грелленорта.

— Ваша достойносте, — промовив задиханий Кучера фон Гунт. — Я намагався…

— Намагався, — підтвердив Стінолаз, спльовуючи кров із розтятої губи. — Але справа, з якою я прибуваю, не терпить зволікання. Я сказав йому це, але він не захотів слухати…

— Вийти! — заревів єпископ. — Усім вийти. Грелленорт залишається!

Стражники, накульгуючи, вийшли за Кучерою фон Гунтом. За ними, ляскаючи босими ногами, побігли обидві черниці, намагаючись прикрити рясами та сорочками якомога більше зі своїх принад. Стінолаз зачинив за ними двері.

Єпископ не встав із ложа, лежав, розвалившись, прикривши тільки саме єство, над яким недавно так жертовно трудилася руда монахиня.

— Тільки щоб це справді була невідкладна річ, — зловісно попередив він. — Щоби справді була важлива. Так чи інакше, мені вже починає набридати твоє нахабство. Ти вже навіть не зволиш влітати у вікно або проходити крізь стіни. Тобі хочеться викликати сенсацію. Але хай уже буде. Я слухаю!

— Е ні. Це я слухаю.

— Як це так?

— Чи ваша єпископська милість, — процідив Стінолаз, — не має часом мені щось повідомити?

— Чи ти блекоти об’ївся, Біркарте?

— Чи ти чогось не приховуєш від мене, отче? Чогось важливого? Чогось такого, що, хоча тримається у великій таємниці, у будь-яку мить може стати відомим усьому світу?

— Це якась маячня! Я й не подумаю це вислуховувати!

— Ти забув Біблію, отче єпископе? Слова євангеліста? Non enim est aliquid absconditum quod non manifestetur, nec factum est occultum sed ut in palam veniat ^{14}. Нема нічого таємного, що не стане явним. Люб’язно повідомляю, що знайшовся свідок нападу на збирача податків, вчиненого поблизу Барда тринадцятого вересня Року Божого 1425.

— Дивіться, дивіться, — вишкірив зуби Конрад Олесницький. — Свідок. Знайшовся. І що він сказав? Хто, цікаво, напав на збирача?

Очі Стінолаза блиснули.

— Виявити винуватця — це тільки питання часу, — буркнув він. — Так-бо складається, що цього свідка знайшли люди, ворожо до нас налаштовані. Маючи свідка, вони по ниточці доберуться до клубка. І справа розкриється. Розкриється як пити дати. Так що збав трохи тон, єпископе!

Єпископ Конрад якийсь час міряв його злим поглядом. Потім виліз з ложа, прикрив наготу опанчею. Усівся в низькому кріслі.

І довго мовчав.

— Як ти міг, отче, — сказав із докором Стінолаз, сідаючи навпроти. — Як ти міг? Нічого мені не сказавши? Не повідомивши?

— Я не хотів тебе турбувати, — не змигнувши оком збрехав Конрад. У тебе було стільки справ на голові… Звідки ти знаєш про цього свідка?

— Магія. І донощики.

— Розумію. За допомогою магії та донощиків можна буде, сподіваюся, цього свідка вистежити… І, кгм, усунути? Взагалі-то я на цього свідка сцяю, а на тих вороже налаштованих людей серу. Хрін що вони мені зроблять. Але навіщо мені клопоти? Якщо можна би було цьому свідкові тихцем скрутити шию… Га? Біркарте, сину мій? Допоможеш?

— У мене безліч справ на голові.

— Добре, добре, mea culpa[138], - неохоче визнав єпископ. — Не сердься. Твоя правда. Приховав! А що? Ти нічого від мене не приховуєш?

— Чому, — Стінолаз волів не зізнаватись, що, звісно ж, приховує, - чому, поясни мені, отче єпископе, ти грабонув гроші, які начебто мали послужити святій справі? Війні з чеською єрессю? Хрестовому походу, до якого ти все ще закликаєш?

— Я ці гроші врятував, — холодно відповів Конрад. — Завдяки мені вони послужать тому, чому мають послужити. Вони підуть на те, на що треба. На найманців, на коней, на зброю, на гармати, на кулі, на порох. На все, за допомогою чого ми зможемо побити, придушити і знищити чеських відщепенців. І є впевненість, що ніхто цих грошей не розтратить. Якби зібраний податок поїхав до Франкенштейна, його би просто-напросто розікрали. Як завжди.

— Аргументація, — усміхнувся Стінолаз, — досить переконлива. Але я сумніваюся, що папського легата вдасться перекопати.

— Легат і є найбільшим злодієм. Зрештою, про що ми балакаємо? Таж легат і князі уже отримали своє срібло, адже після пограбування ми зібрали податок удруге. Як ним розпорядилися, можна було побачити. Під Таховом! Те, що не потрапило до їхньої кишені, залишилося на полі битви, з якого вони ганебно втекли, залишивши все гуситам! А той податок? Про нього вже навіть не пам’ятають. Це вже історія.

— На жаль, ні, - спокійно заперечив Стінолаз. — Той податок ухвалив рейхстаг. Той, хто заграбастав гроші, насміявся з князів-курфюрстів Рейху, познущався з архієпископів. Вони так цього не облишать. Будуть винюхувати, будуть вистежувати. Врешті-решт докопаються до істини. Або наберуть обґрунтованих підозр.

- І що вони мені зроблять? Що вони можуть мені зробити? Зашкодити мені вони не зуміють. Тут Шльонськ. Тут моя влада і моя сила. Maior sum quam cui posit Fortuna nocere ^{15}!

— Quem dies vidit veniens superbum, hunc dies vidit fugiens iacentem ^{16}, - парирував такою ж класичною цитатою Стінолаз. — Не будь занадто самовпевненим, отче. Краще дмухати на холодне. Навіть коли питання незручного свідка буде розв’язано, варто було би подумати про те, щоб остаточно закрити розслідування в справі про пограбування збирача податку. І я тут думаю аж ніяк не про закриття за давністю, а про закриття результативне, у вигляді схоплення і покарання винного.

— Щиро кажучи, — визнав Конрад, — я й сам про це думаю. Згідно з пліткою, яка поширюється, на збирача напав і заграбастав податок Рейнмар фон Беляу, брат Петера фон Беляу, гуситського шпигуна. Рейнмар утік до Чехії, до своїх друзяк-єретиків. Тому нам треба заманити його до Шльонська, схопити і передати слідству. А докази його злочинів знайдуться.

— Звичайно, — усміхнувся Стінолаз. — Хіба треба кращих доказів, ніж зізнання обвинуваченого? А Рейнмар зізнається у всіх злочинах, у яких ми його звинуватимо. Якщо переконування триває достатньо довго, кожен врешті-решт зізнається. Хіба що, на лихо, помре, перш ніж зізнатися.

— Чому це — на лихо? Я вважаю само собою зрозумілим і нормальним, що Беляу відкине копита в катівні. Після того, як зізнається в нападі на збирача. Але до того, як викаже, в якому місці він сховав награбоване срібло.

— Ага, он воно як. Розумію. Але…

— Що “але”?

— Люди, яких цікавить доля цих грошей, у такому випадку й далі можуть мати сумніви…

— Вони не матимуть сумнівів. Знайдуться інші незаперечні докази вини. У домі спільника Беляу під час обшуку знайдуть порожню скриню — ту саму, в якій збирач віз гроші.

— Геніально. І хто буде цим спільником?

— Я ще не знаю. Але я вже склав список. Що ти скажеш на папського інквізитора, Гжеся Гейнче?

— Ну-ну, стримайся, — наморщив лоба Стінолаз. — Що занадто, те не на користь. Я тобі вже сто разів казав: припини, отче, відкриту війну з Гейнче. Війна з Гейнче — це війна з Римом, цей антагонізм може тобі лише зашкодити. Irritabis crabrones, ти роздражниш шершнів. Хоча ти вважаєш себе вищим і могутнішим від Фортуни та не боїшся шкоди, але тут ідеться не тільки про твою єпископську задницю. Воюючи з інквізитором, ти наочно показуєш людям, що, по-перше, серед вас нема єдності, що ви розмежовані та посварені. По-друге, що Інквізиції можна не боятися. А коли люди перестануть боятися, вам, попам, може і справді стати непереливки.

Єпископ досить довго мовчав, дивлячись на нього з-під опущених повік.

— Сину, — нарешті промовив він, — ти для нас цінний. Ти нам потрібний. Ти, врешті-решт, дуже нам любий. Але не роззявляй занадто на нас пельку, бо нам може урватися терпець. Не вишкіряй на нас зубів, бо попри воістину батьківську любов, яку ми до тебе виявляємо, можемо наказати тобі ці зуби вибити. Усі. Один по одному. З довгими перервами, щоб ти зміг належно насолодитися трактуванням.

— А хто тоді, - усміхнувся Стінолаз, — розв’яже питання незручного свідка? Хто заманить до Шльонська і схопить Рейневана фон Беляу?

— Отож-бо, — єпископ задер опанчу, почухав волохату литку. — Балакаємо, балакаємо, словами фехтуємо, а найважливіше губиться. Розв’яжи це питання, сину. Хай той свідок зникне. Без сліду. Як зник той, якого два роки тому Гейнче розкопав у Вежі блазнів.

— Зроблено.

— А Рейнмар Беляу?

— Теж зроблено.

— То випиймо. Давай келих. Але спочатку понюхай, який букет. Молдавське! Мені дали шість бочівок як хабар ^{17}. За посаду схоластика в Легниці.

— Хабарництво при роздаванні пребенд? Негарно, отче.

— Хабарів не дають, бо не можуть собі дозволити, виключно засранці. І що, я маю призначати на церковні посади засранців? Га? До речі, якщо вже ми про це говоримо, може, ти хочеш якусь церковну посаду, Грелленорте?

— Ні, отче єпископе. Не хочу. Клір мені гидкий.

Залізноокий, констатував Вендель Домараск, черговий раз переодягнувся, повністю змінив зовнішність. Замість сутани, ряси або патриціанського дублету сьогодні він був одягнений у коротку шкіряну куртку, тісні штани і високі чоботи. При ньому не було видно жодної зброї, одначе він справляв враження найманця. Таке вбрання було ефективним камуфляжем: у Шльонську останнім часом було повно найманців. Був чималий попит на людей, які вміють поводитися зі зброєю.

— Незабаром, — почав залізноокий, — я виконаю своє завдання. Після виконання негайно зникну. Тому я хотів би попрощатися з вами вже сьогодні.

— Хай вас Бог провадить, — magister scholarum сплів пальці.

До побачення в кращі часи.

— Дай Боже. Я маю останнє прохання.

— Вважайте, що його виконано.

— Я знав, та й пересвідчився на власні очі, - почав залізноокий, трохи помовчавши, — що ви майстер над майстрами в мистецтві конспірації. Що вмієте приховувати те, що має бути приховане. Гадаю, що ви можете зробити й протилежну річ.

— Зробити, — усміхнувся Домараск, — щоб таємниця перестала бути таємницю? Поінформувати — і водночас дезінформувати?

— Ви читаєте мої думки.

— Про кого або про що йдеться?

Залізноокий пояснив. Вендель Домараск довго мовчав. Потім підтвердив, що зробить. Але не словом. Кивком голови.

З-за прочиненого віконця долітав хор голосів учнів опольської колегіатської школи, які декламували початок “Метаморфоз”.

— Мудро писав великий Назон, — перервав тривалу мовчанку залізноокий, який доти прислухався. — Золотим був перший вік, вічна весна світу. Але цей вік уже не повернеться. Пройшов після нього і срібний вік, пройшов і бронзовий. Тепер надійшов четвертий вік, останній вік, з твердого заліза, de duro est ultima ferro. Останній вік — це вік крові та загибелі. Вийшла на світ зараза різномастої злочинності. Віра та правда втекли від війни, вбивства та пожежі. Тріумфують зрада та насильство. Вражена тим, що діється, покидає землю Астрея, останнє божество. А коли не стане божеств… Що тоді? Потоп?

— Ні, - заперечив Вендель Домараск. — Не буде потопу. І не буде цей вік останнім. Гарантією цього є хоча б оті шмаркачі, що зубрять Овідія Назона. Ми, люди темряви, люди насильства і зради, ми, це правда, проминемо разом з віком закривавленої сталі. Але вони залишаться. Вони — це майбутнє і надія світу. Те, що ми робимо, ми робимо саме для них.

— Я теж колись так думав.

— А тепер?

Залізноокий не відповів. Пальцями, засунутими в рукав куртки, він торкався ножа в піхвах, прикріплених до передпліччя.

— Тебе зрадили, — повторив Тибальд Раабе, нетерпляче, бо йому вже набридло повторювати. — Тебе продали. З тебе зробили приманку. Тобі загрожує смерть. Ти повинна негайно втікати. Ти розумієш, що я говорю?

Цього разу — лише цього — Еленча фон Штітенкрон підтвердила кивком голови, у водянистій блакиті її очей справді щось блиснуло. Тибальд обурився.

— Додому не повертайся, — виразно сказав він. — Не повертайся під жодним приводом. Ні з ким не прощайся, нікому нічого не говори. Коня я тобі привів, каштанового, стоїть за шпитальною пральнею. У в’юках є все, що знадобиться в дорогу. Заскакуй у сідло і в дорогу, негайно. То нічого, що скоро ніч. Тобі буде безпечніше на гостинці, ніж тут, у Зембицях. Не їдь до Стшеліна, до монахинь, на цьому шляху тебе перш за все шукатимуть. Їдь на Франкенштейн, звідти головним трактом під Вроцлав. Прямуй до митної палати в Мухоборі. Там тобі кожен покаже дорогу до Скалки, питай про табун пані Дзержки де Вірсінг. Пані Дзержка впізнає цього коня, знатиме, що це я тебе прислав. Усе їй розповіси. Зрозуміла?

Кивок головою.

— У Дзержки… — голіард занепокоєно роззирнувся. — У Дзержки ти будеш у безпеці. Потім, коли все стихне, я вивезу тебе до Польщі. Якщо ти аж так цього хочеш, станеш кларискою. Але в Старому Сончі або Завіхосьці. Польща, що вдієш, це не Шльонськ, але там теж гарно. Звикнеш. А тепер бувай. Хай бог тебе провадить, дівчино.

- І вас, — шепнула вона у відповідь.

— Пам’ятай: не повертайся додому. Відразу в дорогу.

— Пам’ятаю.

Голіард зник у пітьмі так само несподівано, як з’явився. Еленча фон Штітенкрон повільно розв’язала фартух. Подивилася у вікно, в якому ніч уже майже розмазала, майже стерла з чорнотою неба обриси покритих лісами пагорбів.

Взяла з гардеробу плащ, замотала головою хусткою. І побігла. Але не за пральню над ровом. Побігла в протилежний бік.

У кімнатці над притулком, у якій вона мешкала, не було нічого, що вона хотіла би взяти із собою. Нічого, що вона могла би назвати своїм. Нічого, що їй було би шкода.

Крім кота.

Вона серйозно поставилася до голіардової перестороги. Розуміла, що таке небезпека. Вона розуміла її джерело, пам’ятала залізні очі ксьондза, який її розпитував, пам’ятала страх, що його він у неї викликав. “Але ж це тільки на мить, — думала вона на бігу, — тільки на мить, тільки візьму котика — і все, що зі мною може статися, це ж тільки одна малесенька хвилинка…”

— Киць-киць… Киць-киць…

Віконце було прочинене. “Пішов, — подумала вона з наростаючим жахом, — як завжди, пішов у ніч, своїм котячим звичаєм… Як я його тепер знайду…”

— Киць-киць-киць… — вона вибігла на сходовий майданчик, заплутуючись у розвішаних простирадлах. — Кицюню… Кицюню!

Вона збігла по сходах. І відразу зорієнтувалася, що щось не так. Холодне нічне повітря раптом стало ще холоднішим, на вдиху холодом стиснуло гортань. Цей холод уже не був свіжим і підбадьорюючим, він став важким, густим, як флегма, як слиз, як застигла кров. Він раптом наповнився загустілим, концентрованим злом.

За три кроки перед нею на землю опустився птах. Великий стінолаз.

Еленчі здалося, що вона вросла в землю, що вчепилася корінням у ґрунт. Вона була нездатна ворухнутися, нездатна навіть здригнутися. Навіть тоді, коли на її очах стінолаз почав рости. Набувати іншого вигляду. Перетворюватися на людину.

І тоді одночасно сталися дві речі. Голосно занявчав кіт. А з темряви ночі вибіг великий вовк.

Вовк додав ходи, раптом перейшов на протяжний біг, потім скочив.

Але Стінолаз уже знову ставав птахом, розмазувався, меншав на очах, лопотів крильми, злітав… Тріумфально заскрекотів, коли сліпучо-білі вовчі ікла клацнули, не діставши, за кермовими перами його хвоста. Вовк після стрибка м’яко впав на лапи, одразу ж помчав у пітьму, услід за відлітаючим птахом.

Еленча вхопила кота й побігла. Сльози вистигали на її щоках.

Залізний Вовк переслідував так, як переслідує кожен звичайний вовк, тягнув швидким, одноманітним, витривалим бігом. Піднімаючи час від часу носа, він надійно і впевнено ловив насичений магією вітер за стінолазом. Очі звіра світилися в темряві.

Ішло переслідування, тривала смертельна гонитва. Німчанськими узгір’ями. Понад долинами Олави, Шлежі і Бистриці.

Діти в колисках прокидалися, кричали, заходилися плачем. Коні по стайнях впадали в шал. Худоба товклася в оборах.

Зривався, пробуджений страхітливим сном, лицар у кам’яній станиці. У сільського пробоща, який стиха змовляв Nunc dimittis, молитовник вивалювався з тремтячих рук. Протирали очі озброєні люди на сторожових вежах.

Тривала погоня. Перед погонею, провіщаючи її, немовби гонець, біг Страх. За погонею Тривога осідала, як курява.

У цих місцях було прадавнє місце культу, плаский пагорб, а на ньому викладене рядочком оброблених каменів магічне солярне коло, у якому колись молилися богам, старшим, ніж людство. Це також було місце поховання, цвинтар, некрополь народів — не завжди людських — назви яких загинули в пітьмі століть. У 1150 році, у рамках боротьби з язичництвом і забобонами, камені було порозкидано, а на їхньому місці з наказу єпископа Вальтера Малоннського збудували дерев’яний костелик — а радше молитовню, адже навколо було пустище. Молитовня не простояла й року і згоріла від удару блискавки. З цих самих — або подібних — причин вогонь пожирав усі наступні костелики, які споруджували на місці давнього некрополя. Боротьба тривала років двадцять, до самої смерті єпископа Вальтера. Люди стали шептати, що зі Старими Борами краще не заїдатися, а новий єпископ, Жирослав, прийняв єдино розумне рішення: на місце для будівництва наступного храму вибрав зовсім нове місце, віддалене, гарніше, вигідніше розташоване і взагалі набагато краще. Новому костелові вже ніхто не заважав стояти і приваблювати численних вірних, на старому ж цвинтарі чиїсь невидимі руки повернули культовим каменям їхнє давнє розташування. З часом місце оточило кільце потворних скелетоподібних дерев і — подекуди — заплутаний живопліт озброєної смертельними колючками тернини.

Місце було залите місячним сяйвом.

Підбігши підтюпцем до перших каменів та бар’єру тернини, Вовк раптом зупинився, настовбурчив шерсть, ніби перед червоними прапорцями. Він принюхувався до смороду цвинтарного розкладу, який усе ще витав над пагорбом, хоча мерців тут не ховали вже багато століть. Він відчув накопичені протягом століть поклади стародавньої магії, що забороняли доступ зачарованій істоті. Він розмився, змінив форму. Став людиною. Високою людиною з очима кольору заліза.

Холодне нічне повітря, здавалося, завмерло. Не здригнувся жоден сухий листок, жодна мітелка осоки. Тиша аж дзвеніла у вухах.

Тишу порушив звук кроків, тихе шарудіння камінців. Поміж камені зайшов Стінолаз.

Залізний Вовк зробив крок, теж увійшов у коло. А коло раптом ожило. З-за каменів, з-під них, з-поміж них, з гущавини переплетених трав і чагарників раптом запалали, немов ліхтарики, десятки, сотні очей, живих, рухливих, нервових, як світлячки. Тишу ночі заповнила тривожна мелодія шепотів, невиразний гомін високих, нелюдських голосів.

— Вони прийшли, — хитнув головою Стінолаз, — побачити тебе і мене. Двох, можливо, останніх у цій частині світу поліморфів. Вони бачили, як ми поліморфуємо. І тепер хочуть подивитися, як ми будемо вбивати один одного.

Він ворухнув передпліччям і долонею, у долоню сковзнув ніж, дев’ятидюймовий толедський клинок засвітився відблиском місячного сяйва.

— То ми влаштуємо їм, — хрипко відповів Залізний Вовк, — достойне видовище. Таке, про яке варто розповідати.

Він ворухнув рукою і ножем, який із рукава вскочив йому просто в долоню.

— Загинеш, Вовче.

— Загинеш, Пташе.

Вони почали йти по колу, повільно, обережно ставлячи ноги, не зводячи один з одного очей. Двічі обійшли коло. А потім наскочили один на одного, блискавично завдаючи ударів. Стінолаз ударив ножем згори, в лице, Вовк відхилив голову на чверть дюйма, сам штрикнув знизу, в живіт, Стінолаз ухилився від удару, розвернувшись усім корпусом, різонув по діагоналі, зліва, Вовк знову врятував горло легеньким ухилом, відскочив, обернув ніж у долоні, з обманного руху вдарив знизу вгору, клинок з дзенькотом зіткнувся з так само оберненим лезом Стінолаза. Обидва вони обмінялися кількома блискавичними ударами, відскочили.

На жодному не було ані подряпини.

— Загинеш, Пташе.

— Загинеш, Вовче.

Ліхтарики нелюдських очей мерехтіли і погойдувалися в пітьмі, нерозбірливий і збуджений гомін посилювався, підступав хвилями.

Цього разу вони кружляли один навколо одного довше, то скорочуючи, то збільшуючи дистанцію.

Атакував Вовк, вдарив навхрест ножем, спершу тримаючи лезо прямо, а потім обернув його і закінчив атаку підступним ударом у шию.

Стінолаз ухилився, сам ударив зліва, потім знизу справа, потім зовсім низько, широким бриючим замахом, що закінчився випадом і прямим колючим ударом. Вовк парирував ріжучі удари ножем, а колючого уникнув півобертом, сам ударив з випаду, фінтом, з прискоку дзюбнув згори, з боку шиї. Цього разу Стінолаз не ухилявся, парирував передпліччям, крутнувся, обернув ножа у долоні і щосили, вклавши в удар весь розмах плеча, влучив Вовку просто у сонячне сплетіння. Клинок увійшов аж до гарди.

Вовк не подав голосу Він зітхнув тільки тоді, коли Стінолаз висмикнув лезо з рани і відступив, пригнувшись, готовий повторити удар. Але не було потреби повторювати. Ніж випав з пальців Вовка. Сам він упав на коліна.

Стінолаз обережно наблизився, вдивляючись у згасаючі очі кольору заліза. Не промовив ні слова.

Панувала повна тиша.

Залізний Вовк знову зітхнув, схилився, важко повалився набік. І більше не ворухнувся.

У камінному колі валунів прадавнього цвинтаря, у місці культу старих, забутих і вічних богів, яке пульсувало прадавньою магією і силою, Стінолаз підняв руки угору і закричав. Тріумфально. Дико. Нелюдськи.

Усе довкола завмерло від жаху.